|
Ой старість-старість, підповзла, як змія
Мов двоголова, вчепилась зараза,
А дум у бабці - рікою течія,
Хоча і діда гнобить зараза…
Відгула молодість - для життя радість.
Воно ж поглянути життя дістало,
Як на базарі маєш честь почути,
Комусь лиш сниться з’їсти свіже сало,
Напевно хтось й немає тої скрути,
Йому всього удосталь вистачало.
Більш держслужбовці, шикують за столом,
Не просять Господа, бо є достаток,
Захмарні пенсії, то ж не б’ють чолом,
А тут стара, залишилась без тапок.
На злеті спомин, можливо і нині,
Най би і взула туфлі на підборах,
Не проливала б слізоньки полинні,
Під звуки вітру, гуляла б у горах.
Ну, як було, дарував едельвейси,
Освідчивсь… у коханні, в алтанці,
Батьки горілкою знімали стреси,
Вона ж пишалася у вишиванці.
Вогняна думка, - О що ж тепер бачу!,
Одягнена у що? Із секонд-хенду!»,
Фіг знати напис, чия мова, плачу…
Та все ж готуюся, як до вікенду.
Немов пташки, при надвечір’ї співи,
Вже дід тулився, он взяв на душу гріх,
Тож у сусідів, як злодій, крав сливи,
Бо ж догодити, всім серцем захотів…
Щойно мов видить, аж розбирає сміх.
Холодна спальня, здригаються стіни,
То так хропе, яка ж ця старість-трясця!
Її ж думки, як веснонька у квітні,
Шепіт, - Ні-ні, старості не піддамся!
Як кардиган накину, в очах блиски.
Зверх білої сорочки, що у рюшах,
В шухляді маю червоне намисто,
Вже й дід поглянув, хутко чухав вуха…
Зирк до дзеркал, я ж посміхнутись змушу,
Що бере заздрість? Най зігрію душу.
Дав Бог, є пам’ять - в косметичці пудра,
Ще й маю тіні, для очей синенькі,
Хай хоч на мить, відчепиться паскуда,
Цю старість геть, десь відкину за плечі.
І як пір’їнка, закружляю в танці,
А дід, як равлик, спить у мушлі, крекче,
Знову милуюсь - браслет на зап’ясті,
Ось й відпочила, від нього нарешті.
Ой так тепло, розлилося по тілу,
Спогад про нічку, ясний місяць-повня,
Тоді п’яніли, кохались без стриму,
Збігли роки, давно сивінь на скронях.
От й довелось, першу нічку згадати,
Ще до весілля дід шептав » Вже можна,
Гостей жди завтра, батьки прийдуть сватать,
Готуйся любонька, моя моторна.
Мої старі, в тобі душі не чають,
Ти найгарніша на білому світі,
Але нехай краще цього не знають,
Ми тут під зорями в літнім суцвітті,
Твої уста - медовий солод, ніжність".
Думки- думки, як мрії- пташиний спів,
Не одна має тих, солодких гріхів,
Та краще най не чують її тих слів,
Думок казкових, душевних, як політ.
*
Щось, аж мороз, чутно війнув за спину,
Бабуся діду, - Пічка прогоріла,
Зима, а ти, спиш у лиху годину!-
Вона напевно, теж старість зустріла,
Була б та воля, праскою б угріла.
Най не тинялась, поміж всіх, як карма,
І хоч так часто недоспані ночі,
Знов не тріпала ті нерви задарма,
Пізнати старість, не кожен захоче.
Причепурилась, на порозі діти,
Від всіх думок, справді помолоділа,
Дякую Богу, можу їх зустріти,
Я їх щасливими бачити хтіла,
Тому й в самої є бажання жити.
03.02.26 р
ID:
1057278
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.02.2026 14:35:37
© дата внесення змiн: 13.02.2026 14:35:37
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щиро Вам цього бажаю, пані Ніно! 
