Я від чогось зашарпав найбільше
Чи від злості в сухому диму
Тільки голос мій все частіше
Стає схожий на скрипку сумну
І в житті як не зорі впавші
Мені боляче від того що незвик
Бути з тими хто серцем пропащі
Але я цим також весь проник
Полюбив я їх непрочитаний погляд
Як від долі зубожілих авторів
Наче важку й холодну безвихідь
Кожен з них у щоденник завів
І під сном цих пустот відходящих
Їм нічого сказати мені
Сумна скрипка душами пропащих
Грає тільки про рідні краї
Як чекають з журавлями по селах
В заболотку по дорогах березовий
стрій
У пори весняної днів ніжних
веселих
Після зимних скрипучих завій
Не кидається мені тут нічого
Тільки своє легке тремтіння веду
І все думаю за край чогось
золотого
Куди більше ніколи я не прийду
