А дощ іде вже кілька днів,
Снують хмарини чорно-сині.
Чомусь так сумно на душі -
Піду в бабусину хатину.
Стареньке фото на стіні
Від часу добре пожовтіло.
Лиш очі дивляться сумні,
Піджак старенький, спідничина.
А поряд з бабцею стоять
Два хлопчаки білоголові.
Штани короткі, в картузах,
Напів розірвана свитина.
Кому і що Господь дає?
Кому палац, кому жебрацтво.
І що нам судиться прожить,
Того не обминуть нізащо.
Праворуч хлопчик- батько мій,
А фото це післявоєнне.
Якийсь фотограф вже давно
Відзняв той кадр з жалю, напевно.
Дідусь загинув на війні,
Лишив він матері синів.
Життя спливло, як літня злива,
Лише сім літ була щаслива.
А потім що? Війна страшна,
І німцем спалена хатина.
Голодні діти на руках,
І зовсім зношена свитина.
Сама трудилась день і ніч,
Улітку в курені тулились.
А їли що? Що день приніс:
Із калачів зелені намистини,
З лопуцьки стовбур, листя клена,
І маторженики зелені.
Пройшли роки, життя змінилось.
Сини здійняли свої крила
І полетіли в світ шукати долі,
Спливло вже й їх життя поволі.
Лиш залишилася хатина,
Де нас чекала бабця мила.
Нема її багато років,
На згадку нам лишилось фото.
Душевно і правдиво написано! Ніби насправді бачиш те фото і переносишся в ті голодні роки.
Скаржимося, що нам зараз важко, а тому поколінню було незрівнянно важче
Зоя Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Правильно ви говорите. Не так вже нам і погано живеться.Порівняно з депутатами, ми звичайно живем погано, а в загалі нашим бабусям жилось дійсно тяжко.Для щястя кажуть треба кожному своє. Декому багато грошей, іншим кохання. Мабуть тому наші олігархи й досі не почувають себе щасливими бо все грибуть і грибуть. Дуже вдячна, що читаєте.
, напевне у багатьох залишились такі схожі старі фотографії на стінах
