Привіт!
Не знаю з чого почати, бо це той лист, де не просять про щось.
Я не пишу його з якоюсь надією. Я не пишу його з очікуваннями, чи через те що я той самий.
Я пишу його, бо є слова, які довго жили всередині.
Ти знаєш мене сильним. Тим хто може тримати усе - Твій біль, наші сварки, відповідальність, плани( які ти так не любиш )
І мені так хотілось бути для тебе "фортецею" там де ти змогла б сховатись від цього не справедливого світу. Там де ти могла б бути "моєю маленькою дівчинкою", але через страхи ця фортеця руйнувалась ізсередини.
Я маю почуття. На стільки великі й щирі, що вони мене самого лякають. Я теж, попри свою серйозність, моє его і те, що я набув за своє життя, хочу щоб мене обіймали не руками, а душею.
Я завжди мовчав коли мені було важко. Не тому, що не довіряю тобі, а тому, що навчився не показувати слабкість бо знаю наскільки важливо тобі мати поруч людину не слабку. Кожен раз коли я говорив тобі навіть про свій головний біль я переживав, що ти в цьому будеш вбачати мою слабкість. Я завжди діяв, боровся і не здавався. Але я людина, не сама лише броня.
Просто для мене біль-це не крик. Це тиша. Це нічні пробудження з відчуттям порожнечі і хвилюванням за тими кому ти вже не потрібний.
я завжди буду вдячний тобі за те, що мені не треба було від тебе нічого окрім того дотику до мого внутрішнього світу.Я не хотів бути для тебе кимось, а лише тим хто з тобою щирий і без ролей.
Знаєш, най більше болить не то, що ми не спілкуємось вже. А те, що ми були разом душевно, але через наші травми просто не бачили один одного.
Я був, Я є, Я буду, але десь там, у твоїх чарівних очах я завжди буду бачити лише очікування. А не прийняття.
Я буду завжди вдячний тобі за ці відчуття, які ні коли мене не залишать.
Дякую Тобі за те, що показала мені ту любов яку я так беріг для когось.
Для Тебе.
