Табун диких здумувань
роздмухує хмари,
й поміж землею
з’являються ніздрі
великого соромітника,
який охоплює тіло
боже й жбурляє
його оголене,
наче твердий камінь
у вікно
всесвітнього знелюднення
пропаща мова
після Вавилону,
Ніч великого плачу,
бачу й він бачить
бачу й він бачить
бачу й він бачить
твої великі заплакані очі
посмішку, що злітає,
наче птах з Юдиного плеча,
що повертається петлею до
рідного ключа
залишки пелюсток між зубами
після полуденкової похоронної процесії,
яка нагадує про сонце
тоді,
коли
воно обпльовує нас своєю жовтизною
тоді, коли мерці спокушаються на руків’я
Вічності,
відганяючи великих ґедзів.
Вони тамують свою спрагу, здіймаючи
свої зникаючі руки до тіла, яке не здатне
прикинутись
порожнечею
чи дозволем
порожнечі
тоді, коли об’єктив історії покидає
плавність рухів,
тоді, коли не відчутно шелесту-звуку,
тоді, коли й невідоме гарує за двері-підлогу
тоді коли кров виливається за рушій іншої
пори року,
тоді, коли жести стають собаками диявола
тоді, коли вода стає символом оприлюднення
викликаю
правду під проміння
слабкого, проте почутого голосу:
“темрява відкочовує
у добу переродження’’
