Війна не приходить зарано, вона не приходить запізно,
бо будь-який час її – бранець, тому та з дарунком залізно-
вогненним крадеться і лізе,
волочиться, човгає, преться, скребеться непроханим гостем
під стукіт шаленого серця, як символ моєї незгоди,
що глушить і гуркіт, і гомін.
Забуті пронизливі звуки беруть у полон мою тишу.
Мій дім стає нижчим і вужчим, а морок навколо – густішим,
мене в позачасі затисши.
Сирени віщують артобстріл у час, коли він вже відбувся:
дощенту поглинутий простір з уламками від землетрусу,
у попелі від неботрусу.
Сусідньому місту не лячно, хоча і здається безлюдним.
Прокинулось місто від сплячки, у лютому сповнилось люттю,
і нищить пороблених з бруду.
Цей місяць гарячий як липень, водночас холодний як грудень.
З череп'я утворено глину, з руїн – оборонні споруди,
з минувшини – будень марудний.
Десь поліс зализує рани, і мружить він очі віконні:
при світлі виходять мурахи, при теміні дишуть дракони –
мурашники трусять і клонять;
на ранок виходять вцілілі і тут же цивільних хоронять.
Знімає це поліс на плівку засніжено-димлено-чорну
і вірить: проявить для хронік.
Коли майже втрачено розум, то творчість лягає в основу.
"Увага! Ракетна загроза. Пройдіть в укриття терміново!"
І йду я з виною у цьому.
Тривоги злітають з блокнота, ракети – з ворожого стану;
рядки передбачують знову, де обстріли без перестану,
де треба набратися страху.
Війна ця емоції гострить, вона всі емоції голить,
а потім бере їх під обстріл, тримає загострене в горла
і колить оголоне, хвора.
Рахую прильоти потроху, боюся, не вистачить пальців.
Нутром чую: знову торохне, неясно лише: звідкіля це?
Сирени у вухах юрбляться.
Віднині це – місто обмежень соціально значущих режимів:
нікому ніщо не належить, без винятків – всі на жаринах,
майбутнє не наворожити.
У черзі за сном гинуть соні, у черзі за працею – трутні,
хотів хто – стояв, від сьогодні відбої три – максимум в руки,
чотири – всім свідками розрухи.
Надходять новини про рідних – я знову в глухім коридорі:
не бачу нічого, що дію – і дію небачене досі,
як жертва раптових підношень.
Як рибу рятують з водоймищ, як птаха звільняють від неба,
так топчуть ворожі підошви, так ріжуть родів моїх нерви
мої вороги ненажерні.
Заглушую голос для інших, щоб чути чужі камертони.
Оглушливо гучно їх нищать, тим гублять слова, що їх ронять
приречені злом всестороннім.
У цім суголоссі назавжди: як зерна народу мололо...
Та межі уламків, у сажі, усюди лунатиме слово:
єдине, нове, переможне
лунатиме знову і знову!
[24 лютого> – 29 березня – 3 квітня 2022 року
Copyright: Чурков Максим
ID:
1039809
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.05.2025 19:17:01
© дата внесення змiн: 15.05.2025 19:17:01
автор: Максим Чурков
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Максим Чурков: [слово] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
