Пішов не простившись, залишив він батьківську хату,
Батьківські обійми чомусь він на потім лишив,
Він думав в житті таких зустрічей буде багато,
Та час і хвороба свою чорну справу зробив.
А батько чекав, виглядав свого сина додому,
Якби ж не біда ця, не проклята Богом війна,
Так страшно у хаті лежать, помирати одному,
Коли день і ніч точить душу ця думка страшна.
Лежав і чекав, говорив він крізь марево з сином,
Якщо чим образив, прости мене сину, благав,
Нарешті підвівсь... взяв листок... і з останньої сили,
Тебе я простив і мене ти прости - написав.
Лишилась пустою, сумною батьківськая хата,
І вишня весною розквітне без батька в саду,
За всі ті образи прости мене таточку, тату,
До тебе на свято, тепер... вже на цвинтар прийду.
