Загубилась осінь в золотавих далях,
Напівгола , боса вилізла на дах
І сплітає хмари в дощові печалі,
А зима вже трусить кісьми по полях.
До землі пришиє небо теплий промінь,
Але враз ввірветься ниточка тонка.
Залягає в сплячку кучерявий гомін,
Засинає в листі стежечка в’юнка.
Огортає душу паморозь осіння,
Схлипує в багнюці невловимий сніг.
Віз життя гойдається тихо і повільно,
Лиш думки по спині б’ють, немов батіг.
Стану кришнаїтом з низкою намиста,
Затереблю пальцями я разок думок.
І до них всіляких – світлих і нечистих
Зроблю вперше перший несміливий крок.
Інколи - як недруги, інколи - як браття.
З ними кожен рідний хоч-не-хоч на вік.
Їх не намагайся вкинути в багаття,
Скільки не пали - їм не скінчиться лік.
І думки , і мрії - все це від Всевишнього,
Справи і таланти - кожному дано.
Не варто шукати оберегу пишного,
Кожен п’є із келиха, лиш своє вино.
Хтось тамує спрагу товстими книжками,
А хтось творить диво – руки золоті,
Комусь - в радість повна миска з пиріжками,
А хтось закопає свій талант в землі.
В перецвіт пускає літо невблаганне,
Зупинись на хвильку стомлена душа.
Вилікуй незрячих, панно незрівнянна,
І сліпими в світі , прошу, не лишай.
Чим же завинили так перед тобою,
Що життя пускаєм у шалений рух,
Де щось загубили разом із собою
І тепер шукаєм серед власних мук?
Як ми намагалися в чомусь бути першими
І бува терзали душу молоду!
А вона підказує – щось ми не завершуєм
І поволі стримує впевнену ходу.
Хто ми – ці розумники усіма захвалені,
Що тільця аморфні втискуєм в кліше,
Щоб прихильність боса в посмішці засаленій
На обличчі нашім віднайшла мішень?
Щось в собі важливе ми щодня втрачаємо
І в довічній праці заробляєм гріх.
Існування наше ми життям вважаємо
І калічим душі в плетиві доріг.
