Вона брела мов тінь серед людей
І серед люду одиноке серце,
Коли б спитав хто:"Який сьогодні день?"
Вона напевно б здивувалася відверто.
Вона іде, не бачить і дороги
Не чує слів і звуків їй услід,
Як її тіло несуть не знає ноги
Бо зупинилося її життя навік.
Вона жила - життю завжди раділа
І кожен день чекала наче казки,
Сама синів ростила і хотіла
Майбутнім внукам віддавати ласку.
Та враз війни рука, синів у неї вкрала
Пішли обоє боронити рідний край,
З степів донецьких звісточок чекала
До тиші прислухалась по ночах.
Дзвонили рідко - вона і тому рада
Почує голос дорогий - вночі не спить,
Все думає, що там стріляють "Гради"
Болить у грудях серце... Як болить...
Не просто серце в матері боліло
Про материнське серце знати треба,
Біда мов ворон чорний прилетіла
Враз сонце почорніло серед неба .
Сини її соколи, на чужині
Спалили крила в небі над полями,
А душі їх полинули до неба
Чи то лелеками, чи може журавлями...
Вона ж лишилась сиротиною з журбою
Не має що робити в цім краю:
"Сини мої, візьміть мене з собою,
Бо душу вже забрали ви мою."
Вона іде, як тінь в хустині чорній
Не світить сонце, не співають солов"ї,
Не грав весільний вальс - марш похоронний
Сини і внуки не пригорнуть вже її.
Галина Грицина.
