|
Фари їхнього пікапа врізались в зимову ніч Павлограда своїми фотоновими лезами з точністю і швидкістю військового хірурга. В салоні стояв запах африканської кави, індійського цикорію, українського печива «Гранола» і штатівського гексогену з пластифікатором в заводській пропорції, який більш відомий широкому загалу своєю короткою назвою «С-4». Меланхолійний голос Лани доносив із радіостанції тужливу і водночас теплу пісню про літню печальку, яка видавалась вкрай невчасною та різко контрастувала з іскристим дорожнім покриттям і температурою -13 за бортом, про що з японською педантичністю повідомляв циферблат їхньої «Тойоти».
Хоча, що таке «невчасно» і коли саме «вчасно» він уже не знав. За декілька останніх років, проведених на війні, відчуття часу ним і в ньому докорінно змінилось. Не те, щоб спотворилось – просто стало іншим. Раніше, ще за часів його дитинства і юності, коли постійно жив у передчутті чогось нового, довгоочікуваного, бажаного, час тягнувся, як зачерпнутий ложкою з банки мед. Зараз же, в дорослому віці, після усіх одружень, розлучень, розчулень, не-таких-уже-і-нових років, днів народжень, днів смерті, поминок, хрестин, зрад, побачень, пробачень та іншого подібного шумовиння, якого він вдосталь надивився і в своєму житті, і в житті побратимів, час змінив для нього свою консистенцію, перетворившись на кригу, яка з кожною новою (давно забутою старою) подією відколювалась одним різким рухом і летіла в невидиме урвище його життя. Безповоротно. Безбарвно. Беземоційно. Просто відколювалась і летіла геть.
Хлопці з його підрозділу по-різному сприймали закінчення ротації і повернення додому. Хтось з нетерпінням чекав зустрічі з батьками, коханими, друзями, дітьми, домашніми улюбленцями, зручним ліжком, теплим домом, ситим холодильником. Хтось їхав неохоче, очікуючи від тих же рідних чергової порції хатніх обовʼязків, докорів, набридливих розпитувань, запланованих (звичайно ж без їхньої участі) справ, в яких їм відводилась ледь не основна роль. Другий варіант в їхньому підрозділі називався «повернення з роботи на роботу», а в особливо складних випадках – «повернення з пекла в пекло». Він не відносився до жодної з цих категорій, але вперше чітко відчув, що повертатись додому не хоче… При тому, що дома на нього чекала дружина, кіт, люблячі батьки, комфортне помешкання, купа непрочитаних книг. І справа не в тому… Хоча, якщо бути відвертим, він не розумів в чому саме справа.
«Тойота» неслась самотньою нічною центральною вулицею Павлограда і він подумав, що такий же самотній, як і ця магістраль. Зраджувати дружині він ніколи не вмів і не хотів. На це наче стояв якийсь внутрішній запобіжник, який роками відсікав усі, бодай самі незначні, натяки на це. Знайомтсва і теплі стосунки з іншими жінками – без проблем, але максимум до обіймів – не далі. З іншого боку, особливого бажання якомога швидше побачити дружину теж не було, мабуть вперше за період їхніх стосунків. І вперше це небажання було настільки чітким і виразно артикульованим, що його можна було відчути на дотик.
Фари ковзнули по рекламному біг-борду місцевої адвокатської фірми з двома величезними словами, викарбуваними одне під іншим: «РОЗЛУЧЕННЯ, АЛІМЕНТИ». Нижче - номер телефону креативного адвоката. В салоні авто водій і пасажир зайшлись голосним сміхом.
- В цих прифронтових регіонах всі лав сторі на один лад.
- Сто відсотків, але там нижче не вистачає ще третього слова…
- Якого?
- «ГРОБОВІ».
Сміх в салоні став ще голоснішим, нетактовно перебивши спів романтично-надривної Лани і, якби не закриті вікна авто, то мав усі шанси розбудити сплячих мешканців цього шахтарського міста. В будь якому випадку тих, повз чиї домівки неслась додому в даний час чорна «Тойота». Брудно-білий край дороги тихо відсікав собою черговий шматок криги одного з пасажирів, щоб залишити цей смішний чорний згусток пережитого моменту навіки лежати на узбіччі цього прифронтового міста Дніпропетровщини…
…Зрештою, не всі історії повинні бути про кохання. Тим більше – про кохання щасливе. І далеко не у всіх історій яскравий голівудський хеппі енд. Є історії, які просто на деякий час зависають над прірвою надломленим мерзлим уламком криги, залишки кристалічної решітки якої все ще утримують його від фінального вільного падіння в небуття.
ID:
1055452
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Філософський
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.01.2026 23:12:59
© дата внесення змiн: 17.01.2026 00:52:54
автор: К0ВАЛЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
