Колись я казала: у мене всередині є діра,
та сама, в космічному сенсі безмежна,
без жодних метафор і перебільшень.
Це робить мене не краще, не гірше
за інших... налякана я й бентежна.
А хто не така у світі, що огортає жура́?..
Тоді я була ще впевнена /вперта!/ у власному досвіді,
у цінності й обраному шляху.
Та, звісно, я сумнівалася, я страждала.
І візерунок виходив навряд чи вдалий, химерний, все інше залежало від смаку —
спроби побудувати стосунки та пожиттєві досліди.
Колись я вважала себе цікавою, бездонною, як океан.
Не те що перебувала на полюсі грандіозності...
я бачила в інших очах захоплення!
Для когось була я калейдоскопами,
хоч віддана на поталу всебічної млосності,
остання з собою ж вигаданих могікан.
Колись я була щаслива... лишились уламки снів.
А чорна діра перекинулась на торнадо.
Від кінчиків нігтів до м'язів, жил, вен, судин
я стала сама проваллям між наслідків і причин,
між хочу й не можу, між крихтами злої правди,
яку не приймаю, ховаючись за стіною слів.
Зворушливо... 
