Сірі хмари заполонили небо. Пролунав грім, блиснула блискавка. Небо вибухнуло і з усією силою пустило на пересохлу землю благодатну зливу. Дерева мовчки схилялися перед дощем, як перед покровителем, який своєю милістю винагородив їх за вірне служіння.
Хтось, такий же байдужий, як і вона, впевнено брів по калюжах, не помічаючи нічого і не зупиняючись ні перед чим. В руках у неї була парасолька. Проте їй хотілося її викинути, розкинути руки та закричати: «Я вільна!», обмитися краплями та засміятися. Вона була щасливою. Вона раділа всьому. Та що їй цей дощ. Чи то хоч ураган, землетрус чи навіть виверження вулкана, вона була б не менш щасливою. Парасолька завзято протестувала проти вітру, що рвав її. Вона боролася зі стихією. Вона боролася із самим життям. Вона боролася сама із собою. Думки її були настільки суперечливі, що здається, знадобилися б роки, щоб упорядкувати та привести їх до ладу. Дощ посилювався. А вона… Вона йшла все повільніше та повільніше. Здавалося, час завмер. Нікого не було довкола. Це ще більше тішило. Ніхто її не побачить, вона сміливо може віддатися своїм емоціям та бажанням. Ноги давно були мокрі. Жалюгідні босоніжки прикривали хіба що стопи, тонкі перев'язки ліниво обліпили ногу. Майже боса, мокра, але щаслива йшла вона своєю дорогою. Парасолька була вже не потрібна. Вона давно її викинула. І тепер бігла теплими калюжами, не помічаючи нічого навколо.
Востаннє блиснула блискавка. Краплинки дощу ліниво капали з дахів сусідніх будинків. Все стихло. Хтось зупинився поруч із калюжею. Почулися жалібні крики. Хтось намагався підняти її тіло. Хтось хотів привести її до тями. Навіщо? Стихія заспокоїлася. Дощ минув. Грозові хмарки потяглися далі, на схід чи на захід, їй було все одно. Вона посміхалася. Її широко розплющені очі дивились у ясне небо. Вона була щасливою. Вона перемогла найголовнішу стихію – життя!
