Намисто.
Роса вигравала веселками,
Трава попід ноги стелилась
І річка в заплаві, під вербами,
Під сонцем в тумані сивіла.
Весь світ променився надією
На днину прийдешню, щасливу,
Тому що з тобою, як з мрією
По ранку я йшов неквапливо.
Я йшов, щось розказував весело!
Ти так безтурботно сміялась,
Що десь аж у лісі щось тенькало
І дзвоником срібним ячало.
О, мить безтурботної юності,
Яка ж ти прекрасна та чиста,
Якщо із перлин сміху щирого
Для пам`яті робиш намисто.
Давно поза часом, за обрієм,
Літа пронеслися мов коні,
Давно пережитими болями
Побілено зморщені скроні,
Людьми не своїми – сторонніми
Душа зігріватися мусить…
Беру я намисто долонями
І подих від ніжності душить.
Бо вкотре із вдячністю згадую
Ті ранки, ті трави, ті роси,
Їжак очеретів з заплавою,
І мною розплетені коси.
20.05.2016 14:11
Прекрасна Ваша поезія, Петре:
Давно поза часом, за обрієм,
Літа пронеслися мов коні,
Давно пережитими болями
Побілено зморщені скроні... Не можу не обрати.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо із перлин сміху щирого для пам"яті робиш намисто... здорово.
...
