Хочете розкажу вам казку?
Про те як кацапи одягли маску?
Так? То ж слухайте,
А заодно фантазуйте.
«Жило-було плем’я собак
Не породистих, а звичайних дворняг.
Праці ж вони зовсім не любили
Тільки чарку за чаркою до рота хилили.
Так минали дні, місяці, роки
І не мали собі зовсім мороки.
А нащо ж тоді жили вони?
Запитаєте ви.
Повезло їм до біса вкрай
Головний дворняга Хутро все організував.
Він ж бо знайшов прибутковий товар
І спихував сусіднім племенам,
За дуже низькими цінами (як сам казав)
За таких собі 1000 рублар.
Товар називався газ-пути
Його ж у них було хоч греблю гати!
Одного ж дня головний дворняга «водки» перебрав
Та так нахлибався, що сусідам-племенам дрів наломав.
Почалося все з того, що закортіло йому захопити Кримам,
Що належав знатним породам.
Так нагавкав і набрехав,
Що острів все-таки забрав.
Коли ж вийшов алкоголь із хутра,
Він відчув, що потрібна доза нова.
Зібрав всіх своїх собак на таку собі нараду,
Де споїв усю свою команду.
Допилися до того, що почали грати на слабо.
Та Хутру все невезло,
Як на зло.
Та питання чути лише одне: «А слабо привласнити Донбасам?»
А яку ж відповідь дає Хутро цим п’яним мордам?
«А от і не слабо,
Мені боятися нема кого!
Давно хотів забрати, бо колись ще Ліза гавкала,
Що Україніана наша була».
«Тоєсть ми ето – братья родние
І ето нічєво, што савсєм нє пахожи с німє.
Всьо рєшено! Пародістих забєрьом
І станім как когдато аднім радом».
Тобто то нічого, що різні вони
І породистим зовсім не «братья» кати.
І за наказом Хутра, зупинилися на священній землі
П’яні, пришелепкуваті й скажені москалі.
Кидалися на місцевих, перегаром лякали
І сміялися від того, як породисті кричали.
Дворняги хороші повідочки мали
Всіх наших на них в’язали.
Коли ж п’янички прийшли до тями ,
Над ними стояли дві прекрасні дами:
Смерть і Розправа.
Думаєте самі явилися?
Ага, де б там. Їх привели на милицях.
Кацапи й думку не гадали,
Що породисті свою лицарську роту мали.
Хоч у наших не було хороших повідків,
Але було дещо більше: любов до Україніани й її полів.
Так от, поки ті дурники черговий раз випивали,
Наші вже їх обеззброїли й пов’язали.
І, звичайно, на Божий суд віддали.
Вважаєте на цьому скінчилася розправа?
Ех, ні. Вона ще на Хутра чекала.
Прибули наші в Мопсіль та поки двері до кабінету відчиняли,
То блохи вже на підлозі його доїдали!"
Мораль ось яка: не лізь до тих, кого не знаєш,
Бо сам себе поховаєш.
ID:
583382
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.05.2015 22:31:07
© дата внесення змiн: 24.05.2015 22:31:07
автор: Анничка-Німфа
Вкажіть причину вашої скарги
|
