| Сторінки (22/2185): | « | 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 | » |
Цвірінь - цвірінь - сказала горобчиха,
Мовчить, нам всім, хоча б не було лиха,
Мої малята, погляньте донизу,
Там біля гірки, старезного хмизу,
Прийшов небажаний гість, буде лихо,
Тож ви хороші, сидіть тихо – тихо.
Он кіт, із себе, вдає, що дрімає,
Насправді їсти хоче, нас чекає,
Завжди голодний, бажає впіймати,
Тож всі тримайтесь, гніздечка - хати.
Сама матуся полетіла. Раптом,
Свого зустріла горобця, вже й разом,
Каже - Кота, злодюгу треба прогнати,
І нам потрібно, всіх друзів зібрати,
Зробити так, щоб забув він дорогу,
Тож дружні ми, одержим перемогу!
По різні боки, чути, - Цвірінь – цвірінь,
А кіт хитрющий, вже плигнув на курінь,
Зненацька всі, миттєво налетіли,
Клювали стільки, стільки захотіли.
От горобці, сміло бились, завзято,
Є перемога, нині справжнє свято,
Бігом тікав, з котиська шерсть летіла,
Сюди тепер, він не матиме діла.
Нехай він знає - тільки в дружбі сила!
Сім`я, в гніздечку весела, щаслива.
21.03.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017
Я б журавлем, у небо полетіла
Певно давно, стала, сизокрила
Спросила Бога,у тому крАю,
Чому немає, на землі раю?
Чому матуся хоронить сина?
За що дитятко вже сиротина?
Ти поглянь Боженьку, аж до низу,
Одягла вкотре,чорну хустину.
Знов припада, мати на коліна,
Скажи за що, ця дитина винна?
Чи що на світ, цей народилась?
Цілує рученьки, геть безсила.
Але ж йому, було лиш двадцять п`ять,
Поглянь синочку журавлі летять,
Вже над землицею твоя доля,
Хай би на краще, то Божа воля.
У світ незнаний, мені б злетіти,
А тобі синку, жити й радіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017
До дня народження сестричці - трудівниці
У тридцять сьомому, на цей світ прийшла,
За всі роки, всього доля принесла..
Стекло багато печалей в воду,
По мулі в річці йшла, не знала броду.
Минав страшний тоді час, четвертий рік,
Війну бачила та Боженько вберіг,
Немов свої, вже долонці підставляв,
Жили у злиднях та все ж життю сприяв.
Часто бомбили, хоч і мала звичку,
Тремтіли рученьки, несла сестричку,
Матуся двох, іще брала за руки,
Щоб не лякали, дітей страшні звуки.
Худа, маленька у великій сім`ї,
Ну, як циплятко, ще не була в пір`ї ,
Матусі завжди правою рукою,
Гралась із меншими, ще й з дітлашньою.
Корові сіна, свині терти буряк,
Курям зварила та й тягне баняк,,
Та й під вагони, потім за вугіллям ,
Мала з матусею порозуміння.
Як було вижити у скрутні часи?
Лиш працювати, щоб сім`ю спасти,
Батько все десь, на роботах і в полі,
Чому ж тернисті, такі людям долі?
Це боротьба, іде за виживання,
Встигати все і бігти на навчання,
Немов у прірві, як вибратись у люди?
Яку професію мати, ким бути?
Старша сестра, хитріша, нащо спішить,
Зовсім не журиться, працю полегшить ,
Все керувати хоче, дасть копняка,
Вмилась сльозою, чому ж доля така?
Часом поплаче, матусі в пелену,
Їй так болить, схова душу скривджену,
Знову надовго подалася в поле,
Врожай зібрали, трактор землю оре.
Десь залишилась, якась картоплинка,
Ото, як звариться,потече слинка,
Як вовченята, голодні біля столу ,
Жадно їдять, картоплю охололу.
Погляд у очі, там бачать втому ,
Щораз радіють, вже дню прийдешньому,
Тож всі у хаті менші, іще п`ять є,
І вони ж хочуть, теж їстоньки дуже.
Тяжкий, голодний післявоєнний час,
Старша сестра, вийшла заміж, водночас,
Та недалеко, в цій самій хатині,
Іще скрутніше стало всій родині.
У місті вже, щоб професію мати,
«Швачка - майстриня «- нею хтіла стати,
Нитки, крючок, для неї насолода,
На речі в`язані, набула мода.
Це простирадла, достатньо красиві,
Брали на придане, дівки вродливі,
Модні серветки, більш ночами плела,
Собі на придане гроші замала.
Виросла дівчина, трішки чорнява,
А, на обличчі - красуня білява,
Та й до роботи - завжди роботяща,
У хаті сватання - на «Водохреща».
Не сільський оком кинув, прислав сватів,
Праця в Радгоспі аж, з Ялти прилетів,
Воно б хотілося краще згадати,
І н пройшло три роки- став гуляти.
Він у міліцію робить подався,
Та партквитком, як завжди прикривався,
Потім десь зник, у колясці дитина,
Батьків підмога, є мала хатика.
Надія є, на покращення життя,
Маленька донечка - буде майбуття,
Приймальний пункт, Радгосп« Молочарня»,
Вже й на роботу, спішить, так зарання.
Лиш перші півні пісеньки заводять,
Їй вже машини, молоко звозять,
У чобітках, гумових взимку й літом,
Любить роботу, цим серце зігріте ?
У душі біль і образа дістає,
Де ж оте щастя, доля, чи воно є?
Роки минула та, як сніг з`явився,
На коліна впав, у сім`ю просився,
Надії гарні - дитя хоче тата,
Чому ж дорога у житті строката.
Здалось все добре, може буде краще?
Та знов приходив, наче чудовище,
Все обцілований, зухвалий, п`яний,
Ще й починав битися окаянний!
Просять батьки повернутись додому,
Вона ж бідненька боялась сорому,
Як п`яний бив,грозився зарубає,
А, як тверезий, простити благає.
Донька доросла, вже терпіння нема,
Не спита батька у чому причина,
Не раз йому на двері указала,
Щоб їх покинув, часто благала.
А час минав, думала сваркам кінець,
Єдина донечка збиралась під вінець,
І мала стати, за тиждень на рушник,
Батька нема, чомусь десь раптово зник.
З`явився п`яний, доньку в кімнаті закрив,
І над дружиною знущавсь, всю ніч бив,
Ледве жива, за ніч стала сивою,
А колись думка - буду щасливою.
На ранок двері відчинені, пропав,
Думки і гадки, мо» під парканом спав,
Він у сараї, покликав його біс,
На шиї зашморг, таку кару приніс,
Як пережити, донці і дружині?
Так біль пече! Нема місця сльозині.
Тече ріка, швидко минають літа,
Донька вже доні косу запліта,
І бабця тішиться, все слава Богу,
Кум на порозі, прийшов на підмогу,
Три роки сам, у хаті залишився,
Жити разОм наполягав, просився.
Своя у доньки доленька не склалась,
Маленьку лишила, кудись подалась,
Сиділи часто, з кумом вечорами,
Ніхто не ждав, від життя, іще драми,
Ой ,чому доленька така гноблива?
За що скажи, чому не справедлива?
«Рак » забрав друга і донька далеко,
Хоча онучка й тут, жити нелегко,
У рідну хату, стільки вклала сили,
Тепер, продала, хвороби скосили.
До доньки в місто, купила квартиру,
Жила з онучкою. Щоб без докору.
. Вона навчалась в університеті,
На одному з фізичних факультетів,
Вчилась відмінно,, то кажуть від Бога,
ВУЗ закінчила,а потім дорога.
Саме в той час і почалися зміни,
Тікала молодь, вже із України,
Напевно доля так розпорядилась,
Дуже розумницею народилась.
Вже у Німеччині, в одному з центрів,
Туди знання привели і впертість,
Життя, ще тяжчим стало, чи здалося,
Чи мало бути так, то й відбулося .
Донька наважилась - квартиру здала,
Сама ж хворіла, до мами жити прийшла,
Чи не багато, отих бід, доленька,
Пішла по гроші за квартиру доненька.
Вбили безжалісно, ще й прив`язали,
Як пережити? Ноги відказали,
О,скільки бід, по цій дорозі життя?
Чому все так, може чиєсь прокляття?
Хіба ж змогла і за що заробила?
Сама лишилась, у квартирі безсила,
Давно все бідкається на колінах,
Побачить сонечко лише у вікнах,
Сміх загубила, виплакані очі,
Просить у Бога прощення, не спить вночі.
Просить прийняти, якщо на те воля,
Та оптимізм у душі,, каже доля,
Та й вже онучка, за кордоном сама,
Їй сорок років, але завжди зима,
У її серці, зовсім весни нема,
Не повертається, бо зараз війна.
Забрать бабусю?! Та, не схотіла! Ні !
Хто помирати, хоче на чужині?
І біля столу, сидить, приймач грає,
У вікно гляне, десь біль притихає,
Надія, мрії, все ж живе, приїде,
Онучку стріне - думка серце гріє.
Цим і живе, усі сестри далеко,
Пенсіонерам, живеться нелегко,
Порозкидала всюди доленька всіх,
Часом навідуються, та й то впоспіх.
У житті кожен свою стежку має,
І коли зустріч, серце завмирає….
Біля вікна, сидить, війну згадає,
Полинні сльози хусткою стирає,
Лежать сухі, рученьки на подолі,
Немає крил у пташки, нема волі.
***
Ось на колінах, мене зустрічає,
Вже років десять, отак виживає,
А я все ж хочу, Боженьку спитати,
Чом не зміг долю, кращу підібрати?
Одна в кімнаті, мов у ріднім гаї,
Жаль не побачила земного раю.
20.03.2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017
Шумиь, спішить, річка навесні,
Змива вода, зимові чари,
Нині на серці, добре мені,
Голубить небо чудні хмари.
Немов кораблики біліють,
По морських водах мандрували,
А поміж них, пташки радіють
Ясненьке сонечко вітали.
Подих весни, щирих почуттів,
Вже пробудив земну сонливісь,
Яка краса! Промінь мерехтів,
Тепло відчули і ласкавість.
О,чари дивні, щебіт пташок,
Моя душа хоче співати,
Втішавсь пробуджений пролісок,
Хотів із вЕсною вітатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017
Умивсь дощем холодний березень,
Нема бажань, зрадити веснянку,
Тікав, ховавсь від досадних зіткнень,
Хотів зустріти, пишну панянку.
Колючий вітер - привіт від зими,
Злісно сміявся, поквапив хмари,
Тож намагавсь зіткати килими,
Сипати білі, зимові чари.
А чи доречно, ранок закричав,
Сніжні крупинки - вже рясні сльози,
Сонячний промінь, радо зустрічав,
Хай теплий дощик, класичні блюзи.
Буйний розмай у музичних ритмах,
Весни чарівність у дивній красі,
Проліска цвіт у світлих обіймах,
У небо сині радісні пісні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017
Согрешила, я согрешила,
Тебя милый приворожила,
Мои глазки сверкали огнём,
И мы шли по дороге вдвоём.
Тихий лес нам шептал о любви,
В небе звёзды нежно меркали,
Ах ты молодость благослови
Пусть развеются все печали.
В небе звёзды, чуть-чуть искрились,
И нам месяц, моргал с ухмылкой,
Ну зачем, с тобою встретились?
Ведь любовь - ответил с улыбкой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724151
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.03.2017
Вчорашній, вечірній, теплий дощ скропив землю. На ранок пухкі, білі хмаринки ледь помітно пливли по синьо - блакитному небі. Привітне сонце, то виринало поміж хмарин, то ховалося за ними, яскраві, теплі промені – торкалися квітів на балконі. Вони немов усміхалися до нього, покриті легкими краплями кришталевої води чи, ще від дощу, чи вже причепурила їх роса. Пелюстки квітів виблискують, переливаються, змінюють колір, залежно від відтінків.
Галина і Володимир - ці квіти розсадили ранньою весною, доглядали їх і вже разом з ними радіють літній порі.
Поміж вазонами, як завжди, сидів кіт Мурчик, хитро позирає донизу та на горобців. Ті скрізь скачуть, сміливо сідають на перила балкону. Вертіли голівками, весело цвірінькають, немов дражнилися з ним, але позирали з осторогою. Між вікнами, з першого поверху до третього, тягнеться виноград, молоді грона набиралися сили. Від дотику пташок, з листя скотилися маленькі крапельки води, на сонці переливаються веселкою, нечутно падають до землі.
Мурчик уважно спостерігає за горобцями, очі іскрять, блискають. Облизався і в той же час, старанно вмивався та плигнуть не наважувався, адже не такий молодий, щоб спритно плигати.
Володимир закривав балкон, гукнув до дружини,
- Галинко, давай будемо снідати, вже десята година та подивимося новини,
З газетою й окулярами в руках, вона вийшла зі спальні,
- Та все встигнемо, не хвилюйся. Зараз поснідаємо, ти подивишся новини, а я тим часом готую обід.
Підійшовши до неї, поправив волосся, яке трохи спало на очі, нахилився, весело зазирнув у них, усміхнувся,
- Сьогодні наш - світлий день, ввечері сходимо в парк?
- Ну, прямо скажеш, таки світлий!
- А хіба ні ? Все слава Богу і погода така чудова, після дощу свіжо, тепло, все пахне. Ми з Мурчиком виходили на балкон, краса, гарно, все цвіте, а запах забиває подих.
Вона усміхалася, ніжно дивиться на чоловіка. А в думках крутилося - А й справді, чого Бога гнівити, правда без ліків не обійдемось та сили, ще є трохи. І він, майже завжди веселий, з ним сумувати не приходиться, уважний, щоб настрій підняти, знає що сказати.
Він біля телевізора дивиться новини, по кімнаті різкі крики. На дивані, поруч з ним, від гучного голосу, здригаються вуха кота. Різко відкриває очі, зазирнувши на нього,заспокоїться, примружує очі. З пересердя, Володимир переключив на інший канал, пролунали постріли, вмить стало тихо. Не поспішаючи встав з крісла, трохи вигнувся, вирівняв спину, йшов на кухню,
- Немає що подивитися! Війна,- помітно рознервувався, продовжив,
-Погані новини. Знову гради луплять, є втрати, багато поранених.
З тривогою в очах, вона подивилася на чоловіка,
- Нехай Бог допоможе синам в бою, що захищають нас. А матерям терпіння і подяка, що таких патріотів виховали.
-Давай краще, я кришитиму на вінегрет, допоможу, бо від телевізора один негатив, ніде немає пуття, що діється! До чого дійшли! Не хочу псувати настрій, разом приготуємо обід, будемо відпочивати.
Ранок, непомітно переходив у день. Опісля обіду дивилися по ТБ « Вечірній квартал». Згодом, кожен зручно вмостившись в кріслі, задрімав.
Після відпочинку, вона з шафи дістала улюблену, яскраву, гіпюрову сукню , яку дуже берегла і одягає тільки в школу на урочисті лінійки. Пригадувала своє вчителювання та учнів, яких вчила. В очах іскрилися вогники щастя, перед дзеркалом закладала, ще трохи кучеряве, але вже сиве волосся,
- Ну, що збирайся, сонце моє, поки не пізно підемо прогуляємося.
Володимир дістав святкові штани, на яких завжди добре випрасувані рівні стрілки. Весело, всміхаючись запитав,
-Як думаєш, не спадуть?
Розпливлася в усмішці,
- Ну, ти таке скажеш! Чого це? Ти в мене, як парубійко, хоча зростом став трохи нижчий.
Від розмови гучно сміялися. Вона допомогла одягнути жакет, поправила комір білої сорочки, покропила парфумами,
- Ну, ти справді, як франт,- погладила по щоці.
Перед дзеркалом, покропилася парфумами, по кімнаті розвіявся ніжний запах бузку.
Він погукав кота,
- Мурчик, Мурчик, ми йдемо гуляти, знай своє місце. Не сходь з розуму, не твори перевертні, як минулого разу.
Галина голосно розсміялася,
- Та я кошик з клубочками в шафу заховала, думаю вже не зробить шкоди.
Кіт зрозумів, що до нього мова, зіваючи витягувався, дивився, як виходили з квартири.
Не поспішаючи, вони спускалися по сходах, чоловік тримає її за руку, на кожній сходинці намагається підтримати, знає, що в неї болять суглоби.
П'ятиповерховий будинок, знаходився майже біля набережної, тож до парку йти недалеко.
З Дніпра, теплий вітерець віє в обличчя, пахло свіжістю й трохи сирістю. На вулиці гамірно… як завжди опісля роботи, людей багато. Біля переходу вулиці, гучно сміється молодь, неподалік від кафе машина, з неї лунає весела музика.
При вході до парку, дві арки мерехтять різнокольоровими світильниками. Неподалік, з великої вази, жінка продає пишні троянди.
- Яка краса! От і добре! Зачекай! - помітив чоловік, попрямував до квітів.
Трохи виправивши спину, усміхнений, поспішаючи, повернувся, в руці тримає три червоні, чарівні троянди.
- Це тобі люба! З нашим, світлим святом, адже сьогодні п’ятдесят два роки, як ми вперше зустрілися з тобою, тут, біля Дніпра. І рівно п`ятдесят років, як побралися, а мені здається, це було зовсім недавно.
Ніжно взяв її пальці в свою долоню, поцілував, елегантно подарував квіти. Вона щаслива, від хвилювання, ледь затремтіли худорляві руки, на віях тремтіння сліз, повільно стекли по щоках. Молодь, яка проходила мимо, раптово зупиняється, з усмішкою позирає на літню пару. Володимир знає, що вона його, як і вдома поцілує в щоку. Радів, що дивилася на нього все, ще ніжно закоханими, щасливими очима, нахилився. Вона ж озираючись, рукою легко доторкнулася до його обличчя, помітила, що перехожі звертають на них увагу, зніяковіло опустила голову,
- Ну пішли, на нас всі так дивляться, я тебе вдома поцілую.
Раптово, в його кишені задзвонив телефон.
- Ну нарешті про нас згадали!- за мить, почув голос сина.
Той привітав їх з річницею, обіцяв на вихідні приїдуть із сім'єю та з онуками.
Задоволений розмовою, віддав телефон дружині. Вона усміхнена, радісно про всіх розпитала, дякувала за поздоровлення.,
- Я думала, що про нас забули. Молодці, невісточка пообіцяла спекти торт. Сказала, що всі приїдуть, навіть правнучків візьмуть.
- От добре, напевно підросли, це минуло два роки, як ми бачилися.
- Час швидко біжить, дивися, ще трохи і в школу йтимуть.
Вони йшли… неймовірно щасливими, відчуття радості переповнювало серця. Вечорня прогулянка вздовж берега. По обрію, Дніпро спокійно поблискує сріблясто-рожевою смугою. Переливається, то світло-фіолетовим, то синьо – зеленим кольором. Хвилі поступово дістаються берега, вода піниться, наче грається з водоростями. То викидала їх на берег, то знову забирає із собою. Здалеку чути гул моторів яхт та човнів, деякі підпливли до річкового вокзалу. Кременчуцький річковий вокзал здалеку нагадує човен, що пливе по широкій річці. По всьому узбережжі свіжо й зелено, тягнуться мальовничі липи, ліщини, високі ялини, каштани та розложисті клени.
Поблизу « Чортового колеса » гучно грає музика, поруч, про щось весело спілкується молодь, галасливий сміх губиться поміж дерев.
- Володю, а пам'ятаєш, де ми були, коли ти мені в коханні зізнався?
- Галинко, не ображай, навіть скажу о котрій годині це було. Ось тут, на набережній, коли ти поскаржилася, що змерзла. На годиннику була рівно двадцять перша година. Я на твої плечі, накинув жакет, обійняв міцненько і освідчився. Пам`ятаєш, як тобі сподобалася форма майбутнього пілота, я вже закінчив наше училище. І ми часто з тобою задивлялися в небо, від чарівної краси завмирали подихи.
- Пригадую, в той час, ще дуже пахли матіоли, голову дурманило.
- А можливо, то було від кохання?! – весело, з усмішкою продовжив.
Повздовж алей горять ліхтарі, вже часто, назустріч трапляються закохані пари. Повертаючись додому, проходять біля кафе, увагу привернула музика вальсу. Ледь - ледь морщила носа, хитро позирнула на чоловіка,
- А я хочу морозива….
- То є нагода, давай зайдемо, в мене є заничка. Хіба в такий день, не можемо собі дозволити?
Взявшись за руки, піднялися по східцях, він продовжив,
- Давай, хоч трохи посидимо серед людей, послухаємо музику, куди нам поспішати…
Затишне приміщення, добре освітлене, оформлене у теплих помаранчево - бежевих тонах, склало приємне враження. Відпочиваючих небагато. Вона окинула поглядом присутніх, подумала – Добре, хоч не одна молодь відпочивала.
Дві пари, обіймаючись, танцювали повільний танець.
Дехто звернув увагу, за столом, ця пара зайняла місце. Вона поклала троянди.
Офіціант приніс морозиво з шоколадом. Засяяли очі, мило посміхнулася,
- О! Таке, як я люблю!
Під тиху музику смакували морозиво. Десь загубилися погляди, кожен з них поринав у спогади. За декілька хвилин, поспіхом встав,
- Я зараз прийду.
Через кілька секунд музика раптово зупинилася. Присутні звернули увагу на офіціанта, який копошився біля музичного центру.
За мить, Володимир за руку тримав дружину, в цей час зазвучала пісня «Листья желтые»,
- Прошу, Галочко, давай потихеньку потанцюємо.
Вона звернула увагу, присутні дивилися на чоловіка, все ж набралася сміливості, не поспішаючи, пішла з ним. В цей час, він мав вид щасливого хлопчиська, веселий, усміхнений, обережно, немов скарб, в танці водив свою половинку. До них вийшло, ще декілька пар. Присутні шоковані їх поведінкою. Кілька пар очей зацікавлено стежили за ними. Дехто прошепотів,
- Оце е ж треба…
Напевно в душах переповнювала заздріть та мабуть намагалися приховати.
Останні акорди, вона відчула трепіт серця. Гучні оплески, засоромилася, тулила обличчя до його грудей.
Задоволені, цим чудовим вечором, з гарним настроєм, з теплом у душі, направилися до виходу. Вона несла букет чарівних троянд, дарувала усмішку.
На якісь миті згадилися молоді роки. Ця прогулянка, танець, ніби сонячне проміння торкнулося сердець. Душі огорнуло тепло, не відчували, що минули роки. Усміхнені, щасливі повертаються додому. А завтра, життя продовжиться, приїдуть діти, онуки, будуть нові клопоти. Та цей світлий день, надихає до життя, в надії іще не раз його відсвяткувати.
18.03.2017 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2017
Ти там, я тут, розійшлися дороги,
Минає біль і тікають тривоги,
Та у минулому спогади лишили,
Весна співала, ми удвох любились.
Густий барвінок,стеливсь під ногами,
Казкова ніч, гуляли вечорами,
Та розірвався, наш вінок надії,
Світанок зорі, скидав, рушив мрії.
Зрадлива доля, вирішила за нас,
Промінь любові, на жаль, давно погас,
Та все ж не стерти спогадів весняних,
Ніжні цілунки,тих щічок, рум`яних,
Моє сердечко сповнили любов`ю,
Жаль, не моя, сумую за тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017
Поете радо, зустрічаймо весну,
Нехай завжди, вірші, як ніжне сонце,
Красу умієш, списати небесну,
Країну любиш, будь їй охоронцем.
Живеш добрішим, за примхи природи,
У житті дні, є погожі й похмурі,
Щирі слова, линуть як нагороди,
Ти все опишеш, мов у увертюрі.
Чарівність слів, як музика скрипаля,
Як той політ, у небо сині птахів,
На серці тепло, квітне моя земля,
А промінь сонця, кине щастя міхів.
Підсніжник й крокус, веснянці радіють,
Схиливсь із усмішкою, вже й пролісок,
Природа й слово, душеньку зігріють,
Навіє мрії, нам скоролісок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017
Жваво гуляв, колючий вітрисько,
Аж сміх по полю, на повні груди,
І завивав, як справжній вовчисько,
Заплакав сніг, тривожно повсюди.
Але ж учора, сонце сміялось,
Вже підійнялась рілля сонливо,
Мабуть то їй, все просто наснилось,
Що так птахи, велись гомінливо.
Вже погуляв та досить, тихенько,
Весна шептала, ну, ти не злися,
Он подивись, сонце височенько,
Промінням тим, візьми та й умийся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017
Десь було чути пісню « Ясени»,
Весь час приходила, у мої сни,
Спогади серце, тісно давили,
На душі туга, удвох любили.
Посеред поля, знов у бліндажі,
Безжальні круки, літають хижі,
Стогін землі і материнський плач,
Ясени свідки, сповива розпач.
Ясени прошу, печаль розвійте,
Жінкам серця й матерям зігрійте,
Їх плач послухайте, спиніть війну,
Тож подаруйте щасливу весну!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017
Поля безкраї – природи дар,
Скрізь неосяжність надземних чар,
Тепленький вітер, срібні скельця,
Мигтять із блиском крізь озерця.
Зима сльозить, дивовижний світ
По краю поля, чарівний цвіт,
Підсніжник, пролісок між сріблом,
До сонця погляд, кида ніжно.
Яка чудова весняна мить,
Синенька квітка, хмільно тремтить,
Струмок веселий, жваво біжить,
Дзвінкоголосо весна спішить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017
Багато болю і стільки страждань,
Нам українцям, ще скільки терпіти?
Не чує влада жодних нарікань,
Коли життю зможем порадіти?
Давно нема, в душі насолоди,
Вода стемніла, знов у джерелі,
Залито кров’ю, прийшли іроди,
Як круки кинулись, болить мені.
Вже третій рік, умиті сльозами,
Матері зморені, на колінах,
Земля рида. Як зняти кайдани?
Коли ж почне, квітнуть Україна?
Уже привласнили все держмайно,
Як зупинить,свавілля, цю банду,
Тож багатіють, втіха звичайно,
Бідний народ,одяг зсекон – хенду.
Скажіть коли, спинитесь Іуди?
Смуток, печаль, сіється по землі,
Лиш безнадія і розпач всюди,
Коли зерно, проросте у імлі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017
Балдела в ванне словно русалка
Никак не мог, отвести от неё взгляд
Глазам не верил, а может сказка?
Ведь для меня ты милее всех наград.
Уж улыбаясь хотел подойти,
Купаться в нежных объятиях,
Нежно взглянуть, в глаза – васильки,
Не сгореть бы, в своих страданиях.
В страстном порыве ветра прилетел,
Услышал всплеск, приятна водица,
Уж чей - то голос…. нет, не охмелел,
Ну это надо же, так напиться!
Ах как прекрасен, наслаждений миг,
Куда девалась? Может это сон?
Иль слабоумия видать достиг,
На полу в ванне лежал огорчён.
2017г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722812
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2017
Під Новорічну ніч багато навіяло снігу. У димохід, завивав, просився вітер. З неба красиво падали, іскрилися сніжинки. Немов на крилах летять хмари, а вітер знову й знову веселиться.
Бабця ледве добралася до хати, йти було не сила. На голові пухова хустка вся в снігу, ледь видніється ніс, в руках дрова. Швидко зачинила двері, із себе сніг струсила.
- О, прийшла! Де ж була люба, чому так довгенько? Швидше підкидай дрова, щоб було тепленько. Я змерз, он вогонь вже погас. Давай снідати буду, чай та до нього масла. Не шкодуй, поклади на хліб. Я бачу, що вже зовсім зблід.
В пічці дрова тріщать, затишно в хатині. Гладить ніжно плече бабці, усміхався мов дитині.
- О! Тож це сьогодні Новий рік зустрічати, а я зовсім забувся. Будемо вдвох святкувати, діти далеченько, хіба прийдуть поздоровлять, то ж буде завтра, посидимо гарненько.
Бабця дерунів натерла, присіла, зажурилася, ті, вже підсмажилися на пательні,
- Ой, - вже спохватилась, нагадав, як рукою плеча торкнувся.
- Що не чуєш, вже горять, чи ти може заснула, бо бачу рукою бороду підіпхала.
- Та ні зажурилася, одна курочка залишилася, бідна, сидить сама в сараї, думаю нудьгу замала. Це добре, що ми удвох, а вона, бідна одна.
- Ну, - вже дід трохи сердито,
- Чого ти, я мусив дві зарубати. Бідненькі, упали на лапи, не могли на сідало залазити. Що думаєш це забаганки мої? Чи мені не було, що робити? Не журися, донька хвалилася в них є три молоденьких півника, одного обіцяла нам подарувати.Ти готуй усе, як слід! Треба ж буде пригостити чимось особливим, щоб був гарний Новий рік, смачним та веселим.
Не пізно спати вкладаються, хто там буде той час чекати. Бо ж зовсім стали старі, що їм, нині Новий рік. Поруч з дідом лежить кіт. Як завжди ховає носа в простирадло, поводився зухвало. Все діда лапами товкає, щоб він наче пан, спокійно, розкішно спати зміг. Бабця Богу помолилась, постіль розстелила. Вже давно ось, так ведеться, окремо в кімнаті, як не спиться, то читають, чи в телевізор заглядають.
За вікном світанок…
- Подивися, все кругом засіяло. Але ж трасця довга ніч,- дід каже до бабці,-. Хоч іще гаряча піч та лежати не можливо, аж болять боки. Хоч би швидше літо, тоді б вже качки, напевно спати б не давали. А гусочки в сараї іще відпочивають. Почекаємо, засмажимо в печі, будемо святкувати. Кажуть півника не можна рубати, бо це півня рік, буде великий гріх.
Довго сидів, молився, знову дід до вікна,
- Гарна ж зима в цьому році, ти подивись, як блищить сніг, а он там синичка заглядала.
- От, турок,- себе картає,- Вже маю голівоньку хвору……
І поплентав у комору. Відрізав шматок сала. За мить вчепив на вишневу гілку, щоб кіт чи чиясь кішка не дістала.
Бабця теж не барилась, швиденько, одяглася, вмилась. Заглядала у вікно, усміхалась, тішилась, що гарно. Заходить дід з надвору,
- Ой, яка ж там краса! Добре засніжило, я трохи відкидав, позамітав та й вже трішечки пристав, мабуть вже поснідаю.
Всілися за стіл, сніданок парує, коли дід раптом чує, хтось до хати добирався й на веранді вже вітався.
- Ой, прийшли,- раділа бабуся.
- З Новим роком!З Новим щастям!- каже донька й велику сумку відкриває, а звідти півень виглядає. Гребінець немов кучері, а сережки - грона калинові. Той, як поглянув, закричав, немов його хтось різав. В різні боки головою вертів, а очі бігали сердито поміж їх усіх. Так бідний злякався! Усміхнулась бабця,
- Це добре, що принесли, курці буде щастя. Не буде в самоті. Добре несеться, зарізати шкода та іще й така рідкісна порода.
Дід витягнув півня, взяв на руки, а той не сподівався, головою крутить, довкола роздивлявся.
- Ой, який гарненький, молоденький та й кольором, як наречена в сукні, майже весь біленький, а хвіст, який пишненький!
Тішилися баба з дідом, що гарні гості прийшли, навіть правнуки були. На півня дивились , немов лицар він. Задер голову догори і звисока подивився на всіх.
- В сарай його занеси,- каже баба, - Ото буде курка рада!
Онуки дивляться на старих, які ж вони смішні, раді півню, раді, такі заклопотані. Біля нього весело гомонять, кожен хоче його в обійми взять. Дід з бабусею оглядаються, а онуки здивовано дивляться на них, тихо посміються, озираються.
- Досить, занеси вже його. До столу будемо сідати, - клопоталася бабуся.
Швидко пробіг час, весело поспілкувалися, доволі наговорилися. Ясніє сонечко, привітно виглядає. А надворі, як у казці, все чарівним виглядає. Все переливається, дерева сріблясті, немов кришталь по них, сніжинки блискають на сонці.
Старенькі гостей проводжають, клопочуться, онукам гостинців придбали. Діти раді, на ходу дякували,- «Бувайте!»,- кричали.
Надворі сутінки… на ніч морозець сильнішав, бабця з дідом йдуть на півня подивитися. Він почав кричати, мабуть подумав, що його хтось хотів хапати. Курка довго не дивилась, стала йому допомагати, галасливо кричати – куд кудах кати. Обійнялися старенькі, усміхнулися любенько та й спішили до хати, ніченьку зустрічати.
Гарний день для них був, дуже притомилися від спілкування, гарненько спали до самого рання.
Вранці почули, співає півень, - дід не змовчав, усміхаючись каже,
- А голосок, який гарненький! Дзвінкий, такий, як у тебе був у молоді роки. Пам`ятаєш, як ти заводила пісні? Одна була така, на все село! Всіх завжди голосисто переспівала. За це, я тебе й полюбив, а ще за твої смарагдові очі. Пригадай! Я ж про це нашіптував, ну майже щоночі.
Та мовчала довгенько, згодом усміхнулася миленько,
-Згадала бабка, як дівкою була, так і ти, які були. А тепер, мовчи вже старий, краще помовчи!
День пройшов, як завжди, спокійно. На подвір`ї гелготали гуси мелодійно,. А песик невеличкий, з буди лише ніс показав, знову заховався, мабуть холод діставав. А півник з куркою із сараю надвір не виходили,чи сніг на заваді, чи дуже холодом проймало. Бабця з дідом заглядали у віконце, світло включене цілий день. Щоби півник звикав та веселіше й частіше пісень співав. Дід навіть гребінчик змастив жиром, бо ж вечером ще дужче приморозить. А раптом півню заманеться на двір, казав собі не пробачить, буде мати гріх.
Аж на третій день, дід вирішив півня винести на подвір’я. Тож потепліло, гарно сонечко світило. Мабуть мінус три, небільше було, вийдуть кури погуляти, пощастило.
Зразу півень у руки дався, але чи злякався, чи в чому справа не розібрався. Як його дід відпустив, крилами радо махав, голосно заспівав. А курка, як господиня, сама по сходах вийшла, стояла, боком позирала, напевно до старих приревнувала. Гордо ходила туди й назад, туди й назад, мабуть показувала територію, білий від снігу, зимовий сад.
Паркан височенький, більше ніж два метра та куди тікати, поряд покинута хата, ще й через дорогу теж якась розвалюха. Так, що там нічого кращого поїсти не знайде. І поряд у сусідки, курей немає. Вже діло йшло до вечора, дід швидко у магазин за хлібом подався. А бабця діду теплі шкарпетки в`язала, поки ще було видко. Тільки вийшов він із хати, чує стара, як півень зо три рази голос подав, про себе знати дав. О - подумала, напевно, дід не може півня загнати на сідало, дороги, ще не запам`ятав та за мить знову стало тихо.
Через пів години, дід прийшов, біля входу топчеться.
- Ой, я мабуть стара тетеря! Люба, чуєш, десь немає нашого молодика, напевно десь заховався, ото заморока. Вже зовсім стемніло, нічого не бачу, ліхтарика мені дай, бо скоро заплачу.
В бабці серце йокнуло, клопоталася,
- Що знову курочка сама зосталася?! Ото така біда, такий подарунок та ще й в рік півня. Погана прикмета, пошукати треба.
Скрізь з ліхтарем скрізь, де було можна світили, шукали, біля сараю весь сніг з дерев обтрусили. Та все марно, зморені зайшли до хати, навіть вечеряти не захотіли.. Бабця тихо шепотіла, чай пропонувала, дід сидів себе картав,
- Я роззява! Ой, який там чай! Краще - не зачіпай!
Ніч пройшла, немов чергували. Тільки й чути ліжка скрипи та від позіхання звуки. Аж під ранок, таки трохи задрімали. Бабця звикла рано вставати, ледь засіріло стала клопотати, на кухні справами займатись. Дід сопів гарненько, часом, щось під ніс белькотів тихенько.
Надворі добрий морозець, подумала бабуся, певно півнику вже капець! Де в такий холод вижити, де його шукати?! Присідала, на коліна стала, вже й гукала, »Тю-тю-тю», накричалась досхочу. Та все було марно, бабці дуже сумно. До покинутої хати вже лізла, не йшла. В думках вертілось, ох ти бісова душа.
А снігу накидало в цьому році, як ніколи, майже по пояс, а в бабусі - вже й руки похололи. Увесь сніг зверху льодом покрився, напевно від сонця просльозився. Йшла попід край паркану другого сусіда, що межував, чийсь голос почула, її хтось погукав. Відповідала,
- Та ось, десь наш півник пропав, такий гарненький, хвостик пишненький, де – не - де пір`їнки ледь сірі, а крильця, то зовсім білі - білі. Дочка принесла, подарувала, оце на Новий рік, а він взяв, пустун, кудись утік. Тепер курочка зосталася одна, її теж шкода. Отака біда! - сумно старенька розповідала, сама ледь-ледь не плакала.
Молоденька сусідка здвигнула плечима, головою кивнула , що не бачила й не чула, вже ховалася за дверима. Прийшла додому бабця знесилена. захекалась, поки з того снігу вибиралась. Голову схилила, на діда поглядала,
- Все я облазила, скрізь шукала, ніде немає, вже його й гукала. Якби, щось вкрало, то б якесь пір`ячко летіло.
Дід саме одягався, швидко шукати подався.
Не пройшло і три хвилини, закричав,
- Ходи сюди, розшукав! Допоможи загнати, знайшов його біля покинутої хати. Ходив, роздивлявся навкруги, вертів головою. Тож давай швиденько, поспішай за мною.
Стали баба з дідом півника ганяти, а він ошаленний, як почав скакати, то злетить на паркан,то геть тікає, а то немов птах злітає.
- Ну давай,- дід гукає.
- Не скачи! - кричить баба вслід.
А півень розправив крила та з сараю, аж на хату, лапами мов на параді марширує, сміливо по даху мандрує. Дід бере довгого патика, до півня кричить,
- Ох, ти паскудник такий, як же тебе зловить?! Ну, злітай же, трясця, тобі ж буде краще. Бісова твоя душа, зовсім заморився я.
Кругом хати бабця бігала. Стала руками махати, щоб часом не полетів.А він знову дивився на обійстя сусідів. Паркан невисокий близько, то ж скакати буде низько. Дід вже лізе по драбині, крекче, от лиха година, думає про себе, оце ось так треба, гарний подарунок, от півень паскудник.
Бабця бачить дід заліз на дах, а там снігу багато, її взяв страх. Давай кричати та до діда руками махати.
- Ой дивися, щоб не послизнутися, близько не махай до нього,бо знову десь полетить, що потім будемо робить?
Півень оглянув дах з одної сторони, хотів летіти, розправив крила.Стара голову задрала, не втрималась на ногах, впала, на снігу лежала.
- Пожалій вже нас старих,- ледь промовляла, переводить подих.
Він раптово, схилив голову донизу, кудись дививсь. Враз злетів на самого коника, що на даху хати. І там став голосно співати. Дід по даху, який під снігом, немов по величній горі прямо повзе, баба вже до нього по драбині лізе. Серце в старої ледь не вискочить, знервовано кричить,
- Ой, лишенько, дивися не впади, хоча би не сталася біда!
До півня почала сваритись, дивилася під ноги, щоб самій з драбини не звалитись. Може півник почув, нарешті злетів, знову скакав. Гонористо всівся на паркані, все навкруги оглядав.
Поки старі донизу позлазили, зовсім не мали сили. Удвох бідкалися, що його не зловили. Насмілився півень, на обійстя злетів, не тікав. Роздивлявся, нікого не боявся, тільки лапи закидав, по подвір`ї сміливо крокував. У куточку, біля хвіртки, дід ледве не впав, схопив за лапи, вже міцненько тримав, з усмішкою, головою качав.
- Ох! І подарунок, цей день будемо пам’ятати. Але ж, гарненький, спритний когутик, будемо шанувати.
Рада бабця, немов шило, де й взялася ота сила, з ножицями прибігла, півнику підстригла крила. Ніжно поглядала на нього, гладить голівку й примовляє,
- Вже не будеш ти літати, купимо тобі, ще курочок сім, до твоєї хати. Щоби по сусідах коханок не шукав, а нам - щоби кожен ранок гарненько співав.
11.03.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017
Це батько наш, його щире слово,
Яке писав завжди пречудово,
Живе і досі у наших серцях,
У думках ринув світлих, найкращих.
Вірші правдиві, наче пророцтво,
Дуже зненАвиділо все панство,
Писав про життя, весну надворі,
І не зганьбився у непокорі.
Землю любив і рідну країну,
Бачив страждання, плач України,
Майже щодня, очі відкривали,
Слова гучні. Люди відчували.
Вірили Богу,ним посланий був,
Знає весь світ і Дніпро те ж почув,
Він душі збуджував, всіх піснями,
Його вірші століттями з нами.
Тут на сторожі, рідного краю,
Знав що немає кращого раю,
Просив у Бога щастя і миру
Мріяв побачить вільну країну!
08.03.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2017
Тускло черные деревья видать вдалеке,
Заблудился ветер тёплый, прилетел ко мне,
Прошептал слегка над ушком - ведь согрею всех,
Он давно в весну влюбился, разве это грех.
Снега в поле расплакались, чисты ручейки,
Побыстрее до оврага, пути далеки,
Обнимал, их ветер мило, быстрей да быстрей,
Искрит солнышко ясно, ведь вместе веселей.
На деревьях, собралось птиц, встречают весну,
Как нежны, все их песни, уж ветру подпоют,
Где-то там, на полянке, подснежник проснулся,
Глазки синие открыл, мило улыбнулся.
Ах кудесница весна, так давно тебя жду,
Подарила, свой аромат, хмелею, в бреду..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722230
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2017
Тепла ніч, свіженький ранок,
Роси падали на ґанок,
Бачу сонце у віконці,
Простягну туди долоньці.
Маю радості багато,
Бо у мами, нині свято,
Намалюю, їй малюнок,
Буде гарний, подарунок.
Я люблю свою матусю,
Міцно - міцно пригорнуся,
Очі ніжні і привітні,
Тож найкраща на всім світі!
Чарівна, мила, як фея,
Ніби справжня орхідея,
Поцілую, її в щічку,
Бачу посмішку привітну.
День чудовий і весняний,
Нехай буде, настрій гарний!
Всіх зі святом я вітаю!
Миру й щастя вам бажаю!
07.03.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017
Весна, туман сповитий над землею,
Як дід старезний, долею радіє,
Сонно вітрець, березневий зівав,
Десь приховався, серед торішніх трав.
Наразі тиша, але ж може досить?
Весняний подих, мов дитинча босе,
Сховавсь, закутий в сивині природи,
Дрімає сонечко! Де, чом не сходить?
Дрижить на сході, не сміло промінець,
Веде туман, під небоколом танець,
Мінливі роси, спадають весняні,
Украсять землю краплинки сріблясті.
Шановні друзі!
Вітаю всіх зі святом 8 Березня!
Бажаю ,щастя ,здоров*я, миру і добра!
У кожну світлицю порозуміння й тепла!
Хай зігрівають сонця промені надії!
Нехай любов панує та збудуться мрії!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017
Сложна дорога в жизни, ты прошла,
Всегда с гордо поднятой головой,
В душе лелеяла, цвела весна,
Судьба, ведь родилась этой порой.
Река, давно собою унесла,
Все горечи, тревоги, печали,
Не часто казалось, но иногда,
Что силушки хватало едва ли.
Но ты, упряма, смогла, добилась,
Всего, о чём мечтала, хотела,
Со всеми трудностями справилась,
А может, всё так судьба велела?
Прекрасно, сегодня День рождения!
От чистого сердца я поздравляю!
Здоровья крепкого и вдохновения!
Счастья и мира, добра, любви желаю!
И пусть всегда, ранний искристый рассвет,
Согреет нежностью душу и теплом,
Прожить, лишь в радости ещё много лет,
Всегда держись сестрица молодцом!
И пусть, в лесу славно запоют птицы,
Для всех, милых внуков, правнуков, детей,
Тебе, да не узнать счастья границы,
И жизнь станет ещё светлей и теплей.
И жизни радуйся, пока Бог даёт!
Имей мечту, смелее смотри вперёд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721921
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.03.2017
Сосна і весна
Казка
Щось зранку в лісі вітерець гайнув тихенько, зачепився за верхівку сосни і притих, аж раптом з*явилася маленька сяюча іскринка і було чути шурхіт між голочок, розмову,
- Весна це ти? Чи хто до мене завітав із сонцем, - здивовано запитала сосна.
-А хто ж іще, звичайно, вгадала ,це я, шур, шур, - спокійно, ледь чутно промовила весна.
- Нарешті місце собі знайшла. Ти сосна , саме величніша тут, тому й сховалась на тобі, це сонечко мене сюди прислало, а вітер йому допоміг. Гадаю, вже залишуся напевно, тож місяць березень вітром мені передав привіт. Каже пора, а можливо він має рацію, он поглянь на хатинку лісовика , на дах і на поріг, стікає, плаче там давненько сніг….
-А ти ж, така тепленька від сонячного проміння і на голочках твоє потемніння напевно від сонечка, хіба ні? І ти скажи, що не рада мені? Думаю досить, вдосталь награлася з зимою, ти ж поскидала давно з себе кришталеві бурульки і від вуалі пухової зовсім нічого не залишилося. А он там, поглянь біля джерельця, зовсім вже розтав пухнастий сніг, а між дерев листяних, сховався слід зайчика й лисиці, були глибокі ями по снігу та промінчик до землі їх немов приклеїв і там зробився лід із чистою водою, - довго говорила весна.
Здригнулася сосна,
- Та я не проти, мабуть ти права, на все свій час, ти б бачила мене, яка красива я була на Новий рік. Обсипала мене зима сріблястим блиском і біля мене зовсім близько зібралися всі лісові друзі, ну звичайно ж ті, що не сплять. Ти б бачила ,який був хоровод, шкода, що листяні дерева дрімали та гадаю їм напевно наснився сон, коли кругом мене всі у танці закружляли, зустрічали Новий рік. І ніхто нікого не чіпав, бо всі знають, у лісі такий закон .Коли Новий рік, ні, ні - нікого не можна чіпати., ото гуляли! А розійшлися, аж під самий ранок.
- Тож знай весна, що і зимою біля мене весело буває. І снігурі й синички прилітали, заводили свої пісні ,немов у хорі. Що, аж здригалися сніжинки на деревах і злітали немов лебедині пір*їнки, ти б бачила, як вони веселилися під той спів….
Аж раптом з*явилася хитренька білочка на сосні,
- Ти з ким шепочешся ? Чи сама собі? Чи може до сонячних промінчиків, що заховалися в тобі?
Сосна мовчала, лише одна найвища гілочка затрусилася, а білочка сміливо озирнулася і побачила шишку, зовсім повну з горішками, зраділа, хвостиком вильнула ,зірвала шишку і чкурнула….
Сміялася сосна з весною тихенько, поглядали їй у слід, а сонечко спускалося низенько, до обрію поближче, бо вже скоро мала прийти ніч.
Надворі тихо-тихо сосна зашепотіла,
- Ти лягай, дрімай вже в мене, так і буде, добре сховайся між гілочок, бо вночі може, ще прийти морозець, а з ним холодний вітерець. Захищу я тебе від них. Відпочивай, в тебе завтра багато роботи. Зранку із сонечком, будеш всіх пробуджувати від зимового сну.
Аж раптом чути неподалік, - У-у.. У-у….У-у.
Сосна каже до весни,- Чуєш,сова проснулася.
-Давай, вкладаймось спати, весно! Хай насняться гарненькі сни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2017
Осінній ранок…. перші сонячні промені потрапляють на багряне листя. Легенький, ще трохи теплий вітерець куйовдив, збадьорював листочки, вони ледь - ледь просохли після вчорашнього дощу. Із заходу пливли невеликі хмари, здалеку здавалося темно - синя вуаль накривала всю землю. Невеличке містечко, восени потопало в кольоровій листві дерев, в пишних хризантемах та айстрах.
Напевно знову буде дощ,- подумав Іван. Із закритою парасолькою в руці поспішав на зупинку автобуса. Цього разу повезло, майже на ходу, але встиг заскочити в автобус.
Сьогодні вийшов трохи раніше, тому й небагато людей, навіть є вільні місця. Можна сказати повезло, бо знову не виспався, присівши на місце, можна закрити очі розслабитися. Опісля всього, що йому прийшлося пережити, зовсім погано спиться та мабуть і не кожен може спати спокійно. Йому лише двадцять три роки, а вже довелося побачити жахи війни. Ще, як розпочалися протести на Майдані, не зміг залишитися осторонь. Вирішив поїхати, відстоювати право на краще життя. Видно доля така, побачити те, що не передати словами.
Батьки знали, що збирався їхати в Київ, на жаль, їм не вдалося його зупинити. Ірина, старша сестра, теж там була, на щастя залишилася жива. Від беркутівців їй дісталося, як собаки кидалися на людей, вдалося втекти. Ще два тижні, з друзями знаходилася в Києві, згодом Іван наполіг, щоб поїхала додому. А сам, за покликом серця, йшов добровольцем захищати Україну.
Це сталося під Донецьком, вже мав їхати додому, затримали, бо не прийшла заміна. Останній день видався жарким, отримав поранення в стегно. Майже місяць пролежав у лікарні та дякувати Богу, нога вціліла, тільки трохи шкутильгав.
Він мешкав з батьками в приватному секторі. А сестра з чоловіком, на постійне місце проживання, поїхала в Київ.
За згодою військкомату, Іван слюсарем працевлаштувався на завод.
Автобус зменшив швидкість, вже й наступна зупинка. З маленькою дівчинкою на руках, зайшла молода жінка.
Навпроти Івана було вільне місце. Присівши, вона доні щось прошепотіла. Та здивовано, блакитними оченятами, з цікавістю позирала на пасажирів. Іван звернув увагу, що дівчинка дуже схожа на маму. Дівчинка, як шило вертілася на руках, роздивлялася, дарувала усмішку.
Він зацікавлено подивився - і куди можна так рано везти дитину? Адже по маршруту, ні садочка, ні лікарні. Крадькома позирав на молоду маму, брови смужкою підкреслювали виразні очі, довгі вії придавали краси. Дівчинка почала гойдати ніжкою, зачепила його штани, -
- Ой, вибачте! Оксанко, не вертись, вгамуйся я сказала.
Дехто звернув увагу, він усміхнувся,
- Та нічого, то пусте, капчики ж чистенькі, не хвилюйтеся.
Маленька хитро зазирає в очі, усміхається, вертить головою. Напевно надоїло вертітися, зосередилася на ньому. Двома долонями сховала своє обличчя, за мить їх забрала, хіхікала. Раптова посмішка не зникала з його обличчя, ледве стримував себе, щоб не засміятися.
Остання зупинка біля заводу, пасажири виходять з автобуса. Йому хотілося взяти дівчинку на руки, допомогти жінці та не наважився. Така ж гарненька, подумав, як квіточка, така ж привітна, як її мама.
Цю жінку бачив не вперше, коли до роботи добирався. В автобус вона заходила на задні двері, зранку завжди людей багато. Не раз і літом бачив, як з коляскою сідала в автобус.
Минув тиждень. Кожного разу, він чекав, звертав увагу, чи зайде та жінка з дівчинкою. Та вже кілька днів не бачив. В душі запала тривога, може та крихітка захворіла?
У п`ятницю після роботи, неподалік від заводу, вирішив прогулятися. Надіявся їх зустріти. В голові крутилося; а може якраз зустріну? А можливо має чоловіка? А, як ні, чи захоче з ним познайомитися, адже трохи шкутильгав на ліву ногу. Засмучений повернувся додому. Мати помітила настрій сина, понурений, помітно схуд,
- Ти часом не захворів, чи щось з роботою не так?
- Там все нормально. Знаєш мені подобається одна дівчина, ну, як сказати молодичка. Майже щодня, з дівчинкою їде автобусом. Напевно чоловіка не має, чи розлучена, ні разу не бачив, щоб хтось їй допоміг. Дівчинка така гарненька, дуже схожа на маму, така потішна, ніколи в автобусі не капризує, всім усміхається.
Мати присіла навпроти сина, від хвилювання стиснула руки, уважно подивилася,
- І що, як з дитиною? Синку, життя складне, зараз багато молоді розбігається, здається зараз так кажуть. Життя прожити, не поле перейти, а зараз тим паче, скільки безробітних, недостатки, а терпіння не мають. А може чоловік на заробітках?
За вікном стемніло… Іван валявся в ліжку, дивився телевізор, спати вкладався запізно, від завтра у відпустці, то ж можна відіспатися. До третьої години ночі спав міцно, але прокинувшись, пропав сон. Місяць уповні збуджував, думки про життя, перед очима та жінка з дівчинкою.
Сьогодні морозно, аж дух перехоплює… падає перший сніг. Іван у автобусі, позирав у вікно, але думав про неї. Як же вона з дитиною при такому морозі? На зупинці заспокоївся, вона заходила в автобус, відразу місце уступив. Пройшовши по салону, став неподалік, не міг відірватися, спостерігав за ними. Дівчинка, як завжди крутилася, щось говорила, усміхалася, задерла голову, роздивлялася довкола, немов когось шукала. Іван здивувався, помітивши його, мала всміхалася, кліпала оченятами, водила ними, примружила і знову кліпала.
Останнім вийшов із автобуса, вирішив за ними прослідкувати. Тільки повернули у вулицю, назустріч йшла літня жінка,
- Що так довго, запізнишся на роботу, батько вже давненько пішов, а тебе все нема й нема.
Біля дитини присіла,
- Оксаночко, моє сонечко, як справи? Бабуся вже зачекалася вас, сумувала за тобою.
- Та встигну, не хвилюйся, я швидко.
Жінка з дівчинкою пройшли кілька метрів, зникли на одному із обійстів. Іван вдав, що на когось чекав, весь час задира рукав куртки, щоб поглянути на годинник. Розвернувся в сторону заводу , побачив, як вона пішла на прохідну. О! То вона в нас працює, значить є шанс познайомитися.
Мати в синові помітила несподівану зміну, став довше спати, краще їсти, але розпитувати не поспішала.
Справжня зима не забарилася, снігу багато насипало. Було біля чого накидатися. За розміром, в них хата не маленька, на два входи. Ще дідусь з бабусею, побудували цей будинок. Друга половина хати вже п`ять років пустує, зробили ремонт. Інколи батько казав,
- Вже одружися, чи що? Навіщо час тягнеш? Треба, щоб опалювалась, щоб відчувала живий дух. Чого доброго розведеться сирість.
Похлопав по плечі, продовжив,
- Довго не гуляй, життя коротке. Рід треба поповнювати, щоб було кому жити на цій землі, захищати нашу Україну.
Батько Івана працював на заводі електриком, а мама медсестрою в лікарні. Жили більш - менш у достатку. В сім`ї часто обговорювали політичні новини, адже війна тривала. І були дуже розчаровані діями влади, яка прийшла опісля подій на Майдані.
Автобус ледве їхав по дорозі, оминаючи гулі льоду, які з`явилися після ожеледиці. Людей дуже багато, Івана не покидали думки - Як сьогодні, з дитиною на руках, вона добирається на роботу. Обличчя миттю посвітліло, коли побачив, як вона зайшла в автобус, відразу він очутився поруч з нею. Обличчя дівчинки червоне, напевно довго чекали автобуса. Вона прямим поглядом позирала на нього,
- Мамо! Он тато. Бачиш, тато! Я хочу до нього, ти мене дуже тиснеш.
Вона торкалася її плеча. Одна жінка, що стояла поруч, здивувалася,
- Тож важко тримати, чого це ви мучилися, що чоловікові не довіряєте, чи так його шануєте?
Їй стало не по собі, дуже почервоніла, малій щось шепотіла. Іван не стримався,
- Давайте я потримаю, буде легше, зручніше, я ж вищий за вас. Маленька, то йди сюди.
До його, чоловік, що стояв поруч,
- Треба жінку шанувати, донька вже нелегка.
Опісля почутого, їй стало не по собі, опустивши голову, віддала йому доньку. Та радо рученятами торкнулася його шапки,
- Чого так довго не приходиш? Без тебе сумно.
До себе злегка притулив, не знав, що відповісти цій крихітці. Дівчинка намагалася дивися йому в очі, немов просила допомоги від тисняви. Нарешті кінцева зупинка… немов мішок розв`язався, люди виходять з автобуса.
Виправивши комірець пальто, жінка
- Давайте її мені. Дякую вам, не звертайте уваги, вона така вигадниця, завжди щось викине.
Він привітно подивився на неї,
- Я проведу вас до бабусі. Тут же недалеко, вам важко та й незручно, он чобітки на підборах. Снігу багато насипало, не хвилюйтеся, встигнемо.
Здивовано позирнула, зупинилася,
-Ви, що десь тут живете?
Промовчав. Вона тільки звернула із стежки до обійстя, назустріч поспішала мати,
- Доню, а ти бачу не сама - брала онуку на руки,
- Оксаночко, хто це з вами?
Дівчинка рукою торкнулася його щоки, защебетала,
-Тато, тато. Я там, у автобусі знайшла. Він хороший, бачиш! Бабця нічого не встигла сказати, як з хати вийшов чоловік. Вона звернулася до доньки,
- То вже познайом нас, чи що?
Він не розгубився, сказав ім`я. Батько протягнув руку, привітався,
- О, наш герой! Таню, а ти звідки його знаєш?
Вона вмить почервоніла. Її голос трохи тремтить,
- Та це…. в автобусі.
- Ну, молодь, нам пора. Нехай бабуся з онукою тут сама справляється, а то запізнимося, - потурбувався батько.
Тепер Іван дізнався як звати, цю славну молодицю. Запропонував допомогу, взяв за руку, щоб не послизнулася.
- Ну, ви тут самі, доганяйте! Ото взуються в не знати що, високі підбори, потім падають. Йде, мов та корова на льоду, - поспішаючи, щось пробурчав батько, йшов вперед.
- Я вам дякую, що допомогли, мені незручно. Доня таке видала, не звертайте уваги. Напевно переплутала з моїм колишнім чоловіком, - немов виправдовувалася.
- Таню, нічого тут страшного не сталося, зараз не маємо часу поговорити, давайте після роботи зустрінемося. Вона здивовано крутнула головою,
- Може не варто, в мене дитина.
Кивнув рукою, побіг до роздягальні.
Тетяна працює в механічному цеху, комірником. Достатньо часу подумати і про нього, і про своє життя. Пройшов місяць, як приїжджав Олег, колишній чоловік, він ввечері з`явився зненацька. Приїжджав до батьків, провідав доньку. Вже пів року, як розлучилися, поїхав на заробітки в Москву, там і залишився, має нову сім`ю. Вона знала, що вороття не буде.
Взимку зарання темніє… біля прохідної, Іван чекав на неї.
Вона йшла вперед, позаду поспішав батько,
- Ну, що може на вечерю, Іване, що скажеш?
Тетяна хотіла заперечити, та він зненацька взяв її за руку, трохи притиснув. Збентежено, здивовано подивилась на нього, промовчала. Батько обох взяв по - під руки, став жартувати, згадувати про молодість, як в лікарні познайомився зі своєю дружиною. Коли вона, тільки після училища, перші дні працювала в приймальному відділенні. Як немічного, з отруєнням, привезла швидка допомога. Скільки тоді їй довелося набігатися біля нього.
- Побачивши те молоде дівчисько, я закохався по вуха, - біля хвіртки закінчив розповідь.
Зайшовши до хати, Іван дістав із - за пазухи коробку цукерок, поклав на столі. Оксанка вискочила із іншої кімнати,
- Тату, тату, я тебе чекала.
Не очікував такого повороту, усміхаючись, поцілував у чоло.
Це було так несподівано. Присутні ніби завмерли, дивилися на таку теплу зустріч.
Цього року, літня погода досить мінлива. Та в цей, липневий день, ласкаво світило сонце, легенький вітерець загравав з листочками на деревах.
В центрі міста завжди жваво. Неподалік від палацу одруження, стоїть кілька прикрашених машин. Молода пара йшла по східцях. Поміж ними, у білій пишній сукні йде маленька фея. В її руках букет червоних троянд. На обличчі мила усмішка, очі сяють щастям.
05.03.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2017
У тобі, яке ж то зло сидить,
І безжалісно роз`їдає,
І навіщо серденько ятрить,
Вогонь душу, аж спопеляє.
Впусти промінчик, вже сонечка,
І краплину чистої роси,
Та нехай зроситься доленька,
І Боженьку, добре попроси.
Нині хай, простить тобі гріхи,
У своїй душі зрости весну,
Вже відчуєш полегшення ти,
Розпізнаєш, життя і красу.
Врешті викорчуй із душі зло,
Та добро, ти посій у слові,
Щоб в житті завжди повезло
Хай зростуть зернятка любові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017
Стільки горя, за що? Цій рідній землі,
Полетіли, знов у небо журавлі,
Тяжко-важко нести біль всій родині
Чому ж люди гинуть в роки молоді?
Вже не чути музик, плаче країна,
Хвороблива ненька хоронить сина,
Відчайдушний, смілий пішов до Бога,
У хустині чорній плаче небога.
Не зустріли весну, жорстока доля,
Ну чому ж скажіть, така гірка воля,
Скрипка плаче, у смутку, у печалі,
Як же вижити Україні далі….
03.03.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017
Зима… мороз за двадцять градусів, ще звечора по небу темно - сіра пелена. Зразу неначе злегка мело, а трохи згодом, сильніший вітер розгулявся, густий сніг падав пасмами.
Хурделиця вирувала, з вітром, ледь з ніг не кидала. У обличчя сніг жбурляла, по всьому тілу морозно. Вадим пройшов вже не один квартал, трохи горбився, скручувався від холоду. Вийшло так, що легко одягнений, замість теплих штанів, спортивні, хатні, еластичні, хіба такі нагріють? Добре, хоч є шапка та курточка, які викинули вслід, напевно б без них перетворився на бурульку. В`язану шапку, з козирком не дуже натягнеш на вуха та все ж тепліше. Тільки й відчував, що не замерзло серце, гучно билося, прислухався, думки, як вітер, ще ж не такий вже старий, щоб здаватися, ще треба жити.
Вийшов на пряму дорогу, з обох сторін по тротуару ліхтарі, безлюдно. Пару молодих людей все ж здалеку побачив. Раптово зупинили машину, яка їхала в напрямку залізничного вокзалу. Щото гроші є, проблем немає, сіли й поїхали. Від хвилювання гупало в скронях, не відчуває пальців рук, постукав ногу об ногу. Сніг бив у обличчя, прилипав, вже чоло й волосся змокріло. Але ж швидко йду, дивувався, чому так замерз? Тож в чоботах, можливо росте тиск? Перед собою вже майже нічого не бачив, за спину проник собачий холод, цокотіння зубами, все ж намагався йти швидше. Перед залізничним вокзалом, раз - у - раз проїжджали обліплені снігом автівки, полегшено зітхнув,- Ну, здається добрався!
На другий поверх не йшов, а летів, кожен раз здригався від холоду, от би зараз чаю. Залізничний вокзал просторий. Не дуже людно, то ж друга година ночі, давно пройшли новорічні свята. В таку пору завжди пасажирів менше, лютий місяць сніжив і лютував, показав свої здібності.
В залі очікування більшість людей поважного віку. Молодь напевно в такий холод не їздить, позираючи довкола, роздумував, шукав місце, де б це присісти та зігрітися.
Тільки зараз помітив, що на курточці загубив гудзик. Пригадав, як син виштовхнув його з квартири, вслід викидав одяг. Тож вороття додому вже не буде. Хвилюючись помацав кишені, паспорт завжди був при ньому, полегшено дихнув, все добре, не випав. Та вмить серце защеміло, лише сто гривень знайшов, хіба це гроші….
Присідаючи на крісло, хустиною витирає обличчя. Ой, що ж це я, сьогодні не поголився, на кого схожим став? І волосся досить змокле, подумають безхатько.
Все життя він до себе ставився самокритично, завжди підтягнутий , охайний. Хоч минуло два роки, як поховав дружину та за собою завжди дивився. Всупереч такого прикладу, син був ледачим, байдужим до свого вигляду.
Вадим водієм працював у торгівельному центрі, заробляв непогані гроші. Дружина все своє життя присвятила дитячому садочку. Виховали єдиного сина – Сергія, якому в забаганках майже ніколи не відмовляли. В дев`ятому класі мав мотоцикл, не зважаючи на те, що погано навчався й до всього був байдужий. Майже щовечора з друзями, інколи повертався опівночі. Коли він був вдома із сином, розповідав про життя, інколи повчав, його це тільки дратувало. Надія намагалася догодити сину, бідкалася, що один, то ж для кого, ще жити? Та добре, хоч після закінчення школи, через рік здав на водійські права, пішов працювати на одну із торгівельних фірм.
Син мав свою копійку, відносини зовсім погіршилися, часто намагався батькам сказати в очі, що другі живуть краще, чому вони неспроможні йому дати більше.
Час плинув, син не одружувався, але ночами в когось ночував. Все ж намагався з ним поговорити, дізнатися, можливо є якісь проблеми, в очах з`являлося роздратування, відчувалась неприязнь. Єхидна посмішка й запитання,
- А, що може квартиру купите?
Хоча знав, що мати хворіє на цукровий діабет, на лікування потрібні гроші.
В шістдесят років, Вадим попрощався з дружиною. Перед смертю, в нього просила пробачення, що не змогла правильно виховати сина. Бідкалася, що йому буде з ним дуже важко. В сина гарна зарплата та тільки ніхто не знав, куди йшли ті гроші. Більшу половину пенсії, в батька забирав на комунальні послуги, додому нічого не приносив. Власником квартири була дружина. За три роки до смерті оформила дарчу на сина, адже обіцяв, клявся, що з батьком все буде добре. Не пройшло і пів року, він зрозумів, що вона зробила велику помилку. Але хто ж знає, що таке станеться, тепер мусив терпіти, куди ж подінеться.
Минув майже рік, як Сергій в дім привів жінку – Ірину, з дев’ятирічним хлопчиком. На здивування, Денис виявився вихованим. Ірина ж часто смалила, крила матом. Вадим приносив додому куплелі продукти, за декілька днів з холодильника зникали. На обід він часто готував першу страву. Хлопчик приходив зі школи разом обідали, спілкувалися, грали в шахи, розгадували кросворди. Та тільки хтось з`явився вдома, хлопчик боязко дивився, поспіхом виходив з його кімнати.
Сину минуло тридцять сім років, хіба в такому віці можна чогось навчити, чи порадити. Декілька раз намагався поговорити з ним, той відразу зачиняв двері, доводив, що їм мало місця. Радив знайти якусь жінку, щоб до неї перебрався жити. Останнім часом до них часто приходили друзі, пиячили. На базарі Ірина мала свою »ракушку». Її знайомі, безцеремонно приходили погрітися. Це продовжувалося до глибокої ночі, Дениско прибігав до діда, ховався під ковдру, так і спали до самого ранку.
Ось і цього вечора, до ночі гуляла молодь, включили музику,як кажуть, на всю горлянку. Він зробив зауваження, цим і поплатився.
У приміщенні вокзалу, час від часу лунав голос диктора. Вадим вже трохи зігрівся, навіть задрімав. Раптом почув гучну розмову, один поліцейський вів безхатченків, весь час, щось говорив та рукою показував у сторону східців. Ще двоє проходили поміж рядами, до кожного придивлялися, в декого перевіряли документи, білети.
Він зацікавлено зазирав на славну жінку. Обома руками вона тримала чашку, щось пила, часом зацікавлено позирала на нього. Не було часу на роздуми, що буде далі. Вже стоїть поруч, привітався. Запитав, чи можна присісти поруч, на згоду кивнула головою, миттю озирнулася довкола.
- Бачу, ніби на безхатченка не схожі. Довго сидите, далеко їдете?
На вигляд їй, років п`ятдесят п`ять, не більше, круглолиця, смарагдові, випуклі очі вказували на відвертість і доброту. Принаймні, йому так здалося, ледь посміхнувся,
- Мене звати Вадим… мені здається я вже приїхав.
Уважно придивляючись, вонать на плечах поправила пухову хустку. Під білу в’язану шапку ховала світле, ледь сиве волосся, що звисло на чоло.
- Ви жартуєте! Мені здається ви місцевий, так одягнені, надворі мороз, напевно когось маєте зустріти?
Поліцейські направилися до них, про щось весело розмовляли. Вадим помітив їх, нахилився, ледь чутно,
-А, як вас звати?
- Ну гаразд скажу вам ім`я та нащо воно вам? Наталя Петрівна, можна Наталя,- відповіла веселим голосом, одночасно поліцейським подарувала усмішку. Він поправив шапку, засміявся. Поліцейські не наважилися завадити веселій розмові, пройшли далі. Коли ті вже були на відстані, задоволено перевів подих,
- Наталю, ви мене виручили, дякую!
Здивовано зміряла очима,
- Вас, що шукають? Чи може я помилилася, може й справді хати не маєте, чи щось гірше?
Вона уважно, немов вивчаючи, дивилася на нього. На вид років шістдесят, чимось схожий на мого чоловіка, защемило під серцем,
Вадим з нагрудної кишеня дістав паспорт, де й взялася банківська картка, на обличчі з`явилася усмішка, а в очах блиснула іскра радості, як той раз не намацав? Задоволений, навіть хотів пожартувати, що собі шукає жінку та не наважився. Раптом встав, трохи хвилюючись сказав,
- Я на хвилинку відійду, зараз повернуся.
За декілька хвилин у руках тримав пакунок з гарячими пиріжками.
Не соромлячись, із задоволенням їла пиріжок, його пригостила чаєм. Вона вкотре дивилася на табло,
- Слава Богу, вже чотири години, мені вже скоро треба їхати на автовокзал.
Кліпав очима, здивувався,
- Я думав ви кудись їдете.
- Та ні, я їду від сина, в Кременчузі мешкає. Довгенько в них погостювала, від Нового року.
- Який збіг обставин, я теж від сина, тобто з дому, тільки він мене вигнав.
- Як так? - крутнула головою.
- Ну, якщо маєте час, бажання - я вам розповім.
Наталя подякувала за пиріжки, зручно присіла, прихилила голову в його сторону.
- Гаразд давайте, веселіше буде, ще є час.
Розповідь почав з молодих років. Про дружину говорив з повагою, бідкався за сина. Уважно слухала, реагувала на те, що він розповідав, то хитає головою, то задумувалась, опускала очі, важко переводила подих, зітхала.
- Дякую, що вислухали, мені на серці стало тепліше, спокійніше. Ось так, тепер сам не знаю, що робити далі, повертатися не хочу, а куди йти й не знаю.
Їм обом здалося, що кругом них, більше нікого немає. Кожен задумався, якийсь час мовчали.
Час від часу вона позирала на нього, думала; що можна сказати цьому чоловікові, як його підтримати? При розповіді відчула, з яким болем, хвилюванням розповідав, як тремтів його голос.
Наталя ж з невеличкого села, з - під Бахмача. Від Києва додому завжди добиралася автобусом. В п`ятдесят років овдовіла, син Андрій одружився на однокурсниці, ще коли навчався в інституті, в Києві. Дружина була з Кременчуга, одна в батьків, то ж після закінчення поїхали туди жити. Вона тішилася онуками, мала хлопчика і дівчинку. Свати - люди інтелігентні, гостинні, частенько до них їздила в гості.
Живе вона по – сусідству із сестрою, то ж за хазяйством було кому подивитися. Сестра, старша за неї на п`ять років, дітей не мала, давно розійшлася з чоловіком, він із села виїхав.
Зважаючи на розповідь Вадима, заполонили думки; воно б не завадило мати чоловіка. Бо вона сама і сестра теж, а чоловічі руки при господарстві завжди потрібні. Він розповідав, що мали дачу, вирощували овочі, працював водієм. Можливо нам справно допомагатиме.
Вадим дивився, бачив, що замислилася. Відчував, що вона йому, щось скаже. В думках надія, що в неї добре, щире серце, що може сказати, щось тільки хороше, щоб підтримати його.
А вона мовчала…. напевно все зважувала. десь літали її думки. Нарешті потрапила в реальність, поправила шапку, наважилася перервати мовчанку.
- А що, якщо я запропоную поїхати зі мною,
що скажете? Я вже вісім років вдова, маю непогану хату, невеличке господарство, біля якого треба ходити. Із родини один син із сім`єю в Кременчуці та поруч зі мною живе старша сестра. Подумайте! Ви можете пожити зі мною деякий час, а далі, як кажуть, буде видно.
Гучно забилося серце. Світ не без добрих людей. Від хвилювання затрусилися руки, раз - у - раз стискав їх, намагався приховати.
Вона помітила, як зблід, на очах блискали сльози, які ледь не падали донизу,
- Вам чимось допомогти? Щось не так?
Намагався вгамувати хвилювання, трохи соромлячись,
- Я дуже вдячний вам, вибачте трохи розхвилювався. Не подумайте, я тягарем не буду, маю непогану пенсію, банківська картка при мені. А сам я родом з Попільні, сільську роботу знаю, дрова рубати, ще є сила.
Не поспішаючи, на плечах поправила хустку, з веселою ноткою в голосі,
- Тоді йдемо, нам пора.
Вадим озирнувся, довкола провів очима, в душі вдячність долі, що зустрів таку жінку. Надіявся, що тепер у нього нове життя, все буде гаразд. Взяв її сумку, пропустив йти вперед та вона, з усмішкою на обличчі, взяла за руку, поспішили на автовокзал.
02.03.2017 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017
Розривають Україну пихаті й байдужі,
Вони знають, у країні лише гроші дужі,
Все купити і продати, їм це не завадить
Знахабніли, на всіх чхають, навіть ладні зрадить.
Ой та й скільки можна, Боже, Державу ганьбити?
Ви скажіть, ради чого діточок хоронити?
Все кричать, нема законів, а хто ж їх приймає,
Розікрали давно, брешуть виходу немає.
А, як вибори співають ( щиро), дуже гарно,
Обіцяють нам щастя, знущаються безжально!
Тож зневірились люди, стало гірше жити,
Скажи Боженьку, скажи, як безлад зупинити?
На очах полинні сльози, гине Україна,
Але ж хоче щастя й миру, щоби була вільна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017
Лунає крик на стадіоні,
Немов вітрець, я пролітаю,
По різні боки, ген по полі,
Голи так швидко забиваю.
Умію високо скакати,
Вже покотився по доріжці,
Тож доганяйте мене дітки,
Бо загубився у травичці.
Завжди я круглий та м`якенький,
Люблю дитячий, цей майданчик,
Вгадайте хто, такий спритненький?
Та це ж малята - я ваш (М`ячик).
28.02.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017
Кохання - краплина чистої роси,
Крупинка мала весняної краси,
Це ніжний дзвін молодого джерела,
Промінчик теплий сонячного тепла.
Нехай між всього буде земна любов,
Щасливі, ми очистимо свою кров,
Гарячі прибережем всі почуття,
Тож щастя знайдемо, буде майбуття.
Зуміймо, ми кохання захистити!
Як неньки любов, будемо любити !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017
Як зробити, скажіть, нам одну родину,
І чи можна об`єднати Україну?
Запитання, ми знаємо, не із простих,
Не від закликів, гадаю промовистих.
Коли маєш сім`ю, велику родину,
Із повагою розрізають хлібину,
Вже останню, ти розділиш на шматочки
Не згубити, щоби ані крихтиночки.
Ти це зробиш порівну, щоб без обиди,
Щоб заради рівноправ`я і злагоди,
Ти поділишся останньою водою,
Як повага, привітався із тобою.
Вже тоді до тебе матимуть повагу,
І запросять, радо до свого порогу,
Як всі разом то ж з`являється родина,
Чи то літні люди, чи мала дитина,
Відчуває, тоді любов і турботу,
І взаємну підтримку має, доброту.
Тож міцними, кращими, стають стосунки,
Та й із радістю одягнуть вишиванки,
Як єдності символ, нашої країни,
Все заради миру й щастя України.
Зустрічаймо, кожного привітним словом,
Хай хто прийде до нас, їм не буде дивом,
Хлібом – сіллю, завжди гостинно зустріти,
Щоб разОм святій землі й волі радіти.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2017
Стою я у двери,
Со мной поговори,
Открой…
Поверь, меня прости,
Прошу не отпусти,
Я твой.
Ты солнце, подойди,
В глаза мне погляди,
Поверь…
Хочу с тобою жить,
Вдвоём суждено быть,
Теперь.
И пусть повздорили,
Немного спорили,
Ерунда…
И что, где бы стряслось,
Ведь нам не надо слёз,
Никогда…
Зима - разлучница,
Уже не спутница,
Отошла..
Открыла дверь ты мне,
Весна зимы сильней,
К нам пришла.
Губы медовые,
Взгляды бредовые,
Нет стыда…
И глаза так нежны,
Друг другу мы нужны
Навсегда.
/последние 3 строчки 2 раза/
2017г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720555
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.02.2017
Стрімка річка нищить ліс,
Мов вселився в неї біс,
Мокрий сніг руйнує все,
Геть корчує.. десь несе.
Цей потік - напасть землі,
Все неначе в сірій млі,
Дерев стогін, скрізь біда,
Злиться річка молода.
Та й покаже гонор свій,
Метушня всіх прелюдій,
Ліси змиє і поля,
У розпачі вся земля.
Стік гірського джерела,
Всі утримай дерева,
Хай прекрасний буде світ,
Сонце злиже сизий лід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017
Засніжені зимові краєвиди … земля сріблить білосніжним снігом, а він все сипле й сипле, сніжинки падають ніжно і тихенько.
Небо схоже на злегка штормове море, пливуть хмари темні і світліші. Часом на мить десь промінь сонця, як ліхтарем освітить і знову його обіймуть хмари. Надвечір знову віхола літала і морозець давав про себе знати, здавалося зима перед Новим роком спішила, хотіла, ще прикрасити, освіжити все довкола.. Передноворічний клопіт відчувався скрізь, в електричці дуже людно, битком забитий прохід і тамбур.
До Нового року залишилося три години. Володимир завчасно прийшов до електрички, ще вдалося зайняти вільне місце, добирався додому з Польщі. Трохи розчарований, не було квитків на швидкий потяг та все ж радів, що вже їде і мав встигнути до Нового року. В вагоні, аж сіро, здавалося не було чим дихати, пасажири поглядали, то один на одного, то на годинники, чи їдуть за розкладом. Вже під`їжджали до Жмеринки, трохи дивно, що на зупинках майже ніхто не виходив, багато їхало до кінцевої.
Пасажири з полегшення перевели подихи, електричка загальмувала, всі копошились, як мурашки. Штовхалися, рухалися до дверей, зчинився, ще більший галас. Хтось розмовляє по телефону, хтось з верхніх полиць діставав валізи, які ледь не падали на голови. Нарешті, думав хлопець, може встати розім`ятися, треба поспішати, до Нового року залишилося сорок хвилин. Поглянув на скупчення людей біля вихідних дверей, раптом побачив дівчину, яка стояла боком, йому здалося, що це Оля.
Поправив шапку, декілька раз гукнув, махав рукою, хотів, щоб почула. Насправді ж кричав не дуже гучно, трохи розхвилювався, ще й знаходився посеред вагону, хіба в такому галасі можливо розпізнати вигуки. Озирнувшись навколо. помітив, що на нього зовсім ніхто не звернув уваги. От халепа, кричу даремно, мені б крила,відразу б її догнав.
Він два роки з нею не мав зв`язку. Дружба в школі, побачення, кохання. Після школи зустрічалися півтора року, Оля поступила вчитися в технікум, а він байдикував, не міг знайти собі роботу. Нарешті вдалося при заводі закінчити курси зварювальників, але на роботу не взяли, не було замовлень, йшло скорочення штату. Пропрацював пів року зварювальником на будівництві, познайомився з одним із хлопців, який їхав до Польщі на заробітки, вирішив спробувати своєї вдачі. Батьки допомогли матеріально, віза, зарубіжний паспорт, все це, коштувало гарних грошей. По дорозі в Польщу, в автобусі десь подівся телефон, чи загубив, чи можливо хтось вкрав. На роботі склалося все добре, через тиждень отримав зарплату, придбав телефон. До мами відразу подзвонив, до Олі номер телефону не пам`ятав, саме перед від`їздом змінила його. Його батьки знайомі з нею, тож однокласники, не раз збиралися у нього вдома. Кілька раз запитував маму, чи не заходила? Але з часом не зручно було запитувати, турбувати батьків. Сумував, хвилювався, але ж всі знайомі знали, що поїхав в Польщу на заробітки. Якби кому був потрібен,знайшли б через батьків.
З вагону, люди вивалились немов розв`язався мішок, штовханина, бурчання, всі поспішали.Він вискочив, ледь втримався на ногах, з голови злітала шапка, весь час прийшлося притримувати. Зирив в різні сторони, біг вперед та хіба можна було швидко бігти, на сходах з платформи було слизько та й людей, не проштовхнутися.
В роздумах заскочив до магазину, якщо була вона, то повинен встигнути, маю наздогнати. В магазині людно,треба викручуватися. Іншого варіанту просто немає, протовкнувся до прилавка,
- Виручить будь ласка, можна візьму без черги, бо якщо не встигну, все йтиме шкереберть.
Жінка років п`ятдесяти, здивовано подивилась,
-Ох молодь…. Все не маєте часу, напевно на потяг, беріть вже…. Хлопець подякував, став доганяти час, який витратив на купівлю торта.
Біг стрімголов, під ногами ледь відчував землю. Ох, ця Оля, якби знав точно,що не вона , то не біг би так, заспокоював себе..
Дорога тягнулася донизу, зразу з обох боків хати, а далі з одної сторони ряд голих дерев, з іншої пагорби снігу. Тут ще трохи під ногами, щось видно, а далі темінь, хоч око виколи. Тротуар весь в гулях льоду, напевно була ожеледиця, гадав він, на зустріч по дорозі їхала автівка.
О! Зрадів, здаля знову побачив дівчину. Вона вже спускалася донизу, вмить послизнувся і гепнувся, як кажуть, з усіх чотирьох, аж заіскрило в очах.
- Ого, - вирвалося з уст.
- Нічого собі, аж бісики перед очима. Ох, ти ж моя Олю, що зі мною робиш. Я ж зі сторони сторони дивитись, мабуть посміховисько.
Він боком лежав на снігу, тільки завдяки сумці не впав на спину. Шапка сповзла на бік,здавалося очі полізли на лоба, руками обхопив торт, щоб не впустити. Похитуючи головою,,не поспішаючи підіймався,розминався, щоб зрозуміти стан тіла. Вже тішився, як дитина, зрозумів, що виконав вдалий політ. Сильно нічого не забив, в душі сам з себе сміявся. В той же час підповзла думка,а може то не вона? Чухає голову, поправляє шапку, замислився. Якщо навіть буду йти швидко, хто знає, чи дожену? Та якщо це не вона, буде шкодувати,запізнюся додому зустріти Новий рік. А якщо не дожену, пізніше дізнаюся, що була вона, шкодуватиму все життя. Буду згадувати, чи сміливості, чи сили не достатньо догнати її, адже всю дорогу їхав і мріяв з нею зустрічати Новий рік. Думки на ходу, вітер у вухах. Пихтів,як паровоз, то виривався біг швидше, то спокійніше по проїжджій частині вулиці, скільки сили було, кричав її ім.`я. По обіч, під хатами, йшли дві літні жінки, напевно, щось сказали та він не зрозумів, за мить почув сміх. Їм то добре, думав, а в мене вже чуб мокрий. Відчував, як краплини поту потрапляли за комір, стікали по спині. А під шапкою, здавалося вся голова, як в бані.
Знову проїхала автівка, світло від фар потрапило на дівчину. Ні мабуть таке вона, треба доганяти. Дівчина ж побачила, що якийсь чоловік намагається її догнати, прискорила ходу.
Ні, вона ніяких криків не чула, з плеєра слухала передачу »Радио Пятница».Вже не йшла серед дороги, намірилася йти по обіч, але гулі снігу, разом з льодом, заважають нормальній ході. На високих підборах не пройти, тим паче зовсім темно. Неподалік, на стовпі горів ліхтар, але до нього, ще треба добратися.
Придивилася назад, в темноті нікого не помітила,йшла повільніше.От панікерша, паневно просто кудись біг хлопець,а в мене вже темні думки,ледь підбори не зламала.Призупинилася, з вух витягла навушники, намірилася їх заховати в сумку,раптово почула,
-Олю! Олю! Зачекай !
Все ще кричав Володимир, хочане був впевнений, що це вона, адже в темноті добре не розпізнаєш.
Від несподіванки здригнулась, остовпіла, їй хотілося крикнути, Володю ти ? Адже майже впевнена, що це його голос, та все ж страх переборов, серце калатало, трусилися ноги, а якщо не він? Він немов мав крила, стрімголов летів, адже побачив,що вона зупинилася. З радості ледь не кинув торт, пригнувшись поставив на сніг, поруч кинув сумку. За мить тримав її на руках.
-Володю! Де ти взявся?
Вона тремтіла,як листочок під дійством вітру, поцілував у щоку, поставив на землю,
-Ти, що не впізнала? Давай підійдемо до світла, хочу краще побачити яка ти стала.
Підкрався сумнів, опустила красиві, смарагдові очі, надула пишні, малинові губки,
- Краще ти розкажи де пропав? Чому не дзвонив? Пройшло майже два роки, від тебе ні слуху,ні духу, що я могла подумати?! І врешті… коли приїхав?
Він більше не чекав запитань, перебив її,
-А ти не змінилася! Часом без мене заміж не вийшла? Так, перше, - він почав рахувати на пальцях.
- Ніде не пропадав, ти ж знаєш поїхав до Польщі. Сумував, та подзвонити не зміг, так сталося - загубив телефон - це друге . Ну і третє, приїхав з тобою разом, в одному вагоні.
Оля здивовано подивилась,швидко заговорила,
-То ти слідкував за мною і мовчав?!
-Ні, сонце моє, я горлав, коли ти саме виходила в тамбур та на жаль, ти не почула.А по дорозі, аж люди розглядалися і сміялися з мене, волав твоє ім.`я та все марно.
Вона схвильовано,
-То правда, сьогодні людей було, як ніколи. Міг мені горлопанити скільки завгодно, адже в вухах навушники, слухала передачу. А злякалася, коли побачила, як хтось мене намагається догнати, вже думала, якийсь маніяк.
Він тільки тепер витягнув хустинку витерти обличчя від поту,
-То ти на мене чекала, чи в тебе хтось є?
Дівчина хитро подивилася, закопилила губу,
-Ти, що забув, чи та розмова не була серйозною? Ми ж якось в неділю були з тобою в храмі, пам`ятаєш ? Коли батюшка закінчив службу, ти сказав, що будемо вінчатися в цьому храмі, бо він у нашому містечку найкращий.
-А чому не па`ятаю…. Ти б знала, стільки всього я за цей час передумав та вирватися не міг. Підписав одну угоду за іншою, на будівництві зварювальників не достатньо, мені сам хазяїн продовжив візу, щоб я не катався, не витрачав час.
З його рук забрала хустинку, мило усміхаючись, зняла з нього шапку, витирала чоло,
-Ой, та ти ж зовсім мокрий, бідненький, як тебе пожаліти?
Він не дав їй більше нічого сказати, пригорнув до себе, завмерли в довгому поцілунку. Вона вирвалася з обіймів, поправляла шапочку,
- Стій- стій! Слухай,а котра година?
Збентежено поглянув, немов щось пригадав,
- Йой, це ж скоро Новий рік, з тобою про все на світі забув. Зараз поглянемо, без п`ятнадцяти дванадцять. Почекай!
Володя повернувся за сумкою і тортом,
- Давай швидко до мене, бо запізнимося! Батьки чекають, я їм телефонував з електрички, а ти зателефонуй своїм, скажи , що святкувати будемо в мене.
- Та ні , мої на мене не чекають, я не обіцяла приїхати, вони думають, що я з подругами в Хмельницькому.
Зазирнув у очі,
- Ми встигнемо, тільки пішли швидше, вони ж тебе знають і буде нагода повідомити, що ти моя наречена. Що скажеш?
В душі дуже хвилювався, здавалося з грудей вискочить серце. Її сонячний погляд розвіяв всі хвилювання, мило усміхалася.
- Ну ,що йдемо, будеш моєю дружиною?
Підійшла ближче, його погляд, в очах блискавки кохання зігріли серце. Тільки й встигла сказати, -Так!
До чого тут, ще якісь слова? Коли стукіт сердець в одному ритмі, відчуття єднання рідних душ. Солодкий поцілунок, заховалася в його обіймах.
Вони посмішали… Володимир тримав її під руку,
-Я домовився з головним інженером з нашого заводу,він приїжджав до Польщі на семінар, обіцяв мене взяти на постійну роботу зварювальником,тож нікуди я вже не поїду. Все одно вдома краще, як не крути, прийшла пора гніздечко звити. Гадаю все буде добре, наприкінці літа одружимося.
З усмішкою підморгнув, чмокнув в щоку. Дорогою воркували, як пара голубів. Усміхнені, щасливі, йти намагалися якнайшвидше. До Нового року залишаються лічені хвилини.
25.02.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017
Піду з тобою, я на край землі,
Нехай потраплю, в холодну воду,
Добре тримай, мене в своїй руці,
Бо в річці тій ,зовсім нема броду.
Нехай остудить, наші почуття,
Ми умиваємося від бруду,
Гучне вгамуємо серцебиття,
Я присягнусь повік вірна буду.
Підем туди, де величні гори,
Та зачаровані линуть пісні,
Клятву нехай почують явори,
Ти подаруєш мені кохання.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2017
Мур – мур, сказала кошка мужу,
Не смей гулять в такую стужу,
Волнуюсь… чтоб не пришла беда,
Ты знаєшь… ведь я всегда права!
Весны, нам бы, тепла подождать,
Не хочешь милый, чуть подремать?
Уж кот улыбнулся, не молод он,
Ты так красива , люблю весной.
Тебя одну и землю в цвету,
Я сладкий покой приобрету,
Да ты не бойся… бегу шибко,
И вновь на мордочке улыбка.
2017г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719978
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2017
Ти пішов, відразу лютувала,
Загубила сон, мрію і спокій,
А надворі зима вирувала,
Вже пропав в хурделиці жорстокій.
Біль, шкодую, вже мені не снишся,
Не діждалася від тебе тепла,
Тож не любиш, знаю не вернешся,
Поміж нас холод, байдужа імла.
Виглядаю, коли знову весна,
Любить вміє і гарненько цвісти,
Прийде світла, весела,чудесна,
Є надія, я прошу відпусти.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017
А на майдані, весь час ідуть люди,
Куди не глянь, лежать квіти повсюди,
Тим пелюсткам усім не порадіти,
Вони зів`яли, як на війні діти.
І все іскрить, пала нова лампадка,
Дитя прийшло, шукає свого татка,
Як можна все, те страхіття забути,
Чому ж у нас, в країні ще є круки?
Зранена жінка впала на коліна,
Все придивляється, шукає сина
Хотіла взнати за що його вбили?
За що ж її, кровинку погубили?
Ледве ідуть, старі люди у журбі,
Чому Держава, укотре у ганьбі,
Як можна біль, у серці пережити,
Та ,як країні, скажіть, далі жити.
Пройшло три роки, не сталося чудо,
Взяв Крим, на Сході, з війною Іуда,
Полинні сльози, лине стогін стиха,
За що ж нам Боженьку, ще стільки лиха?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017
А чи багато, чи мало – три роки,
Зібрались люди на Майдан, згадати,
Дні революції -не перші кроки
Скільки ж країна, ще буде страждати?
Які ж були, вони були сміливі й дужі!
Ті, що давно, злетіли у неба синь,
Ніхто не знає, як страждають душі,
Може достатньо, народу потрясінь!
І дзвенять дзвони, знов линуть молитви,
Схилені голови, згадують часи,
Прийшла біда, скільки крові пролито,
Хотіли землю, Батьківщину спасти.
Дніпро широкий, стогне споглядає,
Течуть рікою сльози материнські,
Душа болить і серце завмирає,
І думки гублять у тривожній пісні.
Глибокі рани, плине « Пливе кача»,
Всі прапори із чорними стрічками,
Десь полетіла журавлів малеча,
Подала голос до кожної мами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2017
Відколи народила сина, ця ніч для Алли була найспокійніша. На душі легше і син не капризував, навіть ні разу не прокинувся.
Ранок … Алла чує, як біля господарства батько клопочеться. Роїлися думки; чому не зайшов, може шкодує про те, що вчора сказав? Та проснувся син, увагу приділяла йому.
В кімнату зайшла мати,
- Доброго ранку! Ну, ви молодці! Сьогодні й ми з батьком проспали, корова почала ревіти,
Гучно забилося серце, а може батько розповів, вона цього показати не хоче,
- Мамо ти як?
- Все слава Богу, зараз поснідаємо, до сусіда підемо. Треба зібратися, по-людські, на цвинтар сніданок нести, що сам Антон зробить, йому й так на душі важко.
- Ой, мамо добра ти душа, за всіх клопочешся, пожалій себе. Вчора така була бліда та хіба можна було відговорити, щоб не йшла на цвинтар.
- Скільки назначено, стільки й проживу.
Надворі гавкає собака, біля хвіртки стояла жінка,
- Мамо, хтось прийшов…
- То це ж Зінаїда, остання дружина покійного Миколи.
Алла дивилася у вікно, жінка розмахувала руками, показувала, то на дім сусіда, то на дорогу й швидко пішла.
- Іване ти де?! - Надія гукала чоловіка.
За мить вийшов із сараю,
- Йду вже, йду, будемо снідати?
Зайшла до хати зблідла мати,
- Ви знаєте, що витворив синок, Зінаїда розповідає, залишив їй гроші,. Сказав, що немає часу йти на цвинтар, щоб самі, хто хоче пішли та поснідали, там від вчора, багато чого їсти залишилося.
- Оце так, виховуй, душу вкладай, а він людей не поважає. Паскудник, тут же виріс, ця ж земля вигодувала! - клопотався батько.
- Мамо, в такому разі ти з Андрійком залишися вдома, а ми з батьком та тіткою Зінаїдою сходимо, може, ще й тітка Палажка, з нами…
Батько підтримав її,
- Молодець, тільки так й треба жити по - сусідськи, а відмовлятися від батьків та односельчан великий гріх. Невже та Москва рідніша й краща? Чи запроданці такі? Заради грошей, якоїсь посади, загубили людяність.
Пройшов час …. ікно зі спальні відчинене. Прокинувся Андрійко, на стільчику відсунув вазон, кликав маму,
Та спохопилася, бігла з кухні, швидко забрала на руки,
- Ну тебе вже не залишити, справжнє шило, йдемо по росичці походимо, сонечко вже пригріло.
Мати з батьком під грушею, він їй зміряє тиск.
- Що високий? Тату, Андрійко раненько любить бігати, збивати росу. Ти йди з ним, буде міцнішим, не хворітиме. А я прослідкую за тиском.
Батько теж босоніж, обом закачав штанини, йшли на долину.
Алла наполягала матері лягти в ліжко та вона заперечила, попросила, щоби в літньому душі кип`ятильником нагріла воду.
- Що це ти мамо, дні перепутала? Сьогодні ж не субота, а вівторок.
- Та ні, не переплутала, хочу сьогодні, відра води досить.
З душа вийшла мати,
- Як пахнуть яблука! Щось шепотіла, перехрестилася.
Алла чекала на неї, все бачила, завмерла. Не насмілилася щось сказати, під серцем защеміло, в душі засіла тривога, чого це вона так?
- Доню, в цьому році на все буде врожай, буде що в місто напродаж возити. Якби їздили перекупщики, було б краще, нехай трохи дешевше, але ж легше на руки.
Микола з онуком грався в хованки, малий, знаходячи його, задоволено підскакував, пищав, вже обоє сміялися.
Алла зупинила їх,
- Досить не галасуйте! Може бабуся заснула.
За хвилину малий побіг до неї. Вона ніжно обіймала онука, тулила до себе, ховала непрохані сльози.
- Мамо чого ти? Тобі недобре?- хвилюючись, запитала дочка.
- Та це я так, не звертай уваги. Я ліки випила, опісля душу покращало, стало легше дихати.
Андрійко весело заліз на ліжко до бабусі, в руках тримає гребінець,
- Бабусю, я тобі зачіску зроблю, будеш у мене красива, як фея.
Та ледь стримує сльози, ніжно обіймала, поцілувала.
Алла спостережлива, подумала; якби вона відносилась до неї і до малого, якби знала, що це син Антона?
Велику роль в її житті відігравав батько, про нього ні разу не нагадав. На рану не сипав сіль. На себе гріх взяв, адже він наполягав, говорив дружині, щоб умовила доньку не їхати. Щоб залишалася вдома, на батьківській землі Адже кажуть, де народився - там краща доля.
Одного разу, мати завела мову про Москву, як там люди живуть, чи краще, чи гірше? Вона майже ніколи не дивилася телевізор, чоловік оберігав, щоб не хвилювання. Алла заспокоїла, сказала, що нікуди не їде, переконувала, що для сина тут краще, веселіше. У великому місті, багато людей, повітря зовсім інакше та й вже звикла без чоловіка.
Вечеряли дружно, як завжди. Вся увага до малого, розвеселив, підскакував, балувався,здебільшого з дідусем.
Ранок…. здалеку доносився грім. Алла прокинулася з тривогою в душі, щось не так, передчуття чогось невідомого.
Тихо вийшла з кімнати, світло в кухні, двері відчинені надвір. Напевно батько вийшов, але в спальні батьків помітила світло. Кинулася туди, струмом пронизало тіло, мати предстала перед Богом.
В відчаї взяла її руку, поцілувала,
- Мамо, матусю, я ж тобі не розповіла правди, прости! Я гадала тобі поліпшає, тоді розповім. Як з цим буду далі жити, нащо, покинула нас?
Сльози текли рікою, перед ліжком впала на коліна, не могла стриматися, ридала.
За якийсь час, опанувавши себе, втерла сльози, а де ж тато?
На сходах, двома руками, обхопивши голову, сидів батько.
- Татусю…
Обоє обійнявшись, тремтіли від болю, дали волю сльозам. Хіба можна передати те горе, як щемно на серці, як болить душа, коли втрачаєш найрідніших.
- Я ж так все життя її кохав, оберігав.
- Тату, таточку, ти все робив завжди зважено, як треба, це я винна, я своїм вчинком вкоротила їй віку, - говорила схлипуючи, гладила його по плечі.
Під вікном завив пес, перервав їх розмову, ранкову тишу.
-Тату, як мені жити з цим, скажи? Я ж не сказала їй правди, чи може ти їй розповідав, в собі біль тримала?
- Ти що донечко, я ж сказав, я могила, нікому й слова, ти ж моя кровинка, моя дитина. Іди, присядь біля неї розкажи все, чого і я не знаю, вона почує тебе. Бо її душа, ще тут, тобі на душі полегшає, йди.
Тихо…. Як на сповіді, все розповідала, час від часу рушником витирала сльози, який зовсім став мокрим.
Пройшов час… Алла й на хвилину не покидала батька. Бачила, який зажурений ходив, за цей час, ще дужче постарів. Він пригадав дружину, бачив, як схожа на неї донька, журився. Ось, Надія покинула і я згодом піду, як же вона сама з дитям, ще ж молода? Кого тут зустріне? Нікуди не ходить, ні з ким не спілкується. Така славна, обличчя біляве, красуня, як дружина в молоді роки. Каявся; напевно, все ж ми зробили помилку, після школи треба було відпустити, може життя не було би тернистим.
Хоча й важко та Алла з роботою вміло справлялась, крутиться, як та білка у колесі. Господарство треба вчасно обійти. Батько, все більше на городі, вже копає картоплю, поруч грався онук. Клопотався старий, добрий врожай, буде, що продати, чи розміняти на щось. Інколи він сідав на лавку, що біля двору, чатував онука, поки той в долині весело грався з дітворою.
Одного разу Андрійко з сусідськими дітьми грався. Хтось з менших змішував багнюку, старші хлопці сиділи біля криниці, весело спілкувалися, метляли босими ногами. Раптово під`їхав мікроавтобус, молодий чоловік привітався до дітей, попросив води. Діти немов прилипли, роздивлялися автобус, мацали руками, про щось гомоніли.
- Ну, що хлопці, дякую за воду! А тепер всі біжіть по хатах, розкажіть батькам, буду приймати картоплю, помідори, цибулю.
Старших дітлахів, як вітром здуло, покивали чорними п`ятами, менші зацікавлено спостерігали за незнайомим чоловіком. Андрійко, задираючи голову догори, ходив кругом нього, щурився від сонці, все ж набрався сміливості,
- А ти часом не мій тато?
Чоловік засміявся,
- Оце так запитання, Та ні, я не одружений.
Погладив малого по голові,
- А, що трохи забув свого тата? Він напевно десь поїхав гроші заробляти?
Він ще раз обійшов його, поглядом зміряв з ніг до голови,
- О! Такий здоровий, гарний і не одружений?
- У мене є дідусь і мама, і все, а бабця пішла від нас, оце літом, дідусь сказав у інший світ.
- Йди на руки - покажеш де живеш.
Андрійко задоволений, вже сміливо куйовдив йому чорне волосся,
- А ти, ніби нічого, красивий, в мене мама теж, як лялечка красива, так дідусь каже та тільки не таке темне волосся.
Алла саме була надворі, побачила, як йшов незнайомий чоловік, на руках тримав сина.
- Ой, щось сталося,- за мить біля хвіртки, почервоніла.
Та його погляд її зупинив, опустивши очі, покликала батька.
- Мене звати Валентином, я з сусіднього села, маю товар, приймаю овочі, щось будете здавати?
Дід з онуком швидко збирали помідори, Алла з мішка у відро насипала картоплю. Не соромлячись, чоловік більше ніж пів мішка, поніс до автобуса.
Андрійко біг позаду діда, хитро зазирнув до неї,
- Мамо, а він нічого, от би мені такого тата.
Вона шарпнула його за руку,
-А ну перестань фантазувати, геть мене зганьбив, марш до хати.
За вечерею батько тішився, повезло, вдало обміняв на товар, навіть трохи дав грішми.
- До збору горіхів, тепер не будемо журитися, на хліб стане.
Син, напевно за день набрався багато емоцій, у ліжку крутився. Запитував коли в нього з`явиться батько, то просив розповісти казку, ледве вклала його спати.
Івана гризли думки за доньку; нехай би знайшовся котрийсь, щоб могла прихилити голову, ще ж молода, красива, як та троянда.
Сувора зима…сильний мороз, аж під вікна снігу насипало. Алла годувала курей, почула якийсь гул. Через декілька секунд, біля хвіртки стояв Валентин,
- Доброго дня, може на якийсь дасте пару полін та совкову лопату, застряг, не можу виїхати.
Не знати чого, але засоромилася, покликала батька й винесла лопату.
Досить важко виїхати з кучугури та чоловікам це вдалося зробити.
Батько запросив його на чай, не відмовився, зайшовши до хати, Андрійкові дав шоколадку.
Вона подякувала, кивнула малому, щоб йшов до іншої кімнати.
Чомусь злегка трусилися руки, подала пахучий борщ і смажену качку з яблуками.
Валентин від Алли не відводив очей, це батько помітив. Вона хотіла йти до малого та батько наполіг, -
- Ти ж господиня, чого не сідаєш з нами?
Валентин розповідав, що привіз з лікарні тітку, яка тепер жила в хаті покійного Миколи. Не подумав, що так важко буде їхати.
Хлопець чемно подякував за обід, поспішав їхати. Батько проводив його до хвіртки.
Якісь думки почали тривожити Аллу, не спроста він тут застряг, може якийсь знак та зловила себе, що не вперше думає про нього, він їй сподобався.
Запахло весною… розставав сніг, задзвеніли перші струмки.
Подаючи сигнал, синій автобус під`їхав до обійстя.синій автобус. В гумових калошах Андрійко вискочив з хати,
-О! Ти приїхав, а мама полізла в льох за огірками та змити помідори в діжці.
Надвір вийшов батько, перед ним стояв Валентин, в одній руці тримав три троянди і під пахвою пакунок, а в другій торт,
- До вас можна?
- А чому не можна, якщо з добром, ми гостям завжди раді.
Алла зайшла до хати, здивовано подивилася. Андрійко в вазу вже встиг поставити троянди, зняв кришку від торта.
-Алло, це тобі, вітаю!
Він подарував набір парфумів, а Андрійкові дав книжку під назвою
« Чіпполіно ».
Як шило бігав, то до Алли, то до нього, показував малюнки, які намалював взимку.
Ховала очі, не наважувалась дивитися в очі. він її бентежив.
Години дві спілкувалися, Валентин розповідав про меншого брата, який молодший на п`ятнадцять років, багато часу треба приділяти його навчанню. Про заготівельників, що приймають у нього товар.
Андрійко позирнув на Валентина, хитро повів очима до діда,
- Чуй, мамо, він твій жених буде, так? А мені татом?
Запала тиша… тільки чути годинник. Алла миттєво почервоніла, їй було так соромно, розгублена, ладна провалитися крізь землю.
Та Валентин не розгубився, усміхнений, зиркнув на Івана й до Алли,
- А ти маєш щось проти?
- Малий не забарився з відповіддю,
- Та ні, так ото, скажу, нічого красивий, як і мама, здається не скупий і горілки не п`єш, як інші….
Іван суворо подивився на доньку, йому здалося, що вона хотіла з опалу синові щось сказати. Адже намірилася схопити його за руку.
- Алло, не зачіпай, нехай там, він же малий, то ж говорить те, що думає.
Коли Валентин збирався їхати додому, батько кивнув головою до доньки, дав знак, щоби сама провела до хвіртки.
Біля хвіртки Валентин порушив мовчання, уважно подивився,
- То нічого, що є син, можна я буду заходити в гості?
Очі її немов забігали, від несподіванки, кивнула головою й швидкою ходой йшла до хати.
На неї чекав батько,
- Думай доню, думай, так серед людей чув, хлопець не був жонатим, кажуть сім`я непогана.
Пройшло два роки…Андрійко дуже чекав на перше вересня, нарешті дочекався, його збирали до школи.
Валентин, їх завіз до містечка, де не соромлячись взяв за руку хлопчика, вибирав для нього одяг. Алла спостерігала трохи дивувалася, їй дуже хотілося щиро подякувати йому за цей клопіт, відчуває трепіт серця і ніжність, хотілося схилити голову на його мужнє плече.
Автобус біля подвір`я…. з хати з квітами поспішала Алла. За нею вискочив задоволений Андрійко і по - парадному одягнений йшов батько. Поспішали в школу, нині ж перше вересня.
Йшов час… Валентин зачастив, майже щомісяця приїжджав, то в чомусь допомогти, то просто поспілкуватися.
А літом кілька раз втрьох їздили на річку, до неї було добрих два кілометра йти, як не більше. Валентин у спілкуванні простий, увічливий. Навчив Андрія плавати, грався з ним, дещо пояснював, коли той про щось запитував. Син захваті від нього.
Вже перейшов у другий клас, частіше запитував,
- Мамо, а чому не одружитися? Нехай би я мав батька, хлопці бачать, що возить мене до школи, дивуються, як я кажу, що це твій друг, як ти мені говорила.
Лагідно погляне в очі, задумливо відповідала,
- На все свій час, синку.
Одного літнього вечора Валентин довго засидівся з батьком. Алла не лягала спати, чекала, щоб, як завжди провести до хвіртки. Нарешті почула, він подякував, вийшов з кімнати,-
- Алло ти мене проведеш?
- Ви, що анекдоти розповідали, що так довго засиділися?
Біля хвіртки, Валентин наважився обійняти. Не сперечалася, відчувала, як гучно забилося серце. В ніжному поцілунку прокинулися відчуття жіночності. Дев`ять років пройшло, як вона не мала інтимних стосунків. Якийсь час до чоловіків відчуваа огиду, а нині зовсім інше.
- Я хочу, щоб ми врешті побралися, скільки я буду сюди так їздити, думаю пізнали один одного. Я хочу, щоб у вересні зіграли весілля, то ти підеш за мене?
Кивнула головою, побігла до хати.
За столом батько пив чай,
- Ну, що доню, почервоніла, оченята, як вогники, може це твоє щастя?
Сіла поруч з батьком поклала голову на плече,
- Ти в мене самий найкращий батько, я дуже вдячна тобі за допомогу, за поради.
Він перебив її,
-Ти не виляй, як лисичка хвостиком, краще скажи дала згоду? Вийдеш за нього?
Здивовано позирнула, кліпала очима,
-А ти звідки знаєш? Так, тато я мабуть закохалася ,- трохи соромлячись, тихо відповіла,
- Ой, доню, доню, хіба я не бачив, як у вас очі святяться, який ви мали вигляд, коли стояли поруч. Нині в мене просив твоєї руки, я сказав, щоб ти сама вирішила, що тобі серце підказує. Я пригадую мою, Надійку. Яке то щастя, коли насправді кохаєш, - говорив, схиливши голову, на очах витирав сльози.
Минуло два роки… сонячне літо. Настусі виповнився один рік. Дівчинка дуже схожа на Валентина, Алла пишалася цим. Поруч з ним відчувала себе щасливою. Він усиновив Андрія, хлопець подорослішав, називав його батьком. Іван тішився, що нарешті усміхненою бачить доньку. Радів, що віддав її в надійні руки.
Одногов вечора Іван для неї приніс новину, розповів, що зустрів тітку покійного Миколи, повідомила, що Антон спився, хоронитимуть тут в суботу. Кажуть, це він давно жінці говорив, щоби в селі поховали.
Вона здивовано позирнула,
- І що? Він тобі треба? Чи мені?
Батько її перебив,
- Доню, це я до того, що Бог сам розпоряджається, як має бути. Кожен у житті, свій хрест несе, відповідає за гріхи. Нашу таємницю, Антон забере із собою в могилу. То я тобі сказав, щоб ти знала. Це добре, що зібралися їхати до сватів. Поки повернетеся, його поховають.
Її серце навіть не йокнуло, за ким і за чим було шкодувати? Обійняла батька,
- Дякую! Ти так за мене не хвилюйся! Я вже подорослішала і в нас все добре! Тату, я щаслива!
2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2017
Другий день не вщухає дощ. За вікном майже оголені дерева. Примхливий листопад, заховалось сонце, небо - сіра пелена.
Ось і осінь збігає - думала Алла. Цілими днями в хаті, навіть не має з ким поспілкуватися.
До хати зайшов батько, перед нею поставив відро з горіхами,
- На доню, розважайся. Що наб`єш, то буде копійка.
В сім’ї Алла пізня, єдина донька.
Невеличке село, далеко від райцентру, ледве виживало. Яка там робота?! Вдома невелике господарство: кури, гуси, індики, порося та корова. Город сорок соток, біля всього потрібно добре наробитися. Щодо грошей, то звжди скрутно. Батько з Аллою інколи автобусом їздять у райцентр на базар, з городини щось продадуть, ті гроші на прожиття. Минув рік, як дівчина закінчила школу. Далеко дівчину відпустити на навчання, батьки не захотіли тай з грішми завжди проблема.
- Одна в нас, на кого покинеш? Самим з таким хазяйством справитися важко, куди їхати і чого? Он вийдеш заміж за якогось сільського, буде замість навчання, - часто повторював батько.
Вона ж потай складала якусь копійку, мала надію поїхати до Москви.
Дід Микола сусід, часто хвалився, що син при службі, гарні гроші одержує, навіть пропонував адресу, щоб на деякий час прийняв її. Ще відразу, після закінчення школи, взяла номер телефона. Його сина звали Антоном, але батькам, про це ні слова.
Цьогоріч гарно вродили горіхи. Батько завіз до райцентру, здав, коли ж приїхав майже половину грошей віддав дочці,
- Це ти заробила, якось потепліє поїдем на базар, щось з одягу тобі купимо, приховай в себе.
В селі навіть клубу немає, майже вся молодь виїхала, хто за кордон, хто в Київ, чи в Москву.
Швидко сплинув час. Над сніжним покривом віє весняний вітерець. З кожним днем сонце піднімалося вище, сильніше пригріває. Нарешті весна, тішилася дівчина,
-Може автобусом сама з’їжджу? Я доросла, хіба не зможу собі взуття та пальто придбати,- запропонувала батькам.
- Що сама?- суворо зирнув батько, продовжив, - Та правда, вже доросла, гаразд їдь, тільки будь уважною, щоб гроші не вкрали.
- Це гроші великі, то ж будь обережна,- підримала мати.
Задовга ніч, боялася проспати на перший рейс автобуса. За вікном сіріло, на столі залишила записку-
« Дорогі мої, вибачте, я маю надію добратися до Москви, там влаштуватися, знайти роботу. Обов’язково передзвоню, не хвилюйтеся, не маленька, все буде добре.»
Надворі прохолодно, в обличчя бив вітер, замоталася хустиною, до траси далеченько. Відчувала занепокоєність, чи правильно зробила? Та в той же час заспокоювала себе, все буде добре, я впораюся.
Ближче до полудня добралася до Києва. Місто вразило кількістю людей, що кудись поспішають. На вокзалі теж людно, гуділо немов у вулику. Час від часу,диктор об`являє про потяги. Трохи моторошно, часто озирається, щоб запам`ятати де проходила. На поїзд плацкартних місць не було, взяла купейне. Дивилася на пасажирів, тішилася, що все добре склалося, завтра об одинадцятій годині буде в Москві.Заходила у вагон, пригадала, як у восьмому класі їздили на екскурсію до Києва.
Алла в купе з подружньою парою. Вони спілкувалися російською мову, чоловік весь час турбувався про жінку, запитував чи зручно їй, чи чогось бажає.щось хоче. Хоч вона й лежала на нижній полиці, здавалося її зовсім не помічали, окрім- (Добрый вечер), - більше ні слова.
Провідниця постукала у двері, кричала на весь вагон, щоб для митників приготували документи.
У військовій формі зайшли два чоловіки. Помітно старший за віком, уважно подивився на неї, зміряв з ніг до голови, з усмішкою віддав паспорт.
Більше ніщо не порушило сну. На одній із зупинок, подружня пара покинула купе. До Москви залишалося їхати три години.
Потяг рухався швидко… у вікно зазирає весняне сонце. Злегка мерехтівши світить у очі, піднімає настрій. Як добре ,що одна, всміхалася, потягнулася. Раптовий стук у двері,відразу ж відчинилися. За мить ноги на підлозі. Зайшов митник, який дивився її паспорт. Оглянув купе, зачинив двері. Вона миттєво на себе накинула теплу кофту. Він ввічливо запитав,
- Чого ти злякалася. Мені твій паспорт, ще раз потрібно подивитися.
Він дивився, то на фото, то на неї, перегортав сторінки.
- О! Така красуня й незаміжня! І куди ти їдеш?- запитав, одночасно трохи відчинив вікно. Мило усміхався, присів навпроти,
- Що в Москві маєш робити? Ти знаєш, що фальшивий паспорт показуєш?!
- Ні! Що ви!? Це неправда, дійсний, нормальний, в містечку отримала, Вискочила з купе, пройшла до провідниці, її навісці не було. в деяких купе двері відчинені, пасажирів не було. Із одного купе відчувався запах спиртного, веселий сміх лунав на весь вагон. Стала в проході біля вікна, не знала куди подітися, що робити далі. Він виглянув з її купе махнув рукою, йшов до тамбура. Вона відразу повернулася в своє купе, не встигла зачинити двері, він притримав їх,
- Чого боїшся? Хіба такий страшний? Нічого не заподію, не хвилюйся, тільки дещо скажу, як вийти з цієї халепи і все.
Обнявши себе руками, з острахом дивилася на нього.
- До кого їдеш, чи може збрешеш?
- Ні - ні, ось маю телефон, сусід дав, подзвоню до його сина, з роботою має допомогти, - показала записку.
Він вихопив її, зиркнув в неї,
- О якийсь Антон, до речі, мене теж так звати,- кинувся зачинити вікно, за склом відлетіла записка.
- Ой я не хотів, вибач, ти напевно пам`ятаєш номер, скажеш я тобі наберу, як треба поговориш.
- Ні, не пам’ятаю.
Від здивування округлилися очі, почервоніла, розхвилювалася, не знала, що робити далі.
- Не журися, з роботою я тобі допоможу. Тож не покину таке гарненьке дівча, зараз принесу чаю.
Сиділа приголомшена та заспокоїла себе, він же на роботі, при формі. Не такий і молодий, щоби чіплятися.
Пили чай, розмова не клеїлась, Він присів поруч, намагався на ній притримувати кофту та за мить її жбурнув на другу полицю, поклав на неї свою руку.
-Тобі вже не холодно, зігрілася, може приляжеш? Я ж теж їду до Москви, постережу тебе, - пристально дивився в очі.
Вона справді зігрілася, розморило, в очах спокій, в голові якийсь туман, її хилило в сон.
Антон лежав біля неї , занурився обличчям до грудей, руками гладив стегна. Вона не могла поворухнутися, їй почали подобатись
його парфуми, заперечити б та в собі відчуває безсилля. Язик занімів, не могла й слова сказати. Він поцілунками ніжно торкався пишних, пружніх грудей, припав до тіла, яке часом здригалося від його гарячого дотику. Немов у сні, сталося те, чого не можна виправити, заволодів нею.
Поїзд під`їжджав до Москви. Вона ледве проснулася, в голові шуміло, лежала, як зранена пташка, знесилена, спустошена.
Він сидів навпроти, розчервонілий, задоволений.
- А ти молодець! Я про тебе мав гіршу думку. Скоро Москва, то ж себе приведи в порядок. І ні про що не думай, паспорт у мене, все буде добре, - поспіхом вийшов.
Він допоміг вийти з вагону, жваво розповідав про Москву, усміхався.
Як і обіцяв, недалеко від вокзалу, винайняв однокімнатну квартиру. Приніс деякі продукти, мав приїхати через два дні.
Алла повірила йому, по дорозі з вокзалу, він розповідав про свої плани, що знайде їй роботу, владнає свої справи . Зізнався, що одружений, має двох дітей, але з дружиною хоче розлучитися.
Дівчина шкована подіями, але повернутися додому не достатньо сміливості. Подзвонила до батьків, збрехала, що вже працевлаштувалася, що з нею все добре. Чула, як схлипувала мати, батько напевно хвилювався, бо дуже тремтів голос.
Через три дні Антон з Аллою підійшли до вагона, який мав відправитись до Києва.
- То що поїдемо Дмитре?- усміхаючись спитав Антон, протягуючи руку до провідника.
- А чому би й ні?! В останнє купе зайдете,- весело відповів, зацікавлено на неї позирав.
- Ти будеш допомагати провіднику, будеш вчитися застеляти постіль та готувати чай. Тільки тоді, коли він тебе гукатиме,- повчав Антон.
За вікном зовсім темно, час від часу мерехтіли ліхтарі. Поїзд набирає швидкість, в купе їх тільки двоє. Антон мурликав, щось під ніс, торохтів ложкою в стакані з чаєм.
Вона в красивій блузі з вирізаним декольте, це він подарував їй, попросив одягати для нього. Нічого не запідозривши, із задоволенням випила пахучий чай.
- Я мабуть трохи посплю, як треба допомогти провіднику то скажеш мені, чи зараз до нього йти?
- Та ні, не зачиняй, я скоро зайду, взнаю дещо.
Хвилин десять лежала, дивилася у вікно, повернулася на бік, провалилась у сон.
Вже не можна було розібрати, чи то сон був, чи можливо ні. Почула поцілунок в шию, мацав груди. Не бачила обличчя, тільки часте дихання. Що це, зовсім не маю сили повернутися, немов у сні про себе подумала, намагалася опісля всього встати та закрутилася голова, здавалося десь летіла.
Пройшов якийсь час, відкрила очі, навпроти неї Антон і молодий хлопець. Весела розмова, пили горілку, закусювали. Помітивши, що вона проснулася, хлопець примружив очі, з усмішкою на обличчі, встав,
- Ось на, воно того варте,- моргаючи до неї, на стіл поклав двісті доларів.
Різко піднялась….. вмить перед очима все пливло, в голові гуділо, стукає в скронях. Все, як в тумані. Коли себе опанувала, хлопця в купе вже не було. Підстерігає думка; все повторилося, як того разу. Опустила голову, руками закрила обличчя, не змогла стриматися, розплакалася,
- Як ти посмів, навіщо в чай щось підсипав, не міг зробити це там, на квартирі, чи в тебе хвороба, спати в поїзді?
Антон лукаво позирнув,
- А що хіба немає різниці чи то я, чи молодий, га? Он бачиш заробила!- показуючи на долари, сказав зухвало.
До неї тільки тепер дійшло, що сталося. Напевно в чай кинув якісь таблетки, що вона на якийсь час втрачає контроль, їй було все байдуже, адже втрачала силу.
- Я йду, скоро митниця, відпочивай. І не панікуй, заробиш грошей нам на квартиру, будемо спокійно жити і далі забивати бабло.
Схопилася за голову, що робити? Як знайти вихід? Паспорт так і не віддав, а що вона без документів?! Як переконати, щоб більше цього не сталося?
Коли потяг повернувся до Москви, розійшлися мовчки, немов чужі. А в неї калатало серце від гніву, але ж при сторонніх скандал не зробить.
В кімнаті розслабилася, ридала, витирала сльози, схлипувала, знову плакала. Картала себе, шкодувала, що покинула батьків. Важко заспокоїтися та занурившись у подушку, заснула в тривожному сні.
Минуло три дні… із огидою згадувала, як поводився Антон. Гризли думки; як діяти далі, що робити, коли майже не має грошей? Такі запитання не давали спокою, не знала, що скаже, як він прийде.
Спустилася в магазин дещо купити. Коли повернулася, він чекав на неї. У вазі червоні троянди.
- Оці квіти тобі на знак примирення. Вибач, такого ніколи не повториться, дурень, я без тебе не зможу, повір,- стоячи на колінах, припав до ніг. Я все виправив, домовився , будеш працювати в ресторані. Пару днів повчися, потім тиждень працюватимеш, тиждень вдома.
Пити чай, який готувала сама, бо вже не довіряла йому. Він з тривогою дивився на неї, цілував, обіймав.
- Досить, я тобі не кукла, що так зі мною поводишся. Як раптом завагітнію, що буде?
- Та ні, я гадаю все обійдеться, наступного разу я буду обачливим.
В душі надіялася, що не завагітніла, думала про маму, вона ж в сорок два роки мала її.
- Я не хочу, віддай мені паспорт,- різко обірвала.
- Ну, що ти, то ж заніс у ресторан, віддав для оформлення. Не гарячкуй, я обіцяю, місяць - другий, я все одно розірву шлюб. Ми маємо бути разом, хіба я тобі не подобаюсь?
Ніби й дивилася на нього та не бачила. Думки не покидали; яка там любов, що буде далі?
Два тижні поспіль вона працювала офіціанткою, гроші непогані, ще й чайові є. Частину відкладала, щоб він навіть не знав.
Одного разу, був з нею дуже ніжним, затіяв розмову,
- Ми так швидко не заробимо грошей, може поїдеш зі мною?
- Я сказала ні! Тобі, що тут мало? Я тобі майже не відмовляю!
- Та ні, ти мене не зрозуміла, в мене є один план, допоможи мені.
Раз чи два рази на місяць Алла їхала з ним у тому ж вагоні. Дмитро був з ним заодно, то ж зустрічав дуже привітно.
Швидко їхав поїзд, Алла в коридорі біля вікна дивилася на пейзаж.
В купе, вже добре напідпитку їхало троє хлопців. Що їдуть з калимної роботи, Антон якось дізнався. Попросив її, щоб розвеселила їх, поспілкувалася, щоб напилися та вчасно віднесла їм чай. Він завжди готував його сам, хоча скільки й були разом та він їй вже не довіряв.
Тепер вона дізналася, як дістаються ліві гроші, їх так називав Дмитро. Намагалася переконати Антона, що ні в яку голову не влазить.
- Хіба можна обкрадати заробітчан, яких чекають вдома?
-Та нехай поділяться, ми ж всі не забираємо, так трохи, кілька процентів. Вони навіть не помічають в гаманцях, що пропало сотня доларів, чи інших грошей, – зухвало й задоволено відповів Антон.
Знову нагадав, що треба гроші на квартиру, що кохає її. Усміхаючись, часто повторював, що все буде добре.
Але втягнулася, змирилася з таким життям. Щоразу через місяць, батькам висилала сто доларів. По телефону заспокоювала, говорила, що в неї все гаразд. Батько ж скаржився, що в матері часто піднімається тиск, пропонував повернутися. Кожного разу заспокоювала його, мала надію, збере гроші, тоді покине Антона, винайме квартиру.
Минув майже рік… Алла сиділа біля вікна, перерахувала та сховала гроші. Треба щось вирішити, на перший період заощаджень досить, а там зароблю. Що повертатись додому? Що там чекає її? Хіба, що маму жалко та може все обійдеться, будувала плани.
Мінлива погода та відчуваються подихи весни. Вона збиралася вийти, свіжим повітрям подихати та почула, як відкривається замок.
Із трояндами, на підпитку, Антон перед нею розмахував руками,
-Люба моя! Куди зібралась? Я дуже скучив! Роздягайся….
-Ти трохи випив, може краще прогуляємося. Паспорт при тобі? Можуть перевіряти.
-Так, у кишені куртки.
Непомітно для нього, із трепетом у душі, в сумку заховала паспорт.
-Почекай, дай свої милі губки, я скучив, потім підемо.
Вже не заперечувала, зраділа, що забрала паспорт. З`явилася надія, що задумане вдасться втілити в життя.
Він міцно заснув. Вона лежала знесилена, хоча з ним у ліжку приємно, умів розпалити вогонь. Вона навіть інколи, сама того не помічаючи, тонула в його забавах. Та згодом, за слабкість картала, адже не такого кохання хотіла, мріяла про тихе сімейне життя.
Минуло три тижні. Графік їхньої сумісної роботи не порушувався. Скільки раз просила, досить грабувати, треба зупинитися, ніхто на неї не звертав уваги.
Одного разу, хлопці в купе вже добре випили, коли вона принесла чай, хотіли з неї зняти одяг та вчасно зайшов Дмитро. Щоб не було скандалу взяв з них по сто доларів. Сердитий, загнув пару матюків, сказав, що ніякого чаю не буде. Склянки з чаєм, вилив у рукомийник.
Ввечері, Алла поверталася з ресторану…зробилося зле, крутилася голова. Може я перетомилася? Закрутилася голова, ледь не впала. Ой, що це? Хвилювалася та все ж вирішила йти в платну клініку. Найбільше всього боялася вагітності. Нагадала, як Антон прийшов напідпитку, мала інтимні стосунки.
Та за неї все вирішила доля, пришвидшила її вагання. Думки, як оси; треба не гаяти часу, посваритися, можливо відчепиться, а дитя й без нього виховаю.
Одного вечора, опісля зміни в ресторані, у квартирі він її чекав.
- Що це ти в таку пору з’явився? Може нарешті подав на розлучення?
- Та ні, скучив, вона гадає я на роботі. Із розлученням треба почекати,-сказав обіймаючи.
- Я себе не добре почуваю. мабуть простигла, все тіло ломить.
- То я зігрію, вилікую, розжену застиглу кров, ходи ластівко моя.
Руками, жадібно торкався грудей, обіймав, цілував.
В неї закрутилася голова, похилилася на нього.
-О! Подумав ти брешеш. Зараз зроблю міцного чаю, все пройде.
- Я втомилася, зовсім виснажена, може з Дмитром самі…
Не дав договорити,
- Гаразд, хіба недовго. Зараз пасажирів менше, побудемо без тебе, але знай, ми рідко бачитися будемо.
- Дякую! Щоб я вже не вставала, двері на замок закрий.
Було чути, як спускався по східцях.
Вона прокинулася рано. Перші сонячні промені торкалися будинків. Щоб не гаяти часу, зібрала речі, їхала на нову квартиру. Правда трохи далеченько від роботи та вирішила - так буде краще.
Через декілька днів подзвонив Антон, вона саме була вдома, то ж задоволено усміхнулася Гадаю, що не знайдеш – подумала, швидко вимкнула телефон.
На роботі їй сказали, що заходив якийсь чоловік, шукав її, просив передати, що приїде через два дні. Негайно звільнилася з роботи, гадала іншого виходу немає.
Наступного дня на базарі, влаштувалася продавцем морозива. Надіялася, що тут її не знайде, не любить цього робити.
Збігало літо… все частіші дощі, ставало прохолодно. Виручки майже не було, але трохи вдалося скласти грошей. Що далі? Немає виходу, треба повертатися додому.
Сонячний ранок… щоб ніхто її не впізнав, одягла сонцезахисні окуляри та широку шерстяну сукню, щоб приховати вагітність. На всякий випадок, щоб не зустрітися з Дмитром, чи Антоном, вирішила їхати транзитним потягом.
Здавалося їхала вічність. Скільки думок, скільки спогадів, боліла душа, але ж під серцем дитя.
Алла вже під`їжджала в автобусі до дороги, що вела до села, защеміло серце.
Йшла одна однісінька, плакала, по щоках котилися сльози. У відчаї присіла на траву, припала до землі, благала, щоб дала пораду, як жити далі? Думала, це треба ж було, тої Москви, що наробила, як і що сказати мамі?
Вітер куйовдив волосся, ніби намагався її заспокоїти. Навкруги знайомі поля та посадка, яка вела до села, майже зовсім не змінилася, повіяло теплим, рідним. Опанувавши себе, нарвала ромашок, ще де - не-де були дзвіночки і шальвія, зібрала у невеликий букет, йому зраділа , як дитина. Намагалася приховати тривогу, підійшла до рідної хати.
Біля курей клопоталась мати, побачивши доньку, приклала дві руки до грудей, від радості заплакала,
- Дякую Богу, нарешті повернулась! Ти від траси йшла? Тобі ж напевно важко? Заходь… заходь до хати. Ти ж вдома! Зараз прийде батько, ото старий вже буде радий.
Від хвилювання почервоніла, зайшла в хату, перехрестилася. Подумки в домівки просила прощення за те, що без згоди батьків залишила її.
Мати нічого не запитуючи, поцілувала, обійняла, запропонувала відпочити. Сама ж видоїла корову, на кухні готувала страви.
Коли прийшов батько, Алла відпочивала надворі, за столом під грушею. Побачивши його змарнілим, на душі стало гірко, болючою стрілою пронизала думка; ой, як же він постарішав!
- Ну, нарешті,- витирав сльози.
- Слава Богу, ти сама? А він, що боїться приїхати в Україну?
- Та ні, з роботи не відпускають, відпустку вже відгуляв. Я побуду тут, хочу вдома народити, а там час покаже, маля підросте, тоді буду їхати.
Батьки щасливі, спокійніше на душі. Та інколи батько затівав розмову про Антона, що може би сюди жити приїхали, клопотався, що вже старий, що в домі треба господаря.
Пройшов час….. Алла народила сина, тішилася ним. Та коли годувала, часто ховала сльози, серце кров’ю обливалося. Син дуже схожий на батька, але в чому винна дитина? Це ж рідненька кровинка, Богом дане дитя. Журилася, що не може розповісти правди. Ховалася, вдаючи, що по телефону розмовляє з чоловіком.
Яскравий сонячний день…. По небу пливуть білі, пухнасті хмари. В колясці лежав Андрійко, роздивлявся довкола.
- Бачиш, вже засадили город, як добре, що не одні руки, а то ми б з мамою, ще скільки б часу товклися.- клопотався батько,- Та й сіно вже скоро буде, роботи багато, дав би Бог здоров`я.
- Та я ж, ще не їду. Нехай трохи підросте, вже тоді, - вкотре заспокоювала батьків.
Андрійко на руках, але вертівся, як шило. Батьки тішилися онуком. Як вечір так і суперечка, чи дідусь, чи бабуся візьме на руки, не могли поділитися.
Мати затіяла розмову про Москву, хіба не бачиш в мене тиск, якщо щось станеться, до кого за допомогою звертатися?
При таких розмовах, її кожного разу охоплювала тривога - ой, якби ж знали правду.
Одного разу, батько дуже заклопотаний зайшов до хати,,
- В сусіда Миколи інсульт, лікарі сказали не виживе, а той син! Що сказати - паразит, ні слуху, ні духу, за скільки років один раз був, тільки висилає гроші.
Готувалися до похорон. Прийшли всі сусіди, навіть прийшла колишня - третя дружина, яка п`ять років назад покинула його.
Розмовляли люди між собою, що покійний чоловік – гуляка, набрався гріхів. Та жінки його теж любили, на старості не стало терпіння і в останньої дружини, покинула. Син в Москві начебто порядний, двох дітей в інститутах вчить, так розповідали люди, розхвалював сина.
Вже третій день, від сина покійного ні звістки, батюшка відчитує молебень. Жінки сиділи зажурені, враз, аж заіскрило мерехтіння свічки, до хати увірвався мокрий, розчервонілий син.
- Я прийшов, тату, вибач мені, вибач, - голосно пролунали слова, став на коліна, плакав.
Коли поверталися з кладовища, думки не покидали Антона, чому тут Алла і чому, толком не подивився паспорт, її приписку ? Що за хлопчина, якого вона тримає на руках, чий він? Коли помітив схожість очей, здригнувся.
Опісля поминок, за столом залишилися лише сусіди. В Надії на руках вертівся Андрійко. Антон присів поруч, тихо запитав,
- Це ваш онук?
- Тішимося, Алла тут народила.сюди нехай підросте, тоді вже поїде. Чоловік, якийсь кацап, навіть не знаємо, в очі його ні разу не бачили. Не хоче приїжджати, напевно соромиться, що ми сільські люди.
Він злегка зблід та за мить почервонів, холодним потом вкрилося чоло. Намагався не видати себе надмірною цікавістю, немов обпечений, швидко вийшов з кімнати.
Вечір… сонце майже зовсім заховалося за хмари. На землю лягала прохолода. Надія, зморена за цілий день, від тиску випила ліки, дрімає. Алла вкладає сина спати, наспівує колискову пісню. А батько пішов надвір, у сараї та влітній кухні зачинити двері.
Тихий стук у вікно, збентежив Аллу. Невже він? Навіщо прийшов? З миттєвою рішучістю, швидко вийшла з хати.
Антон схопив її за руку, ривком потягнув за хвіртку, під кущ жасмину,
- Що ти зробила? Чому ніколи не сказала з якого ти села? Навіщо народила? Чому втекла? Чому не призналася, що вагітна?
Говорив наспіх, зопалу, нервово палив цигарку, озирався.
- Я би в лікарні заплатив, було би все добре, жили б тільки для себе. Тобі треба це село? Я так розумію, це мій син. Але в мене є двоє дорослих, я не збираюся розривати стосунки із сім`єю. Тобі треба було цієї замороки?
Тремтіла, ні вона йому не повірила, адже паспорт довго був при ньому, що навіть не поцікавився звідки вона? Яка байдужість! Від люті, із силою вліпила ляпас, різко повернулася, пішла.
Тільки зайшла за кущ, по дорозі до хати, навпроти неї стояв батько,
- Нам треба поговорити, я все чув, пішли присядемо під грушкою.
Від раптовості, слів не знайшла, мовчала.
- Я все зрозумів, доню. Він мерзотник і я бачу не надійний, толку не буде. Недарма кажуть яблуко від яблуні. Не знаю, як він там жив у тій Москві, правда покійний Микола його хвалив та напевно він вдався до нього. Запитувати не буду, як, і що? Це твоє життя! Напевно ляпаса він заробив, якщо ти це зробила. Та хочу тобі сказати, можливо ми винні, опісля школи не відпустили вчитися, це таке діло, але назад час не повернути. Та я тебе прошу, давай залишимо все в таємниці. Якщо мама дізнається, що батько онука Антон, не перенесе удару. Останнім часом, занадто часто проблеми з тиском, із серцем, ти ж сама бачиш.
Вона слухала, намагалася приховати сльози, які відчувала на устах. Не стрималася, обійняла батька, тремтіла, плакала.
- А той кацап, боїться їхати до нас, в Україну. Тож краще нехай не їде, ми самі виростимо Андрійка, все буде добре!
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2017
Какой прекрасный, там вид, за окном,
А мы вдвоём, с тобой, всё ждём весну,
Посеребрит, пусть зимушка кругом,
И я покрепче тебя обниму.
Ещё капели, не поют песню,
И мне так холодно, уж одному,
Пусть погуляет, ветер с метелью,
Ведь я тебя, не отдам, никому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718672
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2017
Як одиноко, бо ж, як вовчиця,
Колючий вітер січе в обличчя,
Із ним так хочеться завивати,
Про біль й жорстокість, всім розказати.
Бачу впав воїн, посеред поля,
Спитати хочу, а де ж та доля?
Чому гарненька, ця молодиця,
Мов цвіт калини, а вже вдовиця?
А сніг мете, що й світу не видно,
Свавілля кожному остогидло,
Прошу Всевишній зупини війну!
І захисти - неньку Україну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2017
Свідомість людства про наше життя,
Щодень думки, гризуть про майбуття,
Чого чекати? Як змінився світ,
І яким стане, навкруги всесвіт.
Хто посилає й звідки, нам зміни,
У невагомості… є переміни,
Здається ми, там зовсім безсилі,
Летять ракети і мають цілі.
Хтять люди знати, хто керує цим,
Здається є, питання відкритим,
Читали здавна, усе про Богів,
У всі віка ,народ мав ворогів.
Чи то послАнці? Звідки, не знали,
У житті певно весь час страждали,
Тож де взялись, на безсмертній землі,
І виживають на суші й у млі.
Ті землетруси, смерчі і зливи,
Що навкруги, всякчас негативи,
Давно здається, знищили б усе,
Як в лихоманці, довкола трясе.
Людство живе, витримує завжди,
І катаклізми вистоїть й біди,
Собою мужньо все переживе,
Випробування для нього святе.
Людина здатна, думать, творити,
А чи спроможна все захистити?
То риторичне, нині питання,
Та чи доведене існування,
Людини.Як з’явилась на землі?
І чи, зникає, коли у пітьмі?
Життя суворе, але триває,
Всі перепони перемагає
Мабуть людина, послана Богом
Тому продовженням і є всього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017
Її крила, здаються нерухомі,
Як літає, мов господиня в домі,
А проворна, в кожну шпаринку лазить,
Кого хоче, завжди зможе образить.
Ой шкідлива, до того й надто прудка,
Поневолі наважується рука,
Відмахнутись від неї, - Геть, ну геть!
Ич пристала, липне, дзижчить, хай їй грець!
Ще нахаба, вже сидить регоче,
Все смакує, звичайно що захоче,
Павучок, на неї зирить, чекає,
Сплів мереживо, говорить кохає.
Як обійме, вона гучно, мов кричить,
Бідолаха, за мить тихенько дзижчить,
От пораділа, що цокотуха,
Ох, любов, вже пропала, хитра муха.
16.02.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017
Прелестный миг…очей очарование,
Как крик души и в любви признание,
А можно ли, познать любовь и страсть,
Чтобы любить искренне, не страдать?
Твой взгляд светлее, всех чудес земных,
Как всласть воды, из рек всемогущих,
Испить глоток и тихонько пьянеть,
Чтоб целовать, при этом не сгореть.
2010г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017
Нині светра я в`язала,
І на милого чекала,
Чомусь вітер розгулявся,
Жваво з листям забавлявся,
Шепотів мені мінливо,
На сердечку так журливо,
Та все ж спицями уміло,
Тож в`язала дуже сміло.
Ниточки досить тоненькі,
Як його, очі синенькі,
Я із ними радість вклала,
Всю любов, адже кохала.
Квіточки неначе в полі,
Щоб щасливі наші долі,
Молитви часто читала,
В житті кращого не знала.
Й попросила я у Бога,
Щоб його, нині небога,
На столі хліб і сіль мала,
Щоб любов нас поєднала.
Ниточки такі гладенькі,
Щоб завжди раді, миленькі,
Щоби добре нам жилося,
І так ніжно любилося.
А, як светра він одягне,
Та на мене хай погляне,
Подарує диво – квіти,
Із ним будуть у нас діти.
Вітерець… теплий, ласкавий,
Як хлопчисько, віє бравий,
Про любов мені розкаже,
Нас навік разом пов`яже.
Січень 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017
Негода... здіймався поривчастий вітер. Руде, жовте, золотисте листя згортає до купи, крутить ним, підносить догори і вже знову розсипає. Часом так високо здіймає, що здається підносить до неба у вирій. І зненацька під тиском краплин дощу летить донизу, довкола розкидає. Сильний вітер ніяк не вгомониться, з новою силою, з дерев зриває останнє листя. Пташок, що залишаються зимувати, загнав у надійні схованки.
Надя стояла на зупинці, якщо так можна було назвати. Шиферне покриття напів розібране, потрощене, діряве. Від дощу навряд чи й можна сховатися, а він неначе її переслідує. То накрапав та вже поступово перейшов у зливу. Від вітру ухилялася, парасолька крутиться, по обличчю стікає дощ.
А напередодні у двокімнатній квартирі сварка, здавалося б чому? Але ж живуть у достатку, обоє мають роботу. Вона працює у школі, викладає іноземну мову. Дмитро займає посаду ректора інституту. Сусіди завжди їз заздрістю дивилися на цю, прекрасну пару. Насправді підноготні ніхто не знав, чому сварки. Всім байдуже, ні знайомі, ні друзі її про це не запитували, також не цікавилися чому для повного сімейного щастя, не народили дитя. В молоді роки оберігалися, а коли їй виповнилося тридцять, він захищав дисертацію, настояв, щоб перервала вагітність. То для неї було неприємним сюрпризом, чи можна сказати пасткою. Він просто запропонував поїхати в лікарню, на визначений час. Вона навіть не знала, про що він домовився. Вже, як в кабінет зайшли, поцілував в щоку,
- Не хвилюйся, все гаразд.
Її здивувало, вдома майже завжди тихий, заклопотаний своїми матеріалами для студентів. А тут не бракувало слів. З лікарем, по - приятельськи спілкувався. Останніми словами приголомшив,
-Ми готові на операцію
Їй би кудись втекти, щоб захиститись та не змогла проронити ні слова. При лікареві цілував руки, втішав, що любить, що домовився, зробити все так, щоби згодом, ще змогла мати дитину.
Мабуть з пів року, жили спокійно та з часом чоловік додому став приходити напідпитку, не раз комір сорочки був у губній помаді, пахло чужими парфумами.
Минуло три роки. Надя себе повністю присвятила школі, з учнями проводила додаткові уроки. Додому поверталася запізно, інколи, він вже був вдома, але частіше, як лягала спати, його ще не було. Стосунки стали зовсім натягнуті та про свої обов`язки не забувала, завжди приготовлені страви, печені солодощі, які він любив. І коли він приходив пізно, спати лягав у кімнаті, вона ж ковтала сльози від його байдужості. Та, як були разом, час від часу запитував,чи не готова народити? Вона ж хотіла та все дарма, лікування не допомогло, лікарі розводити руками.
Він же почав колоти в очі, що інші і по три рази переривали вагітність і нічого, народжували. Дивувалася, адже мудра, досвідчена людина, мав би все розуміти та, на жаль, у всьому звинувачував тільки її.
Вона ж ні з ким не ділилася, лише одна подушка знала скільки за весь час пролито гірких сліз. Як болить її душа, як страждала, що до себе не мала належної уваги. Тоді, як навчався, захищав дисертацію, весь час заклопотаний своїми справами, все списувала на зайнятість. Коли став ректором дуже змінився, став байдужим і холодним подібний айсбергу.
Те що сталося сьогодні… вона від нього такої поведінки не очікувала. Надія вдома… Дмитро відчинив двері, пропустив вперед молоду дівчину, напевно студентку,
-Заходь люба! Буде все (окей), старої вдома нема, в неї пари, то ж роздягайся і бігом у ванну. Я прийду, покажеш, що ти вмієш, нарешті залік здаси.
В цей час, вона пила каву, почувши такі слова, поперхнулася, закашлялася.
- Зачекай! Не поспішай, я зараз, - почула його голос до дівчини. Розчервонілий залетів в кухню, від нього тхнуло спиртним,
-О! Ти вдома, а я це. Тут прийшла студентка здати залік, так я це… Пожартував трохи з нею…
- Гарні жарти, а це що? – запитала, показуючи на шию. Він стояв перед шафою з дзеркалом, побачив на щоці і на шиї свіжі сліди губної помади,
- Тю, це дзеркало таке, - гупнув по ньому кулаком. Від удару, на дріб’язки розсипалося дзеркало.
А далі… все неначе в тумані. Швидко зібрала речі, вийшла з квартири. Що робити далі й гадки не мала. Все ж вирішила розірвати стосунки. Але куди йти ? Адже вона на чужині. До школи… ні, адже соромно, не наважилася. Поїхати до батьків уДрогобич, майнула думка, зупинилася, батьки вже немолоді. Навіщо їм ці неприємності, тим паче живуть з молодшим братом, в якого є сім`я. Один вихід, поїхати до найближчого готелю. В метро, метушня, людно, то ж саме час пік, всі добираються до домівок. При виході сталася штовханина, щось дуже шарпонуло пальто. Вона відразу перевірила кишеню, в якій лежав гаманець, на жаль, там пусто. Довкола озиралася, кожен поспішав, не звертаючи ні на кого увагу. Ой, що ж буде, така глибока кишеня, як же змогли? Здушили сльози, хотілося плакати, кричати, серце рвалося на частини. Вийшла з метро, згодом трохи опанувала себе. Погода, як настрій…. холодний дощ із вітром. Вже на зупинці роздумувала, були гроші мала зупинитися в готелі, а тепер ніби така гола, як дерева. Думки не доганяли одна одну.
Розпач, стояла з валізою, дивилася в нікуди. По обличчі, разом з водою текли сльози. Від душевного болю хотілося кричати та чи це допоможе.
Їй на очі, з великою ч.чорною парасолею потрапив чоловік. Пригинаючись від вітру, поспішно переходив дорогу до зупинки. О, іще одному вдома не сидиться - надлетіла думка. Та він раптово зупинив на ній погляд, вже став поруч. Так, я к і вона, поглядав у бік, звідки мав приїхати тролейбус. Все ж помітив її мокре обличчя. Здригнувся від уяви, як їй холодно, моторошно від дощу. Наважився підійти ближче, щоб і її парасолею захистити від дощу,
- Може так краще? Шановна, ховайтесь під парасольку. Бачу змокли, ще довго чекати? Давно тролейбуса нема?
О, такий уважний, подумала, насправді трохи промерзла, відчувал, що вже й часково промокло пальто.
-Дякую,- проговорила тихо. Він уважно й сміливо дивився в її очі, немов, щось там шукав. ЇЇ погляд, форма й смарагдовий колір очей нагадали покійну дружину. Світло - русе волосся, округле підборіддя, дуже схожа, хто вона?
Автобус тихо під’їхав до зупинки. Помітивши, що вона не зрушила з місця, здивувався,
-Ви мабуть переплутали зупинки, тут тільки третій номер зупиняється.
У відповідь розгублено поглянула, їй не було, що сказати.
-Я бачу ви замерзли, я теж, давайте зайдем у кав’ярню, погріємося, кави вип`ємо.
А який вихід? На згоду кивнула головою. У приміщенні тепло, затишно, тихо грала лірична музика. Мабуть так треба, подумав, може розповість що сталося.
- Ой, ми ж не знайомі, я Павло, можна Паша, так приємніше, бо офіційне спілкування за кілька років вже набридло.
- Надя, - відповіла тихо, трохи соромлячись.
Не поспішаючи, пили каву, напевно думки у кожного свої. Тільки зацікавлені погляди один на одного, мовчання. Раптово взяв її за руку,
- Послухайте мене, я бачу в скруті, хочу вам допомогти. Щоб не думали, що я якийсь пройдисвіт, вислухайте будь ласка. Мені сорок сім років, на службі був майором, у зв`язку зі скороченням штату, пішов на пенсію. Мав дружину Марію, майже два роки назад, залишила мене із сином. У наш час, на жаль, не всі спроможні побороти онкохворобу. Син військовий, йому двадцять п`ять років, зараз служить під Львовом. А я живу недалеко. Їхати дві зупинки, це ходив у бібліотеку, дещо прочитав в читальному залі. Загалом зараз вдома, пенсія непогана, як кажуть, можна пожити.
. Вона повільно забрала руку,
- Ну, що ви… мені все так розповідаєте, ви ж мене не знаєте, навіщо так?
- Надю, ви розумієте, я трохи знаюся в людях, бачу, що у вас, щось сталося та думаю зараз запитувати не варто, просто не хочу. Пропоную поїхати зі мною, звичайно в гості, захочете розповісти, а ні, самі вирішите, що робити завтра. Холодно, осінь, думаю для мандрів погода несприятлива.
Зашарілася, схвильовано із сумочки дістала паспорт, намірилася показати йому. Його обличчя виражає здивованість, стурбованість, розгубився, все ж заперечив,
- Ні – ні, ну що ви? Краще дайте відповідь на мою пропозицію.
Ось так зненацька…. оце подія, в голові роїлись думки. Схиливши голову, мовчала. Павло теж мовчав, тільки дивився на неї, все знаходив спохожі риси з покійною дружиною. Щоо це? Подарунок долі? Мовчання перервала весела музика, придала їй впевненості, підняла настрій, сміливіше дивилася в його очі,
- Я згідна.
Для чого, ще якісь слова… Немов голуб, біля голубки, тепліший погляд,
- Ну ось, заспокоїли мене, а то був би хвилювався.
Надворі стемніло, дощ так і не вщухав. Вони піднялися на третій поверх, дев`ятиповерхового будинку. Його уважність дивувала, в руці валіза і весь час її підтримував за руку. Відчинивши двері, запросив до квартири, помічала його хвилювався,
- Ось, будь ласка, мої апартаменти, влаштовуйтесь, ознайомлюйтесь. Що потрібно, не соромтеся, кажіть.
У квартирі затишно, помітила, видно що воєнний. Він показав їй кімнату, де могла відпочити.
Переодягалася в махровий халат. Велике дзеркало прикріплене до шафи, як не побачити себе. Обличчя змарніле, виснажене, намагалася посміхатися, адже треба триматися. Але ж справді, сорок років, це ще такий вік, ще може зустріти друга, чи партнера, бути щасливою.
Гучно свистів чайника. Чого сидіти? Запитує себе. Треба йти, якось не зручно, але треба.
Павло підвівся з дивану, сонячний погляд, яка ж вона мила - догнала думка, так схожа на покійну дружину. Стан, руки, рухи… а очі… Відчув, щось перевернулося в душі в горлі пересохло, злегка зблід.
Вона помітила, уважно подивилася на нього, чи так хвилюється? Погляд перевела на фото в серванті. Мабуть його дружина, а справді, є якась схожість.
За чаєм, попросив розповісти про себе. Та вона й сама хотіла розповісти, щоб не подумав, що якась не серйозна жінка, пуста й розбещена. Бесіда затягнулася надовго. Вже була майже перша година ночі, коли він запропонував відпочивати. Ніжно взяв за руку, уважно подивився в очі,
- Все буде добре, гарних сновидінь.
Стримуючи хвилювання, подякувала за допомогу.
Заснула майже відразу, їй здавалося, згадуючи своє життя, важку ношу скинула з плечей.
Опісля спілкування, Павло довго не міг заснути, крутився, через кожні п`ятнадцять хвилин дивився на годинник. В голові копошилися думки - чому її зустрів? Може й справді мені така доля? Чому схожа так? А може…. ні, чортівня якась, сварив себе, хіба ось, так відразу закохатися? Але ж так до себе манить, що це? Дві години сну, чомусь боявся проспати, сам не розумів чому. Нарешті ранок, на годиннику майже сьома годин, поспіхом збирався в магазин.
Надворі похмуро…. на деревах де-не-де видніється іній, земля вкрита памороззю.
Ой, як гарно, добре, що дощу немає, дивлячись у вікно, тішилася Надія. Настрій піднявся, вчора в сумці знайшла сто гривень, заспокоїлася, добре хоч гроші на проїзд є, за кілька днів зарплата. Зайшла в кімнату, перше, що помітила, на столі в тарілці лежали бутерброди з вітчиною, у вазі фрукти. На душі потепліло, відразу з`явилося відчуття порівняння, її чоловік, цим ніколи не переймався. Навіть уяви не мав, щоб такий чоловік, ходив за продуктами в магазин, на базар. Вважав, цим завжди мала займатися жінка. Не дай Бог, хтось побачить зі студентів, мовляв, з нього сміятимуться.
Павло приніс дві чашки кави, привітався. На обличчі виглядав досить свіжо. Приємно пахнуть парфуми. Костюм коричневого кольору і біла сорочка йому душе пасували. Ледь посміхнувшись, запропонував,
- Прошу, давайте поснідаємо…
Снідали швидко, мовчки, вона спішила в на роботу. Тільки наважилася встати з - за столу, він вже тримав пально, допоміг одягнути..Перша встала з - за столу, він допоміг одягнути. Двигнула плечима, мацала, чи воно повністю просохло. Він уважно спостерігав за її кожним рухом,
-Та я у ванній кімнаті включив калорифер, добре що просохло, на дворі приморозок.
Їй наскільки було приємно, що навіть посміхнулася.
- Надю, підійдіть до вікна,- рукою показує, куди звернути увагу,
- Он там бачите, сірого кольору машину, то моя, старенька та вас на роботу відвезу.
До обличчя прилинула кров,відчуває, що червоніє, поспішила до виходу. Дорогою весь час мовчали, збентежена такою повагою, не наважилася заговорити. В руці тримала телефон, гадала, що має подзвонити Дмитро, але очікування виявилося марним.
Коли Павло завіз її на роботу, в нього значно покращився настрій.За від`їзд мови не було, тішився, з`явилася надія, що не поїде, що зможе її краще пізнати.
Спливав робочий день, дзвінка від Дмитра не було. Не знала, чи це на краще, чи на гірше та настрій псувати не хотілося. Все обдумала, впевнена, до нього не повернеться.
Біля школи, з букетом хризантем на неї чекав Павло. Їй настільки приємно, що в очах з’явилися іскринки. В машині, він помітив її покращений настрій, сонячну посмішку, яку здавалося, хотіла приховати.
На кухні на столі, уже в рукаві, лежить курка.
- Ну, що поки зробимо салат, вона за той час спечеться,- підморгнув, демонстративно поклав її в духовку.
За мить вже стояв біля неї, ніжно взяв за плечі,
- Ну от, ви тут зможете стати господинею.
Стрепенулася від несподіванки.
- Ну - ну, не треба хвилюватися, я буду прямий, давайте перейдемо на "ти"- запропонував, із серванта дістав пляшку Шампанського.
Думка за думкою, як у річці стрімка течія води, а можливо воно мало так бути? І чому саме в такий день його зустріла?
Вони весело провели вечір, смакували вино. Ніжні погляди в її очі, поцілував у щоку, відразу відійшов до вікна. Вже три роки, як з жінками не мав стосунків, намагався зробити так, щоб не помітила потягу. Але вона сама відчула, як дотик його руки збентежує,колотиться серце. Поспішила в кімнату, огорнувшись у плед, губилася у невизначеності.
Ввечері подзвонив Дмитро, в цей час Павло ще не спав, чув тиху розмову. Від того, що почув, на душі стало одночасно і тривожно, і радісно. Чітко почув, як вона сказала, що не повернеться. З її розмови зрозумів, що подасть заяву на розлучення.
Минуло кілька днів…. опісля роботи завжди зустрічав Павло, охайний, стриманий, дуже уважний, в той же час веселий. Розповідав різні історії, навіть одного разу читав вірші С.Єсеніна. А потім на кухні разом готували вечерю, чаювали.
Одного вечора, Павло зненацька поцілував у щоку, дивлячись у очі, весело промовив,
- Надійко, а давай приготуємо печінку, я так люблю смажену з цибулею, сьогодні отримав пенсію, ходив на базар, купив м`яса та дещо з продуктів.
Її давно ніхто так не називав, тепло огорнуло тіло, не знала, що сказати, що робити, ніжно подивилась на нього. Він ледь стримувався, хотів, обняти, пригорнути, загубитися в ній. Мовчання… думки. Нарешті, опанував себе, з холодильника дістав печінку. Вона взяла в руку цибулину і ніж. Павло нахмурився, забрав цибулю,
- Ні - ні, де це ти бачила, щоб твої оченята плакали, це моя справа, а ти краще он, печінкою займися.
Почервоніла, як стигла вишня на сонці, серце шалено билося, здушили сльози, ледь трималася, щоб не побачив обличчя. Від його уважності, їй хотілося заплакати. Це ж треба так ставитися до жінки, думала про себе. Чомусь так боляче, адже чоловік про неї так ніколи не турбувався.
Смачна, весела вечеря. Він розповідав, що не любить чистити картоплю, бо набридла, ще за часів служби, про різні пригоди, про друзів, які залишилися, ще на службі в інших гарнізонах.
Вечорами, Надія сиділа за зошитами учнів, він спостерігав за нею в ледь причинені двері, відкидав думку, що вона зможе його залишити.
Ну от і все - перевела подих, нарешті отримала зарплату, її часто затримували в кінці року. Думала, як йому сказати, що хоче перебратися в готель. Хоча покласти руку на серце та чесно зізнатися собі - не хотіла розірвати з ним теплі, дружні стосунки.
Чудовий, тихий вечір… надворі злегка морозило, інколи пролітав лапатий сніг. Вони стояли на балконі, їй здавалося серце вискочить з грудей, відчула, що не проти, щоб обійняв і навіть поцілував, зрозуміла, таїла в душі, він їй подобається.
Наступний день був вихідним, він запропонував сходити на циркову виставу. Звичайно погодилася, мабуть років десять ніде не була. Та зранку, коли зайшла в кухню, привіталася, здивувалася. На столі лежало круто замішане тісто, м`ясний фарш.
- О! Доброго ранку,- наблизився поцілувати. Підставила щоку, усміхнулася ,
- А, що в уста не можна?- запитав радісно.
Вмить зашарілася, але по тілу відчула тепло.
- Ну, що наліпимо пельменів? А потім гарненько наїмося й будемо відпочивати, сьогодні ж вихідний, можна розслабитися,- впевнено, не поспішаючи говорив Павло.
В той же час уважно спостерігав за нею, немов чекав, може вона хоче щось сказати? Ні, вона вирішила змовчати, зрозуміла, що розмову прийдеться відкласти на вечір. Вже допомагала ліпити пельмені, міркувала; чому є така різниця між чоловіками, чому не зустріла його в молоді роки?
У небі злегка переливається молодий місяць, красиво мерехтять зорі. Під місячним сяйвом, іскриться, сріблясто переливається сніг. Їм дуже сподобалася циркова програма, В гарному настої обговорювали деякі моменти виступів. Йшли не поспішаючи…свіже повітря пестило обличчя. Зненацька почав падати густий, лапатий сніг, здавалося все довкола заворожує, скрипить під ногами. Павло взяв за руку, підтримує, щоб не під слизнулася. А вона йшла й думала; як розпочати розмову про від`їзд, що він скаже? Все ж наважилась,
- Нам треба поговорити, я вчора отримала зарплату.
- Ні, тільки не зараз, поглянь , який чудовий вечір, ще буде час, - сказав з піднятим настроєм.
Коли прийшли, він швидко поставив чайник, включив телевізор,
- Не заперечуєш? Я послухаю новини.
Опісля ванни вона пішла до себе в кімнату, щоб не заважати. Сама ж зрозуміла, що на ніч він не хоче мати розмову, виключила настільну лампу, лягла в ліжко. Та сон не йшов, чула, як він інколи зітхав. А може все залишиться, як є, в душі мала надію, їй здалося, що вона все життя мріяла про такого чоловіка. Повернулася на іншу сторну, в голову лізуть грішні думки. Він же ще не старий, хіба до жінок не здатний, тому нічого не запропонував? Можливо я, просто йому не подобаюся? Думки крутилися, як за вікном сніг під дійством вітру, засинала.
По телевізору новини йшли тільки для звуку, він не міг зосередитись на словах дикторів. Відволікався, повторював слова, - невже я не зможу її ощасливити? Як наважитися підійти, як зізнатися, що покохав? Горів бажанням щоб назавжди залишилася з ним.
. За вікном прокинувся ранок… небо сіро - синє, сонце розсипало перші промені. О, буде чудовий день, подумала, але мабуть не для мене. Надія шидко накинула халат, тихо виглянула з кімнати, Павла не було. Раптом в двері подзвонили, вона повернулася. Він поспішав з кухні, відчинив двері, почула голос незнайомого,
- Це вам! Від мене теж вітання! Розпишіться….
- Дякую!
Двері зачинилися. В шпаринку, вона побачила Павла з букетом білих хризантем. Що це? ЇЇ охопив розпач, напевно день народження. Що ж робити? Їй треба було в туалет, а вже потім думати, як бути. Вона одягла красиве в`язане плаття волошкового кольору, прикріпила брошку - метелика, яка переливалася перламутром. Наважилась змінити щоденну зачіску, гарно вклала волосся, покропилася парфумами. Взяла в руку помаду та тут же зупинилася, поглянула в дзеркало, мабуть не варто. Все ж себе підбадьорила, підморгнула й тихо промовила,
- Що буде, то буде…
У кімнаті Павла не було. Швидко шмигнула в туалет, потім у ванну кімнату, поверталася назад, на столі у вазі стояли ті самі хризантеми.
- О! Надійко, ти така красива! Дай погляну на тебе,- зупинив її, саме виходив з кухні. Вона вся немов загорілася, від його слів, обличчя запашіло. Помітно хвилюючись до нього,
- Напевно в тебе день народження, хоч би слово промовив. Він ніжно взяв за плечі, дивився в очі,
- Вибач, не хотів наперед говорити, хочеш привітати? Мені достатньо слів!
Вона вислизнула з - під рук,
- Що ж прийми вітання, найкращі побажання, нехай в тебе все буде добре, а основне здоров`я, ну звичайно гарного настрою, щоби збулися всі мрії..
Він підійшов так близько, що вона почула його серцебиття, майже притулився до неї,
- А поцілунок?
Очі забігали, як у пташки, що попала в клітку. Її уста ледь торкнулися щоки, хотіла йти та він взяв руку,
- Сьогодні вихідний, куди нам поспішати, давай удвох накриємо стола відсвяткуємо. Ось мене син привітав, бачиш молодець, не забув, здається непогано виховав.
Метушився, відкоркував Шампанське, випили, гарно поснідали, хоча вже була одинадцята година.
Вона збуджена подіями, вийшла на балкон. Дивиться в нікуди, думки не дають спокою. Вважала в такий день, недоречно почати розмову про переїзд. Тим паче випили вина, це не жарти, тут треба бути впевненою, а не так, як вона відчувала себе розслабленою.
Її відволікла музика, яка почала лунати з кімнати. Павло підійшов до неї,
- Мадам, прошу до танцю, надіюся сьогодні ти мені не відмовиш.
Тиха, легка музика сприяла роздумам, танцювали мовчки. В собі відчула бажання бути коханою. Його теплі, ніжні руки, торкалися тих почуттів, яких вона боялася. Гучно калатало серце, бажання обіймів, ласки все ж вдалося зупинити, ї
- Може досить, вже три танці, давай відпочинемо. Тільки присіла на диван, він з кухні приніс торт.
- Давай я біля тебе присяду,- посміхнувся, взяв за руку,
- Надійко, я не такий молодий, мабуть багато красивих слів не знаю та будь ласка вислухай мене. Я думаю це доля нам зустрітися ! Я ось! - він з кишені дістав коробочку.
З надвору,через скло вікна, сонячні промені торкнулися двох обручок, відблиск відбився у її очах. Він помітив це, вже в своєму рішенні став впевненішим,
- Ми не так давно знайомі та я зробив висновок, що я не зможу відпустити. Я кохаю тебе! Ми маємо право на щастя! Хочу, щоб ми завжди були разом!
Не знала, що сказати, люб`язно посміхнулася, тулилась до його мужніх грудей,
- Ти подарунок долі. Я щаслива це почути. Нам і справді не варто втрачати час. І в такі роки життя при підносить сюрпризи.
За вікном пролітав сніг, припадав до скла. А вона завмирала від солодких поцілунків.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2017
Надворі літо… в полі пшениця під сонцем золотиться, під дійством вітру хвилями, немов море. А поміж неї стежка. в ромашках, маках, васильках і де - не - де стирчать квітучі колючки. Волошки, як на рушнику, одна за однією віночком розстелилися, тягнуться до блакиті , від помірного вітру, злега тріпочуть.
Клавдія йшла, а очі від болю загубилися, не знала куди той біль подіти, пішла в поле, там з травами поділитися, прошепотіти, щоб загубити свою печаль. Вона її, через все життя пронесла, вже скільки років проминуло, а все перед очима, наче вчора.Та подія не покидала її навіть на мить, яке життя?! Що прийшлося пережити! І нащо було нагадати, зачепити рану, що і так все життя болить.
Неподалік, з опущеною головою, на висках біліє сивина, по дорозі йшов чоловік. Здавалося - нічого навкруги не чує і не помічає. Так він йшов від неї, його очі сповнені слізьми. Це він, всі спогади пробудив, сказав все життя марив, хотів потрапити сюди. За скільки років собі не зміг пробачити, в думках себе картав, що такий гріх колись собі дозволив.
Вітер схиляє до землі налиті колоски пшениці, присіла серед них. Спогад крає серце, по щоках котяться сльози.
Йшов тисяча дев`ятсот сорок перший рік, війна…
Вона мешкала у селищі, неподалік від Харкова. Сім’я невелика, син та чоловік Петро. Він працював в Харкові на заводі, а синочку, Костику, було майже три роки. Війна зненацька застала, хоча розмови давно ходили, що Гітлер може напасти та ніхто не вірив.
До останніх хвилин проводилась евакуація заводів, людей. Ешелони відправляли в Челябінськ, в Пермь, а завод ХТЗ в Сталінград. Хто міг виїхати, виїхав, а Петро із заводу відправляв людей, а сам не встиг. Саме приїхав за дружиною і сином та було вже пізно, виїхати не вдалося.
Страшенні, жорстокі бої відбувалися, коли фашисти заходили в Харків. Гул літаків, як страхіття літало в небі, мов зграї чорних воронів. На землю скидали сотні снарядів, земля здригалася від болю, стогнала від наступу фашистських танків. За ними йшла піхота, розбій і мародерство, знущалася над простими людьми - хто не покинув свої хати.
Кінець жовтня…. саме в цю пору починаються холоди, йдуть більш затяжні дощі. Фашистам, десь треба було зігрітися, годуватися. В одній із хатин зробили контору. Поводилися, як хазяї, як ті пси , по кожній хатині пройшлися, винюхували чи ніде немає наших солдат.
Документи Петра заховали в підвалі, німцям сказали, що лише є свідоцтво Всі інші документи згоріли в старій хаті, в яку влучила бомба. Таке страхіття довелося пережити Клавдії із сином! То було їх щастя, що снаряд влучив не в їхню хату, а в ту, що майже поряд. Нову хату недавно звалькували, в ній три просторі кімнати. Німці побачили, що є де зупинитися, сказали, що підселять постояльця.
Петра забрали в штаб. Спочатку розмовляли спокійно, оягли, взули, ще й нагодували.Та потім, три години стояв під прицілом, допитували, щоб розповів, що знає про кожну хату, про кожну сім`ю. А він мовчав, знову били, били прикладами по всьому тілі, юшила кров з обличчя. Надрізали одне вухо, а він мовчав, лише весь час, дивився вниз. Врешті – решт, знесиленого кинули в погріб. Три дні пролежав на вологій землі, знову били, знущалися. Пропонували, щоб працював на них, щоб розповів, що знає про війська. Наполягали, щоб став поліцаєм, та не погодився, хотів втекти, але ж куди?
Зайнявши Харків, фашисти просувались далі. Скрізь по дорогах мотоцикли, німці ходили юрбою, нахабно поводилися. Линув сміх, іржання, схоже на іржання коней, все більше після вечірніх гулянок і весь час пили »Шнапс» та закушували шоколадом.
Від хати Клавдії до поля, рукою подати. Буряки встигли зібрати. Там німці зробили склади, автомобілями звозили снаряди, ящики з кулями і вже підтягнули гармати.
Вечоріло… надворі йшов дощ, хтось заходив до хати, Костик заліз на пічку і як кроленятко притих, виглядав із - за завіси. Клавдія саме помила чотири картоплини, поставила зварити на вечерю. В дверях почула голоси, вся затремтіла, Боженьку, що буде? До хати, нахабно завалили два німці. Офіцер, зняв в багнюці чоботи, голодним вовком подивився на неї. Мімікою, жестами показав, щоб помила, а другий молодий, мовчки, ніби очима її їв, посміхався. Блиск очей, як у пантери, фальшиво з акцентом заговорив,
«- Файна, файна, это так у вас на Украине говорят? Я остаюсь тута». *
Згодом офіцер вийшов, молодий назвався Стефаном, одягнений завалився спати. Не тільки Клавдія, а й всі хто залишився, боялися вийти з хати. Скрізь нагляд, гітлерівців багато, як тільки вийдеш, могли й вбити. Було, як до криниці вийде по воду, відразу помічає погляди, чує гучні розмови німецькою мовою, а потім регіт. Немов дикуни на охоті, дивилися на молоду жінку звіриними очима. Їй лише двадцять три роки, красива, статна, обличчя кругленьке, щоки немов рум`яні яблука. Красу їй доводилося приховувати. Волосся наперед насуне, одягає хустку- ряднину, а брови виправить на широкі, намалює чорною сажею, щоб страшніша. Іншим разом спеціально замаститься багнюкою.
На другий день, Петра кинули серед хати. Ножем по серці Клаві, адже вона любила чоловіка. Побралися по любові, він був із сусіднього села, батьки ж їхні повмирали. Вона три дні і три ночі не відходила від нього, дякувала Богу, що залишився живим. А постоялець тільки поглядав, часом суворо. А часом здавалося в очах з`являлася турбота, ніжність, це її лякало. Коли Петро вже встав на ноги, знову прийшов офіцер з постояльцем, на підпитку. При ньому, офіцер на Клавдії розірвав стареньку сорочку, нижню білизну. Пишні груди виднілися в ліфчику, вона обхопила себе обома руками, він з розмаху вдарив по обличчю. Петро наблизився до офіцера, хотів захистити дружину та від удару по голові, звалився на підлогу. Хлопчик верещав не своїм голосом, постоялець взяв малого на руки, дав плитку шоколаду. Дитя переляканими очима подивилося на маму, на Стефана, згодом замовкло. Мімікою, офіцер показав, що гарна й вийшов. Відразу, за Петром прийшло двоє німців, нічого не сказавши, скрутили руки, кудись повели.
Наступного дня, Стефан ламаною мовою повідомив, що Петро буде жити, не вб’ють, але буде поліцаєм в Харкові. Клавдія плакала, з болем в душі, мусила прати й готувати їсти німцеві, коли наказував. Який вихід, замислювалася, втекти з дитиною - це пусті мрії. Як і інші в селищі, мусила терпіти. Людей зовсім мало залишилося, як якесь непорозуміння, щось німцям не подобалося, не розмовляли, відразу розстрілювали.
Позаду сувору зиму, майже голодні і в холоді, але вижили. Напевно таки, ще завдяки цьому німцю. Як заметіль, сильні морози, приводив друзів. Поводилися, як свині, пронизливі, єхидні погляди на неї. Але малому приносили хліб, шоколад, інколи й згущене молоко. Костик, був слухняним і в той же час переляканим, але до Стефана трохи звик. Петро приїжджав один раз на місяць. Понурений, цікавився хто із своїх не приходив, може десь, щось чула про партизан.Та де могла почути, як слідили за хатою, за нею. Коли всіх збирали на збори, Стефан своєю мовою з німцями, щось белькотав і її ніхто не чіпав, тільки з презирливою посмішкою, кидали вовчі погляди.
Влітку сорок другого року, всі думали, що повернуться наші війська. Люди бачили, як від`їжджало все керівництво, дуже близько гриміло, щось палало. Знервований Стефан влетів у хату, на стіл кинув банку консерви, малому в руки всунув шоколад. Про щось, по - своєму белькотав,вона зрозуміла тільки останні слова,
» -Я это, вернусь».*
З надіє, люди чекали на своїх солдат. Селищще немов завмерло, зовсім близько вибухи, автоматні черги. Згодом, як злі пси, повернулися німці. В хатах розмови, був бій з партизанами. Ввечері Стефан повернувся, підійшов до неї, хотів взяти за плечі,
«-Не бойся, я тебя любить, тебя не тронут».*
Вона відсахнулася, на руки схопила сина, нею трусило від злоби, з - під лоба дивилася на нього, рада була вбити, якби ж її воля.
Прийшла зима - холодна і сніжна. Хурделить майже через день, повсюди кучугури снігу. Щоб хоч якусь дорогу зробити, виганяли людей з лопатами розчищати, а хто не міг, падав знесилений, в того стріляли. Людей в хатах знаходили мертвими, замерзлими, не було чим палити, не кожен мав, щось їсти.
Майже всю зиму Петро не з’являвся. Коли почав розставати сніг, у селищі німців побільшало. Петро приїхав з одним німцем, який мав з Харкова якесь доручення, залишився ночувати. Пізно ввечері прийшов Стефан, вони цілу ніч пили, співали. Чоловік від злості потирав руки, от би вбити та зупиняла невизначеність, а що далі? Знає німецькі здібності, уб’ють дружину й сина. За цей час побачив їх жорстокість і ненависть. Він попередив її, що знайшов зв`язок з підпіллям, можна було втекти в партизани. Та йому не дозволили, дали завдання спостерігати, що діється і як можна більше допомогти людям, які в полоні, при нагоді організувати втечу. Костик дуже зрадів приїзду батька, до уст підносив вказівного пальчика й говорив,
-Тату, я нікому не скажу, нікому, так мене мама вчила.
Кожного разу, як Петро їхав у Харків, хвилювався за сім’ю, запитував, чи не чіпляється німець. Вона ж боялася зізнатися, що той белькотав про свої почуття, що її ніхто не діставатиме. Думала, хоч би Петро не вбив німця, бо тоді ж усіх розстріляють.
Настав квітень… Клавдії передали, що Петро втік до партизанів. Насторжено дивилася на Стефана, що буде, як він про це дізнається?
Одного вечора йшов дощ, чомусь син раніше вмощувався спати. Клавдія руками мацала голівку, що сталося? Досить і так худий, блідий, обличчя хлопчика на очах прямо біліло, а тіло здавалося зовсім холодним. Господи мабуть від голоду, в останні дні з`їдав хліба один шматочо, трохи юшки на лушпайках. Останнім часом Стефан обідав і вечеряв десь, сюди нічого не приносив. В його очах не помітила тієї злоби, що була раніше. Напевно втомилися, хоч би вже йшли геть, молилася, просила Бога. На столі, його пуста чашка, кілька книг, пригадала, що там бачила. Коли знайшла.аж просльозилася. Останній невеличкий шматок рафінаду розчинила у воді, дала випити синові. Сама на нгах ледь трималася, тремтячими руками притискала до себе, намагалася зігріти, читала молитву.
Нарешті його личко ледь посвіжіло, відчула тепліші ручки. Перехрестила, поцілувала, поклала на піч, накрила куфайкою.
Не пройшло й години, до хати зайшов Стефан. До чола підставив руку, щось викрикнув. Йогоочі розбігалися в різні сторони, ніби когось шукав. Від нього, неприємно пахло горілкою,
«-Я любить…со мной в Германию, собирайся скорее, будем уходить!»* Наблизившись, вирячив очі, нахилився до неї, приклав палець до уст
«- Только никому, ни шу - шу.»*
- Ні! Ні, що ти! Я з тобою їхати нікуди не буду,- перелякано заперечила.
Вона наважилася відійти, він ніби ледь тримався на ногах та сильно притиснув до себе.
Скільки мала сили пручалася, відбивалася, але не кричала боялася розбудити сина. Стефан, як розлючений ведмідь, схопив її за руки, загнув назад, притиснувся, жадібно цілував. Всі намагання позбутися його навали виявилися марними. Відчула дотик всього його єства. Він жадібно цілував уста, впивався, як змія, вона ж не витримала, вкусила за бороду. Вмить з розмаху вдарив по обличчі, зблідла, підкосилися ноги, впала на підлогу, в очах потемніло. Ніби на мить втратила свідомість, але знову її накрили поцілунки, заволодів нею. В голові дзвініло, по тілу гаряче, в очах темінь.
На лавці опритомніла, він хлюпав на неї воду, цілував пишні груди, тулився, як дитина. О, якже гидко, перехопило в горлі, ловила повітря, нудило, а він вцілував оголене тіло.
Згодом, себе відчула ніби трохи сильнішою, намагалася прикритися, встати. Він задоволено дивився, сопів, як брюхата свиня. Нарешті вдалося відсунути його ногою, як непотріб звалився на долівку.
Ледь дочекалася ранку, що робити? Проснувся Костик,
-Мамо я хочу їсти.
Ой, слава Богу, значить краще стало, може тікати та куди?! По вікнах зазирнула - машини, мотоцикли, знову наїхали паразити. Почула стогін, з підлоги піднявся Стефан, опустивши очі, тихо сказав,
«- Я любить! Прости!»*
Мовчала, По голові гладила сина, щоб не злякавсяя. притулила до грудей, майже криком,
- Щоб ти здох, нелюд, скот*на! Нехай Бог за цей гріх тебе покарає!
Його обличчя помітно зблідло, напевно вже деякі слова розумів, мовчки вийшов. Вона сама ладна його вбити та стримував син.
Пізно ввечері Стефан повернувся, зайшов мовчки, на стіл поклав дві консерви, дві баночки згущеного молока й майже пів буханки хліба. Очі бігали, як у перелякано зайця, зник у іншій кімнаті.
Того дня скільки сліз було пролито, напевно за все прожите життя, скільки не пролилося. Костик дуже кволий, цілий день відвертав увагу від тієї події та, як пережити те страхіття і які наслідки, що на неї чекають?
Між ними, немов чорна завіса. Стефан спілкувався тільки з Костиком. спілкувався. Інколи помічала, як з - під лоба, крадькома позирав на неї, напевно чекав, що вона щось скаже.
Минуло півтора місяці, зрозуміла, що вагітна. Досить і так не доїдали, обезсилена, тепер ледь вставала з печі, немов п`яна ходила по хаті. Стефан зрозумів, кожного дня приносив щось поїсти. Вона ж сама не їла, лише при ньому давала синові, бо дивлячись у очі, він наполягав.
Одного дня прийшов на підпитку, став белькотати ламаною мовою,
«-Не сметь, надо кушать, моё дитя любить! А я приеду, ведь твоего мужа убили. »*
Клавдія схопилася за голову, насправді від Петра, відколи поїхав, ні слова і ті люди, що інколи заходили до неї - не з`являлися. В такий час зробити аборт неможливо, діяла заборона, а зробити нелегально, не було фельдшерки, Тільки починалася війна, вона кудись виїхала. Надіялася, що втратить дитину, поперед себе піднімала відра, в гарячій воді парила ноги. Одного разу наважилася, в Стефана знайшла пляшку червоного вина, цілий стакан нагріла до гарячого й випила. Та все дарма, до вечора, як і не пила, тільки почувалася сильнішою.
В перших числах серпня німці наче показились, часто лунали постріли, когось поранили, когось убили. Радянські війська почали великий масштабний наступ. Гуділи мотори, мотоцикли та автомобілі, їхали вервечкою, німці тікали до Харкова. Стефан, як зранку зник, більше й не повернувся.
Нарешті дочекалися…. наші солдати вели полонених фашистів. зморені, голодні, обдерті та щасливі обіймалися з людьми. Майже всі їм виносили поїсти, хто що мав у хаті. Зі слізьми на очах навіть останнім ділилися, дякували. Клавдія раділа, плакала від щастя, відчувала, що скоро кінець війни.
Через тиждень, після звільнення Харкова, Петро прийшов додому. Радості не було меж, але це лиш на один день. Ввечері за ним заїхали, повернувся на завод, на ремонтні роботи. Вона дуже хвилювалася, що не наважилася з ним поговорити, що відклала на пізніше, бідкалася, що так скоро поїхав.
Минав час, вона почала повніти, відчула, як забилося дитя. Не було такого дня, щоб не думала, що ж буде? Як сказати чоловікові? Вечорами, вже спав син, в надії вдивлялася у вікно, чекала на чоловіка. Його дуже любила. В голові думки, сама собі не могла пробачити, що не запобігла тому, що сталося. Думала; ну все, як цього разу приїде, стану на коліна, буду просити прощення. А там, як скаже так і буде, то ж хіба вона зможе дитину комусь віддати, чи покинути. Воно ж маленьке було спокійне, лише, як їсти дуже хотілося, тоді стукало, про себе нагадувало і то так тихенько, як мишенятко. Думала, що напевно буде дівчинка, якщо так, назве Марією. Але основне її хвилювало - що скаже чоловік?
За вікном осінь. Холодний вітер з дощем обривав листя. Це третій день така погода, все небо вкрите сірою пеленою. Так і на серці в Клавдії, ніби якийсь камінь лежить, нестерпно давить, тривожно на душі.
Нарешті передали, що приїде Петро. І ось, ввечері біля вікна палахкотить свічка, чекала. Душа виснажена думками, щеміло під серцем, їй здавалося краще померти, чим мати цю розмову, але ж є Костик, їх кровинка, то ж не покине його. Вже чула, як відчинилася хвіртка, ламала руки, вся тремтіла, а по щоках сльози, як той дощ.
- Клаво це я, – гукнув Петро. Відчинила двері, очі геть сховала, адже вона стояла так одягнена, що її вагітність було добре видно.
- Кохана, - кинувся до неї, обійняв, поцілував в чоло.Зняв хустину, помітив, сльози, очі червоні – червоні. Здивовано кинув погляд з гори донизу, завмер, то червоніє, то блідне. Трохи помовчав,згодом тремтячим голосом,
-То нічого, то ж живі, це основне. Я знаю, бачив, що витворяли ці покидьки, ти така не одна. О, ти би знала скількох у Харкові вбили, наших молоденьких дівчат за те, що вони не підкорялися цим виродкам.
Ніжно подивився в очі, обійняв,
-Так, гадаю це перша і остання наша розмова, я вважаю - це наше дитя, моє, чуєш.
Її бажання на коліна впасти та просити прощення, але він взяв її руку, посадив на лавку,
- Все, я сказав моє дитя. А хто в селищі пліткуватиме, не звертай уваги, хто знає, коли я приїжджав.Де був, чи в Харкові,чи в партизанах, кому і які справи до нас.
Минув час, Клавдія ледве ходила. Петро в Харкові, тільки раз на тиждень приїжджав, привезе продукти й знову їхав. Це й так добре, а то би, як було вижити, де ті харчі взяти, а на роботі давали пайки.
Одного ввечера відчула, дитина проситься на світ. Одяглася, сина вклала спати, сама ж пішла в кінець селища до однієї жінки, яка вміла прийняти дитя. Не довго мучилася, просила прощення в Бога, опівночі народила дівчинку. На той час повненьку і до того ж, ще й зі світлим волоссям. Побачивши дитя зраділа, але в грудях, горлі тиснуло, сліз не змогла вгамувати, хотілося ридати. А маленька відкрила оченята і давай кричати. Повитуха уважно обстежила дівчинку,
- Гарненька, повненька та в кого ж така світленька?! Клавдія ховала очі, що сказати, через силу посміхнулася,
- Як моя бабуся, згодом волосся потемніша.Назвали дівчинку Марією.
Життя продовжилось… минуло два роки. Дівчинка дуже любила Костика, все рученята тягнула до нього, щоб взяв на руки. Клавдія залишала їх самих, сама йшла прпцювати в поле.
Через рік народилася, ще одна дівчинка, дуже схожа на чоловіка. Петро, як побачив маленьку, дуже зрадів, цілував крихітку, назвав Тетянкою.
Все б нічого та опісля війни Петро часто жалівся на болі в шлунку. При заводі в медпункті сказали, що напевно виразка шлунку, що потребує дієти і частого харчування. Але кожного дня був на роботі, в основному споживав сухий пайок та окріп.
А час летів…. зростало троє діток, Петро часто до н их звертався,
- Мій дубочок, мої берізки.
Всіх дітей любив однаково, однаково і приголубить, як і Клавдія. Хоч різниця все ж була, на вид Марійка світліша волоссям і розріз очей схожий на розріз очей Стефана. За Таню дівчинка набагато спокійніша. Про минуле ніхто не згадував.
Минуло два роки. Опісля операції на шлунку, Петрові дали другу групу. Але прожив недовго, через пів року помер. Важкі дні настали для сім`ї. Клавдія вперше поїхала в Харків на завод, де вже, опісля курсів, слюсарем працював син. Просила, бронь для сина, щоб не забрали в армію. Бо хто ж допоможе двох дівчаток підняти на ноги, вона в полі, на сезонній роботі, багато не заробить.
Чудовий літній ранок. Сонце привітно розкидало промені, із самого ранку припікало. На обійсті вже копошилися кури. Селище просинається рано, а ще саме жнива, усі вставали зі сходом сонця. Здавалося все гаразд, Клавдія розбудила дівчат. Швидко випили молоко, відправилися на тік, лопатами пересипали зерно, просушували, готували для зберігання. Сама ж в садку збирала яблука, з гарним настроєм на сік терла. Тішилася врожаєм, в цьому році добре вродило; і хліби, і городина. Навіть якусь мелодію наспівувала. Рпаптово помітила, як до хвіртки підходив стрункий чоловік, одягнений в костюм коричневого кольору, з нагрудної кишені виднілась білого кольору хустинка, в руці тримав дипломат.
«- Кто - то есть дома?! »*- гукнув і відразу заглядав у щілини між штахети.
Не поспішаючи, відчинила хвіртку,
- А вам кого треба?
Миттєво зблідла, перед нею Стефан. Ледь не впала, її раптово почало морозити, руками схопилася за хвіртку. Намагалася себе взяти в руки, які враз зробилися мокрі, дивилася з - під лоба дивилася, голос тремтів,
- Чого прийшов? Що радий, що живий зостався?! Негідник, як посмів сюди з`явитися?!
Стефан спочатку мовчав, довго дивився, помітно хвилювався,
«-Нам надо говорить, прошу выслушать, очень прошу.»*
Відчувала, як гучно б`ється її серце, здавалося ладна була його вбити, але побачила обличчя із стражденним виразом очей, взяла себе в руки, запросила до хати. Йшла слідом за ним, дивилася на всі сторони, чи хтось побачив, як він заходив до неї.
Клавдія боялася, щоб ніхто нічого не почув, причинила двері, показала на стілець. А під серцем закололо, немов у нього влучила стріла. Десь взявся страх, може за нею приїхав та вона ж кістьми ляже, не віддасть своє дитя. Не зводив з неї очей, почав плакати, впав на коліна,
« - Богиня! Прости! Ты мать моего ребёнка, я виноват, прости! Ты понять меня, был молод, любил, был дурак, прости! Была война, меня призвали служить, но я понял, она не нужна была, я сделал ошибку. Я идиот, что было делать, как поправить, не знал, прости!»*
Клавдія закам`яніла, ні вона не плакала, очі округлилися, вже тієї ненависті, що колись була, в них не було. На нього дивилася задумливо, з жалістю. Так, у нього був вид встреленого оленя, який здавалося, чекав допомоги. Він був молодшим на років два, чи три, а виглядав набагато старшим. Напевно війна й роки зробили свою справу, пройшло скільки часу, люди вже зрозуміли, що в усьому винні в цій війні були керівники, той самий Гітлер та інші. В цей час ставлення людей Радянського Союзу, до німців вже змінилося. Вона присіла, мовчала, тільки чула, як калатало серце, зненацька обірвала його,
- Досить! Чого ти приїхав? Що ти тут забув?
-«Я хотел видеть дочь, я знаю, наводил справки, давно хотел приехать, прости, но не мог, не пускали. Я работаю в туристической фирме в Берлине, дали разрешение в Москву, здесь у меня один день.»*
Клавдія з книжної полиці дістала два фото, на ньому троє її дітей, тільки навесні зроблене сином. Він вирячив очі, пополотнів, тремтячим пальцем тикнув на Марійку,
«- Вот она! Вот эта на меня похожа,» *- видавив із себе зі слізьми на очах, поглядав, то на неї, то на фото, обличчя перекосилось, знову розплакався,
»- Прости!».*
Мовчання…здавалося чути, як пролітає муха. Та раптом, тишу порушив півень. Від його співу, обоє стрепенулися.
-»Ты мне одно подарить, прошу, пожалуйста, Клава, пожалеть меня, я не женился, всю жизнь один, родители умерли, совсем один остался, ведь у меня больше никого нет. Пусть, хотя фото мне греет сердце, буду знать, что ты простила.»*
Суворо позирнула,
- Я вибачила! Це час зіграв свою роль, досить розмов! Я тобі дам одне фото, де вона одна і йди, не хочу, щоб хтось з дітей тебе побачив!
Із шухляди старенького серванту дістала газету, в ній лежало декілька фото, одну дала йому.Зненацька він схопив її руку, почав цілувати,
«-Спасибо! Прости меня, прости.»*
Забрала руку,
- Йди! Забудь сюди дорогу і більше нікому не ламай життя.
Він відкрив дипломат, на стіл поклав три баночки рибних консерв, баночку «Икра красная»*, пакунок шоколадних цукерок і три пачки доларів.
«-Это всё свежее, я через Москву летел. Там брать, прими не бойся, это для детей.»*
Його поведінкою Клавдія була шокована. Перша думка – кинути все в обличчя та він дивився на нею, як на святиню, в його очах біль, прохання. Подумала, може нехай буде, дітям щось придумаю сказати, таке ж тільки по телевізору бачили, а зараз сховаю. Взяла гроші, хотіла, щось сказати, перебив її.
« -Этого хватит Марии на квартиру, купишь в Харькове. Я попрошу сделай так, чтобы смог спокойно умирать.»*
В його голосі чула каяття, це досить щиро було сказано. Вже проводжала до хвіртки, він іще раз уважно подивився, з опущеною головою йшов у напрямку до залізничної станції.
Схвильована повернулася до хати, похапцем, тремтячими руками, зі столу все в хустину забрала, де ж сховати, щоб ніхто не побачив? Віднесла в погріб. Зайшовши в хату, з`явилося бажання усамітнитися, кудись втекти. В грудях відчувала біль, в голові тиснуло, злегка тремтіло все тіло. Її знову переслідували спогади, яких надто важко позбутися.
За кілька хвилин, трохи згорбившись, йшла в поле, щоб там знайти розраду. Той спогад, що ятрив душу, розповісти колоскам, траві й тому вітру, що віяв у її заплакані очі.
*-діалог російською мовою.
10.02.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2017
Она ему, всегда прощала всё,
Не замечал, а ведь так устала,
Целовал страстно, он молил ещё,
Чтобы сильней любила, ласкала.
Может привычка? Но прощала всё,
Что приходил, иногда очень пьян,
Мысли, чтоб вечер, быстрее прошёл,
Но не смогла, ему простить обман.
Пахнут духи. Поцелуй на щеке,
Следы от губной, красной помады,
Сняла кольцо. И сердце на замке,
Так что не думай, не жди пощады.
Слёзы в глазах, печально, не любил,
Был так жесток, себя вёл, как вампир,
Всю жизнь сломал, казалось кровь выпил,
Нет, не жалела. Тихо уходил….
2010г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717411
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2017
Тот мир открылся, нежданно,
Всю жизнь казалось хотела,
Как пенье птиц. Не печально
Ведь было Муза примчалась.
Поэзия! Хочу понять,
Кто дверь открыл? Прекрасный миг!
Дано не каждому писать,
Тот счастлив, кто всего достиг.
Слова, радость, счастье, тепло,
Награда мне, ведь я пишу,
И чувствую, что повезло,
Довольна я, этим дышу.
Уж солнышко, блестят краски,
Уж птицей взлечу в синеву,
Нрав Музы узнаю, сказки,
Поддамся её колдовству.
Мне душеньку окрыляет,
Смотрю на мир, уж иначе,
Ведь Муза силы придаёт
Моя жизнь стала богаче.
08.02.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716990
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2017
Чому здурманені їх голови,
Чи жадібністю, пропагандою,
Повсюди, кричать московські церкви,
Бредуть за Кремлівською бандою.
Тож хочуть країну розірвати,
І з`їсти, як сало, не вдавитись,
Набігли, знов вороги прокляті,
Вкраїнці ж спроможні захиститись!
Історія. Усі покоління
Старались, щоби вірили брехні,
Життя, принесло людям прозріння,
На жаль, герої, гинуть на війні.
Завадити, чи зможемо біді,
Коли, танки й Гради хазяйнують,
Не скоримось, ми тій пропаганді!
Противники ще більше лютують.
Упевнені українці в собі,
Нехай, як ті пси гавкають, брешуть,
Хоч здавна, всі погрязли у ганьбі
Ми вільний народ, нас не зламають!
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2017
Я Грицька любила, потім Степана,
Хай їм грець, іще зустріла Івана,
Що сказати, женихів, всіх кохала,
Та тихенько, щоби мати не знала.
Із одним сьогодні, а завтра з іншим,
Потім ще, а четвертий, звався Юхим,
Із Грицьком жартувала, гарбуз дала,
А другого, в щічку вмить цілувала.
Іван був найкращий, мені все моргав,
Обіймав і мацав, казав, покохав,
А четвертий зовсім, ще молоденький,
Хоч високий та на личку гарненький.
Що робити мені та й що казати,
Запросить мусила, усіх до хати,
Всі горілку пили й чай, цілували,
Темна ніч свідок, довго жартували.
Та Іван сердився, дивно позирав,
Вже махнув рукою, двері зачиняв,
Молодий Юхимчик, як біс напився,
Під парканом бачу, із ніг звалився.
На Степана, я все ж мала надію,
Карі очі так манять, шаленію,
Цілувала, та й зізналась у гріхах,
Задрімала міцно, в його обіймах.
Промайнув вже тиждень, нікого нема,
Ой напевно кохала, усіх дарма,
Що ж мені вдіяти та й що казати,
Мабуть вік доведеться дівувати.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017
Сьогодні вітер дуже розгулявся,
Він ледь стерпів, був свідком страшних подій,
Страждав і бачив - воїн захищався,
Тож молодий, хтів жити, замати мрій.
Це вже не вперше, він на передовій,
Серця поклик. Його душа боліла?
Бажав навчитися службі військовій?
Стояв мужньо! Не жалів сили й тіла.
У бій йшов першим, захищати землю,
Любив, бо ж ненька, так його зростила,
Де щастя бути, між хлібів по полю,
Жадав та жаль, зграя орків накрила.
Навіщо йшов, ворог ненажерливий?
А, що злочинцю, тобі завжди мало?
Ненависть сієш, підступний, брехливий,
Напав на люд, як вогняне кресало.
Зривався вітер, усе кидав до ніг,
Війна, страхи, очі неньки у росі
Тривога, глянути спокійно не міг,
Жура, страждання,чорна стрічка в косі.
ПроклЯті гниди! Невже серця нема?
Спиніться, прийде, ще той час розплати,
Море жалю… Скажіть, нащо нам війна?
Сьогодні плаче, Україна - мати.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017
Тік – так, лунає, наче у бочці,
Годинник, сльозини на сорочці,
Самотність, так лупцює у скроні,
Сама. Мабуть у його полоні.
Ясненький місяць зник, заховався,
Напевно в нічку, він закохався,
А я, як же, чом не моргнув мені?
Хоча б була, щаслива уві сні.
Тік-так і все. Тож зовсім байдужий,
Товче молотком, гучно, ворожий,
Навіщо б взнати, є такі долі?
Всякчас одна. Я з ним у неволі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017
Давно живе містечко у тривозі,
Уже минуло два роки- йде війна,
Душа болить, упав сніг, на порозі,
Знову гримить, стоїть одненька, сумна.
Вигляда сина. О мій ангелочку!
Холод дістав, аж мінус двадцять вісім,
Зайди погрітись,хоч на хвилиночку,
Нині, я чула, привезли груз двісті.
Яке ж то горе ненці пережити,
Хати дрижать, всюди вибиті шибки,
Червоний сніг, а він так хотів жити!
Прийшов, зрадів би, до неї залюбки.
Усе горить і окроплене кров`ю
Син України, загинув на війні,
Вже до матусі, спішив би з любов’ю,
Лежить героєм на святій землі.
Нині народ зібрався на Майдані,
Сина проводили, у останню путь,
Лиця слізьми, майже щодень зрошенні,
На жаль, ніяк, мати не може збагнуть.
Холод, мороз,всім душі пропікає,
Стражданням, болю, все немає кінця,
Матусин погляд,,довкола блукає,
Не мре надія, знов шукає дитя.
У піднебесся плине - »Пливе кача»,
До Бога ближче, злетіли соколи,
Дай Боженьку, ти Україні щастя!
Тебе благаю, від орків захисти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017
Небо в сірій, холодній імлі,... прокинувся зимовий ранок. Хмари, як великі подушки, в протистоянні із стрімким вітром. Та сніжинки повільно кружляють, ледь - ледь іскряться,прилягають до землі. Та вже перші сонячні промені, де - не - де пробиваються поміж хмар. Мороз торкався вікон, на склі розмальовані чарівні узори.
- Ой, добре в цьому році, із снігом,- тішилася Клавдія, зазирнула до вікна і продовжила, - Можна на базар збиратися. на базар. В хаті тиша. Вже минуло п`ять років, як її чоловік Степан, пішов у той світ, звідки не повертаються.
В одній торбі биті валянки, в іншій калоші. Саме сезон продати на базарі, треба йти, хоча мороз десять градусів. Таке життя, що одна пенсія, треба виживати. Добре, що ще при чоловікові пішла у бізнес.
За рік до пенсії, одного разу поїхала на Хмельницький, зкупити Степану биті валянки. Часто скаржився, що дуже мерзне в ноги. Він за неї на сім років старший. П роблеми з тиском, давно жалівся на болі в області серця. Але до лікарні не ходив, де взяти гроші... ліки дорогі. А помочі ні від кого чекати. Накрапає «Корвалол «, покращало, ото і все лікування.
В молоді роки лікарі сказали, що після служби на підводному човні, дітей не буде. Отримав опромінення, лікування нічого не дало. Катерина хотіла взяти дитину з дитбудинку, не погодився. Хоч, як просила та мусила змирилася, дуже кохала його. Красивий, високий, широкоплечий,
аочі блакитні і погляд такий теплий - теплий. Як молодий був, волосся русяве, густе і хвилясте. Як сідав за стіл, їй все хотілося погладити його по голові. Часто цілувала в щоку, чи в чоло, а він посміхався, обіймав за талію, занурювався поміж груди, які завжди його манили. Їй є про що згадати. Степан її кохав, завжди зважений, чемний, поважав і шанував, сварок майже ніколи не виникало. Окрім роботи вона займалася в`язанням, якийсь шарфик чи теплі шкарпетки зв`яже, а інколи було і серветку не стіл. Як він виходив у рейс, по місяцю не бував вдома, дуже сумувала. А мав прибути з рейсу, їхала до Одеси, хоч дорога не близька від Вапнярки та приїжджала за годину чи дві раніше. Виходила до моря, чекала, молила Бога, щоб все було гаразд. Кожного разу зустрічала з радістю, можна було подумати, що щойно побралися. Він колегам хвалився, що вона його так зустріча, як люди зранку сонце й чисте небо. Коли зустрінуться, візьме за плечі, довго дивиться в смарагдові, красиві очі, завжди запитає,чи все гаразд, а потім при всіх обійме, поцілує. І так було завжди, майже до самої пенсії.
Отож привезла йому биті валянки, а вони ж гарні, високі але малуваті."О біда, це, як я зняла мірку? Куди дивилася?" - картала себе. Та він не сварився, сказав з другої, його пенсії купиться. Але ж були холоди, вирішила йти на базар продати, щоб знову поїхати купити.
Та тільки в руки взяла валянки, як один чоловік не торгувався, відразу дав гроші, довго дякував.
Через кілька днів чоловік отримав пенсію, знову зробила своє турне в Хмельницький. На цей раз вгадала, ще й теплі шкарпетки до них зв`язала, дуже тішився.
Пробігли роки… все гаразд, здавалося на пенсії тільки й пожити. Як хата є та дві пенсії, то ще нічого., можна жити. Та в дім прийшла біда, в помер Степан. Залишилася Клавдія сама, кажуть, як перст. Добре, що сусіди людяні та жінки з роботи прийшли підтримати, допомогли поховати. Вона все життя пропрацювала бухгалтером в дитячому садочку.
Тепер самотність серце розриває, як погляне на хату, де треба, щось відремонтувати та немає кому, щемить під серцем. Все у вікно задивляється, плаче за своєю половиною, ковтає гіркі сльози, а що вдіє.
Минуло дві зими, майже в самотності. На хазяйстві, кіт, песик та шість курочок з півником, ото й все спілкування. Ще телевізор, після того, як на сході розпочалася війна, зовсім рідко включала. Як надивиться новин, вражаючих страшилок, зовсім губився сон. Та ще все в три рази подорожчало, життя стало зовсім нестерпним. Хата не дуже велика та грошей на опалення треба. Тож, треба якось викрутитися. Приїде в Хмельницький, візьме п`ять пар валянок та калош, йде на базар, вигадає за одну пару гривень десять і цим задоволена. Торгівля йшла непогано, тішилася бізнесом.
Цього року зима лютує. Вже в грудні добре морозило, багато насипало снігу. Клавдія взялась трохи відкидати сніг та подивилася на годинник, схопила приготовані дві торби, одинадцятим маршрутом, як вона сама собі каже, спішила на базар. Снігу навіяло багато, що машини не могли нормально проїхати, буксували. Тож не знати, чи будуть їздити автобуси.
Поспішала, повітря від подиху затримується на пуховій хустці, лягає інеєм. Його сріблястий блиск, незважаючи на вік, підкреслює красу обличчя. Як завжди привітна, а ще трохи щоки почервоніли, здавалося жінка рада цій зимі, морозу, що таки добре щипає. Потроху людей більшало, вже й знайшлися покупці на товар. Тішилася, відразу дві пари продала. Здалеку видно було, повеселішала, посміхалася. Можливо б і не помітила одного чоловіка та почула, як люди просили посторонитись, щоб пройти поміж рядами. Ростом такий же, як Степан, - зразу подумала. Одягнений в теплу шкіряну куртку з - під якої виглядає білий пуховий шарф. Щось діставав з кишені, потім помітила перерахував гроші, підійшов до неї. Чемно привітався, роздивляється калоші,
- Мені напевно ось такі треба? А валянки я маю.
Клавдія трохи розгублено почала показувати калоші інакших розмірів. Серце, як зірвалося з ланцюга, ледь не вискакувало. Голос цього чоловіка був дуже схожий на голос покійного чоловіка. Вже за собою того не помічаючи, вона уважно дивилася на нього, наче щось рідне шукає. Їй вже здалося, що колись зустрічалися та не могла пригадати.
Він витягнув з сумки валянок, приміряв,-
- О! Здається, ось! Ці підходять, беру.
Клавдія назвала ціну, дала поліетиленовий пакет ,
- Беріть, будь ласка.
Він звернув увагу, що її голос тремтить,
- Ви що замерзли? Довго не торгуйте, а то захворієте.
Раптово зніяковіла, не знала, що сказати, опустила голову. Він здивовано поглянув, але подякував.
Жінка не знаходила собі місця, це ж треба і такий же колір очей, як у покійного Степана. Їй здалося, що навіть рухи схожі. Весь час думки, де я його зустрічала?!
Ще з годину постояла, стала збиратися додому, інші торгівці теж збирали речі. Нічого, втішала себе думками - і так добре.
Сніг скрипів під ногами, здалеку, на зупинці помітила його постать. Та вирішила додому добратися пішки. Його постать її трохи схвилювала, поверталася до спогадів.
А вже вдома, як зайшла до хати, на душі так кепсько стало. Тиша роздратувала, у горлі щось тисло, не стрималася, дала волю сльозам.
І чому так важко, навіть не має з ким словом перекинутися та чаю попити.
Воно б уже й заспокоїтися та, як включила телевізор, а там концерт, лунає пісня < Снег кружится>. Слова торкнулися душі, ще більше навіяли смутку. Уже й носова хустинка зовсім змокріла - ото ж якби у спокійній атмосфері з ким - небуть поспілкуватися та почути лагідне слово. А тут чомусь, ще й перед очима отой чоловік, але ж не родина. Пригадала родину покійного чоловіка, що мешкає у Росії, ще й більше котилися сльози.
Пролетіли дні… вдома мала п`ять пар битих валянків. Тож у Хмельницький їхатине збиралася, готувалася йти на базар. Калоші вкладає в сумку, засміялася, коли ж продала і кому калоші на одну ногу? Все думала, гадала, коли це та якого дня могло статися? Останніх три рази, опісля продажу, знала, ще шість пар залишалося. За ті дні, ніяк не могла пригадати покупців, хто помилково, міг взяти дві праві калоші.
Надворі холодний вітер та вже виднілося сонце, віщувало, що вдень буде тепліше, але темно - сірі хмари пливли дуже швидко. Цього разу повезло, прямо перед носом зупинилася маршрутка. Не вагаючись, Клавдія сіла в неї, їхала на базар. Здалеку, побачила чоловіка, що останній раз купував калоші. Зненацька думка підстерегла, от заморока, може йому продала? За себе стало незручно, вважала, що винна.
Вітер сильнішав, моментами зривався, повалив лапатий, густий сніг. Здалося, ніби мішок з дерев’яною стружкою розв’язався. Тільки білий - білий, легкий, як лебединий пух.
На базарі, привіталася до сусідів, що поруч торгують. Розкладений товар складали в сумки, збиралися йти додому.
- От добре, що ви прийшли,- раптово підійшов, обізвався чоловік.
- Ви знаєте, я помилився, у вас взяв калоші та чомусь дві праві, ви будь ласка вибачте за неуважність.
Зашарілася, виклала калоші,
- Я теж винна, що не простежила.
- А ви, що не продаєте валянок?- до них надійшла жінка.
- То ви вже відпускайте, я зачекаю,- чоловік відійшов у сторону.
Вона продала валянки і ще дві пари калош. За ці п`ять хвилин, весь прилавок і товар був під снігом.
- Ну, що де ваші калоші, шукайте собі пару та буду збиратися. Сьогодні якось треба додому добиратися, напевно транспорт не поїде, ото зима цього року,- клопоталася, трохи поспішаючи.
Нарешті чоловік взяв калоші, подякував і уважно дивився їй в очі, наче щось хотів сказати. Потупцювався на місці, все ж відійшов в сторону, поглядав, наче її чекав.
Вона поспішала, холодний вітер ледь не збивав з ніг, прямо в обличчя сипав сніг. Вийшла з базару, її догнав той самий чоловік,
- Ваше ім`я, здається Клавдія? А мене звати Олександр.
- Давайте допоможу,- проговорив, забираючи одну сумку.
Клавдія не сперечалася, тільки запитала, що може йому в іншу сторону, бо вона не буде чекати автобуса, чи то маршрутки.
Навпроти вітру йти швидко не вдавалося, а говорити тим паче, хурделиця розбушувалася.
Підійшли до воріт, зашарілася та все ж запитала,
- Вам ще далеко? Дуже дякую.
- Та нічого, ще з кілометр, он туди, в ту сторону, через провулок,- показав рукою, запитав, - А може на чай запросите?
Їй чомусь здалося, буде не правильно, якщо відмовить. Якби не така погода може б і не запросила. В душі ніби оправдується, а я що не людина, здається порядний мужик, корона не впаде, якщо запрошу.
Проходячи біля хати, помітила, з димохода від котла, не йде пара.
- Ой, напевно вітром задуло, потух котел, бачите….
Він промовчав, зайшли до хати, без запрошення почав роззуватися,
- Я зараз подивлюся. Думаю де вас бачив, я вам труби варив, опалення робив.
Розгублено подивилася,
-Та ні, не пам`ятаю,- підійшла до котла.
Він, вже руками мацав котел,
- Це видно недавно трапилося, запаху майже не чути.
Перекрив газ, роздягнувся, відчинив вікно.
- Ви, що зможете запалити?
- Звичайно, я працював у газовому господарстві. Недавно звільнився, правда опісля пенсії, ще два роки працював.
Вона дивилася, легко запалив вогонь. Зраділа, що запросила, а то знов би за допомогою прийшлося бігти до сусіда.
На столі, в чашках парує чай. На столі пряники, печиво, варення чорної смородини,
- Пригощайтеся, нам не має чого соромитись, життя прожили.
- А чоловік де, ще в плаванні? Не погнали на пенсію?
Вона подала фото чоловіка,
- Ви часом не родичі? Чимось схожі …..
- Та давайте на «ти» перейдемо, роками майже однакові,- запропонував він.
Він пригублює гарячий чай, роздивляється по кімнаті. Його погляд зупинився на серванті, побачив фото Степана.
-Ти Клавочко вибач, не чув що вже сама. Давно помер?
Зніяковіла, розчервонілась, напевно від того, як він її назвав, бо так називав покійний чоловік.
-Ми з твоїм чоловіком трохи зналися, опісля того, як вам зробив опалення. Часом на базарі зустрічались, а то так на зупинці, якось навіть разом пиво смакували. Знаю, що дітей у вас не було, він дуже журивсь, що будеш сама на старості років, жалівсь на серце, знав що піде першим.
Від хвилювання стисла руки,
-Та два роки вже сама.
Вона ледве втрималася, щоб не заплакати. На якийсь час запала тиша, тільки чути, як тихо гудить котел.
Мовчанку, все ж перервала,
- Пригощайся варенням, це ж домашнє, взимку вітаміни треба вживати, не соромся.
Він ніби трохи задумався та згодом, швидко заговорив,
- Я теж живу сам, вже п`ятнадцять років, син у Москві, має двох синів. Як онуки були малі жінка поїхала їх бавити, так там і залишилася. Знайшла собі якогось вірмена, займаються бізнесом, тримають кафе. Як розлучилися, вже десять років минуло, ось такі справи. До сина та до онуків раз на два роки їздив, а тепер де, війна…
Знову тиша. Вона позираючи на нього, в його чашку підливає кіп`ятку, з хлібниці дістає батон, відрізає добрий шматок, намащує варенням,
- На, бери, не соромся! Ти ж мужик, треба більше їсти.
Вже обоє відігрілися, задоволені, позирають у вікно. Сутеніє… сніг дуже яскраво іскрить, переливався.
-Дуже дякую, мені вже час йти.
Проводила до самих воріт, подякувала за допомогу, в душі трішечки раділа, що провела час не сама.
А ввечері копошиться біля курей, двері зовсім розхиталися на завісах, геть повилазили шурупи, ледве їх зачинила. Знову подумала про Олександра, що значить мужик, напевно все зробив би до пуття.
Три дні не вщухала хурделиця, вже не стало сили сніг відкидати, знову подумала про нього.
Пройшло кілька днів… Клавдія складала сумки на базар. Думки, як добре, що мало залишилося, продам, чекатиму наступної зими. Хто буде брати, ще місяць, весна прийде.
До базару йти важко, багато снігу. Все ж тішиться, що хоч розчистили де автівки їздять. Сонячний день, поліпшив настрій. Базар вдався, можна сказати, залишилася одна пара валянок та пара калош.
Здалеку, біля свого обійстя, побачила Олександра В душі навіть трохи зраділа, от добре, буде з ким чай попити.
Він посміхався, забрав сумку,
- Доброго дня! Ну, як базар, змерзла?
Привіталася, на душі потепліло, відчинила хвіртку.
- Заходь, за компанію пообідаємо та почаюємо. Ні не змерзла, йти по снігу важко, то ж зігрілася.
- Клавочко, дай лопату, поки ти нагрієш обід, я кругом хати сніг відкидаю.
- Гаразд, у сараї, як тільки зайдеш, поверниш направо, побачиш,
Зайшла до хати, позирає у вікно, він жваво справлявся із снігом. Не поганий мужик, іще раз промайнуло в голові.
У хаті, вона помітила, що красиво одягнений, на ньому біла сорочка та светр синього кольору. Відразу подумала, напевно охайний, гарно одягнений, немов на побачення, на цьому себе спіймала, посміхнулася.
Він поклав на стіл палку ковбаси та кусок сиру.
- Це якраз вчасно, тушкована картопля теж не завадить, - помітила з гарним настроєм.
На столі вже квашені огірки та рибна консерви. Зовсім несподівано, він поставив пляшку червоного вина.
-Може нам не завадить посвяткувати трохи, в честь нашої дружби, що скажеш? - уважно дивиться на її реакцію.
Не очікувала такого сюрпризу, хвилюється, все ж дістала келихи,-
- Що ж, мабуть така нам доля, вже весілля не грати. А дружити можна, чому й ні?
-Ти одна, я один, вдвох воно веселіше і ти допомоги потребуєш. Бачу двері в сараї скоро впадуть, а прийде весна город допоможу обійти. Не хвилюйся, я багато спиртного не вживаю, так інколи, як свято.
У відповідь довго мовчала. Вже випили, гарно пообідали. Не знала, як розпочати, що сказати, в голові думки, щоби й не образити, не показати, що цьому дуже рада.
Сама ж подумала, якби не калоші, то мабуть би й не зустрілися. Ой та, як же він схожий на Степана!
Олександр уважно подивився на неї,
- Я не палю, дві пенсії, легше буде, не будеш на базарі мерзнути, не йтиму звідси поки не даси відповідь!
Ого! Оторопіла від прямої мови, вагалася, що відповісти? Подумала, а хіба щось втрачаю? Так важко самій, може якраз, непоганий помічник буде, не доведеться на базарі мерзнути.
Ледь посміхнувшись, в її руках пляшка, налила по пів келиха вина. Зазирає на нього, в той же час злегка почервоніла, голос трохи тремтить,
- Ну, що ж спробуємо, приходь частенько, а там час покаже може й будемо разом жити.
Від хвилювання, радісно поцілував їй руку,
- Я гадаю це доля, що ми зустрілися. Будемо шанувати один одного. У нас з тобою все вийде.
31.01.2017 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017
Ах красавица зима, вся заискрилась,
Вот вчера, хорошо пургой веселилась,
Заметала везде дорожки, тропинки,
До небес взлетали снежинки -пушинки.
С вечерком шептались, словно целовались,
Как прекрасно, уж как собой красовались.
И пушиста вуаль с лебяжьего пуха!
Себе лапти сплела, зимушка- старуха.
И вприпрыжку, скрепя ели одевала,
Серебра, блеска, с морозом придавала,
О, белоснежная зима, ты хороша!
Взор на тебя, тепло, радуется душа.
Ты второпях, уж февраль , всё хочешь спешить,
Как бы тебе ноженьки да не промочить,
Уж солнце выглянуло, улыбка к тебе,
Вмиг взгляд с ухмылкой, видно скоро быть весне…
февраль 2016г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715463
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2017
Як із чистого аркушу на папері,
У життя самостійне, вже відкрив двері,
Відкотилися веселі шкільні роки,
Хоч тремтить серденько, робиш перші кроки.
Вже й радієш, одягся у вишиванки,
Та з огидою бачив, десь безхатченки,
Жити краще бажаєш, навіть чим батьки,
Мрієш, хочеш більше за них всього знати.
Вік суворий, війна, брехня, виживання,
А ти зміг, яке отримать виховання?
Та зумів, хтось на комусь руки погріти,
І за чийсь рахунок, вчив статкам радіти.
В непосильній праці когось викохали,
І однако жити діточок навчали,
Ти стоїш, на порозі нового життя,
Не спіши, а зваж, яким буде майбуття,
Щоб від сорому, ти не ховав обличчя,
У житті, досягти зміг благополуччя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017
Дуже любим ми трудитись,
Всякчас хочем пригодитись,
Рух наліво, рух направо,
Вже танцюють нитки справно.
Поміж нас чудні серветки,
Плетемо дітям пінетки,
Ще пуховую хустину,
Гарну й теплую кофтину.
Ви зберіть, у клубок нитки,
Теплі зв`яжемо шкарпетки,
Ми умілі і гостренькі,
А до того ж, ще й рівненькі,
І гарненькі трудівниці
Упізнайте, хто ми ? - (Спиці).
29.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017
До рук візьми, ромашку, поворожи
Щоби ніхто, не міг тобі позаздрить
Що взнав нікому, ти про те не кажи
Щоб не наваживсь твоїх мрій затьмарить.
Раптом подрУжка розсипле пелюстки,
Примружить очі і підморгне йому,
Йде усміхаючись, з нею залюбки
Вже гіркі сльози, поринеш у пітьму.
Чуєш, не треба, пелюсток не чіпай,
Нехай розквітнуть ромашки в полі,
Ще ж молоденька, гарна, не поспішай,
Тож погуляй, красуне, ще на волі.
2015р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017
- Ой піду, я до сараю,
Там дружину пошукаю,
Тож пішла вчора із хати,
Її мушу пошукати.
От біда, був так напився,
Та напевно, як сказився,
Що, аж гримнула дверима,
Захиталася хатина.
Як проснувся, бачу темно,
І під серцем стало щемно,
Мабуть зовсім того…здурів,
Це вже всі свята зустрів!
Ось помітив, у сараї,
Там на старому дивані,
Рука гладить вже півника,
Моя бідна голівонька !
У очах земля крутилась,
Так вертілась, десь поділась,
Чую дуже загуділо,
Порося в кутку сиділо.
Догори підняло лапи,
Зовсім поруч якісь мавпи,
Чомусь вмить, стало кидатись,
Намагаюсь врятуватись,
Думка вже – до святкувався,
Так злякавсь, що ледь не вср*вся.
Мать у пеклі, от (чортівня),
У руках тримаю півня,
Поряд справді поросятко,
Ледь сопе, ну як дитятко.
Враз уздрів у дверях жінка,
Вся червона, немов квітка,
-Що проснулось,оце чудо?
Ну справжнісінький Іуда!
Ти поступив, каже( мудро),
Мені тихо,-Що примаро?!
-Уже досить, йдем до хати,
І чомусь давай кричати.
Товкла в голову та в груди,
Очі вирячили люди,
Все життя пам`ятаю,
Як свята, я відзначаю,
Це все півень винуватий,
Спокусив мене проклятий.
05.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017
Прохолодно… поступово підкрадається пізня осінь.
Дерева, де-не-де вже скидали з себе багряне листя, воно неслося вітром, крутилося, обіймалося, збивалося вкупи, переверталося і знову розсипалося й летіло, здавалося доганяло одне одного. Деяке лежало, приклеєне багнюкою до землі. Вчора цілий день мжичив прохолодний дощ. Що вже тепла чекати. Щодня ставало холодніше, небо затягнулося здоровенними темними хмарами, здавалося завісою лягало над землею. Не чути співу пташок, тільки горобці літали зграйками, один перед одним цвірінькають, щось знаходили їсти і десь зникають. Все частіше з`являються ворони, сердито каркають, частіше кружляють, над деревами горіха і між собою про щось перегукуються.
Вранці, сизе небо зустріло Миколу, поспішав на станцію. Сирість забиває дух, час від часу зупиняється, покашлював, витирав чоло і кожного разу поправляє мішечок з соняховими зернятками, який чомусь весь час сповзає з плеча.
Вчора, майже цілий день пічку палив,на пательні смажив сушені зернята. Щоби були смачніші, трохи підсолив, потрібно ж продати, хай якась копійка. Хоч не молодий та не дуже старий, ще хочеться трохи пожити, роздумував він.
Від села до станції, добрих кілометрів шість, але раненько, люди поспішають до потягів, щоби щось продати. Дорога давно встелена, частково з щебеню та вапняку, по ній трохи багнюки. В основному, люди йшли взуті в гумових чоботах, а дехто в кирзових, жінки ж у бурках з галошами, адже на одному місці, стояти годин шість, холодно.
Хто жив ближче, напродаж приносить картоплю, болгарський перець, молочні продукти, виноград, яблука. А Микола вже три роки, як став вдівцем, то ж хозяйства не тримав, гадав, що без дружини сам не впорається. Має великий, соток сорок город, є де сіяти соняшник, садити городину.
Пасажирський потяг подає сигнал, їхав до станції, швидко відчинилися двері, чути галас. Люди наче з мішка вискакували, щоб купити якісь продукти.
- Дідусю... дідусю, заховай мене будь ласка, я не хочу в дитбудинок, все тобі розкажу, чесне слово! - писклявим, тремтячим голосом попросив хлопчина.
У Миколи від несподіванки округлилися очі, не зміг толком второпати, що говорить, але зрозумів, що хоче сховатися. Уважно придивився, перед ним стояв дуже худющий, переляканий, чорнявий хлопчисько, років восьми, чи десяти. Чорні оченята переповнені сліз, погляд бігав, то під прилавок, то на нього, то поміж людей, раз - по - раз трохи пригинався. Замурзане обличчя і його чорне обдерте лахміття підкреслювало смагляву шкіру.
Микола помітив, що з людьми розмовляють заклопотані провідники, озирнулися, наче когось шукають і тихо до нього,
- Гайда, сховайся біля мене.
На плечі накинув кожух, а сам присів на пустий ящик, який завжди залишав на станції, щоб при нагоді відпочити. На базарі, як на базарі, в метушні ніхто не помітив, що хлопчик заховався, він присів за спиною і був накритий кожухом.
Загорівся зелений сигнал, потяг мав відправлятися, провідники поспіхом добігли до Миколи купили літрову банку зернят, як завжди на всю компанію, бігли, майже на ходу сідали у вагони.
- Ну, що вилазь, партизан. Загроза минула, сьогодні, ще два потяги, а в мене є зернята, якщо хочеш зі мною бути, то треба почекати, щоб я продав свій товар. А поки що скажи, як тебе звати?
Хлопчина, трохи трусився, чи від страху, чи від холоду, Микола побачив, що взутий в кросівки, з яких виглядали пальці разом з багнюкою.
-О, то в тебе зовсім кепські справи, замерз чи захворів. Ось бери, їж,
- протягнув йому хліба із салом і цибулину.
-Мене звати Ярик… Ой, це так хлопці звали, а справжнє ім`я Ярослав, я з під Києва,- тремтячим голосом сказав він.
Хлопчик притулився до нього, очі наповнилися радістю, не соромлячись, жадібно кусав хліб, здавалося вирвався з голодного краю, цмокав, кривився від цибулі.
- Це потрібно з’їсти, бо скорчуся, раніше чим треба, хоч гірка та я сильний, потерплю,- бурчить собі під ніс і облизує язиком губи, водночас позирає на всі боки.
Чоловік дивився на нього і згадував своє дитинство, війну, після війни, здавило в горлі, непрохані сльози з`явилися на очах.
- Діду, я буду гарним, слухняним, не гони мене... будь ласка! Побачиш, як треба, буду тобі в усьому допомагати, ти тільки скажи.
- Ти не дивись на мене, як на діда, я такий на вид, бо не поголився, тільки розміняв восьмий десяток. І просто теж худий, як ти, краще мене називай дядьком Миколою, домовились? - запитав, уважно дивлячись на нього.
Він посадив хлопчика на ящик, роззув, замотав холодні, як лід ноги мішком, який завжди з собою носив у торбі.
За пів години приїхав другий потяг, їм пощастило, покупців багатенько, то ж зернят залишилося зовсім мало. Микола задоволено поглядав на малого, посміхнувся,
- Будемо збиратися додому.
І поспіх, загортає малому ноги в газети, які тримав для зерен, щоб хоч трохи було сухіше та тепліше. Взув ті, подерті кросівки і приклав руку до лоба.
- В тебе напевно температура, давай швидко зайдемо в магазин, купим хліба та й будемо потихеньку йти. Тобі непогано, голова не крутиться?
Малий крутнув головою, - Ні, тільки спати хочу.
Неподалік від станції декілька магазинів. Він взяв малого за руку й підморгнувши,
-Ну що зайдемо, подивимося, що є тут.
В магазині два відділення «Продтовари» і «Промтовари».
-Дівчата, ходіть сюди! Ось, пригощайтесь, а нам дайте хліба і он… ту куртку покажіть,- звернувся до продавчині і на газету насипає зерняток.
Хлопець був вражений, дядько приміряв на нього куртку, яка йому дуже сподобалася, але не наважився сказати. Зробився немов німий, тільки з обличчя не сходила усмішка.
- Ну от, вже одягнувся, не знімай, а оте лахміття викинь у сміттєвий бак.
Ярослав сяяв, як сонце, задоволено позирає на усі боки, наче хоче сказати, подивіться, яка в мене красива куртка. Повеселішав, від задоволення примружує оченята. До сонця повертає обличчя, йому здавалося воно його пестило, ще й трохи теплий вітерець піднімає настрій.
Раптом зупинилися біля іншого магазину, Микола витягнув з нагрудної кишені, замотані в хустку гроші, порахував, пропонує йому,
- Ану, годен порахувати?!
Той, трохи засоромився, опустив голову,
- Не дуже….. та трохи умію, зазвичай, здебільшого копійки.
- Добре, пішли,- підморгнув, зайшли в магазин.
- Гарні чобітки! А скільки коштують? Може в нас грошей не досить, - заклопотано звернувся до продавчині.
- Двадцять п`ять, як не стане, принесете завтра, то ж все одно будете йти на базар.
Чоловік вишкрябував кишені та таки знайшов гроші.
Це просто диво, думає Ярослав, коли Микола взув йому гумові чобітки з утеплювачем. Тільки вийшли з магазина, він поцілував йому руку,
- Дякую... дядечку, таких,як ці, в мене ніколи не було, зроду, їй Богу кажу правду. Я, як виросту, обов`язково, тобі поверну гроші, за все - все, ти тільки повір мені. Дуже збуджений, хвилюється, тулився, обіймає його за пояс.
Всю дорогу Ярослав розповідав, як був меншим у дитбудинку під Києвом, сам же звідки родом, не пам`ятає. Так, немов скрізь туман пригадує, колись з мамою ходив у гори, там обриви були, з гір текла вода. В садочку сказали, що будемо йти в школу, а я взяв і втік. Спочатку просив у людей гроші, потім познайомився з циганами. Ті позвали із собою, жили в кінці невеличкого села. Заробляли на хліб – як - то кажуть, в електричках, було й на вокзалі в Києві, а часом їздили в міста, Білу Церкву, Конотоп.Та гроші, старші хлопці весь час забирали, було навіть голодував цілими днями. А влітку від них втік, перебивався тим, що знаходив, ходив по садках, їв яблука. На булочку у людей просив гроші, клявся, що не крав, давав голову навідсіч.
По дорозі до села, прямо в обличчя Ярославу, яскраво сяяло сонце, почервонів і навіть трохи спітнів. Як підійшли до хати зупинився,
- От мені повезло, справжня в тебе хата, подумав, якась халупа.
Почав гавкати собака, задніми лапами шкрябав землю, урвався з ланцюга.
- Дружок, це свої, скоро звикнеш,- втихомирив Микола.
Пес сердито позирав, кожного разу повертається боком, але згодом, почав виляти хвостом.
Чоловік швидко запалив «примус», ставить гріти воду, криниця на обійсті, то ж далеко йти не довелося. У великому кориті, з пахучими травами, чоловік покупав хлопця і вже вечеряли,
- Ти Ярославе, скажи усім, що я твій рідний дядько, що приїхав до мене з Саратова, бо залишився сиротою. В мене там справді троюрідний брат Олег живе і жінка Марія, так що, щоб знав, що говорити, скажеш розбилися на машині, а документи вкрали в потязі.
- Хоч це гріх, але ж треба тобі якось документи зробити, якщо ти хочеш зі мною жити.
- Як хтось з Росії тебе захоче шукати, тепер ми незалежна Україна. І більше нікому нічого, то ж запишу твоє день народження, щоб не забув, це тобі минуло дев`ять років. Ти в школу підеш, у другий клас, писати і читати хоч трохи умієш ?
Хлопчик уважно слухає і картоплю мокає у олію, коли їв, вона стікала по бороді. Кивав головою й знову їжу напихає за щоки. Сидить, немов хом`як, ще й розчервонілий, задоволений, час від часу всміхається.
Зовсім стемніло, пустився тихенький дощ. Микола слухає новини, а малий, вже солоденько спить на простирадлі й пухових подушках.
Та все, як гадалось не сталося. Ранком, хлопчина почав кашляти, ніби задихається, аж синіли губи. Звичайно, серце тьохнуло, що ж робити? Тремтів, спішив до Катерини. Ця жінка, трохи молодша за нього, в селі лікувала травами.
- Спасай голубко, хлопчина задихається!
- Який, ще хлопчина? Чий?
- Та він мені, як син, покійного брата з росії, ліків треба!
- Я маю бачити його, що, як, є температура?
- Та вчора міряв, була тридцять сім і два, я його добре в травах викупав, воно бідне добиралося до мене зо два тижні, по вагонах в холоді, в голоді, розповідав по дорозі. Жінка знервувалася, поспішала.
Три дні і три ночі проводилися біля нього, малий збліднів, зривався, потів, температура впала майже до тридцять п`ять і п’ять.
Коли хлопчикові було не добре, тулився до Миколи, обіймав його і дивлячись у очі запитував,
- Я, що помру? Не поживу, як люди? Я ж мріяв, що ми з тобою довго і добре поживемо. Я ж хочу , як всі бути, вивчитися і щоб ти мені став за батька.
Микола просльозився, обіймав його, гладив по голові і пригадував свого єдиного сина, який, ще в шістнадцять років розбився на чужому мотоциклі. Після тієї трагедії не зважились мати другу дитину, все життя прожили удвох з дружиною.
Вночі, по черзі чергували з Катериною. Вже й фельдшерку, що в селі, визивали, сказала, що запалення легенів. Лікували усім чим знали і травами, і ліками, дві курки зарубали на бульйони, щоб підняти хлопця.
В ліжку, Ярослав відлежав два тижні, молитвами, ліками та увагою було подолано хворобу.
За гроші Микола владнав всі справи з оформленням документів на хлопця. І йому зовсім не шкода було тих грошей, добре, що мав заничку, хлопець припав до душі, для нього нічого не жалів.
Середня школа в селі, хоч невелика та з багатьох сіл сюди діти автобусами приїжджали вчитися, класи були заповнені. Ярослав швидко вписався в колектив, в навчанні майже не відставав. Це все завдяки Миколі, який кожного дня, крім уроків, з ним додатково займався деякими предметами. Хлопець дуже розумівся по математиці, вголос читав книги.
Чоловік тішився, збадьорював його,заохочував своїми розповідями про війну. Розповідав, як бідував люд, як голодував і теж, довго ходили всі в лахмітті, бо життя не було легким. Вже, як Ярослав перейшов в п`ятий клас, зважено дивився по телевізору і часто задавав питання, чому так несправедливо, одні мають все, а інші ледь виживають. Пригадував деякі моменти з життя в дитбудинку, як вихователі в обід забирали собі масло, яке мали б дати дітям.
Микола наважився завести поросятко і свиноматку та побільше курей, щоб здати і мати якусь копійку. Ярослав був, як на долоні, опісля уроків, завжди поспішав додому, без заперечень, в усьому допомагає. Хлопець сам умів палити пічку і рубати дрова та нагодувати хозяйство. Інколи бігав до хлопців, які збиралися посеред села, грали в футбол, а здебільшого в волейбол. У школі була волейбольна команда, яка навіть їздила в область на змагання.
Літньої пори було справжнє задоволення. Він, Микола та Катерина йшли в ліс і по дорозі в поле збирали лікарські рослини. Це для хлопця була справжня прогулянка, брав Дружка, задоволено з ним ганяв, перевертався на траві, грався. Його сміх линув вдалечінь, губився по полю, луною віддавався в лісі. Збирати трави - копітка робота та юрбою, кажуть завжди все робиться веселіше. Приносили цілі тюки трав, Ярослав ліз на горище, розсипав сушити. Які трави збирати, тітка Катерина знала, давно людей лікувала. Трохи залишала собі, а то здавали в приймальний пункт.
Тітка жила сама і частенько приходила до них у гості, навчила Ярослава робити вареники та пельмені. Хвалилася, що син живе в Києві, має престижну роботу, вона має двох онуків - близнюків.
Микола вечорами часто затівав тему про гроші, що треба більше скласти, для того, щоб Ярослав зміг поїхати у велике місто вчитися. За розмовами запитував хлопця ким хоче стати, той трохи усміхався,
- Ось трохи підтягнуся, може поступити на адвоката, чи на юриста, хочу книгу велику, бачив в магазині, називається «Право».
Микола тільки весело підморгнув, хлопав по плечі,
- Давай... давай, обіцяв бути гарним, слухняним….
За вікном темна ніч.У вікна ліпила хурделиця, надворі скрипіло старе дерево. Зима сніжна і морозець по всіх шибках красиво розмалював узори.
Микола несподівано прокинувся, не міг зрозуміти, чи від звуку хурделиці, чи від скрипіння дерева. Виглядає у вікно, хотів, щось там побачити, але хіба побачиш, коли у візирунках скло.. Увагу привернув Ярослав. На дивані крутився й про щось бурчав та вже зрозуміліше,
- Мамо, мамо зачекай, зачекай…
Не став чіпати хлопця, так й до самого ранку не заснув, може розповість, що йому наснилося. Він вранці проснувся, витягувався, встав, схопив гантелю, з нею немов грався, робив зарядку.
Микола заніс дрова з вулиці, привітався, поглядав на хлопця, подумав, гарний парубок виріс, хоч і шкіра трохи смуглява й чорнявий та на цигана не схожий.
Вже останній, одинадцятий клас, скоро екзамени, а що далі, інколи сам себе запитував Микола. Та грошей трохи склали, якщо навіть з ним щось станеться, то йому досить, щоб вивчитися. З роками відчував, що здоров`я підкачує, часом тиск підніметься, а часом серце затремтить. Катерина все тримає на контролі, велику роль зіграла у вихованні Ярослава, можна сказати, була їхня лікарка і порадниця.
- Ти щось сьогодні вертівся, не спокійно спав, чи це від хурделиці,чи може сон який наснився?
Хлопець поправив чуба, трохи зніяковів, а потім серйозно,
- Не хотів тобі казати, вже третій раз поспіль, я бачу один і той же сон. В горах біля річки, майже на обриві стоїть жінка, волосся розпущене, трохи хвилясте, в синьому платті з білими горохами, гукала, чітко чув ім`я – Захаре, а потім чийсь голос кричав,- Мамо... мамо зачекай, зачекай.
Це отаке сниться, не знаю, обличчя тієї жінки не бачив, а ось, місце це здається колись десь бачив, тільки точно не пам`ятаю.
- Не переймайся, може колись, ще щось пригадаєш. Для тебе буде краще, якщо своїх батьків знайдеш.Я вже трохи старий, хто знає скільки мені, ще залишилося. Основне, щоб ти поступив вчитися, а там, я вже спокійно можу закрити очі.
Ярослав підійшов до Миколи, змужнілий, міцно обійняв,
- Давай про це краще не говори, ти мені, як справжній батько. Я напевно пропав би без тебе, дякую, що ти мене прийняв і виховуєш, як рідного сина. Такого батька мати, не кожному повезе.
Микола перед ним виглядає маленьким, худеньким дідом, у обіймах розчулився, почав шморгати носом, котилися сльози,
-Ну - ну батьку, не треба, не збирайся помирати, ще стільки роботи. Ти мене маєш вивчити, одружити, а хіба ні? І досить, я вже дорослий, гадаю маю право тебе так називати.
Гарний сонячний день. Літо набирало сили, в садах рясніли і вже достигали вишні, ранні абрикоси. Природа чарувала красою. Теплий літній вітер підіймає настрій. По дорозі вервечкою йшли люди, під посадкою килимом стеляться суниці. Хтось вже збирав на продаж, а хтось смакував, всі один одного знали, весело спілкувалися, про щось жартували, сміялися. Обіч дороги, квітне барвінок, дзвіночки, ромашки, ніби кольоровий рушник стелився між дорогою і полем.
Перед приїздом потяга, на станції людно. Неподалік, на маленькому базарі, як завжди, люди продають сільськогосподарські продукти, суниці, вишню, малину, абрикоси.
Микола поруч з Ярославом, тихо надавав поради,
-Ти ж дивися, адресу тобі Катерина дала, так що гадаю на вулиці не залишишся, з грішми будь обережним, ти ж знаєш, який зараз час. Нікому не довіряй, окрім Дмитра, жінка гарного сина виростила, тобі допоможе, побачиш. І напиши мені лист, щоб я спокійно спав. Здаси документи, дізнаєшся коли екзамени, сам вирішай чи приїхати, чи почекати там. Ти ж знаєш, гроші з неба не падають, тож будь економним, як приїдеш купи хліб і торт до хати, бо пусто йти не можна.
Він уважно прислухався, а серце, ніби вискакувало від хвилювання. Вперше за скільки років знову їде і вже з документами їде сам. Тішився, що правильно зробив, коли втік від циганів, що нарешті має освіту, тепер у житті чекає на рівну дорогу.
Київ привітно зустрів хлопця. Сонце ж літом сходить рано, так весело мерехтіли промені по вимитому асфальту. Високі, велетенські каштани місту придавали красу, хоча вже й відцвіли та листя гарно блищало на сонці.
Ой, як я тут давно не був, розмірковував, як тут все змінилося. Та де не поглянь, скрізь повно людей, йому здалося, ще більше стало чим в ті роки, коли тут мандрував. Добре, що рано приїхав, то ж ще не пішли на роботу, вдома має хтось бути.
Двері відчинила жінка років сорока, тільки поглянула, посміхнулась,
- Точно мама описала тебе, красень, заходь не соромся.
- Дмитре, вставай, є наш гість, а ти хвилювався, що вже давно мав добратися. А це, нащо було брати…- сказала, показуючи на торт.
- Досить продукти тягнув й гроші витратив. Звати мене Надя. А наші хлопці, Максим і Сашко - близнюки, відпочивають у таборі. Так що... будь, як вдома, заважати ніхто не буде, готуйся.
Дмитро, за компанію, поїхав з Ярославом, подали документи в Київський національний університет імені Т. Шевченка, на юридичний факультет. Поки хлопець писав заяву в гуртожиток, у коридорі. Дмитро спілкувався із знайомим деканом. У хлопця є надія поступити, за документами він був сиротою.
Дмитро взяв собі відгул, сказав, за прогул, бо робота без нього не зупинялася, в торгівельному центрі працював головним економістом.
Ярослав лише два дні побув у Дмитра, дали кімнату у гуртожитку. Вона розрахована на двох чоловік, то ж хлопець залишався дуже задоволеним. Але Дмитро наполіг, щоб він приходив, не соромився, якщо щось треба, навідався у гості і пообіцяв тимчасово працевлаштувати на роботу, до себе в торговий центр, поки немає занять.
Пройшов час…. Ярослав сидів у потязі і просто дивився в вікно. Збігло літо, люди почали копати картоплю. В голові роїлися думки, яке ж щастя, що тоді його хотіли спіймати провідники, як би не помітили, то б не втікав і не потрапив у це село.
На обійсті у Миколи людей, як ніколи, Сім’я Дмитра приїхала машиною, ще й двоюрідна сестра Наді, Оля, всі чекали Ярослава. Керувала Катерина, готувалися різати порося, треба ж відсвяткувати таку подію, хлопець став студентом.
Розклад потягів Микола пам’ґтає, то ж чекав біля хвіртки. Побачивши, ще здалеку, шморгав носом, як мале дитя трусився, витирає сльози.
- Батько! - Обіймав, підхопив на руки, на місці крутнувся разом з ним.
- Я студент, батьку! Так скучив за тобою....
Це правда, хлопець вечорами, а то часом й на роботі згадував його настанови та розповіді про життя.
Дмитро працевлаштував його в торговий центр товарознавцем, в його обов`язки входило їздити з водієм за товаром, доставити з бази в торговий центр та інколи розвести по невеликих магазинах. Він там був не один, хлопці, що їздили, домовлялися кому зручніше і в який час зробити рейс, йому це було на руку. Навіть грошей зміг заробити, ще й не поганих, в основному працював ввечері.
Жінки накривали на стіл страви, метушилися, пахощі летіли на все обійстя, смажиться свіжина.
За столом всі весело спілкуються, Ярослав поруч з батьком, однією рукою обіймав за плече.
Надія ж звичайно познайомила Ярослава з Олею, дівчина навчалася в торгово - економічному технікумі. Вони сиділи навпроти, час від часу Оля уважно придивлялася на нього, хотіла піймати його погляд. Та все було дарма, він всю увагу приділяв Миколі, часто, про щось шепотів на вухо.
Два дні і вже всі поспішали до Києва. В багажник машини,Катерина з Миколою пакували копченості, сало, консервацію.
- Там розберіться між собою, щоб хлопець не голодував ,- наказувала жінка.
Минуло три роки… за цей час багато подій відбулося в житті Ярослава. Він справно справлявся з навчанням і в той же час працюва в торговому центрі. Уже мав бізнес, пополам з Дмитром. На Хрещатику викупили непоганий магазин, в якому працювали Оля й Надія. Ярослава вже вважали своїм. Це ж минуло два роки, як зустрічався з Олею, стосунки були серйозні.
До Миколи приїжджав два рази на рік, щоб трохи побути з ним та біля хати допомогти зробити якийсь невеликий ремонт.
Ярослав йому зізнався, що закохався у Олю, по закінченню навчання хоче одружитися. Микола радів за нього, вибір схвалив, тішився, що у хлопця буде велика родина. Жалівся, що не доживе, бо вже почував себе зовсім кволим.
Був гарний, літній день. Блакитне небо... поміж гірських хребтів, біленькі хмарки здавалися зовсім низько. Траса... сонячні промені, через скло потрапляють на обличчя Олі, відчуває тепло. Вони знаходилися між горами, немов у ямі. Величні дерева; бук, сосна, ялини, смереки, миготіли з обох сторін. У вікно, із запахом хвої, віяв теплий вітерець. Ярослав уміло водить машину, вони їхали відпочивати в Карпати, на базу відпочинку в Яремче. Батьки Олі, на роботі взяли путівку. Працюють вони, в аеропорту »Жуляни», мама касиром, батько митником. Для єдиної дочки не жаліли нічого, ось і на Ярослава, за дорученням, оформили машину. Давно знали про їх близькі відносини, були прихильні до вибору доньки. Вже дві тисяча дванадцятий рік, то ж не є дивиною, що молоді самі вирішують стосунки, не чекають весілля.
- Ой, дивися Ярославе, яка краса!- відволікала Оля.
- Не заважай, щось мені не подобається гул мотора, напевно треба відпочити.
- Та ми ж майже вже приїхали, вже стільки їдемо від Надвірної?
- Так вже скоро, але й скоро стемніє. Ми допіру проїхали якесь село, може там квартиру знімемо, а автівку хай хтось підтягне на ремонтну станцію, недавно на стовпі бачила знак.
На обійсті гралися діти, побачивши молодих, гукали маму.
Та жінка відказала у квартирі, сказала, що тут скрізь туристи, поблизу не знайдуть. Хіба може трохи вверх по стежці пройти, там є кілька хат, можливо там хтось прийме. Ярослав попросив господаря, машину відтягнути на ремонт.
Вже почало сутеніти, коли вони підіймалися вгору. За невисоким дерев`яним парканом сидів чоловік, в руках щось стругав. Біля паркану молодь сміливо привіталася. Оля відразу звернула увагу на чоловіка, що він смуглявий, як Ярослав і зростом, статурою, теж трохи схожий.
Ярослав відійшов в сторону, почав із чоловіком розмовляти, повідав в свої проблеми. А Оля стояла осторонь, немов остовпіла, очі здавалось вилазять на орбіту. Вона й справді помітила їх схожість, рухи теж були подібними. Хитро позирнула, коли завершать розмову, щоб спитати Ярослава, чи часом в нього немає тут родини. Знала, що він не рідний син дядькові Миколі, але більш нічого не знала.
- Проходьте, проходьте, собаки не маю. Ось ваша кімната, що треба звертайтеся, мене звати Захар.
Ярослав здивовано подивився на чоловіка. Світло в хаті включене, то ж міг розгледіти краще. Коли чоловік зняв капелюха, Ярослав помітив, що чуб майже такий, як у нього, тільки волосся не таке густе, а шкіра теж смугла.
- На вечерю я вас покличу, наші страви скуштуєте, таких у Києві немає.
Оля зайшла в кімнату, усміхнувшись, поцілувала,
-Ну, що Ярославе, мені здається, чи в тебе і справді тут є родина? Він мовчав, не міг всього переварити, що побачив і ім’я те саме, вкотре пригадав сон. Невже я звідси і хто він той Захар, хто йому кричав уві сні?
Вечеряли майже мовчки, чоловік трохи розповідав про своїх овець, яких випасав на пасовищах. Ні за дітей, ні за дружину мови не було. Ярослав не наважується запитати, все уважніше придивляється до чоловіка.
- А ти звідки родом, бачу смуглявий, хто за національністю? Бачу не циган, а такий смуглий майже, як я.
- Я українець з під Києва, а ви?
У мене бабця угорка, дід українець та бачиш покоління пройшло, а трохи передавалося у спадок.
- Ну, все гаразд. Завтра рано вставати,- метушився Захар.
Вони пішли у свою кімнату.
На ліжку, вже солодко спала Оля, а Ярославу не спалося, заснув, коли перші промені сонця торкнулися землі.Уві сні, здавалося якісь голоси чув та тільки дерева були перед очима. Прокинувся, вийшов з кімнати, Захара не було. Собі дозволив підійти до серванту, за склом стояли чорно - білі фото.
Його вразило жіноче обличчя, щось рідне, закололо в області серця.Товста, до половини розплетена коса, майже до пояса, когось нагадала. Присів, обома руками взявся за голову, це напевно мама, тільки в неї було синє плаття в білий горошок. І пригадав той сон, де жінка з розпущеним волоссям стояла в такому платті. Миттєво зірвався з місця, залетів у кімнату до Олі.
- Олю, сонечко прокинься! Ти знаєш! Ти знаєш ,- присів біля неї.
Вона зненацька зірвалася, не могла зрозуміти в чому справа. Помітила, як по щоках течуть сльози, скули рухаються, бліде обличчя. Вже обіймає його і запитує в чому річ. За вікном враз загриміло і полило немов з відра, по шибках річкою стікала вода, шуміло, зовсім стемніло і раз - у - раз блискало і знову гриміло.
- Ой, поглянь, яка гроза,- до вікна кинулась Оля.
Він руками закрив обличчя, перед очима спогад…
Вони на базарі втрьох, він у тата на руках, гриміло, починався дощ, а мама купила цукерку, на паличці «півника». Якого він так хотів, згадав мамину усмішку і щасливий блиск карих очей.
- Олю, у неї були карі очі і волосся, ну світло - русяве, я пригадав! Хвилюючись, Ярослав, розповів історію, як він потрапив до Миколи.
- Але ж ти невпевнений! І де та жінка, якщо вона твоя мама?
- Не поспішаймо, нехай він прийде, є в мене одна задумка.
Дощ вщух, з вікон стекли останні краплі. Знову яскраво світило сонце. Оля навстіж відчинила двері, віяло свіжістю і сирістю. Захар, трохи змоклий, поспіхом заскочив у хату, в руках тримав майже повне відро молока.
- Добрий ранок! Прокинулися, оце так линуло! Прийшла із - за гір хмара, де взялася, не видно було. Добряче шарахало, хоч би пожежі ніде не наробило. А ось, молочко, буде бринза, а зараз йдемо снідати, - говорив поспішаючи. На стіл ставить страви.
Опісля сніданку подякували, з - за столу не виходили. Оля подивилася до
Ярослава, кивнула, немов вказувала «Запитай, що хотів».
- А тут десь річка, є якась поблизу?
- Звичайно, багато невеликих, але дуже стрімко течут, впадають у річку Прут.
- Олю підемо, подивимося !
- Ні - ні самі не ходіть, там великі обриви, ще й дощ пройшов, ще чого доброго нещасного випадку. Я краще, вас проведу.
Тримаючись один одного, пробиралися до річки, з дерев летіли великі краплі дощу, падали за комірець, проймало холодом, Оля щулиться від них. А Ярослав, здавалося, їх не відчував, весь час дивився вперед, навіть зашпортався. Захар не раз попереджав, щоб добре дивилися під ноги і не поспішали. Ярослав побачив те саме місце, що йому наснилося. Захар присів на камінь, зняв каптур,
- Тут сталася страшна трагедія, я впав з обриву та за мною кинувся син Ян. Йому було лише чотири роки, я залишився живим, а сина не знайшли, пропав, Можливо потрапив у річку, бо все облазили, на жаль, не знайшли. Вже думали течією в Прут занесло та тіла, так ніде й не знайшли. н В той час багато відпочивальників було і цигани кочували, прямо по долинах розбивали свої шатра. Шукали скрізь, подавали в область на розшуки та все даремно.
- Марічка важко перенесла втрату, стався інфаркт і вже за три роки не стало, не змогла пробачити себе, за те, що не встигла перехопити сина. Дуже тяжко втрачати рідних. Я від тоді, так і не одружився, живу одинаком. Ще молодшим до Польщі, на заробітки їздив, а тепер маю вівчарню, ось з цього живу. Ой, ви мене вибачте, що я все так повідав, серце все ще пече, так з цим болем і живу.
Оля дивиться на Ярослава, а в нього, горохом котяться сльози,
- Захар, а в неї синє плаття в білий горошок було?
Чоловік піднявся, одяг каптура, а ти звідки знаєш?
- Йдемо назад, треба поговорити,- опустивши голову, на ходу сказав Ярослав.
Оля залишилася надворі, чоловіки зайшли до хати. Ледь чути голос Ярослава та не заходила, розуміла, їм треба побути вдвох. Захар вийшов з хати, поліз на горище, звідти приволік стару, обдерту валізу,
- Пішли до хати, дещо покажу, - запросив тремтячим голосом. Руки трусилися, коли відкривав валізу, зі сльозами на очах позирає на Ярослава.
У валізі лежало фото і синє плаття в білий горошок, який вже від років трохи пожовк. На фото Захар з дружиною і між ними на стільчику маленький хлопчик, розрізом очей схожий на Захара.
Молоді люди, лише кілька днів побули на базі відпочинку.
В машині відчинене вікно, вітер бив у обличчя Ярославу. За ці дні він змужнів, в душі хвилювався за все, що сталося. Йому ніби щось вказує, що це батько.
По трасі Яремче - Київ, їхала машина, на задньому сидінні сиділа Оля, в руках тримала сумочку в якій лежали матеріали на аналізи ДНК.
Минув рік…. Ярослав закінчив університет.
Вони з Олею жили в двокімнатній квартирі, ключі від якої, були батьками подаровані на весіллі. На серванті, в красивій рамці стояло велике фото трьох чоловіків різного віку, всередині усміхався щасливий Ярослав.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2017
Погляну, у віконце, там, повсюди краса,
Проснулось, ігристе сонце, плачуть небеса,
Цілує, їх завірюха, летить біленький сніг,
Пухкенькі диво - сніжинки падають до ніг.
У танці, ажурні вуалі, легкий пушок,
Літає, веселиться білесенький сніжок,
Підкрався, вже морозець й добавив крижинку,
Блищить, казково сяє, всівся на ялинку.
Земля, вся у обіймах чарівниці зими,
Метелиця, тче, крутить пухові килими,
Скрізь сяє, аж іскрить білосніжна хустина,
Яка чудова й ніжна, зимова картина.
2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2017
Где восток, запад? Вот стою у ворот,
А мне же кажется - всё на оборот,
Не замечаю, уж совсем я сейчас,
Какой денёк, нынче, уж в который раз.
Его браню, ведь оказалась в плену,
Чувствую млею, наверно погибну,
Ах надо же, зачем мне повстречался,
Вечером тихим, уж дождик кончался.
Время летит, неслось когда порхала,
Птицею счастья свободно летала,
Была уверена, сердечко украл,
Но почему, зачем он меня выбрал?
То ли в сетях, то ли в клетке, я в бреду,
В сказочный вечер, на скамейке всё жду,
Дождик прошёл, мелкий, месяц смеялся,
А он вот рядышком, в любви признался.
Да, сижу в клетке, он мог приворожить,
Ну и пускай, люблю, без него не жить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713715
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.01.2017
Ніч втекла, не хоче із світанком,
Зустрічатись, бо втрачає себе,
Геть ховається за зорепадом,
Він сміливий і віночок плете.
Все гадала, тож з ким залишитись,
Місяченько зізнавсь у коханні,
Кому ж з них, взяти і підкоритись?
Мо» згоріти в сонячнім вінчанні?
Вже прикрила темні оченята,
Коли весело, їй місяць моргав,
Усміхалась, підставила уста,
Та світанок, вже ніжно обіймав.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017
Холодний погляд кинула на мене,
Немов морозом,вмить стала зимою,
Не йди кохана, не можу без тебе,
Тебе попрошу, люба, будь весною.
Для мене будь, краще сонячним світлом,
Щоб один одного завжди цінили,
Хоча зима, буя яскравим літом,
Щоб все життя розумілись, любили.
Бажання є, джерельною водою,
Щоб я міг пити весь час із криниці,
З тобою разом вмиватись росою,
І смакувати запашні суниці.
Хліби вирощувати в нашім полі,
Там й діточки, як квіти волошкові,
Щоб на столі всього було доволі,
Як земля й сонце, жили у любові…
Не йди кохана…
Не можу без тебе….
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017
А чи літечко, чи зима,
Цілий рік й щодня в шерсті я,
І тоненькі маю ніжки,
Виростають гострі ріжки.
Люблю дуже я травичку,
І морквинку, буряк й гичку,
На город, коли тікаю,
То капусту, пошукаю.
Я постійно, все жадно їм,
От й подобаюся усім,
Знайте їжу - не кусаю,
Завжди тільки обриваю.
Як голодна < Ме-е > кричу,
Бо наїстися досхочу,
Моя мрія, то ж не мовчу.
Весь час кажуть, я дереза
Хто впізнає, хто я така,
Ну ж без сумнівів- це ( Коза).
19.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017
Ранком, по широкій долині,
Це ж по моїй рідній країні,
Чути, всюди плине гучний дзвін,
Нині, нам проснутись велів він.
Радість у тих звуках гомінких,
В храмах маленьких і великих,
Люду зібралося багато
Тож, відзначаємо, ми свято.
Наш, Ісус в цей день охрестився,
У річці Йордан освятився,
Нас нехай пастир благословить,
Та й всім подарує благу мить.
І кожну освятить хатину,
Радо об’єднає родину
А вода додасть сил й мудрості
Тож навчить поваги і єдності.
Хай, Христове мовлення Боже,
Війни спинить, всім допоможе,
Стогнуть неньки, в горі страждають,
Скрізь на землі, щоб мир, благають.
Дзвін…гучний рознісся у світи
Боже, Україну захисти!
04.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017
Збігав серпень та день видався сонячним. В останні дні, ще добре припікає сонце. Достигали яблука… запашні груші, приманювали бджіл та ос. Через відчинене вікно, цей запах доноситься і в кімнату, де Олексій перебирає папери, зошити, слухає телевізор. Його батьки, працюють на заводі радіотехнічних плат. Молодший брат Вадим, навчається п`ятому класі. Нині п`ятниця, то ж вдома залишився сам. Вчора ввечері приїхав з Харкова. В гуртожитку закінчив ремонт кімнати. Тішиться, що мрії збулися. Тепер треба не втрачати швидкості, яка ним, здавалося верувала. Немов метеор справлявся з любими поточними справами. Інакше і не можливо бути, завжди мав настрій всього досягати, в той же час був дуже розважливий. Все гаразд, екзамени здані, без проблем поступив в ХПІ.
Нарешті він помітив горобців, що скакали по підвіконню,посміхнувся.За мить, підійшов до стаціонарного телефона, набрав номер, - Привіт Оксанко, я вчора пізно ввечері приїхав. Як ти? В тебе все гаразд? Поступила? Тебе можна привітати?
Замість відповіді в трубці писк.
- Ого, це від радощів такий писк… значить поступила. Моє вітання!
- Але кімнату в гуртожитку не дали, шукаю квартиру. Оце від радості, на всю гучність увімкнула приймач. Опісля літа перебираю речі, готуюся до початку нового життя.
- Ти сама вдома?
- Так, мої до двадцятої години працюють.
- То я зараз буду,- задоволено поклав трубку.
Оксана швидко склала речі в шафу. Одягла красивий халат блакитного кольору, він дуже пасує до кольору очей. Підкреслює її витончену фігуру.
Її батьки заможні люди, кілька поколінь пов`язані з медициною. Батько терапевт в районній лікарні, мама лікар швидкої допомоги. Має меншого брата, різниця між ними десять років. Батьки приділяли увагу дочці, хотіли, щоб вивчилася. Могла мати сім`ю і щоб своїм дітям спромоглася дати найкраще.
Олексій в садку, у кошик набрав яблук, груш, слив. Із шафи дістав легенький білий шарфик, це в подарунок Оксані. З гарним настроєм по дорозі заскочив в магазин, придбав коробку цукерок »Асорті». Він знав, що вона їх обожнює. І вже біля вокзалу, в магазині купив букет червоних троянд.
Що то молодість…не йшов, а летів. Легенький вітерець ніжно пестив обличчя, куйовдив волосся. Щоб бути з нею поруч, йому здавалося ладен гори звернути.
Тепла зустріч… обійми, поцілунки, щастям сяючі очі. Але більшого собі не дозволяли, вік «гарячий» можна й помилок наробити.
За розмовами не помітили, як і час пройшов.Оксанини батьки привітно зустріли Олексія. Задоволено вітали з успіхами, адже знали його зі школи. Про їх дружбу дізналися давно, раділи її вибору.
За чаюванням та розмовами час швидко сплинув. Він поспішав додому. Прощалися на сходовому майданчику, ніжно обіймає, поцілував. Вже звільняється від обіймів,
- Ну досить, дивися по сходах обережно, третій поверх, не перший.
- На Новий рік зустрінемося, я пішов! Бувай!
В нових турботах пролетіло чотири місяці. Обмін листами, віра в світле майбуття, старанно вчились. Та не приїхав Олексій на Новий рік, шкодував, що довелося чергувати по гуртожитку. Відразу сесія, вирватися не вдалося. Хвилювання, як іспит, але, що вдієш, втішав себе. Окрім навчання підзаробляв гроші, на залізничній станції розвантажував вагони. Хоча батьки і висилали копійчину, але ж, як кажуть - зайвих грошей не буває.
Напередодні восьмого березня,завдяки праці і рішучості, додому на один вечір вдалося вирватися. Весна піднімає настрій, мріяв зустрітися з коханою, потонути в її обіймах.Сюрприз вдався, з вокзалу відразу до неї. Вона вдома, до свята готувала смачні страви.
Від хвилювання схолола душа. З червоними трояндами стояв перед дверима, враз причепилася думка - А може вже когось зустріла?
Раптово почув шурхіт… хтось підіймався по східцях.За мить, до нього привітно посміхнувся її батько - Володимир Степанович,.
- А ти де пропав хлопче…
Немов оправдується,
- Та ні - ні, ми листуємося. Я кохаю Оксанку, що ви, у нас буде все добре!
Оксана вже біла дверей, почувши слова, кров прилинула до обличчя, почервоніла. Адже від нього про почуття вона ніколи не чула. Від несподіванки впустила чашку, яку тримала в руці, На підлозі безліч дрібних осколків. В Олексія вирвалося,
- На щастя! У нас все гаразд, не хвилюйся, - поцілував її у щоку. При батькові засоромилася. Та він посміхнувся,
- Я за вас радий. На першому плані звичайно навчання, зробити міцну дорогу, по якій матимете нагоду пройти життя.
Близько третьої ночі Олексій повернувся додому. Лише три години на сон, а потім дорога до Києва, пересадка на потяг до Харкова.
Минали пори року. Для розваг часу обмаль; сесії, лабораторні роботи, реферати, курсові роботи, екзамени.
Попереду останній рік навчання. Олексію дали направлення пройти практику на Дніпропетровському авіаційному заводі, який саме набрав розмаху. В цьому місці мешкає брат батька. На заводі Олексію дуже сподобалося, опісля закінчення інституту мріяв сюди повернутися.
Вже й осінь… п`ятниця. Надворі накрапає дощ. Оксана з вікна електрички позирнула на перон, мав зустріти батько. За ці роки набридло навчатися, їздити електричкою та бентежило, що поруч немає Олексія.
На пероні батько спілкувався з білявим, доволі повним молодим чоловіком. Батько, як завжди привітався і поцілував її в чоло,
- В тебе все гаразд? Ось познайомся, мій практикант Олег. Так, як і ти, зубрить науки останній рік.
Він міряв її з ніг до голови, наче мав бажання роздягти. Оксана все ж протянула руку, він з усмішкою привітався, вустами ледь торкнувся руки.
Всю дорогу йшли мовчки. В під’їзд, Оксана зайшла першою. Її дивувала поведінка батька, нащо було запрошувати в гості. Вразило й те, що мати змовчала про гостя. Зробила висновок - напевно батько її попередив. Вона відразу пішла в свою кімнату. На душі кепсько і для чого це… задавала собі запитання. Олег ростом, був майже такий, як вона, весь час позирав їй в очі і це відштовхувало від нього. Склалося враження, що чийсь татусин синочок, рухами нагадував незграбну жабу.
Переодягнувшись, зайшла на кухню. Мати відразу до неї, - Доню, присядь. Знаєш, Олег син мого однокурсника, в нас проходить практику. Він теж у твоєму інституті навчається. Минуло років десять, як ми на виставці з його батьком бачилися.
Оксана мовчала, не розуміла для чого ця інформація.
По закінченню вечері, вона подякувала, хотіла зникнути у своїй кімнаті. Та зненацька Олег взяв її руку,
- Може прогуляємося?
- А, що доню, дощ перестав, ще й не пізно,чому перед сном не пройтися, завтра вихідний,- миттєво його підтримав батько.
Вона різко повернулася,
- Ні - ні тату… мені треба написати Олексію листа, я цілий тиждень не мала часу відписати. А завтра хочу відіспатися, то ж вибачте.
Олег розгублено дивився на батька, встав із - за столу.
Вона в кімнаті, аж під серцем защеміло. Хотілося крикнути - для чого це все? Образа гнітила душу, адже знають, що ми з Олексієм кохаємо один одного. Вона чула голоси, від цього Олег їй став, ще огиднішим. Із силою товкла подушку, нею накрила голову, намагалася заснути.
Ранок… Оксана з осторогою вийшла із своєї кімнати, думала, що Олег залишився ночувати. Та на щастя, на кухні снідали тільки батьки. Привіталася. Батько незадоволено зазирнув на неї, опустивши голову,
- Доню, вчора так негарно вийшло. Я хотів, щоб ти трохи краще познайомилася з Олегом. Гарна сім`я, заможні.Чи ти гадаєш, що в Олексія за скільки років нікого немає? Я гадаю…
Оксана різко перебила,
- Тату, це що роки, чи що, змінило твоє ставлення до Олексія? Не намагайся, прислухайся, про це навіть і думай!
Відразу пішла в свою кімнату.Їй так хотілося щоб Олексій був поруч, витер її сльози, які,як горошини котилися по щоках. Адже це так принизливо. Скільки хлопців їй пропонували дружбу,запрошували на побачення та вона серед них не бачила такого, як Олексій.Тільки він, в її серці зміг запалити вогонь кохання.
Йшов тисяча дев`ятсот вісімдесят шостий рік. В навчанні пролетіло п’ять років і в той же час у розлуці з коханим. Вона попросила в дикана, щоб її послали відробити два роки в Дніпропетровськ. Олексій проявив себе на практиці дуже здібним, підприємство подало індивідуальну заявку, мав можливість відразу працювати.
Довгоочікуване літо… яке це щастя, на руках дипломи і знову разом. Вони обнявшись, йшли до того місця, де гуляли після випускного. Теплий вітерець пестив щасливі обличчя.
-Яка краса, подивись Оксанко! - він задер голову, розставив руки в сторону, кричав,
- Я тебе кохаю! Ми разом назавжди! І вже тихіше,- Ти будеш моєю дружиною? Ти моє сонце, радість, квіточко моя ясноока. Без тебе не можу жити. Ми так давно цього чекали.
Оксана посміхається, розпашілася, гучно гупало серце, в очах іскри, сонячні промінці. Її посмішка, немов сяйво, предала йому впевненості. Він став на коліно, відкрив коробочку, дві обручки сяяли золотом.
Хоч сонце котилося до обрію та їх облич торкалося проміння. Їй здалося, що то сонце їх поб’єднало.
Ніжні обійми, поцілунки. Вже підхопив її на руки, прямував до річки,
-Кохана це наше літо, вода тепла, то ж скупаємося.
–Зачекай, я в купальнику, навіщо одяг мочити, постав на ноги.
Їй вдалося вирватися. Рукою кивнула до річки,
- Он, є човен біля берега. Давай там залишимо одяг, як настане ніч, де будемо шукати?
Під плескіт води, тремтячі тіла ринули у солодощі ніжності, поцілунків. Він міцно притулив її до себе - ось воно, полум’я кохання, нарешті ми стаємо одним цілим. Раптово вона підняла руки догори,лежала мовчки мов завмерла. Легкий біль плоті, відчув себе образливим котом, в якого раптом забрали мишу. Холодний піт покрив чоло, з розгону кинувся в річку.
Неподалік сполохалися жаби, десь закричала дика качка. Вода забрала в себе той вогонь, пестила його тіло. Та він жадав любові від коханої. І вже тверезо оцінює своє бажання, важко змиритися, коли ж нарешті вона належатиме йому. Хвилюючим голосом погукав,
- Оксанко, сонечко, йди сюди!
Свій смуток топили у воді, як діти жартували, плескались, плавали. Над водою линув сміх.Тішилися, що вони тут тільки удвох, ніби на безлюдному острові. Над водою линув веселий сміх. Від ніжних поцілунків, вона ледь не захлинається.
- Ти будеш моя? Моя до довіку, будеш?
Над вухом прошепотіла,
-Так… так зараз, я згодна, бо дуже тебе кохаю, ти мене дурманиш.
Мов знесилену, поніс на човен. Два тіла стали одним цілим, відчули щасливу мить, тонули у гріхові. Лише мінливо місяць підглядає. А зорі мерехтіли, немов раділи, повінчали їх справжнє кохання, це їхня доля.
Світанок… на пальчиках, крадькома проникають у її кімнату. У теплих обіймах засинають у ліжку.
Ранок… снідали мовчки, ніхто не наважився щось сказати. Та батьки побачили обручки, переглянулися. Мати майже не відводила від неї очей, немов намагалася щось запитати.
Мовчанку перервав Олексій,
- Я прошу руки вашої дочки, думаю все буде так, як я спланував. Ми маємо направлення в Дніпропетровськ, так що одружимося вже на місці.
Обличчя батька відразу посвітліло, наливаючи вино в келих,
- Ви молодці! Один одного шануйте, поважайте! Нехай вам Бог допоможе!
Легка усмішка на обличчі матері, від радості витирає сльози.
Початок серпня… Олексій приїхав у Дніпропетровськ, щоб винайняти квартиру, згодом забрати її. Сам поки що зупинився в гуртожитку, вже працював. Знайшов лікарню, у якій по направленню мала працювати Оксана. До першого вересня,їй треба було приїхати.
Одного вечора… Батько прийшов з роботи у хорошому настрої. Оксана збирала речі, які згодом мала згодом покласти у валізу. Він погукав її, відкрив дипломат витягнув путівку,
- Дивися, що я тобі приніс. Це мені передали з Одеси. Туристична путівка на круїз Одеса – Тбілісі – Одеса. З двадцять дев`ятого серпня по п`яте вересня. Доню, така нагода буває раз в житті. Ти ж так хотіла кудись поїхати, помандрувати, побачити море. Добре, якщо сімейне життя буде успішним, але ж коли це буде. Замов переговори з Олексієм, попередь, що на тиждень затримаєшся. Путівка, на жаль, одна та думаю, його б у цей час, з роботи ніхто і не відпустив.
Оксана зразу насторожилася,
- Тату, а це не привід, щоб нас розлучити?
- Ні, доню, що ти. Ти ж сама мені про це кілька раз нагадувала. Це тобі просто повезло. А, що до Олега, Володимир сказав, що одружується на однокурсниці. Планують запросити на весілля, десь у жовтні здається. Думаю тобі там не буде сумно. Він взяв три путівки та там тисячі людей будуть. Уявляєш який лайнер, а назва ось дивись ,золотими літерами написано »Адмирал Нахимов».
На переговори пішла з батьком. Спочатку він поговорив з Олексієм, тоді вже їй передав трубку.
Опісля розмови з тестем, у Олексія було мало часу на роздуми. Гадав, нехай сама вирішить, як краще. А то, ще надума, що їй не довіряю. Хвилюючим голосом почав розмову,
- Оксаночко, я кохаю тебе, думаю вирішити маєш сама. Я з роботою владнаю. Буду тебе чекати. Сонечко, я буду нудьгувати.Тільки ти дивись, там собі когось не знайди.
- Ну, що ти, Олексію. Прийдеш на квартиру подивися на моє фото і заспокоїся. Все буде добре. Я теж тебе кохаю. Ой, у нас час закінчується. Любий, цілую тебе! Бувай!
Але на його душі тривожно, це ж, ще цілих десять днів чекати. Від хвилювання у грудях божевільно гупало серце.
Оксана задумалась, минуло лише два тижні, як він поїхав, а я вже сумую. Намагалася себе втішити, нічого, було й на довше розлучалися.
Батьки проводжали її на потяг. Мати попереджала, які пігулки купити, на всяк випадок, в разі закачає море. Батько весело розмірковував, яку красу вона побачить пропливаючи по морю. В Одесі її мав зустріти Олег з нареченою.
Величезний, красивий лайнер відплив від причалу. Люди метушаться - подібні мурахам. Грає веселе музика, проводжаючі посилають поцілунки. Цих трьох молодих людей, проводжали батьки Олега.
Першого вересня радіо і телебачення повідомили про страшну трагедію, яка сталася тридцять першого серпня о двадцять другій годині.
Відбулося зіткнення суховантажа »Петр Васев» з лайнером «Адмирал Нахимов». Столітня трагедія рознеслася по всьому світу.
Потяг Новоросійськ – Москва відправився за графіком. Олексій та батьки повертаються з опізнання. В купе тиша, ніхто з них не зміг її порушити. Смуток огорнув їх душі. Олексій виснажений стражданням. У очах туман, біль, вже виплакані всі сльози. Погляд у нікуди, на висках помітно сивину.
Минуло тридцять років. Кожного року, тридцять першого серпня, на могилі Оксани, вітер торкається пелюсток червоних троянд. По них бринять прозорі краплі. То не роси, а душевні сльози коханого, які і час із сонцем не в змозі спопелити.
14.17.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712687
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2017
Мене сіють, всі навесні,
Як сніг зійде, в погожі дні,
Я в землі сиджу довгенько,
Пригріва сонце тепленько.
Тоді перші, вже росточки,
Підіймаються потрошки,
Тож сама сиджу в коморі,
А коса моя надворі.
Форма в мене, циліндрична,
Як цариця, я велична,
Помаранчева, гарненька,
Вітамінна, солоденька.
Люблять всі, також й малята,
Іще кізочки й зайчата,
Я для вас, справжня смакота,
Ну вгадайте, то хто ж така?
( Морква)
14.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2017
Ясний світанок пробуджує навколишній світ. Яскраві сонячні промені ніби танцюють, виграють фіолетовими, голубими, синіми, а часом рожевими кольорами. Немов один перед одним хизуються, який з них миготить краще.
На сході блакитне, безхмарне небо. Десь там, вдалині, туди на захід, здається край неба, тримають дві великі темні хмари.
Час від часу, над землею пурхають маленькі пташки і знову зникають у високій траві, кущах. Сріблясті роси, освічені сонячним сяйвом, здалеку здаються кришталевими.
Опісля випускного вечора не поспішали, йшли недалеко та за розмовами дісталися до річки. Трохи далі розлігся широкий став. Густий, високий очерет і зілля немов охороняли їх.
А далі, в шовкових травах і квітах потопала долина.
В небо здійнявся красень – лелека… широко розправивши крила літав, кружляв, оглядав, що діється довкола.
Олексій з Оксаною сиділи на пагорбку, на поваленому дереві, поміж квітучих шовковиць. Відчуття запаху зілля і води, свіжого повітря, радістю наповнювали серця.
За плечима, трохи вище, виднілися дачі, а далі до траси, листяний ліс, який тягнувся до містечка.
На воді мерехтіли перші сонячні промені.
- Ой дивись, дивись,- показувала на річку Оксана.
Там плескалися срібні рибки, то одна, за нею інша, немов гралися в хованки, поверх води розходилися пружні круги.
- Тихо… не кричи, бо злякаєш, - спокійно промовив Олексій, махнув рукою в сторону річки.
На піску, вирячивши балухаті очі, сиділи дві жаби, полювали на комах.
А над водою, ніби завмерла, лише крилами махала бабка. Та раптом крутнулася і швидко десь зникла. В чагарнику почувся шерхіт, мелькнула видра, шубовтнулася в воду.
- Оце так! Ти бачив?- тихо запитала дівчина. Він кивнув головою, до уст приклав палець, показав, щоб мовчала.
Задоволені, з річки не зводили очей. Милувалися, як від вітру рябить вода, на сонці виблискує латаття. А зовсім поруч нахилена стара плакуча верба, її коси купалися у воді, під ними вода немов завмерла, що навіть виднілися водорості, зграї маленьких риб.
Десь далеко почувся крик качки, відразу у відповідь пролунало кілька звуків. На другу сторону річки, приховавши під крилами голови, ще дрімає пара лебедів.
- А може пора йти?- запитала Оксана, обхопила себе руками.
- Ой, який неуважний. Коли ти поряд, про все забуваю. Вибач! Ти ж у легенькій сукні, прохолодно.
Одягаючи на неї свій жакет, зазирає в красиві, блакитні очі. Вже обійми, ніжний поцілунок у вуста.
Вона нічого не сказала, трохи зашарілася, ледь почервоніла.
-Ти пам`ятаєш, як ми, ще в п`ятому класі приходили сюди, я дівчат учив плавати?
- А чому ж ні, звичайно пам`ятаю. А не забув, як у восьмому класі, хлопці на дачах у когось взяли надувний човен. Ми сперечалися хто буде першим плавати. І, як згодом, за ним прибіг господар,- посміхнувшись продовжила розмову.
- Так швидко збігло дитинство, за ним і прекрасний час юності. Ми вже дорослі, на нас чекає зовсім інше, нове життя,- помітив Олексій.
-Ти ж знаєш, я подаю документи в НТУ ХПІ, думаю буде все гаразд, щоб чогось досягти треба навчатися.
-Тобі в Харків хочеться? А я хочу в медичний університет та не знаю чи вийде, великий конкурс.
- Ми ж не слабкі, будемо впевнені в собі, поступимо вчитися, принаймні я так надіюся і мрію, що все буде добре….
- Почекай, зараз прийду,- сказав Олексій, неподалік зник за шовковицею.
Вона дивиться вслід, тішилася ним. Красень, стрункий, чорнявий, розумний. Ловила себе на думці, що давно їй подобається, себе не вважає красунею та русяве густе волосся, дівчат і хлопців вражало блиском. А за очі, в класі хлопці шепотіли, що одні погляди можуть звести з розуму, але на ці розмови дівчина не звертала уваги. В школі за партами, вони сиділи в різних рядах. Вона часом помічає його погляд, піднімає голову, обоє червоніли, перша опускає очі.
Це тільки опісля Новорічного карнавалу, зі школи став її додому проводити. А на свято Восьмого Березня привітав квітами. Був дуже веселий, багато розповідав про свої плани, що хоче працювати з технологіями. Того вечора вперше її поцілував. В останній місяць занять залишалися після уроків, зубрили формули, готувалися до екзаменів. Поїде вчитися та й по дружбі, вона думала іншим разом, хто знає, що буде через п`ять років.
Вже зовсім виринуло сонце. Росяну, шовкову траву пестили промені, вона поблискує, переливається, миготить зелено - синім кольором.
За кілька хвилин, осяяний усмішкою, підходив до неї,
- Дивися що я знайшов!
В долоні тримає яскраво – червоні полуниці,
- Бачиш, це далі на пагорбі, правда, їх там небагато. Їж, це тобі, я трохи посмакував коли збирав…
Вона задоволено подивилася, подякувала. Він дивився в її очі, здавалося намагався їх запам`ятати.
Присів поруч з нею, з долоні брав по одній суниці підносив до її вуст. Задоволена, усміхнена, після кожної дякувала. Після останньої розсміялися.
- Ану дай, нехай я зніму останній солод на твоїх устах.
Вона зморщила носа, але піддалася довгому поцілунку.
-Мені здається, що буде дощ, бачиш ті хмари, що були на заході, помітно підкрадаються і вітерець віє прохолодний,- обійнявши проговорив Олексій.
Вибралася з обіймів,
- То йдемо, так далеко заперлися, скільки часу мине поки назад доберемося, а то справді, ще змокнемо.
На пагорбі, з кущів вилетіли сполохані горобці.
- О, бачиш, ховаються, напевно точно буде дощ.
Взявшись за руки, йшли дорогою, що пролягала вздовж лісу. Напроти лісу, під сонячним сяйвом, приваблює поле з квітучою конюшиною.
- Почекай,- сказав їй, моргнувши.
На узліссі, під деревами, збирає ромашки, дзвіночки і листки папороті склав у букет, демонстративно підніс і вклонився , чмокнув в щічку.
Вона збуджено сміялася, як мала дитина, піднесла квіти вгору, весело сміялася. Від задоволення, в очах мерехтіли блиски.
Він зачарований її поведінкою, тільки спостерігав і усміхався.
Та вже опанувавши себе від емоцій, вона проговорила,-
- Ой, а насправді, яка чудова природа, яка краса довкола нас. Наша земля найкрасивіша, найщедріша, як можна її не любити і кудись їхати.
- Та що ти, то ж я в Україні буду. Проминуть п`ять років швидко та й літом буду вдома, ще не раз разом помилуємося природою.
- Все, йдемо швидше, я відчуваю перші краплини, а то намокну, буду, як та обскубана курка.
Олексій емоційно,
-Ну ти даєш, ото сказала.
Повернувши голову в сторону, продовжив,
- Ой, подивись, там при дорозі стара скирта, побігли сховаємося.
Познімали капці, босоніж, як малі діти, веселі бігли до скирти.
Хмари здаються невеликі та дощ йшов рясний. Сховалися в скирті, з - під соломи виднілися тільки усміхнені очі.
Кілька хвилин терпіння, кліпаючи повіками запитала,
-Ти дуже мукрий? Протягнула руку, намагалася відчути краплини,
- О, здається закінчився. Я в твоєму жакеті, мені менше перепало, а ти в одній сорочці. Тепер вигляд у нас… напрочуд не карнавальний.
-Та ні, так трохи,- заперечив. Допомагав їй вилізти зі скирти....
Знову яскраво виглянуло сонце, сірі хмари пливли вдалину і небо стало синьо - голубе та де – не – де вже й з`явились маленькі білі хмаринки.
Задерши голови догори, обоє милувалися ними. Сонячні промені пестять обличчя, примруживши очі, вони насолоджуються теплом, посміхаються, радіють.
Останні соломинки, він знімає з її волосся, обтрушує сукню, злегка обійняв,
-Прохолодно, треба поспішити.
Ґрунтова дорога, від дощу блистить, ноги ковзають по ній. Взявшись за руки, весело шльопали по багнюці.
Нарешті добралися до траси, Олексій мокрою травою намагався витерти їй ноги. Трохи засоромилася, почервоніла, стоячи на одній нозі, вже трималася за нього, від лоскоту заходилася сміхом.
Йому подобається її дзвінкий сміх, задоволено, з ласкавим поглядом спостерігав за нею.
-Все процедуру закінчив, візьми носову хустинку, ще раз протри і взуйся.це вже сама зроби і взуйся.
Вона, виконує його пораду, прикожному нахилі він цілує в щоку,
-Ну Олексію, зараз упаду, не заважай.
По трасі їхала машина, водій, помітивши їх, притишив швидкість, гучний сигнал рознісся по окрузі, Чоловік, років тридцяти, з відкритого вікна посміхається, махає рукою, знову сигналить, за мить машина набирає швидкість.
Від здивування її очі округлилися,
- Що це було? Ти його знаєш?
Він голосно засміявся,
-Та ні. Хіба б знайомий нас не забрав.
- То йдемо, бо ще хтось буде їхати, зупинятися. Ще нам таких сюрпризів не вистачало.
Хитрий погляд, усмішка,
- Ну це ж заради тебе зупиняються, ти ж красуня.
- Олексію, ну досить, ото ще скажеш, - різко потягнула за руку, - Твоя усмішка, як це сонце, але не варто виставляти на показ всі тридцять два зуба.
-Тобі не подобаються мої зуби? То вибий, я потерплю. А, що тобі ще в мені не подобається? Тільки відверто…
-Ну Олексіє! Мені все подобається.
-Але ж ти про все, ще не знаєш, - сказав ледь стримуючи сміх.
Та вже сміялися вдвох.Той сміх понісся за вітерцем, розвіявся по окрузі.
По обіч траси, з надією підкоряти труднощі, радісні, щасливі поверталися додому.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712117
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2017
У віконечко пташечка,
Так миленько заглядала,
І частенько, все дзьобика,
Поміж крильцями ховала.
Ой занадто, так холодно,
Це зима вже наступає,
І чомусь, аж моторошно,
Тож мороз сильно щипає.
Хоча землю, сніг притрусив,
Він навідувався вночі,
І синичку ж, таки змусив,
Пошукати, якісь харчі.
Я раненько гляну, сумна,
Всякчас крильця підбирає,
Геть замерзла, сидить одна,
Оце ж їжі знов немає.
Тому я, сала принесу,
Хай поїсть, ця маленька.
Погодую, спасу красу,
Поспівай мені гарненька!
13.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2017
Віршована розповідь
Щедрівки линуть по Україні,
Та й спохватилась, я біля вікна,
А ну згадаю, дитинство нині,
Давно лягла на коси сивина.
У душі часом, я як дівчисько,
В думках побігла би іще не раз,
Враз про цукерки згадка, багацько,
На очах сльози майже раз- у - раз.
Які ж були - раді і щасливі!
Тим карамелям втіха й пиріжку,
Дружні і зовсім не образливі,
Як і комусь дають шоколадку.
Вже на шматочки усім ділили,
Яка ж вона була тоді смачна!
Знову під вікнами горланили,
Молодь була не егоїстична.
Радо щедрівку, дружно співали,
Зі Старим Новим роком вітали,
Бажали всім щедрого вечора,
Мирного неба, щастя і добра!
А ще й міцного, як дуб, здоров`я!
Низьо вклонялись господареві,
Були щасливі усі й веселі.
Минає час і змінюється все,
Може на краще…. що вдосталь всього,
Часом тремтить, аж пече під серцем,
Що ми тоді, зовсім не бачили цього.
Та була дружба, хоч жили гірше,
Чекали свят із трепетом, вітали,
Бажання є, щоб жили дружніше,
Щоби частіш щедрівки звучали.
08.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2017
Вірш. розповідь.
Таня в Сашка запитала
- Ти дуже любиш санчата?
Хлопчик каже, – Звісно,у - гу,
- То тягни ти,он на гору.
Та йти до гірки не близько,
Тягне Сашко, схиливсь низько,
Здається трішечки пристав,
Тож часто він, відпочивав.
На гірці їх, уже двоє,
А дітвори, наче море,
От і гаразд, дума Таня,
Я загадала, це зрання.
Хто ж це мені, допоможе,
Щоб погуляла я гоже,
Каже, - Ось тут, ти поклади,
А сам скоріше побіжи.
Бо ж нині я, швидко з`їду,
Он, ну туди, аж до низу,
Хутко бери, добре тягни,
Звісно назад, знов до гори!
Хлопчик трішки здивувався,
- А чому ж я, не катався?
- Ти казав любиш санчата,
Вези тепер, мій друзяка!
11.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017
Холодна постіль... не прийшов,
А місяченько, давно зійшов,
Та про любов, нічка шепоче,
Моя душа кохати хоче.
Десь зірка в небі загубилась,
Я сумно вслід, тобі дивилась,
Відчула серцем, ти вже не мій,
Мов не жива, я не маю мрій.
Холодна постіль і все тремтить,
Потік сльозин, їх не зупинить,
І серце рветься, вже до раю,
Я ж все життя, тебе кохаю.
Холодна постіль, знову зима,
Тебе давно, так давно нема,
Мінливий місяць, поглядаю,
Летять літа, я ж все чекаю.
Січень 2000р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017
Почула, серед ночі голосок,
Такий, ніжненький і тонесенький,
Проснувся, вже поклала на бочок,
А він заплакав, мій малесенький.
Це мабуть- то снилось, щось уві сні,
До рук, ніжно взяла,пригорнула,
Чомусь гарячий, наче у вогні,
Ой лихо, нащо ж міцно заснула.
Три ночі, поспіль пекла хвороба,
Тривожні, холодні дні і сумні,
На віруси, аж находить злоба,
Тріпоче, крижане серце в душі.
Я мама, ти дитя, моє щастя,
Сповию і прожену напасті,
Зробить присягалась на причасті,
Ти ж є найдорожче на всім світі.
Всміхнулася, уже змокріло чоло,
Ну от, як добре, тихо сказала,
Мов пташка, загорнула під крило,
Й тихенько,знов пісню заспівала.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017
Я так хотіла навчитись малювати,
Щоби твій образ завжди при собі мати,
Коли так скрутно, ще раз поговорити,
Бо ж покохала, хтіла сім`ю створити.
Раптово взділа, у іншу закохався,
А як же я? Ти ж так цілував і клявся,
Будемо разом, вдвох мріяли до віку,
Тепер вже знаю, була тобі за втіху.
Ти малювати не бажав, хоч олівець,
Тримав й любові не зберіг,урвавсь терпець,
І на папері давно фарби розтеклись,
Жаль зі сльозами і мрії розгубились.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017
А що, Новий рік, вже зустріли?
Напевно, так ті, що хотіли,
Можливо й ні, бо ще йде війна,
У розпачі рідна країна.
Та в цьому не наша провина,
Слізьми вмивається дитина,
Учора батька хоронила,
Жорстока, доленька, не мила.
Уже третій Новий рік в крові,
Стрічаємо. Гинуть на війні,
Герої, яким не байдуже,
Коли ж відступиш ти, вороже?
В душі, певно Бога не маєш,
Все ж нас, ще думаєш зламаєш,
Летять удалечінь журавлі,
Лишаючи пам`ять на землі.
Час прийде і стражденна доля,
Геть піде й наша свята воля,
Повернеться і небо чисте,
Та Ясне сонечко, іскристе,
Засяє знову Україна,
Збереться вся її родина.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
Ой красуня, зимонька – зима,
Ну нарешті, ти уже прийшла!
Ми тебе, так давно чекали,
Вже ялиночку наряджали.
Аж, під самий, цей Новий рік,
Сніг посипався, на наш поріг,
Все прикрасив і там, за вікном
Дивно сяє, світліє кругом.
Пухким сріблом, скрізь розстелився,
Та й сніжинками порошився,
Всі літали і танцювали,
Діточок, до себе зазвали.
Поспішив мороз із комори,
І на склі, утворив узори,
Ті на сонці ніжно іскрились,
Вже й засяяли небосхили.
Всі щасливі, зиму зустріли!
Тож бігом, на санчата сіли,
В дітей радості, так багато!
Це ж чудово, справжнє свято.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017
Застільна,жартівлива
Ой тече річечка вузенька, вузенька,
Я ж дівчина славна, зовсім молоденька,
Та й піду до неї, сяду на пеньочок,
Та й сплету милому із квітів віночок.-2р
З личка дуже гарний, козачок вусатий,
До роботи справний, ще й кажуть багатий.
Вишиванку одягла, стан облягає,
Як на мене гляне, ой, бачу, кохає. - 2р
Підморгну весело та й мило усміхнусь,
Підійду близенько, радісно пригорнусь,
Скачать бісики у його чорних очах,
А мені ж здається, літаю на крилах.-2р
Я підставлю уста, одягну віночок,
Поцілунок- солод, попала в райочок,
Ой, щаслива така, мене любий, цінуй,
За віночок - ніжно, гаряче поцілуй-2 р
03.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017
Мороз скрипучий прийшов вночі,
Щипає ніс, лоскоче вуха,
І вітер злий, як жваві сичі,
Шукає жертву, дуже дмуха.
Ранок сумний, сердиться зима,
Тож їй здалось, що надто тепла,
Вже до кісток, зненацька пройма,
Примчалась з нею й зла віхола.
Тихо шепоче… заморозю,
Із вітром хитро, вже загравала,
Дерева вкриті памороззю,
Роздягла всі, немов кресала.
Радо волоссям заіскрила,
Та й утішалася красоті,
Коси розплЕла, срібнокрила,
Вже усміхалася щедрості.
04.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017
Там, за вікном, зимонька, все біло, біло,
Кинуло сонце, на сніг промені сміло,
Вчора у сніжному танку заметілі,
Щедро стелились до ніг розвеселілі.
А зранку тихо, здається, немов в казці,
Іскрять сніжинки на дахах і по стежці,
Снять у вуалі,всі дерева сріблясті,
Кущі в намистах й мереживах пухнасті.
Яскравий промінь, біжить, веселиться,
Чарівним дійством бажав насолодиться,
Земля пишається, рада у прикрасах,
Вся потопа у новорічних чудесах.
03.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017
Вечірнє небо, свічка на столі,
Ясна зоря зійшла в нічній імлі,
Нині Святвечір до нас надійшов,
До хати колядник, перший зайшов.
Коляда лине, Різдвяна радість
Вже опустилась, на землю блага вість,
Пречиста Діва замала Сина,
Дитя у яслах, ніжно сповила.
Вітаймо, будемо святкувати,
Й щиро Ісусу ми дякувати,
Він нам приніс, радість, нове життя,
То ж прославляємо Бога творця.
Вся за столом зібралась родина,
Сіяє зірка, прийшла година,
Прощення кожному попросити,
Й усіх до столу, вже запросити.
Богу подякуємо за добро,
Люди,це ж віри, правди джерело,
Славімо люди! Славімо його!
05.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017
У всі кутки, заглядає зимонька, мандрує,
Ліси й поля обійшла, скрізь впевнено крокує,
Вже піднялася до неба, чаклує хмаринки,
Їй усміхаються всі сніжинки - балеринки.
І засипає, раптово тополиним пухом,
Дерева вкрила і кущі срібним капелюхом,
Скрізь веселиться, вмить білі ковдри розстеляє,
Як королева сніжна у танці закружляє.
Й на вікнах пензлем,вже намалює трафарети,
І подарує, усім дивовижні букети,
В кришталь ребристий закувала ставки і ріки,
Заворожила, іскрять казкові мозаїки.
Засіва сріблом, дуже скоро Різдвяні свята,
У кожен дім принесуть мир, радість, любов й щастя.
02.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017
У схованці, довго дрімає сонце… за вікном золота осінь.
Дерева й кущі одяглися в багряві кольори. Густий туман клубочився, по обрію висів сірою пеленою. Перші сонячні промені ледь - ледь пробиваються і навкруги окраса… ніжно мерехтить у тому сяйві.
Ох осінь, сидячи в електричці, думала Тоня . Вона зробила перші кроки в нове життя, а осінь вже завдавала шкоди, для неї ставала не привітною, тривожною. Ще зовсім рано, лише шоста тридцять, а вона їде до роботи. Електричка до Харкова, цілу годину наче повзе, як кажуть, під
кожним стовпом зупиняється. То все нічого, вранці в електричці багато людей, від розмов гудіння, як у вулику. Та все ж хтось і дрімає, а хтось читає газети, чи книги.
А от ввечері, коли їде з другої зміни, зовсім інакша картина, людей мало, самій йти додому, переслідує страх. Літом добре, довгий день та прийшла мінлива, сердита осінь, з кожним днем сутінки приходили раніше, стає темніше.
Все частіше задумувалась, коли сама йшла з другої зміни, одна однісінька по стежці, через занадто темну посадку. Ті тридцять метрів, де густо посаджені дерева й кущі, її страшили. Як у темряві не побачиш шипшину, інколи зачепитись одягом, стає моторошно. Електричка часом запізнюється, на якомусь одному пункті стоїть на запасній колії, перепускає швидкісний потяг, то приїжджає майже опівночі. Із залізничного полотна спускається
метрів шість донизу. По шлакові і щебеню, ще йти можна, видно світло ліхтарів, а як донизу, то неначе в пастці.
Їй здається летить пулею від страху та після дощу по багнюці, дуже не побіжиш, а серце від того, як у зайця, здається вискакує. А що було робити, такі зміни на роботі, що вдієш.
Тоня дуже відповідальна по відношенню до роботи. Старалася, намагалася викласти всі зусилля, щоб якомога швидше навчитися працювати по інструкції, одночасно мала від цього задоволення.
Коли закінчила вісім класів, їй не було шістнадцяти років. Вирішила йти на шестимісячні курси телефоністок, які проводяться при МТС в місті Харкові, щоб по закінченню там і працювати.
Відколи почула запрошення на курси по радіо, марила цією професією. Батьки хотіли, щоб пішла вчитися на кухаря та вона просто сама поїхала до Харкова, знайшла МТС, працевлаштувалася. Вони коли дізналися сварилися та дівчина запевнила, що це краще, що швидше буде самостійно заробляти гроші. Їй набридли злидні і часті сварки вдома, що на саме необхідне, завжди немає грошей.
Її батько працював на залізниці, отримував шістдесят дев`ять карбованців, а мама домогосподарка, справляється з дітьми та на городі. Сім`я велика, хоч четверо сестер вийшли заміж та вдома, ще було троє. Брат влітку прийшов з армії, мав наречену, хотів одружитися і поїхати в Кременчуг працювати, там краще було з роботою, можна швидше отримати квартиру. А старша сестра Оля вчилася в Харкові, в технікумі на бухгалтера.
Тоня не раз бачила, як мама сестрі давала двадцять п`ять копійок на цілий день. Це було на проїзд і на пиріжки, а та плакала, що мало, що треба на зошити та ручку. Де було більше взяти? Весь час грошей недостатньо. Батьки допомагали двом заміжнім сестрам на будівництво будинків, вони жили неподалік. Ще дві сестри після училища поїхали на практику в Росію, там вийшли заміж. Батьки їм посилали посилки з продуктами, бо весь час жалілися, що дуже скрутно жити. Мама весь час казала, та якось воно буде, а насправді жили впроголодь.
Краще було літом, в садку є що смакувати і кури краще неслися, можна було з`їсти яйце. Взимку майже не перепадало, треба було батькові в дорогу дати, а то часом мама продавала на базарі, щоб купити якийсь одяг.
Тоні дуже подобалась робота, вона завжди з заохоченням їхала на зміну. На курсах, перші два місяці, вивчали теорію, а потім сідали за коммутатор. Спочатку під наглядом старшої телефоністки, а, як зауважень не було, працювали самостійно. Кожного місяця Тоня одержувала сорок п`ять карбованців, була дуже задоволена.
Та одне турбувало, після другої зміни страшно добиратися додому. Зміна закінчувалась о двадцять другій годині, то ж додому приїжджала вже майже опівночі..
Батьки не переймалися цим, бо знали, що майже всі працюють в Харкові, вважали, що людей завжди багато їде з роботи.
Дівчина тішилася коли часом дядько Сашко йшов додому після зміни, він жив через дві хати від них. Він для неї дядько, бо мав двох синів, десяти і семи років. Славний чоловік, привітний, високий, кремезної статури. Розповідали, що колись в школі, по боротьбі займав призові місця. Він працював помічником машиніста в електропоїздах, під кінець маршруту проходив всі вагони, коли бачив її, завжди посміхався, говорив, - Мала, ти ж не спіши, підемо разом.
Одного разу, у вихідний день, в електричці людей зовсім мало, зазвичай в будень хоч трохи більше, у вагоні лише сім чоловік. Вона порахувала, дивилася може хтось із знайомих є.
На собі піймала прискіпливий погляд одного чоловіка, напевно років сорока, жахнулася, цього чоловіка вже три дні поспіль бачила, та ні разу не бачила, щоб на якійсь зупинці виходив.
На передостанній зупинці у вагоні залишилась одна Тоня і він. Тільки рушила електричка він відразу перейшов у її купе, присів навпроти, посміхався. Дівчина затремтіла, в думках благала Бога, щоб хто - небудь зайшов у вагон. Один його вид лякав її, непоголений, погляд голодного вовка, від нього дуже несло спиртним.
-А що квіточко може познайомимося, кілька раз тебе бачу, така гарненька. Ти ночами не боїшся їздити сама?!
Від його слів, аж мороз по шкірі, здалося в судинах захолола кров. Закололо під серцем, збентежена. швидко піднялася, хотіла вийти з купе та він на сидіння поставив ногу, перегородив дорогу.
-Дядьку, що ви?
Лише встигла промовити, як відчинилися двері, без верхнього одягу, з в’язкою ключів йшов молодий хлопець. Чоловік із сидіння забрав ногу. Тоня пулею вискочила, тремтячими руками відчинила двері вагону, через тамбур перейшла в інший вагон. Тут присіла, неподалік цілувалась молода парочка. Їй стало трохи незручно, що завадила їм, опустивши голову пересіла подалі. Не знала, що робити далі. Від думок на дві частини розвалювалась голова, обличчя горіло полум`ям.
Адже вона зрозуміла, то пішов помічник машиніста, значить дядька Сашка немає. Та попросити молоду парочку, щоб провели через посадку не наважилась. Хоча обличчя були знайомі та в яку сторону вони мали йти не знала. Все ж надіялася, може з інших вагонів хто - небудь буде йти в її сторону.
Електричка під`їхала до станції, але ж від неї йти добрий кілометр по залізниці, а вже потім переходити посадку.
Вона вийшла на перон, свіже, вологе повітря трохи остудило її обличчя, що ж робити далі? Оглядається, дивилася по різні сторони, а може хтось хоч до пів дороги буде йти?
На жаль, двоє чоловіків йшли швидко вперед, а трохи далі від перону було темно, майже нічого не видно. Ще й погода капризна, пройшов дощ, небо темними плямами, місяця не видно, лише де – не - де світліше поміж хмар.
По краю залізничного полотна на стовпах горіли лампи, тут і проходила стежка між запасними коліями, яка вела до тупика. Дівчина спішила, декілька чоловік йшли позаду та по дорозі губилися, кожен пішов в своєму напрямку.
Спереді нікого, сполохана тим чоловіком, ніяк не могла відійти від події. На душі неспокійно, вже переходила через колії, щоб потрапити на свою сторону до стежки. Ну, нарешті, подумала, озирнулася довкола. Прислухалася, ніби тихо, лише здалеку, від станції чути, як гудить електричка. Тихо вголос прочитала молитву, перехрестилася, йшла донизу. Після дощу капці трохи ковзали, спускалася не поспішаючи. Раптом почула в посадці тріск, відразу все тіло пройняло холодом, так прислухалася, що здалося вона не дихає. Вже внизу кілька секунд стояла, намагалася впіймати, ще якийсь звук. Тихо, вирішила йти вперед, зайшла на стежку.
Серце гупало, в скронях пульсує кров, одна думка - швидше вийти з посадки. А темно ж занадто, під ногами взагалі нічого не видно, тільки в кінці посадки ледь - ледь світліше, а дерев по боках майже не видно, здається, як у тунелі.
Пройшла кілька метрів, хтось торкнувся плеча потім миттєво схватив за плечі, із силою повернув у бік, судорога пронизала ноги.
- Ой!- скрикнула.
В пітьмі наблизилося обличчя, перед нею стояв той самий чоловік з електрички,
-Куди так спішиш, маленька?! Я тебе проведу, не бійся.
В горлі тисло, перехопило дух, але тремтячим голосом, немов викрикуючи проговорила,
-Дядечко, не треба, я сама.
Раптом ззаду здалеку світився ліхтар, пролунала черга матюків. Коли світло дістало Тоні, він відразу забрав руки. Відступив у сторону, послизнувся та рукою схопився за гілку куща, втримався на ногах, втекти не встиг. Дядько Сашко міцно схватив його за руку, викрутив її.
-А ти що тут робиш?! Що завести до міліції? Кричав на нього, крив матюками.
- Тоню, йди, я зараз дожену,- сказав їй голосно.
-Я тебе попереджав, здам в міліцію, то по електричках шастаєш, просився переночувати, а тепер вже дітей лякати. Зовсім з глузду з`їхав, вона ж тобі за дитину. Твоє щастя, що я тебе догнав, а не хто інший, якби тебе не впізнав, то був би вже на тому світі,- сердито терзає його, кинув до землі.
Тоня вийшла з посадки, вся тремтіла, вирішила почекати, вагалася, може на допомогу звати. Та чула, що той просився, щоб відпустив, попросив вибачення.
Дядько вийшов з посадки, на плече поклав руку,
-Ну не тремти, цього разу все обійшлося, добре, що я надійшов. Ти сходи до свого начальства, поговори, щоб так допізна не працювала, поясни, що немає кому зустрічати. Та батькам гадаю краще не розповідати, вони ж в тебе не такі молоді, знаю, що були проти, щоб ти йшла на роботу.
-Цього мужика трохи знаю, вже майже два роки, як жінка вигнала. А подітися нема куди, ось і тиняється, зимою проситься переночувати в електричці. Він більше в нашому напрямку не їздитиме, пообіцяв мені. Тож не хвилюйся та попробуй поговорити на роботі про зміни, для тебе ж краще,- продовжував дядько Сашко.
Дівчина йшла мовчки, тільки слухала, по щоках котилися сльози, не хотіла, щоб він їх помітив, не витирала, а, вони стікали по бороді на плащик. Перед хвірткою подякувала, попрямувала до хати. Йшла і в душі дякувала Богу, що він направив їй допомогу, страх і відчай рвали її душу, страшно навіть подумати, що могло трапитися.
Скрипнули двері, погукала мати,
-Це ти Тоню? Що електричка запізнилася? Чи може з ким йшла?
-Так, з дядьком Сашком, - намагалася сказати, як можна веселішим голосом.
В кухні нікого не було, підійшла до рукомийника, вмивалась і позирала в дзеркало, добре, що мама пішла в спальню, якби побачила її опухлі очі напевно б спитала, що сталося.
- Мамо, я завтра їду на першу зміну, то ж заведу будильника.
Довго не могла заснути на годиннику було вже на пів першу. Все думала, як вона розпочне розмову з старшою телефоністкою, бо такі речі вирішувала вона. Тоня мала надію, що їй підуть назустріч, бо від першого дня практики мала тільки похвалу за культурне спілкування з клієнтами та за швидкість обслуговування. Коли ж була на роздачі заказів по направленням за назвою міста та районів. Їй вдавалося зробити це дуже швидко, навіть назвали метеликом Трохи заспокоїлася, з думками на краще провалилася в сон….
Харків 1968 р . Міліція- зараз поліція
05.01.2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710318
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017
Ранком сонечко проснулось,
До віконця усміхнулось,
Та й поблискує поміж хмар,
Вже звільнилось від їхніх чар.
Величезні і сердиті,
Мов подушки всі набиті,
Знов надули свої щічки,
Сипле сніг, пухкенький трішки.
Заіскрились всі дерева,
От зима, ти королева!
Вже й вуаль одягла зверху,
З лебединого ж тай пуху.
Гілочки всі на ялинці,
Заховались в павутинці,
З ясних, білих намистинок,
Із криштальних, всіх краплинок.
Он сніжинки швидко летять,
Тішить блиск, іще й мерехтять,
Мороз сріблом пофарбував,
І ласкаво поцілував.
Коси зимонька розплела,
Іскрять сніжні простирадла,
Ой, красиво ж, казковий рай,
Це чудовий, мій рідний край.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017
Я напевно вчора перебрав,
А сьогодні ж мабуть не добрав,
Голова, стала немов баняк,
Обійняв, аж страшний переляк.
Підкрадавсь біс із сокирою,
Мов дрова руба долиною,
Страшний тріск і тиск у голові,
Зовсім мокрий чуб і долоні.
Може встати та щось не в змозі,
Бачу тещу, вже на порозі,
Оце ж треба, отак набрався,
У довіру вчора втирався.
Щоб за сина мене прийняла,
Мерседес, в подарок би взяла,
Виглядаю, я вже з- під ковдри,
Як з тюремної вже камери.
Боюсь видати, що я не сплю,
Крадькома, все ж дивлюсь на стелю,
Раптом тесть, причовгав до хати,
Кричить досить уже чекати!
Скільки можна той розсіл пити,
Вже тут досить нині молитись,
Наливай, хутко по чарчині,
Тож погано, бачиш дитині.
Знов кричить, - От нечиста сила,
Це горілка хлопця скосила,
- Треба парубка, нам спасати,
- Як же буде доньку кохати?
Видю я, що таке є діло,
Відриваю, геть ковдру сміло,
Як поводитись, враз не знаю,
Та свідомість чомусь втрачаю.
Опритомнів, тут моя люба,
Ніжно гладить мокрого чуба,
- Не забудеш тепер Новий рік,
- Ну що скажеш, вдався наш пікнік?
І тесть знов підносить чарчину,
Обіймаю свою Марину,
Думки нині, я не прогадав,
Що за жінку її вибирав.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017
Коли я, вже спати лягаю,
Усміхнусь, ніжно обіймаю,
Покладу на неї голівку,
Зустрічаю темненьку нічку.
Вона ніжна й досить м`якенька,
Як полежу, тішусь, тепленька,
І мене, ніколи не скривдить,
Сни жахливі, удаль відводить.
Певно в кожного, є подружка,
Тож, як звати її? (Подушка).
02.01.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017
Заграв, зимовий день свою музику,
Тихесенько, симфонію чарівну,
Пухкі сніжинки - балеринки в танці,
Чи то фокстрот, у весільному вальсі.
Я рада, швидко простягну долоні,
Душа , немов у казковім полоні,
Повсюди яскравий блиск, все іскриться,
Моє, радіє серце, веселиться.
Земні чудеса, як музика життя,
Краса! Які солодкі миті щастя.
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017
Як красиво, мерехтить у полі,
То в казковім, нині карнавалі
Розгулялась віхола по землі
І дорослі радіють, і малі.
>
Там хтось йде, із мішком через плече,
Подарунки Дід Мороз принесе,
Новий рік, то ж тішаться малята,
Веселяться, сяють оченята.
Буде в кожнім домі і хатинці,
Роздаватиме дідусь гостинці,
Тож щасливі, танцюють й співають,
Свято з віхолою зустрічають.
29.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2016
Я ялинку наряджала,
Бо вже скоро Новий рік,
Малий стільчик підставляла,
Недостатній маю зріст.
>
Скрізь гірлянди повісила,
Й всі яскраві тут іграшки,
Гарно дощиком вкрасила,
Як кришталь сяють бурульки.
>
Дід Мороз з подарунками,
Нині в гості, вже завітав,
Пригощає пряниками,
З Новим роком нас привітав.
>
Ой весела, ця зимонька!
Потанцюю круг ялинки,
Політаю, мов сніжинка,
Мерехтять,сяють іскринки.
29.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2016
Зайшла нині до сараю,
На курей вже поглядаю,
Що ж на свято зготувати,
Може півня зарубати.
Враз згадала, ой ти Боже,
Рубать півника и негоже,
Це ж рік Півня наступає,
От мозгів бабця немає!
Він у нас великий, славний,
Гребінь скручений все ж гарний,
А співати- має талант,
Ну справжнісінький музикант.
А надворі холод, зима,
Та йому, оце все дарма,
Кричить часто - Ку – ку – рі – ку,
Бажає щастя довіку.
Може й справді, нехай живе,
Прийде мир, життя щасливе,
Думки взяли, йду до хати,
Бо не хочу, гріха мати...
Вранці хто, буде співати,
Й моїх курочок топтати.
27.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016
Землю снігом, скрізь засіяло,
Вже горби, де глянь, навіяло,
Тож зібралась юрба малюків,
Я зраділа, вибігла надвір.
У руках лижі та санчата,
Жваві хлопці і дівчата,
Безтурботно кидали сніжки,
Ніби сріблом сяють доріжки,
На санчатах щасливі, сіли,
Та із гірки наче летіли.
Дітлахи, вже взяли лопати,
Сніжок треба, скрізь розчищати,
Гарний настрій, качали всюди,
Величезні снігові груди,
Та й швиденько знайшли возика,
Вже й ліпили, всі сніговика.
У руці з гілок й дрина- мітла,
А морквину Ліна принесла,
Дві вуглинки, ще й бурячка,
А відерце одягла Таня,
Шарфик їй, прив'язав Ваня.
Дітвора, дружно святкувала,
Сміх і гамір скрізь, жартувала,
Ой, красуня – наша зимонька!
Білосніжна та й веселенька.
27.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016
Червоне сонечко по обрію, ще посміхалось,
Темніли промені, ясні давненько заховались,
На зміну вечору, прийшла нічка темна, дивна,
Високо в небі, з’явилася картина чарівна.
Мінливий місяць, не поспішавши, шлях освітив,
До землі ніжні, посилав поцілунки, пестив,
Замерехтіли зірниці, танці дарували,
Нарешті весело, давно на неї чекали.
Літа хурделиця, із зимою привітала,
Під лебединим пухом, земля в спокої дрімала,
Ніченька з ніжністю, дивилась, тішилась красі,
По простирадлах, миготіли сніжинки ясні.
2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016
Едва тянет ноги, совсем сгорбился старик,
Уж достал, падал снег, попадал за воротник,
Показалось недалёко, про себя шептал,
Лежит дерево сломанное, здесь отдыхал.
Потихоньку, не спеша, вновь трубку закурил,
Где - то рядышком, не как волчонок заскулил,
Вот беда, подумал дед, давно здесь не бывал,
А вчера, ведь ночью, сильный ветер бушевал.
Сюда бы, кабы не Новый год, не приходил,
Сколько лет и не помнит, ведь совсем нету сил,
Позвонили вчера, что приедут сыновья,
Душа радуется, соберётся вся семья.
Уж лет пять прошло, не видал дед своих внуков,
.Так сердечко трепещет, вдруг встретит правнуков,
Вот за ёлочкой пришёл, зима постаралась,
Везде снега сполна, так собой красовалась.
На деревьях искрится белоснежная шаль,
Серебрится на елях иней, словно хрусталь,
У коралловых бусах, спит шиповника куст,
На сосне белка, слышен шишки хруст.
Отдохнул немного, вспомнил молодость свою,
И тихонько шептал,- Как я этот свет люблю,
Вот уж трубку выкурил, малость погладил усы,
Ах, какую выбрать? Все ёлочки хороши!
Он доволен, на саночках пышная ёлка,
А забрёл далеко, что не видать посёлка,
Вдруг увидел под бревном, застрял мал - волчонок,
Как же вылезть, бедный, не хватает силёнок.
Вот беда ! Спешил старик, поправил ушанку,
Малыша освободил,, пустил на полянку,
Очень рад, побежал быстро, без оглядки,
Проваливался в снег, он словно играл в прятки.
Тянул санки веселей, огоньки мерцают,
Видит дети и внуки, весело встречают,
Уж подумал, успел я, побежали слёзы,
Где правнучки? Где мои красотки –розы?!
Новый год встречают, уж за столом вся семья,
Старики радуются, дождались веселья.
24.12.2016.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708562
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.12.2016
Ви скажіть, мені малята,
Хто ця пташечка завзята?
Веселиться, цвірінькає,
Кожен день, лише скакає.
Чи то дівчинка, чи хлопчик,
Весь час гарно, чистить хвостик,
І сама, вона маленька
Така спритна і хитренька.
А, як хлопчик – забіяка,
Тож сміливий, кота ляка,
Дуже хоче подразднитись,
Крадькома, води напитись.
Їсти любить, всіх черв`яків,
І комашок, й малих жуків,
Всі зернинки та пшеницю,
Різні крупи, паляницю.
Все підряд швидко смакує,
Живе тут й завжди зимує,
Скаче пташка, все навпростець,
Як же звати?- це (Горобець.)
26.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016
Ой, поле – полечко, колоски пшениці,
Давно не видно, жаль, ніякої птиці,
Спрагла земля, стогне, висохла криниця,
Розбита горем, йшла славна молодиця.
Над нею воронів, зграя пролітала,
Земля горіла, попилом припадала,
Ой, поле, боляче, хліба не дозріли,
Свистіли кулі та снаряди летіли.
Довкола ями, скрізь милого шукала,
Прийшла біда, Боже, серцем відчувала,
Ти клятий вороже, нащо забрав мрію,
Вона ж любила, в душі мала надію.
Куди не гляне, вирви, воронки і кров,
Русня- чужинці, розтоптали нам любов,
Де ж ясне сонечко? Плинуть хмари темні,
Коли ж настане, мир, на цій святій землі?!
Знов тьмяне небо,звук,щось чорне летіло,
Неначе в пеклі, блискавка, гуркотіло,
Ой поле - поле, димить, чорна пшениця,
До землі впала, молоденька вдовиця.
24.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016
До дзеркала, дивилась Ґава,
Чи хто сказав, що не пава?
Здається, все ж ми є сестрами,
Хіба різні розмовами.
Погляньте, справді, яка ж гарна,
Ну правда, погодьтесь, славна,
Хоча їм усе, що попало,
Мені завжди й всякчас замало.
Хтось щось загубив, блистить гарно,
Навіщо ж воно лежить марно,
Це одяг чи щось,знадобиться,
Нехай на мені поіскриться.
Прикрашу, свій хвостик намистом,
Ого,шикарна, сяю з блиском,
Намиста наче, як корали,
Мене друзі привітали.
Ви згодні? Ну що зі мною?
Я вас зачарую красою?
25.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016
Веселими струмками води, березень наспівує про весну, від сонячних променів, сніг частково зникає, втрачає білизну, розстає. Теплий вітер частіше віє, цвітуть проліски, підсніжники, крокуси.
Від платформи віддалася електричка. В руці Романа два букети квітів, заздалегідь купив, а раптом, по дорозі додому не надибає. Думки за Світлану з Наталкою, не давали спокою, мала мабуть гарненько підросла. Та бентежить мамине відношення. Потелефону про знайомих розповідала, а за неї нічого. Сам запитувати не став, нащо чіпати цю тему, нині не до суперечок. Зараз такий грип ходить, турбувався - хоча б не захворіли. Це перший вихідний день, через два дні - Свято 8 Березня, то ж приїхав на чотири дні, а згодом знову до роботи.
Мати вдома, сина зустріла привітно. Він, як завжди, поцілував в щічку, поздоровив з прийдешнім святом, подарував коробку цукерок і букет квітів. Другий букет квітів поставив у вазу на підвіконня. Мати побачила, її радісний вигляд відразу пропав. Син помітив, як у неї змінився вираз обличчя, але на цьому вирішує не зациклюватись. Ніякої мови, чи якогось запитання, не задавала, він тішиться, чим менше мови, то краще.
Вечоріє… на заході згущаються сутінки, невеликий морозець, інієм вкриваються дерева.
Він курям сипав зерно, мати дивилася телевізор.
У вікнах Світлани світилос, помітивши, вирішив до неї зайти.
Повернувся в будинок, на ходу до матері,
- Я на деякий час зникну, довго не буду.
За мить, з квітами і коробкою цукерок, вийшов. Мати вся на взводі, взялася за голову, що робити?
Він вже дзвонив у двері. Не дочекався відповіді, сміливо зайшов. Вона в кухні купала Наталку, здивовано подивилася,
- Ой, а я що не закрилася на замок?
- Нічого - нічого, це я, привіт!
Коробку цукерок і квіти поклав на столі,
- Це вас з прийдешнім святом!
Вона не мала, як покинути дитину, подякувала, хлюпала на неї воду. Дівчинка задоволено хлюпала ручками, гукала.
На його обличчі усмішка, спостерігав за ними. Опісля купеля допоміг їй закутати, дівчинка копирсається, намагалася скинути рушник. Поспішати не було куди, вся увага до доньки.
Світлана добре розпашілася, з пляшечки, молоком погодувала доньку, поклала в ліжко,
- Ну, здається все, тепер має спати.
А він все спостерігав за нею – яка ж гарна, як квітка орхідея..
- Може ми почаюємо?- запитала.
-Так, а воду здається на ніч не можна на вулицю виливати, т ож я винесу на веранду?
-Та я може сама, поки чайник закипить.
- Ні - ні, я ж не немічний.
Йому з нею так затишно, сидів навпроти та було бажання присісти поруч, обійняти.
Розмовляли про містечко, за його роботу.
- Тобі напевно додому пора, а мама зна, що ти в мене?
- Звичайно! Що не можу до сусідки сходити? Та вже мабуть справді пора, обіцяв недовго.
Вона йшла слідом за ним, раптово повернувся, обійняв. Вона намагалася вирватися та де там, відчувши її запах тіла, притиснув,
- Що ти зі мною робиш? Я відколи тебе побачив не знаходжу собі місця, не виривайся.
- Ой Романе, не треба,чуєш не треба, ти хлопець, а я жінка,- промовила спокійно.
Він злегка відпустив її, цілував обличчя, нарешті відчув солодкий смак вуст. Спромоглася вирватися
- Що ми робимо, це такий гріх, як ти можеш….
Він різко розвернувся, схвильований вискочив надвір. Та додому відразу не пішов, заспокоював себе, йшов до річки. Відволікався сюжетом, втихомирився, подумав, що себе треба брати в руки.
Ранок… снідали мовчки. Він зрозумів, що матері не подобається його поведінка та починати розмову не хотів. Бачив її незадоволений погляд, часто зітхала.
Восьмого березня прийшла тітка, разом випили вина, забрала пилосос, який він привіз.
Ввечері мав їхати на роботу, збирав валізу, чекав коли тітка поверниться додому, хотів зайти до Світлани.
Та йти не прийшлося, коли вийшов з хати, вона на вулиці в колясці колисала дитину. Задоволений, привітав зі святом, поцілував у щоку. Вона відсахнулася, миттєвй погляд до його будинку, Біля вікна побачила його маму,
- Роман, будь ласка не треба, ти поїдеш, а мені, як бути, он твоя мама біля вікна, як мене зустріне, ще розпочне щось говорити.
- Давай подалі від’їдемо, спокійно поговоримо, нехай дивиться, не звертай уваги.
Наталка, спокійна в колясці, роздивлялася навкруги, прислухається до навколишніх звуків.
- Я сьогодні їду, розпочинаємо новий об`єкт. Дуже прошу тебе, не спіши продавати будинок, дочекайся мене, невже я тобі байдужий?
Раптово, вже стояв перед нею на одному коліні, на долоні тримав коробочку, в якій лежала золота каблучка з камінчиком,
- Я прошу, не спіши, давай заручимося, а мине рік, поберемося. Світланко, я закохався, ще там, біля криниці, прошу не відмовляй. Час загоїть твою рану, я розумію, але хочу, щоб я мав надію, що ти будеш моєю.
Вона розгублено дивилась на нього, озирнулася навкруги,
- Встань… що, ти!
Сама ж відчувала, що він подобається їй та до міцніших стосунків, не готова.
- Дай руку, чи ти відмовляєш мені? – запитав, дивлячись в очі.
Вона тихо, не поспішаючи заговорила,
-Та ні, тільки нехай це буде нашим секретом, сподіваюся, що даси мені час обміркувати. Я ще не готова до близьких стосунків, не хочу, щоб про мене були поганої думки, мине рік, тоді будемо вирішувати.
Він на палець надів каблучку, впевнено поцілував в уста, вона не сперечалася.
- Але ж зараз носити не можу, люди побачать…
- То вдома знімеш, приховаєш, я думаю нам ніщо не завадить.
Вже зовсім стемніло… поверталися додому.
- Ти ж мав їхати, раптом нагадала,
-Так, напів двадцяту, якраз встигну.
Провів її до двере, поспішив додому.
Тільки скрипнули ворота, в хаті потухло світло. За столом сидить мати, витирає сльози,
- Сину, невже не знайдеш собі дівчину? Нащо вона тобі, ще з дитям, воно ж не твоє та я ж тебе виростила. Я ж ночами не спала, хотіла, щоб ти був щасливий, все для тебе.
- Мамо, я вже дорослий, здатен сам вирішувати, будувати своє життя. Нічого, що не рідна дівчинка, ми коли будемо разом, народимо тобі онуків.
-Так ти це серйозно! Ой, що ж люди скажуть! Ще ж навіть року не минуло, як Микола розбився. Це все вона, звичайно гарна, красива, не знаю може й розумна, так напевно все зробила, щоб звабити мого хлопця,- голосно причитала мати.
Після почутого, присів біля неї,
- Мамо, послухай, не смій ображати її, не вона винна, це я! Ти мене не розумієш, я її кохаю і все зроблю, щоб ми були разом. За дитину, щоб я взагалі нічого не чув! Я зробив свій вибір, мине рік ми одружимося. Тобі пригадати, що мій батько пішов на дитя в Жмеринці, нічого, вже є спільна дитина, мамо він живе з тією жінкою, бачу щасливий, я теж хочу щасливого сімейного життя.
Вона тихо витирає сльози,
- Ти мене дорікаєш?!
- Ні в якому разі, я просто хочу бути щасливим і щоб Наталочка не зростала без батька, зроблю все для їхнього щастя.
-А як же я, синку?
- Мамо, ти гарна жінка, знаю, до тітки Галини частенько заходиш. А там сусід – вдівець, давно тебе зве одружитися, чому зволікаєш? Я завжди хотів мати чоловіка в домі, може б і ти в житті була веселіша.
Вона мовчала, сльози пропали, де й поділись. Він обійняв її,
- Мамо вибач, тобі вирішувати за своє життя. А я буду з тим кого кохаю і хочу, щоб ти була щаслива, он в шістдесят одружуються, тобі ж лише сорок шість.
Підвів її до столу, посадив на стілець, поцілував в щоку,
- Мені треба йти, боюся запізнитись на електричку та знай, ми з нею ще не дійшли до близьких стосунків, але я кохаю і від свого не відступлю.
Із сумкою в руці, вийшов. Вона дивилася у вікно, на Світлану притаїла злобу. Ні, я тобі його не віддам.
Роман по дорозі не зміг вгамуватися від розмови. В електричці зустрівся з хлопцями, попросив запалити, ті здивовані його поведінкою, почали жартувати,
- О, нарешті, напевно влюбився, що неохота їхати з дому, - проговорив один з них.
Відмахнувся рукою, перейшов у інше купе. Занурився в роздуми, одного бажав, щоб швидше настала осінь.
Весняний сонячний день. На берізці теплий вітер куйовдив віти. На клумбах біля парканів виднілися листочки і квіти пролісків. Із землі пнуться чубчики крокусів. Світлана на могла не помітити цю красу, любувалася нею. Гарний настрій… усміхнена, на вулиці прогулювалась з коляскою, донька мала заснути. Думка про Романа, пройшло лише три дні, а вже дзвонив, турбувався, як у них справи. Раптово, позаду почула голос його матері,
- Добрий день, а я все дивлюся, щось тебе не видно, думаю може вже у батьків.
-Та ні, чого їхати, нам тут непогано, я вже звикла. На зиму всього вдосталь запасла, куди спішити, Буде тепло, тоді в гості поїдемо.
- Що тільки в гості, тож на поминках була розмова, що повернешся в село.
Вона зрозуміла, що краще мовчати та жінка не зупинилася.
- Слухай, не ламай життя сину, кращє їдь. В мене він один, я тобі його не віддам! Ти пташка зальотна, тобі у нашому містечку робити нема чого, ти мене почула?!
Зніяковіло розвернула коляску, заплакала Наталочка. Вже біля обійстя,
- Я зрозуміла, вибачте, нам треба додому,- тихо сказала вона, поспіхом взяла дівчинку на руки, від хвилювання ключем не могла попасти у замкову щілину.
. - Я тебе попередила,- крикнула вслід.
Вдома наплакалась над дитиною, пригортала,
- Ні, сонечко ні, нам такої бабусі не треба.
Зоя повернулася додому задоволена, ну нарешті поговорила, тепер спокійно спатиму.
Вже кілька днів Світлана, то не відповідала, то нема в мережі, то раптово зайнято. З роботи не вирватися, задовгі ночі, важко змиритися.
-Чому сумний? - не раз запитували хлопці. А він мовчав, приховуючи очі. Та врешті відпустили на добу, радів, йому й цього було достатньо.
Позаду електричка, відчуття злету. Ледь відчуваючи землю, впевнені кроки, а настрій у двобої - щось тут не так. електрички вийвідчуття злетуЗдавалося летів, як зійшов з електрички. Світло горіло у вікнах і вдома, і в хаті Світлани. Все ж спочатку вирішив з’явитися вдома.
На веранді, перед дверима чиїсь чоботи. О! напевно тітка прийшла. Старався зайти тихенько, щоб не злякати, почув голос матері,
- Я їй все сказала, нехай звідси їде, нема, що труїти йому і мені життя.
- І, що вона?
-.Вона ще та, хитрюща, як лиска. Сказала зрозуміла, але ж, сидить, хіба нне бачиш.
В хаті затихло, він гучно постукав чоботами, щоб не злякалися, почули , що хтось є.
Мати з тіткою чаювали за столом, обоє почервоніли, напевно від несподіванки.
- О, синку, а сказав, що не відпускають, роботи багато,- трохи збуджено проговорила мати. Я зараз подам вечерю, відпочиватимеш.
- Ні, дякую, я не голодний, - відповів сухо.
Тітка побачила його суворі очі. Відразу попрощалася, поспішила додому. Він поголився, мовчки одягав білу сорочку. Мати, не відразу зрозуміла куди збирається та коли із сумки дістав іграшку, все зрозуміла. Стала біля дверей, сердито подивилася.
- Не пущу! До неї зібрався?
Він не вагаючись, підхопив її на руки, заніс у спальню,
- Прошу лягай спати, не заважай мені будь ласка.
За мить надворі, на душі важко, розчарування. Ти ж моя мама і не хочеш, щоби був щасливий? Не міг зрозуміти, не знайшов відповіді на своє ж запитання.
Тихий звук у двері насторожив Світлану. Дивуючись,тихо запитала хто прийшов, злегка хвилюючись, відчинила двері.
- Ну нарешті, я такий радий бачити вас, - емоційно сказавши, обійняв її, поцілував у щоку.
- Доброго вечора, моє анголятко, а чого ти, в цю пору не спиш? - посміхаючись, звернувся до дівчинки.
- Як ви тут?
На столі чай і печиво… приглушений голос Світлани трохи тремтів,
- Давай поговоримо.
-А про що говорити, я все знаю, тому й прийшов. Наберися терпіння, все буде добре, я зрозумів маму та вона нам не зашкодить. Я маю гроші, то ж приїхав за ними і хочу поговорити з тобою.
Наталочка захникала, відразу взяв на руки, ніжно погладив по голівці. Дівчинка уважно дивиться в очі, на його обличчі усмішка, вже колисав.
Позираючи на нього, як він ніжно поводився з дочкою, Світлана усміхалася. За кілька хвилин мовчання, Наталочка спала в ліжку.
Теплі обійми, солодкі поцілунки, вона ж намагалася вирватися. Нарешті йому вдалося вгамувати пристрасть, почав розмову,
- Вислухай мене. Ми недавно здали об`єкт, напродаж є квартири. Я вирішив купити та на трикімнатну зразу грошей не досить, гадаю ми поки що можемо жити в однокімнатній, що ти скажеш?
Несподівано тихо заплакала, сльози котилися горохом, пішла на кухню,
- Я тебе прошу, не тікай, будь моєю. Те, що тобі сказала мама, для мене нічого не значить, вона прожила своє життя так, як вона цього хотіла. А у нас своє життя, ти мене розумієш?
Мовчала, але згодом заспокоївшись запитала,
- І що далі?
- Довірся мені, ти хочеш, щоб ми разом виховували Наталочку, ну і наших діток звичайно?
-Так, я буду тебе чекати,- зважено, тихо промовила. Опинилася в його обіймах.
Коли повертався додому було вже за дванадцяту годину. Щасливий, вкривався простирадлом, позирав на годинник, хоча б не проспати.
Перші півні переспівувалися між собою. Піднятий настрій… Роман летів на електричку, задоволений, що все вдалося владнати.
Спілкування по телефону було розрадою для обох, могли довго говорити не помічаючи часу.
Навесні приїжджав тільки два рази і то був недовго. В один з вихідних днів, наняв трактора, з родиною засадили город, за другим разом засадили город тітці Галині.
В містечку Світлани не було, всі знали, що поїхала до батьків.. Зоя тішилася, гадала, що син розірвав з нею стосунки. Та це вона так думала, насправді ж Роман був у селі в Світлани, теж допоміг садити город, звичайно ж офіційно познайомився з її батьками. Його зустріли дуже привітно, навіть не знали, що він зробив дочці пропозицію.
Ввечері вклали Наталочку спати, удвох в садку за розмовами. Закохані очі, її роздуми - що ж така доля, чому раніше його не зустріла, але ж на перед ніхто не знає свої стежки в житті.
Вже відцвіти садки. Яскраве, тепле літо, втішало гарною погодою.
Одного вечора Зоя взяла в руки міську газету, дізнатися новини, побачила об`яву, Світлана подала на продаж будинок. Із полегшенням зітхнула та все ж мовчання сина її турбувало, але в той час не мала настрою поговорити на цю тему.
Минав час швидко, літом завжди роботи більше. У турботах непомітно підкралась осінь.
Роман задоволений собою, за цей час купив квартиру, вже завіз меблі. Щоб мати не знала, збирався із села забрати Світлану з дитиною. Звичайно йому дуже хотілося сказати, поділитися гарними новинами та не хотів погіршувати настрій ні їй, ні собі.
На річницю покійного Миколи, Роман винайняв мікроавтобус, їздили на кладовище. Його сміливість, рішучисть дивувала, раділа, що все доаодить допуття.
Ввечері Галина спішила до сестри, треба ж розповісти новини. Зоя відпочивала, дивилася телевізор, занепокоїлася її приходу.
Відразу з порога запитала,
- Що, в тебе сьогодні гості були?
- Які, ще гості, в честь чого? Присядь, вип`ємо чаю, чи ти спішиш?
-А, що Роман не заїжджав? Тож сама бачила їх, я саме стояла на автобусній зупинці. До магазина під`їхав мікроавтобус, з нього вийшов Роман з дівчинкою на руках, позаду йшла Світлана. Так гарно одягнена, в білій тоненькій, пуховій хустинці. Зайшли в магазин, я б може побачила, як вийшли та маршрутка під’їїхала маршрутка, - поспіхом розповіла Галина.
- Ой лишенько, а я думаю, чого рідко став приїжджати. Весь час мовчки, я ж думала мене послухав, розбіглися. Вона навіть город не засадила, навесні, як поїхала так і не видно. Я в газеті побачила об’яву на продаж будинку, заспокоїлася Декілька покупців було, ходили роздивлялися та без неї ж, навіть не знаю, напевно ніхто не купив.Ти, бачиш. як його зупинити? Може він з нею вже в селі живе? Що ж робити?- заплакала та тут же продовжила,
- Я ж говорила, сказала їй, щоб і не надіялась. Порадила, поїхати звідси, щоб сину не руйнувала життя. І з ним говорила, що не віддам їй.
- Ну, оце так діла, то ти сама надоумила їй поїхати! Краще зробила? Тепер навіть не знаєш, що коїться,- не витримала, перебила її Галина.
Запала тиша, кожна при думках, важко зітхали, пили чай.
- Що думати, що робити, про що тут говорити можна, не ображайся та я тобі скажу, в нас з тобою різниця три роки, напевно не пам`ятаєш, як наші батьки були проти мого Володьки. Якби я з ним не втекла літом, на ніч в поле, мене б ніхто за нього не віддав, так його не хотіли. А що було робити, так, як оце ти зараз не хочеш почути сина. Від долі не втечеш, з дитиною, без дитини, головне, що кохають, - проторохтіла Галина та за мить продовжила спокійніше,
- Тож я буду йти, вже пізно, моя порада, змирися. Може ти, ще з моїм сусідом зладнаєш, будете разом жити.
Пройшло кілька днів Роман приїхав додому дуже радісний, щось тихо наспівував, задоволений і веселий, в руці тримав торт.
Мати здивувалася,
- Що за свято сину?
- Ти, на всякий випадок присядь, гарні новини маю, я в Києві двокімнатну квартиру придбав. Завтра із села, до себе заберу свою сім’ю, через два тижні відгуляємо новосілля. Тож будемо на тебе чекати…
В глибокій тиші чути, як мати шморгає носом, у руці вже хустинка, витирає сльози,
-Ти ж казав, у рідному місті хотів жити? Це все через неї…
- Мамо! Я зробив вибір, вважаю зробив вірний крок. Це моє життя і вона моя дружина, зрозумій. Ми відразу, як тільки треба буде прописатися на новій квартирі, подамо заяву в загс. Гадаю гучного весілля не буде, а зараз, поки що запрошуємо на новосілля. Я зрозумів твоє ставлення, тому вирішив, щоб бути ріднішими, краще жити далеченько один від одного.
- А, як же я… тут сама? Невже не зміг кращої знайти,- сказала мати гучно.
- Ні, не зміг, я кохаю її і тебе люблю, та гадаю так буде краще. Вона справна господиня, хоч і молоденька, не журися голодним не буду. А будинок напевно продамо, досить твого городу, приїжджатимемо в гості, будемо допомагати. А може особисте життя влаштуєш, я не проти.
В її очах смуток, але більше ніяких розмов. Роман зателефонував тітці, запросив на новосілля
Ранком вхурделило, йти до станції важко, заважали пагорби снігу. Розпашівся, але тішився, що все владнав без сварки.
Перед вихідними, із - за відсутності автобусів, Роман ледве добрався до села. Вже всі відпочивали. Світлана перехвилювалася та отримавши від нього дзвінок, чекала.
Роман давно чекав такого дня, щоби залишитися на одинці. Скільки часу разом та все не зміг насолодитися її устами. Пристрастно цілував, вона вже не пручалася, не відмовляла, дала свободу почуттям, вогонь кохання пронизував тіла.
Згодом переїзд… на новосілля чекали дві родини.
Молоді куховарили на кухні, а за дитячим столиком, Наталочка розвеселяла їх торохтінням іграшок та лепетанням різних звуків.
Раптом задзвонив телефон Романа.
- О, мама дзвонить.
- Синку, ми зібралися, ти нас зустрінеш?
Світлана почула, її обличчя відразу почервоніло.
- Обов’язково, якою електричкою їдете? Гаразд, зустрінемося, - відповів хвилюючись.
- Ну, от, а твої вже знають де ми живемо, з автовокзалу йти недалеко.
Він пригорнув її, поцілував уста,
- Я ж тобі говорив, не хвилюйся, бачиш, все владналося.
23. 12. 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708032
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2016
Спливало літо та ще теплі ночі. Світанок виграє, чарує різними кольорами, дмухає прохолодою. Хмари дрімають та їх вже пестять перші сонячні промені. Прокидалися птахи, радісно перегукувалися між собою, знову й знову заводили пісні.
Просиналося містечко… галасно чути ґелґотаня гусей, крики качок. Перекрикування півнів, немов сперечалися, хто з них краще співає.
Із садка у відчинене вікно будинку, доноситься ароматний запах яблук. Вже сонце піднялося вище, крізь гілки дерев заглядає у вікно, теплі промені дісталися обличчя Романа . Від цих дотиків, він і проснувся у гарному настрої, примружуючи очі, потягнувся,
-О, як же добре! Я вдома! Це ж чудово!
Так, він дуже любить своє містечко. Здавалося немає кращого місця, як Браїлів, де ще так казково буяють сади, шовкові трави, які стеляться вздовж річки Рів. Красиве містечко приваблювало монастирем, тут, неподалік від покинутого сокоморсового заводу величаво стоїть костел Святої Трійці. В центрі Браїлівського маєтку, окрім палацу, який збудований біля ставу в ХІХ століті, згодом був розташований великий парк.
Інколи ,він пригадує босоноге дитинство, в ставку ловилась риба, адже жив зовсім недалечко. А часом з компанією ходили до греблі, біля цукрового заводу, там риба ловилася більша за розміром. Його батько, працював на цьому заводі. Але так склалося, що завод зупинився.
Люди шукали роботу, дехто від`їжджав в Жмеринку, а хтось і далі, в Київ, в Москву. Батько поїхав в Жмеринку, працювати влаштувався на ЖВРЗ. Спочатку щодня їздив на роботу, потім на кілька днів десь пропадав, приїжджав рідше. А одного разу забрав свої речі і більше не повернувся. Як зараз пам`ятає сварку, батько знайшов собі жінку в Жмеринці, він саме закінчив школу. Фінансово було дуже скрутно, мама працювала в садочку, мала невелику зарплатню. Тож вирішили, вчитися пішов у Браїлівський професійний ліцей на слюсаря. Але по закінченню навчання, влаштуватися працювати не зміг. Майже два роки допомагав одному місцевому фермеру. Та нарешті, із знайомим хлопцем поїхав в Київ, різноробочим влаштувався на будівництво.
Час спливав, мама і він, ще тітка Галина, мамина сестра тут, у Браїлові, це вся родина. Із батьком же майже не спілкувалися, приїхав одного разу, вже на закінчення ліцею, подарував мобільний телефон, щоб інколи мати зв’язок.
Вже чотири роки, Роман їздить від Києва до рідного містечка. От і зараз здали будинок, тепер можна відпочити, Як буде робота, то передзвонять. Хлопець не марнотрат, зумів частину грошей відкласти на будинок, можливо на квартиру. Але придбати не поспішав, адже спочатку треба мати господиню, але ще не зустрів своєї половинки. Так,часом десь перетинається в кафе з якоюсь випадково дівчиною, чи з роботи на кілька зустрічей і все, ніхто не подобався. Ніби й хотів та не зміг в собі пробудити ніжні почуття. Хоча сам був гарним, мужнім, на вид, таким, міцним парубком з красивими ,чорного кольору очима та русявим волоссям.
Останнім часом люди знаходили роботу в інших містах, зовсім виїжджали, продавали будинки. Біля них, теж продали дім, він був набагато кращим за їхній і побудований зовсім недавно. Ще й поряд стара хатинка, яку вже переробили під сарай. Сусід дядько Степан давно працював в Хмельницькому, на фірмі виконробом, там придбав квартиру, переїхали на постійне проживання.
У кімнату зайшла його мама, побачивши, що він не спить, посміхнулася,
- Синку проснувся…все гаразд, нарешті відіспався? Мені здається ти трохи схуд.
- Та мабуть так впливає жара, багато води вживаю, апетиту зовсім нема.
-Я вже напекла, насмажила, то ж гайда, снідати.
- Гаразд, зараз прийду.
В літній кухні відчинені двері, на подвір`ї запах котлет.
- О мої любимі,- задоволено помітив.
За сніданком мати розповідала про дітей у дитсадочку та про новини, які бачила по телевізору.
- В мене сьогодні друга зміна, будеш сам хазяйнувати.
- Добре, треба підмурок полагодити, бачив тріщини пішли.
- Гаразд, сам дивися, тобі видніше.
Мати вже на роботі, він вирішив зайнятися підмурком.
В руці два відра, підходив до криниці, вона недалеко, на межі із сусідами. Воду набирала незнайома дівчина. Коли почула кроки, обернулася, розгубилася, відразу почервоніла.
- Доброго дня,- привітався Роман, зацікавлено, здивовано придивлявся. Чия ж це вона? Подумав може знайома, дивився ще уважніше. Вона саме тягнула воду, від несподіванки ледь не впустила відро, він підхопив його,
- Давайте я допоможу.
Трохи розгублено повернулася, поглянула на нього,
-Та я б сама, дякую.
Зніяковів, перед ним стоїть молоденька жіночка, років двадцяти. Сукня вільного покрою, приховувала вагітність. ЇЇ карі очі, смужками рівні брови підкреслювали округле обличчя.
Напевно трохи знервувалася, подумав, бо на пишних грудях, раз у раз підіймалися оборочки.
- Вам важке нести не можна,- не розгубився він.
- Акуди нести?
- Ой! Та я сама,- зашарілася вона.
- Ви йдіть, а я за вами,- зазначив сміливо. Прямували до сусідської хати, в душі зрадів, що сусіди.
- То ми сусіди? Наймаєте, чи купили? А я, ваш сусід Роман, будемо знайомі.
- Світлана…вибачте та я в будинок сама занесу.
- Ну, що ви, ми ж сусіди, зараз познайомимося з вашим чоловіком. Ми не горді люди, із сусідами завжди ладнали, гадаю з вами теж подружимося,- проговорив наполегливо.
На веранді гуділа старенька пральна машина, вона з розетки витягла шнур.
- Дуже дякую. Та чоловіка нема, у фермера ремонтує техніку, повернеться ввечері.
Відразу вийшла на обійстя, намагалась його провести.
- Ви машину маєте?
- Та ні, моторолера. Де там ті гроші на машину, це мої батьки купили хату. А чоловіка звати Микола, гадаю ще познайомитесь.
Він повернувся додому, душу переповнило дивне відчуття, ніби щось тепле торкнулося серця. Сидячи на лавці милувався синьо - голубим небом, білими хмарами, слухав щебетання пташок. Наразі, він помітив чарівництво природи , красу дерев, кущів. Їх листя виблискує на сонці, був задоволений, а від чого і сам не розумів.
Раптом пригадав, що біля криниці залишив відра, подумки критикував себе, швидкою ходою повернувся до криниці.
Нарешті зайнявся підмурком. А думки весь час за Світлану, от комусь везе, така гарненька, білесеньке обличчя і зростом трохи нижча за мене. Таку б мені, але ж є чоловік. То нічого, що маленьке буде, про це б і не подумав.
Ближче до вечора з роботи прийшла мати, похвалила. Він ніби дивився телевізор, але про що там йшло не звертав уваги.
- Що сину зажурився?
- Та так нічого, слухай сьогодні бачив незнайому жінку біля криниці, це наша сусідка?
- Ой, забула тобі сказати, молодята живуть, кажуть їм батьки купили хату. Вона вже вагітна, а він мотається своїм моторолером кожного дня до фермера, працює слюсарем.
- Бачиш, напевно такі, як ти, а вже буде маленьке. А сам не надумав одружитися, може в Києві є якась?
- Ні, мамо, не так легко знайти порядну дівчину в кафе, а я де, ще буваю. Та не хочу десь жити, хочу залишитися в нашому містечку, воно таке красиве. Може пройде час, знайдеться тут робота, тоді зміню образ життя.
Пройшло кілька днів …
У вільний час, Роман повісив гамака в садку, лежав і весь час поглядав в сторону сусідів.
Мати помітила, що із сином, щось коїться, чому так змінився? Раніше включав музику, яка горлопанить на все подвір`я, а це тільки вільний час, то йде в садок.
Спливали дні,….
Йому передзвонили, визвали на роботу. Мати помітила його знервованість. не витримала,
- Щось тебе турбує Ромчику, чи ти дорослішаєш, хоч вже виріс, чи може закохався?
Хоч зробив вид, що не почув, але до обличчя відчув прилив крові, мовчки зник у своїй кімнаті. Вона не надокучала, гадала, як що, то сам скаже, вже мужик, не дитя, заспокоїла себе.
Зранку до вечора, на роботі набігається по поверхах, саме вставляли вікна, а ввечері, хочеться відпочити. Раніше Роман два рази на тиждень йшов у кафе, компанією з роботи збиралися та відколи приїхав, відмовлявся десь іти. Щовечора повторював її ім’я, важко зітхав, коли лягав спати, вона перед очима, спогади не давали спокою.
Та час не зупинявся… перші морози, закінчували об`єкт, з гарним настроєм збирався додому. Дуже хотів побачити її біленьке личко, напевно вже народила, непокидали думки. Від`їжджав з гуртожитку сам, не так, як завжди з друзями, зайшов у дитячий відділ торгівельного центру. Роздивлявся, щось шукав, а що, то майже й сам не знав. Потрібно щось купити для дитини, але кого народила, не зміг знати, то ж не буде маму запитувати. Придбав м`яку іграшку зайчика і невеликий м`ячик. По дорозі невеликий базарчик, для мами вибрав хустинку, знає які вона любить, то ж вибирав недовго. Йому на очі потрапила красива ажурна біла хустка, завагався, дуже вже сподобалася, вирішив і її взяти. На серці потеплішало, нехай там буде, розмірковував, колись же маю одружуватися.
В електричці прохолодно…. осінь вступила в свої права.
За вікном виднілися голі поля, здалеку ліс здавався чорним, в посадці вже напівголі дерева.
На платформі безлюдно, лише літні два чоловіки з вінками та дві жінки в чорних хустках.
Йти надто слизько, підстерегла думка - мабуть вчора був дощ, озирнувся,
- Доброго дня, я з містечка, дорога далека, давайте допоможу, - запропонував він.
Одна з жінок, яка несла дві сумки віддала, подякувала. Коли побачив її ближче, здивувався, йому здалося дуже схожа на Світлану.
По дорозі мовчання, лише час від часу чув зітхання жінок.
- Що зробиш, така йому доля, хоч дитя побачив,- проговорила одна.
- Як матері це пережити, тішилися, що все добре, хату купили і ось на тобі,- розмову підтримала друга.
Його настрій зіпсувався, хоч і чиєсь горе та на душі кепсько.
Зацікавився, що йшли в одному напрямку, бідкався, в думках перебирав всіх, хто жив неподалік, хто ж помер? Здалеку побачив навстіж відчинені сусідські ворота. Перша думка – хто, що трапилося? Від невизначності рознервувався, вже віддав сумку, підходив до свого обійстя. Мати розмовляла з незнайомим чоловіком,
- Ой, синку приїхав, а у нас тут, у сусідів горе…
- Ну, йтиму, то допоможете? –запитав в неї чоловік.
- Звичайно, мови не може бути, ми ж сусіди,- відповіла мати.
Роман у роздумах, з тривогою, час від часу дивився на маму, чекав, може що розповість.
- Бачиш синку, такі у нас невтішні новини. Позавчора вечором, Світлана не дочекалася чоловіка. Ранком знайшли, їхав, врізався в дерево, перед цим був дощ, дуже дорогу розвезло, напевно не розрахував, сталася біда. Лікарі сказали, що помер відразу, виском вдарився.
- Мамо, а хто в них народився?
- Ой, а я хіба тобі не казала, дівчинка. Така маленька, тепер, на жаль, без батьківської опіки зростатиме, - сумно проговорила мати.
Людей на похороні небагато, декілька чоловік з рідні, напевно з села приїхали та ще сусіди.
В голові Романа ніби шелест вітру - вона ж тепер вільна, може це моє щастя, така доля?
Минув час… випав перший сніг. За вікном, Роман побачив її маму - Надію, на обійсті замітала сніг. Мав бажання зайти, одне зупинило,, якби ж була одна з дитиною, то вже би давно там був.
Одного разу, мати прийшла з роботи помітила, як син знервовано, здавалося зі злістю, на вулиці біля своїх воріт, відкидає сніг. Витер чоло, раптово підійшов до воріт сусідки, розчищав доріжку. Ні - ні, тільки не це, думка - ніби оса вжалила, навіщо вона йому з дитиною на руках. За нього золоті гори треба дати, він же в мене чудовий син, не п`є, не палить, чи своїх не буде мати, ще ж молодий.
Розчервонілий Роман зайшов до хати,
- Мамо у сусідки сніг відкидав, завтра ж люди будуть, сорок днів.
- Ой, - перевела дух з полегшенням, - Молодець, що нагадав, я вчора кілька чоловік бачила. Про допомогу не просили, я й забула.
- Ох, як час летить. Напевно хату продадуть, жити до батьків поїде, що їй тут самій робити та ще з дитям на руках,- продовжила мати.
Роман промовчав. В материнському серці загорівся вогонь ревнощів, чому так змінився. Часто дивиться у вікно, яке виходить до сусідки.
На поминках, мати від сина не відводила очей, який крадькома поглядав у сторону Світлани. Інколи уважно дивився на маленьку дівчинку, яку на руках тримала Надія.
Проминули зимні свята… подзвонили, що є робота, то ж збирався на Київ. Зранку, мати зайшла в йього кімнату,
- Ну, я спішу, подзвониш, в тебе електричка об одинадцятій?
-Так давай, йди не журися, я вже встаю.
Вона дивилася на іграшку, яку привіз, помітила, як добре, що не сходив. В чоло поцілувала сина і вже майже виходила, як на веранді почула стукіт, хтось гупнув, напевно оббивав сніг.
- Зою ти ще не пішла, добрий ранок! Встигла,- до хати зайшла розчервоніла Галина, продовжила, - Ох, сьогодні гарний морозець, Ромчику, прийшла до тебе. Ось бачиш, ( в телефоні показала рекламу на пилососи), на базі в Києві зі скидкою. Ти мені купи, ти ж тямиш який краще, я гроші принесла.
- Ну, я йду, бо вже запізнююсь,- поспішила мати. Галина до нього,
- Одягайся треба поговорити!
Він трохи здивувався,
- Я все зрозумів, гроші на столі залиште, може разом поснідаємо?
Тітка не спішила, на столі чекав сніданок, який приготувала мати.
- Слухай, ти мужчина гарний, розумний, то ж не зроби помилки в житті.
- Це ви про що?
- Мама частенько з роботи заходить, журиться, задивляєшся на сусідку. Розповідала, що з літньої пори, дуже змінився. Запідозрила, що ти з нею хочеш роман закрутити.
Пронизливо поглянув на тітку, але нічого не сказав. Вона продовжила,
- Що скажеш?
- Нічого не скажу….
- Ти краще послухай, давай я тебе познайомлю з дівчиною. Вона років три, як живе в Браїлові, працює в медпункті, розумна і гарненька, молоденька.
Роман хіхікав, здавалося його тітка розсмішила.
-Так, відбій, я сам буду вирішувати з ким жити, як жити. Це мама вас надоумила?
Тітка хотіла заперечити та миттєво перебив,
- Я не бачив причини, чому розійшлися батьки, був малим, багато чого не розумів. І досі думаю, чому батько покинув і не можу знайти відповіді.
Галина уважно слухала його, а справді, може буду втручатися, ще життя поверне не туди куди треба, тоді мені хлопець дорікати буде. А вона собі цього не пробачить, колись сама, всупереч батькам вийшла заміж і слава Богу живе з чоловіком, має двоє дітей, вже й одружені.
- Ну, гаразд, щасливо, я тебе люблю Ромчику, вирішуй сам, щоб нікого не звинувачував. Та тільки не поспішай, бо треба, щоби опісля смерті чоловіка, хоча би рік минув,- сказала поспішаючи й вийшла.
О, що чекати надалі, подумав хлопець, це мабуть тільки початок. Стояв перед вікном, побачив, як Світлана, швидкоруч розвішує дитячі речі. Його, ніби із середини підхопила якась буря, відчув себе рішучим, настирним. Не роздумуючи взяв іграшки, вийшов на вулицю.
В обличчя вдарило морозне повітря, остудило його пил. Ясне, привітне сонце, майже не гріло та довкола яскраво іскрився, виблискував сніг.
За кілька секунд Роман немов завмер, чи то від морозу, чи від свого серцебиття. Йому здавалося, що серце зараз вискочить. Хвилюючись, догори здійняв голову, поглянув на небо, щось бурчав, перехрестився. Вже ніби й заспокоївся, розважливо попрямував до Світлани.
У двері тихий стук, боявся розбудити дитину.
Вона на ліжку годувала доньку, кинула здивований погляд.
- О Романе ти, щось потрібно?- запитала. В руці помітила прозорий пакет, виднілися іграшки.
- Доброго дня, зайшов привітати з донечкою, ніяк нагоди не було, завадили непередбачувані події. Маленька дівчинка уважно дивилася на нього та була ж зовсім, ще маленька, щоб розпізнавати чи то чужі, чи хтось із своїх.
- Дякуємо за подарунки, може чаю поп`єш?
Він зненацька почервонів, від неї не відвів очей, здалося, що на обличчі вона стала ще краща, як рум`яне яблучко.
Вона вдруге запитує та він не почув. Мовчки, йому на руки віддала дитину.
На столі приготувані чашки.
- Ну, як ти, тяжко одній? - запитав трохи хвилюючись.
Її обличчя раптово спалахнуло, зашарілася, розгублено поглянула. Він зрозумів, що не доречно задавати таке запитання.
Мовчки пили чай, час від часу звертали увагу на дівчинку.
- Мені вже час йти, сьогодні їду. Гадаю, ще зустрінемось, чи до батьків будеш їхати?
-Та ні, там і так багато, немочні, дідусь і бабуся, батькам є замороки. Я на зиму маю багато запасів, до весни побуду, а там побачу.
- Ти дай мені номер мобільного, може якось би подзвонив, дізнався, як у вас справи. Мжливо щось треба з Києва привезти. Не соромся, зовсім одна з дитиною на руках, тут же родини нема.
Вона крутила головою,
- Та поки що справляюся.
Все ж написала номер телефона. Віддавала в руки та він взяв її руку, долоню поклав до своєї долоні, накрив другою рукою, уважно придивився в очі. Не відвела своїх очей, лише почервоніла, як маківка, не поспішаючи витягла руку. Зненацька повернулася до малої. Він взяв малу за ручку,
- Пока, маленьке сотворіння, до побачення,- поспіхом вийшов. Він відчув, що в житті зробив вірний крок, відповідальний. Повертався,як задоволений хлопчисько. Поспішав на електричку, заспокоював себе, може до весни не поїде.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708031
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2016
Вночі зі склом, він сперечався,
Та й розплескав фарбу, не здався,
Бо не пустили до хатини,
Намалював, свої картини.
Зробив майстерно, все уміло
Трохи по вікнах побіліло,
Тож постарався - справжнє диво,
І ви погляньте, як красиво.
Як пензлем, видно трафарети,
Із блиском сяючі букети,
Хто ж цей художник – він віртуоз?
Вгадали дітки, це ж є – (Мороз).
21.12.2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2016