А воно розцвіло весняними букетами вроди…
Твоє рідне село у травневому лиску природи.
Нахилив цвіт бузок й вишня вже пелюстки розсипає,
Наче горстка думок по травичці зеленій зповзає.
І лелеки в гніздо своє знову до нас прилетіли.
Пам’ятаєш, як ми відпускати їх з дому не хтіли.
Як боялися їх перельоту й в тривозі чекали;
Виглядали, коли сніг відліг, й на гніздо споглядали.
Як в садочку своїм деревця молоденькі голубив.
І мурашник прикрив, щоби він пагінців не позгубив.
Як вглядався в горіховий цвіт і про себе пророчив:
Щоб рясний урожай з нього зріс,й приморозок не сточив?
Пестив ніжно калину й горнувся до неї душею….
Ти свій двір так любив, Кобзарівкою марив своєю.
Крізь роки поспішав, щоб напитись досхочу красою.
І землицю скрашав й у природу вносив лепту свою.
Вже подвір’я в траві й ніжним сонячним цвітом зжовтіло.
Й над ним птаство літає, шукаючи здобич несміло.
І зозуля кує… Комусь, мабуть, бо довгії роки.
Й зеленіє листва, набираючи з земленьки соки.
З лісу линуть пісні - переспіви пташиного хору.
Дні, мов сон, чарівні, які тільки бувають в цю пору.
Все буяє навкруг переливами справжнього раю –
Кобзарівку твою і я нині з любов’ю стрічаю.
Й переношу у сни свої ніжно-казкову природу -
Частку раю земного, гніздечка твого милу вроду.
Квіти ці, що цвітуть пелюстками недавнього щастя,
Бо спиваю красу ту щоденно, мов Боже причастя.
