ноги просочуються крізь цей лід
годинник танцює як ця вода
скринька снів скаламучує простір
витвір із тваринного гуку підіймає
кістку бога до райського шлунку
слідом за криптограмами чужих очей
відпливає острів з пальців ворожості
сум’яття несутєвості – відгомоном
у ліси зіпсутих орхідей
покараним ударом світла ледь згасаючого
на тім боці річки
за словом йде проказа як вічко кам’яного полюсу
а за гармидером громи й копирсання у череві
ножем, що кличе та не відпускає натиску ошийника
цей хлів буття пустий
ця думка що віддалась розуму за безцінь
зітреться історичним каменем доречності
це сяйво докору впаде на кров картин
зминувшись з потойбіччям повеління
демі ургу
то так біжить роса що береги зривають
покриття небес
то так зчиняється на ґвалт біда пташина
як хворому є дано злитись з часом власного
байдужжя і наректи хворобу тотемом правосуддя
так бідному й убогому властиво загубитись
у недопущенні думок про власну велич
