Знаєш, мала… А я от над твоїми словами зараз думаю… Тобто, не лише зараз – і годину тому думав, і чотири, і… раніше. Ти права, мала… Я не завжди погоджуюсь із тобою, певне, то через впертість, але цього разу ти права – зрада, вона, насамперед, в голові.
А як тоді те, що не в голові? Що то? Я сам не знаю… І… Знаєш, мала, я, такий всезнаючий – не знаю, я, такий великий дорадник, не знайду поради для себе, я, такий пошуковувач істин, не хочу колупатись і з’ясовувати, що воно таке – те, що поза головою… Воно є…
От ніхто не може розповісти, описати, що таке смерть. Багато хто намагався, певне, але… Чи передав хто ті відчуття так, щоб іншим зрозуміло було? Так і тут… Нє, мала… Смерть… То я не спеціально про неї згадав… Так просто, як приклад. Перше, що на думку спало…
Іноді ми забуваємо про смерть, про те, що вона є… Радіємо, плачемо, сваримося – живемо, а потім – нема-нема, та й згадаємо, що вона таки є… Так і тут, мала – радієш життю, всім його проявам: маленьким радощам, дрібним прикрощам, навіть сваркам радієш. Це ж теж прояви життя – оті дрібні суперечки, які закінчуються примиреннями. А мить примирення така солодка… Тоді всі негаразди такими дрібними здаються, як… Як атоми на фоні Всесвіту. Суєта-суєт – сказала б ти. А я сказав би, що замінив деякі букви. Ти б усміхнулась – Так, ти такий! І все так… прекрасно, ідеально. Не так ідеально, як в раю. І ти не така ідеальна, як Діва Марія, і я не… Але ідеально… Для нас. Може, й не взірцево для когось, та… Все добре, поки не подумаєш, що там, поза головою.
Звичайно, ти могла б запитати, чому я все бурмочу собі подумки, чому не поговорю з тобою, ми ж так часто розмовляємо? Чому мої монологи все ніяк не стануть діалогом? Все просто, мала, все просто. Я боюсь, боюсь не тебе, не себе. Не знаю, чого… Смерті ж теж бояться, не знаючи, що воно таке?
Знаєш, мала, колись я мало чого боявся… Я посмішковувався з Бога, смикав Його за бороду, поки Він не показав, що не жартує. І я став боятися смерті. Оксюморон… Нудити життям і боятися померти. Смішно мабуть… А згодом, ніби хто вимикач в голові перемкнув – той страх минув. Може, це тому, що я почав боятися чогось іншого? Ні, не так сказав… Є щось, порівняно з чим смерть не таке вже й страшне явище… Знову забагато про смерть, так? Пробач, мала, так вийшло. Мабуть, не зовсім вдалий приклад обрав…
А знаєш, мала, якби я зустрів тебе тоді… Раніше… Коли ти казала… Я обійнявв би тебе однією рукою, а іншою вхопив за горлянку кляту долю. Я ніколи не відпустив би тебе, мала. Притиснув би до грудей і тримав.
Найвища ступінь свободи, мала – це залежати лише від тебе…
ID:
728971
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.04.2017 00:04:13
© дата внесення змiн: 16.04.2017 00:04:13
автор: One of many...
Вкажіть причину вашої скарги
|
