ось випиливає залізна рибина
і ковтає повітря з палкістю самогубця,
ковтає численні зміни
і в знак несподіванки продовжує плавати.
часом їй стає аж до пустелі сумно
і тоді вона грається у везіння рибалки,
вправно чіпляючись за блискучий гачок
і останньої миті зникає.
вода знає усі прикмети та тріщинки її вдачі,
риба вдає, що плаче,
а натомість регоче люто у сон людині,
яка й плавати ще не навчилась,
а тільки убрала в залізо
й без того холодну кулю.
