Вони посміхались: “Ви, утікачі,
Вгамуйте свою зухвалість”.
Вони не збагнули, що ми - мечі.
Нам не зрозуміла жалість
Вони говорили: “Як кличе - спіши,
Бо мучитиме і далі”.
Вони не збагнули - нема душі
У тих, хто повстав зі сталі.
Вони спонукали: “Зламай їх, зламай,
Щоб вбивства жагу спинити”.
Вони не збагнули - нас доля сама
Зламала. І нам з цим жити.
Вони запевняли: “Ви - сутність війни.
Ви - ті, хто любов відринув”.
Вони не збагнули, що ми сини
Того, хто з нас піхви скинув.
Вони присягались: “Мечу перемог
Замало. Він меж не знає”.
Не знали вони - так створив нас Бог.
Меч іншого не жадає.
Вони лопотіли: “Ви - бич сатани,
Що душі захланно просить”.
А ворог розбивсь, наче був скляним
І кров’ю змастились роси.
Вони сатаніли: “Війни більш нема.
Вас перекують, розплавлять”.
А нам залишилась дорога пряма
І справи, що нас прославлять.
Два древні, могутні, безжальні мечі
Що мерехкотять яскраво.
Тримай гідно їх на могутнім плечі.
Бо ти заслужив це право.
