1
За вікном осінь, поміж лісосмугами розноситься стук коліс, мчить поїзд.
Кілька хвилин назад, Надія вийшла із купе, стоїть біля привідчининого вікна. Злегка віє прохолодою, вона дивиться у вікно. В небі безхмарно…. сонце скотилося до заходу. Дерева так миготіли, що загубився контраст пейзажу, лише на якісь миті помічає сонячне проміння, що тут же зникає. Часто кліпає очима, все ж намагається розгледіти барвистість дерев.
Через кілька хвилин по спині відчула холод. Трохи здригнулася, все ж поспіхом зачинила вікно. На голову натягла капішон сіренької куртки, стала зручніше, боком обперлася об стінку.
Вагон погойдує, поринула в думки. Ось мамо, ти й дочекаєшся мене, мій приїзд стане сюрпризом. Ой давно ж ми з тобою не бачилися. А й справді так швидко пролетів час.
***
Надія з дитинства мріяла стати перукарем. Після п’ятого класу, часто мамі укорочувала, підрівнювала волосся. Згодом зробила їй стрижку і вже все частіше стригла відчима.
Після школи, в містечку закінчила курси перукаря. В селі майже рік займалася перукарською справою. В неї це добре виходило, люди були задоволені.
Але ж це не заробітки, вкотре задумувалася, треба кудись їхати.
І ось, у таку ж саму пору року, під стук коліс, їхала за покликом душі.
Чи довго думала? Мабуть ні! Незважаючи, що на Сході вже третій рік йшла війна, молодь із села тікала. Хтось у великі міста й навіть до Польщі, Німеччини. А хтось, як і вона, мріяв заробити грошенят в росії. По селі часто розповідали, що там теж непогано оплачується праця. З мовою проблем не буде, то чому й не поїхати? Планувала на заощаджені гроші придбати квартиру в Україні. Можливо навіть у Дрогобичі, чи в Бориславі, неподалік від перукарні де навчалася своєї професії.Та й від рідного села недалеко, щоб навідуватися до рідних.
Від поїздки мати не відмовляла. За одне бідкалася, телефон кнопочний, не бачитимуть одна одну. З приємною усмішкою сказала,
- От і ти доню, вирішила погнатися за довгим рублем?! Важко буде, але побачимо що з цього вийде!
В неї склалося враження, що мати навіть зраділа такому рішенню. А нічому й дивуватися, звичайно матері важко. Відчувала, що являється тягарем для сімейного щастя. Вона ж донька від першого шлюбу, на жаль, батька й слід простиг, мати навіть не отримувала аліментів. Є одне - єдине фото, на ньому мама і він тримає її на руках.
На зворотній стороні фото написаний рік, на ньому їй чотири роки. Але батька вона не пам’ятає. Знає, що Миколаївна, а прізвище в свідоцтві про народження мати записала своє. Мабуть була для цього причина, тому не торкалася цієї теми, навіщо матері серце ятрити.
Три роки жили удвох та згодом мати прийняла чоловіка, з яким згодом побралася. Народила двох синів-близнюків, які вже ходять до школи і щодня, як циганчата просять гроші. А де ж їх взяти, як вітчим любить у ліжку лежати та за день спалити не одну цигарку. А щодо роботи, то ледачкуватий. На якийсь час знайде роботу на будівництві, влаштується помічником і то ненадовго. Та тут все зрозуміло, адже без професії, кращої роботи і не знайдеш.
По дорозі до автобуса Надія зустріла сусідку тітку Тамару. Побачивши її з валізою, жінка здивувалася,
- О! І ти вже кудись зібралася, часом не до батька?
Дівчина трохи розгубилася, алев очах блиск грози, випалила,-
- Якби знала адресу, може б і до нього поїхала.
- Ой, ні дитино,тебе розумію, не сердься, зізнаюся адреси не знаю. Та по селі чутки ходили, що служив у Дніпропетровську, ніби туди й поїхав. Та хто ж тепер нам на весілля буде зачіски робити? Але, як вирішила, хай Бог допомагає! Щасливої дороги!
Подякувавши, Надія поспішала на автобус.Та розмова за батька чомусь збентежила її. Я взяла сімейне фото та чи він пам’ятає, що в нього є дочка?! Таких татусів на землі напевно мільйони.
Москва велике місто, людей немов тих комах при відчутті наближення дощу. На жаль ні в центрі міста, ні поблизу, роботи не знайшла. В пошуках три дні, дві ночі мусила пересидіти на вокзалі в платному залі відпочинку.
Здавалося об’їздила пів світу. Та нарешті їй вдалося, на околиці міста в перукарні, знайти вільне місце й неподалік зняти квартиру.
Однокімнатна квартира в новобудові її влаштовувала. В мікрорайоні кілька багатоповерхівок, магазини, школа, дитсадок, лікарня й дві перукарні. В одній із них, після місячного випробувального строку її прийняли на роботу.
Довкола будинків дороги не приведені в належний стан, в дощову погоду під ногами багно. Та мешканці протоптали стежки. І кожного ранку можна було спостерігати, як люди вереницею поспішають до зупинки автобуса, щоб потрапити на роботу.
Працюючи в перукарні, Надія перший рік висилала матері гроші. Але згодом зрозуміла, скільки не вишле, то все мало. Довелося замислитися, а чи варто? А кому я потрібна, хто про мене подбає? Та минуло два місяці, її гризло сумління, чи правильно зробила? Можливо мамі дуже потрібні мої гроші?!
Хоч дитина і на відстані, напевно кожна мати серцем і душею відчуває тривогу за своє чадо.Тож Надії довго сумніватися не довелося. Як зазвичай, раз на тиждень, ввечері подзвонила мати. Поцікавилася її справами, розповіла про братів, про своє життя, буденні клопоти. Та вже, як прощалися сказала,
- Ти оце перестала гроші присилати, то вже й не треба. Я розумію на чужині життя не мед, тобі мабуть і самій скрутно.Ти ж знаєш, ми тобі нічим не допоможемо. Мені боляче це сказати, але розраховуй тільки на себе. Будуй своє життя, більше заощадиш, може й справді придбаєш квартиру. Ми самі поставимо хлопців на ноги, не хвилюйся, якось воно буде.
Ці слова втішили Надію,
- Мамо, дякую за підтримку. Я постараюся, щоб все мною задумане здійснилося.
А час летить. Багато планів, надій і сподівань та все пішло не так, як мріялося. Зустріла Олега, перше кохання. Часто приходив у гості та через якийсь час стали жити разом. Він пропонував одружитися, але з часом вона засумнівалася, не треба поспішати. Адже він транжирить гроші. Хоч і оплачує квартиру, дає гроші на продукти та щодня витрачає гроші на пиво і два-три рази на тиждень ходить до клубу «Комп’ютерні ігри». За професією будівельник, зарплата непогана, але про заощадження й не мріє. Вважає знявши квартиру, в ній можна все життя прожити. Це її насторожило, рішення було остаточним, він не готовий до сімейного життя. В одній із розмов Олег проговорився, що приїхав з Донецька і тут залишиться жити при любих обставинах.
Ось тоді Надія і вирішила, попрацюю іще з рік, матиму гроші, тоді можна й повернутися в Україну.
Минуло півтора року. Осінній вітер, шелест листя. Руде знівечене, а деінде із зеленими смужками, воно по обіч дороги змішане з багном, ніби низька огорожа, що відділяє стежку. По ній, здаля по воді де-не-де маленькі калюжі, в них подібні корабликам, плавають жовті листочки.
В коротеньких чобітках на низьких підборах, вона йшла по стежці й тягнула валізу. Намагалася йти якнайшвидше та все ж остерігалася, щоб не захляпати темно-коричневі штани. Хоча вони вузькі, але обережність не завадить. Легенька усмішка прикрасила обличчя, коли перед собою в калюжі побачила листочок. Ох осінь - осінь, але ж так красиво! Мені б такий, тільки справжній кораблик, щоб швидше потрапити додому. Та наразі думки розділилися. Додому, а що там на мене чекає?
Вона тільки тепер усвідомила, що був сплеск емоцій, все вирішила спонтанно. Але ж терпець урвався. Поступово заспокоїла себе. Три роки разом, а порозуміння так і не досягли. Майже щоденні сварки за гроші, примусили зробити вибір.Тож не варто сумніватися і далі просто жити. д
В цей же день звільнилася з роботи, зібрала валізу. Розчервонілий на обличчі, Олег лежав на дивані, мовчки спостерігав.
Коли віддавала ключі від квартири, розчула сарказм у його голосі,
- А не пошкодуєш?!
- Та ні, наші стежки розійшлися.
- Ну тоді щасливо!
По дорозі до автобуса бурчала,
- Ну то й добре, можна сказати розійшлися друзями. Ох, мамо, важко зробити такий крок, але я не хочу такого щастя, як у тебе.
В автобусі багато вільних місць, вона присіла біля вікна. Автобус набирав швидкість, що за вікном не помічає. Думки снувались павутинно, а чи було в нас із ним кохання? Та мабуть ні! Чи це роки, чи сумісне життя придає мудрості? Хоча в душі таке гірке розчарування та все ж, я зробила правильний крок. Я сильна, все витримаю, життя продовжується.
На залізничному вокзалі занадто гучно…люди з сумками, валізами, всі поспішають хто куди. Надія впоспіх прочитала розклад потягів. За пів години відійшла від каси, в руках тримала квиток. Задоволена, злегка розчервонілась, поспішала. До відправлення потяга залишалося хвилин десять, не більше.
Підійшовши, до вказаного в білеті вагона, вона рукою намагається з чола забрати мокре волосся. Бальзаківського віку провідниця, взяла квиток, зміряла її з ніг до голови й посміхаючись,
- Ото життя і все ми поспішаємо, чому нам ніколи не вистачає часу.
Важко перевівши подих, Надія заговорила тремтячим голосом,
- Мені до вас! Добре, що встигла.
- Давай проходь, бачиш, вже зелений сигнал горить, то ж будемо відправлятися.
В тамбурі пусто, з полегшенням перевівши подих, ну от, здається я їду.
В купейному вагоні майже всі двері відчинені. Чути розмови, шелест паперу, брязкіт ключів, скрип валіз, сидіння.
Аж ось і її купе, двері відчинені. Її зустрів пронизливий погляд жінки,
- О! Дивися синку до нас поповнення. Маємо супутницю, дорога не близька, думаю не доведеться сумувати.
Дівчина привіталася, теплим поглядом зиркнула на хлопця. О, як на маму схожий! А йому років двадцять п’ять, не більше.
В сторону відставила валізу, хлопець зразу ж піднявся,
- Якщо вам не потрібна, давайте я її підсуну під сидіння.
А він чемний, в неї відразу мелькнула думка.Трохи розгубилася, почервоніла. За мить втрутилася жінка, ледь всміхаючись, підтримала його,
-Так Максе, постав під своє сидіння, жінкам завжди треба допомагати.
Біля себе долонею постукала по сидінні,
- А ви не соромтесь, присядьте. Чую рідну українську мову, то ви теж до Харкова їдете, чи десь ближче?
- В Харкові пересадка, а там і додому.
Чи й снилося їй колись, що вона потрапить у таку компанію, точно ні!
Познайомилися, ім’я жінки Ельвіра Борисівна. Хоч і роки та вона дивилася за своєю зовнішністю, брови, манікюр, макіяж, як ніби жінка з якогось французького серіалу. Тоненький, в’язаний, світло-сірий светр з люрексом пасував до її карих очей і каштанового волосся. Каре-зачіска ідеально підкреслює вилиці, придала обличчю виразність, привабливість.
В купе сміх, веселі розмови, разом вечеряли, пили чай.
Надія кілька раз на собі відчувала погляд Макса. Він навпроти неї, свердлив очима її тендітні плечі і доволі об’ємні груди. Дівчина час від часу на грудях поправляла кінчики розпущеного світло-русявого волосся, намагалася їх приховати.
Раптовий дзвінок мобільного телефона перервав бесіду. Ельвіра незадоволено подивилася від кого дзвінок й з обуренням до сина,
- Ох і коли я буду мати спокій. Це знову з роботи.
Надія піднялася,
- Я на кілька хвилин вийду…
- Ні-ні! Тут ніяких секретів, сядьте, - заперечила жінка.
З телефона лунав жіночий голос, Ельвіра слухала, похитала головою. кліпає очима, нарешті заговорила,
- Ну у вас, як завжди, тільки я не на місці, відразу проблеми. Так, я все зрозуміла. Перукарню не закривайте, через два дні вийде Волошина. Ти сама попрацюєш. У тебе ж є записані на манікюр?
Вона слухала і знову кивнула головою,
- Ну то й добре, як приїду, з усім розберемося. Ну все, бувай!
Надія дивилася на неї прямим поглядом,
- Ви маєте свою перукарню?
- Так! Маю на свою голову. Жіночий колектив, це вічна проблема. Одна у декретній відпустці. Друга відпочиває в Трускавці, через два дні має бути на роботі А в третьої донька хворіє, терміново повезла в Київ. От і думай, як залишитися на плаву, не втратити клієнтів.
В дівчини забігали очі, сказати чи ні? А може це мій шанс? Намагалась приховати хвилювання, нарешті наважилась,
- А ви знаєте я перукар, маю стажу майже чотири роки.
Макс зацікавлено зазирнув на неї,
- І чоловіків теж стрижете?
- Так,звичайно.
Він всміхався позирав, то на неї, то на матір,
- Оце так новина. Думаю вам є про що поговорити, на якийсь час я вас залишу.
Він відразу вийшов.
Ельвіра засипала Надію запитаннями, попросила коротко розповісти про себе. А що ж їй було робити. Нехай пан, або пропав, або користь, або невдача та все ж зміниться життя. Ніби на сповіді, навіть не проховала що мала стосунки з Олегом.
Після почутого, Ельвіра, аж прицмокнула устами,
- Ну-ну, думаю тебе життя чогось навчило.Та ти молода, попереду ще не одне буде розчарування, таке воно наше земне життя.
Вона повернулася до вікна. Ніби у світлі придорожніх ліхтарів шукала рішення.Чи довіряти інтуїції, запропонувати до себе на роботу? Здається непогана дівчина, хто живе без помилок? Та іще ж така віком, як мій син. Але ж плани має, хоче купити квартиру. Кому яке щастя! Хтось живе на всьому готовому, а хтось вливається в цей несправедливий світ, в надії всього досягти самому. Треба поговорити з Максом, що він скаже? Не думаю, що вона стане завадою його дружбі з Маргаритою. На перший погляд, вони неначе чимось схожі, чи може кольором волосся, але ж Маргаритка молодша. Чотири роки, як з батьком нам стали сусідами, ніби порядні люди. Втрата рідної людини напевно дуже подіяла на життя цих двох. Але все ж Микола молодець, не знайшов собі іншу жінку. Всю увагу приділив доні, щоб добре навчалася та поступила до медінституту. А мені на старості років, вдома краще мати медика, чим перукаря. Але ж дівчині допомогти треба, ніби щира, не розбещена.
Надія розуміла, зараз її краще залишити, вийшла з купе.
Біля вікна, Макс відразу звернув до неї увагу,
- Ну і ну, напевно моя мама вас запитаннями засипала. Співчуваю та я піду, думаю час відпочити.
У відповідь побажала хороших снів.
Він тільки відчинив двері купе, біля нього прослизнула Ельвіра,
- Надіє, ти мабуть дивуєшся, що син не запропонував тобі нижню полицю. Він у лютому місяці дві тисячі чотирнадцятого року був на Майдані. Отримав травму правої ноги. Хоч і зробили кілька операцій, але й нині шкутильгає. Оце ж і літаємо в Ізраїль, на консультації.
- Та нічого, основне живим залишився,- співчуваючи сказала дівчина.
І вже веселіше,
- Він молодий, може для цього потрібен час, звикне. Звичайно це важко прийняти, але основне в житті, щоб був нормальним серцевий ритм і велике бажання жити.
Ельвіра повернулася в купе. Надія, трохи постояла, теж повернулася в купе. Відчинивши двері, зрозуміла, що перервала розмову.Та не проронивши й слова, за мить лежала на верхній полиці.
В купе запала тиша, лише стук коліс музично порушував її. Дівчині не спалося, думок цілий міх, після розмови, емоцій не приховати. Минуло з пів години, Ельвіра встала, випила води й тихо прошепотіла,
- Надю, Макс так солодко спить, давай вийдемо, поговоримо.
Вони довго спілкувалися, в основному про роботу. Ельвіра запропонувала провести турне по Харкову і по Києву. Дізнавшись, що дівчина навіть і в Києві не була, просто наполягала. Надія не знала, що сказати, шкодувала грошей, адже вони їй так будуть потрібні. Із відкладених на квартиру, боялася й сотню взяти. Все зважила, розуміла, допоки немає роботи, треба економити.
Жінка хитро позирала, побачивши, її сумне обличчя, зрозуміла, що хоче відмовитися. По-дружньому поклала руку на плечі, прихилилася,
- Не вагайся, Поїдеш з нами, будеш працювати в моєму салоні. Хіба ти проти? Думаю така пропозиція тобі сподобається.
В Надії серце пташкою затріпотіло, ледь не вирвалося з грудей. Душа переповнена радістю. Від почутого, емоції зашкалюють. Вона ладна була розцілувати цю жінку, хвилюючись запитала,
- Це ваше рішення, а ви не передумаєте? Мені й справді дуже потрібна робота.
- Ні, ну що ти. Я слів на вітер не кидаю. На цю тему вже й з Максом поговорила, він не проти. Восени і взимку важко зняти квартиру, якщо навіть і не вдасться знайти, місяць-другий поживеш у нас. О, ледь не забула, а в паспорті стоїть штамп про одруження?
- Ні, ми просто жили разом, я ж вам все розповіла.
- Добре! Ти подумай над тим, що я тобі запропонувала.Зараз треба хоч годинку поспати, приїдемо в Харків, там все й вирішимо.
Надія ні на мить не стулила повік. В голові роїлися думки. Погодитися чи ні? Собі задавала питання, а що я втрачу? А, як моє обслуговування клієнтів їй не до вподоби, що тоді буду робити? Сама каже, що важко зняти квартиру, але ж я не хочу їм дошкуляти. Цікаво, а щоб мама сказала? Та воно напевно на краще, вона ж й досі не знає, що я покинула Москву, не буде хвилюватися, не чекатиме.
Поїзд Київ – Дніпро відправився згідно розкладу, зелений колір сигналу запрошує в далеку путь.
Вони їхали в плацкартному вагоні. Збуджені, виснажені, але задоволені. Позаду турне по Харкову й по Києву.
Надія від побаченого в захваті. Лежачи на верхній полиці, роздумує, ні, не шкодую, що поїхала з ними. Чи й довелося б мені в житті коли небудь побувати в історичних місцях, храмах та дізнатися скільки всього нового. Цікаво, чи це доля мені познайомитися з цими людьми? І тут же згадала маму, яка ніколи не виїжджала з рідного містечка. Думала про братів, треба буде мамі сказати, щоб не тримала їх біля себе. Після закінчення школи, нехай в обласне місто їдуть навчатися, згодом хоч світ побачать.
Раптово Макс торкнувся її руки,
- Надіє, я вже зголоднів, може повечеряємо.
- Добре, я не проти - відразу донизу опустила ноги.
Він не чекаючи, зняв її з полиці, не відпускав, прямим поглядом зазирає в її блакитні очі, прошепотів,
- Я ладен у них втопитись.
В цей час Ельвіра лежала до них спиною, але почувши шурхів, повернулася.
- Я що заснула? Ми що будемо вечеряти? Вже носять чай?
Макс відійшов у сторону,
- Та це розбудив Надію. Я такий голодний, а ви спите.
Жінка, років тридцяти, що лежала навпроти Надії, почувши ці слова посміхнулася до Макса й повернулася до стінки. Він, трохи виправдовувався,
- Вибачте, ми вас потурбували, але ж це плацкартний вагон.
Після вечері, кожен намагався заснути. Звичайно купейний вагон набагато комфортніший, але інколи треба змиритися з тим що є.
Надія згадала, як вони з Максом були в Києві у МакДональдсі. Ельвіра чекала поки вони дещо придбали на обід. Коли Надія намагалася дати йому гроші, він категорично заперечив,
- Е ні! Досить, що за турне заплатила сама, змирився, а тепер іще за це? Ти мене хочеш принизити? Я чоловік, чи хто?
Її щоки вмить почервоніли, випалила,
- А ми що вже перейшли на ти?
- Еге ж перейшли! Скажи чого лямку тягнути, час летить, не втрачаймо його! І не сердься, краще всміхнися, це тобі більше личить.
Двигнувши плечима, погодилася,
- Ну добре-добре.Тільки не ображайся!
Їй хотілося запитати, а що скаже пані Ельвіра? Але він так на неї дивився, що побоялася й слово сказати.
Думки роздвоїлися, бач, гадала він балуваний матусин синочок, напевно помилилася. Та хіба б тоді пішов на Майдан? І чого я про нього так подумала?! Мабуть інколи перше враження буває помилковим.
Поверталися до Ельвіри, Макс тримав її під руку, сказав ледь усміхаючись,
- Ти не дивуйся, що інколи в мами беру гроші.
Продовжив уже з веселою ноткою в голосі,
- Просто в неї надійніше від злодіїв приховати.
Та за мить його голос посерйознішав,
- Щоб ти знала, я не з ледарів і не симулянт, закінчив технікум, нині працюю бухгалтером у двох невеликих фірмах. До того в мене після травми третя група інвалідності, думаю тобі мама сказала.
- І що так довго?- Назустріч підійшла Ельвіра, продовжила.
- Гайда! Швидко обідаємо і на поїзд, а то чого доброго іще запізнимося.
Далі буде
ID:
997293
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.10.2023 15:00:24
© дата внесення змiн: 01.11.2025 08:30:10
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
