Юним – зітхати й красою снити
(жадібні до чудес),
тільки бувають отруйні квіти,
янголи – не з небес.
Хоч розпанахай їй лезом око –
в неї душа сліпа,
вельми красуня твоя жорстока
і на сльозу скупа.
Хлопчику, діло твоє пропаще,
певно, і сам пропав, –
краще б вербу обійняв ти, краще б
статую покохав!
Ось вона, глянь, твоя люба-мила,
та, що до зір возніс:
в пальчиках смаглих – тростина біла,
посмішка – як поріз,
погляд – заобрійна блискавиця,
очі – сира пітьма,
тіні танцюють в її зіницях
(тільки тебе – нема).
Що вона ніжкою злою топче,
гострим підбором б’є?
Серце твоє – придивися, хлопче! –
серце дурне твоє…
Є у Маріо Варгаса Льйоси оповідання про кохання чоловіка до сліпої дівчини. Її малою мати залишила в колисці у дворі і хижий птах виклював дитині очі. Дорослий чоловік закохався у вже дорослу сліпу дівчину. Він її викрав, таємно поселив у своєму домі і був щасливий дбати про неї, бути з нею.
Дивні дороги вибирає людське щастя. Часом здається, що воно не потребує підтримки ззовні. Щасливо кохають сліпих, хромих, горбатих і внутрішнє світло кохання зігріває і осяває душу.
Не варто відмовляти від кохання, іншого може й не бути, а від цього зреченого кохання залишиться туга на все життя.
За формою чудовий вірш. Закладений в нього сенс не поділяю.
Дякую за відгук! Не читала, на жаль, цього оповідання. Новела з подібним сюжетом є, якщо не помиляюсь, у Павича. Але там йдеться про фізичну сліпоту, у моєї ж ЛГ сліпа тільки душа.