обридлі рими падають на дно,
скрипучі жорна труть себе даремно,
тріщать без спину слів отруйні зерна_
пускає корінь в камінь срібне зло…
вовчиця, що вилизує щеня_
евтерпа виє в сутінь світанкову_
суха, цупка корона будякова
їй скроні рве щоночі і щодня…
прародичі її – раби з галер,
що рушили за світлом на край світу,
та не знайшли, - набрали пустоцвіту,
не да́рма ж плавали… плекай__ його__ тепер…
