* * *
Якби я був молодим,
то жлуктав би пиво різних марок
у барах, парках, на автобусних зупинках
прямо з гор́ла,
із чіпсами і горішками.
Бо в мій час було
тільки розведене бочкове "Жигулівське".
Його набирали в бутлі і банки,
несли в общаги, гадюшники і комуналки
і дудлили, заїдаючи тюлькою.
Але я вже застарий для пива,
тому п'ю горілку
раз на тиждень з Ільковичем,
колишнім московським дисидентом,
в гідропарку у Сурена.
- У мене колосальна закуска! - каже Ількович,
дістаючи чорний хліб зі смальцем.
Де він його бере - не довернути розумом.
Але в мене виразка,
тому я замовляю
картоплю по-селянськи і лаваш.
Сурен смажить картоплю,
як шашлик - на шампурі.
Потім розрізає надвоє і поливає олією.
Ми беремо в нього два по 50
для годиться,
потім доливаємо в чарки
з принесеної з собою пляшки.
Сурен це бачить,
але нічого не має проти.
Ількович розповідає
про малоросійських ідіотів,
що засіли у спілці,
про свої афоризми,
якими він убивав Радянський Союз,
про те, як усе життя
дурив КДБ і жінок.
Потім читає нового вірша
з присвятою Горлиці чи Богині.
- Сильна кінцівка! - дипломатично відгукуюсь я,
наливаючи по шостій.
Він радіє, як дитина,
вустами якої глаголить вчорашня істина,
і хвалить мене
за торішнє інтерв'ю про Солженіцина.
А коли у нас усе кінчається,
дістає із засмальцьованої сумки
ще 0,25 коньяку в пластиковій пляшечці.
- Суренчику, ми п'ємо за тебе! -
кричить прийшлому господарю нашої землі.
І потяги метро
розвозять нас на різні береги
могутньої річки життя.
P.S. Минулої суботи
Суренове кафе спалили.
- Оце така у нас тепер конкуренція! -
сказав Ількович
цілком оптимістично. -
На весь гідропарк тільки двоє українців.
