А дощ іде вже кілька днів,
Снують хмарини чорно-сині.
Чомусь так сумно на душі -
Піду в бабусину хатину.
Стареньке фото на стіні
Від часу добре пожовтіло.
Лиш очі дивляться сумні,
Піджак старенький, спідничина.
А поряд з бабцею стоять
Два хлопчаки білоголові.
Штани короткі, в картузах,
Напів розірвана свитина.
Кому і що Господь дає?
Кому палац, кому жебрацтво.
І що нам судиться прожить,
Того не обминуть нізащо.
Праворуч хлопчик- батько мій,
А фото це післявоєнне.
Якийсь фотограф вже давно
Відзняв той кадр з жалю, напевно.
Дідусь загинув на війні,
Лишив він матері синів.
Життя спливло, як літня злива,
Лише сім літ була щаслива.
А потім що? Війна страшна,
І німцем спалена хатина.
Голодні діти на руках,
І зовсім зношена свитина.
Сама трудилась день і ніч,
Улітку в курені тулились.
А їли що? Що день приніс:
Із калачів зелені намистини,
З лопуцьки стовбур, листя клена,
І маторженики зелені.
Пройшли роки, життя змінилось.
Сини здійняли свої крила
І полетіли в світ шукати долі,
Спливло вже й їх життя поволі.
Лиш залишилася хатина,
Де нас чекала бабця мила.
Нема її багато років,
На згадку нам лишилось фото.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503786
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.06.2014
автор: Зоя Журавка