я намагався втекти,
покинути це місто.
це вже вирішено.
тут навіть думати нічого нема:
я не повинен місити
цю грязюку, що наче
напівфабрикатове тісто;
тут задушливе літо
і холодна брудна зима.
я намагався вшитися
з цього поганого місця,
щоб знайти вже, нарешті,
свій власний американський шлях:
він простий, як стріла, йде за обрій,
обабіч високі пірамідальні тополі –
в цій реальності вільній, безхмарній і добрій
шукатиму власної, може й нещасної,
та незрадливої долі.
як часто було, що я почувався самотнім!
та це вже минуло. тепер я лиш знаю одне,
тепер я лиш хочу одного,
маю одну лиш нагальну справу:
я маю піти.
так, ось як кажуть: з цього діла немає тіста.
ні, кажуть так: з цього детройта немає міста,
а як є, все одно, бо воно не моє.
ось мій квиток. завтра востаннє
зійду в метро, і прощавайте всі.
а там нарешті воля. тут крутився,
як білка в лотерейнім барабані,
як колесо в старому шарабані,
як кермо у невмілих руках.
моя дівчина водить таксі.
маю втекти. справді буває цікаво,
аж дивно: а чи моє це рішення?
яка різниця. моє чи не моє –
я так само, як ти, маю законне право
на це: неухильно й без околясів,
без сумнівів і сумлінно, –
виконувати, як є
джерело: getaway, kiss
