* * *
Напившись трунку часу, сам поет
Не захворіє смертю, як до нього,
У нього є
ядро душі живе,
Врочисте і далеке од земного.
Від часу вбравшись виразками,
в злі
Земні ідуть – і душі гинуть в требах, –
Разючий меч – він – від землі до неба
Блискучий смерч – поет йде по землі.
Палаючий, сам – вістря й вогнегін –
Шукаючий подібного,
і в кого
Ввіп’ється, той спалахує – як він .–
Пронизаний цим світлом стане богом...
Під ним ворушаться держави замалі
В гноїннях думки і в думок одежі.
Керівник дум і світу самодержець,
Поет –
єдина радість на землі.
1988
