Повідає про тебе хто онукам? –
Батьки уже на цвинтарі давно...
Може могутній дуб, чи буйні луки?
Та їм, на жаль, цього теж не дано.
Колись, коли дозріють серцем,
Захочуть про бабусю усе знати -
Тоді і почитають оцей вірш,
Коли правдиво зможу описати.
Що пам'ять береже і досі -
Про ті роки далекі, нелегкі,
Як ми росли розхристані і босі,
Залякані батьки неговіркі...
Як хати у селі були порожні -
Займали їх під клуб і під сільпо.
Про час і повоєнній, і тривожний –
Коли були усі ніхто, ніхто.
Як ти росла безбатченком при батьку,
А він у зоні був - на «Колимі»,
Бо рятував від голоду дружину
За це й сидів сім років у тюрмі.
Як били його покидьки тюремні,
Бо зовсім не такий був, як вони,
І як сім років мріяв він щоденно,
Щоб Бог нагородив його крильми.
Полинути додому, до дружини,
Обняти діточок своїх малих,
Побачити дорослішого сина,
Бо доню і побачити не міг.
Без нього народилася маленька,
Без нього і росте там котрий рік...
Поніжити долонечки пухкенькі...
Сумним думкам уже губився лік.
А ми тоді – малесенькі ще зовсім,
Жили дорослим і своїм життям
І матері – рабині безголосі –
Принизливим раділи трудодням.
А ми самі – і літом, і зимою,
За іграшки зимою лід і сніг,
А влітку кукурудза із косою,
А ще зелений і м'який моріг.
І їсти нам хотілося щомиті –
Окраєць хліба – їжа і десерт…
Колись, можливо, зацікавить внуків
Далеких днів житейська круговерть
Липень 2012р. Надія Таршин
Цей вірш - Рябушко (Пікузі) Євгенії. В ньому описана трагічна сторінка з історії її родини, зокрема батька - Пікузи Сергія Івановича, який народився і все своє життя прожив в селі Сморжів, що на Рівненщині,окрім тих років, що провів в таборах на Колимі. Він був дуже хорошою і шанованою у селі людиною.
пам*ять...
