Володарю нічних небес, о, - Царю сяйний, яснолиций!
Твоє проміння зверху ллється срібла подібній чистоті,
Ти звик іти Чумацьким шляхом, у вікна байдуже дивитись
Де я язичником прадавнім молюсь щодня до висоти.
Тебе благаю стільки років, тамуючи в душі надію,
Про зустріч з тою, чиї риси наснилися в юначих снах,
Якій готовий в дар піднести гаряче серце, світлі мрії,
Надійні руки, спраглі губи де весни житимуть в піснях!
Та чи мій голос заглушили в літах минулих громовиці,
Чи дим жертовника розвіяв нещастя лютий буревій,
Ти не почув моє моління, зайшов у зоряну світлицю
І спочивав у ній до ночі у царській сяйності своїй.
Ти сяєш, сяєш незворушно, нездатний хоч би щось прийняти!
Не чуючи оці моління, не бачачи моїх очей
І тільки жмуток твого світла тремтить на плесі каченятком,
Гойдаючи на сонній річці осінню музику ночей.
Верба червінці свої губить, вмочивши віти в хвилі плинні,
Порі осінній вона платить свою щорічну данину,
Щоб день наступний розпочався у небі плачем журавлиним
Бо в чужині шукати будуть нове кохання і весну.
А вже на сході морок ночі в рожевім сяйві потопає
Приходить ранок, незабаром корона Сонця спалахне
В пожежі жовтня старих кленів високі крони догорають
І вистеляють м’яку ковдру на тіло зморене, земне.
четвер, 7 вересня 2017 р.
...дуже вишукана поетика! - беру собі!!! 
