Ніна Незламна

Я светра в`язала

Нині  светра  я  в`язала,
І  на  милого  чекала,
Чомусь  вітер  розгулявся,
Жваво  з  листям  забавлявся,

Шепотів  мені  мінливо,
На  сердечку  так  журливо,
Та  все  ж  спицями  уміло,
Тож  в`язала  дуже  сміло.

 Ниточки  досить  тоненькі,
Як  його,  очі  синенькі,
 Я  із  ними  радість  вклала,
Всю  любов,  адже  кохала.

Квіточки  неначе  в  полі,
Щоб  щасливі  наші  долі,
 Молитви  часто  читала,
   В  житті  кращого  не  знала.

 Й  попросила  я  у  Бога,
Щоб  його,  нині  небога,
На  столі  хліб  і  сіль  мала,
Щоб  любов  нас  поєднала.

Ниточки  такі  гладенькі,
Щоб  завжди  раді,  миленькі,
Щоби  добре  нам  жилося,
 І  так  ніжно  любилося.

А,  як  светра    він  одягне,
 Та  на  мене  хай  погляне,
Подарує  диво  –  квіти,
Із  ним  будуть  у  нас  діти.

Вітерець…  теплий,  ласкавий,
Як  хлопчисько,  віє  бравий,
Про  любов  мені  розкаже,
Нас  навік    разом  пов`яже.

                       Січень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017

Подарунок долі/ проза/

   Негода...  здіймався    поривчастий  вітер.  Руде,  жовте,  золотисте  листя  згортає  до  купи,  крутить  ним,  підносить  догори    і  вже  знову  розсипає.  Часом  так  високо  здіймає,  що  здається  підносить  до  неба  у  вирій.  І  зненацька  під  тиском  краплин  дощу  летить  донизу,    довкола  розкидає.  Сильний  вітер  ніяк  не  вгомониться,  з  новою  силою,  з  дерев  зриває  останнє  листя.  Пташок,  що  залишаються  зимувати,  загнав  у  надійні  схованки.
     Надя  стояла  на  зупинці,  якщо  так  можна  було  назвати.  Шиферне  покриття    напів  розібране,  потрощене,  діряве.  Від  дощу  навряд  чи  й  можна  сховатися,  а  він  неначе  її  переслідує.  То  накрапав  та  вже  поступово  перейшов  у  зливу.  Від  вітру  ухилялася,  парасолька  крутиться,  по  обличчю  стікає  дощ.
     А  напередодні  у  двокімнатній  квартирі  сварка,  здавалося  б  чому?  Але  ж  живуть  у  достатку,  обоє  мають  роботу.  Вона  працює  у  школі,  викладає    іноземну  мову.  Дмитро  займає  посаду  ректора  інституту.  Сусіди  завжди  їз  заздрістю  дивилися  на  цю,  прекрасну  пару.  Насправді  підноготні  ніхто  не  знав,  чому  сварки.  Всім  байдуже,  ні  знайомі,  ні  друзі  її  про  це  не  запитували,  також  не  цікавилися  чому  для  повного  сімейного  щастя,  не  народили  дитя.  В  молоді  роки    оберігалися,  а  коли  їй  виповнилося  тридцять,  він    захищав  дисертацію,  настояв,  щоб  перервала  вагітність.  То  для  неї  було  неприємним  сюрпризом,  чи  можна  сказати  пасткою.  Він  просто  запропонував  поїхати  в  лікарню,  на  визначений  час.  Вона  навіть  не  знала,    про  що  він  домовився.  Вже,  як  в  кабінет  зайшли,  поцілував  в  щоку,  
-  Не  хвилюйся,  все  гаразд.
       Її  здивувало,  вдома  майже  завжди  тихий,  заклопотаний  своїми  матеріалами  для  студентів.  А  тут  не  бракувало  слів.  З  лікарем,  по  -  приятельськи    спілкувався.  Останніми  словами  приголомшив,  
-Ми  готові  на  операцію
   Їй  би  кудись  втекти,  щоб  захиститись  та  не  змогла  проронити  ні  слова.  При  лікареві  цілував  руки,  втішав,  що  любить,  що  домовився,  зробити  все  так,  щоби  згодом,  ще  змогла  мати  дитину.
 Мабуть  з  пів  року,  жили  спокійно  та  з  часом    чоловік  додому  став  приходити  напідпитку,  не  раз  комір  сорочки  був  у  губній  помаді,  пахло  чужими  парфумами.
 Минуло  три  роки.  Надя  себе  повністю  присвятила  школі,  з  учнями  проводила  додаткові  уроки.  Додому  поверталася  запізно,    інколи,  він  вже  був  вдома,  але  частіше,  як  лягала  спати,  його  ще  не  було.  Стосунки  стали  зовсім  натягнуті  та  про  свої  обов`язки  не  забувала,  завжди  приготовлені  страви,  печені  солодощі,  які  він  любив.    І  коли    він  приходив  пізно,  спати  лягав  у  кімнаті,  вона  ж  ковтала  сльози  від  його  байдужості.  Та,  як  були  разом,  час  від  часу  запитував,чи  не  готова  народити?  Вона  ж  хотіла  та  все  дарма,  лікування  не  допомогло,  лікарі  розводити  руками.
 Він    же  почав  колоти  в  очі,  що    інші  і    по  три  рази  переривали  вагітність    і  нічого,  народжували.  Дивувалася,  адже  мудра,  досвідчена  людина,  мав  би  все  розуміти  та,  на  жаль,    у  всьому  звинувачував  тільки  її.  
Вона  ж  ні  з  ким  не  ділилася,  лише  одна  подушка  знала  скільки  за  весь  час  пролито  гірких  сліз.  Як  болить  її  душа,  як  страждала,  що    до  себе  не  мала  належної  уваги.  Тоді,  як  навчався,  захищав  дисертацію,  весь  час  заклопотаний  своїми  справами,  все  списувала  на  зайнятість.  Коли  став  ректором  дуже  змінився,  став  байдужим  і  холодним  подібний  айсбергу.
   Те  що  сталося  сьогодні…  вона    від  нього  такої  поведінки  не  очікувала.    Надія  вдома…  Дмитро  відчинив  двері,  пропустив  вперед  молоду  дівчину,  напевно  студентку,  
-Заходь  люба!  Буде  все  (окей),  старої    вдома  нема,  в  неї  пари,  то  ж  роздягайся  і  бігом  у  ванну.  Я  прийду,  покажеш,  що  ти  вмієш,    нарешті  залік  здаси.  
 В  цей  час,  вона  пила  каву,  почувши  такі  слова,  поперхнулася,  закашлялася.  
-  Зачекай!  Не  поспішай,  я  зараз,  -  почула    його  голос  до  дівчини.    Розчервонілий  залетів  в  кухню,  від  нього  тхнуло  спиртним,
 -О!  Ти  вдома,  а  я  це.    Тут  прийшла  студентка  здати  залік,  так  я  це…  Пожартував  трохи  з  нею…
 -  Гарні  жарти,  а  це  що?  –  запитала,  показуючи  на  шию.  Він  стояв  перед    шафою  з  дзеркалом,  побачив  на  щоці  і  на  шиї    свіжі  сліди  губної  помади,  
-  Тю,  це  дзеркало  таке,  -    гупнув  по  ньому  кулаком.  Від  удару,  на  дріб’язки  розсипалося  дзеркало.  
А  далі…    все  неначе    в    тумані.  Швидко  зібрала  речі,  вийшла  з  квартири.    Що  робити  далі  й  гадки  не  мала.  Все  ж  вирішила  розірвати  стосунки.      Але  куди  йти  ?    Адже  вона  на  чужині.  До  школи…  ні,    адже  соромно,  не  наважилася.  Поїхати  до  батьків    уДрогобич,  майнула  думка,  зупинилася,  батьки  вже  немолоді.  Навіщо  їм  ці  неприємності,  тим  паче  живуть  з  молодшим  братом,  в  якого  є  сім`я.  Один  вихід,  поїхати  до  найближчого  готелю.  В  метро,  метушня,  людно,  то  ж  саме  час  пік,  всі  добираються  до  домівок.  При  виході  сталася  штовханина,  щось  дуже  шарпонуло  пальто.  Вона  відразу  перевірила  кишеню,  в  якій  лежав  гаманець,  на  жаль,  там  пусто.  Довкола  озиралася,  кожен  поспішав,  не  звертаючи  ні  на  кого  увагу.  Ой,  що  ж  буде,  така  глибока  кишеня,  як  же  змогли?  Здушили  сльози,  хотілося  плакати,  кричати,  серце  рвалося  на  частини.  Вийшла  з  метро,  згодом  трохи  опанувала  себе.  Погода,  як  настрій….    холодний  дощ  із  вітром.  Вже  на  зупинці  роздумувала,  були  гроші  мала  зупинитися  в  готелі,  а  тепер  ніби  така  гола,  як  дерева.  Думки  не  доганяли  одна  одну.
 Розпач,  стояла  з  валізою,  дивилася  в  нікуди.  По  обличчі,  разом  з  водою  текли  сльози.  Від  душевного  болю  хотілося  кричати  та  чи  це  допоможе.
   Їй  на  очі,  з  великою  ч.чорною  парасолею  потрапив  чоловік.  Пригинаючись  від  вітру,  поспішно  переходив  дорогу  до  зупинки.  О,  іще  одному  вдома  не  сидиться  -  надлетіла  думка.  Та  він  раптово  зупинив  на  ній  погляд,    вже  став  поруч.  Так,  я  к  і  вона,  поглядав  у  бік,  звідки  мав  приїхати  тролейбус.  Все  ж  помітив  її  мокре  обличчя.  Здригнувся  від  уяви,  як  їй  холодно,  моторошно  від  дощу.  Наважився  підійти  ближче,  щоб  і  її    парасолею  захистити  від  дощу,
 -  Може  так  краще?  Шановна,  ховайтесь  під  парасольку.  Бачу  змокли,  ще  довго  чекати?  Давно  тролейбуса  нема?
 О,  такий  уважний,  подумала,  насправді  трохи  промерзла,  відчувал,  що  вже  й  часково  промокло  пальто.  
-Дякую,-  проговорила  тихо.  Він  уважно  й  сміливо  дивився  в  її  очі,  немов,  щось  там  шукав.  ЇЇ  погляд,  форма  й  смарагдовий  колір  очей  нагадали  покійну  дружину.  Світло  -  русе  волосся,  округле  підборіддя,  дуже  схожа,  хто  вона?
 Автобус  тихо  під’їхав  до  зупинки.    Помітивши,  що  вона  не  зрушила  з  місця,  здивувався,
-Ви  мабуть  переплутали  зупинки,  тут  тільки  третій  номер  зупиняється.  
У  відповідь  розгублено  поглянула,  їй  не  було,  що  сказати.  
-Я  бачу  ви  замерзли,  я  теж,  давайте  зайдем  у  кав’ярню,  погріємося,  кави  вип`ємо.    
А  який  вихід?    На  згоду  кивнула  головою.  У  приміщенні    тепло,  затишно,  тихо  грала  лірична  музика.  Мабуть  так  треба,  подумав,  може  розповість  що  сталося.
 -    Ой,  ми  ж  не  знайомі,  я  Павло,  можна  Паша,  так  приємніше,  бо  офіційне  спілкування  за  кілька  років  вже  набридло.
 -  Надя,  -    відповіла  тихо,  трохи  соромлячись.
Не  поспішаючи,  пили  каву,  напевно    думки  у  кожного  свої.  Тільки  зацікавлені  погляди  один  на  одного,  мовчання.  Раптово  взяв  її  за  руку,
 -  Послухайте  мене,  я  бачу  в  скруті,  хочу  вам  допомогти.  Щоб  не  думали,  що  я  якийсь  пройдисвіт,  вислухайте  будь  ласка.  Мені  сорок  сім  років,    на  службі  був  майором,  у  зв`язку  зі  скороченням  штату,  пішов  на  пенсію.  Мав  дружину  Марію,  майже  два  роки  назад,  залишила  мене  із  сином.  У  наш  час,  на  жаль,  не  всі  спроможні  побороти  онкохворобу.  Син    військовий,  йому  двадцять  п`ять  років,  зараз  служить  під  Львовом.  А  я  живу  недалеко.  Їхати  дві  зупинки,  це  ходив  у  бібліотеку,  дещо  прочитав  в  читальному  залі.  Загалом  зараз  вдома,  пенсія  непогана,  як  кажуть,  можна  пожити.  
.  Вона  повільно  забрала  руку,
 -  Ну,  що  ви…    мені  все  так  розповідаєте,  ви  ж  мене  не  знаєте,  навіщо  так?
 -  Надю,  ви  розумієте,  я  трохи  знаюся  в  людях,  бачу,  що  у  вас,  щось  сталося  та  думаю  зараз  запитувати  не  варто,  просто  не  хочу.  Пропоную  поїхати  зі  мною,  звичайно  в  гості,  захочете  розповісти,  а  ні,  самі  вирішите,  що  робити  завтра.  Холодно,  осінь,  думаю  для  мандрів  погода  несприятлива.
 Зашарілася,  схвильовано  із  сумочки  дістала  паспорт,  намірилася  показати  йому.  Його  обличчя  виражає  здивованість,  стурбованість,  розгубився,  все  ж  заперечив,
-  Ні  –  ні,  ну  що  ви?  Краще    дайте  відповідь  на  мою  пропозицію.
Ось  так  зненацька….    оце  подія,    в  голові    роїлись  думки.  Схиливши  голову,  мовчала.    Павло  теж  мовчав,  тільки  дивився  на  неї,  все  знаходив  спохожі  риси  з  покійною  дружиною.  Щоо  це?  Подарунок  долі?  Мовчання  перервала  весела  музика,  придала  їй  впевненості,  підняла  настрій,  сміливіше  дивилася  в  його  очі,
-  Я  згідна.  
Для  чого,    ще  якісь  слова…  Немов  голуб,  біля  голубки,  тепліший  погляд,
-  Ну  ось,  заспокоїли  мене,  а  то  був  би  хвилювався.
     Надворі    стемніло,    дощ  так  і  не  вщухав.  Вони  піднялися  на  третій  поверх,  дев`ятиповерхового  будинку.  Його  уважність  дивувала,  в  руці  валіза  і  весь  час  її  підтримував  за  руку.  Відчинивши  двері,  запросив  до  квартири,  помічала  його  хвилювався,
 -  Ось,  будь  ласка,  мої  апартаменти,    влаштовуйтесь,  ознайомлюйтесь.  Що  потрібно,  не  соромтеся,  кажіть.  
 У  квартирі  затишно,    помітила,  видно    що  воєнний.  Він  показав  їй  кімнату,  де  могла  відпочити.
   Переодягалася  в  махровий  халат.  Велике  дзеркало  прикріплене  до  шафи,  як  не  побачити  себе.  Обличчя  змарніле,  виснажене,  намагалася  посміхатися,    адже  треба  триматися.  Але  ж  справді,  сорок  років,  це  ще  такий  вік,  ще  може  зустріти  друга,  чи  партнера,    бути  щасливою.
     Гучно  свистів  чайника.  Чого  сидіти?  Запитує  себе.  Треба  йти,    якось  не  зручно,  але  треба.
Павло  підвівся  з  дивану,  сонячний  погляд,  яка    ж  вона  мила  -  догнала  думка,  так  схожа  на  покійну  дружину.  Стан,  руки,  рухи…  а  очі…  Відчув,  щось  перевернулося  в  душі  в  горлі  пересохло,  злегка  зблід.
 Вона  помітила,  уважно  подивилася  на  нього,  чи  так  хвилюється?  Погляд  перевела  на  фото  в  серванті.  Мабуть  його  дружина,  а  справді,    є  якась  схожість.        
 За  чаєм,  попросив  розповісти  про  себе.  Та  вона  й  сама  хотіла  розповісти,  щоб  не  подумав,  що  якась  не  серйозна  жінка,  пуста  й  розбещена.  Бесіда  затягнулася  надовго.    Вже  була  майже  перша  година  ночі,  коли  він  запропонував  відпочивати.  Ніжно  взяв  за  руку,  уважно  подивився  в  очі,  
 -  Все  буде  добре,  гарних  сновидінь.  
Стримуючи  хвилювання,  подякувала  за  допомогу.
 Заснула  майже  відразу,  їй  здавалося,  згадуючи  своє  життя,  важку  ношу  скинула  з  плечей.  
   Опісля  спілкування,  Павло  довго  не  міг  заснути,  крутився,  через  кожні  п`ятнадцять  хвилин  дивився  на  годинник.  В  голові  копошилися  думки  -  чому  її  зустрів?  Може  й  справді    мені  така  доля?  Чому  схожа  так?  А  може….  ні,  чортівня  якась,  сварив  себе,  хіба  ось,  так  відразу  закохатися?  Але  ж    так    до  себе  манить,  що  це?  Дві  години  сну,  чомусь  боявся  проспати,  сам  не  розумів  чому.  Нарешті  ранок,  на  годиннику    майже  сьома  годин,  поспіхом  збирався  в  магазин.
     Надворі  похмуро….  на  деревах  де-не-де  видніється  іній,  земля  вкрита  памороззю.  
Ой,  як  гарно,  добре,  що  дощу  немає,  дивлячись  у  вікно,  тішилася  Надія.    Настрій  піднявся,  вчора  в  сумці  знайшла  сто  гривень,  заспокоїлася,  добре  хоч  гроші  на  проїзд  є,  за  кілька  днів  зарплата.  Зайшла  в  кімнату,  перше,  що  помітила,  на  столі  в  тарілці  лежали  бутерброди  з  вітчиною,  у  вазі  фрукти.  На  душі  потепліло,  відразу  з`явилося  відчуття  порівняння,  її  чоловік,  цим  ніколи  не  переймався.  Навіть  уяви  не  мав,  щоб    такий  чоловік,  ходив  за  продуктами  в  магазин,  на  базар.  Вважав,  цим    завжди  мала  займатися  жінка.  Не  дай  Бог,  хтось  побачить  зі  студентів,  мовляв,  з  нього  сміятимуться.  
 Павло    приніс  дві  чашки  кави,  привітався.  На  обличчі  виглядав  досить  свіжо.  Приємно  пахнуть  парфуми.  Костюм  коричневого  кольору  і  біла  сорочка  йому  душе  пасували.  Ледь  посміхнувшись,  запропонував,
 -  Прошу,  давайте  поснідаємо…  
   Снідали  швидко,  мовчки,  вона  спішила    в  на  роботу.    Тільки  наважилася  встати  з  -  за  столу,  він  вже  тримав  пально,  допоміг  одягнути..Перша  встала  з  -  за  столу,  він    допоміг  одягнути.  Двигнула  плечима,  мацала,  чи  воно  повністю  просохло.  Він  уважно  спостерігав  за  її  кожним    рухом,
-Та  я  у  ванній  кімнаті  включив  калорифер,  добре  що  просохло,  на  дворі  приморозок.
 Їй    наскільки    було  приємно,  що  навіть  посміхнулася.    
-  Надю,  підійдіть  до  вікна,-  рукою  показує,  куди  звернути  увагу,
-  Он  там    бачите,  сірого  кольору  машину,  то  моя,  старенька  та  вас  на  роботу  відвезу.
   До  обличчя  прилинула  кров,відчуває,  що  червоніє,  поспішила  до  виходу.  Дорогою  весь  час  мовчали,  збентежена  такою  повагою,  не  наважилася  заговорити.  В  руці  тримала  телефон,  гадала,  що  має  подзвонити  Дмитро,  але  очікування  виявилося    марним.  
Коли  Павло  завіз  її  на  роботу,  в  нього  значно  покращився  настрій.За  від`їзд    мови  не  було,  тішився,  з`явилася  надія,  що  не  поїде,  що  зможе  її  краще  пізнати.  
   Спливав  робочий  день,  дзвінка  від  Дмитра  не  було.    Не  знала,  чи  це  на  краще,  чи  на  гірше  та    настрій  псувати  не  хотілося.  Все  обдумала,  впевнена,  до  нього  не  повернеться.  
 Біля  школи,  з  букетом  хризантем  на  неї  чекав  Павло.    Їй  настільки  приємно,  що    в  очах  з’явилися  іскринки.  В  машині,  він  помітив  її  покращений  настрій,  сонячну  посмішку,  яку  здавалося,  хотіла  приховати.
 На  кухні  на  столі,  уже  в  рукаві,  лежить  курка.
 -  Ну,  що  поки  зробимо  салат,  вона  за  той  час  спечеться,-  підморгнув,  демонстративно  поклав  її  в  духовку.
За  мить  вже  стояв  біля  неї,  ніжно  взяв  за  плечі,
 -  Ну  от,  ви  тут  зможете  стати  господинею.  
 Стрепенулася  від  несподіванки.
 -  Ну  -  ну,  не  треба  хвилюватися,  я  буду  прямий,  давайте  перейдемо  на  "ти"-  запропонував,  із  серванта  дістав  пляшку  Шампанського.
       Думка  за  думкою,  як  у  річці  стрімка  течія  води,  а  можливо  воно  мало  так  бути?  І  чому  саме  в  такий  день  його  зустріла?
Вони    весело  провели  вечір,  смакували  вино.  Ніжні  погляди  в  її  очі,  поцілував  у  щоку,  відразу  відійшов  до  вікна.  Вже  три  роки,  як  з  жінками  не  мав  стосунків,  намагався  зробити  так,  щоб  не  помітила  потягу.    Але  вона  сама    відчула,  як  дотик  його  руки  збентежує,колотиться  серце.  Поспішила  в    кімнату,  огорнувшись    у  плед,  губилася  у  невизначеності.
 Ввечері  подзвонив  Дмитро,  в  цей  час  Павло  ще  не  спав,  чув  тиху  розмову.  Від  того,  що  почув,    на  душі  стало  одночасно  і  тривожно,  і  радісно.  Чітко  почув,  як  вона  сказала,  що  не  повернеться.  З    її  розмови  зрозумів,  що  подасть  заяву  на  розлучення.
     Минуло  кілька  днів….  опісля  роботи  завжди  зустрічав  Павло,  охайний,  стриманий,    дуже  уважний,    в  той  же  час  веселий.  Розповідав  різні  історії,  навіть  одного  разу  читав  вірші  С.Єсеніна.  А  потім    на  кухні  разом  готували  вечерю,  чаювали.  
   Одного  вечора,  Павло  зненацька  поцілував  у  щоку,  дивлячись  у  очі,  весело  промовив,
 -  Надійко,  а  давай  приготуємо  печінку,  я  так  люблю  смажену  з  цибулею,  сьогодні  отримав  пенсію,  ходив  на  базар,  купив  м`яса  та  дещо  з  продуктів.  
   Її    давно  ніхто  так  не  називав,  тепло  огорнуло  тіло,    не  знала,  що  сказати,  що  робити,  ніжно  подивилась  на  нього.  Він  ледь  стримувався,    хотів,  обняти,  пригорнути,  загубитися  в  ній.  Мовчання…  думки.  Нарешті,  опанував  себе,  з  холодильника  дістав  печінку.  Вона  взяла  в  руку  цибулину  і  ніж.  Павло  нахмурився,  забрав  цибулю,
 -  Ні  -  ні,  де  це  ти  бачила,  щоб  твої  оченята  плакали,  це  моя  справа,  а  ти  краще  он,  печінкою  займися.
 Почервоніла,  як  стигла  вишня  на  сонці,  серце  шалено  билося,  здушили  сльози,  ледь  трималася,  щоб  не  побачив  обличчя.  Від  його  уважності,  їй  хотілося  заплакати.  Це  ж  треба  так  ставитися  до  жінки,  думала  про  себе.  Чомусь  так  боляче,  адже  чоловік  про  неї  так  ніколи  не  турбувався.  
 Смачна,  весела  вечеря.  Він    розповідав,  що  не  любить  чистити  картоплю,  бо  набридла,  ще  за  часів  служби,  про  різні  пригоди,    про  друзів,  які  залишилися,  ще  на  службі  в  інших  гарнізонах.  
   Вечорами,  Надія    сиділа  за  зошитами  учнів,  він  спостерігав  за  нею  в  ледь  причинені  двері,    відкидав  думку,  що  вона  зможе  його  залишити.
Ну  от    і  все  -  перевела  подих,  нарешті  отримала  зарплату,  її  часто  затримували  в  кінці  року.  Думала,  як  йому  сказати,  що  хоче  перебратися  в  готель.  Хоча  покласти  руку  на  серце  та  чесно  зізнатися  собі  -  не  хотіла  розірвати  з  ним  теплі,  дружні  стосунки.
     Чудовий,  тихий  вечір…  надворі  злегка  морозило,  інколи  пролітав  лапатий  сніг.  Вони  стояли  на  балконі,  їй  здавалося  серце  вискочить  з  грудей,  відчула,  що  не  проти,  щоб  обійняв  і  навіть  поцілував,  зрозуміла,  таїла  в  душі,  він  їй  подобається.
       Наступний  день  був  вихідним,  він  запропонував  сходити  на  циркову  виставу.  Звичайно  погодилася,    мабуть  років  десять  ніде  не  була.  Та  зранку,  коли    зайшла  в  кухню,  привіталася,  здивувалася.  На  столі  лежало  круто  замішане  тісто,  м`ясний  фарш.
 -  О!  Доброго  ранку,-  наблизився  поцілувати.  Підставила  щоку,    усміхнулася  ,
 -  А,  що  в  уста  не  можна?-    запитав  радісно.
 Вмить  зашарілася,  але  по  тілу  відчула  тепло.
-  Ну,  що  наліпимо  пельменів?  А  потім  гарненько  наїмося  й  будемо  відпочивати,  сьогодні  ж  вихідний,  можна  розслабитися,-  впевнено,  не  поспішаючи  говорив  Павло.
В  той  же  час  уважно  спостерігав  за  нею,  немов  чекав,    може  вона  хоче  щось  сказати?  Ні,  вона  вирішила  змовчати,  зрозуміла,  що  розмову  прийдеться  відкласти  на  вечір.  Вже  допомагала  ліпити  пельмені,  міркувала;  чому  є  така  різниця  між  чоловіками,  чому  не  зустріла  його  в  молоді  роки?
       У  небі  злегка  переливається  молодий  місяць,  красиво  мерехтять  зорі.  Під  місячним  сяйвом,  іскриться,  сріблясто  переливається  сніг.  Їм  дуже  сподобалася    циркова  програма,  В  гарному  настої  обговорювали  деякі  моменти  виступів.  Йшли  не  поспішаючи…свіже  повітря  пестило  обличчя.  Зненацька  почав  падати  густий,  лапатий  сніг,  здавалося  все  довкола  заворожує,    скрипить  під  ногами.  Павло  взяв  за  руку,  підтримує,  щоб  не  під  слизнулася.  А  вона  йшла  й  думала;  як  розпочати  розмову  про  від`їзд,  що  він  скаже?  Все  ж  наважилась,
-  Нам  треба  поговорити,  я  вчора  отримала  зарплату.  
 -  Ні,  тільки  не  зараз,  поглянь  ,  який  чудовий  вечір,  ще  буде  час,  -  сказав  з  піднятим  настроєм.
     Коли  прийшли,  він  швидко  поставив  чайник,  включив  телевізор,
-  Не  заперечуєш?  Я  послухаю  новини.  
Опісля  ванни  вона    пішла  до  себе  в  кімнату,  щоб  не  заважати.  Сама  ж  зрозуміла,  що  на  ніч  він  не  хоче  мати  розмову,  виключила  настільну  лампу,    лягла  в  ліжко.  Та  сон  не  йшов,  чула,  як  він  інколи  зітхав.  А  може  все  залишиться,  як  є,  в  душі  мала  надію,  їй  здалося,  що  вона  все  життя  мріяла  про  такого  чоловіка.  Повернулася  на  іншу  сторну,    в  голову  лізуть  грішні  думки.  Він  же  ще  не  старий,  хіба  до  жінок  не  здатний,  тому  нічого  не  запропонував?  Можливо  я,  просто  йому  не  подобаюся?  Думки  крутилися,  як  за  вікном  сніг  під  дійством  вітру,  засинала.  
   По  телевізору  новини  йшли  тільки  для  звуку,    він  не  міг  зосередитись  на  словах  дикторів.  Відволікався,  повторював  слова,  -  невже  я  не  зможу  її  ощасливити?  Як    наважитися  підійти,  як  зізнатися,  що  покохав?  Горів  бажанням    щоб  назавжди  залишилася  з  ним.
   .  За  вікном  прокинувся  ранок…  небо    сіро  -  синє,  сонце    розсипало  перші  промені.  О,  буде  чудовий  день,  подумала,  але  мабуть  не  для  мене.  Надія  шидко  накинула  халат,  тихо  виглянула    з  кімнати,  Павла  не  було.  Раптом  в  двері  подзвонили,  вона    повернулася.  Він  поспішав  з    кухні,  відчинив  двері,  почула  голос  незнайомого,
 -  Це  вам!  Від  мене  теж  вітання!  Розпишіться….
-  Дякую!  
Двері  зачинилися.  В  шпаринку,  вона  побачила  Павла  з  букетом  білих  хризантем.  Що  це?  ЇЇ  охопив  розпач,  напевно  день  народження.  Що  ж  робити?    Їй  треба  було  в  туалет,  а  вже  потім  думати,  як  бути.  Вона  одягла  красиве  в`язане  плаття  волошкового  кольору,  прикріпила  брошку  -  метелика,  яка  переливалася  перламутром.  Наважилась  змінити  щоденну  зачіску,  гарно  вклала  волосся,  покропилася  парфумами.  Взяла  в  руку  помаду  та  тут  же  зупинилася,  поглянула  в  дзеркало,  мабуть  не  варто.  Все  ж  себе  підбадьорила,  підморгнула  й  тихо  промовила,
 -  Що  буде,  то  буде…
   У  кімнаті  Павла  не  було.  Швидко  шмигнула  в  туалет,  потім  у  ванну  кімнату,  поверталася  назад,  на  столі  у    вазі  стояли  ті  самі  хризантеми.
 -  О!  Надійко,  ти  така  красива!  Дай    погляну  на  тебе,-  зупинив  її,  саме  виходив  з  кухні.  Вона  вся  немов  загорілася,  від  його  слів,  обличчя  запашіло.  Помітно  хвилюючись  до  нього,  
-  Напевно  в  тебе  день  народження,  хоч  би  слово  промовив.  Він  ніжно  взяв  за  плечі,  дивився  в  очі,
 -  Вибач,  не  хотів  наперед  говорити,  хочеш  привітати?  Мені  достатньо  слів!
 Вона    вислизнула  з  -  під  рук,
 -  Що  ж  прийми  вітання,  найкращі  побажання,  нехай  в  тебе  все  буде  добре,  а  основне  здоров`я,  ну  звичайно  гарного  настрою,  щоби  збулися  всі  мрії..
 Він  підійшов  так  близько,  що  вона  почула  його  серцебиття,  майже  притулився  до  неї,
 -  А  поцілунок?  
 Очі  забігали,  як  у  пташки,  що  попала  в  клітку.  Її  уста  ледь  торкнулися  щоки,    хотіла  йти  та  він  взяв  руку,
 -  Сьогодні  вихідний,  куди  нам  поспішати,  давай    удвох  накриємо  стола  відсвяткуємо.  Ось  мене  син  привітав,  бачиш  молодець,  не  забув,  здається  непогано  виховав.  
   Метушився,  відкоркував  Шампанське,  випили,  гарно  поснідали,  хоча  вже  була  одинадцята  година.  
 Вона    збуджена  подіями,  вийшла  на  балкон.  Дивиться  в  нікуди,  думки  не  дають  спокою.  Вважала  в  такий  день,  недоречно  почати  розмову  про  переїзд.  Тим  паче  випили  вина,  це  не  жарти,  тут  треба  бути  впевненою,  а  не  так,  як  вона  відчувала  себе  розслабленою.
 Її  відволікла  музика,  яка  почала  лунати  з  кімнати.  Павло  підійшов  до  неї,
-  Мадам,  прошу  до  танцю,  надіюся  сьогодні  ти  мені  не  відмовиш.  
 Тиха,  легка  музика  сприяла  роздумам,  танцювали  мовчки.  В  собі  відчула  бажання  бути  коханою.  Його  теплі,  ніжні  руки,  торкалися  тих  почуттів,  яких  вона  боялася.  Гучно  калатало  серце,  бажання  обіймів,    ласки  все  ж    вдалося  зупинити,  ї
 -  Може  досить,  вже  три  танці,  давай  відпочинемо.    Тільки  присіла  на  диван,  він  з  кухні  приніс  торт.
 -  Давай  я  біля  тебе  присяду,-  посміхнувся,  взяв    за  руку,  
-  Надійко,  я  не  такий  молодий,  мабуть  багато  красивих  слів    не  знаю  та    будь  ласка  вислухай  мене.  Я  думаю  це  доля  нам  зустрітися  !  Я  ось!  -  він  з  кишені  дістав  коробочку.  
З  надвору,через  скло  вікна,  сонячні  промені    торкнулися  двох  обручок,  відблиск    відбився  у  її  очах.  Він  помітив  це,  вже    в  своєму  рішенні  став  впевненішим,  
 -  Ми  не  так  давно  знайомі  та  я  зробив  висновок,  що  я    не  зможу  відпустити.  Я  кохаю  тебе!  Ми  маємо  право  на  щастя!  Хочу,  щоб  ми  завжди  були  разом!
Не  знала,  що  сказати,  люб`язно  посміхнулася,  тулилась  до  його  мужніх  грудей,
 -  Ти  подарунок  долі.  Я  щаслива  це  почути.  Нам  і  справді  не  варто  втрачати  час.    І  в  такі  роки  життя  при  підносить  сюрпризи.
 За  вікном  пролітав  сніг,  припадав  до  скла.  А  вона  завмирала  від  солодких  поцілунків.

                                                                                                                                                                                     2017р
 
                                                                                                                                                                                 
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2017

Дуже давня історія/ проза/

     Надворі  літо…  в  полі  пшениця  під  сонцем  золотиться,  під  дійством  вітру  хвилями,  немов  море.  А  поміж  неї  стежка.  в  ромашках,  маках,  васильках  і  де  -  не  -  де  стирчать  квітучі  колючки.  Волошки,  як  на    рушнику,  одна  за  однією  віночком  розстелилися,  тягнуться  до  блакиті  ,  від  помірного  вітру,  злега  тріпочуть.
Клавдія  йшла,  а  очі  від  болю  загубилися,  не  знала  куди  той  біль  подіти,  пішла  в  поле,  там  з  травами  поділитися,  прошепотіти,  щоб  загубити  свою  печаль.  Вона  її,  через  все  життя  пронесла,  вже  скільки  років  проминуло,  а  все  перед  очима,  наче    вчора.Та  подія  не  покидала  її  навіть  на  мить,  яке  життя?!  Що  прийшлося  пережити!  І  нащо  було  нагадати,  зачепити  рану,  що  і  так  все  життя  болить.
           Неподалік,  з  опущеною  головою,  на  висках  біліє  сивина,  по  дорозі  йшов  чоловік.  Здавалося  -  нічого  навкруги  не  чує  і  не  помічає.  Так  він  йшов  від  неї,  його  очі  сповнені  слізьми.  Це  він,  всі  спогади    пробудив,  сказав  все  життя  марив,  хотів  потрапити  сюди.  За  скільки  років  собі  не  зміг  пробачити,  в  думках  себе  картав,  що  такий  гріх  колись  собі  дозволив.
         Вітер  схиляє  до  землі  налиті  колоски  пшениці,  присіла  серед  них.  Спогад  крає  серце,  по  щоках  котяться  сльози.
Йшов    тисяча  дев`ятсот  сорок  перший  рік,  війна…
Вона  мешкала  у  селищі,  неподалік    від  Харкова.  Сім’я  невелика,  син  та  чоловік  Петро.  Він  працював  в  Харкові  на  заводі,  а  синочку,  Костику,  було  майже  три  роки.  Війна  зненацька  застала,  хоча    розмови  давно  ходили,  що  Гітлер  може  напасти  та  ніхто  не  вірив.  
     До  останніх  хвилин  проводилась  евакуація  заводів,  людей.  Ешелони  відправляли  в  Челябінськ,    в  Пермь,  а    завод  ХТЗ  в  Сталінград.  Хто  міг  виїхати,  виїхав,  а  Петро  із  заводу  відправляв  людей,  а  сам  не  встиг.  Саме  приїхав  за  дружиною  і  сином  та  було  вже  пізно,  виїхати  не  вдалося.
Страшенні,  жорстокі  бої  відбувалися,  коли  фашисти  заходили  в  Харків.  Гул  літаків,  як  страхіття  літало  в  небі,  мов  зграї  чорних    воронів.  На  землю  скидали  сотні  снарядів,  земля  здригалася  від  болю,  стогнала  від  наступу  фашистських  танків.  За  ними  йшла  піхота,  розбій  і  мародерство,  знущалася  над  простими  людьми  -  хто  не  покинув  свої  хати.
Кінець  жовтня….  саме  в  цю  пору  починаються  холоди,  йдуть  більш  затяжні  дощі.  Фашистам,  десь  треба  було  зігрітися,  годуватися.  В  одній  із  хатин  зробили  контору.  Поводилися,  як  хазяї,  як  ті  пси  ,  по  кожній  хатині  пройшлися,  винюхували  чи  ніде  немає  наших  солдат.
 Документи  Петра  заховали  в  підвалі,  німцям  сказали,  що  лише    є  свідоцтво  Всі  інші  документи  згоріли  в  старій  хаті,  в  яку  влучила  бомба.  Таке  страхіття  довелося  пережити  Клавдії  із  сином!  То  було  їх  щастя,  що  снаряд  влучив  не  в  їхню  хату,  а  в  ту,  що  майже  поряд.  Нову  хату  недавно  звалькували,  в  ній  три  просторі  кімнати.  Німці  побачили,  що  є  де  зупинитися,  сказали,  що  підселять  постояльця.
Петра  забрали  в  штаб.  Спочатку  розмовляли  спокійно,  оягли,  взули,  ще  й  нагодували.Та  потім,  три  години  стояв  під  прицілом,  допитували,  щоб  розповів,  що  знає  про  кожну  хату,  про  кожну  сім`ю.  А  він  мовчав,  знову  били,  били  прикладами  по  всьому  тілі,  юшила  кров  з  обличчя.  Надрізали  одне  вухо,  а  він  мовчав,  лише  весь  час,  дивився  вниз.  Врешті  –  решт,  знесиленого  кинули  в  погріб.  Три  дні  пролежав  на  вологій  землі,  знову  били,  знущалися.  Пропонували,  щоб  працював  на  них,  щоб  розповів,  що  знає  про  війська.  Наполягали,  щоб  став  поліцаєм,  та  не  погодився,  хотів  втекти,  але  ж  куди?  
   Зайнявши  Харків,  фашисти  просувались  далі.  Скрізь  по  дорогах  мотоцикли,  німці  ходили  юрбою,  нахабно  поводилися.  Линув  сміх,  іржання,  схоже  на  іржання  коней,  все  більше  після  вечірніх  гулянок  і  весь  час  пили  »Шнапс»  та  закушували  шоколадом.
Від  хати  Клавдії  до  поля,  рукою  подати.  Буряки  встигли  зібрати.  Там  німці  зробили  склади,  автомобілями  звозили  снаряди,  ящики  з  кулями  і  вже  підтягнули  гармати.
   Вечоріло…    надворі  йшов  дощ,  хтось  заходив  до  хати,  Костик  заліз  на  пічку  і  як  кроленятко  притих,  виглядав  із  -  за  завіси.  Клавдія  саме  помила  чотири  картоплини,  поставила  зварити  на  вечерю.  В  дверях  почула  голоси,  вся  затремтіла,  Боженьку,  що  буде?  До  хати,  нахабно  завалили  два  німці.  Офіцер,  зняв  в  багнюці  чоботи,    голодним  вовком  подивився  на  неї.  Мімікою,  жестами  показав,  щоб  помила,  а  другий  молодий,  мовчки,  ніби    очима  її  їв,  посміхався.  Блиск  очей,  як  у  пантери,  фальшиво  з  акцентом  заговорив,
«-  Файна,  файна,  это  так  у  вас  на  Украине  говорят?  Я  остаюсь  тута».  *  
Згодом  офіцер  вийшов,  молодий  назвався  Стефаном,  одягнений  завалився  спати.  Не  тільки  Клавдія,  а    й  всі  хто  залишився,    боялися  вийти  з  хати.  Скрізь  нагляд,  гітлерівців  багато,  як  тільки  вийдеш,  могли  й  вбити.  Було,  як  до  криниці    вийде  по  воду,  відразу    помічає  погляди,  чує  гучні  розмови  німецькою  мовою,  а  потім  регіт.  Немов  дикуни  на  охоті,  дивилися  на  молоду  жінку  звіриними  очима.  Їй  лише  двадцять  три  роки,  красива,  статна,  обличчя  кругленьке,  щоки  немов  рум`яні  яблука.  Красу  їй  доводилося    приховувати.  Волосся  наперед  насуне,  одягає  хустку-  ряднину,  а  брови  виправить  на    широкі,  намалює  чорною  сажею,  щоб  страшніша.  Іншим  разом  спеціально  замаститься  багнюкою.
На  другий  день,  Петра  кинули  серед  хати.  Ножем  по  серці  Клаві,  адже  вона  любила  чоловіка.  Побралися  по  любові,  він  був  із  сусіднього  села,  батьки  ж  їхні  повмирали.  Вона  три  дні  і  три  ночі  не  відходила  від  нього,  дякувала  Богу,  що  залишився  живим.  А  постоялець  тільки  поглядав,  часом  суворо.  А  часом  здавалося  в  очах  з`являлася  турбота,  ніжність,  це  її  лякало.  Коли  Петро  вже  встав  на  ноги,  знову  прийшов  офіцер  з  постояльцем,  на  підпитку.  При  ньому,  офіцер  на  Клавдії  розірвав  стареньку  сорочку,    нижню  білизну.  Пишні  груди  виднілися  в  ліфчику,  вона  обхопила  себе  обома  руками,  він  з  розмаху  вдарив  по  обличчю.    Петро  наблизився  до  офіцера,  хотів  захистити  дружину  та  від  удару  по  голові,  звалився  на  підлогу.  Хлопчик  верещав  не  своїм  голосом,  постоялець  взяв  малого  на  руки,  дав  плитку  шоколаду.  Дитя  переляканими  очима  подивилося  на  маму,  на  Стефана,  згодом  замовкло.  Мімікою,  офіцер  показав,  що  гарна    й  вийшов.  Відразу,  за  Петром  прийшло  двоє  німців,  нічого  не  сказавши,  скрутили  руки,  кудись  повели.
Наступного  дня,    Стефан  ламаною  мовою  повідомив,  що  Петро  буде  жити,  не  вб’ють,  але  буде  поліцаєм    в  Харкові.  Клавдія    плакала,  з  болем  в  душі,  мусила  прати  й  готувати  їсти  німцеві,  коли  наказував.  Який  вихід,  замислювалася,  втекти  з  дитиною  -  це  пусті  мрії.  Як  і  інші  в  селищі,  мусила  терпіти.    Людей  зовсім  мало  залишилося,  як  якесь  непорозуміння,  щось  німцям  не  подобалося,  не  розмовляли,  відразу  розстрілювали.
 Позаду  сувору  зиму,  майже  голодні  і  в  холоді,  але  вижили.  Напевно  таки,  ще  завдяки    цьому  німцю.  Як  заметіль,  сильні  морози,  приводив  друзів.  Поводилися,  як  свині,  пронизливі,  єхидні  погляди  на  неї.  Але  малому  приносили  хліб,  шоколад,  інколи  й  згущене  молоко.  Костик,  був  слухняним  і  в  той  же  час  переляканим,  але  до  Стефана  трохи  звик.    Петро  приїжджав  один  раз  на  місяць.  Понурений,  цікавився  хто  із  своїх  не  приходив,  може  десь,  щось  чула  про  партизан.Та  де  могла  почути,  як  слідили  за  хатою,  за  нею.  Коли  всіх  збирали  на  збори,    Стефан  своєю  мовою  з  німцями,  щось  белькотав  і  її  ніхто  не  чіпав,  тільки  з  презирливою  посмішкою,  кидали  вовчі  погляди.
Влітку  сорок  другого  року,  всі    думали,  що  повернуться  наші  війська.  Люди  бачили,  як  від`їжджало  все  керівництво,  дуже  близько  гриміло,  щось  палало.    Знервований    Стефан  влетів    у  хату,  на  стіл  кинув  банку  консерви,  малому  в  руки  всунув  шоколад.  Про  щось,    по  -  своєму  белькотав,вона  зрозуміла  тільки  останні  слова,
»  -Я  это,  вернусь».*
З  надіє,  люди  чекали  на  своїх  солдат.  Селищще  немов  завмерло,  зовсім  близько  вибухи,  автоматні  черги.  Згодом,  як  злі  пси,  повернулися  німці.  В  хатах  розмови,  був  бій  з  партизанами.  Ввечері  Стефан  повернувся,  підійшов  до  неї,  хотів  взяти  за  плечі,
«-Не  бойся,  я  тебя  любить,  тебя  не  тронут».*  
Вона  відсахнулася,  на  руки  схопила  сина,  нею  трусило  від  злоби,  з  -  під  лоба  дивилася  на  нього,  рада  була  вбити,  якби  ж  її  воля.
Прийшла  зима  -  холодна  і  сніжна.  Хурделить  майже  через  день,  повсюди  кучугури  снігу.  Щоб  хоч  якусь  дорогу  зробити,  виганяли  людей  з  лопатами  розчищати,  а  хто  не  міг,  падав  знесилений,  в  того  стріляли.  Людей  в  хатах  знаходили  мертвими,  замерзлими,  не  було  чим  палити,  не  кожен  мав,  щось  їсти.  
 Майже  всю  зиму  Петро  не  з’являвся.  Коли  почав  розставати  сніг,    у  селищі  німців  побільшало.  Петро  приїхав  з  одним  німцем,  який  мав    з  Харкова  якесь  доручення,  залишився  ночувати.  Пізно  ввечері  прийшов  Стефан,  вони  цілу  ніч  пили,  співали.  Чоловік    від  злості  потирав  руки,  от  би  вбити  та  зупиняла  невизначеність,  а  що  далі?  Знає  німецькі  здібності,  уб’ють  дружину  й  сина.  За  цей  час  побачив  їх  жорстокість  і  ненависть.  Він  попередив  її,  що  знайшов  зв`язок  з  підпіллям,  можна  було  втекти  в  партизани.  Та  йому  не  дозволили,  дали  завдання  спостерігати,  що  діється  і  як  можна  більше  допомогти  людям,  які  в  полоні,  при  нагоді  організувати  втечу.  Костик  дуже  зрадів  приїзду  батька,  до  уст  підносив  вказівного  пальчика  й  говорив,
-Тату,  я  нікому  не  скажу,  нікому,  так  мене  мама  вчила.
Кожного  разу,  як  Петро  їхав  у  Харків,  хвилювався  за  сім’ю,  запитував,  чи  не  чіпляється  німець.  Вона  ж  боялася  зізнатися,  що  той  белькотав  про  свої  почуття,  що  її  ніхто  не  діставатиме.  Думала,  хоч  би  Петро  не  вбив  німця,  бо  тоді  ж  усіх  розстріляють.
   Настав  квітень…  Клавдії  передали,  що  Петро  втік  до  партизанів.    Насторжено  дивилася  на  Стефана,  що  буде,  як  він  про  це  дізнається?
 Одного  вечора  йшов  дощ,  чомусь  син  раніше  вмощувався  спати.  Клавдія  руками  мацала  голівку,  що  сталося?  Досить  і  так  худий,  блідий,  обличчя  хлопчика  на  очах  прямо  біліло,  а  тіло  здавалося  зовсім  холодним.  Господи  мабуть  від  голоду,  в  останні  дні  з`їдав  хліба  один  шматочо,  трохи  юшки  на  лушпайках.  Останнім  часом  Стефан  обідав  і  вечеряв  десь,  сюди  нічого  не  приносив.  В  його  очах  не  помітила  тієї  злоби,  що  була  раніше.  Напевно  втомилися,  хоч  би  вже  йшли  геть,  молилася,  просила  Бога.  На  столі,  його  пуста  чашка,  кілька  книг,  пригадала,  що  там  бачила.  Коли  знайшла.аж  просльозилася.  Останній    невеличкий  шматок  рафінаду  розчинила  у  воді,  дала  випити  синові.    Сама  на  нгах  ледь  трималася,  тремтячими  руками  притискала  до  себе,  намагалася  зігріти,  читала  молитву.
   Нарешті  його  личко  ледь  посвіжіло,  відчула  тепліші  ручки.  Перехрестила,  поцілувала,  поклала  на  піч,  накрила  куфайкою.
 Не  пройшло  й  години,  до  хати  зайшов  Стефан.  До  чола  підставив  руку,  щось  викрикнув.  Йогоочі  розбігалися  в  різні  сторони,  ніби  когось  шукав.  Від  нього,  неприємно  пахло  горілкою,
«-Я    любить…со  мной  в  Германию,  собирайся  скорее,  будем  уходить!»*  Наблизившись,  вирячив  очі,  нахилився  до  неї,  приклав  палець  до  уст
«-  Только  никому,  ни  шу  -  шу.»*
-    Ні!  Ні,  що  ти!  Я  з  тобою  їхати  нікуди  не  буду,-  перелякано  заперечила.
Вона  наважилася  відійти,  він  ніби  ледь  тримався  на  ногах  та  сильно  притиснув  до  себе.
 Скільки  мала  сили    пручалася,  відбивалася,  але  не  кричала  боялася  розбудити  сина.  Стефан,  як  розлючений  ведмідь,  схопив  її  за  руки,  загнув  назад,  притиснувся,  жадібно  цілував.  Всі  намагання  позбутися  його  навали  виявилися  марними.  Відчула  дотик  всього  його  єства.  Він  жадібно  цілував  уста,  впивався,  як  змія,  вона  ж  не  витримала,  вкусила  за  бороду.  Вмить  з  розмаху  вдарив  по  обличчі,  зблідла,  підкосилися  ноги,  впала  на  підлогу,  в  очах  потемніло.  Ніби  на  мить  втратила  свідомість,  але  знову  її  накрили  поцілунки,  заволодів  нею.  В  голові  дзвініло,  по  тілу  гаряче,    в  очах  темінь.
     На  лавці  опритомніла,  він  хлюпав  на  неї  воду,  цілував  пишні  груди,  тулився,  як  дитина.  О,  якже  гидко,  перехопило  в  горлі,  ловила  повітря,  нудило,  а  він  вцілував  оголене  тіло.
Згодом,  себе    відчула  ніби    трохи  сильнішою,  намагалася  прикритися,  встати.  Він  задоволено  дивився,  сопів,  як    брюхата  свиня.  Нарешті  вдалося  відсунути    його  ногою,  як  непотріб  звалився  на  долівку.
 Ледь  дочекалася  ранку,  що  робити?  Проснувся  Костик,
-Мамо  я  хочу  їсти.  
 Ой,  слава  Богу,  значить  краще  стало,  може  тікати  та  куди?!  По  вікнах  зазирнула  -  машини,  мотоцикли,  знову  наїхали  паразити.  Почула  стогін,  з  підлоги    піднявся  Стефан,  опустивши  очі,    тихо  сказав,
«-  Я  любить!  Прости!»*
   Мовчала,  По  голові  гладила  сина,  щоб  не  злякавсяя.  притулила    до  грудей,  майже  криком,
-  Щоб  ти  здох,  нелюд,  скот*на!  Нехай  Бог  за  цей  гріх  тебе  покарає!  
Його  обличчя    помітно  зблідло,  напевно  вже  деякі  слова  розумів,  мовчки  вийшов.  Вона    сама  ладна  його  вбити  та  стримував  син.
   Пізно  ввечері  Стефан  повернувся,  зайшов  мовчки,    на  стіл  поклав  дві  консерви,  дві  баночки  згущеного  молока  й  майже  пів  буханки  хліба.  Очі  бігали,  як  у  перелякано  зайця,  зник    у  іншій  кімнаті.
Того  дня  скільки  сліз    було  пролито,  напевно  за  все    прожите  життя,  скільки  не  пролилося.  Костик  дуже  кволий,  цілий  день  відвертав  увагу  від  тієї  події  та,  як  пережити  те  страхіття  і  які  наслідки,  що  на  неї  чекають?
   Між  ними,  немов  чорна  завіса.  Стефан    спілкувався  тільки  з  Костиком.  спілкувався.  Інколи  помічала,  як  з  -  під  лоба,  крадькома  позирав  на  неї,  напевно  чекав,  що  вона  щось  скаже.
 Минуло  півтора  місяці,  зрозуміла,  що  вагітна.  Досить    і  так  не  доїдали,  обезсилена,  тепер  ледь  вставала  з  печі,  немов  п`яна  ходила  по  хаті.  Стефан  зрозумів,  кожного  дня  приносив  щось  поїсти.  Вона  ж  сама  не  їла,  лише  при  ньому  давала  синові,  бо  дивлячись  у  очі,  він  наполягав.
 Одного  дня  прийшов  на  підпитку,    став  белькотати  ламаною  мовою,
«-Не  сметь,  надо  кушать,  моё  дитя  любить!  А  я  приеду,  ведь  твоего  мужа    убили.  »*
Клавдія  схопилася  за  голову,  насправді  від  Петра,  відколи  поїхав,  ні  слова  і  ті  люди,  що  інколи  заходили  до  неї  -  не  з`являлися.  В  такий  час  зробити  аборт  неможливо,  діяла  заборона,  а  зробити  нелегально,  не  було  фельдшерки,  Тільки  починалася  війна,  вона  кудись  виїхала.  Надіялася,  що  втратить  дитину,  поперед  себе  піднімала  відра,  в  гарячій  воді  парила  ноги.    Одного  разу  наважилася,  в  Стефана  знайшла  пляшку  червоного  вина,  цілий  стакан  нагріла  до  гарячого  й  випила.  Та  все  дарма,  до  вечора,  як  і  не  пила,  тільки  почувалася  сильнішою.  
     В  перших  числах  серпня  німці  наче  показились,  часто  лунали  постріли,  когось  поранили,  когось  убили.  Радянські  війська  почали  великий  масштабний  наступ.  Гуділи  мотори,  мотоцикли  та  автомобілі,  їхали  вервечкою,  німці  тікали  до  Харкова.  Стефан,  як  зранку  зник,  більше  й  не  повернувся.
   Нарешті  дочекалися….  наші  солдати  вели  полонених  фашистів.  зморені,  голодні,  обдерті  та  щасливі  обіймалися  з  людьми.  Майже  всі  їм  виносили  поїсти,  хто  що  мав  у  хаті.  Зі  слізьми  на  очах  навіть  останнім  ділилися,  дякували.  Клавдія  раділа,  плакала  від  щастя,  відчувала,  що  скоро  кінець  війни.  
     Через  тиждень,    після  звільнення  Харкова,  Петро  прийшов  додому.  Радості  не  було  меж,  але  це  лиш  на  один  день.  Ввечері  за  ним  заїхали,  повернувся  на  завод,  на  ремонтні  роботи.  Вона  дуже  хвилювалася,  що  не  наважилася  з  ним  поговорити,  що  відклала  на  пізніше,  бідкалася,  що  так      скоро  поїхав.
Минав  час,  вона  почала  повніти,  відчула,  як  забилося  дитя.  Не  було  такого  дня,  щоб  не  думала,  що  ж  буде?  Як  сказати  чоловікові?  Вечорами,  вже  спав  син,  в  надії  вдивлялася    у  вікно,  чекала  на  чоловіка.  Його  дуже  любила.    В  голові  думки,  сама  собі  не  могла  пробачити,  що  не  запобігла  тому,  що  сталося.  Думала;  ну  все,  як    цього  разу  приїде,  стану  на  коліна,  буду  просити  прощення.  А  там,  як  скаже  так  і  буде,  то  ж    хіба  вона  зможе  дитину    комусь  віддати,  чи  покинути.  Воно  ж  маленьке  було  спокійне,  лише,  як  їсти  дуже  хотілося,  тоді  стукало,  про  себе  нагадувало  і  то  так  тихенько,  як  мишенятко.  Думала,  що  напевно  буде  дівчинка,  якщо  так,  назве  Марією.  Але  основне  її  хвилювало  -  що  скаже  чоловік?
За  вікном  осінь.  Холодний  вітер  з  дощем  обривав  листя.  Це  третій  день  така  погода,  все  небо  вкрите  сірою  пеленою.  Так  і    на  серці  в  Клавдії,  ніби  якийсь  камінь  лежить,  нестерпно  давить,    тривожно  на  душі.  
 Нарешті  передали,  що  приїде  Петро.  І  ось,  ввечері  біля  вікна  палахкотить  свічка,  чекала.  Душа  виснажена  думками,  щеміло  під  серцем,  їй  здавалося  краще  померти,  чим  мати  цю  розмову,  але  ж  є  Костик,  їх  кровинка,  то  ж  не  покине  його.  Вже  чула,  як  відчинилася  хвіртка,  ламала  руки,  вся  тремтіла,  а  по  щоках  сльози,  як  той  дощ.
-  Клаво  це  я,  –  гукнув  Петро.  Відчинила  двері,  очі  геть  сховала,  адже  вона  стояла  так  одягнена,  що  її  вагітність  було  добре  видно.  
-  Кохана,  -  кинувся  до  неї,  обійняв,  поцілував    в  чоло.Зняв  хустину,  помітив,  сльози,  очі  червоні  –  червоні.  Здивовано  кинув  погляд  з  гори  донизу,  завмер,  то  червоніє,  то  блідне.  Трохи  помовчав,згодом    тремтячим  голосом,
-То  нічого,  то  ж  живі,  це  основне.  Я  знаю,  бачив,  що  витворяли  ці  покидьки,  ти  така  не  одна.  О,  ти  би  знала  скількох  у  Харкові  вбили,  наших  молоденьких  дівчат  за  те,  що  вони  не  підкорялися  цим  виродкам.  
Ніжно  подивився  в  очі,  обійняв,
-Так,  гадаю  це  перша  і  остання  наша  розмова,  я  вважаю  -  це  наше  дитя,  моє,  чуєш.
 Її  бажання  на  коліна  впасти  та  просити  прощення,  але  він  взяв  її  руку,  посадив  на  лавку,
-  Все,  я  сказав    моє  дитя.  А  хто  в  селищі    пліткуватиме,  не  звертай  уваги,  хто  знає,  коли  я  приїжджав.Де  був,  чи  в  Харкові,чи  в  партизанах,  кому  і  які  справи  до  нас.
Минув    час,  Клавдія  ледве  ходила.  Петро  в  Харкові,  тільки  раз  на  тиждень  приїжджав,  привезе  продукти  й  знову  їхав.  Це  й  так  добре,  а  то  би,  як  було  вижити,  де  ті  харчі  взяти,  а  на  роботі  давали  пайки.
   Одного  ввечера  відчула,  дитина  проситься  на  світ.  Одяглася,  сина  вклала  спати,  сама  ж  пішла  в  кінець  селища  до  однієї  жінки,  яка  вміла  прийняти  дитя.  Не  довго  мучилася,  просила  прощення  в  Бога,  опівночі  народила  дівчинку.  На  той  час  повненьку  і  до  того  ж,  ще  й  зі  світлим  волоссям.  Побачивши  дитя  зраділа,  але  в  грудях,  горлі  тиснуло,  сліз  не  змогла  вгамувати,  хотілося  ридати.  А  маленька  відкрила  оченята  і  давай  кричати.  Повитуха  уважно  обстежила  дівчинку,
-  Гарненька,  повненька  та  в  кого  ж  така  світленька?!    Клавдія  ховала  очі,  що  сказати,  через  силу  посміхнулася,
-  Як  моя    бабуся,  згодом  волосся  потемніша.Назвали  дівчинку  Марією.
 Життя  продовжилось…  минуло  два  роки.  Дівчинка  дуже  любила  Костика,  все  рученята  тягнула  до  нього,  щоб  взяв  на  руки.  Клавдія  залишала  їх  самих,  сама  йшла    прпцювати  в  поле.
 Через  рік  народилася,  ще  одна  дівчинка,  дуже  схожа  на  чоловіка.  Петро,  як  побачив  маленьку,  дуже  зрадів,  цілував  крихітку,  назвав  Тетянкою.
Все  б  нічого  та  опісля  війни  Петро  часто  жалівся  на  болі  в  шлунку.  При  заводі  в  медпункті  сказали,  що  напевно  виразка  шлунку,  що  потребує  дієти  і  частого  харчування.  Але  кожного  дня  був  на  роботі,  в  основному  споживав  сухий  пайок  та  окріп.
А  час  летів….  зростало  троє  діток,    Петро  часто  до  н  их  звертався,
-  Мій  дубочок,  мої  берізки.
Всіх  дітей  любив  однаково,  однаково  і  приголубить,  як  і  Клавдія.    Хоч  різниця  все  ж  була,  на  вид  Марійка  світліша  волоссям  і  розріз  очей  схожий  на  розріз  очей  Стефана.  За  Таню  дівчинка  набагато  спокійніша.  Про  минуле  ніхто  не  згадував.
     Минуло  два  роки.  Опісля  операції  на  шлунку,  Петрові  дали  другу  групу.  Але  прожив  недовго,  через  пів  року  помер.  Важкі  дні  настали  для  сім`ї.  Клавдія  вперше  поїхала  в  Харків  на  завод,  де  вже,  опісля  курсів,  слюсарем    працював  син.  Просила,  бронь  для  сина,  щоб  не    забрали  в  армію.  Бо  хто  ж  допоможе  двох  дівчаток  підняти  на  ноги,  вона  в  полі,    на  сезонній  роботі,  багато  не  заробить.
   Чудовий  літній  ранок.  Сонце  привітно  розкидало  промені,  із  самого  ранку  припікало.  На  обійсті  вже  копошилися  кури.  Селище  просинається  рано,  а  ще  саме  жнива,    усі  вставали  зі  сходом  сонця.  Здавалося  все  гаразд,  Клавдія  розбудила  дівчат.  Швидко  випили  молоко,  відправилися  на  тік,  лопатами  пересипали  зерно,  просушували,  готували  для  зберігання.  Сама  ж  в  садку  збирала  яблука,  з  гарним  настроєм    на  сік  терла.  Тішилася  врожаєм,  в  цьому  році  добре  вродило;    і  хліби,  і  городина.  Навіть  якусь  мелодію  наспівувала.  Рпаптово  помітила,  як  до  хвіртки  підходив  стрункий  чоловік,  одягнений  в  костюм  коричневого  кольору,  з  нагрудної  кишені  виднілась  білого  кольору  хустинка,  в  руці  тримав  дипломат.
«-  Кто  -  то  есть  дома?!  »*-  гукнув  і  відразу  заглядав  у  щілини  між  штахети.
Не  поспішаючи,  відчинила  хвіртку,
-  А  вам  кого  треба?
Миттєво  зблідла,  перед  нею  Стефан.  Ледь  не  впала,  її  раптово  почало  морозити,    руками  схопилася  за  хвіртку.  Намагалася  себе  взяти  в  руки,  які  враз  зробилися  мокрі,  дивилася  з  -  під  лоба  дивилася,  голос  тремтів,
-  Чого  прийшов?  Що  радий,  що  живий  зостався?!  Негідник,  як  посмів  сюди  з`явитися?!
Стефан  спочатку  мовчав,  довго  дивився,  помітно  хвилювався,
«-Нам  надо  говорить,  прошу  выслушать,  очень  прошу.»*
   Відчувала,  як  гучно  б`ється  її  серце,  здавалося  ладна  була  його  вбити,  але  побачила  обличчя  із  стражденним  виразом  очей,  взяла  себе  в  руки,  запросила  до  хати.  Йшла  слідом  за  ним,  дивилася  на  всі  сторони,  чи  хтось  побачив,  як  він  заходив  до  неї.
   Клавдія  боялася,  щоб  ніхто  нічого  не  почув,  причинила  двері,  показала  на  стілець.  А  під  серцем  закололо,  немов    у  нього  влучила  стріла.  Десь  взявся  страх,  може  за  нею  приїхав  та  вона  ж  кістьми  ляже,  не  віддасть  своє  дитя.  Не  зводив  з  неї  очей,  почав  плакати,  впав  на  коліна,
«  -  Богиня!  Прости!  Ты  мать  моего  ребёнка,  я  виноват,  прости!  Ты  понять  меня,  был  молод,  любил,  был  дурак,  прости!  Была  война,  меня  призвали  служить,  но  я  понял,  она  не  нужна  была,  я  сделал  ошибку.  Я  идиот,  что  было  делать,  как  поправить,  не  знал,  прости!»*
Клавдія  закам`яніла,  ні  вона  не  плакала,  очі  округлилися,  вже  тієї  ненависті,  що  колись  була,  в  них  не  було.  На  нього  дивилася  задумливо,  з  жалістю.  Так,  у  нього  був  вид  встреленого  оленя,  який  здавалося,  чекав  допомоги.  Він  був  молодшим  на  років  два,  чи  три,  а    виглядав  набагато  старшим.  Напевно  війна  й  роки  зробили  свою  справу,  пройшло  скільки  часу,  люди  вже  зрозуміли,  що  в  усьому  винні  в  цій  війні  були  керівники,  той  самий  Гітлер  та  інші.  В  цей  час  ставлення  людей  Радянського  Союзу,  до  німців  вже  змінилося.  Вона    присіла,  мовчала,  тільки  чула,  як  калатало  серце,  зненацька  обірвала  його,
-  Досить!  Чого  ти  приїхав?  Що  ти  тут  забув?
-«Я  хотел  видеть  дочь,  я  знаю,  наводил  справки,  давно  хотел  приехать,  прости,  но  не  мог,  не  пускали.  Я  работаю  в  туристической  фирме  в  Берлине,  дали  разрешение  в  Москву,  здесь  у  меня  один  день.»*
   Клавдія  з  книжної  полиці  дістала  два  фото,  на  ньому  троє  її  дітей,  тільки  навесні  зроблене  сином.  Він  вирячив  очі,  пополотнів,  тремтячим  пальцем  тикнув  на  Марійку,
«-  Вот  она!  Вот  эта  на  меня  похожа,»  *-  видавив  із  себе  зі  слізьми  на  очах,  поглядав,  то  на  неї,  то  на  фото,  обличчя  перекосилось,  знову  розплакався,
»-  Прости!».*
Мовчання…здавалося  чути,  як  пролітає  муха.  Та  раптом,  тишу  порушив  півень.  Від  його  співу,  обоє  стрепенулися.
-»Ты  мне  одно  подарить,  прошу,  пожалуйста,  Клава,  пожалеть  меня,  я  не  женился,  всю  жизнь  один,  родители  умерли,  совсем  один  остался,  ведь  у  меня    больше  никого    нет.  Пусть,  хотя  фото  мне  греет  сердце,  буду  знать,  что  ты  простила.»*
Суворо  позирнула,
-  Я  вибачила!  Це  час  зіграв  свою  роль,  досить  розмов!    Я  тобі  дам  одне  фото,  де  вона  одна  і  йди,  не  хочу,  щоб  хтось  з  дітей  тебе  побачив!
Із    шухляди  старенького  серванту  дістала    газету,  в  ній  лежало  декілька  фото,  одну  дала  йому.Зненацька  він  схопив  її  руку,  почав  цілувати,
«-Спасибо!  Прости  меня,  прости.»*
Забрала  руку,
-  Йди!  Забудь  сюди  дорогу  і  більше  нікому  не  ламай  життя.
Він  відкрив  дипломат,  на  стіл  поклав  три  баночки  рибних  консерв,  баночку  «Икра    красная»*,  пакунок  шоколадних  цукерок  і  три  пачки  доларів.
«-Это  всё  свежее,  я  через  Москву  летел.  Там  брать,  прими  не  бойся,  это  для  детей.»*
Його  поведінкою  Клавдія    була  шокована.  Перша  думка  –  кинути  все  в  обличчя  та  він  дивився  на  нею,  як  на  святиню,  в    його  очах  біль,  прохання.  Подумала,  може  нехай  буде,  дітям  щось  придумаю  сказати,  таке  ж  тільки  по  телевізору  бачили,  а  зараз  сховаю.  Взяла  гроші,  хотіла,  щось  сказати,  перебив  її.
«  -Этого  хватит  Марии  на  квартиру,  купишь  в  Харькове.  Я  попрошу  сделай  так,  чтобы  смог  спокойно  умирать.»*
     В  його  голосі  чула  каяття,  це  досить  щиро  було  сказано.  Вже  проводжала  до  хвіртки,  він  іще  раз  уважно  подивився,  з  опущеною  головою  йшов  у  напрямку  до  залізничної  станції.
   Схвильована  повернулася  до  хати,  похапцем,  тремтячими  руками,  зі  столу  все  в  хустину  забрала,  де  ж  сховати,  щоб  ніхто  не  побачив?    Віднесла  в  погріб.  Зайшовши  в  хату,    з`явилося  бажання  усамітнитися,  кудись  втекти.  В  грудях  відчувала  біль,  в  голові  тиснуло,  злегка  тремтіло  все  тіло.  Її  знову  переслідували  спогади,  яких  надто  важко  позбутися.
       За  кілька  хвилин,  трохи  згорбившись,  йшла  в  поле,  щоб  там  знайти  розраду.  Той  спогад,  що  ятрив  душу,  розповісти  колоскам,    траві  й  тому  вітру,  що  віяв  у  її  заплакані  очі.
                                                                                                                                   *-діалог  російською  мовою.
                                                                                                                                                                                 10.02.2017р

 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2017

И сердце на замке

Она  ему,  всегда  прощала  всё,
Не  замечал,  а  ведь  так  устала,
Целовал  страстно,  он  молил  ещё,
Чтобы    сильней  любила,  ласкала.

Может  привычка?  Но  прощала  всё,
Что  приходил,  иногда  очень  пьян,
Мысли,  чтоб  вечер,  быстрее  прошёл,
Но  не  смогла,  ему  простить  обман.

Пахнут  духи.  Поцелуй  на  щеке,
Следы  от  губной,  красной  помады,
Сняла  кольцо.  И  сердце  на  замке,
Так  что  не  думай,  не  жди  пощады.

Слёзы  в  глазах,  печально,  не  любил,
Был  так  жесток,    себя  вёл,  как  вампир,
Всю  жизнь  сломал,  казалось  кровь  выпил,
Нет,  не  жалела.  Тихо    уходил….


2010г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717411
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2017

Прекрасный миг/ о музе/

       Тот  мир  открылся,  нежданно,
Всю  жизнь  казалось  хотела,
Как  пенье  птиц.  Не  печально
Ведь  было  Муза  примчалась.

Поэзия!    Хочу  понять,
Кто  дверь  открыл?  Прекрасный  миг!
Дано  не  каждому  писать,
Тот  счастлив,  кто  всего  достиг.

Слова,  радость,  счастье,  тепло,
Награда  мне,  ведь  я  пишу,
И  чувствую,  что  повезло,
Довольна    я,  этим  дышу.

Уж  солнышко,  блестят  краски,
Уж  птицей  взлечу  в  синеву,
 Нрав    Музы  узнаю,  сказки,
Поддамся  её  колдовству.

Мне  душеньку  окрыляет,
Смотрю  на  мир,  уж  иначе,
Ведь  Муза  силы  придаёт
Моя    жизнь  стала  богаче.

08.02.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716990
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2017

Не піддамось ми пропаганді

Чому  здурманені  їх  голови,
Чи  жадібністю,    пропагандою,
Повсюди,  кричать  московські  церкви,
Бредуть  за  Кремлівською  бандою.

Тож  хочуть  країну  розірвати,
І  з`їсти,  як  сало,  не  вдавитись,
Набігли,  знов  вороги  прокляті,
Вкраїнці  ж  спроможні  захиститись!

Історія.  Усі  покоління
Старались,  щоби  вірили  брехні,
Життя,  принесло  людям  прозріння,
 На  жаль,  герої,  гинуть  на  війні.

Завадити,  чи  зможемо  біді,
Коли,  танки  й  Гради  хазяйнують,
Не  скоримось,  ми    тій  пропаганді!
Противники  ще  більше  лютують.

Упевнені  українці  в  собі,
Нехай,  як  ті  пси  гавкають,  брешуть,
Хоч  здавна,  всі    погрязли  у  ганьбі
Ми  вільний  народ,  нас  не  зламають!

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2017

Чотирьох любила / гумор /

Я  Грицька  любила,  потім  Степана,
Хай  їм  грець,  іще  зустріла  Івана,
Що  сказати,  женихів,  всіх  кохала,
Та  тихенько,  щоби  мати  не  знала.

Із  одним  сьогодні,  а  завтра  з  іншим,
Потім  ще,  а  четвертий,  звався  Юхим,
Із  Грицьком  жартувала,  гарбуз  дала,
 А  другого,  в  щічку  вмить  цілувала.

Іван  був  найкращий,  мені  все  моргав,
Обіймав    і    мацав,  казав,  покохав,
А  четвертий  зовсім,  ще  молоденький,
 Хоч  високий  та  на  личку  гарненький.

   Що  робити  мені  та  й  що  казати,
 Запросить  мусила,    усіх    до  хати,
Всі  горілку  пили  й  чай,  цілували,
Темна  ніч  свідок,  довго  жартували.

Та  Іван  сердився,  дивно  позирав,
Вже  махнув  рукою,  двері  зачиняв,
Молодий  Юхимчик,  як  біс  напився,
Під  парканом  бачу,  із  ніг  звалився.

На  Степана,  я  все  ж  мала  надію,
Карі  очі  так  манять,  шаленію,
Цілувала,  та  й  зізналась  у  гріхах,
Задрімала  міцно,  в  його  обіймах.

Промайнув  вже  тиждень,  нікого  нема,
Ой  напевно  кохала,  усіх  дарма,
 Що  ж  мені  вдіяти  та  й  що  казати,
Мабуть  вік  доведеться  дівувати.

                                                                 2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

Йшов першим у бій

Сьогодні  вітер  дуже  розгулявся,
Він  ледь  стерпів,  був  свідком  страшних  подій,
Страждав  і  бачив  -    воїн  захищався,
Тож  молодий,  хтів  жити,  замати  мрій.

Це  вже  не  вперше,  він  на  передовій,
 Серця  поклик.  Його  душа    боліла?
Бажав  навчитися  службі  військовій?
Стояв  мужньо!  Не  жалів  сили  й  тіла.

У  бій    йшов  першим,  захищати  землю,
Любив,  бо  ж  ненька,  так  його  зростила,
Де  щастя  бути,  між  хлібів  по  полю,
Жадав  та  жаль,  зграя  орків  накрила.

Навіщо  йшов,  ворог  ненажерливий?
А,  що  злочинцю,  тобі  завжди  мало?
Ненависть  сієш,  підступний,  брехливий,
Напав  на  люд,  як  вогняне  кресало.

Зривався  вітер,  усе  кидав    до  ніг,
Війна,  страхи,  очі  неньки  у  росі
Тривога,  глянути  спокійно    не  міг,
Жура,  страждання,чорна  стрічка  в  косі.

ПроклЯті  гниди!  Невже  серця  нема?
Спиніться,  прийде,  ще  той  час  розплати,
Море  жалю…  Скажіть,    нащо  нам  війна?
Сьогодні  плаче,  Україна  -  мати.

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

Немов у полоні

Тік  –  так,  лунає,  наче  у  бочці,
Годинник,  сльозини  на  сорочці,
Самотність,  так  лупцює  у  скроні,
Сама.  Мабуть  у  його  полоні.

Ясненький  місяць  зник,  заховався,
Напевно  в  нічку,  він  закохався,
А  я,  як  же,  чом  не  моргнув  мені?
Хоча  б  була,    щаслива    уві  сні.

Тік-так    і  все.  Тож  зовсім  байдужий,
Товче  молотком,  гучно,  ворожий,
Навіщо  б  взнати,  є  такі  долі?
Всякчас  одна.  Я  з  ним  у  неволі.
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017

В останню путь

Давно  живе    містечко  у  тривозі,
Уже  минуло  два  роки-  йде  війна,
Душа  болить,  упав  сніг,  на  порозі,
Знову  гримить,  стоїть  одненька,  сумна.

Вигляда  сина.    О  мій  ангелочку!
Холод  дістав,  аж  мінус  двадцять  вісім,
Зайди  погрітись,хоч  на  хвилиночку,
Нині,  я  чула,  привезли  груз  двісті.

Яке  ж  то  горе  ненці  пережити,
Хати  дрижать,  всюди  вибиті  шибки,
Червоний  сніг,  а  він  так  хотів  жити!
Прийшов,  зрадів  би,  до  неї  залюбки.

 Усе  горить  і  окроплене  кров`ю
Син    України,  загинув  на  війні,
 Вже  до  матусі,  спішив  би  з  любов’ю,
   Лежить  героєм  на  святій  землі.

Нині  народ  зібрався  на  Майдані,
Сина  проводили,  у  останню  путь,
Лиця  слізьми,  майже  щодень  зрошенні,
На  жаль,  ніяк,  мати  не  може  збагнуть.

Холод,  мороз,всім  душі  пропікає,
Стражданням,  болю,  все  немає  кінця,
Матусин  погляд,,довкола  блукає,
Не  мре  надія,  знов  шукає  дитя.

У  піднебесся  плине  -    »Пливе  кача»,
 До  Бога  ближче,  злетіли  соколи,
Дай    Боженьку,  ти  Україні  щастя!
Тебе  благаю,  від  орків  захисти!


       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017

Якби не калоші /проза/

       Небо  в    сірій,  холодній  імлі,...  прокинувся    зимовий  ранок.  Хмари,  як  великі  подушки,    в  протистоянні  із  стрімким  вітром.  Та  сніжинки  повільно  кружляють,    ледь  -  ледь  іскряться,прилягають  до  землі.  Та  вже  перші  сонячні  промені,  де    -  не  -  де  пробиваються  поміж  хмар.  Мороз  торкався  вікон,    на  склі  розмальовані  чарівні  узори.  
-  Ой,  добре  в  цьому  році,    із  снігом,-  тішилася    Клавдія,  зазирнула  до  вікна  і  продовжила,  -  Можна    на  базар  збиратися.  на  базар.  В  хаті  тиша.    Вже  минуло  п`ять  років,  як  її  чоловік  Степан,  пішов  у    той  світ,  звідки  не  повертаються.  
       В  одній  торбі  биті  валянки,  в  іншій  калоші.  Саме  сезон  продати  на  базарі,  треба  йти,  хоча  мороз  десять  градусів.  Таке  життя,  що  одна  пенсія,  треба  виживати.  Добре,  що  ще  при  чоловікові    пішла  у  бізнес.
       За  рік  до  пенсії,  одного  разу  поїхала  на  Хмельницький,  зкупити  Степану  биті  валянки.  Часто  скаржився,  що  дуже  мерзне  в  ноги.  Він  за  неї  на  сім  років  старший.  П  роблеми  з  тиском,  давно  жалівся  на  болі  в  області  серця.  Але  до  лікарні  не  ходив,  де  взяти  гроші...  ліки  дорогі.  А    помочі    ні  від  кого  чекати.  Накрапає  «Корвалол  «,  покращало,  ото  і  все  лікування.
 В  молоді  роки  лікарі  сказали,  що  після  служби  на  підводному  човні,    дітей  не  буде.  Отримав  опромінення,    лікування  нічого  не  дало.  Катерина  хотіла  взяти  дитину  з  дитбудинку,  не  погодився.  Хоч,  як    просила  та  мусила  змирилася,  дуже  кохала  його.  Красивий,  високий,  широкоплечий,
 аочі  блакитні  і  погляд  такий  теплий  -  теплий.  Як  молодий  був,  волосся  русяве,  густе  і  хвилясте.  Як  сідав  за  стіл,  їй  все  хотілося  погладити  його  по  голові.    Часто  цілувала    в  щоку,  чи  в  чоло,  а  він  посміхався,  обіймав  за  талію,  занурювався  поміж    груди,  які  завжди  його  манили.  Їй  є  про  що  згадати.  Степан    її  кохав,  завжди  зважений,  чемний,  поважав    і  шанував,  сварок    майже  ніколи  не  виникало.  Окрім  роботи    вона  займалася  в`язанням,  якийсь  шарфик  чи  теплі  шкарпетки  зв`яже,  а  інколи    було  і  серветку  не  стіл.  Як  він  виходив  у  рейс,  по  місяцю  не  бував  вдома,  дуже  сумувала.  А  мав  прибути  з  рейсу,  їхала  до  Одеси,  хоч  дорога  не  близька  від  Вапнярки  та  приїжджала  за  годину    чи  дві  раніше.  Виходила  до  моря,  чекала,  молила  Бога,  щоб  все  було  гаразд.  Кожного  разу  зустрічала  з  радістю,  можна  було  подумати,  що  щойно  побралися.  Він  колегам  хвалився,  що  вона  його  так  зустріча,  як  люди  зранку  сонце  й  чисте  небо.  Коли  зустрінуться,  візьме  за  плечі,  довго  дивиться  в  смарагдові,  красиві  очі,  завжди  запитає,чи  все  гаразд,  а  потім  при  всіх  обійме,  поцілує.  І  так  було  завжди,  майже  до  самої  пенсії.
         Отож  привезла  йому  биті  валянки,  а  вони  ж  гарні,  високі    але  малуваті."О  біда,  це,  як    я  зняла  мірку?  Куди  дивилася?"  -  картала  себе.  Та  він  не  сварився,  сказав  з  другої,  його  пенсії  купиться.  Але  ж  були  холоди,  вирішила  йти  на  базар  продати,  щоб  знову  поїхати  купити.
       Та  тільки  в  руки  взяла  валянки,  як  один  чоловік  не  торгувався,  відразу  дав  гроші,  довго  дякував.  
Через  кілька  днів  чоловік  отримав  пенсію,  знову  зробила    своє  турне  в  Хмельницький.  На  цей  раз  вгадала,  ще  й  теплі  шкарпетки  до  них    зв`язала,  дуже  тішився.
           Пробігли  роки…  все  гаразд,  здавалося  на  пенсії  тільки  й  пожити.  Як    хата  є    та    дві  пенсії,    то  ще  нічого.,  можна  жити.  Та  в  дім  прийшла  біда,  в  помер  Степан.  Залишилася  Клавдія  сама,  кажуть,  як  перст.  Добре,  що  сусіди  людяні  та  жінки  з  роботи  прийшли  підтримати,  допомогли  поховати.  Вона  все  життя  пропрацювала    бухгалтером  в  дитячому  садочку.
       Тепер  самотність  серце  розриває,  як  погляне  на  хату,  де  треба,  щось  відремонтувати  та  немає  кому,  щемить  під  серцем.  Все  у  вікно  задивляється,  плаче  за  своєю  половиною,  ковтає  гіркі  сльози,  а  що  вдіє.
       Минуло  дві  зими,  майже  в  самотності.  На  хазяйстві,  кіт,  песик  та  шість  курочок  з  півником,  ото  й    все  спілкування.  Ще  телевізор,  після  того,  як  на  сході  розпочалася  війна,  зовсім  рідко  включала.  Як  надивиться  новин,  вражаючих  страшилок,  зовсім  губився  сон.  Та  ще  все  в  три  рази    подорожчало,  життя  стало  зовсім  нестерпним.  Хата    не  дуже  велика  та  грошей  на  опалення  треба.  Тож,  треба  якось  викрутитися.  Приїде    в  Хмельницький,  візьме    п`ять  пар  валянок  та  калош,  йде  на  базар,  вигадає  за  одну  пару  гривень  десять  і  цим  задоволена.  Торгівля  йшла  непогано,  тішилася  бізнесом.
   Цього  року  зима  лютує.  Вже  в  грудні  добре  морозило,  багато  насипало  снігу.  Клавдія  взялась  трохи  відкидати  сніг  та  подивилася  на  годинник,  схопила    приготовані  дві  торби,  одинадцятим  маршрутом,  як  вона  сама  собі  каже,  спішила  на  базар.  Снігу  навіяло  багато,  що  машини  не  могли  нормально  проїхати,  буксували.  Тож    не  знати,  чи  будуть  їздити  автобуси.
       Поспішала,  повітря  від  подиху  затримується  на  пуховій  хустці,  лягає  інеєм.  Його  сріблястий  блиск,  незважаючи  на  вік,  підкреслює  красу  обличчя.  Як  завжди  привітна,  а  ще  трохи  щоки  почервоніли,  здавалося  жінка  рада  цій  зимі,  морозу,  що  таки  добре  щипає.  Потроху  людей  більшало,  вже  й  знайшлися  покупці  на  товар.  Тішилася,  відразу  дві  пари  продала.    Здалеку  видно  було,  повеселішала,  посміхалася.  Можливо  б  і  не  помітила    одного  чоловіка  та    почула,  як  люди  просили  посторонитись,  щоб  пройти  поміж  рядами.  Ростом  такий  же,  як  Степан,  -  зразу  подумала.  Одягнений  в  теплу  шкіряну  куртку  з  -  під  якої  виглядає  білий  пуховий  шарф.  Щось  діставав  з    кишені,  потім  помітила  перерахував  гроші,  підійшов  до  неї.  Чемно  привітався,  роздивляється  калоші,
-  Мені  напевно    ось  такі  треба?  А    валянки  я  маю.
Клавдія    трохи  розгублено  почала  показувати  калоші  інакших  розмірів.  Серце,  як  зірвалося  з  ланцюга,  ледь  не  вискакувало.  Голос  цього  чоловіка  був  дуже  схожий  на  голос  покійного  чоловіка.  Вже  за  собою    того  не  помічаючи,  вона  уважно  дивилася  на  нього,  наче  щось  рідне  шукає.  Їй  вже  здалося,  що  колись  зустрічалися  та  не  могла  пригадати.
Він  витягнув  з  сумки  валянок,  приміряв,-
-  О!  Здається,  ось!  Ці  підходять,  беру.
Клавдія  назвала  ціну,  дала  поліетиленовий  пакет  ,
-    Беріть,  будь  ласка.
Він  звернув  увагу,  що  її  голос  тремтить,
-  Ви  що  замерзли?  Довго  не  торгуйте,  а  то  захворієте.
Раптово  зніяковіла,  не  знала,  що  сказати,  опустила  голову.  Він  здивовано  поглянув,  але  подякував.  
Жінка  не  знаходила  собі  місця,  це  ж  треба  і  такий  же  колір  очей,  як  у  покійного  Степана.  Їй  здалося,  що  навіть  рухи  схожі.  Весь  час  думки,  де  я  його  зустрічала?!
 Ще  з  годину  постояла,  стала    збиратися  додому,  інші  торгівці  теж  збирали  речі.  Нічого,  втішала  себе  думками  -  і  так  добре.
Сніг  скрипів  під  ногами,  здалеку,  на  зупинці  помітила  його  постать.  Та  вирішила  додому  добратися  пішки.    Його  постать  її  трохи  схвилювала,  поверталася  до  спогадів.
         А  вже  вдома,  як  зайшла  до  хати,  на  душі  так  кепсько  стало.  Тиша  роздратувала,  у  горлі  щось  тисло,  не  стрималася,  дала  волю  сльозам.
 І  чому  так  важко,  навіть  не  має  з  ким  словом  перекинутися  та  чаю  попити.  
   Воно  б  уже  й  заспокоїтися  та,  як  включила  телевізор,  а  там  концерт,  лунає    пісня  <  Снег  кружится>.  Слова    торкнулися    душі,  ще  більше  навіяли  смутку.  Уже  й  носова  хустинка  зовсім  змокріла  -  ото  ж  якби  у  спокійній  атмосфері  з  ким  -  небуть  поспілкуватися  та  почути  лагідне  слово.    А  тут  чомусь,  ще  й  перед  очима  отой  чоловік,  але  ж  не  родина.  Пригадала    родину  покійного  чоловіка,  що  мешкає  у  Росії,  ще  й  більше  котилися  сльози.  
     Пролетіли  дні…  вдома  мала  п`ять  пар    битих  валянків.  Тож  у  Хмельницький    їхатине  збиралася,  готувалася  йти  на  базар.    Калоші  вкладає  в  сумку,  засміялася,  коли  ж  продала  і  кому    калоші  на  одну  ногу?  Все  думала,  гадала,  коли  це  та  якого  дня  могло  статися?  Останніх    три  рази,  опісля  продажу,  знала,  ще  шість  пар  залишалося.  За  ті  дні,  ніяк  не  могла  пригадати  покупців,  хто  помилково,  міг  взяти  дві  праві  калоші.
     Надворі  холодний  вітер  та  вже  виднілося  сонце,  віщувало,  що  вдень  буде  тепліше,  але  темно  -  сірі  хмари  пливли  дуже  швидко.  Цього  разу  повезло,  прямо  перед  носом  зупинилася  маршрутка.  Не  вагаючись,  Клавдія    сіла  в  неї,    їхала  на  базар.  Здалеку,  побачила  чоловіка,  що  останній  раз  купував  калоші.  Зненацька  думка  підстерегла,  от  заморока,  може  йому  продала?  За  себе  стало  незручно,  вважала,  що  винна.  
     Вітер  сильнішав,  моментами  зривався,  повалив  лапатий,  густий  сніг.  Здалося,  ніби    мішок  з  дерев’яною  стружкою  розв’язався.  Тільки  білий  -  білий,  легкий,  як  лебединий  пух.  
     На  базарі,  привіталася  до  сусідів,  що  поруч  торгують.  Розкладений  товар  складали  в  сумки,  збиралися  йти  додому.  
-  От  добре,  що  ви  прийшли,-    раптово    підійшов,  обізвався  чоловік.
-  Ви  знаєте,  я  помилився,  у  вас  взяв  калоші  та  чомусь  дві  праві,  ви  будь  ласка  вибачте  за  неуважність.
Зашарілася,  виклала  калоші,
-  Я  теж  винна,  що  не  простежила.
-  А  ви,  що  не  продаєте  валянок?-    до  них  надійшла  жінка.
-  То  ви  вже  відпускайте,  я  зачекаю,-  чоловік  відійшов  у  сторону.
Вона  продала  валянки  і    ще  дві  пари  калош.  За  ці  п`ять  хвилин,  весь  прилавок  і  товар  був  під  снігом.
-  Ну,  що  де  ваші  калоші,  шукайте  собі  пару  та  буду  збиратися.  Сьогодні  якось  треба  додому  добиратися,  напевно  транспорт  не  поїде,  ото  зима  цього  року,-    клопоталася,  трохи  поспішаючи.  
Нарешті  чоловік    взяв  калоші,  подякував  і  уважно  дивився  їй  в  очі,  наче  щось  хотів  сказати.  Потупцювався  на  місці,  все  ж  відійшов  в  сторону,  поглядав,  наче    її  чекав.
 Вона    поспішала,  холодний  вітер  ледь  не  збивав  з  ніг,  прямо  в  обличчя  сипав  сніг.  Вийшла  з  базару,  її  догнав  той  самий  чоловік,
-  Ваше  ім`я,  здається  Клавдія?  А  мене  звати  Олександр.
-  Давайте  допоможу,-  проговорив,  забираючи  одну  сумку.
Клавдія  не  сперечалася,  тільки  запитала,  що  може  йому  в  іншу  сторону,  бо  вона  не  буде  чекати  автобуса,  чи  то  маршрутки.
Навпроти  вітру  йти  швидко  не  вдавалося,  а  говорити  тим  паче,  хурделиця  розбушувалася.
Підійшли  до  воріт,  зашарілася  та  все  ж  запитала,
-  Вам  ще  далеко?  Дуже  дякую.
-  Та  нічого,  ще  з  кілометр,  он  туди,  в  ту  сторону,  через  провулок,-  показав  рукою,  запитав,  -  А  може  на  чай  запросите?    
Їй  чомусь  здалося,  буде    не  правильно,  якщо  відмовить.  Якби  не    така  погода    може    б  і  не  запросила.  В  душі  ніби  оправдується,  а  я  що  не  людина,  здається  порядний  мужик,  корона  не  впаде,  якщо  запрошу.
   Проходячи  біля  хати,  помітила,    з  димохода  від  котла,  не  йде  пара.
-  Ой,  напевно  вітром  задуло,  потух  котел,  бачите….
Він  промовчав,  зайшли  до  хати,  без  запрошення  почав  роззуватися,
-  Я  зараз  подивлюся.  Думаю  де  вас  бачив,  я  вам  труби  варив,  опалення  робив.  
Розгублено  подивилася,
-Та  ні,  не  пам`ятаю,-    підійшла  до  котла.
Він,  вже    руками  мацав  котел,
-  Це  видно  недавно  трапилося,  запаху  майже  не  чути.
 Перекрив  газ,  роздягнувся,  відчинив  вікно.
-  Ви,  що  зможете  запалити?
-  Звичайно,  я    працював  у  газовому  господарстві.  Недавно  звільнився,  правда  опісля  пенсії,  ще  два  роки  працював.
Вона  дивилася,  легко  запалив  вогонь.  Зраділа,  що  запросила,  а  то  знов  би  за  допомогою  прийшлося  бігти  до  сусіда.    
На  столі,  в  чашках  парує  чай.  На  столі  пряники,  печиво,  варення  чорної  смородини,
-    Пригощайтеся,  нам  не  має  чого  соромитись,  життя  прожили.
-  А  чоловік  де,  ще  в  плаванні?  Не  погнали  на  пенсію?
Вона  подала  фото  чоловіка,
-  Ви  часом  не  родичі?  Чимось  схожі  …..
-  Та  давайте  на  «ти»  перейдемо,  роками  майже  однакові,-  запропонував  він.
 Він  пригублює  гарячий  чай,  роздивляється  по  кімнаті.  Його  погляд  зупинився  на  серванті,  побачив  фото  Степана.
-Ти  Клавочко  вибач,  не  чув  що  вже  сама.  Давно  помер?
Зніяковіла,  розчервонілась,  напевно  від  того,  як  він  її  назвав,  бо  так  називав  покійний  чоловік.
-Ми  з    твоїм  чоловіком  трохи  зналися,  опісля  того,  як  вам  зробив  опалення.  Часом  на  базарі  зустрічались,  а  то  так  на  зупинці,  якось  навіть    разом    пиво  смакували.  Знаю,  що  дітей  у  вас  не  було,  він  дуже  журивсь,  що  будеш  сама  на  старості  років,  жалівсь  на  серце,  знав  що  піде  першим.
Від    хвилювання  стисла  руки,
-Та  два  роки  вже  сама.
Вона  ледве  втрималася,  щоб  не  заплакати.  На  якийсь  час  запала  тиша,  тільки  чути,  як  тихо  гудить  котел.
Мовчанку,  все  ж  перервала,  
-  Пригощайся  варенням,  це  ж  домашнє,  взимку  вітаміни  треба  вживати,  не  соромся.
Він  ніби  трохи  задумався  та  згодом,    швидко  заговорив,
-  Я  теж  живу  сам,  вже  п`ятнадцять  років,  син  у  Москві,  має  двох  синів.  Як  онуки  були  малі  жінка  поїхала  їх  бавити,  так  там  і  залишилася.  Знайшла  собі  якогось  вірмена,  займаються  бізнесом,  тримають  кафе.  Як  розлучилися,  вже  десять  років  минуло,  ось  такі  справи.  До  сина  та  до  онуків    раз  на  два  роки  їздив,  а  тепер  де,  війна…
Знову  тиша.  Вона  позираючи  на  нього,  в  його  чашку  підливає  кіп`ятку,  з  хлібниці  дістає  батон,  відрізає  добрий  шматок,  намащує  варенням,
-  На,  бери,  не  соромся!  Ти  ж  мужик,  треба  більше  їсти.
     Вже  обоє  відігрілися,  задоволені,  позирають  у  вікно.  Сутеніє…  сніг  дуже  яскраво  іскрить,  переливався.
-Дуже  дякую,  мені  вже  час  йти.
Проводила  до  самих  воріт,  подякувала  за  допомогу,  в  душі  трішечки  раділа,  що  провела  час  не  сама.
   А  ввечері  копошиться  біля    курей,  двері  зовсім  розхиталися  на  завісах,  геть  повилазили  шурупи,  ледве  їх  зачинила.  Знову  подумала  про  Олександра,  що  значить  мужик,  напевно  все  зробив  би  до  пуття.
 Три  дні  не  вщухала  хурделиця,  вже  не  стало  сили  сніг  відкидати,  знову  подумала  про  нього.
         Пройшло  кілька  днів…  Клавдія  складала  сумки  на  базар.  Думки,  як  добре,  що  мало  залишилося,  продам,  чекатиму  наступної  зими.  Хто  буде  брати,  ще  місяць,  весна  прийде.
   До  базару  йти  важко,    багато  снігу.  Все  ж  тішиться,  що  хоч  розчистили  де  автівки  їздять.  Сонячний  день,  поліпшив  настрій.  Базар  вдався,  можна  сказати,  залишилася  одна  пара  валянок  та  пара  калош.
     Здалеку,  біля  свого  обійстя,  побачила  Олександра  В  душі  навіть  трохи  зраділа,  от  добре,  буде  з  ким  чай  попити.
Він  посміхався,  забрав  сумку,
-  Доброго  дня!  Ну,  як  базар,  змерзла?
Привіталася,  на  душі  потепліло,  відчинила  хвіртку.
-  Заходь,  за  компанію  пообідаємо  та  почаюємо.  Ні  не  змерзла,  йти  по  снігу  важко,  то  ж  зігрілася.
-  Клавочко,  дай  лопату,  поки  ти  нагрієш  обід,  я  кругом  хати  сніг  відкидаю.
-  Гаразд,  у  сараї,  як  тільки  зайдеш,  поверниш  направо,  побачиш,
     Зайшла  до  хати,    позирає  у    вікно,    він  жваво  справлявся  із  снігом.  Не  поганий  мужик,  іще  раз  промайнуло  в  голові.
У  хаті,  вона  помітила,  що  красиво  одягнений,  на  ньому  біла  сорочка  та  светр  синього  кольору.  Відразу  подумала,  напевно  охайний,  гарно  одягнений,  немов  на  побачення,  на  цьому  себе  спіймала,  посміхнулася.
Він  поклав  на  стіл  палку  ковбаси  та  кусок  сиру.
-  Це  якраз  вчасно,  тушкована  картопля  теж  не  завадить,  -  помітила  з  гарним  настроєм.
На  столі  вже  квашені  огірки  та  рибна  консерви.  Зовсім    несподівано,  він  поставив  пляшку  червоного  вина.
-Може  нам  не  завадить  посвяткувати  трохи,  в  честь    нашої  дружби,  що  скажеш?  -  уважно  дивиться  на  її  реакцію.
Не  очікувала  такого  сюрпризу,  хвилюється,  все  ж    дістала  келихи,-
-  Що  ж,  мабуть  така  нам  доля,    вже  весілля  не  грати.  А  дружити  можна,  чому  й    ні?
-Ти  одна,  я  один,  вдвох  воно  веселіше  і    ти  допомоги  потребуєш.  Бачу  двері  в  сараї  скоро  впадуть,  а  прийде  весна    город  допоможу  обійти.  Не  хвилюйся,  я  багато  спиртного  не  вживаю,  так  інколи,  як  свято.  
У  відповідь  довго  мовчала.  Вже  випили,  гарно  пообідали.  Не  знала,  як  розпочати,  що  сказати,    в  голові  думки,  щоби  й  не  образити,  не  показати,  що  цьому  дуже  рада.
 Сама  ж  подумала,  якби  не  калоші,  то  мабуть  би  й  не  зустрілися.  Ой  та,  як  же  він  схожий  на  Степана!
Олександр  уважно  подивився  на  неї,
-  Я  не  палю,  дві  пенсії,  легше  буде,  не  будеш  на  базарі  мерзнути,  не  йтиму  звідси  поки  не  даси  відповідь!
Ого!  Оторопіла  від  прямої  мови,  вагалася,  що  відповісти?  Подумала,  а  хіба  щось  втрачаю?  Так  важко  самій,  може  якраз,  непоганий  помічник  буде,  не  доведеться  на  базарі  мерзнути.
 Ледь  посміхнувшись,  в  її  руках  пляшка,  налила  по  пів  келиха  вина.  Зазирає  на  нього,  в  той  же  час  злегка  почервоніла,  голос  трохи  тремтить,
 -  Ну,  що  ж  спробуємо,  приходь  частенько,  а  там  час  покаже  може  й  будемо  разом  жити.
Від  хвилювання,  радісно  поцілував  їй  руку,
-  Я  гадаю  це  доля,  що  ми  зустрілися.  Будемо  шанувати  один  одного.  У  нас    з  тобою  все  вийде.
                                                                                                                                                                                   31.01.2017  р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017

Красавица зима

Ах  красавица  зима,  вся  заискрилась,
Вот  вчера,  хорошо  пургой  веселилась,
Заметала  везде  дорожки,  тропинки,
До  небес  взлетали  снежинки  -пушинки.

С  вечерком  шептались,  словно  целовались,
Как    прекрасно,  уж  как  собой  красовались.
И  пушиста    вуаль  с  лебяжьего  пуха!
Себе  лапти  сплела,  зимушка-  старуха.

И  вприпрыжку,  скрепя  ели  одевала,
Серебра,  блеска,  с  морозом  придавала,
О,  белоснежная  зима,  ты  хороша!
Взор  на  тебя,  тепло,  радуется  душа.

Ты  второпях,  уж  февраль  ,  всё  хочешь  спешить,
Как    бы  тебе  ноженьки  да  не  промочить,
Уж  солнце  выглянуло,  улыбка  к  тебе,
Вмиг  взгляд  с  ухмылкой,  видно  скоро  быть  весне…



февраль  2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715463
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2017

З чистого аркуша

Як  із  чистого  аркушу  на  папері,
У  життя  самостійне,    вже  відкрив  двері,
Відкотилися  веселі  шкільні  роки,
Хоч    тремтить  серденько,  робиш  перші  кроки.

Вже  й  радієш,  одягся  у  вишиванки,
Та  з  огидою  бачив,  десь  безхатченки,
Жити    краще  бажаєш,  навіть  чим  батьки,
Мрієш,  хочеш  більше  за  них  всього  знати.

 Вік  суворий,  війна,  брехня,  виживання,
А  ти  зміг,  яке    отримать  виховання?
Та  зумів,  хтось  на  комусь  руки  погріти,
І  за  чийсь  рахунок,  вчив  статкам  радіти.

В  непосильній  праці  когось  викохали,
І  однако  жити  діточок  навчали,
Ти  стоїш,  на  порозі  нового  життя,
Не  спіши,  а  зваж,  яким  буде  майбуття,

Щоб  від  сорому,  ти  не  ховав  обличчя,
У  житті,  досягти  зміг  благополуччя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017

Любим трудитись /загадка/

Дуже  любим  ми  трудитись,
Всякчас  хочем  пригодитись,
Рух  наліво,  рух  направо,
Вже  танцюють  нитки  справно.

Поміж  нас  чудні  серветки,
Плетемо  дітям  пінетки,
Ще  пуховую  хустину,
Гарну  й  теплую  кофтину.

Ви  зберіть,    у  клубок  нитки,
 Теплі  зв`яжемо  шкарпетки,
Ми  умілі  і  гостренькі,
А  до  того  ж,  ще  й  рівненькі,
І  гарненькі  трудівниці
Упізнайте,  хто  ми  ?  -  (Спиці).

                                           29.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017

Не поспішай

До  рук    візьми,  ромашку,  поворожи
Щоби  ніхто,  не  міг  тобі  позаздрить
Що  взнав  нікому,  ти  про  те  не  кажи
Щоб    не  наваживсь  твоїх    мрій  затьмарить.
                     
Раптом  подрУжка  розсипле  пелюстки,
Примружить  очі    і  підморгне  йому,
Йде  усміхаючись,  з  нею  залюбки
Вже  гіркі  сльози,  поринеш  у  пітьму.

Чуєш,  не  треба,  пелюсток  не  чіпай,
Нехай  розквітнуть  ромашки  в  полі,
Ще  ж  молоденька,  гарна,  не  поспішай,
Тож  погуляй,  красуне,  ще  на  волі.


2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Досвяткувався / гумор /

-  Ой    піду,  я  до  сараю,
Там  дружину  пошукаю,
Тож  пішла  вчора  із  хати,  
Її  мушу  пошукати.

 От  біда,  був  так  напився,
 Та  напевно,  як  сказився,
Що,  аж  гримнула  дверима,
Захиталася  хатина.

Як  проснувся,  бачу  темно,
І  під  серцем  стало  щемно,
Мабуть  зовсім    того…здурів,
Це  вже  всі  свята  зустрів!

Ось  помітив,  у  сараї,
Там  на  старому  дивані,
Рука  гладить  вже  півника,
Моя  бідна  голівонька  !

У  очах  земля  крутилась,
Так  вертілась,  десь  поділась,
Чую  дуже  загуділо,
Порося  в  кутку  сиділо.

Догори  підняло  лапи,
Зовсім  поруч  якісь  мавпи,
 Чомусь  вмить,  стало  кидатись,
Намагаюсь  врятуватись,
Думка  вже  –  до  святкувався,
Так  злякавсь,  що  ледь  не  вср*вся.

Мать  у  пеклі,  от  (чортівня),
У  руках  тримаю  півня,
Поряд  справді  поросятко,
Ледь  сопе,  ну  як  дитятко.

Враз  уздрів  у  дверях  жінка,
Вся  червона,  немов  квітка,
-Що  проснулось,оце  чудо?
Ну  справжнісінький  Іуда!

Ти  поступив,  каже(  мудро),
Мені  тихо,-Що  примаро?!
-Уже  досить,  йдем  до  хати,
І  чомусь  давай  кричати.

Товкла  в  голову  та  в  груди,
Очі  вирячили  люди,
Все  життя  пам`ятаю,
Як  свята,  я  відзначаю,
Це  все  півень  винуватий,
Спокусив  мене  проклятий.

                               05.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Це сталося після дощу/проза/

     Прохолодно…  поступово  підкрадається  пізня  осінь.
 Дерева,  де-не-де  вже  скидали  з  себе  багряне  листя,  воно    неслося  вітром,  крутилося,  обіймалося,  збивалося  вкупи,  переверталося  і  знову  розсипалося  й  летіло,  здавалося  доганяло  одне  одного.  Деяке    лежало,  приклеєне    багнюкою  до  землі.  Вчора  цілий  день  мжичив  прохолодний  дощ.  Що  вже  тепла  чекати.  Щодня  ставало  холодніше,  небо    затягнулося  здоровенними  темними  хмарами,  здавалося  завісою  лягало  над  землею.  Не  чути  співу  пташок,  тільки  горобці  літали  зграйками,  один  перед  одним  цвірінькають,  щось  знаходили  їсти  і  десь  зникають.  Все  частіше  з`являються  ворони,  сердито  каркають,  частіше  кружляють,  над  деревами  горіха  і    між  собою  про  щось  перегукуються.
     Вранці,  сизе  небо  зустріло  Миколу,  поспішав  на  станцію.  Сирість  забиває  дух,  час  від  часу  зупиняється,  покашлював,  витирав  чоло  і  кожного  разу  поправляє  мішечок  з  соняховими  зернятками,  який  чомусь  весь  час  сповзає  з  плеча.
   Вчора,  майже  цілий  день  пічку  палив,на  пательні  смажив  сушені  зернята.  Щоби  були  смачніші,  трохи  підсолив,  потрібно  ж  продати,  хай  якась  копійка.  Хоч  не  молодий  та    не  дуже  старий,  ще  хочеться    трохи  пожити,  роздумував  він.
     Від  села    до  станції,  добрих  кілометрів  шість,  але  раненько,  люди  поспішають  до  потягів,    щоби  щось  продати.  Дорога    давно  встелена,  частково  з  щебеню  та  вапняку,  по  ній  трохи  багнюки.  В  основному,  люди  йшли  взуті  в  гумових  чоботах,  а  дехто  в  кирзових,  жінки  ж    у  бурках  з  галошами,  адже  на  одному  місці,  стояти  годин  шість,  холодно.
 Хто  жив  ближче,  напродаж  приносить  картоплю,  болгарський  перець,  молочні  продукти,  виноград,  яблука.  А  Микола    вже  три  роки,  як  став  вдівцем,  то  ж  хозяйства  не  тримав,  гадав,  що  без  дружини  сам  не  впорається.  Має  великий,  соток  сорок  город,  є  де  сіяти  соняшник,  садити  городину.
   Пасажирський  потяг  подає  сигнал,  їхав  до  станції,  швидко  відчинилися  двері,  чути  галас.  Люди  наче  з  мішка  вискакували,  щоб  купити  якісь  продукти.
-  Дідусю...    дідусю,  заховай  мене  будь  ласка,  я  не  хочу  в  дитбудинок,  все  тобі  розкажу,  чесне  слово!  -  писклявим,  тремтячим    голосом  попросив  хлопчина.
   У  Миколи  від  несподіванки  округлилися  очі,  не  зміг    толком  второпати,  що  говорить,  але  зрозумів,  що  хоче  сховатися.  Уважно  придивився,  перед  ним  стояв  дуже  худющий,  переляканий,  чорнявий  хлопчисько,  років  восьми,  чи  десяти.  Чорні  оченята  переповнені  сліз,  погляд  бігав,  то  під  прилавок,  то  на  нього,  то  поміж  людей,  раз  -  по  -  раз  трохи  пригинався.  Замурзане  обличчя  і  його  чорне  обдерте  лахміття  підкреслювало  смагляву  шкіру.
 Микола  помітив,  що  з  людьми  розмовляють  заклопотані  провідники,  озирнулися,  наче  когось  шукають  і  тихо  до  нього,
-  Гайда,    сховайся  біля  мене.
На  плечі    накинув  кожух,  а  сам  присів  на  пустий    ящик,  який  завжди  залишав  на  станції,  щоб  при  нагоді  відпочити.  На  базарі,  як  на  базарі,  в  метушні  ніхто  не  помітив,  що  хлопчик  заховався,  він  присів  за  спиною  і  був  накритий  кожухом.
 Загорівся  зелений  сигнал,  потяг  мав  відправлятися,  провідники  поспіхом  добігли  до  Миколи  купили    літрову  банку  зернят,  як  завжди  на  всю  компанію,  бігли,  майже  на  ходу  сідали  у  вагони.
   -  Ну,  що  вилазь,  партизан.  Загроза  минула,  сьогодні,  ще  два  потяги,  а  в  мене  є  зернята,  якщо  хочеш  зі  мною  бути,  то  треба  почекати,  щоб  я  продав  свій  товар.  А  поки  що  скажи,  як  тебе  звати?
 Хлопчина,  трохи  трусився,  чи  від  страху,  чи  від  холоду,  Микола  побачив,  що  взутий    в  кросівки,  з  яких  виглядали  пальці  разом  з  багнюкою.
-О,  то  в  тебе  зовсім  кепські  справи,  замерз  чи  захворів.  Ось  бери,  їж,
-  протягнув  йому  хліба  із  салом  і  цибулину.
-Мене  звати  Ярик…  Ой,  це  так  хлопці  звали,  а  справжнє  ім`я  Ярослав,  я  з  під  Києва,-  тремтячим  голосом  сказав  він.
Хлопчик  притулився  до  нього,  очі  наповнилися  радістю,  не  соромлячись,  жадібно  кусав  хліб,  здавалося  вирвався  з  голодного  краю,  цмокав,    кривився  від  цибулі.
   -  Це  потрібно  з’їсти,  бо  скорчуся,  раніше  чим  треба,  хоч  гірка  та  я  сильний,  потерплю,-  бурчить  собі  під  ніс  і  облизує  язиком  губи,  водночас  позирає  на  всі  боки.
Чоловік  дивився  на  нього  і  згадував  своє  дитинство,  війну,  після  війни,  здавило  в  горлі,  непрохані  сльози  з`явилися  на  очах.
-  Діду,  я  буду  гарним,  слухняним,  не  гони  мене...  будь  ласка!      Побачиш,  як  треба,  буду  тобі  в  усьому  допомагати,  ти  тільки  скажи.  
-  Ти  не  дивись  на  мене,  як  на  діда,  я  такий  на  вид,  бо  не  поголився,  тільки    розміняв  восьмий  десяток.  І  просто  теж  худий,  як  ти,  краще  мене  називай  дядьком  Миколою,  домовились?  -  запитав,  уважно  дивлячись    на  нього.
Він  посадив  хлопчика  на  ящик,  роззув,  замотав  холодні,  як  лід  ноги  мішком,  який    завжди  з  собою  носив  у  торбі.
   За  пів  години  приїхав  другий  потяг,  їм  пощастило,  покупців  багатенько,  то  ж  зернят  залишилося  зовсім  мало.  Микола  задоволено  поглядав  на  малого,  посміхнувся,
-  Будемо  збиратися  додому.
   І  поспіх,  загортає    малому  ноги  в  газети,  які  тримав  для  зерен,  щоб  хоч  трохи  було  сухіше  та  тепліше.  Взув  ті,  подерті  кросівки    і  приклав  руку  до  лоба.
 -  В  тебе  напевно  температура,  давай  швидко  зайдемо  в  магазин,  купим  хліба  та  й  будемо  потихеньку  йти.  Тобі  непогано,  голова  не  крутиться?
Малий  крутнув  головою,  -  Ні,  тільки  спати  хочу.
 Неподалік  від  станції  декілька  магазинів.  Він  взяв  малого  за  руку  й  підморгнувши,
-Ну  що  зайдемо,  подивимося,  що  є  тут.
В  магазині  два  відділення  «Продтовари»  і  «Промтовари».
-Дівчата,  ходіть  сюди!  Ось,  пригощайтесь,  а  нам  дайте  хліба  і  он…  ту  куртку  покажіть,-  звернувся  до  продавчині  і  на  газету  насипає  зерняток.
Хлопець  був  вражений,  дядько  приміряв  на  нього  куртку,  яка  йому  дуже  сподобалася,  але  не  наважився  сказати.  Зробився  немов  німий,  тільки  з  обличчя  не  сходила  усмішка.
-    Ну  от,  вже  одягнувся,  не  знімай,  а  оте  лахміття  викинь  у  сміттєвий  бак.
   Ярослав  сяяв,  як  сонце,  задоволено  позирає  на    усі  боки,  наче  хоче  сказати,  подивіться,  яка  в  мене  красива  куртка.  Повеселішав,  від  задоволення  примружує  оченята.  До  сонця  повертає  обличчя,  йому  здавалося  воно  його  пестило,  ще  й  трохи  теплий  вітерець  піднімає    настрій.
Раптом  зупинилися  біля  іншого  магазину,  Микола  витягнув  з  нагрудної  кишені,  замотані  в  хустку  гроші,  порахував,  пропонує  йому,
-  Ану,  годен  порахувати?!
Той,  трохи  засоромився,  опустив  голову,
-  Не  дуже…..    та  трохи  умію,  зазвичай,  здебільшого  копійки.
-    Добре,  пішли,-  підморгнув,  зайшли  в  магазин.
 -  Гарні  чобітки!  А  скільки  коштують?  Може  в  нас  грошей  не  досить,  -    заклопотано  звернувся  до  продавчині.
-  Двадцять  п`ять,  як  не  стане,  принесете  завтра,  то  ж  все  одно  будете  йти  на  базар.
Чоловік  вишкрябував  кишені  та  таки  знайшов  гроші.
Це  просто  диво,  думає  Ярослав,  коли  Микола  взув  йому  гумові  чобітки  з  утеплювачем.  Тільки    вийшли  з  магазина,  він  поцілував  йому  руку,
-  Дякую...  дядечку,  таких,як  ці,  в  мене  ніколи  не  було,  зроду,  їй  Богу  кажу  правду.  Я,  як  виросту,  обов`язково,  тобі  поверну  гроші,  за  все  -  все,  ти  тільки  повір  мені.  Дуже  збуджений,  хвилюється,  тулився,  обіймає  його  за  пояс.
     Всю  дорогу  Ярослав  розповідав,  як  був  меншим  у  дитбудинку  під  Києвом,  сам  же  звідки  родом,  не  пам`ятає.  Так,  немов  скрізь  туман  пригадує,  колись  з  мамою  ходив  у  гори,  там  обриви  були,  з  гір  текла  вода.  В  садочку  сказали,  що  будемо  йти  в  школу,  а  я  взяв  і  втік.  Спочатку  просив  у  людей  гроші,  потім  познайомився  з  циганами.  Ті  позвали  із  собою,  жили  в  кінці  невеличкого  села.  Заробляли  на  хліб  –  як  -  то  кажуть,  в  електричках,  було  й  на  вокзалі  в  Києві,  а  часом  їздили  в  міста,  Білу  Церкву,  Конотоп.Та  гроші,  старші  хлопці  весь  час  забирали,  було  навіть  голодував  цілими  днями.  А  влітку  від  них  втік,  перебивався  тим,  що  знаходив,  ходив  по  садках,  їв  яблука.  На  булочку  у  людей  просив  гроші,  клявся,  що  не  крав,  давав  голову  навідсіч.
 По  дорозі  до  села,  прямо  в  обличчя  Ярославу,    яскраво  сяяло  сонце,  почервонів  і  навіть  трохи  спітнів.  Як  підійшли  до  хати  зупинився,
-  От    мені  повезло,  справжня  в  тебе  хата,  подумав,  якась  халупа.
Почав  гавкати  собака,    задніми  лапами  шкрябав  землю,  урвався  з  ланцюга.
-  Дружок,  це  свої,    скоро  звикнеш,-  втихомирив  Микола.
Пес  сердито  позирав,  кожного  разу  повертається  боком,  але  згодом,  почав  виляти  хвостом.
Чоловік  швидко  запалив  «примус»,  ставить  гріти  воду,  криниця  на  обійсті,  то  ж  далеко  йти    не    довелося.  У  великому  кориті,  з  пахучими  травами,  чоловік  покупав  хлопця    і  вже  вечеряли,
-  Ти  Ярославе,  скажи  усім,  що  я  твій  рідний  дядько,  що  приїхав  до  мене  з  Саратова,  бо  залишився  сиротою.  В  мене  там  справді    троюрідний  брат  Олег  живе  і  жінка  Марія,  так  що,  щоб  знав,  що  говорити,  скажеш  розбилися  на  машині,  а  документи  вкрали  в  потязі.
-    Хоч  це  гріх,  але    ж  треба  тобі  якось  документи  зробити,  якщо  ти  хочеш  зі  мною  жити.
-    Як  хтось  з  Росії  тебе  захоче  шукати,  тепер  ми  незалежна  Україна.  І  більше  нікому  нічого,  то  ж  запишу  твоє  день  народження,  щоб  не  забув,  це  тобі  минуло  дев`ять  років.  Ти  в  школу  підеш,  у  другий  клас,  писати  і  читати  хоч  трохи  умієш  ?
Хлопчик  уважно  слухає  і  картоплю  мокає  у  олію,  коли  їв,  вона  стікала  по  бороді.  Кивав  головою    й  знову  їжу  напихає  за  щоки.    Сидить,  немов  хом`як,  ще  й  розчервонілий,  задоволений,  час  від  часу  всміхається.
   Зовсім  стемніло,  пустився  тихенький  дощ.  Микола  слухає  новини,  а  малий,  вже  солоденько  спить  на  простирадлі  й  пухових  подушках.
Та  все,  як  гадалось  не  сталося.  Ранком,  хлопчина  почав  кашляти,  ніби  задихається,  аж  синіли  губи.  Звичайно,  серце  тьохнуло,  що  ж  робити?  Тремтів,  спішив    до  Катерини.  Ця  жінка,  трохи  молодша  за  нього,  в  селі  лікувала  травами.
-  Спасай  голубко,  хлопчина  задихається!
-  Який,  ще  хлопчина?  Чий?
-  Та  він  мені,  як  син,    покійного  брата  з  росії,  ліків  треба!
-  Я  маю  бачити  його,  що,  як,  є  температура?
-  Та  вчора  міряв,  була  тридцять  сім  і  два,  я  його  добре  в  травах  викупав,  воно  бідне  добиралося  до  мене  зо  два  тижні,  по  вагонах  в  холоді,  в  голоді,  розповідав  по  дорозі.  Жінка  знервувалася,  поспішала.
Три  дні  і  три  ночі  проводилися  біля  нього,  малий  збліднів,  зривався,  потів,  температура    впала  майже    до  тридцять  п`ять  і  п’ять.
Коли  хлопчикові  було  не  добре,  тулився  до  Миколи,  обіймав  його  і  дивлячись  у  очі  запитував,
-  Я,  що  помру?  Не  поживу,  як  люди?  Я  ж  мріяв,  що  ми  з  тобою    довго  і  добре  поживемо.  Я  ж  хочу  ,  як  всі  бути,  вивчитися  і  щоб  ти  мені  став  за  батька.
 Микола  просльозився,  обіймав  його,  гладив  по  голові  і  пригадував  свого  єдиного  сина,  який,  ще  в  шістнадцять  років  розбився  на  чужому  мотоциклі.  Після  тієї  трагедії    не  зважились  мати  другу  дитину,    все  життя  прожили  удвох  з  дружиною.
     Вночі,  по  черзі  чергували  з  Катериною.  Вже  й  фельдшерку,  що  в  селі,  визивали,  сказала,  що  запалення  легенів.  Лікували  усім  чим  знали  і  травами,  і  ліками,  дві  курки  зарубали  на  бульйони,  щоб  підняти  хлопця.
   В  ліжку,  Ярослав  відлежав  два  тижні,  молитвами,  ліками  та  увагою  було  подолано  хворобу.
     За  гроші  Микола  владнав  всі  справи  з  оформленням  документів  на  хлопця.  І  йому  зовсім  не  шкода  було  тих  грошей,  добре,  що  мав  заничку,  хлопець  припав  до  душі,  для  нього  нічого  не  жалів.
 Середня  школа  в  селі,  хоч  невелика  та  з  багатьох  сіл  сюди  діти  автобусами  приїжджали  вчитися,  класи  були  заповнені.  Ярослав  швидко  вписався  в  колектив,  в  навчанні  майже  не  відставав.  Це  все  завдяки  Миколі,  який  кожного  дня,  крім  уроків,  з  ним  додатково    займався  деякими  предметами.  Хлопець  дуже  розумівся  по  математиці,  вголос  читав  книги.
   Чоловік  тішився,  збадьорював  його,заохочував  своїми  розповідями    про  війну.  Розповідав,  як  бідував  люд,  як  голодував  і  теж,  довго  ходили  всі  в  лахмітті,  бо  життя  не  було  легким.  Вже,  як  Ярослав  перейшов  в  п`ятий  клас,  зважено  дивився  по  телевізору  і  часто  задавав  питання,  чому  так  несправедливо,  одні  мають  все,  а  інші  ледь  виживають.  Пригадував  деякі  моменти  з  життя  в  дитбудинку,  як  вихователі  в  обід    забирали  собі  масло,  яке  мали  б  дати  дітям.
   Микола  наважився  завести  поросятко  і  свиноматку  та  побільше  курей,  щоб  здати  і  мати  якусь  копійку.  Ярослав  був,  як  на  долоні,  опісля  уроків,  завжди  поспішав  додому,  без  заперечень,  в  усьому  допомагає.  Хлопець  сам  умів  палити  пічку  і  рубати  дрова  та  нагодувати  хозяйство.  Інколи    бігав  до  хлопців,  які  збиралися  посеред  села,  грали  в  футбол,  а  здебільшого  в  волейбол.  У  школі  була  волейбольна  команда,  яка  навіть  їздила  в  область  на  змагання.
   Літньої  пори  було  справжнє  задоволення.  Він,  Микола  та  Катерина  йшли    в  ліс  і  по  дорозі  в  поле  збирали  лікарські  рослини.  Це  для  хлопця  була  справжня  прогулянка,  брав  Дружка,    задоволено  з  ним  ганяв,  перевертався  на  траві,  грався.  Його  сміх  линув  вдалечінь,  губився  по  полю,  луною  віддавався  в  лісі.  Збирати  трави  -    копітка  робота  та  юрбою,  кажуть  завжди  все  робиться  веселіше.  Приносили  цілі  тюки  трав,  Ярослав  ліз  на  горище,  розсипав  сушити.  Які  трави  збирати,  тітка  Катерина  знала,  давно  людей  лікувала.  Трохи  залишала  собі,  а  то  здавали  в  приймальний  пункт.
   Тітка    жила  сама  і  частенько  приходила  до  них  у  гості,  навчила  Ярослава  робити  вареники  та  пельмені.  Хвалилася,  що  син  живе  в  Києві,  має  престижну  роботу,    вона  має  двох  онуків  -  близнюків.
Микола  вечорами  часто  затівав  тему  про  гроші,  що  треба  більше  скласти,  для  того,  щоб  Ярослав  зміг    поїхати  у  велике  місто  вчитися.  За  розмовами  запитував  хлопця  ким  хоче  стати,  той  трохи  усміхався,
-  Ось  трохи  підтягнуся,  може  поступити  на  адвоката,  чи  на  юриста,  хочу  книгу  велику,  бачив  в    магазині,  називається  «Право».
Микола  тільки    весело  підморгнув,  хлопав  по  плечі,
-  Давай...  давай,  обіцяв  бути  гарним,  слухняним….
     За  вікном  темна  ніч.У  вікна  ліпила  хурделиця,  надворі  скрипіло  старе  дерево.  Зима  сніжна  і  морозець  по  всіх  шибках    красиво  розмалював  узори.
     Микола  несподівано  прокинувся,  не  міг  зрозуміти,  чи  від  звуку  хурделиці,  чи  від  скрипіння  дерева.  Виглядає  у  вікно,  хотів,  щось  там  побачити,  але  хіба  побачиш,  коли  у  візирунках  скло..  Увагу  привернув  Ярослав.  На  дивані  крутився  й  про  щось  бурчав  та  вже  зрозуміліше,
-  Мамо,    мамо  зачекай,  зачекай…
     Не  став  чіпати  хлопця,  так  й  до  самого  ранку  не  заснув,  може  розповість,  що  йому  наснилося.  Він  вранці  проснувся,  витягувався,  встав,  схопив  гантелю,  з  нею  немов  грався,  робив  зарядку.
     Микола  заніс  дрова  з  вулиці,  привітався,  поглядав  на  хлопця,  подумав,  гарний    парубок  виріс,  хоч  і  шкіра  трохи  смуглява  й  чорнявий  та  на  цигана  не  схожий.
   Вже  останній,  одинадцятий  клас,  скоро  екзамени,  а  що  далі,  інколи  сам  себе  запитував  Микола.  Та  грошей  трохи  склали,  якщо  навіть  з  ним  щось  станеться,  то  йому  досить,  щоб  вивчитися.  З  роками    відчував,  що  здоров`я  підкачує,  часом  тиск  підніметься,  а  часом  серце  затремтить.  Катерина  все  тримає  на  контролі,  велику  роль  зіграла  у  вихованні  Ярослава,  можна  сказати,  була  їхня  лікарка  і  порадниця.
-  Ти  щось  сьогодні  вертівся,  не  спокійно  спав,  чи  це  від  хурделиці,чи  може  сон  який  наснився?
 Хлопець  поправив  чуба,  трохи  зніяковів,  а  потім  серйозно,
-  Не  хотів  тобі  казати,  вже  третій  раз  поспіль,  я  бачу  один  і  той  же  сон.  В  горах  біля  річки,  майже  на  обриві  стоїть  жінка,  волосся  розпущене,  трохи  хвилясте,    в  синьому  платті  з  білими  горохами,  гукала,  чітко  чув  ім`я  –  Захаре,  а    потім  чийсь  голос  кричав,-  Мамо...  мамо  зачекай,  зачекай.
Це  отаке  сниться,  не  знаю,  обличчя  тієї  жінки  не  бачив,  а  ось,  місце  це  здається  колись  десь  бачив,  тільки  точно  не  пам`ятаю.
-  Не  переймайся,  може  колись,  ще  щось  пригадаєш.  Для  тебе  буде  краще,  якщо  своїх  батьків  знайдеш.Я  вже    трохи  старий,  хто  знає  скільки  мені,  ще  залишилося.  Основне,  щоб  ти  поступив  вчитися,  а  там,  я  вже  спокійно  можу  закрити  очі.
Ярослав  підійшов  до  Миколи,  змужнілий,  міцно  обійняв,
-  Давай  про  це  краще  не  говори,  ти  мені,  як  справжній  батько.  Я  напевно  пропав  би  без  тебе,  дякую,  що  ти  мене  прийняв  і  виховуєш,  як  рідного  сина.  Такого  батька  мати,  не  кожному  повезе.
 Микола    перед  ним  виглядає  маленьким,  худеньким  дідом,  у  обіймах  розчулився,  почав  шморгати  носом,  котилися  сльози,
-Ну  -  ну  батьку,  не  треба,  не  збирайся  помирати,  ще  стільки  роботи.  Ти  мене  маєш  вивчити,    одружити,  а  хіба  ні?  І  досить,  я  вже  дорослий,  гадаю  маю  право  тебе  так  називати.
     Гарний  сонячний  день.  Літо  набирало  сили,  в  садах  рясніли  і  вже  достигали  вишні,  ранні  абрикоси.  Природа  чарувала  красою.  Теплий    літній  вітер  підіймає  настрій.  По  дорозі  вервечкою  йшли  люди,  під  посадкою  килимом  стеляться  суниці.  Хтось  вже  збирав  на  продаж,  а  хтось  смакував,  всі    один  одного  знали,  весело  спілкувалися,  про  щось  жартували,  сміялися.  Обіч  дороги,  квітне  барвінок,  дзвіночки,  ромашки,  ніби  кольоровий  рушник  стелився  між  дорогою  і  полем.
   Перед  приїздом  потяга,  на  станції  людно.  Неподалік,  на  маленькому  базарі,  як  завжди,  люди  продають  сільськогосподарські  продукти,  суниці,  вишню,  малину,  абрикоси.
Микола  поруч  з  Ярославом,  тихо  надавав  поради,
-Ти  ж  дивися,  адресу  тобі  Катерина  дала,  так  що  гадаю  на  вулиці  не  залишишся,  з  грішми  будь  обережним,  ти  ж  знаєш,  який    зараз  час.  Нікому  не  довіряй,  окрім  Дмитра,  жінка  гарного  сина  виростила,  тобі  допоможе,  побачиш.  І  напиши  мені  лист,  щоб  я  спокійно  спав.  Здаси  документи,  дізнаєшся  коли  екзамени,  сам  вирішай  чи  приїхати,  чи  почекати  там.  Ти  ж  знаєш,  гроші  з  неба  не  падають,  тож  будь  економним,  як  приїдеш  купи  хліб  і  торт  до  хати,  бо  пусто  йти  не  можна.
Він  уважно  прислухався,  а  серце,  ніби  вискакувало  від  хвилювання.  Вперше  за  скільки  років    знову  їде  і    вже    з  документами  їде  сам.  Тішився,  що  правильно  зробив,  коли  втік  від  циганів,  що  нарешті  має  освіту,  тепер    у  житті  чекає  на  рівну  дорогу.
     Київ  привітно  зустрів  хлопця.  Сонце  ж  літом  сходить  рано,  так  весело  мерехтіли  промені  по  вимитому  асфальту.  Високі,  велетенські  каштани    місту  придавали  красу,  хоча    вже    й  відцвіли  та  листя  гарно  блищало  на  сонці.
   Ой,  як  я  тут  давно  не  був,  розмірковував,  як  тут    все  змінилося.  Та  де  не  поглянь,    скрізь  повно  людей,  йому  здалося,  ще  більше  стало  чим  в  ті  роки,  коли  тут  мандрував.  Добре,  що  рано  приїхав,  то  ж  ще  не  пішли  на  роботу,  вдома  має  хтось  бути.
 Двері  відчинила  жінка  років  сорока,  тільки  поглянула,    посміхнулась,
-  Точно  мама  описала  тебе,  красень,  заходь  не  соромся.
-  Дмитре,  вставай,  є  наш  гість,  а  ти    хвилювався,  що  вже    давно  мав    добратися.  А  це,  нащо  було  брати…-  сказала,  показуючи  на  торт.
-  Досить  продукти  тягнув  й  гроші  витратив.  Звати  мене  Надя.  А  наші  хлопці,  Максим  і  Сашко  -  близнюки,  відпочивають  у  таборі.  Так  що...  будь,  як  вдома,  заважати  ніхто  не  буде,  готуйся.
     Дмитро,  за  компанію,  поїхав  з  Ярославом,  подали  документи    в  Київський  національний  університет  імені  Т.  Шевченка,  на    юридичний  факультет.  Поки  хлопець  писав  заяву  в  гуртожиток,  у  коридорі.  Дмитро  спілкувався  із  знайомим  деканом.  У  хлопця  є    надія  поступити,  за  документами  він  був  сиротою.
Дмитро  взяв  собі  відгул,  сказав,  за  прогул,  бо  робота  без  нього  не  зупинялася,    в  торгівельному  центрі  працював  головним  економістом.
 Ярослав  лише  два  дні  побув  у  Дмитра,  дали  кімнату  у  гуртожитку.  Вона  розрахована  на  двох  чоловік,  то  ж  хлопець  залишався  дуже  задоволеним.  Але  Дмитро  наполіг,  щоб  він  приходив,  не  соромився,  якщо  щось  треба,  навідався  у  гості  і  пообіцяв    тимчасово  працевлаштувати  на  роботу,  до  себе  в  торговий  центр,  поки  немає  занять.
   Пройшов  час….    Ярослав  сидів  у  потязі  і  просто  дивився  в  вікно.  Збігло  літо,  люди  почали  копати  картоплю.  В  голові  роїлися  думки,  яке  ж  щастя,  що  тоді  його  хотіли  спіймати  провідники,  як  би  не  помітили,  то    б  не  втікав  і  не  потрапив  у  це  село.
 На  обійсті  у  Миколи  людей,  як  ніколи,    Сім’я  Дмитра  приїхала  машиною,  ще  й    двоюрідна  сестра    Наді,  Оля,  всі    чекали  Ярослава.  Керувала  Катерина,  готувалися  різати  порося,  треба  ж  відсвяткувати  таку  подію,  хлопець  став  студентом.
Розклад  потягів  Микола  пам’ґтає,  то  ж  чекав  біля  хвіртки.  Побачивши,  ще  здалеку,  шморгав  носом,  як  мале  дитя  трусився,  витирає  сльози.
-  Батько!  -    Обіймав,  підхопив  на  руки,  на  місці  крутнувся  разом  з  ним.
-  Я  студент,  батьку!  Так  скучив  за  тобою....
     Це  правда,  хлопець  вечорами,  а  то  часом  й  на  роботі  згадував  його  настанови  та  розповіді  про  життя.
     Дмитро  працевлаштував  його  в  торговий  центр  товарознавцем,  в  його  обов`язки  входило  їздити  з  водієм  за  товаром,  доставити  з  бази  в  торговий  центр  та  інколи  розвести  по  невеликих  магазинах.  Він  там  був  не  один,  хлопці,  що  їздили,    домовлялися  кому  зручніше  і    в  який  час  зробити  рейс,  йому  це  було  на  руку.  Навіть  грошей  зміг  заробити,  ще  й  не  поганих,    в  основному  працював  ввечері.
   Жінки  накривали  на  стіл  страви,  метушилися,  пахощі  летіли  на  все  обійстя,  смажиться  свіжина.
         За  столом  всі  весело  спілкуються,  Ярослав  поруч  з  батьком,  однією  рукою  обіймав  за  плече.
Надія  ж  звичайно  познайомила  Ярослава  з  Олею,  дівчина  навчалася  в  торгово  -  економічному  технікумі.  Вони  сиділи  навпроти,  час  від  часу  Оля  уважно  придивлялася  на  нього,  хотіла  піймати  його  погляд.  Та  все  було  дарма,  він  всю  увагу  приділяв  Миколі,  часто,  про  щось  шепотів  на  вухо.
 Два  дні  і  вже  всі  поспішали  до  Києва.  В  багажник  машини,Катерина  з  Миколою    пакували  копченості,  сало,  консервацію.
-  Там  розберіться  між  собою,  щоб  хлопець  не  голодував  ,-  наказувала  жінка.
       Минуло  три  роки…  за  цей  час  багато  подій  відбулося  в  житті  Ярослава.  Він  справно  справлявся  з  навчанням    і  в  той  же  час  працюва  в  торговому  центрі.  Уже  мав  бізнес,  пополам  з  Дмитром.  На  Хрещатику  викупили  непоганий  магазин,  в  якому  працювали  Оля  й  Надія.  Ярослава  вже  вважали  своїм.  Це    ж  минуло  два  роки,  як    зустрічався  з  Олею,  стосунки  були  серйозні.
   До  Миколи  приїжджав  два  рази  на  рік,  щоб  трохи  побути  з  ним  та  біля  хати    допомогти  зробити  якийсь  невеликий  ремонт.
     Ярослав    йому  зізнався,  що  закохався  у  Олю,  по  закінченню  навчання  хоче  одружитися.  Микола  радів  за  нього,  вибір  схвалив,  тішився,  що  у  хлопця  буде  велика  родина.  Жалівся,  що  не  доживе,  бо  вже  почував  себе  зовсім  кволим.
       Був  гарний,  літній  день.  Блакитне  небо...  поміж  гірських  хребтів,  біленькі  хмарки  здавалися  зовсім  низько.  Траса...  сонячні  промені,  через  скло  потрапляють  на  обличчя  Олі,  відчуває  тепло.    Вони  знаходилися  між  горами,  немов  у  ямі.  Величні  дерева;  бук,  сосна,  ялини,  смереки,  миготіли  з  обох  сторін.  У  вікно,  із  запахом  хвої,  віяв  теплий  вітерець.  Ярослав  уміло  водить  машину,  вони  їхали  відпочивати  в  Карпати,  на  базу  відпочинку  в  Яремче.  Батьки  Олі,  на  роботі  взяли  путівку.  Працюють  вони,  в  аеропорту  »Жуляни»,  мама  касиром,  батько  митником.  Для  єдиної  дочки  не  жаліли  нічого,  ось  і  на  Ярослава,  за  дорученням,  оформили  машину.  Давно  знали  про  їх  близькі  відносини,  були  прихильні  до  вибору  доньки.  Вже  дві  тисяча  дванадцятий  рік,  то  ж  не  є  дивиною,  що  молоді  самі  вирішують  стосунки,  не  чекають  весілля.
-  Ой,  дивися  Ярославе,  яка  краса!-  відволікала  Оля.
-  Не  заважай,  щось  мені  не  подобається  гул  мотора,  напевно  треба    відпочити.
-  Та  ми  ж  майже  вже  приїхали,  вже  стільки  їдемо  від  Надвірної?
-  Так  вже  скоро,  але    й  скоро  стемніє.  Ми  допіру  проїхали  якесь  село,  може  там  квартиру  знімемо,  а  автівку  хай  хтось  підтягне  на  ремонтну  станцію,  недавно  на  стовпі  бачила  знак.
На  обійсті    гралися  діти,  побачивши  молодих,  гукали  маму.
Та  жінка  відказала  у  квартирі,  сказала,  що  тут  скрізь  туристи,  поблизу  не  знайдуть.  Хіба    може    трохи  вверх  по  стежці  пройти,  там  є  кілька  хат,  можливо  там  хтось  прийме.  Ярослав  попросив  господаря,  машину  відтягнути  на  ремонт.
 Вже  почало  сутеніти,  коли  вони  підіймалися  вгору.  За  невисоким  дерев`яним  парканом  сидів    чоловік,  в  руках  щось    стругав.  Біля  паркану  молодь  сміливо  привіталася.  Оля  відразу  звернула    увагу  на  чоловіка,  що  він  смуглявий,  як  Ярослав  і  зростом,  статурою,  теж    трохи  схожий.
 Ярослав  відійшов  в  сторону,  почав  із  чоловіком  розмовляти,  повідав  в  свої    проблеми.  А  Оля    стояла  осторонь,  немов  остовпіла,  очі  здавалось  вилазять  на  орбіту.  Вона  й  справді  помітила    їх  схожість,  рухи  теж  були  подібними.  Хитро  позирнула,  коли  завершать  розмову,  щоб  спитати  Ярослава,  чи  часом  в  нього  немає  тут  родини.  Знала,  що  він  не  рідний  син  дядькові  Миколі,  але  більш  нічого  не  знала.
-  Проходьте,  проходьте,  собаки  не  маю.  Ось  ваша  кімната,  що  треба  звертайтеся,  мене  звати  Захар.
Ярослав  здивовано  подивився  на  чоловіка.  Світло  в  хаті  включене,  то  ж  міг  розгледіти  краще.  Коли  чоловік  зняв  капелюха,  Ярослав  помітив,  що  чуб  майже  такий,  як  у  нього,  тільки  волосся  не  таке  густе,  а  шкіра  теж  смугла.
-  На  вечерю  я  вас  покличу,  наші  страви  скуштуєте,  таких    у  Києві  немає.
Оля  зайшла  в  кімнату,  усміхнувшись,  поцілувала,
-Ну,  що  Ярославе,  мені  здається,  чи  в  тебе  і  справді  тут  є  родина?  Він  мовчав,  не  міг  всього  переварити,  що  побачив  і  ім’я  те  саме,  вкотре  пригадав  сон.  Невже  я  звідси  і  хто  він  той  Захар,  хто  йому  кричав  уві  сні?
   Вечеряли  майже  мовчки,  чоловік  трохи  розповідав  про  своїх  овець,  яких  випасав  на  пасовищах.  Ні  за  дітей,    ні  за  дружину  мови    не  було.  Ярослав  не  наважується  запитати,  все  уважніше  придивляється  до  чоловіка.
-  А  ти  звідки  родом,  бачу  смуглявий,  хто  за  національністю?  Бачу  не  циган,  а  такий  смуглий  майже,  як  я.
-  Я  українець    з  під  Києва,  а  ви?
У  мене  бабця  угорка,  дід  українець  та  бачиш  покоління  пройшло,  а  трохи    передавалося    у  спадок.
-  Ну,  все  гаразд.  Завтра  рано  вставати,-  метушився  Захар.
 Вони  пішли  у  свою  кімнату.
     На  ліжку,  вже  солодко  спала  Оля,  а  Ярославу  не  спалося,  заснув,  коли  перші  промені  сонця  торкнулися  землі.Уві  сні,  здавалося  якісь  голоси  чув  та  тільки  дерева  були  перед  очима.    Прокинувся,  вийшов  з  кімнати,  Захара  не  було.  Собі  дозволив  підійти  до  серванту,  за  склом  стояли    чорно  -  білі  фото.
Його  вразило  жіноче  обличчя,  щось  рідне,  закололо  в  області  серця.Товста,  до  половини  розплетена  коса,  майже  до  пояса,  когось  нагадала.  Присів,  обома  руками  взявся  за  голову,  це  напевно  мама,  тільки  в  неї  було  синє  плаття  в  білий  горошок.  І  пригадав  той  сон,  де  жінка  з  розпущеним  волоссям  стояла  в  такому  платті.  Миттєво    зірвався  з  місця,  залетів  у  кімнату  до  Олі.
-  Олю,  сонечко  прокинься!  Ти  знаєш!  Ти  знаєш  ,-  присів  біля  неї.
 Вона  зненацька  зірвалася,  не  могла  зрозуміти  в  чому  справа.  Помітила,  як  по  щоках  течуть  сльози,  скули  рухаються,    бліде  обличчя.  Вже  обіймає  його  і  запитує  в  чому  річ.  За  вікном  враз  загриміло  і  полило  немов  з  відра,  по  шибках  річкою  стікала  вода,  шуміло,  зовсім  стемніло  і  раз  -  у  -  раз  блискало  і  знову  гриміло.
-  Ой,  поглянь,  яка  гроза,-    до  вікна  кинулась  Оля.
Він  руками  закрив  обличчя,  перед  очима  спогад…
 Вони  на  базарі  втрьох,  він  у  тата  на  руках,  гриміло,  починався  дощ,  а  мама  купила  цукерку,  на  паличці  «півника».  Якого  він  так  хотів,  згадав  мамину  усмішку  і  щасливий    блиск  карих  очей.
-  Олю,  у  неї  були  карі  очі  і  волосся,  ну  світло  -  русяве,  я  пригадав!  Хвилюючись,  Ярослав,  розповів  історію,  як  він  потрапив  до  Миколи.
-  Але  ж  ти  невпевнений!  І  де  та  жінка,  якщо  вона  твоя  мама?
-  Не  поспішаймо,  нехай    він  прийде,  є  в  мене  одна  задумка.
Дощ  вщух,  з  вікон  стекли  останні  краплі.  Знову  яскраво  світило  сонце.  Оля    навстіж  відчинила  двері,  віяло  свіжістю  і  сирістю.  Захар,  трохи    змоклий,  поспіхом  заскочив  у  хату,  в  руках  тримав  майже  повне  відро  молока.
-  Добрий  ранок!  Прокинулися,  оце  так  линуло!  Прийшла  із  -  за  гір  хмара,  де  взялася,  не  видно  було.  Добряче  шарахало,  хоч  би  пожежі  ніде  не  наробило.  А  ось,  молочко,  буде  бринза,  а  зараз  йдемо  снідати,  -  говорив  поспішаючи.  На  стіл  ставить  страви.
Опісля  сніданку    подякували,  з  -  за  столу  не  виходили.  Оля  подивилася  до
 Ярослава,  кивнула,  немов  вказувала  «Запитай,  що  хотів».
-  А  тут  десь  річка,  є  якась  поблизу?
-  Звичайно,  багато  невеликих,  але  дуже  стрімко  течут,  впадають  у  річку  Прут.
-  Олю  підемо,  подивимося  !
-  Ні  -  ні  самі  не  ходіть,  там  великі  обриви,  ще  й  дощ  пройшов,  ще  чого  доброго  нещасного  випадку.  Я  краще,  вас  проведу.
     Тримаючись  один  одного,  пробиралися  до  річки,    з  дерев  летіли  великі  краплі  дощу,  падали  за  комірець,  проймало  холодом,  Оля  щулиться  від  них.  А  Ярослав,  здавалося,  їх  не  відчував,  весь  час  дивився  вперед,  навіть  зашпортався.  Захар  не  раз  попереджав,  щоб  добре  дивилися  під  ноги  і  не  поспішали.  Ярослав  побачив  те  саме  місце,  що  йому  наснилося.  Захар  присів  на  камінь,  зняв  каптур,
-  Тут  сталася  страшна  трагедія,  я  впав  з  обриву  та  за  мною  кинувся  син  Ян.  Йому  було  лише  чотири  роки,  я  залишився  живим,  а  сина    не  знайшли,  пропав,  Можливо  потрапив  у  річку,  бо  все  облазили,  на  жаль,  не  знайшли.  Вже  думали  течією  в  Прут  занесло  та  тіла,  так  ніде  й  не  знайшли.  н  В  той  час  багато  відпочивальників  було  і  цигани  кочували,  прямо  по  долинах  розбивали  свої  шатра.  Шукали  скрізь,  подавали  в  область  на  розшуки  та  все  даремно.
-  Марічка  важко  перенесла  втрату,  стався  інфаркт  і  вже  за  три  роки  не  стало,  не  змогла  пробачити  себе,  за  те,  що  не  встигла    перехопити  сина.  Дуже  тяжко  втрачати  рідних.  Я  від  тоді,  так  і  не  одружився,  живу  одинаком.  Ще  молодшим  до  Польщі,  на  заробітки  їздив,  а  тепер  маю  вівчарню,  ось  з  цього  живу.  Ой,  ви  мене  вибачте,  що  я  все  так  повідав,  серце  все  ще  пече,  так    з  цим  болем  і  живу.
Оля  дивиться  на  Ярослава,  а  в  нього,  горохом  котяться  сльози,
-  Захар,  а  в  неї  синє  плаття  в  білий  горошок  було?
Чоловік  піднявся,  одяг  каптура,  а  ти  звідки  знаєш?
-  Йдемо  назад,  треба  поговорити,-  опустивши  голову,  на  ходу  сказав  Ярослав.
Оля  залишилася  надворі,  чоловіки  зайшли  до  хати.  Ледь  чути  голос  Ярослава  та  не  заходила,  розуміла,  їм  треба  побути  вдвох.  Захар  вийшов  з  хати,  поліз  на  горище,  звідти  приволік  стару,  обдерту  валізу,
-  Пішли  до  хати,  дещо  покажу,  -  запросив    тремтячим  голосом.  Руки  трусилися,  коли  відкривав  валізу,  зі  сльозами  на  очах  позирає  на  Ярослава.
   У  валізі  лежало  фото  і  синє  плаття  в  білий  горошок,  який  вже  від  років  трохи  пожовк.  На  фото  Захар  з  дружиною  і  між  ними  на  стільчику  маленький  хлопчик,  розрізом  очей  схожий  на  Захара.
 Молоді  люди,  лише  кілька  днів  побули  на  базі  відпочинку.
   В  машині  відчинене  вікно,  вітер  бив  у  обличчя  Ярославу.  За  ці    дні  він  змужнів,  в  душі  хвилювався  за  все,  що  сталося.  Йому  ніби  щось  вказує,  що  це  батько.
 По  трасі  Яремче  -  Київ,    їхала  машина,  на  задньому  сидінні  сиділа  Оля,    в  руках  тримала    сумочку  в  якій  лежали  матеріали  на  аналізи  ДНК.
     Минув  рік….  Ярослав  закінчив  університет.
Вони  з  Олею  жили  в  двокімнатній  квартирі,  ключі  від  якої,  були  батьками  подаровані  на  весіллі.  На  серванті,    в    красивій  рамці  стояло  велике  фото  трьох  чоловіків  різного  віку,  всередині  усміхався  щасливий  Ярослав.

                                                                                                                                                                               2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2017

Зимова картина

Погляну,  у  віконце,  там,  повсюди  краса,
Проснулось,  ігристе  сонце,  плачуть  небеса,
Цілує,  їх  завірюха,  летить  біленький  сніг,
Пухкенькі  диво  -  сніжинки  падають  до  ніг.

У  танці,  ажурні    вуалі,  легкий  пушок,
Літає,  веселиться  білесенький  сніжок,
Підкрався,  вже  морозець  й  добавив  крижинку,
Блищить,  казково  сяє,  всівся  на  ялинку.

Земля,  вся  у  обіймах  чарівниці  зими,
Метелиця,  тче,  крутить  пухові  килими,
Скрізь  сяє,  аж  іскрить    білосніжна  хустина,
Яка  чудова  й  ніжна,  зимова  картина.


                                                   2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2017

Оказалась в плену

Где  восток,  запад?    Вот  стою  у  ворот,
А  мне  же  кажется  -  всё  на  оборот,
Не  замечаю,  уж  совсем  я  сейчас,
Какой  денёк,  нынче,  уж  в  который  раз.

Его  браню,  ведь  оказалась  в  плену,
Чувствую  млею,  наверно  погибну,
Ах  надо  же,  зачем  мне  повстречался,
Вечером  тихим,  уж  дождик    кончался.

Время  летит,  неслось  когда  порхала,
Птицею  счастья    свободно  летала,
Была  уверена,  сердечко    украл,
Но  почему,  зачем  он  меня  выбрал?

То  ли  в  сетях,  то  ли  в  клетке,  я  в  бреду,
В  сказочный  вечер,  на  скамейке  всё  жду,
Дождик  прошёл,  мелкий,  месяц  смеялся,
А  он  вот  рядышком,  в  любви  признался.

Да,  сижу  в  клетке,  он  мог  приворожить,
Ну  и  пускай,  люблю,  без  него  не  жить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713715
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.01.2017

Тікає ніч

 Ніч  втекла,  не  хоче  із  світанком,
Зустрічатись,  бо  втрачає  себе,
Геть  ховається  за  зорепадом,
Він  сміливий  і    віночок  плете.

Все  гадала,  тож  з  ким  залишитись,
Місяченько  зізнавсь    у  коханні,
Кому  ж  з  них,  взяти  і  підкоритись?
Мо»  згоріти  в  сонячнім  вінчанні?

Вже  прикрила  темні  оченята,
Коли  весело,  їй  місяць  моргав,
Усміхалась,  підставила  уста,
Та  світанок,  вже  ніжно  обіймав.



2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017

Не йди кохана

Холодний  погляд  кинула  на  мене,
Немов  морозом,вмить  стала  зимою,
Не  йди  кохана,  не  можу  без  тебе,
Тебе  попрошу,  люба,  будь  весною.

Для  мене  будь,  краще  сонячним  світлом,
Щоб  один  одного  завжди  цінили,
Хоча  зима,  буя  яскравим  літом,
Щоб  все  життя  розумілись,  любили.

Бажання  є,  джерельною  водою,
Щоб  я  міг  пити  весь  час  із  криниці,
З  тобою  разом    вмиватись  росою,
І  смакувати  запашні  суниці.

Хліби  вирощувати  в  нашім  полі,
Там  й  діточки,  як  квіти  волошкові,
Щоб  на  столі  всього  було  доволі,
Як  земля  й  сонце,  жили  у  любові…
Не  йди  кохана…
                                 Не  можу  без  тебе….      


2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017

Їжу не кусаю/загадка/

А  чи    літечко,  чи  зима,
Цілий  рік  й  щодня  в  шерсті  я,
І  тоненькі  маю  ніжки,
Виростають  гострі  ріжки.

Люблю  дуже  я  травичку,
І  морквинку,  буряк  й  гичку,
На  город,  коли  тікаю,
То  капусту,  пошукаю.

   Я  постійно,  все  жадно  їм,
От  й  подобаюся  усім,
Знайте  їжу  -  не  кусаю,
Завжди  тільки  обриваю.

Як  голодна  <  Ме-е  >  кричу,
Бо  наїстися  досхочу,
Моя  мрія,  то  ж  не  мовчу.
Весь  час  кажуть,  я  дереза
Хто  впізнає,  хто  я  така,
Ну  ж  без  сумнівів-    це  (  Коза).

                                   19.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017

Вітаю із святом Водохреща

Ранком,  по  широкій  долині,
Це  ж  по  моїй  рідній  країні,
 Чути,  всюди  плине  гучний  дзвін,
Нині,  нам  проснутись  велів  він.

Радість  у    тих  звуках  гомінких,
В  храмах  маленьких    і  великих,
Люду    зібралося  багато
 Тож,    відзначаємо,  ми    свято.
 Наш,    Ісус    в  цей  день  охрестився,
У    річці  Йордан  освятився,
Нас  нехай  пастир  благословить,
Та  й  всім  подарує  благу  мить.

І  кожну  освятить  хатину,
Радо  об’єднає  родину
А  вода  додасть  сил  й  мудрості
Тож  навчить  поваги  і  єдності.

Хай,    Христове  мовлення  Боже,
Війни  спинить,  всім  допоможе,
Стогнуть  неньки,  в  горі  страждають,
Скрізь  на  землі,  щоб  мир,  благають.

Дзвін…гучний  рознісся  у  світи
Боже,  Україну  захисти!


04.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017

Після випускного/ продовження /

     Збігав  серпень  та  день  видався  сонячним.  В  останні  дні,  ще  добре  припікає  сонце.  Достигали  яблука…  запашні  груші,  приманювали  бджіл  та  ос.  Через  відчинене  вікно,  цей  запах  доноситься  і  в  кімнату,  де  Олексій  перебирає  папери,  зошити,  слухає  телевізор.  Його  батьки,  працюють  на  заводі  радіотехнічних  плат.  Молодший  брат  Вадим,  навчається    п`ятому  класі.  Нині  п`ятниця,  то  ж  вдома  залишився  сам.  Вчора  ввечері  приїхав  з  Харкова.    В  гуртожитку  закінчив  ремонт  кімнати.  Тішиться,  що  мрії  збулися.  Тепер  треба  не  втрачати  швидкості,  яка  ним,  здавалося  верувала.  Немов  метеор  справлявся  з  любими  поточними  справами.  Інакше  і  не  можливо  бути,  завжди  мав  настрій  всього  досягати,  в  той  же  час  був  дуже  розважливий.  Все  гаразд,  екзамени  здані,  без  проблем  поступив  в  ХПІ.
     Нарешті  він  помітив  горобців,  що  скакали  по  підвіконню,посміхнувся.За  мить,  підійшов  до  стаціонарного  телефона,    набрав  номер,  -  Привіт  Оксанко,  я  вчора    пізно  ввечері  приїхав.  Як  ти?  В  тебе  все  гаразд?  Поступила?  Тебе  можна  привітати?
Замість  відповіді  в  трубці  писк.
-  Ого,  це  від  радощів  такий  писк…  значить  поступила.  Моє  вітання!
-  Але  кімнату  в  гуртожитку  не  дали,  шукаю  квартиру.  Оце  від  радості,  на  всю  гучність  увімкнула  приймач.  Опісля  літа  перебираю  речі,  готуюся  до  початку  нового  життя.
-  Ти  сама  вдома?
-  Так,  мої  до  двадцятої  години  працюють.
-  То  я  зараз  буду,-  задоволено  поклав  трубку.
 Оксана  швидко  склала  речі  в  шафу.  Одягла  красивий  халат  блакитного  кольору,  він  дуже  пасує  до  кольору  очей.  Підкреслює  її  витончену  фігуру.  
     Її  батьки  заможні  люди,  кілька  поколінь  пов`язані  з  медициною.  Батько  терапевт  в  районній  лікарні,  мама  лікар  швидкої  допомоги.  Має  меншого  брата,  різниця    між  ними  десять  років.  Батьки    приділяли  увагу  дочці,  хотіли,  щоб  вивчилася.  Могла  мати  сім`ю  і  щоб  своїм  дітям  спромоглася  дати  найкраще.
   Олексій  в  садку,  у  кошик  набрав  яблук,  груш,  слив.  Із  шафи  дістав  легенький  білий  шарфик,  це  в  подарунок  Оксані.  З  гарним  настроєм  по  дорозі  заскочив  в  магазин,  придбав  коробку  цукерок  »Асорті».  Він  знав,  що  вона  їх  обожнює.  І  вже  біля  вокзалу,    в  магазині  купив  букет  червоних  троянд.
     Що  то  молодість…не  йшов,  а  летів.  Легенький  вітерець  ніжно  пестив  обличчя,  куйовдив  волосся.  Щоб  бути  з  нею  поруч,  йому  здавалося  ладен  гори  звернути.
   Тепла  зустріч…  обійми,  поцілунки,  щастям  сяючі  очі.  Але  більшого  собі  не  дозволяли,  вік  «гарячий»  можна  й  помилок  наробити.
За  розмовами  не  помітили,  як  і    час  пройшов.Оксанини  батьки  привітно  зустріли  Олексія.  Задоволено  вітали  з  успіхами,  адже  знали  його  зі  школи.  Про  їх  дружбу  дізналися  давно,  раділи  її  вибору.
   За  чаюванням  та  розмовами  час  швидко  сплинув.  Він  поспішав  додому.  Прощалися  на  сходовому  майданчику,  ніжно  обіймає,  поцілував.  Вже  звільняється  від  обіймів,
-  Ну  досить,  дивися  по  сходах  обережно,  третій  поверх,  не  перший.
-  На  Новий  рік  зустрінемося,  я  пішов!  Бувай!  
В  нових  турботах  пролетіло  чотири  місяці.  Обмін  листами,  віра  в  світле  майбуття,  старанно  вчились.  Та  не  приїхав  Олексій  на  Новий  рік,  шкодував,  що  довелося  чергувати  по  гуртожитку.  Відразу  сесія,  вирватися  не  вдалося.  Хвилювання,  як  іспит,  але,  що  вдієш,  втішав  себе.  Окрім  навчання  підзаробляв  гроші,  на  залізничній  станції  розвантажував  вагони.  Хоча  батьки  і  висилали  копійчину,  але  ж,  як  кажуть  -  зайвих  грошей  не  буває.
   Напередодні  восьмого  березня,завдяки  праці  і  рішучості,  додому  на  один  вечір  вдалося  вирватися.  Весна  піднімає  настрій,  мріяв  зустрітися  з  коханою,  потонути  в  її  обіймах.Сюрприз  вдався,  з  вокзалу  відразу  до  неї.  Вона  вдома,  до  свята  готувала    смачні  страви.
       Від  хвилювання  схолола  душа.  З  червоними  трояндами  стояв  перед  дверима,    враз  причепилася  думка  -  А  може  вже  когось  зустріла?
   Раптово  почув  шурхіт…  хтось  підіймався    по  східцях.За  мить,  до  нього  привітно  посміхнувся  її  батько  -  Володимир  Степанович,.
-  А  ти  де  пропав  хлопче…
Немов  оправдується,
-  Та  ні  -  ні,  ми  листуємося.  Я  кохаю  Оксанку,  що  ви,  у  нас  буде  все  добре!
Оксана  вже  біла  дверей,  почувши  слова,    кров  прилинула  до  обличчя,  почервоніла.  Адже    від  нього  про  почуття  вона  ніколи  не  чула.  Від  несподіванки  впустила  чашку,  яку  тримала  в  руці,    На  підлозі  безліч  дрібних  осколків.  В  Олексія  вирвалося,  
-  На  щастя!  У  нас  все  гаразд,  не  хвилюйся,  -  поцілував  її  у  щоку.  При  батькові  засоромилася.  Та  він  посміхнувся,
-  Я  за  вас  радий.  На  першому  плані  звичайно  навчання,  зробити    міцну  дорогу,  по  якій  матимете  нагоду  пройти    життя.
     Близько  третьої  ночі  Олексій  повернувся  додому.  Лише  три  години  на  сон,  а  потім  дорога  до  Києва,  пересадка  на  потяг  до  Харкова.
   Минали  пори  року.  Для  розваг  часу  обмаль;  сесії,  лабораторні  роботи,  реферати,  курсові  роботи,  екзамени.
     Попереду  останній  рік  навчання.  Олексію  дали  направлення  пройти  практику  на  Дніпропетровському  авіаційному  заводі,  який  саме  набрав  розмаху.  В  цьому  місці  мешкає  брат  батька.    На  заводі  Олексію    дуже  сподобалося,  опісля  закінчення  інституту  мріяв  сюди  повернутися.
   Вже  й  осінь…  п`ятниця.  Надворі  накрапає  дощ.  Оксана    з  вікна  електрички  позирнула  на  перон,  мав  зустріти  батько.  За  ці  роки  набридло  навчатися,  їздити  електричкою  та  бентежило,  що  поруч  немає  Олексія.
 На  пероні  батько  спілкувався  з  білявим,  доволі  повним  молодим  чоловіком.  Батько,  як  завжди  привітався  і    поцілував  її  в  чоло,
-  В  тебе  все  гаразд?  Ось  познайомся,  мій  практикант  Олег.  Так,  як  і  ти,    зубрить  науки  останній  рік.  
Він  міряв  її  з  ніг  до  голови,  наче  мав  бажання  роздягти.  Оксана  все  ж  протянула  руку,  він  з  усмішкою  привітався,  вустами  ледь  торкнувся  руки.
   Всю  дорогу  йшли  мовчки.  В  під’їзд,  Оксана  зайшла  першою.  Її  дивувала  поведінка  батька,  нащо  було  запрошувати  в  гості.  Вразило  й  те,  що  мати  змовчала  про  гостя.  Зробила  висновок  -  напевно  батько  її  попередив.  Вона  відразу  пішла  в  свою  кімнату.  На  душі  кепсько  і  для  чого  це…  задавала  собі  запитання.  Олег  ростом,  був  майже  такий,  як  вона,  весь  час  позирав  їй  в  очі  і  це  відштовхувало  від  нього.  Склалося  враження,  що  чийсь  татусин  синочок,  рухами  нагадував  незграбну  жабу.
     Переодягнувшись,  зайшла  на  кухню.  Мати  відразу  до  неї,  -  Доню,  присядь.  Знаєш,  Олег  син  мого  однокурсника,  в  нас  проходить  практику.  Він  теж  у  твоєму  інституті  навчається.  Минуло  років  десять,  як  ми  на  виставці  з  його  батьком  бачилися.
 Оксана  мовчала,  не  розуміла  для  чого  ця    інформація.
По  закінченню  вечері,  вона  подякувала,  хотіла  зникнути  у  своїй  кімнаті.  Та  зненацька  Олег  взяв  її  руку,
-  Може  прогуляємося?
 -  А,  що  доню,  дощ  перестав,  ще  й  не  пізно,чому  перед  сном  не  пройтися,  завтра  вихідний,-  миттєво  його  підтримав  батько.
Вона  різко  повернулася,
-  Ні  -  ні  тату…  мені  треба  написати  Олексію  листа,  я  цілий  тиждень  не  мала  часу  відписати.  А  завтра  хочу  відіспатися,  то  ж  вибачте.
Олег  розгублено  дивився  на  батька,  встав  із  -  за  столу.
 Вона  в  кімнаті,  аж  під  серцем  защеміло.  Хотілося  крикнути  -  для  чого  це  все?    Образа  гнітила  душу,  адже  знають,  що  ми  з  Олексієм  кохаємо  один  одного.  Вона  чула  голоси,  від  цього  Олег  їй  став,  ще  огиднішим.  Із  силою  товкла  подушку,  нею  накрила  голову,  намагалася  заснути.
     Ранок…  Оксана  з  осторогою  вийшла  із  своєї  кімнати,  думала,  що  Олег  залишився  ночувати.  Та  на  щастя,  на  кухні  снідали  тільки  батьки.  Привіталася.  Батько  незадоволено  зазирнув  на  неї,  опустивши  голову,
-  Доню,  вчора  так  негарно  вийшло.  Я  хотів,  щоб  ти  трохи  краще  познайомилася  з  Олегом.  Гарна  сім`я,  заможні.Чи  ти  гадаєш,  що  в  Олексія  за  скільки  років  нікого  немає?  Я  гадаю…
 Оксана  різко  перебила,
-  Тату,  це  що  роки,  чи  що,  змінило  твоє  ставлення  до  Олексія?  Не  намагайся,  прислухайся,  про  це    навіть  і  думай!
     Відразу  пішла  в  свою  кімнату.Їй  так  хотілося  щоб  Олексій  був  поруч,  витер  її  сльози,  які,як  горошини  котилися  по  щоках.  Адже  це  так  принизливо.  Скільки  хлопців  їй  пропонували  дружбу,запрошували  на  побачення  та  вона  серед  них  не  бачила  такого,  як  Олексій.Тільки  він,  в  її  серці  зміг  запалити  вогонь  кохання.
     Йшов  тисяча  дев`ятсот  вісімдесят  шостий  рік.  В  навчанні  пролетіло  п’ять  років  і  в  той  же  час  у  розлуці  з  коханим.  Вона  попросила  в  дикана,  щоб  її  послали  відробити  два  роки  в  Дніпропетровськ.  Олексій  проявив  себе  на  практиці  дуже  здібним,  підприємство  подало  індивідуальну  заявку,  мав  можливість  відразу  працювати.
 Довгоочікуване  літо…  яке  це  щастя,  на  руках  дипломи  і  знову  разом.  Вони    обнявшись,  йшли  до  того  місця,  де  гуляли  після  випускного.  Теплий  вітерець  пестив  щасливі  обличчя.
 -Яка  краса,  подивись  Оксанко!  -  він  задер  голову,  розставив  руки  в  сторону,  кричав,
-  Я  тебе  кохаю!  Ми  разом  назавжди!  І  вже  тихіше,-  Ти  будеш  моєю  дружиною?  Ти  моє  сонце,  радість,  квіточко  моя  ясноока.  Без  тебе  не  можу  жити.  Ми  так  давно  цього  чекали.
   Оксана    посміхається,  розпашілася,  гучно  гупало  серце,  в  очах  іскри,  сонячні  промінці.  Її  посмішка,  немов  сяйво,  предала  йому  впевненості.    Він  став  на  коліно,  відкрив  коробочку,  дві  обручки  сяяли  золотом.
   Хоч  сонце  котилося  до  обрію  та  їх  облич  торкалося  проміння.  Їй  здалося,  що  то  сонце  їх  поб’єднало.
 Ніжні  обійми,  поцілунки.  Вже  підхопив  її  на  руки,  прямував  до  річки,
 -Кохана  це  наше  літо,  вода  тепла,  то  ж  скупаємося.
 –Зачекай,  я  в  купальнику,  навіщо  одяг  мочити,  постав  на  ноги.
Їй  вдалося  вирватися.  Рукою  кивнула  до  річки,
-  Он,  є  човен  біля  берега.  Давай  там  залишимо  одяг,  як  настане  ніч,  де  будемо  шукати?
Під  плескіт  води,  тремтячі  тіла  ринули  у  солодощі  ніжності,  поцілунків.  Він  міцно  притулив  її  до  себе  -  ось  воно,  полум’я  кохання,  нарешті  ми  стаємо  одним  цілим.    Раптово  вона    підняла  руки  догори,лежала  мовчки  мов  завмерла.  Легкий  біль  плоті,  відчув  себе  образливим  котом,  в  якого  раптом  забрали  мишу.  Холодний  піт  покрив  чоло,  з  розгону  кинувся  в  річку.
     Неподалік  сполохалися    жаби,  десь  закричала  дика  качка.  Вода  забрала  в  себе  той  вогонь,  пестила  його  тіло.  Та  він  жадав  любові  від  коханої.  І  вже  тверезо  оцінює  своє  бажання,  важко  змиритися,  коли  ж  нарешті  вона  належатиме  йому.  Хвилюючим  голосом  погукав,  
-  Оксанко,  сонечко,  йди  сюди!
   Свій  смуток  топили  у  воді,  як  діти  жартували,  плескались,  плавали.  Над  водою  линув  сміх.Тішилися,  що  вони    тут  тільки  удвох,  ніби  на  безлюдному  острові.    Над  водою  линув  веселий  сміх.  Від  ніжних  поцілунків,  вона  ледь  не  захлинається.
-  Ти  будеш  моя?  Моя  до  довіку,  будеш?
 Над  вухом  прошепотіла,
-Так…  так  зараз,    я  згодна,  бо  дуже  тебе  кохаю,  ти  мене  дурманиш.
Мов  знесилену,  поніс  на  човен.  Два  тіла  стали  одним  цілим,  відчули  щасливу  мить,  тонули  у  гріхові.  Лише  мінливо  місяць  підглядає.  А  зорі  мерехтіли,  немов  раділи,  повінчали  їх  справжнє  кохання,  це  їхня  доля.
   Світанок…  на  пальчиках,  крадькома  проникають  у  її  кімнату.  У  теплих  обіймах  засинають  у  ліжку.
     Ранок…  снідали  мовчки,  ніхто  не  наважився  щось  сказати.  Та  батьки  побачили  обручки,  переглянулися.  Мати  майже  не  відводила  від  неї  очей,  немов  намагалася  щось  запитати.
   Мовчанку  перервав  Олексій,
-  Я  прошу  руки  вашої  дочки,  думаю  все  буде  так,  як  я  спланував.  Ми  маємо  направлення  в  Дніпропетровськ,  так  що  одружимося  вже  на  місці.
 Обличчя  батька  відразу  посвітліло,  наливаючи  вино  в  келих,
-  Ви  молодці!  Один  одного  шануйте,  поважайте!  Нехай  вам  Бог  допоможе!
Легка  усмішка  на  обличчі  матері,  від  радості  витирає  сльози.
   Початок  серпня…  Олексій  приїхав  у  Дніпропетровськ,  щоб    винайняти  квартиру,  згодом  забрати  її.    Сам  поки  що  зупинився  в  гуртожитку,  вже  працював.  Знайшов  лікарню,  у  якій  по  направленню    мала  працювати  Оксана.  До  першого  вересня,їй  треба  було  приїхати.
     Одного  вечора…    Батько  прийшов  з  роботи  у  хорошому  настрої.  Оксана  збирала  речі,  які  згодом  мала  згодом  покласти  у  валізу.  Він  погукав  її,  відкрив  дипломат  витягнув  путівку,
-  Дивися,  що  я  тобі  приніс.  Це  мені  передали  з  Одеси.  Туристична  путівка  на  круїз  Одеса  –  Тбілісі  –  Одеса.  З  двадцять  дев`ятого  серпня  по  п`яте  вересня.  Доню,  така  нагода  буває  раз  в  житті.  Ти  ж  так  хотіла  кудись  поїхати,  помандрувати,  побачити  море.  Добре,  якщо  сімейне  життя  буде  успішним,  але  ж  коли  це  буде.  Замов  переговори  з  Олексієм,  попередь,  що  на  тиждень  затримаєшся.  Путівка,  на  жаль,  одна  та  думаю,  його  б  у  цей  час,  з  роботи  ніхто  і  не  відпустив.
   Оксана  зразу  насторожилася,
-  Тату,  а  це  не  привід,  щоб  нас  розлучити?
-  Ні,  доню,  що  ти.  Ти  ж  сама  мені  про  це  кілька  раз  нагадувала.  Це  тобі  просто  повезло.  А,  що  до  Олега,  Володимир  сказав,  що  одружується  на  однокурсниці.  Планують  запросити  на  весілля,  десь  у  жовтні  здається.  Думаю  тобі  там  не  буде  сумно.  Він  взяв  три  путівки  та  там  тисячі  людей  будуть.  Уявляєш  який  лайнер,  а  назва  ось  дивись  ,золотими  літерами  написано  »Адмирал  Нахимов».
   На  переговори  пішла  з  батьком.  Спочатку  він  поговорив  з  Олексієм,  тоді  вже  їй  передав  трубку.    
Опісля  розмови  з  тестем,  у  Олексія    було  мало  часу  на  роздуми.  Гадав,  нехай  сама  вирішить,  як  краще.  А  то,  ще  надума,  що  їй  не  довіряю.  Хвилюючим  голосом  почав  розмову,  
-  Оксаночко,  я  кохаю  тебе,  думаю  вирішити  маєш  сама.  Я  з  роботою  владнаю.  Буду  тебе  чекати.  Сонечко,  я  буду  нудьгувати.Тільки    ти  дивись,  там  собі  когось  не  знайди.    
-  Ну,  що  ти,  Олексію.  Прийдеш  на  квартиру  подивися  на  моє  фото  і  заспокоїся.  Все  буде  добре.  Я  теж  тебе  кохаю.  Ой,  у  нас  час  закінчується.  Любий,  цілую  тебе!  Бувай!
Але  на  його  душі  тривожно,  це  ж,  ще      цілих  десять  днів  чекати.  Від  хвилювання    у  грудях  божевільно  гупало  серце.
   Оксана  задумалась,  минуло  лише  два  тижні,  як  він  поїхав,  а  я  вже  сумую.  Намагалася  себе  втішити,  нічого,  було  й  на  довше  розлучалися.
Батьки  проводжали  її  на  потяг.  Мати  попереджала,  які  пігулки  купити,  на  всяк  випадок,  в  разі  закачає  море.  Батько  весело  розмірковував,  яку  красу  вона  побачить  пропливаючи  по  морю.  В  Одесі  її  мав  зустріти  Олег  з  нареченою.
     Величезний,  красивий  лайнер  відплив  від  причалу.  Люди  метушаться  -    подібні  мурахам.  Грає  веселе  музика,  проводжаючі  посилають  поцілунки.  Цих  трьох  молодих  людей,  проводжали  батьки  Олега.
   Першого  вересня  радіо  і    телебачення  повідомили  про  страшну  трагедію,  яка  сталася  тридцять  першого  серпня  о  двадцять  другій  годині.    
   Відбулося  зіткнення  суховантажа  »Петр  Васев»  з  лайнером  «Адмирал  Нахимов».  Столітня  трагедія  рознеслася  по  всьому  світу.
 Потяг  Новоросійськ  –  Москва  відправився  за  графіком.  Олексій  та  батьки  повертаються  з  опізнання.  В  купе  тиша,  ніхто  з  них  не  зміг  її  порушити.  Смуток  огорнув  їх  душі.  Олексій  виснажений  стражданням.  У  очах  туман,  біль,  вже  виплакані  всі  сльози.  Погляд  у  нікуди,  на  висках  помітно  сивину.
     Минуло  тридцять  років.  Кожного  року,  тридцять  першого  серпня,  на  могилі  Оксани,  вітер  торкається  пелюсток  червоних  троянд.  По  них    бринять  прозорі  краплі.  То  не  роси,  а  душевні  сльози  коханого,  які  і  час  із  сонцем  не  в  змозі  спопелити.
                                                                                                                                                                         14.17.2017р                                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712687
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2017

Вітамінна й солоденька / загадка/

Мене  сіють,  всі  навесні,
Як  сніг  зійде,  в  погожі  дні,
Я  в  землі  сиджу  довгенько,
Пригріва  сонце  тепленько.

Тоді  перші,  вже    росточки,
Підіймаються  потрошки,
Тож  сама  сиджу  в  коморі,
 А  коса  моя  надворі.

Форма  в  мене,    циліндрична,
Як  цариця,    я  велична,
Помаранчева,  гарненька,
Вітамінна,  солоденька.

Люблять  всі,  також  й  малята,
Іще  кізочки  й  зайчата,
Я    для  вас,  справжня  смакота,
 Ну  вгадайте,  то  хто  ж  така?
(  Морква)

                                       14.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2017

Після випускного/проза/

     Ясний  світанок  пробуджує  навколишній  світ.  Яскраві  сонячні  промені  ніби  танцюють,  виграють  фіолетовими,  голубими,  синіми,  а  часом  рожевими  кольорами.  Немов  один  перед  одним  хизуються,  який  з  них  миготить  краще.
     На  сході  блакитне,  безхмарне  небо.  Десь  там,  вдалині,  туди  на  захід,  здається  край  неба,  тримають  дві  великі  темні  хмари.
   Час  від  часу,  над  землею  пурхають  маленькі  пташки  і  знову  зникають  у  високій  траві,  кущах.  Сріблясті  роси,  освічені  сонячним  сяйвом,  здалеку  здаються    кришталевими.
           Опісля    випускного  вечора    не    поспішали,  йшли  недалеко  та  за  розмовами    дісталися  до  річки.  Трохи  далі  розлігся  широкий  став.  Густий,  високий  очерет  і  зілля    немов  охороняли  їх.
 А  далі,  в  шовкових  травах    і  квітах    потопала  долина.
 В  небо  здійнявся  красень  –  лелека…  широко  розправивши    крила    літав,  кружляв,  оглядав,  що  діється  довкола.
Олексій  з  Оксаною  сиділи  на  пагорбку,  на  поваленому  дереві,  поміж  квітучих  шовковиць.  Відчуття  запаху  зілля  і  води,  свіжого  повітря,  радістю  наповнювали  серця.
           За  плечима,  трохи  вище,  виднілися  дачі,  а  далі  до  траси,  листяний  ліс,  який  тягнувся  до  містечка.
На  воді  мерехтіли  перші  сонячні  промені.
-  Ой  дивись,  дивись,-  показувала  на  річку  Оксана.
Там  плескалися  срібні  рибки,  то  одна,  за  нею  інша,  немов  гралися  в  хованки,  поверх  води  розходилися    пружні  круги.  
-  Тихо…  не  кричи,  бо  злякаєш,  -  спокійно    промовив  Олексій,  махнув  рукою  в  сторону  річки.
 На  піску,  вирячивши    балухаті  очі,  сиділи  дві  жаби,  полювали  на  комах.
 А  над    водою,  ніби  завмерла,  лише  крилами  махала  бабка.  Та  раптом  крутнулася  і  швидко  десь  зникла.  В  чагарнику  почувся  шерхіт,  мелькнула  видра,  шубовтнулася  в  воду.
-  Оце  так!  Ти  бачив?-  тихо  запитала  дівчина.    Він  кивнув    головою,  до  уст    приклав  палець,  показав,  щоб  мовчала.
   Задоволені,    з  річки  не  зводили  очей.  Милувалися,  як  від  вітру  рябить  вода,  на  сонці  виблискує  латаття.  А  зовсім  поруч  нахилена  стара  плакуча  верба,  її  коси  купалися  у  воді,  під  ними  вода  немов  завмерла,  що  навіть  виднілися  водорості,  зграї  маленьких  риб.
Десь  далеко  почувся  крик  качки,  відразу  у  відповідь  пролунало  кілька  звуків.  На  другу    сторону  річки,    приховавши  під  крилами  голови,  ще  дрімає  пара  лебедів.
-  А  може  пора  йти?-  запитала  Оксана,  обхопила  себе  руками.
-  Ой,  який  неуважний.  Коли  ти  поряд,  про  все  забуваю.  Вибач!  Ти  ж  у  легенькій  сукні,  прохолодно.
Одягаючи  на  неї  свій  жакет,  зазирає  в    красиві,  блакитні  очі.  Вже  обійми,  ніжний  поцілунок  у  вуста.
Вона  нічого  не  сказала,  трохи  зашарілася,  ледь  почервоніла.
-Ти  пам`ятаєш,  як  ми,  ще  в  п`ятому  класі  приходили  сюди,  я    дівчат  учив    плавати?
-  А  чому  ж  ні,  звичайно  пам`ятаю.  А  не  забув,  як  у  восьмому  класі,  хлопці  на  дачах    у  когось  взяли    надувний  човен.  Ми  сперечалися  хто  буде  першим  плавати.    І,  як    згодом,  за  ним  прибіг    господар,-  посміхнувшись  продовжила  розмову.  
-  Так  швидко  збігло  дитинство,  за  ним  і  прекрасний  час  юності.  Ми  вже  дорослі,  на  нас  чекає  зовсім  інше,  нове  життя,-  помітив  Олексій.
-Ти  ж  знаєш,  я  подаю  документи  в    НТУ    ХПІ,  думаю  буде  все    гаразд,  щоб  чогось  досягти  треба  навчатися.
-Тобі  в  Харків  хочеться?    А  я  хочу  в  медичний  університет  та  не  знаю  чи  вийде,  великий  конкурс.
-  Ми  ж  не  слабкі,  будемо  впевнені  в  собі,    поступимо  вчитися,  принаймні  я  так  надіюся  і  мрію,  що  все  буде  добре….
-  Почекай,  зараз  прийду,-    сказав  Олексій,  неподалік  зник  за  шовковицею.  
Вона  дивиться  вслід,  тішилася  ним.  Красень,  стрункий,  чорнявий,  розумний.  Ловила  себе  на  думці,  що  давно  їй  подобається,  себе  не  вважає  красунею  та  русяве  густе  волосся,    дівчат  і  хлопців  вражало  блиском.  А  за  очі,  в  класі    хлопці  шепотіли,  що  одні  погляди  можуть  звести  з  розуму,  але  на  ці  розмови  дівчина  не  звертала  уваги.  В  школі  за  партами,  вони  сиділи  в  різних  рядах.  Вона  часом  помічає  його  погляд,  піднімає  голову,  обоє  червоніли,  перша  опускає  очі.
 Це  тільки  опісля  Новорічного  карнавалу,  зі  школи  став    її    додому  проводити.  А  на  свято  Восьмого  Березня  привітав  квітами.  Був  дуже  веселий,  багато  розповідав  про  свої  плани,  що  хоче  працювати  з  технологіями.  Того  вечора  вперше  її  поцілував.    В  останній  місяць    занять  залишалися  після  уроків,  зубрили  формули,  готувалися  до  екзаменів.  Поїде  вчитися  та  й  по  дружбі,  вона  думала  іншим  разом,  хто  знає,  що  буде  через  п`ять  років.
   Вже  зовсім  виринуло  сонце.  Росяну,  шовкову  траву  пестили  промені,  вона  поблискує,  переливається,  миготить  зелено  -  синім  кольором.
За  кілька  хвилин,  осяяний  усмішкою,  підходив  до  неї,
 -  Дивися  що  я  знайшов!
В  долоні  тримає  яскраво  –  червоні  полуниці,
-  Бачиш,  це  далі  на  пагорбі,  правда,  їх  там  небагато.  Їж,  це  тобі,  я  трохи  посмакував  коли  збирав…
Вона    задоволено  подивилася,  подякувала.  Він  дивився  в  її  очі,  здавалося  намагався  їх  запам`ятати.
         Присів  поруч  з  нею,  з  долоні  брав    по  одній  суниці  підносив    до    її  вуст.  Задоволена,  усміхнена,  після  кожної  дякувала.  Після  останньої  розсміялися.
-  Ану  дай,  нехай  я  зніму  останній  солод  на  твоїх  устах.
Вона  зморщила  носа,  але  піддалася  довгому  поцілунку.
-Мені  здається,  що    буде  дощ,  бачиш  ті  хмари,  що  були  на  заході,  помітно  підкрадаються  і  вітерець    віє  прохолодний,-  обійнявши  проговорив  Олексій.
     Вибралася  з  обіймів,
-    То  йдемо,  так  далеко  заперлися,  скільки  часу  мине  поки  назад  доберемося,  а  то  справді,  ще  змокнемо.
       На  пагорбі,  з  кущів  вилетіли  сполохані  горобці.
-  О,  бачиш,  ховаються,  напевно  точно  буде  дощ.
   Взявшись  за  руки,  йшли  дорогою,  що  пролягала  вздовж  лісу.  Напроти  лісу,  під  сонячним  сяйвом,  приваблює  поле  з  квітучою  конюшиною.
-  Почекай,-    сказав  їй,  моргнувши.  
На  узліссі,  під  деревами,  збирає  ромашки,  дзвіночки  і  листки  папороті  склав  у  букет,  демонстративно  підніс  і  вклонився  ,  чмокнув  в  щічку.
Вона  збуджено  сміялася,  як  мала  дитина,  піднесла  квіти    вгору,  весело  сміялася.  Від  задоволення,  в  очах  мерехтіли  блиски.
Він  зачарований  її  поведінкою,  тільки  спостерігав  і  усміхався.
 Та  вже  опанувавши  себе  від  емоцій,  вона  проговорила,-
-  Ой,  а  насправді,  яка  чудова    природа,  яка  краса  довкола  нас.  Наша  земля  найкрасивіша,  найщедріша,  як  можна  її  не  любити  і  кудись  їхати.
-  Та  що  ти,  то  ж  я  в  Україні  буду.  Проминуть  п`ять  років  швидко  та  й    літом  буду  вдома,  ще  не  раз  разом  помилуємося  природою.
-  Все,  йдемо  швидше,  я  відчуваю  перші  краплини,  а  то  намокну,  буду,  як  та  обскубана  курка.
Олексій  емоційно,
-Ну  ти  даєш,  ото  сказала.
Повернувши  голову  в  сторону,  продовжив,
-  Ой,  подивись,  там  при  дорозі  стара  скирта,  побігли  сховаємося.
Познімали  капці,  босоніж,  як  малі  діти,  веселі  бігли  до  скирти.
   Хмари  здаються  невеликі  та  дощ  йшов  рясний.  Сховалися  в    скирті,  з  -  під  соломи  виднілися  тільки  усміхнені  очі.
Кілька  хвилин  терпіння,  кліпаючи  повіками  запитала,
-Ти  дуже  мукрий?    Протягнула  руку,  намагалася  відчути  краплини,
-  О,  здається  закінчився.  Я  в  твоєму  жакеті,  мені  менше  перепало,  а  ти  в  одній  сорочці.  Тепер  вигляд  у  нас…  напрочуд  не  карнавальний.
-Та  ні,  так  трохи,-  заперечив.  Допомагав  їй  вилізти  зі  скирти....
Знову  яскраво  виглянуло  сонце,  сірі  хмари  пливли  вдалину  і  небо  стало  синьо  -  голубе  та  де  –  не  –  де  вже  й  з`явились  маленькі  білі  хмаринки.
Задерши  голови  догори,  обоє  милувалися  ними.  Сонячні  промені  пестять  обличчя,  примруживши  очі,  вони    насолоджуються  теплом,  посміхаються,  радіють.    
   Останні  соломинки,  він  знімає  з  її  волосся,  обтрушує  сукню,  злегка  обійняв,  
-Прохолодно,  треба  поспішити.
     Ґрунтова    дорога,    від  дощу  блистить,  ноги  ковзають  по  ній.  Взявшись  за  руки,  весело  шльопали  по  багнюці.
         Нарешті  добралися  до  траси,  Олексій  мокрою  травою  намагався  витерти  їй  ноги.  Трохи  засоромилася,  почервоніла,  стоячи  на  одній  нозі,  вже  трималася    за  нього,  від  лоскоту  заходилася  сміхом.
 Йому  подобається  її  дзвінкий  сміх,    задоволено,  з  ласкавим  поглядом  спостерігав  за  нею.
-Все  процедуру  закінчив,  візьми  носову  хустинку,  ще  раз  протри  і  взуйся.це  вже  сама  зроби  і  взуйся.
Вона,  виконує  його  пораду,  прикожному  нахилі  він  цілує  в  щоку,
-Ну  Олексію,  зараз  упаду,  не  заважай.
           По  трасі  їхала  машина,  водій,  помітивши  їх,  притишив  швидкість,  гучний  сигнал  рознісся  по  окрузі,  Чоловік,  років  тридцяти,  з  відкритого  вікна    посміхається,  махає  рукою,  знову  сигналить,  за  мить  машина  набирає  швидкість.
 Від  здивування  її  очі  округлилися,
-  Що  це  було?  Ти  його  знаєш?
Він  голосно  засміявся,
-Та  ні.  Хіба  б  знайомий  нас  не  забрав.
-  То  йдемо,  бо  ще  хтось  буде  їхати,  зупинятися.  Ще  нам  таких  сюрпризів  не  вистачало.
Хитрий  погляд,  усмішка,
-  Ну  це  ж  заради  тебе  зупиняються,  ти  ж  красуня.
-  Олексію,  ну  досить,  ото  ще  скажеш,  -  різко  потягнула  за  руку,  -  Твоя  усмішка,  як  це  сонце,  але  не  варто  виставляти  на  показ  всі  тридцять  два  зуба.
-Тобі  не  подобаються  мої  зуби?  То  вибий,  я  потерплю.  А,  що  тобі  ще  в  мені  не  подобається?  Тільки  відверто…
-Ну  Олексіє!  Мені  все  подобається.
-Але  ж  ти  про  все,  ще  не  знаєш,  -  сказав  ледь  стримуючи  сміх.
Та  вже  сміялися  вдвох.Той  сміх  понісся  за  вітерцем,  розвіявся  по  окрузі.
По  обіч  траси,    з  надією  підкоряти  труднощі,  радісні,  щасливі  поверталися  додому.

Далі  буде



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712117
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2017

Зима і синичка

 У  віконечко  пташечка,
 Так  миленько  заглядала,
І  частенько,  все  дзьобика,
Поміж  крильцями  ховала.

Ой  занадто,  так  холодно,
Це  зима  вже  наступає,
І  чомусь,  аж  моторошно,
Тож  мороз  сильно  щипає.

Хоча  землю,    сніг  притрусив,
 Він  навідувався  вночі,
І  синичку  ж,  таки  змусив,
Пошукати,  якісь    харчі.

Я  раненько  гляну,  сумна,
Всякчас  крильця  підбирає,
Геть  замерзла,  сидить  одна,
Оце  ж    їжі  знов  немає.

Тому  я,  сала  принесу,
Хай  поїсть,  ця  маленька.
Погодую,  спасу  красу,
Поспівай  мені  гарненька!

                                 13.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2017

З Маланкою Вас!

                   Віршована  розповідь

Щедрівки  линуть  по  Україні,
Та  й  спохватилась,  я  біля  вікна,
А  ну  згадаю,  дитинство  нині,
Давно  лягла  на  коси  сивина.

У  душі  часом,  я  як  дівчисько,
В  думках  побігла  би  іще  не  раз,
Враз    про  цукерки  згадка,  багацько,
На  очах  сльози  майже  раз-  у  -  раз.

Які  ж  були  -    раді  і  щасливі!
Тим  карамелям  втіха  й  пиріжку,
Дружні  і  зовсім  не  образливі,
Як  і  комусь  дають  шоколадку.

Вже  на  шматочки  усім  ділили,
Яка  ж  вона  була  тоді  смачна!
Знову  під  вікнами  горланили,
Молодь  була  не  егоїстична.

Радо  щедрівку,  дружно  співали,
Зі  Старим  Новим  роком  вітали,
Бажали    всім  щедрого  вечора,
 Мирного  неба,  щастя  і  добра!
А  ще  й  міцного,  як  дуб,  здоров`я!
Низьо  вклонялись  господареві,
Були  щасливі  усі  й  веселі.

Минає  час  і  змінюється  все,
Може  на  краще….  що  вдосталь  всього,
Часом  тремтить,  аж  пече  під  серцем,
Що  ми  тоді,  зовсім  не  бачили  цього.

Та  була  дружба,  хоч  жили  гірше,
Чекали  свят  із  трепетом,  вітали,
Бажання  є,  щоб  жили  дружніше,
Щоби  частіш  щедрівки  звучали.

                                                       08.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2017

Таня та Сашко

                                       Вірш.  розповідь.

Таня  в  Сашка  запитала
-  Ти  дуже  любиш  санчата?
Хлопчик  каже,  –  Звісно,у  -  гу,
-    То  тягни  ти,он  на  гору.

Та  йти  до  гірки  не  близько,
Тягне  Сашко,  схиливсь  низько,
Здається  трішечки  пристав,
Тож  часто  він,  відпочивав.

На  гірці  їх,  уже  двоє,
 А  дітвори,  наче  море,
От  і  гаразд,    дума  Таня,
Я  загадала,    це  зрання.

Хто  ж  це  мені,  допоможе,
Щоб  погуляла  я  гоже,
Каже,  -  Ось  тут,  ти  поклади,
А  сам  скоріше  побіжи.

Бо  ж  нині  я,  швидко  з`їду,
Он,  ну  туди,  аж  до  низу,
Хутко  бери,  добре  тягни,
Звісно  назад,  знов  до  гори!

Хлопчик  трішки  здивувався,
-  А  чому  ж    я,    не  катався?
-    Ти  казав  любиш  санчата,
Вези  тепер,  мій  друзяка!

                               11.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017

Холодна постіль

Холодна  постіль...  не  прийшов,
А  місяченько,  давно  зійшов,
Та  про  любов,  нічка  шепоче,
Моя  душа  кохати  хоче.

Десь  зірка  в  небі  загубилась,
Я  сумно  вслід,  тобі  дивилась,
Відчула  серцем,  ти  вже  не  мій,
Мов  не  жива,  я  не  маю  мрій.

Холодна  постіль  і  все    тремтить,
Потік  сльозин,  їх  не  зупинить,
І    серце  рветься,  вже  до  раю,
Я  ж  все  життя,  тебе  кохаю.

Холодна  постіль,  знову  зима,
Тебе  давно,  так  давно  нема,
Мінливий  місяць,  поглядаю,
Летять  літа,  я  ж  все  чекаю.

                                   Січень  2000р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017

Тривожні дні

Почула,  серед  ночі  голосок,
Такий,  ніжненький  і  тонесенький,
Проснувся,  вже  поклала  на  бочок,
А  він  заплакав,  мій  малесенький.

Це  мабуть-  то  снилось,  щось  уві  сні,
До  рук,  ніжно  взяла,пригорнула,
Чомусь  гарячий,  наче  у  вогні,
Ой  лихо,  нащо  ж  міцно  заснула.

Три  ночі,  поспіль  пекла    хвороба,
Тривожні,  холодні  дні  і  сумні,
На  віруси,  аж  находить  злоба,
Тріпоче,  крижане  серце  в  душі.

Я    мама,  ти  дитя,  моє  щастя,
Сповию  і  прожену  напасті,
Зробить  присягалась  на  причасті,
Ти  ж  є    найдорожче  на  всім  світі.

Всміхнулася,  уже  змокріло  чоло,
Ну  от,  як  добре,  тихо  сказала,
Мов  пташка,  загорнула  під  крило,
Й  тихенько,знов  пісню  заспівала.


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017

Не зберіг любові

Я  так  хотіла  навчитись  малювати,
Щоби  твій  образ  завжди  при  собі  мати,
Коли  так  скрутно,  ще  раз  поговорити,
Бо  ж  покохала,  хтіла  сім`ю  створити.

Раптово  взділа,  у  іншу  закохався,
А  як  же  я?  Ти  ж  так  цілував  і  клявся,
Будемо  разом,  вдвох    мріяли  до  віку,
Тепер  вже  знаю,  була  тобі    за  втіху.

Ти  малювати  не  бажав,  хоч  олівець,
Тримав  й  любові  не  зберіг,урвавсь  терпець,
І  на  папері  давно  фарби  розтеклись,
Жаль  зі  сльозами  і  мрії  розгубились.


                                               2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2017

Ідуть свята

         
А  що,  Новий  рік,  вже  зустріли?
Напевно,    так  ті,  що  хотіли,
Можливо  й  ні,  бо  ще  йде  війна,
У  розпачі  рідна  країна.

Та  в  цьому  не  наша  провина,
Слізьми  вмивається  дитина,
Учора    батька  хоронила,
Жорстока,  доленька,  не  мила.

Уже  третій  Новий  рік  в  крові,
Стрічаємо.  Гинуть  на  війні,
Герої,  яким  не  байдуже,
Коли  ж  відступиш  ти,  вороже?

В  душі,  певно  Бога  не  маєш,
Все  ж  нас,  ще  думаєш  зламаєш,
Летять  удалечінь  журавлі,
Лишаючи  пам`ять  на  землі.

Час  прийде  і  стражденна  доля,
Геть  піде  й  наша  свята  воля,
Повернеться    і  небо  чисте,
Та  Ясне  сонечко,  іскристе,
Засяє  знову  Україна,
Збереться  вся  її  родина.

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017

Зима

Ой  красуня,  зимонька  –  зима,
Ну  нарешті,  ти  уже  прийшла!
Ми  тебе,  так  давно  чекали,
Вже  ялиночку  наряджали.

Аж,  під  самий,  цей  Новий  рік,
Сніг  посипався,  на  наш  поріг,
Все  прикрасив  і  там,  за  вікном
Дивно  сяє,  світліє  кругом.

Пухким  сріблом,  скрізь  розстелився,
Та  й  сніжинками  порошився,
Всі  літали  і  танцювали,
Діточок,  до  себе  зазвали.

Поспішив  мороз  із  комори,
І  на  склі,  утворив  узори,
Ті  на  сонці  ніжно  іскрились,
Вже  й  засяяли  небосхили.

Всі  щасливі,  зиму  зустріли!
 Тож  бігом,  на  санчата  сіли,
В  дітей  радості,  так  багато!
Це  ж  чудово,  справжнє  свято.

                                                       2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2017

Я дівчина славна. / пісня/

                             
                                                           Застільна,жартівлива

Ой  тече  річечка  вузенька,  вузенька,
Я  ж  дівчина  славна,  зовсім  молоденька,
Та  й  піду  до  неї,  сяду  на  пеньочок,
 Та  й  сплету  милому  із  квітів  віночок.-2р

З  личка  дуже  гарний,  козачок  вусатий,
До  роботи  справний,  ще  й  кажуть  багатий.
Вишиванку  одягла,  стан  облягає,
Як  на  мене  гляне,  ой,  бачу,  кохає.  -  2р

Підморгну    весело  та  й  мило  усміхнусь,
Підійду  близенько,  радісно  пригорнусь,
Скачать  бісики  у  його  чорних  очах,
А  мені  ж  здається,  літаю  на  крилах.-2р

Я  підставлю  уста,  одягну  віночок,
Поцілунок-  солод,  попала  в  райочок,
Ой,  щаслива  така,  мене  любий,  цінуй,
За  віночок  -  ніжно,  гаряче  поцілуй-2  р

                                                                         03.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017

Сердиться зима

         
 Мороз  скрипучий  прийшов  вночі,
Щипає  ніс,  лоскоче  вуха,
І  вітер  злий,  як  жваві  сичі,
Шукає  жертву,  дуже  дмуха.

Ранок  сумний,  сердиться  зима,
 Тож  їй  здалось,  що  надто  тепла,
Вже  до  кісток,  зненацька  пройма,
Примчалась  з  нею  й  зла  віхола.

Тихо  шепоче…  заморозю,
   Із  вітром  хитро,  вже  загравала,
Дерева  вкриті  памороззю,
Роздягла  всі,  немов  кресала.

Радо  волоссям  заіскрила,
Та  й  утішалася  красоті,
Коси  розплЕла,  срібнокрила,
Вже  усміхалася  щедрості.

04.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2017

Там, за вікном…

Там,  за  вікном,  зимонька,  все  біло,  біло,
Кинуло  сонце,    на  сніг  промені  сміло,
Вчора    у  сніжному  танку  заметілі,
Щедро  стелились  до  ніг  розвеселілі.

А  зранку  тихо,  здається,  немов  в  казці,
Іскрять  сніжинки  на  дахах  і  по  стежці,
Снять  у  вуалі,всі  дерева  сріблясті,
 Кущі  в  намистах  й  мереживах  пухнасті.

Яскравий  промінь,  біжить,  веселиться,
Чарівним  дійством    бажав  насолодиться,
 Земля  пишається,  рада  у  прикрасах,
 Вся  потопа  у  новорічних  чудесах.

03.01.2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017

Святвечір

Вечірнє  небо,  свічка  на  столі,
Ясна  зоря  зійшла  в  нічній  імлі,
Нині  Святвечір  до  нас  надійшов,
До  хати  колядник,  перший  зайшов.

Коляда  лине,  Різдвяна  радість
Вже  опустилась,  на  землю  блага  вість,
Пречиста    Діва  замала  Сина,
Дитя  у  яслах,  ніжно  сповила.

Вітаймо,  будемо  святкувати,
Й  щиро  Ісусу    ми  дякувати,
Він  нам    приніс,  радість,  нове  життя,
То  ж  прославляємо  Бога  творця.

Вся  за  столом  зібралась  родина,
Сіяє  зірка,  прийшла  година,
 Прощення  кожному  попросити,
Й  усіх  до  столу,  вже  запросити.

Богу  подякуємо  за  добро,
Люди,це  ж  віри,  правди  джерело,
Славімо  люди!  Славімо  його!

     05.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2017

Зимонька мандрує

У  всі  кутки,  заглядає  зимонька,  мандрує,
Ліси  й    поля  обійшла,  скрізь  впевнено  крокує,
Вже  піднялася  до  неба,  чаклує  хмаринки,
Їй  усміхаються  всі  сніжинки  -  балеринки.

І  засипає,  раптово  тополиним  пухом,
Дерева  вкрила    і  кущі  срібним  капелюхом,
Скрізь  веселиться,  вмить  білі  ковдри  розстеляє,
Як  королева  сніжна  у  танці  закружляє.

Й  на  вікнах  пензлем,вже  намалює  трафарети,
І  подарує,  усім  дивовижні  букети,
В  кришталь  ребристий  закувала  ставки  і  ріки,
Заворожила,  іскрять  казкові  мозаїки.

Засіва  сріблом,  дуже  скоро  Різдвяні  свята,
У  кожен  дім  принесуть  мир,  радість,  любов    й  щастя.


                                             02.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017

Перші кроки в нове життя/ проза/

         У  схованці,  довго  дрімає  сонце…  за  вікном  золота  осінь.
 Дерева  й  кущі  одяглися  в  багряві  кольори.  Густий  туман  клубочився,  по  обрію    висів  сірою  пеленою.  Перші    сонячні  промені  ледь  -  ледь  пробиваються  і  навкруги  окраса…  ніжно  мерехтить  у  тому  сяйві.
 Ох  осінь,  сидячи  в  електричці,  думала  Тоня  .  Вона  зробила  перші  кроки  в  нове  життя,  а  осінь  вже  завдавала  шкоди,  для  неї  ставала  не  привітною,  тривожною.  Ще  зовсім  рано,  лише  шоста  тридцять,  а  вона  їде  до  роботи.  Електричка    до  Харкова,  цілу  годину  наче  повзе,  як  кажуть,  під
кожним  стовпом  зупиняється.  То  все  нічого,  вранці    в  електричці  багато  людей,  від  розмов  гудіння,  як  у  вулику.  Та  все  ж  хтось    і  дрімає,  а  хтось  читає  газети,  чи  книги.  
А  от  ввечері,  коли  їде  з  другої  зміни,  зовсім  інакша  картина,  людей  мало,    самій  йти  додому,  переслідує  страх.  Літом  добре,  довгий  день  та  прийшла  мінлива,  сердита  осінь,  з  кожним  днем  сутінки  приходили  раніше,  стає  темніше.  
Все  частіше  задумувалась,  коли  сама  йшла  з  другої  зміни,  одна  однісінька  по  стежці,  через  занадто  темну  посадку.  Ті  тридцять  метрів,  де  густо  посаджені  дерева  й  кущі,  її  страшили.  Як  у  темряві  не  побачиш  шипшину,  інколи  зачепитись  одягом,  стає  моторошно.  Електричка  часом  запізнюється,  на  якомусь  одному  пункті  стоїть  на  запасній  колії,  перепускає  швидкісний  потяг,  то  приїжджає  майже  опівночі.  Із  залізничного  полотна  спускається    
метрів  шість  донизу.  По  шлакові  і  щебеню,  ще  йти  можна,  видно  світло  ліхтарів,  а  як  донизу,  то  неначе    в  пастці.
 Їй  здається  летить  пулею  від  страху  та  після  дощу  по  багнюці,  дуже  не  побіжиш,  а  серце  від  того,  як  у  зайця,  здається  вискакує.  А  що  було  робити,  такі  зміни  на  роботі,  що  вдієш.  
Тоня  дуже  відповідальна  по  відношенню  до  роботи.  Старалася,  намагалася  викласти  всі  зусилля,  щоб  якомога  швидше  навчитися  працювати  по  інструкції,  одночасно  мала  від  цього  задоволення.
Коли  закінчила  вісім  класів,  їй  не  було  шістнадцяти  років.  Вирішила  йти  на  шестимісячні  курси  телефоністок,  які  проводяться  при  МТС  в  місті  Харкові,  щоб  по  закінченню  там  і  працювати.
 Відколи  почула  запрошення  на  курси  по  радіо,  марила  цією  професією.  Батьки  хотіли,  щоб  пішла  вчитися  на  кухаря  та  вона  просто  сама  поїхала  до  Харкова,  знайшла  МТС,  працевлаштувалася.    Вони  коли  дізналися    сварилися  та  дівчина  запевнила,  що  це  краще,  що  швидше  буде    самостійно  заробляти  гроші.  Їй  набридли  злидні  і    часті  сварки  вдома,  що  на  саме  необхідне,  завжди  немає  грошей.
           Її  батько  працював  на  залізниці,  отримував  шістдесят  дев`ять  карбованців,  а  мама  домогосподарка,  справляється  з  дітьми  та  на  городі.  Сім`я  велика,  хоч  четверо  сестер  вийшли  заміж  та  вдома,  ще  було  троє.  Брат  влітку  прийшов  з  армії,  мав  наречену,  хотів  одружитися  і  поїхати  в  Кременчуг  працювати,  там  краще  було  з  роботою,  можна  швидше  отримати  квартиру.  А  старша  сестра  Оля  вчилася  в  Харкові,  в  технікумі  на  бухгалтера.  
Тоня  не  раз  бачила,  як  мама    сестрі  давала  двадцять  п`ять  копійок  на  цілий  день.  Це  було  на  проїзд  і  на  пиріжки,  а  та  плакала,  що  мало,  що  треба  на  зошити  та  ручку.  Де  було  більше  взяти?  Весь  час  грошей  недостатньо.  Батьки  допомагали  двом  заміжнім  сестрам  на  будівництво  будинків,  вони  жили  неподалік.  Ще  дві  сестри  після  училища  поїхали  на  практику  в  Росію,  там  вийшли  заміж.  Батьки  їм  посилали  посилки  з  продуктами,  бо  весь  час  жалілися,  що  дуже  скрутно  жити.  Мама  весь  час  казала,  та  якось  воно  буде,  а  насправді  жили  впроголодь.
           Краще  було  літом,  в  садку  є  що  смакувати  і  кури  краще  неслися,  можна  було  з`їсти  яйце.  Взимку  майже  не  перепадало,  треба  було  батькові  в  дорогу  дати,  а  то  часом  мама  продавала  на  базарі,  щоб  купити  якийсь  одяг.  
Тоні  дуже  подобалась  робота,  вона  завжди  з  заохоченням  їхала  на  зміну.  На  курсах,  перші  два  місяці,  вивчали  теорію,  а  потім  сідали  за  коммутатор.  Спочатку  під  наглядом  старшої  телефоністки,  а,  як  зауважень  не  було,  працювали  самостійно.  Кожного  місяця  Тоня  одержувала  сорок  п`ять  карбованців,  була  дуже  задоволена.
 Та  одне  турбувало,  після  другої  зміни  страшно  добиратися  додому.  Зміна  закінчувалась  о  двадцять  другій  годині,  то  ж  додому  приїжджала  вже  майже  опівночі..
 Батьки  не  переймалися  цим,  бо  знали,  що  майже  всі  працюють  в  Харкові,  вважали,  що  людей  завжди  багато  їде  з  роботи.  
Дівчина  тішилася  коли  часом  дядько  Сашко  йшов  додому  після  зміни,  він  жив  через  дві  хати  від  них.  Він  для  неї  дядько,  бо  мав  двох  синів,  десяти  і  семи  років.  Славний  чоловік,  привітний,  високий,  кремезної  статури.  Розповідали,  що  колись  в  школі,  по  боротьбі  займав  призові  місця.  Він  працював  помічником  машиніста  в  електропоїздах,  під  кінець  маршруту  проходив  всі  вагони,  коли  бачив  її,    завжди  посміхався,  говорив,  -  Мала,  ти  ж  не  спіши,  підемо  разом.
   Одного  разу,  у  вихідний  день,  в  електричці  людей  зовсім  мало,  зазвичай  в  будень  хоч  трохи  більше,  у  вагоні  лише  сім  чоловік.  Вона  порахувала,  дивилася  може  хтось  із  знайомих  є.
 На  собі    піймала  прискіпливий  погляд  одного  чоловіка,  напевно  років  сорока,  жахнулася,  цього  чоловіка  вже  три  дні  поспіль  бачила,  та  ні  разу  не  бачила,  щоб  на  якійсь  зупинці  виходив.
На  передостанній  зупинці  у  вагоні  залишилась  одна  Тоня  і  він.  Тільки  рушила  електричка  він  відразу  перейшов  у  її  купе,  присів  навпроти,  посміхався.  Дівчина  затремтіла,  в  думках  благала  Бога,  щоб  хто  -  небудь  зайшов  у  вагон.  Один  його  вид  лякав  її,  непоголений,  погляд  голодного  вовка,  від  нього  дуже  несло  спиртним.
-А  що  квіточко  може  познайомимося,  кілька  раз  тебе  бачу,  така  гарненька.    Ти  ночами  не  боїшся  їздити  сама?!
Від  його  слів,  аж  мороз  по  шкірі,  здалося    в  судинах  захолола  кров.  Закололо  під  серцем,  збентежена.  швидко  піднялася,    хотіла  вийти  з    купе  та  він  на  сидіння  поставив  ногу,  перегородив  дорогу.
 -Дядьку,  що  ви?
Лише  встигла  промовити,  як  відчинилися    двері,  без  верхнього  одягу,  з  в’язкою  ключів  йшов  молодий  хлопець.  Чоловік  із  сидіння  забрав  ногу.  Тоня  пулею  вискочила,  тремтячими  руками  відчинила  двері  вагону,  через  тамбур  перейшла  в  інший    вагон.  Тут  присіла,    неподалік    цілувалась  молода  парочка.  Їй  стало  трохи  незручно,  що  завадила  їм,  опустивши  голову  пересіла  подалі.  Не  знала,  що  робити  далі.  Від  думок    на  дві  частини    розвалювалась  голова,  обличчя  горіло  полум`ям.  
Адже  вона  зрозуміла,  то  пішов  помічник  машиніста,  значить  дядька  Сашка  немає.  Та  попросити  молоду  парочку,  щоб  провели  через  посадку  не  наважилась.  Хоча  обличчя  були  знайомі  та  в  яку  сторону  вони  мали  йти  не  знала.  Все  ж    надіялася,  може  з  інших  вагонів  хто  -  небудь  буде  йти  в  її  сторону.
Електричка  під`їхала  до  станції,  але  ж  від  неї  йти  добрий  кілометр  по  залізниці,  а  вже  потім  переходити  посадку.  
Вона  вийшла  на  перон,  свіже,  вологе  повітря  трохи  остудило  її  обличчя,  що  ж  робити  далі?  Оглядається,  дивилася  по  різні  сторони,  а  може  хтось  хоч  до  пів  дороги  буде  йти?
На  жаль,  двоє  чоловіків  йшли  швидко  вперед,  а  трохи  далі  від  перону  було  темно,  майже  нічого  не  видно.  Ще  й  погода  капризна,  пройшов  дощ,  небо  темними  плямами,  місяця  не  видно,  лише  де  –  не  -  де  світліше  поміж  хмар.  
По  краю  залізничного  полотна  на  стовпах  горіли  лампи,  тут  і  проходила  стежка  між  запасними  коліями,  яка  вела  до  тупика.  Дівчина  спішила,  декілька  чоловік  йшли  позаду  та  по  дорозі  губилися,  кожен  пішов  в  своєму  напрямку.
Спереді  нікого,  сполохана  тим  чоловіком,  ніяк  не  могла  відійти  від  події.  На  душі  неспокійно,  вже  переходила  через  колії,  щоб  потрапити  на  свою  сторону  до  стежки.  Ну,  нарешті,  подумала,  озирнулася  довкола.  Прислухалася,  ніби  тихо,  лише  здалеку,  від  станції  чути,  як  гудить  електричка.    Тихо  вголос  прочитала  молитву,  перехрестилася,  йшла  донизу.  Після  дощу  капці  трохи  ковзали,  спускалася  не  поспішаючи.  Раптом  почула  в  посадці  тріск,  відразу  все  тіло  пройняло  холодом,  так  прислухалася,  що  здалося  вона  не  дихає.  Вже  внизу  кілька  секунд  стояла,  намагалася  впіймати,  ще  якийсь  звук.  Тихо,  вирішила  йти  вперед,  зайшла  на  стежку.
Серце  гупало,    в  скронях  пульсує  кров,  одна  думка  -  швидше  вийти  з  посадки.  А  темно  ж  занадто,  під  ногами  взагалі  нічого  не  видно,  тільки  в  кінці  посадки  ледь  -  ледь  світліше,  а  дерев  по  боках  майже  не  видно,  здається,  як  у  тунелі.  
Пройшла  кілька  метрів,  хтось  торкнувся  плеча  потім  миттєво  схватив  за  плечі,  із  силою  повернув  у  бік,  судорога  пронизала  ноги.
-  Ой!-  скрикнула.
 В  пітьмі  наблизилося  обличчя,  перед  нею  стояв  той  самий  чоловік  з  електрички,
 -Куди  так  спішиш,  маленька?!  Я  тебе  проведу,  не  бійся.
       В  горлі  тисло,  перехопило  дух,  але  тремтячим  голосом,  немов  викрикуючи  проговорила,
-Дядечко,  не  треба,  я  сама.
 Раптом  ззаду  здалеку  світився  ліхтар,  пролунала  черга  матюків.  Коли  світло  дістало  Тоні,  він  відразу  забрав  руки.  Відступив  у  сторону,  послизнувся  та  рукою  схопився  за  гілку  куща,  втримався  на  ногах,  втекти  не  встиг.  Дядько  Сашко  міцно  схватив  його  за  руку,  викрутив  її.
 -А  ти  що  тут  робиш?!  Що  завести  до  міліції?  Кричав  на  нього,    крив  матюками.
-  Тоню,  йди,    я  зараз  дожену,-  сказав    їй  голосно.
 -Я  тебе  попереджав,  здам  в  міліцію,  то  по  електричках  шастаєш,  просився  переночувати,  а  тепер  вже  дітей  лякати.  Зовсім  з  глузду  з`їхав,  вона  ж  тобі  за  дитину.  Твоє  щастя,  що    я  тебе  догнав,  а  не  хто  інший,  якби  тебе  не  впізнав,  то  був  би  вже  на  тому  світі,-  сердито  терзає  його,  кинув  до  землі.
         Тоня  вийшла  з  посадки,  вся  тремтіла,  вирішила  почекати,  вагалася,  може  на  допомогу  звати.  Та  чула,  що  той  просився,  щоб  відпустив,  попросив  вибачення.
Дядько  вийшов  з  посадки,  на  плече  поклав  руку,  
-Ну  не  тремти,  цього  разу  все  обійшлося,  добре,  що  я  надійшов.  Ти  сходи  до  свого  начальства,  поговори,  щоб  так  допізна  не  працювала,  поясни,  що  немає  кому  зустрічати.  Та  батькам  гадаю  краще  не  розповідати,  вони  ж  в  тебе  не  такі  молоді,  знаю,  що  були  проти,  щоб  ти  йшла  на  роботу.
 -Цього  мужика  трохи  знаю,  вже  майже  два  роки,  як  жінка  вигнала.  А    подітися  нема  куди,  ось  і  тиняється,  зимою  проситься  переночувати  в  електричці.  Він  більше  в  нашому  напрямку  не  їздитиме,  пообіцяв  мені.  Тож  не  хвилюйся  та  попробуй  поговорити  на  роботі  про  зміни,  для  тебе  ж  краще,-  продовжував  дядько  Сашко.  
Дівчина  йшла  мовчки,  тільки  слухала,  по  щоках  котилися  сльози,  не  хотіла,  щоб  він  їх  помітив,  не  витирала,  а,  вони  стікали  по  бороді  на  плащик.  Перед  хвірткою  подякувала,  попрямувала  до  хати.    Йшла  і  в  душі  дякувала  Богу,  що  він  направив  їй  допомогу,  страх  і  відчай  рвали  її  душу,  страшно  навіть  подумати,  що  могло  трапитися.
     Скрипнули  двері,  погукала  мати,
 -Це  ти  Тоню?  Що  електричка  запізнилася?  Чи  може  з  ким  йшла?
-Так,  з  дядьком  Сашком,  -  намагалася  сказати,  як  можна  веселішим  голосом.
 В  кухні  нікого  не  було,  підійшла  до  рукомийника,    вмивалась  і  позирала  в  дзеркало,  добре,  що  мама  пішла  в  спальню,  якби  побачила  її  опухлі  очі  напевно  б  спитала,  що  сталося.
     -  Мамо,  я  завтра    їду  на  першу  зміну,  то  ж  заведу  будильника.
   Довго  не  могла  заснути  на  годиннику  було  вже  на  пів  першу.  Все  думала,  як  вона  розпочне  розмову  з  старшою  телефоністкою,  бо  такі  речі  вирішувала  вона.  Тоня  мала  надію,  що  їй  підуть  назустріч,  бо  від  першого  дня  практики  мала  тільки  похвалу  за  культурне  спілкування  з  клієнтами  та  за  швидкість  обслуговування.  Коли  ж  була  на  роздачі  заказів  по  направленням  за  назвою  міста  та  районів.  Їй  вдавалося  зробити  це  дуже  швидко,  навіть  назвали  метеликом    Трохи  заспокоїлася,  з  думками  на  краще  провалилася  в  сон….
                                                           Харків  1968  р  .  Міліція-  зараз  поліція
                                                                                                                                                       05.01.2017р.
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710318
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2017

Казковий рай

Ранком  сонечко  проснулось,
До  віконця  усміхнулось,
Та  й  поблискує  поміж  хмар,
Вже  звільнилось  від  їхніх  чар.

Величезні  і  сердиті,
Мов  подушки  всі  набиті,
Знов  надули  свої  щічки,
Сипле  сніг,  пухкенький  трішки.

Заіскрились  всі  дерева,
От  зима,  ти  королева!
Вже  й  вуаль  одягла  зверху,
З  лебединого  ж  тай  пуху.

Гілочки  всі  на  ялинці,
Заховались  в  павутинці,
З  ясних,  білих  намистинок,
Із  криштальних,  всіх  краплинок.

 Он  сніжинки  швидко  летять,
Тішить  блиск,  іще  й  мерехтять,
Мороз  сріблом  пофарбував,
   І  ласкаво  поцілував.

Коси  зимонька  розплела,
Іскрять  сніжні  простирадла,
Ой,  красиво  ж,  казковий  рай,
Це  чудовий,  мій  рідний  край.


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017

Вдався пікнік /гум/

Я  напевно  вчора  перебрав,  
А  сьогодні  ж  мабуть  не  добрав,
Голова,  стала  немов  баняк,
 Обійняв,  аж    страшний  переляк.

Підкрадавсь  біс  із  сокирою,
Мов  дрова  руба  долиною,
Страшний  тріск  і  тиск  у  голові,
Зовсім  мокрий  чуб  і  долоні.

Може  встати  та  щось  не  в  змозі,
Бачу  тещу,  вже  на  порозі,
Оце  ж  треба,  отак  набрався,
У  довіру  вчора    втирався.

Щоб  за  сина  мене  прийняла,
Мерседес,  в  подарок    би  взяла,
Виглядаю,  я  вже  з-  під  ковдри,
Як  з  тюремної  вже  камери.

Боюсь  видати,  що  я  не  сплю,
Крадькома,  все  ж  дивлюсь  на  стелю,
Раптом  тесть,  причовгав  до  хати,
Кричить  досить  уже  чекати!

Скільки  можна  той  розсіл  пити,
 Вже  тут  досить  нині  молитись,
Наливай,  хутко  по  чарчині,
Тож  погано,  бачиш  дитині.

Знов  кричить,  -  От  нечиста  сила,
Це  горілка  хлопця  скосила,
-  Треба  парубка,  нам  спасати,
-  Як  же  буде  доньку  кохати?

Видю  я,  що  таке  є    діло,
Відриваю,  геть  ковдру  сміло,
Як  поводитись,  враз  не  знаю,
 Та  свідомість    чомусь  втрачаю.

Опритомнів,  тут  моя  люба,
Ніжно  гладить  мокрого  чуба,
-  Не  забудеш  тепер  Новий  рік,
-  Ну  що  скажеш,  вдався  наш  пікнік?

І  тесть  знов  підносить  чарчину,
Обіймаю  свою  Марину,
Думки    нині,  я  не  прогадав,
Що  за  жінку  її  вибирав.

                                                       2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017

Сни зі мною бачить/ загадка/

Коли  я,  вже  спати  лягаю,
Усміхнусь,  ніжно  обіймаю,
 Покладу  на  неї  голівку,
Зустрічаю  темненьку  нічку.

Вона  ніжна  й  досить  м`якенька,
Як  полежу,  тішусь,  тепленька,
І  мене,  ніколи  не  скривдить,
Сни  жахливі,  удаль  відводить.

Певно  в  кожного,  є  подружка,
Тож,  як  звати  її?    (Подушка).

                                     02.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

Миті щастя

Заграв,  зимовий  день  свою    музику,
Тихесенько,  симфонію  чарівну,
Пухкі  сніжинки  -  балеринки  в  танці,
Чи  то  фокстрот,  у  весільному  вальсі.

Я  рада,  швидко  простягну  долоні,
Душа  ,  немов  у  казковім  полоні,
Повсюди  яскравий  блиск,  все  іскриться,
Моє,  радіє  серце,  веселиться.

Земні  чудеса,  як    музика  життя,
Краса!    Які  солодкі  миті  щастя.



2017р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2017

Свято зустрічають

Як  красиво,  мерехтить  у  полі,
То  в  казковім,  нині  карнавалі
Розгулялась  віхола  по  землі
І  дорослі  радіють,  і  малі.
>
Там  хтось  йде,  із  мішком  через  плече,
Подарунки  Дід  Мороз  принесе,
 Новий  рік,    то  ж  тішаться  малята,
Веселяться,  сяють  оченята.

Буде  в  кожнім  домі  і  хатинці,
Роздаватиме  дідусь  гостинці,
 Тож    щасливі,  танцюють  й  співають,
 Свято  з  віхолою  зустрічають.

                                         29.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709092
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2016

Я ялинку наряджала

Я  ялинку  наряджала,
Бо  вже  скоро  Новий  рік,
Малий  стільчик  підставляла,
Недостатній  маю  зріст.
>
Скрізь  гірлянди  повісила,
Й  всі  яскраві  тут  іграшки,
 Гарно    дощиком  вкрасила,
Як  кришталь  сяють  бурульки.
>
Дід  Мороз  з  подарунками,
Нині  в  гості,  вже  завітав,
Пригощає  пряниками,
З  Новим  роком    нас  привітав.
>
Ой  весела,  ця  зимонька!
Потанцюю  круг  ялинки,
 Політаю,  мов  сніжинка,
Мерехтять,сяють  іскринки.

                       29.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2016

Не хочу гріха мати / гумор /

Зайшла  нині  до  сараю,
На  курей  вже  поглядаю,
Що  ж  на  свято  зготувати,
Може  півня  зарубати.

Враз  згадала,  ой  ти  Боже,
Рубать  півника  и  негоже,
Це  ж  рік  Півня  наступає,
От  мозгів  бабця  немає!

Він  у  нас  великий,  славний,
Гребінь  скручений  все  ж  гарний,
А  співати-  має  талант,
Ну  справжнісінький  музикант.

А  надворі  холод,  зима,
Та  йому,  оце  все  дарма,
Кричить    часто  -  Ку  –  ку  –  рі  –  ку,
Бажає  щастя  довіку.

Може  й  справді,  нехай  живе,
Прийде  мир,  життя  щасливе,
Думки  взяли,  йду  до  хати,
Бо  не  хочу,  гріха  мати...

Вранці  хто,  буде  співати,
Й  моїх  курочок  топтати.

                       27.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016

Землю снігом засіяло

Землю  снігом,  скрізь  засіяло,
 Вже  горби,  де  глянь,  навіяло,
Тож  зібралась  юрба  малюків,
Я  зраділа,  вибігла  надвір.

У  руках  лижі  та  санчата,
Жваві  хлопці    і  дівчата,
Безтурботно  кидали  сніжки,
Ніби  сріблом  сяють  доріжки,
На  санчатах  щасливі,  сіли,
Та  із  гірки  наче  летіли.

Дітлахи,  вже  взяли  лопати,
Сніжок  треба,  скрізь  розчищати,
Гарний  настрій,  качали  всюди,
Величезні  снігові  груди,
 Та  й  швиденько  знайшли  возика,
Вже  й  ліпили,  всі  сніговика.

У  руці  з  гілок  й  дрина-  мітла,
А  морквину  Ліна  принесла,
Дві  вуглинки,  ще  й  бурячка,
А  відерце  одягла  Таня,
Шарфик  їй,  прив'язав  Ваня.

Дітвора,  дружно  святкувала,
Сміх  і  гамір  скрізь,  жартувала,
Ой,    красуня  –  наша  зимонька!
Білосніжна  та  й  веселенька.

                                     27.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708749
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016

Тішилась нічка

Червоне  сонечко  по  обрію,  ще  посміхалось,
Темніли  промені,  ясні  давненько  заховались,
На  зміну  вечору,  прийшла  нічка  темна,  дивна,
Високо  в  небі,  з’явилася  картина  чарівна.

Мінливий  місяць,  не  поспішавши,  шлях  освітив,
До  землі  ніжні,  посилав  поцілунки,  пестив,
Замерехтіли  зірниці,  танці  дарували,
Нарешті  весело,  давно  на  неї  чекали.

Літа  хурделиця,  із  зимою  привітала,
Під  лебединим  пухом,  земля  в  спокої  дрімала,
Ніченька  з  ніжністю,  дивилась,  тішилась  красі,
 По  простирадлах,  миготіли  сніжинки  ясні.


                                                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016

Дождались веселья (рассказ)

               
Едва  тянет  ноги,  совсем  сгорбился  старик,
Уж  достал,  падал  снег,  попадал  за  воротник,
Показалось  недалёко,  про  себя  шептал,
Лежит  дерево  сломанное,  здесь  отдыхал.

Потихоньку,  не  спеша,  вновь  трубку  закурил,
Где  -  то  рядышком,  не  как  волчонок  заскулил,
Вот  беда,  подумал  дед,  давно  здесь  не  бывал,
А  вчера,  ведь  ночью,  сильный  ветер  бушевал.

Сюда  бы,  кабы  не  Новый  год,  не  приходил,
Сколько  лет  и  не  помнит,  ведь  совсем  нету  сил,
Позвонили  вчера,  что  приедут  сыновья,
Душа  радуется,  соберётся  вся  семья.

Уж  лет  пять  прошло,  не  видал  дед  своих  внуков,
.Так  сердечко  трепещет,  вдруг  встретит  правнуков,
Вот  за  ёлочкой  пришёл,  зима  постаралась,
Везде  снега  сполна,  так  собой  красовалась.

На  деревьях  искрится  белоснежная  шаль,
Серебрится  на  елях  иней,  словно  хрусталь,
У  коралловых  бусах,  спит  шиповника  куст,
На  сосне  белка,  слышен  шишки  хруст.

Отдохнул  немного,  вспомнил  молодость  свою,
И  тихонько  шептал,-  Как  я  этот  свет  люблю,
Вот  уж  трубку  выкурил,  малость  погладил  усы,
Ах,  какую  выбрать?  Все  ёлочки  хороши!

Он  доволен,  на  саночках  пышная  ёлка,
А  забрёл  далеко,  что  не  видать  посёлка,
Вдруг  увидел  под  бревном,  застрял  мал  -  волчонок,
Как  же  вылезть,  бедный,  не  хватает  силёнок.

 Вот  беда  !  Спешил  старик,  поправил  ушанку,
Малыша  освободил,,  пустил  на  полянку,
Очень  рад,  побежал  быстро,  без  оглядки,
Проваливался  в  снег,  он  словно  играл  в  прятки.

Тянул  санки  веселей,  огоньки  мерцают,
Видит  дети  и  внуки,  весело  встречают,
Уж  подумал,  успел  я,  побежали  слёзы,
Где  правнучки?  Где  мои  красотки  –розы?!

Новый  год  встречают,    уж  за  столом  вся  семья,
         Старики  радуются,  дождались  веселья.

                                                                       24.12.2016.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708562
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.12.2016

Пташечка завзята/ загадка/

Ви  скажіть,  мені  малята,
Хто  ця    пташечка  завзята?
Веселиться,  цвірінькає,
Кожен  день,    лише  скакає.

Чи  то  дівчинка,  чи  хлопчик,
Весь  час  гарно,  чистить  хвостик,
І  сама,  вона  маленька
Така  спритна  і  хитренька.

А,  як  хлопчик  –  забіяка,
Тож  сміливий,  кота  ляка,
Дуже  хоче  подразднитись,
Крадькома,  води  напитись.

Їсти  любить,  всіх  черв`яків,
І  комашок,  й  малих  жуків,
Всі  зернинки    та  пшеницю,
Різні  крупи,  паляницю.

Все  підряд  швидко  смакує,
Живе  тут    й  завжди    зимує,
Скаче  пташка,  все  навпростець,
Як  же  звати?-  це  (Горобець.)

                       26.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016

Ой поле, боляче

Ой,  поле  –  полечко,  колоски  пшениці,
Давно  не  видно,  жаль,  ніякої  птиці,
Спрагла  земля,  стогне,  висохла  криниця,
Розбита  горем,  йшла  славна  молодиця.

Над  нею    воронів,  зграя  пролітала,
Земля  горіла,    попилом  припадала,
Ой,  поле,  боляче,  хліба  не  дозріли,
Свистіли  кулі  та  снаряди  летіли.

Довкола  ями,  скрізь  милого  шукала,
 Прийшла  біда,  Боже,  серцем  відчувала,
 Ти  клятий  вороже,  нащо  забрав  мрію,
Вона  ж  любила,  в  душі  мала  надію.

Куди  не  гляне,  вирви,  воронки    і  кров,
Русня-    чужинці,  розтоптали  нам  любов,
Де  ж  ясне  сонечко?  Плинуть  хмари  темні,
Коли  ж    настане,  мир,  на  цій  святій  землі?!

Знов  тьмяне  небо,звук,щось  чорне  летіло,
Неначе  в  пеклі,  блискавка,  гуркотіло,
Ой  поле  -  поле,  димить,  чорна  пшениця,
До  землі  впала,    молоденька  вдовиця.

24.12.2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708409
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016

Ґава - пава / гумор /

До  дзеркала,  дивилась    Ґава,
 Чи  хто  сказав,  що  не  пава?
Здається,  все  ж  ми  є  сестрами,
Хіба  різні  розмовами.

Погляньте,  справді,  яка  ж  гарна,
Ну  правда,  погодьтесь,  славна,
Хоча    їм  усе,  що  попало,
Мені  завжди  й  всякчас  замало.

Хтось  щось  загубив,  блистить  гарно,
Навіщо  ж  воно  лежить  марно,
Це    одяг  чи  щось,знадобиться,
Нехай  на  мені  поіскриться.

Прикрашу,  свій  хвостик  намистом,
Ого,шикарна,  сяю  з  блиском,
Намиста  наче,  як  корали,
Мене    друзі  привітали.

Ви  згодні?  Ну  що    зі  мною?
Я  вас  зачарую    красою?

                                     25.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016

Вірний крок / Проза/ 2 частина /

           Веселими  струмками  води,  березень  наспівує  про  весну,    від  сонячних  променів,  сніг  частково  зникає,  втрачає  білизну,  розстає.  Теплий  вітер  частіше  віє,  цвітуть  проліски,  підсніжники,  крокуси.  
Від  платформи  віддалася  електричка.  В  руці  Романа  два  букети  квітів,  заздалегідь  купив,  а  раптом,  по  дорозі    додому  не  надибає.  Думки  за  Світлану  з  Наталкою,  не  давали  спокою,  мала  мабуть  гарненько  підросла.  Та  бентежить    мамине  відношення.  Потелефону  про  знайомих  розповідала,  а  за  неї  нічого.  Сам  запитувати  не  став,  нащо  чіпати  цю  тему,  нині  не  до  суперечок.  Зараз  такий  грип  ходить,  турбувався  -  хоча  б  не  захворіли.  Це  перший  вихідний  день,  через  два  дні  -  Свято  8  Березня,  то  ж  приїхав  на  чотири  дні,    а  згодом  знову  до  роботи.
 Мати  вдома,  сина  зустріла  привітно.  Він,  як  завжди,  поцілував  в  щічку,  поздоровив  з  прийдешнім  святом,  подарував  коробку  цукерок  і  букет  квітів.  Другий  букет  квітів  поставив  у  вазу  на  підвіконня.    Мати  побачила,  її  радісний  вигляд  відразу  пропав.  Син  помітив,  як  у  неї  змінився  вираз  обличчя,  але    на  цьому  вирішує  не  зациклюватись.  Ніякої  мови,  чи  якогось  запитання,  не  задавала,  він  тішиться,    чим  менше  мови,  то  краще.
       Вечоріє…  на  заході  згущаються  сутінки,  невеликий  морозець,    інієм  вкриваються  дерева.  
 Він  курям  сипав  зерно,  мати  дивилася  телевізор.
 У  вікнах  Світлани  світилос,  помітивши,  вирішив  до  неї  зайти.  
Повернувся  в  будинок,  на  ходу  до  матері,
 -    Я  на  деякий  час  зникну,  довго  не  буду.
За  мить,  з  квітами  і  коробкою  цукерок,  вийшов.    Мати  вся  на  взводі,  взялася  за  голову,  що  робити?  
Він  вже  дзвонив  у  двері.  Не  дочекався  відповіді,  сміливо  зайшов.  Вона  в  кухні  купала  Наталку,  здивовано  подивилася,  
-  Ой,  а  я  що  не  закрилася  на  замок?
 -  Нічого  -  нічого,  це  я,  привіт!
Коробку  цукерок  і  квіти  поклав  на  столі,
 -  Це    вас  з  прийдешнім  святом!
 Вона  не  мала,  як  покинути  дитину,  подякувала,    хлюпала    на  неї  воду.  Дівчинка  задоволено  хлюпала  ручками,  гукала.
 На  його  обличчі  усмішка,  спостерігав  за  ними.  Опісля    купеля  допоміг  їй  закутати,  дівчинка  копирсається,  намагалася  скинути  рушник.  Поспішати  не  було  куди,  вся  увага    до  доньки.
 Світлана  добре  розпашілася,  з  пляшечки,  молоком  погодувала  доньку,  поклала  в  ліжко,
-  Ну,  здається  все,    тепер  має  спати.
А  він  все    спостерігав  за  нею  –  яка  ж  гарна,  як  квітка  орхідея..  
-  Може  ми  почаюємо?-  запитала.
       -Так,  а  воду  здається  на  ніч  не  можна  на  вулицю  виливати,  т  ож  я  винесу  на  веранду?  
 -Та  я  може  сама,  поки  чайник  закипить.
 -  Ні  -  ні,  я  ж  не  немічний.
           Йому  з  нею  так  затишно,  сидів  навпроти  та  було  бажання    присісти  поруч,  обійняти.  
Розмовляли  про  містечко,  за  його  роботу.    
 -  Тобі  напевно  додому  пора,  а  мама  зна,  що  ти  в  мене?  
-  Звичайно!  Що  не  можу  до  сусідки  сходити?  Та  вже    мабуть  справді  пора,  обіцяв  недовго.
 Вона  йшла  слідом  за  ним,  раптово  повернувся,  обійняв.  Вона  намагалася  вирватися  та  де  там,  відчувши  її  запах  тіла,  притиснув,  
-  Що  ти  зі  мною  робиш?  Я  відколи  тебе  побачив  не  знаходжу  собі  місця,  не  виривайся.
-  Ой  Романе,  не  треба,чуєш  не  треба,  ти  хлопець,    а  я  жінка,-  промовила  спокійно.  
 Він  злегка  відпустив  її,  цілував  обличчя,  нарешті  відчув  солодкий  смак  вуст.  Спромоглася  вирватися
 -  Що  ми  робимо,  це  такий  гріх,  як  ти  можеш….  
Він  різко  розвернувся,  схвильований  вискочив  надвір.  Та  додому  відразу  не  пішов,  заспокоював  себе,  йшов  до  річки.  Відволікався  сюжетом,  втихомирився,  подумав,  що  себе  треба  брати  в  руки.
                 Ранок…  снідали  мовчки.  Він  зрозумів,  що  матері  не  подобається  його  поведінка  та  починати  розмову  не  хотів.  Бачив  її  незадоволений  погляд,  часто  зітхала.
 Восьмого  березня  прийшла  тітка,  разом  випили  вина,  забрала  пилосос,  який    він  привіз.  
   Ввечері  мав  їхати  на  роботу,  збирав  валізу,  чекав  коли  тітка  поверниться  додому,  хотів  зайти  до  Світлани.
 Та  йти  не  прийшлося,  коли  вийшов  з  хати,  вона    на  вулиці  в  колясці  колисала  дитину.  Задоволений,  привітав  зі  святом,    поцілував  у  щоку.  Вона  відсахнулася,  миттєвй  погляд  до  його  будинку,  Біля  вікна  побачила  його  маму,
 -  Роман,  будь  ласка  не  треба,  ти  поїдеш,  а  мені,  як  бути,  он  твоя  мама  біля  вікна,    як  мене  зустріне,  ще  розпочне  щось  говорити.
 -  Давай  подалі  від’їдемо,  спокійно  поговоримо,  нехай  дивиться,  не  звертай  уваги.
     Наталка,  спокійна  в  колясці,  роздивлялася  навкруги,  прислухається  до  навколишніх  звуків.
 -  Я  сьогодні    їду,  розпочинаємо  новий  об`єкт.  Дуже  прошу  тебе,  не  спіши  продавати  будинок,  дочекайся  мене,  невже  я  тобі  байдужий?  
Раптово,  вже  стояв  перед  нею  на  одному  коліні,  на  долоні  тримав  коробочку,  в  якій  лежала  золота  каблучка  з  камінчиком,
   -  Я  прошу,  не  спіши,  давай  заручимося,  а  мине  рік,  поберемося.  Світланко,  я  закохався,  ще  там,  біля  криниці,  прошу  не  відмовляй.    Час  загоїть  твою  рану,  я  розумію,  але  хочу,  щоб  я  мав  надію,  що  ти  будеш  моєю.
 Вона  розгублено  дивилась  на  нього,  озирнулася    навкруги,  
-  Встань…  що,  ти!
 Сама  ж  відчувала,  що  він  подобається  їй  та  до  міцніших  стосунків,  не  готова.
 -  Дай  руку,  чи  ти  відмовляєш  мені?  –  запитав,  дивлячись  в  очі.
 Вона  тихо,  не  поспішаючи  заговорила,
 -Та  ні,  тільки  нехай  це  буде  нашим  секретом,  сподіваюся,  що  даси  мені  час  обміркувати.  Я  ще  не  готова  до  близьких  стосунків,  не  хочу,  щоб  про  мене  були  поганої  думки,  мине  рік,  тоді  будемо  вирішувати.
 Він  на  палець  надів  каблучку,  впевнено  поцілував  в  уста,  вона  не  сперечалася.
 -  Але  ж    зараз  носити  не  можу,  люди  побачать…  
-  То  вдома  знімеш,  приховаєш,  я  думаю  нам  ніщо  не  завадить.  
 Вже  зовсім  стемніло…  поверталися  додому.  
-  Ти  ж  мав  їхати,  раптом  нагадала,
 -Так,  напів  двадцяту,  якраз  встигну.
   Провів  її  до  двере,  поспішив  додому.  
       Тільки  скрипнули  ворота,  в  хаті  потухло  світло.  За  столом  сидить  мати,  витирає  сльози,
-  Сину,  невже  не  знайдеш  собі  дівчину?  Нащо  вона  тобі,  ще  з  дитям,    воно  ж  не  твоє  та  я  ж  тебе  виростила.  Я  ж  ночами  не  спала,  хотіла,  щоб  ти  був  щасливий,  все  для  тебе.  
-  Мамо,  я  вже  дорослий,  здатен  сам  вирішувати,  будувати  своє  життя.  Нічого,  що  не  рідна  дівчинка,  ми  коли  будемо  разом,  народимо  тобі  онуків.    
 -Так  ти  це  серйозно!  Ой,  що  ж  люди  скажуть!  Ще  ж    навіть  року  не  минуло,  як  Микола  розбився.  Це  все  вона,  звичайно    гарна,  красива,  не  знаю  може  й  розумна,  так  напевно  все  зробила,  щоб  звабити    мого  хлопця,-    голосно  причитала  мати.  
Після  почутого,  присів  біля  неї,
 -  Мамо,  послухай,  не  смій  ображати  її,  не  вона  винна,  це  я!  Ти  мене  не  розумієш,  я  її  кохаю  і  все  зроблю,  щоб  ми  були  разом.  За  дитину,  щоб  я  взагалі  нічого  не  чув!  Я  зробив  свій  вибір,  мине  рік  ми  одружимося.  Тобі  пригадати,  що  мій  батько  пішов  на  дитя  в  Жмеринці,  нічого,  вже  є  спільна  дитина,  мамо  він  живе  з  тією  жінкою,  бачу  щасливий,  я  теж  хочу    щасливого  сімейного  життя.          
             Вона  тихо  витирає  сльози,
 -  Ти  мене  дорікаєш?!  
 -  Ні  в  якому  разі,  я    просто  хочу  бути  щасливим  і  щоб  Наталочка  не  зростала  без  батька,  зроблю  все  для  їхнього  щастя.
 -А  як  же  я,  синку?  
 -  Мамо,  ти  гарна  жінка,  знаю,  до  тітки  Галини  частенько  заходиш.  А  там  сусід  –  вдівець,  давно  тебе  зве  одружитися,  чому  зволікаєш?  Я  завжди  хотів  мати  чоловіка  в  домі,  може  б  і  ти  в  житті  була  веселіша.
 Вона  мовчала,  сльози  пропали,  де  й  поділись.  Він  обійняв  її,
 -  Мамо  вибач,  тобі  вирішувати  за  своє  життя.  А  я  буду  з  тим  кого  кохаю  і  хочу,  щоб  ти  була  щаслива,  он  в  шістдесят  одружуються,  тобі  ж  лише  сорок  шість.
 Підвів  її  до  столу,  посадив  на  стілець,  поцілував  в  щоку,
 -  Мені  треба  йти,  боюся  запізнитись  на  електричку  та  знай,  ми  з  нею  ще  не  дійшли  до  близьких  стосунків,  але  я  кохаю  і  від  свого  не  відступлю.
Із  сумкою  в  руці,  вийшов.  Вона    дивилася  у  вікно,  на  Світлану  притаїла  злобу.  Ні,  я  тобі  його  не  віддам.  
         Роман  по  дорозі  не  зміг  вгамуватися  від  розмови.  В  електричці  зустрівся    з  хлопцями,  попросив  запалити,  ті  здивовані  його  поведінкою,  почали  жартувати,  
-  О,  нарешті,  напевно  влюбився,  що  неохота  їхати  з  дому,  -  проговорив  один  з  них.
 Відмахнувся  рукою,  перейшов  у  інше  купе.  Занурився  в  роздуми,  одного  бажав,  щоб  швидше  настала  осінь.
       Весняний  сонячний  день.  На  берізці  теплий  вітер  куйовдив  віти.  На  клумбах  біля  парканів  виднілися  листочки  і  квіти  пролісків.  Із  землі  пнуться  чубчики  крокусів.  Світлана  на  могла  не  помітити  цю  красу,  любувалася  нею.  Гарний  настрій…  усміхнена,  на  вулиці  прогулювалась  з  коляскою,  донька    мала  заснути.  Думка  про  Романа,  пройшло  лише  три  дні,  а  вже  дзвонив,  турбувався,  як  у  них  справи.  Раптово,  позаду  почула  голос  його  матері,
 -  Добрий  день,  а  я  все  дивлюся,  щось  тебе  не  видно,  думаю  може  вже    у  батьків.
 -Та  ні,  чого  їхати,  нам  тут  непогано,  я  вже  звикла.  На  зиму  всього  вдосталь  запасла,  куди  спішити,    Буде  тепло,    тоді  в  гості  поїдемо.
 -  Що  тільки  в  гості,  тож  на  поминках  була  розмова,  що  повернешся  в  село.
   Вона  зрозуміла,  що  краще  мовчати  та  жінка  не  зупинилася.
 -  Слухай,  не  ламай  життя  сину,  кращє  їдь.  В  мене  він  один,  я  тобі  його  не  віддам!  Ти  пташка  зальотна,  тобі    у  нашому  містечку  робити  нема  чого,  ти  мене  почула?!  
Зніяковіло  розвернула  коляску,  заплакала  Наталочка.  Вже  біля  обійстя,
 -  Я  зрозуміла,  вибачте,  нам  треба  додому,-  тихо  сказала  вона,  поспіхом  взяла  дівчинку  на  руки,  від  хвилювання    ключем  не  могла  попасти  у  замкову  щілину.
.  -  Я  тебе  попередила,-    крикнула  вслід.  
 Вдома  наплакалась  над  дитиною,  пригортала,  
 -  Ні,  сонечко  ні,  нам  такої  бабусі  не  треба.
                 Зоя  повернулася  додому    задоволена,  ну  нарешті  поговорила,  тепер  спокійно  спатиму.
     Вже  кілька  днів  Світлана,  то    не  відповідала,  то  нема  в  мережі,  то  раптово  зайнято.  З  роботи  не  вирватися,  задовгі  ночі,  важко  змиритися.  
-Чому  сумний?  -  не  раз  запитували  хлопці.  А  він  мовчав,  приховуючи  очі.  Та  врешті  відпустили  на  добу,  радів,  йому  й  цього  було  достатньо.
     Позаду  електричка,  відчуття  злету.  Ледь  відчуваючи  землю,  впевнені  кроки,  а  настрій  у  двобої  -  щось  тут  не  так.  електрички    вийвідчуття  злетуЗдавалося  летів,  як  зійшов  з  електрички.  Світло  горіло  у  вікнах    і  вдома,    і    в    хаті  Світлани.  Все  ж  спочатку  вирішив  з’явитися  вдома.
     На  веранді,  перед  дверима  чиїсь  чоботи.  О!  напевно  тітка  прийшла.    Старався  зайти  тихенько,  щоб  не  злякати,    почув  голос  матері,
 -  Я  їй  все  сказала,  нехай  звідси  їде,  нема,  що  труїти  йому  і  мені  життя.
 -  І,  що  вона?  
-.Вона  ще  та,  хитрюща,  як  лиска.  Сказала  зрозуміла,  але  ж,  сидить,  хіба  нне  бачиш.  
В  хаті  затихло,  він  гучно  постукав  чоботами,  щоб  не  злякалися,  почули  ,  що  хтось  є.
   Мати  з  тіткою  чаювали  за  столом,  обоє  почервоніли,  напевно    від  несподіванки.
 -  О,  синку,    а  сказав,  що  не  відпускають,  роботи  багато,-  трохи  збуджено  проговорила  мати.  Я  зараз  подам  вечерю,  відпочиватимеш.  
-  Ні,  дякую,  я  не  голодний,  -  відповів  сухо.
 Тітка  побачила  його  суворі  очі.  Відразу  попрощалася,  поспішила  додому.  Він  поголився,  мовчки  одягав  білу    сорочку.  Мати,    не  відразу  зрозуміла  куди  збирається  та  коли  із  сумки  дістав  іграшку,  все  зрозуміла.  Стала  біля    дверей,  сердито  подивилася.
 -  Не  пущу!  До  неї  зібрався?
 Він  не  вагаючись,    підхопив  її    на  руки,  заніс  у  спальню,
 -    Прошу  лягай  спати,  не  заважай  мені  будь  ласка.
 За  мить  надворі,  на  душі  важко,  розчарування.  Ти  ж  моя  мама  і  не  хочеш,  щоби  був  щасливий?  Не  міг  зрозуміти,  не  знайшов  відповіді  на  своє  ж  запитання.
Тихий  звук  у  двері  насторожив  Світлану.  Дивуючись,тихо  запитала  хто  прийшов,  злегка  хвилюючись,  відчинила  двері.
-  Ну  нарешті,  я  такий  радий  бачити  вас,  -  емоційно  сказавши,  обійняв  її,  поцілував  у  щоку.  
-  Доброго  вечора,  моє  анголятко,    а    чого  ти,  в  цю  пору  не  спиш?  -  посміхаючись,  звернувся  до  дівчинки.  
-  Як  ви  тут?
 На  столі  чай  і  печиво…  приглушений  голос  Світлани  трохи  тремтів,    
 -  Давай  поговоримо.
 -А    про  що  говорити,  я  все  знаю,  тому  й  прийшов.  Наберися  терпіння,  все  буде  добре,  я  зрозумів  маму  та  вона  нам  не  зашкодить.  Я  маю  гроші,  то  ж  приїхав  за  ними  і  хочу  поговорити  з  тобою.
 Наталочка  захникала,  відразу  взяв  на  руки,  ніжно  погладив  по  голівці.  Дівчинка  уважно  дивиться  в  очі,  на  його  обличчі    усмішка,  вже  колисав.
 Позираючи  на  нього,  як  він  ніжно  поводився  з  дочкою,  Світлана  усміхалася.  За  кілька  хвилин  мовчання,  Наталочка  спала  в  ліжку.
Теплі  обійми,  солодкі  поцілунки,  вона  ж  намагалася  вирватися.  Нарешті  йому  вдалося  вгамувати  пристрасть,  почав  розмову,
-  Вислухай  мене.  Ми  недавно  здали  об`єкт,  напродаж  є  квартири.  Я  вирішив  купити  та  на  трикімнатну  зразу  грошей  не  досить,  гадаю  ми  поки  що  можемо  жити  в  однокімнатній,  що  ти  скажеш?
 Несподівано  тихо  заплакала,  сльози  котилися  горохом,  пішла  на  кухню,  
 -  Я  тебе  прошу,  не  тікай,  будь  моєю.  Те,  що  тобі  сказала  мама,  для  мене  нічого  не  значить,  вона  прожила  своє  життя  так,  як  вона  цього  хотіла.  А  у  нас  своє  життя,  ти  мене  розумієш?
 Мовчала,  але  згодом  заспокоївшись  запитала,
 -  І  що  далі?  
-  Довірся  мені,  ти  хочеш,  щоб  ми  разом  виховували  Наталочку,  ну  і  наших  діток  звичайно?  
-Так,  я  буду  тебе  чекати,-  зважено,  тихо  промовила.  Опинилася  в  його  обіймах.
     Коли  повертався  додому  було  вже  за  дванадцяту  годину.  Щасливий,  вкривався  простирадлом,  позирав  на  годинник,  хоча  б  не  проспати.
         Перші  півні  переспівувалися  між  собою.  Піднятий  настрій…  Роман  летів  на  електричку,  задоволений,  що  все  вдалося  владнати.
       Спілкування  по  телефону  було  розрадою  для  обох,  могли  довго  говорити  не  помічаючи  часу.
   Навесні  приїжджав  тільки  два  рази  і  то  був  недовго.  В  один  з  вихідних  днів,  наняв  трактора,  з  родиною  засадили  город,    за  другим  разом  засадили  город  тітці  Галині.
       В  містечку  Світлани  не  було,  всі  знали,  що  поїхала  до  батьків..  Зоя  тішилася,  гадала,  що  син  розірвав  з  нею  стосунки.  Та  це  вона  так  думала,  насправді  ж  Роман  був  у  селі  в  Світлани,  теж  допоміг  садити  город,  звичайно  ж  офіційно  познайомився  з  її  батьками.  Його  зустріли  дуже  привітно,  навіть  не  знали,  що  він  зробив    дочці  пропозицію.    
Ввечері  вклали  Наталочку  спати,  удвох  в  садку  за  розмовами.  Закохані  очі,  її  роздуми  -  що  ж  така  доля,  чому  раніше    його  не  зустріла,  але  ж  на  перед  ніхто  не  знає  свої  стежки  в  житті.  
         Вже  відцвіти  садки.  Яскраве,  тепле  літо,  втішало  гарною  погодою.  
           Одного  вечора  Зоя  взяла  в  руки  міську  газету,  дізнатися  новини,  побачила  об`яву,  Світлана  подала  на  продаж  будинок.  Із  полегшенням  зітхнула  та  все  ж  мовчання  сина  її  турбувало,  але  в  той  час  не  мала  настрою  поговорити  на  цю  тему.    
         Минав  час  швидко,  літом  завжди  роботи  більше.  У  турботах  непомітно  підкралась  осінь.
 Роман  задоволений  собою,  за  цей  час  купив  квартиру,  вже  завіз  меблі.  Щоб  мати  не  знала,  збирався  із  села  забрати  Світлану  з  дитиною.  Звичайно  йому  дуже  хотілося  сказати,  поділитися  гарними  новинами  та  не  хотів  погіршувати  настрій  ні  їй,  ні  собі.
                 На  річницю    покійного  Миколи,  Роман  винайняв  мікроавтобус,  їздили    на  кладовище.  Його  сміливість,  рішучисть  дивувала,  раділа,  що  все  доаодить  допуття.
       Ввечері  Галина  спішила  до  сестри,  треба  ж  розповісти  новини.  Зоя  відпочивала,  дивилася  телевізор,  занепокоїлася  її  приходу.
   Відразу  з  порога  запитала,
-  Що,  в  тебе  сьогодні  гості  були?  
 -  Які,  ще  гості,  в  честь  чого?  Присядь,  вип`ємо  чаю,  чи  ти  спішиш?
-А,  що  Роман  не  заїжджав?  Тож  сама  бачила  їх,  я  саме  стояла  на  автобусній  зупинці.  До  магазина  під`їхав  мікроавтобус,  з  нього  вийшов  Роман  з  дівчинкою  на  руках,  позаду  йшла  Світлана.  Так  гарно  одягнена,  в  білій  тоненькій,  пуховій  хустинці.  Зайшли  в  магазин,  я  б  може  побачила,  як  вийшли  та    маршрутка  під’їїхала  маршрутка,  -  поспіхом  розповіла  Галина.  
-  Ой  лишенько,  а  я  думаю,  чого  рідко  став  приїжджати.  Весь  час  мовчки,  я  ж  думала  мене  послухав,  розбіглися.  Вона  навіть    город  не  засадила,  навесні,  як  поїхала  так  і  не  видно.  Я  в  газеті  побачила  об’яву  на  продаж  будинку,  заспокоїлася  Декілька  покупців  було,  ходили  роздивлялися  та  без  неї  ж,  навіть  не  знаю,  напевно  ніхто  не  купив.Ти,  бачиш.  як  його  зупинити?  Може  він  з  нею  вже  в  селі  живе?  Що  ж  робити?-  заплакала  та  тут  же  продовжила,  
 -  Я  ж  говорила,  сказала  їй,  щоб  і  не  надіялась.  Порадила,  поїхати  звідси,    щоб  сину  не  руйнувала    життя.  І  з  ним  говорила,  що  не  віддам  їй.
-  Ну,  оце  так  діла,  то  ти  сама  надоумила  їй  поїхати!    Краще  зробила?  Тепер  навіть  не  знаєш,  що  коїться,-  не  витримала,  перебила  її  Галина.
     Запала  тиша,  кожна  при  думках,  важко  зітхали,    пили  чай.
-  Що  думати,  що  робити,  про  що  тут  говорити  можна,  не  ображайся  та  я  тобі  скажу,  в  нас    з  тобою  різниця  три  роки,  напевно  не  пам`ятаєш,  як  наші  батьки  були  проти  мого  Володьки.  Якби  я  з  ним  не  втекла  літом,  на  ніч  в  поле,  мене  б  ніхто  за  нього  не  віддав,  так  його  не  хотіли.  А  що  було  робити,  так,  як  оце  ти  зараз  не  хочеш  почути  сина.  Від  долі  не  втечеш,  з  дитиною,  без  дитини,  головне,  що  кохають,  -  проторохтіла  Галина    та  за  мить  продовжила  спокійніше,
       -  Тож    я  буду  йти,  вже  пізно,  моя  порада,  змирися.  Може  ти,  ще  з  моїм    сусідом  зладнаєш,  будете  разом  жити.  
       Пройшло  кілька  днів  Роман  приїхав  додому  дуже  радісний,  щось  тихо  наспівував,  задоволений  і  веселий,  в  руці  тримав  торт.
   Мати  здивувалася,
-  Що  за  свято  сину?  
-  Ти,  на  всякий  випадок  присядь,  гарні  новини  маю,  я    в  Києві  двокімнатну  квартиру  придбав.  Завтра  із  села,  до  себе  заберу  свою  сім’ю,  через  два  тижні  відгуляємо  новосілля.  Тож  будемо  на  тебе  чекати…
     В  глибокій  тиші  чути,  як  мати  шморгає  носом,  у  руці  вже  хустинка,  витирає  сльози,
 -Ти  ж  казав,  у  рідному  місті  хотів  жити?  Це  все  через  неї…
 -  Мамо!  Я  зробив  вибір,  вважаю  зробив  вірний  крок.  Це  моє  життя  і  вона  моя  дружина,  зрозумій.  Ми  відразу,  як  тільки  треба  буде  прописатися  на  новій  квартирі,  подамо  заяву    в  загс.  Гадаю  гучного  весілля  не  буде,  а  зараз,  поки  що  запрошуємо  на  новосілля.  Я  зрозумів  твоє  ставлення,  тому  вирішив,  щоб  бути  ріднішими,  краще  жити  далеченько  один  від  одного.
 -  А,  як  же  я…  тут  сама?  Невже  не  зміг  кращої  знайти,-      сказала  мати  гучно.  
-  Ні,  не  зміг,  я  кохаю  її  і  тебе  люблю,  та  гадаю  так  буде  краще.  Вона  справна    господиня,  хоч  і  молоденька,  не  журися  голодним  не  буду.  А  будинок  напевно  продамо,  досить  твого  городу,  приїжджатимемо  в  гості,  будемо  допомагати.  А  може  особисте  життя  влаштуєш,  я  не  проти.
   В  її  очах  смуток,  але  більше  ніяких  розмов.  Роман  зателефонував  тітці,  запросив  на  новосілля
       Ранком  вхурделило,  йти  до  станції  важко,  заважали  пагорби  снігу.  Розпашівся,  але  тішився,  що  все  владнав  без  сварки.
         Перед  вихідними,  із  -  за  відсутності  автобусів,  Роман  ледве  добрався  до  села.  Вже  всі  відпочивали.  Світлана    перехвилювалася  та  отримавши  від  нього  дзвінок,  чекала.
         Роман  давно  чекав  такого  дня,  щоби  залишитися  на  одинці.  Скільки  часу  разом  та  все  не  зміг  насолодитися  її  устами.  Пристрастно  цілував,  вона  вже  не  пручалася,  не  відмовляла,  дала  свободу  почуттям,  вогонь  кохання  пронизував  тіла.  
         Згодом  переїзд…  на  новосілля  чекали  дві  родини.
Молоді  куховарили  на  кухні,  а  за  дитячим  столиком,  Наталочка  розвеселяла  їх  торохтінням  іграшок  та  лепетанням  різних  звуків.
 Раптом  задзвонив  телефон  Романа.
 -  О,  мама  дзвонить.  
-  Синку,  ми  зібралися,  ти  нас  зустрінеш?
   Світлана  почула,  її  обличчя    відразу  почервоніло.  
 -  Обов’язково,  якою  електричкою  їдете?  Гаразд,  зустрінемося,  -  відповів  хвилюючись.
 -  Ну,  от,  а  твої  вже  знають  де  ми  живемо,  з  автовокзалу  йти  недалеко.  
 Він  пригорнув  її,  поцілував  уста,
-  Я  ж  тобі  говорив,  не  хвилюйся,    бачиш,  все  владналося.

                                                                                                                                                                                                     23.  12.  2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708032
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2016

Вірний крок / Проза /1 частина/

     Спливало  літо  та  ще  теплі  ночі.  Світанок    виграє,  чарує  різними  кольорами,  дмухає  прохолодою.  Хмари  дрімають  та  їх  вже  пестять  перші  сонячні  промені.  Прокидалися  птахи,  радісно  перегукувалися  між  собою,  знову  й  знову  заводили  пісні.  
 Просиналося  містечко…  галасно  чути  ґелґотаня  гусей,  крики  качок.  Перекрикування  півнів,  немов  сперечалися,  хто  з  них  краще  співає.
 Із  садка  у  відчинене  вікно  будинку,  доноситься    ароматний  запах  яблук.  Вже  сонце  піднялося  вище,  крізь  гілки  дерев  заглядає  у  вікно,  теплі  промені  дісталися  обличчя  Романа  .  Від  цих  дотиків,    він    і    проснувся  у  гарному  настрої,  примружуючи  очі,  потягнувся,
-О,  як  же  добре!  Я  вдома!  Це  ж  чудово!
Так,  він  дуже  любить  своє  містечко.  Здавалося  немає  кращого  місця,  як  Браїлів,  де  ще  так    казково  буяють  сади,  шовкові  трави,  які  стеляться  вздовж  річки  Рів.  Красиве  містечко  приваблювало  монастирем,  тут,  неподалік  від  покинутого  сокоморсового  заводу  величаво  стоїть  костел  Святої  Трійці.  В  центрі  Браїлівського  маєтку,  окрім  палацу,  який  збудований  біля  ставу  в  ХІХ  століті,    згодом  був  розташований  великий  парк.    
Інколи  ,він  пригадує  босоноге  дитинство,  в    ставку  ловилась  риба,  адже  жив  зовсім  недалечко.  А  часом  з  компанією  ходили  до  греблі,  біля  цукрового  заводу,  там  риба  ловилася  більша  за  розміром.  Його  батько,  працював  на  цьому  заводі.  Але  так  склалося,  що  завод  зупинився.  
     Люди  шукали  роботу,  дехто  від`їжджав  в  Жмеринку,  а  хтось  і  далі,  в  Київ,  в  Москву.  Батько  поїхав  в  Жмеринку,    працювати  влаштувався  на  ЖВРЗ.  Спочатку  щодня  їздив  на  роботу,  потім  на  кілька  днів  десь  пропадав,  приїжджав  рідше.  А  одного  разу  забрав  свої  речі  і  більше  не  повернувся.  Як  зараз  пам`ятає  сварку,  батько  знайшов  собі  жінку  в  Жмеринці,    він  саме  закінчив  школу.  Фінансово  було  дуже  скрутно,  мама  працювала  в  садочку,  мала  невелику  зарплатню.  Тож    вирішили,  вчитися  пішов  у  Браїлівський  професійний  ліцей  на  слюсаря.  Але  по  закінченню  навчання,  влаштуватися  працювати  не  зміг.  Майже  два  роки  допомагав  одному  місцевому  фермеру.  Та  нарешті,  із  знайомим  хлопцем  поїхав  в  Київ,  різноробочим  влаштувався  на  будівництво.  
     Час  спливав,  мама  і  він,  ще  тітка  Галина,  мамина  сестра  тут,  у  Браїлові,  це  вся  родина.  Із  батьком  же  майже  не  спілкувалися,  приїхав  одного  разу,  вже  на  закінчення  ліцею,  подарував  мобільний  телефон,  щоб  інколи  мати  зв’язок.  
   Вже  чотири  роки,  Роман  їздить  від  Києва  до  рідного  містечка.  От  і  зараз  здали  будинок,  тепер  можна  відпочити,    Як  буде  робота,  то  передзвонять.  Хлопець  не  марнотрат,  зумів  частину  грошей  відкласти  на  будинок,  можливо  на  квартиру.  Але  придбати  не  поспішав,  адже  спочатку  треба  мати  господиню,  але  ще  не  зустрів  своєї  половинки.  Так,часом  десь  перетинається  в  кафе  з  якоюсь  випадково  дівчиною,  чи  з  роботи  на  кілька  зустрічей  і  все,  ніхто  не  подобався.  Ніби  й  хотів  та  не  зміг  в  собі  пробудити  ніжні  почуття.  Хоча  сам  був  гарним,  мужнім,  на  вид,  таким,  міцним  парубком  з  красивими  ,чорного  кольору  очима  та  русявим  волоссям.
     Останнім  часом  люди  знаходили  роботу  в  інших  містах,  зовсім  виїжджали,  продавали  будинки.    Біля  них,  теж  продали  дім,    він  був  набагато  кращим  за  їхній  і  побудований  зовсім  недавно.  Ще  й  поряд  стара  хатинка,  яку  вже  переробили  під  сарай.  Сусід  дядько  Степан  давно  працював  в  Хмельницькому,  на  фірмі  виконробом,  там  придбав  квартиру,  переїхали  на  постійне  проживання.  
         У  кімнату  зайшла  його  мама,  побачивши,  що  він  не  спить,  посміхнулася,
 -  Синку  проснувся…все  гаразд,  нарешті  відіспався?  Мені    здається  ти  трохи  схуд.
 -  Та  мабуть  так  впливає  жара,    багато  води  вживаю,  апетиту  зовсім  нема.
     -Я  вже  напекла,  насмажила,  то  ж  гайда,  снідати.
 -  Гаразд,  зараз  прийду.
 В  літній  кухні  відчинені  двері,  на  подвір`ї  запах  котлет.
 -  О  мої  любимі,-  задоволено  помітив.  
 За  сніданком  мати  розповідала  про  дітей  у  дитсадочку  та  про  новини,  які  бачила  по  телевізору.
 -  В  мене  сьогодні  друга  зміна,  будеш  сам  хазяйнувати.  
-  Добре,  треба  підмурок  полагодити,  бачив  тріщини  пішли.  
 -  Гаразд,  сам  дивися,  тобі  видніше.  
   Мати  вже  на  роботі,  він  вирішив  зайнятися  підмурком.    
В  руці  два  відра,  підходив  до  криниці,  вона  недалеко,  на  межі  із  сусідами.  Воду  набирала  незнайома  дівчина.  Коли  почула  кроки,  обернулася,  розгубилася,  відразу  почервоніла.
 -  Доброго  дня,-  привітався  Роман,  зацікавлено,  здивовано  придивлявся.  Чия  ж  це  вона?  Подумав  може  знайома,  дивився  ще  уважніше.  Вона  саме  тягнула  воду,  від  несподіванки  ледь  не  впустила  відро,  він  підхопив  його,
-  Давайте  я  допоможу.  
Трохи  розгублено  повернулася,  поглянула  на  нього,
 -Та  я  б  сама,  дякую.
 Зніяковів,  перед  ним  стоїть  молоденька  жіночка,  років  двадцяти.  Сукня  вільного  покрою,  приховувала  вагітність.  ЇЇ  карі  очі,  смужками  рівні  брови  підкреслювали  округле  обличчя.  
 Напевно  трохи  знервувалася,  подумав,  бо  на  пишних  грудях,  раз  у  раз  підіймалися  оборочки.
 -  Вам  важке  нести  не  можна,-    не  розгубився    він.
 -    Акуди  нести?  
-  Ой!  Та  я  сама,-  зашарілася  вона.
 -  Ви  йдіть,  а  я  за  вами,-  зазначив  сміливо.  Прямували  до  сусідської  хати,  в  душі  зрадів,  що  сусіди.
   -  То  ми  сусіди?  Наймаєте,  чи  купили?  А  я,  ваш  сусід    Роман,  будемо  знайомі.
 -      Світлана…вибачте  та    я  в  будинок  сама  занесу.  
-  Ну,  що  ви,  ми  ж  сусіди,  зараз  познайомимося  з  вашим  чоловіком.  Ми  не  горді  люди,  із  сусідами  завжди  ладнали,  гадаю  з  вами  теж  подружимося,-    проговорив  наполегливо.  
На  веранді  гуділа  старенька  пральна  машина,  вона  з  розетки    витягла  шнур.  
 -  Дуже  дякую.  Та  чоловіка  нема,  у  фермера  ремонтує  техніку,  повернеться  ввечері.
 Відразу  вийшла  на  обійстя,  намагалась  його  провести.
 -  Ви  машину  маєте?  
 -  Та  ні,  моторолера.  Де  там  ті  гроші  на  машину,  це  мої  батьки  купили  хату.  А  чоловіка  звати  Микола,  гадаю  ще  познайомитесь.
           Він  повернувся  додому,    душу  переповнило  дивне  відчуття,  ніби  щось  тепле  торкнулося  серця.  Сидячи  на  лавці  милувався  синьо  -  голубим  небом,    білими    хмарами,  слухав  щебетання  пташок.  Наразі,  він  помітив  чарівництво  природи  ,  красу  дерев,  кущів.  Їх  листя  виблискує  на  сонці,  був  задоволений,  а  від  чого  і  сам  не  розумів.  
       Раптом  пригадав,  що  біля  криниці    залишив  відра,  подумки  критикував  себе,  швидкою  ходою  повернувся  до  криниці.
Нарешті  зайнявся  підмурком.  А  думки  весь  час  за  Світлану,  от  комусь  везе,  така  гарненька,  білесеньке  обличчя  і  зростом  трохи  нижча  за  мене.  Таку  б  мені,  але  ж    є  чоловік.  То  нічого,  що  маленьке  буде,  про  це  б  і  не  подумав.
         Ближче  до  вечора    з  роботи  прийшла  мати,  похвалила.  Він    ніби  дивився  телевізор,  але  про  що  там    йшло  не  звертав  уваги.
 -  Що  сину  зажурився?
 -  Та  так  нічого,  слухай  сьогодні  бачив  незнайому  жінку  біля  криниці,  це  наша  сусідка?
 -  Ой,  забула  тобі  сказати,  молодята  живуть,  кажуть  їм  батьки  купили  хату.  Вона  вже  вагітна,  а  він  мотається  своїм  моторолером  кожного  дня  до  фермера,  працює  слюсарем.
 -  Бачиш,  напевно  такі,  як  ти,  а  вже  буде  маленьке.  А  сам  не  надумав  одружитися,  може    в  Києві  є  якась?
 -  Ні,  мамо,  не  так  легко  знайти  порядну  дівчину  в  кафе,  а  я  де,  ще  буваю.  Та  не  хочу  десь  жити,  хочу  залишитися  в  нашому  містечку,  воно  таке  красиве.  Може  пройде  час,  знайдеться  тут  робота,  тоді  зміню  образ  життя.
       Пройшло  кілька  днів  …
У  вільний  час,  Роман  повісив  гамака  в  садку,  лежав  і  весь  час  поглядав  в  сторону  сусідів.  
Мати  помітила,  що  із  сином,  щось  коїться,  чому  так  змінився?    Раніше  включав  музику,  яка  горлопанить  на  все  подвір`я,  а  це  тільки  вільний  час,  то  йде  в  садок.  
       Спливали  дні,….  
Йому  передзвонили,    визвали  на  роботу.  Мати  помітила  його  знервованість.  не  витримала,
 -  Щось  тебе  турбує  Ромчику,  чи  ти  дорослішаєш,  хоч  вже  виріс,  чи  може  закохався?
 Хоч    зробив  вид,  що  не  почув,  але  до  обличчя  відчув    прилив  крові,  мовчки  зник  у  своїй  кімнаті.  Вона  не  надокучала,  гадала,  як  що,  то  сам  скаже,  вже  мужик,  не  дитя,  заспокоїла  себе.
       Зранку  до  вечора,  на  роботі  набігається  по  поверхах,  саме  вставляли  вікна,    а  ввечері,  хочеться  відпочити.    Раніше  Роман    два  рази  на  тиждень  йшов  у  кафе,  компанією  з  роботи  збиралися  та  відколи  приїхав,  відмовлявся  десь  іти.    Щовечора  повторював  її  ім’я,  важко  зітхав,  коли  лягав  спати,  вона  перед  очима,  спогади  не  давали  спокою.  
   Та  час    не  зупинявся…    перші  морози,  закінчували  об`єкт,  з  гарним  настроєм    збирався  додому.  Дуже  хотів  побачити  її  біленьке  личко,  напевно  вже    народила,  непокидали  думки.  Від`їжджав  з  гуртожитку  сам,  не  так,  як  завжди  з  друзями,  зайшов    у  дитячий  відділ  торгівельного  центру.  Роздивлявся,  щось  шукав,  а  що,    то  майже  й  сам  не  знав.  Потрібно  щось  купити  для  дитини,  але  кого  народила,  не  зміг  знати,  то  ж  не  буде  маму  запитувати.  Придбав  м`яку  іграшку  зайчика  і  невеликий  м`ячик.  По  дорозі  невеликий  базарчик,  для  мами  вибрав  хустинку,  знає  які  вона  любить,  то  ж  вибирав  недовго.  Йому  на  очі  потрапила  красива    ажурна  біла  хустка,  завагався,  дуже  вже  сподобалася,  вирішив  і  її  взяти.  На  серці  потеплішало,  нехай  там  буде,  розмірковував,  колись  же  маю  одружуватися.  
         В  електричці  прохолодно….  осінь  вступила  в  свої  права.  
 За  вікном  виднілися  голі  поля,  здалеку  ліс  здавався  чорним,  в  посадці  вже  напівголі  дерева.
       На  платформі  безлюдно,  лише  літні  два  чоловіки  з  вінками  та  дві  жінки  в  чорних  хустках.
 Йти  надто  слизько,  підстерегла  думка  -  мабуть  вчора  був  дощ,  озирнувся,  
 -  Доброго  дня,  я  з  містечка,  дорога  далека,  давайте  допоможу,  -  запропонував  він.
 Одна  з  жінок,  яка  несла  дві  сумки  віддала,  подякувала.  Коли  побачив  її  ближче,  здивувався,  йому  здалося  дуже  схожа  на  Світлану.  
По  дорозі  мовчання,  лише  час  від  часу  чув  зітхання  жінок.
       -  Що  зробиш,  така  йому  доля,  хоч  дитя  побачив,-  проговорила  одна.
   -  Як  матері  це  пережити,  тішилися,  що  все  добре,  хату  купили  і  ось  на  тобі,-    розмову  підтримала  друга.  
   Його  настрій  зіпсувався,  хоч  і  чиєсь  горе  та  на  душі  кепсько.
 Зацікавився,  що  йшли  в  одному  напрямку,  бідкався,  в  думках  перебирав  всіх,  хто  жив  неподалік,  хто  ж  помер?  Здалеку  побачив  навстіж  відчинені    сусідські  ворота.    Перша  думка    –  хто,  що  трапилося?    Від  невизначності  рознервувався,    вже  віддав  сумку,  підходив  до  свого  обійстя.  Мати  розмовляла  з  незнайомим  чоловіком,  
-  Ой,  синку  приїхав,  а  у  нас  тут,  у  сусідів  горе…    
-  Ну,  йтиму,  то  допоможете?  –запитав  в  неї  чоловік.
 -  Звичайно,  мови  не  може  бути,  ми  ж  сусіди,-    відповіла  мати.  
   Роман  у  роздумах,  з  тривогою,  час  від  часу  дивився  на  маму,  чекав,    може  що  розповість.
 -  Бачиш  синку,  такі  у  нас  невтішні  новини.  Позавчора  вечором,  Світлана  не  дочекалася  чоловіка.  Ранком  знайшли,  їхав,  врізався  в  дерево,  перед  цим  був  дощ,  дуже  дорогу  розвезло,  напевно  не  розрахував,  сталася  біда.  Лікарі  сказали,  що  помер  відразу,  виском  вдарився.
 -  Мамо,  а    хто  в  них  народився?  
-  Ой,  а  я  хіба  тобі  не  казала,  дівчинка.  Така  маленька,  тепер,  на  жаль,  без  батьківської  опіки  зростатиме,  -  сумно  проговорила  мати.
     Людей  на  похороні  небагато,  декілька  чоловік  з  рідні,  напевно  з  села  приїхали  та  ще  сусіди.  
   В  голові  Романа  ніби  шелест  вітру  -  вона  ж  тепер    вільна,  може  це  моє  щастя,  така  доля?    
     Минув  час…  випав  перший  сніг.  За  вікном,  Роман  побачив  її  маму  -  Надію,  на  обійсті  замітала  сніг.  Мав  бажання  зайти,  одне  зупинило,,  якби  ж  була    одна  з  дитиною,  то  вже  би  давно  там  був.  
     Одного  разу,  мати  прийшла  з  роботи  помітила,  як  син  знервовано,  здавалося  зі  злістю,  на  вулиці  біля  своїх  воріт,  відкидає  сніг.    Витер  чоло,  раптово    підійшов  до  воріт  сусідки,  розчищав  доріжку.    Ні  -  ні,  тільки  не  це,  думка  -  ніби  оса  вжалила,  навіщо  вона  йому  з  дитиною  на  руках.  За  нього  золоті  гори  треба  дати,  він  же  в  мене  чудовий  син,  не  п`є,  не  палить,  чи  своїх  не  буде  мати,  ще  ж  молодий.  
Розчервонілий  Роман  зайшов  до  хати,  
-  Мамо  у  сусідки  сніг  відкидав,  завтра  ж  люди  будуть,  сорок  днів.
     -  Ой,  -  перевела  дух  з  полегшенням,  -  Молодець,  що  нагадав,  я  вчора    кілька  чоловік  бачила.  Про  допомогу  не  просили,  я    й  забула.
-  Ох,  як  час  летить.  Напевно  хату  продадуть,  жити  до  батьків  поїде,  що  їй  тут  самій  робити  та  ще  з  дитям  на  руках,-  продовжила  мати.
 Роман    промовчав.  В  материнському  серці  загорівся  вогонь  ревнощів,  чому  так  змінився.  Часто  дивиться  у  вікно,  яке  виходить  до  сусідки.
   На  поминках,  мати  від  сина  не  відводила  очей,  який  крадькома  поглядав  у    сторону  Світлани.      Інколи  уважно  дивився  на  маленьку  дівчинку,  яку    на  руках  тримала  Надія.
     Проминули    зимні  свята…  подзвонили,  що  є  робота,  то  ж  збирався  на  Київ.  Зранку,  мати  зайшла  в  йього  кімнату,  
-  Ну,  я  спішу,  подзвониш,  в  тебе  електричка  об  одинадцятій?  
-Так  давай,  йди  не  журися,  я  вже  встаю.
   Вона  дивилася  на  іграшку,  яку  привіз,  помітила,  як  добре,  що  не  сходив.  В  чоло  поцілувала  сина  і  вже  майже  виходила,  як  на  веранді  почула  стукіт,  хтось  гупнув,  напевно  оббивав  сніг.
 -  Зою  ти  ще  не  пішла,  добрий  ранок!  Встигла,-  до  хати  зайшла  розчервоніла  Галина,  продовжила,    -  Ох,  сьогодні  гарний  морозець,  Ромчику,  прийшла  до  тебе.  Ось  бачиш,  (  в  телефоні  показала  рекламу  на  пилососи),  на  базі  в  Києві  зі  скидкою.  Ти  мені  купи,  ти  ж  тямиш  який  краще,  я  гроші  принесла.  
-  Ну,  я  йду,  бо  вже  запізнююсь,-  поспішила  мати.  Галина    до  нього,
 -  Одягайся  треба  поговорити!    
Він  трохи  здивувався,
 -  Я  все  зрозумів,  гроші  на  столі  залиште,  може    разом  поснідаємо?
   Тітка  не  спішила,  на  столі    чекав  сніданок,  який  приготувала  мати.
 -  Слухай,  ти  мужчина  гарний,  розумний,  то  ж  не  зроби  помилки  в  житті.
 -    Це  ви  про  що?
 -  Мама  частенько  з  роботи  заходить,  журиться,  задивляєшся  на  сусідку.  Розповідала,  що  з  літньої  пори,  дуже  змінився.  Запідозрила,  що  ти    з  нею  хочеш  роман  закрутити.  
 Пронизливо  поглянув  на  тітку,  але  нічого  не  сказав.  Вона    продовжила,
-  Що  скажеш?  
-  Нічого  не  скажу….  
-  Ти  краще  послухай,  давай  я  тебе  познайомлю  з    дівчиною.  Вона  років  три,  як  живе  в  Браїлові,  працює  в  медпункті,  розумна  і  гарненька,  молоденька.
 Роман  хіхікав,  здавалося  його  тітка  розсмішила.
 -Так,  відбій,  я  сам  буду  вирішувати  з  ким  жити,  як  жити.  Це  мама  вас  надоумила?
 Тітка  хотіла  заперечити  та    миттєво  перебив,
 -  Я  не  бачив  причини,  чому  розійшлися  батьки,  був  малим,  багато  чого  не  розумів.  І  досі  думаю,  чому  батько  покинув  і  не  можу  знайти  відповіді.
 Галина  уважно  слухала  його,  а    справді,  може  буду  втручатися,  ще  життя  поверне  не  туди  куди  треба,  тоді    мені  хлопець  дорікати  буде.  А  вона  собі  цього  не  пробачить,  колись  сама,  всупереч  батькам  вийшла  заміж  і  слава  Богу  живе  з  чоловіком,  має  двоє  дітей,  вже  й  одружені.
 -  Ну,  гаразд,  щасливо,  я  тебе  люблю  Ромчику,  вирішуй  сам,  щоб  нікого  не  звинувачував.  Та  тільки  не  поспішай,  бо  треба,  щоби  опісля  смерті  чоловіка,  хоча    би  рік  минув,-    сказала  поспішаючи  й      вийшла.
     О,  що  чекати  надалі,  подумав    хлопець,  це  мабуть  тільки  початок.  Стояв  перед  вікном,  побачив,  як  Світлана,    швидкоруч  розвішує  дитячі  речі.    Його,  ніби    із  середини  підхопила  якась  буря,  відчув  себе  рішучим,  настирним.  Не  роздумуючи  взяв  іграшки,    вийшов  на  вулицю.  
 В  обличчя  вдарило  морозне  повітря,  остудило  його  пил.  Ясне,  привітне  сонце,  майже  не  гріло  та  довкола  яскраво  іскрився,  виблискував  сніг.
 За  кілька  секунд  Роман  немов  завмер,  чи  то  від  морозу,  чи  від  свого  серцебиття.  Йому  здавалося,  що  серце  зараз  вискочить.  Хвилюючись,  догори  здійняв  голову,  поглянув  на  небо,  щось    бурчав,  перехрестився.  Вже  ніби  й  заспокоївся,  розважливо  попрямував  до  Світлани.    
У  двері  тихий  стук,  боявся  розбудити  дитину.
 Вона  на  ліжку  годувала  доньку,  кинула  здивований  погляд.  
-  О  Романе  ти,  щось  потрібно?-  запитала.  В  руці  помітила  прозорий  пакет,  виднілися  іграшки.
 -  Доброго  дня,  зайшов  привітати  з  донечкою,  ніяк  нагоди  не  було,  завадили  непередбачувані  події.  Маленька  дівчинка  уважно  дивилася  на  нього  та  була  ж  зовсім,  ще  маленька,  щоб  розпізнавати  чи  то  чужі,  чи  хтось  із  своїх.  
-  Дякуємо  за  подарунки,  може  чаю  поп`єш?
 Він  зненацька  почервонів,  від  неї  не    відвів  очей,  здалося,  що    на  обличчі  вона  стала  ще  краща,  як  рум`яне  яблучко.
 Вона  вдруге  запитує  та  він  не  почув.  Мовчки,  йому  на  руки  віддала  дитину.
   На  столі  приготувані  чашки.
 -  Ну,  як  ти,  тяжко  одній?  -  запитав  трохи  хвилюючись.
             Її  обличчя  раптово  спалахнуло,  зашарілася,  розгублено  поглянула.  Він  зрозумів,  що  не  доречно  задавати  таке  запитання.  
 Мовчки  пили  чай,  час  від  часу  звертали  увагу  на  дівчинку.
 -  Мені    вже  час  йти,  сьогодні  їду.  Гадаю,  ще  зустрінемось,  чи  до  батьків  будеш  їхати?
 -Та  ні,  там  і  так  багато,  немочні,    дідусь  і  бабуся,  батькам  є  замороки.  Я  на  зиму  маю  багато  запасів,  до  весни  побуду,  а  там  побачу.
 -  Ти  дай  мені  номер  мобільного,  може  якось  би  подзвонив,  дізнався,  як  у  вас  справи.  Мжливо  щось  треба  з  Києва  привезти.  Не  соромся,  зовсім  одна  з  дитиною  на  руках,  тут  же  родини  нема.
 Вона  крутила  головою,  
-  Та  поки  що  справляюся.  
 Все  ж  написала  номер  телефона.  Віддавала  в  руки  та  він  взяв  її  руку,  долоню  поклав  до  своєї  долоні,  накрив  другою  рукою,  уважно  придивився  в  очі.  Не  відвела  своїх  очей,  лише  почервоніла,  як  маківка,  не  поспішаючи  витягла  руку.  Зненацька  повернулася  до  малої.  Він  взяв  малу  за  ручку,  
 -  Пока,  маленьке  сотворіння,  до  побачення,-  поспіхом  вийшов.    Він  відчув,  що  в  житті  зробив  вірний  крок,  відповідальний.  Повертався,як  задоволений  хлопчисько.  Поспішав  на  електричку,  заспокоював  себе,  може    до  весни  не  поїде.    

Далі  буде                                                                                                                                                                                                                      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708031
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2016

Всю ніч сперечався/загадка/

Вночі  зі  склом,  він  сперечався,
Та  й  розплескав  фарбу,  не  здався,
Бо  не  пустили  до  хатини,
Намалював,  свої  картини.

Зробив  майстерно,  все  уміло
Трохи    по  вікнах  побіліло,
Тож  постарався  -  справжнє  диво,
 І  ви  погляньте,  як  красиво.

Як  пензлем,    видно  трафарети,
Із  блиском  сяючі  букети,

Хто  ж  цей  художник  –  він    віртуоз?
Вгадали  дітки,  це  ж  є  –  (Мороз).

                                         21.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2016

На честь діда.

Який  то  холод,  який  біль,
Коли  зима  та  ще  й  війна,
Як  душу  рве  і  бере  злість,
Кожного  дня  звістка  сумна.

Тож  є  поранені,  вбиті,
Там  сніг  не  білий,  у  крові,
Немиті  хлопці  й  не  бриті,
Знов  бій  жорсткий,  все  у  вогні.

В  пучок  волосся,  замерзло,
Синець,  чорно  -  руді  щоки,
Він  ще  стоїть,  тож  повезло,
Непереможні  козаки.

Приїхав  землю  боронить,
Дід  родом  був  з  України,
Вже  на  очах  сльоза  бринить,
Побачив  жах,лиш  руїни.

Настане  час,  стрілятиме,
Хоча  й  мороз,  чи  то  злива,
Та  на  честь  діда,  дбатиме,
Щоб  доля  всім  та  й  щаслива.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2016

Свято Миколая

Ніч  казкова,  сяють  зорі,
Ясний  місяць  на  дозорі,
Шлях  виднівся  по  всій  землі,
Стежки  сяють,  засніжені.

 Миколай,  вже  скоро  прийде,
Подарунки  всім  принесе,
Він  приходить  лише  вночі,
Від  дверей,  давно  мав  ключі.

Я  проснулась,  є  пакунок,
А  там  й  справді,  подарунок,
Ой,  як  добре!  Справжнє  свято  !
В  мене  радості  багато!

Тут  цукерки  і  калачик,
І  красивий,  синій  м`ячик,
Ну,  а  різочку,    не  знайшла,
Бо  ж  слухняна,  значить  була.

Вже  на  небі  сонце  сяє,
Нас  із  святом,  теж  вітає,
І  я  хочу  привітати,
Миру  й  щастя  побажати!

                             19.12.2016р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2016

Думай про завтра

                         
Щиро  вітаю  зі  Святом  Святого  Миколая
Сердечно    бажаю  Вам  і  вашій  родині
Здоров`я,  миру,  радості
Злагоди,  добра  і  щастя!

   ***
Думай  про  завтра,  не  живи  одним  днем,
Холод,зима,  чи  промокнеш  під  дощем,
Раптом  пізнаєш  слабкість,  то  провина,
На  тобі  буде,  висміє  родина.

А  пройде  час,  все  сам  будеш  картати,
Себе  згадаєш,  схочеш  запитати,
Як  так  вчинив?Забракло  сили  волі?
Усе  життя,  будеш  мов  у  полоні.

Думай  про  завтра,  щоби  без  помилок,
Завжди  живи  сміливіше,  май  мрію,
Іди  вперед    і  не  роби  зупинок,
В  душі  на  краще,  не  втрачай  надію.


19.12.2016р

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2016

За вікном запорошило

За  вікном  запорошило
Пада  сніг,  скрізь  заіскрило
Вже  летять  з  неба  сніжинки,
Прикрашаються  стежинки.

Хутко  –  хутко,  одяглася,
 До  сніжинок  подалася,
Блищать  сріблом,  так  яскраво,
На  долонях,  прямо  сяйво.

Вмить  розтанули,  холодні,
Вже,  аж  мокрі,  дві  долоні,
Підійму,  свою  голівку,
В  піднебессі  бачу  сховку.

Не  відразу,  вони  летять,
Ледь  кружляють  та  й  мерехтять,
Вже  злегка  вітрець  легенький,
Посівав  сніжок  дрібненький.

На  ходу,  беру  санчата,
А  на  гірці  є  дівчата,
Чути  сміх,  гамір  навколо,
НадворІ,  гарно,  казково.

Сяють  очі,  прийшла  зима!
Вона  настрій,  всім  підійма!
Сніжок  білий,  заіскрився,
Дітвора,  знов  веселиться!

                                               2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2016

Зимовий день

Враз,  на  сході  заіскрило,
Сонечко  позолотило,
Вже  сивина  появилась,
У  небесах    й  розчинилась.

Та  зимове  червоне  сонце,
Ледь  яскраве  сяйво  сонне,
Сірі    хмари  затьмарили,
Обрій  безжально  покрили.

І  не  в  поспіх  сонце  зійшло,
Поміж,  сірих  хмар  застрягло,
Холод,  то  ж  пора  зимова,
Блиск  пелени,  ледь  багрова.

Вже  змінювались  небеса,
Губить  смак  кольорів  краса,
В    сизо-синій  розплескались,
Ген,  по  небу  розстелились.

Вся  природа  в  казковім  сні,
Славна,  у  срібному  вбранні,
Голі,    всі  дерева,  сиві,
Лиш,  ялиночки  щасливі.

 Тож,  імпонує  зимонька,
Красить  вуалька  біленька,
В  гарні  убори  одягла,
Вміло  пухом  прикрашала.

Серед  поля  кущ  шипшини,
Схований  поміж  перлини
Має  намиста  червоні,
Бачилось,  мов  у  короні.

Поле  снігом  закутало,
Все  морозом,  вж  закуло,
Бачить  сни,  дріма  під  хутром,
Сяє  сріблом,  перламутром.

Глянь,  всюди  все  спочиває,
Землю,  зима  зігріває,
Мабуть  сняться  гарні  сни
Промені,  ясної  весни.

2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2016

Кажуть, що славна / загадка/

На  мене,  кажуть,  я  славна,
Буваю  кругла  і  овальна,
Вирощують  на  городі,
Коли  й  на  колгоспнім  полі.

Між  овочів  королева,
На  колір  біла  й  рожева,
Хтось  любить  надто,  бува  й  ні,
Та  кожен  раз  я  на  столі.

Суп  вариш,  чи  борщ,  то  завжди,
Тепер,  не  забудь  покласти,
Здається,  я    тут  головна,
 Насправді,  ще  й  яка  смачна.

Тут  лежні,  вам  приготують,
Гарячі,  краще  смакують,
Буваю  із  печінкою,
               Заправлена    цибулькою.

Смачненька  є    й  кулебяка,
Я  навіть,  добра  й  до  свята,
Пиріг,  де  я,  як  головна,
Й  капуста  подружка  моя,
Пюрешку,  згадайте  дітки,
Колись  смакували  в  тітки.

Тож  вас  хочу  запитати,
Зумієте,  це  впізнати?
Тут  друзі  морква,  цибуля,
 Таще  бурячки,  квасоля,
Як  звуть  мене?  -    (Бараболя).

                   13.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2016

Ой голівонька болить / гум. /

       

Зо  два  тижні  він  з  нею  спить,
Ой,  голівонька,  так  болить,
Загляда  часто  до  пляшки,
Й  до  пустої,  навіть  чашки.

Біда  серденько  стискає,
Чи  горілки  вже  немає?
Мені  дайте  похмелитись,
Щоби  завтра,  знов  напитись.

                                                 2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2016

У холоді вічних мрій

Не  почуваюсь,  щаслива  з  тобою,
Не  відчуваю,  я  себе  живою,
Згаса  вогонь    зовсім  у  моїм  серці,
Не  прийшов  час,  щоби  віддатись  смерті.

Щоб  відчуттів,  я  жіночих  не  мала,
У  сорок  років,  страждання  сховала,
Ні  так  не  буде,скільки  ще  чекати?
 Кожного  дня  у  вікно  виглядати?

Лише  обіцянки,  роки  спливають,
Чи  поодинці    щасливі  бувають?
На  жаль,  знаходжусь  у  склепі  вічних  мрій,
 Не  прийшов  знов,  чому?  Не  маю  надій.

Прошу  не  йди,  то  ж  не  розривай  серце,
   Не  б`є  фонтаном  сумісне  джерельце,
Немає  сил,  від  холодних  почуттів,
Реально  ти,  покохати  не  зумів.

2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2016

Сон в руку

       Чудовий    літній    ранок.  Сонце  вигравало  свої  ритми…    золоті  промені    танцюють  по  росяній  траві.  А  з  лісу  чути  пташку,  так  дзвінко  -  дзвінко  щебече,  що  їй  самій,  захотілося  співати.  То  від  щастя,  чи  від  насолоди,    сьогодні  так  добре    виспалася.    Вже  давно,  так  міцно  не  спала,  ледь  посміхнулась,  на  очах  радість,  під  серцем  почула  дитя.  Напевно  теж  проснулося,    повідомило  про  себе.    Щоб  не  почула  бабуся,  Надя  тихо  заговорила,    
 -  Проснувся,  мій  синочку,  мій  маленький,  ще  трішки  часу  і    ми  з  тобою  підемо  в  лікарню.  Ти  ж  мені  допоможеш?  Маєш  з’явитися  на  цей  світ,  нам  радість  принеси.  І  будемо  з  тобою  разом,  назавжди  ти  і  я,  а  ще  твій  тато.
 Позирнула,  що  там  надворі.  Обіцяв    сьогодні  приїхати  та  напевно  запізнилась  електричка,  а  до  села  йти  ж  так  далеко.  Та  чи  й  село,  залишилось  мабуть  хат  двадцять  чи  двадцять  п`ять,  не  більше.  А  телефоном  спілкуватися  майже  неможливо,  то  є  мережа,  то  знову  немає.    Ще  лежала,  повернулася  на  бік,  задивляється  у  вікно.  Там,  за  низеньким  парканом  видніється  ліс.    Чарує  своєю  красою,  на  сонці  листя  виграє,  виблискує,  переливається  кольорами  веселки.
     На  серці  тепло,  тихо  встала,  накинула  халат.  Усміхнене  личко,  крутилася  біля  дзеркала,  вже  й  думка  -  яка  я  кругленька.  Пригадала,  як  у  школі  читала    М.  Горького,  що  вагітна  жінка  найкрасивіша.  Тихенько  вийшла,  щоб    не  розбудити  стареньку.  
         Нині  таке  життя.  Давно  живе  з  бабусею,  батьки    в    Італії  на  заробітках,  у  місті  хочуть  придбати  квартиру.  Богдан  -  із  сусіднього  села,  але    живе  у  місті,  в  гуртожитку,  працює  на  електростанції    позмінно.  Познайомились    на  пероні,  біля  електрички,  як  добиралися  на  роботу.  Від  села  до  села  далеченько  та  для  кохання  ці  кілометри  перешкодою  не  стали.
     Вже  на  весіллі,  коли    грали  музики,  гості  позирали  на  молодих,  говорили,  що  схожі,  що    одне  іншого  варте.  Гарні  обоє,  стрункі,  зростом  за  метр  сімдесят,  чорняві,  а  в  Надійки,    ще  й  блискуче  кучеряве  волосся.  По  селах  тільки  й  мови  -  гарна  пара,  будуть  щасливі.  Та  опісля  весілля  жили  в  її    батьків,  бо  в  Богдана,  ще  був  молодший,  п`ятнадцятирічний  брат.    
           З  нічної  зміни,  Богдан  завжди  привозив  продукти.  Вона  куховарила  з  бабусею.  Все  приготувавши,  чекали,  виглядали  його  під  парканом  на  лавці.  
   Сімейне  щастя,  так  вона  називає  своє  життя,  їй  тут  дуже  комфортно.  Бабуся  завжди    жаліла,  то  ж  сама  жінка,  знала,  як  важко    жінці  коли  вагітна,  особливо    в  останні  дні  перед  пологами.  
Раніше  Надя  на  роботу  їздила  в  містечко,  працювала  на  пошті,  боліла  спина,  пухли  ноги.  Тому  й  вирішили  краще  буде  вдома,  щоб  не  похитнулося  здоров`я,  лікарі  порадили  більше  лежати.  Ось    тут  і  шанується.    Та  й  повітря  не  зрівняти  з  міським.  А  в  гуртожитку  з  дитиною,  де  там,  ні  води,  ні  газу,  інколи,  ще  й  світло  виключають.    
       Вона  йшла  босоніж,    посміхалася  до  сонця.  Для  неї  насолода,  йти  по  росяній  траві,  відчувати  землю,  на  якій  зросла.  Простягнула  руки  до  сходу,  заплющила  очі,  від  задоволення  говіла.  Слухала  чарівний  спів  соловейка,  здавалося  завмирає  серце.
   Вже  підходила  до  лісу.  В  букет  збирає  квіти,  для  малюка  тихо  співає  пісню.  А  він  ніби  притих,  чи  її  пісню  слухає,  чи  щебетання  птахів,  що  лунає  довкола.  
В  її  руках  дзвіночки,  трикольорові  фіалки  і    ромашки,  ще  здалеку  побачила  листки  папороті,  прямує  до  них.  Непомітно  забрела  на  велику  галявину.  Де  погляне,  до  неї  ніби  посміхаються  суниці.Тож  не  покине  таку  красу,    набрати  не  було  в  що.  Нахилилася,  в  букет  складає,  насолоджується  подарунком  літа.  
       Тим  часом,  Богдан  приїхав,  але  за  кермом  незнайомий  молодий  хлопець.  Старенька  здивувалася  та  стала  швидко  готувати  їсти.  
 -  Навіщо  скільки  кілометрів  машину  гнати?  
     На  сніданок,  хлопці  їли  яєчню  з  картоплею.  Богдан,  емоційно    заговорив,
 -  Мені  вчора  наснився  сон.  Надійка  йде    по  високій,  зеленій  -  зеленій  траві.  А  поруч  поле,  аж  до  крайнеба  пшениця    в  колосках,  злегка  схиляється  до  землі,  неначе  море  хвилями.  Краса!  А  згодом,  на  руках  тримає  маля,    я  зненацька  з  ліжка  зірвався.    Гадаю,  що    це  сон  в  руку.  Ледве  дочекався,  то  ж  на  нічну  зміну  мав  іти,  хвилювався,  а  додзвонитися  не  зміг.  Все,  як  завжди,  коли  треба,  то  немає  мережі.  Щоб  не  хвилюватися,  в  лікарню  завезу.  Говорила,  ще  три  дні  до  строку,  боюся  залишати,  нехай  краще  в  лікарні  буде.  Електрички  запізнюються,  по  графіку  якісь  (вікна).  Де  вона  так  довго?  Хоча  б  не  заблукала  в  лісі.  Напевно  снідаю  та  й  вирушу  назустріч.    
           Вдосталь  насолодилася  суницями,  Надя  для  бабусі  зібрала  букет  квітів.Надія  вдосталь  наїлася  суниць,  для  бабусі  зібрала  букет  квітів.  Озирнувшись  довкола,знала,що  за  неї  будуть  хвилюватися,  вирішила  повертатися.  Думка  із  вітерцем  у  змові,  вже  напевно  й  Богдан  приїхав.    У  високих  травах  помітила  три  червоні  маки,  
     -  Ой,  яка  краса!  Я  вас  рвати  не  буду,  мені  досить  цих  квітів,  ростіть  собі,  нехай  вами    і  інші  помилуються,-  голосно  й  весело  линув  її  голос.  Все  ж    нахилилася  до  них.  Раптово  гострий    біль  пронизав  поперек.  Що  це?  Подумала,  намагалася  випрямитися.стати  Раптово  по  ногах  потекла  вода.  Здивувалася  вголос,
   -  Що  це  ти  синку,  що  хіба  вже  час?
   Намагалася  йти  швидше  та  чомусь  ноги  не  слухалися.  Однією  рукою  підтримувала    свою  рідну  ношу,  в  другій  несла  квіти  і  суниці.    Біль    не  дуже  часто  з`являється,  але  занадто  різко,  нестерпно.  Розчервонілася,  вже    й  змокріли  коси,    скільки  було  сили,  намагалася  йти  швидше.
 Нарешті  з  дитинства  знайома  стежка,  усміхнений  Богдан  йшов  назустріч.  Розставив  руки,  веселий,    чекав,  що  вона,  як  завжди  кинеться  до  нього.  Та  вмить    усмішка  зникла,  коли  побачив  її  змоклі  коси  й  розгублений  вигляд.  Вона  нічого  не  встигла  сказати,  підхопив  на  руки,  де  й  сила  взялася,  немов  пушинку  ніс  і  ні  слова,  ніякої  паніки.  
       На  порозі  стояла  бабуся,  вслід  перехрестила  машину.читала  молитву.  На  задньому  сидінні,  Надя  напівлежачи  спостерігала  у  вікно,  де  вони  їдуть.  Через  кілька  хвилин  ойкала,  шепотіла,  
-Ой  -  йой  хлопці  швидше,  вже  щось  діється.  
До  пологового  відділення  лікарні  під`їхала  машина.    За  мить,  розчервонілий  Богдан  поніс    дружину,  поцілував  у  шоку,
-  Все  встигли,  тримайся,  все  буде  гаразд.
Ні  на  кого  не  звертаючи  уваги  прямував  у  родову  кімнату.  Зненацька,  де  й  взялася  медсестра,Що  ти  робиш,  сюди  чоловіка  не  можна.  Та  він    ніби  нікого  не  чув.  Коли  нарешті  поклав  її,  тремтячими  руками,  хустинкою  витер  чоло.З  кишені  дістав  довідку  -  дозвіл,  що  можна  знаходитися  біля  дружини  під  час  пологів.    
         Акушерка  прослуховувала  дитя.
 -  Йдіть  напийтеся  води,  ви  щось  бліді,-  звернулася  до  Богдана.  
 Підійшовши  до  дружини,  взяв  за  руку,
-  Потерпи,  сонечко,  потерпи,  я  зараз  прийду.    
         Богдан  зайшов  у  хол,  де  родини  забирають  новонароджених.  В  голові  гудіння,пив  воду,  окропив  обличчя.  Раптовий  дитячий  крик,  привів  його  до  тями.  Очі  ледь  не  вилізли  на  лоба,  глибокий  подих,  пляшку  жбурнув  на  крісло.  
 Голе  дитя  дотягується  до  груді    мами.  Замучена,  знесилена,  побачивши  Богдана  всміхнулася,  дивилася    на  сина.  Її    обличчя    покрите  краплями  поту  та  у  очах  іскринки  щастя.  
-  Любі  мої!  Що  так  станеться  я  знав,  мені  наснилося  і  все  збулося.  Кохана,  дякую  тобі!  Ви  молодці!  Яка  радість,  ми  маємо  сина!  -    ніжно  взяв  її  руку,  поцілував.  Нехай  Бог  йому  дасть  щасливу  долю!

                                                                                                                                                                         2016р.
                                                   
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2016

На пасовиську гуляю/ загадка/

Люди  кажуть,  голосистий,
Неслухняний,  дуже  впертий,
Я  тоненькі    маю  ноги,
І  красиві,  товсті  роги.

Пухкий,  сірий,  як  хмаринка,
В  мене  з  шерсті,  кожушинка,
Як  весною  й  тепло  влітку,
Я  жую  зело  травичку.

На  толоці  погуляю,
Конюшину  пошукаю,
Ще  люблЮ-    моркву,  буряки,
І  картоплю,  ще  й  огірки…

Догляда,  повсякчас  чабан,
Називають  мене    –(Баран).

                           10.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2016

А ти повірила….

О,  зима  -  зимонько,  чому  сльози  розпустила?
Нащо  розплакалась?    Свою  красу  загубила,
Хто  смів  образити?  І  весільну  вуаль  зняти,
Ти  стала  гола,  шкода    не  спроможна  сіяти.

Це  теплий  вітер,  от  зрадник,  на  крилах  прилетів,
Чи  заблукав,  чи  слова  брехливі  нашепотів,
 А  ти    повірила,  пішла  на  інтригу,  чому?
   Він  гультіпака,  чого    відкрила    серце  йому?

О,  зима  -    зимонько,  не  плач,  він  не  вартий    цих  сліз.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2016

Ой, дзвенить дзвіночок

                                                                           /слова  до  пісні/

Задзвенів  дзвіночок  дзень,  дзелень,  дзень,  дзелень,
Круг  ялинки  стали  та  й  співаймо  пісень,
Наступає  свято,  вже  скоро  Новий  рік,
До  маляток  завітав,  срібний,  білий  сніг.

Дзень,  дзелень,  дзелень,  то  ж  хай  дзвенить  дзвіночок,
Дзень,  дзелень,  дзелень  ми  підемо  в  таночок,
Ой  красуне  зимонько,  летять  сніжинки,
Покружляємо,  неначе  балеринки.

Дід  Мороз  поспіша,  несе  подарунки,
Зустрічаймо,  раді,  всюди  линуть  звуки,
Дзень,  дзелень,  дзелень,  то  ж  хай  дзвенить  дзвіночок,
Дзень,  дзелень,  дзелень  ми  підемо  в  таночок.

                                                                             08.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016

Хто ця пташечка?

Хто  ця  пташечка  маленька?
Така  гарна  і  хитренька,
А  на  грудцях,  ледь  жовтенька,
Спинка  трішечки  синенька.

І  у  вирій  не  літає,
 Й  взимку  рідко,  нам  співає,
До  віконця  заглядає,
Як  ми  сало  полюбляє.

Спритна  пташка,  невеличка
Називається  -(Синичка)

                                       08.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016

Сніжна королева завітала

Раптово  сніжна  королева  завітала,
Посохом  -  пензлем,  вміло,  немов  художниця,
В  кожну  сніжинку,  краплю  срібла  добавляла,
 І  танцювала  весело,  як    хурделиця.
>
 Це  ж  дивина!!  Повсюди  кристальні  сніжинки,
Літять  холодні,    мов  променеві  зірочки,
                                                         Як    діамантики,    іскринки  –  балеринки,
                                                     Землю,  накрили,  вже  фантастичні  квіточки.
>
Наче  у  казці!  Пухова  ковдра  сіяла,
До  неї  сонечко,    ніжненько  посміхнулось,
Дітвора  раді,  весела,  зима  гуляла,
І  на  санчатах,  покататись  заманулось.

                                                         06.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2016

Зі святом, сину!

Я    тобі  вдячна,  відважний  сину,
Борониш  ти,  рідну  Україну,
Оберігаєш,  мужньо  від  чуми,
Чужинці  пхаються  сторіччями.

Війна,    гримить  та  це  ж  ворожий  грім,
Та  все  ж  лунає  український  гімн,
Бо  не  здолати  наш  козацький  рід,
Вас  так  навчали  батько,  дід  й  прадід  .
.
Я  поклонюся,  молюсь  за  тебе,
Сину,  благаю,  пошануй  себе,
Думки,як  рій  -  відійде  сволота,
Що  ллє  роками,  на  нас  болото.

Хоче  поставити    на  коліна
А  ми  країна  багата  й  вільна
Бажаєм  миру,  народ  великий,
І  знай  вороже,  що  непохитний.

Зміг  зупинить  Кремлівську  потвору,
Брехням  не  віримо  й  наговору,
Стоїш  рішуче  за  незалежність,
Любов  проявиш,  свою  відданість.

За  чисте  небо  та  мир  на  землі,
Щоб  прилітали  до  нас  журавлі,
І  щоб  щаслива  була  родина,
Завжди  квітуча  вся  Україна!

Хай  закінчиться,  проклята  війна!
Та  й  знов  луна,  пісня  солов`іна,
Хай  ясне  сонце,  світле  майбуття!
Із  святом  сину!  Добра  і  щастя!

06.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2016

Андрійко і перший сніг/ проза/

       Надворі  пізня  осінь.  Небо  затягнуте  сірими  хмарами.  Дахи  і  дерева    іскрили  сріблястим    інеєм,  а  вся  земля  покрилася  памороззю.
Вже  зранку    пролітали  маленькі  сніжинки,  то  дуже  рідко,  то  частіше,  вони  кружляли    і    встеляли  землю  та  з  часом  почався  мілкий  сніжок.  А  під  обід  сипав  лапатий,  густий  сніг.
В  хаті  було  тепло  і  затишно.  Бабуся    на  столі  різала  овочі  на  борщ,а  Андрійко  сидів  поруч,  грався    іграшковими  машинками.
Онук  за  вікном  побачив    сніжинки.,
-О!  Бабусю  це  що?
Вона    не  поспішаючи    подивилась  .                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        -  Бачиш,як  красиво  надворі,все  біле  -  біле,  це  справжній  перший  сніг.
А,  як  це  справжній,  перший?-здивовано  запитав  онук.
-Справжній,  бо  це  не  крупинки,  бо  без  дощу,  бо  такий  пухнастий  і  густий.  Земля  замерзла,  тож  відразу  розставати  не  буде,  хіба,що  потепліє.  А  перший,  бо  в  цьому  році,  ще    його  не  було,-  продовжила  бабуся.
-А,  що,  як  розтане,  а  потім,  як  знову  буде,то  буде  другий?,-  не    міг  вгамуватися  малий.
-Так  ,любий,  так,  тільки  потім  вже  не  рахують,коли  зима  то  він  частенько  йде,  а  ти,що    не  пам`ятаєш  в  тому  році?
Малий  відкопилив  губу  і    заперечуючи  кивав    головою.
 Розчепірив  пальчики  на  руках,
-Що  і  пальчиків  не  досить  загинати,  в  мене  їх,  аж  десять.
-Ах  ти  моя  радість,  не  досить,  ні.  Всі  дітки  люблять  сніг,  він  красивий,  пухнастий  бо  з  сріблястих  сніжинок.  Вони  легенько  летять  з  хмаринок  до  нас,  бачиш,  все  небо  затягнуло  хмарами,тож  напевно  буде  іще  сипати.
-Вже  ,як  буде  багато,  можна  кататися  на  санчатах  та  лижах,  ліпити  снігову  бабу,чи  сніговика.
-А  я  бачив  в  мультику  сніговика,такого  здорового,він  листа  Діду  Морозу  передав.  Дітки  подарунки  заказали,  щоб  він  їм  на  Новий  рік  приніс.  А  мені  теж  принесе,чи  ні?
Бабуся      погладила  онучкові  голівку,заглянула  в  його  зацікавлені  оченята,  посміхнулася,
-  Звичайно  ,мій  любий,  всім  слухняним  діткам  приносить.
-А  що  ти    мамі  і  татові  не  казав,  щоб  вони  лист  написали?
-Як  не  казав?Давно  сказав,  як  ще  мультик  бачив,  навіть  намалював  в  подарунок  Діду  Морозу    ялиночку  всю  у  гірляндах.  І  просив  у  Діда  Мороза  іграшкову  машинку  <  КрАЗ>,  бо  не  маю  чим  пісок  перевозити  мамі  на  грядку,-  емоційно  сказав  Андрійко.
Бабуся  дивилася  на  онука  і  думала,  ба  який    розумний,  де  в  наші  роки  були  такі  іграшки,  як  ми  були  маленькі,навіть  ляльки  не  мали  за,  що  купити.  Час  іде,  діти  зараз  набагато  розумніші,  треба  вже  навесні  хлопчика  до  садочка  відправляти,  що  він  зі  мною  навчиться….
-  Слухай,  а  яка  різниця  сніговик  і  снігова  баба,-  не  заспокоївся  онук.
Стара  глянула  на  малого,  махнула  головою  і  посміхнулася,
-У  сніговика  на  голові  відро,а    сніговій  бабі  одягають  хустку  і  намисто.
-О,яке  ще  намисто,  таке,як  у  мами?
-Ні,хлопчику,ми    колись  в  дитинстві  збирали  горобину  чи  калину  і  робили  з  них  намисто,  а  хустинку  часом  замінювали    віночком  з  сухих  трав..
   Андрійкові  вже  йшов  п`ятий  рік,  після  року  весь  час    з  бабусею,що  могла  те  й  вчила  хлопчика  та  відчувала,  що  дитині    треба  більше  спілкуватися  з  дітьми.
Донька  з  чоловіком  відколи    в  Дніпрі  закрили  завод,  працювали  на  базарі,в  ракушці.  Хіба  це  життя,  виживання,  досить  працювали  на  когось  та  й  ще,  аж  до  вечора  і  з  одним  вихідним,  ще  й  платили  мало.
 Понеділок  був  для  малого  справжнім  святом,батьки  завжди  намагалися  провести  весело  цей  день,  хоча  за  тиждень  були    виморені,  їм  теж  хотілося  відпочити  і  вдома    роботи  хватало.
Вже    пообідали,  малий    притулився  головою  до  скла    у  вікні  і  тішився,  як  сипле  сніг.
-Бабусю,  давай  я  піду  на  двір,  бачиш  скільки  насипало?!
Вона  швидко  дістала  одяг  та  зимові  чобітки.
-Ого,  які  волохаті!    І  такі  м`якенькі,-  помітив  хлопчик.
Вже  поспішав,  натягував    чобітки  та  одяг.  Бабуся  посміхається  до  онука,  
-  Молодець,  вже  майже  все  сам  вмієш  робити.
-А  рукавички    у  кишені,якщо  в  ручки    буде  холодно,то  обов`язково  їх  одягнемо.
Бабуся  на  веранді  захватила  совок  і  маленьке  відеречко,
-  На  це  тобі  знадобиться,  пішли.
Вона  відчинила    двері,  свіже  повітря  з  снігом    вдарило  їм  в  обличчя.  Під  ногами    лежав    білий,  яскравий  сніг.  Хлопчик  задоволено  дивився,не  наважився  на  нього  стати,-
-О,  як  багато!  Що  будемо  чистити,  ти  казала?
Андрійко    крутив  головою  на  всі  сторони,  любувався  сніжним  покривом.
-Давай,  давай  веселіше,-  підбадьорила    бабуся.
     Він  одяг  рукавички  і    почав  метушитися,швидко  маленькою  лопаткою    відкидати  сніг  поруч  з  бабусею.
Бігав,  залишав  сліди  на  снігу,  потім  лопаткою  накладав  собі  в  відеречко,  ніс,  висипав  на  клумбу.
Бабуся  пішла  кругом  хати  з  мітлою,  замітати  сніг  з  призьби.
Андрійко  розігрався,  набирав    лопаткою  сніг,  підкидав  вгору,  весело  сміявся,  тікав  від  нього,як  той  падав.
Сніг  попадав  на  обличчя,він  задоволено  морщився  і  ухав  від  радості.
Бабуся  вийшла  із-за  хати,  спостерігає,  посміхається,  тішилася,  як  він  грався  з  снігом,
-От  бачиш,як  добре!  Я  буду  на  веранді,  а  ти  ще  трохи    пограйся    з  снігом,  тільки  не  здумай  в  рот  брати,  бо  захворієш.
     Як  тільки  бабуся  відійшла,малому    відразу  ж  закортіло    спробувати,який  він  на  смак.  Оглянувся  на  всі  боки,  зняв  рукавичку,
-А  ну  йди  спробую,  який  ти  ?-  проговорив  і  лизнув  сніг,  який  взяв  в  долоню.
-Тю,я  думав  хоч  трохи  солодкий,  бо  ж  білий,  як  цукор,  а  ти  тільки  холодний  і  смаку  зовсім  ніякого,-  бурчав  під  ніс.
 Раптом  скрипнули  двері  з  веранди,малий  швидко  відвернувся,  одягав  рукавичку.  Знову  повернувся  в  сторону  хати  та  звідти  вибіг  Мурчик,  двері    знову  скрипнули  і  зачинилися.
Вже  погнався  за  котом,той  справно  заліз  на  дерево,  махав  хвостом.
-Ба,  який  герой,  зовсім  не  боїться  снігу,  я  більший  за  тебе,  а  зразу  боявся  навіть  ступнути  на  нього,-  проговорив  весело.
   -  Андрійку,  ходи  вже  до  хати,  досить  на  сьогодні.  Завтра  батьки  будуть  вдома  ,  може  будеш  з  ними    ліпити  сніговика,  якщо  ще  сипатиме  сніг,  -  гукала  бабуся.
   Озираючись,  набрав  у  совок  снігу,  заніс  до  веранди,  сам  же  зайшов  в  хату,почав  роздягатися.  
Бабуся  допомогла  ,  потім  заставила    випити  теплого  молока  з  медом  і  уважно  дивилася  на  нього,
-Це  щоб  не  захворів,  бо  бачу,  щось  очі  ховаєш,часом  сніг  не  їв?
У  малого  відразу  почервоніли  вуха,опустив  голову,  дивився  з  під  лоба.
-Та  я  це….  трохи  попробував,    ледь  -  ледь  лизнув,  хотів  дізнатися,  який  на  смак,  але  не  їв,  правду  кажу.
-Він  холодний  і  з  мікробами,  від  яких  можна  захворіти,-    сказала  сердито.
-Ні,  я  їх  там  не  бачив,  вони  не  ворушилися.
Вона  голосно  засміялася.
-Мама  ж  тобі  пояснювала  для  чого  мити  руки,чи  ти  забув?  Їх    там    завжди  багато  та    так  просто  не  видно,  тільки  через  мікроскоп.
Здвигнув  плечима,--А  ,що  таке  мікроскоп?
_Досить,  іди  грайся,завтра  маму  запитаєш,вона  тобі  пояснить.
Андрійко  сів  за  стіл,  знову  грався    іграшковими  машинками,натягував  колеса  до  них,  які  ж  сам    познімав.  Раптом  пригадав,що  лишив  на  веранді  сніг,  поглядав  в  сторону  бабусі,вона  крючком  в`язала    носки.
-Ой,  бабусю  надворі  вже  майже  темно,  ти  напевно  забула,  твій  серіал  скоро.
-А  й  справді,  бач  ,який  уважний  і  все  то  ти  пам`ятаєш,-посміхаючись  сказала  і  пішла  в  другу  кімнату.
Вже  побачив,що  сіла  в  любиме  своє  крісло,тихенько  вийшов  на  веранду    ,швидко  схопив    лопатку  і  заніс  до  хати  ,здивовано  дивився  на  неї,  заглядав  під  неї,а  там  було  лише  трохи  води.
-Де  ж  ти  подівся?Я  ж  хотів  з  тобою  погратися,  мені  самому  так  сумно.  Що  не  хочеш  зі  мною  дружити?-  Бурчав,  нахиливши  голову.
Раптом  зовсім  поруч  почув    здивований  голос    бабусі,-
Ти    мабуть  приніс  сніг  до  хати?
 -Так,  він  на  веранді  був,я  пішов  забрав,а  там  тільки  трохи  води,    десь  втік,-    говорив  вже  з  сльозами  на  очах.
Взяла  його    на  руки.
-  Сонечко  ти  моє,  напевно  забув,я  ж  тобі  сама  розповідала,що  коли  тепло  сніг  перетворюється  на  воду.  Ти  ж  бачив  кілька  раз,як  я  мию  холодильник  ,з  морозильної  камери  забираю  лід  і  кидаю  у  мийку  і  він  там  розтає.
-  Бачив  ,так  тож  лід,  він  же  не  такий  легкий  і  пухкий,  як  сніг.
 -  Послухай  ми  зараз  візьмемо  цю  водичку  поставимо  в  морозильну  камеру  і  через  якийсь  час  побачиш  що    буде.
Андрійко  трохи  повеселів,    з  совочка  вилив  воду  в  одноразовий  стакан  і  поставив  в  холодильну  камеру,  пішов    дивитися  мультик,  який  розпочався  після  серіалу.
Пройшло  небагато  часу,  забрав  стакан  з  холодильної  камери  і  заглянув,  а  там  тільки    по  краях  ледь-ледь  почала  замерзати  вода,
-  Щось    ще  не  бачу  льоду,-  здивовано  проговорив,,  підніс  і  показав  їй.
 -  Ще  мало  часу  пройшло  та    вже  придивись  уважно,  по  краях  бачиш  маленькі  тоненькі  льодинки.    Тож  трохи  зачекай,  з  пів  години,  тоді  подивишся  .
Вже  вечеряв    гречану  кашу  з  молоком,  весь  час  очі  зупинялися  на  годиннику.  Він  ще  не  розумів,  як  визначити  час  та  пересування  стрілки  з  одного  числа  на  друге,це  означало,  що  пройшла  година,так  його  вчила  бабуся.  
   -  Андрійко,  батьки  будуть  пізно,  бо  приймають  товар,тож  ходи  чистити  зуби  і  підемо  спати,  розповім  тобі  казку.
-  Зараз,почекай,  подивлюся    до  води,-  відкрив  холодильну  камеру.
-  Ой,дивися,  справді  тільки  лід,він  не  такий,  як  білий  сніг,  а  прозорий.  Тепер  я  вже  знаю,  як  сніг  перетворюється  на  воду,  а  потім  на  лід,-    сказа  вдумливо.
   На  веранді  заскрипіли  двері,  до  хати  зайшли  батьки.
Андрійко,  від  радості,  аж    підскочив,
-О  !Мамо,  тато!  А  що  я  вам  зараз  розповім!  Скільки    сьогодні    нового  узнав!  Давайте,  швидко  роздягніться  і  сідайте  вечеряти,а  я  буду  вам  розповідати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704406
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016

Бачу батьківську хату

Я  часто  бачу    рідну  хату  у  сні,
Здається  чую,  юних  дерев  пісні,
Пелюстки  квітів,літають  пахощі,
В  серці  ношу  красу,  ніжність,  пестощі.

Стекли  роки,  забагато  гіркоти,
Ми    всі  пізнали  в  житті  смак  злидоти,
Весняний  вітер,  десь  поніс,  розвіяв,
Надію  в  краще  майбуття  посіяв.

Я  то  радість,  ходжу  по  городу,
Торкнулась    вишеньок,    квітучу  вроду,
Росли  рядочками,  мов  усміхались,
Тут  ,  біля  них,  ми  босоногі  грались.

Не  заросла  стежина  бур`янами,
Там  чужі  люди,  а    я,  все    з  думками,.
 Немов  дитя,  дуже  хочу  до  мами,
Сюрприз    зробити,своїми  руками.

Їй    одягнути  вишиту  хустинку,
Подарувати  букетик    барвінку,
Ці  квіточки,  вони  дуже  любили,
І  доглядати,  щоденно  нас  вчили.

Йдучи  лишила,  лише  ніжний  погляд,
Мені  здається,  наче  була  поряд,
Наче  в  дорогу,  ти  благословила,
Щоб  доля  добра,  Боженьку  просила.

Пробачте  мамо,  часом  очі  сумні
Буває  тяжко,  бо  я  ж  на  чужині.

                                                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704399
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016

З першим снігом завітав/ Загадка/

Він  зимоньку  дуже  чекав,
Із    першим  снігом  завітав,
Одяг  червоний  фартушок,
Й  буренько-  сірий  пиджачок.

 І    радо  по  гілках  скакав,
Всякчас  калину    обривав,
Насіння  любить  з  бур`янів,
І  ягоди  збирав  з    кущів.

Літає  швидко  фур,  фур  –  фур,
Як  зветься  пташечка?  –  (Снігур)

                             01.12.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2016

Из жизни Петра второго 18+

Моя  душа,…  прекрасная    царица,
Я  всё  мечтал  тобою  насладиться,
Сказочной  ночью  в  постели  целовать,
Нежно  и  страстно,  тёплую  грудь  ласкать.

Меня  согрела,  была  совсем  не  прочь,
Заколдовала  нас,  кудесница  ночь,
И  не  сдержался,  горела  моя  плоть,
Шептал,  просил  родить  сына  или  дочь.

Разлито  было  в  страсти  красно  вино,
Тебя  хотел….  этого  ждал    так  давно,
Я    царь,  а  ты,  моя  душа  –  царица,
Чиста,  прозрачна  в  колодце  водица.

Мы  из  одной  чаши  будем  её  пить,
Буду  любить!  Без  тебя  не  смогу  жить!
Прошло  пол  года  и  Бог  её  забрал,
 Уж  в  одиночестве  плакал  и    страдал,
 Уж  горевал  немного,  пил  безбожно,
Как  прекратить?    Казалось  невозможно.

Меня  споив  же,  молодого  царя,
 Дочь  Долгорукий  взял,  подослал  любя,
А  ранним  утром  совсем  не  мог  понять,
Ночью  был  пьян…как  же  решился  обнять?
Не  посмел…  род  знаменитый  ославить,
 Катю  невестою  -  решил    представить

***
Наслаждался  жизнью…  она  коротка,
Не  замечал,  что  его  смерть  уж  близка.

2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704004
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.12.2016

Тернистий шлях

Тернистий  шлях  має    ненька  –  Україна,
Війна  кровава  іде  за  мир,  свободу,
Нас  не  здолати!  Була  і  буде  вільна!
Бо  сини  наші,  всі  козацького  роду.

Непереможні,  є  дух  непохитний!
Знов,  як  чума,  підлазить  непроханий  гість,
Підступний,  злющий  противник  ненаситний
Більше  немає  жалю,  огортає  злість.

Колись  кричав  з  екрану,-  Як  рідні  брати,
Тепер  ми  знаємо,  брехня  й  пропаганда,
Горить    Донбас,  йде  війна.  І  забрали  Крим,
Уже  три  роки,    не  вгамується    банда.

Ми  не  забудем,  дітей,  Небесну  Сотню,
Стояли  мужні  за  покращення  наше  життя,
Смерті  у  очі  дивилися  за  волю,
За  дітей,  рідних,  за  краще  майбуття!

Героям  Слава!    І    всім  велика  шана!
Кожен    із  нас,  пам`ятає  страшні  часи,
Мабуть  ніколи  не  загоїться    рана,
Боженько,  прошу,  Україну  збережи!


2016р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2016

Бабусеньку люблю/ пісня/

Ой    я  маленька    Настуся,
У  вишиванку  одягнусь,
Так  мене  любить  бабуся,
Тож    туди  -  сюди  повернусь.
Пр.
Ой,  люлі  люлі.  Ой,  лю,  лю,
Я  теж  бабусеньку  люблю,
Ой,  люлі,  люлі.    Ой,  лю,  лю,
Дуже  бабусеньку  люблю.

Умію  гарно  танцювать,
А  іще    віршики  читать,
Бабця  погладить  голівку,
І  поцілує  у  щічку.
Пр.
Погляне  тепло  і  ніжно,
Обійме  люба,  так    міцно,
Стрічки  у  коси  зав`яже,
І  добру  казку  розкаже.
Пр.
 Завжди    уважна  я    буду,
Всі  казочки,  не  забуду,
А,  як  велика,  підросту,
Своїм  малятам  розкажу.
Пр.
Ой  веселенько,  співаю,
 Я  голосок  дзвінкий    маю,
Вона  щаслива,  радіє,
 І  мені  серденько  гріє

Ой,  люлі,  люлі.  Ой,  лю,  лю,
Я  теж  бабусеньку  люблю,
Ой,  люлі,  люлі.  Ой,  лю,  лю,
Дуже  бабусеньку  люблю.

                       30.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2016

Пишалась ніч

Вбралася  ніч  у  зоряний  сріблястий  одяг,
Пишалась  ним,  радо  до  місяця  всміхалась,
Він  полюбив  шалено,  проклав  до  неї  шлях
Боявсь,  щоб  більше  ні  одному  не  дісталась.

Він  так  уміло,  з  любов’ю  до  неї  моргав,
Його  блудниця  осяйно  зачарувала,
Та    кожен  раз,світанок  зваблював,  підступав,
За  ним  впадала,  зорі  донизу  скидала.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2016

Колючий та трішки спритний /Загадка/

Скажіть  дітки  хто  він  такий?
Тож  колючий,  трішки  спритний,
І    полює,  завжди    в  тиші,
Вміє  добре,  ловить  миші.

Ловить  любить  зміїв  й  вужів,
Полюбляє  і  комарів,
Спить  із  осені,  до  весни,
Бачить  гарні,  цікаві  сни.

Очі  хитрі  та  й  кругленькі,
Як  намисто,  ледь  чорненькі,
Вушка  має,  він  маленькі,
Тонкі  ніжки,  коротенькі.

Багато  носить    голочок,
Здається  справжній  будячок,
Хто  ж  це  дітки  –  це  (Їжачок).

                                         28.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2016

Ти послухай осінь

Ти  послухай  осінь,  так  час  поспіша,
Почорніли  трави,  коси  шпориша,
Та  й  вуаллю  вкрились,  пора  відпочить,
Встиг  веселий  дощик,  всюди  підмочить.

На  шматки,  рве  листя  -  в`їдливий  вітер,
Все  ж  лишився,  десь  кольоровий  бісер,
Та  краса  осіння  тихо  засина,
А  осина,  вже  давно  в  лісі  дріма.

І  земля  здається,  вся  золотою,
Листопад,  вже  набавився  з  листвою,
Та  частіше,  до  нас  небо  хмуриться,
І  окраса  поступово  губиться.

Ти  чаклунко,  мила,  всюди  сивина,
Вже  тумани  густі  й  сіра  пелена
Та  скажи,  то  ж  нащо,  зайшла  у  мій  сад,
Я  тебе,  не  хочу,  вертайся  назад.

Хоч  взяла,  всіх  у  полон  твоя  краса,
Таки  мрію,  тепер,  щоб    прийшла  весна,
Щоб  лунав,  скрізь  дзвінкий,  солов`їний  спів,
І  душа  раділа  й  бузочок  зацвів.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2016

У день скорботи

У  день  скорботи  запалю  свічку,
Поставлю  в  себе,на  підвіконні,
А  поряд  хліб,  свячену  водичку,
Щоб  простягли  янголи  долоні.

Всі,  що  на  небі,  давно  злетіли,
В    роки  страшенні,  голодомору,
А  вони  ж  Боже,  жити  хотіли!
Прийшли,  лишили  пусту  комору.

Забрали  все  ,бо  стали  куркулі,
Вважали  так,  нащо  Україна?
Зостались  села,  майже  вимерлі,
Але  ж  не  сталось,  бо  ж  непохитна!

Щодень  гнобили,  мучили  людей,
Хотіли  всіх  кинуть  на  коліна,
О  скільки  ж  було,  Боженько,  смертей!
Все  ж  не  здолали,  є  Україна.

Ні,  не  забули  вистраждані  дні,
   Голі  тіла,  лежать  не  сховані,
Нема  прощення,  хитрій  сатані,
За  злодіяння  й  за  біль  скоєні.

У  день  скорботи  запалю  свічку,
Поставлю  в  себе,  на  підвіконні,
А  поряд  хліб,  свячену  водичку
Душа  ятриться,  сльози  солоні…


20.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2016

Кажуть, я хижак / загадка/

Усі  кажуть,    що  я    хижак,
Курей  красти  справжній  мастак,
Бо  крадусь,хитро  у  сарай,
То  мене  тільки  й  доганяй!

Я  горжусь,  ціную  хвоста,
Гарна  шубка,  ледь  –ледь  руда,
А  на  шиї  біла  плямка,
Ну  неначе,  то  краватка.

Тож  осінньою  порою,
Не  побачать  між  листвою,
Всі  спішать  мене  спіймати,
Цей  пухнастий  хвіст  дістати.

В  ліс  ховаюсь,  аж  поміж  хмиз,
Угадайте,  це  хто  ж  я?  –  (Лис).

                                       24.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016

Май голову на плечах 18+

               Літо…    світанок  умивається  росою  з  туману…
     Ясні,  теплі  промені  сонця  прилягали  до  землі.  Небо  чисте,  блакитне.  Уздовж  дороги  високі  дерева,  де  -  не  -  де  видніються  квітучі  кущі  шипшини.  Сонячні  промені,  часом  пробивалися  поміж  дерев,  витанцьовують,  миготять  по  високій  шовковій  траві,  іще  деінде  поблискують  прозорі  краплі  роси.  Вдалині  виднілися  поля.
   Зненацька,    в  машину  заглянуло  сонце,    засліпило  Сергію  очі.  Він,  все  ж  намагався    швидко  їхати  і  в  той  же  час  старався  бути  уважним.  Траса  Київ  –  Вінниця,  не  дуже  заповна.  Дорога  непогана,  інколи  машина  відривається  від  землі,  здавалося  летить.  Думки  не  покидали,  як  добре,  що    сьогодні    маю  вихідний  та  що  робитиме  далі,  не  мав  гадки.  В  голові  шуміло,  тривожно  на  душі,  раз  подзвонила  бабуся,  мабуть  зовсім  погані  справи.    Щоб  не  приїхати,  такої  думки  навіть  і  не  мав.  Адже  вона  його  вибавила,  водила  до  школи.  Згодом,  можна  сказати  вивчила  в  університеті.  Дідусь  помер  три  роки  назад.  Коли  минув  десятий  рік,  в  дорожній  аварії  загинули  батьки.    Після  школи  навчався  в  університеті.  Тепер,    у    одній  з  лікарень  Києва,  працює  стоматологом.  Два  роки  назад  бабуся  віддала  свої  заощадження,  недалеко  від  поліклініки  купив  двокімнатну  квартиру.  Бабусю  він  любив,  хоча  інколи  і  мали  суперечки,  але  вона  йому  замінила  маму.  Бувало    й  сварила,  а  іншим  разом  цілувала,  розповідала  казки.  Як  подорослішав,  де  в  чому  радить.  Своє  життя  присвятила    єдиному  онуку.
     Село  недалеко  від  траси.  Він  уже  їхав  по  сільській  дорозі,  по  обіч    побачив,  як  із  сумкою  поспішає  дівчина.  «Ха»  -  подумав,  як  берізка  струнка  і  ніжки  так...  нічого.  Натиснув  на  гальма,  зупинився  біля  неї,
 -  Ви  не  підкажете,  як  проїхати  на  вулицю  Західну?
 Дівчина  напевно  не  очікувала,  оторопіла,  здивовано  подивилась  на  нього,  ледь  опанувавши  себе,
 -  Он,  туди  доверху,    а  згодом  вправо.
 -А  може  я  довезу  вас?
 Вона  так  на  нього  подивилася,  що  ладний  був  крізь  землю  провалитися.  Від  сорому,  аж  у  жар  кинуло,  на  скронях  виступив  піт.  Вузенькі  брови  незнайомки  суворо  здвинулися,  смарагдові  очі,  аж  іскрилися,  блискали  немов  вогники.  Раптом  зневажливо  повернулася    і  знову  йшла  по  дорозі.
 Ой,  який    же  я  дурник!  Така  гарненька,  таке  впоров  -  у  душі  себе  сварив.    При  нагоді  треба  попросити  вибачення,  невдало  пожартував.
   До  обійстя  підігнав  машину,  поспіхом  відчинив  хвіртку,  забіг  до  хати.  Бабуся  лежала  бліда,  побачивши  онука,  розплакалася,
 -  Ой,  онучку,  ти  такий  гарний.  Молодець,  що  приїхав,  щось  я  здаю,  тиск  замучив.
     Вона  розповіла,  що  був  лікар,  виписав  рецепт.  Тепер  треба  з  рахунку  зняти  пенсію  й    купити  ліки,  бо  при  собі    грошей  більше  не  мала.    Щоб    зміг  за  неї  отримувати  пенсію,  приготувала  довіреність.  Він  взяв    її  сухенькі  руки  приклав  до  свого  чола,
 -  В  мене    є  гроші,  не  хвилюйся.  Я  все  зроблю,  як  треба.
 Допоміг    їй  переодягтися,  поспішав  у  аптеку  та  до  ощадкаси.
   У  вікні  каси,  нікого  не  було.  За  склом  виднілося  обличчя  тієї  самої  дівчини,  що  зустрічав  на  дорозі.
 -  Я  хочу  у    вас  попросити  вибачення,  повівся,  як  ідіот,-    червоніючи  видавив  з  себе.
   Суворим  погляд  не  був,  мовчала.  Раптово  зачинила  віконце,  почала  рахувати  гроші.
 -  Ні!  Ні!  Будь  ласка,  в  мене  до  вас  заява….
 Віконце  відчинилося,  дівчина  трохи  зніяковіло,  взяла  документ.
 -  А  що,  бабця  Маруся?  Можливо  захворіла,  що  сама  не  може  прийти?
 -  Так.  Я  її  онук  Сергій.  Тож  ось  і  познайомились.
   Отримав  гроші,  чомусь  розгублено  поводився,  подумав  -  що  це  зі  мною.  Але  іще  раз  зирнув  на  молоде  ніжне,  симпатичне  обличчя  дівчини  й  швидко  вийшов.
За  два  дні    Марії  стало  трохи  краще,  але  з  ліжка  не  вставала,  крутилася  голова,  почувалася  кволою,  знесиленою.
 Сонце  ледь  -  ледь  виднілося  на  сході.  В  цю  пору  село  вже  не  спить,  кричали  півні.  Десь    дружно  ґелґочуть  гуси,  череда  корів  поспішала  на  пасовисько.
 Сергій  гнав  машину,  виїхав  на  трасу.  Понеділок,  треба  до  початку  робочого  дня  встигнути.
 Заява  на  відпустку,  вже  була  підписана  головним  лікарем,
 -  Ти  далі  що  плануєш…  на  зовсім    у  село?
 -  Та  ні,  думаю  бабуся  здійметься  на  ноги,  тоді  й  повернуся.
 Він  знову  за  кермом,  поспішав  у  село.  По  дві  сторони  дороги  виднілися  рядки  буряків,  а  далі  ряд  дерев  та  кущів.  Уважно  вдивляється  в  дорогу  та  думки  повертаються  до  дівчини.  Чия  вона?  Скільки  років?  Чи  знає  її  бабуся?  Ні,  мабуть  не  заміжня,  заспокоював  себе.
       Машина  зупинилася  біля  двору.  На  стільчику  сиділа  Марія,  помітивши,  махнула  рукою,
-  О,  приїхав,  а  як  же  робота?
 -  Все  добре,  тепер  я  у  відпустці.  Задоволено  подивилася  на  онука,  він  підійшов  до  неї,  обійняв  
-  Ну,  а  як  ти?
 -  Краще…      хіба  не  бачиш.  Піднялася,  вийшла  на  поріг,  а  по  сходах  боялася  зійти.  Раптом  побачила  на  дорозі  Маринку  –  Петрівських,  вона  на  роботу  йшла,  от  і    гукнула  її,  щоб    мені  допомогла.    
   -  Це  та,  що  працює  в  ощадкасі?
 -  Так,  а  ти  звідки  її  знаєш,  вони  ж  років  п`ять,  як  до  нас  приїхали,-  здивовано  подивилась  стара.
 -  Та,  так,  якось  їхав,  бачив  йшла  по  обіч  дороги.
     Секретів  від  неї  не  мав,  не  соромився,  засипав  запитаннями.  Вона  крадькома  позирає  на  онука,  розповідає  про  все  село.  Хлопець    тішився,  дев`ятнадцять  років,  це  ж  чудово,  не  заміжня.
 -  Ну  я  вже  заморилась,  допоможи  стати,  піду  полежу.
         Сергій  приготував  картоплю,  в  сусідки  купив  сметани  та  молока.  За    столом  пообідали,  спілкувалися,  обговорювали  погоду  та  врожай.  Трохи  пізніше  рубав  дрова,
 -  Бабусю,  а  ти    зі  мною  в  Київ  поїдеш?  В  неї  затрусилися  руки,  торкнулися  білої  хустинки,  поправляла  її.
 -Що  ти!  А  моя  хата?  Я  вже  думала…  закінчиться  твоя  відпустка,  що  далі  робити.  Не  знаю,  подумаю.  Але  що  там,  на  третьому  поверсі  робитиму?  Як  у  клітці,  ні  з  ким  навіть  поспілкуватися,  ти  ж    щодня  працюєш.  Та  й  тобі  треба  одружитися,  вже  минуло  двадцять  п`ять  літ,  то  ж  пора.  А  може  в  тебе  є  хтось?  Одружився,  а  мені  нічого  не  сказав….
     Він  підійшов  до  неї,  обійняв,
 -  Ну,  що  ти,  хіба    я    би  міг  так  вчинити.  Вже  думаю,  що  є.  
 -  А  хто  вона?    З  Києва?
 -  Побачиш.  Я  піду…  може  риби  на  вечерю  зловлю,  чи  на  завтра,  -  намагався  якнайшвидше  перевести  розмову.
     Невеличка  річка  трохи  глибока,  розповідала  бабуся,  що  колись,  навіть  соми  водилися  в  ній.  Тепло  на  душі,  такого  спокою  давно  не  відчував.  Він    задивляється  у  воду,  а  бачить    обличчя  дівчини,  посміхнувся,  знову  зловив  себе  на  думці  про  неї.  А  можливо  якось  вдасться  ближче  познайомитися.  Риба  не  дуже  клювала  та  все  ж  декілька  карасиків  таки  спіймав.
 Повертався  додому  з  відром,  з  якого  ледь  не  вискакувала  риба.  По  дорозі  назустріч  йшла  Марина.
 -  Доброго  вечора,-  зупинився.
 Вона  зашарілася,  поправляє  кучеряве  волосся,  що  спало  на  вишиванку.
 Вишиті  червоні  маки,  підкреслювали  її  округлу  форму    пишних  грудей.  О,  сама  струнка,  а  славна,  все  при  ній,  мов  блискавка,  промайнула  думка.  Вона  привіталася,  сміливо  дивилася  в  очі.  Та  він  не  розгубився,  пожартував,  
-  Ну,  що  покажеш  де  живе  моя  бабуся?!
 Обоє  весело  засміялися.
 -  Може  допоможеш  юшки  зварити?  -  зненацька  запитав  її,  сам  не  зміг  второпати,  як  це  сталося.
 -  А  чом  би  й  ні!  Зараз  зайду  додому,  скажу  батькам.
 По  вулиці  йшли  не  поспішаючи,  вона  крадькома,  раз  –  по  –  раз  повертала  голову,  поглядала  на  нього.  А  йому  не  вірилося,  що  все  так    просто  сталося.  Так  не  передбачено,  був    дуже  задоволений.
 Марія  немов  ожила,  весело  позирала  на  молодих,  щось  шепотіла.  Вечеряли  в  трьох,  бабуся,  дивилася,  то  на  онука,  то  на  Марину,  збуджено  розповідала  про  своє  життя.  Вона  зрозуміла,  що  це  все  не  просто,  відчувала,  що  дівчина  сподобалася  йому.  Він,  сам  того  не  помічаючи,  тримав  дівчину  за  руку,  йому  так  не  хотілося,  щоб  вона  йшла  додому.
 -  Сергію,  вже  темно,  проведи  Маринку  додому.  Віддай  батькам,  знай,  за  неї  головою  відповідаєш.
 -  Та  звичайно!
 -    Це  недалеко,  метрів  чотириста,  -    тихо  проговорила  дівчина.
Вечір  заворожував  красою.  Неподалік,  ще  цвів  жасмин,  а  на  клумбі  квіти  матіоли,  від  них    розносилися  п’янкі  пахощі.  Він  сміливо  поклав  руку  на  її  плече.  Вона  не  цуралася,  мовчала,  йшли  не  поспішаючи.    В  його  грудях  щось  тиснуло,  хотілося  обійняти,  цілувати.  Раптом  затремтів,  зупинився.  Так,  треба  себе  взяти  в  руки.
Вона  помітила,  здивовано  зиркнула  й  відразу  прискорила  ходу,
 -  Ось,  я  вже  вдома,  що  будеш  батькам  віддавати,  як  казала  бабуся?
 Не  знати  де  взялася  сміливість,  рукою  взявся  за  хвіртку.  Раптово,  надворі  загорілося  світло,  з  хати  вийшов  батько,
 -  О!  Я  думаю,  де  пропала.
І  до  нього  протягнув  руку,-  Доброго  вечора!  
Він  привітався,  але  трохи  засоромився.  Старий    більше  ні  про,  що  не  запитував,  повернувся  до  хати.
 Сергій  взяв    її  за  підборіддя,  ніжно  поцілував.
-  Ну  я  йду,  давай  завтра  ввечері,  зустрінемося  біля  річки.
 Вона  оніміла,  але  не  проти  іще  поцілунків.  Це  так  сталося  миттєво,  здалося  втратила  самоконтроль.  Коли  прийшла  до  тями,  розгублено  кивнула  рукою  й  кинулася  до  хати.
       Забігла  до  хати…  в  кімнату,  гучно  билося  серце.  Відразу  зайшла  мати.
 -  Ти  що  така  червона?  Що  в  гостях  у  баби  Марії  була?
 -  Мамо,  нічого  не  питай,  в  гостях  та  здається  я  закохалася.  Він  якийсь  особливий,  бере  мене  за  руку,  а  в  мене  шалено  б`ється  серце,  сама  не  знаю  чого.  Мати  вже  за  столом,
   -    Доню  -  доню,  таке  воно  життя,  молоді  роки  завжди  прекрасні.  Люди  кажуть  хлопець  гарний,  толковий,  працює  в  Києві  стоматологом.  Дивися  сама  та  май  голову  на  плечах.
 Марина    майже  пів  ночі  не  спала.  Все  думки  про  нього,  а  може  він    прото  так,  посміятись….
     Коли  він  прийшов  додому,  бабуся  вже  відпочивала.  Прохолодне  ліжко,  нагадало  про  її  ніжний  дотик  уст.  Ой,  мабуть  закохався.  А  вона  й  оченята  закрила,  немов  очікувала  іще,  задоволений  засинав.
         Спливав  час…  Сергій  зустрічав  Марину    з  роботи.  Йшли  до  нього  додому,  вона  допомагає  прибирати  та  готувати  смачні  страви.  Йому  це  сподобалося.Так  –  так,  видно  знайшла  до  мене  ключ,  думки,  як  оси,  довго  не  давали  заснути.
 Якось  одного  дня,  хотів  зустріти  її  з  роботи  та  був  вихідний  день,  не  знав  куди  себе  подіти,  чекав  вечора.  
Сонце  сховалося  за  обрієм.  Вода  в  річці  переливається  різними  кольорами,  немов  загравала  з  останніми  променями.  Марина  йшла  по  стежці,  поглядаючи  на  небо,
 -  Ой,  мабуть  буде  дощик!  Бачиш…  он  звідти  хмара  пливе.
 Він  вже  біля  неї.  Вечірнє  сяйво  освітило  її  обличчя.  Малинові  губи  манять,  солодкий  поцілунок.  
Їй  хотілося  прилинути  до  нього,  почути  стук  серця.  Обійнявшись,  йшли  мовчки.
 Надворі  стемніло…  у  воді  ,час  від  часу,  хлюпала  риба.  Почав  накрапати  дощ.
 -  Йдемо  швидше,  бо  змокнемо,-  сказала  Марина,  з  осторогою,  кинулася  вперед  до  стежки.
 Трохи  змоклі  прибігли  до  її  хати.  Батьки  вже  спали,  двері  літньої  кухні  відчинені  навстіж.
 -  Може  ми  там  сховаємося,  -  запропонував  їй.
 -    Можна,  тільки  тихо.
 -  О…  тут  так  зручно,-    помітив  усміхнувшись.
 Вона  подала  йому  рушник,
-  Бери  витирайся,  бачиш,  крапає  з  волосся.    
Сама  теж  витирає  обличчя  й  волосся,  хитро  позирала,  посміхається.  За  кілька  хвилин  закипів  чайник,  збуджені  і  веселі,    із  задоволенням  пили  чай,  позирали  один  на  одного.  Її    теплий  погляд  манив  до  себе,  не  відпускав  його.  Хіба  можна  було  не  помітити,  як  з  -  під  сарафана,    при  диханні  підіймалися  груди.  Не  зупинити  бурхливі  почуття,  за  якусь  мить,  присів  поруч.  Жадно,  але  ніжно  цілував  вуста  і    немов  знімав  нектар  кохання.
   Раптово  зникає  світло.  
 -  Ой,  я  забула,  в  нас  о  дванадцятій  виключають  електроенергію.  Тобі  мабуть  пора.
 Вона  уважно  дивилася  на  нього,  в  душі  хотілося  пригорнутися  і  ніколи  не  відпускати  від  себе.
   На  столі  пусті  чашки,    за  вікном  знову  пустився  дощ.  Мовчали.
Це  мовчання  дало  йому  час  на  роздуми.
 -  Я  мабуть  загубив  голову,  але  тебе  кохаю  і  хочу  щоб…  
 На  плече  поклав  руку,  вона  притулилася  до  нього.
 -  Хочу,  щоб  ти  стала  моєю  дружиною,-    сказав,  дивлячись  в  її    блакитні  очі.  
 Кров  прилинула  до  обличчя,  рум`янець  зробив  її  ще  кращою.  Вся  пашіла,  відчув,  як  в  ній  клекотала  пристрасть.  Розумів,  що  ще  трохи,  заволодіє  нею.  Нахилився,  ніжно  ласкаючи  пружні  груди,  занурився  поміж  них.  Відчував,  як  від  поцілунків,  тремтить  її  тіло.  Вона  сама  розстебнула  сарафан,  здалася  бажанню.  Немов  виринав  вулкан,  емоції  занурили  у  вогонь  кохання.  В  неї  це  було  вперше,  наче  струм  пронизує  все  тіло,  здавалося  в  жилах  застигала  кров.  Лежала  знесилена,  але  щаслива.  Молоде  тіло  причарувало  його,  знову  цілує  уста,  шию,  припадає  до  грудей.  В  її  очах  блищали  вогниками.  Вона  ж    умлівала  від  пристрасті,    від  його  поцілунків.  Щасливий,  задоволений,  немов  купався  в  ласкавому  морі.
     Вляглися  пристрасті,  дивився  на  неї.  Зловив  себе  на  думці,  як  добре,  що  нарешті  знайшов  своє  кохання,  як  довго  її  шукав.
     Надворі  сіріло…  по  селі,  то  близько,  то  здаля    переспівуються  півні.
 Десь  пташка  щебече.  В  сараї  галас  гусей  та  качок.
           Марина  проснулася,  одяглася.  В  голові  бриніли  мамині  слова  –  «Май  голову  на  плечах».  На  якусь  мить  охопив  страх  -  ой,  що  ж  буде….
 Він  потягуючись,  відкрив  очі,  уважно  подивився  на  неї,  поцілував,  запитав,
 -    У  нас  все  добре?
   На  згоду,  на  мить  закрила  очі,  кивнула  головою.  Він  продовжив,
 -    Нам  треба  йти,  бачу  вже  розвидняється.
 -  Куди?  –  запитала  здивовано.
 -  Побачиш…
 Вони  дійшли  додому,  він  намагався  тихенько  відчинити  хвіртку,  поспішив  до  хати.  
-  Ой,  ще  розбудим!  
-Ти  думаєш  вона  спить?  Я  гадаю  на  нас  чекає…  
 За  столом  Марія  пила  чай.  Сергій  поцілував  її  в  щоку.
 -  Благослови  нас,  бабусю.  
       Мовчки,  ні  слова  не  проронила,  взяла  до  рук  ікону,  читала  молитву.  Вони  удвох  перед  стояли  на  колінах.
     Вже  мовчки  пили  чай.  Марина,  опустивши  голову,  про  щось  думала.
 -  Чому  зажурилася?  Любиш  мого  онука?!  То  ж  радій  і  шануй!  Це  щастя,  коли  за  коханого  вийдеш,    –  голосно  сказала  бабуся,  позирає  на  обох  й  продовжила,  
 -  Сидіть  вдома,  далі    моя  справа,  я  йду  до  твоїх  батьків.
   Марія  в  рушник  замотала  круглий  хліб,  трохи  задумливо  поглянула  на  молодих  й  потихеньку  пішла  по  стежці.    
 В  цей  час,    подружжя  надворі  обходило  господарство,  побачивши  стареньку,  привітно  привіталися.  Відразу  ж  запросили  до  хати,  запропонували  чаю.
 -  Я  багато  говорити  не  буду,-  сказала  голосно,      
-  В  мене  є  хлопець,  а  у  вас  дівчина  Я  гадаю,  якщо  кохають,  то  так  цьому  і  бути.  Я  їх  благословила.
     Батько  Марини  глянув  на  дружину,
 -  А  Марина  де?  Хіба  не  спить?
 -  Вона  в  мене.    Вже  й  залишиться,  в  мене  до  весілля!  Нехай  так  буде,  молодість  згадаймо.  Я  знаю  свого  онука,  якби  не  кохав,  то  б  не  привів.    Гадаю  через  тиждень  відгуляємо  весілля,  Сергійко  нас  забаре  в  Київ.  Жити  є  де,  має  квартиру.  А  я,  Бог  дасть,  зможу  правнуків  дочекатися,  що  скажете?
 За  кілька  хвилин,  на  столі  стояла  пляшка  вина  та  закуска.
           Марія  задоволена  розмовою  поспішила  додому.
 За  кілька  хвилин,  різко  відчинила  хвіртку,  посміхаючись  зайшла  до  хати.  Молодята,  як  два  голуби,  сиділи  обнявшись.  
-  Ой,  пристала  я  з  вами.  Все,  я  домовилася,  за  тиждень  весілля,  -  сказала,    кліпаючи  очима.
 Сергій  взяв  руку,  поцілував,
 -  Бабусю,  щоби  я  робив  без  тебе?
 Старенька  просльозилася,
 -  А  без  тебе  я,..
До  них  підійшла  Марина,  він  обійняв  їх  разом,
 -  Все,  тепер  думаю  ти  погодишся,  то  ж  їдемо,  бабусю?  -  весело  запитав.
       Літні  теплі,  сонячні  дні  сприяли  гарному  настрою.
 В    селі,    тільки  й  розмови  про  весілля.  А  Марія  збирала  речі,  складала  в  валізи.
 Видався  чудовий,  сонячний  день.  Від  сільського  клубу,  три  машини  направлялися  до  пам`ятника  –  «Захисник  Вітчизни».
 Біля  дому  Марії  вже  чекали  на  молодих.  Весело  грали  музики,  на  весілля  сходилися  гості.
 Через  два  дні,  в  машині  Марія  з  молодятами,  їхала  в  Київ.  З  надією,  прожити  не  в  одинокості,  душу  зігріває  мрія  -  дочекатися  правнуків.
 
                                                                                                                                                                                                               2016  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016

Дід та кіт (вірш. розп. )

Ой  на  дворі  холодрига,
Кіт  сидів,  лапою  дригав,
Під  дверима  вередує,
-  Гей,  народе,  хтось    почує?

Я  замерз,  ой  дуже  -    дуже,
Відчини,  хутко,  дід-друже,
Ой,  така,  ця  холодна  ніч,
Упустіть  погрітись  на  піч.

Зорі  бачили,  трудився,
І  мишей  вдосталь  наївся,
Заслужив,  я  на  подяку,
 Біля  діда,  хай  приляжу.

Вже  на  пічку,  залізає,
Себе    вміло  вимиває,
Пригорнувся  до  дідуся,
-Тут  тепленько,  зігріюся.
….
Закрив  сонні  оченята,
Як  же  добре,  що  є  хата.

                     22.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Минула третя річниця

Як  прикро,  минула  третя  річниця,
Пішло,  чому  не  повернулось  дитя,
Стояли,  дружно  горді,  непохитні,
Їх  палицями    били  ненаситні.

За  що,  свідомо  вбивала(  беркутня)?
Чомусь  не  знаємо  й  до  сьогодення,
ШкодА!    Але  ж  так  молодь  мала  мрію,
Зуміли,    вщент  розбити  їх  надію.

Начальники,  що  піднялись  до  влади,
Як  бути?  Знову  йти  на  барикади?
Зробили,  життя,  ще  гіршим  чим  було,
Вони,  (  бідні),  їм  же    все  мало  й  мало.

Спинити,  чи  зможуть  страшну  навалу,
Напевно  треба  знов  міняти  Раду,
 Що  далі,  куди  котиться  країна?
Скажіть,  як  зупинити  це  свавілля?!    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Пригода в лісі

       Чудовий  літній  день…яскраве  сонце,  блакитне  небо  чисте  -  чисте,  жодної  хмаринки.Повівав  легенький  вітерець.
       Серед  посадки,  здалеку  чути  грохіт  електрички.Люди  поспішали,  виходили  на  платформу,  розходилися  в  різні  сторони.  Оленка  і  Олег  по  стежці  з  залізничного  полотна,  спускалися    до  посадки.Прямо  в  обличчя  світило  сонце.  Олег  зауважив  сестричці,
-Уважно  дивися  під  ноги,  а  то  носом  зариєш.
По  щебеню  скакали  горобці,  щось  шукали,  а  нижче  розляглася  висока  трава.  Вони  тільки  спустилися  до  дерев,  перед  самим  носом  Оленки  пролетіла  пташка.
-Ой..  Ой,дивись!
Брат  засміявся,  
-  От  боягузка!
Посадкою  йшли  метрів  двадцять,  не  більше,  далі  перед  ними  покинуте  поле.  Високі  лопухи,  пирій,  осет,  де-не-де  ромашки  і  розстелений  чебрець  прикрашали  його.За  полем,  донизу  тягнулася  вузенька  річка.За  нею  охоронцем  стояв  широкий  ліс.  Під  ним  виднілося  декілька  хатин.
-О!  Приїхали!-    онуки  почули  рідний  голос.
 Неподалік,  біля  підводи  стояв  усміхнений  дідусь.  Приємна  зустріч,  обійми  поцілунки,  аж  просльозився  старенький,
-  Маленькі  мої,  як  же  ви  підросли.  Я  так  нудьгував  за  вами.  Якби  в  місті  зустрів,то  б  напевно  не  впізнав.
     Їхали  не  поспішаючи,  кінь  часто  фиркав.Дідусь  знову  клопотався,
-Це    минуло  два  роки,  як  бачилися.Говорив    татові,  відпусти,  саме  ж  гриби  пішли,чому  не  назбирати?  Суниці  й  полуниці  вже    на  жаль  відійшли…
   Оленка  нахилилася  до  брата,
-А  я  дудуся  трохи  й  забула,здається  в  нього  бороди  не  було.
-Так  тиж  мала,  а  я  все  пам`ятаю,справді  був  без  бороди.
     Вже  проїжджали  по  дамбі  через  ставок.  Рябило  в  очах,  вода  чиста,  виблискувала  на  сонці.  Навіть  видно,  як  плавалио  зграйки  маленьких  рибок.  Неподалік  купалися  качки,  по-під  край  мереживом  гойдалася  ряска.  З  обох  боків  річки,  як  охоронеці,  високий  очерет  і  зілля.
   Вони  під`їхали  до  хати.  Дружок,  здалеку  помітивши,  скавулів,    стояв  на  двох  задніх  лапах,  передніми  махав,  хотів  доторкнутися  до  дітей.  За  мить  радо  підбігли  до  нього,  гладили  по  голові,  а  він  лискав  їх  руки,зазирав  в  очі,  хотів  дістатися  обличчя.
-Дідусю,а  ти  його  відпускаєш?-запитала  Оленка.
--Звичайно!  Він  мій  помічник.  Іншим  разом  курчатко  десь  засне  в  траві,    хитренький,  завжди  його  знайде.    Зубами  схопить  мене  за  штани  і  тягне…показує-  йди  забирай.
Час  летів  швидко…    На  обійсті  запахло  борщем,дідусь  посміхався,
-Що  зголодніли?  Сходіть  на  город,  принесіть  лободи  та  кропу.  А  я  піду  принесу  яйця,  треба  ж  їх  зварити.
Тільки  прийшли  з  городу,  на  обійсті  з  кошиком  в  руці,  привітно  зустріла  бабуся,
--  О,  як  підросли.  А  я    на  своєму  обійсті  чую  пахне  борщ,  думаю  піду.  Ось,  їжте  на  здоров`я!  Все  свіженьке…
Вона  виставила  глечик  молока,  сир,  банку  сметани  і  пиріжки.
Дідусь  посміхався,  запросив  її  до  столу,
-Галю,  сідай  з  нами,  тож  гості  у  нас,  разом  веселіше.  
Діти  задоволено  мерехтіли  ложками,  а  дідусь    з  сусідкою  поглядали  на  них,  переглядалися  і  посміхалися.
Вечоріло…Збіглися  кури,  півень  помітив  гостей  і  раз  –  по  –  раз    співав.  Дідусь  гукнув  до  Оленки,
-Спостерігаєш  за  курьми…  біжи    в  сарай,  там  в  бочці  набери  кружку  зерна.
За  мить  дівчинка  задоволено  промовляла,  
-Тю-тю-тю.  
Олег  підтримав  її,
   -  От  бачиш  не  забула.
   За  вікном  стемніло.Діти  гралися  подушками,  перекидали  з  ліжка  на  ліжко,  сміялися.  Раптом  Оленка  запитала,
-А  ми  ту  довго  будемо?
Олег,  підскакуючи,  до  неї  з  подушкою,
-Та  ні  на  вихідні  тато  приїде  й  забере  нас,  а  сьогодні  тільки  ж  вівторок.А  ти  що,  вже  додому  хочеш?
-Ні-  ні  просто  за  мультиками  сумую.  Дідусь  телевізор  не  включає..
-Він  просто  немає  часу  його  дивитися.  Завтра  включу  тобі  мультики,  а  зараз  давай  вкладайся  спати.Дідусь  тільки  до  подушки  і  вже  заснув,  втомився  за  день.
 Ранком  спів  птахів  розбудив  дітей.  Вночі  пройшов  дощик,  але  було  сонячно  і  тепло.  Поснідавши,  діти  допомагали  діду.  Носили  та  складали  нарубані  дрова.  Дідусь  з  ланцюга  відпустив  Дружка  і  Оленка  з  ним  задоволено  бігала  довкола.
Після  обіду,  дідусь  взяв  кошики,
-Ну  пішли  грибники!  Мають  бути  сироїжки  та  підберезники.
Діти,  взявшись  за  руки  зайшли  в  ліс.Після  грози  пахло  вологістю  і  травами.  Дідусь  попередив,
-Тут  хижаків  немає,  піщли.  Олеже  ти  придивляйся  де  йдемо,    щоб  знав  дорогу  назад.  Далеко  один  від  одного  не  відходьте,  уважно  дивіться  під  ноги.
Дідусь  інколи  звав  до  себе  дітей,  щоб  збирали  разом.  Швидко  кошики  були  повні,  поверталися  додому.
Ввечері  всі  дружно  нанизували  гриби  на  нитки,  щоб  потім  повісити  сушити.  Олег    допомагав  сестричці,
-Дідусю,  а  ми  завтра  підемо?  Сьогодні  так  швидко  назбирали,  що  й  толком  в  лісі  не  побули.
-Хочете,  підете  самі,  якщо  дорогу  знайдеш.  Я  завтра  маю  поїхати  забрати  сіно,  десь  то  намочило  цієї  ночі,  треба  забрати.  А  то  он,    пливуть  хмари,  раптом  знову  намочить.  Це  ж  я  для  корови,  бачите  бабуся  Галя  приносить  молочні  продукти.  Прийде  зима,  щоб  було  молочко,  треба    Зірку  годувати.
-Олег  задоволено,
-Добре  дідусю,  ми  підемо,  далеко  йти  не  будемо.  Я  трохи  пригадав  дорогу,  як  два  роки  назад  ходили.Тепер  вже  добре  її  знаю.
   Після  вчорашньої  прогулянки  в  ліс,  дітям  солодко  спалося.  Проснулися  пізненько.  Бабуся  вкотре  через  вікно  позирала  до  них,  побачивши,  що  не  сплять,  гукнула,
-Вставайте  швидко  снідати!  Вареничків  з  сиром  принесла,  гайда  поки  тепленькі.
Надворі  тепло…  Сонячні  промені  мережкою  танцювали  по    столі.  У  великій  тарілці  парували  вареники,  їх  запах  вже  й  в  хаті    було    чути.  Кицька  хлептала  молоко,  дружок  гриз  якусь  кістку.
Оленка,  потягуючись,
-Ой,  ми  щось  сьогодні  забарилися.
Дідусь  вже  сидів  за  столом,  наливав  в  тарілку  сметану,
-  Галю,  не  йди  додому,  сідай  з  нами.
-  Іжте,такого  в  місті  немає,  все  домашнє,  смачненьке,  -  припрошувала  бабця.
Оленка  задоволено  облизувала  пальці  від  сметани,  весь  час  посміхалася,
-  А  й  справді-  смакота!.
Олег  поводився  більш  стримано,  позирав  на  бабусю  Галю,  йому    чомусь  було  шкода  її,  адже  її  чоловік  помер,  тепер  залишилася  одна.  В  той  же  час  роздумував,  діду  так  веселіше,    коли  вона  приходить,  ще  й  щось  смачненьке  принесе.
Дідусь  встав  з-за  столу,  поспішив,
-  Тут  таке  діло  Галю,  приглянеш  за  хатою.  Діти  самі  підуть  по  гриби,  Олег  каже  дорогу  пригадав,  знає.  А  я  за  річку  поїду,    Сокирки,  треба  забрати  скошене  сіно.
-  Не    журися,  пригляну,  ще  й  обід  приготую.
     Олег  з  Оленкою,  взявшись  за  руки,  йшли  знайомою  стежкою.  Побачивши  квіти,Оленка  вирвалася  вперед,  гукала  брата,
-  Ой,  які  гарні  квіти!  Дивись!Дивись!  
-Не  рви,  зів`януть,  хай,  як  назад  будемо  йти,  тоді  нарвеш.
Оленка  помітила  великі  гриби,
-  О!  А  це,  що  за  грими,  їстівні?
-Це  грузді,  треба,  ще  уважно  подивитися.  Мають,  ще  бути.
-  Бачу…  бачу,-  закричала  сестричка.  
 Діти  захопилися  збиранням  грибів,  не  помічаючи  більше  нічого,  йшли  вперед.  Коли  кошики  були  повні,  Олег    радісно  сказав,
-  Ну,от  тепер  можна  й  додому!
Але  подивився  по  різні  сторони,  скрізь  були  хащі.    Чи  ми  заблукали,здивувався  сам  собі.  Але  сестричці  нічого  не  сказав.Вони  йшли  довгенько,  але  ніяких  стежок  не  знайшли.
-  Ой,  в  мене  вже  ноги  болять,  йдемо  так  довго,    чи  ми  заблукали?
Олег  заспокоїв  її,
-  Давай  посидимо,  відпочинемо,  нам  зовсім  мало  залишилося  йти.
   Тим  часом,  бабуся  Галя,  не  знаходила  собі  місця.  Чому  їх  так  довго  немає?  Адже  пройшло  три  години.  Прийшла  до  лісу,  гукала,  але    їй  ніхто  не  відповів.Вже  повернулася,склавши  руки,  журилася,чи  це  йти  шукати?  Дружок  наче  відчував  її  настрій,  мотався  зі  сторони  в  сторону,    дзявкав.Рішуче  відв`язала  Дружка,
-Дружок  шукай!  Олеже,  Оленко,-  поспішила  за  собакою.  Він  так  рвонув  вперед,    що  вона  ледве  встигала  за  ним,  щоб  побачити  куди    біжить.  Картала  себе,  що  не  додумалася  раніше  відв`язати  Дружка.
 Коли  діти  присіли  на  зрубане  дерево,  позаду  себе  почули  шарудіння.  Лише  одна  мить,Оленка  зіскочила  і  вже  роздвинула  гілки  кущів,  голосно,  збуджено  сказала,
-Подивися!
Він  вже  стояв  поруч,  обоє  були  вражені  побаченим.За  кущами  лежало  зламане  дерево,  під  ним  лежало  на  спині,  махало  лапками  маленьке  лисенятко.Олег    трохи  розхвилювався,  але  шкода  було  звіра.  Він  керував  Оленкою,  як  краще  підняти  дерево.    А  воно  ж  не  маленьке,  тож  довелося  добре  попихтіти,  підсовували  під  нього  щепки,  згодом  гілки.  Лисеняткові  вдалося  повернутися  на  бік  і  воно  вирвалося  з  під  дерева.  Але  побігло  не  поспішаючи,  напевно    довго  пролежало  під  деревом.  Приголомшені  діти,  розкривши  роти,  дивилися  йому  вслід.Оленка    рукою  товкнула  брата,
-Послухай,  здалеку  пес  гавкає!
В  Олега  засяяли  очі,
-Це  наш  Дружок.
За  кілька  секунд,  Дружок  гавкав,  нюшкував  траву  і  бігав  кругом  них.  Розмахуючи  хвостом  подався  назад,  діти  ледве  встигали    бігти  за  ним.  Назустріч  йшла  бабуся.  Вже  обіймала  і  цілувала,  як  рідних,
-Ой,  що  ж  ви  так  довго,  Я  вже  вирішила  Дружка  послати  за  вами..  Олег  соромлячись,
-  То  добре,  а  то  ми  й  справді  трохи  заблукали.
Оленка  не  чула  цю  розмову,  тому  й  не  зрозуміла,  що  вони    справді  заблукали.  Вона  гладила,  хвалила    Дружка,
-Ой,  який  ти  молодець,  зустрічав  нас,  справжній  друг!Давай  тебе  погладжу,  мій  хороший,  мій  розумник!  О!  Бабусю  Галю,з  нами  така  пригода  сталася.
Вона  емоційно  розповідала  про  лисеня,  Олег  тільки  посміхався.
         На  столі  парував  обід.  Дружка  вже  взяли  на  ланцюг,  він  скавулів  і  позирав  на  хвіртку.  Бабця  звернулася  до  Олега,
-Напевно  дідусь  їде.Ти  нічого  йому  не  кажи,  що  заблукали.  Оленка  не  помітила,все  обійшлося  і  слава  Богу,  а  то  буде  хвилюватися.
Після  обіду  мили  гриби,  бабуся  мала  їх  засолити.Дідусь  тішився,
--  От  молодці!  Взимку  будемо  з  бабусею  істи  гриби  і  про  вас  згадувати,  як  гостювали  у  нас.
Оленка  присіла  біля  діда,  весело  розповідала  про  лисеня.  Про  те,  як  їй  сподобалося  в  лісі,  скільки  бачила  різних  квітів.  Хвалилася,  що  перша  знайшла  грузді.
Дідусь  похвалив  їх,
-Молодці,  що  так  поступили.  Маленький  міг  би  загинути,  якби  не  ви.  Дітки,завжди  добре,коли  є  хтось,  що  допоможе  в  лиху  годину.
Олег  з  бабусею  тільки  переглядалися,  вона  кліпала  очима  і  посміхалася.

                                                                                                                                           20.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701655
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2016

Земля під ранок заіскрила

 Іще  звечора,  зовсім  не  ждав  ніхто,
Земля  гола,  під  ранок  заіскрила,
Місяченьку,  посміхалась  сріблясто,
Їй  хурделиця,  все  пальтом  накрила.

Гнався  вітер,  безпощадно  розсипав,
І  сніжинки,  злітали  мов  у  вирій,
 Всі  дерева  й  кущі  вправно  одягав,
Не  сховати  радість,  підійняв  настрій.

 Танок  жвавий,  у  пухнастих  сніжинок,
Білим  пензлем,  он  всюди  розмалював,
По  ялинках    кришталь,  певно  з  льодинок,
 Й  блискотливі  гірлянди  вирізблював.

Неохоче  сонечко  підіймалось,
 Мов  спросоння  зирило,  ще  не  гріло,
Воно  зразу,  так  щиро  закохалось,
Скрізь  краса,вже  сяйвом  замерехтіло.

                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2016

Чому така різниця?

Автівка  (  Продтовари)  мчалась  у  село,
Спішать,  весело  людям,  давно  не  було,
На  плечі,    хутко  накинула    хустину,
Пройтися  вирішила  до  магазину.

Багато  покупців,  пахощі  літають,
Це  мойву  привезли,  аж  слину  ковтаю,
Прилавок,  стою  рада,  ой  на  вид  смачна!
Погляну,  а  яка  ниніна  ній  ціна?

Заціпило  зуби,  може  зовсім  сліпа?
Нервувалась  та  все  ж  витягую  гаманця,
Кажу,  продавчині,-Дайте  хоч  би  сто  грам,
Здивовано  ,-  Це  ж  буде  тільки  сім  штук  вам.

-    Що  зробиш  та  дякую,  на  три  дні  досить,
Тож  нам  добавили  у  споживчий  кошик,
Та  раптом,  мов  півень  співав  у  голові,
Одинадцять  гривень  приготуйте  мені.

Про  себе,  ой  вже  загинаю  матюка,
От  я,  якби  зустріла,  того  (пацюка)!
То  радо  б    розмазала  здорову  пику,
       Св*лота,  воно  й    не  знає  таку  рибку.

Щодня  їсть  кальмари  та  червону  ікру,
От  би,  що  сказав,щоб  мав  пенсію  мою?!
Вертаюсь,  із  думками,  ой  люди  добрі,
Здуріли  олігархи,  як    (пси)  голодні.

Та  чом  така  різниця,  а,  любі  друзі?
У  нас,  чи  закони  такі,  недолугі?
Давно  знахабніли,  обсіли  корито,
Людей  обдирають,  до  нитки,  відкрито.

Беруть  думки,  за  що  купить  капці  нові,
Вже  вітер  розгулявсяє    в  мене    гаманці,
Зі  стажем  сорок  років  -  стала    схожа  на  (бомжа),
Це  ж  нам  обіцяли  покращення  життя.

Ішла,  ковтала  сльози,  що  робить  далі,
Запроданці  всі,  у  тій    Верховній  раді,
Народ,  весь  зубожів,  як  же  далі  жити?
І  скільки  будуть,  ще  із  людей  кров  пити?

                                                                   10.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2016

Хто ж я така?/ Загадка /

Усі  люблять  і  цінують,
Бо  без  мене  і  не  живуть,
Я  джерельна,  досить  чиста,
А  краплинки,  мов    намиста,
Не  забудеш    зранку  вмитись,
Кожен  день  хочеш  напитись!

Коли  дощиком  полию,
 Все  довкола  добре  мию,
Нехай  щедрий  буде  врожай!
Щоб  розквітнув  мій  рідний  край!

Любі  дітки  завжди  з  вами,
Щоби  гарно  підростали,
Тож  вгадайте  -  хто  я  така?
Та  це  подружка  вам  -(Вода).

                               19.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2016

Звучит моя гитара / слова к песне /

В  порыве  нежно,  вдруг  коснулся  струны,
Моя  гитара  звучит.  Звонче  звучи!
Прошу  зажги,  ей  в  сердце  огонь  любви,
Я  очень  жду,  любимая,  ну  приди.

Скажи  зачем,  взглядом  к  себе  манила,
Или  ты  просто  может  пошутила,
Не  ожидал,  ведь  страстно  целовала,
Сглупил,  поверил,  что  уж  моей  стала.

Взгляни  какой,  прекрасный  этот  вечер,
И  так  загадочно  нам    светит  месяц,
О  нашей  встрече,  всё  время  мечтаю,
Ты  поспеши…  ведь  видишь…я  сгораю.

И  вновь  в  порыве,  нежно  коснусь  струны,
Моя  гитара  звучит.  Звонче  звучи!
Прошу  зажги,  ей  в  сердце  огонь  любви,
Я  очень  жду,  любимая  ко  мне  приди.

                                                                             15.11.2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701040
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.11.2016

Маленьке курчатко

Тихесенький  літній  вечір  спадав  на  землю.  Сонечко  готувалося  спати,  ховало  останні  промінці  на  заході.  Вони  мерехтіли,  переливалися  яскраво-помаранчевими  та    блідо  -    червоним  кольорами,  час  від  часу    блискали  золотом,  визирали  між  хмаринок.    
       Навкруги  все  засинало.  Мама  квочка  давно  зайшла  в  сарай,  ховала  діточок  під  крильця,  вони,  ще  трохи  копошились,  ніяк  не  могли  вкластися  спати.
Кури  та  півень  давно  дрімали.
А  надворі,  в  густій  траві,  пищало  маленьке,  жовтеньке  курчатко.
Хоча    перші  літні  дні  були  теплими  та  вечори  і  ночі    були  прохолодними.  Воно  загубилося,  замерзло,  блукало,  шукало  свою  маму  та  вже  не  чуло  її  квохкання.  Топчеться  на  місці,  присіло  на  травичку  та  вона  його  не  гріла,  тож  знову  жалібно  пищало.
Барсик  охороняв  обійсця,  був  дуже  відповідальний,  щоб  ніхто  чужий    часом  не  забрів  на  його  територію.  Лежав  в  буді,  чув,  як  маленьке    кликало  на  допомогу    маму  квочку.
Йому  вже  й  трохи  набридло  та  він  сподівався,  що  курча  знайде  дорогу  в  сарай.
   Аж  раптом  почув,  як  плигнув  з  паркану  кіт,  він  відразу  відчув  -  це  чужий.  Швидко  вискочив  з  буди,  почав  гавкати,
-А  ну!  Чого  лізеш?  Тебе  сюда  не  звали..
Кіт  наїжився,  очі  стали  злі  й  хитрі,
-  Я  кіт,  куди  хочу,  туди  і  ходжу,…  Ти  мені  не  указ!
   Барсик  знявся  з    ремішка,  він  це  робив  дуже  рідко,  коли  відчував,  що    комусь  загрожує  небезпека.  Рвонувся  за  котом,  той  швидко  тікав,  з  переляку  опинився  вже,  аж    за  парканом.
     Ага,подумав  Барсик,  це  він  почув,  як  пищало  курчатко…  І  почав  нюхати  траву,  знайшов  слід  до  малого.  Воно  здивовано  подивилося  та  відразу  впізнало  песика    і  почало  до  нього  тулитися.  Песик  зрозумів,  що  хоче  маленьке  і  прямо  біля  нього    ліг.  Не  довго  думало,  воно  швидко  залізло  на  спину,  топчеться  на  місці  та  нарешті  присіло.  У  Барсика  була  густа    та  довга  шерсть,  тож  курчатко  швидко  зігрілося  і  задрімало.
 Підійнявся    місяць,    ніжно  переливалися,  іскрилися  зорі.  
Та  собаці  зовсім  було  не  до  сну,  він  відповідально  охороняв  малого.
       Ніч  вже  тікала.  На  сході  танцювали  перші  сонячні  різнокольорові  промені.  Небо  змінювалось  то  голубим  ,то  фіолетовим,  то  синім    кольором  .  Нарешті    стало  блакитним,  навіть  без  хмаринок.
 Десь  недалеко,  щось  зашаруділо  в  кущах,  чути  було,  як  випурхнула  пташка.  Відразу  дзвінко  залунав    її  спів.
З  курника    раз  -  у-  раз  виводив  свою  пісню  півень.  Ну  от,  подумав  Барсик,  добре,  що  все  добре,  дочекався  ранку.
Півень  першим  вискочив    на  подвір`я,  розмахував  крилами,  оглядав  все  довкола,  ніяк  не  міг  вгамуватися,    співав  свою  пісню,  -"Ку-ка-рі-ку".  Кури    вибігали  з  сараю,  дзьобали  насипане  зерно.  Аж  ось  і  квочка  вийшла  з  малими  курчатами,  квохтала,  звала  малих  до  себе,  повела  їх  в  траву.
   Барсик  тихо,  не  поспішаючи,  почав  підніматися  на  лапи.  Курча
з`їхало  з  його  спини  немов  з  гірки.  Воно  вже  тепер  чуло  матусин  голос,швидко  побігло  в  її  бік,  песик    задоволено  дивився  в  слід.
       Вже  весело  біля  квочки  щипало  травичку,  вона  побачила  його    і  так  сварилася,  що    всі  курчата  підбігли  до  неї,  уважно  слухали.  Своїм  квохканням    повчала  малих,  щоб  слухалися  її    і  не  відходили  далеко.
     Барсик  заліз  у  будку,  скрутився  калачиком,  одним  оком  підглядав,  бачив,  як  копошились  кури  на  обійсті.  Тепер  можна  і  поспати,  думав  про  себе  песик.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016

Загадка для маленької куховарки

Усі  овочі    відварила,
І  стіл  скатеркою  накрила,
Мабуть  скоро,  вже  час  обіду,
На  тарілку  швидко  поріжу.

Є  кисленький,  славний  огірок,
І  червоний,  круглий  бурячок,
Смачну  моркву  і  барабольку,
Я  добавлю  іще    квасольку.

І  ріпчасту,  свіжу  цибульку,
Покладу,  для  краси  петрушку,
Щоб  смачніше,  ледь-ледь  підсолю,
Ще  й  олійкою  я  заправлю.

Та  й  старанно  перемішаю,
Вже  гостей    своїх  пригощаю,
Тож  вгадайте,  що  це  за  секрет?!
Напевно    ця  страва  -  (Вінегрет)

                                 15.12.2016р



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700651
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2016

О, Всевишній прошу…

У  полі  гречка,  білим  цвітом  зацвіла,
Та  не  чекала,  зовсім  лиха  Вкраїна,
Вітер,  як  птах,  раптом  приніс  сумну  звістку,
Просила  ненька,  ти  не  йди  на  Схід,  синку.

Не  хотів  слухати  маму  і  дружину,
Поцілував  сонну  маленьку  дитину,
Стріляє  Смерч,  Гаубиця,  пала  земля,
Вигляда    ненька,  вкотре  сина  із  вікна.

Вже  третій  рік,  як  усе  згорає  до  тла
Люди  скажіть,  кому  потрібна  ця  війна?
З  болем  до  хати,  поштарка  несе  листа,
У  чорній  хустці,  плаче,  ой  прийшла  біда!

Тих  (    братів)  кляла    і  Кремлівського  царя,
Вже  схаменіться!  Достатньо  людям    горя!
Упала  жінка  до  землі,що  за  життя?
Тебе  Всевишній,  прошу,  дай  нам  майбуття!

 І  підкажи,  як  же  зупинити  війну?
 О,  святий  Боже,  захисти  Україну!.

2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2016

Любов з бульбашками ( гум)

Ой,  рятуйте,  люди  добрі,
Кричить  жінка  на  базарі,
Ой,  біда,  украли  гроші,
І  були  ж,  то  не  в  кишені!

Ой  це  ж  лишенько..  що  буде?
Як  додому  добиратись?
Вже  до  неї  (  мільтон)  суне,
-  Протокол  нам  треба  скласти.

Що  сказати,  -  Він  хороший,
Розповів,  досить  багатий,
І  красивий  і  високий,
Капелюх  має  моднячий.

Запросив,  ото  в  (кафешку),
І  поводивсь  дуже  чемно,
Розпили  не  одну  пляшку,
 Серце  билось  так  шалено.

Звуки  музики  чарівні,
Призивали  до  любові,
Наче  гОлуби  щасливі,
Обіймалися  у  холі.

       Вже  й  до  танцю    запросив,
Елегантно  брав  під  руки,
Слова  щирі  все  говорив,
І  ласкаво  гладив  груди.

Блиск    Ігристого  в  бокалах,
Раз  –у  -  раз  скачать  бульбашки,
 Мов    злітали    й  ми  на  крилах,
Потаємні  наші  думки.

За  столом  знов  посміхались,
Взяли  Бренді,    потім  коньяк,
Двом  приємно,  цілувались,
Лише  мить,  блиски  у  очах.

До  мента  кажу,-  Вже  годі,
Стою  тут,  серед    базару,
Метушаться  перехожі,
Здалось  вийшла  із  дурману.

-Ой  розстебнута  вже  блузка,
Йому  каже  молодиця,
Що  ж  це  я,  от  ідіо*кА,
Все  любов,  немов  блудниця.

Зашарілась,  мац  до  грудей,
Вмить  раптово,  зчервоніла,
Ой,  немає,  ніде  грошей!
За  голівоньку  схопилась.

Так  незручно,  до  мужчини,
Вже  його  давно  й  слід  простивг
Закричала  стільки  сили,
-  Бач,  як  голову  надурив!

-  Всенькі  гроші,  що  складала,
     Замотала    у  хустину,
 Я  ж  його,  так  покохала!
-  Отпорола  чертовщину!

Текли    сльози,  терла  руки,
-  Він  любити  пообіцяв!
-  Ой,  за  що  ж,  це  такі  муки?
-  Ич  нахаба,  взяв  й  обікрав.

Протокол  вже  написали,
Все  зробили,  як  годиться,
-  Щоб  чорти  його  забрали!
Проклинала  молодиця.

***
Не  гоніться  ви  молодиці,
Та  й  за  модними  женихами
І  не  вірте  в    слова  красиві,
Жаль  любов,  бува    з  бульбашками.

                                                                   2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2016

Хто мене знає ? / загадка /

Чи  мене  здатні  впізнати?
Я  чотири  маю  лапи,
Малий  хвостик,  довгі  вушка,
Та  тепленького  кожушка.

Коли  зиму  зустрічаю,
Колір  хутра  поміняю,
Не  спіткало,  щоби  лихо,
Вмію  бігати,  я    швидко.

Тож  скажіть,  хто  мене  знає?
Угадали!  Так  це  ж  -(Заєць)

                                   13.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2016

Знайшов листопад колиску

Ой  осінь,  яка  примхлива,
Мов  жіночка  та  й  вродлива,
 У  хустку    червону  вбралась,
Собою  дуже  пишалась.

Яка  ж  мальовнича    краса,
Яскравий  блиск,  позолота,
Ясна  усмішка  до  сонця,
Мережки  у  траві  сплела.

Враз  хмари  летять  сердито,
Лив  дощ,  наче  через  сито,
Тріпочуть    листочки  німі,
Й  лягають  тихо  до  землі.

Цілують  холодом  вітри,
Вона  ж  хоче  танцювати,
Яе  пава  в  зваблевім  вальсі,
Радіє  в  багряній  рясі.

Красуня!Мила,  чарівна!
       Тобі,  чи  є,  ще  хтось  рівня,
Умієш    з  літом  ладнати,
Сріблисту  зиму  стрічати.

Знайшов  листопад  колиску,
Привабив  осінь,  без  риску,
Покрив  сірою  вуаллю,
Все  ніжно  готував  до  сну.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2016

Тепла шукає

 Сумний    погляд  і  сльози  на  очах,
Вже  замерзло,  біднесеньке,  дрижить,
Так  ніжненько  нявчало  в  бур`янах,
Дощ  сердитий,  осінній  мжичить.

Ледь  прилізло,  до  хати,  на  поріг,
Тепла  хоче,  шукає  молочка,
Хто  ж  тебе,  безжально  викинуть  зміг?
Тож  примчиться,  вже  чаклунка  –  зима.

На  руці,  аж  тріпоче,  мов  листок,
Що  допіру  відлетів  від  куща,
Заберу,  ніби  матиме  житло,
Подарую,  хоч    трішечки  тепла.

Вже  щасливе,так  мило  муркоче,
Будем  разом,  ми  зиму  зустрічать,
Кошенятко,  так  любові  хоче….
Хай  у  пічці,  нині  дрова  тріщать.

                                               11.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2016

Як же звати мене?/ загадка /

Я  сіренька  і  маленька,
Досить  хитра  та  гарненька,
Швидко  бігаю,  повсюди,
Та  лякаються  всі  люди.

Живу  там,  де    є  запаси,
Щоб  могла,  собі  щось  вкрасти,
Дуже  лЮблю  -    сир,  пшеницю,
Й  що  у  полі,  всю  пашницю.

За  всіма  слідкує  котик,
Підкрадавсь,  хватав  за  хвостик,
Знов  тікаю  і  не  каюсь,
У  нору  шидко  ховаюсь…

Полюбляю,  коли  тиша,
Як  же  звати  мене  ?  -  (Миша)

                       10.11.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2016

Він і вона 18+

         Літній,  погожий  день  схиляється  донизу,  край  неба  червоний.  Поспішно,  біленькі  хмари  доганяли  сонце,  немов  пухнастою  хустиною,  на  сон  покривали  його.  Промені,  час  від  часу  моргали  поміж  дерев  і  знову  губилися.  Нарешті  останні  заховалися  і  небо  потемніло.
     Удвох,  йшли  взявшись  за  руки.  Вона  несла  невеличкий  приймач,  з  якого  лунала  музика.  Він  тримав  через  плече  сумку  з  речами,  ніяковіючи,  трохи  не  рішуче  дивився  на  неї  та  вже  давно,  в  його  очах  мерехтіли  вогники  кохання.
 Далеко  позаду  залишилося  село,  оминули  пагорб,  спускалися  до  річки.  Шовкова  висока  трава  лоскотала  ноги,  бо  вже  зняли  капці,  йшли  босоніж,  усміхаючись  один  до  одного,  немов  малі  діти.
 Ще  не  встигло  зовсім  стемніти,  як  на  небі  тарілкою  з`явився  блідий  місяць,  кидав  своє  проміння  в  воду,  вона  з  ним  немов  загравала,  переливалася  змішаними  смарагдовими  та  кораловим  відтінками.  Підходили  до  великого  ставу,  очерет,  зілля  та  висока,  густа  трава  немов  охороняли  його.  На  ходу  роздяглися,  покидали  свої  речі,  шубовснули  у  воду.
 -Ой,  як  гарно,  -  зауважила  вона.  Він  виринув  з  води,  сміливо  підплив  і  вже  ніжно  обіймав,  легенько  притиснув  до  себе.  Аж  ось  і  вуста....  такі  жадані.  Вони  разом  вже  п`ять  років,  щоразу  поцілунки  поцілунки  здаються  солодшими.  Він  підхопив    її  на  руки,  як  пір`їнку,  поніс  на  берег.
Ніжно  і  звабливо    шепотіла  ніч,  переливається  мінливий  місяць.  Здавалося,  спостерігав  за  ними,  а  зорі  все  ясніше  і  ясніше  світили,  немов  перемигувалися  між  собою.  Десь  близько  чути  стрибунця,  а  далі,  по  другу  сторону  ставка,  часом
гучно,  а  часом  тихіше    жаби  заводили  пісні.
   Він  з  пристрастю,  зваблював  її  до  поцілунку  і  цілував  знову,  і  знову.  Вона  тонула  в  його  теплих  обіймах,  горнулася,  розтавала,  як  роса  на  сонці.  Їм  здалося,  що  на  цьому  березі  їхнє  щастя.  То  ж  їх    тут  тільки  двоє,  він  і  вона.  І  все  мовчки,  до  їхнього  світлого    кохання  не  треба  ніяких  слів.
     Світанок…  одна  за  одною  гаснуть  зорі.  Місяць  плине  до  обрію,  блакитне  небо  наче  оперелося  рожевим  поясом.  Сонце  посилає  перші  яскраві  промені.  Сонячне  сяйво  миготить,  танцює,  нарешті  визирає  золотом.
   Заворожуюча,  легка,  тиха,  ніжна  музика,  лунає  з  приймача,  то  хрипіла,  а  то  зненацька  чути    чисто,  голосніше.
   Затамувавши  подих,  вона  ледь-  ледь  обійняла  його  і    посміхаючись  встає.  В  її  руках  хустка,  на  фоні  сходу  сонця  і  прозорої  води,  яка  виблискує,    як  фея  танцює  перед  ним.  Він  дивиться  і  завмирав  від  її  рухів.  Зачаровує…  довгі  коси  ледве  приховують  пружні  груди.  Купальник  обтягує  красиве  тіло,  підкреслюючи  стрункий  стан.
   Раптово  замовкає  музика  …  тиша  і  її  образ.  Що  довкола,  він  більше  нічого  не  помітив,    птахом  летить  до  неї.  Вона,  вже    цілувала  в  чоло,  очі.  Він  п’є  медові  уста,  припадає  до    прихованих  грудей.  Загорівся  вогонь  кохання.
   В  гаю,  лагідно  співає  пташка.  Вона  відкриває  очі,  зазирає  на  нього.  Він  спав  немов  Геракл,  мужній,  красивий,  чорнявий.  Коханий,  я    навіки  твоя.
       Трави,  немов  у  кришталі,  вмиті  срібною  росою,  яка  блистить,  іскриться  на  сонці.  По  -  під  пагорб,  стрічкою  тягнеться  посадка,  вже  звідти  чулося  щебетання  пташок,  радісно  зустрічали  сонячний  ранок.
 Яка  насололода,  подумала  вона,  теплі  сонячні  промені  привітно  світили  в  обличчя.  Примружуючи  очі,  сміливо,  з  розгону,  кинулася  в  річку,  від  задоволення,  з  грудей  виривається,
-  А  –  а  –  а  –  а  -  а…
 Зненацька,  з  переляку,  жаби  хлюпнули  у  воду,  в  очереті  закричала  качка.  Неподалік  з  кущів,  здіймаються  горобці.
   Здивовано,  відкрив  очі,  немов  русалка,  вона  стояла  у  воді.  На  його  обличчі  розпливлася  посмішка,  очі  сяють  щастям.  Та  за  кілька  секунд,  він  стоїть  поруч  з  нею.  Тримаючи  за  руки,  ніжно  дивиться,  немов  дякує  за  її  любов,  за  ті  щасливі  миті,  що  подарувала  вона.  Гладить  чоло,  вустами  торкнувся    до  світло  -  русявого  волосся,  губиться  в  ньому.  Гаряче  притискається,  розсіває  поцілунки  по  шиї,  пухкеньких  грудях.
   Над  широким  ставом  линув  веселий  сміх,  як  малі  діти,  граються,  борюкаються,  насолоджувалися  теплою  водою.  Він  ледь  доторкнувся  її,  ніжно  взяв  плече,  притягнув  ближче.  Довго  дивився  в  закохані,  щасливі  очі,  неначе  щось  там  шукав.  Його  погляд    раптово  стає  сумним  і  тривожним,
 -  Нам  треба  повертатися.  Наш  час  дуже  швидко  збіг  та  вже  пора  йти.
     Той  рай,  річка,  ставок,  в  якому  вони  були,  залишився  позаду.    Взявшись  за  руки,  піднялися  на  пагорб,    дорогою  прямують  до  села.
       Ішли  мовчки,  кожен  з  думками.  Час  неначе  летів,  не  вгледіли,  як  наблизилися  до  села.
-  Через  годину  автобус,  почекай,  я  заскочу  додому,  візьму  рюкзак  та  документи.
   Трохи  схвильований,  він  забіг  до  хати,  похапцем  взяв  в  руки  рюкзак,  в  кишеню  сорочки  ховає  документи,
 -  Мамо,  тату  я  вже  є,  за  пів  години  автобус…  я  пішов.
 Зморені,  виснажені  думками,  перед  ним  стояли  батьки.
 -  Тож  я  не  воювати  йду,  ще  відслужити  треба,  може  якраз  закінчиться,-  сказав,  обіймаючи  і  цілуючи.  
На  подвір’ї,  вона  привіталася  з  батьками.
 Її  давно,  вони  сприймали  за  невістку.  Коли  взялися  за  руки,  батьки  вслід  перехрестили  їх  і  витирали    непрохані  сльози,  що  котилися  немов  горошини.
   Всю  дорогу  йшли  мовчки.  Та  крадькома,  все  ж  хвилюючі  погляди.  Ніжними  дотиками  рук,  бентежили,  зупинялися,  завмирали  в  солодкому  поцілунку.
 По  трасі  видніється  автобус.  За  кілька  секунд,  неподалік,  біля    дорожнього  знаку,  загальмував.  З  автобуса,  поспішаючи  вийшов  капітан,  представився,  показав  свої  документи  та  перевірив  його  паспорт.
 -  Ну  все  прощайтесь,  -    пролунав  голос.
     В  автобусі,  хлопців  не  багато,  з  цікавістю  визирали  у  вікна.  Злегка  почервонівши,  соромлячись,  вона  відійшла  в  сторону,  голос  тремтів,
-Щасливо,  пиши,  я  буду  чекати  ….
   Набираючи  швидкість,  автобус  від’їжджає,  вже  за  пару  хвилин,  зник  з  поля  зору.
         З  думками,  вона  повертається  додому,  заспокоює  себе,  все  буде  добре.  На  душі
тепло,  ніби  пригріває  сонце,  зовсім  не  шкодує,  раділа,  що  ця  ніч  була  їхня.  Але  воєнні  дії    все  ж  викликали  тривогу,  не  давали  спокою.  Та  нічого,  будувала  плани,  адже  скоро  присяга,    обов`язково  поїду  до  нього.  Втішала  себе,  може  дасть  Бог,  якраз  закінчиться,  ця  страшна,  гібридна  війна.
                                                                                                                                                                                                   2016р                                                                                      


   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2016

Поиграю с кошкою

Я  топ,  да  топ,  всё  ножкою,
Вот  поиграю  с  кошкою,
Тонким  хвостом  повертела,
Неждано    песенку  спела.

Потянулась,  блестят  глазки,
Очень  -  очень  хочет  ласки,
И  я  на  ручки,  уж  возьму,
Да  нежно-  нежно  обниму...

Смотрит  доверчиво,  в  глаза,
Знай  не  обижу  я  тебя.

                                 09.11.2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699471
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.11.2016