Вітер віє,вітер свище на краю долини.
Не побачить більше мати рідної дитини.
Вже не буде цілувати,сильно пригортати.
Не розкаже на ніч казку-нічого сказати.
Ніч настала,місяць ходить,туман очі мружить.
Іде Остап,її син,іде,та все тужить.
Тужить він за мамою,за домом,сестрою:
Не побачить більше їх.Та ген за горою
Ходить військо,тупцює,воїна чекає.
А він озирається,думками літає.
Посилає син матусі м'ятні поцілунки.
«Прощавай,країно щира,будуть ще дарунки.
Буде литись сміх крізь сльози,навіщо прощання.
Іду,іду я у військо,не треба вагання».
Вітер віє,вітер свище на краю долини.
Пішов Остап у військо,вже дні і години
Там проводить,воює,тихо сльози пекучі втирає.
Свою неньку стареньку з журбою вспоминає.
Та не зна,не зна Остап,що стара Оришка
Виплакала карі очі,вже не спить котрії ночі.
Листа від голуба чекає,а його нема - немає…
Проходить рік,проходить другий-Оришка постаріла.
Білесенька хатка вже в землю похилила.
Вже не сміються карі очі,вже не цвіте чорна коса.
Та лиш виходить кожні ночі у ліс,там де блищить роса.
Вкриє мудрість голову сріблом,вкотре й сніг залягає.
«Де ж мій син?Де мій струмочок?»-слізно промовляє.
Вітер віє,вітер свище на краю долини.
Повернувся Остап,та вже не дитина.
Руки сильні,як ті скелі,стан-як дикі гори.
Та не знає сокіл,що у нього горе.
Захворіла,затужила старенька Оришка
Та й померла у хатині,як тихенька мишка.
Як дізнався про те син,-не спав зо три ночі.
Лиш згадав,згадав на мить оті карі очі.
«Печалі листя опада на дно душі,але в житті усе буває…
Матусю,ти приходь хоч уві сні ,я так тебе чекаю…»
ID:
497981
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 10.05.2014 00:29:15
© дата внесення змiн: 10.05.2014 00:29:15
автор: Ольга Швидка
Вкажіть причину вашої скарги
|
