В гримерці за сценою
стомлений Оле-Лукойє
запалює вогник –
маленьку Полярну зорю.
І крила згортає
стара парасоля совою,
зітхає протяжно
в куточку луною: - Угу-у!
Легкі балерини кружляють
за вікнами снігом.
Розплавленим оловом
серце тече на папір
і там застигає
химерним мереживом літер –
і ширшає простір,
звільняючи обрій від стін.
Сміється русалка,
танцює Дюймовочка з іншим –
і Каєм холоне у грудях
надія надій,
Та стомлений Оле-Лукойє
Все пише і пише
(а раптом подіє
старої лапландки напій!).
Даремно. Спізнився.
Кохання його Королева
розбила люстерко –
і скалки помножують біль.
Сіріє від смутку світанком
самотня гримерка.
Совою злітає над містом
невпізнана тінь…
Неперевершено! Таке відчуття, що побувала у тому театрі казки і життя. Є якась таємничість і немов переносишся в інший час і вимір. Стан душі - немов проходиш крізь чужі долі, які вже розтанули у вічності. Якось так.
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
історії цих доль назавжди залишилися в казках Андерсена, хоча, власне, у його казках легко вгадується одна доля - доля самого автора...
дякую Вам
Таке відчуття, що побувала у тому театрі казки і життя. Є якась таємничість і немов переносишся в інший час і вимір. Стан душі - немов проходиш крізь чужі долі, які вже розтанули у вічності. Якось так.
прекрасний вірш,Пташко 
