Сонце поволі спускається до обрію. Останні промені торкаються землі, вже лягають сутінки.
Минув ясний, сонячний, теплий день, придав Марії сили і віри, що все буде добре! Вона останньою зійшла з рейсового автобуса. А далі, їй потрібно дістатися до залізничної станції. Там дочекатися електрички і лише тоді, вже майже буде вдома, хоча добиратися до села, треба пройти ще зо три кілометри.
Озирнувшись довкола, хоч і зморена та стало любо на душі, легко на серці. Все, що було задумане здійснилося! Поверталася від сина, в собі відчуває піднесення духу.
До станції ішла легкою ходою, згадувала зустріч і з усмішкою, і з болем. Роїлися думки, хоча й поранений, але ж в лікарні. І головний лікар пообіцяв, що скоро рана загоїться, лише потрібен час, гарний настрій. А іще впевненість у собі, а ця риса є в його характері.
Ті люди, що зазвичай їздять електричкою, напевно знають розклад потягів і електричок. Вона ж розчарувалася, коли прочитала цей розклад, адже в нічні години ні потягів, які б зупинялися, ні електричок немає. Але ж куди подітися ? Звичайно в нічний час найнебезпечніше місце, це в приміщенні станції дочекатися ранку.
Кілька спарованих стільців розставлені в два ряди, один навпроти одного. Майже посередині рядка, в обіймах спілкувалася молода пара.У віконечку касира світилося, але із-за білої фіранки нікого і нічого не видно.
Ну, що ж, нехай вибачають, подумала про себе і оминаючи крайнє місце присіла на стілець. Хоча в сумці тільки пляшка води, рушник та кілька серветок, все ж руками пригорнула до себе. Ось так буде й тепліше, хоч весняна пора та все ж у приміщенні прохолодно.
Раптово відчула чийсь погляд. Звичайно, хто може дивитися, глянула до молодих людей. Дівчина занурилася обличчям до грудей хлопця, а він прямим поглядом дивиться на неї.
Чомусь зашарілася, зробилося ніяково, на голові поправила теплу, світло-коричневого кольору хустку і комірці фіолетової куртки. От так здається все добре, курточка хоч старенька, але ж чистенька, не міг же про мене подумати казна що. Здається на безхатченку не схожа. Та хто вони? Можливо місцеві, але ж чого тоді тут сидіти, он неподалік кав’ярня, двері навстіж відчинені.Там тепліше і можна кави випити. А може в кишенях вітер гуляє, тоді звичайно їм не до того.
Ох, життя-життя. Але ж цей молодик призивного віку, чомусь тут, не пішов захищати Україну. Як у мирний час насолоджується життям..
Гучний голос диктора відволікає від думок,
- Увага! По першій колії проїде швидкісний поїзд. Не стійте край платформи, будьте уважні і обережні!
Вона подумки ніби підтвердила слова диктора, так-так, у наш час треба бути дуже обережними, добре хоч сирени не чути, може сьогодні буде спокійна ніч. Це ж треба нам такого життя, батьки бачили війну та й нам доводиться відчути, побачити і все це пережити. Шкода дітей, скільки чоловіків і навіть молодих, неодружених загинуло на полі бою.Вже й жінки на війні, дожилися. Важко, ой, як важко нам дається воля, на жаль, сусід віками не дає спокою.
Думки полинули за сина. Як добре, що поїхала, хоч і сказав, не їдь, тебе до мене можуть не пустити. Та яке ж материнське серце витримає, щоб не поїхати? Не можна бути байдужою до рідної кровинки, не пригорнути, серцебиття не відчути. Про це й не тощо мови, а й думок не має бути. Звичайно, коли побачила сина з перевязаною лівою рукою, щеміло під серцем, ніби клубок застряг у горлі, їй би розплакатися. Та вона спромоглася взяти себе в руки. То добре що не права рука та й лікар сказав, що не варто хвилюватися, все буде добре.
Коли побачила рідненьке личко, його погляд ощасливив її, заспокоїлася. Дяка Богу живий, любий мій, живий і це основне.
Скільки ніжності і тепла він побачив у материнських очах. Невчасно скотилася сльоза, навіщо розтривожувати материнську душу. Хоч і це сльоза радості та все ж, він відчував, перед нею має бути мужнім.
Дві години, швидко минули, здавалися миттю. З теплою усмішкою, син із сумки викладав гостинці, підморгнув хлопцям по палаті,
- О! Живемо братці тут усе домашнє, посмакуємо!
Прощалися, в обіймах сина, устами торкнулась чола,
- Видужуй любий, якби ж не ця війна, то разом поїхали би додому. А так синочку надіюся на твою добру долю і на волю Всевишнього. Хай він і ангели оберігають тебе. За нами правда! Тож нехай не покидає нас світла надія, що Україна переможе і ми скоро будемо разом.
Хоч намагалася стримати хвилювання, все ж покидала лікарню з душевним болем. Щеміло під серцем, боліло, тиснуло в грудях, хоч це було зробити надто важко. Все ж перед сином зуміла стримати сльози, не показала свою слабкість.
В автобусі їхала з каяттям у душі. Пробач синочку, що я інколи жаліла, що тебе народила в свої тридцять сім. О, скільки недоспаних ночей! Часто хворів, низенький на зріст, був схожий на крихітний росточок. Та дякувати Богу з роками відійшли хвороби, після п’ятого класу змужнів, став широкоплечим, вже й середнього зросту.
Вже трохи вгамувавши свій біль, ніби виправдовувалася. Та це напевно така доля, тепер у мене тільки ти одна надія, мій промінчик радості, з тобою доживатиму вік.
Марія, ніби перевертала сторінки особистого щоденника, згадувала зустріч і прощання із сином. Несподівано в голові зашуміло, перед очима губилось світло, мигтіла темінь. Чомусь не дуже слухалися руки, з кишені ледве дістала ліки, вже тримала під язиком. На якусь мить злякалася, здавалося втрачає орієнтир, закрила очі.
По приміщенню, подібно хвилі шурхіт, відкрила очі, поряд нікого, молоді люди копошились, про щось тихо говорили.
Та мабуть вже все минулося, подумки себе заспокоїла. Це поїздка далася в знаки, за три ночі може й відпочила зо три години, не більше. Враз затримала погляд на молодій дівчині. А дівчина славна, якби ж то щастя, щоб всі жили під мирним небом. А моя донька теж славна, а чи доля, чи така байдужість до всього, що надто рідко дзвонить. Скільки любові і уваги їй було подаровано, скільки ніжності і тепла. Різниця ж із сином десять років. Той час для неї був казковим, всі її забаганки виконувалися, може й тому стала така. А може так подіяли події дві тисячі чотирнадцятого року. Після Майдану з чоловіком поїхали в Хорватію. Вже синочок і донька є, лише фото прислали, але сюди не їдуть. То ніби поміж нас айсберг, а може тому, що його батьки живуть в росії. Ну хай там він, а вона, навіть не приїхала поховати батька. Ох, чому ж усе так?! Що ж ти доню не дзвониш, ти ж знаєш, що поїхала в лікарню до Олега, навіть не поцікавився що і як. Чому така байдужа?А мені ж зараз так потрібна підтримка.
Раптово, на мить закрутилась голова, стискаючи руки,
- Ой, що ж це я, на душі важко, ще й думок-стерв’ятників не можу позбутися.
Із сумки дістала пляшку з водою, зробила кілька ковтків і мокрою долонею змочила обличчя. Привернув увагу голос хлопця, він щось говорив, але розібрати про що йшла мова було не зрозуміти. Вони вже сиділи під самою стінкою, він обома руками гладив їй голову.
Ой, як же я їм заважаю, тільки й змогла подумати, у вухах задзвеніло, очі накрила сіра пелена.
Тим часом молоду пару сполохнула жінка років п’ятидесяти. Вона гучно відчинила двері, із скрипінням заволокла кравчучку з великою клітчастою сумкою. Тихо бурмотіла,
- Ой, ба знову ця парочка тут! Нічого нехай потерплять, не все коту масляна. Чекай, але ж тут іще хтось є. Вона підвезла кравчучку ближче до Марії.
- Та вона ж, як полотно біла! - гучно вирвалося з її вуст.
І відразу ж звернулася до молодих,
- Гей, закохані! Ви що не бачите, що жінці погано? Чому ж такі байдужі?!
Хлопець, злегка посміхнувся, не відпускаючи дівчину з обіймів, відповів,
- Та вона недавно щось із пляшки пила, може перебрала.
Жінка вже тримала Марію за ліву руку, рахувала пульс. На її смуглявому обличчі відобразився біль й розчарування. Хвилюючись дала кілька ляпасів по обличчю, окропила водою,
- Ану! Ану давай рухайся, що це ти?! Ану відкривай очі! Чуєш, тобі кажу, відкрий!
Нарешті в очах Марії прояснилося, перед нею жінка, відразу запитала,
- Ви хто?
- Я Ганна, а от ви хто тут? Часом не проїздом? Бачу не з наших.
- Так проїздом.
- Що ж ви, ваше серце, як пошкоджений мотор, то чути, то не чути, а кудись їдете. З таким здоров’ям, самій в дорогу не варто вирушати! Зараз ніби краще, посидьте, помовчить, ось валідол , візьміть під язик.
Марія тихим голосом,
- Дякую та в мене є корвалмент. Правда я вже його приймала та думаю ще одну можна взяти,
Вона тільки тепер зрозуміла, що на якийсь час втратила свідомість. Як добре, що ця жінка не байдужа, хто знає, можливо й спасла їй життя. На Ганну дивилася розгубленими очима. Та відразу помітила й до неї,
- Ти не дивися, що я так одягнена, повір життя безхатченків не мед. Хоч і ображена на долю, але байдужою ніколи не була й не буду. Допомогти людині завжди готова, а от красти ні, ніколи не посмію, то ж не бійся. Я тут лише на зимовий час затрималася з безхатчинками. Поїду в місто, хтось щось дасть з’їсти, чи якусь копійчину кине. Вже й на душі спокійніше, в когось на шиї не сиджу. Я оце тепер додому збираюся, на схід. Тут у селищі є далекі родичі, як кажуть провідала та пора честь знати. Дочекалася весноньки, з кожним днем теплішає, треба повертатися до зруйнованої хати. Кажуть моє селище звільнили, треба їхати наводити лад. В гостях добре та вдома краще, наших багато виїхало та все ж думаю будуть повертатися.
Марія співчувала жінці, жалісно запитала,
- А з переселенцями не хотіли поїхати?
- Та ні, серед рідні, хоч і далекої все ж краще. Зима, довгі ночі, хоча й часто світла не було, але ж у теплі та й словом підтримають і то добре. Ну, а ви не хочете поділитися, чому в цих краях?
Чому не хочу, до синочка в лікарню їздила.
Минуло зо дві години. За цей час Марія розповіла про своє життя, про поїздку.
Ганна копошиться, зиркнула на віконце касира,
- Зараз касир розпочинає продаж квитків на електричку. Так що скоро ми з вами поки що поїдемо в одному напрямку, а далі в кожної своя дорога.
- А може зі мною поїдете, поживете до перемоги? Удвох веселіше та й у нас безпечніше.
- Ні-ні, що ви,дякую!
- Ну тоді хоч можете погостювати кілька днів. Ви ж мені, можна сказати, життя врятували .
- Я відчуваю у вас теж душа добра, якщо комусь стане зле, теж не залишитися байдужою. За запрошення дякую та ні, не маю часу. Давно з дому, якщо його можна так назвати та й рідна земля кличе.
Відчинивши двері з приміщення станції, їх зустріла ранкова вогкість. Легенький вітерець злегка зняв напругу.
На платформі всього кілька чоловік чекали електричку. Звуковий сигнал електрички попередив пасажирів про прибуття на станцію.
Дві жінки поспішали до дверей вагона. Марія першою піднялася по сходах, допомогла Ганні підняти кравчучку на площадку вагона.
Двері зачинилися, електричка набирає швидкість. Дві добрі, чуйні жінки, ніби дві сестри, задоволені зайшли у вагон. Зайнявши свої місця, кожна з них, з блиском у очах відчула полегшення. Як сонячне проміння віра і надія зігріла їх серця. Вони повернуться додому, дочекаються перемоги! Народ України заслуговує на щасливе, заможне життя.
Квітень 2023р
***
Шановні друзі!
Не будьмо байдужі!
Сьогодні у день Покрови,
хвилиною мовчання пом’янемо
наших синів і доньок,
які віддали своє життя за Незалежність.
Хай Марія - покровителька з небес
візьме під своє крило нашу рідну землю,
квітучу, славну Україну!
Вітаю наших оборонців зі Святами
Покрови і Днем захисників
І захисниць України.
Миру всім і добра!
01.10.2023р
ID:
995143
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.10.2023 09:37:18
© дата внесення змiн: 31.10.2025 03:24:06
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
