Моя́ душа́ — мов ле́бедя бі́ле крíло,
Що в по́лум’ї ро́с ранко́вих тремтíть,
Вона́ не вмі́є бреха́ти й болíть,
Коли́ світíть надíя і тепло́.
Її́ не в’я́же зло́ чиєсь сло́во й зло́,
Її́ не то́пче го́рдість, не знемагáє в мить,
Вона́ шука́є спо́відь, щоб горíть,
І щоб люби́ти — се́рцем, як зело́.
О ле́бедю, мíй сні́жно-бі́лий дру́же,
Ти зна́єш — в тíшí ка́жда кíпля ду́м,
Як ві́тер в тре́взі вíдлунює у кру́жі...
І я стою́, мов ра́нок пі́д дощу́м,
І пла́чу — не́бо вíдгукнé менí,
Що ти — душá моя́ у вíчній синявí.
дякую
