( з циклу "формула життя" )
Я хочу пірнути у хвилі
твоїх цілунків.
І там загубитись русалкою,
яка миє свої білі ноги
і сміється розкотисто-лунко...
Хочу заплутатись у обіймах,
як недосвідчена муха
у жагучому павутинні,
і мліти від кожного руху...
Пий сік із достиглого яблука,
що сонцем скотилось до тебе.
Пий насолоду, запахи,
залігши у трави, крайнеба.
Зривай прилиплу до тіла сорочку...
ще соромиться відвертого
і нагого
І цнотливо шепоче, шепоче...
про те, що діжа переповнилась медом.
І ти припадаєш вустами і п"єш,
і пестиш подихом вінця.
І ніжність зростає, і нема тобі меж...
Бо вітер лоскоче об п"яти травицю,
бо випите щастя пульсує у грудях...
Облизуючись і смакуючи кожне слово,
підносячи щастя,
йде Місяць, збиваючи роси,
бо йому вдалося,
бо йому ще і ще вдасться
занурюючись випливати,
хапаючи подих любові
і частувати собою
нагріту на спалахах Річку.
Щоб вона досхочу набралась відлуння,
несучи свої зойки, як свічку,
заблукавши у пітьмах безсоння.
А втомившись заснути на сподіваннях
під шепіт бузку,під плюскіт води,
під регіт русалок,
Які так само митимуть свої ноги
і полоскатимуть, заради забави
свої чорні, як ніченька, коси.
І ловитимуть ними, зазвичай золотаве,
закохане у мрію щастя...
