Я видаляв її безліч разів…
Мільйон разів стирав і з нею чати.
Здавалось — я вже не крізь сни,
Не буду в думках її відпускати.
Я клав у пам’яті нові рядки,
І вчився мовчати, коли хочу сказати.
Та вечорами старі звички — гіркі,
Як привиди, приходять нагадати.
Я перекреслював її ім’я,
Щодня шукав, як її забути.
Та серце — вперте, як сліпа струна,
Що навіть в тиші вміє відгукнутись.
Я клав у пам’яті нові рядки,
Щоб стерти слід її невидимий і ніжний.
Та між рядками — тіні і думки,
Що оживають уночі, як сніг той грішний.
Я відпускав… та кожен звук її ім’я
У натовпі спиняв мої думки.
Є люди, що болять усе життя,
Хоча давно відпустили твої руки.
І скільки б раз я все не починав,
У пам’яті її голос досі лунає.
Є речі, які вже не спалить час,
Є люди, що болять… і не минають.
