Дуже дивно, але викинутого рижого котика підібрала саме моя дружина. На відміну від мене вона не дуже полюбляє котів та собак. Це я їх люблю і обожнюю. Я навіть трішки аніміст, схожий на Дерсу Узала, і в цьому вся біда моя, коли я бачу викинутого собачку чи кошеня, мені робиться погано, я захворіваю.
Риже котенятко, худеньке, облізле, ледве тримаючись на ногах, жадібно хлебтало з калюжі на дорозі водичку, розведену райдужними овальними смугами розлитого машинного масла. Промінь скупого осіннього сонця попав на кошенятко, і раптом його шерсть заграла світлим вогником, і тут щось зрушилося в серці моєї дружини, і вона підсвідомо, рефлексивно взяла його на руки. Кошенятко, напевно, відчувши тепло людських рук, ніжно замуркотіло. І це вирішило його долю, як говорила потім моя дружина.
Не дивлячись на те, що я безумно люблю кішок, я дружину сварив за приблудне кошеня. В ту пору мені зовсім не подобався рижий колір, і я тримав тільки чорних котів, але як говорив, здається, Де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за приручених, і я прекрасно розумів, і моя дружина також, що кошеня я вже не зможу викинути, бо це була б його вірна загибель. Ну, що ж, що зроблено, то вже зроблено.
Я уважно роздивився кошеня. Від голоду і недоїдання в нього повилазили вуса і вії, і я з жахом подумав, що вони в нього більше ніколи вже не виростуть. Це означало, що кошеня було на крайній останній межі від загибелі. Його шерсть кишіла жирними, з роздутими світло коричневими животами, блохами. В кошенятку не було навіть сили зчісувати їх лапкою. Прийшлося пінцетом їх витягувати і видавлювати. Блохи дзвінко лопалися, як перегріті на сонці повітряні резинові кульки.
Їсти і пити кошеня нормально не могло. Прийшлося вчити його пити молочко, мордочкою сувати в блюдечко, чекати , поки оближеться, потім знову сувати мордочку в молочко. Рибу прийшлося жувати, потім засовувати розжований шматочок в його ротик.
Цілу зиму котеня просиділо в дружини на плечі. Терпеливий догляд дав свої результати. На весну кошеня перетворилося в молодого розумного сильного вогненно рижого кота, якого по нашій сімейній традиції ми назвали Мурчиком, а, можливо, ще і тому, що він часто муркотів. На моє здивування, вуса і вії в нього відросли. Не дивлячись на лагідне виховання, кіт чомусь сформувався з характером, войовничим і жорстким.
Відійшовши від хвороб, і поправившись, він став бігати і гратися по кімнаті, зривав занавіски і штори, закочував під диван клубочки ниток та м’ячики, картоплю і, взагалі, всякі круглі речі. Затаювався в засідці, і потім вистрибував, як пантера, або нісся по кімнаті, мов гепард.
У кожного кота своя територія, яку він мітить, і не дай бог, щоб лапа чужого кота ступила на його територію.
Одного разу ми з Мурчиком вийшли на задній двір. Під парканом лежала сусідська різнокольорова красуня-кішка, а зверху на паркані сиділо котів з вісім. Всі вони невідривно дивилися на Красуню. Мурчик повільно обвів поглядом всіх котів, став у войовничу позу, і заспівав перший куплет своєї бойової пісні. Чотирьох котів відразу наче вітром здуло з паркану, решта чотири, як по команді, зробили крок назад, але залишилися на паркані. Тоді Мурчик вигнувся ще більше, шерсть його настовбурчилась, і від цього він зробився наче ще більшим і страшнішим, і заспівав другий куплет своєї бойової пісні. Після цього паркан опустів зовсім. Залишилася тільки красуня-кішка, яка ніжилася під промінням весняного сонця, і, здавалося, ні на що не звертала увагу, лише спокійно і ліниво позирала на все , що відбувається навколо неї, крізь прижмурені густі гарні довгі вії.
Як я вже говорив, Мурчик - кіт дуже розумний, майже homo sapiens. Якщо йому підвищеним голосом скажеш, щоб він не заходив у кімнату, він нізащо туди вже не зайде, хіба що його перепросиш і на руках занесеш, тоді він зрозуміє, що вже можна туди заходити.
А коли я працюю за комп’ютером, він вилазить на столик і розлягається майже на всю кришку стола. Я його не зганяю. Обережно витягую з-під нього зошит і продовжую працювати далі.
Він їсть кавуни, кабаки, картоплю (я маю на увазі сиру картоплю), особливо полюбляє молоденькі зелені огірочки. Коли ми приносимо з городу огірки, він довго їх обнюхує, потім вибирає самий найкращий зелений огірок і з’їдає його. Причому, на переспілі не звертає увагу. Просто диву даєшся. Для кота це рідкість, але я думаю, що цю здатність він придбав під час голодного і безпритульного життя. А понад усе він любить рибу.
Вечором, тільки-но мене побачить, а я пізно вертаюся з роботи, він від радості старається переді мною продемонструвати свою спритність і таланти, і всіляко привернути до себе мою увагу. Він перевертається на порозі, прожогом видряпується на самі високі стовбури дерев, які обвиті виноградом, перестрибує з гілки на гілку, як мавпочка, і зверху, крізь листя, дивиться на мене своїми великими круглими зеленими очима, якимсь особливим грайливим сяючим поглядом, і протягує до мене лапку. Я обережно і легенько потискую його лапку на знак вдячності за його видовищні запаморочливі сальто і циркові викрутаси.
ID:
595794
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.07.2015 11:51:58
© дата внесення змiн: 25.07.2015 11:51:58
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
