Ти промайнула,наче в небі
Вечірня хмарка золота.
А я стояв, дививсь на тебе,
Лиш стиха зойкнула сльоза.
Тебе не гнуть пекучі згадки,
Що серце нівечать моє.
Все розгубила до остатку,
Усе святе, що Бог дає.
Як я кохав, ще зовсім юний!
То – перша пісня солов”я.
Здавалось гори пересуну,
Об”їзджу дикого коня.
Був ладен зорі полічити,
Перемахнути океан,
Щоб твоє серце полонити,
Розвіяти в очах туман.
Туман пустого загравання.
Я був для тебе паяц-сміх,
Котрий усі свої старання
Кидає публіці до ніг.
Тобі хотілося розваги,
Погратись трішку у любов.
Ти була старша. Я „салага”,
Що вперше райдугу знайшов.
Гадав, та райдуга холодна,
Лишень вкрашає небеса.
А в ній є сила надприродна.
Торкнись і зринуть чудеса.
І зацвітає світ калинно,
Хоч осінь, чи й зима сама.
Богатирем стаєш билинним,
І неможливого нема.
Я доторкнувсь і щем сердечний
Прийшов, неначе божий дар.
Такий пекучий, безконечний
Кохання першого пожар.
Той біль по-нині ще турбує,
Хоча минуло стільки літ!
Мене він гріє. І йому я
Молюся, що в душі не зблід.
А ти ще з багатьма крутила.
Я – лиш нікчемний епізод.
В тім бізі душеньку зложила
На сатанинський ешафот.
Тепер ось гордо і спесиво.
Летиш. На серці ж пустота.
Коханці злинули зрадливо,
А щастя й крапельки нема.
Я ж зостаюсь назавжди вдячний,
Що мимохідь і жартома
Вчинила ти пожар гарячий,
В котрім життя моє – весна.
1991
