Знов ніжність упокорює блакить
вустами,
що не мовили ні слова…
Звучи в мені!
Хай плине щастя мить
допоки не зійде зоря ранкова.
Дістанься щирим подивом душі,
глибин,
котрі віддавна прагнуть цвіту…
Зірви зі слів манірні кунтуші
обтяженого осудами світу,
щоб ніч цю розпорошити у тлінь,
народжуючи Сонце з дивомлості,
щоб єдності божественної тінь
відлунням доторкнулась високості
і втішила незримого Творця
довершеністю визрілого щастя,
в якому, долі віддані серця,
спивають краплі вічного причастя…
Наш день на цілу вічність постарІв:
у голосі його – хрипкі октави.
Звучи в мені
поривами вітрів,
і відблиском вечірньої заграви…
Звучи в мені!
Хай плине щастя мить
промінчиком несказаного слова,
що рідністю так солодко п’янить…
Звучи…
ще не зійшла зоря ранкова...
