Зорепадом до ніг постелились літа.
Чиста повінь душі розлилася рікою.
А на ниві життя щедро родять жита,
Недаремно цю ниву зовуть золотою.
Простелився за обрій вторований шлях.
Не одну по камінню здолала тривогу:
І недоспані ночі, й прихований страх,
Коли сина на фронт виряджала в дорогу.
Діти й внуки достойно продовжили рід.
Вже і правнуки світлом наповнюють хату.
Та душа молода - незважай скільки літ,
Бо літа - то багатство, ні з чим не зрівняти.
Наче птахи у вирій злітають роки,
В них любові безмежжя і мудрості сила
Стали скарбом нетлінним, добром на віки,
Відгукнулись в нащадках, що ревно зростила.
