Зорі одвіку сумують до нас з висоти,
З ними у часі зійтись не ведеться нам зроду.
Вечір долоні свої над Дніпром опустив,
Пальці вмочив в безтурботно дрімаючу воду ...
Дивно, з яких неосяжно далеких часів
Лине вода, і у ній відображене небо...
Глянь, на пісок оксамитовий вітер присів,
Листя підняв і легенько жбурнув їм у тебе.
Чом саме в мене, питаєш зі сміхом в очах,
Ти ж бо високий, поцілити легше в такого.
Дивно, як вічність живе у звичайних речах...
Дивно, що мить одночасно усе і нічого...
дякую
