Яскраве, ранкове сонце, чиста блакить віщали гарний день. Напередодні, два дні поспіль, пройшов теплий дощ. В кімнату, з кватирки віє прохолодою. Світлана в ліжку, відчуває подих свіжого повітря, потягується.Втішає думка- класно, гарна погода. Вона знає, що в цю пору бабуся завжди на кухні, голосно,
-Я вже прокинулася!
Старенька всміхаючись,
- Та чую! Чула, як скрипіло ліжко. То, який настрій, як навчання?
-Та яке там навчання, установча сесія, лафа, зробили начитку, задали завдання та й по всьому. Тепер зроблю курсові роботи, екзамени, а там стану писати дипломну роботу.
Дівчина підняла вгору руки,задоволено закрила очі,
-Бабусю, а згодом захист і вже стану вільною пташкою.
-Та це, як кажуть, ще треба дожити. Я весь час думаю, залізниця велика, про неї треба все добре знати, значить треба багато читати, вчити. Мабуть нелегко все второпати.
Дівчина, вже одягнена в халат, стоїть біля неї,
-.Саме так, бабусю. Треба сили набратися, ось тому, спочатку вирішила відпочити. Хочу поїхати до мами. Думаю, краще доберуся електричкою, хоча до села шлях довший та піду через ліс, назбираю груздів, опеньок. У нас з грошима тугувато, замість гостинців принесу грибочки.. А далі через поле, на пряму, кілометр не більше. Думаю, саме на обід прийду. Тож не хвилюйся, попереджаю, що там інколи немає мережі, перезвоню від мами. Кажуть гості - гарні три дні, то ж довго не буду.
Старенька плеснула в долоні,
-Ой та чи вона ж на тебе чекає? В неї інша сім’я, ти їй, як більмо на оці.
-Бабусю, заради Бога, не починай. Це так кажеш про неї, бо ти свекруха. Якось у журналі читала, що процентів вісімдесят свекрух, не люблять невісток. Кажуть невістка- чужа кістка. А хіба не так?
-Знаю…знаю, ти грамотна дівка, начитана, але ж біля мене живеш, то ж іще не втратила совість, хоч трохи, маєш поважати.
-Бабуню та хіба, я тебе не поважаю І поважаю, і люблю. От тільки скажи де мій батько подівся?! Як заєць, сховав короткого хвоста і накивав п’ятами. Та ще куди .- в росію, ганьба!
- Якби він не працював провідником, тоді й не зустрів, оту, ну, як її, свою любов, не покинув вас.
-О… та я добре пам’ятаю, як ти його весь час підбурювала. І те мама робить не так і інше, теж не так. Якби в мене була така свекруха, а чоловік гуляка, я би і дня з таким не жила.
-Ой дитинко, в молоді роки, всі часто дивляться через рожеві окуляри. Все красивим здається, привітним. Закохуємося, а потім раді лікті кусати та вже пізно. Та й хто знає… в кого яка доля.
-Добре, хай буде так, тут я не сперечаюсь. Одягнуся, поснідаємо і піду.
У вагоні пасажирів небагато… в основному люди похилого віку. За вікнами електрички миготять, злегка барвисті дерева, нагадують про осінь. Лише дві зупинки і Світлана стоїть на безлюдній платформі. Невелике тристороннє укриття під шифером тільки й вказувало, що тут є зупинка електрички. По одну сторону залізничного полотна стежка, щоб дійти до села треба здолати більше кілометра. По другу сторону, невеликий пагорб, далі, немов до неба, тягнеться старий, густий ліс.
Веселий погляд вслід електрички,за кілька секунд, її поглинає туман. Озираючись, перейшла колію На пагорбі озирається довкола, ніде нікого. Здалеку чує приближення потяга. За мить, зі свистом, він мов пролетів і вже зник з поля зору. Дивиться йому вслід, помічає чиюсь постать, усміхається. Думки, як тихий шурхіт листя від вітру. Ніби до вечора, електричок більше немає, хто б це міг бути? Та згадала, про путеобхідників, ніби з плечей тягар зняла. Шкода, що немає грибників, мабуть пізно приїхала.
***
Михайло здалеку, помітив постать у червоній курточці, яка раптово зникла між дерев. Йшов не поспішаючи, думки, як оси- я мабуть не один «сова», ще є такі, що люблять поспати. Хтось пізно приїхав по гриби. А деж Микола? От друг, обіцяв приїхати, а може вчора не встиг перевірити свій відрізок шляху, сьогодні долатиме п’ять кілометрів. Зазирає в телефон, підняв догори,
-Чорт забирай, знову мережі немає. Голова тріщить,час похмелитися, а я маю сидіти, чекати від моря погоди.
Сердитий, на траву приліг спиною. Ніби перед очима, в небі білі хмари, згадує співробітників. Робота путеобхідника не з легких, чи сонце пече, чи дощ, чи зима і мороз двадцять градусів, треба виконати обов’язки. Х Хлопці з роботи, інколи всміхалися, коли казав, що мандрувати по шпалах вже немає сили, підбадьорювали його,
-Не сміши, тобі не дарма дали кличку ведмідь. Подивися на себе, ти ж здоровань, обличчя тарілкою, високе чоло, широкоплечий, високий. Як не знаючи тебе, здаля побачити, як ідеш, то справжній ведмідь.
П’ять років праці, а потім прикрий випадок, який змінив його життя. Він йшов по стежці вздовж колії, по якій мчав швидкісний пасажирський потяг. Зненацька, не знати звідки, камінець щебеню вдарив у праве око. Той жахливий день - рана на все життя Розпрач і зневіра і досі ятрять серце й душу.
Коли навчався в технікумі, була схожа ситуація. Тоді він мешкав у гуртожитку, а мама й бабуся жили в селі. Батька не пам’ятає, ніколи не цікавився де він і хто. В сім’ї недостатки, бабуся займалася «підпільним бізнесом»- принаймні вона так називала, гадала на картах та інколи на продаж варила самогон. Одного вечора, мати приймала своїх щирих друзів, добре випили, погуляли. А вранці прийшов сусід купити пляшку самогону, відчинив двері, звідти почув запах чаду. Так він залишився з бабусею, життя стало зовсім нестерпним, рахував кожну копійчину.
Після закінчення технікума його направляють на роботу. В будинку від ПЧ, виділяють дві кімнати, які предназначені для путеобхідників. Це старий, цегляний будинок на дві сім’ї. Такі будинки знаходяться на перегоні між двома станціями, відстань від двох, чи двох з половиною кілометрів. Забути про бабусю не посмів, забрав до себе.
Після травми ока, має групу інвалідності. За станом здоров’я, працювати на залізниці, пов’язане з рухом поїздів, не має права. Одне втішало, що його не виселили з будинку. Але життя кардинально змінилося. Вже пів року, його вид лякає кожного перехожого. Непоголений, непострижений, засмальцьований одяг, його вид нагадує безхатька. Одна втіха, що інколи на колії зустріне знайомих хлопців, поспілкується з ними та перехилить чарку самогону, чи вина.
Михайло й не помітив, як частіше став вживати спиртні напої. Бабуся ледве передвигається по кімнатах.Тож самому доводиться палити пічку, місити тісто. Навчився пекти хліб та готує страви. Друга частина будинку роками пустувала. Вже два роки, як вони в ньому тримають курей, дві кози та в клітці кілька кроликів, за всім доглядає сам.
Гуркіт вагонів багажного потяга розбудив Михайла. З незадоволеною усмішкою зазирнув у телефон,
-Оце так закимарив! Більше години і чого я чекаю?
На ходу, з пляшки випив кілька ковтків самогону та закушував салом з хлібом. Присвистуючи, широкими кроками прямує до лісу.
***
Лише за кілька хвилин, Світлана долає пагорб, занурюється в ліс, придивляючись, де-не - де знаходить одиночні опеньки.
-Щось не дуже густо - тихо про себе.
Вкотре озираючись, в кошик кладе зрізані опеньки. Не помітила, що пішла не по прямому напрямку, а відійшла в сторону. Перед нею стіною, високі зарослі, внизу, злегка присипані листям пеньки, по них опеньки. Зрадівши, дівчина спішить,, робить впевнений крок та звідки не візьмись на кросівці помітила змію. З переляку крик,
-Ой!
Махнула ногою, в намірі скинути її та втрачає рівновагу, падає. В голові різкий біль, у очах темінь.
Михайло дійшов до знайомого зрубу, обійшов густі зарослі дерев та кущі шипшини. Присівши біля пенька, зрізані опеньки складає у пакет. Роздивляючись довкола, трохи далі, за кущами, помічає щось червоне.
-О, мої місця, теж хтось знає, напевно щось загубили.
Мужніми руками роздвигає старі гілки шипшини, оторопів від побаченого. Перед ним лежить молоденька красуня, на виску помітив кров, злякався,
-Гей, ти жива?
Зла думка пронизала мізки - чого доброго, ще мені вбивство пришиють. Оце так влип, але ж не покину її.
-Агов! Тут хтось є,- скільки було сили, крикнув він.
Та той крик втопився в хащах. Лише здалеку чув перегук птахів. Ще кілька раз кричав, але ніхто не відгукнувся.
Дуже збуджений, тремтячою рукою взяв пляшку, за мить, аж по бороді тече самогон. У паніці… трусить головою. Та все ж помітив, що її тіло лежить на пенькові. Він поступово, легенько, перетягнув її на землю. Стоячи на колінах, розстебнув замочок куртки. Хвилюючись, злегка спітнілий, оголив груди, слухає серцебиття,
-Ну слава Богу, здається жива.
Рукою торкається її обличчя, рук, у сподіванні, що відреагує, все марно.
- О, Господи, а руки, як лід, ніби холоне.Як привести до тями?
Від перенапруження, його мозок несподівано втрачає мислення. Пробуджується інстинг голодного звіра, моторошно зняв нижню білизну. Наче молодий ведмідь, який ніколи не мав статевого зближення, глибоко дихаючи, навалився на її молоде тіло. У очах блиски громовиці, шепотів,
-Яке блаженство, тебе, ще ніхто не торкався. Не відпущу, довіку моя.
Її тіло злегка здригнулося, тільки тепер почув її тихе дихання. За мить узнемаганні приліг поряд. Вона відкрила очі, подібне стогіно прозвучало з уст.
-У- у-у..
-Ну, от і добре ти жива. І руки потепліли.Тебе не скривджу, не покину, довіку будеш лишень моя. Я зараз, так буду певен, що житимеш.
До її уст підніс пляшку з самогоном, вона в недоумінні робить кілька маленьких глотків, в бік відхиляє голову, закрила очі.
За кілька хвилин, розчервонілий вийшов з лісу. Пригорнувши до себе, як щось дорогоцінне, на руках тримав її.Думки придають впевненості-. ти ж така тендітна, легенька, як пір’їнка. І тут вже злий на себе, каявся -що я накоїв, чи пробачить, невже і справді, як той ведмідь. По щоках котяться сльози.Одне прошу в Бога, нехай вона виживе і простить мене. А там, як каже бабця, хай вирішить доля. Та чи собі, я можу простити?
***
Біля ліжка, де лежала Світлана, на старому тапчані, два дні і дві ночі, Михайло не зводив з неї очей. Дівчина кілька раз відкривала очі й відразу закривала. На спині, в районі лопаток мала два забої, бабуся клала лікувальні трави. Весь час молиться, поїть звареними травами.
На третю ніч, перед очима Михайла, ніби просиналася квітка. Її вії кілька раз здригнулися, відкрила очі. Помітивши, він цілує її руку,
-Дякую Богу! Бабусю прокидайся, бабусю, вона відкрила очі.
Час все лікує…наступні ночі дівчина спала, як новонароджене дитя. Бліде обличчя поступово приймає звичайний вигляд.
Без подробиць, він розповів бабусі, як знайшов її в лісі. З курточки дістав телефон Світлани, помітив,
-Можливо до неї хтось дзвонив та ми не чули. Ти свіжий напій зробила?
-Так хлопче, все роблю, як треба, не хвилюйся. На голові рана не глибока, достатньо йодом обробляти, швидше за все це був струс мозку, з часом все минеться. На спині невеликі синці, думаю за день- два й сліду не залишиться. Он проснеться, курячий бульон вже готовий, не журися, витягнемо з цієї ями. Така славна, молоденька, на личку, як квіточка сунички. І хто це міг її саму по гриби відпустити, не розумію.
- Ти подивися за нею, я телефон поки що заберу із собою. Може вставати захоче, не дозволяй. Мені треба в містечко, можливо на пару днів затримаюсь, не хвилюйся.
Через два дні, Михайло повертається з містечка. Побачивши онука на порозі, бабуся від здивування не могла сказати й слова, лиш кліпала очима. Мовчки метушиться біля пічки, раз – по - раз зиркає на онука - але ж славний, пострижений, поголений, любо подивитися. Якби ж те око, якось полагодити та перестав пити, став би на людину схожий. Може б і якусь молодичку собі знайшов. Охо-хо воно то знайшов, але ж молодесенька та чи й полюбить такого одноокого – думки в голові, як метелики, не дають їй спокою.
Старенька невдало знімає кришку з каструлі, впустила на підлогу. Цей звук розбудив Світлану. Побачивши Михайла, на її щоках помітно з’явився рум’янець, запитала,
-Мене ти знайшов?
Він й досі гриз себе з середини, що так поступив з нею. Йому соромно дивитися їй у очі, опустивши голову,
-Ти що не пам’ятаєш?
- Пам’ятаю…хотіла с капця змію скинути, впала. Вона мене вкусила?
- Та не думаю… і, як тебе в ті хащі занесло?
Відразу звернувся до бабусі,
-Ба… вона щось про себе розповідала, може вже з ліжка встає?
-Та хотіла вставати, каже голова крутиться.-відповіла старенька.
-Треба зо два тижні лежати. Я в аптеці купив ліки , нехай приймає по пігулці зранку і на ніч після прийому їжі.
-Добре онуче, все зробимо, як скажеш. Вона дівчина слухняна.
-Та напевно слухняна, бо просто, ще почувається недобре.
Взявши частину грошей, які тримає на чорний день, він на тиждень поїхав у місто. Наказав нікому, нікуди не рипатись. Якщо хоче подзвонити батькам, то хай, на свій розсуд придумує що сказати. Він їхав у обласне місто, на операцію ока, боявся, що око матиме гірший вигляд, тому все тримав у тайні.
Минуло кілька днів. Дівчина присіла біля вікна, коли побачила постать Михайла. Він стоїть спиною до неї, поправляє комір курточки, ганчіркою витирає капці. В її очах промінці сонця, добре, що приїхав, тепер хай проведе мене до електрички, далі сама повернуся додому. Ой, ото вже бабуся буде сваритися, скаже загуляла в подружки. А може, хоч на день зайти до мами, більше року не бачилися. Ні мамі, ані бабусі нічого не стану розповідати. Нехай може колись.
Успішно зроблена операція на оці, тішила Михайла. Хоч погано ним бачить, але навряд, це хтось помітить.
Сонячний осінній день …за столом обідали. Михайло пропонує Світлані свіже копчене м’ясо,
-Ти їж, набирайся сили. Саму додому не відпущу, разом поїдемо.
-Та, я це, в нормі…здається.
-Кажуть коли здається, треба хреститися. Чи ти мене боїшся, чи боїшся зізнатися де так довго була.
-Та ні… просто незручно, з’явлюся не сама. Я до мами в село збиралася, але зараз таку відстань пішком не здолаю.
Старенька хитро зазирнула в її очі,
-Ти не брезгуй моїм онуком, він влюбився в тебе та й я тобі…
Він різко встав з-за столу, голосно перебив її,
-Ти ніби й не п’єш горілки та мелиш, як з гарячки.
Його погляд зупинився на Світлані,
-Завтра поїдемо!
***
Ранок…за вікном мжичить дощ. Проснувшись, Світлана помітила, що в кімнаті одна. На столі лежить кілька шоколадних цукерок. Швидко хапнула одну, за мить, розгорнуту кинула в рот, повернулася в ліжко. Яка насолода, давно не їла, молодець, а він не скупий. Цікаво, а скільки йому років, мабуть не менше тридцяти. Вражає міцна статура. Мій хоробрий богатир, якби ж ніжно обійняв, мабуть би розтала, як сніг на сонці.
В маленькому коридорі, біля зачинених вхідних дверей, на Михайла чекала бабуся. Він ніс дрова, її слова його зупинили,
-Почекай, поки, ще не повіз її додому, нам треба поговорити.
-Палитиму пічку та й поговоримо.
-Кажу стій, тихо, слухай і мовчи, не перебивай.
-Ну давай, говори, тільки швидко.
-Не знаю, чи у вас з нею щось було. Та мабуть ні, бо це б коли, я би помітила, але вона вагітна.
Його обличчя враз зблідло, струснув головою, здригнулася рука,
-Невже…- тільки й міг сказати.
З рук на підлогу впала товста дровина.
Почувши за дверима шурхіт, Світлана швидко стає під дверима, прислухається.
Старенька, знервовано, кілька раз пальцев товкла онука в голову. Сама того не помічаючи, стала говорити голосно,
-Та я по картах бачу, біля тебе хлоп’я випадає, ніяк не второпаю чого це. То це твоя робота. Ох ти ж ведмідь нерозумний, що ж ти накоїв?! То це ти посмів її торкнутися, а потім вона втікала від тебе і таке сталося. А про змію, то що, вона вже сама вигадала? Ану зізнавайся, бо зараз цією дровиною так і влуплю по дурній голові.
-Досить, я не буду слухати твоїх фантазій. Я з нею одружуся.
Стара у відчаї, руками схопилася за голову,
-Ой та чи вона погодиться. Ну хіба що в поліцію не заявить на тебе, то ти їй все життя маєш ноги мити.
-Досить балачок, краще відчини двері, вже рука заніміла дрова тримати.
Почувши ці слова, дівчина відчула прилив крові до обличчя, вмить опиняється в ліжку Відвертається до стіни, зробила вигляд, що спить.
Їй потрібен час, щоб все почути переварити і вирішити, що робити далі.
Позаду сніданок… дівчина поводиться стримано, майже весь час мовчить. Та прощаючись з бабусею, все ж зі щоки змахує сльозину. Старенька, поцілувавши її,
-Вибач дитино, що могла, все зробила. Дасть Бог зустрінемося. Бережи себе.Думаю все буде добре!
За кермом автівки друг Микола, привітно всміхаючись,
-Ну от познайомлюся з твоєю дівчиною.Давно пора одружитися, досить байдики бити.
За ті пів години, що їхали до села, вона вирішує, як поводитиметься при зустрічі з матір’ю, але задумане тримає в таємниці. На душі тепло від думки, що він навіть потурбувався про автівку. Нарешті зрозуміла, всьому, що з нею скоїлось і. відбувається, треба зробити висновки.
Мати з вітчимом, їх зустрічають біля воріт. Сюрприз за сюрпризом, дівчина дивується, коли Михайло з багажника дістав торт і пляшку вина,
-Світланко, візьми свої гостинці, з пустими руками йти незручно.
Її очі округлились. Він підморгнув,
-А про гостинці забула чи що?
-Мамо знайомтеся, це мій хлопець Михайло.
Його обличчя миттєво почервоніло, серце вибиває в бубон.Йому радісно чути такі слова, але мовчав - цікаво, що за ігру вона придумала.
Гостювали недовго, Світлана щебетала, як пташка.Тільки інколи зирила на Михайла, усміхалася, моргала. Її поведінка шокувала його, про минуле ні слова та вирішив, хай робить так, як вважає за потрібне.
Вечоріє…на зупинці електрички попрощалися з Миколою.
У вагоні, в купе їх тільки двоє. Він притиснув її до вікна,
-Послухай, я мовчав, але ти маєш знати всю правду.
Дуже схвильований,, все ж в нього, достатньо сили духу розповісти правду. По завершенню, поцілував її руку, благавшим поглядом зирив у її теплі очі.
-Я боявся тебе втратити, зігрів, як міг, повернув твоє дихання. А тепер суди, як хочеш, чи пробач мене, чи посади за грати. Тільки знай, я кохаю тебе і кохатиму довіку.
Безлюдна вулиця….тиша. Світлана обдумує кожне його слово. Ніби потрапила в напів темну кімнату, старається з неї вийти, намагається прислухатися до свого серця. Засуджує його поведінку і в той же час заперечує собі - але ж не покинув, а міг же це запросто зробити.
Вже біля будинку взяла його за руку,
-Якщо все підтвердиться, що чула від бабусі, я тебе знайду.
Зненацька, її тендітні руки торкнулися його обличчя, прилягли на мужні груди,
-Поцілуй мене, може й справді більше не побачимося.
Через місяць дівчина все вирішила - в двадцять два роки стати матір’ю не гріх і виховувати дитину потрібно з рідним батьком.Тим паче час від часу відчувала, як спалахує вогонь кохання. Бажання знову опинитися в його ніжних обіймах. На якісь миті торкнутися його душі, почути сердечний стук і потонути в теплих очах.
На Покрову, в кав’ярні гучно грає музика. Родина і знайомі вітають молодят. Гучні вигуки“гірко”,Світлана схиляється, усміхаючись шепоче,
-Ану мій ведмедику поцілуй мене. Та так поцілуй, щоб я від щастя злетіла пташкою.Тільки у танці дуже не кружляй, не забувай, що нас у тебе двоє.
2023р
ID:
1036119
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.03.2025 16:50:19
© дата внесення змiн: 23.03.2025 17:36:08
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
повчальне і зворушливо...не шкодую, що вирішив дочитати до кінця... 
І За і Проти...
