Люблю таку я тишу у душі,
У Храмі як тім чи на кладовищі…
Сама в оці хвилини Сила Вища
Вкриває рани росами з дощів,
Які невидимо повільно йдуть,
Знаходячи Небесним Оком місце,
Де світлу боляче у ранах й тісно…
Дощі бальзамом тишу в рани ллють…
А світлу в ранах боляче чому?
Буває біль, що й світло не лікує…
І злякано воно у бік крокує:
«В цей раз зарадить спокій хай цьому…»
В душі зазнала тишу я таку,
Чекатиму, шукатиму невпинно!
Я в неї як у втіху знову лину!
Душа взнає її ходу легку.