Ніна Незламна

Осінь шепоче…

Шепоче  осінь,    про  свою  красу,
І  я  так  хочу…  листя  торкнутись,
Та  й  несподівано  струсить  росу,
Щаслива  мить,  встигла  всміхнутись.

Тож  прохолода,  торкнулась  душі,
Через  долоню,  відчула  осінь,
   Стікають  краплі,  їх  чудні  пісні,
Немов  пливуть  у  небесну  просинь.

У  очах  мрія,  мені  б  поміж  хмар,
Птахою  стати,  причастить  душу,
 Та  й  із  піснями,  ще    пізнати  чар,
Та  я  безсила,  тут  бути  мушу.

Ласкавий  погляд,  приліг  до  клена,
Його  почую,  хай  пошепоче,
Який  він  красень,  я,  як  блаженна,
Немовби  в  казці,  він  вже  тріпоче.

Листок  строкатий,  падає  до  ніг,
Враз  обірвалась  музика  листви,
Причарувати,  все  ж  він  мене  зміг,
Як  дивна  осінь,  багряні  барви….

   Нині  послухай,  осінь  шепоче.

                       04.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2019

Тут, серед дерев…

Вітер  куйовдить,  барвисті  ясени,
Листки  червоні  й  жовтенькі  в  золоті,
Ледь  -  ледь  багряні,  красиві  восени,
Всупереч  зливі  й  щоденній  слякоті.

Схована  просинь.  Небесна  пелена,
Не  вабить  очі,  сумна,  як  настрій  мій,
Здаля  здається  осіння  сивина,
Забрала  вдачу,  до  загублених  мрій.

Думки  не  оси  та  душу,  все  ж  шкребуть,
Й  сутінки  жваві,  вбирають  в  себе  день,
Вітри  грайливі,  долину  трав  скубуть,
Навкруги  сіро,  давно  не  чуть  пісень,
Куди  попала?  Чи  заблукала  я?

Між  дерев  пишних,  ясенів  чарівних,
Гай  мовчазний,  ледь  стікали  краплини,
Осінні  сльози,  моїх  мрій  наївних,
Приймала  нічка  майже  щохвилини,

                                                               25.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2019

Йду в туман, у осінь…

[youtube]https://youtu.be/QKX_if0hWp4[/youtube]

Йду  в  туман,  а  що  за  ним  не  знаю,
Сховав  мабуть,  бурштинову  осінь,
Подих    свіжий,  п`янить  відчуваю,
Небо  сіре,  загубилась  просинь.

Тримав  тайну,  попереду,  що  там,
Чого    жду?  Та  я  мрію  все  ж    несу,
Хоч  летить,  час,  як  скакуни  літа,
Пригорну,  їх  у  осінь  понесу.

Нехай  прийме,  мене  таку,  як  є,
Вже  руда,  а  я  із  сивиною,
Не  боюсь,  як  з  відерця  дощик  л`є,
В  душі  те́пло,  не  буду  сумною.

Тож  ти  поруч,  йдем  разом  у  осінь,
В  туман  сизий,  лиш  за  руку  візьми,
Серця  наші,  відданості  просять,
Тож  й  дощі,    часті  витримаєм  ми.

                                     20.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2019

У храмі

Дай  Боже  миру  всім  і  тепла,
Знову  молюся    до  ікони,
В  серцях  чому,  так  мало  добра?
Гуляє  гнів  у  душах  й  злоба…

А  поруч  ближній,  б`є  поклони,
І  шепіт  тихо-  Прости,  прости,
Помилуй  душу.    Й  гучні  дзвони,
До  неба  плинуть  -  Гріх  відпусти,

Молитва  гріє,  тіло  й  душу,
Униз  спадає  сльоза  гірка,
Чоло  змокріло,  краплі  струшу,
Нехай  ясніє,  кожна  зірка!

Тож  люди  будьте  ви  добріші,
Почуйте  Бога,  даріть  добро,
Гріхи  відмолим,  щоб  рідніші,
Щоб  зерно  щастя  в  нас  проросло!



                                     26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2019

У осінніх барвах

Проймає  тіло,  осінній  холод,
Несе  вологість  і  аромати,
На  душі  гірко  та  пряний  солод,
Як  влітку  хочу,  я  розшукати.

Грона  калини….  тішаться  очі,
Від  чар  краси,  душенька  радіє,
Про  тепло  мрію,  стріну  охоче,
Від  почуттів,аж  серденько    мліє.

Багрове  листя…  що  знову  осінь?
Вдяглась  берізка,  в  кафтан  строкатий,
У  піднебессі,  схована  просинь,
Розгулявсь  вітер,  різкий,  крилатий.

Зіркові  роси,  з  відтінком  срібла,
З  листків  стікають,  ясніє  в  травах,
Ми  дочекались,  земленько  рідна,
                                           Красуні  цвіт  у  осінніх  барвах.                                                      

                                       23.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019

Земля чекає

Срібляться  роси  в  осінньому  світанку,
Майстриня  осінь,  фарбує  вишиванку,
В  густій  мережці,  що  стелиться  в  спориші,
В  багрянець  й  злато  вдягла  дерева  й  кущі,
Ледь  -  ледь  принишкли,  де  ж  ті  жадані  дощі?

Вишневі  хмари,  пливуть  по  небу  нині,
Казковий  захід  ховає  темно  –  сині,
Земля  чекає,  сповна  води    напитись,
Схиливсь  цикорій,  радий  вже  й  помолитись.

Поблякли  квіти,  спрага  забрала  силу,
Він  осінь  любить,  чекав  панянку  милу,
Тож  сподівався,  що  приплине  з  дощами,
В  ласкавих  росах,  лиш  й  приходить  до  тями.

Надійний  погляд,  зранку  до  небокраю,
Із  -  за  фіранки,  я  радо  виглядаю,
А  чи  одягнеться  в  дощовий  плащ  осінь,
Причастить  землю,  все  водицею  зросить.


                                       11.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2019

Ведь так в приюте одиноко

Ну    вот,  уж  осень  за  окошком,
И  она  плачет,    так  как  и  я,
Совсем  уж  мокрая  дорожка,
За  плечи  холод,  обнял  меня…

Что  не  придут,  нынче  забрать?
Ведь  так  в  приюте  одиноко,
Устала    я,    дни,  ночи  считать,
Люди  уймите  вы  жестокость!

Не  покидайте  детей  своих,
Неужто  чуждо,  ведь  родное,
Кровинка  ваша,  среди  живых,  
Вы  поменяли  на  спиртное?

Ну  при  задумайтесь,  попрошу,
Частицу  счастья  подарите,
Я  улыбаясь,  вам  помашу,
Будьте  добрее,  приходите!
**
Ты  погляди  в  мои  глаза,
И  не  спеши  давать  ответ,
Ведь    я  тебя,  всю  жизнь  ждала,
Одно  прошу,  не  скажи  НЕТ!

Стих  был  написан  к  картине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848850
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.09.2019

Ох, эта осень

                                                                                                                                               
Ох,  эта  осень…
Замело  тропинку  между  нами,
Вдруг  слегка,  уж  золотистой  листвой,
Пролетело,  ну  прям  как  цунами,
Потеряли…все    связи  с  тобою.

Ох,  эта  осень..
Паук  смелый,  плетёт    паутинку,
Всё  надеется,  никто  не  тронет,
Вновь  разложит,  кружева    на  тропинку,
Под  дождём  вся  нарядность  утонет.

Ох,    эта  осень…
   Я  в  надежде,  мой  милый,  жду    в  гости,
 Иль  не  сможешь,  не  найдешь    тропинку?


Из  рубрики»  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848716
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2019

Біля фонтану / рим. проза/

  Вечірня  Вінниця…  сяючі  ліхтарі.  Щасливі  обличчя  перехожих.Ось  вже  й  настав  останній  літній  день.  Краса  довкола,  фонтани  співають
пісень…  У  цьому  парку  людей,  як  комах,  аж  мерехтять  в  очах.  Озирнулась  старенька  й  звідки  вирвалися  всі?  Їх  так  багато,  аж  бере  страх!  І  майже  всі  одинаки,  поспішають.  Погляд  вперед  і  по  окрузі,  наче  когось  виглядають.  Та  дехто  йде  тихою  ходою,  он  там  далеченько,  навіть  з  палкою,  ледь  -  ледь  тупцює  дідусь  з  бородою.  Й  чого  несе  сюди  їх,  думала  старенька.  Хоча  погода,  правда  ж  і    гарненька.  Так  скоро  втихомиряться  напевно,  турботи  будуть,  не  марнуватимуть  часу  даремно.
   Вона  трохи  схилившись  сиділа  на    дерев`яній  лавці  де  тільки  й  не  була  сьогодні,  притомилась.  Приїхала  на  місто  подивитись,  де  не  гляділа,  не  забувала  перехреститись.  Думки  туманом  оповиті,  то  лише  на  мить.  Здається  люди  несуть  в  собі  радість,  ситі,  напевно  в  місті  добре  жить…
   Та  раптом  кілька  голубів  порушили  думки,  злегка  присіли  до  землі,  всміхнулась  й  залюбки,
-    Ото  пташина  і  все  по  парах,  яка  краса.  Здається  й  людей  не  бояться,  ну  чудеса.
 Пиріжок,  той,  що  привезла    із  собою,  кришила  в  жменю  -  горою.  І  посміхаючись  жбурнула  всім    горобцям  -    сміливцям.  Помітила,  відразу  людей,  усмішка  на  лицях.  Добре,  теж  не  шкодують  -  світла  думка  промайнула.  А  може  хто  подумає,  -  от  бабця  утнула!  Та  хай  там,  чого  шкодувати,  хто  ж  цих  беззахисних  має  підгодувати.  
   На  лавці,  що  поруч,  молодята  присіли,  на  ній  лише  вдвох,  напевно  пораділи.  Вона  гарненька,  сама  світленька,  сонячно  всміхалась,  ото  дівчисько,  думка  –  оса    -    мабуть  закохалась.  Й  старенька    молодість  згадала  на  хвильку;  Ой,  ти  ж  тепер  на  небі  мій  Васильку.  А  ми  ж  з  тобою  не  по  парках  гуляли,  а  біля  ставу  корів  випасали.      І  в  теплі  ночі  зоряні,  нам  щебетали  солов`ї.  Ой,  якби  ж  ти  любий  знав,  як  сумно  без  тебе  мені.
   Хлопець  русявий,  видний,  привернув  увагу,  в  пакеті  копошиться,  напевно  має  спрагу.  За  мить  до  неї  нахилився,  щось  шепотів  й  щоразу  позирав  навкруги,  вона  ж  у  майці,  ніжно  рукою  притиснув  їй  повненькі    груди.    «Отак  при  людях,  Боже  -  Боже  та  чи,  то  так  робити  гоже!»  І    з  пересердя  голубів  прогнала.»  Де  ж  сором  й  гордість,  чи  ж  то  я  кохання  не  знала?!»    І  спідтишка  вирячила  очі,
-  «  Нехай  би  краще  дочекались  ночі».  За  мить  хлопчина  розгорнув  цукерку  і    пхав  подрузі  прямо  в  рот..  Старенька    різко  з  лавки  піднялась,  «Ото  гидота  !  «
 Суворий  погляд  до  молодих,  вони  вже  цілувались.    Ледь  -  ледь  тихенько  перевела  подих,  а  їм  прохожі  тільки  посміхались.  
»  От  дожилися»,-  шепотіла  про  себе  старенька,  -»  Геть  світ  змінився,  а    Вінниця  гарненька!»
 Й  попленталась    до  автостанції,  думки  про  старість.  «А  біс  в  ребро!  Літа  –  літа….»  …В  душі  ховала  заздрість….
                                                                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                                     1.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2019

У нічних іграх …

Лукавий  місяць,  у  темряві  густій,
Сховавсь  у  хмарах,  мов  сповитий  шовком,
Нині  гуляє  вітрисько  –  лиходій,
У  нічних  іграх  завиває  вовком.

Куйовдив  хмари  порозкидав  всюди,
Тож  він  володар,  по  всім  піднебессі,
Сміх  із  цинізмом,  аж  на  повні  груди,
Відчував  силу,  схожий  завірюсі.

Від  страху  тряска,  утримать  несила,
Легкі  краплини,  ледь    заметушились,
Вже    й  блискавиця  здалеку  іскрила,
Із  гучним  громом,  скрізь  зазолотились.

Раптова  тиша  та  це  ж  лише  на  мить,
Чарівні  звуки.  Дощик  грає  свою,
Музику  ніжну,  як  скрипаль,  що  не  спить,
Землю  покрив,  свяченою  водою.
                                                                 
                                                                 18.09.2019р
               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2019

У окошка

Села  кошка  у  окошка,
Отдохну,  ну  хоть  немножко,
Ведь  всё  лето,    я  трудилась,
С  котом  Васькой  помирилась.

Тихий  дождик,  пришла  осень,
Ну  не  выйду,  пусть  не  просит,
Декабрь  встретим,  снежок  белый,
Пусть  приходит,  коль  он  смелый.

Дружелюбен,  свет  надежды,
Как  всегда  у  абрикосы,
Порезвимся  при  морозе,
Ведь  люблю,  тебя  как  прежде…
                                           
                                                 15.09.2019г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848464
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.09.2019

Землю прикрасила

Десь  ходила,  десь  бродила,  підбори  стоптала,
В  золотаву  сукню  вбралась  та  з  вітерцем  злітала,
Над  долинами  і  в  горах,  золотилось  всюди,
Ароматом  чаклувала,  ліси,  поля  й  скирти.

У  садочок  завітала,  паняночка  осінь,
Її  з  радістю  чекала,  що  й  мене  запросить,
Скуштувати  винограду,  тож,  як  медок,  солод,
У  обійми  злегка  взяла,  щоб  пізнала  холод.

А  морозні,  ранні  роси,  ледь-ледь  засріблились,
У  душі,  втіх  не  вгамую,  яблука  налились,
Соком  ніжним  і  пахучим,  ще  й  щічки  рум`яні,
     Бджілок  ваблять  груші,  стиглі,  жовтенькі,  духмяні.

Немов  скрипка,  той  вітерець,  що  веде  до  танцю,
Розсипає,  щедра  осінь  купами  багрянцю,
І  запросить,  дощ  у  гості,  музики  веселі,
Цій  панянці,  потішаться    у  кожній  оселі.

Походила,  побродила  землю  прикрасила,
Хай  рокИ,  тебе  стрічати  -  я  буду  щаслива!

                                                                             10.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848380
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2019

Та , в синій сукні / проза/

             Вздовж  дороги,  за  вікном    мелькали  дерева  покриті  снігом,  деякі    голі,    аж  сизі  від  морозу.  Поміж  них    зелені,  пишні    ялини  й
сосни,  на  голках    льодові  намистини,  срібляться,    переливаються  на  сонці.    Іскриться  сніг,    то  сріблом,  а  то  й  златом….
 За  два  тижні    настане  березень  ,  помітно  сонце  яскравіше,тепліші  промені,    хоча  й  мороз  вночі  був  мінус  п`ятнадцять  градусів  та  все  ж    ближче  до  полудня,    не  більше  мінус  сім.    
   Автобус    їхав  не  дуже  швидко,  додога  ледь  -  ледь    розчищена,,  видно  вночі  славно    погуляла  хурделиця.    Під    лісом  пагорби  снігу,  кущів  зовсім  не  видно,  а  дерева  з  усіх  сторін  в  облозі,  по  пояс  потонули    в    кучугурах,  наче  одяглися  в  білі  пишні  спідниці.
     Михайло  дивився  у  вікно  і  часом  поневолі  прикривав  очі  від  різкого  блиску  снігу,    на  душі  спокій  і  відчуття  благодаті.  Як  добре,  вперше  за  п`ять  років,    пішов  у  відпустку.  І  тут  така  нагода,  ще  й  путівку  запропонували  в  санаторій,  в  Слав`яногірськ.    Можливо  б  і  не  їхав  та  дружина  наполягла,  каже  -    їдь  любий,    я  тобі  довіряю.  Знаю,    хоч  живемо  з  тобою  п`ятнадцять  років  і  всього  у  нас  було  ,  крім  зради  звичайно,  то  ж  думаю  й  цього  разу    не  гайнути  в  гречку.  Звичайно  -    думав  -  де  там  скакати,  двоє  дітей  вдома,    їх    треба  на  ноги  ставити,  як  кажуть  люди.
 За  мить  ледь  помарнів,  наче  сіра  тінь  лягла  на  обличчя.  А  чи  кохав?  Й  не  снилося  тоді,  просто  допоміг  встати  на  ноги,  коли  вона  впала  з  велосипеда  і  зламала  тазостегновий  суглоб.  Добре,що  телефонна  будка  неподалік,  визвав  швидку,    лікар  йому    запропонував  поїхати  з  нею,  дати  покази,  як  це  трапилося.  Там    наче  й  не  було  причини  впасти,  чи  вона  на  когось  задивилася,  чи,  щось  інше.  Саме  в  той  час  він  поспішав  на  автобус,    мав  їхати  на  роботу,  до  зупинки  залишилося  метрів  десять,  як  таке  сталося  з  дівчиною.  Як  міг  не  помітити,  коли  падала,  то  пролунав  скрегіт  і  відразу  гуркіт,    і  так    скрикнула  голосом  гучним,  як  було  не  почути,  хоча  рух  машин  не  зупинявся.
Її    чорні  очі,    благають  про  допомогу.  А  згодом    декілька  раз  провідав    у  лікарні.  Коли    лишалися  на  одинці,  брала  за  руку,  такий    ніжний  погляд  і  запитання,  коли  прийдеш?  Не  міг  відмовити,  не  байдужий  до  чужої  біди.
     Йому  тоді  йшов  лише  двадцять  другий  рік,  він  і  гадки  не  мав,  щоб  так  рано  одружитися.  Та  прийшов  одного  разу  до  неї  додому,  цього  разу  вона  сама  відчинила  двері,  радісно  повідомила,  що  батьків  вдома  не  буде,  поїхали  на  дачу.  Ох  та  молодість,  палкі  поцілунки  і  обійми,  а  потім  ніч.  Чи    хотів,  щоб  сталось  те,  чого  не  виправиш?    Мабуть  ні!  Але  її  ніжність  тіла,  шепіт  на  вухо,
   -»  Лицар  моєї  мрії,  мій  Геракл».
 Не  втримався,  закипає  в  жилах  кров,    шалена  пристрасть  спокусила  на  гріх.  То  було  лише  один  раз  та  за  місяць  новина    -    буде  дитя.    Ось  таке  кохання,  чи  то  кохання?    І    часом  так    важко  на  душі,  коли  згадує  ту  ніч  і  все  немов    хтось  переслідує  його,  хочеться  озирнутися  назад,    здається,  що  щось  загубив,  щось  в  житті    пропустив.  
     Та  час  летів  і  вже  радів,  як  син  і  донька,    між  ними  рік  різниця,  збирали    для  обох  волошки  в  житі.  Здавалося  й  щасливий,  чого,  ще  треба.  Ось  так  і  склалося  сімейне  життя.  Більш  –  менш  у  злагоді  і  в  достатку  -    можна  сказати.  Вона  вчителька  української  мови,  а  він    найкращий  слюсар  на  заводі,  квартиру  від  заводу  отримав,  тож  живи  та  й  тішся,  як  іноді  казав  йому  батько,  
 -  «Я  в  твої  роки  цього  не  мав».
     Путівка….    Думки,  як  рій  бджіл  в  голові,  легке  хвилювання.    А  цікаво,  як  там    є  танці,  чи  немає?  З  дитинства    любив  танцювати,  у  школі    ним  тішилися,  найкращий  танцюрист.  На  жаль  в    дружини    не  було  такого  великого  бажання    навчитися  так  танцювати,  як  він.  Але  дітей,    хоч,  ще  й  не  дорослі,  все  ж    навчив  їх  і  вальс  танцювати,  і  фокстрот..
       Автобус  під`  їхав  до    приймального  відділення  санаторію.
За  пів  години  Михайло  зайшов  в  кімнату,  де  за  столом  сиділо  двоє  молодиків.    Хлопці  відразу  встали,  один  з  них  ,  високий  на  зріст,  подав  руку,
-  О!  До  нашого  полку  прибуло.  Я    Павло,  а  це  Денис,  будемо  знайомі.    Він  представився  хлопцям,    оцінюючи,  позирав  на    кожного,  мабуть  по  років  двадцять  п`ять,  не  більше,  зробив  висновки.  І  роздягаючись,  весело,
-  То  я  для  вас,    напевно,  як  дядько.Не  дуже  підійду  до  компанії,  мабуть  захочете  жінок  приводити.
 Хлопці  переглянулися,  обоє,  примруживши  очі,  засміялися.
-  Та  ні,  ми  не  по  цій  часті,  так  розважитися  можна  буде,  потанцювати,а  щоб  дружинам  зраджувати,  то  ні,  приїхали  відпочити,  -  весело  сказав  Павло  .
-  Та  і  це  ж  небезпечно,  -  підтримав  розмову  Денис.
-  Ага,  то  ви  одружені,  це  вже  добре,  а  за  фахом  хто?  І  звідки,  як  то  кажуть  родом  ?
-  Ми  з  Донецька,  обоє    шахтарі,  -      поспішив  сказати  Павло,    -  А  ви  звідки?
-  Я  харків`янин…  на  ХТЗ  слюсарем  працюю.  Значить  всі  трударі,  тож  будемо  відпочивати.  А,  що  до  танців,  я  б  теж  туди  з  задоволенням    пішов  та  боюся    мені  пари    не  буде,  туди  напевно  одна  молодь  ходить.  Так,    тільки  давайте  на  «ти»  звертатися,  що  хіба  такий  старий?!
   У  перші  дні    відпочинку,  після  масажів,  хвойних  ванн,    які  назначив  лікар,  у  кімнаті  всі  спали.  Іноді  хлопці  веселили  Михайла,  розповідали  про  свої  походеньки,  а  часом  згадували  про  роботу.  Дивився  на  них  й  думав  -    невже  я  таким  був  десять  років  назад.  Дивувався  їх  безтурботності,  часто  в  кімнаті  лунав  сміх,  розповідали  анекдоти,  жартували  один  над  одним.  Ввечері,  сидячи  за  столом,    грали  в  доміно,  до  пізнього  вечора  чаювали.  Лежачи  в  ліжку  Михайло  любувався  видом  за  вікном.    Іскриться  сніг  від  світла,  що  падає  з  вікна,  а  далі  наче  вхід  в  дивовижну  зимову  казку,  заворожували    ялини  вкриті  пухнастим,  білим  снігом.  Поневолі    Михайло  згадував  дитинство,  як  ходив  з  батьком  в  ліс  по  ялинку,  по  пояс    провалився  в  сніг.  І    ледве  витягував  ноги  з  валянками,  в  яких  вже  було  повно  снігу.  А  згодом,  вже  вдома    батько  знімав  їх  і  сміявся,  ти  як  той  »Мужичок  -    с  ноготок»    в  Некрасова.  Діставшись  додому,  батько  натирав  ноги  горілкою,  вважав,  це  перші  ліки    в  такому  випадку,  мама  готувала  пахучий  чай  з  м`ятою  й  калиною.
     Одного  вечора  ….    Михайло    дрімав  в  ліжку,  насолоджувався    безтурботністю,  вже  й  відіспався  за  всі    роки  -    хоча  минув  лише  тиждень.  Під  подушкою    чергова,  за    ці  дні  прочитана    книга.,  вже  б  погуляти  по  стежках,  можливо  якось  помандрувати  по  окрузі,  чи    до  лісу  пройтися,  планував  собі.  І  тут  різко  відчинилися  двері,  обтрушуючи  з  себе  сніг,    ввалились  хлопці.  Розчервонілі    обличчя  осяяні  щастям,  радісний    сміх.  Михайло  сів  на  ліжко,  звісивши  ноги  до  підлоги,  
-Бачу      такі  веселі,    ви,  що  може    в  сніжки  грали,  як  ті  діти?
Хлопці  роздягаються,  хитро  позирали  на  нього.  Павло  зморщивши  носа  ,  задоволено  показував  всі  свої  тридцять  два  зуби  й  до  Дениса,
-Що  повідаємо  цьому  самітнику  де  ми  ходили,  що  робили?
Денис,швидше  роздягнувся,  впав  на  ліжко,
-А  чому  й  не  розповісти,  думаю  не  вкраде  наших  партнерок.  Тут  такі  танці,  закачатись,  правда  клуб  не  видний,  а  в  середині  так  комфортно,  просторо  і  людей  на  любий  смак,  від  вісімнадцяти  років  й  до  сімдесяти,  це  точно….
-Мені  сподобалися  танці.  До  речі,  там  є  такі,  що  чомусь  не  танцюють,  а  тільки  зирять  на  кожного,  напевно    оцінюють,  -  підтримав    розмову  Павло.
Він    дивився  на  хлопців  і  дивувався  -    такі  веселі!  Напевно  подруг  собі  знайшли,  запитав,
-Ви  навкруги  не  ходіть,  зізнавайтеся,    що  познайомилися  з  дівчатами,  чи  з  молодицями?
Павло  пригладив  чорнявого  чуба,  в  його  очах    грали    бісики,
-Та    ні,  не  подумай,  щось  такого,  куди,  чесно  кажучи,  може  потягнути,  але  ми  просто  познайомилися  з  двома  дівчатами.  До  речі,  кажуть  не  заміжні,  хоча  на  вид    по  років  двадцять  три  -    двадцять  п`ять,  думаю  не  більше.  Доволі    симпатичні,  стрункі,  з  красивим  бюстом,  обидві  русяві,  вони  з  Харкова  -    твої  землячки.
-Правда  хто  за  фахом,  ще  не  дізналися,  але  приємні  і  веселі  дівчата,  здається  подружки    й  танцюють  гарно,  -    добавив  Денис.
Вони    ще  з  годину  гомоніли,  розповідали  про  ведучого,    що  проводив  деякі  конкурси.  Уже  коли  вкладалися  спати,  Павло  запитав  Михайла,
-Ну,  що  тобі  не  надоїло  книги  читати  та  валятися  на  ліжку,  може  завтра  з  нами  підеш,  казав,  що  любиш  танцювати.  Ми  тобі  там  підберемо  молодичку,  вибір  є,  яку  захочеш.
Денис,  перевертаючись  в  ліжку  пробурмотів,
--  Ага,  худі  є    і  є,  як  жердини  високі.    Є  низенькі  і  кругленькі  бочечки….  
Всі  засміялися  та  він  продовжив,
-Ні  серйозно  кажу,    є  красиві,  гарні,  як  булочки  пухкі,  так  би  й  вщипнув  котрусь,  чи  поцілував.
В  кімнаті  знову  сміх…  А    за  вікном    наче  біла  ніч,  місячно,  на  ялинках  іскрився  сніг,    що  виднілися    неподалік.
     Наступного  дня,    після  сніданку,  Михайло  вирішив  пройтися  до  залізничної  станції.  Дорога  проходила  вздовж  лісосмуги.  День  видався  сонячним,  не  дуже  морозним.  Під  ногамискрипів  сніг,  йшов  по  проїжджій  частині,  бо  хто  б  там  зробив  стежку,  як  снігу  лежало  по  коліна.    Чарівні  сосни  й  ялини  виблискували  на  сонці,  деінде  осипався  сніг,  чи  то  від    сонячних    променів,  чи  від  ваги,  тихо  спадає  донизу.    Раптово  з`явилася  білка,    наче  зустрічала  його,    полохливо  вертіла    головою  в  різні  сторони,    зупинилася  навпроти  нього,  здавалося  й  не  думала  тікати.  Посміхаючись  зупинився,  яка  ж  краса,  оцю  б  красу  дітям  побачити.  Намацав  в  кишені  пряник,  який  давали  до  чаю  й  присівши,  поклав  на    сніг.  Довго  чекати  не  довелося,  білка  за  мить  схопила  пряник  й  зникла  серед  дерев.  Тихо  засміявся,
-Яка  ж  проворна.  Шкода  горіхів  не  маю,  а  от  цукерки  тобі  напевно  не  можна…
   Непомітно  дійшов  до  станції,  вирішив  взяти  квиток    додому,  хоча,  ще  й  залишилося  багато  днів  до  від`їзду  та  все  ж,  чого  чекати,  коли    вже  тут.
     Вечір….  у  кімнаті    хлопці  кропили  парфуми,  всі  троє  збиралися  на  танці.
Можливо  б  і  не  пішов  та  хлопці  так  наполягали,  так  хвалили,  сказали,    що  не  пошкодує  та  й  скільки  вже  можна  одному  сидіти..
   В  залі  людей  багатенько…  І  справді  здивувався,  коли  побачив  чоловіків    й  жінок  різного  віку.    Хтось  сидів  на  стільцях,  а  дехто    компанією  збирались  в  коло,    час  від  часу  линув  сміх,  який  загубився  в  ритмі  музики.  Павло  з  Денисом  привели  своїх  вишуканих  дівчат;  скромні,  обидві  русяві  і  обидві  чорноокі.  Одягнені  в  гарненькі  в`язані  сукні,  які  підкреслювали  красивий  стан.  Павло    взявши  партнершу  за  руку,
-Ось  це  наш  дядько  Михайло…  
Відразу  всі  засміялися.  Потім  він  продовжив,
-  Знайомтеся,  це  Таня,  а  це  Люба….
 У  дівчат  рум`янці  на  щоках,  веселики  в  зіницях..
 Таня  відразу  почервоніла,    часто  кліпала  очима,  защебетала  пташечкою,  
-Ви  не  подумайте  нічого,  ми    вашим  хлопцям  просто  партнерші,  більше  нічого.    Вони  так  танцюють!  Так  танцюють!  Так  гарно,  що  нам  підходять  …  
І    зажавши  нижню  губу,    моргнула  до  Дениса.    Всі  знову  засміялися.
     В  цей  час  з  магнітофона  линула  розслаблююча    музика,  за  якусь  мить  вгамувала  легке  хвилювання.  Раптово,  щось  заскрипіло,  зазвучав  вальс,    хлопці  одночасно  взяли  своїх  подруг    під  руки    і    сміливо  попрямували  в  середину  залу.
 На  душі  війнуло  молодістю,  той  вальс  збудив  спогади  про  школу.  Михайло    задивлявся  на  пари  і  мов  сам  з  ними  злітав  й  кружляв,  від  задоволення    час  від  часу  закривав  очі.  Майже  не  було  пауз,    музика  змінювалася    на  пісні.      Немов  полинний  напій  попав  у  душу,чому  дружина  так  ніколи  не  любить  танцювати?    Адже  це  так  чудово,  хоча  б  на  якусь  мить    себе  відчути  птахом!
   У  залі  повеселіли  присутні,  жваво  витанцьовували  від  пісню  -  «Тиха  вода».    В  нього  від  стояння,  аж  ноги  заніміли,  переминається  з  ноги  на  ногу,  роздивлявся    присутніх.    Під  пісню  «Лада»  в  центр  залу  вийшли  дві    молоді  особи,  розпочали  танець.  Одна  дівчина  з  каштановим  волоссям,  що  прилягало  на  плечі,    в  синій  сукні  в  мілкий  горошок  так  танцювала  легко,  піднесемо,  що  цього  не  можна  було  не  помітити.  Вона  відчувала  кожну  ноту,  вишукано  виконувала  рухи,  дарувала  усмішку  присутнім.    Дивно,  але  вона  заінтригувала  його  своєю  поведінкою.  Його  очі  шукали  її    серед  танцюючих  пар.  Тепло  сповило  серце,  на  душі  так    радісно  й  легко  -  легко  стало.  Яка  краса,  не  кожна  може  так  танцювати  -  думав    він.  По  закінченню  танцю,  задоволені  хлопці    з  дівчатами  підійшли  до  нього.  Розчервонілі,  веселі,  позирали    один  на  одного.  Таня    переводячи  подих,  співучо,    мов  під  музику,  яка  щойно  розпочалася,    сказала,
-То  ви  хоч  присядьте.  Чого  не  танцюєте?  Он  скільки  файних  жінок,    дівчат,  молодиць,    як    квіточок  в  житі,  яку  хочеш  вибирай,  є    і  худенькі    й  пишні…
 Від  компанії  по  залу  рознісся  гучний  сміх,  привернув  увагу  відпочиваючих.  А  Михайла,  як  облили    окропом,  за  мить  почервонів,  втягнув    голову  в  плечі  ,  наче    хотів  сховатися.    Та  відразу  ж  опанував  себе  після  її  слів,  з  під  лоба  позирав  в  сторону,  де  стояла    дівчина  в  синій  сукні  в  горошок.
Павло  торкнув  його  рукою,
-Ну,  що  йдеш,?  Якусь  запросиш,  чи  будеш  нудьгувати?
Своїх  п`ять  копійок  відразу  вставив  Денис,  протяжно    й  неголосно,
-О!  Я  помітив  на  яку  він  поглядав,  помітив…
Михайло,  перебив  його,    махнувши  рукою,
-Ні,  я  піду,  на  сьогодні  досить  розваг!
   Швидкою  ходою  попрямував  до  виходу.  Йому  й  самому  здавалося,  що  він  тікає  від  неї.  А  чого  й  не  знати,  боявся  озирнутися.  Вийшовши  на  вулицю,  полегшено  перевів  подих,  відчув,  як  шалено  билося  серце,  але  намагався  йти  швидко,  наче  його  хтось  мав  догнати.  Так,  завтра  піду  на  переговорний  пункт,  передзвоню,  дізнаюся,    що  там  вдома,  як  діти,  що  нового  -  копошились  думки.  Згодом  заспокоївся,  йшов  тихіше,  прислухався  до  скрипіння  снігу.    Неподалік  біля  ліхтаря  цілувалася  пара,  відчув  короткий  спалах  обличчя  та  тож  від  думки,  яка  миттєво  врізалася  в  мозку,  а  які  в  неї  губи,  відчути  б  той  поцілунок,  заглянути  б    в  її  очі.  Різко  підхопив  жменю  снігу  і  вмив  обличчя,    ох,  що  це  в  голову  лізе,  а  перед  очима  її  стан    в  синій  сукні  в  горошок…
   Було  доволі  пізно,    коли  Михайло  почув,  що  прийшли  хлопці,  довго  вертівся  в  ліжку,  ніяк  не  міг  заснути.  Але  закрив  очі,  щоб  не  спілкуватися,    хотілося  забитися  в  куток  й  позбутися  думок,  які  переслідували,  не  давали  спокою.
     Минуло    три  дні  …    Після  переговорів  з  родиною  Михайло    в  гарному  настрої,  прямував  в  їдальню  -  на  обід.На  сходах  стояла  вона,  він  відразу    її  пізнав,  по  зачісці,  адже  без  головного  убору.  Біленька  шуба  з    пухнастим  білим  шарфом,  їй  пасувала  до  обличчя.  Відразу  думка,  чи  когось  виглядає  і  зупинився,  вдав,    що  на  когось  чекає.  До  неї  підійшла  жінка,  років  п`ятдесяти,    усміхнувшись  щось  сказала  до  неї  і  вони    разом  зайшли  в  їдальню.  Цікаво,  сама,    без  пари  до  цієї  пори,  можна  вже  й  було  знайти  собі  партнера,  як  кажуть  хлопці.  Підкралась  злоба  на  самого  себе,  чого  думки  за  неї,  швидше  б  вже  додому…
     Цього  вечора  хлопці  звали  його  на  танці,  але  він  вирішив  залишитися    в  кімнаті.  Тримаючи    в  руці  чергову  книгу  з  бібліотеки,  намагався  читати.  Букви  скакали  перед  очима,  наче  й  читав  та  осмислити,  сприйняти  прочитане  не  вдавалося.  Пройшло  більше    години,  з  пересердя  запхав  книгу  під  подушку,  намагався  заснути.    На  мить  прикрив  очі,  перед  ним  вона  в  тій  шубі  і  така  гарна,  а  очі  красивої  форми,  зелені,  чаруючі  .  Пригадав,  що  колись  читав,  що  такі  очі  у  давні  часи  асоціювалися  з  відьмами  і  чаклунками.  Ну,  от  заспокоїв  себе,  нарешті  розібрався  чого  мене  так  тягне  до  неї.  Але  ж    хотілося    взяти  її  під  руку  і  повести  в  чарівну  музику  вальсу,  кружляти,    забути  про  все    на  світі.    Чи  дрімав,  чи  ні,  на  якусь  хвилину  наснився  сон,  вона  в  синій  сукні  в  горошок,  серед    квітучих  соняхів.    Усміхнена,  губи  колір  спілої  вишні,  в  очах    сонячний  відблиск,здавалося  наближався  до  неї,  а  вона  намагалася  йти  в  поле  поміж  соняхи  і  раз  -  по  -  раз  озирається  до  нього.  Уві  сні    бачив  себе,    розчервонілого,  в  блакитній    сорочці,  руками  розштовхував  соняхи,  йшов  за  нею,    але  не  міг  наздогнати…
   Гучний  сміх….відкрив  очі.  Хлопці    руками    прикрили  роти,    Павло  лукаво  зіщулився,
-Ой,  вибач  Михайле  розбудили…  
Не  мав  наміру,  щось  сказати,  чи  запитати,  тільки  витирав  спітнілий  лоб,  пригадав  сон,  трохи  сердито  кивнув  рукою,
-Йдіть  до  біса,  такий  сон  перебили…  Не  могли  пізніше  повернутися!
Денис  присів  біля  нього  на  край  ліжка,
А  я  знаю,  як  її  звати…
-Кого  її  ?  -  немов  не  розуміючи  про  кого  мова,  запитав  Михайло.
Тут  Павло,    ледь  всміхаючись  і  потираючи    руками,
-Ну  та,  в  синій  сукні  в  горошок…  Думаєш  не  помітили,  як  ти  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану.  До  речі,  я  її  сьогодні  запросив  на  танець,  гарно  кружляє,  легенька,  як  перлинка,  до  того  ж  така    симпатична,  приємна  паняночка.
Михайло  зіскочив  з  ліжка,  як  обпечений,  відійшов  до  вікна,
-Хлопці  не  будіть  в  мені  звіра,  щоб  я  пару  слів  гарячих  вам    не    сказав,  вже  кажіть,  яке  ім`я  і  звідки  вона?  Думаю,  що  треба  дізналися.
Роздягнений  Павло  вкладався  в  ліжко,
-Потяг  ту  –  ту….Змарнував  ти  час,  вона  не  з  нашого  заїзду,  нам,    ще  тут  два  тижні  відпочивати,  а  вона  за  тиждень  повертається  в  свої  Суми.  Сказала,  що  не  заміжня,  але  подробиць  не  знаю,  а  звати  Маргарита.  Таке  гарне    ім.`я,  схожа  на  квітку.
Михайло    повернувся  в  ліжко,  простирадлом  вкривав  голову  і  незадоволено  до  хлопців,
-Можна  було  й  не  дізнаватися!  Досить,    хай  хоч  завтра  їде…
Й    різко  повернувся  до  стіни.  
   Шкода,  кепська  новина,  в  душу  підкралося  розчарування  .    Закриваючи  очі,  вмовляв  себе  заснути,  її  обличчя    і  ті  зелені  очі  ввижалися,  немов  звали  до  себе.  
   Чи  ніч  була  для  сну  ,чи  ніч  для  спогадів…  шалено  билося  серце.  Суми,  це  ж  він  там  в  армії    служив.  Ходив  у  звільнення,  навіть  бігав  в  самоволку,    за  морозивом  для  всіх.  І  чому    її  не  зустрів?    Не  заміжня  -  лізло  в  голову.  За  вікном  чулись  чиїсь  голоси,  вже  світало,  лише    тепер  його  здолав  сон.
       Наступного  дня  він  був  не  в  гуморі,    безпорадний  погляд    дивував  хлопців.  Йому  не  хотілося    згадувати    службу,  вважав,  що    це  не  цікаво  і  нікому  не  потрібно.  Хлопці  ж    вирішили  не  чіпати  чоловіка,  навіщо  підкидати  дрова  в  той  вогонь,  що  палає..
     Після  вечері  хлопці  з  дівчатами  поспішили  до  клубу  на  фільм;  »  За  двома  зайцями».  Пропонували  й  йому  піти  з  ними,  але  він  зі  скривленим  обличчям  лише  махнув  рукою  й  пішов  прогулятися  по    стежці.  Під  ногами  скрипів  сніг,  іскрився  від  ліхтарів.  Ні,  не  визивав  задоволення,  не  зігрівав  білизною,  а  дратував.    Як  хлопчисько  намагався  його  зачепити  носком  черевика  і    відфутболити,  як  подалі.  Зробивши  кілька  кругів  по  території  санаторію,    ноги  привели  до    клубу.  З  одної  сторони    будівлі  з  вікон  проникали    голоси,  ага,  ще  йде  фільм,  зробив  висновки    і  попрямував  до  другої  сторони,    до  парадного  входу,  де  вхід  на  танці.  Здвигнувши  плечима,  навіть  усміхнувся  і  сам  до  себе,
-  Ага,  хлопці  в  кінозалі.
 Бажання  відірватися  по  повній,  щоб  не  засуджували.
 Звучала    легка  танцювальна  музика.    Заворожував  темп,  лився    тихим  струмком  води,  а  то  повільно  підносився,    кликав  в  політ.  Він  відразу  очима  знайшов  її    і    рішуче,  через  весь,  ще  не  заповнений  танцюючими  зал,      попрямував  до  неї.  
     Гарячий  приплив  крові  до  обличчя,  запросив  на  танець.  Вона  наче  чекала  на  нього,  мило  усміхнулася,  на  згоду    кивнула  головою.  І  де  та  сміливість  в  мене  взялася  -    здивувався  собі.  Приємне  відчуття  при  дотику  її  руки  і  стану,  яка  ж  легенька,  ну  справжня  пір`їнка.  А  парфуми…    На  якусь  мить  сп`янів,  хотів  спіймати  її  погляд.    І  ось    її    зелені  очі,  ледь  -  ледь  втримався  на  ногах.  Ні  -  ні  ,  він  ніколи  в  житті  не  знав  такого  відчуття,  втопитись  би  в  її  очах,  потрапити  у  теплі  обійми,  відчути  смак  поцілунку….
   Кружляли  в  залі  немов  зовсім  одні,  ні  на  кого  не  звертали  уваги.  Її  волосся  розвівалося  при  танці,  вона  здавалася,  ще  гарнішою,  привабливішою.  Але  на  жаль,  закінчилась  щаслива  мить,  вона  забрала  руку.  Чи  й  чув  ту  музику,  чи  ні    та  зрозумів,  що  танець  закінчився  і  вона  направилась  йти  в  сторону.  
-О,  ні!  Будь  ласка,  ще  один  танець,  прошу  вас.    
Мила  усмішка  лягла  на  обличчя,  вона  тихо  сказала,
-Я    -  Маргарита,  будемо  знайомі.
 Подала  руку.…  Хвилини  щастя,  відчуття  злету  в  танці,  згадалися  рухи  молодості  і  вони  піддалися  спокусі  танцю,  закружляли  у  вальсі.  Йому  здавалося,  що  він  чув  її  серцебиття.  О,  де  ж  та  молодість.  Невже  я    знайшов  те,  що  не  давало  спокою,  що    часто  переслідувало    мене    те    -    що  загубив.
       Але  танець  закінчився,  він  провів  її  до  місця,  де  вона  стояла  раніше  й  відразу  помітив  своїх  хлопців.  Чемно  подякував,  попрощався  з  нею,  чомусь  так  і  не  сказавши  їй  своє  ім`я.  Не  озираючись,  шмигнув    до  роздягальні,  поспіхом  накинув  пальто,  як  хлопчисько    вискочив  надвір.
Холод  миттєво  проник  за  комір,  зморозило    вологу  спину,  по  всьому  тілу  відчув  легкий  холод.  Немов  тікав,  тікав  від  самого  себе,  гріховні    думки  переслідували  його.  Та  ні  -  ні,  умовляв  себе,  не  посмію.
   Хлопці  пізно  повернулися.  Михайло  мило,  мов  дитя  сопів  в  ліжку…
-От  боягуз,  чого  від  нас  було  тікати,  -    гучно  помітив    Павло.
Денис    кивнув  рукою,
-Та,  хай  спить,  не  чіпай,  не  всі  так  можуть,  як  ми,  потанцювати  й  розійтися  друзями.  Можливо  чоловік  гарячий,  для  нього  це  катівня,  брати  в  обійми  і  стримувати  свої  гріховні  бажання.  
-Твоя  правда,  -  підтвердив  Денис  й    тихіше  продовжив,
-  Можливо  вдома  не  наситився  коханням,  а  зрадити  не  хоче,  не  наважиться.  Кажуть  в  житті  так  буває,  ми  всі  різні.
Наступного  дня  хлопці  не  зачіпали  теми  про  танці,  наче  там  його  й  не  бачили.
 Три  дні  поспіль  Михайло  мовчки  лежав  в  ліжку,  перегортав  сторінки  книжки.  Хлопцям  дав  зрозуміти,  що  нікуди  не  піде.
 Пройшло,  ще  два  дні.Після  обіду,  Павло    трохи  затримавшись,  наздогнав  Михайла  надворі,  не  зміг  змовчати,
-  Мені    все  одно,  але  хочу,  щоб  ти  знав  -    вона  завтра    після  обіду  від`уїжджає.  Це  бабське  радіо  передало.  Ти  хоч  поспілкувався  з  нею  коли  танцював?
В    Михайла  немов  перекрило  подих,    кашлянув,  а  потім    трохи  хвилюючись,    ледь  примруживши  очі,
-Та  це  мої  справи  хлопці.  Іноді  ми  відчуваємо,  що  колись  не  знайшли  свого  щастя,  але  тепер  той  час  вже  не  повернеш.  А  те,    що  маю  в  житті,  буду  цінити.  Не  завжди  зорі  в  небі  лягають  так,  щоб  поєднати,    на  жаль  іноді  буває  інакше.
 Різко  розвернувся,  попрямував  по  стежці,  що  вела  до  виходу  санаторію.
   Наступного  дня,  після  обіду,  Михайло    поспішаючи  вийшов  з  їдальні.  Неподалік  стояв  автобус,до  нього  поспішали  люди  з  валізами.  Він  відійшов  в  сторону,  за  ялинку,  спостерігав,  як    Маргарита,  з  невеличкою  валізою,  йшла  до  автобуса.  Поруч    з  нею,  ледь  поспішаючи,  йшла  та  сама  жінка,  що  стояла  біля  їдальні.  Вона  їй,  щось  розповідала,  час  від  часу  розмахувала  рукою.  Та  він  помітив,  що  Маргарита  декілька  раз  озирається  назад  і  зупиняючись  вертіла  головою,  немов  когось    шукала.
   Минав  останній  день  відпочинку,  Михайло  вирішив  раніше  поїхати  додому.  Чого,  ще  тут    ніч  кукувати?  Відколи  поїхала  Маргарита,  сон  тікав  від  нього.  Стискалося  серце,  чому  доля  так  вирішує,  чому  інколи  не  ті  дороги  з`являються  на  шляху?  
 Він  їхав  в  автобусі  до  залізничної  станції,  задивлявся  на  сніг,  на  ялини  й  сосни,  а  йому  ввижалася  вона    та  симпатична  панночка    в  синій  сукні.    
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 
                                                                                                                                                                                               1986  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019

Тож хай щастить…

Дивлюсь    на  небо,  там  літає  лелека,
Вразлива  думка,  то  ж  дорога  нелегка,
Чого  чекати  пташині  і  не  знати,
Все  ж  віра  в  краще,  знов  погляне  до  хати.

Молода  пташка,  то  ж  є  підтримка  й  ненці,
Серед  хмарин,  вмить  вишикувались  клинці,
Вечірнє  сонце,  нехай  крила    не  спалить,
А  ніч  зоріє,  хай  доріженьку  стелить.

Де-не-де  трави,  схилились    у  поклоні,
Кленовий  лист…  падав,  роси  в  передзвоні,
Забави  осені,  птахів  проводжають,
Доріг  безпечних,  їм    на  шляху  бажають.

Холодний  вітер,  все  ж    підтримав  вітрила,
Зірка  світанку  сяє,  є  віра  й  сила,
Оселі  білі,  вже  зникали  далеко,
 Тож  хай  щастить  у  дорозі,  вам  лелеки!


                                                                 08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2019

Стежина вдаль

Стежина  вдаль….  вздовж  барвінкове  листя,
Лежить  печаль,  як    росяне  намисто,
Не  виграє,  ні  сріблом,  а  ні  златом,
Травичка  сонна  вкрилась  оксамитом.

І  плине  запах…  легко  над  землею,
Холодний  подих  й  свіжість  несе  осінь,
 Туман,    біленький,  приліг  на  алею,
Земну  красу,  мов  відділив  і  просинь.

В  обійми  вітер,  з  ніжністю  в  спокусі,
Узяв  мене,    рано  вийшла  на  ґанок,
Лишивши  слід,  вкотре  в  моїм  волоссі,
Зустріла  я,  полум`яний  світанок.


                                   08.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2019

Теплом насолодились…

Теплом  серпневим  насолодились,
Смалило    сонце  з  самого  ранку,
Ромашки  зблідлі,  ледь  похилились,
Таїли  мрію,  раді  світанку.

А    чорнобривці,  в  пишнім    віночку,
Мов  пригорілі,  кволі  пелюстки,
Давно  чекають  на  росиночку,
Ніч  прохолодну,    стрінуть  залюбки.

Котилось  сонце,  ближче  до  ставу,
А  там  і  захід,  не  за  горами,
Цвіркун  вже    вибрав,  вміло  октави,
Пісні  веселі  ,  линуть  степами.

Принада  нічки  -  божий  дарунок,
Вологий  подих,    сповиє  землю
Придасть  їм  сили  й  мов  п`янкий  трунок,
Задуху  зніме  й  дасть  роси  краплю…

                               25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2019

Я гадала, що…

Я  гадала,  що  ніколи,
Не  ходитиму  до  школи,
Люблю  вранці    повалятись,
В  ліжку  з    лялькою  погратись.

Щось  розбила  мене  заздрість,
Невзначай  уздріла    радість,
На  очах  у  всіх  маляток,
В  хлопців  усмішку  й  в  дівчаток.

Такі    гарні  і  красиві,
Мені  видалось  щасливі,
Тож  такою  хтіла  стати,
Теж  до  школи    завітати.

От  тепер    я  втіху  маю,
Йду  й  багато  чого  взнаю,
Хоч  надворі  нині  осінь,
Заплітаю  вміло  коси.

       В  мене  бантики    яскраві,
 У  матусі  очі  славні,
Вона  тішиться,  щаслива,
Каже  дівчинка  вродлива.

Тож  неуком  не  зростаю,
 Я  до  школи  поспішаю,
Краще  всіх  буду  навчатись,
Всі  науки    пізнавати!

           Вересень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847481
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2019

У кожного з нас

Цінуйте  те,  що  ви  раненько  встали,
Що  від  сну  вас,  вже  Боженько  розбудив,
Коли  ж  вночі    міцненько  засинали,
Від  усіх  бід,  посланець  огородив.

Адже  у  кожного,  з  нас,  свято  своє,
Що  лиш  проснувся,  відчуєш,  що  живий,
Мабуть  радієш,  що  на  цім  світі  є,
Душа  співає,  вже  й  щасливий  такий.

Блаженний  бачить,  даль,  небесну  просинь,
Не  чорні  хмари  з  кіпоттю  і  димом,
Хоч  й  підступає  золотиста  осінь,
Младі  лелеки,  ще  кружляють  клином.

Пташині  звуки,чом  не  порадіти?
Яскраве  сонце,  зиркне  у  світлицю,
І  роси  -  перли  припадуть  на  квіти,
Від  того  щастя,  засяють  зіниці.

Рясні  ромашки,  уздовж  по  стежині,
Тобі  навіють,    спогад  про  кохання,
Як  слухав  вечір,  пісні  солов`їні,
Тоді  й  розвіються    смуток  й  вагання.

Червоні  маки,  що    поєднали  вас,
Серця  зігріють  і  зближують  долі,
Засяють  зорі  й  немов  танцюють  вальс,
Під  сяйвом  місяця,  в  нічнім  простОрі.

Всякчас  у  кожного  в  оселі  є  свято,    
Воно,  все    ж  різне,  яке,  я  не  знаю,
 Тож  повтішаймось,  стрінемо  завзято,
І  я  усіх  із  цим  щиро  вітаю!

                     
                               18.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2019

Доленька щаслива / слова до пісні /

                                                                     /слова  до  пісні  –    у  темпі
                                                                         подібному  до  пісні  «Девочка  Надя»/

Золотистий  обрій.  Вечір  у  тумані,
Павутинні  думки,  я  наче  в  дурмані,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає.

Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця,
Обігріє  душу,  жду  тебе  невперше,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду.

Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній,
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці.

Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю,
Це  ж  ти  йдеш  назустріч,  серцем  відчуваю,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом.

         ***

         Доленька  щаслива  

                                                 /  або    в  такому  варіанті,
                                                     приспів  трішки  веселіше/

1
Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані,
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані,
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає,
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає.

         Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч,
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині,
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
2
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця,
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше,
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу,
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду.

           Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч,
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині,
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
3
Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній,
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні,
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці,
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці.

Приспів

А  чи    дочекаюся,  а  може  і  –  ні,
Хто  ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм.
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!
4
Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю,
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю,
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом,
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом.

       Приспів

Зустрічі  радіймо  й  нічці  чарівниці,
В  ніжнім  поцілунку  солод  полуниці,
Вірна  любов  вічна,  вдвох  маємо  крила,
Хай  все  буде  добре  в  нас,  доленька  щаслива,
Хай  погода  не  примхлива,
Наша  доленька  щаслива,
Соловейко  заспіває,
Буду  знати,  що  кохаєш!

                                                   05.08.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2019

Літня спека

Рукою  ніжно,  торкнусь,  скрізь    виснажені  трави,
Ледь  -  ледь  схилилась,  мов  просить  сонце  зупинитись,
Вгомонить  спеку,  не  наносить  болючі  рани,
Запросить  дощик,  хоча  б  трішечки  оброситись.

Цілунок  сонця,  аж  пече,  вже  змінив  кольори,
В  темно  -  зелений,  місцями  в  сірий  й  бурштиновий,
А    в  неї  мрія,  зирне  довкола  і  догори,
Нехай  би  випав,  навіть  маленький,  випадковий.

Завмерло  все,  в  степу  не  видно  комашні  й  птахів,
Й  сховався  вітер,  десь  далеченько,  в  сумнім  лісі,
Земля,  аж  стогне,  від  задухи,  жде  вологих  днів,
Червоні  фарби,  вкрили  кущі  й  клен  при  узліссі.

Лелека  бродить,  все  ближче  і  ближче  до  ставу,
А  води  діткам,  чи  й  має  сили  наносити
Як  у  гніздечку    вгамувати  сімейку  жваву?
Від  спеки  певно,  влаштувать  душ,  гарно  полити.
.
Сама  чекаю,  врешті  коли  ж  відійде  спека,
Щоб  щем  під  серцем  зник!  У  душі  б  радість  відчути,
Дощу  діждатись.  Тішилася  б,  як  той  лелека,
І  трави  зморені  в  росах,  всі  позбулись  смути.

                                                                       28.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2019

Прийди кохана / слова до пісні /

                   /  cлова  на  музику  пісні  »Чорнії  брови,  карії  очі»/

Нічка  зоріє.  Серденько  мліє,
Сон  десь  блукає  й  геть  спокій  утік,
Примхи  любові  не  кожен  знає,
Солоду  уст  і  шалених  утіх,
Примхи  любові  не  кожен  знає,
Солоду    уст  і  шалених  утіх.

Ти  ясна  зірка  -  горда  цариця,
Небесний  ангел  моєї  душі,
Хочу  тобою    насолодиться,
Нас  не  розлучать  й  холодні  дощі,
Хочу    тобою    насолодиться,
Нас  не  розлучать  й    холодні  дощі.

Чуєш  чекаю,  прийди  кохана,
Серденько  тьохка,  як  пташка  в  гаю,
Буду  любити,  квітко  жадана,
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю,
Буду  любити,  квітко  жадана,
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю.

Згадую  очі,  з  розуму  зводять,
Звабливі,  світлі,  мені  дорогі,
Думки  раптово,  в  спокусу  вводять,
Ні  я  не  хочу,  кохати  другі,
Думки  раптово,  в  спокусу  вводять,
Ні  я  не  хочу,  кохати  другі.

Жду  не  діждуся,  як  ранком  сонця,
Й  свіжого  подиху,  в  травах  роси,
Тож  нехай  дні,  нам  радість  приносять,
В  щасті  полинем  в  небесную  синь,
Тож  нехай  дні,  нам  щастя  приносять,
В  щасті  полинем  в  небесную  синь.

Прийди  кохана,  повірю  в  долю,
Разом  послухаєм,  тишу  нічну,
Зіронько  люба,  хай  зацілую,
Весь  вік  кохатиму,  тебе  одну,
Зіронько  люба,  хай  зацілую,
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну.

               04.08.2019р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2019

Хандра

Рахую  дні    і  години  теж,
Чомусь  хандрі  й  досі  нема  меж,
І  ніжне  сонце,  не  потішить,
Хоч  у  вікно  і    сяйвом  світить.

Ото,  хандра  -  справжній  банний  лист,
Чи  ти  від  неї  і  знайдеш  хист?
Немов  сповита  в  павутинні,
До  хмар  торкнутися  би  синіх.

Й  злетіти  з  ними,  бачити  світ,
Знайомим  слати  -  щирий  привіт,
А  із  обіймів,  як  вирватись?
Визвати  дощ,  з  ним  посміятись.

Змити  б  хандру,  десь  у  небуття,
Щоб  знову  стало  все  до  пуття,
Жити  й  радіти    квітам,  йому,
Відчуть  у  серці    теплу  весну.

Й  відповісти  вже  на  той  дзвінок,
Піти  назустріч  -  лиш  один  крок,
А  він  чекає,  точно  знаю,
Я  ж  від  вагань  дуже  страждаю.

Бажання    є  хандру  прогнати,
Й  як  колись,  вірно  кохати.


                               2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2019

Серпневий вечір

Серпневий  вечір,  по  обрію  мостився,
Зоряну  нічку  запрошував  у  гості,
А  в  полі  сонях,  так  низенько  схилився,
Несе  сховавши,  промінчик  сонця  в  осінь.

Горобці  пильні,  стежать  за  небосхилом,
Все  підлітають  й  ледь  сповиті  в  жовтий  цвіт,
Вмить  доторкнувшись,  різко  здіймають  крило,
В  круговороті  влаштували  зореліт.

Вітер  приніс,  вихором,  вологий  запах,
Вечірня  втіха…  геть  тікала  спека,
У  небесах,  гриміло,  іскрило,  спалах,
Тішився  сонях,  обійде  небезпека.


                                                         25.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2019

Підем кохана у храм любові ( слова до пісні)

Багрянцем  ніжно  зайнявся  небокрай,
Помітно  зорі,  сяють  вечорові,
Кохана  йдем,  у  храм  світла  й  любові,
Нас  ясний  місяць,  поведе  в  дивний  рай.

Зігріє  душу,  стежка  барвінкова,
Хоч  десь  і  небо  крають  громовиці,
Твій  ніжний  погляд  й  звабливі  зіниці,
Неначе  пісня      -  мами  колискова.

Твої  обійми  -  сонячне  проміння,
На  душі  спокій,  тікають  печалі,
Нам  ніч  розсипле,  пелюсткові  чари,
Веде  у  казку,  розвіє  сумління.

А  соловейко,  нам  пісню  щебече,
Ніжне  торкання,  п`янкі  поцілунки,
Солод  спокуси,  привороту  трунки,
За  всіх  на  світі,  мені  ти  дорожче.

Сховала  тайну  зіронька  ранкова,
 Ми  у  обіймах,  у  чудному  раю,
Слова  ласкаві,  шепочу  «кохаю»,
У  храм  любові,  до  себе  украду.


                                                                     06.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2019

З думками у кімнаті ( віршована розповідь)

Розчинився  у  повітрі,    п`янкий  запах  м`яти,
А  горобчики  цвірінькають,  жваво  вдовж  хати,
 Ото  літо,  насолода,  всім  радість  приносить,
І  вона,  життям  тішиться,  як  сонечко  сходить  .

Все  ж  думки,  як  п`явки  діють,  аж  сльози  на  очах,
Була  молодість  яскрава,  літала  на  крилах,
У  одній  кімнаті  нині,  у  вікні  шмат  неба,
А    у  другій  лиш  сопіння,  в  діда  ж  до  сну  зваба.

Вить  по  хаті,  немов  привид,  муха  залетіла,
В  голові  рій  копошиться  -  жити    так  хотіла?
І  не  снилось  й  не  гадалось,  підкралася  старість,
Он  сусідка  молоденька,  охоплює  заздрість.

Відспівало  тепле  літо  й  весна  -  красна,  спогад,
Та  все  ж  добре,  що  не  одна,  у  кімнаті  ж  є  поряд,
Те  мовчання  на  шматочки,  душеньку  ріже  й  рве,
То  за  щастя,    добра  пам`ять,  ніколи  не  зітре.

Тож  прийшло  кохання,ласка,пісні  колискові,
Під  парканом,  на  обійсті  й  зірки  вечорові,
Воркував,  тоді,  як  голуб,  притулявсь  до  щічки,
А  по  травах,  іскрились  світлячки,  раді  нічці.

Мов  купалися  у  квітах,  їли  полуниці,
Як  у  пташки,  серце  співало,  світять  зіниці,
Оце  й  жить  надихає,  із  старістю  боротись,
Про  старого  в  клопотах,  із  цим  треба  змиритись.

У  душі,  все  ж  гнів  й  образу,  таїть  на  білий  світ,
Чом  кохання  істинного,  такий  короткий  вік.

                                                                                         08.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2019

Я не маю забаганок

Ні,  я  не  маю,  ніяких  забаганок,
Лише  бажаю,  стрічать  кожен  світанок,
Світлий,  барвистий    в  вишневій  вишиванці,
Здійнялись  ввись  стрімкі  промені  –  посланці.

Стрічки  злотаві,  мов  феєрверків  іскри,
Чарівне  небо,  у  смужках  гами  хмарки,
Несуть  землиці  звістку,      про  ясний  ранок,
Сріблясті  роси  й  мені  ляжуть  на  ганок.

 У  квітах,  травах,  бурштинові  засяють,
Із  легким  вітром  на  сонечку  заграють,
Як  під  звук  скрипки,  чи  під  фортепіано,
Спів  солов`їний,  то  потрійне  сопрано.

Пробудить  ріки,  ліси,  гаї,  долини,
Дзвінке  звучання,  вже  й  на  очах  сльозини,
Ні,  я  не  маю,  ніяких  забаганок,
 Жага  завжди,  щоб  мирний  бачити  ранок….

Жити  щасливо,  радіти  сонцю,  світу
Добру,  любові,  щоб  все  на  серці  літо.

                             10.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2019

Оце так незнайомка… / проза /

     1  
 Ранок…  небо  синє  й  чисте,  жодної  хмаринки.    Дерева    в  сонячному  промінні,  роси  переливаються,  виблискують
сріблом,  при  землі  трави  й  квіти  різними  відтінками  веселки…  
   Автомобіль  мчав  на  великій  швидкості.  Дорога    стелилася    між  широких  полів  в  перетинках    з    посадкою.    Марина  з  батьком  їхали  з  Вінниці    додому.      Вчора    зранку  подзвонила    їй  знайома  дівчина,    повідомила,  що    її  зарахували  на  навчання  у  Вінницький  медичний  коледж,  на    сестринську  справу..  Радощам  не  було  меж,      давно  мріяла    стати  медсестрою.  Хоча    і  їх    сім`я  була  й  не  з  бідних,  але  на    інститут  дівчина  не  мала  бажання  витрачати  час.  Одного  разу  попередила  батьків,
-    Сім  років  навчатися,    це  не  для  мене,  саме  молодість,  хочеться  погуляти,  а  йти  зубрити  науки,  ні-ні,  вибачайте  та  це  не  моє.  
   Все  вирішиться  одного  травневого  вечора,  ще  до  екзаменів  у  школі.  Щодо  навчання  доньки,  батьки  сперечалися  між  собою.  Батько  наполягав  на  навчанні  в  інституті,  а  мати  не  хотіла  надовго  віддавати  своє  єдине  чадо.  Вважала    основне  дівчині  вдало  вийти  заміж,  а    там  життя  покаже.  
   У  школі,  хлопці  називали  її  красунею  і  не  дарма,  адже  вона  й  насправді  мила,  вродлива  дівчина,  до  того  ж  майже  завжди  весела,  вміла  до  себе  привернути  увагу.  Але  дуже  самолюбива,  мати    боялася  за  її  поведінку,    дівчина    дивувала  хитрістю,  підступністю,  інколи  поводилася    зухвалою.  Занадто  цінила  свої  здібності,  вважала  себе  розумнішою  за  співрозмовника,  особливо  це  почалося    при    спілкуванні  з  хлопцями,  чи  чоловіками.
 Після  клопітливого  дня,  перекусивши  в  кафе  з    майбутніми  однокурсниками,  вони  до  ранку  вирішили  подрімати  в  автомобілі.  
   На  сході  ледь  -  ледь  заясніло  небо,  батько  рукою  торкнувся    її  плеча,  
-  Маринко,  будемо  їхати,  вже  світає,  може  до  бабусі  в  село  заїдемо?
Донька,    кліпаючи  очима,
-  Та  ми  ж  домовлялися    трохи  пізніше  їхати,  щоб    я  на  ставку  скупалася,    обіцяв  же….  Ти  ж  вчора  з  нічної  зміни,  сьогодні    вихідний  маєш,  куди    і  чого  так  занадто  поспішати?
Вона  повернулася  на  другий  бік,  щось  тихо,  нерозбірливо    пробурмотіла.На  знак  згоди  кивнув  рукою,  відкинувшись  на  сидінні,  прикрив  очі,    в  бажанні,  ще    трохи  подрімати.
2
   Ранковий  світанок    вигравав  різнокольоровими  барвами…  Перші  сонячні  промені  пробивалися  із-за  обрію,    смужками  золотили  небо,      воно  поступово  світлішало.  Просинається  село…  частіше  співають  півні,  вже  чути  ревіння  корів,  гучне  крякання  качок…  
   Вадим  перескочив  через  невисокий    паркан  з  штахетів,  постукав  у  вікно,
-  Олег,  підйом  !    Відчиняй,  це  я!
Гучно    калатнув  ланцюг.  За  мить,    до  нього,  виляючи  хвостом,  підбіг  пес.  Він  стрибав,    лащився,  ставав  на  задні  лапи.  Хлопець    всміхнувся,
-    Що  твій  хазяїн,  ще  дрихне?!  Гайда,  давай  погавкай!  Може  тоді  почує…
І    знову,  вже  гучніше  постукав  у  вікно.  Злякані  в  сараї  гуси  підняли  такий    крик,  що,  аж  за  вухами  лящало.  За  декілька  секунд  з`явилося  світло  й    відразу  навстіж  відчинилося  вікно,  з  нього  Олег  висунув  голову,
-  О!  Це  ти  Вадиме,  що  пора  йти?  То  залазь!  Зараз  підемо….  Я  вдома  сам,  мої  погнали  на  базар,  дещо  на  продаж  повезли.  
Хлопець  почав  одягатися  й  продовжив,
-  Вчора  трохи  вислухав  мораль  від  мами,  бідкалася,    треба  було  вчора  порибалити,  була  б  копійку  мала.  То  я  був  вимушений  пообіцяти,  що  сьогодні  наловимо  риби,  тож    завтра  хочуть  знов  їхати    на  базар.  Добре,  що  раненько  йдемо,  думаю  клюватиме.  Ти  для  мене    черв`яків  накопав?
Вадим,  закинувши  ногу  на  ногу,  присів  на  підвіконня  серед    горщиків  з  квітами.
-  Ну  звичайно,  як  завжди.  А  сестра    де?
Олег    деякі  речі  складав  у  сумку,
-  О-о-о,    Тані  підвезло,  дістали  путівку  в    табір  відпочинку,    в  Кам`янець  –  Подільському  зараз.  Хай  сестра  розвіється,  сьомий  клас,    хоче  подалі  від  всіх,  щоб  поменше    опікували.    Щодня  дзвонить,  каже,  що  їй  там  добре,  подобається.  Так,  що  цього  разу  за  нами  хвостика    не  буде,  самі  порибалимо.  А    якщо  хтось  з  дачників  раптом  з`явиться,  чому  б  не  розважитися.  Я  взяв  приймач,  перекусити,  пива  дві  пляшки,  чому  й  не  гульнути  на  радощах…
 Від  перших  променів  сонця  золотилося  небо...  Щоб  не  обросить  капці,  хлопці  йшли  босоніж,  трохи  підстрибуючи,  немов  тікали  від  холодної  роси,    м`яка  трава  лоскотала    підошви.  З  одного  боку  тягнулася  посадка,  з  іншого  боку    широке  поле,  по  ньому  виднілися  купи  скошеного  гороху.    Веселий    переспів  пташок  піднімає  настрій.    Настирне  бажання  якнайшвидше    дійти    до  дороги,  що  вела  до  греблі,    до  ставу.
   Сонячне    проміння  дісталося    березового  гаю,  що    на  пагорбі.  Ніжне  зелене  листя  молодих  дерев  виблискувало,  переливаючись    змінювало    колір,  то  на  світліший,  то  ледь  помітно  темніший..    Свіжий  запах  трав  і  квітів,  наповнював  дихання,  приємна    прохолода    пестила  обличчя.  Здалеку  чути  спів  цвіркуна,  а  зовсім  близько  в  тихій  воді  ставу,  одна  за  одною  кумкали    жаби.  Дорога    на  греблі    встелена      вапняною  мукою,    по  центру  деінде    стелиться  кучерявий    спориш.  По  одну  сторону  греблі,    до  ставу  лежать  величезні    бетонні  плити,  тут  і  зупиняються  відпочивальники,  чи  то  порибалити,  чи  купатися.  
 В  легкому  тумані    дрімав  широкий  став…  З  другої  сторони    загороджений    трав`янистим    пагорбом    та  кількома  листяними  деревами    й  пишними  шовковицями.      За    деревами  виднілися  дахи  дачних  будинків.  
   По    іншу  сторону  греблі,  вряд  тягнуться  пишні  кущі  шипшини  й  розложисті  високі  трави.  Течія  річки  тягнулася  доволі  вузьким  рівчаком,  вздовж  якого  росло  пишне  зілля  й  очерет.  Біля  двох  старих  крислатих  верб  виднілися  два  водоймища,  розділені    широкою  смугою    низького  зеленого  зілля.    Саме  тут,  подалі  від  відпочиваючих,  любили  хлопці  рибалити,    адже  риба  любить  тишу.  Інколи,  якщо    більше  з  рибаків    нікого  не  було,    наносили  сухих    старих  гілок  з  березового  гаю,  палили  вогнище  .  І  час  від  часу  перебігаючи  дорогу,    закидали  вудочки  в  став,  по  черзі  наглядали,  чи  клює  риба.
   Вони  підходили  до  свого  місця,  біля  ставу  нікого,  лише    трохи  подалі    від  них,  поважно  ходив  лелека.  Він,  то  підіймав  голову,  то  опускав,  як  охоронець,  спостерігав,  що  діється  навколо.
 Вадим  і  Олег  щойно  закінчили  одинадцятий  клас.  Хлопці    спортивної  статури,  за  зростом  майже  однакові.  Вадим    смуглястий,    охайно  підстрижений,  чорнявий,    з  карими  очима.  А  Олег  білявий,  з  ясними    смарагдовими  очима.  Хоча  були  вони  зовсім  різні  та  в  селі  їх  називали    братами.  Хлопці    жили  недалеко  один  від  одного,  дружили  з  самого  дитинства.  Про  них  казали  ,
 «  Просто  нерозлийвода».
   Не  гаючи  часу,  хлопці    у  водоймище  розставили    сітки  й  пішли  до  ставу.  За  п`ять  хвилин  поплавки  плавали  на  воді.  Олег  дістав    півлітрову  скляну    банку,    в  ній  виднілося  м`ясо,
-  Ну,  що,  хай  ловиться  рибка,  а  ми  давай    перекусимо  домашньої  тушонки,    ще    огірочки  є.  А  трохи  пізніше  побалуємося    холодненьким  пивцем.  Я    пляшки  вже    поставив    в  воду.
Вадим  з  своєї  сумки  дістав  бутерброди  з  ковбасою,  помідори,  яйця,  хліб,  усміхнено  до  Олега
-  Я  й  справді  проголодався,  от  що  робить  ранкова  прогулянка.  Молоде  тіло  вже  хоче  поповнитися    калоріями…приступимо…
   Пройшло  пару  годин…  небо  зовсім  безхмарне    Не  дивлячись  на  ранковий  час,  сонце  добре  пригрівало.  Від  подиху  вітру  вода  злегка  рябила,  переливалася  голубим  і  зеленуватим  кольором.      Риба  в    ставку,  то  далі,  то  зовсім  близько  виринає    з  води  і  знову  зникає.  Доволі  не  маленький  целофановий    пакет,  вже  був  з  рибою.    А  хлопці,    знявши  верхній  одяг,  напівлежачи    насолоджувалися  пивом.  Слухали  приймач,  працювала  радіостанція  «Наше  радіо».  Олег    товкнув  рукою  друга,  
-  Може  гучно?  Зроби  тихіше,  ще  рибу  злякаєш.  Оце  ще  раз  з    сіток  рибу  заберемо  та  й  досить.  Сьогодні    нам  повезло    і  клює  добре,  і    більше  нікого    немає.  Ми  тут,    як  господарі,    щось  дачників  не  видно…
Вадим  підтримав  розмову,
-  Так  сьогодні  ж  робочий  день,  напевно  на  вихідні  було  цих  відпочивальників,  як  мурах.  Бачиш  скільки  пляшок  та  пакетів  вздовж  дороги  валяється  і  он  там,  на  траві…  Ото  свинота!
   За  декілька  хвилин,    увагу  хлопців  привернуло  гудіння  автомобіля.  Далеко  від  них,  на  початку  дороги,  зупинився  БУС,  з  нього  вийшла  молодь.  В  одного  з  хлопців  через  плече  висіла  гітара.  БУС  від`їхав  по  обіч  дороги,  поміж  високу  траву  й  заглохнув.    Нерозбірливо  чулися  голоси,  один  із  хлопців  вирвався  йти  першим,    махав  рукою    в  сторону  березового  гаю,  за  ним  гуськом    прямували  інші.
Хлопці  переглянули  й  водночас  розсміялися.    Олег    кліпав  очима,  його  уста  скривилися,  хитнув  головою,
-  Про  вовка  промовка.      Розважаються….    Напевно  з  міста  приїхали.
 Привернувши  до  них  свою  увагу,    відразу  помітили  зі  сторони  дач  двох  чоловіків,  які  прямували  до  греблі..  
Вадим  рукою    на  голові  пригладив  волосся,  почухав  за  вухом,
-  Треба  поспішати…  Нам    свідків  не  треба.  Хоча  здається  вони  з  вудочками,  то  напевно  до  ставу,  бачиш  є  бажаючих  порибалити.
3
   Хлопці  вичікували  час,  щоб  витягнути  рибу  з  сіток    та  згодом  скупатися  й  повертатися    додому.    Раптом  із  -  за  пагорба    показалась    червона  автівка,  на  невеликій  швидкості  під`їжджає  до  ставу.  Вадим  кивнув  рукою,
-  Добре,    що  далеченько  від  нас.  Пішли    рибу  заберемо,  щоб  менше  бачили.  Хоч    і  не  вихідний,  але  ж  літо,  канікули,  люди  їдуть  відпочити….
   Марина  хитро    примружила  очі,  ледь  помітно  всміхнулася  до  батька,
-  Тату,  передай  привіт  бабусі  й  діду.  А  я,  тим  часом,  скупаюся,  вода  зранку  завжди  тепленька.  Бачиш,  на  деревах  листя    майже    не  ворушиться,  мабуть  буде  гарний  день.  
 Вадим  з  Олегом    поспіхом  складали  речі,  мали  намір  скупатися.  Раптом  почули,  як    майже  навпроти  них  зупинилася  та  сама  автівка.  Хлопці  цього  не  очікували.  Олег  кивнув  рукою,
 -  Дивися….  Аж  сюди  приперлися,  чи  місця  мало…  Хай  риба    в  воді  побуде,  я  футболкою  накрию.  
   З  автівки    вийшла  молода  струнка  дівчина.    Хлопці  збентежено  позирали  один  на  одного.  Олег  легенько  свиснув,  косив  очі  в  сторону  Марини.  Особливо  привернули    увагу  її  красиві  ноги  і  розстебнутий  літній  халат  в  ромашках,  він  дуже  пасував  їй.  
   Обоє  витріщилися  на  неї,  аж  очі  вилазили  з  орбіт,  коли  помітили      купальник,  який  виднівся    між  полами  халату.  Як  заворожені,  оглядали,  їли    її  очима.  Русяве    волосся    прикривало  плечі,  вуста  –  колір  спілої  вишні.
   Великі  красиві  смарагдові  очі  кинули  до  них  погляд.  За  мить  Марина    кивнула  батькові  рукою  й  закрила  двері.  Автівка  швидко  поїхав  назад.  Вона  в  одній  руці  тримала  пакет,  другою  рукою  підтримувала  полу  халата,  прямувала  до  них.  Хлопці,  як  обпечені  зірвалися  з  місця,  на  якусь  мить  оторопіли,    жоден  із  них  не  наважився    сказати  бодай  якесь  слово.  Її  пухкенькі  щічки  поступово  рум`яніли,    коли    вона  прискіпливим,  оцінюючим  поглядом  з  голови  до  ніг  зміряла  хлопців.  З  усмішкою  на  обличчі  розгойдала  пакет  і  кинула  собі  під  ноги.Її  поведінка  вразила  хлопців,  кожен  подумав,  цікаво,  ми  хіба  знайомі?
Скидаючи  з  себе  халат,  мелодійно,  дзвінким  голосом  запитала,
-  Привіт!  Ну,  як  водичка?  
Хлопців  наче  хто  окропом  облив,  одночасно  почервоніли,  побачивши  її    в  купальнику.    Ліфчик  купальника    був  замалий  для  її  пухкеньких    грудей,  здавалося,  що  ось  –  ось    просто  випадуть.  Красивий  стан,  ніжне  молоде  тіло  притягувало  погляд,  як  не  помітити  маленький  трикутник    купальника,    що  приховував    нижнє  сокровенне  місце.
   Здавалося    дівчина  хотіла  протягнути  час.  Не  поспішаючи,  складала  халат    й  одночасно,  немов  робила  виклик,  кидала  лукавий  погляд,  то    на  Вадима,то  на  Олега.Уже    різко  розвернулася  до  річки,  в  очах  веселики,    демонстративно    прикрила  ротика,  наче  позіхнула  від  нудьги,  на  пакет  жбурнула    халат.
   За  мить    по  дорозі  проїхав      мотоцикл,  привів  хлопців  до  тями,  в    один  голос  привіталися,
-  Привіт!
   Вадим  вкотре  зміряв  поглядом  дівчину,  коли  вона  підійшла  до  води.  Сонячні  промені  падають  їй  на  красиві  ноги  і  між  ними.В  тілі    відчуття  жару,  з  розгону  кинувся  у  воду.  Не  думаючи,  за  ним  поспішив  Олег.  Дівчина,  потерши  руки,    поглянула      на  речі,  що  лежали  на  бетонній  плиті.  Увагу  привернула    розстелена  сіра  футболка,  що  лежала  на  камінні,  дуже  близько  до  води.    Вона    підхопила    рукою  футболку  й  голосно  сказала,
-  О,  ще  трохи  і  у  воді  буде….
Від  здивування  округлилися  очі,  коли  побачила  два  пакети  з  доволі  величенькими  карасями,    відкопилила  нижню  губу,
 -  Ух!  Оце  уловчик!
 Озираючись  на  всі  сторони,    швидко    накрила  пакети  з  рибою.  Хлопці    стрімко  пливли  від  берега.  Вона  ж  ,  помітивши,  що  пливуть  не  озираючись,  всміхнулася  й  про  себе,  
-  Не  бачили,  от  і  добре….  Гарненько  порибалили,  молодці!.  
Направилася  у  воду..  йшла  повільно.  Ногами  від  себе  відштовхувала  воду,  декілька  раз  нахилялася,  набирала  воду    у  долоні  й  хлюпала  собі  на  плечі.  Вода  приємно  сповила  тіло  по  самі  груди.  Легким  рухом  руки    закрутила  волосся  під  резинку,  задоволена  шубовснула  у  воду.  
Хлопці,    пропливши  метрів  сорок,  трималися  на  воді.    Розчервонілий    Вадим    дивився  на    Олега,
-  Ти  її  знаєш?
У  відповідь  крутнув  головою,
-  Та  ні  вона  не  наша    і  в  таборі  відпочинку    теж    такої  не  бачив.
-  А  може  це  хтось  з  дачників  ,  –  розводячи  рукою  по  воді  сказав  Вадим.  І    дразливо  продовжив,
-    Але  ж  гарна!  Сексуальна  така!    А  бачив  перси  які!  Немов  дві  груші,  ото  б  доторкнутися  рукою,    відчути  ніжність,  тепло,  торкнутися  губами  …
Олег    сердито  з  усієї  сили    правою  рукою  вдарив  по  воді  в  сторону  друга,
-  Так,  замовкни,    нащо  підкидати  у  вогонь  дрова  !  Хай    в  нас  гарячка    відійде,  охолонемо  трохи…
Обличчя  Вадима  світилося  від  феєричних  думок,  наче  попав  промінь  сонця,  примружував  очі,
 -  А  може  познайомимося?    Така  довгонога  красуня!  Що  скажеш?  Чи  може  справді,  вже  додому    будемо  збиратися?
-  Зачекай,  не  гони  коні,  повернемося,  а  там    буде  видно,-  занурюючись  у  воду  відповів  Олег.
   Марина  не  наважилася  пливти  до  хлопців,  хто  знає,  що  за  одні,  може  у  них  мухи  в  голові.  Плавала,  примружила  очі  від  сонця  і  інколи  хитро,    з  усмішкою    позирала  до  них.  А    вони  мабуть  таки    нічого.  Напевно  місцеві  рибалки,  видно  без    автомобіля,  а  можливо  за  ними  хтось  має  приїхати  -    копошились  думки.  Наче  про  щось  замислившись,  посміхнулася,  прилягла  на  спину,  розкинула  руки  й  ноги,    лежала  на  воді.
   Зовсім  поряд  плескіт  води,  привернув  її  увагу,  хлопці  підійшли  близько.  Вона  відразу  стала  на  ноги  й  ледь  піднявши  голову  вверх,    поспішила  на  берег,  вони    повільно  йшли  слідом  за  нею.  
Вадим  підморгнув  Олегу,  вирішив  поспілкуватися  з  дівчиною,
-  А  погода  класна  сьогодні,  водичка  тепла…    А  тобі  як?  
-  Так!  Гарна  водичка  й  чудовий  день!  Це,  що  привід  до  знайомства?  
 Хлопці    розстелили    великий    махровий    рушник,  лягли  на  нього  ниць,  позирали  один  на  одного.
Майже  поруч    Марина  розстеляла  свій  рушник,
-  А  ви  так,    нічого  собі    -    горобчики,  можна  й  познайомитися    та  чи  варто,  я    ж  не  місцева.  Так  собі,  залітна  пташка  і  все.  Гадаю  хоч  земля  і  кругла,  але  навряд    колись    здибаємося.
 Лягла  на  рушник  спиною,  розставивши    руки  в  різні  сторони,  
-  А  ви    добре  пливите!    Так  швидко,  я  так  не  вмію…
Хлопці  переглянулися….    Вадим    встав,  кивнув  рукою  до  ставка,
-  А  хочеш  я  тобі  лілій,  отих,  білих  принесу.
-  Так  вони  ж  далеко,  -  мило  посміхнулася  дівчина  й  продовжила,-  Прямо  отакі  сміливі?
   В  пакеті    задзвонив    телефон,  зазвучала  музика,  за  мить  дівчина  витягла  його,  відійшла  в  сторону.    Хлопці  тільки  й  почули  ,  -  »    А  чому  так  швидко?  Ну    добре  тату,  добре!  »
Олег    ліг  на  спину,  закинув  ногу  на  ногу,  дивився    в  блакитне  небо,
-  А    давайте  всі    зараз  попливемо,    он  туди,  під  пагорб,  це  недалеко.  Сама  вибереш,  яку  душа  побажає,  може  жовту  захочеш.  Ми    тебе  підтримаємо,  чи    ти  боягузка,  не  наважишся  з  нами  пливти?
 Запала  тиша…  Марина  присіла    склавши  під  себе    ноги,  ледь  прихилившись,    натискає  кнопки  в  телефоні.  Вадим  намагався  не  дивитися  на  її  груди  та  погляд  сам  прилипав,  як    та  оса  до  меду.    Олег  помітивши  торкнувся  його  руки,
-  То,  що,  як  ні,  то  ми  мабуть  будемо  додому  повертатися.
Вона  поклала  телефон  в  пакет,
-  А,  що  слабо?  Здрейфив!  Я  так  і  повірила,  що  ви  так  далеко  попливете.
Вадим  пхикнув,
-  Нікому  не  слабо!  Давай  Олеже,    покажемо  їй,  як  наші  плавають.
Вони  з  розгону  кинулися  в  річку,    кілька  раз  ниряли,  а  потім  швидко  попливли    в  сторону  лілій.  
   За  кілька  хвилин,  по  дорозі    помітила  свою  автівку.  Вона  поспіхом    у  свій  пакет  поклала  один  пакет  з  рибою,  саме  з  тією  рибою,  що  наловили  хлопці.  Позирнула    на  хлопців,  ті    вже  майже  допливли  до  лілій.  Рукою  з  волосся  зняла  резинку  й  махнувши  рукою,  бурчала,
-У  одного  забрала,  а  в  другого  ні,  так  не  чесно.  Хай  знають  наших,  міських…  Хай  запам`ятають  незнайомку.
 І  прикривши  халатом  другий  пакет  з  рибою,  підхопила  рукою.  
-  Важкувато,    але  нічого….  
Ту  футболку,  що  була  зверху  риби,  поспіхом  розстелила  на  камінець,  подумки  тішилася  -  нехай    відразу  не  побачать,  ото  буде  сюрприз.  Перевалюючись  з  ноги  на  ногу,  поспішила  до  автівки,  батько  вже  розвернувся    і  під`їхав  до  неї,  через  вікно  здивовано  запитав,
-  Ти,  щось  несеш  чи,  що?
-  Це  хлопці  пригостили,  гарних  карасиків  наловили.  Такі  щедрі,  тож  не  відмовлюся.    Юшки  наваримо,  тут  і  на  тараньку  до  пивця  досить,  кажуть  сьогодні  добре  клювало.
 Хлопці  ж,    набравши  по  кілька  лілій,  саме  розвернулися  пливти  назад,  побачили,  як    дівчина  сідала  в  автівку.  
   За  мить    під  колесами  різко  здійнялася  пилюка.  Автомобіль  набирав  швидкість,тихий  гул  розстелився  над  річкою,топився  в  ній…  
   Вадим  здивовано  до  Олега,
-  Ти  подивися,  навіть  не  дочекалася,  покидай  ці  лілії,  до  чого  вони  тепер…    Гайда,  повертаємося  до  берега.
-  От  трясця,  навіть  не  познайомилися.  Але  ж  красива,  -  майже  кричав  Олег.
Хлопці    подалі  від  себе  відкинули  лілії,  намагалися  якнайшвидше  добратися  до  берега.
     Часто  переводячи  подихи,  нарешті  попадали  на  рушник.  Олег    хіхікнув  й  голосно,
-От  два  дурні.  Така  рибка,  ну  красуня,  може  з  містечка,  здається  роками  така  ж,  як  і  ми.  Хоча  б  ім`я  дізналися,  чи  номер  телефона  взяли,  от  два  турки,  була  рибка  в  сітці  та  втекла..
Декілька  хвилин  відпочинку  й  хлопці  збиралися  додому.  Вадим  підскакуючи  на  одній  нозі,  одягав  штани  й  до  Олега,
-  Поклади  рушник  в  сумку  і  давай  в  темні  пакети  заховаємо  рибу,  наавщо,  щоб    всі  бачили    та  заздрили  нашому  улову.
Нічого  не  помічаючи,  підхопив  свою  футболку,  очі    застигли  від  подиву,  чоло  вкрилося  потом,  язик  прикипів  до  піднебіння.    Ледве  видавив  з  себе,
-  Олег  подивися  сюди….
Хлопець,не  звертаючи  уваги  на      обличчя,  згинаючись  до  сумки,  весело  запитав,  
-І  що    там  нового    я  не  бачив?
Від  побаченого,  здивовано  кліпав  очима.  Не  міг  повірити,  все  це  сприйняти,    на  обличчі  почервонів,    мов  варений  рак.    З  силою,  долонею    стукнув  себе  по  лобі  й  голосно,
-От  телепні!  Оце  так  краля!  Оце  так  довгонога  красуня!  Оце  так  незнайомка!

                                                                                                                                                     серпень      2019р.

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2019

Ой піду на вечорниці… ( віршована розповідь) .

Ой  піду  на  вечорниці,
А  там  славнії  дівиці,
Одна  краща  за  другую,
Собі  виберу  любую.

Хоч  я  трохи  і  горбатий,
Зізнаюсь  іще  й  жонатий,
За  те  очі  -  то  спокуса,
Ще  й  красиві,  густі  вуса.

Хоча  й  літ,  маю  сімдесят,
У  душі,  відчув  сорок  п`ять,
Правда  чуб,  давно  біленький,
Та  на  личку,  ще  гарненький.

Гей  дівиці,  швидка  котра?
То  здається,  дівка  Мотря,
Мене  скоро,  хап  за    чуба,
Чи  ж  тікати?  Буде  згуба.

Бо  вона  ж,  товста,  як  бочка,
Ще  й  розстібнута  сорочка,
Погляда,  туди    де  груди,
Аж  зглядаються  всі  люди.

Кляну  Мотрю  і  боюся,
З  нею  мабуть  я  уб`юся,
Задирає  ноги  товсті,
Тріщать  чую,  мої  кості.

Закрутила  у  «циганці»,
Я  піддався  забаганці,
Немов  дзиґа,  швидка  в  танці,
На  щоках  горять  рум`янці.

Боже,  тОпчусь,  я  ледь  живий,
Перед  мною,  як  біс  страшний,
Серце  вже,  немов  у  пташки,
Не  чекав,  такої  пастки.

Музиканти,  вже  й  свистали,
В  мене  ж  ніженьки  пристали,
Закрутилась  голівонька,
Ота  ж  Мотря  немов  донька.

Було  нащо  їй  моргати,
Почав  Боженьку  благати,
Щоб  той  танець  закінчився,
Щоби  вдома  очутився.
 Отаку,  я  мав  науку,
 Взяла  Мотря,  знов  за  руку,
Закрутила,  як  у  вихрі,
У  очах  блискавки  хитрі.

На  площадці,  впав  негожий,
Шепчуть  люди  -  на  смерть  схожий,
Вже  й  не  чув  музик  веселих,
Вилив  хтось,  водиці  келих.

Мені  прямо  на  обличчя,
Чи  живий,  чи  може  сниться.
Швидку    бачу,  поруч  Мотря,
Засвітилась,  як  та  зорька,  
І  хтось  б`є,  мене  по  пиці,
От  сходив  на    вечорниці.
*****
Розумніші,    будьте  хлопці,
Не  коріться  ви  спокусі,
В  такий  вік,  думки  –  чужинці,
Дівки,  танці    -  не  на  часі.

Краще  з  бабцею  удома,
Заспівайте  вдвох  романси,
Хоча  й  часом  пре  оскома,
Живим  лИшитись  -    є  шанси.

                                       07.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2019

Не вий шалений вітер

Ой,  не  вий  шалений  вітер,
Не  зривай  зелене  листя,
Не  здіймайся  ввись  у  вихрі,
Не  суши  роси  намиста.

Прошу  вітре,  то  ж  вгамуйся,
Не  трощи  гнізда  пташині,
Та  занадто  не  хизуйся,
Краще  вляжся  при  долині.

Свою  злість  сховай  у  травах,
Заспокойся,    наспівався,
Чи    спочинь,  трохи  в  дібровах,
Налітався  ж  у  забавах.

Несеш  нащо,    журбу    в  серце,
Насипаєш  срібла    в  коси,
Ще  ж  йде  тільки,    місяць  серпень,
Не  навій  у  душу  осінь..


     07.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019

До гаю йду сама / слова для пісні /

                                                                       Слова  до  пісні  на  музику
                                                                                                 пісні  -  »Ой  у  вишневому  саду»  

Ой,  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав,
Я  знов  у  гай  пішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав,
Я  знов  у  гай  пішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав.

Вечір  спускався  до  землі,  куйовдився  легкий  туман,
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман,
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман.

Ой,  доле  доленько  моя,    по  небу  темінь  пролягла,
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла,
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла.

Я    ще  не  бачила  весни,  чом  заховалась  поміж  трав,
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав,
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав.

Та  той  туман  –  розлуки  знак.  Не  дочекалася  тоді,
А    звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні,
А  звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні.

Вже  шостий  рік  горить  земля,  на  сході  гинуть  вояки,
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки,
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки.

За  ці  роки  вже  й  сивина,  від  туги  серденько  болить,
Не  взнала  я,  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить,
Не  взнала  я,  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить.

Ой  не  свари  матусенько,  що  до  цих  пір,  я  все  сама,
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна,
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна.

Ой  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав,
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав,
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав.

Змирюся  з  тим,  як    я  живу,  хоч  часом  й  скотиться  сльоза,
Твій  погляд  в  серці  понесу,  до  гаю,  знову  йду  сама,
Твій  погляд  в  серці  понесу,  до  гаю  знову  йду  сама.

                                                                                                   10.06.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2019

Ой вітре, не шуми

Ой  вітре,  не  шуми,    я  побреду  в  поле,
Послухаю  шепіт,  волошок  синеньких,
Скрізь    погляд  літає,  а  їх  немов  море,
У  росах  ранкових,  срібних  й  золотеньких.

Нехай...  порадію,  цій  землі  прекрасній,
Де  сонечко  сходить,  в  світі,  наймиліше,
Де  хмари  –  перлини,  у  красі  небесній,
 Птахи,  так  співають,  завжди  веселіше.

Й  щебече,  соловейко  зрання,    гучніше,
В  полоні  мрій…  там,  неосяжна  нива,
Душа,  аж  співає  і  на  серці  ліпше,
Багаті  колоски,  я  така  щаслива!

Ой  вітре,  не  шуми,  хай  почую  тишу,
Тут  мирно,  спокій,  свій  край,  я  не  залишу.


23.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2019

Життя святе, доленька дала

Моє  село,    там  рідненька  криниця,
Прозора  в  ній,  джерельная  водиця,
Із  неї,  сили  завше  я  черпала,
Мов  квітка,  світлоока  підростала.

Земна  краса..  .  тут  ввись,  росли  тополі,
Ховалась  босоніж  в  житньому  полі,
Від  пуху,  адже  сніжило  довкола,
Цвінь  –  цвінь,  пташки    малюють  в  небі  кола.

Погляну,  садки  наче    наречені,
У  жовтому  й  золотому  промінні,
В  зелених  луках  гусей  випасала,
У  квітнім  царстві  сонечко  стрічала.

Гучне  село…неспокій  спозарання,
Корів  ревіння  і  лелек  тріщання,
Гелґочуть  дружно,  гуси  на  подвір`ї,
Здіймалось    пір`я,  чубились  два  півні.

Тікав  місяць    ..  проснулась    на  світанку,
Вдяглась,  як  на  свято,  у  вишиванку,
Й  барвисті  стрічки  в  коси  заплітала,
У  танці  легко,  пташкою  літала.

«Гопак»,  грав  тато,  вміло,  на  гармошці,
Плескали  радо,  у  долоні  гості,
Й  цукерок  кілька,  то,  як  нагорода,
Як  колір  шоколадний,  насолода.

В  той  час,  то  рідкість,  всі  напевно  знають,
Уже  й  обійстя,  спогади  літають,
Люблю  село..хатки...  хатки  біленькі,
Доглянуті,  здалеку  чепурненькі.

До  них  стежки  барвіночком  синіють,
Рядком  рожі,  мов  літо  червоніють,
Паркани….  ряд  низенькі,  в  ріст  м`яти,
Напевно…  не  можна    не  пам`ятати.

Те  чудо  -  листя  й  бузкове  цвітіння,
Доволі  ніжне  і  п`янке  пахтіння,
Ясні  зорі..  .  десь  там  є  й    моя    доля,
Ген-  ген,  спів  солов`я,  лине  до  поля.

Сплету  віночок,  схожу  до  причастя,
ПопрОшу  тихо,  Боженько,  дай  щастя,
Життя  святе…  доленька  дала  мені,
То  казка  немов,  літні,  веселі  дні.

У  серці  завжди,  ніжний  мамин  погляд,
Пішла  давненько….  все  ж  здається  поряд,
Вклонюся    вкотре,до  землі  низенько,
Легка  сльозинка  упаде  тихенько.

ТеплО  в  душі,  дяка  мамі  й  Богу,
Мені  ж    у  життя  проклали  дорогу.


                                           02.08.2019р
.      
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2019

Мамо, досить дівувати

             /  Віршована  розповідь  /

У  село,  жити  перебралась,  довкола  краса,
Закохалася  зразу,  біда,  у  очах  роса,
І  вже  сльози  від  щастя,  скажу,  буду  не  одна,
Думки  вдасться  заміж  вийти,  то  ж  тепер  не  сумна.

Від  сусідів,  ледь  не  мліла,  відразу  від  двох,
Заболіла  головенька,  серденько  тьох-тьох,
 Іван  чоботи  начистив,  у  дитсадок  вже    йду,
Степан  вечором  з  роботи,  стрічав  на  біду,
А  чи  може,  то  на  радість,  обох  дуже  люблю,
Нехай  інших  бере  заздрість,  я  від  них    кайф  ловлю.

А    от  вчора,  по  обіді,  ми  разом  чай  пили,
Аж  криве,  бліде  обличчя  і  зуби  заціпило,
О,  постриглись,  бачу  обоє    й  думаю  собі,
Ну,  як  півні,щоб  не  побились,  кому  сказать  –НІ.
У  очах,  у  кожного  злоба  немовби  маяк,
От  біда,  кого  вибирати,  не  можу  ніяк!

Іван  стільчик,  підставляє,  Степан  руку  трима,
І  вже  чай  наливає,  я  втішаюсь  обома,
Вечорові  гості  часті,  по  сто  грам  смакують,
І  пісень,  потім  заводять,  сердечко  лікують.

Нині  доні  набридли,  ой  хитренькі  ж  гості  ці,
Хай  нарешті  б  зрозуміли,  що  часи  не  прості,
Треба  вибір  вже  зробити  і  автівку  купить,
Мені  й  мамі  догодити,    чи  це  зможуть  зробить?

За  столом,  вона  так  хитренько  на  всіх  погляда,
Сміло  пальцем  посварила,»  Може  вже  досить  ма?!
Тобі  нащо,  відразу  двоє,  давай  вибирай,
Хто  автівку  подарує,  тоді  й  розмовам  край!

Той  й  виходь    за  того  заміж,  ми  будемо  круті,
Тут  п`ють  чай,  їдять  цукерки,  чи  можливо  скупі?
Догоджати  скільки  можна  та  пельмені  ліпить,
Мені  так  надоїло,  всюди  ногами  ходить,
Уже  осінь  на  порозі,  скоро  в  школі  дзвінок,
Мала  швидко  у  дитячу  та  й  принесла  вінок,
«  Гайда  свАтайте,  давайте,  я  вам  маму  віддам,
Хто  ж  із  вас,  не  згідний  зі  мною,  залишиться  сам!

Іван  чуба  куйовдив,  у  двері,  швидко  й  хода,
Засіяв,  Степан  як  сонце,  «На  це  моя  згода!
Дорогу,  правда  не  куплю,  маю  лише  на  Джип,
Геть  від  радості,  він  тієї,  здалося  охрип.

Наче  рак    розчервонівся,»Ой,  доню,    дякую!
Я  боявся  наважитись,  ти  вибач  пню  цьому!
Вона  ж  очі,  десь  повела,  враз  погляд  лукавий,
«Ти  на  нього  не  схожий,  скажу,  дядько  ще  славний!

І  я  те  ж,  як  підросту,  собі  знайду  схожого,
Щоби  красень    й  не  скупий,  для  мене  пригожого!».
Ото  доня,  що  сказати,  аж  кров  до  обличчя,
Чи  сміятись,чи  стерпіти?-  «  Мо»  є  протиріччя?
Осмілів  Степан  і  сказав  так  весело,  гучно,
«Тоді  завтра  й  до  РАКСу,  підем  благополучно!»
 І  не  думала  й  не  гадала,  ні  я,  ні  доня,
Що  в  селі,  випало  жити  жити,  знать  тут  моя  доля,
Де  ж    сміливості  набралась?  Я    й  сама  дивуюсь,
На  вік    думи  дорослі,  та  я  нею  пишаюсь.

                                               Червень  2019  р.

     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019

Нас лише двоє

Повітря  свіже,  подих  ловить,
Здалось  придбала,  знов  вітрила,
З  очима  топить  в  морських  хвилях,
Такі  грайливі…  вода  пінить.

Й  підніметься  догори  стрімко,
Бажання  є,  з  нею  злітати,
Щоб    птахом.І  щиро  кохати,
Любити,  усе  життя  п`янко.

На    палубі  нас,  лише  двоє,
Думки  шалені  про  майбуття,
Тріпоче  серце  до  забуття,
Боюсь  розірветься  надвоє.

Торкнися  любий,,  мого  тіла,
Лиш    очі,  твої  –  безпорадність,
Охоплювала,  вдячність,  радість,
Адже  цього,  я  так  хотіла!

Мене  спіймав,  як  рибку    в  сітку,
Тож  ти,  не  барися  й  забери,
Нехай  кохання  -  буйні  вітри,
Хоча  це  й  рідко  бува  влітку.

Ти  в  цю  хвилину,  стань  вітриськом,
В  міцних  обіймах,  хочу  тонуть,
Жага  в  цілунках,  всій  поринуть,
   Твоєю,  щоб    навіки  бути.

                                     2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2019

Це літечко

До  річечки  йду,  по  шовковистій  траві,
БосОніж,  по  росі,  купаю  ніженьки,
В  танку  промені,  золотисті,  ласкаві,
Не  можу  глянуть,  злипаються  віченьки.

 Немов  у  полоні…  сонце  пестить    плечі,
Це  літечко…  квітне  ріднесенькаа  земля,
Обабіч,  почула  голоси    лелечі,
Іскриться  річка  і  в  лататті      гул  джмеля.

Веселка  по  воді,  блиска  коралами,
Маленькі    рибки,    злегка  розводять    круги,
А  в  зіллі  жабки  .…  лине  спів  хоралами,
Ласкавий  плескіт  хвиль..  .  чарують  береги.


                                       Червень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2019

Біля річки / слова до пісні /

Біля  річки,  на  горбочку  ніченька  дрімала,
А  я  свого,  миленько  ніжно  обіймала,
Дивувалась  місяченьку,чом  він  підглядає,
Марехтять  до  нього  зорі,  знають  й  він  кохає.

В  річці  чистая  водиця,  а  в  милого  очі,
А  я  славная  дівиця,  пригорнусь  щоночі,
Соловейка  спів  лунає,  удаль  по  долині,
Сердець  трепіт  й  миті  щастя  у  кожній  хвилині.

Кущ  калини  прихилився,  слухає  розмови,
Нас  чарує  пахка  свіжість  й  зелені  діброви,
Плескіт  вод  нам  шепоче,  про  любов  й  кохання,
Навіки,  для  тебе  любий,  буду  зірка  рання.

Нічка  стріне  світаночок,  піде  у  покої,
У  очах,  його  потону  й  подякую    долі,
Ти  ж  для  мене,    весь  білий  світ,  як  же  не  любити,
Буду  квіткою  твоєю,  лише  вмій  цінити.

Біля  річки,  на  горбочку  ніченька  дрімала,
А  я  свого,  миленько,  ніжно  обіймала,
Вірю  в  щастя,    вірю  в  долю,  душенька  співає,
Нічка  й  річка  поєднали,  знаю    й  він  кохає.

                                                         02.08.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2019

Більшого щастя не треба

Рожевий  ранок,  стелить  сонцю  дорогу,
По  небу  хмари,    розсипані  барвисті,
А  там  де  захід,  проглядались  горою,
По  них    ледь-  ледь,  плями  сірі  і  імлисті.

Зазолотився  обрій,  промені  здіймались,
Аж  відбивалося  мигтіння    у  очах,
На  мить  здалося,  до  мене  пригортались,
Й  тепло  раптове,  я  відчула  на  плечах.  

Яскраве  сяйво,  ніжний  дотик  до  душі,
Я,  як  дитина,  тягну  руки  до  сходу,
Боже,  дай  миру!  Щоби  раділи  красі!
Щоб  всі  синочки  повернулись  додому!

Мабуть,  нам  більшого  щастя  і  не  треба,
Тривога  в  серці,  в  надії,  в  сподіванні,
Птахи  злетять,  замість  вибухів  до  неба,
Й  веселий  щебіт,  полине  на  світанні.

                                           31.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2019

Нічка шепоче …. . / слова до пісні /

 
1
Нічка  шепоче,  спокуси  тайну,
Місяць  лукавий,  до  тебе  манить,
Хочу  побачить,  я  в  очах  весну,
Не  зможу  мила,  без  тебе  прожить.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.
2
Сядьмо  кохана,  ми  під  вербою,
Нам  заспіває  пташина  пісні,
Немов  у  казці  разом  з  тобою,
Зустрічі  радий,  так  добре  мені.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.
3
Поглянь  рідненька,  як  сяють  зорі,
На  душі  тепло,  мрії    літають,
Та  тож  ті  зорі,  то  наші  долі,
Нам,  моє  серце,  щастя  бажають.
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую,
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько,
Тебе  цінити,  все  життя  буду,
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько.

                                             01.08.2019р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2019

Ну й нехай за шістдесят…

                                   Навіяло  написати  після  прочитаного  вірша
                                     Leskiv;    »Не  буде  баба  дівкою»

Це  не    вік,  коли  вже    й  за  шістдесят,
Хоча  кажуть,-  В  такий  час  не  до  свят,
Побрехеньки,    скажу  вам  відверто,
За  роки,  вже  багато  здобуто,
Тож  є  досвід,  маєш  статки  якісь,
Ото  часто,мене  охоплює  злість,
Що  стара,  ніби  вирок  людині,
Услід  мовлять,  все  ж  не  згодна  нині.
А  мабуть,  лихе  згадать  не  варто,
Хоч  чіпляється  занадто  вперто,
Ну  й  нехай,  не  буду  дівкою  я,
На  мені  протримається  сім`я.  
У  світлині,  щоб  все  та  й  до  діла,
У  душі,  завжди  пісня  бриніла,
Тоді  й  борщИк,  смачненьким  удасться,
Й  відлетять,  сумління  і  нещастя.
Підморгне,  вже  й  всміхнеться  чоловік,
Приголубить.  Який  вже  отой  вік,
Геть  забудеш,  хоч  давно  не  дівка,
 Пригадаєш,  як  грала  сопілка.
У  кав`ярні,  палахкотять  свічі,
Ніжний  погляд,  чарівність  у  вічі,
Все  забуду,  хоч    у  танок  бери,
Не  завада,  що  пенсіонери.
Ну  й  нехай,  кажуть,  що  вже  й  не  модна,
Себе  знаю,  жінка  благородна,
Онучата,  такі  думки  мають,
Ледь  всміхаються  та  все  ж  сприймають,
Така  є  я  цьому  порадію,
 А  про  старість,  всі  думки  розвію.
Як  онучка,    вжезробить  зачіску,
Блиск  добавить  іще  й  косметику,
І  порадить,  бува,  як  ніколи,
Мов  позаду,  втішні  роки  школи.
На  душі  світло,  мов  весна  нині,
І  радію,  кожній  теплій  днині.
Що  роки,  тож  нехай    й  за  шістдесят,
Ото  трясця,  як  ракети  спішать,
Ну  й  нехай,  а  що  вже  вони  мені,
По  житті,  хоч  й  не  всі  сонячні  дні.
Думки  часом,  чубляться  з  думками,
В  голові,  мов  рій,  не  сплю  ночами,
Чи  погода  й  від  політики  стрес,
Тут  вода  й  оцет  -  гарненький  компрес.
           І  пігулка,  бува  на  спасіння,
Вже  до  ранку,  зніме  потрясіння,
І  інакше,  як  дуже  дошкуля,
 До  вікна,  підійду,  місяць  здаля.
Світять  зорі,  неначе  шлють  сигнал,
Вмить  відчую,  я  у  душі  запал,
Ручка    й  аркуш,  у  цей  час  потрібні,
 Бог  із  ними,  хоча  й  коси  срібні,
За  шістдесят,  я  їх  не  сприймаю,
Веселюся,  настрій    й  себе  лаю,
Бо  здається,  що  маю  сорок  п`ять,
Розпочну,  знову  про  любов  писать.
Як  ні,  гумор,  як  та  голка  вткнеться,
Чи  пісні  чую,  легко  пишеться,
А  коли,  дощик  хлопа  за  вікном,
Ляга  проза,  немов  я  п`ю  вино.
Те  медове,  смачне,  як  кохання,
І  горить,  світло,  аж  до  світання.
Чи    пристала,  може  хто  спитає,
Не  відчула,  бо  ж  душа  співає,
Там  літаю,  ген  у  піднебессі,
Мені  добре,  так  тепло  на  серці.
Йдуть  роки,  думка,  не  треба  лічить,
Що  дав  Бог,  цінити  і  просто  жить,
Насладитись  оцим  білим  світом,
Щоб  відчути  квіткою  в  суцвітті.

***
Бажаю,  всім    кому  за  шістдесят
Фантазії,  про  старість  не  приймать
Щоб  тільки  весна  й  літо  в  кожній  душі,
Хай  пишуться  веселіші  вірші!

                                                     30.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843502
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2019

Життя прожити …. . / ода /

                                                     /Ода  двоюрідній  сестрі  чоловіка  /

Хатки,  хатки  …  Височать  у  ряд
А  поміж  них  квітучі  вишні,
Корови  йдуть,  наче  на  парад,
В  поле  де  квіти  й  трави  пишні.

Гелгочуть  гуси  в  огорожі,
Попід  сараєм  півень  співав,
Біленька  хата,  квітнуть  рожі,
Яскравий  ранок,  справжні  дива.

Рідне  село  Кармелюково,
Ти  там  блукала  босонога,
Квіти  стрічали  веселково,
Твоє  дитинство,  але  ж  дорога,
Здавалась  надто  вже  колюча,
Сім`я  велика,  все  нестатки,
В  роботі  білкою    матуся,
Привити  рада  всі  задатки.

Хтось  їсть  цукерки,  слина  тече,
Мабуть  смачненькі,  рубля  б  хто  дав,
Пішла  б    купила.  Жага  пече,
Нехай  би  хто,  хоч  пообіцяв.

Нікому    й  діла,  й  часу  нема,
Звернуть  уваги  все  не  хочуть,
Давить  образа,  немов  німа,
В  кутку  сховалась,  сльозу  зніма.

Без  тата  сумно,  вітчим  мовчить,
Часто  дідусь  й  бабця  сварливі,
Чи  хто  обійме?  Рве  душу,  гнітить,
Й  матуся  надто,  так  журливі.

А  коли  літо,  де  гуляти?
Побіжить  в  поле,  на  долину,
І  поринає  поміж  трав,  квітів,
Чи  й  цю  шукатимуть  дитину,
Всміхалась  бджілкам  у  суцвітті.

А  якщо  осінь,  ще  й  плаксива,
То  зовсім  кепсько,    де  подітись?
До  того    й  часто  хвороблива,
Тож  має  з  цим,  усім  змиритись.

За  вікном    хуга,  у  хатині,
Побачить  сніг  ,як  пролітає,
Жаль  чобітків  нема  дитині,
Грошей  катма,  бабця  вмовляє.

На  піч  залізе,  мов  кошеня,
В  руках  картопля,  ще  тепленька,
Ледь  -  ледь  зігрілась,  довга  зима,
Здолає  сон,    йому  раденька.

Дорога  в  школу…у  містечко,
Мов    промінь  сонця,  є  надія,
О,  як  же  добре  й  недалечко!
Село  покинуть…  жила  мрія!

Ті  сірі  стіни  в  інтернаті,
Стискали  горло,  десь  би  втекти,
В  тітки  б  нехай,  в  маленькій  хаті,
Думками,  там,  прихисток  знайти!

За  вікном  осінь,  крижаний  дощ,
В  чобітках  рваних…  у  калюжу,
На  мить  вступила,  поможе  хто?
Зігріє  тіло,  серце  й  душу?

Дитя  ж,  ще  зовсім,  шкода  тітці,
Знайомі  двері,  чай  пахучий,
Раділа  ковдрі,  сухій  хустці,
Прогнала  холод,  аж  пекучий.

Час  мов    рікою,  спливав  швидко,
Ось  вже  і  школа,  за  плечима,
Розквітла  квітка  ясноока,
А  в  селі  сестри  й  одна  мама.

Ні,  ні,  є  плани,  йти  навчатись,
А  що  то  доля?  Може  підкаже?
Треба  із  злиднів  вибиратись,
Як  все  зробити?  Та  й  заплаче.

Бур`ян  по  стежці…  таке  життя,
І    небо  в  хмарах,  де  розрада?
Іти  сміливо  у  майбуття,
До  праці  йде,  доволі    рада!

В  друкарні  важко,  довгі  ночі,
Очі  злипались,  нема  втіхи,
В  село  дорога,  коли    й  в  тітки,
Тож  відпочити    треба  трішки.

Весна  несла  усім  кохання,
Неоминула  й  її  доля,
В  душі  плекала  сподівання,
Мабуть  на  все,  є  Божа  воля.

Повела  доля    в  казковий  край,
Вечірні  зорі,  спів  пташиний,
Уста  солодкі,  попала  в  рай,
Пила  нектар  той,  чудодійний.

Уповні  місяць,  зорі  в  небесах,
Мов  ворожили,  ясні  очі,
 І  п  `янка  пристрасть,  злет    на  крилах,
Про  їх    кохання  знали  ночі.

А  час  летів.  Родилась  доня,
У  сім’ї  радість,  жаль  затісно,
Й  грошей  нема,  важке  щодення
Свій  би  куток,  мати  завчасно.

Клали  копійку  до  копійки,
І  економили,  як  можна,
Було  й  здавали  пусті  пляшки,
От  жити  б  краще  -  не  жебраки  ж.

Ті  дев`яності  не  забути,
Пусті  прилавки,  розчарування,
Десь  би  ковбаски,  шмат  добути,
Хоча  б  для  доні…  сподівання.

Часи  важкі,  йдуть  у  небуття,
Має  надію  -    краще  життя.

Не  той  характер  -  руки  скласти,
Не  впаде  з  неба  манна  каша,
Зусиль  потрібно,    всіх  докласти,
Й  вихід  знайти,  не  піде  ж  красти!

Вдалось  зібратись,  план  на  далі,
Окрім  роботи,  на  Польщу  путь,
Чи  хтось    розділить    ті  печалі?
Серденько  рветься,  надії  мруть.

І  чоловік,  не  із  багатих,
Батьки  старенькі,  живуть  в  селі,
Думок  багато  та  й  крилатих,
На  душі  кепсько,  бракує  слів.

Доля  керує,  росте  доня,..
Їй  колискову  співав  тато,
Вона  ж  у  Польщі,  того  варте,
Заробить  гроші,  буде  свято!

Дав  Бог  терпіння,  склали  гроші,
Частину  хати,  вдалось  купить,
Допомогли  люди  хороші,
Позику    дали,  щаслива  мить,
Сидіть  не  стала,  спішить  треба.

І    по  всіх  кинулась    базарах
Йшла  в  спекулянтки,  брала  злоба,
Та  вихід  є  !  Хоч  долав  і  страх!
Свята  Різдвяні,  пройма  холод,
І  поруч  донька,  та  замерзли,
Вдвох  веселіш,  інше  все  дарма,
На  продаж  яблука  привЕзли.

Напівголодні,  Київ,  Москва,
Коли  б    вдалось  побачить  світу?
Повіддавати  ж    борги  треба,
І  це  зробили,  мали  втіху.

Радо,  як  птаха,  гніздечко  в`є,
Новенькі  меблі,  газ  у  домі,
Розчарування,  вмить  розів`є,
Знов  ясні  мрії,  вдячність  долі.

Весна  –  красна…  Радісно  в  домі,
На  руках  син,  тепер  у  неї,
Щасливий  батько,  сяють  очі,
Подарував  їй  орхідеї.

Та  чи  довгеньким,  щастя  було?
Зростали  діти,  таїла  тінь,
В  душі  страждання,  не  до  сміху,
До  чоловіка  прив`язла  лінь.

А  часом    поряд  і  чарчина,
Як  зупинити  весь  цей  безлад?
Бідкались  діти  й  вся  родина,
Для  всіх  який,  він  подасть  приклад?

Мов  куштувала  гірке  вино,
Терпіла,  бідкалась  на  долю,
Як  місяць  гляне  в  її  вікно,
Вкотре  сльозам  давала  волю.

На  ранок  сонце  яснооке,
Протягне  промінь  до  обличчя,
Зніме  сумління  гірке  й  липке,
Вже    й  усміхнулась  молодиця.

Любити  вміла  і  кохати,
Адже    так  вірила  у  щастя,
Здатна  цінити    і  прощати,
Біль  побороти,  знала  вдасться.

Вже  й  діточки  попідростали,
Чарівна  доня,  смілий  хлопчик,
Помічники  для  неї  стали,
Милі,  мов  сонячний  промінчик!

Скільки  води,  стекло  у    річці,
Скільки  й  всього  мала  по  житті,
Тож  є  й  порадниця  сестричці,
Нема  кому,  помогти  в  скруті.

Сама  ж  іде,  знову    навчатись,
Щоб  працювати  на  залізниці,
Достатньо  й  досвіду  набиратись,
Тож  керувати  -    не  дрібниці!

Вміло  рішала  всі  питання,
Тягар  важкий,  але  справлялась,
І  на  роботі  все  зарання,
Й  простого  люду  не  цуралась.

Сивину  в  коси  заплітала,
Здавалось  й  краще  так  жилося,
На  рушнику  дітей  вітала,
Хоча  й  не  завжди  все  моглося.

В  селі  хатина  похилилась,
Пішла  матуся  у  інший  світ,
Напевно  й  трохи  притомилась,
Таке  життя  й  хворий  чоловік.

Похмурий  ранок,  пташка  на  вікні,
Біда  підкралась,  біль  незваний,
Тисне  у  грудях,  всі  темні  дні,
Нині  одна,  пішов  коханий.

Серед    зими,  теж  дощ  буває,
На  склі  лишає,  він  краплини,
Журба  і  сум  серденько  крає,
І  по  щоках  зітре  сльозини.

І  часто  сяде,  біля  вікна,
Згадає  ждав,  смажив  картоплю,
Від  діточок,  чекає  дзвінка,
Вкотре  поскаржиться  на  долю.

Життя  прожить,  не  завжди  легко,
Сама  себе,  було  вмовляла,
Полинні  сльози,  на  жаль,  часто,
Доля  терпка  -  таку  й  сприймала.

Час  не  спинить,  вже  білі  коси,
Ледь  приховає  та  й  всміхнеться,
Ранком  стріча,  сріблясті  роси,
Й  яскраве  сонце,    так  й  живеться.

По  хаті  галас,  всі  зібрались,
На  душі  радість,  б`є  джерельце
То  онучата,  в  жмурки  грались,
На  серці  тепло,  має  щастя!

20.07.2019р

                                             Фото  село  Кармелюково

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2019

Ранок біля ставу

Вже  обрій  золотистий,
І  ранок  росянистий,
Білесенько  над  ставом,
Сповито,  все  туманом.

Немов,  сонні,  дві  чаплі,
Від  сонця,    геть  осліплі,
 Дивилися    у    воду,
Не  знаючи  там  броду.

А  роси  бурштинові,
Срібленькі  і  лілові,
По  квітах  і    у  травах,
Під  різний  колір  гамми.

Враз  сонця,  зайчик  скаче,
По  ставу…  галас.  Кряче,
То  качка  сизокрила,
Розправила  вже  крила.

Вода  ж  дивно  сріблиться,
Зненацька  золотиться,
Вона  всюди  кругами,
А  там,  над  берегами.

Чуба́тенькі  тумани,
Немов  диму  фонтани.
Увись,  ледь  підіймались,
Із  хмарами  рівнялись,

Неспокій  в  очереті,
Десь  там,  звуки  лелечі
До  схід  сонечка  погляд,
Воно    ж  наче    і  поряд.

Сім'я,  нині  щаслива,
Змогла  сонячна  злива,
Зігріти,  їх  сміливих,
Закоханих,  красивих.

Радіють  цій  нагоді,
Втішаються  природі,
Мов  квіти  у  суцвітті,
Подяка  ранку,  світу!

         24.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2019

В сонячній сорочці

Радію  літу  в  сонячній  сорочці,
Тепле,    іскристе,  аж  захоплює  дух,
Я    потримаю,  промінь  у  долоньці,
Ніжний,  легенький,  мов  лебединий  пух.

Розвіє  вітер  жваво  по  окрузі,
В  полі  пшениченька  позолотиться,
Росою  чистою,  вмиється  вранці,
Земля  вологою  насолодиться.

Примружить  очі  сонечко  ранкове,
 Гарна  сорочка,  вишита  віночком,
Ой,  як  миленько,  літечко  чудове,
Наш  день  прикрасить,  синеньким  дзвіночком.

                                                                         2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2019

Я піду в далекі гори

Я  піду  в  далекі  гори,  де  Карпатський  дивосвіт,
Тут  розквітли  едельвейси,  то  красунь  дівочих  цвіт,
Наречені,  вишукані,  тішать  очі  і  маня́ть,
Ледь  тримаються  на  схилі,  намагаються  встоя́ть.

В  біло  -  сизому  тумані,  тягнуться  в    небесну  синь,
Темні  хмари  тут  химерні,  залишають  на  них  тінь,
Поміж  них  сонце  яскраве,  пестять  промені  рясні.
Ніжний  вітру  поцілунок,  на  душі  тепло  й  мені.

Йду  під  гори  величаві…  Стрункі  сосни  й  смереки,
Спів  веселий,  дзвінкий  птахів,  дивні  звуки  лелеки,
Нехай  трохи  поблукаю,  по  зеленім  моріжку,
Вже  й  знайшла  Червону  руту    –  мабуть  попала  в  казку.

Ой,  ви  гори  й  полонини,  ген,  не  видно  неба  край,
А  вершини  білосніжні,  ваблять  погляд  мій  удаль,
Ой,  я  очі,  не  відведу,  там  дрімають  небеса,
Пісню  вітру  послухаю.  Гарно!  Яка  ж  тут    краса!

11.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2019

Яскравий ранок

Промінчик  сонця,  мов  скаче  на  коні,
Вміло  малює,  зайчики  на  стінах,
На  душі  тепло,  так    радісно  мені,
Яскравий  ранок  прилетів  на  крилах.

А  за  віконцем,  щебет  пташки  чути,
Той  спів  чарує,  ще  сонні  почуття,
До  нього  руки,  хочу  протягнути,
Торкнися  ближче,  чом  світиш  так  здаля?

Я  веселково,  усміхнуся  ранку,
Складу  долоні,  промінчик  у  човні,
Ця  позолота,  стрибає  у  танку,
На  серці  тепло…  і    все  це,  не  у  сні.

Війнув  легкий,  у    кватирку  вітерець,
Приємну  свіжість  ніс  й  пахощі  квітів,
Нема  дороги,  крокує  навпростець,
З  ним    ловлю  щастя,  всю  красу  на  світі!

                                                                             10.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2019

Що за погода…

Північний  вітер…гойдає  гілочки,
Листя  шепоче…  плине  прохолода,
У  піднебессі,  зникають  зірочки,
Мандрує  ранок,    де    ж  та  насолода?

Медове  літо,    п'янким  має  бути,
Певно  в  природи,  є  свої  причуди,
Присіла  бджілка,  не  може  збагнути,
Морозить  лапки,  не  лечу  нікуди!

До  небес    тягне,  огірок  суцвіття,
Досягнуть  хоче  промінчик  золотий,
Щоби  життя  продовжить,  хтів  зігрітись,  
Ніч  захолодна  і  ранок  вологий.

Принишкла  пташка,    до  сонечка    зирить,
 Мов  у  ряднині,  в    сіреньких  хмаринках,
Що  за  погода?  Здригнеться  й  не  вірить,
Це  таке  літо,  весь  час  в  краплинках?

Пелюстки  в  купі,    дрімають  ромашки,
Сонце  бариться,    дивуються  ранку,
А  на  горбочку  сховались  мурашки,
Під  листям  клена,    дрімають  комашки.

Тепла  чекають….  та  чи  завітає,
А  поки  ж  вітер,    ледь  куйовдить  квіти,
Та  все  ж  в  надії,  скоро  залунає,
Спів  веселенький  й  будуть  всі  радіти.


                                                     12.07.  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2019

Серед поля… знов самотність

Приховала  нічка  зорі,  поміж  хмари  –  перли,
Ясноокий  місяченько,  ховався  за  обрій,
Серед  поля,  знов  самотність,  почуття  завмерли,
Мабуть  тільки,  я  тут  зможу,  знайти  собі  спокій.

Вже  й  світанок,  в  очі  глянув,  любо  подивитись,
Чудо  барви,  в  піднебессі  й  золотисті  стрІчки,
Геть    печалі,  відкинути  й  цим  насолодитись,
Й  дуже  хочу,    час  вернути  й  побродить  вздовж  річки.

Зранку    м`ята,  п`янко  пахне,  голову  дурманить,
Босонога  йдеш  назустріч,  ти  моя  кохана,
Скрізь    намисто,  розсипане,  трава  роси  ронить,
Немов  знову,    тебе  бачу,  ні  це  все  омана.

Розійшлись,  наші  дороги,  ті  слова  любові,
Лише  чула,  стрімка  річка,  понесла  далеко,
Ми  ж  з  тобою,  моє  сонце,  раділи  розмові,
Тій  душевній,  і  відвертій,  забути  нелегко.

Вітерець,  гойдає  листя  і  злегка  тріпоче,
Торкнувсь  сивого  волосся,  свіжість  б`є  в  обличчя,
Хай  би  знову,  тебе  зустрів,  серденько  так  хоче,
Почуття,  у  душі  тліють,  моя  любов  вічна.

                                         02.07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2019

Іду степом по стежині. . / слова до пісні /

Іду  степом  по  стежині,вона  ж  барвінкова,
Сині  квіти,  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова,
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода,
Кажуть  люди,  що  щаслива,  не  зів`яла  врода.

Іду  степом  де  не  гляну,  маки  і  волошки,
Мабуть  я,  як  оці  квіти,  маю  сині  очки,
Й  пухкі  щічки,  червоніють,  як  побачу  хлопців,
Кажуть  люди,  що  достатньо  маю  охоронців.

Відгуляли,  нині  свято  Івана  Купала,
І  я  теж,  як  всі  дівчата  віночок  поклала,
При  низині,  по  річечці,  де  вода,  тихенька,
І  просила  свою  долю,  щоб  була,  добренька.

Мов  русалонька  в  гаєчку,  голівку  схилила,
Скажи  ж  врешті  моя  доле,  в  чому  завинила,
Та  вода,  вінок  понесла  нащо  так  далеко,
Мов  у  вирій  закрутила,  на  серці  не  легко.

Ні  один,  із  них  не  наваживсь,  вінок  спіймати,
Хитрий  погляд,  в  безнадії,  не  треба  страждати,
Шлях  тернистий,  не  для  мене,  тож    не  суди  строго,
Щоб  життя  немов  той  терен,  двом  нема  дороги.

Іду  степом,  по  стежині,  вона  ж  барвінкова,
Сині  квіти,  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова,
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода,
Ой,  боюсь  так  час  спливає,  геть  зів`яне  врода.

Чи  сприйму,  красу  земную,  хоч  на  неї  схожа,
Чому  долю,  важку  маю,  чому  не  пригожа,
До  кохання,  до  любові  не  найду  стежини,
               Охоронців,  маю  вдосталь,  чом  самотня  ж  нині…

                                                                                     11.07.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2019

Ой, я тебе чорноброву… /слова до пісні /

1
Ой,  під  клубом  весело,  так  музики  грають,
У  танок,  молодь  зібралась  та  іще  й  співають,
Їм  пташки  підспівують,  про  чудовий  вечір,
А  ну  хлопче,  обійми  ти  її  за  плечі.
Пр.
Її  очі,  мов  волошки,  поглядом  все  скаже,
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже,
Ой,  тебе,  я  чорноброву,  дай  же  поцілую,
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
2
Місяченько…  лукавий,  поглядав  ревниво,
Із  гаєчку  соловей  співав  чарівливо,
Вітерець  підштовхував,  немов  давав  крила,
Їй  на  вушко  шепотів,  всміхнись  йому  мила.
Пр
Її  очі,  мов  волошки,  поглядом  все  скаже,
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже,
Ой,  тебе,  я  чорноброву,  дай  же  поцілую,
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
3
Підем  в  гори,  любая,  знайдем  квітку  щастя,
Хай  нас  Бог  благословить,  приймемо  причастя,
Люблю  гори  й  долини  і  тебе  жадану,
Кращим  другом  по  житті,  я  для  тебе  стану.
Пр
Її  очі,  мов  волошки,  поглядом  все  скаже,
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже,
Ой,  тебе,  я  чорноброву,  дай  же  поцілую,
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
4
Ой  музики,  весело,  заграйте  гучніше,
Щоб,  співала,  душенька  й  на  серці  тепліше,
Приторкнувсь  до  тебе  я,  хочу  обійняти,
Клянусь  зіронько  моя,  увесь  вік  кохати.
Пр
Її  очі,  мов  волошки,  поглядом  все  скаже,
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже,
Ой,  тебе,  я  чорноброву,  дай  же  поцілую,
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!

                                                     11.07  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2019

Роки летять, спішать…

Роки  летять,спішать...  та  нащо  швидко  так,
Адже  здається,  ми  і  зовсім  не  жили,
Не  розпізнали,    ні,  того  дитинства  смак,
На  жаль,  весняний  час,  так  давно    збіг,  милий.

Попали  в  літо,  де  кохання  наче  сон,
Молодим  подихом,    дмухає  вітерець,
Птахи  оспівують,    голоси  в  унісон,
Мить  найдорожча,одурманив  нас  чебрець.

Чи  насміялися,    чи  налюбилися?
Ловили  зіроньку,    яка  зігріла  нас,
Та  чи    все  встигли?  Дітки  народилися,
Те  життя  бачилось,  як  незабутній  вальс.

Турботи,  клопоти,  життя  не  квіточки,
Долі  довірились,    хоч  й  сумнівалися,
Роки  проходили…    збирали  ягідки́,
Та  чи  життям    своїм    насолодилися?

Осіння  музика…    Сердечка    б`ються    в  такт,
Під    сяйвом  місячним,  з  тобою  шлях  пройшли,
Роки  летять,  спішать...  та  нащо  швидко  так?
Адже  здається,  ми  і  зовсім  не  жили.


           02.  07.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2019

Від долі не втечеш / проза /

        Ранкове  сонце  пробудило  село…    Легкий  туман  припадає  до  долини…    Верхівки  Карпатських  гір  окутані  сірими  і  білими  хмарами.    Поміж  них
 пробивалися  яскраві  сонячні  промені,  торкалися  гілок  величних    сосен  і  верхівок  пишних    ялин  і  смерек.  
   Декілька    хатин,      в  селі  розкидані    на  великій  відстані  одна  від  одної.  З  нього  здалеку  виднілася  річка  Бистриця.  Гірська    річка    ревіла,    пінилася,    з  гулом  виривалась  на  волю    та  досягши  долини,    широко  розтікалася    і  майже  в  спокої,    рябить  і  виблискувала  на  сонці.  До  неї  здається  рукою  подати  та,    як  почнеш  йти  ,  то  вже  й  не  так  близько.  Від  води  віяло  прохолодою,  здаля  річка  сріблилася,  манила  до  себе.  Як  з`явиться    бажання  потрапити  в  гори,  подивитися  на    красу,  як  намагатимуться      побачити    все  і  відразу,  аж  голова  закрутиться.  Присядеш  на  гірську  брилу,  спустиш  ноги,  а  вони  від  втоми,  аж  гудуть.    
       Назар  і  Богдан  -    хлопці  загартовані,  виросли  тут,  часто  приходили  до  річки  купатися.  Інколи,  як  гарний  настрій,    любили  податися  в  гори,  слухати  течію  річки,    надихатися  гірським    повітрям.    Особливо    влітку,  ще  й  полазити  по  крислатих  обривах,    нарвати    квітучих  едельвейсів.  Ці    рослини    любила  мама  і  менша  сестра  Даринка,  якій  виповнилося  шість  років.
             Дерев`яний  будинок  потопав  між    старих,  пишних  смерек.  Біля  нього  в    траві  копошились    кури,    щось  знаходячи  в  ній,  раз  –  у    –  раз  видзьобували..    Соломія,  світлоока  жінка,  з  заплетеною  товстою  білою    косою,  вийшла  з  будинку.    В  руках  тримала    глиняну  миска  з  пшеницею,    співучим  голосом    зазивала  курей,
 -Тю,тю-тю…    Тю,  тю-тю…  Мої  хороші…  Давайте  снідайте,  підгодую  вас    трішки,-  ,    усміхнувшись,    окинула  поглядом    обійстя,  продовжила,  -    А  ви  будьте  вдячні  і  нам    знесіть  яєчка….
І  від  цих  же  слів  відчувала    радість  і  знову  всміхалася…
   Раптово,з  хати    відчинилося  вікно,    вмить  звідти  вискочив    Богдан,  
-О,!  Доброго  ранку,  мамо!  Я  теж  снідати  хочу!
 Ніжний  погляд  на  сина  й    весело,
 -Синку!  Ранній  птах  мій!  Вже  минуло  п`ятнадцять  років,  а  ти,    ще    у    вікна  скачеш,  як    козеня  мале…  
Хлопець    одним  рухом  руки  прибрав  біляве  волосся,  що  щойно    впало  на  очі  ,  підморгнув  одним  оком,  
 -Мамо,  розбудіть  Назара,  нехай    ми    зранку    в  річці  покупаємось,  ви  ж  знаєте,  він    спатиме  до  дванадцятої  години.  
Соломія    наче  збиралася  з  думками,  кивнула  рукою,
 -Ну  -  ну,  підете  до  річки,  а    потім  пів  дня  на  вас  чекати…    Краще  сходи  в  сарай,  подивися  чи    кури    яйця  знесли.  На  сніданок  посмажимо  яйця  з  помідорами….
         Назар  –  темно  русявий,    всього  на  рік  старший  за  брата.  В  родині  всі  говорили,  що    дуже  схожий  на  діда.  Дід  жив  в  іншому  селі,    на  околиці,    прямо  біля  підніжжя  гір.  Добиратися    туди  нелегко  та  й  далеченько.    Від  села  до  села  широка    кам`яниста  стежка,  яка    вилася,  то  по  рівнині,  то  по  пагорбах,  потопала    між  дерев  й  високих  густих  трав.  Від  ранньої  весни,  до  пізньої  осені  хлопці      їздили  до  діда  на  мотоциклі,  який  купив  батько  в  Надвірному,  за  кошти,  що  заробив  в  Польщі.
   Назар  закінчив  дев`ятий  клас,    це  права  рука  для  Соломії,  адже  чоловік  весь  час  на  заробітках.    Хлопець      веселий,  працьовитий,  але    занадто  впертий.    Часто  не  сказавши    нікому  й  слова,  сяде  на  мотоцикл  і  десь  зникне  на  зо  дві  години,  а  повернеться,  впаде  на  траву,  розставляє  руки  й  ноги  в  сторони,  з  усмішкою  скаже,
 -Оце  накатався…  Благодать…
А  тут  вже  й  Богдан  поруч,  скрививши  носа  та  все  ж  з  добрим  поглядом  до  брата,
 -  А  мене  чого  не  взяв?  Ми  б  по  черзі    за  кермом  були…
Назар  дивився  в  небо,
 -Ще  покатаєшся,  можливо  поїду  десь  вчитися,  тобі  залишиться.  Сам  будеш  вганяти,  скільки  захочеш.    Тільки    Даринку  не  бери,    як  з  нею,  то  краще  до  діда  пішки  добиратися,  я  тобі  її  не  довірю.  Ти  не  такий  сильний  в  руках,  ще    кермо  не  втримаєш…
І  так  було  часто  та  завадити  цьому  ніхто  й  не  на  намагався.  Знали,  що  сперечатися,  це  тільки  даремно  втратити  час.  
Богдан  мовчакуватий,    як  щось  не  подобається,  відразу  рум`яніють    щоки  і  наче  соромлячись,    опускає  погляд  блакитних  очей  вниз.  Знав,  що  краще  не  заперечувати,  бо  лише    один  погляд  мами,  значить,  що  треба  змовчати.  Соломія,  трохи  й  дивувалася  сином,  але  пригадує    себе  в  молоді  роки,    в  сім`ї    не    виділялася,  була  врівноваженою,    більш-  менш  спокійною  дівчиною.  
     В  хаті  пахло  смаженими  яйцями  і  помідорами…  Всі  четверо,  снідали    в  кімнаті,  за  невеликим  столом.  Даринка  позирала  на  Соломію,  теплим,    благаючим    поглядом.    Доїдаючи    окраєць    хліба,
 -Мамо,  а  можна    я    з  хлопцями  піду  до  річки?  Вже  тепліше,  гадаю  і  вода  нагрілася.
Соломія  зазирнувши  на    хлопців,  посміхнулася,
 -Ні  -  ні    Даринко!  Он  тісто  готове,  напечу  пиріжків  з  капустою,  з  сиром,  хлопці  до  дідуся  поїдуть.  Вже  більше    тижня  не  були,  треба  дізнатися,  як  він  там,  можливо  треба    щось  допомогти.  Тож,    краще    донечко,  давай,  будемо    з  тобою  пиріжки  ліпити….
І  відразу  серйозніше  до  хлопців,
 -Ви  ж  в    дров  принесіть  ще,    я  ж  вже  піч  розпалила.  І  нагадайте  мені,  щоб  в  кошик  не  забула    яйця  покласти.
       Через  дві  години,  по  кам`янистій  стежці,  хлопці  мотоциклом    їхали      до  діда  в  село.  Гул  розносився  по  долині  й  ховався  десь  далеко,  між  горами…  Яскраве  сонце  світило  обідньою  схожістю,    добре  пригрівало,  не  дивлячись  на  те,  що  час  від  часу    зривається    вітер.  
     Старенький,    не  високого  зросту,  сухенький  дідусь  здалеку    почув  гул  мотоцикла,  біля    дубової  криниці,    з  сяючими  очима  зустрічав  онуків.  Веселі  погляди,    вітання,  обійми,  потискання  рук….    Дідусь  усміхаючись,  з  голови  до  ніг  оглядає  хлопців,
 -Соколята!    Молодці,  я  відчував,  що  приїдете.  Сумував  за  вами,  розповідайте,  як  ви  там,  що  нового?
     На  обійсті,  за  маленьким    дерев`яним  столиком  пили  пахучий  чай  з  гірських  трав,  слухали  настанови  діда.  На  згоду  кивали  головами,  в  прикуску  до  чаю  прицмокували  мед.  Не  гаючи  часу,  по  черзі  рубали  дрова,  які    дід  наносив  з  лісу.    І  тут  же  швидко  складали    під  стіну  хати.    Старий  сидів  на  стільчику,  любувався    онуками,  кліпав  очима,  часто  всміхаючись,    тихо    повторював,  
-    От  моторні,  от  моторні,  що  значить  молодість….
   Швидко  пролетів  час…    Старенький    задирав  голову  догори,  ледь  примруживши  очі,  хитав  головою.  Помітив  чорну  хмару,  яка  виринала  із-за  гір,    не  поспішаючи    насувалася  на  сонце,
 -Хлопці,  гайда  покидайте,!  Бачите,  он    хмара  закриває  сонце.  
 Три  рази  перехрестився,  щось  бурмотів  про  себе,  а    потім  знову  звернувся  до  хлопців,
 -Збирайтеся!  Думаю    до  дощу    встигнете  додому    повернутися.    Дякую  хлопці,  соколята  мої…  О,  ледь  не  забув,  зараз.
Старий  поспішив  до  хати,  за  мить  виніс  букет  -    це  були  едельвейси  (шовкова  косиця).
 -Оце  рослини  щастя  і  любові,  передайте  мамі  і  Даринці.  Хай  потішаться,  це  ж    я  по  дрова  вчора    ходив,  при  обриві  натрапив.  Не  завжди  знайдеш  цю  рослину,  це  рідкість,  краса!  
Хлопці  обережно  приховали  рослину  в  газету  і  прикріпили  до  рюкзака  Богдану.
 -Отак  буде  добре,  безпечніше,-  клопотався  дід,      тихо  повторюючи  кілька  раз  про  себе,    а  потім  голосно,
 -Так  не  притиснеш  за  плечима!  Молодці,  їдьте  з  Богом…
Перехрестивши    онуків  на  мотоциклі,  старий  поглядав  на  хмару,  знову    хрестився,  щось  бурмотів  собі  під  ніс.
   Проїхавши  з  кілометр,    хлопці  помітили,  що  мотоцикл  не  знижує  швидкість.  Назар  відразу  заглушив  двигун  й  вони  не  поспішаючи  з`їхали  з  пагорба.    Назар,  як  майстер  такого  діла,    вирішив  подивитися  до  перемикача  швидкості.  Богдан,  знаючи  характер  брата,  відійшов  від  нього,      під    крислатим  ясенем  ліг  на  траву.  Він  просто  спостерігав,  як  брат    раз  -  по    раз  заклопотано  заводив  мотоцикл,  той  іржав  мов  кінь  і  заглухав.  Від  того  ржання,  аж  гуділо  у  вухах,  розліталося  навкруги  і  топилося  далеко  в  горах.
На  якусь  мить  привернув    увагу  дитячий  сміх  і  жіночі  голоси,  що  лунали  позаду  них.  Прислухаючись,  почули  іншу  мову,  здивовано,  вирячивши  очі,    дивилися  один  на  одного.  З  цікавістю  спостерігали,    як    з  пагорба    спускалися  дві    смугляві  жінки  і  такі  ж  діти,  від  малого  до  старшого  віку.  Старий,  подертий  одяг  на    менших  дітях,  здивував  хлопців,  Богдан,  стиснувши  губи,  відразу  встав  й  підійшов  до  брата,
 -Це  що  замова?  Звідки  вони?    Це    не  з  наших…
Йому  здалося,  що  говорив  тихо  та  жінка,  років  п`ятидесяти,  голосно  сказала,
 -Так,  саме  так,  білявий,  ми  не  з  ваших,  як  ти  сказав.  Йдемо  в  Надвірне  та  нас  не  бійтеся,  ми  ж  не  будемо  кусатися.
Всі  засміялися….    Їх  чоловік  п`ятнадцять,  окинувши  оком  всіх  -    зробив  виводи  Назар,  
 -А  чого  боятися…  У  кожного  своя  дорога,  місця  на  стежці  всім  досить,  розминемося.
І  до  брата,
 -Сідай,  треба  поспішати,  бо  точно    змокнемо  під  дощем,  їхати  буде  небезпечно,  слизько  по  камінцях…
Друга  жінка,  молодша  на  вигляд,    з  розпущеним  чорним  волоссям,  тримала  на  руках    маленьку  дівчинку,  прискіпливо  дивиться  на  Назара.  Її  чорні  очі  немов  вп`ялися  в  нього,    хлопець    відчув    слабкість,  за  мить  все  тіло    охопив  жар.  Вона  раптово    засміялася,      привернула    до  себе      увагу,  всі    з  усмішкою  дивилися  на  неї.  Вона  ж    сильно    хитнула  головою  й  одночасно  кивнула  рукою  до  хлопців,  чорне  волосся    прикрило  обличчя,    
 -А  ти!    Ти,  за  кермом!  Сьогодні  можеш  поспішати,  все  буде  добре!  Ти  красень  хлопець,    ще  й  доволі  сміливий!  Але  доля…  Проти  неї  не  підеш…  Та  все  ж    запам`ятай,  не  давай  згоди  йти  до  війська,  бо  станеться    біда…..
 На  мить    мов  вихор  здійнявся,  все  навкруги  сильно  зашелестіло.  Здалося  ті  слова  почули  дерева  й  трави,  їх  луною  понесло  далеко,  загубилися    поміж  високих  гір.
 У  Богдана  приголомшений  вигляд,    навіть  трохи  зляканий.  Звернувши  увагу  на  дерева,    збліднів,  від  шелесту  листя  й  від    тих  слів  стало  моторошно.  Сидячи  на  задньому  сидінні,  притулився  до  спини    брата,  тихо,  ледь  тремтячим  голосом  сказав,
 -Ну  поїхали…  Давай  на  середній  швидкості,  краще  не  поспішати.
Назар  намагався  тримати  себе  в  руках,  щоб  часом  не  послати  цю  жінку  кудись  подалі.    Але  дивлячись  на  дітей,  у  відповідь  зніяковіло,  трохи  здивовано  усміхнувся,  але  весело  крикнув,
 -  Дякую  за  пораду….
Вітер  навіював  вологу…  Велика  хмара  лякала,  всю  дорогу  їх    переслідувала.  Здавалось  схожа  на  грізного  дракона,  але    загубила    лише  декілька  великих  теплих    краплин  й  попливла  над  горами  до  заходу  сонця.    
     Аж    ввечері,  коли  лягали  спати,  Богдан  обіпершись    на  подушку  запитав  брата,
 -Ти  зрозумів,  що  тобі  сказала  та    жінка?
Назар    усміхаючись,  мов  пригадав  дитинство….  Підхопив    маленьку  подушку,  кілька  раз  вдарив  по  ній  і    нею  вцілив  в  брата.
 -Не  бери  дурне  в  голову!  Знайшов  кому  вірити!  Якась  циганка…  Не  сміши  заради  Бога….
Богдан    впіймав  подушку    й  відразу,  відкинувши  її  назад,    ліг  на  спину.  Посерйознішав,  задумливо  дивився    на  стелю.  На  якусь  мить  запала  тиша.  А  потім  наче  щось  пригадав,
-  Та    вона    не  схожа  на  циганку,  напевно  гуцулка,  а  можливо  і  мадярка…  А  які    очі!  Помітив?  Як  вогонь  в  них  горить,  бачив?  Той    її  погляд,  в  мене  тоді,  аж  по  тілі  сироти  виступили…
-    Бачив!  Можливо  думала  гроші  маємо,  що  так  дивилася…  Може    вона  гіпнозом  володіє,  хто  знає,  які  в  неї    були  наміри.  Ти  хоч  батькам    та  Даринці  нічого  не  розповідай.  Уявляєш,  яка  паніка  розпочнеться!    До  армії    далеко,  можливо  десь  поїду,  буду  навчатися.  Гадаю  там  й  без  мене  можуть  обійтися.  Он  дідусь  каже  стати  воїном  гідна  справа  та  не  при    радянській  владі.  Бачиш,  до  цієї  пори  вважає,  що  ми  в  окупації,    -    не  поспішаючи,  наче  зважуючи  кожне  слово,  говорив  Назар.
У  відповідь  Богдан  тихо    хіхікнув,
 -Та    хіба  старій  людині,  щось  доведеш.    А  сперечатися  не  варто.  Я  ось…  подумав,  треба  було  мені  про  себе  запитати.  Звичайно  страшно  подумати,  що  за  біда  на  тебе    може  чекати?  Але  все  ж    мені  здалося,  що  вона  точно  щось  знає.  Хай  би  сказала  мені,  яка  моя  доля.  Чи  я  поїду  вчитися  у  Львів,  де  житиму?
Назар  в  ліжку  ховав  голову  під    простирадло,
 -Ото  вже  в’їдливий  електрик,  спи!    Поїдеш,  будеш  навчатися,  як  так  дуже  хочеш.  Гадаю,    в  нас  все    буде  добре,  не  журися!  
 Богдан  довго  не  міг  заснути,  все  перед    очима  та  жінка  й  думка  –  такі  очі!  Вона    таки  точно,  щось  знає…
Час  летів…    Назар,  закінчивши  школу,  залишився  в  селі,  так  вирішив  батько.  Він  весь  час    на  заробітках  за  кордоном,  а  хто    ж  допоможе  матері  по  господарству,  як  не  старший  син.    Хлопець    й  не  дуже  журився,  мав  славну  дівчину  Марічку  з  іншого  села.  Планував,    згодом  одружиться  і  побудує  будинок  в  цьому  ж  селі,  неподалік  від  батьків.  Робота  подобалася,  напередодні    закінчивши    курси  водіїв,    працював  водієм  продуктового  автомобіля  в      Надвірній.    
     А  Богдан  після  школи  поступив  вчитися    у    Львівський    технікум    залізничного    транспорту.  Задоволений  життям,  радів,що    мрія  збулася,  мав  надію,  що  житиме  в  містечку,  маючи  гарну  роботу.  Хоча  частенько  тягнуло  в  село,  до  родини,  до  річки  і  до  велетенських  Карпатських  гір.    Пригадував  стежку,  що  вела  в  село  до  дідуся,  на  ній  ту  чорнооку  жінку,  чомусь    її  погляд  запав  в  душу.  Цікаво,  чи  вгадала  б  вона  мою  мрію  і  чому  не  запитав?  І  чому  тоді  з  Назаром  так  швидко  поїхали,  чи    злякалися?  Тепер  ті  події,    він  згадував  з  усмішкою  на  обличчі.
   Життя  текло  рікою…  У  кожного  своя  доля.    Богдан  закінчив  технікум,  чекав  на  призначення,  де  буде  працювати  по  направленню.  Практику  проходив  далеко,    на  Харківщині,  на  одній  із  електростанцій.  Саме  там  виконували  електрифікацію  залізниці.  Білявий,  славний    хлопець  не  нудьгував,  познайомився    з  місцевою  дівчиною.  Після  закінчення  навчання  мав    бажання    повернутися    туди.  Адже  там  відразу  давали  квартири,  в  одноповерхових  будинках.  Неподалік  від  роботи,  в    невеличкому    селищі    міського  типу.
 Одного  весняного    вечора  Назар  приїхав  додому    автомобілем,    на  якому  працював.  Почувши  гул,    Соломія  просльозилася,  поспішила  назустріч  сину.  Опустивши  голову,    правою  рукою,  похапцем,  з  обличчя  струшувала    непрохані  сльози.  Він  здивовано  запитав,
 -Щось  трапилося,    мамо,    ви  плачете,  чи  що?
Кивнула  рукою,
 -Та  це  так,  мабуть  знервувалася  трохи,    там  на  столі  для  тебе  повістка  з  Військкомату.
Назар  зайшов  до  хати….  На  дивані  біля  телевізора  сиділа  сестра,  побачивши  брата,  зірвалася  з  місця,
   -Тобі  повістка      з  Військкомату….  Ото  біс  їм    в  ребро,    придумали  таке,  забирають  у  військо.  Мама  плаче,  не  знає,  чи  тата  визивати  додому,  чи  послати  його  у  Військкомат?  А  може  вже  треба  Богданчику  телеграму  давати,  щоб  приїхав  на  проводи…
Назар,    знервовано,  рукою  поправив  чуприну,  кивнув  до  неї,
 -Та  помовчи,  розщебеталася,    мов  пташка,  аж  за  вухами  лящить.
Позаду,  з  опущеними  плечима,    тримаючи  руку  біля  щоки,  вже  стояла  мама,
 -Ну    от,  дочекалися….
   Ледь  світало….    Назар  їхав  в  Надвірну…      Треба  було  десь  поїхати  на  заробітки,  чи,що?    Тож  наче  батько  там  домовився,  адже  два  роки  не  чіпали..  Можливо  б  і  тепер  без  мене  обійшлися.    Літали  думки,  то  за  родину,  то  за  Марічку,  ото  буде  сліз.  Швидко,    розвозив  товар  по  крамницях,  у  назначену  годину  був    у  Військкоматі.    Йому  дали  два  дні  на  збори.  Мав  бути  в  Надвірній  біля  автобуса    о  восьмій  ранку,  відразу  ж    всіх  призовників  мали  відправити  до    Івано  -  Франківська.    Не  гаючи  часу,  владнав  всі  справи  на  роботі    і    на  пошті  відправив  телеграми  батькові  та  брату.
     За  вікном  зоряна  ніч….  Чи,  спав  Назар,  чи  не  спав,  чув,  як  плакала  мама,  як    батько  ходив  по  кімнаті  і  пахло  димом.  І  чого    нервувати-    думав  -  все  добре,  піду,  відслужу,  тож  повернуся,  війни  ж  немає.  Одне  болить,  вчора  Марічка  весь  вечір  проплакала,  збирається  поїхати    в  Надвірну,  аж  смішно,  що  я  дитина?  Що  вдієш  треба,  значить  треба  -  крутився  з  боку  на  бік,  умовляв  себе.
   Прокинувся  хлопець  від  гучних  розмов  батьків,  клопоталися  про  гостей,  що  мали  сьогодні  зібратися  під  вечір.    В  ліжку  лежав,  як  побитий,  мабуть  не  виспався.  Мимовільно  сіпаються  повіки  і  повільно  прикрили  очі.  Чи,  то  був  сон,  чи  видіння,  проснувшись,  пригадав    зоряне  небо,  місяць  уповні,  здалеку    було    чути  чийсь  сміх.  Зненацька  насувалася  здоровецька    темна  тінь,  яка  покрила  все  –  все,  аж  моторошно  стало…
До  кімнати  зайшла  мати,
 -Бачу,  вже  не  спиш,  часто  кліпаєш  очима…  Підіймайся,    багато  справ  є,  люди  ж  прийдуть.  За  дідусем    обов`язково  поїдеш,привезеш  його,    ми  ж  з  батьком  не  хотіли  йому  наперед  говорити,  навіщо  травмувати  старенького.  І  вже    скоро  Богдан  має  приїхати…
Назар  потягується  в  ліжку,  ледь  хриплим  голосом  запитав,
 -То,  що  мені  чекати  на  Богдана,  чи  самому  їхати?
Мати    рукою  торкнулася  чуприни  сина,
 -Охо  -  хо  –  хо…  Обстрижуть  твою  красу…  Та  ні  синку,    він  з  дороги  і  не  знати  в  який  час  добереться,  це  ж  з  Франківська  автобусом,  який  там  розклад,  хто  знає…
   Богдан  отримавши  телеграму,  відразу  пригадав  жінку  з  темними,  вогняними  очима.    Хоч  пройшло  стільки  років  та  ті    очі  і  слова    жінки  закарбувалися  в  мозку,    мабуть  все  життя    буде  пам`ятати.    Йому  здавалося,  що  та  жінка  не  проста,  а  щось  таки  за  інших  знає,  хоча  Назар  все  це  сприйняв  за  жарт.  Гризли  думки,  чи  він  забув?    Тож  казала  не  йти  в  військо.  Невже  забув.  В  потязі  навіть  не  спав,  від  хвилювання  холодний  піт  вкривав  чоло.  В    проході  купейного  вагона  весь  час  вдивлявся  у  вікно,  намагався  відволіктися  від  думок.  Як  завадити?  Чи  сказати  батькам?  О  ні,  тоді  буде  істерика…  
     За  метушнею  біля  автобуса,  Богдан  нарешті  звільнився  від  в`їдливих  думок,  які  переслідували  його  після  отримання  телеграми.    Ледь  всміхнувшись,  присів  на  сидіння  біля  молодої  дівчини.    Славна  білявка,  років  двадцяти  хоч  і  всміхається  до  нього  та  відразу  дістала  з  сумки  книгу,  занурилась  у  неї.  Можливо  іншого  разу  хлопець  і  наважився  б  її  зачепити,  щоб  поговорити  та    зараз  панував  не  той  настрій.
   Яскраве  сонце  світило  в  обличчя….  Назар  сидів  за  кермом  мотоцикла,  легенький  вітерець  підбадьорював    його.  Вкотре  подивився  в  небо,  а  ні  хмаринки.  Намагався  перекричати  гул  двигуна  мотоцикла,  голосно  сказав,
 -Агов  ви  де  всі!  Я  готовий  їхати.
З  хати  вийшла  мати,  слідом  за  нею  йшов  батько.  Мати  закинула  рушник  на  плече,  під  хустинкою  поправила  волосся.    
 -Мабуть  їдь  сину.    Бачиш  Богдана,  ще  немає,  а  вже    дванадцята    година  минула.  Поки  туди  доїдеш,  час  не  стоїть  на  місці,  збереш  дідуся  та  й  повертайтеся.  Та  довго  не    баріться,  краще    раніше  повернутися,  щоб  ми  не  хвилювалися.  
Назар  на  голову    натягнув  шолом,  виправивши    захисні  окуляри,  тихо  рушив  з  місця.  Соломія  вслід  перехрестила,
-З  Богом  ,  синочку…
Аж  тут    де  й  взялися    непрохані  сльози,  вона  кліпала  очима,  вони  одна  за  іншою  стікали  по  щоках.  Чоловік  ніжно  обійняв  її,
 -Ну  чого  ти  серце  моє,  все  буде  добре!
Назар  їхав  з  гарним  настроєм,  здається  все  добре,  привезу  діда,  а  там    і    Марічка  прийде.  Обіцяла  ж,    має  бути  о  шістнадцятій  годині,  тільки  б  не  плакала,  хочу  бачити  її  веселою  -    роздумував  хлопець.
   Не  пройшло  і  пів  години,  як  на  обійстя  зайшов  Богдан.  Скільки  думок  передумано  за  цей  час.    Вирішив,  треба  спочатку  з  Назаром  поговорити,  а  потім  вже  сказати  батькам  за  той  випадок,  а  ні,  то  хай  сам  скаже.
 Даринка  саме  вийшла  з  хати,  в  руках  тримала    глечик.  Побачивши  брата,  від  радості,  підскакувала  й  кричала,
 -О!  Приїхав…    Мамо!Тату!  Є  наш  Богданчик!
Легке  хвилювання,  обійми,  поцілунки  ….  І  відразу  запитання,
 -А  Назар  де?  Що  вже  поїхав?
 -Та  ні,-  заперечила  сестра,  крутячи  головою,  продовжила,
 -За  дідусем  поїхав,  ось  недавно.    Ти  був  би  раніше  приїхав,  то  разом  би  поїхали,  удвох  веселіше,  адже  коляску  до  мотоцикла  тато  давно  прикріпив.
Він  полегшено  перевів  подих  і  до  Даринки,
 -А  ти  так  підросла,  квітнеш,  як  едельвейси,  така  гарненька.  
     В  хаті  метушня,  допіру  на  ходу    перекусили.  Богдан  запропонував  Дарині  пройтися    по  стежці,  зустріти  брата  з  дідусем.  Дівчина  відразу  погодилася,    весело  й  благаючи    звернулася  до  матері,
 -Ну,  мамо,  ми  прогуляємося,  така  гарна  погода.  Без  мене  тут  впораєтеся.    Вже  все  ж  готове,  а  на  стіл  накривати  зарано.  Марічка    обіцяла  прийти  раніше,  тож  допоможе  …
   Попереду  широка  стежка,  вздовж  неї  з  обох  боків  високі  дерева  й  густі  шовковисті  трави  .  Легенький  вітерець  злегка  хилив  їх  донизу,  переливалися  синявою,  мерехтіли  відблиском  золота..
     Богдан    тримав  сестру  за  руку  -    як  в  дитинстві.  Вона    розповідала  про  друзів  в    школі,  про  навчання,  про    закоханих  Назара  і  Марічку.
   Більше  години  пролетіло  швидко.  Богдан    спочатку  уважно  слухав  сестру  та  згодом  дивився  вперед    на  стежку.  Ловив  себе  на  думці,  як    це    поговорити  з  Назаром,  щоб  ніхто  не  помітив,    щоб  уникнути  непорозуміння.  
Раптом  Дарина  зупинилася,    вертіла  в  головою  в  різні  сторони,
 -Слухай  ми  вже  далеченько  зайшли,  може  повернемося,  а  вони  нас  наздоженуть.  А  то  довго  прийдеться  повертатися,  ноги  болітимуть,  ще  ж  ввечері  потанцюємо,  треба  сили  зберігати.
 -Ну  ти,  що  за  цей  час,  що  мене  не  було,  така  ледачкувата  стала.  Що  пішки  до  дідуся  вже  не  ходиш?  Давай,  ще  трохи  пройдемося,  до  підйому.  Бо  там  і  справді  далі  буде    важко  йти.
Дарина  наспівувала  під  ніс  якусь    пісню,  а  потім  до  нього,
-Знаєш,    у  нас  в  школі  конкурс    пісні  буде  і  я  теж  співатиму.
Хлопець    своєю  рукою    розгойдав  її  руку,
-  Ну  і  яку?  Давай,покажи  свій  талант,  тільки  трохи    голосніше…
 Вона  забрала  руку  і  розставивши  дві  руки,    підняла  їх  догори,
-Ну  ось  цю,  нову,  що  ми    вдома  співаємо.  Назар  її  дуже  любить.
 І    круто  повернулася  до  гір,  дивилась  десь  далеко,  очі  світились  радістю,  немов  вона  вперше  бачить  красу  Карпатських  гір,  з  її  уст  линула  пісня,
 =Я  піду  в  далекі  гори,  на  широкі  полонини  …  І  попрошу  вітрів  зворів…*
   Богдан  вже  далі  не  почув    слова  пісні.  Здалеку,  біля  самого  підйому  побачив  перевернутий  мотоцикл…      Струм  пронизує  все  тіло,  невже  не  встиг?    Немов  навіжений  зирив  навкруги,  очима  шукав  брата.
Дарина  співала,  її  голос  линув  далеко  в  гори...    А  подалі,  пообіч,    в  густій  траві,    Богдан    стояв  на  колінах  перед      мертвим  братом.  Нестримний  спалах  болю  й  гніву….    Хлинули  сльози,  нестримно    стікали  по  щоках…  О,  що  ж  ти  наробив  мій  брате  -  сизокрилий  птах!    В  голові,  як  дим  і  гул,    і  ті  слова    –  «  Від  долі  не  втечеш».  Й  про  себе  тихо,    -  »    А  я  ж  казав  тобі  братику    -  та  жінка  щось  знає…».

                                                                                 *Слова  пісні  Володимира  Івасюка
                                                                                                         «Я  піду  в  далекі  гори».
                                                                                                         Висвітлені    події  в  прозі
                                                                                                       відбувалися  в  1965-  1970  р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2019

Місяченько ясний… ( слова до пісні)

Я  піду,  пройдуся  в  споришеве  літо,
Та  й  краса  довкола,  налюбуюсь  світом,
Підкрадався  вечір,чути  запах  м`яти,
Поспішу  стежкою,    милого  стрічати.
*
 І  по  житнім  полі  квіточки  збираю,
У  вишневім  саду  на  тебе  чекаю,
Синьоокий  сокіл,  де  ж  ти  забарився,
Вже    й  лукавий  місяць  донизу  дивився.
*
Місяченько  ясний,  освіти  дорогу,
Забери  із  душі,  всю  мою  тривогу,
І  хай  вітер  бравий,  розвіє  по  полю,
Із  квітками  буду,  стрічать  свою  долю.
*
Приніс  запах  липи,  вітерець  легенький,
Освіжилась  на  мить,  де  ж  ти  мій  миленький,
У  вінок  заплету  синенькі  волошки,
 І  ромашки  білі,  почекаю  трошки.
*
Місяченько  ясний,  освіти  дорогу,
Забери  із  душі,  всю  мою  тривогу,
І  хай  вітер  бравий,  розвіє  по  полю,
Із  квітками  буду,  стрічать  свою  долю.

Бачу  близько,  вже  серденько,  аж  тріпоче,
 Душі  радісно,  пригорнутися  хоче,
Ти  барвистий  віночок  -  моя  надія,
Світлі  зорі  знають,  що  збулася  мрія.

Місяченько,  ясно  освітив  дорогу,
 Любий  разом,  йдемо  до  твого  порогу,
Солов`їна  пісня...  із  лісу  лунає,
Таємничо...  нічка  нас  благословляє.

                                                   30.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2019

Де подівсь дуб молодий /з гумором /

Світить  сонце,    місяченько…  минають  літа,
Як  оглянувсь  за  плечима,  молодість  пройшла,
Була  літечко  й  весна,  трави  пахли  в  полі,
Я  подякую  життю    і  щасливій  долі.
Колись    може    і  змирюсь,  що  швидко  старію,
Лиш  вкладаюся  спати,  печалі  розвію,
Ну,  а  часом,  дуже  спогади  тиснуть  на  мозок,
Як  з  дівчатами,  гуляв  поміж    тих  берізок.
Босоногі  по  траві,  доволі  веселі,
Дарували  віночки,  жарти  у  оселі,
Пахнуть  яблука  -  груди,  манили  в  спокусі,
Нині    в  плед  замотався,    в  старому  кожусі.
Ото  час,  біс  забирай,    мерзну  серед    літа,
Все  в  шкарпетках  в`язаних,    ходжу  поміж    жита,
З  голови,  певно  до  ніг,  занадто  змінився,
Кочергою  скривлений.  Колись  підженився,
Був  стрункий,  світлоокий,  любили  дівчата,
Вслід  казали,  -  От  красень,  дивні  бровенята.
Одна  одній  заздрили,  як  обіймав  часом,
А  тепер,  ті  спогади  запиваю  квасом,
Геть,  аж  руки  трусяться,  по  бороді  тече,
Серце  жме,    від  відчаю,  біль  у  грудях,  пече.
Чомусь    рано,  я  осліп,  помутніли  очі,
Знов  до  місяця  погляд,  такі  довгі  ночі.
Як  згадаю    в  полі,  ото  насолода,
Все  в  обіймах  дівочих,  сприяла  погода,
А  міняв,  як  рукавички,  гріхів  багато,
Та    тепер    спогади,  зізнаюся,  мов  свято.
В  голові  плутається,  павуків  мережка,
Заблукали,  десь  думки,  загубилась  стежка,
Ясноокі  зіроньки  приводять  до  тями,
Ох  і  тішився  тоді,  смілими  дівками.
Поцілунки  медові,  уста  колір  вишні,
Покотилася  сльоза,  де  ж  жіночки  пишні?
От  під  боком  би  була,  можливо  б  й  сварила,
Та  нехай,    було    і  так,  аби  борщ  варила.
А  можливо  й  бурчала,  лише  б  завжди  поряд,
Спілкувалися  б  разом  при  чарівних  зорях,
А  тепер…  ось  сам,  як  перст!  Боявсь  одружитись,
Тихо  в  хаті,  самотність,з  ким  би  поділитись.
Хоч  на  хвильку,  геть  подалі  розвіять  журбу,
Заспокоїть  душу,  може  піти  до  шлюбу,
Та  кому,    потрібне,  оце  старезне  лахміття,
Де  подівсь,    дуб  молодий,  весняне  суцвіття.
Ой,  роки,  мої  роки,  розуму  не  стало,
Чому  дурень,  такий  був,  поводивсь  зухвало,
Думав  весь  вік,  молодим,    я  зможу    прожити,
Що  посіяв  те  й  жну,  що  вже  тепер  робити.

Вже  світає  за  вікном,  лине  спів  пташиний,
Земля  крутиться,  летить,  як  цей  час  невпинний.

                                                                                           29.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2019

Два сонечка маю

Зранку  сонечко  проснулось,  з    обрію  скотилось,
Вмить  над  річкою  попливло,    -  Ой  воно  втопилось,
Тихо  доня,    каже    ненці,-  І  що  ж  нам  робити?
Давай  разом,  вода  ж  тепла,    будемо  ловити.

Ледь  -  ледь  руку  підняла.  А  їй  ненька,  -  Доню,
Ану  швидко,  то  ж  опусти,  свою  долоню,
Подивись,  мерщій    до  верху,  що  хіба  не  бачиш?
Примруж  очі,  так  легенько,  бо  за  мить  заплачеш.

Дивина,-  каже  доня,  -  Два  сонечка  маю,
Одне  в  небі  –  високо,  а    з  другим  скупаюсь.

                                                                           10.07.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2019

Сховалось сонечко…

Сховалось  сонечко…  за  обрій,
Птахи  в  лісочку  замовкали,
Нам  не  порушать  життя    спокій,
Нехай,  щоб  люди  й  не  казали.

Не  розривай,  між  нами  ниті,
Одною  стежкою  підемо,
Не  забувай,  щасливі  миті,
Не  витрачай  часу  даремно.

Хай  хоч  й  гуляє,  вітер  в  полі,
І  дощ  окропить,  нашу  стежку,
Нехай  ми  змокнемо,  доволі,
Барвінок  стелить,  нам  мережку.

Знов  місяць  вигляне  з-за  хмари,
А  з  ним  і  зорі,  освітять  шлях,
Розсипле  нічка    світлі  чари,
Розтану  я  у  твоїх  очах.

                                                 2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2019

Не стукають серця

Чомусь    темно….  внизу,  в  бліндажі,
Є  хто  -  небудь?  Гей,  відгукніться!
Далі  видно,  світліє    в  дірі,
Ану  хлопці,    гайда,    просніться!

Чомусь  тиша,  заклало  вуха?
Води  краплі,  відбивали  звук,
Нема  свІчок?    Оце  житуха,
Вмить  відчув,  сердечка  гучний  стук.

Сірники,  знайшов  у  кишені,
Запалити,    все    ж  не  вдається,
Щось  намацав,  а  думки  темні,
Чому  з  них,  ніхто  не  проснеться?

Горить    свічка,  душа  ридає,
Чому  тиша  ?  Де  стукіт  серця?
Як  вогонь,  все  тіло  палає,
Як  лід  руки,  впав  біля  мерця.

Хто  посмів,  цих  забрати  друзів?
Всі  лежали,  немов  обнявшись,
Смерть  ходила,  по  всій  окрузі,
Жоден  з  них,  на  жаль,  не  залишивсь.

Знов    гримить,  мутніє  у  очах,
Течуть  сльози,  мокре  обличчя,
Не  один,  в  небі  кружляв    птах,
В  них  він  бачив,  знайомі  лиця.

                                             10.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2019

Вчора Бренді перебрала

Ходить  котик  по  перині,
Загляда  в  очі  Ірині,
             Годі  пані,  ну  вже  вставай,
Мені  Кітікет    подавай.
Хвіст  уліво,  хвіст  направо,
Полежати  маєш  право,
 Носом  тиче  їй  в  обличчя
Ну  давай,  гайда  проснися!
Потім  лапою  по  носі,
Ледь  відкрила  вона  очі,
Не  розгледіла  спросоння
Мо»  коханець,  то  мій  Льоня?
«  Любий  знов,  ти  мене  хочеш,
Чому  ж  голову  морочиш?
Іра  ковдру    підійняла,
Щось  м`яке,  не  розрізняла,
Із  таким    й  будить  не  треба,
Чи  була  в  цьому  потреба,
Заважав  мені  поспати»,
Кіт  на  груди  поклав  лапи,
Немов  струм,  жінку  пройняло
Що  ж  на  мене,  це  так  лягло?
Вчора  Бренді  перебрала,
Знов  ледь  очі  відкривала,
Ніс  до  носа,  легкий  дотик,
За  мить  пулею,-  (Брись)  котик.    
Плигнув  кіт  на  підвіконня,
Де  ж  подівсь  коханець  Льоня?
На  столі  лежить  записка,
"  Нехай  котик  тебе  лиска,
Він  вподобав,  жре  Кітікет
А  мені,  на  *ік  вінегрет!
Люблю  м`ясо  і  сметану,
Жить  з  тобою,  тоді  я  стану,
На  столі,  щоб  борщик  й  диня,
В  хаті  вміла  господиня,
Тож  навчись  мене  цінити
 Тебе  зможу  полюбити!
***
Жіночки!  Будете  щасливі,
Як  не  будете,  ви  ліниві,
Щоб  не  тільки  в  ліжку  солод,
А  знайшлось,  чим  здолать  голод,
Чоловік  -  то  не  машина
Ось  у  чому  вся  причина!

                                         18.06  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2019

Світить сонце…

Світить  сонце,    ясно  –  ясно,
Промінці,    золоті  рясно,
Трави  пестять    шовковисті,
Різні  барви  у  намисті,
Й  квіти  росами  умиті.

Світить  сонце,    ясно  –  ясно,
Пахне  літечком,  прекрасно!
Цвіт  шипшини  і  налиті,
Пухкі  пуп`янки    на  липі,
Вже  й  розкрилися,  є  пишні.

Світить  сонце,  ясно  –  ясно,
 Поспішають  бджілки  вчасно,
Тож  готуються  на  зиму,
 Всі  радіють,  нема  стриму,
Є    у  сотах  запас  меду.

Світить  сонце,  ясно  –  ясно,
Окинь  оком  всюди  класно,
Вже  дзвенять,  сині  дзвіночки,
Дітвора  плете  віночки,
Сяють  щастячком    їх  очки.

Світить  сонце,  ясно  –  ясно,
При  долині  красно  –  красно,
 Одяглись,  квітнуть  суниці,
У  червоній  спідниці,
І  немов,  звуть  медуниці.

Світить  сонце,  ясно  –  ясно,
Вкрита  річечка  не  рясно,
Комишом  й  білим  лататтям,
Всіх  верба  вітає  віттям,
Насолоджується  життям.

Світи  сонце,  ясно  -  ясно!
Адже  жити,  так  прекрасно!
 Красу  бачити  земную,
Теж  тепло,  в  душі  відчую,
Здалось  нині,  що  я  в  раю,
Золотисте  сонце  люблю,
І  тебе,  мій  рідний  краю!

                       16.06.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2019

Люблю настрій літа

Люблю  літо,  настрій  -  солод  на  душі,
 Вечорова  пора,  ой  прекрасна  мить,
Невгомонний  коник,  цвіркотить  в  кущі,
Матіоли  запах,  мене,  аж    п`янить.

Мов  веселка  обрій,  зорі  в  вишині,
Ясноокий  місяць,  дзижчать  комарі,  
Лягав  спати,  ховавсь,  джмелик    при  землі,
Вже    гудіння  сонне,  спокійно  й  мені.

Птахи  змовкли,  притомилися  за  день,
Соловей,    сміливо,  переймає  спів,
Та  дзвіночки  в    полі,    тихе  дзень  –  дзелень,
У  траві  губилось,  між  коротких  снів.

Нічка  вкраде  тепло,  легка  прохолодь,  
Припаде  на  землю,  вмиє  росами,
Мов  зірки,  по  небу  мерехтять  ледь-ледь,
Шовковисті  трави  під  покосами.

Літні  ночі  люблю,  все  вікно  навстІж,
Суниць  трунок,  так  радісно  на  душі,
Діждусь  ранку,  вкотре  піду  босонІж,
Знов  відчую,  щастя    в  літній  метушні.

             14.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2019

Ненажерливість людини / рим. проза/

       Жила  бабця  в  хатині,  все  одна  -  одненька…    Від  жестянок  дах  скривлений    і  вона  старенька…  Вікна  геть  перекосились,    між  склом  павутина.А,  як  здалеку
дивитись,  звалиться  хатина…  За  плечима  все  життя,  радість  й    горе  мала,  здавалось  наче  й  не  жила,  на  жаль  -      давно  квола  стала.  
По    хаті,  аж  на    колінах,  вимиває  підлогу…  Сама  нині,  як  перст,  ні  від    кого  чекати  підмогу…  В  хаті  пічка,  в  міху  дрова,  давно  назбирала,  від  безсилля  трусить  руки,  ой  немічна  стала.    Та  радо  себе  вмовляла,    врожай  на  горіхи,  тож  продам  і  будуть  дрова,  нема  краще    втіхи.    Промайнуло  літо,  ранки  –  молочні  тумани.    По  даху  горішки  вибивали,як      гучні  барабани.  Ну,  як  сонце  кине  промінь  піду    всі  зберу,  а  по  стежці  все  сонечко,  там,  вздовж  паркану,  їх  я  й    розстелю…  Такі  собі  думки  мала,  у  вікно  виглядала.  Вдягла  стару  кацавейку,  калоші  взувала.  Освіжила  прохолода,  злегка  усміхнулась,ой,  як  добре,  що  сьогодні  раненько  проснулась…
Геть  зблідла,  що  ж  це  нині,  по  даху  чечітка.  А  на  обійсті  прим`ята,  нахилена  квітка.  Сиві  коси  з  -під  хустки  падали  на  очі…  Що  ж  це  ,  Боже  так  стукало,  ото  серед  ночі?  Попід  купу  сміття    -  горіхів  три  штуки,  в  безнадії  очі,  опустились  руки.    Під  паркан  сусідський  буряки  прим`яті,  ой  навіщо  ж  така  біда?  Чи  то  пси  прокляті?  Задивилась  на  горіха,  лиш  висять  шкаралупи,  чи  білка  всі  зібрала,  не  могла  збагнути…  Бурячки    в  руках    і  перехрестилась,  якби  ж  то  білка  була,  а  не  нечиста  сила.    
День  минув…    дощик  легенький  під  вечір  пустився….  І  на  небі  поміж  хмари  місяць  зажурився…  І  бабусі  не  до  втіхи,  сон  блукає    -  примара.  Де  ж  горіхи  подівались?Думка  та  -    як  хмара.  Ні,  сьогодні  не  засну,буду  чатувати,    як  же    взимку  проживу?  Буду  замерзати?
Уже  місяць  ясноокий  заглянув  у  віконце,бабця,  аж  здригнулась  швидко,  чи  то  може  сонце?  Нічка  довша  стала  нині,  хай  би  вже  швидше  світанок…  
   Дочекалася  його  і  вийшла  на    ґанок…  Лип,  старенька,  аж  сіла.  Щось  то  біле,  як  скелет,  по  обійсті  скаче?  Та  раптово,  немов  ворон  хрипло  -  хрипло  кряче.  Ледь  -  ледь  розгледіла,  труси  і  здається  майка,  щось  невідоме  таке,  пролунала    лайка.  Мат  за  матом,  вуха  в`януть  і  не  боїться  гріхів,  аж  бачить  нахилилося  і    почула  стук  горіхів.      Здивувалась,  ледь  не  впала,  погляд    до  сусідів.  Від  паркану  штахети    на  землі  валялись.    Від  побаченого  в  бабці,    до  неба  руки    здійнялись,
 -О,  Боженько!  Чи  Грицько,    ти?  Чи  хто    ходить,    горіхи  збирає?    Думала,  що  білка…
Здивувалась,  як  вгледіла,  поруч,  геть  зламана  гілка.    І  зненацька  закричала,
 -Ти  жадібна    худобина!  Що  ж    ти  гріхи    заробляєш,  на  онуків  і  на  сина!  Дім  -  палац    і  дві    автівки  мають.  Ото    вже  нещастя,  що  ж  стару  обкрадають?!
І  де  сила  взялась,  відро    вирвала  з  руки    і    тихо  сказала,
-А  я  ж  тобі,    як  малий  був,      цукерки  давала…
З  пекучими  думками,  у  сльозах  замовкла.    Ненажерливість  в  людини,  як    у  того  вовка.  Гірко  -  гірко  на  душі,  груди  розпирає  злість.    Крок  за  кроком  віддалялась,  як  від  чуми  якоїсь,  в  тілі  відчувала  млість…
   Добре  горіхи  вродили,  ой,  така    ж  була  радість.  Та,чи  в  змозі  протистояти?  Коли  сусід    хам    безсоромний  та,  ще  й  підлий,    має  таку  жадібність...
 Ото  біда!  І  чому  так?  Не  боїться  Божого  покарання.    В  чужий  город  сусід  лізе,  як  ота  свиня.                                                                                                                                                                          
                                                                                                                                                                               05.10  2018р

                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2019

Та не спить матуся….

За  вікном,  знов  вечір….  посивіла  мати,
Її  погляд,  у  небесах  зірка  ясна,
Все    думки,  джмелині  не  може  сприйняти,
Цю  війну,  клятущу,  чом  доля  нещасна?

Йде  війна,  пала  схід,  плаче  Україна,
У  руїнах.  Чорні  поля  не  в  покосах,
Сиротинок  стільки?  Й  не  одна  дитина,
Захолола  лежить,    на    кривавих  росах.

Жде  в  надії,  кілька  зірочок  у  небі,
 Затаїла  мрію,  синочка  зустріне,
Ледь  шепочуть,  тихо  губи,  вкотре  собі,
Будь  обачним,  ти  повернутись  повинен!

Круглолиций    місяць,  вже  давно  сонливий,
Та  не  спить  матуся,  все  шукає  зірку,
Мерехтіння  ловить.  І    погляд    мрійливий,
Переможе  добро,  зустрінемось  синку.


                                                 31.05.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2019

Чи їм бути разом…

Ясноокий  місяченько,  літечко  стрічає,
А  в  діброві  соловейко  пісеньку  співає,
Запах  меду  цвіт  шипшини,  тішиться  сердечко,
Йшов  козак  до  дівчини,то  ж  живе  недалечко.

Зустрічала,  приголубив,  цілував  голівку,
Місяченько,  нам  за  свідка,  разом  ми  довіку,
У  очах,  шукав  розраду,  як  було  сказати,
Що  він  ранком,  все  покине  і  піде  в  солдати.

А  ті  очі,  милі  й  любі  -  волошки  синенькі,
У  обіймах,  в  поцілунках,  щирі    і  рідненькі,
Він  сказати,  не  посміє,    буде    ж  лити  сльози,
Нащо    ж  нам,    стрічати  літо,  з  ним  незвані  грози.

Нічка  чує,  соловейка,скрізь  зірки  яскраві,
Ой,  болить,  моє  сердечко,  лиш  слова  ласкаві,
Говорив  їй,  сам  в  тривозі,  хай  би  мирно  всюди,
Пригортав,  радо  до  себе,  знаю  разом  будем.

Заяснів,  світанок  синьо,    немов  хвилі  в  морі,
Цілувались,  розпрощались,  поховались  зорі,
Місяць  свідок,  давно    в  хмарах,  дрімав,  спочиває,
Соловейко,  в  лісі  замовк,  він  мабуть    щось  знає.

Ранні  роси,  бурштинові,  в  травах  мерехтіли,
Стежки  різні,  розійшлися,    чи  ж  вони  хотіли?
Чи  їм  доля,  бути  разом,  хтось  скаже  -  не  знати,
Сонце  в  хмарах,    в  душі  тягар,  пішов  воювати.

Десь  гриміло  і  блискало,  розійшлось  луною,
А  думки,  весь  час  джмелинні,  чи    й  буду  з  тобою.,
Ой  давно,    нам  треба    люди,  війну  закінчити,
                                                         Та  й  ніколи  не  розлучатись,  щасливо  жити.                                                                      

                                                               07.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838174
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2019

Біля моря / рим. проза/

   Плескались  пінні    хвилі,    берег  цілували…  А  його  очі    здавалося,  щось  шукали…  Погляд  блудив,здіймаються  хвилі  високі.  Думки  джмелині.
Чому  такі  жорстокі?  О,  море    –  море,    я  б  мандрував  по  ньому.  Втопив    би  сум  глибоко    і  втому.  Життя  складне  одне  розчарування,  чому    він  пізнав  зрадливе    кохання?  Високо  в  небі,  білі  чайки  кружляли,  дививсь  на  них,    а  спогади  жбурляли,  влучають  у  серце  і  воно    боліло.Лише  ж  її  кохати,  так  хотіло.  Він  пригадав,  як  дарував  їй  квіти  і  промовляв,
 -  »Моя  єдина  ,  ти  найкраща  на    всьому  світі.  А  хочеш,  я  зірку    дістану,  твоїм  рабом  навіки  стану.  Лиш  згоду  дай,  за  свідків  будуть  зорі  і  всі  ті  чари,  що  ховаються  в  морі.
 А  море  лагідне,  сріблястий  блиск,    атласні  хвилі,  при  зустрічі,  мов  обіймалися  на  милі.
   Та  доля    все  вирішила  за  них…  Одного  разу,  щойно  шторм  затих.  До  берега  медузи  підпливали…      Раптово,  на  обличчі    усмішки  визивали.  Вони  сиділи  спустивши  ноги  до  води,  немов  з`єдналися  два  береги.  Та  те  все,    лише  їм,    на  жаль    здалося,  зберегти  дружбу    все  ж  не  вдалося….
 Сердитий    вітер  бив  йому  в  обличчя,  чомусь  втратив    своє  величчя,  не  смів  заперечити  і  пішов.  В  той  вечір,  місячний,  за    нею  інший  прийшов.    Вона  мов  розум  втратила  на  мить...  Пройшло  три  роки,  а  серце,  ще  щемить.    
 Лоскотно  в  ноги,  пісок,  ще  прохолодний.  Вже  давно  сам,  йшов,  мов  вовк  голодний.  І  позирав,    шукав  її,  але  кого  не  знати,  щоб  була  вірна  і  зуміє  покохати….  
   Під  самий  берег  стояли    лежаки  і  всюди  –  всюди  різнобарвні  рушники…Це  ж  треба,  теж  комусь  не  спиться,  зупинив  погляд,  чи  то  молодиця?    А  може  дівчина?  Ледь  -  ледь  прикрила  груди,  до  неба  погляд,  очі  -    ізумруди.  А  стан  -  о,  Боже,  то  ж  спокуса,  від  хвилювання  змокли  вуса  .  Вмить  зашпортнувся  і  втратив  рівновагу,  гепнувся  поруч,  звернула  увагу.  Підвелася,  спустивши  ноги,  занурила  в  пісок.  І  зазвучав  ніжненький  голосок…  Заставив  його  почервоніти,
 -  Ну-ну,  це  ж  треба  так  летіти!  Що  чайку    ви  ловили,  чи  гналися  за  ким?
 Оце  то  краля,  подумав,  стоїть  перед  ним!
 -Ага  ця  чайка,  ось!  Здається  я  її  спіймав  -  сказав  так  тихо  і  очі  догори  здійняв.
Відчув  обличчя,  як  вогонь  палає,  на  душі  тепло  і    так  легко  стало.
 -Ну  і  чого,  як  рак  зробився,-  сказала  гучно,  пані…
 А    її  погляд,  як    світанок  ранній!  Ті    ясні  очі    і  усмішка  дали  надію,  подарували  йому  світлу  мрію…
Вона  сміливо  -      показала  рукою,
-Бери  лежак,  лягай  поруч  зі  мною!    Проспав,  он  бачиш  зайняли  все,  аж  до  води…  Я  ж  не  кусаюсь,  давай  поруч  падай  -    ось  сюди.  
   Захвилювалось  море,  вітер  розгулявся…  У  котрий  раз  на  неї  задивлявся.  Що  за  русалка?  І  звідки  вона  є?  Згадав  ту  першу,  у  грудях,  аж  пече.  І  він    зненацька  рішуче  встав,  в  очах  топився,  запитав,
 -У  кого  взяла  таку  гарну  вроду?  Така  смілива!  То,  що  йдемо  в  воду?
 -А  чом  би  й  ні,  дивилась  хитро,  як  лисиця.  В  такій  компанії!  Чому…  я  не  проти  повеселиться…
У  прохолодну  пелену  води,  пірнали  двоє,  не  знаючи  страху,    веселий  сміх  линув  навкруги,  легко  і  боязко  торкався  стану.  Якби  сподобатись  красуні,  щоб  не  прогнала,  як  йому  важко  на  душі,  якби  ж  то  знала….
   З  води    до  берега  вже  обійнявшись  йшли,  обом  здалося  один  одного  знайшли.  Збирало  сонце  з  лежаків  роси  ранні.  Легка  розмова,  відчуття  потреби  в  спілкуванні.  Чи  так  буває,  про  себе    думав  в  надії.  Невже  нарешті  збудуться  мрії?    Чи  правда,  що  мені  знову  шанс  -    дала    доля?  Нехай  все  буде  так,  як  є,  нехай  неволя!    Чим  та  строката  одинокість,  що  гризе  душу…  її  жорстокість.  Бажання  попасти  в  ніжні    обійми,  нехай,  як  в  сітку    та  щоб  назавжди…  Щоб  бути  разом,  як  це    море    й    його  довіку  рідні  береги.                                                                                                                

                                                                                                                                                                                                 2018р.  
   
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2019

Люблю неньку - Україну

Між  ромашок  загублюсь  у  білому  суцвітті,
Налюбуюся  красою,    наймиліша  в  світі!
Люблю  неньку-  Україну,  де  ранки  росисті,
Мерехтять  й  виблискують,  бурштиновим  намистом.

Від  Карпат,  тих  гір  величних,  де  річки  бурхливі,
Щоб  життю,  усі  раділи  і  були  щасливі,
Там  де  сонце,  ясне  сходить,  для  нас  єдине,
Ген  думки,  відлітають,  а  душенька  мов  стигне.

Прийде  час,  порозуміння,  гріє  світла  мрія,
Ми  ж  народ,  є  український,  настане  прозріння,
Миле  літо  зустрічаймо,    сонце  яснооке,
Хай  земля,  барвисто  квітне  і  поля  широкі.
Щедрим  хлібом,  золотяться  й  мир  принесе  спокій!

Нехай  втіху,    подарує,  барвінкове  літо,
Щоби  усмішки  на  обличчях,  щасливі  діти!
Щоби  сміх  і  спів  пташиний,  ніжно  серця  гріли,
Мирне  небо,  тихі  ночі,  зіроньки  ясніли.

Між  волошок,  загублюся,  очки  сині-  сині,
Серед  трав,    густих,  шовкових,    лелека  в  долині,
Моя  ненько,  люблю  тебе,  рідна  Україно,
Щоб  добро,  хочу  повсюди  й  ми    дружня  родина!

                                                             02.06.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2019

Яке чудове літо

Поміж  квітучих    яблунь,  біжить    маленьке  дівча,
У  ластовинні  личко,  по  пояс  конюшина,
У  одних  трусиках,  босоніж,  ранок  зустріча,
Це  літо  райдужне,  де  п’янить  трунком  шипшина.

Туман  легкий,    молочний,  на  плечі  ледь-  ледь  припав,
Вже  прохолода,    аж    пестить,  відступа    сонливість,
Ясненький    промінь    сонця,  із  вітерцем  обіймав,
 І  очі  вабила,  окраса  квітів,  чарівність.

Ця  земна  врода,  літечко,  глибока  небо  синь,
Весь  небокрай  ситечком,  із  білесеньких  хмарин,
Трави  лоскочуть  ніжки,  роса  тихенько  дзінь  –  дінь,
Ледь  мерехтить,  немовбито  розсипаний  бурштин.

Щасливі  очки,  достатньо  викупана  в  росі,
Біжить  до  неньки,  щоби  їй  про  все  розповісти,
     Чудове  літечко!  Так  добре,  тепло  на  душі!
Давай  рідненька,  разом  будем  тішитись  красі!

                                                                             01.06.2019р

Шановні  друзі!

     З  першим  днем  літа!

         З  Днем  захисту  дітей!  

         Миру,  щастя  і  любові  всім!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2019

Не повірю телефону / Віршована розповідь /

Таня  мило,  до  люстерка,
Кривить  носа  і  моргає,
На  обличчі  мов  веселка,
Справжня  лялька  виглядає.

Фарби  сині  і  рожеві,
На  повіках  і  на  щічках,
Ще  й  парфуми  недешеві,
На  хустинці  й  на  плечиках.

Сухі  ноги…  туфлі  мами,
На  підборах  -  точно    чапля,
Ледь  приходить  вже  до  тями
На  побачення  йде  краля.

Дівка  рада,  сяють  зорі,
Чути  пісню  солов`їну,
Хай  збрехала  та  не  горе,
Що  не  схожа  на  Мальвіну.

Ну  й  нехай  пожартували,
Ми  із  пОдругою  нині,
Хай  би  горді  не  ставали,
Оті  хлопці    ж  наче  свині.

То  дівок  перебирають,
Наче  лахи  в  секонд    -  денді,
Згодом    роги  наставляють,
При  любій,  малій  незгоді.

Та  Назар,вмить  у  віконце,
Раз  -  по  –  раз,  знов  у  тривозі
Де  ж  Тетянка,  моє  сонце,
Упізнати  ніяк  не  в  змозі.

В  телефоні,    була  інша,
Щічки  -  яблучко  стигленьке,
І  здавалася  молодша,
Де  ж    те  личенько  гарненьке.

А  ті  губки  -  стигла  вишня,
Та  коса  майже  по  пояс?
Де  ж  струнка  ділась,  ця  пишна.
Щось  сказать  хтів,  втратив  голос.

А  можливо,  заблукав  я?
До  душі  сумнів,  підкрався,
Та  ж  адреса,  що  за  краля?
За  бузком,  враз  заховався.

Либонь  схожа  на  вампіра,
На  повіках  блищить  фарба,
 На  якогось,  мабуть  звіра,
Нащо  ж  лихо?Така  карма?!

Ой  гріх  хлопче,  ой  мисливцю,
Тіло  холодом    проймає,
Тож  зловить,  хотів  жар  птицю,
У  душі  себе  картає.

От  дівчата,  де  ж  порядність,
Чого  ж  далі  всім    чекати?
Самі    топчуть  свою  чесність,
 Їм  не    можна  довіряти.

Тепер  знаю,    я  до  скону,
Хай  не  жде,  навіть  й  не  дзвонить,
Не  повірю  телефону,
 Тож  нехай    інших  розводить!

                                             20.05.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2019

Я люблю небо

Я  люблю    небо,  люблю  білу  хмаринку,
Вітер  гойдав,  її  немов  перлинку,
Вперед  несе,    легенько  обіймає,
Вона  ж  здалось  на  мене  поглядає.

Примружу  очі,  погляну  догори,
Ясні,  яскраві,  веселки  кольори,
Та  тож  від  сонця,  мені  так  мерехтить,
Дивина  просто,  така  прекрасна  мить!

Туди  б  злетіти,  між  волохатих  хмар,
Шматочок  сонця,    як  яскравий  ліхтар,
Промінці  златі,  з  них  ситечко  зробили,
Такі  сяйливі,  обличчя    ніжно  гріли.

Я    люблю  небо,  якби    хмаркою  стати,
І  у  обіймах  ,  з  ними  політати,
Манить  побачить,  із  висоти  весь  світ,
Всім  надіслала  б,  величезний  привіт.

Летіть  хмаринки    та  не  так  далеко,
В  небеснім  морі  кружляє  лелека,
Чарівність  світу,    веселики  в  очах,
Думки  шалені,  уява,  що    я  птах…
Я    люблю      небо!

               27.05.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2019

Байстрюк /проза /

       За  вікном  стемніло….Здалеку…  край  неба  майже  не  видно.
           У  салоні  автобуса  сонне  царство.  Хтось  спить  роззявивши  рота,  хтось  раз  –  по  -  раз    клює  носом  донизу,  ворухнеться,  відкриє  очі,  озирнеться  й  знову  впадає  в  дрімоту.  Контингент  пасажирів  різний,  майже  всі,  крім  однієї  пари  літніх  людей,  їдуть  в  одиночку.    Микола  сидів  навпроти  проходу  на  самому  останньому  ряду    міжміського    великого  автобуса.  Він  придивлявся  ,  що  за  вікном,  час  від  часу  позирав  на  годинник,  скоро  виходити…
       Коли  він  вийшов  з  автобуса,  швидко  зачинилися  двері,  від  мотору,  на  якусь  мить,  аж  в  вухах  загуділо..  Автобус  набрав  швидкість,  наче  тікав  від  нього,  залишаючи  одного  на  трасі,  яка  стелилася  серед  поля.  
     Високий  на  зріст,  широкоплечий,  тримаючи  невелику    валізу,  озирнувся  й  відразу  з  кишені  жакета    дістав  ліхтарик.  Повільно  перевів  подих,    свіже  повітря  придало  йому  сили,    як  рукою  зняло  сонливість.  Майже  перша  година  ночі,    який  там  дурень    в  цю  пору    їхати      в  село  -    копошились  думки,  як  оси.  Нічого,      п’ять  кілометрів  не  так  і  багато,  але  ж  біля  ставу  не  знати  яка  дорога,  напевно  краще    йти  попід    ліс,  але    ж  напевно  всі  сім  кілометрів  вийде.  Йшов  по  дорозі  встеленою  вапняною  крихтою,  перед  собою  тримав    ліхтар.  Інколи  повертався  назад  і  настільки  можна  було  світити  дорогу,  задивлявся  на  неї,  а  потім,  як  дитина  світив  на  себе  і  озираючись  назад  до  землі,    дивився  на  свою  тінь.  З  піднятим  настроєм,  посміхаючись,  заговорив,
-  Чому  мовчиш    і  йдеш  за  мною?  Ти,  як  ця  ніч?  Ніде  ні  миші,  ні  птахів  не  чути.  Розповіла  б  мені  хоч      про,  що  -  небудь,  чи  нагадала?!
 Занурився  в  спогади  …  Найперше,  що    пригадав,  це  те,  як  сусідка  тітка  Ольга,  кричала  йому  вслід,
 -  Байстрюк,  забудь  сюди  дорогу.  Вона  кращого  знайде!  
І    далі,  немов    бачить  перед    собою…  Літній  ,  ясний,  теплий    ранок.  Легенький  вітерець  куйовдить  листя    молодим  деревам.    Широкий  став,  вода  виблискує,виграє  на  сонці  і  де  –  не  -  де  часом  виплескує  риба  й  знову  ховається  у  воді.  То  там,  то  зовсім  близько    круги  розходяться    по  прозорій  воді.  Місцями  мілко,  аж  піщане    дно  видно,  а,  як  подалі  ледь  -  ледь  видно  густі  водорості  -  колишуться  від  течії.  Він  і  Оксана    у  воді  по  пояс,  в  руках    тримають    білу  натягнуту    хустину,  намагаються  її    повільно  занурити  у  воду,    під  самий  край  берега,  що  впирається  в  обрив.  Прикусивши  нижні  губи,  переглядаючись  один  на  одного,    по  шию  присідають,  він,    кивнувши  головою,  подає  їй  знак.  Вони  миттєво  витягують  хустку  і  гучний  вереск  з  уст  Оксани  губиться  далеко  над  ставом.  Вона    осяяна  сонцем,    всміхається,    сонячні  очі.
   -Бачиш,    є!    Мабуть  штук  вісім,  точно!  Ой,  дивися,  щоб  не  вискочили    в  воду,  он,  як  плескаються!
Вони  щасливі,  похапцем  вийшовши  з  води,  висипали  рибу  у  відро.    І  так  декілька  раз,  поки  не  відчують,  що  джерельна  вода  від  холоду,  аж  ноги    зводить.  Воно  того  варте,  поділяться  майже  порівну,  по  -  чесному,  так  вважали  обоє  і    задоволено  несли  додому.  Знали,  що  батьки    завжди  раді  посмакувати  рибу,  хоч  і  невеликі      карасики  хлюпались  у  відрі  та  дітям  було  приємно  почути    добрі  слова.
Микола  чорнявий  хлопчина,  підростав    без  батька,  йому  боліло  під  серцем,  коли    в  селі  йому  вслід  хтось  кидав  слово  «байстрюк».  Тоді,  ще  в  дитинстві,    якось  не    звертав  уваги.  Та  одного  разу,  як  минуло  їм  по  дванадцять  років,  вони  з  Оксанкою  йшли    разом  зі  школи.    Дівчина,  як  завжди,  махнула  рукою,
- Бувай!
 І    зайшла  на  своє  обійстя.
 Микола  почув    голос  її  батька,
 -Дорослішай  вже!    Он,  яка  гарна  стала!    На  тебе    в  селі  всі  хлопці    дивляться,  а    ти  возишся  з  байстрюком.  Що    інших  хлопців    немає,  щоб  ранець  носили?!
   Прийшовши  додому,  озлоблений,  на  підлогу  кинув  ранець  й  до  бабусі,
 -Ви  мені  скажіть,  що  за  слово  таке  -    «  байстрюк»?    І  чому  я  часто  чую  від  дядька  Петра?!  Я,що  винен,  що  батька  не  знаю!  Он    у  нас  в  класі,  ще  троє    хлопців  батьків  не  мають  і  нічого,  ніхто  їм  вслід  не  кричить.
Бабуся,  задумливо,  приголубила  онука,
 -Почекай,  ще  тиждень,  чи    два  і  ви  поїдете  в  Вінницю,  мама  купує    квартиру,    там  будете      жити.  Шкода,  що  в  нас  такий  народ,    не  вихований,  не  чемний.  Підростеш  хлопчику,    все  зрозумієш.  Не  знати,  що    чекає  на  його  онуків,  ніхто  наперед  не  знає,  як  складеться  життя  його  доньки,  чи  онуків.
Він,  звільнився  від  обіймів,    присів  на  край  ліжка,
 -Цікаво…    Мама  нічого  не  говорила…    Це  правда  і  ми  поїдемо    туди  жити?  А  як  я    без  ставка,  без  села,  без    друзів?
Старенька  кліпала  очима,  з  щоки  рукою  струсила    непрохану  сльозу,
 -Такі  речі  роблять  тихо,  люди  заздрісні.  Вона  скільки  років  там    працює,  скільки  і  гроші  складала,  щоб  вирватися  з  села,  хоче    тобі  дати    шанс  навчатися  у  великому  місті.  Адже  ти  розумний  хлопчик,  в  школі    вчишся  найкраще  за  всіх.  А  те,  що  говорять  тобі  вслід,  не  звертай  уваги.  Підростеш,  зрозумієш,  що  в  житті    всякі    є  обставини,  а  люди,  на    жаль,  чомусь    все  частіше  злі,  чим  добрі.  Таке  воно  життя,  хлопчику……
   Пройшло  рівно  два  тижні,  Микола  з  мамою  переїхали  жити  в  невелику  квартиру  на  другому  поверсі  п`ятиповерхового  будинку.    Мама  продовжувала  працювати  на  кондитерській    фабриці,    а  він  ходив  до  школи,  яка  знаходиться  зовсім  близько.  Нові  друзі  з  будинку,  в  якому  жили  та  добре  вписався  в  колектив  класу.  Відвідував  гуртки  «Хімічний»  і  «Математично  -  фізичний».  Життя  в  хлопця  зовсім  змінилося,  але  часто  згадував  Оксану.  Її  смарагдові  очі  та  став,    інколи  снилися  ночами,  немов  звали  до  себе.  Та  в  село,  вони  з  мамою  їздили  тільки  на  свята  і  влітку    сам  приїжджав  до  бабусі  накосити  сіна,  відремонтувати  паркан  та    біля  ставу  трохи  поніжитися  на  сонці.  Оксана  потай  прибігала  туди,  щоб  ні  в  якому  разі  не  дізналися  батьки,  бо  суворо  заборонили  бачитися  з  ним.  Але    заборонений  шматочок  завжди  ласий,  вона  тільки  дізналася,  що  він  приїхав,  бігла  до  паркану,  махала  хустинкою,  щоб  він  знав,  що  зустрінуться  біля  ставу.
       Роки  минали…  Ось  і  закінчують  школу  він  у    Вінниці,  вона  в  селі,  відстань  велика  та  не  для  них.  Микола  став  справжнім  легінем,  привабливим  красунчиком.  Вона  ж  ,  як  квітка  орхідея,  навряд  ,  чи  хто  з  хлопців  відмовився    б  від  такої  славної  дівчини.      Потайні  зустрічі,  перші  поцілунки,  ніжні  обійми.    Дружні  стосунки  розпалили  вогонь  кохання.
 В  селі,  Оксані  від  хлопців  не  було  проходу.  Син  голови  колгоспу  не  раз  приходив  до  її  батьків,  просив,  щоб  не  відправляли  в  містечко  вчитися,  що  він  одружиться  з  нею  і  забезпечить  всім  необхідним,  що  потребує  для  щасливого  життя.  Та  вона    на  очі  не  хотіла,  не  тільки  його  бачити,  а  і    щоб    хтось  інший  доторкнувся  її  пухленьких  губ,  чи  взяв  в  обійми.  Не  втрачала  надії,  що,  чи  рано,  чи    пізніше,    все  ж    вирветься  з  села,  між  люди,  як  вона  часом  говорила,    просила  про  це  батьків.  Та  де  там,  одна  донька,  батько  вкотре  гримав  кулаком  по  столі,  сказавши,  щоб  і  думати  про  це  забула,  що    тут  залишиться  жити..
На    Провідну  Неділю  Микола  з  мамою  приїхав  в  село.  Після  кладовища,з  Оксаною  зустрілися  на  своєму  місці.  Вона  вже  знала  коли  буде  випускний  вечір,  попередила,  що  проводитимуть  в  сільському  клубі.  Він  навіть  посміхнувся,  почувши  число,  
 -Це  ж  просто  чудово,    а  в  нас    пізніше  на  два  дні,  то  ж  я  приїду.    Ну  нарешті      умов  своїх    батьків    та  хай  поступимо    вчитися  в  Харківський  університет,  там  скільки  професій,  вибереш  яку  захочеш.    Я  вирішив    свою  долю  пов`язати    з  хімією.  А  там,  дивися  десь  направлення  отримаємо  і  поїдемо  вдвох,    влаштуємо    своє  життя.
 -Зі    сльозами  на  очах,  Оксана  дивилася  на  нього,  закопиливши  губу,  крутила    головою,
 -Ні,  єдиний  вихід,  як  вивчишся,  приїдеш  за  мною,  ти  ж  будеш  мені  писати  листи?
Він  ніжно  обійняв,    потонув  в  її  закоханих  очах,
 -Що  я!    Ти  -  дивися  не  виходь  заміж!  Чи  вистоїш  проти  рішення  батьків?
Знову    хитає  головою    і  цілувала  його  обличчя,
-Вистою,  любий!  Буду  тільки  твоя,  мені  нікого  не  треба,  чуєш.
Трепіт  сердець,  палкі  поцілунки,  ніжні  обійми,  тулились  один  до  одного,  мов  пара  голубів.
         В  школах  уже  пролунали    останні  дзвоники…  В  кожному  селі  гудіти  випускні  вечори.  І  Микола  приїхав  до  Оксани.  Добирався  потай,  вийшов  раніше    з  автобуса,  три  кілометри,  здалися  кількома  хвилинами.  Бабуся  не  здивувалася,  лише  обійняла,  як  завжди,  трохи  з  хвилюванням  промовила,
 -Добре,  що  приїхав,  треба  в  льоху  порядки  навести  та  дещо  з  горища  дістати.  А  ввечері  напевно  підеш  до  клубу?
Він,  ледь  почервонівши,  посміхнувся,  ,
 -І  все  ви  знаєте,  чому    приїхав….  І  заради  кого…
Старенька    легенько  торкнулася  його  плеча.
 -О  -  хо  -  хо,  знаю  і  бачу!  Оксана    майже  кожні  вихідні  тебе  виглядає.Ой,  ти  подивися,  дорослішай,  щоб  не  наламати  дров,  будь  відповідальним,  не  завдай  болю  ні  дівчині,  ні  нам  з  матір`ю.
     З  клубу,  на  все  село  гуділи    музики.  Після  вручення  атестатів,  запрошені  гості,  вчителі  і  батьки  розходилися  по  домівках,  а  радісна,  щаслива  молодь  залишилася  на  танці.  Оксана    в  сукні  бірюзового  кольору  нагадувала  молоду  берізку.  Сукня    облягала  її  красивий  стан,  ледь  прикривала  коліна.    Модні,  світло    -  коричневі      туфлі  на  невеликих  підборах  -    підкреслювали  красу  струнких  ніг.    Вона  весело  розмовляла  з  однокласниками,  в  той  же  час  позирала  на  вхідні  двері,  з  хвилюванням  чекала  на  Миколу.  Син  голови  колгоспу    Юрко  переслідував  її  цілий  вечір,  чекав  нагоди,  хотів  запросити  на  перший    повільний  танець.  Він  зробив  кілька  кроків  до  неї.  В  цей  час    Оксана  рукою  махнула  в  сторону  дверей,  не  встиг    повернути  голови,  здивовано  кліпав  очима,  де  ж  поділася?    Вона,помітивши  Миколу  при  вході,  ледь    нахилившись,    прослизнула  між  танцюючих  пар.
   Вечірній,  легенький    вітерець  шепотів    про  кохання.….  Обійнявшись,вони    йшли  до  ставу.  Згодом,  вона  крутиться  перед  ним,  як  дзиґа.  Не  замовкає,  як  пташка  в  лісі,  розповідала,  як  пройшов  вечір  .  Запитувала,  чи  подобається  йому  сукня,    а  він  у  відповідь  цілував  її  солодкі  вуста,  які  зводили  з  розуму.    Перед  обличчям  спокуси  намагався  тримати  себе  в  руках,  на  якісь  миті  закривав  очі,  вгамовував  свої  почуття.    Навіть  не  помітили,    в  теплій,  дружній  розмові,  як  від  села    відійшли  в  сторону  лісу.  Мерехтіння  зірок,    мінливий    погляд  повного  місяця  нагадував  казкову  картину,  Оксана    майже  весь  час  посміхалася,  відчувала  себе  щасливою.  Раптово  зупинилась  і  розставивши  руки    в  сторони,  задерла  голову    догори  й  голосно  сказала,
 -Давай  будемо  разом,  як  місяць  і  зорі.  Тільки  я  одна  зірка,  запам`ятай!    Давай  не  розлучатися!
   Опустивши  голову  ,    сказала    тихіше,
-  Хіба  це  важко  зробити?
Він    дивився  на  неї  сяючими  очима,  запропонував,
 -То    поїхали  зі  мною  і  наше  бажання  збудеться!
Уже  її  благаючий  погляд  бігав  по  його  обличчю,  наче  шукав  розраду,  невже  він  не  розуміє,  що  це  зробити  занадто  складно….  Калатало  серце,    відчула,  як  від  хвилювання  прилинула  кров  до  обличчя.    Ішли  мовчки,  кожен  у  своїх  роздумах…
 Білолиций  місяць    виглянув  із  –  за  лісу,  освітив  дорогу    й  житнє  поле.  Неподалік  -    під  лісом,  виднілася  стара  скирта.  Вона  зуміла    вгамувати      хвилювання,  відкинула  тривожні  думки,  весело  сказала,  
 -А  ну,  Миколко,  дожени  мене,  ану  дожени!!!
Далеко  в  лісі  загубився  її  крик…      на  той  крик  відповіла  якась  пташка.  І  знову  тихо  –  тихо….  Пристрасні  поцілунки…  Зацвіло  кохання  від  напруги,  моторошні    хвилі  пронизували  тіла.  Вона  спокусниця  кохання,    заволоділа  його  серцем,  вони  згоріли  у  вогні  першого  дотику,  не  думаючи  про  гріх,  не  думаючи,  що    на  них  чекає.  Втративши  самоконтроль,  дивилися  один  на  одного,  не  розуміючи,  як  це  сталося.  Не  ховала    сяючі  очі,  не  ховала  оголене  тіло,  задоволено  шепотіла  на  вухо.
-Це  я,  спокусниця,  це  я  винна!  Я  цього  хотіла,  бо  я  кохаю  тебе  і  ти  давно  знаєш.  Тепер  я  вірю,  ти  приїдеш  за  мною.  Їдь  любий,,  але  повертайся,  я    завжди  буду  тебе  чекати,завжди!
Здалеку    -  гавкіт  собаки…    Оксана  відкрила  очі,  Микола  ж,    скрутившись  клубком  як  дитя,  тихо  сопів.  Раптом  в  кущах  щось  зашаруділо.  Вона  гучно  засміялася,  розбудила  його,
-  Миколо!  Ой,  здається  заєць!  Дивись,  он,  он  там,  по  дорозі    вухатий  побіг.  Думаю  чого  це  собака  гавкає  і  цікаво  де  він  взявся?  Невже  такий  нюх  має,  так  здалеку  чує  зайця….
 Він,  потягуючись,  піднявся,  підхопив  її  за  руку,
-  Ти,  як  почуваєшся?  Будемо  йти,  чи    посидимо?
-    О  -  го  посидимо!    На  годиннику  пів  на  другу,  давай  швидше  йдемо  додому.  О  третій    годині  світатиме,  треба  повернутися,  щоб  нас  не  помітили,  -    говорила  і  похапцем,  з  себе    струшувала  солому.
     Поверталися  додому….  Біля  клубу,  ще  гомоніла  молодь.  Оксана  двома  руками  повисла  на  його  шиї,  
-  Прощаймось,    чи  до  побачення?  
-  Ну,  що  ти!  Ти  ж  говорила  я  місяць,  а  ти  зірка,  значить  будемо  разом.  Приїжджай  в  Вінницю,  адресу  знаєш,тільки  так  будемо  разом.  Адже  ти  знаєш,  як  твої  батьки  відносяться  до  мене.
Без  сліз,  легенька  усмішка  на  обличчі,  погляд  очі  в  очі.  Жаданий  поцілунок,  все  ж  засмучені,  але  настав  час  розійтися  по  домівках.
           Він  так  і  не  заснув,  за  відчиненим  вікном  лунав  то  ближче,  то  здалеку    переспів  півнів.    Перші  промені  сонця  вигравали  в  небі,    переливалися,  змінюючи  веселкові  кольори  .  Попрощався  з  бабусею,    впевнено  поспішав  на  трасу,  час  підганяв,  треба  повертатися  додому.  
     А  час  летів…  Микола    поступав  у    Харківський  університет.  Писав    їй  листи,  на  два  перших  вона  відповіла,  а  потім  немов    загубилася.  Не  знав,  як  вдіяти,  чи  поїхати?    Уже  й  закінчилася  здача  екзаменів,    хотів  дізнатися,  чи  зарахований,  адже  їхати  неблизький  світ,  як  казала  мама,  аж  тут  отримав  від  бабусі  листа.  Від    прочитаного  пітнів,  на  голові  дибом  підіймалося  волосся,  тіло  проймах  жах.  Він  боровся  з  думками  про  Оксану,  вірити  -  не  вірити,  як  це?    Пройшло  два  місяці,    бабця  написала,  що  Оксана  вийшла  заміж,  поїхала  в  якесь  велике  місто.  Ні,  це  сприйняти,  як  це?  Хіба  це  можливо?    Але  ж  сама  обіцянку  давала,  що  буде  чекати!  Чи  віру  втратила,  що  приїду,  що  одружимося?
Буквально  на  другий  день  отримав  листа  від  мами.  Писала,  що  в  неї  все  добре  і  теж    саме  за  Оксану,тільки  добавила,  що  поїхала  в  Київ.  Не  міг  думки  зібрати  до  купи,  поїхати  в  Вінницю,  а  потім  у  село,  що  це  дасть?  Він  знову  і  знову  їй  писав  листи  в  село,  в  надії,  що  все  ж  передадуть,  але  відповіді    так  і  не  дочекався.
         Місто  Харків  велике,  красиве….  Чудовий  парк  імені  Горького  з  широкими  алеями,  квітучими  клумбами  і  різновидністю  дерев    -приваблював  до  себе.    Микола  теж  мав  нагоду  інколи  там    погуляти,    посидіти  на  лавці,  зануритися  в  книжки,  основною  метою  було  навчання.  Два    рази  на  рік  приїжджала  мама,  возила  бабусину  консервацію,  домашні  пиріжки  з  капустою,  які  він  обожнював,  розповідала  про  своє  та  бабусине  життя.  За  Оксану  нічого  не  знала,  сусіди  все  тримали  в  таємниці.  І  в  селі  люди  дивувалися,  знаючи,що  батько  кричав,  що  нікуди  не  поїде,  аж    тут  раптом  вийшла  заміж,  ще  й  так  далеко.
Минуло  два  роки….  Микола  від  мами  отримав    лист,  вразила  звістка,  писала,  що  вийшла  заміж.  Повідомила,  що    на  фабриці  познайомилася  з  одним  інженером,  який    приїхав    встановити    нове    обладнання  .  Пробув  на  фабриці  два  місяці,  запропонував  поїхати  з  ним  і  вона  наважилася.    Написала,що  їй  здалося,  що  надійний,  щоб  не  засуджував  її,  адже  вже  дорослий,  має    зрозуміти,  що  самотньому  жити  -    це  не  кращий  варіант  в  житті.  Читаючи  новини,  по-  звичці,  чухав  голову    і  посміхався,  в  душі  радів  за  маму.  Адже  добре,  що  буде  не  одна,  в  нього  ж,  щодо  навчання    великі  плани.
   Пролетіли  чотири  роки…  Микола    поїхав  в  Дніпропетровськ,  нарешті  познайомився  з  вітчимом.  Олег  Степанович,  виявився  вдівцем,    привітним  чоловіком,    всього  на  рік  старший  за  маму.  Мав  сина,  який  після  інституту  поїхав  в  Німеччину    і  там  працював  у  одному  з  університетів.    Миколі  сподобалося,  коли  він  запропонував  йому  поїхати  в  Німеччину  до  сина,  загорілися  очі,  тішився,  це  ж    в  житті-  просто  якесь  везіння.    Мати  нічого  не  розповідала  про  село,  адже  сама  тільки  раз  в  рік  їздила  до  бабусі.  Старенька  стала  дуже  немічна,    але  залишати  батьківщину  не  захотіла.  Розповіла,  що  батько  Оксани  розбився  на  мотоциклі,    що  вона  після  цього,  аж    через    рік    повернулася    жити  в  село.  Що  має  сина,  хвалилася    її  мати,  що  все  в  неї  добре  і  онук,  дуже    розумний  хлопчик.  Так  боляче  і  водночас  ніяково,  він  пригадував    ніч  після  випускного,    сльози  навертаються    на  очі,  адже  обіцяла.    Було  бажання  поїхати  в  село,  хоч  перед  від`їздом  до  Німеччини  та  мати    порадила  краще  поїхати,  як  приїде,    через    рік.  Нагадувала  сину,  що  треба  берегти  кожну  копійку  і  запевняла,  що  бабуся  не  образиться,  все  зрозуміє.
     Доля  йому  дала  шанс  побачити  світ.  Ніколи  і  не  уявляв,  що  буде  нагода    працювати  в  великому  портовому  місті  Гамбург.    Син  вітчима  Вадим,  дуже    схожий  на  батька  і  розмовою,    і  привітливістю,    радів    знайомству.    Він  винаймав  житло  і  працював  в    Гамбурському    університеті,  займався    дослідженнями  в  області  хімії.  Микола  жадібно  слухав  розповіді    від  Вадима  про  роботу,  йому  було  дуже  цікаво,  адже  він  любив  і  хімію,    і  фізику.  
     Вони  тепер    жили  разом,  не  палили  цигарок    і  не  пили  спиртних  напоїв.  Зарплата  дозволяла    добре  жити  й  одночасно  робити  заощадження.  Микола  з  задоволенням  влився  в  колектив  і  через  місяць    випробувального  терміну,  підписав    трудовий  договір  на  три    роки.  Звичайно,    цьому  сприяв  Вадим,  адже  він  вже  рік,  як  працював  тут  і  в  нього  договір  був  на  три  роки.  Після  закінчення  договору  мав  намір  продовжити,  ще    на  три  роки.  Як  тільки  вечір,  Микола    думав  про  Оксану,  про  село.До  болю  тиснуло  у  грудях  та  розумів,її  не  повернути.  В  розпачі,все  ж  заспокоював  себе,  мабуть  пожартувала  доля,  подавши  колись  надію  на  чисте  і  вірне    кохання.    
       Ось  так  хвилина  за  хвилиною  нестримно  плив  час…    Хлопці  задоволені  життям,  листи  від  рідних  і  часом  міжнародні  телефонні  переговори,  щоб  хоч  на  якісь  хвилини  почути  рідні  голоси.  Але,  щоб  більше  заощадити  грошей,  вирішили  працювати  без  відпусток.
     Після  закінчення    трудових  договорів,  швидкий  потяг  віз  хлопців  додому.    Роки  пробігли,  пролетіли,  мабуть  пора  подумати    й  про  сімейне  життя.    
       Два  дні  поспіль  радісна  зустріч  в  Дніпропетровську.  Вадим  відразу  зайнявся  купівлею  житла  для  себе,  мав  намір  влаштовувати  особисте  життя,  щоб  не  жити    разом  з  батьком.  Миколі    ж  було  трохи  простіше,  в  вінниці    мама  не  продала  квартиру,  здавала  в  оренду,  мав  намір  поїхати  ближче  до  рідного  села.  Поїхати  до  своєї,  вже  зовсім  старенької    бабусі,  про  яку  розповідала  мама,  що  ледь  ходить  і  скаржиться  на  проблеми  з  зором.  Можливо  операції  потребує,  задумувався,  гроші  є,    заробив,    то  чому  ж    не  допомогти.  
                 На  мить  зупинився,  несподівано  перед  ним,  під  світло  ліхтаря,  потрапив  заєць.  
- Оце  так  -  так!  -  сказав  голосно.
Довговухий    тікав  скільки  було  сили,  а  він,  всміхаючись,  намагався    світити  йому  навздогін.
     Вдалині  виднілися  вогники,  це  вже  село  просинається  -  подумав  Микола.  Ось,  рідне,    моє  село….  Дорогою,  немов  перегорнув  сторінки  свого  життя.
     Небо  ледь    -  ледь  ховало  в  себе  зорі,  на  сході  світла  синява.
       Дружок  навіть  не  загавкав,  коли  Микола  підійшов  до  паркану.  Дзвін  ланцюга    і  одночасний  спів  півня  почулися  на  обійсті.  Тихо  підійшовши  до  вікна  ,  постукав  у  шибку,  голосно  позвав,
-    Бабусю,  це  я…  Микола,  відчиняй!
За  ці  роки,  старенька  наче  висохла  -  зробив  висновки.    Яка  ж  вона    маленька  стала  і  худенька,  обіймав  і  цілував  її.    Скільки  ж  років,  я  не  бачив  її  ?!  Але  ж  молодець,  тримається!
       У  пічці  полум`я  облизувало  дрова,    в  хаті  пахло  димом  і    м`ятою.    Склавши    жилаві,  худенькі  руки  одну  до  одної,  Бабуся  мовчки  сиділа  на  ліжку,  він  біля  неї  присів  на  стільчику,  це  вона  попросила,    ближче  присісти,  жалілася,  що  на  очі  зовсім  погано  бачить.  Нині,  він  для  неї    був  слухняним  хлопчиком  ,  як  і  колись,  вона  витирала  непрохані  сльози,  сльози  радості,  сльози  щастя,  тішилася,  що  дочекалася  побачити  онука.
   За  чаєм,    він  задоволено  розповідав  про  життя  в  Німеччині,  про    роботу,  про  Дніпропетровськ.  Пообіцяв  привезти    в  Вінницю,  показати  лікарям,  як  треба,  то    й  зробити  операцію,  якщо  вона  звичайно  дасть  на  це  згоду.
       Старенька,  послала  його  в  сарай,  випустити  курей  та  кинути  їм  пару  жмень    пшениці.  Півень  вискочив  першим,    топтався  на  місці,  розмахував  крилами,    відразу  заспівав.  Дружок  стояв  на  двох  задніх  лапах,  спиною  притулившись  до  буди,  махав    передніми  лапами.  Микола    з  усмішкою  на  обличчі,
 -А…  Що  чекаєш  окраєць    хліба?  Хоч  вже  і  старий  та  годен  на  двох  лапах  стояти,  молодець!  
 Той,  наче  розуміючи  його  мову,  став  на  чотири  лапи,  завиляв  хвостом.  Отримавши  шматок    хліба,  який  зловив  на  льоту,  пес  позираючи  на  всі  сторони,  не  поспішаючи,  пішов    в  буду.
З  хати  виглянула  бабуся,  поправляючи  хустку  на  голові,  крикнула,    
-Миколко,  принеси  свіжої  водички!  Відро  чистеньке,  на  штахеті  висить!
У  сусідів,  за  парканом,  вщент  переплетеним  виноградом,    почувся  брязкіт  чогось  залізного,  гучний  дзвін    пролинув  навкруги.  
-  О,  мабуть  хтось    ланцюга  з  відром  впустив  чи,  що.,  -    протяжно    сказала  старенька,    подивилася  в  сторону  сусідів,  продовжила,
-    Хтось  хазяйнує,  чи  Ольга,  чи  Оксана,  а  можливо  і  син,  мабуть  же  допомагає  жінкам.    Важко  тримати  хазяйство  без  чоловічих    рук.  
Від  почутого  опустилися  руки,  відро  вже  гойдалося  в  криниці,  а  він  на  якусь  мить    закляк  на  місці.  Раптом  з  -  за  паркану    гучний    голос    сусідки,
 -Оксано,  це,  що  з  тобою?  Йди  до  хати,  треба  переодягнутися,  а  то  всю  воду  на  себе  виляла!    Як  це  ти    примудрилась  впустити  відро.
 Він  почув  голос  Оксани,
 -Та  зашпортнулась,  хотіла  поправили  відро,    не  втримала.  Не  кричи  ,  не  лякай    нікого.
Він    похапцем  витягнув  відро  з  криниці  і  за  мить  був  у  хаті.  Збентежений,  бабусю    взяв  за  плечі,  вона  вже  присіла  за  столом,  чистила  зварену  в  мундирі    бараболю.      Гучно,  хвилюючим  голосом  запитав,
 -Що  ви  сказали,  бабусю,  як  без  чоловіків.  А  чоловік  Оксани,  що  тут  не  живе?    Вона  давно  тут  з  сином?
 -Так!  Давно.  Я  вже  й  не  пам`ятаю  скільки    років  тут.  Як  батько  розбився,  навіть    була  на  похорони  не  приїхала.  Звичайно  ж  дивно  та  люди  казали,  що  Ольга  не  захотіла,  щоб  повернулася    в  село.  Лише  згодом,  через  рік,  на  поминки    батька  приїхала  так  і  залишилася.    Пізніше  люди  розповідали,  що  малий  лепече,  що    в  нього  батька  немає.  А  чи,  то  виходила  вона  заміж,  чи  ні,  ніхто  точно    і  не  знав.  Ще  тоді,  влітку  було    приїхало  кілька  гостей,  на  другий  день  вже  й  поїхали.  На  цьому  і  все  весілля,  говорили,  що  в  Києві,  а  хто,  що  за  чоловік,  так  ніхто  не  знає,  жодного  разу  сюди  не  приїжджав.  
Старенька  дивилася  на  онука,  бачила,  як  змінювався  на  обличчі,  то  бліднів,  то  червонів,  продовжила,  
 -Зараз  працює  в    сільраді,  щось  там  пише,  навіть  не  знаю  ким  її  туди  працевлаштували  та  зарплату  отримує.    Ще    чула    бабські  розмови,  що  син  –  байстрюк.  Можливо  і  нагуляла  там,  весілля  ж  ніхто  не  бачив,  як  і  чоловіка.  
 Миколі,  наче  хто  голку  в  серце  вгатив,  перехопило  подих,  по  жилах  відчував  гарячу  кров,  аж  впрів.
Він  пригадав,  як  його  тітка  Ольга  називала  байстрюком,  хотів,  щось  сказати  бабусі  та  промовчав.  Старенька,  хіба  може  пам`ятати,  як  він  у  дитинстві,  плакав  їй  в  пелену,  запитував,  чому  його  так  називають?  Мабуть  не  варто  ворушити  минуле.  Запала  тиша…
 За  мить  пригадав  маму.  Уже,  як  подорослішав,  тоді  вона  зізналася,  що  був  гарний  хлопець    Володимир.    Чоловік    сам  був  з  містечка,  працював  на  комбайні  під  час  збору  зернових.    Було  кохання  та  спливає,  як  вода  в  річці,  так  сказала  йому,  обіцяв  приїхати  та  так  і  не  дочекалася.Таке  життя  –  всього  на  світі  є.
 Колотиться  серце,  наче  хотіло  вискочити,  чи  розірватися  на  шматки,схвильовано  запитав,
 -Бабцю,  чекайте  -    чекайте,  а  скільки  років  малому?
 -Та,  який  він  вже  малий,  я  то  далеко  погано  бачу,  але  цупкенький  хлопець,    давненько  корів  пасе,  -    відповіла  протяжно.
Присів  на  стілець,  що  стояв  поруч,  оббирав    бараболю  ,  мочив  у  олію,  яка  стояла  на  столі  в  блюдці  і  потрусивши  зверху  сіллю,  жадібно  смакував,  намагався  приховати  хвилювання,
 -Ні!  Ніде  не  їв  кращої  бараболі,  як  у  нас!  Якби  ви  знали,  як  хочу  до  ставу!  Я  так  за  всім  сумував.
Запихаючи  в  рот  бараболю    за  бараболею,    вже  посміхнувся  до  бабусі,  
-    Я  тут  буду  трохи!  Заготую    на  зиму  дров  та    в  лікарню  поїдемо,  очі  покажеш  лікарям,    можливо,  якісь  окуляри  треба…
Бабуся  задумалася,  хитнула  головою,
 -Зрозуміле  діло…    Мене  не  обдуриш,  хочеш  Оксану  побачити.  Поїси…  краще  приляж  поспи,  ти  ж  з  дороги,    виморений…
Кивнув  рукою,    бабця  вийшла  надвір,  присіла    на  стілець,  що  стояв  неподалік  від  криниці.  Щось  бурмотіла  про  себе,  час  від  часу,  примружує  очі,  дивилася  до  сонця.
Микола  взявши  з  шафи    рушник  вийшов  з  хати,
 -Я  піду  до  ставка…    Скупаюся  з  дороги,    як  стане  спекотно,  тоді  відісплюся...
   З  радістю  йшов,    з  легким  хвилюванням.  Роздивлявся  навкруги,  на  дерева,  на  трави,    на  ту  стежку,  якою  бігав  босоногим..  Хотів  знайти,  щось  знайоме  та  лише  дивувався,  що  дерева,  тополі,  берізки,  клени,  тоді  були  молоденькі  ,  а  тепер    стояли  біля  ставу  стрункі  і  високі,  мов  охоронці.  А  тополі,  здавалося,    аж  дістають  синяву  неба.  А  берізки,  з  яких  колись  брали  сік,  виросли  справжні  крислаті  красуні.  Здивовано  подивився,  на  кущі  шипшини,  адже  тоді    тут    їх    і  не  було.    І  ось  нарешті    невеликий  пагорб  і    широкий    ставок.  Хотів  одним  поглядом  захопити  всю  картину  ставу  та  де  там  -    красень  -  подумав  посміхаючись.  Вода    в  ставку  здалеку  рябить,  переливалася    синім  кольором  з  зеленуватим,  час  від  часу  виблискувала  на  сонці,  миттєво  сріблилася.  Неподалік      на  воді,  під  обривом,    привернули  увагу  гуси  .  О!  Почесав  голову,  як  в  дитинстві,  цікаво,  а  карасики  тут  ще  є,  ще  не  перевелися..  
       За  кущем  шипшини  над  обривом    сидів    чорнявий    хлопчина,    в  руці  тримав  невеличкого  прута.  Побачивши  Миколу  швидко  піднявся  на  ноги    й  здивовано  запитав,
-Дядьку,  ти  когось  шукаєш?
Від  несподіванки,  аж  обличчя    перекосило,  немов  струм  вдарив  в  голову,  це  кругленьке  обличчя  десь  бачив?    Де?  Думка  за  думкою,  картинки  за  картинками  миготіли  перед  очима.  А  потім  несподівано  для  хлопця,    різко  розвернувся  й  швидкою  ходою  попрямував  назад,  до  хати.  Бабуся,  побачивши  його,  піднялася,  
 -Що  вода    холодна,  чому    так  швидко  повернувся?
Він  не  слухав  її  .У  хаті,    з  старої  шафи  дістав  фотоальбом,знервовано,  всі  фото  висипав  на  стіл,  за  мить    виглянув  до  бабусі,
 -Я  попрошу…  бабусю,  підійдіть  сюди!
 За  мить    старенька,  розмахуючи  руками,  присіла  біля  столу,
 -О,  що  це  ти?!  Вирішив  дитинство  пригадати?  Він    знервовано  передивлявся  старі,  ледь  рижі  фото  й    різко  відкладав  у  сторону.  
Старенька  кліпала  очима,  не  могла  зрозуміти  для  чого  онук  погукав  її.  Нарешті    він  знайшов  своє  фото,  внизу  напис  –  «мені  дванадцять  років».
Очі  вігали,  немов  шукали  розраду,зирив,    то  по  фото,  то  до  бабусі.  Почервонів,  холодний  піт  покрив  чоло.  Він  тремтячим,  радісним,  громовим    криком  заговорив,
 -Бабусю,  це  мій  син!  Бабусю  він  не  байстрюк!  Чуєте,  не  байстрюк!  
Сльози  радості  затьмарили  очі,  він  підніс    їй  фото  під  самий  ніс.
-  Уважно  подивіться,  це  ж    я  !  І  він  зараз  майже  такий  самий,  невже  ви  не  бачили?  І  чому  Оксана  нічого  вам  не  сказала?!
-  Заспокойся,  -  витираючи  тремтячою  рукою  сльози,  ледь  чутно  промовила    старенька.
     -Я  ж      погано  бачу…    майже  нікуди  не  ходжу,  навіть  на  цвинтар,  а  тут  паркан  такий  високий,  ще  й  виноград.  А  Оксану  може  раз  в  місяць  побачу,  привітається  і  швидко  в  хаті  зникає.  А  Ольга  від  смерті  Петра,  вірніше,  після    поминок  ні  разу  навіть  не  привіталася.
-  А  мама,  що  теж  ні  разу  не  бачила  хлопчика,  хоч  скажіть,як  його  звати?
 -  Не  було  з  мамою  мови  про  це,  ти  ж  знаєш,  як  приїде  вся  в  роботі,  і  білизну  треба  прати  і  в  хаті  прибирає,  а  на  другий  день    вже  й  їде.  Нічого  не  говорила,  мабуть  й  не  подумала,що  може  таке  бути.  А  звати  Сашком    знаю,  знаю  вже  кілька  років  ходить  у  школу,  гарно  навчається.  Це  мені  тітка  Кладія  розповідала,  вона  мені  часом  молоко  приносить,  ось  і  все,як  на  сповіді,що  знаю,те  й  розповідає.-    старенька    прикладає  руки    до  грудей.
Запала  мовчанка…  Микола  сидів  з  опущеною  головою,в  руці    тримав  фото.
Вона  продовжила,
 -А  ти    ж  таки  порушив    моє  прохання,  пам`ятаєш!  Що  ж  це  ти…  бісова  твоя  душенька!  Якби  ж  я  знала…  Що  ж  ти  накоїв?Ой-  йой..  І,  як  тепер  це  все    будеш  розгрібати?
Піднявши  голову,  задумливо,  із  сумом  дивився  на  неї,
 -Будемо  розгрібати,  як  ви    сказали.  Ввечері    разом  підемо  до  них.  Що  скажете?  Адже  я  не  знав,  думаю  пробачить  Оксана,    клялася  ж,  що  кохає  і  чого  мовчала?  Не  розумію…    Мабуть  розмова    важка  буде  та  я  не  відступлюся!  Ніколи  і  нікому  не  дозволю,  щоб  мого  сина  називали  байстрюком.
                                                                                                                                                                   Травень  2019р
         
                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2019

Одна надія

Життя  жорстоке…  часом  враз,  забажаєш  кричати,
Ти  неспроможній,  хоч  в  тебе    серце  рветься  на  шматки,
Війни  жахіття…  ніхто  з  нас,    це  не  хоче    сприйняти,
Бо  прагне  миру!Щоби  стрічати    ранки  залюбки!

Тож  ми  ж  є  люди!  Не  якісь,    в  залізних    клітках    звірі,
Невже  не  здатні,  порозумітись  на  цій    планеті,
Жадібність,  заздрість,  нищить  мир,  давно  нема    довіри,
На  жаль,  сусід    на  нас,  не  тримав  зневагу  в  секреті.

Пройшло  п`ять  років,  скільки  бійців  полягло  на  війні,
Ніхто    й  не  думав,  що  горітиме  вкраїнська  земля,
Чи    мати  знала,  як  співала  колискові    пісні,
Що  син  загине,  на  сході,  де  горять  житні  поля.

Хати  –  руїни,  біль,  журба,  страждання  материнське,
Чи  зрозуміє,  той,  що  не  провів  сина  в  солдати,
Скільки  лукавства,  весілля    в  барах,бризка  Шампанське,
Ні  той  не  буде,  ніколи  за  іншими  страждати,

Змінилась  влада,  хтось  цього    хотів,  а  хтось,  зовсім  ні,
Вклавшись  на  кріслах,  збагачували  шаленні    статки,
Одна  надія,спинить  війну  і  повернуть  синів,
Щоб  мир  повсюди!  І  щоб  жодна,  не  плакала    мати.

Хай  світла  мрія,    сповиває  кожне  дитя,  родину,
Треба  повірить,    іншого  виходу  в  нас  немає,
Щоби  єдині!  Лиш  так  збережемо  Україну!
Хай  наш  народ,  більше  ніколи,  горя  не  знає!

                                                         22.05.2019р.
       

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2019

Вибач рідна ненько…

Дійшла    до  хатини,  сіла  на  порозі,
По  тілу  судорога,  мов  на  морозі.
Облуплені  стіни,  як  одяг  подертий
Табличка  з  номером,  начисто  розтертий.

Схилився  дах,  дранка  видніється  звідти,
Аж  щем  під  серцем,  нині,  немає  втіхи
Не  видно  вулиці,  шалина    довкола,
І  грушка,  старезна,  напівсуха,  квола.

Клонилась  до  землі,  де  -  не  -  де  суцвіття,
Чомусь,  їй  здалося,  що  пройшло  століття,
Де    люди  поділись?  Провалля  –  криниця,
Шука  й,  шарудить  на  соломі  синиця,
Гніздечко  рехтує,  хоче  діток  мати,
Як  це,  усвідомить?  Не  може  сприйняти.

Минуло  десять  літ,  думки    -  темні  тіні,
Здалося    сповита,    вся  у  павутинні,
Та    птаха  раптово,мов  сон  перебила,
До  болю  зранена,  сльозу  проронила.

Лиш  свіже  повітря,  призвело  до  тями,
Так  стежка  заросла.  Побрела  до  мами,
Ворони  скрізь  прячуть.  Квіти  на  могилі,
Пробач  рідна  ненько,  ти  своїй  дитині.

А  вітер  куйовдив,  посріблені    коси,
На  фото  краплини,  як  криштальні  роси.
     

                                                     12.05.  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2019

Оберіг для України!

Я  проснулась    спозаранку,
Прасувала  вишиванку,
Залюбки  вже  одягнуся,
На  всі  боки  повернуся.

Свято  маємо  ми  нині,
У  садочку  і  в  родині,
Будем  разом  відзначати,
І  співати  й  танцювати,
Україну  прославляти!

Земля  нині  в  вишиванці,
Квіти  з  вітром,  теж  у  танці,
Порадіймо,  святу    люди!
Нехай  мир,  буде  повсюди!

Оберіг  для  України,
Жити  в  щасті  всій  родині!

                         16.05.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2019

Частівки 3

Я  давно  чекала  дива,
Тож  хотіла,    буть  щаслива,
 Чоловік,  ні  жоден  не  звик,
Бубонів,-  Гостра  на  язик..
***
День  свободи,  гульки  в  клубі,
Баби  стали  товстогубі,
Рік  свині,  то  так  годиться,
В  кума  ж  рило  у  зіницях.
***
Одягла  свиня  корону,
П`яні  очі  на  корову,
Що,  дивись,чи  й  не  дівиця,
Дай  життям  насолодиться.
***
Співав  пісню  наш  Омелько,
Наче  справжній  соловейко,
Тільки  півень,  геть  злякався,
Що  за  чудо,  де  він  взявся?
***
Я  сусіда  похвалила,
Коли  другу  чарку  пила,
Як  розпили,  вже  по  п`ятій,
Полягали  разом  спати.
***
Час  чудовий    в  депутата,
Все  дозволить  та  зарплата,
«Ікра  красна»,  рибка,  пиво,
Тож  живеться,  так  щасливо.
***
Настя  твіст  затанцювала,
Мужиків,  причарувала,
В  коротесенькій  спідниці,
Заздрять  баби  тій  блудниці.
***
Депутати,  мов  в  облозі,
Будуть  вибори,  в  загрозі,
Перевернуте  корито,
Всі  під  ним,  гріхи  зарито.
***
Так  чудово  працювали,
У  офшори  гроші  слали,
Депутати  тепер  нові,
Перевділися  в  обнови.
***
Їдуть  в  Раду  депутати,
Хтять  проводити  дебати,
Та  молодий  в  нас,  президент,
Він  корупцію  знищить  вщент!
***
У  людей  мрія  не  згасне,
Що  життя  буде  прекрасне,
Нам  би  Раду  розігнати,
За  заслуги,  всіх  за  грати.

                                 15.05.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2019

Ми ж одна родина

Крислатий  дуб,  там  лелека,
 Гніздечко  вистилає,
До  цвинтаря  недалеко,
 Ой,сумно  ж  скрипка  грає.
…
Та  птах,  шурхоче  в  надії,
Й  погляне,  все  до  сходу,
         Тримав  думку  -  світлі  мрії,
Для  нашого  народу..

Хай  врешті,всі  зрозуміють,
Що  це,  одна  країна,
Поставити  МИР,  скрізь  зуміють,
Тож  ми,  одна  родина!

Світліший,  є  хтось  й  темніший,
Хоч  різні  мови  має,
Та  наш    народ  розумніший,
 Нехай  землі  не  крає!

Вже  досить  всім  воювати,
Від  болю  плаче  скрипка,
 В  журбі  жінка,  батько  й  мати,
Й  сирітонька  дитинка.

Крайнеба  знову  лелека,
Летів  спішив  до  сходу,
     Дорога,  хоч    і  неле́гка,
Та  людям  на  угоду.

На  щастя,  гніздо  там  звити,
Щоб  дружно  і  охоче
Всі  добре,  спромоглись    жити,
Бо  ж  кожен  з  нас  так  хоче!      

                     15.05.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2019

Не сплете віночка /рим. проза /

     Ой,  тече  річка  невеличка,  йшла      дівчина  на  місточок…  А  навколо  квіти  квітнуть,    стрімкий  погляд  на  горбочок  А  там,  видно  між  дерев,  її    
 коханий.Та  чомусь  із  іншою  милий,  жаданий.Пелюстки  ромашки,  розвіяв  вітер    вміло,  по  тілу  мурашки.  Б’ється  серце,  немов      у  бубон,    нема,  як  змовчати.Як    бачити    ту    картину  -      хочеться  кричати.    Либонь  вчора  її  пестив,    дарував  обручку.    Що    ж  за  ніч  усе  змінилось?  Брав    іншу    за  руку.  Вітерець,  то  наче  літній    та    душу  не  гріє.  Зирить  пташечка  маленька,    співати  не  сміє.  Мов  відчула  біль  дівчини,  смуток  в  оченятах.  Краплі    сліз,  то  намистини,    думки  -  бісенята.    Пішли  разом,  обійнявшись,  як  це  пережити?  Як  гордість  не  розтоптати  й  себе  захистити?      Вода  блистить,    думки  -  оси,  що  кому  сказати…  Вчора  розпустила  коси,  навчилась  кохати.  Ой  біда,  що  ж  тепер  буде  та  й  що  ж  скаже  мати?
   Сонце  високо  яскраве,  здавалось  лукаве.  А  дно  річки,  мов  манило,  серденько    страждало,    загубився  давно  спокій,  бо  ж  воно  кохало.  Тремтять  руки,  свинець  -    ноги,  три  кроки  з  місточка.  Не  сплете  вона  нікому  гарного  віночка.  Летять  пелюстки  на  воду,  дівчина  хитнулась.  Прийми  мене  річечко,  щоб  зради  позбулась.    І  не  суди  мене  строго,  його  цінувала,    не  можу  жити  без  нього,  бо  ж  його  кохала.  А  вода  мовчки  рябила,  синяву  сховала,  мов  пелюшкою  сповила,  холодом  проймала.    Пташка  на  гілці  тремтіла,  пір’ячко  згубила.  Ой  дівчино,  нащо  ж  люба,  ти  таке  зробила?    І  слова    були  ті,  мов    рідної  матусі.    Розстелилося  волосся  у  водянім  русі…..                                                                                                                                                                                                                                                      
                                                                                                                                                                                             2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2019

В День Перемоги

     

   Вона  стояла  біля  вікна,  погляд  до  неба….  Що  за  погода  сьогодні  буде?  Чи  вдасться  вийти  з  дому,щоб  зробити  задумане.Люди  живуть…  
кожен  своїм  життям,  живуть
 з  любов`ю,з  надією  щодня.  Мрії  про  краще,  то,  як  пташині    крила    мати  для  злету  ввись,  людині  ж  вірити  в  майбуття,  щоб  усім  бідам  не  було  вороття.    Світ  різновидний  і  красивий,  кожна  країна  має  свою  привабливість,чарівність,  красу  і  природу.  І  кожен  з  нас    серцем  і  душею  любить    рідну  землю,  свою  Україну!  Любить    чоловіка,  дітей,  онуків,  родину  і  друзів,  які  все  поруч    і  в  радості,  і  в  важку  хвилину.  Коли  разом,то  швидше  можна  подолати  всі  негаразди  і  прикрощі.  Основне  в  житті,  щоб  занадто  низько  не  впасти,  а  значить  треба  все  життя  боротися.  
   І  зараз,  в  цей  час  не  зламатися,  не  піддатися  ворогові,  що  на  сході.  Ніхто  ніколи  і  не  думав,  і  не  гадав,  що  через  сімдесят  років  знову  буде  війна  в  Україні!  Які  жахи  бачить  народ!  Земля    палає  в    вогні  і  гинуть  люди.  Цвіт  нації  не  побачить  майбуття.  Біда  в  родинах,  страждання  матерів,  жінок,  дітей,  що  знову  сиротами  стають  у  двадцять  першому  столітті  та    це  ж  просто  жах!
   Задивилася  на  хмари,  які  підносив    вітер  з  заходу  на  схід,  то  наче  човни    пливли  по  морі.  Вони  сперечалися,  менші  вітер  немов  підкидав,  а  більші    розправляли  вітрила  і  пливли  плавно,  не  поспішаючи,  згодом  збиваються  докупи,  ставали  велич  –  горами.    Здалеку  поміж  хмарин  неба  синь,  ледь  -  ледь  осяяна  промінням  сонця.  То  можливо  розпогодиться,  думки  роїлися,  як  оси.Та  треба  поспішати,  хіба  в  цей  день  можна  всидіти  вдома?
 Одягла  костюм,  якому  років  п`ять,  не  менше  та  не  роздягнуть  же  -    себе  втішала.  Ледь  посміхнулась  до  дзеркала,  злегка  поправивши  сиві  коси,  відчинила  вікно.  О!  Сьогодні  вже  й    пташки  співають,  як  добре,  перевела  з  легким  хвилюванням  подих.  І  поглянула  на  стареньке    фото,там    вся  її  сім`я  і  в  орденах  два  дідуся.  Ненароком  покотилася  сльоза,  рукою  ніжно  доторкнулася  до  них,  немов  хотіла,  щось  сказати.  Здалося,  що  вже  й  вітер  вгамувався  на  якусь  мить,    птахи  перестали    співати.  Та  ні,  це  здалося.І  вона,  поглянувши  на  годинник,  зачинила  вікно.  Задумливо  вийшла  до  саду....  На  гілці  калини  шпак  тримав  в  дзьобі  черв`яка,  зирнув  на  неї  і  поспіхом,  крутнувши  голівкою,    відлетів  .
   В  руці  нарциси  і  тюльпани,  і  гілочка  бузку,  що  тільки  почала  розквітати,  усе  до  купи  склала.  Кілька  раз  поправила  квіти  в  букеті,  в  другу  руку  взяла  фото  двох  дідусів  й  сама  до  себе  вголос,
 -Ну,  що  ж  хоч  і  сама  зосталась,  одна  з  усієї  родини  та  вдома  всидіти  не  можу,  в  такий  день  -    мої  дорогі.
 Вона  спішила  в  центр  містечка,    де  збиралася  колона  йти  на  братську  могилу.
 Грав  духовий  оркестр,  нагадував    роки  минулі  і  щасливі  обличчя  рідних.
 День  Перемоги  -  тепло  в  серцях  усіх  людей  і  сльози  радості,  адже  його  так  довго  чекали.  Вона  йшла  з  болем    в  душі,  за  те,  що  втратила  рідних  та  не  могла  всидіти  вдома,  бо  знала,  що  для  них  цей  день  завжди  був  Святом!
                                                                                                                                                                                 09.05.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2019

Спомин серце крає…

Моя  Україна!    Моя  рідна  земля,
Сьогодні  в  жалобі..  І  не  чуть  солов`я,
Приспущений  прапор,  ледь  вітер  гойдає,
Рік    тридцять  дев`ятий,  народ    знов  згадає.
.
Ті  війни  і  біди…    жахи,  гул  моторів,
Все  небо  порвали,  плач    люду,    у  горі,
Обличчя  фашизму…  спомин  серце  крає,
Солона  сльозина  на  квіти    стікає.

Прийшов  сорок    п`ятий,  цей  День  Перемоги,
Вщент  вибитий  ворог  і  зникли  тривоги,
Змогли  це  зробити,здатні  згуртуватись,
Ніколи  в  житті,  ми,  не  станем  здаватись!

На  цвинтарі  тихо…  всі  люди  в  поклоні,
І  небо,  теж  плаче,    краплини  холодні,
Сердечко  крається,  салют,  вишиванки,
Стрічають  старенкі    жадані  світанки.

 Тож  хай  колосяться,  скрізь  щедрії    поля!
Нехай  буде  мирно!    Україна  моя,
І  мати  зустріне    щасливу  дитину,
За  хлібом    і  сіллю  з'єдна  всю  родину.

Щоб  воєн  не  знати!І  всім  пам`ятати!
Ніхто  не  забутий    -  Ніщо  не  забуто!

                                                             08.05  2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2019

Треба слухати своє серце / проза /

    Літо  збігало  до  кінця…  Осяяна  яскравим  сонцем    блакить  неба..  .  Там,    удалині,  біленькі  хмари  від  вітру  малювали  стрічки,  поспішали  до  обрію  .
Грона  калини  наливалися  соком,  майже  червоні  та  деінде,  немов  пензлем  підмальовані  маленькі    зелені  смужки,  підкреслюючи,  що  далеко  до  дозрівання.  Основний  стовбур,  привітно,  ледь-  ледь    похилився    до  хати,  втішав  Галину,  коли  їй  було  важко  на  душі.  Жінка  позирала  на  широкі  листки  калини  і  ті  яскраві  грона,  що  виблискували,  переливалися  на  сонці,    їй  здавалося,  що  вона  в  них  ховала  смуток    знаходила  розраду.  
Дивилася  й  порівнювала  свої  роки  з  тими  гронами,  щеміло  під  серцем,  печаль  труїла  душу.  Життя  не  склалося,  коли  цей  тягар  з  себе  струшу?  Не  раз  вона  задавала  собі  це  запитання.  А  можливо  й  насправді  зважитися,  зробити  крок,  який  змінить  її  життя?  А  чи  змінить  на  краще?  Щоб    більше  не  мати  одинокості.  Роки  спливли,  їй  вже  тридцять  вісім.  І  за  плечима,  невдалий  перший    шлюб,  а    чи  була  любов?  І  чому  її  зрадив  чоловік?  Ні,  не  погана,  славна  жінка  і  кажуть  всі  –  «  добра  душа»,  не  тільки  на  роботі  в  столовій,  де  вона  працювала,  а  й  по  -  сусідству  всі  співчували,  дізнавшись,  що  залишилася  сама.  Правда  з  роками,  трохи  розповніла,  але  ж  не  міх,  заспокоювала  себе,  хоча  й  притримувалася  дієти  та  це    на  жаль,  майже  не  давало  ефекту.
   Так,    в  житті  зробила  вибір  -  розірвала  всі  зв`язки.  Та,  які  там  зв`язки,  адже  кохання  давненько  вже  вгасало  й  дітей  Бог  не  дав.    Себе  картала,  чому  довірилася  йому,  адже  він  їх  не  хотів,  все  відтягував  час,  вмовляв,  ще  зарано  й  зарано.  І  так  рік  за  роком,  життя    продовжується  і  час    спішить,  пливе,  як    річенька    стрімка,  бистра.  Але  ж    вода  та  теж  кудись  впадає,  в    море,  чи  в  озеро.  Чому  ж  я  маю  бути  сама?  Теж  хочу  в  чиїсь  обійми,  такі  роки,  ще  ж  не  стара  -    інколи  вечорами,  перед  дзеркалом,  сама  до  себе  вела  розмову.
   Все,  що  разом  нажили  покинула,  в  селі  продала  батьківську  хату  і    в  цьому  ж  містечку  купила  невеликий    приватний  будинок.  Щодо  роботи,  то    вирішила  деякий  час  працювати    в    місцевому  дитячому  таборі  відпочинку.Роботу  що  мала  –  покинула,  щоб  не  бачити  колишнього  чоловіка,  він  все  там  харчувався,  навіть,  ще  до  знайомства  з  нею.  Хоч  й  прожили  тринадцять  років  і  радощі  були  та  пробачити  зраду  не  змогла.  Й  на  мить  не  бажала  з  ним  бачитися.
   Здавалося    -    час  просто  збіг.    Новий  колектив  не  знав  нічого  про  її  життя  та  одній  жінці  Зої,  що  ту  же,  поряд    з  нею  працювала  на  кухні,    розповіла  про  себе.  В  неї  підростав  син,  вона  без  чоловіка  виховувала  його  сама.  Хлопчику  минуло  десять  років,    він,  якийсь  час  був  в  селі,  в  її  мами  та  вирішила  краще,  щоб  був  поруч.  І  дитина  нагодована,  ціле  літо  разом.  То    її  життя,  вона  зрозуміла,  що  ця  жінка  просто  ненавидить  всіх  чоловіків.  Їй  в  душу  не  лізла,    розуміла  що,  якби  хотіла  сама  поділитись  сокровенним,  то  напевно  б  розповіла,  хоч  щось  про  себе.  Але  вона  своєї  душі,серця  не  відкривала,весь  час  чимось  незадоволена.  З  часом,  Галина  навіть  пошкодувала,  що  розповіла  їй  про  себе.
   Її  тягнуло  до  дітей,  інколи  в  їдальні,  коли  вони  обідають,    посміхнеться,    заграють    веселики  в  очах,  підійде  до  них,  заохотить,  щоб  в  тарілках  не  залишали  їжу.  Приголубить,    ніжно  обіймає,  гладить  по  голові,  підбадьорить,  а  часом  сльози  з`являться  на  очах,  відійде  в  сторону.
       Одного  разу  -  після  обіду  витирала  столи,  дві  дівчинки  не  вийшли  з  їдальні,  біля  виходу  присіли  на  стільці.  Мабуть  дві  сестрички,  подумала,    адже  трохи  схожі.  Ой,  ще  й  світленьке  волосся  і  такі  ж  дві  косички,  як  в  мене    в  дитинстві  -    аж  здивувалася.  Привернувши  увагу  до  очей,  такі  ж  очі  волошкові.  Дівчатка    гойдали  ногами,  весь  час  позирали,  то  на  неї,  то  на  вхідні  двері.  
 Галина  саме    виносила  відро  з  водою  надвір,  коли  в  дверях  зустріла    світлоокого  чоловіка,  який  чемно  привітався.  Дівчатка    підскочили  до  нього,    одна    з  них  голосно  сказала,
-  Тату…  тату,  давай  сходимо  на  ставок,  ми  не  хочемо  спати.    Друга  обіймаючи  двома  руками,  повисла    на  шиї,
-  Ти  ж  обіцяв,  вже  трішки  і  літо  закінчиться,  вода  буде  холодна.
Він  обома  руками  обійняв  їх,  жінка,  аж  на  якусь  мить  зупинилася,  задивилася  на  них  -  щасливих.    Відразу  думки,  як  джмелі,  десь  бачила  його,    хто  він  і  тільки  ввечері  нагадала,  що  це  ж  їхній  завгосп.
     Пройшов  тиждень…  Галина  помітила  його  біля  їдальні,  коли  всі  діти,  після  сніданку  пішли  на  прогулянку  до  ставка.  Він  довго  стояв,  поглядав  до  вікна,  наче  якийсь  схвильований,  переминається  з  ноги  на  ногу.  Вона  закінчивши  прибирання,  знімала  фартух,  в  цей  час  він  зайшов  в  їдальню.  
Чому  почервоніла  і  ледь  –  ледь  схвильовано,
-  Ви  до  дітей?  Так  вони  ж  всі    пішли  на  прогулянку.
Очі  в  очі,  наче  полум`я  охопило  обличчя,  торкнувся  руки,
-  Я  хочу  поговорити  з  вами…    Це,  щодо  моїх  доньок
-  А,  що,  щось  не  так?
-  Та  ні!  Все  гаразд,  просто  хочуть  мої  Оля  і  Світланка,  щоб  я  вас  ввечері  запросив  на  чай  до  нас  в  кімнату.  
 Піднявши  брови,  здивовано  подивилась  на  нього  й    миттєво  відвела  погляд,
-  Та  я…    І…    Не  знаю,  чому  раптом  …    
-  Вас  Галина  звати,  я  знаю,  а  мене  Володимир.  Я  перепрошую,  але    дуже    прошу  вас.    Знаєте  дівчата  вже  три  роки  без  матері,  цілий  місяць  -  мені  про  вас  розповідають,  можна  сказати  всі  вуха  продзижчали.  Просять,  щоб  хоч  раз  до  нас  в  кімнату  навідалися,  розповідають,  як  ви  добре  до  всіх  ставитися.  Кажуть  дітям  цікаві  історії    розповідаєте…
Він  дивився  на  неї  таким  благанним  поглядом,  що  їй  стало  незручно.  Вона  відчула    якусь  радість,  її  очі  посвітліли,  немов  в  них  сонце  заглянуло.  
-  Ну  гаразд,  десь  о    двадцять  першій  зайду,  ви  ж  в  тій  кімнаті,  де    висить  напис  -    »завгосп»?
- Та  ні,  -    хитнув  головою  в  бік,  продовжив,  -  Поруч  двері,  без  таблички.
     Він  пішов,    ледь  опустивши  голову.  Щеміло  під    серцем,    не  змогла  зрушити  з  місця,  присіла  на  стілець.  Це  ж  треба  такого  -  матері  нема,  ото  біда.  Та,  як  же  це,  дві  квіточки    й  без  матері,  куди  ж  Бог  дивився,  діточок  зробив  напівсиротами.
     Після  вечері,  вона  пішла  в  містечко,  в  магазини,  щоб  дещо  купити.    Печиво,  цукерки,  напій  «  Ситро»  поклала  в  сумку  і  в  відділі  «Промтовари»  дивилася  на  іграшки.  Щоб  взяти  дівчаткам  ляльки,    напевно    дорогувато  та  хоч  маленькі,  роздумуючи  стояла  біля  вітрини.  Пригадала,  як  їй  на  десять  років    подарували  велику  ляльку,  як  тішилася    нею.  З`явилися  сльози,  згадала  батьків,    так  рано  пішли  в  інший  світ,  а  вона  ж,  як  билина,  залишилася  зовсім  одна.
 Поверталася  з  магазину,  біля  воріт  табору  зустріла  Зою  з  сином,  
-  О,  вийшли  прогулятися  вдвох…
Зоя,  з  під  лоба    поглядом  зміряла  з  ніг  до  голови,  намагається  зазирнути  в  сумку,  звернулася  до  сина,
-  Андрію  біжи  в  кімнату,  я  скоро  прийду.  
Він,  як  дзиґа  крутнувся  на  місці  й    підскакуючи  побіг  у  напрямку  будівлі.
-  Так  –  так!  Це,  що  в  гості  зібралася  до  завгоспа?  -    звівши  руді  брови,  запитала  незадоволено.
 Галину,  наче  окропом  облили,  гучно  забилося  серце,  чомусь  стала  виправдовуватися,
-  Та  це  запросили  на  чай,  тож  не  піду  з  пустими  руками…
-  Ну  –  ну…    Повідав  син,  що  дівчата  на  тебе  чекають.  Розповідав,  хвалилися,  що    ти  їм  дуже  сподобалася,  дивися  щоб  в  халепу  не  потрапила.  Воно  тобі  треба?  Чужі  діти  -    не  свої,  ще  вийдеш  заміж,  народиш  собі.  Ти  думаєш,  хтось  тебе  розумною  назве?  Як  приголубиш  їх,  то  й  на  голову  сядуть.  Дивися,  він  напевно,  ще  й  молодший  за  тебе,  дітей  позбудеться,  а  сам  буде  гуляти.  А  чому  б  і  ні,  високий,  стрункий,  ще  й  на  бороді  ямка,  як  в  пісні  співається.  Задурить  тобі  голову...
 Мов  вата  під  ногами,  так  переступає  з  ноги  на  ногу    Галина,  мовчала,  не  стало  сміливості  заперечити.  Зоя  наче  з  листа  читала  доклад,  так  виглядало,  коли  все  це  говорила.    І  раз  -    по  -  раз,  кидаючи  погляд  на  всі  сторони,  двигала    плечима,  розмахувала  руками.  Вони  вже  були  біля  будівлі,  де  жила  Зоя.  Відчиняючи  двері,  жінка  вкотре  незадоволено    її  зміряла  з  голови  до  ніг,
-  Подумай,  я  тобі  раджу  краще,  не  йди,  не  одягай  зашморг  на  шию…
 Скільки  злоби  в  цій  людині,  подумала  Галина,  хіба  ж  можна  бути  такою  черствою,  жорстокою  і  такі  слова,  що,  аж  мороз  по  шкірі.  Рішуче  повернула  до  будівлі,  поспішила  в  гості,    до  дівчаток.
       Володимир,  відкривши  двері,  привітно  зустрів.  Дівчатка,  як  дві  пташечки  усміхалися,  запрошували  до  столу,  де    вже  в  тарілці    лежало  цукрове  печиво  і    на  столі  стояли  чотири  склянки.
О,  він  одяг  білу  сорочку,  помітила,  а  й  справді  -  славний.  Та  й  коли  Зоя  помітила,  ту  ямку  на  бороді,  здивувалася  про  себе.
 Вона  поклала  на  стіл  гостинці…    Володимир  заперечив,
-  Навіщо  було  втрачатися?!  У  нас  все  є,  чай  і  до  чаю,  якщо  ж  захочете  є  кава…
Галина  витягнула  з  сумки  дві  ляльки  -  близнючки,
-  А  це  вам  дівчатка.
В  очах  дівчаток  заграли  веселики,  усмішки  на  обличчі,  вони  задоволено  взяли  ляльки,все  ж  трохи  стримуючись,  із  легким  хвилюванням,  сказали    в  один  голос,
-  Дякуємо!
       Весела  розмова  за  столом….    Цей  вечір,  це  спілкування  -    наче  пробудило  в  ній  інше  життя.    Вона  навіть  не  могла  уявити,  скільки  отримає  душевного  тепла.  Дівчатка  -  щебетушечки,  розповідали,  про  школу,  про  бабусю  з  дідусем,  але  шкода,  що    живуть    далеко.  
         Володимир  провів  її  до  будівлі,  дуже  дякував  за  чудовий  вечір.  З  нею  в  кіинаті  жила  пенсіонерка  Валентина,  вона  в  таборі  працювала  прибиральницею.    Не  спала,  чекає  на  неї.  Тільки  Галина  відчинила    двері,  жінка  вже  сиділа  в  ліжку,  поправляючи  сиві  коси,  що  спали  на  чоло,
-  О,  вибачте,  розбудила  вас,  трохи  в  гостях  засиділася.  
Валентина  одягла  халат,  присіла  на  стілець,
-  Чула  я,  чула,  що  Володька  наш  на  тебе  задивляється.    Що  скажу,  він      тут    вже  три  роки,  відколи  жінка  померла,  кажуть  невдалу  операцію  на  шлунку  зробили.  От  і  залишилися  без  матері  дві  красунечки.  По  них  бачу,  повеселіли,  як  ти  в  нас  з`явилася.  А  то  все  сумні  оченята,  хочуть  діти  материнської  ласки,  ой,  як  хочуть…
Вона  слухала,  мовчки,    розстеляла  ліжко.  Вже  вкладається  на  подушку,    тихо,  наче  в  роздумах  сказала,
-  Життя  покаже,  Ви  говорите  він  хороший,  а  он  Зоя,  каже,  що    не  варто  на  шию  хомут  вішати.  Відмовляє  мене,  каже  буду  дурепа,  якщо  з  дітьми  продовжу  спілкування.
-  О!    Життя  покаже?!  Треба  слухати  своє  серце!  І  брати  щастя  в  свої  руки,  не  втрачати  час.  Знайшла  кого  слухати!  Та  вона  відколи  в  нас,  то  все  собі  хоче  знайти    багатенького,  щоб  з  хатою,  бо  сама    ж  в  містечку  винаймає    халупу.  А  тут  таке  діло,    вона    ж  старша  за  нього  на  років  вісім,  того  й  біситься,  що  він  не  звертає  на  неї  уваги.    А  в  нього  в  містечку  є  квартира,  працює  десь  на  залізниці,  це  його  сюди  профком  прислав,  після  того,  як  дружини  не  стало,-  розмахуючи  руками,  поспішаючи,    голосно  говорила  жінка.
Скрипнуло  ліжко,  Галина  повернулася  до  стіни,
-  Ну  на  добраніч.  Дякую  за  пораду.  Та  гадаю,  як  доля,    то  так  і  буде.    А  дітей  я  люблю,  чиї  б  вони  не  були,  бо  це  діти  -    як  весняні  квіти,  що  приваблюють  до  себе,  дарують  радість,  додають  сили  для  життя,  яким  би  воно  не  було…
Пройшло  декілька  днів,  дівчатка  поводитися  стали  обережніше,  більше  спостерігали,  як  Галина  спілкувалася  з  дітьми.  Наче  намагалися  бути  в  стороні  від  інших  дітей.  Це  неможливо  було  не  помітити.  Одного  разу  Оля,  на  рік,    старша  за  Світланку,  міцно  тримала  її  за  руку  та  виривалася  врешті  звалилася  на  підлогу.  Вона  підбігла  до  Світлани,  підхопила  на  руки,  присіла    на  стілець,  
-  Забилася?  Ви    щось  не  поділили?
Декілька  дітей,  що  після  обіду  залишилися    в  їдальні,  оточили  їх.  Світлана  притулившись,  зазирала  їй    в  очі,
-  Вона  до  вас  не  пускає,  тато  наказав  не  заважати  вам  ,а  я  теж  хочу  щоб  мене  обійняли,  як  інших…
-  Та  ось  же,  обійняла,  -  притулила  до  себе    її  голівку  й  продовжила,  -  Нічого  не  болить?
   Їй    вдалося  перевести  розмову  про    останній  вечір,  до  якого  готувалися  діти,  адже  закінчувався  відпочинок  третьої  зміни.    Вона  розповіла  дітям,  як  всі  веселяться.  Включають  магнітофон,  розпалюють  вогнище  біля  ставка,  проводять  конкурси.
Світланка,  притулившись,  все,  ще  сиділа  в  неї  на  руках,
- А  ви  нас  з  собою  візьмете?  Бо  тато  нам  жодного  разу  не  дозволив  йти  з  дітьми,  каже,  ще  малі.  І    каже  ,  що  йому  там  зовсім  не  цікаво.
На  другий  день  Галина  вирішила  поговорити  з  Володимиром,  щоб  на  останній  вечір  відпустив  доньок.  Та  виявилося,  що  він  з  директором  табору,  поїхав  у  містечко.
Вже  майже  стемніло,  коли  Галина  помітила,  як    до  складу  під`їхала  автівка,  з  неї  виносили  великі  коробки.    Стояла  неподалік,  чекала,  коли  все  переносять.  Та  Володимир  побачивши  її  ,  щось  сказав  директору  й  махнувши  рукою,  йшов  до  неї.  
-  Ви,  що  гуляєте?    Чи  можливо  мене  виглядаєте?  Добрий  вечір!
Галина  почула  в  його  голосі  хвилювання,
-  А  ви  провидець,  вас  виглядала.  Хотіла  попросити,  щоб  дівчаток  на  вогнище  пустили,  я  б  з  ними  пішла,  якщо  ви  не  хочете….
Він  легко  взяв  її  під  руку,
-  Давайте  пройдемся,    поговоримо,  звичайно,  якщо  ви  не  проти..
Відчула  тепло  його  руки,    чомусь  розхвилювалася.  Мовчала…  Вони  йшли  до  ставу,  раптом  здригнулася,
-  Ой,    як  же  діти?  Сьогодні  самі  ляжуть  спати?
 -  Та  не  хвилюйтеся    про  них,  вожаті  подбають.
     Місяць  уповні  освічував  стежину  до  ставу.    Галина  напевно  вперше  за  скільки  часу  звернула    увагу  на  небо.  Зірки  мерехтіли,  переливалися  різними  кольорами,  наче  в  фантастичному  фільмі.  Краса,  на  якусь  мить    тиша  і  спокій  огорнули    її.    Вдихаючи  свіжість,  прохолоду,  відчуває  насолоду.    Раптово,    десь  здалеку  завів  пісню  соловейко    і  відразу,  наче  поруч,  в  траві  заспівав  цвіркун.
Під  вербою,  що  схилилася  до  води,  Володимир  зненацька  обійняв  її,  поцілував  у  вуста.  Ні,  вона  не  пручалася  й  сама  не  знала  чому.  Отямившись,    злегка  відсахнулася,
-  А  можливо  не  треба…  Ми  ж  не  діти…
Мовчки,  ніжно  обійняв  її  ,  задивлявся  на  став,    в  ньому  купався  місяць  з  ясними  зорями.  Роїлися  думки,  скільки  їй  років?  І  чи  захоче  продовжити  стосунки?  Гарненька,  хоч  пухкенька,  але  ж  видно,  що  в  душі  має  доброту  і  ніжність.    
В  обіймах  тепло,  приємно,  відчуття  дотику  проймало  все  тіло,  намагалася  приховати  легке  тремтіння.  Пригадала,  як  в    дитинстві  у  теплих  маминих  обіймах,  задивлялася    в  на  пів  темну  далечінь.  Дивилася  до  зірок,  немов  хотіла  знайти  в  них  розраду,  що    буде  далі.  Відчувала,  то  підкрадається  кохання,  якого  вона  так    боялася.  Їй  би  його  обійняти  і  приголубити,  але  ж  не  ті  роки  і  він  напевно  ж  молодший,  за  мить  ця  думка  лягла  на  душу  прохолодою.  Повільно  звільнилася  від  обіймів,
-  Ми  з  тобою  мов  діти,  мене  бентежить  думка,  ти  напевно    за  мене  набагато  молодший,  застара    я  для  тебе..
Володимир,  хитаючи  головою,  розсміявся,
-    Ну  так,  аж  на  півтора  року  мабуть!    Це  причина,    щоб  не  продовжити  стосунки?  Можливо  діти  перешкода  та  не  хочеш    прямо  сказати…
Рукою  прикрила  вуста,
-Та  ні  де  ти  бачив,  -  піднявши  голову  догори  продовжила,
-  Зірки  свідки  Оля  і  Світлана  чудові  дівчатка.  Я  думала  ти  на  років  п`ять  молодший  за  мене.  Ой,  що  це  я  перейшла  на  -  ти!
Ніжний  дотик  вуст  і  обійми…  Володимир,    обійнявши  за  плечі,    заглянув  їй  в  очі    і  ледь  посміхаючись,
-  Та  я  вже  ж  давно  перейшов  на  «ти»,  що  не  помітила,  ще  в  їдальні.
По  обрію  світліло  небо…  Тьмяніли  зорі,  ховались  у  всесвіт.  А  вони  поверталися      до  місця  проживання.
       Закінчувалось  літо…    За  тиждень  діти  підуть  до  школи,  а  що  далі?    Галина  собі  задавала  запитання  .  Володимир  запропонував  одружитися    та  чи  вона    готова  змінити  своє  життя?  У  роздумах,на  обід  чистила  картоплю,  вони  на  кухні  удвох    з  Зоєю.  Жінка  напевно  тільки  й  чекала    такої  нагоди,  весело  з  посмішкою  на  обличчі,  
-  Ось  і  закінчується  твоє  захоплення,  два  дні  і  розійдешся  з  Володимиром,  як  у  морі  кораблі.  Хоч  спробувала,  який  він,  як  чоловік?!  Буде,  що  згадати  про  це  літо  чи  ні?
 Галину,  як  окропом  ошпарило,  з  рук  випустила  ніж.  Відразу  почервоніла,  щось  хотіла  сказати…  Чи  взяти    послати  ?  Та  не  наважилася,  хай  потеревенить,  язик  без  кісток.
 Але    жінка  продовжила,
-  А,  що  ми  баби  всі  хочемо  ласки,  поцілунків,  перепихнутись.    Ось,  що  тобі  скажу  -  дурепа  ти,  ще  молода,  ну  й  нехай  поскакали  в  траві,  як  ті  цвіркуни  та  й  досить.    Та  не  загуби  себе,  йти  на  двоє  дітей  -      це  безумство.
Терпець  урвався,  різко  заперечила,
-    У  нас  з  ним    нічого  не  було!
-  Тю,  я  так  і  повірила!  Щоб  ти  змогла  перед  ним  устояти?!Дивлюся  на  тебе,  які  погляди  кидаєш  на  нього,  а  він,  то  загалом,  дивиться  на  тебе,    як  кіт  на  сметану.  
Галина,  щоб  вгамувати  образу,    різко  махнувши  рукою,  вийшла  з  кухні.  Трохи  постоявши  надворі,  все  ж  повернулася,  адже  робота  є  робота,  треба  готувати  обід.
       Цього  вечора  пішов  дощ,    всі  діти  направилися  в  клуб,  де  мав  відбутися  прощальний  вечір.  Вона  стояла  біля  вікна  в  кімнаті,  коли  почула  стук  в  двері.  Поспіхом  відповіла,
- Так  –  так!  Відчинено,  заходьте.
 Відчинилися  двері….    Оля  і  Світланка    на  якусь  мить  застигли,  а  потім  позираючи  одна  на  одну,  прикривши  за  собою  двері,  загомоніли,
-  А  ми  без  вас    нікуди  не  підемо  …
І  одна  за  другою,  без  запрошення,    опустивши  голови,  всілися  на  край  ліжка.
     Запала  тиша…    Округлилися  очі,  здивовано  дивилася  на  дівчаток,  не  могла  второпати,  чого  б    це?  Не    знала,  що  сказати.    Вони  ж,    розчервонілі,    дивилися  з  під  лоба,    то  на  неї,  то  переглядалися  між  собою.  Серйозні  обличчя  спровокували  до  думок,  що  сказати  їм  на  це?  Адже  сама,  як  на  роздоріжжі,  ще  не  вирішила  продовжувати  спілкування  з  Володимиром  чи  ні?  Дати  згоду,  вийти  заміж?  Але  ж  це  такий  відповідальний  крок!  Чи  здатна  я  знайти  до  них  підхід,  чи  порозуміємося?
Раптом  відчинилися  двері,    без  стуку,  в  кімнату  увірвався  Володимир  й  до  дівчат,  
-  Фути  –  нути!
Вони,  як  кульки  злетіли  з  ліжка,    стояли,  опустивши  голови.
Він  намагався  не  кричати.  Вже    й  до  Галини,  розчервонілий,-  
-  Вибач!
Повернувся  до  доньок,  голосно,
-  Ви  чому  без  дозволу  пішли?!  Я,  що  вам  сказав?!  Ваша  самостійність  мене  вражає…  
 Наче  хотіла  заперечити,  Галина  взяла  його  за  руку,
-  Давай  поговоримо  без  них,  хай  нас  залишать…
Світланка  шморгає  носом,    на  неї  всі  звернули  увагу.  Вона  маленькими  кулачками  витирала  сльози,  ледь  перехоплює  подих,  тихо  сказала,
-  А  я  хочу,    щоб  ви  тьотю  Галю,    були  нашою  мамою,  тому  й  нікуди  не  підемо.
-    І  я  !  І  я  хочу!  –  благаючим,  ніжним  поглядом,    Оля  зазирала    в  батькові    світлі  очі.
                                                                                                                                                                                     Березень  2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2019

Я ж іще не снідав / з гумором /

До  онука  бабця,  в  білий  день  сердито,
-  Не  лежи,  ледаче,  наноси  в  корито,
Он  води  корові.  Реве,  хоче  пити,
 Телефон    покидай,  досить  говорити!

Нерозумна,чи  що,  це  ж  планшет,  не  бачиш,
І  чому,  так  рано  голову  морочиш?
Я  ж  іще  не  снідав,  хоч  сонце  в  зеніті,
Прочитаю,  нехай,що  робиться  в  світі.

Ледь  всміхнулася  до  онука  лукаво,
Підійшла  близенько,  глянула  ,-  Цікаво,
Яке  те,  ну  що  вчить?  Ану  хай  побачу,
Розгубилась,  ну,  як  з*дницю  дівчачу,
Ту  побачила,  зблідла!  Очі-  на  лобі,
-  То    нехай  нагодує,  тебе  ця  зомбі!

                                                       25.04.2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2019

Ношу під серцем…….

Ношу  всякчас,  під  серцем  рану,
Тополі  в  ряд,    біля  паркану,
Забуть  не  можу,  я  все  ніяк,
Вечірній  місяць  -  ясний  маяк.

Сумлінні    думи,  журавлями,
Так  захотілось  знов  до  мами,
Часто  бентежить,    мене  спогад,
Той    її  теплий,  ніжний  погляд.

Зірваний  лист….  крутився    з  вітром,
Сповита    я…  пухнастим  светром,
Облітав  цвіт…  всі  помисли  з  ним,
Тополі  ввись  …  віби  несли  дим.

Він  огортав,  ну  майже  щодня,
Я  мала  мрію  -  трішки  щастя,
Різко  думки,  на  крилах  летять,
Кисло  -  солодкий  смак  на  губах.

Позичок  жовто  –  золотавих,
І  до  тих  яблук  зеленавих,
Що  достигали  в  моїм  саду,
В  житті    ніколи….  не  забуду.

                                 20.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2019

Ой вербиченько…. / слова до пісні/

Ой  вербиченько  -  вербичко,  чому  зажурилась,
До  води,що  в  річечці,  низенько  нахилилась,
А  тобі,  нині  б    радіти,  весна  розквітає,
Сумний  погляд,  все  до  сходу,  душенька  страждає,
А  тобі,  нині  б  радіти,  весна  розквітає,
Сумний  погляд,  все  до  сходу,  душенька  страждає.

Мина  день  й  нічка  тривожна,  знов  чекає  звістки,
Є  поранені  й  убиті,  не  йде  ворог  звідти,
Та  вербичка,  як  країна,  краса  в  вишиванці,
Лист  дрімає,  а  сережки  розпустились  вранці,
Та  вербичка  ,  як  країна,  краса  в  вишиванці
Лист  дрімає,а  сережки  розпустились  вранці.

Сонце  лагідне,  привітне,  вселяє  надію,
Що  колись,  все  ж  мир  настане,  не  втрачає  мрію,
Вода  в  річці  зарябіла,  десь  птаха  кричала,
У  останню  путь,  мати  сина  проводжала,
Вода  в  річці  зарябіла,  десь  птаха  кричала,
У  останню  путь,  мати  сина  проводжала.

Почуй  Боже,  почуй,  весь  світ,  земля  рідна  стогне,
У    вербички  молодої,  серденько,  аж  стигне,
Ті  сережки,  немов  діти  у  воді  холоди
Нам  усім  та  й  краще  б  воїн  не  знати  ніколи!
Почуй  Боже,  почуй  весь  світ,  земля  рідна  стогне
Нам  усім  та  й  краще  б  воїн  не  знати  ніколи!

                                                                           18.04.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2019

Була тобі сонцем….

Тобі,  я  була  сонцем,
А  ти  ж,  мов  охоронцем,
Для  нашого  кохання,
Із  вечора  й  до  рання.

Любов  нас  оповила,
Як  птаха  гніздо  звила,
У  небі  зірка  ясна,
У  нас  сім’я  прекрасна.

В  обіймах  із  тобою,
Немов,я  за  горою,
Умів  ти  цінувати,
Я  хтіла  цілувати.

Як  ніжність  серед  ночі,
Ласкаві,  теплі  очі,
Мені  дорогі  стали,
Адже  удвох  кохали.

Ми  чули  спів  пташиний,
Тепер  наш  дім  гостинний,
Хоч  коси  уже  сиві,
Та  все  ж,  справді  щасливі.

                                       2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2019

Я роблю, як мама / з гумором /

З  татом  вдвох  лишились,  мама  на  курорті,
Він    бурчить  щоранку,  каже  мов  на  фронті,
 Забаганки,  це  доню,  занадто  ранні,
Він  зі  мною  воює,  як  я  у  ванні.

Я  роблю,  як  мама,  беру  косметичку,
І    легенько  фарби,  намажу  по  личку,
Ну  зізнаюсь  чесно,  перед  цим  вмиваюсь,
Як  почищу  зуби,  в  дзеркало  всміхаюсь.

Як  вона,  я  буду,  точно  знаю,  колись,
Тому    й  все  відповім,-    Ну  чого  ти?  Не  злись!
Маю  вигляд  гарний?  Його  запитаю,
І  ледь  –  ледь,  уміло,  коси  заплітаю.

Він  рукою  махне,  хоч  гляне  суворо,
Розбереться  мама,  то  ж  приїде  скоро,
Усміхнуся    щиро,  добрий  в  мене  татко,
Поспішаю  радо,  до  садочка  ранком.

                                               13.04.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2019

Весна красуня…

Весна  красуня,  красна  дівиця,
Зелені    смужки,  в  блиску  барвінок,
Так  поспішала,  в  сяйві  вербиця,
Промінчик  сонця,  ніжний  цілунок.

Пухнастий  котик,    ледь  звеселився,
В  низькім  поклоні,    слухав  пташину,
Туман  ранковий,  десь  розчинився,
Розгойдав  вітер,  сизу  хмарину.

По  траві  краплі,  як  в  оксамиті,
Переливались,  та  вже  й  сріблились,
До  землі  дотик,  ну  досить  снити,
Проліски  сині,    в  небо  дивились.

Донизу  сипле,  грона  калина,
Шпак  веселиться,    щебет  музичний,
Увись  здійнялась,  весна  –  дівчина,
В  небеснім  морі,    змах  крил  величний.

06.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2019

Не буде забуто

 
Земля  дрімає  в  очікуванні  весни,
А  скажіть  люди,  невже  хтось  хоче  війни,
Чи  до  вподоби,    грім  гранат,  снарядів,
Дітей  ,  «двохсотих»  й  похоронних  обрядів?

А,  як  же  мрії,    надії,  сподівання,
Все  замінити?  Всі  в  розпачі…  страждання,
Та  чи  для  цього,    мати    дитя    родила,
Під  колискову,  щастя  в  Бога    просила?

А  чи  то  літечко,  чи  зима    лихая,
Бандитів  -  найманців,  лізе  ціла  зграя,
Що  тут  забули?  Бажання  збагатитись?
Та  скільки  ж  можна,  стійте,  досить  казитись!

На  небо  згляньтесь,      скрізь  імла,  на  пів  темно,
Чи  ви  осліпли,  нема  серця  й  не  щемно?
А,  як  маля?    А  чи  побачить  небо  синь?
Чи  завжди  буде,    над  нами  сиза  осінь?

Хоча  і  зранена,  земля  проснеться,
На  ній  вбереться,    пшениця  в  колосся,
Адже  зерно,  сіять  на  рівному  полі,
Щоб  геть    без  урвищ  й  без    хімічної  зброї!

На  шматки  рвати,  земну    красу,  чи  варто?
Війну,  страхіття.  Ні!  Не  буде  забуто,
Вам  не  діждатись,  прощення  і  навіки,
А  Україна,  знову    посадить  квіти,
Й  сади  безкраї  дадуть  новий  урожай,

Нам  би  війну,  спинить,  щоб  розцвів  рідний  край!

                                                                                     10.02.2019р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2019

Розгадала секрет

Мені  мама  вчора,  чашечку  купила,
А  на  ній  реклама  -  маленька  дитина,
Ніс  лелека  її,  на  довгій  мотузці,
Правда  добре  сховав,  сповита  в  пелюшці,

Я  лукаво  мамі,-  Чому  одну  взяла?
 Обійняла  вона  і  поцілувала,
-Я    секрет  вже  знаю,  розгадала  нині,
Чому  в    шафу  поклала  повзунки  сині.

                                                                 12.04.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2019

Вміло вишивала…

Яснів  край  неба,  у  кольорових  гамах,
І  відбивавсь  здаля  по  віконних  рамах,
Ніч    крала  вечір,  скрізь  смужки  хмар  палали,
А  зорі  сяючі,  крадькома  ховали.

У  хаті  тихо,  лише  чути  дровець  хруст,
І    пісня  линула,  із  материнських  уст,
Вже  й  світлий  місяць  заглядав  у  віконце,
Думки  за  сина  -    о,  де  ж  ти  моє  сонце.

В  руках  сорочка,  вже  думки  -  оси  й  голка,
Вмить  у  кватирку  гучно  крикнула  сойка,
Наче  пробудження,  покотивсь  наперстик,
В  душі  надія,  то  ж  вишивала  в  хрестик.

До  шлюбу  білу,  оздоблювала  сину,
Щоби  життя  вдалось,  мав  долю  щасливу,
Всі  ниточки  встелила,  щоб  був  привітним,
Тож  вдосталь  хліба,  солі  й  був  обід  ситним.

Згадала    пісню,  ніжненьку  колискову,
Вміло  мережиллла  мову    барвінкову,
 І  до  Держави    із  любов'ю  жовті  й  сині,
Нитки,  щоб  тепло  і  радісно  у  світлині.

Під    її  рухами  розпускались  квіти,
На  душі  добре,  вже  відчувала  літо,
У  квітних  барвах,  волошки  й  диво  -  ружі,
То  дари  Бога,  щоби    всі  жили  в  дружбі.

 Зоріла  ніч,  тихо  сяйне  зорепадом,
Мала  уявлення,  що  син  іде  садом,
Лице  усміхнене  і  ласкавий  погляд,
Повернись  сину,ось  тут,  присядеш  поряд.

У  очах  вздрію,  світло,  втіхи  іскринки,
В  дарунок  любий,  ті  щасливі  хвилинки,
Як  мій  промінчик  сонця,  зігрієш  душу,
Я  обійму  та  й  нехай  сльозинку  струшу.

Вже  й  притомилась,  іще  довго  чекати,
Нехай  війна  скінчиться,-  шептала  мати,
Весняний  вітер,  хай  печалі  розвіє,
Стяг  український    над  землею  розвіє.

Мигтить  край  неба,  веселиться  світанок,
Злате  проміння,  ледь  прилягло  на  ганок,
У  голку  вкотре  пхає,  й  протягне  нитку,
Все  буде  добре,  то  ж,  повертайся  синку.

                                                         28.02.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2019

Чому правда

Поясніть  люди,    чому  правдонька  в  кайданах?
Хто  безсоромно,  наважився  закувати?
Чи    геть  безжальний,  що  літала  на  майданах?
Мовчиш  народе?  Що  не  здатен  врятувати?

Її,  як  пташку,  збивши  кинули  за  грати,
Брехню  піднісши,  до  найвищих  вершин  в  світі,
Як  павучиха,    хоче  давно  все  заснувати,
Знесилить  правду,  радіть  поклавши  на  лікті.

І  так  жорстоко,  випити  всю  кров  народу,
Щоб  неспроможна,  здійнятись,  літати  вільно,
Щоби  забули  про  краще  й  про  свободу,
Всюди  мережки,    брехня  снувала  повільно.

Немає  волі,  на  жаль,  не  цінують  життя,
Сказать  бояться,  мудрі,  вирішальні  слова,
В  душах  тривога,  яким  же  буде  майбуття?
Люди  не  бійтесь,  знайте  правда  не  полова!

Ще  трохи  чАсу,  сміливо  розправить  крила,
                                       Брехні  нарешті  й  терпінню    настане  кінець,
Від  нас  залежить,  щоб  павутина  не  вкрила,
Нашу  свободу    і  стукіт    молодих    сердець!


                       07.04.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2019

Зіронька в небі заясніла

День  світлоокий  …складав  крила,
Тікало  сонце,  аж    за  обрій,
Зіронька  в  небі  заясніла,
Надія  в  серці,  в  душі  спокій.

Весна  малює,  різні    барви,
Жовті,    зелені,  синьоокі,
Ховають  брови,  темні    хмари,
Все    частіш  білі,  одинокі.

Джерело  сміле…  звеселіло,
Буль  -  буль  лунає,  по  окрузі,
Кудись  далеко….  Задзвеніло,
Поміж  тополі,  впало  в  лузі.

В  кущах  пташина,  гніздо  звила,
Шурхіт  при  тиші  й    «пі-пі»  ніжне,
З  барвінку    стежка  в  гай  зводила,
Я  розгубилась,  в  чародійстві.

Лукавий  місяць….Сяють  зорі,
Лелек  перегук,    вказаний  шлях,
У  піднебессі,  в  темнім  морі,
До  відпочинку,      звав  кожен  птах…

                                         30.03.2019р




   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2019

Чому синочку, мене не слухав…

Місяць    таївся,  ген,  так  далеко,
Ледь  -  ледь  світився,  сивий  ріг  стирчить,
Біля  віконця…  туга…сердечко,
Вкотре  в  тривозі  та  воно  мовчить.

Їй  не  сховають  і  хмари  печаль,
Хоч  вдень  й  сніжинки,  злітали  легко,
Вона  дивилась,  поміж  них  у  даль,
Він  там  на  сході…  її  лелека.

Геть  молоденький,  лиш  почав  бритись,
Віру  й  надію,  все  несе  в  серці,
За  Україну,  за  неї  битись,
Він  завжди    здатен,  хоч  в  мулі  берці.

Земля  і  попіл,    урвища,  ями,
Той  сніг  вологий,  чомусь  кровавий,
Закривав  очі,  погляд  до  мами,
Де  рідний  край.  Плач  пташки  тужавий.

А  сніг  все  падав    і  вітер  гупав,
Сіпнуло  землю,тріснуло  скельце,
Чому  синочку,  мене  не  слухав,
Плакала  мати…    ховалось  сонце.

                             19.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2019

Я буду льотчиком / проза /

              Теплий  літній  день..    В    синім  небі  ні  хмаринки…  З  садка  чути  переспів  пташок  і  запах  квітучих  яблунь.  Молоденькі,  стрункі    дерева  росли  рядами,
 аж  попід    новий  двоповерховий    будинок,  з  високим  фундаментом  і    двосхилим  ламаним  дахом.
 На  другому  поверсі  будинку,  перед  вікном,  дерев`яна  лоджія.  До  неї  з  землі    тягнулася  молода  виноградна  лоза  з  блискучим,  зеленим  листям.  Тут  же  поруч,  ледь  досягала  лоджію    стара  дерев`яна  драбина.  На  передостанньому  щаблі  драбини  сиділа  худенька  дівчинка  Оля,  вдягнена  в  жовту  футболку  і  синенькі  шорти.  В  гарному  настрої,  весело  позирала  до  сонця,  час  від  часу    морщила  кирпатого  носика,    примружила    сині  оченята  і    задоволено  лускала  соняхові  зернята.  Прямі  сонячні  промені,  виблискували  на  золотистому  тризубі  футболки  дівчинки,  яка  їй  дуже  пасувала.  Біля  будинку,  майже  впритул,  лежала  купа  соломи,  це  вчора,  цілий  прицеп  від  трактора,  привіз  батько  для  корови.    Наказав  дітям  не  барилися,  а    щоб  вже  сьогодні  ,  всю    переносили  за  будинок,    згодом  збирався  там  зробити  невеличку  скирту.  
   Хоч  солома  й  торішня,  але  збереглася  добре,  від  неї  не  тхнуло  сирістю  і  мала  доволі  світлий  вигляд.    На  соломі,  у  напівлежачому  положенні,  закинувши  ногу  на  ногу  спостерігала  за  Олею  близнючка  Поля.    Така  ж  світленька  дівчинка    обличчя  ледь-  ледь  в  веснянках,  як    і  Оля,  вдягнена  в  такий  же  самий  одяг.  Вона  крутила  головою,  то  до  сестри,  то  до  високої  хвіртки  з  соснових  штахет,  на  якій  сидів  сусід  Сашко.  Хлопчик  наполегливо  її  вкотре    намагався      розхитати,  щоб  покататися.  Із  заздрістю  позирав  до  Олі,    мав  велике  бажання  теж  залізти  на  драбину,  але  боявся  висоти.  Чому  й  сам  не  знав  та  трусилися  ноги,  коли  ліз  по  драбині,  пройде,  три  чи,  від  сили,    п’ять  щаблів,  втрачаю  рівновагу.    Хоча  йому  минуло    всього  вісім  років  та  в  нього  є  мрія  -  стати  льотчиком.  Тому  й  намагався  зараз  навчитися  плигати,  хоча  б  з  такої  висоти,  щоб  згодом  подолати  висоту  драбини.  Саме  хвіртка,  на  міцних  завісах,  була  йому  помічницею.    Вкотре  чути  гучний  скрип  хвіртки,  Сашко  так  розхитує  її,  що  злетів  з  неї,  як  метелик,  присівши  на  коліна,  аж  зойкнув,
 -  «  Ух  !».
 Цим  привернув  увагу  дівчаток,  відразу  зрозумів,  що  вдало  приземлився  і  від  радості,  піднявши  руки  догори,    підскакуючи  закричав,
-  Ага!  Бачили,  бачили!  Я  все  рівно  стану  льотчиком,  ось  побачите!    І  ви  не  смійтеся  з  мене.  
Уже  трохи  спокійніше,  розводячи  руки    в  сторони,
-    А  іще,  тільки  заміж  не  спішіть,  бо  обох  вас  люблю,  хай  тільки  підростемо.  Тоді  точно  буду  знати,  котра  з  вас    мені  до  душі.  Як  мій  тато  каже  -    на  все  свій  час.
Здалося  на  деревах,  аж  листя  здригалося,  коли    на  все  обійстя  рознісся    голосний  сміх  дівчаток.  Оля,  аж  закашлялась  на  драбині,    раз  -  по-  раз    руками  тримається  за  живіт,  махала  ногами,
-  Ой,  держіть  мене,  бо  зараз  звалюся!  Оце  вчудив!  Ну  Сашко,  тебе    треба  на  телефон  записати,  щоб  згодом  побачив  себе,  послухав  свої    висловлювання.  Це    напевно  від  падіння  в  тебе  такі    нерозумні  думки,  чи  що?
Поля,  ж  відразу  сіла  рівно,  коли  почула  -  «Ух!  »  З  розкритим  ротом    слухала  промову.  В  очах  блискали  веселики,  рукою  прикривала  вуста,  щоб,    від  почутого,  вгамувати    гучний  сміх.
   Дівчатка  загалом  були  дружні,  особливо,  як  дражнилися  ,  чи  сперечалися  за,  що  -  небудь  з    хлопчиком.  Їм  минуло  по    дев`ять  років,  тож  Сашко  був  молодшим  всього  на  рік.  Але  до  всього  нового  в  нього  відчувалась  боязкість,  легко  піддавався  дівчаткам,  намагався  догодити.  А  вони  ж,  як  дві  щебетушки,  вигадували  різні  ігри  в  сімейне  життя.    В  хлопця  -  по  черзі  були  нареченими  і  гралися  ляльками,  вважаючи  за  свої  діти.  Сашко,  тільки  підтирав  носа,  коли  керували  ним,  то  принести  попити  води,  чи  то  відправляли,  наче  на  роботу,  бо  ж  вважався  батьком,  господарем,  який  мав  забезпечити  сім`ю.
       Він  часто  приносив    суниці,  а  нині  приніс  черешні,  що  привіз  батько  і  ці  зернята,  якими  насолоджувалися  дівчатка.  Їм  все  сподобалося,  але  часом  й  набридало,  адже  час  йшов,  підростали,  погляди    що  до  дитячих  ігор  змінювалися.  А  тут,  ще  й  нещодавно  батько  купив  собі    і  мамі  телефон,  в  дівчаток,  аж  оченята  засяяли,  кожна  й  собі    мріяла  мати  -  тільки  крутішого.  У  школі  в  дітей,  в  кого  «круті»  батьки,  вже  були  телефони,  але  ж    не  кожна  сім`я    може  дозволити  собі  такі  витрати.  Та  тато  їм  пообіцяв,  якщо  влітку  не  ліннитимуться,  будуть  допомагати  по  господарству,  то  один  на  двох  поки    що  купить,  а  на  рік,  ще  один  придбає,  -  коли  свинку  продадуть.  
 Оля  швидко  злізла  з  драбини  й  до  Сашка,
-Ану,  закачай  штани,  хай  побачу….  Коліна  цілі  чи  ні?  
Хлопчик  поправив    русявий  кучерявий  чуб,  махнувши  рукою    назад,    примружив  очі,  здивовано  до  неї,
-  О!  Нічого  там  немає,  не  хвилюйся.  Я  тільки    штанами  легенько  доторкнувся  до  землі,  дивися,  навіть    не  в  пилюці.
Оля  віддала  йому  пакет  зернят,
-  Ану  стій,  потримай,  я  подивлюся.  
Зненацька,    як  м`яч  відскочив  в    бік,
-  Не  чіпай,  я  не  маленький.  Ото  нема  що  робити,  не  керуй  мною.
 Вона  повернулася  до  драбини,    на  першу  шаблю  поставила  праву  ногу,
-  Ну,  як  ти  хочеш  доказати,  що  не  маленький,  то  спробуй  залізти  на  драбину.
Поля  довго,  мовчки  спостерігала  за  подіями  та  уже    вилізла  з  соломи,  направилася  до  старої,  з  дубових,  товстих  дошок,  криниці,
-  Не  дурійте,  я  зараз  прийду,  хочу  води  холодної….
Оля  відразу  до  Сашка,
-  Ну  що  полізеш?
Він,  кліпаючи  темними    оченятами,  на  знак  згоди,  кивнув  головою,  
-  Тоді  почекаємо,  хай  прийде,  оцінить  твої  здібності,  -  продовжила  дівчинка.
 Не  пройшло  й  хвилини,  як  почули  крик,  їх  звала  Поля,
-  Гайда  сюди!  Йдіть  сюди!
Дівчина  стояла  неподалік  від  криниці,  махала  руками.
За  мить,  діти  були  біля  неї.  Полінка  -    вказівним  пальцем  правої  руки  торкалася  вуст  на  знак  мовчання,    від  радості  світилися  очі.    Підкрадаючись  до  криниці,  прошепотіла,
-Тихо!  Подивіться,  що  тут  є,  тільки  не  злякайте!
Стара,  на  вид  чорна  криниця,  була  на  пів  закрита  товстою  дубовою  кришкою.  Біля  неї  на  лавці  стояло  пусте  відро  з  ланцюгом,  який  був  замотаний  на  барабан.  
Поля  з  хвилюванням  зашепотіла,
-  Я  відсунула  кришку,  ледь  не  оніміла  від  здивування.  Вона  там  плаває  -    подивіться.  
Оля  трохи  вища  за  Сашка,  за  спиною  обома  руками  взяла  його    за  плечі,  -    Не  поспішай,  не  нахиляйся  дуже,  щоб    часом  не  впав.
Й  відразу  до  Полі,  -  Що  за  паніка?  Що  там,  хтось  -    щось  кинув?
-Та,  яке  там,  краще  подивіться,  яка    тут  краса  плаває.
Вони  втрьох  нахилилися  в  криницю.  Поверх  води,  по  самому  краю  стінок  виднілися  частинки  моху  і  плавало  кілька  тоненьких  травинок,  а  під  ними,  на  воді  трималася  джерелянка.  Вона  час  від  часу  роздвигає  лапами,  наче  хизувалася  своїми  червоно  -  помаранчевими  плямами  й  знову  на  якісь  миті  завмирала.  Діти,  кліпають    очима,  дивилися  один  на  одного,  посміхалися.  Ніхто  не  наважився  злякати  це  маленьке,  боже  сотворіння.
Оля,  відійшла  в  сторону  й  тихо  сказала,
-  Де  б  ми    побачили  таку  красу?  По  телевізору  зовсім  не  те,  правда?
Поля  потягнула  Сашка  за  руку  й    тихо,  майже  на  вухо,
-    Не  чіпаймо,  хай  поплаває  !  Вода  є  вдома,  там  нап`юся.  Хай  плаває,  навіщо  лякати,  вона  така  маленька.  Цікаво,  десь  же  ховається    коли  воду  набираємо,  а  зараз  шкода,  їй  заважати,  нехай  відчуває  свободу.
Діти  попрямували  до  будинку.  Сашко,рукою    почухуючи  голову,  позирав    на  Полю,  
-  А  ти  злякалася,  так?  Я  здорових  жаб  декілька  раз  бачив,  як  на  ставок  з  татом  їздив,  під    »Дубки»,  це  дитячий  оздоровчий  табір.  Там  класно!  Ми  до  бабусі  їздили,  вона  там  кухарка  -    їсти  готує.  Обіцяла,  на  наступне  літо,  візьме  для  мене  путівку.  Говорила,  що  мене    треба  відгодувати,  бо  їй  здається,  що  я  худий  і  малий.  
Оля,    посміхаючись,  хитнула  головою,
-  Ну,  ти,  як  той  магнітофон  завівся,  от  говірливий!    Краще  скажи,  на  драбину  лізеш,  чи  передумав?
Щоб  напитися  води,    Полінка  шмигнула  в  хату.    А  Оля  присіла  на  старий  дерев`яний  диван,  з  різьбленою  спинкою,  що  стояв  неподалік,  під  молодою  грушею.  Сашко,  обійшов    навколог  дивану,  запитав,
-  Оце  хотів  запитати,  де  ви  взяли  такий  дивний  диван?  Весь  дерев`яний,  я  такого  навіть  по  телевізору  не  бачив.
Дівчинка  рукою  взялася  за  спинку,
-  Це  бабусин  мотлох,  тато  привіз  недавно,  говорить  пам`ять  буде.  Вона  ж  померла  два  роки  назад,  добра  бабця  була,  часто  цукерками  пригощала.
 З  хати,  як  біс  із  табакерки,  вискочила  Поля,  розмахуючи  руками,  швидко  вилізла  на  солому,  
 -  Так,  зараз  кілька  хвилин  полежу,  потішусь  і  будемо  носити    солому,  а  то  й  день  пройде,  що  скажемо  татові.
 Олю  з  Сашком  підійшли  до  драбини.  Дівчинка  запитала,
-  То,  що  слабак,  ні?  Лізеш?  Чи  передумав  бути  льотчиком?
Хлопець  топтався  на  місці,
-  Ні,  де  ти  бачила,  ми  чоловіки  ніколи  не  відступаємо,  он  мій  дядько  з  Полтави  вчиться  в  цьому…Чекай  нагадаю…  А,  в  Кременчуці,  в  льотному  училищі,  хвалився,  вже  літав  на  вертольоті.  І  форма,  ну  одяг,  у  нього  класний,  ви  б  бачили.  То  я  лізу  першим,  а  ти  Олю  мене  страхуй,  добре?
 Вона  кивнула  головою.  Сашко    кілька  раз  поглядом  озирнув  все  довкола,  почав  ставати  на  шаблі,
-  Так  один,  два…
 Відразу  його  руки  торкнулася  Оля,
-  Е  ні  !  Стоп!  Я  все  зрозуміла,  чого  ти  рівновагу  втрачаєш  і  чого  сіпає  тобою,  не  рахуй  свої  кроки  й    не  дивися    донизу,  а  тільки  вперед,  зрозумів?
Хлопець  кивнув  головою,  примружив  очі,    рухався  далі,  боявся,  що  не  подолає  висоту.  Хоча  й  не  помітив,  як  вже  був  на  передостанній  шаблі.  Поля,  лежачи  на  соломі  спостерігала  за  хлопцем,  помітивши,  що  майже  досяг  лоджії,  крикнула.  
-  Ну  молодець!
 Він  раптово  здригнувся,  відпустив  руками  драбину,  почав  хилися  в  сторону.  За  мить  Оля  схопила  його  за  футболку  і  вони  відразу  очутились  внизу  на  соломі,  поруч  з  Полінкою.  Сашко,  не  вагався,  зірвався  на  ноги,  став  обтрушувати  з  себе  солому.  Розчервонівся,  в  його  очах    грали  бісики,
-  Ага,  то  я  досяг  висоти,  досяг!  Зумів!  Значить  буду  льотчиком,  буду!
На  все  подвір`я  линув  сміх…  Дівчатка  підморгували  одна  одній.
Вони  і  не  помітили,  як  відчинилася  хвіртка,  зайшла  мама  Сашка.
Вона  не  бачила,  що  сталося,  лише  почула  останні  слова  сина  і  сміх  дівчаток.  Жінка  привітно  посміхнулася,
-  Так  мій  льотчик  –  вертольотчик,  гайда  додому,  обідати  пора!
Дівчатка  переглянулися,    всі    троє  поспіхом  вилазили  з  соломи…
Хлопчик  махнув  рукою,
-  Мені  треба,  ще    два  завдання  з  математики  зробити,  тоді  прийду,  продовжимо  тренування.  Бувайте!
Дві  веснянкуваті  дівчинки,  одночасно  махнули  руками,
-  Бувай  льотчик  –  вертольотчик!
Мило  посміхнулися  вслід  й  відразу    взялися  розстеляти  ряднину,  якою  мали  переносити  солому...
                                                                                                                                                                         06.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2019

Квітень на порозі…

Місяць    Квітень  на  порозі,
Цвіт  фіалок  при  дорозі,
Оченята  сині  –  сині,
Розстелились  по  долині.

Між  берізок,  як  мережки,
Рясти  звісили  сережки,
Вітерець  гойдав  донизу,
Поруч  сіра  гірка  хмизу.

А  в  ній  птаха  гніздо  звила,
Тут  голівку  прихилила,
Он    вся  в  сонячному  блиску,
Жовта  квітка  первоцвіту.

А  вербичка  звеселила,
Діамантами  розцвіла,
Та  й  підморгнула,  вже  квітню,
З  вітерцем    співала    пісню.

30.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2019

Чоловік і пиво / з гумором /

Мала  жінка  гарну    вроду,
Чоловіка  в  нагороду,
Був  такий,  стрункий  він,  славний,
Як  господар…  непоганий.
Для  села  не  було  диво,
Що  занадто  любив  пиво,
Ото  часто,  з  роботи  йде,
Весь  народ  злий,  що  аж  гуде.
Мов  по  черзі  всі  паркани,
Намалює    (дельтаплани),
А  комусь  штахет  зламає,
 Все  сумні  пісні  співає.
Мовить  людям,  пиво  любить,
Часто    жіночку  паскудить,
Скупа  каже,  як  та  злодюга,
Сам    же  точно,  як  волоцюга.
Зі  сльозами  розповідав,
Лиш  її  одненьку  кохав.
Ось  вже  жінка,  цього  разу,
 У  душі  скрила    образу,
Оце    нині  прихопила,
В  магазині  бочку  пива.
Весни  свято  і  жіноче,
Хай  ми  вдвох  вип'єм  охоче.
А  у  бочці  -  десять  літрів,
Зирить  жінка,  очі  хитрі,
-  Ну  вже    будем  святкувати,
Тож,  як  вип`єш,  не  йди  з  хати.
Не  ламай,    оті  штахети,
Розкажи  свої  секрети.
Нащо  людям  брехні  носиш?
Як    у  полі  траву  косиш,
Я    умову  лиш  поставлю,
Вип'єш  миттю,  все  заставлю.
Чоловік  сміється,  зрадів,
Аж  блищить  лисина,    упрів,
-    Оце  добре,  оце  діло,
Обіймав  дружину  сміло.
Ледь  всміхнулась    й  пішла  спати,
Нащо    дурня  нервувати.
Він  допався,  як  до  цицьки,
Кошеням  малим,  до  кицьки,
І  шепоче,  -  Іще  трішки,
На  закуску  взяв  горішки.
Дудлить  з  бочки,  тріщить  пузо,
Ходить  -  плава,  як  той  Крузо,
Акурат,  три  літри      випив,
Ой,  подумав,  мабуть  схибив.
Нащо  бУло  обіцяти,
Тягнув  бочку,  йшов    із  хати.
Ранком    жінка  шмон  наводить,
Паразит  і  де  ж  він  ходить,
На  обійсті  і  по  хаті,
Думки  лізуть,  волохаті.
Де  ж  пропало  її  чадо,
Козу  бачить,  носить  задом,
Наче  вмить  і  ось  вже  впаде,
І  чому  так  дивно  ходе?
У  сарай,    спішить  де  свині,
Йой    в  кориті,    всередині,
Чоловік  спить,  храп  лунає,
Свиню  ніжно  обіймає.
Чи  то  в  сечі,    а  чи  в  пиві,
Аж  прицмокують  щасливі.
Хто  програв,  нині  й  не  знати,
Та  гадала  треба  прати
Тож  не  піде  такий  в  хату,
Як  його  буде  кохати.

13.  03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2019

Все кажуть час в ціні

Стрілка,  стрілку  доганяє,
На  одному  полі,
Більша  меншу  захищає,
Зазвичай  поволі.

Механізми,  батарейки,
Вимір  чАсу-  «тік-так»,
 Ой,  не  вміють  збивать  рейки,
Кудись  часто  спішать.

Захотіли  вертіть  ними,
Як  вперед  -  ненапад,
Це  за  примхами  людськими,
Вже  й  здійснився  напад.

А  народ,  ні,  не  питають,
Цього  хоче,  чи  ні,
Пани  бали  заробляють,
Кажуть  всі  ,  -  Час  в  ціні.

Що  здоров`я,  для  всіх  людей,
На  жаль,  їм,  начхати,
В  них  багато,  іще  ідей,
Більш  грошей  накрасти.

29.03.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2019

Доброта - вона безцінна

                                                   /до  картини/

Життя  вирує….  освітлені  дороги,
І  гул    машин,    аж  нервує,  дуже  страшить,
Знов  не  прийняли,  покинуті  пороги,
В  кожного  серце,  нестерпно,  ой  так  болить.
 
Мідні  паркани,  від  світу  загорожі,
Чаклунство  долі,  десь  щастя  загубилось,
Йдуть  перехожі,  чом  погляди  ворожі,
А  їм  так  жити…  ніколи  і  не  снилось.

Душа  страждає  за  терпке,  гірке  життя,
В  обійми  горне,  хай  доброта  зігріє,
Боже    творіння  теж  бажає  майбуття,
Тепло,  як  сонце,    мрія  в  душах  зоріє.

Люди,    згляніться!  Нині  й  він  не  сирота,
Для  усіх  прилисток  -  дорога  камінна,
Грошей  не  варта,  його  ніжність  й  доброта,
Запам`ятайте,  адже  вона  безцінна!

                                       30.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2019

Йдемо люди вибирати!

Тебе  нічка,  прошу  досить,
Чорні  погляди  кидати,
Хай    світанок,  трави    зросить,
Сон  повернеться  до  хати.

Нехай  сонечко  ранкове,
Промінь  землю,  всю  пробудить,
І  повітрячко,  медове,
Із  омани  нас  виводить.

Всім  придасть,  віри  й  надії,
У  весняний  день,  чудовий,
Та  розвіє  думки  лихі,
Вітерець  стрімкий,  бідовий.

Видатний    день  у  народу,
Йдемо  долю  вибирати,
Тож  за  волю  і  свободу,
Щоб  не  бідкалася  мати!

Та  війні,  вже  край  покласти,
Зустрічати  доньок,  синів,
Збудувати  життя    власне,
Та  не  бачить,  смерть  й  страшних  снів!

Щоб  ніч  тиха,  ясноока,
І  лелеки,  скрізь  по  водах,
Й  веселіше  грала  скрипка,
Добрим  людям,  що  на  Сході.

Чого  ж  нам,  сидіти  вдома!
Тож  у  злиднях,  досить  жити!
Давно  всіх,  вже  взяла  втома.
 Йдемо  дружно  вибирати!

                               20.03.2019р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2019

По траві туман стелився…. ( слова до пісні)

По  траві,  туман  стелився,
Пряний  вечір…  біля  тину,
А  козак,  на  стан  дивився,
Зустрічав  свою  дівчину.

Місяць  сяйвом  засвітився,
Мерехтіли,    зорі  ранні,
Над  рікою,  міст  іскрився,
Вона  в  білім,  кардигані.

Немов  птаха,  як  на  крилах,
Заглядала  в  сумні  очі,
Трепіт  серця,  у  обіймах,
Погуляєм  до  півночі.  

Та  нема,  коли  лебідко,
Стук  копит,  далеко  чути,
Мусю  їхати,  берізко,
Тебе  мЕні  не  забути.

На  коня,  сів  вороного,
Хмара  вмить,  місяць  закрила,
Вона  ж  просить,  лиш  одного,
Щоб  живим  вернувсь,  молила.

 А  в  гаєчку  соловейко,
Співав  пісеньку  журливу,
Ой    давно,  болить    сердечко,
Боже  дай….долю  щасливу.

Йшла  дівчИна  по  місточку,
 Все  ж  надію,  в  серці  мала,
Лежав  місяць,  на  горбочку,
В  смутку  ранок,  зустрічала.

                                 23.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2019

Я такий щасливий!

                                                                   /  віршована  розповідь  /

               Я    народивсь,  коли  сніжок,
Мені  ліпив,  на  поріжок,
Так    біло    –  біло  у    очах,
Ховався  я,  в  старих  мішках.

 Поряд  з  матусею  грівся,
Хай  би  мороз  десь  подівся,
 Мама  шепоче,  вже  весна,
Я  подивлюсь,  яка  ж  вона?

Та  чомусь  став  мокрий  носик,
Мама  гарчить,  -  Чорний  хвостик,
Ти  зовсім  став  -  нечупара!
Злюща,  як  та,  чорна  хмара.

 Та  весь  сніжок,  зранку  розтав,
Я    радо  сонечко  стрічав,
Й  крокусів  синіх,    ясний  цвіт,
Який    прекрасний,  весь  цей  світ!
За  мить  лунав  спів  пташиний,
 Друзям  скажу,  я  щасливий!
                               2018р

Хай  думають

Хай  подумають  загубився,
 А  насправді  ж  я  притомився,
Відпочину,  отут  трішечки,
 Цвіт  крокусів,  наче  свічечки.

У  таночку  по  них  промінці,
Як  приємно,чудово  мені!
От  веснянка,  от  чарівниця,
Хочу  цим,  я  насолодиться.

За  мить  ляжу,  прямо    на  бочок,
Скажіть  вам,  як  оцей  лісочок?
Та  не  заздріть  любенькі  друзі,
Озирніться,  он  по  окрузі.

Квітне  в  сяйві,  рідненька  земля
Вам  зізнаюсь,  що  щасливий  я!

До  картини…

Заховався  у  суцвітті,
Є  краса,  така  на  світі,
Аж  дурманиться  в  голові,
Ну  скажи,  а  як  я  тобі?

27.03.2019р

                                       
                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2019

Який чудовий світ / до картини /

У  яснооких  небесах,
Весна  танок  танцювала,
Тримала  квіти  у  руках,
Під  спів  пташок  розсипала.

Вже  ясне  сонце  тепліше,
 Замайорів    крокусів  цвіт,
І  мені  з  ним    веселіше,
Який  чудовий,  дивний  світ.
(До  картини  песик  в  крокусах)

*****
О,  як  же    добре,  прийшла  весна,
Тут  загублюся,    серед  квітів,
І  я  красивий,  як  і    вона,
Радий,  щасливий,  в  цьому  світі.

***
Грають  у  хованки  діти,
І  я  сховаюсь    між  квіти,
Хай  скажуть  песик  грайливий,
Тож  чому  б  не  порадіти?
З  ними  теж  буду  щасливий.

                                         27.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2019

Ой, як часто буває ( вірш. розп. )

Прокидалося  село,  впали  роси  ранні,
Розлетілися  чутки,  приїхала  пані,
На  крутій  машині,  до  бабусі  Килини,
На  всі  боки  фоткалась,  поблизу  калини.

Гомонять  -    гонорова,  то  ж  була  в  Європі,
Одягла  круті  шорти  емблема  на    *  опі,
І  сама,  мов  краля,  струнка  синьоока,
Багатенька,  хоча  кажуть  і    одинока.

Й  до  Сашка    долетіла,  оця  звістка  нині,
Чого  ждати,  поспішив,  їхав  на  машині,
Але  в  нього,  що  правда,  біленька,  старенька,
Для  села,  ця    підійде,  втішилася  ненька,
Тож  високі  колеса,  горда  назва  «Нива»,
Давно  вийшла    із  моди  та  сім`я  щаслива.

Йому  тридцять    минуло,  а  дівки  немає,
Тож  дрова  рубає,  бо  в  судинах  кров  грає,
Одруживсь,  певно  б  давно  та  вибрать  не  в  змозі,
Як  додому  приведе,  зразу  ж  на  порозі,
Мати  зміряє  до  ніг,  каже  не  підходить,
То  худа,  то  пишна,  ніяк    не  угодить.

Її  гордість  росперла,  пишається  сином,
 Посудачить  вечором,  любила  під  тином,
Все  тлумачить,  молодий,  куди  поспішати?
Щоб  була  гарна  й  гідна,  треба  вибирати,
Щоб  і  хата,    і  в  хаті  й  машина  крутіше,
Ти    у  мене  красунчик,  роздивляйтесь  ліпше.

Ось    так  і  цього  разу,  коли  проводжала,
Придивися  синочку,,  щоб  всім  догодила,
Їхав  й  чув  Винника,  пісні  линуть  далеко,
Бубонів,  -  Їй  все  просто,  а  мені  ж  нелегко.

Вже  напевно  зо  двадцять,    водив  красунь  сміло,
Як  остання  була,    все  село  гуділо,
Сам  директор  колгоспу,  пропонував  доньку,
Аж  до  річки  линуло,  -  Я  не  хочу  Соньку.

І  за  серце  хапалась,  його  ненька  знову,
Як  без  тями  волала  -  Повівся  на  змову,
Батько  хоче  прийняти,  бо  знає  надійно,
Більш  менш  дівка  порядна,  хоче  спать  спокійно.

Мені  ж  зачіска  «каскад»  й  русяве  волосся,
Не  вподобав  зовсім!  Й  на  очі    наче  коса,
Коли  зирить  з  -  під  тишка  й  усмішка,  аж  до  вух,
Ну  жирафа  здалеку,  як  вдягне  капелюх.

Він  під`їхав  до  хати,  де  музика  грала,
На  подвір`ї  Килина  в  мішки  траву  клала,
 ФІАТ,  машина  поруч,  колір  синій  -  синій,
-  Добрий  день,  зразу  чемно  сказав  господині.

Та  привітно    за  хвіртку,    взялася  руками,
Що  Сашко,  напевно  зустрічать  з  рушниками,
І  хліб  -  сіль  подавати,  уже  скажеш  нині,
Прийшов  руку  просити?  Вмить,  гукну  Христині.

-  Я  оце,  -вже  перем’явся  з  ноги  на  ногу,
-  Щось  машина  затихла,  -  утратив  відвагу,
Аж  у  дверях  Христина,  -    фарбована  лялька,
-О,  Сашко…  сонце  моє.  Голівка  біленька,
У  веснянках,  казав,  може  годі  брехати.
Ну,  давай,  не  соромся,  то  ж  заходь  до  хати.

Пора  знову  відновить  приємні  стосунки,
Не  забула  про  тебе,  везла  подарунки,
А  Килина  за  вила,  -    А  я  спішу  в  поле,
Підморгнула  онуці,    обличчя  веселе,
Танцювати  хотілось,  значить  погуляєм,
На  весіллі  вже  скоро,  молодість  згадаєм.

В  хаті  тихо,  привітно,  штори  опустила,
Поглядає  у  очі,  губу  закусила,
-  Приміряєш  сорочку?  Зразу  помиємо,
Чи  за  зустріч,  ми  Шампанське  відкоркуємо?

Христя  сіла,  на  ліжко,  позирає  скоса,
Наливай,  не  соромся,  ледь  зморщила  носа,
Мов    туман  у  голові,  пригадав  той  вечір,
Ой,  та  я  ж,  ще  і  не  пив,  той  згадав,  чай  -    чифір,
Після  гульки  пили,  як  на  ліжко  розлили,
Як  в  гріхові  горіли    і  свічки  палили,
Пусті  келихи  вина,  солод  -поцілунки,
Вже  світало  надворі.  Нащо  обіцянки.

Прокидалося  село,  корова  ревіла,
Гавкав  пес,  чиясь  постать,  хвіртка  заскрипіла,
бурмотів,  Сашко  під  ніс,  у  обіймах    Христі,
-  І  кого,  це  біс  приніс,  -  не  ховав  лютості,
Нишком  зирив  до  вікна,  то  ж  здається  ненька?!
-  Полежи,  зараз  прийду,    моя  дорогенька.

Швидко  вскочив    у  штани,  виходив  із  хати,
Що    це  в  мене  за  життя,  досить  чатувати,
Тут  Килина    курей,  голосно  зазивала,
А  знервована  мати,  руками  махала,
-  Йдемо  синку  додому,  чому  забарився?
Та  я  це,  ну  матусю,  вчора  одружився.

****
Ой,  як  часто  буває,    любов  материнська,
Заважає  так  жити  її  гордість  панська,
Для  двох  шастю  радіти,  наче  перешкода,
А  роки,  вони    ж  біжать  й  відцвіта  природа.

                                                                                                     26.03.2019р.
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2019

Навіщо набрався… / з гумором /

Цілу  ніч  стара  не  спить,  то  ж  все  діда  чатує,
Вже  напивсь,  ото  до  біса,  чи  то  він  жартує,
І  бурчить,-  Я  королем  був,всі  мене  любили
Ой,  напевно  з  розуму  зійшов,  немає  сили.-
І  кричить-"Кохаю",  весь  час,  »Любіть»,  каже»  Любіть»
Ой  боюся,  мене  доведете,  прошу  не  зліть!
Підійти    баба  боїться,  десь  потягне  руки,
Тож  мені,    навіщо  біда,    йому  такі  ж    муки,
Вже  й  ганчірку  на  голову,  із  оцтом  поклала,
Аж  сльозину  проковтнула,  -  Я  ж  тебе  кохала.
В  нього  очі,  як    у  вампіра,  вже  три  дні  поспіль,
Воно  все,  таки  й  нічого,  але  мокра  постіль,
Що  ж  це  буде,  зажурилась,  мочиться  під  себе,
Як  же  я,  сонце,  любенький  проживу  без  тебе?
Ні,-  сказала,  сама  собі,-  Треба  щось  робити,
Що  це  дасть,  ридаю  поруч,  досить  голосити!
За  вікном  весна  надворі,  одягла  жупана,
За  три  ночі,  геть,  зморена,  пішла  наче  п`яна,
Під  черешнею,    близенько,  взялася    копати,
Дід  очунявся  і  швидко,  визирає  з  хати.
Така  справа,  через  вікно,  мов  боїться  вийти,
Це  ж  не  знать,  навіщо  риє  ?  Треба  все  осмислить,
На  лопаті  гойдається,  ледь  видно  із  ями,
-  Тебе  я,  бісову  душу,  поверну  до  тями.
У  вікні  старого  вздріла    і  до  хати  швидко,
Чи  то  він,  чи  хтось  інший,  жаль,  так  погано  видко,
Зчервоніла,  наче  рак,  бачить,  а  він  у  ліжку,
Догори  очі  закатав…  тримавсь  за  рядюжку.
Їй  здалося,  шаленіє,  дригає  ногами,
Став  ричать,  як  той  злющий  тигр,  я  ж  кохав  ночами,
Лиш  одну  тебе,  тепер  мені  риєш    могилу?
Що  радієш,  що  я  оце  нині  втратив  силу?
Пригадай,  як  ти  хворіла….  я  ж  мив,  тобі  ніжки,
Пригощав  у  ліжку  бульйоном..  то  ж  чекай  трішки,
Ти  згадай,  як  смакувала  й  мене  цілувала,
 Іще  милим    й  коханим,  всю  нічку  називала,
Бабця  хитро  зазирнула,  махнула  рукою,
Одна  думка,  каже  друге,  -  Та  біс  із  тобою!
І  погналась  під  черешню,  дід  видить,  знов  риє,
Ледь  -  ледь  дибає  ногами,  в  ліжку  мати  криє,
Дві  руки  поклав  на  груди,  ой  пече  зараза,
Тож  горілки  нема    вдома,  хоча  б  була  брага.
Мать  помру,  коли  не  вип`ю?  Думки,  наче  оси,
Пред  очима  усі  друзі  ,  із  флоту  матроси,
До  подушки  нахилився,  відчув,  мов  болото,
Вмить  раптово,  щось  сіяє,  схожеє,    на  злато.
У  вухах  гуде  і  дзижчить,  то  заграє  скрипка,
То  вовчисько  поряд  виє,  то  сусіда  пика,
Ой  до  чого  ж  я  дожився,  здалось  сам  злякався,
До  вікна,  вже  сів,  дививсь  …    навіщо  набрався?
Скрип  дверима,  вже  старенька,  мило  посміхалась,
От  намучилась,  досить,  дякувати  добралась!
Приховала  наче  й    мілко  та  вийшло  глибоко,
Ти    давай,  вже  піднімайся,  чуєш  лежебоко.
Із  –  за  пазухи    тягнула,  глянула  у  очі
Дід    принишк,  а,  як  угледів,  скам`янів,  у  шоці!
Повну    пляшку  горілки,  поставила  на  столі,
До  стільця,    наче  упала,  -  Ну,  як  там  королі?
Що  сходив,  до    предків  у  гості,  он  похмелися,
Одягай  сорочку    чисту,  давай  поголися,
Це  ж  на  смерть  приготувала,  вже  яма  готова,
В  діда  очі,  аж  на  лобі,  -  Що  ти  чорноброва!
Оце  тільки    полікуюсь,  більш  не  буду  пити
Чесно,  люба,  присягаюсь!  Будем  добре  жити!

                                                                                             22.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2019

Піду в депутати / гумореска /

В  кабінеті,  досить  гучно,  давно  проходить  нарада,
І  сумна  Наталя  Петрівна,  цим  розбіркам  не  рада,
За  пропущення  уроків,  відтепер  догану  має,
Це  чому,  кричить  директор,  усіх  учнів  захищає.
-    Розумію,  це  восьмий  клас,    то  ж  діточки  нині  такі,
Та  вас  хочу  зауважить,  що  стали  занадто  м`які!

Вся  червона,  як  троянда…  -  Та  це  ж  у  мене  лиш  один,
Все  порушує  порядок,  ну,  нашого  завгоспа  син.
-  А  ну  всім,  тут  розкажіть,  щоб  знати,  як  із  ним  вчинити,
Мабуть  досвіду  замало!  Безлад  треба  зупинити!
-  Та  до  школи  він    приходить,  все  залишає  телефон,
На  подвір`ї  сам    гуляє,  скаржиться  заважає  фон.
Оце  класне  шепотіння…дуже  тисне  у  голові,
От  тому    й  записує  в  класі  розмови,  теми  нові.
Та  навчається  ж  непогано,  я  вже  з  ним  розмовляла,
І  сварила,  та  й  ласкаво,  часом    навіть  умовляла.

-Я  вас  зовсім,  не  розумію,-    барабанить  по  столі,
Десятьма  пальцями  директор,  -  То,  що  робити  школі?
За  шкібарки,  візьміть  нарешті,  боятись  нема  чого,
А  пізніш,  буде  нагода,  запросимо  батька  його.
-  Де  ж  він  там,  чи  скоро  буде?  Ви  за  ним  когось  послали?
-  Зараз  прийде,  є  сьогодні,  нині  контрольну  писали.

Стук  у  двері….  відчинились  і  малий  на  зріст  хлопчисько,
Привітавсь  тихенько,  враз  принишк,  видно  на  душі  кепсько,
Потьмяніла  Наталя  Петрівна,  на  неї  дивились,
Все  ж  розмову  почала,  -  Ну    бачиш  до  чого  дожились!

Встав  директор  із  -  за  столу,  -  Що  робити    і  не  знати!
Ти  всю  школу  нашу  ганьбиш!  Може  хочеш,  щось  сказати?
-  Я  ганьбити?  Ну  про,  що  ви?  Погляньте,  он  депутати,
Пропускають  засідання.  Дивно,  а  мене  карати?
Їм  зарплати  і  премії,  я  чесно  скажу  -  захмарні,
Тож  вважаю,  вибачайте,  що  всі  ці  розмови  марні,
І  за,  що?  Я  ж  з  них  беру  приклад.  Всі  карточки  вставляють,
Їм  нічого,  за  це  бачу.  В  цей  час  у  барах  гуляють.
Що  тут  нині  вже  сказати.  І  де  правдоньку  шукати?
 Я  напевно,  як  підросту,  теж  піду  у  депутати.

                                                                                                                 2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2019