Яскраве, ранкове сонце, блакитне небо, віщали гарний день. Напередодні, два дні поспіль, пройшов теплий дощ. В кімнату, з кватирки віє прохолодою. В ліжку, Світлана відчуває подих свіжого повітря, потягується. Класно - думка втішає - гарна погода. Знає, що в цю пору бабуся завжди на кухні, голосно,
- Я вже прокинулася!
Старенька всміхаючись,
- Та чую! Чула, як скрипіло ліжко. То, який настрій, як навчання?
- Там таке навчання, установча сесія, лафа, зробили начитку, задали завдання та і все.Тепер зроблю курсові роботи, екзамени, а там стану писати дипломну роботу.
Дівчина вгору підняла руки, задоволено закрила очі,
- Бабусю, а згодом захист і вже стану вільною пташкою.
- Та це, як кажуть, ще треба дожити. Я весь час думаю, залізниця велика, треба добре знати, значить потрібно багато читати, вчити. Мабуть нелегко все второпати.
Дівчина, вже одягнена в халат, стоїть біля неї,
- Саме так, бабусю. Треба сили набратися, ось тому, спочатку вирішила відпочити. Хочу в село, в гості поїхати. Думаю, краще доберуся електричкою, хоча до села шлях довший та через ліс йтиму, назбираю груздів, опеньок. У нас з грошима тугувато, замість гостинців, грибочків принесу. А далі через поле, на пряму, кілометр, не більше. Думаю, саме на обід прийду. Тож не хвилюйся, попереджаю, що там інколи мережі немає, перезвоню від мами. Кажуть гості - гарні три дні, то ж довго не буду.
Старенька плеснула в долоні,
- Ой та чи на тебе чекає? В неї інша сім’я, ти їй, як більмо на оці.
- Бабусю, заради Бога, не починай. Ти про неї так кажеш, бо свекруха. Якось у журналі читала, що вісімдесят процентів свекрух, не люблять невісток. Кажуть є прислів’я « Кум не родина, зять - не дитина, а невістка - чужа кістка.» А хіба не так?
- Ти не дитина, а дівка, біля мене живеш, то ж іще не втратила совість, хоч трохи, маєш поважати.
- Бабуню та хіба, я тебе не поважаю І поважаю, і люблю. От тільки скажи де дівся мій батько?! Як заєць, сховав короткого хвоста і п’ятами накивав. Та ще куди - у росію, ганьба!
- Якби не працював провідником, тоді й не зустрів, оту, ну, як її, свою любов, не покинув вас.
- О… та я добре пам’ятаю, як ти його весь час підбурювала. І те мама робить не так і інше, теж не так. Якби в мене була така свекруха, а чоловік гуляв, з таким і дня би не жила.
- О, дитинко, в молоді роки, усі часто дивляться через рожеві окуляри. Все красивим здається, привітним. Закохуємося, а потім раді лікті кусати та запізно. Хто знає… в кого яка доля.
- Нехай буде так, тут я не сперечаюсь. Одягнуся, поснідаємо і вже йтиму.
Багато пасажирів у вагоні, в основному люди похилого віку. За вікнами електрички миготять, злегка барвисті дерева, нагадують про осінь. Лише дві зупинки, вона на безлюдній платформі. Невелике тристороннє укриття з шифером тільки й вказувало, що тут є зупинка електрички. По одну сторону залізничного полотна стежка, щоб дійти до села треба здолати більше кілометра. По другу сторону, пагорб, далі, немов до неба, старий, густий ліс тягнеться.
Вслід електрички веселий погляд, кілька секунд і її поглинає туман. Озираючись, перейшла колію. Озирнулася довкола, ніде нікого. Приближення потяга чує здалеку. За мить, зі свистом, він мов пролетів і вже зник з поля зору. Дивиться йому вслід, помічає чиюсь постать, усміхається. Думки, як шурхіт листя. Електричок до вечора, ніби й немає, хто б це міг бути? Та згадала, про путеобхідників, ніби з плечей тягар зняла. Шкода, що немає грибників, мабуть пізно приїхала.
***
Михайло здалеку, помітив постать у червоній курточці, яка раптово зникла поміж дерев. Йшов не поспішаючи, думки, як оси - я мабуть не один «сова», ще є такі, що люблять поспати. Хтось пізно по гриби приїхав. А деж Микола? От друг, обіцяв приїхати, а може вчора не встиг перевірити свій відрізок шляху, сьогодні долатиме п’ять кілометрів. Зазирає в телефон, підняв догори,
- Чорт забирай, знову мережі немає. Голова тріщить, час похмелитися, а я маю сидіти, чекати від моря погоди.
Сердитий, розлігся на траву. Ніби перед очима, в небі білі хмари, згадує співробітників. Робота путеобхідника не з легких, чи сонце пече, чи дощ, чи зима, двадцять градусів мороз, треба виконати обов’язки. Хлопці з роботи, інколи всміхалися, коли казав, що мандрувати по шпалах вже немає сили, його збадьорювали.
- Ти з нами не жартуй, тобі не дарма дали кличку ведмідь. Подивися на себе, ти ж здоровань, обличчя тарілкою, високий ростом, широкоплечий чоловік. Не знаючи тебе, здаля побачити, як ідеш, то справжній ведмідь.
Відпрацював п’ять років, а потім прикрий випадок, який змінив його життя. Він йшов по стежці вздовж колії, їхав швидкісний пасажирський потяг. Зненацька, не знати звідки, в праве око, влучив камінь щебню. Той жахливий день - рана на все життя Розпрач і зневіра, і досі ятрять серце й душу.
Коли навчався в технікумі, була схожа ситуація. Тоді мешкав у гуртожитку, а мама й бабуся жили в селі. Батька не пам’ятав, ніколи не цікавився де він і хто. В сім’ї недостатки, бабуся займалася « бізнесом »- принаймні вона так називала, гадала на картах та інколи напродаж варила самогон. Одного вечора, мати приймала своїх щирих друзів, добре випили, погуляли. А вранці прийшов сусід купити пляшку самогону, відчинив двері, звідти почув запах чаду. Так він залишився з бабусею, життя стало зовсім нестерпним, рахував кожну копійчину.
По закінченні навчання в технікумі, його направляють на роботу . Дві кімнати в будинку, від ПЧ, виділяють, які предназначені для путеобхідників. Старий, цегляний будинок на дві сім’ї. Такі будинки знаходяться на перегоні між двома станціями, відстань від двох, чи двох з половиною кілометрів. Забути про бабусю не посмів, жити забрав із собою.
Має травму ока, групу інвалідності. За станом здоров’я, працювати на залізниці, пов’язане з рухом поїздів, не має права. Одне втішало, що його не виселили з будинку. Але життя кардинально змінилося. Вже пів року, його вид лякає кожного перехожого. Непоголений, непострижений, засмальцьований одяг, його вид нагадує безхатька. Одна втіха, що інколи на колії зустріне знайомих хлопців, поспілкується з ними та перехилить чарку самогону, чи вина.
Михайло й не помітив, як частіше став вживати спиртні напої. По кімнатах, бабуся ледве ходить. Тож самому доводиться палити пічку, місити тісто. Навчився пекти хліб та готує страви. Друга частина будинку роками пустувала. Вже два роки, як у ньому тримають курей, дві кози та в клітці кілька кроликів. За хозяйствов сам доглядав.
Гуркіт багажного потяга розбудив Михайла. З незадоволеною усмішкою зазирнув у телефон,
- Оце так закимарив! Більш години і чого я чекаю?
На ходу, з пляшки, випив кілька ковтків самогону та закушував салом з хлібом. Присвистуючи, по стежці до лісу, прямував широкими кроками.
***
Долаючи пагорб, лише за пару хвилин, Світлана занурюється в ліс. Придивляючись, де - не - де знаходить одиночні опеньки.
- Щось не дуже густо - собі тихо.
Вкотре озираючись, зрізавши їх, відправляє в кошик. Що не в тому напрямку йшла, не помітила. Стіною, перед нею високі зарослі, внизу, злегка присипані листям пеньки, по них опеньки. Зрадівши, дівчина спішить, робить впевнений крок та звідки не візьмись на кросівці помітила змію. Злякано крикнула,
- Ой!
Махнула ногою, в намірі скинути її та втрачає рівновагу, падає. В голові різкий біль, у очах темінь.
Михайло дійшов до знайомого зрубу, обійшов густі зарослі дерев та кущі шипшини. Присівши біля пенька, зрізані опеньки складає у пакет. Роздивляючись довкола, трохи далі, за кущами, помічає щось червоне.
- О, мої місця, теж хтось знав, напевно щось загубили.
Мужніми руками роздвигає старі гілки шипшини, оторопів від побаченого. Перед ним лежить красуня, в крові висок, злякався,
- Гей, скажи щось.
Зла думка пронизала мізки - чи вона жива, чого доброго, ще мені вбивство пришиють. Оце так попався, але ж не покину її.
-Агов! Тут є хтось ,- скільки було сили, крикнув він.
Та той крик втопився в хащах. Лише здалеку чув перегук птахів. Кілька раз ще крикнув, але ніхто не відгукнувся.
Дуже збуджений, тремтячою рукою взяв пляшку, за мить, вже самогон тече по бороді. В паніці трусить головою. Та все ж помічає, її тіло лежить на пенькові. Він поступово, легенько, перетягнув її на землю. Стоячи на колінах, розстебнув замочок куртки. Хвилюючись, злегка спітнілий, оголив груди, слухає серцебиття,
- Слава Богу, здається жива.
Рукою торкається її обличчя, рук, у сподіванні, що вона почнеться, відчує, все марно.
- О Господи, а руки, як лід, ніби холоне. Як привести до тями?
Від перенапруження, його мозок несподівано втрачає мислення. Пробуджується інстинг голодного звіра, моторошно зняв нижню білизну. Наче молодий ведмідь, який ніколи не мав статевого зближення, глибоко дихаючи, навалився на її молоде тіло. У очах блиск громовиці, шепотів,
- Блаженство, тебе, ще ніхто не торкався. Не відпущу, довіку моя.
Її тіло злегка здригнулося, тільки тепер почув її тихе дихання. За мить узнемаганні впав поряд. Вона відкрила очі, подібне стогону прозвучало з уст.
-У – у - у…
- Ну, от і добре ти жива. І руки потепліли. Тебе не скривджу, не покину, довіку будеш лишень моя. Я зараз, так буду певен, що житимеш.
До її уст підніс пляшку з самогоном, вона в недоумінні робить кілька маленьких глотків, у бік відхиляє голову, закрила очі.
За кілька хвилин, розчервонілий вийшов з лісу. Пригорнувши до себе, як щось дорогоцінне, на руках тримав її. Думки придають впевненості - ти ж така тендітна, легенька, як пір’їнка. І тут вже злий на себе, каявся - що я накоїв, чи пробачить, невже і справді, як той ведмідь. По щоках котяться сльози. Одне прошу в Бога, нехай вона виживе і простить мене. А там, як каже бабця, нехай вирішить доля. Та чи собі, я можу простити?
***
Світлана лежала в ліжку. Біля неї, на старому топчані, Михайло два дні і дві ноч, з неї не зводив очей. Дівчина кілька раз відкривала очі й відразу закривала. На спині, в районі лопаток мала два забої, бабуся прикладала лікувальні трави. Весь час молиться, поїть звареними травами.
На третю ніч, перед його очима, ніби просиналася квітка. Кілька раз вії здригнулися, відкрила очі. Помітивши, він цілує її руку,
- Дякую Богу! Бабусю прокидайся, бабусю, вона відкрила очі.
Час лікує… наступні ночі дівчина спала, як новонароджене дитя. Бліде обличчя поступово приймає звичайний вигляд.
Без подробиць, він розповів бабусі, як знайшов її в лісі. З кишені курточки дістав телефон Світлани, помітив,
- Можливо, хтось їй дзвонив та ми не чули. Ти напій зробила?
-Так хлопче, все роблю, як треба, не хвилюйся. На голові рана не глибока, достатньо йодом обробляти, швидше за все це був струс мозку, із часом все минеться. На спині невеликі синці, думаю за день - два й сліду не залишиться. Он проснеться, курячий бульон вже готовий, не журися, витягнемо з цієї ями. На личку така славна, як квіточка сунички. І хто це міг її саму по гриби відпустити, не розумію.
- Ти подивися за нею, я телефон, поки що заберу із собою. Може вставати захоче, не дозволяй. Мені в містечко треба, можливо на пару днів затримаюсь, не хвилюйся.
Через два дні, він повертається з містечка. На порозі, побачивши онука, бабуся від здивування не могла й слова сказати, лише кліпала очима. Мовчки метушиться біля пічки, раз – по - раз зиркає на онука - але ж славний, пострижений, поголений, любо подивитися. Якби ж те око, якось полагодити, перестав пити, став би на людину схожий. Може б і якусь молодичку собі знайшов. Охо - хо воно то знайшов, але ж молодесенька та чи й полюбить такого одноокого – думки в голові, як метелики, не дають їй спокою.
Старенька невдало знімає кришку з каструлі, пускає на підлогу. Цей звук розбудив Світлану. Побачивши Михайла, на її щоках помітно з’явився рум’янець, запитала,
- Мене ти знайшов?
Він й досі гриз себе із середини, що так поступив з нею. Йому соромно дивитися їй у очі, опустивши голову,
- Ти що не пам’ятаєш?
- Пам’ятаю… з капця хотіла змію скинути, впала. Вона мене вкусила?
- Та не думаю, як тебе в ті хащі занесло?
Відразу звернувся до бабусі,
- Ба… вона щось розповідала, може вже з ліжка вставала?
- Та хотіла встати, але каже, голова крутиться,
- Треба зо два тижні лежати. Я в аптеці купив ліки, нехай після прийому їжі, по пігулці приймає зранку і на ніч.
- Онуче, все зробимо, як скажеш. Вона дівчина слухняна.
-Та напевно слухняна, бо просто, ще почувається недобре.
Взявши гроші, в особистих справах, він їде у обласне місто. Наказав нікому, нікуди не рипатись. Якщо хоче подзвонити батькам, то нехай, сама придумує що сказати. Він їхав на операцію ока, боявся, що око матиме гірший вигляд, тому все тримав у таємності.
Минуло кілька днів. Дівчина біля вікна, коли побачила постать Михайла. Він стоїть спиною до неї, на курточці поправляє комір, ганчіркою витирає капці. В її очах промінці сонця, добре, що приїхав, тепер хай проведе мене до електрички, далі сама повернуся додому. Ой, ото вже бабуся буде сваритися, скаже загуляла в подружки. А може, хоч на день зайти в село, з мамою більше року не бачилися. Ні їй, ані бабусі нічого не стану розповідати. Нехай може колись.
Успішно зроблена операція на оці, тішила Михайла. Хоч не виразно ним бачить, але навряд, це хтось помітить.
Сонячний осінній день … за столом обідають. Свіже копчене м’ясо, він пропонує Світлані.
- Ти їж, набирайся сили. Саму додому не відпущу, разом поїдемо.
- Та, я це, в нормі… здається.
- Кажуть коли здається, треба хреститися. Чи ти мене боїшся, чи боїшся зізнатися де так довго була.
-Та ні… просто незручно, з’явлюся не сама. Я до мами в село збиралася, але зараз таку відстань пішком не здолаю.
Старенька хитро зазирнула в її очі,
- Ти моїм онуком не брезгуй, він влюбився в тебе та й я тобі…
Михайло різко встав з-за столу, голосно перебив її,
- Ти ніби й не п’єш горілки та мелиш, як з гарячки.
Визирнув на Світлану,
-Завтра поїдемо!
***
Ранок… надворі мжичить дощ. Світлана проснувшись, помітила, що в кімнаті одна. На столі лежить кілька шоколадних цукерок. Швидко хапнула одну, за мить, розгорнуту кинула в рот, повернулася до ліжка. Яка насолода, давно не їла, молодець, а він здається не скупий. Одне цікаво, скільки йому років, мабуть не менше тридцяти. Вражає міцна статура. Мій хоробрий богатир, якби ж ніжно обійняв, мабуть би розтала, як сніг на сонці.
У малому коридорі, біля зачинених вхідних дверей, на Михайла чекала бабуся. Він заносив дрова, її слова його зупинили,
- Почекай, поки, ще не повіз її додому, нам треба поговорити.
- Палитиму пічку та й поговоримо.
- Кажу стій, тихо, слухай і мовчи, не перебивай.
- Ну давай, говори вже, тільки швидко.
- Не знаю, чи у вас з нею щось було. Та мабуть ні, бо це б коли, я би помітила, але вона вагітна.
Його обличчя блідло, струснув головою, здригнулася рука,
- Невже…- тільки й міг сказати.
На підлогу, з рук впала товста дровина.
Почувши за дверима шурхіт, дівчина під дверима, прислухається.
Знервовано, бабця кілька раз пальцев товкла онука в голову. Сама того не помічаючи, стала говорити голосно,
-Та я по картах бачу, біля тебе випадає хлоп’я, ніяк не второпаю чого це. То це твоя робота, негідник! Ах ти ж ведмідь нерозумний, що ж ти накоїв?! То це ти посмів її торкнутися, а потім вона втікала від тебе і таке сталося. А про змію, то що, вона вже сама вигадала? Ану зізнавайся, бо зараз цією дровиною так і влуплю по дурній голові.
- Досить, я не буду слухати твоїх фантазій. Я з нею одружуся.
У відчаї, стара руками схопилася за голову,
- Ой! Та чи вона погодиться?! Хіба що в поліцію не заявить на тебе, то ти їй все життя маєш ноги мити, шанувати.
- Досить балачок, краще відчини двері, вже рука заніміла ці дрова тримати.
Почувши слова, дівчина відчула прилив крові до обличчя, вмить опиняється на ліжку Відвертається до стіни, зробила вигляд, що спить.
Їй потрібен час, щоб все почути переварити і вирішити, що робити далі.
Позаду сніданок… вона поводиться стримано, майже весь час мовчить. Та прощаючись з бабусею, все ж зі щоки змахує сльозину. Старенька, поцілувавши її,
- Вибач дитино, що могла, все зробила. Дасть Бог зустрінемося. Бережи себе. Думаю все буде добре!
За кермом автівки друг Микола, привітно всміхаючись,
- Ну от, нарешті познайомлюся з цією дівчиною. Давно пора одружитися, досить байдики бити.
За ті, пів години, що їхали до села, вона вирішує, як поводитиметься при зустрічі з матір’ю, але задумане тримає в таємниці. На душі тепло від думки, що він навіть потурбувався про автівку. Нарешті зрозуміла, всьому, що з нею скоїлось і. відбувається, треба зробити висновки.
Мати з вітчимом, їх зустрічають біля воріт. Сюрприз за сюрпризом, дівчина дивується, коли Михайло з багажника дістав торт і пляшку вина,
- Світланко, візьми свої гостинці, з пустими руками йти незручно.
Її очі округлились. Він моргнув,
- А про гостинці забула чи що?
- Мамо знайомтеся, це мій хлопець Михайло.
Його обличчя миттєво почервоніло, серце вибиває в бубон. Йому радісно чути такі слова, але мовчав. Цікаво, що за ігру вона придумала.
Гостювали недовго, Світлана щебетала, як пташка. Тільки інколи зирила на Михайла, усміхається, моргає. Його шокує її поведінка, про минуле ні слова та вирішив, нехай робить так, як вважає за потрібне.
Вечоріє… на зупинці електрички попрощалися з Миколою.
У вагоні, в купе тільки вдвох. Він притиснув її до вікна,
- Послухай, я мовчав, але ти маєш знати всю правду.
Дуже схвильований, все ж в нього, достатньо сили духу розповісти правду. По завершенню, поцілував її руку, благаючи зирив у її теплі очі.
- Я боявся тебе втратити, зігрів, як міг, повернув твоє дихання. А тепер суди, як хочеш, чи пробач мене, чи посади за грати. Тільки знай, я кохаю тебе і кохатиму довіку.
Безлюдна вулиця…. тиша. Його кожне слово, ніби щире та вона обдумує. Ніби потрапила в напів темну кімнату, з неї намагається вийти, прислухатися до свого серця. Засуджує його поведінку і в той же час заперечує собі - але ж не покинув, а міг би це запросто зробити.
Вже біля будинку взяла його за руку,
- Якщо все підтвердиться, що чула від бабусі, я тебе знайду.
Зненацька, її тендітні руки торкнулися його обличчя, прилягли на мужні груди,
- Поцілуй мене, може й справді більше не побачимося.
Через місяць дівчина все вирішила - в двадцять два роки стати матір’ю не гріх і дитину виховувати потрібно з рідним батьком. Тим паче, час від часу відчувала, як спалахує вогонь кохання. Бажання знову опинитися в його ніжних обіймах. На миті торкнутися його душі, почути сердечний стук і потонути в теплих очах.
Покрова…, в кав’ярні гучно грає музика. Родина і знайомі вітають молодят. Гучні вигуки “гірко”, Світлана схиляється, усміхаючись шепоче,
- Ану мій ведмедику, поцілуй мене. Та так поцілуй, щоб я від щастя злетіла пташкою. Тільки у танці дуже не кружляй, не забувай, що нас у тебе двоє.
2023р
ID:
1036119
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.03.2025 16:50:19
© дата внесення змiн: 08.05.2025 13:18:16
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
повчальне і зворушливо...не шкодую, що вирішив дочитати до кінця... 
І За і Проти...
