Ранкове сонце, осяяна блакить, проміння пестить землю, висушує сріблясті роси. Через відчинене вікно, промінці досягли обличчя Софійки, злегка лоскочуть щічки. Раз і вдруге рукою відмахнулася, все ж ледь-ледь відкрила оченята, - Ото, таке яскраве, чому не даєш спати! І чого та дай іще трішки подрімати!
В хаті майже зовсім тихо, з-за дверей іншої кімнати ледь чути,
- « Тік - так… тік – так…», це годинник. В нічній сорочці, вона підбігла до відчиненого вікна й відразу ж відсахнулася, трохи злякалася,
- От бешкетники! Надумали мене лякати?! Що їсти хочете? Такі невгамовні, хитрі і спритні! Ба, як навчилися мені заглядати в очі.
Горобці, що сиділи в кущах та під вікном, зненацька злетіли на калину, що зовсім близько. Вони скакали по гілках, крутячи голівками, позирають до неї.
- А звикли, щоб вас нагодувала! Зараз, то ж почекайте. Здається вдома нікого немає, от і добре, я трошки з вами побавлюся.
Раптово скрипнули й відчинилися двері в її кімнату. Вітчим сердитим голосом,
- Ану дівчисько, я тебе попереджав, ніякого годування!
Його обличчя, від злоби помітно сіріло, густі чорні брови, їй нагадували Карабаса Барабаса з кінофільму «Золотий ключик» .
Ото впав у пасію, тільки й могла подумати. Острах торкнувся душі, тіло судорожно затремтіло, як пір’їна, миттєво опинилася в ліжку під ковдрою. З-під неї їй вдалося зробити шпаринку. Мов загнана у клітку пташка, сполохано спостерігає за ним. Він сердитий, різко зачинив вікно, в цю ж мить пролунав голос матері,
- Янчику, любий. Ходи, вже сніданок готовий!
Грізна постать різко розвернулася, чорні очі забігали по ліжку,
- Чекай, я з тобою, ще матиму бесіду.
На ходу, знову щось нерозбірливо бурчав, за собою гучно зачинивши двері, зник.
Відчувши полегшення, Софійка кілька раз здригнулася. Нервовими рухами думки, перевела подих і стиснувши пальці в кулаки прошепотіла,
- Ба який злюка, а мама каже хороший. Це він при ній хороший і то не завжди, а коли вона на роботі, то хоч з хати тікай.
За кілька хвилин, обійнявши подушку, з ліжка гойдає ногами, тупо дивиться на підлогу. Їй так хотілося бути сильною, зуміти дати відпір на його неприємну поведінку, але втримати сльози ніяк не вдавалося. Великі краплини зливалися до купи, стікають по щічках,
- Бабусю забери мене звідси, забери. Невже ти не відчуваєш, як мені тут погано. Навіщо їй цей злий чоловік, вона його любить більше чим мене.
З кімнати лунає сміх, голос матері,
- Та не чіпай ти мене, ото пристав, чи вночі було мало.
За мить, Софія в руках тримала вату, запихає у вуха,
- Оце зараз почнеться концерт, та їх любов. Добре хоч не вночі.
Адже її часто пробуджував скрип ліжка і гучний сміх. Поневолі доводилось чути такі слова, про які навіть бабусі було соромно розповісти. Тільки кліпає очима, думає, для чого люди вигадали таку любов.
Софійка, руденька дівчинка з милими синіми оченятами, дуже схожа на батька. Коли їй було чотири роки, він покинув їх. Марія розповідала доні, що поїхав у Росію, там одружився, покохав іншу жінку.
Не раз роїлися думки, бабуся казала, в житті можна кохати тільки один єдиний раз і на все життя. А чому ж тато вдруге покохав, чи полюбив? А, як же я? Але ж чекай дядьку Янику, де ти взявся на мою голову, ти мене, ще згадаєш.
Плакала, пригадала, як він з’явився в їхній хаті. Налякав її своєю статурою та чорною шевелюрою, яка ледь прикривала великий, горбатий ніс. Вона забилася в куток, як пташенятко від хижака. А мати тільки й сказала,
- Нічого, звикнеш!
Пізніше, десь через місяць, Яник у сільському магазині віддав продавчині Маріїн золотий ланцюжок. А сам збрехав, що донька ним гралася й напевно загубила в траві.
Того дня, Марія була сама не своя,
- Шкода, чотири грама золота, а це ж гроші!
На обійсті, кожну травинку разів двадцять вимацувала, але так і не знайшла. Доньку ж до самого вечора заповторила в куток. Хоча Софія і намагалася їй довести, що не брала, що бачила, як він в магазині, за ланцюг просив більше грошей. Але мати їй не повірила, бо той тільки й торочив,
- Що ти віриш своїй мрійниці! Вона де ступне там і збреше, як твоя мати.
Але дитина не розуміла до чого тут бабуся, іще дужче плакала. Боязко, як сполоханий зайчик в лігві, так і вона виглядала з-за штори, яка від кімнати відділяла піч.
Згодом, коли про це розповіла бабусі та зажурено подивилася, розвела руками,
- Сонечко моє, що я зроблю. Вони мені тебе не віддадуть. Я скільки раз говорила, щоби в нашому селі пішла в школу, але умовити не вдалося.
Минув час. Софія перейшла в третій клас, більш - менш розуміла, як треба поводитися при дядькові. Мати й бабуся повчали, що не треба сперечатися, а краще промовчати. Звичайно це рідко вдавалося зробити, адже з першого дня його незлюбила. Вона добре пам’ятає, як з маленьким пакунком прийшов до них у хату. Як Марія, ті гроші, що складала на одяг для себе і для неї, всі витратила на нього. Каже сором такого батька мати, то ж треба одягати, а в нас і так дещо є носити, ми обійдемося.
Пізніше, дівчинка похвалилася бабусі, стара сама пішла в магазин, за свої гроші придбала їй одяг і взуття. І перед школою придбала все що потрібно, бо мати весь час тільки й плакала, що не вистачає грошей. Стара Катерина сердилася, хитала головою й промовляла,
- Коли ти навчишся жити! Щоби без нас зробила?
А батько Марії, лише одного разу бачив Яника, сказав більше й на поріг не ступне, не поважає тих, що часто напідпитку та відхиляється від роботи. Такі тільки й шастають, щоби знайти якусь дурепу, щоби годувала і одягала.
Звичайно почувши такі слова, Софія без сумніву зненавиділа його. Ці розмови та іше ревнощі зіграли свою роль. А, Яник, родом із Закарпаття, такі слова чула дівчинка, а згодом, як пішла до школи, вже дивлячись на карту, дізналася де це знаходиться. Іноді казала матері і чого він до нас приперся, навіщо він тобі?!
Марія ж умовляла доню, тлумачила, що буде мати батька, але та у відповідь похитала головою,
- Він не мій батько, я його називати татом не буду, він злий.
Одного разу, навіть перед бабусею заприсяглася,
- Нехай, що буде, чи битимуть мене, чи в куток ставитимуть, до смерті, ні разу не назву його татом.
Напередодні Великодня, Катерина привезла два кошика гостинців: домашньої випічки: паски, хліб, крашанки, сирі курячі яйця, два добрячий шматка копченого м’яса і стільки ж сала. Софійка, після поцілунків і обіймів з бабусею, діставала з кошика три кільця пахучої домашньої ковбаси,
- Ого скільки багато всього! Мамо, ото вже твій Яник наїсться, певно стане жирним, з брюхом, як наш сусід дід Сашко.Той ледве ноги переставляє.
Катерина, сердито її шарпнула за руку, долонею закрила рота,
- Софіє та чи так можна! Ану цить!
Хоч це було сказано доволі сердито, все ж онучка притулилася до неї, почала шепотіти,
- Ой, бабусю, чула би ти, як вона йому годить! І горілки наллє в чарку і все що краще, то йому дає їсти, а мені, то вже, що залишиться, якщо все вдвох не з`їдять.
Та приголубила онучку й до доньки,
- Що я чую?! Це правда?
- Мамо він приходить з роботи голодний, як вовк. Тож на будівництві робота виснажлива, важка.
- Досить! Я, зрозуміла! Ще й горілку купуєш!
Звернулася до онучки,
- Ти йди погуляй, я маю з мамою поговорити.
Близько години в хаті ніби хтось дорогу перебіг, гучна розмова, крики. Нарешті, Софія побачила, як бабуся вийшла з хати,
- Ходи, поцілую та вже піду. Ти слухайся маму, після зелених свят, на все літо тебе до себе заберемо.
- Це правда? Що сказала, відпустить?
- Не хвилюйся! Це при умові, що ти закінчиш школу на відмінно. Тож старайся! Будь гарною дівчинкою,- поцілувала в чоло і попрямувала по стежці, що вела через городи.
В Пасхальні дні, в домі гулянка затягнулася. З`явилися чужі чоловіки, їли, пили горілку, гучно розмовляли про якісь справи. Марія, як квітка розцвіла серед них, одягла красиву сукню, до всіх всміхалася, розповідала анекдоти.
Софії здавалося, що про неї всі забули. Вона любить тишу. Бабусина хата для неї гавань радості і любові. Де завжди пахне м’ята і чебрець. А на веранді, завжди в глечику парне молоко, яке вона обожнює. Їй дуже хотілося якнайшвидше закінчити школу і поїхати до бабусі. А, як не буде кому завести, то й ладна пішком добратися до неї.
Вже минула й Поминальна неділя, а троє чоловіків так і жили з ними. Правда спали в окремій кімнаті, яка знаходилася за гостинною кімнатою. Дівчинці здавалося, що вони й не збираються кудись зникати. Одного разу, вона помітила, як мати з трьома чоловіками зачинилася в сараї. Її, ніби хто облив окропом, бігла стежкою поміж городами, мов руденька вивірка. Як подалі, в густу високу траву, що загороджує сільський садок. Ніхто і не помітив її зникнення. Вона довго лежала на траві, задивлялася в небо, проводжала сонце до заходу.
Сутеніє, прохолода торкнулася плечей, мурахами пробиралася по спині. Перша думка, треба повертатися додому, ще захворію, як закінчу школу? Бабусю, як я хочу до вас.
Софія крадькома вийшла з-за хати. Троє чоловіків і вітчим, розсівшись на спориші, грали в карти. Яник помітивши її, доволі хриплим, пропившим голосом,
- Ану руденька, підійди до нас! Не бійся дядьки хороші. А, ще будуть кращі, якщо ти їх будеш слухатися. Бач, таке весіллячко в нас, я програв, то ж маю розрахуватися. Підійди! Кому сказав?!
Вона відразу схопилася за вуха. Подумала, що вітчим хоче зняти золоті сережки, які їй подарувала бабуся.
Чоловіки ледве язиками ворушать, одночасно про щось шепотіли, потім пролунав сміх. Вона все ж насторожено підійшла до вітчима. Єхидна посмішка, очі налиті кров’ю налякали її. Зненацька прикрив очі, його велика рука простягнулася під її сукню. З силою притиснув до себе й до чоловіків,
- Я думаю вже можна, товстенька, майже увійшла в силу.
Двома руками, вона виривалась від нього. Чоловік, що сидів поряд, закрутив її руки назад. Брудна долоня накрила рота.
- Ти мені три рази програв, то ж я перший,
- Е ні! Ти йди до Марії, он Микола каже, вже готова до всього, то ж лови кайф. Ну, хіба вже потім.
Софія відчула послаблення, її руки вирвалися, товче вітчима, тремтячим голосом,
- Я віддам сережки, віддам. Дядьку Янику, ви так не жартуйте! Повеселилися і досить, а те, що програли в карти, я знаю де заховані гроші.
- О, це вже потепліше. Ти мене не бійся.
- Ні-ні, я зараз, я хутко, дуже хочу до вітру, потім покажу де гроші.
Чоловік навпроти вітчима, жадно провів по її шиї, торкнувся грудей,
- Та попробуй яке ніжне тіло, он і груди вже ледь скам’яніли. Може я…
За мить двоє чоловіків штовхають один одного. Яник прошепотів,
- Нам обом треба спасатися, неси гроші, бо мене підріжуть.
Він почав розбороняти чоловіків. Третій чоловік кліпає очима, не розуміє, що коїться. Бо вже скільки випив горілки, що не може й рухатися.
Софія, окинувши оком, влетіла в хату. На ліжку лежала оголена мати. Вона на ходу вкрила її ковдрою, сама ж кинулася до відчиненого вікна.
Скільки бігла й не пам`ятає, крізь сльози озирається. Позирає на небо, шукає місяця й зорі,
- Ой, скоро вже зовсім стемніє.
З лоба стікали краплини поту, але вона їх ніби й не помічала, знову бігла. Зразу ніби й чула гупотіння, лише на мить зупинившись, прислухається. Не могла зрозуміти, чи то шарудіння, чи в голові так гуде, не змогла розібрати.
Нарешті жаданий ставок, полегшено перевела подих. Тільки тепер відчула, як палають ноги. Зуд і біль, її тіло, аж тріпотіло. Звичайно зрозуміла, що пожалилася кропивою..Хвилюючись, тремтячими пальчиками, із сукні здирає ріп’яхи, зайшла у воду. Декілька раз судорожно затремтіла та все ж поступово в ногах відчула менший зуд, зникає сильний свербіж.
Цю дорогу вона добре знає, але йти далі не наважилася, далі стежка через ліс. В голові гуділо, знову прислухається, боїться почути чиїсь голоси. Так і не впевнилася, чи її хтось доганяє, чи ні, знесилена, охопила руками худенькі плечі, йшла вперед. Вона вийшла на стежку, притулилася до першого ж дерева,
- Зараз мені б трішки відпочинку, зараз.
В очах мов пелена, повіки важчають, мимоволі стуляються, підкрався сон.
Настала ніч. По небу де-не-де мерехтять зірки. А місяць, то виринає, то знову пропадає, сховався за хмари. У лісі ніби й тихо, лише деінде щось тихо шарудить. Сові не спалось, кілька раз крилами порушила тишу. Можливо раптово когось, чи щось уздріла, гучне – Ку-гу-у-у неслося по лісу.
Софійка здригнулася, кліпає очима, з уст зірвалося,
- Ой, де це я? Так темно.
Згадала. Почуття сильного душевного болю, безвихідь, розпач. Але озирнувшись, знову прислухаючись, притулилася до дерева. Руки самі тягнулися до ніг, вже гладила їх, вгамовувала зудіння. Перепліталися думки, але іншого виходу не було, вирішила подрімати, дочекатися ранку.
Світає. Над ставом здіймались перші промені сонця, торкнулися води, вона блистить, веселково переливається. Спів зяблика її розбудив.
- Ой,- злегка затремтіла, - Все ж прохолодно.
Роздивлялася довкола, заплакала,
- Я ніколи не прощу тобі, ніколи. Цю подію повік не забуду. Ой, мамо-мамо, я ж тобі казала, навіщо він тобі!
Як горох, по щоках котилися сльози, оминає дерева, кущі, поспішно йде через ліс. Втішає себе,
- Іще з кілометр залишився і вже буду в бабусі.
З лісу видніється зелене поле. На сонці виблискують листки гороху, де- не-де звисають краплі роси.
Легенький вітерець пестить її обличчя, висушив сльози. Задоволено озирнулася, поглянула на сонце. На якусь мить зупинилася і вже легенька усмішка ковзнула по її обличчю,
- А тут, вже й рукою подати.
Хотілось пташкою летіти, гучно билось сердечко, поспішала. Йшла навпружки, лише де-не-де йшла по межах. Їй хотілося притулитися до любимої бабусі, розповісти, що коїться вдома.
Нарешті бабусин садок, щаслива мить. Дід біля вуликів оглядає планки, відмахується від бджіл.
Вона наближалася. Думки застерігають, хоча би не налякати, як краще зайти, але ж хвіртка, напевно закрита на клямку. Як полізу через паркан, ще більше налякаю.
Крадькома пробігла за сарай, закричав сполоханий півень. Пес, уздрівши її, відразу тихо скавулів. Софійка вже біля хвіртки, саме в цей час Катерина вийшла з хати. Від здивування очі, ледь не вилізли на лоба, веселим голосом,
- О! А хіба ми не закриті на клямку, ти де взялася. А мама де?А що з ногами? Чому не заплетена?
Скільки треба сили і мужності цій дівчинці, щоб вгамувати відчуття образи. Щоб не злякати свою рідну бабусю. За мить випучились очі повні сліз. Вона намагалася їх струсити, підійшла,
- Бабусю, мені з тобою треба поговорити. Тільки нехай дідусь поки мене не бачить.
Зблідла Катерина, схопилася за голову,
- Ой Боженьку, щось сталося?! Чого ж ти вся така?
- Та ні, нічого бабусю, всі живі, здорові, тільки пішли до хати. Після цих слів Катерина полегшено перевела подих,
- Ну то пішли! Боже-Боже де ж ти так поранилася?! Як ти наважилася прийти сама? Я рани зараз йодом оброблю, мусиш терпіти і все розказати.
Софія обома руками обійняла її за талію, довірливо зазирає в ніжні, стурбовані очі. На згоду кивнула головою. Кому ж вона ще зможе розповісти, окрім своєї рідненької бабусі. Адже найбільше довіряє тільки їй, тому й розповість, чому зважилася на втечу.
2021р
ID:
940870
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.02.2022 11:26:04
© дата внесення змiн: 13.10.2025 21:29:14
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Невтомлююсь повторювати, що проза Ваша чудова, бо пишете душею і серцем, Ніночко. 
