Ніна Незламна

Поглянь, як сонечку пливеться

Поглянь,  як  сонечку  пливеться?
Поміж  кошлатих,білих  хмарин,
Прислухайсь  серденька,  як  б’ється,
Порушив  ритм,  блакитний  сатин,
Що  розстелився  в  піднебессі.

Його  мов  держать  диво  -  хмари,
Сіяє  сонце,  мов  сміється,
-Мій  дар  приймайте,  злато  -  чари,
Й  нехай  до  вас,  тепло  проллється,
І  спопеляться  всі  кошмари!
Я  перед  ним,  наче  в  полоні.

Миттєвий  погляд,  вже  не  плине,
І  почуття    зникнуть  холодні,
Бадьора    пісня,  з  лісу  лине,
Птахи  втішаються  погоді.

Живеш,  радій  на  цьому  світі,
Тож  намилуйся,  ще  маєш  час,
Земля  в  травневому  суцвіті,
Її  краса  захоплює  нас,
Дарує  спокій,  щасливу  мить!  

                                     18.05.2023р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023

Давно зустрічали ранки

З  тобою  ранки,  зустрічали  так  давно,
Здіймання  сонця,    надихало  до  життя,
Такого  дива,  не  побачиш  у  кіно,
Вдвох    посміхались,  зловили  пташку  щастя.

О,  небокрай!  Ніяк  очей  не    відвести,
Рожевий  колір  з  жовтим  переливався,,
Сонце  бажало    хмарам  коси  розплести,
Золотий  промінь    настирно  пробивався.

Веселий  щебіт,    нас  зазивав  до  лісу,
Холодні  трави,  підошви  лоскотали,
За  руки  взявшись,  наспівували  пісню,
А  зовсім  близько    цвіркуни  стрекотали.

Квітучий  терен….  духмяність  до  сп’яніння,
Чаклунства  міць,  ті  пристрасні  поцілунки,
Несли  тепло,    ніби  сонячне  пломіння,
Щоранку  наші,  міцнішали  стосунки.

Хочу  зустріти,  шепотіти  –  обійми,
Казковим  ранком,  пригорнутись,  як  дитя,
Вже  більше  року,  жду  закінчення  війни,
Щоб  мир  настав,  пізнали  світле  майбуття.

Без  тебе  ранок  і  не  ранок,  політ  мрій,
Гудуть  сирени,  моя  душа  з  тобою,
У  перемогу  вірю,  знаю  будеш  мій,
Хай  плине  час,  бистроплинною  рікою.

                                                         19.05.2023р
                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023

Пророчі слова ( проза)

                                                                                                                         1
       Весняний  день…    та    погода  нестійка,  небо  в  сірих  і  синіх  хмарах.  
На  часі  в  весільному  вбранні:    алича,  персики,  абрикоси  .Квітучий  сад,    стоять  неймовірні    пахощі.  І    вже  бджоли  тут,  як  тут.То  відлітають,  то  знову  прилітають  -  кожен  позаздрить  їх    природній  працьовитості!
         Неподалік,  на  городі  Поліна  саджає  капусту.  На  якісь  миті  випрямиться,  погляне  на    красу  дерев,  ніжність  пелюсток,  ніби  в  них  шукає  підтримки,  щоб  відволіктися  від  думок.  Її  думки  -  хвилювання  про  єдину  доньку  Марійку.  Через  три  дні    в  неї    день  народження,  чи  цього  року  приїде?  Думки  далеко,  спогади  навіюють  смуток.Краплини  сліз  мимоволі  затримуються  на  віях  та  згодом,  все  ж  падають  на  землю,  чи  на    кофту.
     Перед  очима    картинка,  як    донька  фотографувала  себе    біля  квітучих  дерев.    Сяюче  обличчя,  щира  сонячна    усмішка    зігріває  материнське  серце.  Та  радість  була  недовгою.  Саме  за  рік  до  закінчення  школи    Поліна  зустріла    Максима,  який  з  нею    працював    на  одній  фірмі.  
На  той  час,  уже    минуло    п’ять  років,  як    її  чоловік  розбився  на  автівці.  Сама  не  вірила,  що    в  такому  віці,  ще  можна  зустріти  чоловіка,  в  якого  й  справді  можна  закохатися.  Перед  колегами  свою    прихильність  до  нього  не  приховувала.Через    півроку  після  знайомства,    він    прийшов  з  валізою,  вмовив  її  жити  разом.  Марійка    не  мала  наміру  сперечатися  з  материним  рішенням.  І,  як  дитя,  часто  демонстративно  показувала  на  собі    новий  одяг,  який  їй  придбали.  В  сім’ї    лагідно  й  весело.  Особливо  вечорами,  коли  Поліна  займалася  бухгалтерією,  з  іншої  кімнати  чула  гучний  сміх.  А    часом  і  вереск,  потім    донька  забігала  й  неприховуючи  радості,  збуджено  повторювала,
-Ну  й  дядько  Максим,  ну  й  дядько  Максим.  Мам,  а  він  грузин  чи  вірмен?  Де  ти  такого  відкопала?!    Мені  теж  до  вподоби  прості  й  веселі  хлопці.
     А  матері  тільки  цього    й    треба,  тішилася,  що  все  склалося  на  краще.  Хоча  часто  згадувала  передсмертні  слова  бабусі,
-Я  розумію  в  тебе  одна  дитина  та    ти  ще  сина  будеш  мати.Ти  тільки  не  хвилюйся  за  мене.Прийшов  мій  час  вас  покинути.  Я    іще  скажу  кілька  слів,  але  на  твої  запитання  не    зможу  відповісти.  Ти  не  тримай  при  собі  Марійку,  в  неї  життя  буде  складне,  але  вона  буде  щаслива.  Матиме  гріх  та  ти,  як  мати  маєш  їй  пробачити.  Моя  бабуся  казала,  що  на  нашому  роду    є    прокляття,  тому  іще  замолоду  наші  чоловіки  гинуть.  Раніше  на  війні,  а  в  останні  роки,  розбиваються  на    автівках.  Якось  циганка  і  мені  казала,  треба  відпустити  доньку,  щоби  закінчилося  прокляття.  Але  я  не  наважилася,  як  і  ти  трималася  маминої  спідниці.  Ти  остання,  що  залишилася  без  чоловіка,  а  чи  буде  щаслива  Марійка  залежатиме  від  тебе.Ти  сильна,  все  мусиш  витримати.
     То  були  останні  слова  бабусі,  яка  виховувала  її  з  п’яти  років.  Адже  батьки  Поліни  загинули  в  трагічному  ДТП.  Вона  і  справді,  згадуючи  родину  по-  материнській    лінії,  жахнулася,  бо  й  справді  жінки  залишалися  без  чоловіків.  Але  вони  всі  жили  дуже  далеко,  її    життям  не  цікавилися,  тому  й  вона  не  шукала  спілкування.  

                                                                                                                 2
   В  Марії  нове  життя,  позаду  шкільні  дні,  випускний  бал.  Вона  мала  бажання  навчатися  далі  та    тільки  де  і  яку  мати  спеціальність,  ще  не  вирішила.  
 За  цей  рік  донька  подорослішала,  стала  доволі  замкнутою.  Інколи  Поліна  намагалася  підібрати    ключ  до    її  сердечка,  щоби  поділилася      мріями,  планами.    У  відповідь  тільки    й  чула,  
-Часу  на  роздуми  немає.  Твій  Максим  не  проти,  щоби  я    навчалася  за  кордоном,  тож  думаю  в  мене  все  буде  добре.  Ми  з  тобою  будемо  по  різних  берегах  річки,  я  в  Польщі,  а  ти  тут.  Це  не  так  далеко,  автобусом    їхати    всього    години  три  -  чотири,  не  більше.
     Час  швидко  плинув…  Максим      часто  побував  за  кордоном,  як  і  обіцяв  владнав  всі  справи.  Марія  навчалася  в  університеті,  знімала  квартиру.  Господарка  квартири,  жінка  пенсійного  віку,  в  минулому  вчителька  польської  мови.  По  поверненню  додому,  Максим  задоволено  розповідав,  як  йому  повезло  знайти  квартиру,
-Ну  я  думаю,  ти  будеш  задоволена.  Господарка  квартири  допоможе    Марії  вивчити  іноземні  мови  та  й  так  обіцяла  допомогти.  Вона  на  пенсії,  в  ліцеї  викладала  польську  і  англійську  мови.  Хай  навчається,  а  за  фінанси    не  хвилюйся,  в  мене  є  заощадження,  потягнемо.
   Не  пройшло    й    місяця….  одного  вечора  Поліна  невесело    зустріла  чоловіка.    Як  було  не  помітити  її    хвилювання,  адже    обличчя,    то    блідло,  то  пашіло  рум’янцем.    В  душі  тривога,  щось  сталося,    може  щось  з  Марією?    Та  за  мить  цю  версію  відкинув,  не  пройшло  й  години,як  спілкувався  з  нею.  В  цей  час,    дружина  на  стіл  розставляла    страви.    Максим  підійшов  ззаду,  обома  руками  пригорнув  до  себе,
-Ану  дай  мені  свої  стиглі  вишеньки,  хай  я  пригублю.
Вона    різко  повернулася,    її  вії  тремтіли,  прикриваючи  збентежений  погляд,
-Ой  Максе,    до  цілувались,  натішилися  коханням.  
Все  ж  його  губи    ніжно  торкнулися    її    красивої  шиї,
-Ну  –  ну,    розповідай!  Ану,  що  такого  сталося,  що  я  не  знаю?
Різкі  рухи  руками,  враз  розширюються  зіниці,      знервовано    на  собі  обома  руками    гладила  фартух,
-Я  вагітна!  Розумієш,  я  вагітна!
Раптова  його  усмішка  згладила  її  пил.  Не  зводячи    з  неї  очей,    перехопив  її  руки,  приклав  до  свого  обличчя,
-  Ану  подивися  мені  в  очі.Так  це  ж  прекрасно!  Хіба  не  можна  нам  мати    дитину?  В  чому  справа?  Я  вважаю  поки  Бог  дає  дітей,  треба  їх  виховувати,  продовжувати  рід.  Ми    доволі  молоді,    ще  спроможні  виховати    й  не  одну  дитину.
Вона  здвигнула  плечима  так,  ніби  хотіла  щось  сказати  та  його  манливий  тон  відразу  змінився  на  грубуватий,
 -  І  так,      щоби  я  більше  не  чув  ніяких  розмов!  Тим  паче  про  аборт!    Ти  знаєш  до  якої  сім’ї    я  належу,    в  нас  це  заборонено!  
     Цей  вечір  їй  надовго  запам’ятався.Тут  і  зізнання  в  коханні,  поцілунки  й  умовляння,  а  згодом  і  погрози  .Скріпивши  волю  в  кулак,  мусила    змирилася  з  його  рішенням,  під  серцем  носила  хлопчика.
   З  донькою  спілкувалася  по  скайпу.  Помітила,  як  її  дівчина    розквітає  квіткою,  подорослішала.  Але    чомусь  майже  завжди  розмови  були  короткі,  тільки  про  стан  здоров’я    та  про  навчання.  Донька  весь  час    попереджала,  що    не  варто  витрачати  час  на  пусті  балачки,  треба  більше  уваги  приділяти  навчанню.  Інколи  Поліні  здавалося,  що  вона  просто  уникає  довгого  спілкування,  тому  й  сама,  довгий  час  соромиться  зізнатися  про  вагітність.  Та  якось  у  роздумах  вирішила  –  Як    народжу  тоді  й  скажу,  нехай    для  неї  це  буде  сюрпризом.  Її    заспокоювало,    що  Максим  часто  їздив  за  кордон,  доньку  забезпечував  усім  необхідним.  Подумки  вмовляла  себе  -  Коли    жінка  в  надії,  заради  дитя,    основне    мати  спокій  і  вірити,  що  все  буде  добре.
     Максим  крутився,  як  білка  в  колесі.  Тільки  й  розмов  про  роботу,  що  відбувається    на  фірмі  та  про  нові      договора,які    змушують    часто  побувати  за  кордоном.
                                                                                             3
 Одного  разу  Максим  приїхав  з  Польщі  дуже  виснажений.  Лиш  переступивши  поріг,  кинув  сумку,
-Люба,  я    не  голодний  та  майже  дві  доби  не  спав,  йду  в  ванну.  Ти  мої  речі,будь  ласка,  закинь  у  пральну  машину.  
Оце    сюрприз!  Такого  іще  ніколи  не  було,.  Приїжджаючи  з    відрядження,  він  завжди  сам  давав  раду  своїм  речам.  Згодом,  Поліна    кидаючи    сорочку  в  пральну  машину,    помітила,  як  впав  на  підлогу  шматок  паперу.  Поспіх  хотіла  викинути,  але  передумала.  -Напевно  записка,  цікаво,  ще  й    якоюсь  іноземною  мовою.
   Жіноча  цікавість  завжди  перевершує    сумніви..  За  мить    приховала  її,  вирішила,    при  нагоді,    знайде  перевод  в  інтернеті.
Через  пару  днів,    вона  і  справді    знайшла    перевод-  «    Брате,  не  хвилюйся  в  неї  все  нормально.  Їй  народжувати    через  п’ять  місяців.  Я  загубив  телефон,  коли  придбаю,    тоді  сам  перезвоню..»
 Брате  -  задумалася  Поліна.  Але    ж  ніколи  ніякої  мови  й  не  було,  що  в  нього  в  Польщі  є  брат.  Згадавши,  як  з  ним  познайомилася,  як  він  залицявся  до  неї,  приносив  подарунки,  зрозуміла,  що  про  нього  майже  нічого  не  знає.  Оце  так  закрутив!  Тут  же  заспокоїла  себе  -  Але  маю,  що  маю,  віддаю  себе  долі,    нехай  вона  вирішує,  як  буду  жити  далі.  Основне  для  мене,  це    народити  здорового  сина.
   Пройшов  час…  Поліна  народила  славного  хлопчика.  Чорнявого,  як  чоловік,    але  з  блакитними  очима,  які  успадкував  від  неї.  Щастю  не  було  меж,  чоловік  майже  щодня  приносив  квіти  часто  балував  золотими  прикрасами,  щоразу  підкреслюючи,
-Це  тобі  за  сина!  Я  маю  спадкоємця,  це  моя  надія  і  гордість.
 Минув  лише  тиждень,  Максим    привів    помічницю  в  дім,  щоб  долучилася  до  робіт    в  господарстві.  А  вона,  щоби    при  змозі  знаходила  час  для  відпочинку  та    більше  уваги  приділяла  вихованню  сина.
   Її    здивувала    реакція  доньки,  вона  доволі  спокійно  відреагувала  на  новину,  що  має    брата.  Її  сухий  текст  вітання  складався  лише  з  кількох  слів,    ні  радості,  ні  здивування.  Цим,  на  якийсь  час,  спровокувала  задуматися  -Може  Максим  їй  сказав?  Але  довго  про  це  думати  не  довелося,  син  кричав,  наполягав,  щоб  його  погодували.
Марія  ж  повідомила,  що  на  канікули  не  приїде.  Є  деякі  предмети,  які  треба  підтягнути.    Запевнила,  що    в  неї  все  гаразд,  усім  забезпечена,  тож  хвилюватися  не  варто.  Наостанок  заспокоїла,  сказала    трохи    веселіше,
-Мамо,  я  ж  недалеко,часто  спілкуємося.  Нас  роз’єднує  річка  Південний  Буг.    Вода  в  ній    чиста,  аж  видно,  як  плавають  рибки,  так  і  в  мене  все  добре.  Ми  з  тобою  просто  по  різні  береги,  не  сумуй.  В  тебе  зараз  клопоту    вище  даху,  тож  шануйтеся!  Па-па!
Після  розмови  Поліна  пригадала,  як  вони  з  донькою  гуляли  біля  річки,  слідили  за  зграйками  маленьких  рибок  у  воді.  Її  усміхнене  обличчя,  сяючі  оченята,  в  яких  раз  -  у-  раз  з’являлися  зоринки.
Де  ж  тут  не  скотиться  сльозина.  Материнська  душа  весь  час  піклується  про  дитину,  сумує  за  своїм  чадом.
   Якось  Поліна  запитала  чоловіка,  може  він  доні    проговорився    про  її  вагітність.  Але    він  відразу,  взяв  це  запитання  на  багнети,
-Ти    мені  не  довіряєш?!
Та,  як  можна  було  не  повірити!    Адже  тільки  про  щось  слівце  замовить,  як  уже  все  жадане  з’являється  в  домі.
             Поліна  марно    надіялася  на  приїзд  доньки  на  її  день  народження.  Лише  за  день  попередила,  що  не  приїде,  адже  кінець  навчального  року.  В  навчанні  дуже  щільний  графік,  що  навіть  й  пару  годин  не  можна  пропустити.  
     Артур  підростав  на  радість  батькам.  Але  Поліна    перед  донькою  відчувала  провину.  –  І  я  не  поїду  з  дитиною,  і  вона  не  хоче  хоч  на  пару  днів  приїхати.  Нехай  би  уже  приїхала,  наговорилися  би  вволю,  на  душі  би  полегшало.    Що  по  скайпу,  якби  ж  насправді  пригорнути,  як    у  дитинстві,    поряд  побачити  світлі  оченята,  любиму  усмішку.  
   Всі  дні  і  ночі  Поліна    присвячувала    сину.  Максим,  то  пізно  приходив  з  роботи,  то  знову  їздив  за  кордон.  Інколи,  уже  по  приїзду  з-за  кордону  не  пізнавала  чоловіка,  то  був  ласкавий  і  голодний  до  жіночої  ласки,  тепер  же  дуже  змінився.  Та  все  ж  ніби  умовляла  свою  душу  –  втомився,  поїздки  виснажують.І  відразу  підбадьорювала  себе  –  нехай  і  без  любовної  близькості,  але    ж    засинає  в  моїх  ніжних  обіймах.
                                                                                                           4
     Минуло    два  роки…  тепер  Поліна  по  господарству  справлялась  сама.  
Артурчик  підріс,  вона    все  частіше    з  чоловіком  заводила  розмову  про    доньку.
 -Ну  вона  зайнята,    кажеш  їй    навчання  важко  дається,  але  ж  хоч  на  два-  три  дні  можна  приїхати.  Наш  синок    підріс,  може  ми    до  неї  з’їздемо?
-Ні-  ні,    тільки  не  зараз,  мені  зараз  не  до  цього  та  й  з  фінансами    туго.
Чи  тобі  мало  того,  що  ти  спілкуєшся  по  скайпу?  Це  ж  такі  витрати,  поїздка,  готель.  Тим  паче  кажуть  уже  в  Європі    зафіксували  «ковід»,  є  смертельні  випадки.  Нам  ризик  ні  до  чого,  треба  просто  перечекати.
 А  «ковід»  прийшов  і  в  Україну,    і  насправді  змінив  життя.  Тепер    про  поїздку  ні  слова.  Материнське  серце  весь  час  у  тривозі  й  напрузі,  як    же  там  Марія,  вона  ж  одна?
Донька  ж  запевняла,  заспокоювала    її,
-Мамо,  видно    нам  так  судилося,    бачиш  що  коїться,  ніби  наша  річка  замулилася,  тому  й  бере  жура.  А  «ковід»    це  не  іграшка,  вмирають  люди.  І  нам  треба  берегтися.  Це  все  ж  колись  закінчиться,  тоді  й  побачимося.  Чи  я  до  вас  приїду,  чи  ви  до  мене.
Два  роки  поспіль  у  напрузі…  але  доля  дала    шанс    на  життя.  Їх  сім’ю  «ковід»    обійшов  стороною.  Максим    задоволено  позирав  на  сина,
-  Мій    син,  як  міцний  горішок,  наша  кров!  Молодець!
Поліна  дивилася  на  чоловіка,  раділа,  що  все  добре.    З  донькою  спілкуватися  по  скайпу  ніби  й  звикла,  але  часто  снилися  дивні  сни,  в  душу  підкрадалась  тривога.  Марія  уникає  розмов  про  особисте  життя,  щоразу  підкреслюючи,  що  треба  вчитися.  Звичайно  її  це  насторожило.  І  на  личку  славна,  ніби  й  характер  має    спокійний,  чому  ж  сама?  Після  думок  посміхнулася,    мабуть  все  добре,  була  худенька,  як  тростинка,  тепер  же,  як  розквітла  троянда.  Та  ось  уже  скоро  закінчить  навчання,  знімуть  карантин,    повернеться  додому,  в  купі  таки  легше  вижити  і  на  душі  буде  спокійніше.
   Минуло    півроку…
 Початок  осені  не  часто  балував  дощами,  але  небо  майже  щодня    густо  вкрите  сірими    хмарами.  За  вікном  вечоріло…    вітер    раз  –  у-    раз  зривався,  хилив  дерева,  ніби  намагався  з  них  зірвати    листя.
 Максим  збуджений  повернувся  з  роботи,  тільки  й  встиг  за  собою  зачинити  двері,  
-Полю,  дякувати  Богу  «ковід»  майже  минув,  ми  можемо  поїхати  в  Польщу.  І  не  тільки  в  гості,  а    й  на  постійне  проживання.
 Від  несподіванки,  вона  ,  як  стояла  біля  крісла  так  відразу  й    присіла  на  нього.  Їй  хотілося  сказати  -Оце  так  новина,  як  сніг    серед  літа.  Але  побачила    його  обличчя,  покрите  червоними  плямами,  зрозуміла,    краще  промовчати.
В  цей  час,    син  за  столом  грається  машинками.  Побачивши  батька,  кинувся  до  нього,
-Тату…    тату,  подивися  які  в  мене  нові  є,  це  ми  сьогодні  з  мамою  в  магазині  купили,  я  сам  вибирав.
Син  у  обіймах  батька  отримав  шоколадку,
-Ось    тримай!  Молодець!  Іди  в  кімнату,  подивися  мультики.
Малий    посміхнувся  й  бадьорим  дзвінким  голосом  сказав,  
-Дякую!  Це  якась  новенька.  Я  таку  ще  не  їв!
За  мить  крутнувся  й  зник  у  своїй  кімнаті.
   В  розмові  з  чоловіком,  Поліна  зрозуміла,  що  він  давно  про  це  мріяв.  Адже  його  запросили    на  роботу  в  Польщі,  яка  пов’язана  з  його  фірмою  де  він  нині  працює.Воно  би  й  порадіти,  адже  буде    недалеко  від  Марії,  але  переслідував  страх.  Вона  ніколи  не  була  за  кордоном,  не  знала  англійської  мови    і  це  її  лякало.  Після  довгої  розмови    все  ж    погодилася  на  переїзд,  тільки  за  однієї  умови,  що  будинок  здадуть  в  оренду.  
   Та  не  так  швидко  все  вирішується,    на  оформлення  документів  пішло  майже  три  місяці.  За  цей  час  Максим  став  більше  приділяти  уваги  сину,  навчав  його  турецької  мови.  Поліна    дивувалася,  але  не  заперечувала.  Тільки  порадила  ,  -Краще  б  ти  з  ним  англійською  спілкувався,  кажуть  в  розмові  легше  навчитися.
   В  Польщі,  до  Різдва    наряджали  ялинки,  а  їх  сім’я  готувалася  до  від’їзду.  Вона  дивилася  на    валізи,  на  рідні  стіни  будинку,  по  щоках  котилися  сльози.Так,  погодилася  на  переїзд,  але  під  серцем  щеміло,  свій  дім,  є  свій,  а  чужина,  є  чужина.  Вона  згадувала  слова  бабусі  »  Ти  не  тримай  біля  себе  Марійку….  Але  ж  я  не  тримала  та    доля  знову  зводить  нас  докупи.  Та  й  іще    одне  ніби  підштовхувало  поїхати,  як  можна  швидше.Вже  занадто  багато    пліток  приносив  чоловік,  що  росія  може  почати    війну.  Важкі  думки  про  майбуття.  Їй      ніяк  не  вдавалося  зрозуміти  чоловіка,  його  ніби  підмінили,  Щодня  в  чудовому  настрої,    веселий,  жартівливий  й  дуже  уважний.
                                                                                                     5
       Веренниця  автобусів  покинула  кордон.
Максим  дуже    тихо  розмовляв  по  телефону,  вона  не  знала,  хто  дзвонив  та  все  ж    почула    чоловічий  голос.  Сину  ця  розмова  не  завада,  він  солодко  спав  у  нього  на  руках.    А  вона    всю  дорогу  уважно    дивилася  у  вікно.    Хвилювалася,  їй  часом  хотілося  заплакати,    в  горлі  тиснуло,  але  думка  про  зустріч  з  донькою  придавала  сил,  зігріває  душу.  І    хвилювання  поступово  відступало.
   На  них  уже  чекала  автівка…  Максим  трохи  знервовано  привітався  з  водієм,
-Ти  знаєш  куди  везти,то  ж  поїхали!
Той  йому  щось  сказав  іноземною  мовою  й  косо  зиркнув  на  Поліну.
Чоловік    поклав  руку    на  його  плече,  сказав  трохи  обурено,
-Твоє  діло  виконувати!  
 Поліна  міцно  тримала  сина  за  руку,  але  він  весь  час  хотів  звільнитися,  озирався  на  всі    сторони.
-Мамо-  мені  вже  це  все  так    набридло!  І  я  їсти  хочу!
-Ну,  що  ти  мій  соколе,  синку!  Сідай  в  автівку!За  пів  години  ми  будемо  на  місці,  -    поспішив  сказати  Максим,  сідаючи  на  переднє  сидіння.
Поліна  бачила  незадоволеність  чоловіка,  але  в  чому  справа  запитати  не  насмілилася.  Звичайно,  клопіт  переїзду,    дорога,    виснажує    нервову  систему,  тож  треба  набратися  терпіння.  Вона  тільки  інколи  звертала  увагу  на  будинки,  весь  час  думками    про    зустріч  з  донькою.  Дивно,  а  чому  вона  нас  не  зустріла?  В  її    голові  думки,  як  морські  хвилі,  то  напливали,  то  відпливали  і    поступово  десь  загубилися.
Автівка  під’їхала  до  двоповерхового  будинку…    Максим  запитав,
-Поліно,  думаю  дорогу  нормально  перенесла.  При  зустрічі  з  Марією,  прошу  не  накручуй  себе,  не  плач.  Бачиш  все  добре,  то  ж  не  варто  ятрити  душу.Ви  зараз    в  будинок  підете,  а  я  приїду  через  пару  годин.  Думаю  вам  удвох  буде  про  що  поговорити.
   Їм  назустріч  з  будинку  йшла  жінка,  років  п’ятидесяти,
-Вітаємо!  Рада  вас  бачити,  я  покоївка  Валерія.  Запрошую,  проходьте!  
 -  Отакої!-    ледь  не  вирвалося  з    уст  Поліни  -.У  Марії  покоївка?
Артур    зацікавлено  роздивлявся  навкруги,-  Ого,  а  будинок  два  поверхи  має!  Мамо,  ми  тут  будемо  жити?
-Потім  синку,  потім.  Пішли,  я    про  все  тобі  потім  розкажу.
Марія    уже  чекала  біля  вхідних  дверей,  поруч  стояла  дівчинка,  на  вид  майже  такого    віку,  як    її  син.  Поліна  тільки  й  встигла  помітити,  що    в  дівчинки    чорне  волосся,  як  її  обійняла  Марія,  поцілувала  в  щоку,
-Мамо…    мамо!  Я  така  рада  тебе  бачити.
 І  тут  же  звернулася  до  покоївки,
-Валеріє,  заберіть    у  них    одяг    і  проведіть  у    гостьову  кімнату.  
Артур  стояв  біля  них  і  тупо  дивився  на  дівчинку.
Вона  ж    лукаво  зіщулилась  до  нього,  посміхнулася,
-То  це  твоя  мама?  А  мені  вона  бабуся,  так  моя  мама  казала.
Почувши  ці  слова  Поліна  лень  не  втратила  свідомість.  Її  обличчя  враз  пополотніло,  очі  виражали    недовіру  й  розпач.  Валерія    ж  відразу  забрала  дітей,  повела  в  іншу  кімнату.  За  мить  Марія    посадила  матір  на  крісло,  заспокоїла,  дала  випити  валеріанових  крапель.
На  кілька  хвилин  запала  тиша.
                                                                                                                             6
     Поліна  не  могла  стримати  сльози,  які  котилися,  як  горошини.  Марія,  розуміла  матір,  дала  час  заспокоїтися,  пригорнула  до  себе,
-Мамо,  пробач!    Не  хвилюйся,  у  нас  все  добре.  У  тебе  є  онучка  Джан,  ти  пробач,  що  я  мовчала.  Але  я  навчалася  і  отримала  диплом,  ти  ж  цього  хотіла.
-Марійко,  це  ж  як  воно  сталося,  скільки  дівчинці  років?    Що  твоїй  доні  батько  Максим?  Чи  я  не  так  зрозуміла?
-Мамо,  Зараз  приїде  Максим,  пообідаємо,  погодуємо  дітей.  Потім  ними  Максим  займеться,  от  тоді  ми  і  поговоримо.  Я    відповім  на  всі  твої  запитання,  ти  тільки    не  хвилюйся.
   В  доволі  просторій  столовій  кімнаті  за  столом  зібралися  майже  всі.  Після  сервирування  столу  Валерія    розставила  тарілки  з  холодними  закусками.  І  відразу  ж    в  широкому  блюді  принесла  голубці.  По  кімнаті    рознісся    пахучій  запах.
 Діти  позирали  на  страви,  шепотіли.    Поліна  вкотре  позирала  на  двері,  адже  Максим  уже  приїхав,  з    хвилини  на  хвилину  мав  приєднатися  до  обіду.
 Нарешті  двері  відчинилися,    швидкою  ходою  в  кімнату  зайшов  Максим.  Трохи  схиливши  голову,  оцінюючи  поглянув  на  всіх,  весело  заговорив,
-Усім  смачного!  –  поспіх  присів    на  стілець,  між  Поліною    й  Марією,  запитав,
     -  Ну,  як  ви  тут,  все  нормально?
Чомусь  ніхто  не  наважився  відповісти.
   Здвигнувши  плечима,    Артур  здивовано    подивився  на    маму,  кліпнув  очима  й  відповів,
-Нормально,    на  тебе  чекали,  давайте  їсти,    я  після  соку,  іще  більше  їсти  захотів,  он  голубці  такі  пахучі,  аж  слинка  потекла.
За  столом  ніяких  розмов,  всі  насолоджувалися  стравами.
     Після  обіду,  першою  з-за  столу  встала  Джан,  звернулася  до  Максима,
-Тату,  ти  нову  ігру  мені  привіз?
Поліна    на  якусь  мить  завмерла,  її  обличчя  почервоніло.  У  горлі  стискає,  в  душі  вирувало  цунамі.  Їй  би  шулікою  стати,  зірватися    з  місця  і  руками,  як  кігтями,  схопити    його  за  волосся,  ніби  за  пір’я.  Чи  так  притиснути,  щоби  й  дух  з  нього  вийшов.  В  грудях  вогонь,  по  жилах  кипіла  кров,  міцно  стиснувши    кулаки,  все  ж    спромоглася  не  зірватися.  Раптово,    її    доволі  грубий  голос    привернув  увагу,
-Води….  дайте  мені  води!  
Й  майже    відразу  ж    тихіше,
-Будь  ласка  ….  води.
Максим  відразу  подав  келих  з  водою,  нахилившись,  прошепотів  на  вухо,
-Я  розумію  тобі  важко.Та    дуже  тебе  прошу  давай  потім,  без  дітей      поговоримо.
За  декілька  хвилин  діти    побігли  в  ігрову  кімнату,    він  поспішив  за  ними.
                                                                                                                               7
   Валерія  прибирала  зі  столу…  Поліна  з  донькою,  в  одній  із  кімнат  вели  розмову.
-Мамо,  я    в  тебе  хочу  попросити  вибачення,  але  я  покохала  Макса,  як  тільки  він  до  нас  прийшов.  Розумієш,  я  й  досі  його  кохаю,  не  дивлячись,  що  між  нами  різниці    шістнадцять  років,  він  для  мене  все,  розумієш  все.  Ти    не  подумай  він  мене  не  брав  силою,  я  сама,  розумієш  сама  захотіла  близькості.  Коли    я  їхала  на  навчання,  уже  знала,  що  вагітна.  Він  мене  носив  на  руках,  благав  тобі  не  повідомляти,  адже  ти  теж    уже  носила  дитя.  В  його  брата  дві  доньки,а  знаєш,  яка  в  них  цінність  мати  сина.  От  він  і  вмовив  мене  трохи    відтягнути  час.  Я  народила    дівчинку,  але  він  мене  не  розлюбив.  І  от  я  знову  під  серцем  ношу  дитя,  тепер    у  нас  буде  хлопчик.
-А  я  тішилася,  думала,  розквітла  моя  доня,  а  ти  вагітна.  
-Ти  хотіла,  щоб  я    вивчилась,  отримала  диплом,  я  його  маю.  Та  не  думаю,  що  буду  працювати,  тим  паче    зараз.  Розумієш,  він  би  відразу  приїхав  до  мене,  але  ж  твоя  вагітність,  порушила  наші  плани.  Ти  не  хвилюйся,  він  не  покине  Артура.  В    їх  сім’ї  дітей  не  залишають.
       Поліна  слухала  і  не  вірила,  що  це  все  відбувається  з  нею.  Їй  би  хотілося,  щоб  це  було  сном,  але  ж  …
 Марія  торкнулася    її  плеча,
-Мамо  ти  мене  чуєш?
-Так  доню,  чую  і  дивуюся.  Чому  я  не  помітила  нічого,  мабуть  теж  була  засліплена  його  піклуванням.  Та  знай,  я  йому  сина  не  віддам.
-Ммо,  про  що  мова?У  тебе  його    ніхто    й  не  забиратиме.  А    щодо  фінансування  не  хвилюйся.В  них  багата  родина    живе  в  Стамбулі.  Вони  один  одному  допомагають,  усі  в  сімейному  бізнесі.  Там  такі  статки,    усім    довіку    вистачить.
-Звичайно  багатство  то  добре  та  чи  будеш  щаслива?  
-Мамо,  в  нас  плани    переїхати  жити  в  Стамбул,  я    там  уже  була  два  рази.  А  цей  будинок  залишимо  Артуру.    Якщо  захочеш  жити  тут,  то  це  на  краще,  будемо  частіше  бачитися.
Поліна  заговорила  крізь  сльози,
-Частіше  бачитися?  Ти  казала  нас  річка  роз’єднує,  через  скільки  років  обійнялися.    Як  поїдеш,  нас  розділить  море.  Ой,  доню,  послухай,  я  не  можу  зрозуміти,  а  ти  з  ним  у  шлюбі,  чи  як?
-Заспокойся!  Ми,  як  їхали  в  Стамбул,  тут  взяли  шлюб.  Максим  все  владнав,  щоби  там  не  було    ніяких  запитань.  Нас  зустрічала  вся  родина,  музики,  гучне  застілля,    вітання.    
-Почекай  ,  а  коли  це  було?
-Я  місяць  провчилася  і  ми  поїхали.  Макс  настояв,  щоб  поки  не  було  видно  вагітності.
-Ой,  доню  -  доню  і  ти  мовчала!    Ой,  я  нікому  не  потрібна,  нікому.
-Так,  давай  заспокойся,  в  тебе  є  син  -  це  твоя  надія.  Надія  на  краще,  мамо.  А  в  сина  є  батько.  Знай    ми  тебе  одну  надовго  не  залишимо.  Ось  Новий  рік,  відсвяткуємо  разом,  а  там  і  весна  не  за  горами.  Але  народжувати,  я  поїду  в  Стамбул.  Покійний  дід  Максима  залишив  у  спадок  добротний,  великий    будинок.Тож  житло  матимемо  і  люди  там  добрі,  дружні,  думаю  все  буде  добре!
-Ой  доню,  люди  різні  є  і  в  нас,  і  скрізь.  То  добре,  що  Максим  має  заощадження.Ти  сама  вибираєш  шлях  у  житті.
-  Так  мамо,  сама.  А  ти  сама  рішай,  як  тобі  краще.  Чи  тут,  чи  з  нами,  чи  мене  відпустиш?
-Відпустити?!  Ти  так  говориш,  як  колись  бабуся    мені  казала.  Її  слова  ніби  пророчі.  Не  знаю,  як  вона  знала,  що    мені  прийдеться  робити  вибір.
-  Що  за  слова,  мамо?
-Слухай  доню,  мені  треба  подумати,  побути  самій.
-Добре!  Та  я  хочу  сказати,  чула  розмови,  що  з  Росією  назріває  новий  конфлікт.  Думаю,  зараз  краще    тобі    додому  не  повертатися,
принаймні  до  весни,  а  там  сама  вирішиш.  Знаю  тебе  Максим    буде  просити    щоб  не  їхала.  Він  теж  хоче  приймати  участь  у  вихованні  сина.
-Дитино!  Ти  чуєш,  що  говориш?  Ви  ж  думаєте  жити  в  Стамбулі.
-  Так  мамо,  але  їх  фірма  і  тут,  і  в  Стамбулі,  і  в  Україні.Тож  ,хочеш,чи  не  хочеш  та  він  буде  бачитися  з  сином.
-  Добре  доню!Залиш  мене  одну,  це    все  важко  сприйняти,  треба  добре  подумати,  як  мені  бути  далі.  
                                                                                                         8
     Тільки  Марія  вийшла  з  кімнати,    в  дверях  уже  стояв  Максим,
-Поліно….  пробач!  Ти  гарна,  мудра,  добра  жінка.  Але  Марія  мені  засліпила  очі….
   Розмова  тривала  майже  годину.    Він  вийшов  від  неї  розчервонілий,  збуджений.  Вона  з  душевним  болем  згадувала  деякі  моменти    спільного  життя,але  без  крику  і  нарікань.  Розуміла,  це  збуваються  слова  бабусі,  тож  має  відпустити    їх  обох.  Роїлися  думки  -Що  ж  я  за  мати?  Яка  ж  мати  стане    руйнувати  життя  доньки?  Відпустити,  хай  і  занадто  боляче    сприйняти  цю  зраду.  Але  вона  ж    має  бути  сильнішою,  бо  вона  мати.  А  кожна  мати    хоче  бачити  доньку  щасливою.Тільки  так  і  не  інакше.  
   Доволі  швидко  пролетіли  два  тижні.    Традиційне  святкування  Різдва  позаду.  -  Тож  уже  треба  повертатися  додому-    вкотре  думала  Поліна.  Донька  ж  наполягала,  щоб  іще  побули,  хоча  би  до  восьмого  березня.  Просила  звернути  увагу,  як    один  до  одного  звикли  діти.  Вони  і  справді,  дружно  гралися,  мали  однакові  бажання  чим  зайнятися,  зранку  до  вечора    -  нерозлийвода.  Вечори  проводили  з  Максимом,  який  обох  навчав  турецької  мови.  Поліна  з  Марією  інколи    ходили  в  кав’ярню,  попити  кави.  Марія    запрошувала  матір,  як  подружку,
-Пішли  мамо,  на  людей  подивимося    і  себе  покажемо.Не  варто  всі  дні  проводити,  як  у  якійсь  колбі.  Ми  маємо  час  для  відпочинку,  то  ж  ловимо  шанс,  насолоджуємося!
Минув  час….
Звістка  про    війну  Росії  проти    України  схвилювала  весь  світ.  Звичайно  Максимова  фірма  в  Україні    призупинила  свою  діяльність.  Хоча    в  Польщі,  ще  трохи  було  роботи,  але  Максим  і  Поліна  мали  настрій  їхати  до  Стамбула..  
-Я  там  зараз  нужніший,  повторював  Максим.
Поліна  ж  часто      сиділа  біля  телевізора    і  плакала,  просто  плакала.  Від  подій,  які  були  в  Україні.  Їй  просто  в  голові  не  вкладалося,  як  це  можна  в  двадцять  першому  столітті  почати  війну.  Заради  чого?  Від  хвилювання  думки  розсівалися,  не  знала  що  робити.
Одного  вечора    Марія  присіла  на  диван    біля  матері,
-Думай,  не  думай  мамо,  а  вихід  один.  Ти  або  з  нами  їдеш,  або  залишаєшся  тут.  Думаю  ти  поступив  мудро,  навіщо  Артурчику    бачити  жахи  війни?  Хоч  і  далеко  від  сходу  й    Києва,але  ж  сучасні  ракети  долітають  і  на  далекі  відстані.  В  тебе  виходу  немає,  вирішуй,  за  два  дні  ми  виїжджаємо  до    Стамбула.  Моя  порада,залишайся  тут.Тим  паче  Валерія  буде  з  вами  і  за  гроші  не  хвилюйся.  Максим  пообіцяв  всім  необхідним  буде  забезпечувати,  тут  же  є    бізнес,  тож    часто  буде  в  Польщі.
Поліна  обійняла  доньку,  розплакалася  на  її  грудях,  у  захлип,  тремтячим  голосом,
 -Ти    моє  раннє  сонечко,  мені    занадто  боляче,  важко  тебе  відпускати,  але  я  маю  це  зробити.  Їдьте,  не  хвилюйтеся.  Дякую    вам  за  допомогу.  Максиму  дякую  за  сина.  Він  є  продовженням  мого  життя.  Напевно,  за  нас  все    вирішила    доля.    Так  мало  бути  донечко,  так  мало  бути….
 Через  два  дні    на  авто  приїхав    Максима  дядько  -  Мустафа.  Чоловік,  на  вид  років  п’ятидесяти,  зацікавлено  поглянув  на  Поліну,  звернувся  до  Максима,
-Ну-  ну!  Гарненька  пані,  гарненька,  цікаво  а  чому  сама?!
А  потім  злегка  з  усмішкою  звернувся  до  неї,
-  Ви  мене  запам’ятайте,  я    тепер  до  вас  буду  частенько  навідуватися.  Маю  підтримувати  племінника,тож  не  цурайтеся,  при  бажанні  можу  з  вами    й  почаювати.  Була  б  дружина  жива,то  навідувалися  б  удвох,  а  так  я  один,    ви  з  отроком,  думаю    разом  буде  веселіше.
   В  цей  час  Поліна  майже  не  надала  значення  його  словам.Але  після  прощання  з  донькою  й    онучкою  та  коли  дві  автівки,  набираючи  швидкість,    від’їжджали  від  будинку,  витирала  сльози.  Задумалася  -  Добре,  що  є  Валерія.  Та  й  цей  чоловік  пообіцяв  приїжджати.  Може  й  справді    я  не  буду  захлинатися  в  сльозах  від  розлуки  з  донькою.  Важко  розлучатися,  а  іще  важче  на  чужині,бо  рідні  стіни,  рідна  земля,  як  оберіг  на  все  життя.
 Біль  за  рідною  домівкою,  за  Батьківщиною,  ятрив  серце  й  душу.  Вона  не  знала,  коли  закінчиться  війна,  але  мріяла  і  вірила,    обов’язково  дочекається    й    повернеться  додому.
 
                                                                                                                                         2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023

Тоненька гілочка

Зникає  ніч,  край  неба  палає,
Веснонька  з  квітами  сил  набралась,
Та  й  соловейко  дзвінко  співає,
Зустріти  ранок,  всіх  зазиває.

Тендітна  гілочка,  ледь  пробилась,
Між  двох,  достатньо  товстих  стовбурів,
А  спляча  брунька  зажурилась,
Вниз  крутизна  й    досить  глибокий  рів.

А  на  верхівці  зелен  листочок,
Тремтить,  розправився,  тепла  треба,
Зійшло  вже  сонечко  на  місточок,
В  садку,  із  вітром  мовлять  дерева.

Сонячний  промінь,  їй  вже  не  сниться,
Догори  пнеться  другий  листочок,
Ледь-  ледь  росою  спромігся  вмиться,
Й  повітря  свіжого    плин  ковточок,
Спіймати  хоче,  щоб  не  загнуться.

 Здаля  вітрець,  мов  гра  сопілочка,
 Яблунька    цвіт,  скидає    до  землі,
Тонка,  замріяна,жде  гілочка,
 Коли  ж  і  я,  зміцнішаю  в  стеблі?

Чи  доля  жити,  бачить  небосхил,
Зачарувати  навколишній  світ,
Чи  можу  я,  теж  мати  скільки  сил,
Щоб  не  паплюжить  красу,  родовід.

                                             17.05.2023  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2023

Ой, Микольцю (слова до пісні)

                                                       (В  народному  стилі)


Ой  надворі  вечоріє,
Голоси    линуть  лелечі,
Про  кохання  душа  мріє,
Обійма  вітрець  за  плечі.

Лиш  тебе  я    виглядаю,
Мій  Микольцю,  Миколаю,
Підем  разом  до  сараю,
Почуття  пристрасті  маю,
Бо  ж    давно  щиро  кохаю.

Карі  очі  чорні  брови,
Заздрять  хлопці  і  дівчата,
Ми  не  підем  до  діброви,
Притомились  ноженята.

Лиш  тебе  я    виглядаю,
Мій  Микольцю,  Миколаю,
Підем  разом  до  сараю,
Почуття  пристрасті  маю,
Бо  ж    давно  щиро    кохаю.

До  сараю    недалечко,.
Аж  дурманить,  пахне  сіно,.
Від  спокус  тремтить  сердечко,
Важко  ждать,  то  ж  іди  сміло.

Лиш  тебе  я    виглядаю,
Мій  Микольцю,  Миколаю,
Підем  разом  до  сараю,
Почуття  пристрасті  маю,
Бо  ж  давно  щиро  кохаю.

Хоч  підфарбовані  брови,
Все  ж  не  йдем  на  вечорниці,
Снить,  за  стійлечком  корова,
Молоко….  пахне    з  дійниці.

Лиш  тебе  я    виглядаю,
Мій  Микольцю,  Миколаю,
Підем  разом  до  сараю,
Почуття  пристрасті  маю,
Бо  ж  давно  щиро  кохаю.

Ой,    думки  мої    бентежні,
Вже  збулись,  прийшов  мій  милий,
Ми  забудем  дні  тривожні,
Будеш  ти,  козак,  щасливий.

Лиш  тебе  я    виглядаю,
Мій  Микольцю,  Миколаю,
Хутко  разом  до  сараю,
Почуття  пристрасті  маю,
Бо  ж  давно  щиро  кохаю.

Та  пора  уже  й  до  діла,
Молочком  парним  із  чашки,
Пригощаю,  аж  зомліла,
Ми  в  полоні  чарів  казки.

Лиш  тебе  давно  кохаю,
Поцілунки,  смак  любові,
Мій  жаданий,  Миколаю,
Шануй  очі  волошкові,
Пристрасть  зве,  у  храм  до  раю!

                   22.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2023

Чи ти байдужий…

Чи  ти  байдужий  до  весни?
Мабуть  що  ні,  як  й  до  війни,
Серце  страждання  й  біль  сприйме?
Чи    вмить  від  жаху  застигне?

Неначе  змова  із  душею,
Мов  птах  злетиш,  над  землею,
Де  жі  квіти  ті,  первоцвіти?
Мало  дитя  їм  радіти.

Там  скрізь    руїни  та  ями,
Стоять  гаубиці  гаєм,
Не  чути  спів  про  весноньку,
Бо  хоронить  сина,  доньку,
Селише,  мати,  громада,
Знову  здаля    канонада.

Війна  кривава,    без  жалю,
Я  вкотре  Боженьку  молю,
Спаси,  помилуй  країну!
Врятуй  героя,  дитину!
 Дай  Боже  миру    і  добра!
Орків    прогнать,  давно  пора!

20.05.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2023

У надвечір'я

Хочу  від  смутку,  відірватись  на  мить,
В  келих  наллю  виноградного  вина,
Ледь  пригублю,  враз  під  серцем  защемить,
Скільки  смертей,  болі  завдала  війна!

У  надвечір’я  торкнусь  тоненьких  струн,
З  гітари  чую  -    звуки  чарівливі,
Мої  думки,  як  світла  зоряна  юнь,
В  веснянім  вирії,  дні  були  щасливі.

А  часом  час,  неначе    море  в  штилі,
То  блиск  поверхні  в  лазуровім  цвіті,
Тож  несли  ніжність  й  тепло    тихі  хвилі,
А  бризки  крапель,  ніби  квіти  в  суцвітті.

Вмить  сповила    швидка  мажорна  радість,
Виклик  емоцій,  серденько  тріпоче,
Сповна  сп’янила,  весняна  реальність,
Моя  ж  душа  уже  співати  хоче.

У  надвечір’я  торкнусь  тоненьких  струн,  
Літа  -  літа,  чому  швидко    минають?
Чомусь  я  вкотре,  весну  згадаю  й    юнь,
Вони  мене  писати  надихають.
.
Нехай  гітара,  майже  щодня  звучить,
На  якийсь  час,  щасливу  мить  продовжить...

                                                                     05.05.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023

Якби була беззуба (вірш. розп. з гумор. )

На  душі  так  гірко  жінці,
Все  ж  всміхнулась  чоловіку,
-Чи  б  кохав  мене  довіку,
Якби  я  була  беззуба?

Вмить  поглянув  і  лукаво,
-Чи  жартуєш  моя  люба!
Нахилився  й  так  ласкаво,
-Ти  про  що?  Отого  зуба?

Що    я  вибив,  напідпитку,
Чого  й  нащо    зачіпати,
Ну  й    пропив,  другові    свитку!
Було  б  краще    помовчати!

-Я  журюся,  чи  довіку,
Ти  мене  будеш    любити,
Чи  до  старості  на  втіху?
-Знов  гризеш,    то,  як  прожити?
Краще  йду,  десь  знайду  дівку!

-Ба,  про  шльондрочку  жартуєш!
Яку  дівку,  їй  ти  нащо?
Тож  щоденно    бешкетує,
І  до  сексу,  геть  ледащо!

Чоловік  вилупив  очі,
Жаль,  не  зміг  все    пригадати,
Рідні  пестощі  жіночі,
Рішив  ліпше  промовчати.
А  вона  ж,  як  ота  квочка!

-Що  мовчиш,  от  же  зараза,
Лиш  три  зуба,  в  роті  маю,
Так  набридла  твоя  зрада,
Я  за  що,    щодня  страждаю?
Тебе  біса,    запитала,
Яке  ставлення  до  мене?
Що  ти  зраджуєш    я  знала,
Може  здуру  та  прощала,
То  чому  тебе  не  клясти?

Стала    ніби  та  тростина,
Я  ж    не  маю,  вже  чим  їсти,
Співчуття.  Де?  От  скотина!
Може  досить  випивати?
Чи  за  розум  ти    візьмешся,
Тож  надіялась    вставляти,
Ич    лукавий,  ще  й  сміється.

Задню  дав,  то  що  ж  сказати!
Вже  пом’явся,  глянув  хитро,
От,  як  вижене  із  хати.
Вмить  промовив  надто  хрипло,
-Хоч  й  беззуба,  тебе  люблю,
Кому  я,  потрібен    такий,
Башку  вибач,  дурну  мою,
Прожили,  ми  час  нелегкий,
Мені  краща,  за  коханку!
Давай  будем,як  спочатку,
Бо  ж  тебе,  я  й  досі  люблю.

                                               17.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2023

Росинки… краплинки…

З  листка  на  долоню  спіймала  росинку,
Ледь  -  ледь  погойдалась,  ну  менш  ніж  хвилинку,
 То    ніби  перлинка  –  дарунок  природи,
Вона  не  ховає  чарівної  вроди.

В  ній  колір  веселки    і  сонячне  світло,
Зігрій  на  долоні  -  всміхнися  привітно,
Ти  радість  відчуєш  -  душі  насолода,
Перлинка  на  щастя  -  землі  нагорода!  

По  травах    ясніють  сріблясті  краплинки,
Під    вітром  холодним  ,  тремтять  намистинки,
Лежать,  то  рядочком,  то  в  купі    дрімають,
Вони,  як  і  я  -  тепла  й  сонця  чекають.

                                                     14.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2023

Бузку цвітіння

Ковтає  вечір  останні  відкриття,
Бузку  пелюстка,  у  мріях  відпочити,
Сонячний  промінь    лискав  до  забуття,
Не  даючИ,  нагоди    й  перепочити.

Юне  цвітіння  -  нині  у  вирії  життя,
За  день  сприймаючи  теплоту  і  ніжність,
У  кожній  квітці  гучне  серцебиття,
Вечірній  подих  сприймати,  його  свіжість.

Хмарно  по  обрію,    рожеві  смужки,
Ніби  провісники  -  ждать  вітру  і  дощу,
Ніч  принесе,  квітам  жадані  бризки,
Всім,  пелюсточкам  покупатись    досхочу.

Жвавий  світанок,  зачарує  нічку,
Все  піднебесся    в  веселкових    загравах,
А  то  раптово,  золотаву  стрічку
До  зорин  кине  -    як  блискавичний  спалах.

Стрічають  ранок  пелюсточки  в  росах,
Майже  на  кожній  по  декілька  краплинок,
Вже  відпочивши,  до  сонечка  просить,
Мене  зігрій,  візьми  кілька  намистинок.

Бузок,  цвітіння,  пахощі  медові,
До  себе  манять,  справних  бджіл    -  трудівничок,
Веселий,  дружній    гул  -      прояв  любові,
До  днів  весняних,  щоб  квітнув  гай,  садочок.

Бузковий  цвіт,  серцям  несе  любов  й  весну!

                                                                                     16.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2023

Весна… посуха

 Ранкове  небо  в  темно  -  сірих  хмарах,
 Земля    дріма  в    дорогоцінних  чарах.
 Ті  роси  –  перли    ніч  подарувала,
Її    печаль,    посуху  відчувала.

 Що  ж  ти  весна,  може  заплач,  хоч  на  мить,
На  душі  млосно,    під  серденьком  щемить.
Ти    ж  відбуяла  в  барвистих  пелюстках,
Мо»  загубилась  у  світлих    мріях  й  снах?

 Чи  захмеліла  від  пахощів  садів?
Чи  вчарував,    дужий  солов’їний  спів?
 Ну  не  лінуйся,  клич  вітер  до  хмарин,
Хай  політа  між  кучерявих  чуприн.
Щоби  вологість  припала  до  землі,
 Дрібним  дощем,  буде  потіха  й  мені.

 Проснулось  сонце,  картина  яскрава,
Чудовий  ранок.  Сонячна  заграва,
Скрізь  розплескалась,  зникають  роси,
 Я  ж  сподіваюся,  на  вмілість  принцеси.
Покличе  вітер  і  жадані  грози,
Принудять  хмари,  повідкривать  шлюзи,
Й  весна  босоніж  пробіжить  по  травах
Вже  наяву,  не  так,  як  колись  у  снах.

                                                                                                         15.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2023

Вітер і дощ

Гуляв  вітер  серед  поля,
Що  то  радість,  коли  воля,  
Я  лечу  !  Стрімко  літаю!
Насолоду  відчуваю!

 Обійняв  вже  щось  й  відпущу,
 Є  бажання,  то  засвищу,
Адже  маю  багато  сил,
Із  травинок  злітає  пил.

Я  крутий,  -    співав  вітрисько,
То  так  вИсоко,  то  низько,
Враз  зненацька  вперіщив  дощ,
           Щось  розхваставсь,  вже  й  серед  площ!

Пригальмуй,  збав  обороти,
Думки  хибні    й    перельоти,
Применш  врешті,  всі  «щедроти»  !

Молодим  завжди  дорога,
Щоб  була  доволі  довга,
 Я  пораду  хочу  дати,
Навчись  силу  зберігати
Щоб  й  при  старості  літати!
*

Цвіт  яблунь  й  вітер

Вітерець  віє  в  круговерті,
Яблунь  цвіт  -  пелюсточки  вперті,
Шурхіт  чути    -Держись  міцніше,
Поспішіть,  під  сонцем  тепліше.

Зняв  росинки,  ото  примхливий,
Глянь  який,  але  ж  цвіт  красивий,
Символ  ніжності,  тут    духмяність,
Особлива,  є  ідеальність.

Знаки  світлих  мрій  і  доброти,
Досягти  шлях  своєї  мети,  
До  висот  кращого  світу,
Від  життя  отримать  втіху!

     09.05.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023

Горобчик і мурашка ( дит)

Он  петрушка  -      на  городі,
Зеленіє  рясно,
Поскачу  пока  я  в  змозі,
Це  ж  весна,  прекрасно!

Де  комашка  заховалась,
Враз  знайду,  так  скоро,
Під  листочком!  Бач,  зазналась,
Йди  сюди,  потворо!

Там  сидіти,  нема    чого,
Сік  з    рослин    смоктати,
 Не  торкайся    пахучого!
Як  тебе  дістати?

Горобця  почув  вітерець,
Під    листочки  –  Дмух-ух!
Він  поводивсь,  як  стрибунець,
Та  за  мить,  трішки  вщух.

Тож  насмілився  горобчик,
На  льоту  спіймати,
Справді  втіха!  Тремтів  хвостик,
Треба  вдачу  мати!

Цвінь-  цвінь-  цвінь,  -  звучало  жваво,
Понеслось    по  ріллі,
З’їв  мурашку  й  «Цвінь,  -  ласкаво,
Як    же  добре  мені!

                                   03.05.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2023

Все ж вірю я…

Минають  дні  -    мрій  і  сподівань,
Чи  відлітають  ввись  до  небес,
І  чи  бажанням  буває  грань,
Щоб  швидко  з  вітром,  розвіявсь  стрес.

Жахи  війни,  щодня  не  до  сну,
Машин  сирени  -    крадуть  спокій,
Все  ж  вірю  я,  в  сонячну  весну,
Хоча  і  йдуть  бої  жорстокі.

Чи  можна  звикнуть  до  тривоги?
І  до  небес,  що  часто  плачуть?
Там  не  знайдуть  мрії  дороги,
Від  злив  холодних  затріпочуть.

Й  не  досягнувши  своїх  цілей,
 Вже  біль  проймає,  безнадія,
Тобі  здалось  ,  між  заметілей,
Лише  за  мить  анестезія.

Жива  душа,  витримає  все,
Війну,  розлуку,  дощ  мінливий,
Для  мене  милий  понад  усе,
Щоб  повернувся,  був  щасливий.

Тож  не  втрачаймо,  любий  віри!
Ми  на  порозі  перемоги!
Здолаймо  диких,  злющих  звірів!
Сонячний  дощ  змиє  пожоги!
Все  ж  вірю  я…  в  сонячну  весну!

                                         27.  04.  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982635
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2023

Холод, вітер, надвечір’я…

Холод,  вітер,  надвечір'я,
По  дорозі  ніби    пір’я,
То  омана  та  то  ж  садки́,
Поскидали  всі  пелюстки́.

Усум’ятті    вальсували,
Задарма,  тепла  чекали,
Нема  втіхи  в  дні  весняні,
Зникли  пахощі  духмяні.

 День  при  дні  сонце  в  дрімоті,
Білий  цвіт    не  в  позолоті,
Жартував  холод  із  ними,
Намагавсь  взяти  в  обійми.

Вітер  з  хмарами  здружився,
Хлюпав  дощ,  не  забарився,
Мов  війна  в  середновіччя,
Їх  з’єднало  протиріччя,
У  двобої  хто  сильніший,
Цьому  цвіту  хто  миліший?

Тихий  шурхіт  у  відлуння,
ПелюстОк,  як  умовляння,
Не  страши,  забери  болі,
Дай  спочити  нам  на  волі.

У  сльозах  обіч  дороги,
Загубилися  тривоги,
Ніч  підкралась,  сон  міцніше
Вже    й    пелю́сточкам  тепліше.

             07.05.2023.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023

Ти безприданниця ( вірш. розп. )

Це    так  важливо….
Весна  і  ти    -  поруч  зі  мною,
Коли  натішусь    я  тобою?
Та  дійти  згоди    на  півслові,
Коли  ж  поп’єм  нектар  любові?
Блакить  очей,    в  яких  пірнаю,
Адже  тебе,    давно  кохаю,
Ми  у  весняних,  пахких  хвилях,
Злетіть  спроможні,  як    на  крилах,
Рушник  весільний,    пора  стелить,
Та  чомусь  нам,    ненька  невелить.

   Спішу  до  тебе…
 Весна,  побачення,  ти  поруч,
І  місяць  зирить,  ніби  обруч,
А  ми  під  ним,  як  ангелята,
Вже  готуватися  б  до  свята,
Обручки  будуть  до  вподоби,
Нарешті    вдвох  йдемо  до  згоди?
Вродлива,  мила  і  тендітна,
І  наче  усмішка  привітна.
Та  враз  мінливість  на  обличчі,
Слова  докори,-  Не  на  часі,
Нам  на  побачення  ходити.
Кажуть,  ще  треба,  вчитись  жити,
Слова  свекрухи,  -  Вмій  любити,
Щоб  я  навчилась,  все  цінити,
Не  в  квітах  щастя  й  поцілунках,
Чи  в  дешевеньких  подарунках,
Треба  квартиру  і  машину,
Тоді  отримати  мужчину,
Знаю,  а  ти  ж  -  безприданниця,
До  всього  ще    і    некчемниця,
За  сина  треба  злата  дати,
Не  стану    я,  ваш  шлюб  вітати.

Болить  душа…
Та  знаєш  любий,  всі  повчання,
Мені  набридли  й  сподівання,
Два  роки  в  ліжку  до  світання,
Частенько  мліли  від  кохання.
А,що  ж  тепер?  Нащо  страждання?
Та  чи  зачислить  у  родину?
Чи  марно  мрію  про  дитину?
Можливо    знов,  думка    зарано?
Тож  скажи  чесно  наостанок.
Життя  по  різному  приймаймо,
Не  штамп  у  паспорті  єднає,
А  почуття,  що  варті  щастя!

В  його  очах…
Мов  блискавиця  й    раптовий    грім,
Як  спиці  в  серце,  слова  -  Це  ж  гріх,
Не  прислухатись  порад  неньки!

Ні  не  змовчу…
-А  чого  ждать?  Мо»  з  неба  зірок?
Я  зрозуміла,  цей  вибір,  крок,
Ти    не  зумієш,    сам  зробити,
Та  я  спроможна  розлюбити,
Хоча    розбив  сердечні  мрії,
Пробач,  тебе  -    не  розумію!
Місячне  сяйво  по  стежині,
Під  серцем  щем,  ніби  в  крижині,
Куди  втекти?  Зірки  звали  вдаль,
Так  ятрить  душу  -    зрада,  печаль.

                                         2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2023

Чому не ходить горобець ( дит. вірш. розп. )

                             (Від  чоловіка)

Як  малим  був,  я  пас  овець,.
Завжди  за  всім  спостерігав,
Чому  не  ходить  горобець?
Себе    раптово    запитав.

Ця  пташка  надто  спритненька,
 І  весь  час  скаче  -    скік,  скік  –скік,
Хоча  напрочуд    й    маленька,
Напевно  щоб,  не  спіймав  кіт?

На  траву  ліг    і  слідкую,
Пташка  скік-скік,  хитається,
Ото  собі,  сам  міркую,
Мабуть  мені    ввижається.

 Я  подививсь      на  дорогу,
То  ніжки  бач,  коротенькі,
От  вж  й  втрачав  рівновагу!
Ой,  ви  ж  нещасні,  маленькі!

От  ніжки  трішки  б  та  й  довші,
Тоді  вагу  б  іншу  мали,
Й    більші  на  зріст,    й  крильця  ширші,
То  не  лише  б  всі  скакали.

А  спромоглись  крокувати,
Собі  той    харч,  ще  й  смачніший,
Легше  було  добувати,
Усім  світ  здався  б  миліший.

Враз  поглядів  на  хмарину,
Думка  ятрить,  зупинився,
Пригощу  хлібом  пташину,
 Це  від  сніданку  лишився.

У  небі  хмара  -  примара,
Боюсь    промокнем  до  нитки,
 Та  й  непокоїть    отара,
Швидко  забрав  всі  пожитки.

Поспіхом  йшли  на  дорогу.
Весела  зграя  горобців,
Їх  цей  політ  на  підмогу,
А  горобцю,  що  хлібчик  їв.

Певен,  згадати    приємно,
Відчував,    став  -  розумніший,
Проводив    час  недаремно,
Тож  став  цей  світ  веселіший.

                     06.05.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2023

Мамо, тебе згадаю

Моя    люба  мамо,  тебе  знов    згадаю,
 Тож  думки  шаленні,    мене  звуть  до  раю,
Де  в  платтях  весільних  чаруючі,  пишні,
Уздовж  меж  рядочком  підростали  вишні.

Із  цвітінням  буйним  і  я  підростала,
У    ті  дні,  неспокійні,  з  болем    згадала,
Вітер  б’є  по  скроням,  легкий  трепіт  гілки,
Наче  бачу  все  це,  ніжний  дотик  бджілки.

Нині  сум,  тривога,  плаче  світ  й  цвіт  ніжний,
По  дорозі    стелить  килим  білосніжний,
Та  раптово  попіл  припада  повсюди,
Призиває  душа  -  зупиніться  люди!

Чи  недолюди,  чому  принесли  біду?  
Ви  навіщо    прокляті  почали  війну?
Розбомбили  хату,  пелюсточки    -  сльози,
Рвані  вітром,  утриматися  не  в  змозі.

Люба  мамо,  так  крає  серденько  спомин,
Мої  мрій,  надії,  не  ласка  промінь,
Не  знайду  стежини  до  рідної  хати,
Ти  мене,рідна,  не  вийдеш  зустрічати.

Яснить  небо,  уже  давненько  світає,
Молода  пташечка  сонце  прославляє,
Під  спів  мрію  -    нехай    всюди  мир  і    любов,
Щоб    героїв  -    воїнів    не  лилась  кров!

Ворогів  видворим,  з  нашої  землі,
Звідусіль    почуть,  співатимуть  солов’ї,
Прийде  час,  вірю,  нас  почує  Всевишній,
Як  й  раніше,  повсюди  зацвітуть  вишні!

Моя    мамо,  частенько  тебе  згадаю,
Хоч    давно    ми  в  розлуці  та    відчуваю,
Перемоги    діждусь,  віднайду  стежину,
Пригорнусь  до  вишні,  зустріну  родину.

                                                 05.05.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2023

В день золотого весілля

 Ой,  не  плач  голубко,  не  плач  сизокрила,
Ти  вже  й  наліталась,    притомились  крила.
Золоте  весілля,  його  б  святкували,
Коли  б    у  країні  та  війни  не  знали.

Зібрати  б  родину,  трьох  доньок  у  парі,
Якби  ж  не  напали  ті  сусідські  тварі,
Якби  не  бомбили  мирні  міста  й  села,
Тоді  би  й  заграла  музика  весела.

І  сім  онучаток  за  столом    всміхались.
Та  й  двом  правнучатам  усі  повтішались.
І  ми  з  дідом  ніби  в  щасливому  краї,
Де  небесна  просинь,  сонце  у  розмаї.

Де  шпачок    виводить    пісню  про  кохання,
Допоміг  забути  про  біди  й  страждання.
Та  не  так  судилось,  лунають  тривоги,
Шлях  до  перемоги,ой  занадто  довгий!

Мужні  сини  й    доні  боронять  країну,
То  козацька  вдача  -  люблять  Україну!
Бо  ж,  як  рідна  ненька,  треба  захищати,
Щоб  життю    раділи    і  батько,    і  мати.

Погляну  до  неба,    серце    калатає,
За  людей,  героїв,    душенька  страждає,
Здаля  знову    чую    крики  журавлині
Враз    сердиті  хмари    -  ллють  сльози  полинні,
Тож  не  до  весілля,  не  до  гульок  нині.

А,  як  доживемо,  ми  до  перемоги,
В  купі  зберемося,  повтішаймось  вдачі!
Ось    тоді  я  й    справді,  від  щастя  заплачу.

                                               04.05.2023р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2023

Втішавсь горобчик (дит)

Сонячне  сяйво,  з  ранком  лилось  до  землі,
Тішивсь  горобчик,-    Чари,  так  добре  мені,
На  підвіконні,  уміло  миє  крильця,
 Всім  зрозуміло,  треба  ж  гарненько  вмиться.

 Щоб  день  зустріти,  он  миле  сонце  встало,
Краса  довкола,  проміння  застрибало,
 Точно,  як  я!  Й  до  всіх  доволі  привітне,
Мабуть  любується,  в  саду  нарцис  квітне.

Уже  й  вербичка  пушком  причепурилась,
Весна  усміхнена,  ледь  позолотила,
Злегка  іскриться  й  срібна  роса  по  полю,
Ну,  от  і  я  -  уже  вмився,  тож  дозволю.

Сказати  вам,  дітлашки  -  Доброго  ранку!  
Ген  –  ген    долина,  вбралась  у  вишиванку,
Вже  мати  -  й  -мачуха  манить  кольорами,
Весни    подарки,  утішмося  й  ми    з  вами.

Скік-  скік  горобчик,-  Цвінь-цвінь,  -  звучить  довкола,
Вже  поряд  друзі,  юрбою  роблять  кола,
 До  річки  й  лугу  скликають  політати,
Щоб  новий  день    веселіше  зустрічати!

Тож  не  баріться,  дітки  гайда  з  хати,
Давайте  разом  весноньку  вітати!

                                                           23.04.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023

Тьмяні зорі… ніч лукава

Тьмяні  зорі…    нічка  лукава,
Казав  прийдеш,  щоби  чекала.
Обіцяв,  ти  одну  дістати,
 Була  мрія,  зможеш  кохати.

Пахкотить,  вже  чай  біля  вази,
Пам’ятаю,  всі  твої  фрази.
Приніс  квіти,  у  подарунок,
Був  солодким    наш  поцілунок.

Тож  наслухалась    обіцянок,
Не  сп’янив    мене    і  рум’янок.
Довго  ждала  та  все  ж  розквітла,
Загубився,  десь  присмак  літа.

Не  ясняться  зоряні  шати,
 Ти  не  знайдеш  стежки  до  хати.
Жаль,  лукавість,  твоя  через  край,
Тож    не  скажу,  прийди,  покохай.

Нехай  нічка  викрада  зорі,
Й    забере  думки  ці,  суворі.  
Різні  долі,  що  нам  дав  Господь!
Я  забути  зможу  -  не  приходь!

                                     30.04.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023

З весною в насолоді

Вітерцю  спів…  з  весною  в  насолоді,  
Привіт  ранковий,  став  щоденно  в  моді,
Мов  ніжний  дотик,  до  тонких  струн  скрипки,
По    квітах  роси  -  срібні  намистинки.

Яскраве  сонце,  звеселивсь  промінчик,
Враз  перелискує    пелюстки  квітів,
Доволі  жвавий,  золотий  пломінчик,
Поміж  усіх  природних  лабіринтів.

Вітерцю  спів…  заслухалась  вербичка,
Заклик  помріяти  про  ніжність,  весну,
Поміж  бруньок  яснить  свята  водичка,
В  собі  ховає:    дива,  земну  красу.

Краплі  водиці  в  веселковім  танго,
То  відблиск  зелені,  то  враз  блакиті,
На  мить  раптово,  жовтий  колір  манго,
З  кольором  злата  райдужно  сповиті.

Вітерцю  спів,  навіяв  прохолоду,
Замовкав  птах,  у  сповитому  гнізді,
В  сум’ятті  знову,  думка  про  погоду,
Взиває  вітер  -  хай  стануть  теплі  дні…

                                                       09.04.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023

Моя душа

Моя  душа  у  єднанні  з  кредом,
Принесе  радість  нинішня  весна,
Краса  квітуча  запахла  медом,
І  всім  дарує…  надію  сповна.

 Покине  ворон  небо  блакитне,
Враз  розіллється    довкола  світло,
І  Україна  швидко  розквітне,
Як  і  земля  під  барвистим  цвітом.

Моя  душа-  зранена  пташина,
 Знаю  світ  зміниться.  Й  мій  рідний  край,
З  війни  зустріне  доню  і  сина,
         Радо  спечуть  весільний  каравай.

         Все,  як  колись,  тільки  справ  багато,
Для  відбудови  нам  потрібен  час,
Але  ж  якщо,  в  душі  віру  мати,
Ніякий  ворог  не  здолає  нас!

                               05.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2023

Ми зустрілись восени

Ми  удвох  зустрілись  восени,
Вже  скидали  листя  ясени,
Надвечір’я  сонечко  вкрало,
Та  твоє  серце  покохало.

Напувала  вдачею  земля,
Відчувала  мріяв  про  життя,
Не  розлилось  сяйво  в  небесах,
Ти  повинен  бачить  по  очах.

Несміливий  погляд  безнадій,
Хоч  ти  поряд,  між  нас  суховій,
Не  розквітнуть  квіти  й  поготів,
Якби  ти  цього  й  надто  хотів.

                                                 23.04.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2023

Природа, як звук сердець

Чиєсь  життя,  як  квіточки  в  садочку,
 Нарцис,  тюльпан  -  краса  вражає  очі,
Роса  і  блиск    виграє  на  листочку,
Примули  цвіт,  як  очі,  ці  жіночі.

Як  пелюстОчки  до  пелюстОк  -    ніжність,
Втримать  тепло  -    щедроти  поцілунку,
Природи  вмілість,  як  сумісна  святість,
Будь  завжди  разом,  всміхатись  світанку.

Так,  є  подібність  природи    і  людства,
Все  дане    Богом    для    краси    й    почуттів,
Тут,  ще  й  погода  принесе  чаклунство,
Задля  любові,  продовження  життів.

Поглянь  на  сад,  на  клумбу  рано-  рано,
Серце  заб’ється  гучно,  урочисто,
Як  до  смаку,  усе  довкола    вбрано,
Весна  плете  чаруюче  намисто,
Природа  завжди  в  ритмі,  як  звук  сердець  .

                                                           22.04.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2023

Життя не без пригод (вірш. розп. )

Ой  надворі,  схоже  на  осінь,
У    пелюшці    дрімає  просинь,
Серце  спокою,  вже  немає,
Тож  кого,  не  знати,  кохає.
.
Це  ж  любила  вчора  Давида,
 Як  у  ліжку,  то  вже  Свирида,
Хто  із  них,  кращий,  як  узнати?
І  за  що…  обох  цінувати?

Нічка  вкрала  -  мій  сон  і  спокій,
Тож  обоє,  ще  й  кароокі,
І  гарненькі,    червонощокі,
Тож  душа,    то  неначе  в  шоці.

Усміхаються,    я    палаю,
Кого  вибрати,  все  ж  не  знаю.
Нині  свято,  в  нас    вечорниці,
Прийдуть  подруги  і  вдовиці.

Де    в  селі,  іще  погуляти?
Щоби  тіло  та  й  розім’яти?!
Вздовж  паркану,  он  іде    Свирид,
Біля  хвіртки,  вже  стоїть  Давид,
Як  два  півні    -  руки  у  боки,
Вже  червоні  вуха  і  щоки.

Хай  їй  грець  так  званій  вечірці,
Враз    зчепилися,  бачу  в  сварці!
У  очах,  аж  блиски  від  злості,
Чи  й  вгамую,  я  оці  гості?

Чую  здалеку  Василину,
Йде  під  руку,  веде  Килину,.
 За  мить,  подруги  привітались,
-Що,  сміливості  вже  набрались?
Василина    -  голосно  мовить,
А    Килина,  морга,  так  вабить,.
Від  вікна,  я  не  відірвуся,
Підождіть!  Зараз    розберуся!
Як  ви  всі,  зайдете    у  хату,
То  влаштую  »гарненьке»  свято!

А  вдовиці,  як    дві  сестриці,
Білокурі  і  білолиці,
Одна  одній,ще  й  підморгнули,
Попід  руки    і  потягнули.

От  паск*ди!  Ото  утнули!
Ніби  статуя,  аж  застигла.
Й  слова  мовити,  я  не  встигла,
Як  же  я?  Але  ж  ми  ж  подруги,
Як  уникнути,  враз  наруги?

Ой  казала  ж,  рідненька  мати,
Знай  кого-  ти  ведеш  до  хати!
Певно  ждала  на    генерала,
Нащо  довго  так  вибирала?

Ой  літа,  де  ж  молоді  літа,
Нині  осінь  у  коси  впліта,
Як  взнаки,  сивих  волосинок,
Та  хіба  ж,  це  поганий  вчинок,
Всіх  зібрати,  щоб  погуляти?

Хоча  подружки  й  білолиці,
Але  ж  зрадливі,  дві  блудниці,
Тож  для  мене,  урок  віднині!
По  щоках,  ллю  сльози  полинні!
Та  шкода,  збучавіє  пиріг.
Таких  подруг,  навіть    на  поріг,
Я  не  стану  тепер    пускати!
***
 Мої  думи  –  білокрилі  зграї,
Наостанок,  я  скажу  вам  друзі,
Зрада,  блудить  часто  по  окрузі!
Жаль    бува  -  не  без  пригод,  це    ж  життя,
 Ти  довірився,  цим  втратиш  літа,
Ятрить  серце  і  душу  самота.

                                     Жовтень  2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2023

А ти лише зернина

Свята  земля,  ти  лиш  зернина,
Завдяки  Богу,  зростай  на  ній!
Щоб  мала  волю,  як    дитина,
Й  пізнала  тугу  й  злет  світлих  мрій.

В  землі  спроможна  вкоренитись,
Відчути    силу  –  дар  природи,
Під  сяйвом  сонця  залишитись,
Сприймати  примхи,  від  погоди.

Яскравість  днів  -    весняні  квіти
Де  свіжість  й  радісно  довкола,
Цвіт  колосків,  громам  гриміти,
Гнутись  під  зливою  додолу.

Так  і  дитині,  сприймати  світ,
Де  темнота  й  світло  йдуть  поруч,
Коли  дивує  бузковий  цвіт,
Війна,  чужинці  -  несуть  порох.

Щоб  навкруги,  все  спопелити,
Вкрасти    надію    на  майбуття,
Заборонить,  землю  любити,
Право  на  волю,  спокій,  життя.

А  хто  накази,  рашистам  дав?
Знищити  нас,  рід    український?!
Народ  віками,  на  жаль  страждав,
В  роки  буремні  й    в  час  радянський.

Розвелось,  тоді  олігархів,
Ніби  пороші  серед  зими,
По  церквах  зрадників  –  монахів,
Жаль  не  відчули  вони  вини,
Кого    роками  вибирали?

Кому  довірилися,  шкода,
Для  себе  шлях,  не  той  обрали,
От  і  неждано,  прийшла  біда.

Падають  бомби,  гинуть  люди,
 І  кожен  паросток  згорає,
Важко  позбутися  Іуди,
Все  ж  мати  сина  виглядає.

Ночі  недоспані,  тривоги,
Весь  світ,  ненавидить  рашистів!
Долі  розділені,  дороги,
Та    стоїть  воїн,  до  знемоги,
   Певен  здолає  терористів!

Тобі  подібний,  теж  зернина,
 Сили  сповна  протистояти,
Щоби  щаслива  вся  родина,
Щоби  не  мала,  болю  мати.

Надія  ворога  відбити,
І  розсівати  зерна  в  полі,
Щоб  рідний  край,землю  любити,
Та  бути  вдячним  щасній  долі!

                     17.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2023

Стежками долі ( проза)

1
         Тихо…      ніби  й  немає  війни.  Привітне  сонце,  теплі  промені  злегка  торкалися  землі,  ранковий  блиск  роси  барвисто  переливався  по  траві.  
Чиста  блакить  віщала  гарний  день….
       Після  важкого  поранення,  після  реабілітації,  Михайло  повернувся  в  рідне  село.  Добротна  хата,    в  ній    батько  й  мати  і  він  з  ними,  як  до  війни.
Життя  інакше,  не  чути  гармат,  лише  інколи    з  гучномовця    чути  звук  сирен.  Мало  хто  кудись    ховається  –уже  звикли.-Що  має  бути,  так  і  буде,  -  частіше  всього,  кажуть  люди  похилого  віку.  А  молодь?  Може  хтось  спитає?    Та  де  та  молодь  у  селі?!  Так,  декілька  родин  приїжджих  зі  сходу.  Село  далеко  від  залізничних  колій,    можна  сказати  глухе.    Ранкову  тишу    порушує  переспів  півнів,  інколи  крики  гусей  й  скавління,чи  гавкіт  собак.
 Часті  проблеми  з  інтернетом,  сюди  новини  приходять  з  запізненням.  Хто  першим  дізнається,  хоч  і  ввечері,  спішить  до  сусіда,  вже  по  хаті  розмови,  ніби  зібрався  рій  бджіл.  Важкий  час,  не  сидиться  поодинці,  один  одного  підтримують,  бояться  одинокості.  Хоч  і  при  свічках,  розмови,  суперечки,  сподівання  затягуються  до  пізньої  ночі,тож    разом  легше  все  сприйняти.  
   Михайлові  минуло  сорок  років.
-    Не  молодий  та  й  не  старий,  -  часто  бідкалася  мати,-  Єдиний  син,  шкода,  та  доля  щастя  не  дала.
Після  армії,  син    мав  кохання,  в  двадцять  п'ять  років  одружився,  але      разом  довго  пожити  не  судилося.  Лише  п'ять  років  його  втішали  блакитні  ніжні  очі,  в  яких  топився,  забував  про  все  на  світі.  А  їй  було  лише  двадцять,  одного  разу  в  потязі    познайомився  .  У  чотиримісному  купе  їх  двоє,  слово  за  слово,  уже  й  бесіда.  Віра    навчалася  в  Вінницькому  кооперативному  інституті  на  заочному  відділенні.  Якби    один  до  одного  ближче  жили,,  то    напевно  б  зустрічалися  частіше,  краще  би  один  одного  знали.  Два  рази  на  місяць  вони  зустрічалися    в  Вінниці,  вечорами  спілкувалися  по  телефону,ото  тільки  й  втіхи.На  жаль  дівчина  приховувала  біду,  мала  онкозахворювання.Зізналася  через  три  роки,  коли  він  здивувався,чому  не  вагітніє,  безжальна  хвороба  забрала  її  життя.    
2
     Летіли    ясні,  погожі  дні,  чергувалися  з  прохолодними  ночами.
Про  минуле  сина,    вдома  намагалися  не  згадувати.  Мати  інколи  бідкалася,  що  син  залишиться  одинаком  до  глибокої  старості.  Та  батько    відразу  розтер    жилисті  руки,  скоса  зиркнув  на  неї,  кашляв.  Знала,    як  не  змовкне,  то  старий    гримне  кулаком  по  столі,  а  лягаючи  спати,  ще  й  добряче  висварить.
   Він    розумів  батьків,  уже  ж  не  молодий.  Часто  від  матері  чув  слова,
 -Думай  синку  !Думай!
А  що  тут  думати?  Задавав    собі  питання.  Сам  винен,  медсестричка    Юля    біля  тебе  ходила,  а  ти  бовдур,  хоча  би  раз  її  за  руку  взяв.  Соромився,  як  підліток,  особливо  коли  підносила  судно.  Відчував,  що  червоний,  як  варений  рак,  весь  час  очі  донизу,  ніби  щось  на  підлозі  шукав.    Не  міг  собі  пояснити,чому  коли    вперше  її  побачив,  торохтіло  серце,  ніби  мало  вискочити.  А  згодом,  день  за  днем,    кожен  її  погляд,    як  свіжий    ковток  повітря,    йому  придавав  сил  терпіти  біль.  Він  намагався  швидше  стати  на  ноги.-  Чорт  забирай  –  в  душі    себе  сварив.Чому  здохляк  став?
 Тож  з  передової  прийшов,  а  туди  слабаків  не  беруть.  Всі  загартовані,  хто  в  полі,чи  на  заводі,чи  на  фермі  працював.  Має  бути  сила!  Має  бути!    
   Для  нього  два  тижні  видалися  надважкі.  Привітна  Юлія  -  тендітна  дівчина  ,  з  біленьким  личком  і  білокурим  волоссям,  підбадьорювала  хворих.  Про  себе  він  називав  її  лілією.  Її  карі  очі  красивої  форми  вражали  його,  заворожували.  Воно  звичайно,  кажуть  для  кохання  різниці  в  роках  немає,  але  ж.  Отож,    якби  не  оте  «  але»    -  його  зупиняло.-Я  старий  для  неї.  Коли  почав  ходити,  звичайно  шкутильгав,  біля  неї  навіть  соромився  пройти.  Тільки  наближався,  відразу    серце  збивається  з  ритму.
З  ними  вона  була  вдень  і  вночі,тільки  інколи  зникає  на  кілька  годин.  Михайло  намагався  позбутися  думок  про  неї,  але  знову  думав  і  навіть  брали  ревнощі,  коли  вона  допомагала  іншим  пораненим.
     Минуло  ще  кілька    тижнів…  його  перевели  до  іншої  лікарні.  Він  дуже  шкодував,  що  так  і  не  привернув  до  себе  більшої  уваги.  А  одного  разу  насмілився  записати  її  номер  телефона  ,уже  й  навіть  наважився  підійти  та  помітив,  що  нема  телефона.  Три  дні  ходив  сам  не  свій.  І  додому  не  подзвонити,  бо  толком  не  запам’ятав  номер,  а  тут  іще  й  Юля  зникла.  
 В  іншій    лікарні  він  пробув  майже  цілий    місяць.  За  цей  час  згадав    номер  телефона  до  батьків.  Але    очі    Юлі,    її    мила  усмішка  часто  снилися,  а  тихий  голос  заворожував  та  вабив  до  себе.
3
   Михайло  повернувся  додому.    Життя  продовжується  у  звичному  русі,  тільки  на  переміну  погоди  не  мав  спокою,  відчував  нестерпний  біль  у  прооперованій  нозі.  На  жаль  жити  без  ліків  не  вдавалося.
 Одного  вечора    мати  підійшла  до  сина  з  телефоном,
-Михасю!  Ану  подивися,  ти  ба,  з  твого  телефона  дзвонять.
 -  Давай  я  сам  відповім.
Злегка  почервонів,  хвилюючись    взяв  телефон,
 -Ало!  Я    слухаю!
В  телефоні    чоловічий  голос,
 -  Привіт  Михайло!  Це  я  -    Максим.
-Який  Максим?
-  Ну  той,  що    з  тобою  в  одній  палаті    лежав.
-  Ну-ну,  а  зачекай,  це    ти  розповідав,  що  тебе  поранило  на    день  народження,  здається    хвалився    тридцятник  -  кругла  дата.    Не  розумію,    як  цей  телефон    потрапив  до  тебе  ?  Ти  ж  бачив,  я  його  шукав,  усі  матраци  перевернув.  
-А  знаєш    де    загубив?-    пролунав  сміх.  
-У  сартирі.    Його  ранком  знайшла  санітарка,  здала  зміну,забула  віддати.    Прийшла  на  роботу  через  добу,    а    тебе    вже  в  іншу  лікарню  перевели..
-  То  чому  ж    ти  зразу  не  передзвонив  моїм  батькам?
-  Я    знав,  що  ти  в  лікарні.  Не  хотів  турбувати,    бо  не  знав  коли  тебе  додому  випишуть,  подумав  будуть  хвилюватися.  А  тепер,  я  уже  герой,  правда  з  палицею,  але  передвигаюсь.  Мене  завтра  виписують,  думаю    в    Вінниці  на  вокзалі  зможемо  зустрітися,  я  ж  тобі  маю    телефон  віддати.
-А  що  там,  наших  багато  виписали?
-  Так-  так,  ще  Олег  залишився,  в  нього  ускладнення,  але  обіцяють  через  тиждень  –  два  теж  поїде  додому.  
Мати  спостерігала  за  розмовою,  по  закінченню,  задумливо  сказала,
-  Як  добре,  що  хлопців  виписують,  хай  би  вже  якнайшвидше  закінчилася  війна.  А  що,  ото  прямо  на  день  народження  поранило?
 -Так  мамо,  на  війні  всяке  трапляється.  Ворожа  куля    -  дурниця,  не  запитує  в  кого  який  день.  Знаєш,  а    Максим  такий  кумедний,  хоч  який  біль,  навіть  не  скривиться,  лише  на  якусь  мить  очі  прикриє.  А  говірливий,  тут  і  усміхнеться    й  якесь    слово  знайде  сказати,  щоби  підтримати.  І  розсмішити    мастак,  та  так,  що  й    про  болі  забудеш.  Ото  комусь  веселун  попадеться,    вдома  ніхто  не  сумуватиме.
-  Синку!  Таким  живеться  легше.  Веселий,  значить  впевнений  в  собія,  а  сміливість  в  житті    багато  значить.Це  ти,    на  війні  сміливий,  а  до  особистого  життя,  такий    тихий,  покірний,  як  річка  в  туманні  дні.
-Та  досить  мамо,  досить!  Знову    на  свій  лад  переводиш    розмову.  Завтра  скаже    на  яку  годину  маю  бути  на  вокзалі,  то  добре,  що  заберу  телефон.  
     За  вікном  ніч…    Михайло  довго  не  зміг  заснути.  Пригадував  Максима  з  його  смішними  анекдотами,  реакцію  і  усмішку  Юлі,  рум'янець  на  щоках.  У  очах  зірниці,  яких  напевно  ніколи  не  забути.  Вкотре  задумався,  а  мама  права  про  сміливість.Чому  не  наважився  побути  наодинці,  поговорити?  Може  боюся  відповідальності,  здрейфив,  як  кажуть  хлопці.  Ох  мамо,  де  ж  ту  сміливість  взяти,  коли  ті  очі    так  зачаровують,  що  й  слова    не  скажеш.
     Жовтневий  ранок…    за  вікном  автобуса  легкий  туман.  Михайло    поглядав  у  вікно  -    От  і  осінь,  а  війна  продовжується,  важко  хлопцям.  Але  якби  я  до  них  туди  рвався  та  мене  не  візьмуть.  
         Люди    поспіх  виходили  з  автобуса,  розходилися  в  різні  сторони.  Михайло    пересів  на  трамвай.  За  вікном,  по  дорозі  деінде  під  тиском  вітру  крутилося  жовте  листя.  На  якийсь  час  задумався,  порівняв  своє  життя  з    листям,  яке  летіло,  ніби  шукало  де  краще  прилягти.
   В  холі  вокзалу    гучно,  люди,  як  комахи,  копошаться,  поспішають  хто  куди.  В  залі  очікування,  біля    кіоска,  Михайло  очима  шукав  Максима.  Він  сидів  у  кріслі  біля  вікна,  поруч  з  ним,  обійнявши  невелику  чорну  сумочку,  сиділа  Юля.  Світлий  плащ    дуже  пасував  їй  до  обличчя!  Йому  би  посміхнутися,  але  так  стиснуло  в  грудях  -      аж  під  серцем  защеміло.  А  може  це  мені  знак,  поспілкуємося,  може  з  цього  щось  і  вийде.  Може    в  гості  запросити?  Важко  перевівши  подих,  йшов  до  них.
 Юля  перша  помітила  його,    усміхнена,
-  О,  подивися  хто  до    нас  їде!
Усміхнені  обличчя,  теплі  обійми,  рукостискання.    Михайло  наважився  обійняти  Юлю,
-А  ти,  як  наша  рятівниця?
 Її  обличчя  раптом  взялося    рум’янцем,  у  очах  блиск,  весело  відповіла,
-Життя  продовжується.  Дай  Боже  перемоги  й    будемо  насолоджуватися  життям.
Максим,  хитро  зиркнув,  поклав  руку  на  її  плече,
-Ми  це…    разом  продовжимо  життя.    Їдемо  до  мене,одружимося.
Михайло  зам’явся,  намагався  відвести  погляд,  в  той  же  час  розумів,  треба  щось  сказати,  
-А  я  подумав  вона  при  роботі,  тебе  додому  доставляє.
-О  ні,    це  я  її  тепер  до  себе  додому  доставляю.  Гарна  квіточка,  хай  прикрасить  мою  оселю.
Оля  забрала  руку  й    на  ходу…
-Ви    без  мене    поспілкуйтеся,    я  відійду  на  пару  хвилин.
Приховуючи  хвилювання  Михайло  продовжив  розмову,
 -От  ти    вмієш  сказати!  Бережи  свою  квітку,  дивися,  щоби  ніхто  не  вкрав,  цінуй.  Такий  скарб  треба  берегти,  як  зіницю  ока.
-Знаю  -    знаю,  якби  ти  був  молодшим,  напевно  би  теж  не  прогавив.
Михайло  присів  на  стілець,
-Знаєш  у  мене  ще  все    попереду.  Я  ж  розповідав  про    минуле.    Було  діло,  скуштував  райське  яблуко,  виявилося  гірким.  Але  думаю,  колись    доля  буде  прихильною  до  мене.  До  жінок  здатний,  тож  все    попереду.
-  Ну  добре!-  тільки  й  встиг  сказати  Максим,  як  підійшла  Юля.
-Ти  чув?  Здається    наш  потяг  об’явили,  маємо  йти.
-Та      і  в  мене  за  годину  автобус,  поки  доберуся  до  автостанції.
Юля  відкрила  сумочку,    щось  шукала.    Михайло  чекав,    хотів,    іще    раз,  зазирнути  в  її  красиві  очі.  Вона  різко  повернулася  до  Максима.
-  Нам  з  камери  схову  треба    забрати  валізу,  тож  прощайтеся  побратими.  
 І    до  Михайла  протягнула  руку,    
-Мені  Максим  дещо  розповів  з  вашого  життя,  тож  усе  в  минулому.Не  втрачайте  надію,  думаю  роки  не  завада.  Ви  іще  знайдете    свою  половинку,  он  скільки  жінок  залишилося  без  чоловіків.  Думаю  наші  воїни  проженуть    рашистську  навалу,  все  буде  добре!.  І  ми  обов’язково  зустрінемося,  лише  б  дочекатися  перемоги.  Щастя  Вам!
Враз  приревнував  Максим,  доволі  емоційно  відреагував,
-О,  яке  прощання!  Все  -  все!  Пішли,  а  то  й  справді    прийдеться    доганяти  потяг.    Па-Па  Михайле,  гадаю  ми  іще  не  раз  зідзвонимося!
     Він  з  заздрістю  дивився  їм  услід  .
 Думка  –  метеликом    -А  вони  підходять  один  одному,    навіть  трохи  схожі.
   Та  тут  наче  лезом  по  душі  -  А  може    я  й  справді  бовдур,  бо  не  насмілився  позалицятися.  Мабуть  не  доля,  потяг  повіз  квітку  в  іншому  напрямку.
4
   Холодний  вітер    обпікав  обличчя,  Михайло    на  ходу  зиркав  до  неба    -  Напевно  вітер  нам  дощу  навіє,  то  ж    осінь,  все  може  бути.
Злегка  морозило…    він  розумів,  це  від  нервів.    На  кілька  секунд  зупинився-Отакої!  І  чого  нервувати,треба  сприйняти  все,  їхати  додому.  
       На  платформі  люди    уже  заходили  в  автобус.  Неподалік  від  автобуса  стояла,  низька  на  зріст,  жінка  з  хлопчиком.
-Ну  синку,  не  плач,  заспокойся.  Ми  вже  скоро  будемо  на  місці.  
 Хлопчик  шморгав  носом,  скоса  позирав  на  Михайла.  
-  Мамо,  а    це  точно  наш  автобус,    може  краще    в  того  дядька  запитай,  а  то  знову  не  в  той  впхаємося.
-  Та  забудь,  забудь  про  той  автобус.Там  просто  було  дуже  тісно,  тому  ми  й  вийшли.
-  Я  їсти  хочу,  ти  мені  щось  купи…
-Та  де  ж  купи,  хіба  не  бачиш,  тут    нічого  не  продають,  а  повертатися,  то    уже  й  до  ночі  не  потрапимо  до  баби  Марини,  подала  носову  хустинку  і  продовжила,-Ти  мій  маленький  герой,  не  плач,  витирайся  і  пішли.  
 Михайло  спостерігав,  як  люди    поспіхом  заходили  в  автобус.  -  Добре,  що  місця  вказані,  мабуть  знову    буде  багато  людей,  треба  йти.    Хлопчик  побачив,  що  Михайло,  опираючись  на    палку,  направився  до  автобуса,
-Мамо  давай  скоріше,  бо  всі  місця  займуть.  
Жінка  віддала  водієві  квиток,
-Ми  зі  сходу,  нам    на  двох  і  одного  місця  досить.
   Водій  -  сивий  чоловікі,  років  шести  десяти,  кивнув  рукою,
-Проходьте!  От  біда,  їдуть  люди,  надіються  на  краще…  охо-хо-хо.
Михайлове  місце  було  поряд  з  цією  жінкою  і  хлопчиком.  
-Це  ж  треба  такого  -  подумав  і  звернув  увагу  на  обличчя  жінки.  Мабуть  років  тридцять!  Та  ні  ,  а  куди  вона  їде,  каже  зі  сходу.  Цікаво  звідки,  чи  з  Бахмута,  чи  з  Соледара,  а  можливо  й    з  Харківської  області,  їдуть  бідні  люди,  їдуть  світ  за  очі.
 Хлопчик    завертівся  на  її  руках,
-Дядьку,    а  ви  що  були  на  війні?  
-Так  був.  А  ти  напевно  тікаєш  від  війни?
-Це  мама,  каже  поїхали  до  бабці  Марини,  може  в  неї  перебудемо,  поки  війна  закінчиться.  
-Артуре,  синку,  щось  ти  дуже  розговорився.  Он  краще  подивися  у  вікно,  не  набридай  дядькові    своїми  розмовами.  
Вона  ледь  повернулася  до  нього.    Її  очі  збили  його  з  пантелику.  -    Очі…  знову  карі  очі  і  такі  ж  красиві,  але    трохи  сумні.  З  під  білого  берета  виднілося  русяве  волосся,  її  обличчя  мало  втомлений  вигляд.  
 Цікаво    в  яке  село  вони  їдуть?  Михайло  злегка  торкнувся  плеча  хлопчика,
-То  ти  Артур,  тепер  я  знаю  твоє  ім’я.  А  скажеш  дядькові,  скільки  тобі  років  і    в  яке  село  ти  їдеш?
За  сина  відповіла  жінка,
-Йому  шість  років.  Оце  два  тижні  назад    було  день  народження,  саме  нас  бомбили.  Якби  мирно,то  може  б  і    відсвяткували.    А  тут  бачите  яке  святкування,  без  хати  залишилися,  два  тижні  по  автобусах,  по    вокзалах.
Михайло  розумів,  як  жінці  боляче  про  це  говорити,    більше  нічого  не  запитував.    Цікаво,  до  якої    це  тітки  Марини  вони  їдуть.  В  селі  всіх  знав,    тут  народився,  виріс,  безвиїзно  мешкав,  хіба  що  служба  в  армії.
     Автобус  злегка  качало,  хлопчик    заснув.  А  Михайло    думками  був  у  кожній    сільській  хаті,  все  намагався  знайти  бабу  Марину.
 Ото  лишенько,  чого  відразу    по  своїй  вулиці  не  шукав.  Немає    в  нас    баби  Марини,  уже    три    роки,  як  пішла  в  інший  світ.  Думки,  як  вітряки,    подумки  сам  до  себе  -  Чекай  голубе,  ану  згадай,    хто    в  тій  хаті    живе.  Згадав,  як  мати  бідкалася  про  переселенців,  що  посилилися  в  тій  хаті.  Ото  буде  розчарування,  куди  ж    піде  з  дитиною?
     До  кінцевої  зупинки,  їхало  кілька  односельчан.    Михайло,  щоби  не  заважати,  пересів  на  друге  місце.Думав  допомогти  жінці,  адже  малий    добре  угрівся,  солодко  спав.
Нарешті  автобус  під’їхав  до  зупинки…    водій    запропонував  усім  вийти.
Жінка    по  чолі  гладила  сина,
-Артуре…  ми  приїхали!  
З  закритими  очима,  хлопчик    щось  бурмотів  .  Михайло    стояв  поруч,
-Я  вам  допоможу,  візьму  на  руки..
-Ні  -  ні,  що  ви,  він  не  такий  легенький,  як  здається.  
Відкривши  очі,  малий    зразу  здійнявся  на  ноги,
 -Що  приїхали?
-Так!  От  молодець  що  пробудився,  пішли!    -  похвалила  мати.
 Михайло  відразу  взяв  його  за  руку  ,
-Знаєш  Артуре,  уже  темніє,  пізно  шукати  бабцю,  до  мене  в  гості  підеш?
 Малий    задрав  голову,  безтямно  кліпав  очицями,    
-Мамо,а  може  й  справді,  пішли,    я  такий  голодний,  там  же  нас  нагодують.    Хоч  я  й  зігрівся,  а  в  животі,  аж  шкварчить.  От  би    гаряченького  борщу  поїсти.
Малий  так  швидко  говорив,  що  вона    й  не  могла  слова  вставити,  жестом  руки  давала  зрозуміти  щоб  замовк.  .
--Та  ви  не  сваріться  на  дитину!    У  народі  існує  приказка,  що    вустами  дитини  дієслів  істина.  В  такому  віці  ми  теж  були  щирими  та  мабуть  просто  цього  не  пам’ятаємо.  Може  скажете,  як  вас  звати  і  погодитися  на  запрошення?  
Артур  від  радості  підстрибнув,
 -Мою  маму  всі  звуть  Ольгою!  Ну  пішли,  пішли!
Жінка  озирнулася    -  А  воно  й  справді,  в  таку  пору    по  селу  блудити  не  кращій  варіант,  але  з  осторогою  сказала,
-А  що  ваша  дружина  скаже,  діти?
 -У  мене  вдома  батько  й  мати,  думаю    гостей    радо  приймуть  .  Хата  у  нас  добротна,  велика,  є  де    відпочити    і  телевізор  можна  подивитися.
5
     Несподівані  гості    порушили  звичне  життя    його  сім’ї.  Познайомившись,  батько    позирав  на  Ольгу,  задоволено  нарізав  хліб,  а  мати    ставила  на  стіл  вечерю.  Артур  зразу  познайомився  з  котом,  тримав  його  на  руках  і  дивився  мультики.  Вечеря  видалася  тихою,  кожен  смакував  їжу  і    занурювався  в  думки.  Тишу  інколи  порушував    Артур,  він  був  задоволений,    щось  шепотів  до  Ольги,  тулився  і    позирав  на  Михайла.
     Після  смачної  вечері,  виморений  Михайло,  але  задоволений  поїздкою  й    знайомством,  міцно  заснув.  А  Ольга,  лежачи  в  ліжку,  в  душі  відчувала  глибокий  затишок    -    До  добрих  людей  попала,  а  що  далі?  Напевно  довіряти  долі,  а  там  час  покаже.  
Батькам    довго  не  спалося,  обговорювали  день,  тішилися  гостями.
     Пройшло  три    дні.  Сонячний  ранок…  переспів  півнів.  Михайло  хазяйнував  біля  кролів.  Батько  тер  на  велику  терку  кормовий  буряк    і  кидав  курям,  хитро  позирав  на  сина,  наважився  поговорити,  
-Слухай,    Михасю…  нехай    вони    декілька  днів  живуть  у  нас.  Я  так  зрозумів  Ольга  одна  виховує  сина.  Придивися  до  неї…
--Тату!
-Що  тату?    Ти  йшов  своєю  стежкою  в  житті,  тебе  ніхто  не  зупинив,  усе  робив,  як  хотів.  Як    Віру  привіз,  ми  прийняли  ,  до  Військкомату  пішов,    плакали,  але  ж  не  відмовляли.  А  тепер  тобі  сама  доля  пропонує    почати  нове  життя,  не  вагайся!  В  твоїх  очах  я    помітив  сонячний    блиск,  коли  позирав  на  неї,  мабуть  сподобалася.  Сину,  не  замикай  серце  для  кохання!
-Та  в  неї  очі  красиві…  тому  й  дивлюся.  
-А  я    хіба  кажу  погані?  Красиві  і  сама  славна  жіночка  та  й      хлопчику  треба  батька.  Ти  ще  молодий,  може    ладком  -  ладком  та  й  матимете  спільного  хлопчика  чи  дівчинку.  Не  прибідняйся,  в  твої  роки,    ще  повні  пороховниці.
Михайло    гучно  закрив  клітку,  розчервонілий,
-Ой,  щось  сьогодні  тебе    так  далеко  занесло.  Напевно    себе  в  двадцять  років  пригадав.
У  відповідь,старий    усміхнений  до  нього,  кивнув  рукою  в  сторону  відра,  в  якому  лежали  кормові  буряки,
-Ти  не  тікай,    оті  буряки  помий,  я    на  потім  натру.  Слухай,      хіба  хороше  гріх  згадати?!    Та  не  будь    дівкою,  от  до  матері  вдався.  Та  в  молодості  всього  боялася,  але  ж  тобі  не  двадцять.  Життя  -  не  ті  дні  що  пройшли,  а  ті,  що  залишилися.А  ти  тільки  півжиття  прожив,  ще  все  попереду.  Подумай,  час  швидко  спливає.
Михайло  намагався  швидко  помити  буряки  й  втекти  від  батькової  моралі.  А  старий  тільки  шморгав  носом    й  задоволено  продовжував,
-Ти  ото  якось  будеш  мати  час,  наведи  порядки  в  літній  кухні.  Я  там  пічку  пропалюю,  коли  собаці  їсти  варю,  думаю  не  змерзнеш.  І  Ольгу  запроси,  хай  допоможе  книги    перебрати.  Якісь,  здебільшого  радянські  пропагандистські,  підуть  для  розпалювання  пічки,    а  якісь  можна    й  залишити.Там  технічної  літератури  багато,  кому  вона  тепер  потрібна,  зараз  технології  зовсім  інакші.
Михайло  трохи  схвильовано,
-Останнім  часом  ти  мене    дивуєш.  Як  тільки    в  хаті  я    та  Ольга  з  сином,  ти  відразу  намагаєшся  малого  забрати    й  швидко  зникнути  .  Чи  це  спеціально  робиш?
-О…    мій  герою.  Чи  не  помітив,  як  вона    на  тебе  поглядає?!  А  до  чого  я  веду,    бачу    ти  й  досі  недопетрав?  Знаєш,    прямо  скажу.  На  дивані,  що  в  літній  кухні,  ми  з  твоєю  мамою  провели    медовий  місяць.  На  ньому  й    твоє  зачаття  відбулося.  Хоч  важко  було,  саме    цю  хату    будували,  але  й  на  це  часу  вистачило.  Молодість,  кохання  –  майже,  як  гаряча  пора  влітку,  весь  час  жага  води.  Тільки  тут  все  інакше,  хочеться  пити  солод  з  вуст,  від  спокуси    втрачати  розум.
Після  такої  промови  в  Михайла  урвався  терпець.  Останній  буряк    перекинув  з  руки  на  руку  і  різко  кинув  у  відро  з  водою,  
-Та,  досить!  Різко  розвернувся,  попрямував  до  городу.  
Думок  багато…  сумнів  крає  серце.  Чи    правду  батько  каже  про  ті  погляди?    А  чи  на  часі  розпочинати  нове  життя,  адже  війна?  Та  чи  погодиться  іще  в  нас  жити,  весь  час  бідкається,  що  незручно.
   Раптово  посипав  мілкий  сніг  та  він  не  помічав  його.просто  дивився  вдалину,  ніби  там  бажав  знайти  пораду.  До  нього  підбіг  Артем,
 -Дядьку,  бабуся  обідати  гукає.
Думка,  мов  стріла  –  А  він  би    мене  за  батька  прийняв!  Увечері  весь  час  поряд,  у  оченятах  блиски  радості,  тулиться,  просить  щоби  якусь    цікаву  історію  розповів,  тільки  не  про  війну.  Звичайно    в  такому  віці    бачити  жахи  війни  навіть  важко  сприйняти,  наскільки  зранена  дитяча  душа!
   Малий  уже  тримав  його  за  руку,  вони  поспішили  до  хати.
6
       А  час  минав...
   На  третій  день  від  Різдва  батьки  збиралися  поїхати  в  інше  село,  до  родичів.  Батько  чекав  на  рішення  Ольги,    напередодні  він  просив,  щоб    з  ними  поїхав  Артур.
 За  цей  час    жінка  уже  звикла,  влилася    в  цю  сім’ю,  відчувала,  що  поряд  щирі,  добрі  люди.  В  душі  таїла  секрет,  намагається  не  показувати,    що  їй  імпонує  Михайло.  Від  його  поглядів  губилася  та    в  той  же  час    надіялася,  що  він  таки  зверне  на  неї  увагу.  Звичайно,  не  так,  як  на  матір  Артура  ,а,  як  на  одиноку  жінку,  яка  не  проти  пройти  з  ним  життєвий  шлях.
З  кімнати  вибіг  Артур,
-Дідусю  ура!  Мама  дозволила,  я  їду  з  вами!
   Пройшло  зо  три  години,  як  батьки  з  Артуром  на  старенькій  «ладі»    поїхали  в    гості.  Михайло  в  літній  кухні,  уже    третій  день    наводив  порядки.
   Ольга    в  хаті…  на  стіл  поставила    тарілки  для  борщу  -    Ну  от,  будемо  обідати,    треба  Михайла  звати.  
Відчинивши  вхідні  двері  хати,  декілька  раз  гукала  його,  але  він  не  чув.    Похапцем,  накинувши  плед,  поспішила  до  нього.  
Скрипнули  двері…  Михайло  різко  піднявся  з  дивана.  Розгублено  дивився  на  неї,  в  руках    тримав  декілька  фоток.
Вона  сміливо  зазирнула  в  них,  злегка  почервонівши,  мовила  з  милою  усмішкою,
-О!  Ти,  що  в  дитинство  занурився?  Який  гарненький  хлопчик!  Це  ти?
-  Так,  це  я  !    Давай,  я  їх  в  альбом  покладу.
-Ні,  зачекай!  Я  борщ    у  тарілки  не  насипала,  в  каструлі  не  остигне.  Дай  хоч    хвилинок  п’ять  подивитися,  мені  ж  цікаво…
 Він  на  якийсь  час  завмер  від  її  пронизливого  погляду.  Ледь  схилившись    тихо,
-Я  цікавий  тобі?  Дивно,  а  мені  здається  ти  уникаєш  залишитися  наодинці.
-Та  ні,  це  ти    тікаєш…    звичайно,  навіщо  тобі  жінка  з  дитиною  та  ще    й  без  приданого.
-Навіщо  нам  сперечатись-  нахилившись  сказав  він  і    руками  злегка  взявшись  за  її  тендітні  плечі,  посадив  на  диван,  продовжив,
-Твої  вуста,  як  маків  цвіт…  а  очі,    я  в  них  топлюся,  забуваю  про  все  на  світі.
 Ніжний  поцілунок  в  уста…  вона  розтала,  як  роса  на  сонці.
Більше  ніяких  слів….    в  грубці    розмірно  потріскували  дрова.
       На  Водохреще  вся  сім’я  ходила  до  церкви.  Освятивши  воду,  вдома  мати  застелила  стіл  вишитою  скатертиною,  звернулася  до  Ольги,
-Ти  розтавляй  посуд,  накривай  стіл,  а  я  тим  часом  зніму  теплий  одяг.
     В  хаті  пахло  стравами….  Артур  сидів  між  Ольгою  і  Михайлом,  інколи      водив  оченятами,  посміхався.  Батько  налив  у  келихи  вина,
-Ну  що…  сьогодні  не  гріх  пригубити  вина,спочатку  помянемо  наших  героїв,  що  захищають  Україну,а  вже  за  другим  разом  вип’ємо  за  свято.  Бог  бачить  нас,  думаю  пробачить.
 Після  двох  тостів,  добре  закусивши,  Михайло    підійнявся    з  стільця,  голосно  сказав,  
-  Мамо,  тату,  ми  тут  оце,  трохи  замявся  та  все  ж  продовжив,
-Ну  вирішили  побратися,  поки  що  поживемо  разом  так,  а  після  Провідної  неділі  одружимося.
Сидячи,  Артур  обома  руками  обійняв  Ольгу  й  випалив,
-Мамо,  як  це  класно,  тепер  у  мене  буде  батько!  
Ольга  пригорнула  сина,  прошепотіла,
-Так  синку,  в  тебе  буде  батько,  тільки  ти    ж  його  слухайся!
   Батько  посміхнувся  і  продовжив,-  У  нас  буде  дружня  сім'я!  І  дай  Боже  нам  з  бабусею  бавити  онуків!
     В  кімнаті  всі  дружньо  дивилися  телевізор,    Михайло  задумливо  дивився  на  Ольгу.,  на  душі  тепло  і  радісно  –  Ну  от,  я  став  на  нову  стежину  в  житті,  яку  мені  подарувала  доля.  Думаю  все  буде  добре,  нам  би  тільки  війну  закінчити  та  ,  прогнати  рашистів  з  рідної  землі!
                                                                                                                                                                               Березень  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2023

Хитрість лиски ( байка )

Попід  паркани,  біга  лиска,
Голодна,  зла,  очима  блиска,
Та  як,  залізти  під  сараї,
Скрізь  пси,  смердючі  –  самураї.
Так  і  чатуй  -  за  хвіст  дістане,
Коли  ж  ота  пора  настане,
Щоби  доволі  потішалась,
Щоб  мені  курочка,    дісталась,
Та  й  не  стара,  а  молоденька,
Щоби  пахуча,    солоденька.
За  мить  спинилась,  очі  круглі,
Ой  тут  напевно  красотулі!
Нюх-нюх,  -Так-  так  -  запах  пташини,
Якби  ж    не  мала  ті  причини,
Лізти  самій,    ризик  великий!
Де  ж  вовчик  –  братик,  мій  дволикий?
Себе  підкласти  не  годиться,
Маю  життям  насолодиться,
Мабуть  піду  його  покличу,
Адже  добра,  за́вжди  всім    зичу,
Хоч  їдка  думка  в  душі  бридко,
Але  ж  він  справний,  зловить  швидко,
Точняк    пошлю,  нехай  спіймає,
Тож  не  відкаже,    бо  кохає.
Але,  як  пси  почують  гостя,
Й  підстереже  його  нещастя,
Та  хіба  ж  буду  в  цім  винна  я?
Нехай  схитрить,  то  ж  не  вовченя!
У  голові  може  є  клепка,
Мені  ж  рискнуть  ціна  висока!

Суть  байки:
Усе  зробить    -    краще  чужими  руками,
Пристосуватись,    жить  поміж  вовками,
За  те,  що  трапиться  не  відповідати,
 Для  цього  й  справді,  треба  майстерність  мати.
В  любому  хаосі  сказати        -  то  ж  не  я!
Нехай  повчаться  цінувать  своє  життя!

                                                                           25.03  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2023

Лине пісня про калину

Нехай  трохи  й  похилилась  калинонька  в  лузі,
Але  ж  ти,  рашист  -  поганець  маєш  по  заслузі!
 Нищать    й  знищать  вагнерівців,  алкашів  проклятих,
Не  збороти  воїнів,  українців  завзятих!

По  яких,  живуть  законах,  зомбовані  люди?
Під  кийками,  пригнічені,  бояться  Іуди?
 А    вони,  може  давно,  стали  нелюди,  звірі?
По  церквах,  храмах,  якій,  поклоняються  вірі?

Терористом  легко  стати,  коли  в  очах  злоба,
Чи  ненависть  роз’  їдає  і  гризе  жадоба?
Не  вчать  заповідь  любові  до  Бога,  ближнього,
Тому́  й    щастя  не  матимуть,  надій,  майбутнього!

Ну,  а  наша  калинонька  гіллячко  підносить,
Кожне  серце  українця  в  Бога  миру  просить.
Світлі  мрії    до  блакиті  з  лелеками  в  колі,
Жага  жити  якнайкраще,  без  воїн  на  волі.

Зустрічаймо  сонце  ясне,  тепле  і  привітне,
Тож  плекаємо  надію,  калина  розквітне!
Стан  стрункий,  мов  наречена,  в  біленькому  вбранні,
Спів  пташиний,  хай  лунає  про  мир,  щасливі  дні!

Українцем,  справжнім  бути,  вчать    батько  і  мати,
Все  відродимо  в  країні,  бо  нас  не  здолати!
Незалежність  відвоюєм!  Не  зігнем  коліна!
Нехай  пісня,  всіх  єднає,  слався  Україно!

Земля  жити    надихає,  тільки  тут,  справжній  рай!
Ми  упевнені,  захистимо  наш  квітучий    край!
Нехай  Бог,  нас    благословить,  освятить  родини!
У  єднанні  сила  й  міць,  незламність  України!

                                                                                   07.04.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2023

Стук - стук сердечко

Стук-  стук  сердечко,  то  добре,  не  мовчить,
Коли  тихенько,  тішить    прекрасна  мить,
На  повні  груди  подихи    весняні,
Такі  ж  приємні    запахи  духмяні.

Стук-  стук  сердечко,  враз  під  пташиний  спів,
Звук    мелодійний,    потік  співочих  слів,
Весна  відродження  несе,  безсмертя,
Первістки  –  квіти,    як  шматочок  щастя.

Стук-  стук  сердечко,  ніби  кудись  біжить,
Мов  поспішає,  швидше  життя  прожить,
На  жаль,  подібне  стрімкості  цунамі,
Збій  на  секунди,  в  серцевій  програмі.

Стук  –  стук  шалений,  шкода  не  від  весни,
Під  серцем  щемно,  від  клятої  війни,
В  полоні  страху,  дешенька  волає,
За  що  рашист,  мале  дитя  вбиває?

Стук  -  стук,  душа  наплакалась  вже  вволю,
Чому  ж  ти    Боже,  дав  нам  таку  долю,
Важко  щодня,  сприйнять  смерть  захисників,
Невже  ти  Боже  простиш  ґвалтівників?

Стук-  стук  сердечко,  вечірняя  пора,
Матінко  Божа,  в  чім  винна  дітвора?
Переправляють,  тайно  на  чужи́ну,
Забравши  в  неньки,єдину  дити́ну.

Серце  тріпоче,  гляну  до  ікони,
Жаху  цього,  не  забуть  ніколи!
Зберусь  з  думками,  знов  про  мир  помрію,
Хоч  біль  нестерпний,  збережу  надію!

Стук-  стук  сердечко…  сонечко  край  неба,
Ранок  стрічаю,  в  цьому  є  потреба,
Життя  продовжується,  чуть  чіткий  ритм,
Зігріє  душу  весняний  колорит.

                                                 25.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2023

Бачив уві сні

Мерехтіння  зірок,
Досягти  -    один  крок,
Так  здається  мені,
Бачив  їх,  уві  сні.

Одна  з  них  у  імлі,
Моє  серце  в  вогні,
Саме  та,  що  манить,
Душу  пломінь  ятрить.

Враз  думкам,  усім  крах,
Як  шкода,  що  не  птах,
Місяць  зирить  здаля,  
Сяйвом  стежку  встеля.

Недосяжна  моя,  
Скажи  чом,  це  не  я?
Зміг  імлу  розчинить,
Було  ж  нащо  манить?

           08.04.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2023

Макс і Уран ( дит)

Надворі  сонце  яскраве,
 Хоч  осінь,  але  ласкаве!
І  чим,  зранку,  це  зайнятись?
Чи  з  песиком,  вже  погратись?

Гра  в  хованку,  потішить  нас,
Тож  швидше,  не  втрачаймо  час!
Уран,  шукай!  Де  ж  сховатись?
А  може  в  сарай  запхатись?

Полізу,  я    на  горище,
Там  думаю,  все  ж  найкраще  !
Ото,  зрадіє  сніданку,
Як  знайде,  то  дам  канапку,
Від  дуже  їх  полюбляє,
Нехай  мене  пошукає.

Уран  бігав  кругом  хати,
Гайда  Максика  шукати,
Нюшкує    й  по  траві  сміло,
Пихнув,  двері  досить  вміло,
 В  комору  і    в  старий  сарай,
 Почув  голос,  -Назад  вертай!

 За  мить,  догори  дві  лапки,
Гав-  гав,  то  ж  давай  канапки!
Знайшов,  ти  ж  мені  обіцяв!
Та  враз  тихо  -  Цяв…  цяв…  цяв!
Тож    добре,  як  друга  маєш,
Ти  радість,  з  ним  відчуваєш.

                                           Жовтень  2022р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2023

Краса дівоча не на фото

Краса  дівоча  не  на  фото,
Там  макіяж,  заховав  лице,
На  себе  глянеш  гордовито,
-Але  ж,  красива,  ти  дівице!
Зігріє  серце  кожне  слівце.

Себе  хвалити  -  справа    звична,
Когось  сприймати  рівнем  нище,
У  тебе  ж  думка  щодень  вічна,
Ти  по  житті  на  сходах  вище!
Поглянь  гарнесеньке  обличчя!

Хочеш  пишатися  собою?
Мо»  й  так  та  зваж,  це  ж  не  назавжди,
Не  переймайся    ти  красою,
Роки  лишають  свої  сліди,
Твоє  бажання  -  не  знать  біди!

Іще  маленька-  сонце  мами,
І  очі  кольору  блакиті,
Вся  обцілована  устами,
Ти  пам’ятаєш  теплі  миті,
Як  босоніж    блукала  в  житі.

Весняний  цвіт  –  пора  до  школи,
Вже  роки  впевненості  в  собі,
Та  друзі  інколи,  як  бджоли,
За  виживання  в  боротьбі,
Всі  протиріччя    в  часі  зникли.

Цвіте  троянда  і  ти  з  нею,
Рожеві  пелюстки  на  славу,
Втішайся  долею  своєю,
Життя  сприйми  -  не,  як  забаву,
Не  від  краси  приходить  слава.

З  личка  не  п’ють  молочка  –  ти  знай!
Не  прославляй    чарівність,  вроду,
Хоча  в  житті  квітучий  розмай,
Маєш  від  Бога    нагороду,
Повір,  ніс  краще    -  не  задирай!
***
Пелюстки  в  квітці  втратять  красу,
З  роками    й  ти  все  зрозумієш,
В  люстерці  личко  та  в  очах  сум,
І,  як  колись,    вже  не  посмієш,
Себе  піднести,  жаль,  сивієш.

Плекай  надію  -    світла  душа!
Як  той  маяк,  на  морських  хвилях,
Цінуй  хто  поряд  й  своє  життя,
У  сподіванні  на  вітрила,
Весняна  врода,  то  на  щастя.
***
Картинки,  фото:    це  мистецтво,
Душа  звичайно  -    річ  інтимна,
Все  притаманне,  як  простацтво,
Бува  людина  і    нестримна,
Це    про  все  свідчить  той    характер.

Мудрість-  поняття  є    абстрактне,
Людина  має  розум,  знання,
І  досвід  є  -    невідворотнє,
Не  змарнувати  своє  життя!
Тож  досягнуть  чогось  повинна!

І  чи  сердечна  ти,  чи  добра,
Чи  людям  вмієш  співчувати,
Хоч  і  красива  та  мов  кобра,
Зовсім  не  здатна  жартувати,
Зате  спроможна  злість  сховати.

***
Дівчата  тішаться  красою,
Життя  попереду  не  знають,
Себе  порівнюють  з  весною,
Душу  не  часто    відкривають,
Хай  налюбуються  собою!

Живем  на  світі,  лиш  один  раз!
Але  ж  нехай    всі  пам’ятають,
Краса  дівоча  не  на  фото,
А    яку  бачиш,  ти  наяву!

06.04.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979465
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2023

Якось на базарі ( рим. проза)

     Пора  осіння…  похмурий  ранок.  А  дід  Василь  має  кілька  забаганок.  Курям  їсти  дати  та  обійстя  замітати.  Нема  ж  кому,  вже  кілька  років  живе  сам.  Воно  б  нічого,  можна  випити  й  сто  грам.  Горілочки  чи  винця,  щоб  не  паплюжити  лиця.  Та,  звичайно  ж,  міру  знать,  не  напитись  ,  як  та  свиня.  Біда  в  тому,  що  самотність  ятрить  серденько  щодня.  І  трохи  скрутно,  пенсія  одна,  на  душі  сумно,  якби  ж  то  весна.  Тоді  з  городу  можна  більше  зелені  продати.  У  гаманцеві  свіженьку  копійчину  щодня  мати.  Чи  в  небі  імла,  вкотре  подивився,  невже  дощитиме,  а  щоб  ти  сказився.  Вже  так  набрид  цей  холодний  дощ,  та  все  ж  піду,  може,  й  продам  щось.  
В  тунелі  протяг,  за  це  не  журиться  -  не  біда,  одне  бажання  закінчилась  би  клята  війна.  Інколи  так  травмують  душу  тривоги,  в  думках  балаган  -  Дай  Боже  перемоги!  В  буденний  день  мало  продавців,  воно,  як  глянуть,  немає  й  покупців.  Хіба  комусь    діло  до  його  петрушки  чи  кропу.  Але  ж  впертющий  дід  тішиться,  має  замороку.  Що  тільки  це  він  і  несе  на  базар.  До  всіх  всміхається,  –  Свіженький  товар!  Ви  схиліться,  понюхайте  цю  духмяність!  Хтось  співчуває.  -  Ото  вона,  така  старість!  Мабуть,  що  пенсія,  як  копійки.
 Дід  своє  знає,  ходить  залюбки.  В  душі  секрет  плекає,  часом  поспішає  з  якоюсь  жінкою  поспілкуватись.  А  часом,  як  хтось  поряд  свій  товар  продає,  то  можна  трішки  й  залицятись.  Ну,  звичайно  ж  ,  лише  з  молодшою  за  віком,  щоб  гарненька  та  не  хвалилась  чоловіком.  Щоб  одиначка,  яка  би  в  гості  запросила,  ну  і,звичайно,  розумна  та  ще  повна  сили.  Та  не  поводилася  гордо,  як  княгиня,  а  на  городі  була  справжня  господиня.  Щоби  зростали  огірочки  й  бурячки,  й  до  мене  завжди  посміхалась  залюбки.  Я  ж  не  розбірливий,  які  би  очі  мала,  чи  карі,  чи  сині,  лише  б  удвох,  як  голуби,  щодень,  щовечора  були  щасливі.  І  коли  разом  з  настроєм  добре  попрацювати,  зробить  все  з  толком,  щоби  стабільний  прибуток  мати.  А  ввечері,  як  зіроньки  сяють  у  небі,  як  для  годиться,  обійняти  при  потребі.  Можливо,  й  навіть  у  дощову,  хоч  і  в  тепленьку  нічку,  зробити  масаж,  гладити  плечі,  поцілувати  в  щічку!    
   Ото  думки,  так  багато,  цілий  міх,  підкрутить  вуса,  самого  бере  сміх.  А  що,  хіба  гріх  подумати,  чи  завада,  якби  ж  знайшлась  якась,  можливо,  була  б  рада.  І  ось  раптово,  повненька,  світленька  (душка),  а  на  обличчі,  як  стигла  грушка.  Ледь  посміхнулась,  стала  поряд.  За  мить  так  вразив  її  погляд.  Що  дід  відразу,  ніби  від  сказу.  Ногами:  туп  -туп  -  туп,  із  вуст  -  Ах-ух!  А  руками,  як  півень  крилами,  поправляв  кожух.  Уздрів,  гарна,  підходить,  от  закрутити  б  із  такою,  то  довіку  розлучитися  з  бідою.  Щоб  вечорами  одинокість  не  з'ятрила  душу.  Ото  халепа,  того  й  до  ночі  тут  стояти  мушу.  
 Вона  із  сумки  дістала  в’язані  шерстяні  носочки.  Ледь  зчервоніла,  і  ніби  трохи  соромлячись:  -  До  дочки!  Оце  я  вчора  приїхала  в  гості.  Ви  ж  знаєте  нинішні  можливості.  Та  все  ж  у  подарунок  купила  постільний  набір  й  на  стіну  з  глини  маленький  український  сувенір.  З  Днем  народження  треба  ж  привітати.  Одна  в  мене,  просто  гріх  не  пам’ятати.  Дід  втішався,  прищурив  очі,  зирк  -  зирк  хитренько.  І  так  до  неї  сміло,  але  тихенько,
 -  То  ви  з  села,  як  там  у  вас?  Як  люди  поживають?  -  Ви,  що  не  знаєте  та  мабуть,  як  всі  виживають.  Шкода,  війна  -  біда,  хай  би  вже  закінчилась.  Тобі  б  і  я,  як  всі,  життям  насладилась.  Люблю  город,  вирощувати  помідори,  вони  у  мене  до  самої  Покрови.  Ними  любуюсь,  покладу  на  долоньці,  втішають  душу,  аж  виблискують  на  сонці.  Пишаюся  врожаєм,  дякую  Богу,  що  ще  жива  і  маю  нагоду.  Добре  працювати,  при  потребі,  звичайно,  й  відпочити.  Кажуть,  то  правда,  що  заради  чогось  людина  має  жити.  У  очах  діда  блиск,  як  зірниці,  й  доволі  розширені  зіниці.  Думки  –  Мабуть,  її  зустрів,  на  вдачу!  За  мить  грошву  рахував  на  здачу.  Хоч  надворі  дощ  і  щодня  погода  похмура,  та  нині  в  діда  кріп  і  петрушка  йшли  «на  ура».  Він  усміхнений,  бадьорий.  Погляд  гострий  та  до  клієнтів  завжди  привітний,  добрий.  Подумки  про  жінку,  мов  до  голубки:  -  Де  ж  та  молодість,  ті  вишневі  губки!  Я  б,  напевно,  всю  нічку  цілував,  ну,  звичайно,  якби  вік  молодший  мав.  Жіночка  в’язані  носки  продавала  та  на  старого  поглядала.  -  А  дідусь  ще  ого-го,  певно,  до  роботи  здібний.  Шкода,  вже  нема  мого,  теж  до  всього  був  умілий.  
 З-  за  тунелю  чути  шурхіт.  -  Дощ!  От  періщить,  отакої!-  сказав  дід  й  тихо  продовжив:  -  Добре,  що  ми    тут  обоє!  Біля  діда  у  відерці  останній  пучок  кропу.  Він  до  неї  ладненько:
 -  Ой,  погляньте,  що  твориться,  не  було  би  тут  потопу!  Бачите,    вода  по  сходах,  певно,  й  нас  не  омине.  Вас…  запрошую  в  гості,  чи,  може,  боїтесь  мене.  Я  зовсім    близенько  живу,  із  собою  парасольку  маю.
 -  Гаразд,  годину  дощову  з  вами  й  справді  перечекаю.  Щодо  страху,  ви  мене  розсмішили,  нам  без  пригод  добратись  хай  Бог  дасть  сили.  Щоб  часом  нам  не  послизнутися  та  не  впасти.Та  й  згодом  цей  осінній  дощ  не  проклинали.  -  Я  бачу,  у  вас  ще  є  пара  в’язаних  носків,  -  трохи  незручно.  То  я  б  собі  купити  хотів.  
Її  веселий  погляд  враз  підняв  настрій  діду.  -  Ото  влупили  -  купити,  скоро  ж  час  обіду.  Ви  ж  мене  в  гості  запросили,  без  подарунку  йти  не  годиться.  Так  не  піду,  де  ж  ви  бачили,  не  дай  боже,  жадібному  вродиться.  Дід  уважно  слухав,  бігали  очі.  -  Чи  відверто,  чи  лестощі  жіночі.  А  чи  то  правда,  що  така  щира  й  мила?  Та  враз  здалося,  ніби  виросли  крила.  Жага  жити,  з  нею  спілкуватись,  по  житті,  на  краще  сподіватись.  Нехай,  як  вітер,  пронеслись  роки,  але  у  нас  ще  є  час  зробити  кроки.  Щоби  у  вирії  нормального  життя  чи  в  безпорадності  ,    врешті  обом    бути  довіку,  позбутися  відчуття  самотності.  Дрібненький  дощ  ….  вони  під  руку,  не  поспішаючи,  йшли  по  тротуару.  Може  помітив  хтось,  а  хтось  ні,  поважну,  похилого  віку  пару.  Але  їм  двом  це  спілкування  додало  сили.  Хто  знає,  скільки  ще  часу  доля  виділить.  Чому  разом  не  зустрічати  сонце,  не  слухати  веселий  пташиний  спів?  На  якусь  мить  трішки  зігріти  серце,  погуляти  серед  квітучих  садів.  І  не  соромитись  посміхатись  від  щирості  сердечних  почуттів!  Так  це  знайомство,  їх  дружба  обом  продовжить  життя.  А  що  роки…  чому  й  не  відчути  задоволення,  частинку  щастя.
                                                                                                                                                                             2022р.

                                                                                                                   (Носки-  те  саме,  що  шкарпетки).
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2023

Весняний сюрприз

Похмура  нічка,  злетів  сніговий  вихор.
Землі  не  радісні  весняні  капризи,
Світанки  райдужні,  в  них  сховати  лихо,
Краще  діждатись  ясні  ранкові  бризи.

Холодний  подих,  як  шаман  по  діброві,
Як  сприйме  квітка,  щоранку  посміхалась?
У  сподіванні  в  дні  сонячні,  чудові,
Та  світла  мрія,  як  сніг,  вмить  розсипалась.

В  полоні  вирію,  де  ж  весняна  ніжність?
Вітер  розгніваний,  діброва  в  сум’ятті,
Мав  бути  теплим,  ятрить  білосніжність,
Чом  загубилась  у  яскравім  суцвітті?  

Меркне  краса  підсніжників  і  фіалок,
 Бруньки  берізок  покрив  колючий  іній,
Всупереч  волі  сюрприз  отримав  ранок,
Плекав  надію  у  сонячнім  спасінні,
Теплий  промінчик  вміло  загоїть  рани.

А  чи  й    насправді  мило  всміхнеться  днині?
Чи  сніг  з  морозом,  разом  приборка  квіти?
Хто  знав  такого  не  ждали  в  Україні,
Воно  й  не  знати,  плакати,  чи  радіти?

Все  ж  блисне  сонце,  сніжок  тече  струмками,
Весна  з  зимою  бореться,  як  ми  за  мир.
У  храмах  Богу,всі  помолимся  з  вами,
Просим,  щоб  зник    навіки  той,  московський  чмир!
І  спас  природу,  щоб  гарний  врожай  мали,
Щоб  знов  щасливо  зажила  Україна!

                                                     04.04.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2023

Дощове ластовиння

Сонячний  промінь  ліг  на  підвіконня,
швидкому  ритмі,  водночас  стук  краплин,
По  склі  вікна  дощове  ластовиння,
На  жаль  ніхто  не  відчуває  провин.

Колір  краплин  -  слід  смертельної  війни,
 Земля  прийняла  кров,  а  небо  попіл,
Не  вгамувати  душевний  біль  весни,
Хто  відповість  за  її  сердечний  клопіт?

У  намаганні  раненько  змить  сліди,
 Смертей  і  болей,  яких  зазнали  люди,
Важко  вдається  позбутися  біди,
Від  московитів,  клятого  Іуди.

Сонячний  промінь,  як  дарунок  днини,
Поміж  хмарин,  що  несуть  кислотний  дощ,
Чисті  б  нехай  і  прозорі  краплини,
Землю  омили,  щоб  посміхнувся  хтось.

 Й  весна,  як  птаха,  розправила  крила,
Благословенна,  загоїти  рани,
Святую  землю,  цвітом  оповила,
 І  чисті  води  зарубцюють  шрами.

Минуть  роки  в  серцях  лишиться  спогад,
Що  пережити,    прийшлось  Україні,
І  коли  дощ,  не  відірвати  погляд,
 Про  війну  вкотре,  нагада  родині.

                                                           03.04.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2023

Стражденна мати

Стражденна  мати,чорна  ніч,
 Знов  захолола  в  хаті  піч,
На  ранок  сонце,  геть  не  гріє,
Душа  болить  серце  мліє.

Щораз  погримує    гроза,
Завмерло  все,стіка  сльоза,
Скорботна  мати  ледь  ішла,
За  нею  майже  пів  села.

Іде  процесія.  Несуть,
Сина-  бійця  в  останню  путь.
Жаль  не  позбутись  довгих  мук,
Їй  би  торкнутись  його  рук.

Не  в  змозі  сина  оживить,
 -Без  тебе  я  не  зможу  жить.
Цвіт    ранніх  квітів  у  імлі,
Схилились  низько  до  землі.

 Нині  й  пташина  мов  німа,
Ой,  що  ж  твориш  клята  війна?
Не  зчезнуть  болі  та  жалі,
 За  що,  сини,  як  журавлі,
Летять,  курличуть  вдалині.


                           30.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023

Самотній поет

Ой  і  чому  життя  важке,
Буває  інколи  й  гірке,
Нема  кому  сказати    й  слова,
Часом  й  думки,  як  та  полова,
Під  дійством  вітру  десь  летять,
Від  самоти  не  захистять.

Тобі  дружбану    по  перу,
Шлю  лист  бо  вже,  боюсь  помру,
Коли  самотність,  скрізь  імла,
Й  війна  щодня,  везуть  тіла.
Душа  стражда  не  передать,
Про  все  це  болісно  писать,
В  буремний  час  не  той  читач,
Я  попрошу,  друже  пробач,
Чому  відрікся  й  за  що  ти,
Між  нас  руйнуєш  всі  мости?!
Де  глянь  шматочки  паперу,
Сходить    й    купити  лікеру?

Але  уже  грошви  катма,
В  душі  натхнення  теж  нема,
Терпіть  бракує,  вже  й  сили,
Мов  морок  бродить  по  оселі,
Один,  як  перст,  гряде  війна.

Як  спромогтися    відчути,
Комусь  потрібен,  я  бути?
Ой,  що  ти    робиш  зі  мною,
Мать  повернусь  до  запою,
Геть  роздира  тиша  душу,
Скажи  терпіть,  за  що  мушу?!

Чи  напишу,  знов    про  весну,
І  про  цю  прокляту  війну,
В  душі  за  друзями  жура,
Й  мені  заначка  не  сестра,
Скажи,  а  жить,  чого  ради?
Ніхто  не  дасть,  нам  поради?
Мабуть  піду,  знову  в  запій,
Душа  шепоче  -  ні,  не  смій,
Запроси  друга    ти  на  чай,
І  свої  вірші  прочитай!

Думка,як  зіронька    ясна,
Довкола  глянь,  яка  весна!
І  самота  не  набрида,
Душу  і  серце  покида!

Мабуть  писать  Божа  воля,
Для  цього  нас,  з'єдна  доля,
Тож  не  дарма  лист  написав,
Вкотре  відчув,  я  не  згасав,
І    оцінив  своє  життя,
Буду  писать  про  майбуття,

Щоб  досягти  миті  щастя!
 
                             27.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023

Жаль, дослід не вдався ( з гум)

Я    придбав  новенькі  брюки,
У  кишені  запхав  руки,
Поспішаю  до  криниці,
Згуртувались  молодиці.

У  траві  цвіркун  співає,
Серце  радість  відчуває,
Уже    й    хлопці  веселяться,
Хтось  смішить,  очі  сльозяться.

А  в  чистенькій  небосині,
Чути  звук,  пісні  пташині,
Як  же  вдома,  це  лишатись,
До  жінок  не  залицятись.

Хоч  і  вуса  давно  сиві,
Ох  паняночки  ж  красиві,
Пропустить,  як  спілкування,
Погуляю  й  я,  до  рання.

З  приймача  линуть  музики,
Хоч  старенькі  черевики,
Все  ж  піду,    в  танок  відразу,
Не  байдужий,    я  до  джазу.

Вже  й  ногами  топ,топ-топ-топ,
Враз  по  плечах,  хтось,    хлоп  хлоп-хлоп,
-Ану  діду,  волосатий.
Гайда  звідси  та  й  до  хати!

Штани  нові  та  небритий,
Не  будЕш  очима  ситий,
Тож  бо  нащо  докучати!
Жінок  треба  поважати!

І  за  плечі,  до  криниці,
Краще  йди,  напийсь  водиці.
Посміялись  з  діда  хлопці,
Жіночки  ж  (обмили  )кості.

Та  й  поплентав  дід  додому,
Під  ніс  буркав,  -Справа  в  тому,
Хтів,  щоб  брюки  похвалили,
Жінки  очі  засліпили,
Довели  ж  самі  до  сказу,
І    турляти,  за  що  зразу?!
Не  горів,  тоді  б  від  скуки,
 Не  придбав,  я  б  нові  брюки!  
На  жаль,  дослід,  мій  не  вдався,
Погуляти  сподівався!

                                   2010р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2023

Це казка земна

Де  поглянь,  то  як  казка,
Ми  удвох  йдемо  у  ній,
Та  на  все  Божа  ласка,
Вітерець  торкнувся  вій.

Він  весняний,  ласкавий.
І  заквітчана  весна,
Літа  подих  духмяний,
Тілеса,  всім  сповива.

Розсипає  і  обрій,
В  небесах    диво-красу,
Заясніли  всі  гори,
Вмить  розвіявся  мій  сум.

Глянс  знов  очі,  так  вабить,
Там  дріма,  ще  морозець,
 Та  надій  не  позбавить,
Усіх  збуджених  сердець.

Розстеливсь  вздовж  доріжки,
Глянь,  фіа́лковий    тут  цвіт.
У  росі,  срібні  ніжки,
Торкну́всь  холод,  ніби  лід,
Та  то  ж  лиш,  це  на  миті,
Приліг  гріє    промінець.
Й  я  тону  в  оксамиті,
Мов  піду,  теж  під  вінець.

Я  ти  поряд  зі  мною.
Диво-  казка,  ця  земна,
Повтішаймось  красою,.
Хай    чарує  нас  весна.

                     31.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2023

Розплата ( проза)

1
 Зимовий  ранок…  тьмяне  сонце,  ледь  пробивається  через  сіру  імлу.  Вночі  зима  трохи  підсипала  свіжого  снігу.  В  центрі  містечка  вряд  пишні  ялинки,  з  них  іще  не  зняли  новорічні  ілюмінації.  По  гілках,  то  купками  сніг,  то  ніби  розстелено  срібне  мереживо.  Сонце  неначе  в  зажурі,  тож  блиск  сніжинок  скупий.  Біля  школи  гамірно…школярі  веселяться,  кидаються  сніжками.  А  чому  би  й  не  повеселитися,  адже  цьогоріч  снігу  зовсім  мало  випало.  А  свою  радість  тільки  так  і  можна  висловити.  Біля  дверей  школи  невелике  скупчення  учнів,  на  обличчях  посмішки,  звучать  гучні  розмови  і  вітання  з  Новим  роком,  хоча  всі  новорічні  свята  уже  минули.  Філіп,  учень  дев’ятого  класу,  з  мітлою  в  руках  стояв  осторонь.  Сьогодні  їх  клас  черговий  по  школі.  В  класі,  він  серед  хлопців  виділявся  зростом.  Тому,  починаючи  з  четвертого  класу,  мав  зобов’язання  взимку  відкидати  та  замітати  сніг  біля  дверей.  Цю  роботу  завжди  виконував  старанно  і  відповідально.  Таке  виховання  хлопець  отримав  від  покійних  батьків,  які,  на  жаль,  загинули  в  автокатастрофі.  Батькам  доводилося  багато  уваги  приділяти  сину,  адже  підростав  хлопчиком  –  забіякою.  Навчаючись  у  школі,  часто  зривав  уроки,  сперечався  з  учителями.  Йому  притаманна  упертість,  завжди  намагався  довести  свою  правоту,  хоча  пізніше  часом  і  шкодував.  Коли  ж  не  стало  батьків,  трохи  змінився,  але  в  перехідний  вік  надто  важко  перевиховувати  дитину.  Хоча  дідусь  із  бабусею  намагалися  дати  хлопцеві  все  найкраще,  часто  вели  бесіди,  але  його  емоційність,  збудженість  перевершила  всі  сподівання.  В  приватному  секторі  містечка  їх  будинок  мав  два  входи,  тому  з  дитинства  хлопець  підростав,  як  кажуть,  на  очах.  Одне  втішало  хлопця,  що  дід  з  бабусею  ще  не  такі  й  старі,  добре,  що  не  віддали  в  дитбудинок,  а  оформили  опікунство.  Дід  працював  на  одному  з  автосервісів  із  ремонту  легкових  автомобілів,  а  бабуся  кравцем  одягу  -  в  пошивному  цеху  малого  підприємства.  Звичайно,  багато  часу  забирає  робота,  тому  після  школи  хлопець  відчував  свободу.  Коли  школа  неподалік,  можна  більше  часу  провести  в  компанії  з  хлопцями.  Хлоп’яча  неуважність  до  своїх  речей  інколи  нервувала  бабусю:  -  І  що  ти  всюди,  по  всіх  кімнатах  залишаєш  одяг,  зошити,  взуття!  Ну,  Філіпе,  тобі  ж  не  п’ять  років,  пора  дорослішати!  Він  мовчав,  червонів,  відразу  закривався  у  своїй  кімнаті  .  При  такій  розмові  чоловік  намагався  зняти  напругу,  заспокоїти  дружину:  -  Та  не  звертай  ти  на  нього  уваги!  Хіба  не  бачиш,  на  обличчі  уже  волосся  росте,  гормони  впливають,  перебіситься!
2
 Гучний  дзвінок  покликав  учнів  і  вчителів  на  урок.  В  коридорі  штовханина,  один  за  одним  діти  зникали  за  дверима  класів.  Перший  урок  здивував  учнів  у  класі,  директор  школи  познайомив  із  новою  вчителькою  англійської  мови.  Доволі  молода  вчителька,  з  легким  рум’янцем  на  обличчі,  знайомилася  з  учнями.  Її  карі  очі  ніби  свердлили  кожного,  коли  той  підіймався  з  місця.  Філіп,  не  відводячи  очей,  дивився  на  неї,  то  червоніє,  то  біліє  на  обличчі.  Її  стрижка  і  каштановий  колір  волосся  дуже  пасували  до  овального  обличчя  і  кольору  очей.  Почувши  своє  прізвище,  неквапливо  піднявся,  закліпав  очима,  ніби  не  розумів,  що  від  нього  хочуть.  Її  голос,  як  тоненький  звук  скрипки,  заспокоїв  його:  -  Сідайте!  Озирнувшись  на  тихий  сміх  за  плечима,  розгублено  глянув  на  вчительку,  почервонів,  як  варений  рак.  Та  де  ж  тут  було  не  розгубитися,  як  у  голову  влазила  якась  чортівня  -  він  уявляв  її  напівоголеною  і  усміхненою.  Яка  ж  вона  гарна  й  така  молода!  Здаля  ніби  чув  чийсь  голос:  Скільки  їй  років?  Скільки…  скільки?  Кажуть,  як  відбуваються  дива,  то  їх  можна  чекати  ще  й  ще.  Цього  дня  після  уроку  англійської  мови  він  ніби  пережив  душевне  потрясіння.  Незрозумілі  відчуття  переповнювали  тіло.  Хоч  і  розумів,  що  дорослішає,  але  ж  це  вчителька!  Чому  лише  вона  так  зваблює,  а  не  хто  інший  з  дівчат.  Проходячи  вздовж  невисокого  паркану  сусіднього  будинку,  Філіп  зненацька  зупинився,  на  обійсті  побачив  Наталю  Федорівну.  Овва!  Ледь  не  вигукнув,  це  ж  треба,  то  це  вона,  моя  вчителька  англійської  мови  купила  цей  будинок.  Пригадав,  як  бабуся  бідкалася,  що  більше  року  в  цьому  будинку  ніхто  не  мешкав.  Хоч  покупці  й  були  та  не  сходилися  в  ціні.  -  Оце  так  сюрприз!  -  думки  вітряками.  -  Оце  так  сюрприз!  Як  шкода,  в  мене  попереду  десятий  і  одинадцятий  клас.  Може,  незаміжня,  хай  почекає,  я  підросту!  Плутаються  думки,  від  них  ще  більше  горить,  тривожиться  його  молоде  тіло.
3  
Філіп  попрощався  з  дитинством,  став  краще  вчитися,червонів  при  спілкуванні  з  Наталією  Федорівною.  Одного  разу,  стоячи  навпроти  неї,  ніби  мірявся  зростом.  -  Ого!  Та  я  майже  на  голову  за  неї  вищий!  Така  худенька,  як  берізка!  Ото  б  її  притиснути  до  себе,  а  може,  й  спробувати  поцілувати.  Та  чи  я  годен  це  зробити?  Вона  ж  уважно  подивилася  на  нього,  зробила  зауваження,  -  Ви  про  що  думаєте?  Я  вас  запитую,  чи  ви  переклали  завдання?  Якщо  так,  то,  будь  ласка,  розповідайте.  -  От  халепа,  подумав.  І  вже  ледь  пригадав  про  що  мова,  не  поспішаючи  переказав  переклад.  Отримавши  одинадцять  балів,  на  радощах  був  би  готовий  її  розцілувати,  трохи  червонів,  сідав  на  своє  місце.  Після  уроків  усе  частіше  йшов  додому.  Хлопці  дивувалися  його  поведінці,  але  не  наважувались  запитати,  як  кажуть,  лізти  в  душу.  Помічали  його  погляди  до  вчительки,  між  собою  переглядались,  співчували  закоханості.
4
 А  час  летів…  відбуяло  три  весни.  Попереду  випускний  бал,  дорога  в  нове  життя.  -  Куди  йти?  Чи  вчитися,  чи  працювати  з  дідом  у  автосервісі?  Над  цим  не  раз  задумувався.  Та  все  частіше  дивився  на  межу  і  стежку  між  городами.  По  ній  з  криниці  Наталя  носила  воду.  Він  так  чекав  цього  моменту,  адже  уже  кілька  разів  допомагав  їй.  При  зустрічі  привітно  посміхалася  і  казала  ніби  жартома:  -  Ну  й  помічник,  ти  ніби  мій  бойфренд.  Після  цих  слів  він  намагався  затримати  свій  погляд  у  її  очах.  Кудлаті  думки  копошаться  в  голові  –  Якби  ж  приголубила,  хоч  на  хвилинку!  Я  б  їй  зірки  з  неба  дістав,  і  ніч  би  нам  подарувала  солодкі  миті.  Ті  миті,  які  б  поріднили  нас,  і  вона  б  покохала  мене  так,  як  я  кохаю.  За  ці  роки  змужнів,  став  справжнім  легінем,  адже  щоранку  займався  спортом.  Із-  за  дерев  крадькома  й  ласо  позирав  на  неї,  довго  милувався  станом,  особливо  коли  йшла  до  школи.  Збуджувався,  уявляв,  що  торкається  її  ніжного  тіла.  Та  залишалось  одне  -  свою  похіть  втихомирював  тренуванням  на  перекладині.  Після  закінчення  школи  Філіп  частіше  став  ходити  до  дідуся  в  автосервіс,  а  з  часом  деякі  машини  ремонтував  сам.  Про  навчання  зовсім  перестав  думати.  І  дід  з  бабусею  не  наполягали,  не  мали  бажання  кудись  відправити  онука,  вважали  хай  краще  поряд,  так  надійніше.  Одного  разу,  був  саме  вихідний  день,  Наталя  з  відром  йшла  до  криниці.  Філіп  підтягувався  на  турніку,  побачив  її,  хутко  одяг  футболку.  І,  не  дивлячись  під  ноги,  побіг.  Та  враз  перечепився  через  невеличку  патику,  але  втримався,  не  впав.  Неподалік  у  траві  копошились  кури,  миттєво  закричали,  а  півень,  як  заводний,  раз  -  у  -  раз  голосно  співав.  В  цей  час  дід  був  на  обійсті,  ганчіркою  витирав  велосипед,  крик  курей  привернув  увагу.  Бачив,  як  онук  підбіг  до  Наталі,  забрав  пусте  відро.  В  старого  йокнуло  серце.  -  Оце  дивина,  так  летів,  ніби  на  пожежу!  Ой  не  було  би  біди,  недарма  стара  каже,  поговори  з  ним,  як  з  чоловіком,  щоб  не  наробив  помилок.  В  домашніх  клопотах  дід  провів  цілий  день  ,  але  так  і  не  знайшов  часу  для  розмови.  Лягаючи  спати,  журився  за  поведінку  онука,  -  Ну  хай  би  там  якась  дівчина,  а  це  ж  учителька,  ще  й  старша  за  нього,  мабуть,  років  на  десять.  Воно  отак  розібратися,  чого  це  одній  купувати  будинок,  нехай  би  уже  заміж  вийшла  чи  що,  наче  ж  симпатична.  Дружина  підтримала:  -  Хай  би  вийшла,чи  хто  проти.  Та  де  ж  тут,  у  містечку  знайдеш  багатого.  А  самій,  маючи  невелику  зарплату,  ще  й  вчительці,  за  бідного  виходити  не  годиться.  Серед  людей  треба  гарно  виглядати,тож  треба  чоловіка  з  товстим  гаманцем  та  й  щоби  був  не  скупий.  -  правда,  я  поговорю  з  ним  завтра.  Та  чи  те  збувається,  що  людина  планує  -  не  завжди  задумане  має  в  своєму  розпорядженні.  Ранковий  дзвінок  з  Києва  порушив  усі  плани,  померла  мати  дідуся.  Вдвох  з  дружиною,  поспіхом  зібрались.  Дід  радив  онуку  не  покидати  роботу  в  автосервісі,  не  задивлятися  на  молодиць,  тим  паче  старших  за  віком.  Наказував,  щоб  не  збирав  вечірок,  був  відповідальним  і  при  собі  завжди  носив  телефон.  Бабуся  розплакалася,  обіймаючи,  шепотіла:  -Я  тебе  благаю,  господарюй,  як  годиться,  щоб  не  осоромився  перед  людьми.  Не  втрать  свою  гідність,  ти  уже  дорослий,  май  голову  на  плечах.  Цього  вечора  він  довго  не  міг  заснути.  Після  телефонної  розмови  з  дідусем,  зрозумів,  що  додому  повернуться  не  скоро.  Адже  прадіду  потрібна  допомога.  Роздумував  –  Все  зрозуміло,  таке  життя  -  коли  людині  за  вісімдесят  років  -  не  завжди  може  сама  себе  обійти.
5
 За  вікном  чудовий  ранок…  по  рожевій  фіранці  мерехтить  сонячне  проміння.  Через  відчинену  кватирку  донісся  пташиний  щебіт  -  спів.  Філіп  уже  не  спав,  чув  веселий  спів,  але  відкривати  очі  не  хотів.  -  Куди  й  чого  поспішати  ?  Сьогодні  вихідний,  я  один…  яка  благодать,  свобода!  Можна  довше  поніжитися  в  ліжку  і  просто  помріяти.  Та  хіба  так  просто  лежиш,  коли  спокій  забрала  вчителька.  -  А  що  вона,  уже  встала  чи  ні?  Може,  в  гості  до  неї  сходити?  Всі  очі  прогледів  до  її  будинку.  А  звідти  ні  звуку,  ні  шурхоту.  Позирав  на  годинник  .-  Не  може  бути,  щоб  так  довго  спала.  Зазвичай,  я  на  турніку,  а  вона  то  квіти  поллє,  то  на  клумбі  рве  бур’ян.  Цікаво,  де  так  довго  можна  ходити?  А  може,  в  центр  пішла  купити  деякі  речі?  За  півдня  стільки  всього  передумав,  а  відповіді  так  і  не  мав.  Де  зникла?  Кепського  настрою  не  позбутися,  три  дні  поспіль  у  розчаруванні.  Думки  роїлися  -  Може  когось  знайшла?  Хоча  би  раз  натякнула  про  свої  плани,  може  поїхала  кудись.  Чи  день,  чи  ніч  в  напрузі,  може  з’явиться  світло,  але  надії  були  марні.  По  обійсті  ходив,  шукав  розраду,  як  вилити  свій  гнів?  Думка,  мов  вітер  -  В  підвалі  є  вино!  Хай  вип’ю,  ну  хоч  один  келих,  може,  позбудуся  цих  заядливих  думок.  До  ночі  непомітно  опустошив  пляшку,  у  забутті  його  поглинув  сон.  Вранці  здивувався,  побачив  навстіж  відчинені  двері.  У  голові  шуміло,  двома  руками  намагався  зробити  масаж,  розтирав  шию.  Воно  би  усе  нічого,  але  дзвінок  із  Києва  примусив  узяти  себе  в  руки,  старався  відповідати  бадьорим  голосом.  Цей  день  був  надважким,  і  згодом  кілька  тривожних  днів  у  надії,  що  з’явиться  Наталя.  Вона  з’явилася  аж  на  десятий  день.  Сонце  уже  добре  пригріло  землю  і  вже  злегка  нагнувшись,  порпається  в  квітах,  збирала  сухе  листя  тюльпанів.  Його  вразила  її  засмагла  шкіра  й  доволі  відвертий  одяг.  Блакитні  шорти  ледь  прикривали  сідниці  й  такого  ж  кольору  топік,  з  якого  випиналися  пухкі  груди.  Здивуванню  не  було  меж,  коли  ж  я  встиг  її  прогавити,  коли  з’явилася?  Тож  чатував,  як  місяченько  в  небі,  нічку  за  нічкою.  Гукнути?  Ні!  За  кілька  секунд  знайшов  вихід  -  у  руці  тарілка  з  пшеницею,  розсипав  її  й  скоса  позирав  на  Наталю.  -Тю-  тю-тю-  тю!  Тю-тю-тю-тю….  Вона  ж  звичайно  миттєво  почула,  як  звав  курей,  різко  випрямилася  й  хутко  зникла  в  будинку.  -  Втекла!  Чому?  Ну  ж  бо  привітатися,  от  дурень,  побоявся  злякати.  Думав  так  краще  -  вийшло  гірше!  Підстерегло  розчарування.  Та  одна  думка  втішила  -  Вихідний  день,  сьогодні  я  наважуся  піти  до  неї!  В  кріслі,  навпроти  вікна,  вдав  із  себе  слідака.  -  Чи  є  на  обійсті,чи  немає?  Заховалася!  Нарізати  троянд  і  піти  освідчитися?  Ні,  мабуть,  зарано.  Поки  думки  виносили  мізки,  одягнена  в  легкий  літній  сарафан  Наталя  зникла  за  хвірткою.  –  Що,  знову  втече?  Але  про  це  уже  було  пізно  думати,  тож  не  буде  доганяти,  освідчуватися  посеред  дороги.  Вечоріло…а  він  все  сидів  біля  вікна,  смакував  червоне  вино.  Це  для  сміливості,  так  вирішив  дочекатися  її  повернення.  Непомітно  спустошив  пляшку.  Звук  хвіртки  його  ніби  розбудив.  -  Нарешті  дочекався!  Не  дивлячись  на  свій  вигляд,  (  набряклі  очі,червоне  обличчя),  і  те,  що  від  нього  пахло  спиртним,  він  з  букетом  червоних  троянд  сміливо  відчинив  двері  її  будинку.  Сталося  те,  чого  не  можна  виправити.  Хіба  їй  тендітній  можна  було  справитися  з  голодним  ведмедем,  який  відразу  впав  на  коліна,  освідчився.  Та,  коли  побачив  її  розгубленість,  свою  роль  зіграло  вино,  переступив  межу  дозволеного.  Лише  вдома,  під  ранок,  лежачи  в  ліжку,  прозрів  -  Що  ж  я  накоїв!  –  Але  ж  кохаю,  буду  радий  одружитися.  Шкода,  що  не  по  згоді,  а  силою  взяв.  Вона  ж  така…  вона  ж  така  солодка.  А  ті  уста,  як  стиглі  вишні,  а  груди,  ніби  маки  серед  поля,  як  ніжні  пелюстки,  що  ледь  торкалися  мого  гарячого  тіла.  Як  було  стриматись?  Зірвався  з  ліжка  –  Ні,  треба  взяти  себе  в  руки,  їй  на  роботу  не  йти,  а  я  повинен  піти.  Бо  ж  тут  контроль,  відразу  в  Києві  дізнаються,  тож  під  наглядом  дідового  друга.  Іще  чого  доброго  приїдуть,  одному  ж  краще.  Вечоріло…  край  неба  частину  сонця  накрила  чорна  хмара.  Філіп  повертався  з  роботи,  поглянувши  на  небо,  порівняв  зі  своїм  настроєм.  На  роботі  криза,  нестача  запчастин  до  машин  зупиняла  весь  ремонт.  Зморений,  виснажений,  в  кріслі  проспав  до  самого  ранку.  Прокинувшись,  роздумував  –  Чи  піти  зараз  до  Наталі?  Вибачитися  і  запропонувати  вийти  за  мене  заміж?  Все  ж  вирішив  кілька  раз  підтягнутися  на  турніку.  Раптовий  скрип  хвіртки…  привернув  увагу.  -  Чи  пішла?  Вона,  чи  хто  інший?  Як  ошпарений  окропом,  вибіг  на  вулицю.  Легкий  дорожній  пил  здіймався  вгору,  приховував  жовте  таксі,  яке  швидко  зникло  з  очей.  Минув  тиждень…  Душу  ятрила  образа  на  самого  себе  й  на  Наталю  –  Я  покидьок,  треба  було  зранку  піти  до  неї,  адже  ладен  був  на  колінах  просити  пробачення.  Та  й  вона,  нехай  би  прийшла,  випаскудила  мене  по  повній!  А  що  тепер,  між  нами  ніби  прірва.  Чому  так  низько  я  упав?  Ганьба  мені,  ганьба!  Увечері  дзвонили  з  Києва,  мала  приїхати  бабуся.
6  
За  останній  тиждень  життя  Філіпа  кардинально  змінилося.  Робота,  спортзал,  ввечері  поряд  з  бабусею  біля  екрану  телевізора.  Тут  уже  й  вина  не  випити  і  друзів  не  зібрати.  Ото  тільки  й  розваг,  що  в  телефоні  пограти  в  якусь  гру.  Та  зануритися  в  спогади.  Не  покидали  думки  про  Наталю.  Минув  іще  тиждень…  Біля  воріт  Наталиного  обійстя  з  машини  вивантажували  меблі.  На  другий  день  бабуся  приголомшила  новиною:  Наталя  виїхала  за  кордон,  по  договору,  в  оренду  на  три  роки  здала  будинок.  Це  Філіпа  зовсім  вибило  з  колії,  ходив  сердитий,  збуджений.  Через  місяців  два  отримав  лист.  Бабуся  зазирає  в  очі  онукові,  -  Ану  –  ну,  хто  це  тобі  написав.  Цікаво,  лист  з-за  кордону,  ще  й  поштарка  сказала,  особисто  в  руки.  Але  я  ж  її  роками  знаю,  під  чесне  слово  мені  віддала,  пообіцяла  -  не  читатиму.  Я  ж  по  іноземному  ні  бе,  ні  ме,  як  кажуть,  але  і  так  би  не  наважилася  прочитати,  це  ж  особисте.  В  кімнаті  безлад,  ніби  щось  шукали.  На  столі  лежить  одяг,  купа  книг,  пустий  конверт,  на  кріслі,  горою  пір’яні  подушки.  На  застеленому  покривалом  ліжку  Філіп  лежав  одягнений.  Похмурий,  зажурений.  Поруч  лист,  злегка  промоклий  від  сліз.  Цей  лист  приніс  страшну  звістку,  душевний  біль.  У  голові  ніби  били  дзвони  й  здаля  луною  доносились  слова:  «  Я  тобі  ніколи  не  пробачу!  Думаю,  настане  час  розплати!»  Цей  лист,  як  вирок  по  житті.  Восени  пішов  на  військову  строкову  службу.  Нові  знайомства,  пізнання  нового  життя,  не  раз  примушували  задуматися  про  особисте  прожите.  Коли  в  роту  приносили  листи  від  рідних,  коханих,  хтось  від  радості  підстрибував,  дехто  навіть  обіймався.  Він  же  відразу  лягав  у  ліжко,  голову  накривав  подушкою.  Таким  чином  намагався  позбутися  спогадів  про  лист.  Після  служби  працював  у  автосервісі.  За  цей  час  помер  прадід,  бабуся  поїхала  в  Київ.  Зважаючи  уже  на  похилий  вік,  вони  з  дідом  переписали  на  нього  будинок,  вирішили  жити  в  Києві.  Біля  будинку  Наталі  декілька  раз  бачив  чоловіка  й  жінку  пенсійного  віку.  Хоча  й  жив  сам,  та  життям  сусідів  не  цікавився.  Правда,  кожне  літо,  коли  біля  її  будинку  на  клумбі  розцвіли  троянди,  згадував  той  єдиний  вечір,  який  провів  із  Наталею.  Та  про  помилку  в  своєму  житті,  про  яку  дуже  шкодував.  Душевний  емоційний  біль  поступово  втихав,  та  залишався  спогад,  як  рана.
7
   Збігли  роки,  як  води  в  річках…не  повернути  час  назад.  Не  мало  й  не  багато  та  після  закінчення  школи    минуло    п’ятнадцять  років.  
   Кажуть  з  роками  приходить  зрілість…Філіп  це  відчував.  Своє  життя  присвятив    праці  в  автосервісі.  Придбав    машину,  вона  ж  для  нього,  як    розрада.  Біля  неї  можна    й  поспівати  і  музику  послухати,  а  часом  навіть  поговорити,  хоча  знає,  що  у  відповідь  нічого  не  почує.Та    це  його  влаштовувало.    А  що  ж  до  особистого  життя  -    якась  панянка  на  крутій  машині  приїде  в  автосервіс,  на    на  якийсь  місяць  –  два    нагода  завести  інтрижку.Одружуватись  уже  й  не  планував.  Правда  інколи  задумувався,  як  би  ж  зустріти  таку  красиву  і  тендітну,  як  Наталя.
     В  розгарі  спекотне  літо…  Філіп    до  блиску  витирав  машину.Увагу  привернуло  таксі,  що  під’їхало    до  сусідів.  Дві  жіночі  постаті,  з  багажника  забирали  речі.  Струнка    панянка,  одягнена  в  коричневі  спортивні  лосіни      й  білий  топік,у  широкому    капелюсі,  в  темних  окулярах,  щось  говорила  французькою  мовою.  Йдучи,  рукою  кивала  до  стежки,  що  вела  до  будинку.  Інша  панянка,  трішки  худша  й  нижча  зростом  теж  мала  такий  одяг,  але  без  капелюха,  русяве  волосся,  ледь-ледь  торкалося  плечей.  
Заінтригований,  задумливо  -  Ото  так  одяг,    шкода…  побачити  би  їх  обличчя.І  чи  надовго  ці  дві  кралі  заблукали  в  наші  краї?
В  цей  час,  їм  назустріч,  уже  поспішала  сусідка,  за  мить  обіймалися  й  цілувалися.  Друга  панянка    тонким  голосом  запитала,
-А  де  дідусь?
 Від  здивування  Філіп  розкрив  рот,  з  уст  вилетіло,
-Ти  ба!  І  вже  про  себе  -Одна  француженка,  а  друга  без  акценту  говорила  українською  мовою.  Ото  так  сусіди,    тихенькі-  тихенькі,  ніби  й  родини  не  мали  ,  а  тут  на  тобі,  справжній  сюрприз.
На  подвір’ї    в    сусідів  тихо…  Він  сів  за  кермо  своєї    машини.  Уже  за  десять  хвилин  купався  в  ставку,  насолоджувався  вихідним  днем.
 Літній  вечір  довгий…  з  садка  чути  спів  соловейка.  Біля  входу  в  будинок,  в  лозовому  кріслі  –  гойдалці,    з  закритими  очима,  задравши  голову  доверху,  відпочивав  Філіп.  Після  довгого  купеля  в  ставку,  розслабився,  забув  про  все  на  світі.  
 Раптовий  голос  жінки  привернув  увагу,
-Марино,  я  тобі  сказала,  зачекай  тут!  Я  з  ним  наодинці  маю  поговорити!
Його  обличчя  різко  почервоніло  –Це  що  голос  Наталі?  Чи  в  мене    сонячний  удар?  Серце  закалатало  ніби  від  переляку.  Все  ж  повільно  піднявся  з  крісла,  стискаючи  кулаки,  намагався  вгамувати    стан  душевного  хвилювання.
8
 Наталя  уже  йшла  по  його  стежці,  така  ж  красива  і  тендітна.  В  такому  ж  легенькому  літньому  сарафані,  як  колись.  Іще  на  відстані  випалила,
-Не  лякайся,  я  ненадовго.!  Нам  терміново  треба  поговорити!  Думаю…  краще  це  зробимо    в    будинку.
   Вона  не  дивувалася,  що  він    мешкає  один.  Адже  його  сусіди,  це  її  мати  й  батько.  В  цьому  будинку  вони    жили  уже  кілька  років,тож  про  його  життя  знали  майже  все.
-Оце  так  сюрприз!-  рукою  кивнув  до  дверей  будинку,-Проходь!
Наталя  на  стільці  біля  вікна…    раз  –  у  -  раз  пильно  принизливо  дивилася    на  нього.  Її  очі  виблискували  розбишатським  блиском,  суворо  сказала,
-Ти  присядь!    Бачиш  я  тут!  Може  мене  забув?  Та  думаю,  що  ні.  На  жаль  мені    тебе  не  було  можливості  забути.Ти  мені  подарунок  зробив,  а  тепер  я  хочу,  щоб  ти  його  забрав.  При  нагоді,    я  буду  з  нею  спілкуватися,  допомагати.  Я  тобі  писала,  що  прийде  час  розплати,  ось  він  і  настав.
Він  зразу    не  зміг  зрозуміти  про  який  подарунок  йде  мова,  але  коли  почув  вислів  »з  нею»,  його  обличчя  різко  побіліло.  Очі  забігали  по  підлозі,  хвилюючись,  глухим  хриплим  голосом,
 -Ти  що  цим    хочеш  сказати?  В  мене  що,  є  донька?  То    ти  приїхала….
Наталя  різко,  майже  крикнула  ,
-Так,  я  приїхала  до  своїх  батьків  з  нашою  донькою  Мариною.Мабуть  ти  здивуєшся,    що  до  цієї  пори  не  поцікавився  про  сусідів?  Дивно!  Я  скільки  років  присвятила  їй.  Тепер  руку  й  серце  мені  пропонує  дуже  дорога  для  мене  людина,  але    донька  його  не  хоче  прийняти.
 -Ти    мешкаєш  у  Франції?
 -Ні!  В    Німеччині,  в  затишному  містечку.
-Але  ж  я  чув  французьку  мову.
-  Це  просто  в  нашому  районі  люди  більше  спілкуються  французькою  мовою.Та  це  тебе  не  стосується.  Наша  Марина,окрім  рідної  мови,  знає  ще  три  іноземні.  Я  виховала  розумну  доньку!Вона  про  нас  все  знає.
-Ти  хочеш,  -  щоб  я  її  забрав  до  себе?
-Вона  сама  наполягла.    Ти  ж  розумієш,  в  такому  віці  дитиною  не  дуже  скеруєш.  Своїх  діда  й  бабусю  вона  добре  знає.  Перші  три  роки  моя  мама  була  з  нами,  а  згодом,  вони  з  батьком  не  раз  у  нас  гостювали.  Добре  коли  є  батьки,тож,  як  бачиш,    не  пропала.
Вона  закинула  ногу  на  ногу,  поправила  полу  сарафана  й  продовжила,  
 -Ми  втрьох  два  тижні  відпочивали  в  Криму.  Мене    Фелікс    чекає  в  готелі,  сьогодні  вночі    їдемо  в  Київ,  а  там  на  літак  і  додому.
-Кажеш  додому….А  я…
Вмить  різко  піднялася  із  стільця,  перебила  його,
-Значить  так,    Марина  залишається  тут!  Під    твоїм  наглядом    і  наглядом  моїх  батьків  піде  в  школу.Вона  уже  сама  може  вирішувати  з  ким  їй  жити.  Тож    ми  вечеряємо  о  вісімнадцятій  годині,  думаю  тобі  час  приєднатися  до  нас.  Згодом  мене  забере  таксі.
 Поглядом  зміряла  його  з  ніг  до  голови,
-Що  татусю,  може  здрейхів?От  тобі  і  розплата  !  
За  мить  швидкою  ходою,  не  озираючись  поспішила  до  хвіртки.
   Філіп    мав  йти  на  вечерю…скільки  думок,  стільки  ж  й  вагань.-Але  ж  вона  мати!  Ні,  я  відмовитися  не  наважуся.  Хай  тоді  поступив  підло,але  ж  я  не  втратив  людяності.  
Кожне  слово  сказане  нею  й  досі  гуділо  в  голові,  все  ще  клубками  плутаються  думки.  -    Оце  так  сюрприз!  Але  думай  не  думай  та  йти  треба.
Біля  обійстя  стояло  таксі…Наталя  попрощалася  з  батьками,зі  сльозами  на  очах,обійняла  доньку,
-Мариночко!  Люба  доню,  пробач!  Але  ж  це  твій    вибір,тож  ніяких  образ.  
-Ти  не  хвилюйся,  я  буду  і  в  бабусі  з  дідом,  і  в  нього.  Він  мені  сподобався.  Не  хвилюйся,  ми  з  усім  самі  розберемося!  Дзвони,побачимося  по  скайпу.  Я  думаю  все  буде  добре!
На  ходу  до  автівки,  звернулася  до  Філіпа,
-Виправляй  помилку  молодості!Ти  за  неї  головою  відповідаєш!
 По  дорозі  здіймався  пил…  таксі  набирало  швидкість.  Важко  перевівши  подих,  Філіп  поринув  у  думки  -Чи  то  розплата,  чи  така  доля,  як  у  мене.  В  такому  самому  віці  я  залишився  з  бабусею  й  дідусем.  Але  ж  є    я    -    її  батько,  то  це  таки  розплата.  Та  я  присягаюся,    прикладу  усі  зусилля,  щоби  донька  була  щасливою  і  не  дай  Бог  їй  зустріти  такого  бовдура,  як  я!

                                                                                                                                                                                           2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2023

Йду у весняний полон

З  рудого  листя  полотно  діряве,
Весняні  роси  -  барвисте  намисто,
 Визира  сонце,  із-  за  хмарин,  мляве,
То  лиш  на  мить,  враз  сяє  променисто.

На  мене  світить,  сповиває  в  полон,
Ловлю  в    долоні,  сонячне  проміння,
Мов  визначає,  із  блиском  рубікон,
І  я  радію,  неначе  дитина.

Ранковий  вітер,  так  пахне  свіжістю,
Вже  роси-  перли,  підхоплю  в  долоні,
Чарують  очі,  вражають  ніжністю,
Й  вони  напрочуд,  зовсім  не  холодні.
В  листі  рудому,  поміж  павутиння,
Принишк  підсніжник  та  до  неба  зирить,
Несміло  тягне,  біленьке  цвітіння,
У  добро  сонця,  він,  як  і  я  вірить.

Та  несподівано,  пісні  пташині,
Зачарували,  мусила  спинитись,
Глянула  вдаль,  звеселились  озимі,
Чому  б  й  красою  не  насолодитись,
Коли  весна,  дарує  частку  щастя!

                                                           28.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2023

Одна стежина

Одна  стежина…    в  барвінковім  цвіті
 Коли  тупцюєш,  вперше  до  матусі,
Для  ближніх  ти,  кращий  на  всьому  світі,
Хоча  й  не  впевнений,  в  крокові,  в  русі.

 Змах  рученят  -  обійняти  б  цей  весь  світ,
Тремтіння  тіла,    підстерігає  страх,
Душею  й  серцем  сприйняти  дивосвіт,
У  оченятах  блиск,    враз    миттєвий  жастрах,
Вже  безпорадність  -    прихисток  у  неньки.

Із  часом  ти,  здатен  сприйнят  все,  йдеш,  
 Ніжить  трава,  буяє,  аж  по  пояс,
Дорога    знань…  стелиться,  її  знайдеш,
Хоч  боячись,  озирнешся    і  не  раз,  
Розквітнеш  сам    у  ніжному  суцвітті.

Де  друзі  поруч,  завжди,  як  опора,
Щось  підказати,  чи  виручить  треба,
Може,  хтось    хоче  схилить  до  покори,
Вирішиш  сам,  чи  в  цьому  є  потреба,
То  щоби  згодом,  нікого  не  винить.

Світліша  небо,  чисте,  схил  блакитний,
Свої  знання,  мрієш    втілити  в  життя,
Чекаєш  день,    сонячний  і  привітний,
Ти  відчуваєш  гучне  серцебиття,
На  яку  стежку  стати,  щоб  йти  сміло?

Їх  так  багато,  а  час  ніби  летить,
Ця  мить  коротка,  як  ранкові  роси,
Йди  сміливіше,  поки  сонце  й  блакить,
Як  цвіт  весни,  його    бачиш  прекрасним,
Любов  зустрінеш…  щоби  на  все  життя!

Буденні  дні…  робота,  жінка,  діти,
Ти  ніби  птах,  що  про  родину  дбає,
Весна  в  душі,  вмієш  погомоніти,
У  дружнім  колі,  сім’я  окриляє,
Щоби  щасливим  зустріти    майбуття!

 Одна  стежина,  цінуй  своє    життя,
Щоби  без  воїн  й  не  було  каяття!  

                                     Березень  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2023

Невже пробачиш…

Бажання  мріяти,  попри  негаразди,
Що  за  плечима  -    страшні  дні  відкинути,
Певно  на  краще,  надію  мати  завжди,
І  все  погане,  просто  перекреслити.

А  чи  спроможний,  наважишся  зробити?
Війну  забути  і  серце  підкорити,
Усе  пробачить,    сховати    пекучий      спогад,
Того  нема,    хто    стояв    з  тобою    поряд.

Влучив  снаряд,  коли  поміж  корчів  лежав,
Уже  поранений,  сміливістю    вражав,
Ні  крику,  стогіну,  лише  біль  у  очах,
На  жаль,  стікав  кров’ю,  переборював  страх,
     У  імлі  сірій,  зустрічав  сонце  раннє,
Біду  відчув,  все  ж    усміхнувся  востаннє.

Ти  спілкувався,    бачив    ті  світлі  очі?
У  снах  той  погляд,  так  турбує  щоночі,
Неначе  в  спадок,  подарував  міць  й  силу,
Дивував  мужністю,  в  останню  хвилину,
Не  втрачав  віри,  надій  на  перемогу,
Та  на  жаль,  доля,  дала  іншу  дорогу.

Невже  пробачиш,  ти  за  всіх  побратимів?
Тож  певен,  ні,  будеш  нищити  кретинів!
Прийшли    з  мечами,  козацький  дух  вбивати,
Ти  ж,  українець  то  ж  будеш  захищати!
Бо  Україна,  для  кожного,як  мати!

                                                         14.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2023

У хмарах ліхтарі ( з гумором)

Вечоріло…  сонце  пестило  хмаринки,
В  них  неначе,  зоріли  дрібні  жаринки,
Онук  грався,  часто    зирив  до  крайнеба,
Так  красиво,  ніби  в  золоті  півнеба,
 Немов  дзиґа,  крутнувсь,  скакав,  посміхнувся
Вже  й  до  діда,  дещо  спитати  забувся!

Підбіг  й  очі  щурить,    хитро  запитав,
-Ти  допитливим  був,  як  маленьким  бігав?
Дивувався  і  за  небом  спостерігав?
Я  чаклунство,  отам  побачив  угорі,
То  так  близько  й  далеко  між  хмар  ліхтарі.

Дід  скривився,  так    неначе  з’їв  кислицю,
Ану  йдем,  глянем,  на  дійство,  таємницю.
Не  спішив,  дід  крехтячи  вийшов  із    хати,
Позирнув  на  небо,  -  Хочеш  жартувати?  
   Та  то  ж  білі  хмари,  здаля,  мов  із  вати,
Подивись!  Просвічуються  промінцями!
     Ох  дивуєш,    ти  своїми  відкриттями.

Подививсь  онук  лукаво  й  гордо  мовив,
-Ох  ти  діду,  не  вмієш  фантазувати,
Казав  був,  колись  фантазер,  вихвалявся,
Це  ж  облом!  Я  ж  подумав,  що  в  тебе  вдався.

                                                         21.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2023

Щирість людини

Розмови  чуєш,  не  завжди  від  душі,
Про  сумнів  ти,  не  напишеш  у  вірші,
І  передать  не  зможеш  хвилювання,
Бо  сам,  на  краще  маєш  сподівання,
Тобі  здавалось,    під  час  спілкування.

Як  –  так,  а  може,  людина  нещира,
Вже  підкрадається    в  душу  зневіра,
На  що  багата?  Загубила  щирість?
Не  притаманна  їй  любов  і  милість?

Зло  посилилось?  Його  не  позбутись?
На  жаль  із  ним,  не  раз    можна  спіткнутись.
Собі  зашкодити,  блудити  в  пітьмі,
І  врешті-  решт,  ти    враз  подібний  зимі.

На  якийсь  час,  душа  мов  скрижаніла,
Та  чи  вона,    собі  цього    воліла?
 Певно  війна,  все  ж  свою  роль  зіграла,
Смерть,  безнадія,  щодень  пристрашала.

Душу  ятрила,  темнота  при  землі,
Жура  і  біль,  що  принесли  москалі.
Та  озирнися,  вже  буяє  весна,
Мрій  і  надійся,  закінчиться  війна.

Душа  зігріється,    розтане  крига,
Хоч  і  на  мить,  підкрадеться    інтрига.
Та  тут  вже  доля…    тобою  скерує,
Пробудить  мозок,  серденько  відчує,
Трохи    полегшення,  хоч    й  мокре  чоло,
   Ти  відчуваєш,  зміг  побороти  зло.

Із  часом,  станеш  щирим  і  добрішим,
Певно,  як  всі  та  вже  будеш  мудрішим,
Пізнаєш  гордість,  тож  на  душі  ліпше,
Тепер  і    друзів,  вже    зустрінеш  більше!

До  свого  серця,  прислухайся,  почуй,
Усі  мости,  що  зруйнував,  відбудуй!
Ти  зрозумієш,  вернуть  щирість  вдасться,
Й  твоє  життя,    відчує  солод  щастя!

                                                           09.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2023

Ти їдеш на завдання

Ласкавий  промінь  ліг  на  фіранку,
Із  хвилюванням  діждалась  ранку,
І,  ось  нарешті  погляди  в  очі,
Якби  ж    ти  знав…  страждання    жіночі.

Так  серце  крається,  їдеш  кудись,
Душа  в  сум’ятті,  ну  ж  бо  посміхнись,
Скажи  чи  разом,  побачим  весну?
Прокльони  шлю,  я  оркам  за  війну.

Рашистська  зграя  -  всі  недоумки,
На  жаль,  не  мають,  своєї  думки,
За  що  помреш,  ти  на  полі  бою?
Чи  матері,  не  сприймають  болю,
Кровинки  рідної?  Йдете  на  смерть,
Тут  всі,  поляжете,  розіб’ють  вщент!

Сивість  хмарин…  вітер  розрізає,
Чого  чекати,  душа  не  знає,
В  тебе  завдання,  їдеш  на  підмогу,
Із  смутком  гляну,  я  на  дорогу,
Обійму  міцно,  попри  тривоги,
Дай  Боже  любий,  нам  перемоги!

Весни  чарівність,  придасть  на  віри,
Із  землі,  сміло  проженем  звіра!
Ми  стоїмо,  за  правду,  за  волю,
Країна  матиме,  кращу  долю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2023

Спогад, нездійсненні мрії

Сріблястий  сніг,тримаю,як  загадку,
Радію  я,  взяла  б  собі  на  згадку
Але  ж  розтане.  Ні,  нема  надії,
Як  десь  зникають,  нездійсненні  мрії.

Світленька  крапля  блищить  у  долоні,
Спогад  бринить,  розлука,  дні  холодні,
У  почуттях  віддалилися  щодня,
Мене  сарказм  вражав,  постійна  брехня.

 Про  все  що  мріяли,  десь  загубилось,
Але  ж  цілунки,  часто  втішавсь  вроді,
Я  зразу  думала,все  це  наснилось,
Можливо  вітер,  став  на  перешкоді.  

То  не  пташиний  спів  ніжний,  весняний,
І  не  дзюрчання  веселих    потоків,
Мабуть  сніг  рихлий,  ще  трохи  сріблястий,
Я  не  жалію,  не  чую  тих  кроків,
Тож  все  на  краще,  певно  цього  хотів,  
І  ми    не  будем  суперечить  долі.

                                               23.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2023

Двоє на балконах

Закружляла,  закружляла,
Я  в  таночку  із  весною,
Адже  знаю,  звеселяла,
Бачу  ти,  слідиш  за  мною.

Ясно  в  небі,  місяць  –  обруч,
Нам  балкони  освіщає,
Хоч  під’їзди  і  не  поруч,
Але  ж  потяг  відчуваєм.

Лине  музика,  як  зваба,
На  підборах,  враз    крутнуся,
Вздріла  зириш,  як  нахаба,
Все  ж    наважусь,  усміхнуся.

Біле  личко,  ледь  рум’янець,
Прикрашає  мої  щічки,
По  крайнеба,  ліг  багрянець,
Огортає  краєць  нічки.

Ти  не  птах,  бо  ж  крил  не  маєш,
Твої  очі  ніби  зорі,
І  за  кого,  мене  маєш?
Може  ждеш,  щедрот  від  долі?

Не  людина,  шкода  –  павук,
Була  б  відстань-      не  завада,
Відчувать,  сердець  перестук,
Чи  мій  танець  не  принада?

Тебе  в  гості,    я  чекаю,
Закружляємо  у  вальсі,
Та  терпіти  досить!  Знаю,
Нам  зустрітися  на  часі.

Дві  душі  -  весни  суцвіття,
Вітерець,  легкий    обійма,
Тож  прийди,  найкращий  в  світі,
Перешкод,  гадаю  нема.

                           2020р  

       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023

Думка, як квітуча весна

Сьогодні  думка,  як  квітуча    весна,
Очі  чарують  блакитні  небеса,
Білі  хмаринки  ніби  бризки  вина,
Лиш  де-не-де  осяйні  златом  -  краса!

Так  гріє  душу,  жадано,  невпинно,
Сяюче  сонце  розлилось  по  садку,
Білий  підсніжник  погляда  невинно,
В  рудому  листі,  в    сріблястім  повитку.

Зваблює  очі  маленька  фіалка,
Неначе  викрала  з  неба    синяву,
На  мить  у  росах    заграла  веселка,
Золота  іскра,  лилась  крізь  тисняву.

Поспіша  думка,  занурюсь  у  весну,
Її  дари  –  Боже    благословення,
Нехай  хоч  раз,  я  забуду  про  війну,
Зустріну  Музу  -  для  віршів  натхнення!

                                               18.03.  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023

Задовга нічка…

Задовга  нічка…  ніби  клубок  ниток,
Із  темно-синім,  золотим  люрексом,
Я  місяць  в’яжу,  ще    маргариток,
Вже  із  думками,  що  вплелись  імпульсом.

Зіркам  подібних,  раптово  спромоглись,
Зачарувати,  ясним  мерехтінням,
Принести  спокій,    у  душу  домоглись,
Вмить  попрощатися  з  їдким  сумлінням.

Нічна  картина,  в  весняному  стилі,
Гарненький  светр,  то  ж  зрадіє  онучка,
Мої  ж  думки,  як  мрії  сизокрилі,
Зігріють  серце,  хоча,  це  й  дрібничка.

Радість  і  втіха  для  себе  самої
У  довгу  ніч,  збутись  думок  про  війну,
І  не  попасти,    під  вплив  параної,
Життя  плекати    і    зустрічать  весну.

                                       14.03.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023

Напередодні Водохреща ( вірш. розп. )

Сон  часто  згадую,  наснився,  доволі  дивний,
 По  стежці  йду,  посеред  земельної  ділянки,
По  небу    хмари,  як  дельтоплани  темно  -    сині,
 Поміж  них  сонячне  сяйво  -  ніжні  поцілунки.

Раптово  настрій,  змінився,  стривожена  душа,
Рядів  дванадцять,  переораної  землиці,
На  якусь  мить,    здивована,  все  ж  далі  йшла  неспіша,
   Та  з  пантелику,    знов  збивали    думки    -  блудниці.

   Думка  чому?  Але  ж  ми  ділянку  не  орали,
 Й  чому  земля,  смолиста,  чорніша  за  вугілля,
Як  сніг  на  голову,    веселий  настрій  забрали,
На  душі  смуток,    кому  підвладне    це  свавілля?

 По  землі  блиск,  поруч  й  далі,  як  очі  ворони,
Підкрався  страх,  озиралась,  захисту    шукала,
Ніби    в  тенети  потрапила,  відчуття  втоми,
 Подібна  статуї,  мов  заморозила  зима.

Враз  озирнулась,  край  неба  насичені  хмари,
Мішкам  подібні,  чуть  менші  й  більші  повні  води,
Вмить  спромоглися,  володіли  думки  джмелині,
Не  принесли  б,  вони  нам  сюди  якоїсь    біди.

Де  неба  край,  раз  -у  -    раз,  лякала  блискавиця,
Мені  б  руками  закрити  очі  й  вуха,    Гримить,
Десь  чути  відгуки,  спроможна  повеселиться,
Здригались  хмари,    потужний  грім  не  вщухав  й  на  мить.

Здаля    виднілась,  сіра  стіна  -  безжальна  злива,
 Потік  води,  стрімкий,  темніше  чорної  землі,
Це  все  без  жаху,  сприйняти    було  неможливо,
Знесе  з  дороги,  принаймні  так  здавалось  мені.

 Та  ні,    затихло,  все  спинилось,  змарнілі  хмари,
Неслися  вдаль,  під  поривчатим  тиском  вітриська,
За  мить,    у  купу  збились    і  линули  удари,  
Якісь  у  небо  здіймались,  якісь    впали  зблизька.

Мій  погляд  знову  на  переорану  землицю,
Та  вже  за  смужками,    шмат  золотистої  стерні,
І  все  ж  між  нею,  деінде  бачила    пшеницю,
Ніжно  -  зелені  паростки  в  росі,  як  навесні.

Я  під  яскравим,теплим  сонцем  –  зачарована,
Душа  раділа  від  дивної,  земної    краси,
Мов  від  жахіття,  зненацька  була  врятована,
 На  злеті  мрій,  сердечних,  у  пробудженні  весни.
                                                                                                                 ***
 Тіло  тремтіло,  проснулася,  ритм  серця  збився,
Думки,  як    рій,    бджолиний,  до  чого  сон  наснився?

                                                                     13.03.2023р
                       ***
 Цей  сон,  мені  наснився  напередодні  Водохреща  2022  року.
Для  мене  була  загадка  та  згодом,  я  його  ніби  розгадала.  Ті  хмари,  темні  зливи,  ворони,  напевно  все  це  було  ,  як  передбачення  щодо  війни.  Тож  я  надіюся,  що    з  весною,  до  нас  прийде  довгоочікуваний  мир.  Ті  ніжні  паростки  пшениці,  як  вісники  відродження.  Тож  чекаємо  на  перемогу!  Нехай  Бог  допомагає      нашим  воїнам  –  героям,  що  захищають  рідну  землю  від  московської  чуми!  
 Слава  ЗСУ!  Все  буде  Україна!
(  Ось  воно,  як  буває  в  житті,    віщі  сни  збуваються,
 навіть  й  більш,  як  через  рік)    Дай  Боже    усім  миру    і  добра!

                                                                                                                             13.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2023

Життя котяче. . ( гумор) .

Вразливе  Ня-у-  лине    по    окрузі,
Напевно  це,    нагадування  друзі
Що  за  віконечком,  приліт  весняний,
На  підвіконні,  лежить  кіт,  мов    п’яний.

В  очицях  сонячні  іскри    заграють,
То  стан  душі,  тому  вогняно  сяють,
Торкнувся  носом  віконного  стекла,
З  болем  остання  надія,  вже  втекла.
Йому  б  на  волю  -  господарка  строга,
Тож  не  пускає,  навіть  до  порога,
Свою  самотність,  лише  з  ним  розділить!

Йому  ж  упертість,  здолати  незмога,
Ятрить  сердечко  весняна  тривога,
Шкода́,  забула,  вже  молодість  свою,
А  я  ж,  на  неї  в  душі  злобу  таю.

Кіт  зранку  й  вдень,  ловить  сонячний  зайчик,
Від  безпорадності,  покотить  м’ячик,
Хоч  за  вікном  й  линуть  пташинні  пісні,
Лиш  крають  серце,  очі    часто  сумні.

Життя  в  неволі    -  дратівливість  щодня,
Думки  вразливі,  був  би  я  цуценям,
Мені  б  напевно  позаздрили  коти,
Ті,  що  теж  мріють,  від  хазяйки  втекти.

Друзям  –  собакам,  все  ж  краще  живеться,
Хоч  час  від  часу,  погулять  вдається,
Нехай  маленький  і  був  би  повідець,
Тоді  б  моїм,  стражданням  прийшов  кінець,
У  первоцвітах,  я  би  знайшов  стежку,
У  весняни́х  трунках  кохав  подружку.

                                                           02.03.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2023

Мамо ти де?

               (  вірш  до  картини)

Мамо  ти  де?  Відгукнися!  Чому  пішла?
Я  ж  залишилася  повір,  зовсім  одна,
Мене  ж,  ти  знаєш,  щодня…  душенька  вола,
Може  попереду  мене  жде  чужина  ?

Та  кажуть  ні,  наша  рідна  Україна,
Не  чужина,  тут  усі  дружні,  добрячі,
Що  переможе,  говорять  неодмінно,
Але  ж  жахають,  очі  орків,  звірячі!

Боюсь…  їх  погляди  -  палаючий  вогонь,
Ще  зранку  їх,  я    бачила  під  будинком,
Вмить  відчувала,  по  венах  кипіла  кров,
Мені  за  склом,  краще    б  стать  павутинкою.

Щоб  не  помітили,  раптом  біля  вікна,
Підвал  згадаю,  дуже  путіна  кляла,
Боже  це  ж  нелюди,  страшне  слово  війна,
А  ти,  ще  звечора  пішла  і  не  прийшла.

Потім    вночі,  все  здригалось  від  снарядів,
Де  дома  свист,  залишилися  руїни,
Я    ж  так  хотіла,  позбутись  негараздів,
Жива  в  той  час,  мене  спасли    рідні  стіни!

Мамо  мені,  всі  кажуть,  ти  на  небесах,
Бачиш  тепер,  я    тут,  далеко  від  війни,
Все  ж,  опановує,    розпач,  жура  і    страх,
Знаю  немає    в  цьому  твоєї  вини.

Тебе  люблю,  приходь  до  мене  хоч  у  сни,
Сумління  й  смуток,    у  повітрі  розчини.

                                                                     Лютий  2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023

Прикрий випадок (проза)

         Вересневий    вечір.  ….
     Легка  прохолода  злегка  сповивала  тіла.    Вони  не  в  поспіх  йшли  стежкою,  що  проходила  вздовж  посадки,  перед  ними  інколи  здіймалися  сполохані  птахи.  Гілки  дерев  злегка  гойдалися,  жовте  й  ледь  багряне  листя  повільно  крутилося  й  припадало  до  землі.  
     Два  дні  поспіль,  Віктор  з  Галиною  добре  потрудилися  на  дачі.  Хоч  обоє  вже  десять  років  на  пенсії,  але  спромоглися  поперечною  дворучною  пилкою  спиляли    три  старі  вишні.  Цього  ж  дня  й  розпиляли  на  колоди.  Переночувавши  ніч,  увесь  день  він  рубав  дрова.  А  дружина  носила  й  складала  їх  під    піднавіс  біля  дачного  будинку.  Наостанок  дуже  поспішали,  адже  вдома  в  квартирі  залишився  кіт.
 Клопоталася    Галина,
 –Ой,  мабуть    своїм  криком  увесь  під’їзд  на  ноги  підійме.  Їсти  йому  вистачить,  але  ж    важко  переносить  самотність.
-А  я  ж  тобі  казав,  давай  візьмемо  з  собою.  Так  ти  ж  ,  їдемо  ненадовго,  туди  й  назад,    а  воно  бачиш,    як  вийшло.
-Та  нічого…  я  думаю  витримає,  нині  не  весна.
-Ага,  як  колись,  поки  приїхали,  усі  твої  клубки  з  нитками  порозмотував.    Жінка  посміхнулася
-То  він    так  свою  любов  до  мене    проявляє  .
         Ось  уже  й  залізничне  полотно.  Взявшись    за  руки,    на  високу  платформу  підіймалися  по  насипу  щебня.
-Ой,  Галю,  я  бачу  ти  вже  притомилася,  почервоніла,  як  троянда  влітку.  Як  почуваєшся?
-Та  нічого,  як  не  виберемось  на  верх,  то  видеремось,  хіба  нам  це  вперше.
 Віктор  дивився  вдалину,  звідти  мала  появитися  електричка.А  думки    за  дружину  –  Ой,  здає  моя  половинка,  здає.  І    дачу  жалко  покинути,  але    й    здоров’я  не  позичиш,  
-Галю….    здається  їде,  зараз  може  вдасться  присісти,  відпочинемо.  Я  зізнаюся,  теж  притомився.
У  тамбурі  електрички  людно…  спостерігали,  як  старі  допомагали  один  одному  піднятися  по  сходах.
Віктор,  трохи  знервовано  дивися  в  салон  вагона,
-Ух  ти!  А  чи  й  знайдемо  де  присісти,  це  ж  сьогодні  п’ятниця.  Пішли…
Він  здаля  шукав  місця,  майже  посеред  вагона  побачив  не  повністю  заповнене  купе,
-Проходь  вперед,  здається  нам  повезло,  є  місця.
В  цьому  купе  з  однієї  сторони,    два  чоловіки  поважного  віку,  одягнені  у  форму  охоронців,    міцно  спали.  На  сидіннях  навпроти,  біля  вікна  сидів    чорнявий  чоловік  середньої  статури,  біля  нього,  пишна  панянка,  на  вид    в    зо  два  рази  ширша  за  нього.  Звичайно,  де  ж    тут  вміститися  на  двох  місцях,  біля  них,  хіба  що  долоню  можна  було  прикласти.  Вони  приблизно  одного  віку,  в  межах    сорока  -  сорока  п’яти  років.  По  розрізу  очей  можна    зробити  висновки,  що  люди    не  місцеві,  скоріше  за  все  приїжджі  з  Далекого  Сибіру.  Ця  пара  задоволено  облизувала  шоколадне  морозиво,  вдаючи,  що  більше  нікого  не  бачить.  Панянка  всміхалася,  тулилася  до  нього,  він  задоволено  примружував  очі.
   Аж  у  грудях  стиснуло  в  Галини  -  Оце  так  поведінка!  Іще  й  розклалася,    чи  й  не  сором?  Та  де  ж  ті  жирні  коліна  можна  здвинути  докупи,  сала  на  них,  як  на  добре  вгодованій  свині.  Якби  ж  спідниця  хоч  трішки  довша,  напевно  так  би    не  кидалося  в  очі.
       Злегка  торкнувши  плече  дружини,  Віктор  тихо  запропонував,  
-Присідай  біля  хлопців,  дивись  щоб  не  розбудити,    мабуть  з  чергування  їдуть.  
Вона  очима  пробігла  по  салону  вагона,  на  жаль    більше  вільних  місць  не  побачила.  Віктор  поглядав  на  веселу  пару  та  попросити  щоб  тіснилися  не  наважився.  Важко  перевів  подих,  обіперся  на  верхню  частину  сидіння.  Дружина  з  жалем  подивилася  на  нього,  він  помітив,    кліпнув  очима,
-Може  скоро  якесь  місце  звільниться,  трохи  постою.
Але  ж  їхати  майже  годину  -  журилася  дружина,    останній  робочий  день,  мабуть  всі  їдуть  до  кінцевої  зупинки.  В  душі  розчарування,    хіба  ж  не  бачать,  що  старий  стоїть.  Ой,  Боже  до  чого  рухається  наш  світ?
А  пара  ніби    навмисно  поводиться  зухвало.  Жінка    з  себе  зняла  вітровку,  трохи  відсунулась,  заговорила  ламаною,  але  цілком  для  них    зрозумілою  мовою.
-Ти  бачу  трохи  зблід,  бідненький,  напевно  від  поїздки    втомився.  До  стінки    не  зручно  притулятися,      краще  поклади  голову  на  мої  груди.  Іще    хвилин  двадцять    можеш  подрімати,  я  постережу.
Після  почутого,  Віктора,  аж    струснуло  -Ба  яка  уважність  до  чоловіка,  а  я  стою,  ноги  німіють.  В  цей  час.Галина    вирішила  запропонувати  чоловікові  присісти  на  своє  місце,
-Вікторе,  я    вже  відпочила,  тепер  ти  присядь,  нам    ще  довгенько  їхати.
Він  відразу  махнув  рукою,  заперечив,
-Ні-  ні,  де  ти  бачила,  сиди,  так  напрацювалася  за    два  дні.
За  мить,  неочікувано  для  дружини,  звернувся  до  пари,
-Молоді  люди,  я  би  вас  попросив  трохи  потіснитися,  нехай      я  хоч  скраєчку    присяду..
Вмить  обличчя  панянки  посуровішало,  в  очах    мигнула  іскра.  З  презирством      голосно  сказала,
-Та  ти  ж  мужик,  це  якби  жінка  попросила,  може  тоді  і  потіснилися.  Чи  більше  місць  немає,  що  тут    прилип,  як  банний  лист.
Про  те  що  було  голосно  сказано,  ніхто  й    не  помітив.  Хтось  дрімав,  хтось  вів  розмову  із  сусідом,  дехто  в  навушниках,слухав  щось  з  телефона,  а  дехто  просто    уважно  придивлявся  до  телефона.
     Галина  жахнулася,  ледь  не  привстала.  Її  злякало    перекошене    люттю  обличчя    тієї  жінки  й  до  посиніння    стиснуті  губи.  Маючи    доволі  вузьку  форму  очей,      блиск  у  очах,  подібний  блиску  пантери,  ніби  намагалася  швидким  рухом  напасти  на  доступну  жертву.
У  розпачі,  як  стримати  свої  емоції,    щоб  не  зірватися  на  захист  чоловіка.  Думки  мов  заснувались  у  павутинні…    яка  наглість  так  поводитися!  О,  такої  поїздки  ми  іще  ніколи  в  житті  не  мали.
     Воно  якби  більше  нічого  не  сказала,то  може  б  на  цьому  розмова  й  завершилася.  Але  панянка,    незграбно  скинула  з  ноги  капець  і  потянула  ногу  на  сидіння.  Рукою  гладила  голову  чоловіка,
-Ось  так  зручніше  і  тобі  й  мені.  Чи  ми  не  маємо  права  сидіти  так,  як  нам  комфортніше,  а  то  ти  ба,  потісніть.
     Напевно  є  межа  всьому!  Так,  електрички  не  на  стільки    комфортні,  але  ж  якщо  іншого  вибору  немає,  то  мусиш  їхати  тільки  цим  транспортом.  Здавна    є  приказка  «В  тісноті  та  не  в  образі»  ,  чому  нині  люди  гублять  людяність?
   Галина  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  різко  встала.Чоловіки  що  дрімали    поруч,    прокинулися.  В  подиві  позирнули  до  вікна,  звернули  увагу  на  розчепірені  ноги  панянки,  переглянулися.
Віктор  зрозумів,  що  дружина    наважилася  щось  сказати.  Щоби  втихомирити    її  запал,  перед  нею    наставив    зап’ястя  рук,  але  нічого  не  встиг  сказати.  Галина  різко  махнула  рукою,
-Яке  нахабство,  ти  ж    йому  в  діти  годишся!  Він  два  дні  трудився  на  дачі,  дрова  рубав,  а  ти  розсілася,  як  дійна  корова.  Зовсім  сором  втратила,  ганьба!  
Враз,    рукою  кивнула  до  її  супутника,
-А  ти  її  чоловік,  чи  може  бойфренд?!  Не  гидко  спостерігати,  як  твоя    дама  сидить  перед  людьми,  навіть  перед  цими  чоловіка.Чи  в  неї  є  поняття,  як  поводитися  в  громадському  місці?
   Чоловіки    почервоніли,  переглянулися  .А  її  бойфренд,  чи  чоловік    після  цих  слів  почервонів,    різко  піднявся,з  під  сидіння  забрав  сумку  й  швидкою  ходою  пішов  до  виходу.
Вона    ж  підвелася,    не  звертаючи  на  свою  коротку  спідницю,  низько  нахилилася,  навмання  відшукала  свій  капець,  взулася.  Злобно  позирнувши  на  всіх,  не  зрозуміло  на  якій  мові,  пролунали  гучні  слова.  Широко  розмахуючи  руками,    перекочуючись  пішла  до  виходу.
 Віктор  взяв  дружину  за  руку,
-Ти  так  розхвилювалася,  може  пігулку  дати
.  У  відповідь  заперечила  головою,  звернулася  до  чоловіків,
-  Шкода,  що  цей    прикрий  випадок    стався  біля  вас.  Ви  мене  пробачте,  не  змогла  справитися  з  емоціями.
 Один  із  них    підтримав  її,
-Та  все  ви  правильно  зробили.  Ми  цілу  годину  спостерігали  на    їх  поведінку.  Яку  на  жаль  по  іншому  і  не  назвеш,  як  свинство.
Як  добре,  коли  тебе  хтось  підтримує,  -  подумала  Галина.
 Гудіння  електрички  відволікає  від  нав’язливих  думок.  Ніжні  погляди  поступово  знімали  напругу.  Подібні  голубам,  схилившись  один  до  одного,  мріяли  якнайшвидше  добратися  додому.
                                                                                                                                                                                                                             2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2023

Життєва лотерея ( гумор)

Надихнув  гумор  Насипаного  Віктора
"  Лотерея",(  як    відповідь  на  прочитане)


Все  дотепно,  все  до  діла,
Мати  теж  такого  хтіла,
Та  шкода...  сивина  в  косах,
Хоч  сусід  і  зирить  скоса,
Не  підходить,  їсть  багато,
Тож  не  буде,  в  нього  свята.

Та  до  мене,  час  від  часу,
Прийде  дам  гладущик  квасу,
І  дровець,  він    нарубає
Вже  й  зізнався,  що  кохає.

 
Але  я,    свій  гонор  маю,
Сама  сплю,  сама  лягаю,
І    ні  храпу,  ні  сопіння,
Нехай  зна,  маю  уміння,
Підморгну  і  усміхнуся,
Він  раденький,  крутить  вуса.

Дід,  як  танк,  хоч  дуло    й  має  ,
Так  воно  вже  не  стріляє,
Цій  розмові  настав    кінець,
Не  той  вік,  щоб  йти  під  вінець!

Я  тримаю  в  душі  секрет,
Є  повага,  як  несе  мед,
Ще,  як  взимку  сніг  замете,
Всі  доріжечки  підмите.

Мабуть  заздрять  молодиці,
Несе    відра  від  криниці.
А  я  поруч,    йду,  як  пава,
Правда  усмішка,  лукава,
Кажуть    хитра,  ну  і  що  ж,
Я  належу,  мо»  до  вельмож?!

Хай  повчаться  отак  жити,
Щоб    сусідом  дорожити,
Хитрість,  вмілість  -    треба  мати
А  вночі,  відпочивати!
А  на  ранок,  сонце  зійде,
Знов  сусід    до  хати    зайде,
Тож    самотності  не  маєм,
Для  двох  втіха,  не    страждаєм.
***
Свій  шанс  кожному  доля    дає,
Хтось  у  виграші,  а  хтось  ні!
Такі  справи  наші  земні!

                                   06.03.2023р      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2023

В перші дні весни

Ранкове  небо,  все  в  сонячній  заграві,
Дрімають  хмари    в  золотенькій  оправі,
Тремтить  проміння  на  тонкій  павутинці,
 Ловлю  блиск  срібла  в  білесенькій  сніжинці.

Вродливий  ранок,  рукоділлям  багатий,
Легким  багрянцем    мерехтів    коло  хати,
За  мить  торкався  блакитної  фіранки,
По  ній  раптово  засяяли  іскринки.

То  Божий  дар,  казковість,  мене  веде  вдаль,
Думок  пекучих  позбудусь  й  свою    печаль,
Віддам  промінню,  хоч  повільно,  хай  спалить,
Можливо  з  болем,  душу  й    серденько  вжалить.

Та    я  стерплю,  в  собі  сховаю  жах  війни!
Думок  суцвіття…    ждем  подарунків  весни,
Й  чарівних  ранків,  світлих,  мирних,  привітних,
Збудуться  мрії,  Україна  розквітне!

                                                   05.03.2023р  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2023

Відвертість душі ( проза)

         Надворі  зимні  дні…  скиглить  вітер  й  листки  багряні  й  напівсухі  безжально  підносить,  крутить    й    довго  кудись  несе,  нарешті  торкнеться  купи  й  припаде.    Все  піднебесся  в  сизих    хмарах,  до  землі  низько  -низько.  На  голову    тиснули,    думки    нашіптували,  не  гнівись.  Довкола  глянь,  життя  продовжується.    Продовжується!  Але  ж  війна,  таке  життя  дістало.
   Не  гніватись,  запитувала  себе,  але  ж  ти  обіцяв  чи  подзвонити,  чи  приїхати,  п’ять  днів  минуло,  ніякої  звістки.    Поїхав,  знову  риск  -  на  деокуповані  території,  повіз  медикаменти,    ще  дещо.  Звичайно    бути  волонтером,  робота  не  з  легких,    велика  відповідальність.  Дорога    під  обстрілами    насторожує,  кожен    раз  просити  Бога,  щоб  повернутися  живим.  Але  ж  комусь  і  це  треба  робити,  себе  вмовляла.  А  іншим  разом  з  думками  погоджується,  навіщо    себе  накручувати,  злитись.
     Спомин  серце  крає,  коли  пригадає,  як  тікали  від  війни.  Позаду  свист  куль,      снаряди  зривались,  від  відчаю  уже  й  не  сподівались,  що  вдасться    втекти,  залишитись  живими.  Сльозини  цівкою  стікали  по  щоках,  панічний  настрій,  у  очах  страх.Страх  за  війну,  за    його  життя,  за  самотність,    розлуку.  Якби  ж  ти  знав,  як  відчуваю  біль  і  переношу  муку.  Коли  в  новинах  увесь  час    -  бої  жорстокі,  ворог  не  відступає.  А  ще,  там    сильні    морози,  аж  ніби  тут    холод    тіло  проймає,    душу  крає.  І  знов  думки,  як  злі  пацюки,  точать  мозок.  Це  не  в  дитинстві,  як  після  прочитаних  казок.  Насняться    феї,  чи  принцеси,  а  інколи  вигаданих  прибульців  гримаси.  Це  кривава    війна,  коли  сусід,  його  недоумки,  вирішили  Україну  підкорити.  Хіба  спокійним  можеш  бути?  Знаєш,  треба  рідну  землю  боронити.  Оскаженілих  орків  -    злодіїв,  клятих  рашистів,  треба  знищувати,  гнати    в  три  шиї,  щоби  ніколи    на  інші  землі  не  зазіхали.
   Душа  болить  і  в  інших  людей  -  за  рідних,  за  дітей,  які  жахаються  від  пострілів,  гулу,  свисту,  вибухів  снарядів.  Воно  й  самій  холоне  душа,  вона  ж  жива,    все  відчуває.  А    в  тих  зомбованих,  чи  у  них  є  душа?  Чи  замість  душі  мішок  лайна,  а  замість  серця  камінь?  Про  таких  страшно  й  подумати.  А  по  судинах,чи  то  червона  кров,  чи  може    нафтові  мастила?  То  скажіть  кого  ж    їх,  яка  особа  народила?  Напевно    з  мізками  -  не  все  до  ладу.  Як  запрограмовані  машини,  які  тільки  й  чекають  команди  «  Фас»,  чи  принаймні    кнопку  натиснути,  щоби  всю  землю  знищити.  Ні  -  ні,  не  можна  збагнули,  сприйняти  цих  виродків,  їх  свавілля.  Страшно  подумати    що  зробили  з  будинками,  з  заводами,  з  енергетичними  структурами,  з  театрами    й    клубами  відпочинку,  з  школами  й  дитсадками.  Хоч  не  живе,  але    побудоване  на  благо,  за  все  це,  теж  душа  болить.  А  про  народ,  що  гине  під  уламками  снарядів  та  про  воїнів,  що    захищають  нас.  В    холод    і  в  дощ,  у  сильний  вітер  й  зливу.  Вони  ж  усі  мріють,  мати    щасливу    кожну  родину,    всю  неньку-  Україну.    Одягнені  і  взутті,їх  погляди  прикуті…    до  ворогів,  які  нишпорять  повсюди.,  виконують  наказ  Іуди.  Так  й  намагаються  підкрастися  і  вбити.  О,  Боже-  Боже,  скільки  ж  можна  людей  гнобити?!  Вже  цілий  рік  стогне  українська  земля,  а  скільки  воїнів  поклали  біля  вівтаря?!  Душа  болить,  хоче  ридати    та  мовчить.  Тіло  горить,  по  жилах  полум’я  пече,  а  чорний  ворон,    здаля  знову  кряче.  Приносить  звістку  про  новий  напад,  про    загиблих,  про  знущання  і  злодіяння  зухвалих  нелюдів-    рашистів.
     ЇЇ  душа  колись  була  чудна.  Дивилася  фільми,  комедії    й  музичні  кліпи-    раділа,  сміялась,  підспівувала.  А  нині  дивна,  кожна  подія  важка,  і  поневолі  душа,  як  ворожка.Мов  на  розпутті,  по  якій  стежці  піти,  щоб  усім  було  краще,  як  на  щастя  підкову  знайти.  Щоби  навік  позбутися  гіркоти!  Яка  в  душі,  на  жаль  давно  посилилась.
   Ясні  зорі,  ледь  -ледь  мигтять,  розсипалися  в  піднебессі…
Йому  би  уже  і  повернутися  –  душа  не  на  місці,    вже  п’ятий  день  вона  у  стресі.    Годинник,  як  маяк,  час  від  часу  мигтить  світліше.  Ну  подзвони,  щоб  на  душі  та  й  ліпше.  Щоби    в  подушку  не  ховала  сльози,  бо  ж  так  турбують  думки,  як  грози,  які  так  часто  не  бажані  в  житті.
До  вікна  погляд…    дивувалась.  Легкий  мороз  на  склі    розмалював  срібне  панно,  вона  ж  його  намагалася  зтерти.  Але  ніяк,  бо  ж  то  все  зовні,  панно    не  позбутись,  як  і  думок,чому    такі    невгамовні?!
Душа  знов  мріє  про  тепло  і  спокій…  та  хіба  знайдеш  в  сьогоденній  обстановці?  Шкода  час  плине,  а  він  не  дзвонить.
     Хоча    й  сама,  щодня  в  метушні,    у  волонтерському  пункті  серед  людей,  не  припиняється  робота.  З  ранку  й  до  вечора  небайдужі  люди  плетуть  сітки.  Все  більше  мовчки,  кожен  з  своїми  думками,    із  хвилюванням,  усі  новини  з  фронту  сприймають.  Вона  ж  сьогодні    готувала  свічки  і  знову  ходила  за  баночками,  які  підвіз  якийсь  хлопчина.  Тут  щодня  є  робота,  кипить.  То  правда,    не  відволіктися  й    на  мить.  Та  коли  вдома,  вже  його  сварить,  хоча  і  гріх,  але  ж    полинних  думок    цілий  міх.  А  іншим  разом  в  протиріччі  сама  з  собою…  дурепа,  коханий  пробач  за  образи,  я  пишаюся  тобою.Хоча  ми    живемо  у    важкий  час,  душі  споріднені,  зв’язок    є  між  нас.І    віра  -    непереможна  Україна.  Діждемось  миру,  як  і  кожна  родина,  сини  якої  пішли  на  війну,  є    мужність,  сміливість,  надія  зустрінемо  весну!  І      в  кожному  куточку  України    замайорить  наш  стяг.  Щоб  кожен    з  нас,  своєї  мрії    досяг.  Прославляв    рідну  землю  навіки…    де  небо  чисте,  ясне  сонце  й  квіти,  де  воля,  мир,    любов    і  доброта  ,то  найцінніше!
     Перед  вікном,    світло  ліхтарика  здаля,    її  за  мить  думка  окриля.  Він  повернувся,  дяка  Богу  живий!  Душа  на  злеті,-  Я    двері  відчиняю,  милий!

                                                                                                                                                                             2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023

Дитяче 10

Не  люблю

Не  люблю  сірі  хмаринки,
Щодня  ваблять  біленькі,
Ледь  довгенькі,  як  пір’їнки,
Здаля  ди́вні,  пухкенькі!
І    пливуть,  так    потихеньку,
Ніби  й  справді  в  синім  морі.

                                                           2020р

На  лужку

Маю  котиків  біленьких,
І  до  речі,  ще  й  сіреньких,

Вони  ніби,  всі  хитренькі
Добрі,  жваві,  веселенькі.

Зранку,  треба    вміло  вмитись,
Згодом,    йдем    повеселитись,

На  лужку,  сонячний  зайчик
І  я  вихрем,    кину  м’ячик.

Вперед  хутко,  сміливіший!
Хто  спіймає,    той  швидкіший!

 Дру́жні  ми,  щасливі    у  грі,
 Тож  втіша́ймось,  літній  порі!

                                                 2020р

Спішить  час

Чи    зима,чи  не  зима
Сподівався,  я  дарма
Снігу  гарного  катма!

 Спішить  час,чому  летить?
Не  спіймав,  щасливу  мить!  

Санки  й  досі...    на  горищі
От    вітрець!  Зранку  свище!

 І  чому́,  теплий  такий?
Снігу  ма́ло  та  й  крихкий!  

Чи  зима,чи  не  зима
Зовсім  настрою,  нема!

Та  нічого,  так  і  буде!
 Дев’ять    місяців,  пройде
 Зима  знов,  до  нас  прийде!  

За  цей  час,  я  підросту
 Що  ж  стрічатиму,    весну!

   01.03.  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023

Зима гуляє…

Зимовий  сад  на  казку  схожий,
Гуляла  віхола,  цілу  ніч
А  ранок  видався  погожий,
І  я  іду,  йому  назустріч.

Земля  в  алмазах,  засіяє,
Кущі  занурилися  в  шапки,
В  снігу  проміння  знов  заграє,
Летять  донизу  малі  купки.

Усі  дерева  у  заметах,
Вздовж  стежки  ніби  огорожа,
Штахети  в  білих  діамантах,
Під  ними,  шовкова  одежа.

Куди  не  гляну,  скрізь  іскриться,
Оце  так  ранок,  тут  справжній  рай,
Краса  вражає.  Веселиться,
Зима  гуляє,    прикрасить  край!  

А  моє  серце  так  тріпоче,
Збережи  Боженько,  цю  красу,
 Війну  спини!  Душа  так  хоче,
Нехай,  під  снігом  тривога  й  сум,
Стече  і  ми,  стрінемо  весну!

                                           27.  02.  2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023

Наша дружба ( дит)

Я  з  відра  водичку  п’ю,
 Біля  мене,-  Хрю-хрю  хрю,
Це  мій  друг,  мама  каже,
Як  хліб  маслом  намаже,
   Й  мені  дасть,  а  я    ж  йому,
Запитаєте  чому?

Наша  дружба,  над  усе,
Мене  він,  немов  пасе,
Я  в  траву  і  він  туди,
Вже  йому  кажу,  -Гляди
До  суниць,  ти  не  ходи!
Я  їх  краще,  нарву  сам,
Ну  звичайно  й  тобі  дам.

-Хрю-  хрю  -  хрю,  -  це  на  згоду,
Йдем  удвох,  до  городу.
Вже  й  наїлись  смакота,
В  його  серці  доброта,
Ніжний  погляд…  Хрю  хрю  хрю,
Мов    слова  -  Тебе  люблю.
 Вмить,-  Гей  -    гей  ,-  біжу  вперед,
Ось  у  чому,    наш  секрет,
Бо    удвох  радісно  нам!

                                           2020р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2023

День постукав у вікно

Блакить  небес…  день  постукав  у  вікно,
А  я  й  на  мить,  ще  не  зімкнула  повік,
Гидкі    пігулки,  вже  випито  давно,
Душа  болить…    інформації  потік.

На  жаль,  сприймаю,  важко,  емоційно,
Гіркі    новини  -  вироки  щоденні,
Підсумки    ввечері,  це  традиційно,
Війна  спаплюжила  кожну  буденність.

А  ворог  пре,  розповзається  лайном,
В  своїй  країні,  давно,  як  непотріб,
Хворі  наркотиками,  спиті  вином,
Їх  не  питають,  у  бій  гонять  вкотре.

 Під  серцем  щем,у  жилах  кипить  кров,
 У  мішках  чорних,  відправляють  назад,
Скажіть  мені,  де  ж  материнська  любов?
Чи  для  них  може,  війна,  то  маскарад?

Правдоподібно  сім’ям  -  кістки  в  горлі,
Що  не  хвилюються  дружини,  батьки,
Та  ні,мабуть,  за  них  знайдуться  й  горді,
 До  нас  від  злоби,  стискають  кулаки.

 Чи  зомбування,  чи  це  страшна  заздрість,
Гадать  не  стану,  то    ж  не  ворожка  я,
Скоріше    це  -  невиліковна  хворість,
Кричать  -  любов  –до  нас  (  щира,братерська).

Без  нас  помруть,  не  хочуть  відпустити?
Не  одна  стежка  із  ними  у  житті,
Віками  ми,  не  згодимось  простити,
За  смертя  людські,  за  злодіяння  всі!

                                                   13.02.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2023

Останній шанс (Циганська пристрасть) 18+ проза

                   1
               Серпневий  вечір…  у  горах    поступово    темніє.
 Небесним  простором  заволоділи  сірі  й  чорні  хмари.  Гори  здаля  ніби  одягнуті  в  капелюхи.  Сірі  хмари,  як    великі,  пухкі  подушки.Та  від  подиху  вітру  здригаються,  за  мить  розтягнуті,    гублять  краплини  дощу.
       Микола    присів  під    крислатою,    густою  сосною    -  Здається  тут  зможу  пересидіти.  Озирався,  роїлися  думки  -  Як  бути  далі,  куди  йти?  
   Ні,  такого  з  ним  іще  ніколи  не  було.  Він  майже  щороку  відправлявся  у  мандри.    Раніше  поїздки  до  моря,  а  згодом  по  історичних  містах  України.  Цьогоріч    вирішив  помандрувати  в  Карпатському  краї.  
А  що  йому,один  у  матері    і  в  батька,    живе  окремо,  має  свою    двокімнатну  квартиру.  Працює  в    школі,  викладає  фізкультуру.  Хоч  і  в  районному  містечку,  але    його  це  влаштовує.  У  міському  басейні  зібрав  волейбольну  команду,  навчає  молодь,  з  ними  їздить  на  змагання.  Завжди  радів  відпустці,  кожен  день  можеш  присвятити  собі,  відволіктися  від  щоденних  клопотів.  Хоча  й  роки,  уже  розміняв  свої  тридцять  п’ять,  але    іще  не  насолодився  життям.  Мріяв  …    літав  -  весь  час  кудись  манило    побачити  іще  щось  нове.  Сприймати  красу  землі,  відчувати  окриленість,  радіти  життю.  Сімейне  життя  не  приваблювало…хоч  інколи  і  зваблювали  дівчата,  згодом  жінки.  Але  ті  миті  залицяння  і    інтиму,  не  несли  за  собою  відповідальності,  не  замислювався,  щоби  змінити  своє  життя.  Взаємне  фліртування  просто  на  якийсь  час,  визивало  задоволення    душі  і  тіла.  
     За  плечима  рюкзак  з  палаткою,    дещо  з  одягу  та  невеликий  термос  з  міцним  чаєм.  Документи    й    банківська  картка  в  нагрудній  кишені  куртки.  Телефоном  користувався  часто,  тому  тримав,  як  не  в  кишені  джинсів,то  в  руці.  
       Третій  день  блукає    по  лісу,  побачив  гірські  невеликі  річки,  хащі  і  галявини.  Після  відвідування    водоспаду  його  підстерігає  невдача.  Непомітно  для  себе,  чи  задумався,  чи  щось  інше    відволікло,  ледь  не  впав  у  прірву.  Саме  в  цей  час  у  руці  тримав  телефон,    різкий  рух  назад,  телефон  вислизнув.  Тихий  брязкіт    луною  відбився  в  прірві….  підкралося    розчарування.
   Микола  іще  раз    подивився  під  ноги  й  на  небо.  З  півночі  насунула  чорна  хмара.  -  Чи  тут  поставити  палатку?  Ні,  гаяти  часу  не  можна,  уже  й  так  краплі  пролітають.
 Стук  молотка  губився    по  окрузі…  забивши  кілки    в  землю,    підтягував,  вирівнював  палатку.  Краплі  густішого  дощу  підганяли  його,    за  мить  дощ,  як  з  бочки.  Не  втримався  на  ногах,  послизнувся,    впав  ниць.
-  Та  що  це?!  Ніби  вся  вода  зібралася,щоби  мене    прогнати  з  цього  місця.    
 Холодна  вода  з    піском  і  землею    потрапила  під    комір  куртки,  по  спині  ніби  хтось  лід  приклав.
-Ні  –  ні,  тут  не  можна  залишатися,треба  опускатися  нижче.
Похапцем    зняв    палатку,  на  ходу  запхав  у  рюкзак.  Раз  –  по  -  раз  мацав    кишеню  з  документами  –  Може  не  змокнуть,  добре  що  в  салафані.
   Гірській  стрімкій  воді  важко  протистояти.  Обережно  зробив  лише  два  кроки,    здригнувся  від  ударів  граду.Озирався,  довкола  барабанив  град.Мусив  над  головою  тримати  рюкзак  -  Оце  так-  так,  ще  й  такий,  як  куряче  яйце!  Ой,  що  ж  це  коїться  -  охопила  безпорадність.
 Не  в  змозі  втриматися,    впав  на  коліна,  його  крутнуло  разом  з  багнюкою  й  понесло  вниз.
           2
     Промоклий  до  нитки,    в  забрьоханому  одязі  й  кросівках,  втомлений  і  змарнілий  зупинився  під  трьома  густими  смереками.  Вони  росли    близько  одна  до  одної,  ніби  обіймалися,    гілки  раз  –  у  –  раз  здригалися  від  граду.
   Думки  на  злеті  -Ні,  далі  не  піду,  тут  почекаю.  В  душі  запала  смута  за  телефон.  На    ньому  ж  був  маршрут,  де  він  тепер,  цього  не  знав.
За    кілька  метрів,  за  високою  пишною  сосною,    побачив    дах  будинку,
 -  Ого,  це  іще  нижче,    мені  ж  здавалося  я  уже  внизу.  
       В  цьому    будинку  мешкала  Віра,  їй    недавно  виповнилось  тридцять  вісім  років.  Бідкала  на  долю,  що  занесла    її  в  цей  край  ,  але  згодом  звикла.
   Після  початку  війни  на  Донбасі,  в  дві  тисячі  чотирнадцятому  році,  вони    з  чоловіком    переїхали  до  старенької  бабці  Ольги,  яка  чоловікові    доводилася  далекою  родичкою.    До  війни  Віктор    працював  на  шахті,  змиритися  з  загарбниками  не  захотів.  За  день    -    два,  зібравши    валізи,  якнайдалі  втекли  від  війни.
     Через  два  роки  стареньку  поховали.  Чоловік  мав    водійські  права  ,  тому  влаштувався  на  роботу  далекобійником.  Воно  би  усе    й  нічого,  навчилася  збирати    лікарські  трави,  гриби,    ягоди,  горіхи,  здавала  посередникам,    на  прожиття    мала    якісь  грошенята.  Віктору  часто  затримували  зарплату,  тож  приходилося  викручуватись.  Не  пройшло  й  два  роки  після  смерті  бабці,  як  він  зник.  Куди  тільки  й  не  писала  листи,  шукала,  але    він  ніби  крізь  землю  провалився.    Здивувалася,  коли  їй  повідомили,  що    такої  фірми  не  існує.  Тож  отримати,  розраховувати  на  гроші,  про  які  він  не  раз  говорив,    не  було  сенсу.    Ще  й    з  Прикордонної  служби  прийшов  лист,  що  даний  громадянин  кордону  не  перетинав.  Зразу  плакала,  але  сльозами  горю  не  поможеш.  Одне  втішало  -  Хоч  старий,  але  добротний  будинок  маю,    з  чоловіком  встигли    перекрити  дах,  тож  не  пропаду.  Іще  їй  дуже  сподобалася    низька,  але  велика  за  розмірами    будівля  з  каменю,  в  ній    сарай  і  баня.  В  сараї    відділення    для  курей,  при  вході  здорова  пічка,  на  якій  завжди  підігрівали  воду  для  купання.  Поруч  з  нею  вхід  у  баню,    дві  дерев’яні  полиці,  де  можна  полежати.  А  саме  більше    їй  сподобалася  стара  широка  дубова  бочка.У  ній  усі  купалися,  покійна  бабця  заварювала  трави  для  купеля.  Уміла  старенька  готувати  і  трав’яні  пахучі  напої.  Смакуючи  їх,  забували  усі  негаразди,  душа  і  тіло  відпочивали.  Потреби  воду  носити  не  було,  адже  замість  даху,  над  банею  стояв  здоровий  алюмінієвий  чан,  який  завжди  наповнювався  дощовою  водою.  Влітку    вода  майже  завжди  тепла,  а  в    прохолодну,чи  холодну  пору,  воду  гріли  на  пічці.  Біля  бочки  камін,  при  купелі    в  ньому  завжди  жевріли  дрова.
     Сьогодні  субота…  день  купання.  У  каміні  уже  потріскували  дрова.  Хоч  і  літня  пора  та  ночі  уже  прохолодні,  тому  воду    довелося    нагріти.  В  такі  дні    Віра  дуже  відчувала  одинокість,  розчісуючи    волосся,    яке  інколи  попадає  у  воду,  з  ним  і  падали  сльози.  Сльози  нудьги    і  самоти.  Не  покидало  бажання    відчути  себе    жінкою,  мати    ласку,  дотики,  поцілунки,  це    робило  її  немічною,  ніби  підбитою  пташкою.  При  повному  місяці  все  навкруги  збуджувало,  дратувало.  Інколи,  себе  порівнювала  з  голодною  вовчицею,  що    в  одинокості  виє  на  місяць.
-Я  ж  іще  жива!
Згадувала    слова  матері,    що    вона  дуже  схожа  на  батькову  родину.  Дід  був  українцем,  а  бабця  циганка.  Хоч  про  це  мовчали  та    будучи  присмерті,  стара  на  прощання  сказала,
-Онученько,  люба  моя,  в  тебе  тече  циганська  кров,  вона  завжди    гаряче  протікає  по  судинах.  А  особливо,  коли    до  твого  серця  підкрадеться  любов,  себе  не  стримуй.    Знаю,  на  тебе  чекає  важка  доля  та  ти  прислухайся  до  свого  серця,  інколи  може  й  треба,  заради  щастя  кинутися  у  вир  з  головою.
     Через  рік  після  зникнення  чоловіка,  Віра  мала  інтимні  стосунки  з  Вадимом,  він  був  посередником,  забирав  у  неї  товар,  комусь  здавав  на  продаж.  Але  він  був  одружений,  розраховувати  на  сім’ю  не  доводилося.  Наполягав  на  обережності,  щоб  не  завагітніла.  А  вона  ж  тільки  про  це  і  мріяла.  Вкотре  повторювала,  -  Мої  роки…    це    ж  уже  останній  шанс.Чи  я  у  Бога  не  заробила  на  дитя?    Мені    й  чоловіка  не  треба,  хай  би  маленьке  янголятко  потішило    своїми  ніжними  дотиками,    дзвінким  голосочком,  усмішкою,  любов’ю.
               3
       Мокрими,  ледь  окровавленими    руками,  Микола,  міцно  тримався  за  стовбур    смереки.  За  кілька  хвилин    здригалося  тіло  –  Ой,  за  що  ж  це  мені  Божа  кара!  Чого  жду?  Мабуть  треба  туди,  до  будинку.  
Знервовано  відпустив  одну  руку,  хотів  хапнути  рюкзак,  але  той    піддався  силі  води,  перевертаючись  поплив  з  течією.Однією  рукою  не  втримався  й  опинився  у  вирії  води,  ніби  летів  за  рюкзаком.
     Від  сильного  удару,  на  мить  потемніло  в  очах.  Різкий  біль  пронизав  спину.  Мілкий  дощ  періщив    у  обличчя,    змиваючи  бруд,  вода  потрапляла    на  груди,  за  комір  куртки,  джинси    уже  були  зовсім  мокрі.  Він  зрозумів,  його  принесло  під  кам’яний  паркан.  У  голові  гуділо,  намагався  стати  на  ноги,  але    ковзав  по  бруду  змішаному  разом  з  градом,  мусив    передвигатися  на  колінах.  Нарешті,  за  кутом  паркану  вдалося  побачити  залізну  браму.  Зібравшись  з  силами,  перевів  подих  –  Думаю  тут    мені  допоможуть.  У  руці  тримав  перший  попавший  камінець,  зі  всієї  сили  гатив    по  брамі.
     Саме  в  цей  час…  Віра  поглянула  у  вікно.Усе  подвір’я  встелене  градом,  зверху  сіяв  густий  мілкий  дощ.    Швидко  замотала  голову    у  великий    вишитий    рушник,  виконаний  у  гуцульському  стилі  ручної  роботи,  вийшла  з  будинку.  
-  Ой,  хто  ж  це  так  стукає?  В  душі  похололо  -  Де  ж  мій  пес?
 -Сірко!  Чого  ж  ти  не  гавкаєш?  Ото  хол*ра    би  тебе  забрала,  знову  заліз  під  паркан.  Що  безпечніше    у  виритому  лігві?    Ехе  -хе,  а  ще  пес,  чого  боїшся,  це  ж  не  гроза.  Але  тобі  мабуть  все  одно,  чи  град,  чи  гроза,  ти  вже  старий,    глухий    й  майже  сліпий!    
Махнувши  рукою,  поспішила  до  брами.
   Помітивши  доволі  молодого  чоловіка,    добре  натягнула  рушник  на  лоб.  
-Нехай  думає,  що  я  старша  за  віком.
Допомогла  піднятися  на  ноги,    а  він    мов  п’яний,  кліпав  очима,  придивлявся  до  неї  -  На  вид  ніби  не  молода,  а    в  руках    цупка,    пробурмотів,
-Ви  мені  допоможете?  Там  за  кутом  паркану  мій    рюкзак.
-О!  Напевно  в  горах    відпочивав,чи  мандрував.  А  тут  бачиш    яка  негода.  До  хати  такого  замурзаного  не  візьму,  йдемо  до  бані.
     За  декілька  хвилин    уміло    знімала  липке,  мокре    з  багнюкою  вбрання.  Сорочку  й  майку  він  знімав  сам.  Тим  часом  вона  потай  мазнула  своє  обличчя  брудною  дровиною.-  Може  так  менше  на  мене  буде  зирити.    Хто  знає,  що  він  за  один?А  не  дай  Бог  якась  приблуда!
-Там..  у  куртці  мої  документи,  вони  в  пакеті,  думаю  не    намочилися.
Пристально  дивився  на  неї  -  Які  карі  очі!  То  у  них  блиск,  то    за  мить  смуток.  Скільки  ж  їй  років?
Вона  ж  від  погляду  зніяковіла,  все  ж  усміхнулася  й  тихо  запропонувала  махровий  рушник,
-  На,  приховай  свою  гордість,  а  то  чого  доброго,  іще  до  гріха  доведеш.  Вода  в  бочці  є,  зараз  добавлю  кип’ятку  з  лікувальною  травою!  Ти    залазь,  відпарюйся,  приходь  до  тями.  А  я  тим  часом  від  багнюки    прополощу  одяг  та  замочу  з  порошком,  а  пратиму  трохи  пізніше.
Він  спостерігав  за  кожним  її  рухом,
-До  речі  мене  звати  Микола,  я  можу  й  сам  попрати.
Помітно  звела  брови,  весело  сказала,
   -Ну  мене  всі  називають  Вірою.  А  ти  що  уже  зігрівся?  Ба,  такий  гарячкуватий,  а  он  по  шкірі  й  досі    є  сироти.
Лежачи    з  закритими  очима,    він  рукою  притримував  рушник,  щоби    часом  не  видати  себе.  Її  чарівні  карі  очі  збуджували,  манили  до  себе.
     Його  особисті  речі  уже    замочені    в  тазику.    Як  тут  не  подивися  на  документи?    Не  змогла    стримати  жагучу  жіночу  цікавість.
   Від  задоволення,  напруга  й  легке  хвилювання  зникло,    адже  штампа  в  паспорті  про  одруження  не  було.  –То  добре…    з  документами  все  впорядку,  значить  сьогодні  в  мене  є  останній  шанс.  Чого  соромитися  і  боятися,  тим  паче  я  за  нього  старша  всього  на  три  роки.  Ой,  грішниця  я,  боюся  не  зможу  подолати  бажання  спокуси.
     Їй  потрібна  ця  ніч,  завтра  мали    прийти  забрати    консервовані  гриби,  які  уже  лежали  в  кошику.  Хто  з  посередників  прийде  вона  не  знала  та  це  в  даний  момент,  не  було  важливо.
 З  глиняним  глечиком  підійшла  до  нього,
   -Ти  спиш?
Відповів  не  зразу,
 -Вибачте,  задрімав.    Щось  і  справді  на  сон  хилить.А,  що  це  так  приємно  пахне?
-  Слухай,  думаю    недоречно  до  мене  звертатися  на  ВИ,    не  така  я  вже  й  стара!  Ось  візьми,  це  пахне    мій    напій,  випий!  Досить  духмяний  іще  й  солодкий.    Я  в  дитинстві    часто  такий  пила,  згодом  мене  бабуся  навчила.  Він  придає  сили,  освіжає  пам’ять,  добре  зігріває.  
Подякувавши,  він    з  задоволенням  випив  напій.Вона  відразу  запропонувала,  
-А  давай    я  тебе  трішки  березовим  віником  поб'ю.  Я  зараз  відвернуся,  ти  залазь  на  полицю,  побачу  який  терплячий!
         4
 Він  лежав    ниць,  поклавши  голову  на  зігнуті  руки,  запитав,
-У  вас  є  чоловік?
 З    під  лоба  здивований  погляд,  її  голос  долинув  ніби  здалеку,  
-Отакої!  !  Знову  на  ВИ?!  Якби  був,    чи  я  би    тебе  так  купала,    як  перед  шлюбною  ніччю.  Ти  краще  руки  вздовж  тіла  поклади.
Знову    у  голові  дурман,    перед  очима  туман.  Вона  березовий  віником  водила  по  спині,  рукам,  ногам,  лише  злегка  торкаючись  поверхні  тіла.  Ще  якийсь  час  він  відчував    легкість,  розслабленість,  поступово  розчинився  у  міцному  приємному  сні.
Їй  не  вдавалося  бути  байдужою,  любувалася  його  тілом,  долонями  ніжно  проводила  по  стегнах,    збуджувала  себе,  відчувала  велике  задоволення.
 -  Яке  пружне  тіло,  що  то  молодість,  від  такого  й  завагітніти  не  гріх.  О,  як  важко  вгамувати  свої  бажання?!Та  чи  він  це  розуміє?
 Згодом,    на    його  тіло  легенько  наносила    пахучу  мазь  ,  зроблену  за  бабусиним  рецептом.  Запах  лаванди,  як  гормон  щастя,  заспокоював    її.  
       Під  навісом    уже    висіли  випрані  речі.  Поки  Микола  спав,  впоралася  на  кухні,  в  кімнаті  на  столі  стояла  вечеря.
     В  бані,  не  порушуючи  його  сну,  в  бочку  налила  чистої  води.  Вирішила  й  собі  хоч  трохи  обмитися,  придати  тілу  свіжості  й  запаху.
-Чи  знову  дощ?-  плескіт  води  пробудив  Миколу.  
 Присівши  навпочіпки,  Віра  милася  в  бочці.  Такий  купіль  в  самотності,  частинка  насолоди,  особливо  коли  запах  лаванди  п’янив,  знімав  напругу.    
   Очам  не  вірив  -  Таке  моложаве  тіло.На  спині  невеличке  пасмо  довгого  волосся  прикривало    хребет.  Вона  паралоновою  мочалкою  намагалася  дістатися  плеча  й  різко  зупинилися.  Передчуття…    напевно  уже  не  спить.  Лиш  на  мить  озирнулася…  він    лежав  на  боку,  рушником  прикривав  чоловічу  гордість.
 Ова!-  Ледь  не  вирвалося  з  його  уст!  Чи  я  сплю,чи  й  справді  це  вона.  Скільки  ж  їй  років?  Чи  здається  такою  молодою?
Її  голос  перебив  думки,
 -Ти  помиєш  мені  спину?    Тебе  тягнула,  спітніла,    такій  лягати  спати  не  годиться.  Треба  освіжитися,  потім  підемо  до  хати,  повечеряємо.
   Навіщо  тут  якісь  слова,  він  зрозумів  її  бажання  .Не  приховуючи  своєї  наготи,за  мить  стояв  позаду  неї.Мовчки,  не  озираючись,  подала  мочалку.
   Ніжний  дотик  до  шиї,  прибрав  волосся.  Вона  ж  здригнулася,  відчувала  прилив  жару  до  обличчя.  По  тілу  струм,    від  збудження,  ледве  переводила  подих.
 Він  бачив,  як  повільно  піднімалися  і  опускались    її  пишні  груди.  Посміхнувся,    думка    -    хвиля    -  Ану  хто  з  нас  терплячий  до  спокуси?  Я  бачу,  ти  хочеш  ніжності,  ласки.
 Пару  раз  мочалкою  провів  по  спині.  За  мить  вона  здійнялася  на  ноги,  повернулася.    Довге  волосся  ледь  прикриває  груди.  В  голові  роєм  думки  -Але  ж  красива!    Молода!    А  очі!  Відчував,  як  тривожно    закалатало  серце-  Може  я  під  гіпнозом?  Його  ніби  магнітом  тягнуло  до  неї.  Неконтрольовані  рухи…  вмить  опинився  в  бочці.    Розчервонілий,  збуджений,  губами  припав    до  її  губ.    Затяжний  поцілунок  –  бажання  бути  поруч,  не  відпускав.  То  ніби  квітка  під  вітром,  що  пестив  пелюстки….  Здалася.  По  судинах  гаряче,  затремтіла,  враз    різко  відштовхнула.  
-Ти  моя!  Не  відштовхуй!Ми  удвох  бажаємо  цього.
 Гарячі  долоні  торкнулися  пружних  сосків,  вже  нижче  по  талії,  опустившись  на  коліно,  він  цілував    стегна,  
-  Ти  зводиш  з  розуму!
З  закритими  очима,  в    очікуванні  чогось  іншого,  вона  гладила  його  по  голові,  по  плечах,  злегка  притисла  до  себе.
 У  очах  блиски    громовиці,  від  бажання  до  знемоги    сп’янілий,  терпіть  не  сила,  він  різко  підхопив  на  руки,  поніс  на  лавку.
           5
     В  кімнаті    тиша…  у  келихах  недопите  вино.  Розмова  затягнулась    далеко  за  північ.  Все  зрозуміло,  вона  хоче  дитину.  Але  ж  самій  виховувати  важко.  Не  зміг  прийняти    її  душевний  біль  самотності,  адже  завжди  серед  людей,  це  відчуття  для    нього    незнайоме.
   Він  задоволений,  лежав  у  ліжку…  чекав  на  неї.    В  умілих  руках  праска,    за  декілька  хвилин,  на  столі  лежали  виглажені  речі.  Думок  про    щось  інакше  й  не  було,    лише  щоби    на  завтра    швидше  все    приготувати  І  знову    в    шаленій  пристрасті  торкнутись  губ,  відчути  ніжність,тепло.
   Місяць  уповні    освічував  частину  ліжка  й  кімнату.  Сьогодні  їй  не  до  нього,  вона    не  плаче,  не  ридає,  в  неї  є  гість.  Раділа,    як  влітку  троянда,  що  розкривається  перед  сонячним  промінням,  в  бажанні  запелитись.
 Кожен  його  дотик  втішав  душу,  вона  мала  те,  про  що  давно  мріяла.  Дві  постаті  потопали  у  взаємних  поцілунках.    Здавалося  серця  і  стегна  відбивали  в  такт…  час  від  часу  скрипіло  ліжко,    приводячи  їх  душі  до  забуття.
     Угомонилися  під  ранок…  знесилений,  але  щасливий  від  взаємних  ніжних  почутті,  він  спав,  як  дитя.  А  в  неї  зовсім  пропав  сон,  на  кухні  готувала  сніданок,  іще  трав  приготувала,  щоби  передати  на  продаж.
               6
     На  годиннику  сьома  ранку.  За  вікном  росянисто,  прохолодно.  Губилася  думками  -Може  іще  раз  пригорнутися  до  нього.  Як  хтось    і  прийде,  тож    не  раніше  дев’ятої  години.  Як  стримати  себе  коли  така  спокуса  в  насолоді.  Як  вкрасти  те,  чого  не  можна  вкрасти,  коли  його  поряд  немає.    А  коли  таке    сильне  бажання…та  чи  хтось  це    зрозуміє?
За  мить,  нагою    притулилася  до  гарячого  тіла.  Долоня  ніжно  прилягла    нижче  пупка.
           Він  уже  був  її  …    тілом,  ніжністю,  ласкою,  радістю.    Бездонне  бажання…    поцілунки,  як  п’янке  вино.
-  Хай  би  довіку  з  тобою  пити  це  вино,  тебе  чекала  я    занадто  довго.  Ти  ж  мій  останній  шанс!  Чи  ощасливих  ти  мене?  Чи    я  пізнаю  материнство?
         По  брамі  стукали,  загавкав  пес….  вона  швидко  накинула  махровий  халат,
-Миколо…  треба  вставати!.    Прийшли  за  товаром.  Я  йду,  твій  одяг  лежить  на  столі.
     Цього  разу  за  товаром  прийшов  дядько  Павло.  Побачивши  Миколу  подав  руку,
-Будемо  знайомі!    -  зміряв    поглядом    з  ніг  до  голови,
-  Це  добре,  що  вже  не  сама.  Он  ми  з  бабкою,  хоч  інколи  і  сваримося,  але  удвох  все  ж  веселіше.  Хоч  і    діти  є,  але  в  них  своє  життя.
-Давайте  поснідаємо,  тоді  вже    підете,  -  запропонувала  Віра.
     Вузенька  стежка  від  паркану  губилася  поміж  дерев.  Микола  йшов  поряд  з  Павлом,  а  вона  через  шпаринку  в  брамі,  дивилася  вслід.  Пекучі  сльози  по  щоках,  то  ніби  та  злива,  що  була  напередодні.
   Павло  час  від  часу  позирав  на    супутника  –  Наче  нормальний  чоловік  та  чому  ж  не  залишився?  Але  ж  такий  мовчакуватий.
   Пройшовши  більш,  як  половину  шляху,  дід    не  витримав  мовчанки,
-Я  не  знаю  хто  ти  і  що  за  один,  але  бачив,    у  її  очах  сяє  любов.
 Шкодуватимеш,  вона  порядна,  гарна  жінка,справна  господиня.  Хоч    номер  телефона  додумався  взяти?
Миколу  ніби  хто  по  голові  довбонув.  Зупинився,  сердито  махнув  рукою,
-От  бовдур!    Знаєте  я  свій  телефон  загубив,  вірніше    він  упав  у  прірву,  розбився.  Я  був  такий  розчарований.  Від  її  чаклунських  поглядів  не  осмілився  спитати,  забракло  рішучості.
-Та  ладно…  в  такі  роки    забракло  рішучості!  Мовчи!  Я  тобі  напишу  її  номер  телефона.
-Добре,  заодно  і  свій  напишіть,  може    через  вас    про  неї  дещо    дізнаюся.
-    Я  зрозумів  ти  не  з  наших  країв,  цікаво  за  що  ти  їй  сподобався?
-Я  з  Поділля.  Діду,  а    згадай  свою  молодість,  жінок,  хіба  не  знаєш  за  що  вони  нас  люблять.
Дід  прищурив    носа,  хитро  позирнув,
 Кохання,  пристрасть,  як    еліксир  молодості,    не  гріх  зізнатися,  нам  це  теж  до  вподоби.  Шкода,  мало  часу  нам  Бог  дає  для  такої  втіхи.        
       По  приїзду  додому,    через  кілька  днів  Микола  придбав  телефон.  Укотре    перекладав  документи  і  всі  речі,  але  того  шматка  бумаги,  з  номерами  телефонів  не  знайшов.  У  голові  не  вкладалося,  де  ж  я  міг  загубити?  Думки  на  роздоріжжі  -А  чи  я  їй    потрібен  ?  А  може  це,  як  знак  -    не  доля  бути  разом?  Але  ж  гарна,  спокуслива,  пристрасна.  І  тут  же  виправдовував  себе  -  Та  я  ж  іще  не  планував  заводити  сім’ю,  хоча  й  роки  та  хочеться  погуляти.
             7
     Минуло  три  роки…  літо  в  розпалі.  Віра  з  сином  поверталася  з  лісу.  У  одній  руці  кошик  з  грибами,    другою  рукою  намагалася  втримати  руку  сина,  він  смикав  нею,  злегка  присідаючи,  щось  бурмотів.
-Миколко,  любця  моя,  нам  трішки    залишилося    йти.  Вдома  на  подвір’ї    квіточки  є  й  мурашки,  там  будеш  гратися.
Звернувши    за  куток  паркану,  біля  брами    сидів  чоловік.    Крислатий  бриль  був  опущений  на  лоб,    хто  то  ,  відразу  не  можна  було  розгледіти.
Та  коли  він  підвівся,  впізнала.  Микола  йшов  назустріч,  розставивши  руки,  радісно  сказав,
-Ану,  покажи,  який  ти  виріс!  Ходи  до  татка…  ходи.  
       Багато  слів….    кілька  щасливих  ночей.    Вони  збиралися  в  дорогу.  
З  дядьком  Павлом  прийшов  старший  син    з  сім’єю.  У  піднесеному  настрої,  старий  сказав,
-У  нас  у  хаті  три  сім’ї,  кожному  по  кімнаті,  тіснувато.  Думаю  тут    їм  буде  добре.  Може  з  часом  і  в  ціні    зійдемося,  купимо  цей    будинок.
Микола  закривав  валізи,
-Час  покаже,  це  їй  вирішувати.  Нам  є  де  жити.
Син  голосно  дзижчав,  машиною  їздив  по  закритих  валізах.  Віра    в  дорогу  готувала    бутерброди  з  сиром  і  ковбасою.
   Що  в  неї  на  душі…  про  це  говорять  сяючі,  щасливі  очі.  Свої  емоції  і  хвилювання  намагалася    вгамувати.    Подумки  втішала  себе  –  А  що  мені  й  залишається    робити  з  успадкованою  циганською  сексуальною  пристрастю?  Чи  я  в  такі  роки  знову  закохалася?  Можливо  таке  рішення  і  спонтанне,  але  ж  будуть  ночі  спокуси,  без  яких  надто  важко  прожити.
 І  врешті  -    решт    у  нас    сім’я,  а  це  ж  так  важливо  для  сина.

                                                                                                                                                                                 2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2023

Благаю, Боже….

Пекельний  бій….
                                                                   Душевний  біль…
Війна,  давно  у  людських  душах  смуток,
Болить,    жага  навік  зібрати  в  жмуток,
Між  водоростей,  на  дно  морських  глибин,
Сховати,  на  жаль,  багато  є  причин,
 Під  серцем,  аж  пече  від  страшних  новин,
Страждання,стікають  сльози,  як  полин,
Не  мре,  надія    прогнати  ворогів.

 Так  -так.,  щоб  знали,    пам’ятали  завжди,
Й  ніколи,  не  думали  прийти  сюди,
 Наш  спокій  порушити  й  процвітання,
І  врешті  закінчили  бомбування,
Свого  народу,  закритого  в  пітьмі,
Що  вже  по  тюрмах,  догнива  при  землі.

Взиваю  Бога!  Змилуйся,  поможи,
Героям-  воїнам!  Землю  збережи,
 Й  від  хаосу  життя  рідного  краю,
Ніхто  не  хоче  інакшого  раю,
Який  є  тут  на  освяченій  землі,
 І  серцю  дорогий  і  душі  моїй!
Благаю,  Боже,  поклади  край  війні!

                                                     15.02.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2023

В полі трави…

                       (вірш  до  картини)

Шовковисті  трави    в  полі,
І  моя  душа  на  волі,
Серед  маків  і  ромашок,
Загубилась  між  волошок.

П’янкий    ранок,  насолода,
Сприя  настрою    погода,
Як  й  лелекам    вітру  подих,
Й  мрій  небесних,  повноводних,
Душу  гріє    упевненість,
 Й  міць  дарує  й  окриленість!

На  лужочку  росянисто,
Плете  сонечко  намисто,
В  кожній  крапельці  веселка,
А  вздовж  річки  світлі  скельця.
В  них  проміннячко  втопилось,
А  мені  таке  й  не  снилось.,
Як  у  купелі,  в  промінні,
Світу  вдячна,Україні.

Тут  стежки,  моєї  долі,
Загублю  смуток  у  полі,
Тож  дива,  дива,  повсюди,
Ми  діждемось  миру,  люди!
Хоч  туман    дріма  в  долині,
Живемо…  в  казковій  днині,
Чари  дарить…  тепле  літо,
Як  від  щастя  й  не  сп’яніти?!
Сини  вернуться  додому,
Тож  нову,  знайдем  дорогу,
І  стежинки  у  суцвітті
Бо  ми  є  найкращі  в  світі,
У  єднанні  -    наша  сила
Щоби  доленька  щаслива!

                                   2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974168
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2023

Горішки восени ( казка)

 Зранку,  сонечко  яскраве,
Тепле,  ніжне  і  ласкаве
Гомонять  тихо  горішки,
-  Почекати,  нам  би  трішки,
Ще  гойдатися,  дозріти,
А  вже  потім  полетіти.

Один  іншим,-Гей,-    гукає,
Нехай  вітер  подрімає
Краще  нам,  тут  залишились,
Добре  росами,  ще  б  вмитись
Та  й  безпечно  приземлитись!

Вітер  чув,  таку  розмову,
Привітав,  пору  ранкову
З  трав  здійнявся  й  полетів
Поміж  листя  зашепотів.
-Ой  горішки,  ви    ж  красиві,
А  чому  ж    та  й  не  сміливі?
Мабуть  ворони  злякали,
Вони  вчора  тут  літали.

Враз  довкола  тихо  –  тихо,
-Ой  мабуть  нам  буде  лихо,
-Тю,-  гойдав  гіллячко  вітрець,
Хто  сміливий?!  Ви  навпростець,
Тож  літайте  любі  друзі,
Веселенько  по  окрузі.

Кожушки,  ще  ледь  тримались,
Та  під  вітром  роз’єднались.
Між  листочків    шепотіння,
-Ще  й  упасти  треба  вміння!

Вітер  слухав,    загомонів,
Дать  пораду  їм    захотів,
-Легко  падайте  в  травичку,
І  дрімайте  в  холодочку!

Вмить,  лунає  -  стук  -  стук  -  стук-  стук,
Ой    дива…    якийсь  глухий  звук,
І  летять,  неначе  у  сні,
У  травичку,  вже  при  землі.

Гіллям  вітер…  колихає,
Мелодійно  промовляє,
-Хай  вас  дітки,  скрізь  збирають,
Посмакують,  радість  мають,
Від  горішків  підростають!
Вдячні  осені,  погоді,
І  чаруючій  природі,
Що  довкола  нас  втішає,
Усіх    щедро  пригощає!

               2022р  
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023

Стрітення… надія

Стрітення  Господнє...    шепіт  про  весну,
Нам  й  всім  не  забути,  хто  приніс  війну,
Йдуть  бої  жорстокі,  аж  стогне  земля,
Люті,  скаженіють  орки  із  кремля.

Держать  оборону  вірнії  сини,
Неньки  у  молитвах,  Боже  дай  весни!
Хоч  і  заважка..  до  миру  дорога,
Хай  почує  світ,  слово  Перемога!

 Зранку  ясне  сонце,освічує  храм,
Нині  надто  людно,  линуть  співи  там,
Їх  розносить  вітер,  серця  зігріва,
У  болючих  душах,  віра  ожива.

Стрітення…  надія,  шепіт  про  весну,
 Боже,  поможи  нам,  зупинить  війну!

                                               15.02.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023

Річниця ( з гумором)

По  хаті  дід,  усе  не  так,  бурмоче,
Що  за  життя,  ну,  як  гірка  цибуля,
Торкнувся  лисини,    про  щось  шепоче,
Баба  до  нього,-  Що  ж  ти  мій  дідуля,
 Себе  їси  й  мені  спокою  нема,
Он  їж  котлети,  вже  приготувала.
-Мовчи!
-  Мовчу,  я  й  так  весь  час  неначе  німа.
-За  п’ятдесят  років,  мене  дістала.
Враз  баба  хитро  повела  очима,
А  календар  не  знаєш  де  подівся?
Думки,  чом  злий?  Та  є  якась  причина.
Стук-  грюк,    у  дверях  дід,  надвір  поплівся.

Чекай,  можливо,  щось  за  роки  згадав?
Ну  от  нарешті,  календар  гортає,
Чи  не  сто  грам,  раптом  сьогодні  чекав,
Знайшла  число,  по  вікнах  заглядає.
Уздріла  діда,  стука  –  Іди  сюди!

За  мить  сама,  горілки  наливає,
Собі  плеснула  свяченої  води,
Ковбаску  ріже,  гляне,  догоджає.
 Дід  звеселився,  підкручує  вуса,
Розчервонівся,  -  Пам’яті  не  маєш,
П’ятдесят  перший  рік,  моя  принцеса,
Як  ми  зустрілися,  а  ти  ховаєш.

Оту  ковбаску,  жалкуєш  чарчину,
А,  я  ж  тебе  люблю,  як  ніжну  квітку,
Чому  я  в  гніві,  шукаєш  причину,
Згадати  хочу,  як  кохались  влітку!

Стара  мов  дівка,  очі  опустила,
Легкий  рум’янець…  приліг  на  обличчя,
Не  розгубилася,  зразу  схитрила,
Мо»  буде  пам'ять,  згадать  про  сторіччя,
На  цей  раз  вибач,  мій  любий  дідуля!

13.02.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2023

Таксист ( проза)

     За  вікном  вечоріло…  в  кімнаті  гучна  розмова.
Жіночий  голос  доволі  хриплий,    басистий,  відбивався  по  всіх  кутках  кімнати,
-Ну  що…  і  сьогодні  будеш  вдома  сидіти?
-А  я  тобі  вже  набридла?
-От,  вже  набридла…  щовечора  вдома,  хоча  б  після  роботи  кудись  зникла,  а  то  ні.  Чи  ти  колись  заміж  вийдеш?  Доню,…  Оленочко,  тобі  не  двадцять  два  роки,    а  тридцять  два.  Ти  ж  знаєш,  як  важко  одній  жити.  Хоч  ми  і  удвох,  але  згадай,  як  ти    хотіла  мати  батька.  Зі    сльозами    на  оченятах,  приходила  зі  школи,  весь  час  запитувала  чому  в  інших  є  тато,  а  в  мене  немає.
-Так    я  ж  мала  була,  не  розуміла.  
-  Ага  була,  а  нині  розум  ,  я  в    шістнадцятки.  І  чому  тобі  ніхто  не  подобається?!
-  О,  зачекай  –  зачекай!  Ти  напевно  забула  про  Сергія.  Я  ж  тебе  з  ним  знайомила,    істерику  закатала,  він  електрик,  мало  заробляє,  ще  струмом  уб’є.    Він  мені  дуже  подобався,  але  я  змирилася,  відмовила  йому.  Згодом  був  Олег,чим  він  тобі  був  не  до  вподоби,  до  цієї  пори  не  розумію.  Щодня  покинь  та  й  покинь,  він  тобі  не  пара.  Я  дурепа  тягнула  лямку,    відтягувала  час.  Йому  казала,  треба    більше  побути  разом,щоби  ми  були  впевнені,  що  в  нас  складеться  сім’я.  А  він  не  хотів  чекати,    просто  зник.
-Ой,  що  ти  мені  висловлюєш?  Сама  винна,  не  я  ж    лямку  тягнула  .
-  Так,    я    бачу  не  матиму  спокою.  Тільки  перший  день  відпустки,  а  ти  мене  вже  дістала,    набридло…
 -Набридло?
-А  мені  не  набридло  дивитися,що  ти  одинока.  Я  ж  мати,  а  кожна  мати    хоче    бачити  онуків,  побавити.
-Ну  сказала!  Заради  Бога  не  сміши…  побавити!  Ти  напевно  забула  про  свої  роки.    Нагадати?  Ти  ж  мене  народила  в  тридцять  дев*ять  років.  Вже  скоро    мені    прийдеться  тебе  бавити,  он  щодня  на  пігулках  і  щотижня  йдемо  в  лікарню.
   В  доньки  увірвався  терпець,  знервовано  вийшла  на  балкон.  У  горлі  тиснуло,  хотілося  розривітися.
О  Господи,    це  якесь  наслання,  майже  щодня  одна  й  та  мова.  Як  це  цього  разу  не  кричала  приведи  розумного,  красивого,  ще  й    грошовитого.  Чи  це  вже  така  старість,  що  іншим  разом  таке  меле.
 На  балконі  прохолодно…  задивлялася  вдалину.  З  четвертого  поверха    не  дуже  далеко  видно  та  все  ж  відволіктися  від  думок  про  матір.
Осінній  вітер  ривками  холодив  плечі,  якийсь  час  розтерла  їх  руками.
   --Треба  повертатися…    куди    ж  я  подінусь,  потерплю.
На  кухні  закипів  чайник…  мати    суворого  поглянула  на  доньку,
-Налий  мені  чаю,отого  заспокійливого,  бо  ти  мене    точно  скоро  в  могилу  заженеш.
Останні  слова  -  наче  стріла,  що  влучила  прямо  в  серце.  Примруживши  очі,  важко  перевела  подих,  намагалась  заспокоїтися,  тихо  сказала,
-Може  ти  сама,  я  йду
-І  куди  тебе  несе,  ти  ж    нічого  не  говорила.
-Не  говорила,  але  йду.
За  нею  ніби  хтось  гнався,    швидко  вскочила  в  осінні  чобітки  на  підборах,  на  ходу  одягла    куртку,
-Не  хвилюйся,  я  піду  прогуляюся…
-Сама,чи  з  кимось?!    І    коли  повернешся?
Останнього  запитання  Олена  не  почула.  Та  й    який  там  настрій  відповідати!  Їй  би    стати  пташкою    й    від  відчаю  полетіти    би  кудись  у  світ,    чи  як  інколи  кажуть  –  світ  за  очі.
Чи    місяць  уповні    так  подіяв,  чи    від  щоденного  діставання  зовсім    кепський  настрій.  Одне  бажання  втекти,  втекти    на  набережну,  ближче  до    спокійної  течії  Південного    Бугу.  Тут    отримувала  задоволення  від  пейзажу,  від  прохолоди.  В  свіжому  повітрі  набиралася  спокою  і  рівноваги.  Робота  в  дитсадочку  виснажувала,  прогулки  до  річки  –  як  ліки  для  нервової  системи.
   Швидка  хода…  здаля  побачити,  дівчина    ніби    кудись  поспішила.  Вітер  розвіював    русяве  волосся,  здіймав  його,  інколи  закриває  обличчя.  Не  помічаючи    нікого    і  нічого  навкруги,    майже  бігла    вперед  так  близько  до  бордюра,  що    несподівано  навпроти  неї    зупинилося  таксі.  
Ой,  ледь  не  вирвалося  з  вуст.    Водій  відкрив  двері,  пролунав  оксамитовий  голос,
-Жіночко,  бачу  дуже  поспішаєте,  вам  куди?  Я  підвезу…  може    нам  по  дорозі.
Мелодійний  голос,    як  тиха,  приємна    музика,  вразив  її.  На  згоду,  відразу  кивнула  головою,
-Гаразд,  мені    на  набережну,  достатньо  до  містка.
-  Запрошую!  Присядьте  на  заднє  сидіння,  думаю  вам  так  буде  комфортніше.
 Водій  не  відразу  від’їхав,  включив      приймач,  звучала  пісня    Володимира  Івасюка  «  Я  піду  в  далекі  гори»
-  Вам  не  заважатиме  ця  пісня?
-Хай  буде!  Вона  тільки  тепер  повністю  прийшла  до  тями,    дивувалася,  що  без  сумніву,  швидко  сіла  в  машину.
Очі  забігали  по  салону,  у  дзеркалі  водія  побачила  себе,  поправила  волосся.  Іще  раз  прискіпливо  зазирнула  в  нього,  обличчя  водія  вразило  її.    Жахнулася,  це  ж  треба,  під  оком  такий  шрам.  За  мить  думка  -    змія  -  Хто  він?  Часом  не  ґвалтівник?
 Це  перше,  що  їй  випало  на  думку.  Тут  же  собі  заперечила  –  З  таким  голосом  навряд.  А  можливо  ця  пісня,  щоб  відволікати?  Має  мету,  хоче  голову  задурити?  Знервовано  глянула  на  телефон.
-Ви  запізнюєтесь?  Вам  на  котру  годину?  -запитав  водій.
Мовчала,  знервовано  кліпала  очима,    позирала  у  вікно.
-Ви  не  хвилюйтеся,  ще  п'ять  хвилин  і  ми  будемо    за  адресою,  Ой,  це  я  так  звик  клієнтам  говорити,  не  хвилюйтеся  завезу  вас  до  містка.
Хололо  в  грудях,  але  вона  заспокоїлася.
     Раптове  ДТП  змусило    всім  машинам  зупинитися.
-От  комусь  біда  і  вам  невдача.  Вибачте,  не  моя  вина,  може  хочете  вийти,  але  ж  тут  висить  заборонний  знак.
-    Та  ні,  все  добре,  не  хвилюйтеся.
Лише    за  хвилин  двадцять,  приїхали  поліцейські  і    швидка    допомога.
За  цей  час  Олена  добре  роздивилася  чоловіка,  великі  красиві  очі  і  такий  шрам.  Шкода,    іще  молодий,  мабуть  років  тридцять  п’ять    -  сорок,  не  більше.
Він  порушив  мовчання.
-Бачу  вже  не  так  поспішаєте…  мене  звати  Вадим.  Ви  не  лякайтеся,  цей  шрам  залишився  від  Майдану.  Не  подумайте,  що  я  якийсь  бандит,чи  ворюга.
-Та  ні,  що  ви…  просто  подивилася  до  дзеркала  і  що    там,  попереду.  Нехай  би  вже  швидше.  А  то  й  не  погуляю  біля  річки.
Чоловік  здивувався,
 -  Що  сама?    Та  за  мить  продовжив,
-Вибачте!  Це  не  моя  справа.  Я  теж  люблю    дивитися  на  нашу  річку,  завжди  спокійна.  Я  мешкаю  в    будинку,  неподалік  від    «  Старого  города».  Мені  з  вікна  її  видно.  Завжди  красива,  чи  літо,  чи  осінь  і  навіть  взимку,  коли  весь  берег  вкритий    дрібними  крижаними  кристаликами.  То  ніби    всюди  розсипане  срібло,  яке  інколи    іскриться,  переливається  в  злато.
Олена  слухала  і  вкотре    глянула  до  дзеркала.  Їх  погляди  зустрілися,  він  усміхнувся,  вмить  помітив  рух  машин,
 -О,  погляньте,  здається    ми  будемо  їхати.  
Машини  одна  за  іншою,    вареницею    звільнили  дорогу.
       Вони  повільно    під’їхали  до    зупинки  автобуса,  
-То  де  ж  вам,  незнайомко  зупинитись?
В  голові  ніби  зашуміло…  от  халепа,  ото  зганьбилася,  вихователька  називається.  Людина  до  мене  по-  людськи,  а  я  в  чомусь  його  підозрювала.  Стало  незручно  саму  за  себе,  відвела  очі,  випалила,
-Я  Олена,  тридцять  два  роки,  працюю  вихователем  у  дитсадочку.
-О,то  ви  з  дітьми  маєте  мороку,  мабуть  тому  ходите  до  річки.  Там  справді  спокійно.  А  я  теж,  як    покатаюсь  годин  десять,  інколи  й  дванадцять,  іду  ноги  розім’яти,  насолодитись  краєвидом.  Зізнаюся,  побачивши  вас,  подумав  від  когось  втікаєте.  Їхав  повільно,  думав  при  нагоді,  може  треба  буде  зупинитися..
 -Мабуть  ви  праві…  вдома  маленьке    непорозуміння.  Коли  в  кімнаті  дві  жінки,  одній  за  сімдесят,  а  іншій  на  половину  менше,  думаю  погодитися  -  погляди  на  життя  зовсім  інакші.  От    і  вирвалася,  щоб  хоч  на  якийсь  час,    позбутися  моралей.
   Олена    трохи  пошкодувала,  що  так  відверто  поділилася  своєю  проблемою.  Злегка  засоромилась,  відчула  прилив  крові  до  обличчя,    почервоніла.
     Біля  річки  дві  постаті…  Що    тут  шукають    ці    дві  постаті?    Майже  однакові  за  віком.  Що  думають?  Чого  чекають?  Напевно    свої    думки,  як  книги,    намагаються  розкласти  по  полицях.    У  душах  бажання,  відкрити    в  книзі  потрібну  сторінку,  щоби  відчути  спокій,  чи  вирій  почуттів.    І  нарешті  хоч  на  якусь  мить  відчути  себе  комусь  потрібним.  А  може    в  книзі  знайдеться  сторінка,  де  повага,  ніжність    і  кохання,  об’єднуються  в  одне  ціле.  Й  вони  відчувають  себе  щасливими.
Олена  йшла    по  тротуару,  милувалася  краєвидами,    річкою.  Він    йшов  слідом    за  нею,  чатував    кожен  її  крок.  Пройшовши  метрів  п’ятдесят,  зупинився  -  Здається  вона  мені  сподобалася,  може  не  прогонить?  Мені  молодшої  й  не  треба  та  чи  вона  змириться  з  моїм  шрамом?  Все  більше  жінок  жахаються,  а  може  я  такий  на  вигляд,  що  й  справді  важко  сприймати.    Але  ж    є    пасажири,  бачать  зблизька,  ніби  ніхто  не  відмовляється  їхати.
 Вона  відчувала  його  поряд,    хотіла  запитати,  чого  йдеш,    адже  мови  не  було,  що  підемо  разом.  Але  нехай!  Можливо  думає    я  у  відчаї,  ще  хочу  втопитися.  Ой,  яка  дурня  лізе  в  голову.
Вадим    любувався  Бугом  і    крадькома  позирав  на  неї.  Гарненька  і  доволі  щира,  мабуть  з  такою  можна  і  сім’ю  замати.  Але…
 Вона  різко    розвернулася,
 -Ви  пробачте,  може    до  мене  в  охоронники  записалися?
Цим  запитанням  ошарашила  його,  ледь  посміхнувся,  все  ж  не  розгубився,  
-А  що  можна?  Ця  панянка  прийме    на  роботу?  Тільки  за  умовою,  якщо    без  зарплатні,  то  я  згоден.
       Приємний  осінній  вечір…  чудова  прогулянка.  Розмови…  розмови,    вони  блукали    зо  дві  години.  Скільки  не  насолоджуйся  красою  річки  під  місячним  сяйвом,    світлом  ліхтарів  та    розмовами,  а  уже  й  час  повертатися  додому.
 Хоч  вона  вимкнула  телефон  та  знала,  що  мати  вже  не  раз  дзвонила,  адже  хвилюється  .  Її  одне  тішило,  недавно  мати    пройшла  курс  лікування,  тож  за    здоров’я  була  спокійна.
         Машина  під’їхала  під  самий  під’їзд.  Олена  задоволена  вечором,  поспішила  подякувати,  махнувши  рукою,  зникла    в  під’їзді.
         Минув    тиждень..    для  Олени  видався  доволі  довгим  і  нудним.    В  квартирі  затіяла    косметичний  ремонт,  а  думки,  як  рій  бджіл,  весь  час  про  Вадима.  Себе  запитувала  –  Чому  не  байдужа  до  нього,  чим  так  притягує  до  себе?    
 Звичайно,  ота    перша  думка    про  нього  -  розсипалася  пилом,  ніби  її  й  не  було.  При  прогулянці  зрозуміла,  що  серйозний  і  доволі  щирий.  Розповів,  що  зростав  під  опікою  матері  і  вітчима,  батька  не  пам'ятає.  Вітчим  добре  ним  піклувався,  але  часто  був  суворим,  адже      працював  у  Військкоматі,  мав  звання  капітана.
   Ось  тоді  Олена  і    поділилася,  що  від  роду  не  пам’ятає  батька.  Мати  народила  її,  коли  вже  майже  було  сорок  років.  Він    був  старшим  за  неї  на  десять  років,  злякався    і  просто  втік.  Мати  вчителька  української  мови,  намагалася  виховати  її  сильною  людиною,  щоб  не  було  соромно  перед  колегами.  Змалку  привчила  до  відповідальності,    вимагає  поваги,  ввічливого  ставлення  до  вчителів.  Їй  іноді  здавалося  ,  мати  надто  багато    приділяє  цьому  уваги.  Суворо  ставилася  до  виконання  домашніх  завдань.  Намагалася  якнайменше  допомагати  по  предметах,  вимагала  посидючості,  більше  читати.  Навіть  старалася  огородити  від  друзів,  щоби  часом  не  нашкодити  навчанню.  Щодо  розваг,    це  було  тільки  в  школі.  Навіть  день  народження    святкували  удвох.  Тільки  з  роками,  Олена  зрозуміла,  що  це  від  одинокості,  адже    одній  нелегко    виховувати  дитину.  
         Мати  ходила  по  кімнаті,  роздивлялася,
-Та  вроді  нічого  в  тебе  вийшло,    щіток  немає,  молодець.  
Які  щітки  мамо,це  ж  фарба,    ти  ж  бачила,  я  з  валиком  працювала.
-Ну  добре  …добре.  Он    бачиш,    у  кутку    шпалери  треба  замінити,  цвіллю  покрилися.
-  Добре,зараз  піду    куплю  клей.
-А  що  у  нас  є  такі  самі  шпалери?
-    Є  мамо,  цілий  рулон.  Сьогодні  вже  не  буду  клеїти,  треба    щоб  клей  добре  розтанув,  замочу  на  всю  ніч.
 По  тротуару  стукіт  підборів…    Під  парасолею,  спокійною  ходою,  Олена    йшла  в  магазин  »  «Добробут».  Під  ногами  невеличкі  калабані  води,  ледь  посміхаючись,  обходила.  Хоч  і  погода  не  найкраща,  але    був  чудовий  настрій.  Добре,  що  дощить  зараз,  саме  ремонт  закінчу,  а  небо  припинить  плакати,  можна  й  на  набережну  сходити.
     З  клеєм  у  пакеті,  поверталася  додому.  Коли  заходила  у  двір  до  будинку,  неподалік  помітила  таксі.    Мов  пташка  стрепенулася    -  А  чи  й  не  Вадим  там  часом  ?  
На  якусь  мить  з’явилося  бажання    зупинитися,  але  тут  же  передумала  -Ото  вже  сама  собі  придумала.  А  подивлюся  на  таксі,  то  подумають  якась  божевільна  і  чого  це  витріщилася.  Раптовий  звуковий  сигнал  машини,  все  ж  заставив  її  повернути  голову,  з  вікна  рукою  махав  Вадим.
Машинально  відповіла,  зупинилася,  адже  він  уже  поспішав  до  неї.
-А  я  оце  мимо  проїжджав,  забігав  у  «Маркет»  за  хлібом,  бачу  ви  йдете.  Як  справи?  Нині  така  погода  не  погуляєш.
-Так  ви  праві,  але  мені  не  сумно.  Знаєте  йдучи  у  відпустку  завжди  щось  плануєш.От  і  я,  у  квартирі  вже  закінчую  косметичний  ремонт.
 -Це  добре,  але    краще  відпочити,  здається  відпустка  не  для  ремонту  надається.  Може    сьогодні  ми    разом  відпочинемо.  
-Та  ні  в  таку  погоду…
-Я  пропоную    просто  поїздити  по  дорогах  Вінниці,  подивитися  на  архітектуру,  як  ні,  може  не  відмовите  сходити  зі  мною  до  кав’ярні.
 А  що  втрачу,  миттєво  запитала  себе  і  тут  же  погодилася.  Вони  обмінялися    номерами  телефонів,  ввечері  він  мав  за  нею  заїхати.
         За  вікном  ніби  уже  й  ніч,  а  на  годиннику  лише  дев’ятнадцята  година.Олена    крутилася  біля  дзеркала,  мати  помітила,
-Ти  кудись  збираєшся?
-Так!
-У  таку  погоду?Ще  захворієш,  а  шпалери  хто  буде  клеїти?
Зненацька    звуковий  сигнал  машини  завадив    подальшій  розмові,  донька  підійшла  до  вікна,
 -Так,    я  пішла!
 -Чекай!  То    ти  уже  з  таксистом  зв’язалася?  Ой,  доню  -  доню,  вони  ж  усі  гуляки,  до  того  ж  живуть  за  копійки!  А  тобі  ж  потрібен  такий,  щоби  забезпечив  сім’ю!
На  слова  матері  -  ніякої  уваги  ,  на  ніс  злегка  наносить  пудру,  мовчала.
-Що  ти  мовчиш,  як  партизанка?    Хоч  слово  скажи  матері!
-Я  пішла-  протяжно  сказала  на  ходу  й    зникла  за  вхідними  дверима.
           Вадим  і  Олена    любувалися  містом,  заїхали  в  храм,    після  цього  були  в  кав’ярні.  Розмови  про  життя,    про  місто,  про  роботу.  Їм  обом  було  зручно,  комфортно.    При  розмові  вона  намагалася  якнайменше  зупиняти  погляд  на  його  обличчі.  Розуміла,  що  йому  буде  ніяково.  Людина,  яка  має  ваду,  завжди  намагається  про  неї  забути,  то  навіщо  нагадувати.  Їй  щеміло  під  серцем  ,  адже  якщо    забрати  шрам,  був  би  славний  чоловік.    І  характер  наче  м’який,  напевно  давно  би  одружився.
   Олена    своїм  ключем    відімкнула  дверний  замок…    відразу  почула  голос  матері.
-  Я  добре  бачу,  таки  з  таксистом  маєш  справу  А  я  ж  тобі  …
 -Так,    всі  розмови  завтра!  Я  лягаю  спати!-  перебила  її.
Кілька  днів  поспіль  Вадим  не  дзвонив  і  не  приїжджав.  Але  й  про  подальші  зустрічі  теж  мовчав,  тому    й  вирішила  -    таксиста,  як    друга  мати,  теж  добре.  Ніяких  обов’язків,  може  й  на  краще.
   Одного  вечора    біля  будинку  засигналило  авто,  Валентина  відразу  вийшла  на  балкон,
 -Ти  що  не  чуєш,  он  твій  таксист  приїхав!
 -Чую  мамо  -  вже  біжу,  на  ходу  одягла  куртку.
Вадим    подарував  три    червоні  троянди,  вибачився,  що  давно  не  з’являвся.  Попередив,  що  їде  у  відрядження,  мабуть  на  місяців  три    -  чотири.  Подробиць  не  розповідав,  але  й  Олена  не  лізла  в  душу.  Гадала,  як  захоче,  сам  розповість.  При  короткій  розмові,    позирав    на  годинник,  згодом  сказав,
-Я  маю  їхати.  Вибач,  в  мене  є    деякі  проблеми,  їх  треба  негайно  вирішити.
Вкотре    ніжно  заглянув  у  її  карі  очі,  воно  би  й  поцілувати,  але  не  наважився.  Тим  паче  їх  розділила  піонерська  відстань.
       Олена  переступила  поріг  квартири…  мати  сплеснула  в  долоні,
-Ти  ба,  грошей  на  квіти  вистачило!
О,  десь  би  провалитися  крізь  землю!  І  так  -  не  так  і  так  -  не  так,  коли  ж  
нарешті  це  закінчиться!  В  цей  момент,  їй    так  хотілося  крикнути    про  свої  думки,  але    стиснувши  вуста,  зникла  у  ванній  кімнаті.  Ні  -  ні  знову  скандал,  хай  вгамується,  я  терпляча.
     Минуло  два  тижні…  Олена  вийшла  на  роботу.  З  дітьми  про  все  на  світі    забудеш.  Хоч  і    гучно    діти,  як  пташенята  щебечуть,  але  ж    від  цього  тільки  радієш.  Готування  до  святкування  Нового  року  відволікає  від  всіляких  думок.  Життя,  як  річка,  що  увійшла  в  своє  русло.
   Настав  дві  тисячі  двадцять  перший  рік…  
 Одного  вечора  Олена  йшла  з  роботи,    надворі  уже  було  доволі  темно,  біля  під’їзду    помітила  чоловіка    з  букетом  квітів.      На  її  обличчі  з’вилася  ледь  помітна  посмішка  –  Може  Вадим?  Підійшовши  ближче  здивувалася  незнайомцю,  молодий  чоловік  запитав,
-Ви  з  двадцятої  квартири?
Так!
 То  це  ви  Олена…  Вікторівна?
-Так  !
 -Я  кур’єр.  Для  вас  квіти    і  мої  вітання!  Я  пішов-  віддав  квіти  й  миттєво  розвернувся  йти.  Тільки  й  встигла  запитати,
   -Хоч  скажіть  від  кого?
-Це  не    в  моїй    компетенції.  Але  скажу  замовлення  з  Латвії.
Обійнявши  букет  рожевих    гербер,  осяяна  усмішкою,  спішила  додому.
Мати  уже  чекала  на  неї,
 -Ну  що    і  від  кого  ці  квіти?  Цей  молодик  мені  не  захотів  віддати,  каже  замовлення  особисто  в  руки.
 -Від  таксиста  мамо…  від  таксиста.
   -А  я  вже  подумала,  може  когось  багатшого  знайшла.  Але  ж  гарні!
Олена  дякувала  Богу,  що  мати  більше  нічого  не  говорила.
 Ще  перед  Новим  роком  Олена  придбала  новий  телефон,  по  якому  було  можна  і  бачитися.  Хоча  й  доволі  дорогий  для  її  зарплатні,  але  не  шкодувала.  Мріяла  не  тільки  говорити  з  Вадимом,  а  й  побачити  його.
 Невдовзі  жаданий  дзвінок…    розмови  про  роботу,  здоров’я,  погоду.  Вона  просила  включити  камеру,  але  він    ніби  не  чув,  ігнорував  прохання.    Її  це  дуже  зацікавило,  але  подумавши  зробила  висновок,  можливо  за  кермом  везе  пасажирів,  тому  й  не  наважився    включити  камеру.
       Минули  новорічні  свята…  нарешті  випав    довгоочікуваний  сніг.  То  маленька  приємна  частинка  радості,  земна  краса  втішала  душу,  а  свіже  повітря  надихало,  піднімає  настрій.  Вона    часто  ходила  на  набережну,  знаходила  спокій.  Інколи  дивиться  на  цілуючі  пари,  ніяковіє,  втішала  себе  -  Кому  яке  щастя.
     За  весь  період,  відколи    Вадим  поїхав,  по  телефону  спілкувалися  разів  шість,  не  більше.    Підкрадалось  хвилювання,  якого  кожного  разу  хотіла  позбутися.  Інколи    задивлялася  на    сонячні  блиски  по  воді,    які,  то  виринали,  то  топилися  і  вона    з  ними  намагалася  втопити  своє  хвилювання.  Часом,  дивлячись  на  спокійну  течію  річки,  вдавалося  забутися.    А  іншим  разом,  хвилюючі  думки  разом  із  сонцем  ховалися  за  обрій,  вона  спокійною  ходою  поверталася  додому.  
   Довгі  зимові  вечори…  Олена  в  ліжку  довго  думала  про  Вадима.  Їй  здавалося,  що  в  них  споріднені  душі.  Адже  ні  він  ,  ні  вона,  фактично  не  знали  справжньої  батьківської  ласки.  Обоє  виховувалися  в  строгості    й  суворості,  під  щохвилинним  контролем,  все  в  «Єжових  рукавицях».  Але,  як  там  не  було  та  квартиру  йому  залишили,  самі  поїхали  на  батьківщину  вітчима.  Як  кажуть  відпустили  сина  у  вільне  плавання.  От,  якби  мені  трішки  більше  свободи  та  менше  обов’язків.  Але  ж  тут  робота,  прихисток,  де  ж  кращого  шукати.
     З  кожним  днем  температура  повітря  нагадувала  про  весну.    З  дахів  купами  спадав  сніг,  все  частіше  сльозилися  кришталеві  бурульки,  весело  цвірінькали  птахи.
 Олена  поверталася  з  роботи,  уважно  придивлялася  під  ноги,  щоби  часом  не  послизнутися  на  крихкому  снігу.  Сьогодні  доволі  стомлена,  виснажена.  В  дитсадку    з  дітьми  святкували  свято  Восьмого  березня.Скільки  пісень  і  віршів  послухала,  що  навіть  розчулилася.  А  чи  я  виховаю  свою  маленьку  леді,  чи  синочка,як  мужнього  захисника  країни.  А  час  летить…    і    Вадим  мовчить,  у  душі  дивне  відчуття,  задумувалась-  І  чому    його  чекаю,  сама  не  розумію.
     За  вікном  перші  промені  сонця  торкнулися  фіранок.  Олена  хоч  мала  вихідний  день,  але    не  спалося.  Нині  восьме  березня,  чи  сьогодні  подзвонить?
Думки  порушив  дзвінок  у  двері.
-  О!  Хто  б  це  так  рано  міг  прийти?    
За  кілька  секунд,  перед  нею  стояв,  той  самий,  чоловік  -  кур’єр,  дав    букет,
-Для  Вас  сьогодні  квіти.Гарного  святкування  пані!  
Швидко  розвертаючись  до  сходів,  
-  Прийміть  і  мої  вітання,  -за  мить  спускався  вниз.
 Вона  дивилася    вслід,  вражена  й  збентежена  –  Яке  приємне  відчуття,  коли  про  тебе  хтось  пам’ятає,  дарує  квіти.  Та  ще    й  такі  прекрасні  червоні    махрові  троянди.    
В  цей  час  мати  вже  чатувала  її,    
-  Я  тобою  дивуюся,    що  це  за  відносити,  квіти  отримуєш,  а  мене  з  ним  не  знайомиш.  Чому  сам  не  приходить?
-Ой,  мамо,  з  святом  тебе    люба!  Здоров’я!  Хай  збудуться  твої  мрії
-Ага,  дякую!  А  мої  мрії  це  ти,  щоби  вдало  вийшла  заміж,  ось  тільки  тоді,  зможу  спокійно  померти.
-  Ну…  наша  пісня  гарна  й  нова  -    починаймо  її  знову!  Мамо,  а  давай  краще  відкоркуєм  шампанське  та    вип’ємо  удвох.  Хоч  з  нами  і  чоловіків  немає,  а  ми  все  рівно  вип’ємо  за  свято,  вип’ємо  за  мрію!
-  За  мрію!  Це  ти  добре  сказала,  зараз  переодягнусь  і  на  кухню.
     В  післяобідню  пору,    пролунав  довгоочікуваний  дзвінок  від  Вадима.Теплі,  ніжні    слова  вітання  з  святом,  трохи  розхвилювали  Олену.    Хотілося  сказати,  я  так  скучила  за  тобою,  але  не  наважилася.  Він  пообіцяв  за  два-  три  тижні  повернутися.  
Його  голос  впливав  на  її  етичну  сторону  душі,  заспокоїв.  
В  розмові,  Вадим  навіть  пожартував,    що  їй    придало    впевненості  у  міцних  і  надійних  відносинах  між  ними.
         Весняний,  сонячний  недільний  день…    Олена  довго  валялася  в  ліжку.  На  кухні  мати    торохтіла  посудом,  у  відчинене  вікно  висипала  крихти  хліба,
-Ану  горобчики  -  молодчики,  налітайте  хто  жвавіший!
 Звук  авто  привернув  увагу,    помітила  таксі.
-  Сказати,чи  змовчати?    Краще  хай    їй  буде  сюрпризом,  подумала  стара.  Задоволена,  обхопила  руками  чашку  з  чаєм,  похапцем  почала  сьорбати.  
 У  двері  подзвонили…    раз,  вдруге,  втретє
Дівчині    не  хотілося  вставати,  
 -Ма!  Ти,  що  не  чуєш…  дзвонять,  подивися  хто  там.
Стара  мовчала,  примруживши    очі,  хитро  позирала  до  вікна  –  Нехай,!  Нехай  сама  відчиняє.
-Цікаво  і  хто  так  настирно  і  довго  дзвонить,-  бурмочачи,  Олена    відчинила  двері.  Враз    здивовано  випалила,
-  Вадим?!О!  Так  не  передбачено!  
 Не  вірила  своїм  очам,  перед  нею  стояв  уже  не  той  Вадим,  що  з  глибоким  шрамом  на  щоці.  Під  оком,  ледь  помітне  почервоніння.  Миттєвий  блиск    у  очах  неможливо  приховати.
 Тримаючи  у  руці  букет  весняних  квітів,  він  обійняв  її,
-Я  приїхав,  всі  подробиці  потім.  Ти  мене  такого  приймеш  за  чоловіка?  Чи  може  відмовиш?
Сколихнуло  душу,  вмить  почервоніла,  думка,  мов  вітер  -    Так  от,  що  він  робив  в  Латвії.  По  тілу  струм,  за  воротом    пашіло  тіло,  у  висках    шалено  пульсувала  кров,  вгамовуючи  хвилювання,  тихо  вимовила,
-  Оце  так  несподіванка!
 Валентина  вже  стояла    за  нею,  на  обличчі  ледь  помітна  приязна  усмішка
-Ну  нарешті,  ось  тепер  і  я  познайомлюся  з  твоїм    другом.  
За  сніданком  Вадим    вирішив    красиво  зробити  пропозицію  руки  і  серця.  Ставши  на    коліно,  подарував  кільце  з  камінчиком.  Але  поводився  доволі  стримано,  адже  добре  пам’ятав,  що  Валентина  вчителька,  ще  й  з  розповідей  Олени,  достатньо  сувора.
Дівчина  вся  тремтіла,-Так,  я  піду  за  тебе!  
     У  липні  місяці  молоді  мали    побратися.  Великого  весілля  не  планували,  вирішили  відсвяткувати  у  вузькому  колі  друзів  та  рідних.
Олена  не  пізнавала  матері,  вже  не  було  ніяких  нарікань,  що  він  таксист.  Спокійна,  врівноважена  у  спілкуванні,  відчувалася  її  задоволеність.  Одного  разу,  після    вечірнього  чаювання  з  Вадимом,    мати    на  кухні  з  донькою,  тихо  сказала,
-То  вже  їдь  зараз,  як  він  наполягає,  я  тримати  не  буду.  Навіщо  тягнути  час,  тобі  вже  давно  треба  влаштувати  особисте  життя.  На  душі  спокійно,  що  ми    у  одному  місті,  є  телефон,  думаю,  як  треба  буде,  завжди  приїдеш.  Тож  відпускаю  тебе,  моя  пташечко!  Хай  Бог  допомагає,  діток  вам  і  радості  у  сімейному  колі.
Олена    навіть  просльозилася,
-Мамо,  я  тебе  люблю,  чуєш.  Забудемо  всі  негаразди…
-  Так  доню!  Так,  то  все  дріб’язки!  Твоє  життя  -    це  основне  для  мене.  Нехай  буде  і  таксист,  якби  тільки  любив,  шанував  і  цінував  тебе.

                                                                                                                                                                                               2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023

Базарні торгаші ( вірш. розп. )

Торгаші  -  торгашки,  як  хитрі  мурашки,
Що  та  й    з  вами  зробити,  за  лихі  замашки?
Ой  сховати  вміють,  жадібності  сліди,
І  весь  час  всміхаються,  їм  нема  біди!
Для  них  схема  обважування,  як  закон,
Усім  тим  залишкам,  не  страшний  рубікон,  
Від  збагачення  -  душенька  втішається,
Покупець…  у  злобі,  серденько  крається.

Ну  на  грам  п’ятдесят,  нестримно  на  рибі,
Обдурити.  Вмить  почуєте  –  Спасибі
Ще  приходьте,  до  нас  ми  завжди  раді  вам!
Уже  вдома,  швидко  рибку  у  тарілку,
А  води,  трясця,  ну  хоч  підставляй  лійку,
І  наллєш,    цілу  чарчину  стограмову,
Аж  на  лоб  очі  лізуть,  втрачаєш  мову.
Ото  злодії!  Це  ж,  майже  пів  стакана,
Пече  серце  і  щемить  –  яка  ж  омана!
Кулак  стиснеш,  злоба,  гроші  не  рахуєш,
 Йти  й  сваритись,  чи  від  них  ти  щось  почуєш?
У  неї  своя  робота…
 Потішається,  склада  статки  до  ночі,
Недарма,    так  це  ж  майже  всі  дні  робочі,
 За  прилавком  часто,  то  вже  в  контейнері,
 І  без  свідків,    кладеш  товар  увечері,
 Води  трохи  влити  до  тюльки,    благодать,
Богу  молишся,  якби  ж  швидше  всю  продать!
Копійки,  хай  так,  є  новенька  машина,
 І  для  сина  БУС-  вже  щаслива  дитина,
На  пікнік  з  друзями,  музики,  розваги,
До  людей,    ані  жалю,  ані  поваги,

Вслід  слова-  А  хто  винен,  що  отак  живуть?!
Життя  довге,  нехай    інший  шукають  путь.
 Мені  свідком,  шкода,  довелося  бути,
 Цю  картину,  давно  не  можу  забути,
 За  вікном,  уздріла  відро,  під  прилавком,
Мабуть  в  поспіх,  накрите    прозорим  шовком,
 Блиск  води,    добре  бачила  й  апельсини,
Легкий  вітер,  здіймав  шовк,  як  парусини,
Оті  фрукти  плавали,  налились  (соком),
Воно  б  певно,  щось  сказати  ненароком,
 Та  кому?  Тут  же  всі  «свої»!  Може  правди,
 Ти  захочеш?  Помрій!  Себе  безпорадним,
Відчуваєш,  серед  базарних  торгашів.

У  смутку,  нам  часто  вимикають  світло,
Як  сюрпризи…хоч  й  сприймають  непривітно,
 Тож  на  декові,  зранку  рибка  розтане,
Та    від  цього,  кожна  хитрішою  стане,
Вода  в  поміч  і  камера  холодильна,
Вже  на  ранок,  вся  рибонька    (геніальна).
Мов  скляна…хіба  в  когось  визиває  шок?
 Та  зате,  в  ґаздині,  золотий  ланцюжок,
Прикрива  шию,  де  ж  цю  красу  подіти,
Хтось  завадить?  Ні,  чому  й  не  порадіти?!

Вже  вдома..  води  –  немов  була  в  пелюшці,
За  оце,    набити    б  обличчя  тварюці,
Торгаші,    ох,  ненажерливі  торгашки,
А  чи  влада,  здатна  бачить  ці  замашки,
А  тут  кажуть,    це  питання  риторичне,
 Та  навряд  помітять!  Бо  хвороба  вічна!
То  робилися  висновки  при  союзі,
Тож  все  виправити,  буде  важко  друзі,
           З  торгашами  та  до  європейських  стандартів?
Тоді  їм,  напевно  буде  не  до  жартів.

 Якось  взимку,  я  купила  капустину,
   Так  раптово,  вода  хлюп,  на  одежину,
Де    їй  взятись?  Це  ж  не  влітку,  коли  роси,
Продавчиня,  немов  сліпа,  торка  коси,
Й  так  уміло,  за  мить,  кудись  очі  косить,
 Шанобливо,    вже  розрахуватись  просить.
Чи  гіпноз?  Вража,  раптом  очима  блиска,
 Оце  ж  треба,  хи́тра,  як  лісова  лиска!
Як  годиться,  щодо  ковбас,  то  ж  є  ціна,
Й  на  вагу  кладе,  стаєш  ніби  німа,
Шок  від  наглості,  -  Переважити  треба!
Ти  здивуєшся,  ведеш  очі  до  неба,
Щось  не  так?Не  влаштовує?  То  не  беріть!
Не  заставлю,    як  прийшли  брати,  то  мовчіть!
Живемо,ось  так,  ви  не  дивуйтесь  люди,
На  базарах  й  не  тільки,  на  жаль,  повсюди.

За  прилавком,  (з  добрим  серцем)  вас  обважить,
Знать  цікаво,  вони  від  чого  залежать?
Оці  люди,  які  мило  всміхаються,
Чи    в  день  судний,ще  на  щось  сподіваються,
Бог  не  бачив,  всі  наживи,  злодіяння?
Така  наглість,    чи  плекають  сподівання,
 Все  минеться?!    Ні,  друзі,  гадаю,  що  ні!
Не  простить,  нам  Господь  гріховності  земні,
Хай  на  рай,  не  надіються!  Час  розплати,  
Все  ж  настане!  Треба  трішки  почекати,
Нас  шкода,    ДУРЯТЬ,  мать  краще    й  не  сказати,
То  де  ж  людоньки,    де  правдоньку  шукати?
 
Війна  нині,  жорстока,    за  виживання,
 Не  сховаю,  надію  і  сподівання,
Мир  настане,  влада  помітить  свавілля,
   Торгашів  –  лисок.  І  до  чого  торгівля,
До  смертей,  людей  призводить    безгрошів’я,
Сприйнять  важко,  що  хтось  ледве  виживає,
А  шикує,    той,  що  совісті  не  має.

Треба  зміни  і  європейські  стандарти,
Буде  важко  та  скажу,  це  вам  не  жарти,
Нам  керманичів  би,  як  на  передовій,
Людські  душі,    щоби  не  сповив  сніговій,
Й  зрозуміли,  буденні  дні  змінить  війна,
Щоб  надію,  мала  уквітчала  весна.
 І    нарешті,  у  всіх  сферах,  все  до  пуття,
 Всі  ж  надіються  на  покращення  життя.

***
Про  щось  мабуть,було  би  ще  написати,
Та,  як  кажуть,  до  всього  треба  честь  мати.
Якщо    ці  торгашки,  хочуть  попасти  в  рай,
То  замашкам,  вже    потрібно  покласти  край!

                                                                         10.02.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023

Ой, що ж ти днино

Проснулась  рано…  поспішаю  на  ганок,
А  чи  помічу,    жовті    сонячні    стрічки?
У  чобітках,  радо  вітаю  світанок,
Іх  зустрічала,  я  би    завжди  залюбки.

 Благословенна  тиша,  в  зимовім  днині,
 Віднайти  спокій,  схопити  жменьку  снігу,
 Гарно  умившись,  як    у  полі  озимі,
Коли    від  сонця  плаче  сніг,  мать  втіху.

 Погляд  літав,  як  веселковість  барв  весни,  
Дай  Боже  миру!  Сонячне  мерехтіння,
Нехай,  як  вісник    про  закінчення  війни,
Що  вже  нарешті,  прийшло  порозуміння.

Легенький  вітер…тихо  –  тихо  падав  сніг,
 За  мить  вразливий,  донісся  крик  матусі,
На  жаль,  біда,  ступила…    на  її  поріг,
Безкровне    тіло…у  полі  на  Донбасі.

І  сніг  здається,  іншим  став,  нерухливий,
Змінилось  небо,  від  сліз,  журби  й  страждання,
Матусин    голос,-  Казав  будеш  щасливий,
Вже  вщент  розбиті  за  сина  сподівання.

Ридає  мати,  з  неба    холодні  краплі,
Впали  на  плечі…жага  крикнути  світу,
Війна  –  біда,    жура,  не  дійство  в  спектаклі,
Тут    смерть,    тривоги,  руїни,  гасне  світло.

 Ой,  що  ж  ти  днино,  мені  принесла  смуток,
У  час  вечірній,  в  Бога  миру  просила,  
Зберегти  воїнів,  життя  від  куль  й  пасток,
Душа  страждає,  терпіти  біль  несила!
Ой,  що  ж  ти  днино?!А  я  ж  чекаю  миру…

     15.12.2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023

Мені б теплий кожушок (дит)

Ой  мете,  мете  сніжок
Засріблився  поріжок
 Поруч  котик  –  Дивина
Ой  яка  ж…    біла  зима!

На  ніс  впала…  сніжинка
Покотилась  сльозинка
Ой,  щось  холодно...  мені
Не  радію,  я  зимі….

Сніг  на  вушках,  як  пушок
Мені  б  теплий  кожушок
З  капішоном  й  чобітки
Тоді  б  грався  залюбки.

                                   07.02.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2023

Привітаймо зиму! ( дит)

Ой  хто  з  не́ба,  сипле    пір’я,
Застели́ло  -    все  подвір’я,

Біло  -  біло,  скрізь  сріблиться,
Раптом  зла́том…  звеселиться.

Так    яскраво,  скрізь…  мерехтить,
Ой  прекра́́сна,  ця  світла  мить,

Ну  наре́шті,  дочекались,
А  ми  вже́,  й  не  сподівались.

Берем  лижі    і  санчата,
Дружно  хло́пчики  й  дівчата,

Із  горбо́чків  політаймо,
       Славну  зи́му,  привітаймо


                           05.02  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973033
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2023

Ніч захмеліла…

Ніч  захмеліла,    від  сюрпризів  зими,  подій,
У  нерішучості…  навшпиньках  підкрадалась,
Але  ж  раніше,  все  удвох  не  втрачали  мрій,
Вона  старалась,  зоряна  нічка    посміхалась.

Хай  й  поміж  хмар,  разом  з  блідим  місячним  сяйвом,
Їй  до  вподоби  вишиті  білі  рушники,
Ручного  розпису  із  зимовим  мотивом,
А  ще  морозом,  вщент  розмальовані  шибки.

Хати  й    будинки    під  білосніжним  покровом.
Осяйні  зорями,  злегка  в  сонних  росах,
Переливаються  ігристо  з  срібним  пливом,
А  вже  на  мить,  заграва  …  золотеньким  блиском.

Казкові  ночі  під  парчевим  простирадлом,
Були  часи…  ніби  перелив  у  сузір’ї,
Землі  чарівність…  часом  зоріла    кристалом,
Злегка  притрушена…  в  лебединому  пір’ї.

Але  ж  то  бу́ли,  часи  насолоди,  натхнень,
 А  нині  нічка,    наче  соромилась  чогось,
Зимонька  з  віхолою,    не  співає  пісень,
На  жаль,бажання  із  нудьгою  переплелось.

Та  все  ж  підкралась,  порушила  спокій  хмарин,
 Мороз  спромігся,  із  вітром  зиму  врятував,
Пухнасті  в  танці,  розсипали  білий  ватин,
Не  шкодували,  сніжинок  й  білих  намистин.

                                                                                             04.02  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2023

Зустрів біля моря…

                                         (вірш  до  картини)

Тебе  зустрів,  я  біля  моря,
Життя  пізнав,  чари  глибин,  дно,
Якби  не  знати  журби,  горя,
Життя  нам  різне  Богом  дано.

Всевишні  сили    дають    долі,
То  ясні  зорі,  що  в  небесах,
Втішаюсь  я  й  мені  відколи,
Жадана  поруч,  утратив  страх.

Страх  за  життя,  за  свою  стежку,
А  чи  спроможний,    її  знайти?
Знайшов  з  коханою  розгадку,
Вперед  сміливо,  будемо  йти!

Нині  щасливий,  тут  ти  і  я,
Благословенні    в  нинішній  час,
В  надії  буде  міцна  сім’я,
Вітер  й  шторми,  не  розлучать  нас.

Ми  вдвох,  поринемо  у  хвилі,
У  храм  кохання  і  спокуси,
У  щасті  пройдемо  всі  милі,
Вдасться  прожити  землетруси.

Тебе  зустрів,  я  біля  моря,
Перлину  мрій  і  сподівання,
Нам  не  страшні  ні  шквал,  ні  буря,
Осяй  наш  шлях,  як  зірка  рання
По  одній  стежці  на  все  життя!

                                             01.02.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023

Чекання ( проза)

       Зимовий  вечір…
 Ніби  спустошене  містечко…  в  будинках  темно.  А  за  вікном  по  землі    деінде  біло.  Чого  не  скажеш  про  дерева  і  кущі.  Вони  обліплені    біленьким  пухом.  Іній  уміло  сповив,  кожну  гілочку,    кожну  бруньку  на  ній.  Дерева    тощо,  а  ось  кущі  –  пишні,    мов  білосніжні    спідниці,    а  здаля  можна  й  уявити,  як  святкові  стільчики.  А  чому  святкові,  бо    у  густих  воланах.  От  зима,    температура  вдень    плюс  один,  дуже  волого  й  сіро  ,  під  вечір    легенький  морозець  прилягав  учтиво.  Дуже  старався,  ніби  прикрашав  картину.  Цікаво…  але  ж    і  безвітряно,  напевно  ніщо    не  наважується  доторкнутися  до  цієї  краси.
     Воно  б  піти  пройтися…  але  вона  сиділа  біля  вікна,  мов  заворожена.  Та  це,    тільки  так  здавалося.  Красу,  що  за  вікном  сприймала,  на  якийсь  час  огорнув  спокій.  Але  думки,  як  птахи  перелітні,  раз  –  у  -    раз  поверталися  до  нього.  Як  ти  там  любий?      Знаю  важко…  читаю  і  дивлюсь  новини.  На  передовій    йдуть    запеклі  бої.    Мені  хоча  б  на  одну  хвилинку  почути  твій  голос,  лише  тоді  б  я  отримала  спокій.  Ти  подзвони,  я  запитувати    про  війну  не  буду,  а  просто    дещо  розповім.  Оце  сиджу  в  темній    кімнаті,  а  в  голові  думок    цілий  буревій.    Після  обстрілів,  нам  світло  подають  за  графіком,  тож  просто  з  думками  спостерігаю,  що  за  вікном.  А  там  зима,  хоч    майже  і  немає  снігу,  але  де-не-де  біло  і  то  маленька  радість.  Але  шкода,тебе  немає  під  вікном…Адже  ти  завжди    підкрадався  і  тихий  стук  нагадував,  що  ти  поруч,  що  прийшов  і  чекаєш  на  мене.  І  я  тебе  чекаю,    мій    єдиний.  Хоч  дощ  хлюпоче,  хоч    туман  і  імла  сповивають    всю  землю.  Та  я  вкотре  проганяю    сумні  думки.  Вірю,  ти  повернешся,  ми  будемо  разом.
   Вона  задивлялася    в  темноту,    раптово,  ніби    підкралися  слова;

   Туман  розлігся…  зажура  навкруги,
А  ми  з  тобою,  як  річки  береги,
Ту  відстань,    я  думками  подолаю,
Почуєш  шепіт,  -  Я  тебе  кохаю.

Кохаю  й  жду,  як  сонечко  раненько,
Щоб  на  душі,    радісно    й  тепленько,
У  очах  блиск,  розсіяв  всі  тумани,
Ми  міст  збудуємо  між  берегами!

Війна…  нелегко  в  нерівному  бою,
За  тебе  я  …  щоденно  Бога  молю,
Щоб  шлях  додому…  стеливсь  барвінковим,
Ти  повернувся  живим    і  здоровим!

Розлука,  туга…    так  важко  кохати,
Та  любий  знай,  навчилася  чекати.

     Раптовий  спалах  світла…  збентежилася,    примружила  очі…  
Ой,  що  ж  це  я...  засиділася.  Уже    напевно  північ,  не  подзвонив.  Та  нічого,  я  звикла  чекати.  Коханий  відчуваю,    в  тебе  все  добре,    надіюсь  завтра  подзвониш.
   Озирнувшись  навкруги,  встала  з  стільця.  На  столі    старий    годинник,  стрілки  показували  рівно  дванадцяту  годину.  Поруч  стоїть    старенька  бабусина  диво    -  скринька….    руки  самі  потягнулися  до  неї.  Від  неї  ніби  віяло  теплом,  наринули  спогади,  як  удвох  відкривали  скриньку.    З  задоволенням    слухали  мелодію,  з  блиском    у    очах  спостерігали  за  балериною,  яка  весь  час  невпинно  виконувала  танець.  Як    тепло  їй  було  в  обіймах  коханого.  А  він  то  закривав,  то  відкривав    диво  -  скриньку,  з  облич  не  сходила  усмішка,  обоє  збуджені,  веселі.
   Злегка  долонею  провела  по  кришці  скриньки,  поставила  на  стіл.
 -Ні,  без  тебе    не  буду  відкривати,  приїдеш,  тоді  вдвох  порадіємо,  як  колись.  Стиснуло  в  горлі  -  Ой  -  ой,  тільки  б  не  просльозитися,  я  ж  обіцяла….
     Погасло  світло…  вона  лежала  в  ліжку.  Кілька  раз  з  боку  на  бік  перевернулася,
 -  Треба  заснути!  
     Тихий  шепіт    молитви  тонув    у  кожному  куточку  кімнати.    Перехрестилася.
Злипаються  повіки,    прошепотіла,
 -Я  знаю  любий,Україну  не  зламати…
Все  буде  добре,  я    навчилася  чекати.

                                                                                                                                                         Січень  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2023

Жабка і комар ( дит)

У  ставку  ряска  дрімала,
Лунають  звуки,  -  ква-ква–  ква,
З  травички  жабка  стрибала,
У  воду  проситься  душа.

Сміливо  плиг  та  й  плиг,  шубовсть!
Ой  -  ой  ударилась,  об  щось,
Враз  комара,  вже  уздріла,
Ква-  ква  –  поглянь,  не  зомліла.

У  очах  світяться  зірки,
Пускає  мильні,  бульбашки.
Я  ж  не  позбудуся  мети,
-Ану  сюди!  Давай  лети!

Комарик    все,  пам’ятає,
Чого  їх  тато  навчає,
Він  відлетів,  -Гей,  купайся,
І  собі  врешті  зізнайся,
Я  обхитрив,  без  сніданку,
Лишилась  ти,  спозаранку!

                                               2022р


     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2023

Я часто плачу…

                                                   (  вірш  до  картини)
 
Чомусь,  так  часто  плачу  
Та  жалості  не  маю,
Тебе  ж,  давно  не  бачу,
Та  впевнена,  кохаю.

Себе,  ні-ні,  не  шкода,
Подібна..  сірій  зимі,
Війна,  ой,  оце  біда,
Жура,  не  добре  мені.

Серцеві  товчуть  ритми,
Подібно,  наче  в  зайця,
Уже  бісяться  думи,
Війна  дияволиця.

Забрала,    зовсім  спокій,
Минув,  вже    дев’ятий  рік,
Де  Схід,  бої  жорстокі,
Чи  хто  відповість  за  гріх?

Рашисти-  орки  кляті,
Як  звірі,  сотні  комах,
Життя,  як  у  проклятті,
 Чека,  не  мине  смерть,  жах.

Господь…  усе  побачить,
Страждання,  плач    матерів
Ніхто,  їм  не  пробачить,
За  смерть...  любимих  синів.

 Стікають,  знов  сльозини,
Чого  себе  жаліти,
Минають  всі  хвилини,
Мені  б  тебе  зустріти.

 Живим,  нині  й  здоровим,
Подякую  я  Богу,
   Хай    день  буде  святковим,
Діждемось  перемоги!

30.01.2023р

     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2023

Зима… сніг і мороз…

Мороз  і  сніг,  закуті  дахи  хатин,
Шовкові  пледи  виграють  на  сонці,
Зимі  не  треба  забагато  причин,
Раптовий  холод    і  всміхнеться  сонце.

Промінь  мінливий,  тріпочуть  блиски,
Виграють  часто,  так  веселково,
Купочки  снігу…  ніби  після  праски,
Стануть,  як  айсберги,  випадково.

І  ніч  чаклунка  позве  в  гості  зорі,
 Дахи  засяють,  наче  феєрверки,
 Денні  сльозини  …бурульки  прозорі,
За  мить  застигли,  в  жорстокій  покорі.

Ранковий  вітер,  з  лихвою  ніс  тепло,
То  ніби  звідкись,  вирвався  на  волю,
Жабо  біленьке,  з  усіх  дахів  стекло,
Деінде  сніг,  земля  вбирає  воду.

                       11.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2023

Зажурилась жінка

                                         Вірш  до  картини

Розгулявся  вітер,  злобливо  співає,
Зажурилась  жінка,  спокою  немає,
Чи  важка  дорога,  серденько    тріпоче,
Як  ти  там,  мій  милий,  душа  знати  хоче.

 Не  гони,козаче,  коней  так  далеко,
 Я    коханий,  знаю,  тобі  там  нелегко,
Ти  в  бою,  жорстокім  не  втрачай  надії,
Щоб  з  тобою,  разом  наші  світлі  мрії.

Та  й  збулися  згодом,  щоб  садили  квіти,
Й  на  подвір’ї  нашім  веселились  діти.
 Щоб  батьки,  раділи  й    господарювали,
По  житті,  довіку  та  й  воїн  не  мали.

 Із  родиною  зустрічали  світанки,
 Де    ранкові    роси,    золотили  ранки,
 Щоб  джерельні  води,  сили  придавали,
І  ми  всі,  щасливі  та  й  горя  не  знали.
 
 Зупинись,  козаче,  ти  біля  криниці,
   Хай  коня  напувають  славні  дівиці,
 Посміхнися,  запам’ятай,  то  чужий  край,
Лиш  про  мене,  серденько,  завжди  пам’ятай!

                                                       26.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2023

Ти потрібна мені

                                           (  від  чоловіка)

В  її  очах,    я  бачив  ранок,  роси,
Сонячний  блиск,  ніжність  й  тепло,  як  влітку,
Торкнув  долонями…    шовкові  коси
І  намагавсь,  вплести  червону  квітку.

 Вона  ж  сміялась,  щиро,  задушевно,
 Вже  цілував,    пишні  вуста  медові,
То  ніби  жарт,  сказала  –  Все  даремно,
 А  я  дививсь,  у  очі,  ждав  любові.

Надію  мав,  не  буде  жартувати.
Сонячний  блиск,  хай  помітить  у  очах,
Усе  життя,  тобі  буду  служити,
Зігріва  думка,  повір,  як  вірний  птах,
 Щодня    тобою  буду  дорожити.

Завжди  кохай,  як  сонечко  навесні,
Й  моя  надія  забринить,  як  струна,
Адже  ти  люба,  так  потрібна  мені,
Тож  пригорнись,  подаруй  ніжність  сповна.

                                                 2020р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023

Цнотлива квітка- Україна ( поема)

Цнотлива  квіточка  під  кущем,
Недоторканна…  вітром,  дощем,
Мов  заточили  у  неволю,
 Зібралось  листя    в  парасолю,
 Сухе,  руде  і    перепріле,
Після  зими…  давно  змертвіле.

Бажання  є,  йти  до  вершини,
Страшать  старі  гілки  шипшини,
Зранили  серце,  хоч  і  здаля,
Ой,  що  ж  ти  рідна…  моя  земля,
 Навіщо  я,    тут    народилась?
Чи  мо»  по  долі  загубилась?

Шипи  сприймати  -  в  серце  стріли,
Мої  думки  вночі  зоріли,
Щоб  ранком  сонечко  яскраве,
Було  напрочуд,  всім  ласкаве,
Й  моїх  ледь  білих  пелюсточків,
 Злегка  торкнулось  і  листочків,
 Блідо  -  зелених,  часто  в  пітьмі,
Ой  надто    важко….  дихать  мені.

А  чи  діждусь,  вітра  –  стрибунця,
 Щоб  серед  листя,  у  віконця,
Жадане  сонячне  проміння,
Геть  спопелило  все  сплетіння,
Я  би  не  втратила  нагоди,
 Врешті  відчула    дух  свободи.
Квітка  омріяна  --  суничка,
 Надія  є,  хоч  й  невеличка,
 У  поміч    прийде  літня  злива,
Душа  відчує  -  вже  щаслива.

Здаля  тихеньке  гуркотіння,
Жага  діждатись.  Шепотіння,
Прийди  підмога,  то  ж  не  барись,
Промчися  зливо,  як  швидка  рись.
Розмий  трухляву  парасолю,
Не  поскупись  на  кращу  долю,
Щоби  без  воїн  і  потрясінь,
Втішала  серце  небесна  синь!

Квітка-  суничка-  Україна,
Їй  допоможе  світ,  родина,.
Позбутись  болей    і  страждання,
Засяє  знов,  як  зірка  рання!

                                                 22.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971659
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2023

Дитяче 9

Гуляв  бичок

Гріє  сонечко…з  висоти,
Де  б  позбутися  самоти,
Шум  трав  слухати    і  пташок,
 Йшов  бичок,  спішив  у  лісок.

Радів,  мріяв,  гуляв  бичок,
Вже    й  пристав,  приліг  на  бочок,
Нехай  трішечки,  полежу,
Он  за  пташкою,  постежу,
Ба  співає,  веселенька,
І  сама,  така  гарненька.

Пісень    звуки  та  й  в  унісон,
Мов  колиска,  подолав  сон,
Тож  край  неба  сонце  лягло,
Подарило  усім  тепло.

Є  котики…

Є  котики  біленькі,
Є  котики  сіренькі,
Чорненькі  і    руденькі,
Пухнасті  і    гладенькі.

Є  котики  миленькі,
Завжди  всі    веселенькі,
Сміливі  і  завзяті,
Вганяють  жваво  в  хаті…
Тож  радісно  й  дитинці
Погладить  їх  по  спинці.

Загрався…

Котик  з  мишкою  загрався,
Упіймати  сподівався,
Вона  ж  хитра,  шусть  у  нірку,
Кота  ніс,  влучив  у  дірку,
От  халепа,    довго  грався,
Знов  голодним…  я  зостався.

По  калюжці  

По  калюжці...  туп-  туп  –туп,
Вмить  водичка...    хлюп-хлюп-хлюп,
Не  згасити  почуттів,
Налякала  горобців,
Погулять,  мій  настав  час,
Теплий  промінь...  пестить  нас.

                         2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023

Смичок підтягує скрипаль

Зима  надій  і  сподівань,
Смичок    підтягує  скрипаль
А  серце  рветься  мов  струна,
 Скажіть  навіщо  ця  війна?!

Скрипка  хоча  й    в    міцних  руках,
Тривожно,  сльози    на    очах,
Грізні,  сумні,  линуть    звуки,
Не  розридатись  -  душі  муки.

 Як  пережити,  прийняти,
Коли  дитя  хоронить  мати,
Коли    будинки  в  руїнах.

І  смерть  з  косою  несе  жах.
А  думка,    думка  ніби  птах!
 Рашистська  наволочь  спинись!
Отверезій,  чи  мо»  проспись!

Напевно  в  душах  буревій,
 Чи  біс  вселився?Ти  не  смій!
 Вщент  зруйнувати  навкруг  все,
Згадай  писання,  є    святе!

Чи  ти,  зростав  серед    вовків,
З  думками  жив  серед  віків,
 Прогавив  ти,  років  триста?
Твоя  стежина  терниста.

Прийшов  з  війною  -  сам  згинеш,
Скрізь  злодіяння,  ти  чиниш,
Та  знай  настане  час  розплат,
Народ  козацький  не  здолать!

Зима  надій  і  сподівань,
Смичок  відтягує  скрипаль,
Звуки  в  мінорі  -    розпач,  сум,
Душа  кричить  -  по  тілу  струм,
Нестерпний  біль  ранить  серця.  

                 20.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971453
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2023

Я повернусь….

Прощальні  крики,  лелек  у  небосині
Сповиті  смутком,  колись  були  щасливі,
Під  мирним  небом,  дружні,  умілі  злети,
Ой,  рідна  земле,  так  важко  залишити!

Час  не  спинити…  пора  летіти  у  вирій,
Давно  змужнілі,  сміливі,  білокрилі,
З  легким  тремтінням  омріяні  у  серцях,
Не  вмре    надія,  сміливо  здолати  страх.

У  крилах  сила,  хоч  і  сльози  на  очах,
Їм  важко  знаю,  але  виходу  нема,
Я  не  лелека  та  маю    утікати,
Бомблять  Херсон,  шкода,  попереду  зима,
Ой  надто  важко,  в  дорогу  вирушати.

Прощальні  крики,  лелек  у  небо  сині,
Літає  погляд,  вдаль  по  Чорній  долині,
Під  серцем  щем,  надто  важко,  з  ним  прощатись,
Печаль  проймає  й  смуток  та  зможу  сподіватись,
Що    тут  недовго,    рашистам  гостювати.

Швидкий  потяг,  стук  коліс,  як  крик  лелеки,
Під  стук  коліс  потягу,  як  крик  лелеки,
Крізь  хвилювання,  втому,  їду  далеко,
Рідний  край  вмився  ранковою  росою.

Біль    і  жура,  течуть  гіркою  сльозою,
Й  ти  якийсь  час,    сумуватимеш  за  мною,
Я  повернусь!  Повір,  ранньою  весною,
Адже    душею  й    серцем,  завжди  з  тобою!

                                                                 
                     (  Село  Чорна  долина
                               в    Каховському    районі
                     Херсонської  обл.)

                                                           02.11.  2022  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2023

Не люблю плакучої зими ( проза)

     Я  не  люблю  зими,  яка  так  часто  плаче.  Занадто  довгі,  тужливі  дні.  Іще  тепер,  коли  війна,  південь  і  схід  палає  у  вогні.  Ось  і  сьогодні  небо  затягнули  хмари,  насуплені  сірі  брови,  в  густій  імлі  дрімають  діброви.  Надто  сердито  дивиться  на  матінку  землю.  Напевно  бачить,  сприймає,  відчуває  днину.  Снаряди,  як  блискавки  ранять    землю,  краса  зникає,  залишаються  руїни.  Будинки  величні,  геть  понівечені,  недавно  в  них    лунав  дитячий  сміх  і  музика    гриміла,  все  довкола  звеселила.
Чому  ж  ти  зимо,  нині  така  квола?  Мабуть  події,  жахи  війни  подіяли  й  на  тебе.  Можливо  так  і  треба,  хто  знає…
На  заході  і  в  центрі  України  і  справді  тепліше.  Стрілки  термометра,  злегка  змінюють  напрямок,  то  вверх,  то  вниз,  як  ніби  осінь.  
   Ще  кілька  днів  назад  дощило,  всі  потерпали  від  болота,  важко  проїхати,  пройти.  А  нині,  на  схід  прийшли  морози,  з  позначкою  до  мінус  двадцяти  градусів.    Шкода  бійців  –  захисників,  заважко  в  таку  погоду,  залізна  зброя  крижана,  мов  обпалює  руки.  Ніби  й  у  теплих  берцях,  але  мороз  дістає  кінцівки  ніг,  вже  тремтить  тіло,  хоча  за  воротом  краплини  поту.
           Молюся  ранком  і  пізно  ввечері,  прошу  погоду  не  дошкуляти,  хоч  трохи  змилуйся  над    ними.  Бо  їм  же  треба  захищати  свій  рідний  край,    земну  красу  і    українську  мову  солов’їну.  Й  кожну  домівку,  кожну  родину  й  щойно  народжене  дитя,  його  мирне,  квітуче,    щасливе  майбуття.
   Я  вкотре  подивлюся  у  вікно…  зима  розклала  діряві  простирадла.    По  землі    білі  і  чорні  плями,  як  радість  і  сум.  Душевний  біль  дає  про  себе  знати,на  квітнику  нерозквітла  троянда.  Вона  ж  так  мріяла  розкрити  пелюсточки,    привітатися  з  сонцем,  радіти  життю,  щоби  нею  любувались,    пишались.  Так  і  моя  Україна  мріяла  і  мріє  втішатись  квітам,  в  полі  щедрому  урожаю.    Щоб,  як  бутонам  бути  розквітлими  так  і  нашим  донькам  і  синочкам  бути  щасливими  .
       Шкода…війна-  біда.  Де  смерть  з  косою,  земля  не  покривається  ранковою    росою,  а  знов  слізьми  за  Бучу,  Ізюм,  Дніпро,  за  землі,  що  потерпають  від  рашистських  снарядів,  дронів,  обстрілів.
 Мої  думки…  до  піднебесся,  де  ж  сонце?  Втомилось  від  хмарин,  йому  б  хоч  трішки  подати  світло,  промінню  ясніти  поміж  шпарин.  Але,  на  жаль,  немає.  Зима  відчуває  тривогу,  співчуває  нашому  народу,  дрібними  краплями  передає  свій  смуток.

                                                                                                                                       14.01.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2023

Повірити в себе ( проза)

     Зимовий  вечір….      В    кімнаті    прохолодно.  Анастасія,  схожа  на  капусту,  як  колись  їй  говорила  мама.    Сама  худенька,  аж  два  светри  на  ній,  один  синенький,  махровий,  тоненька  в'язка.  Другий    светр  коричневого  кольору,    в'язаний    товстою  шерстяною  ниткою.  На  ноги  натягла  старі,  ще  мамині  бурки.  Тішилася  -    Добре,  що  не  викинула.  То  ніби  знала,що  колись  потрапить  у  такі  обставини.  На  термометрі    плюс    вісім,  а  здається,  ніби  вже    мінус.  -І  чого  це  серце  не  гріє?  –  майже  щодня  себе  запитує.  В    кімнаті  включений  телевізор,  чути  голос  ведучої  каналу  один  плюс  один.  Вона  в  кріслі,  по  пояс  обгорнута  пледом,  бо    часом    ніби  мороз  охоплював  все  тіло.  То  напевно  слухаючи  новини,  так  діє  хвилювання,  кожного  разу  намагалася  відволіктися,  займатися  в'язанням.
   Мабуть    не  кожна  людина  має  хобі,  але  має  свою  улюблену  справу,чи  малювати,  чи  вирощувати  квіти,чи  вишивати.    Вона  ж  знаходила  віддушину  у  в'язанні,  інколи    гачком,  а  частіше  спицями.  Маленький  син  тішився  новим  речам,  які  зв*язала  матуся.  Та  й  чоловік  радів,  коли  вбирався  в  щойно  зв'язаний  светр.
     Після  виснаженої  роботи  в  багажному  дворі  на  залізниці,  вона  ніби  знаходила  себе.  Відчувала,  що  іменно  це  захоплення  позитивно  вплинуло  на  її  здоров'я.Та  й  відколи  пішла  на  пенсію  від  своєї  роботи  отримувала  моральне    задоволення,  наче  заряджається  енергією.  Зв'язавши  кілька  пар  шкарпеток,  продавала  на  базарі.
     Нині  війна  та  й  роки  вже  не  ті,  до  базару  добиратися  важко,  а  їхати  автобусом  невигідно.  Все  ж    продовжила  свою  справу,  шкарпетки  і  рукавички    віддавала  в  дитячий  притулок.  Розуміла,  в  такий  важкий  час,
 кожен  дорослий  повинен  підтримати  осиротілих  дітей  війни.  Вирішила  -  матусині  руки  не  зігріють  дитинча,  то    хоч  на  якийсь  час,  в  прохолодні  дні  і  ночі  в*язані    речі  зігріють  молоденьке  тіло.    
     На  душі  тривожно…  зима,    якби  ж  мороз  не  кріпчав.  В    будівлях  прохолодно  та  вода,  що  потрапляє    від  ТЕЦ  до  труб,  ледь  тепла.  Ще,    як  день,  швидше  проходить  час,  а  ночі…    інколи    без  світла,  занадто  довгий.
Буває  охоплює  якась  негативна  енергетика…сповиває  смуток.  Йде  на  балкон,  подивиться  на  алею,  на  перехожих.  Бажання  відволіктися  від  воєнних  подій.  Важко  знайти  сили,  щоби  не  тріпотіло  серце  й  не  піднімався  тиск.  От  вчора,  навіть  сонячні  промені    освітили  фіранки.  То  ніби  промені  надії.  І    посміхнулася,  мабуть  це  вперше  за  пів  року.  А  напередодні,  ще  й    почула  новини,  про  нові  наступи  ЗСУ.  А  щоби  не  слухати  новин,  то  як  жити?    І  так  сама  залишилася.  Спогад  за  сина  –  то  біль,  сльози  полинні,  сама  в  собі  кричала,  ридала  душа.  Навіщо  я  його  народила  на  світ?  Він  зрадник,  зрадив  матері,  Україні.  Хоч  і  давно  мешкає  в  Іркутську,  але    в    такі  важкі  години  міг  би  повернутися  на  рідну  землю.  Чому,  коли  почув,  що  почалася  війна  вимкнув  телефон?  Чому?  Та  недосяжність  душу  розрива.  Зморена  тяжкими    душевними  терзаннями  і  перевтомою  думок.  А  чого  було  й  чекати?  Два  роки  назад    помер  чоловік,  ніхто  не  приїхав.  Ну  хай  би  діти,  у  них  проблем  побільше,  дружина    на  роботі,  але  ж  вирвався  би  сам.Так  ні!  На  похорон  прислав  двісті  доларів…та  краще  би  він  їх  не  висилав,а  сам  приїхав!  І  в  телефоні  жадібний  до  теплих  слів.  «Тримайся  мамо!  Таке  життя  «    -  і  більш  ні  слова.  Вона  ж  чекала  запитання    -Як  ти  там?  Але  ж  ні,  шкода,  чому  таким  черствим  став?  Єдиний  син…  на  жаль  немає  опори.  Але  зробила  висновок,  рідну  кровинку  не  викинеш  з  серця,  а  треба  просто  відпустити,  самій  же  боротися  з  негараздами,    витримати  їх    і  просто  жити.
От  у  в'язанні  і  знаходить  розраду.  Буває  настрій,  як  погода,  все  небо  у  холодних  тонах.  Подібна  миші,  забитися  би,  десь    у  куточку,  слухати  тишу,  а  не  події  про  війну.
       Її    психіка  сприйняла    війну,  як  катастрофу  для  життя.    Сімдесят  п*ять  років  за  плечима,  а  такою  безпорадною    себе  не  пам*ятає.  Бідкалася,  де  взяти  силу  волі,  щоби    важкі  новини  незашкодили  здоров*ю.    Жаль…  від  війни  не  втечеш,  якби  ж.  Але  ж    й  на  секунду  не  сприймала  думки,  поїхати  до  сина.  Хоч  і  рідна  кров,  все  ж  засуджувала  його,  зрадив  родину,  рідну  Україну,  а  чи  й  зрозуміє  колись,брав  сумнів.
Кожного  вечора,  лягаючи  в  ліжко,  молилася  до  Бога  і  твердила,  -Ні  -  ні,  я  маю  бути  сильною,  основне  вірити  в  себе.
   Напередодні  війни…  сни  віщали  недобре.  То  поле  переоране  зі  снігом,    місцями  чорне-  чорне  болото,  то  по  полю    розкидане  закривавлене  м'ясо.  А,  як  велике  вогнище  наснилося,    ліс  горів,  прокинулася  від  почуття,  ніби  вона  в  тому  пеклі.  Огорнув  смуток,    в  голові    шуміло  »  може  захворію»,  а  тут  найстрашніша    новина  –  війна.    Від  звістки  жахливе  слово  породило  страх,  переживання,  сльози.  Ой,  Боже,    на  жаль  біда  приходить  неждано  –  негадано.  І  чого    ж  хоче  ця  русня?  
 Напевно  вона  не  одна,  така  серед  одиноких  жінок,  які  й  не  думали  про  війну.    З  п'ятого  поверху    важко  спускатися,ото  тільки  й  поспілкується  з  вихователями  та    з  дітьми  з  притулку,  коли  приходять  за  черговою  партією  в*язаних  речей.  Кожного  разу    з  секенхенду  приносять  в'язані  светри,  от    і  знову    вона  мала  чим  займатися.
   Сьогодні  повітряна  тривога  не  лунала  і  це  її    трішки  втішало.  Але  побачивши    по  телевізору  загинувших  воїнів,  знову  розхвилювалася,
-  Такі  ж  молоденькі…  їм  би  жити  ще  й  жити.  О,  як  же  витримає  материнське  серце…
       Спало    на  думку  вийти  на  балкон.  По  старій    звичці,  подивитися  на  алею,  на    людей  ,  відволіктися  від  воєнних  новин.  Полюбуватися    хоч  і  невеликим  покровом  снігу,  сивим    інеєм,  що  злегка  прикрасив  дерева.
         На  голові  шапочка,  все  ж  подивилася  до  дзеркала,  зверху  зав'язала  стареньку  пухову  хустку  й  до  себе,
-  Ось  так  краще  бабусю!  Не  захворій,  шануйся.!  Охо-хо…    нема  кому  за  тобою  ходити.
Уже  за  мить  одягнута  в  дідовий  кожух,  підв’язалася  ремінцем.  Снували  думки    -      Ось  так  не  промерзну  !  Втечу  від  свого  сумління,  що  я  не  здатна  пережити  всі  негаразди  і  жахи  війни.  Основне  повірити  в  себе  і  дасть  Бог  дочекаюся  перемоги.
       Холодне  повітря  вдарило  в  обличчя.  З  очей  покотилося  кілька  сльозин,
-Ого,    ніби  й  вітру  немає  і  мороз  лише  мінус  сім  градусів,  а  здається  всі  п*ятнадцять.  Ох,  як  нам  студену  зиму  пережити,  щоб  не  замерзнути,  як    люди    в  другу  світову  війну…
Від  думок  відволікло  небо…  здається  воно  висить  над  самою  головою.    Місяць  ніби  ховається,  але    поміж  хмар    його  сяйво  де  –  не-  де  пробивається,  навскіс    підсвічує  їх.  
Красиво,  що  сказати,    якби  ж  Бог  дав  миру,  можна  й  тішитися.  Внизу    помітила    пару  молодих  людей.  Напевно  чоловік  щось  розповідає,  з  висоти    такий  кумедний,    до  жінки  раз  –  у  -  раз  повертаючи  голову,  розмахував  руками.  Відразу  пом'якшав  вираз  її  обличчя,  з*явилася  усмішка.  Кілька  хвилин    дивилася  вдалину,  виднілася  центральна  дорога.  Раз  -  по  -  раз    проїжджали  автівки,  світлом  фар    освічували  дорогу.
Раптовий  звук  сирен  заставив    здригнутися.  По  центральній  дорозі,  одна  за  одною  мчали    карети  швидкої  допомоги.
 Відчуває  неприємне  поколювання  в  серці,
-О,  Господи,  напевно  знову  в  лікарню  везуть  поранених.  Збережи  їх  Боже!  Пошли  до  них  ангелів  охоронців!
Скотилася  сльоза…  важко  на  душі  -  Ні-  ні,    від  війни  не  втекти,  а  треба  триматися.  Я  ж  маю  нитки,  маю  роботу,  значить  ще  комусь  потрібна.
 З  такими  думками  повернулася  в  кімнату,  пила  ліки.
 Вмовляє  себе  -    основне  треба  повірити  в  себе,  я  справлюся.  Ми  українці  -  вільна,    сильна  нація!  Всі  маємо  пережити  цю  кровопролитну  війну.  Маємо  справитися  з  своїми  емоціями.  Все  буде  добре!

                                                                                                                                                 Грудень  2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2023

На все свій час… ( з гумором)

За  віконечком    Святвечір,
Обіймає  кум  за  плечі.
Підморгнув,  ше  й  посміхнувся,
Ой  кумасю,  я    забувся,
Калач  вдома    і  горілку,
Лиш  встиг  випити  пігулку.

Я  дружину  теж  проводжав,
Тебе  знов,  нічкою  чекав,
Наварила,  ти    й  напекла,
А  моя,  дала  драпака.

Каже  там,  свята  минули,
В  мене    вуха  спалахнули,
Стріла-  думка  враз    інтимна,
Та  й  пора,  давненько  зимна,
 Тож  не  літо,  щоб  по  кущах,
Ич,  он  бісики  у  очах.

А  ти  бач,  що  не  чекала,
Кума  стіл    вже  накривала,
-Ой,  мій  теж,  поїхав  вчора,
Я  й  казала,-      Нащо  Жора
Ті  мені    всі  заробітки?!
Хоч  і  виросли    в  нас  дітки,
Каже  хоче  краще  жити,
Що  ж  тепер  вже  й  говорити.

Пили  поспіх,  закусили,
Та  й  не  стало  зовсім  сили,
-Ой  роки,  лип-  лип  крадькома,
Кума  хитро  і  жартома.

Спілкування  нам  до  душі,
Не  на  часі,  мабуть  кущі,
Обдирали,  ноги  й  руки,
Нас  полохали  і  звуки.

Тих  котів,  що  парувались,
Ми  втішались,  посміхались,
Тепер  спогад,  лиш    гріє  нас,
Роки  збігли,  на  все  свій  час.

                     О8.01.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2023

Скоро Андрія, не до розваг

Скоро  Андрія…  не  до  ворожіння,
Але  й  на  це,  треба  мати  уміння,
Колись  казала,  мати  любій    доні,
Щаслива  будеш,  лиш    у  своїм  домі.

Ой,  мамо  -мамо,  скоро  чаклунка    ніч,
Немає  друзів,  тих,  що  йшли  пліч  -  о  –  пліч,
Іде  війна,  на  кого  ворожити?
Під  серцем  щем,  вони  ж  хотіли  жити.

О,  як  це  знести?  Серденько  на  шматки,
Наче  розкидані,  з  квітів  пелюстки,
Недочекались    розкритися  вповні,
Не  знали  щастя,  убито  на  війні.

Кому  всміхнутися,  з  ким  поділитись?
Мабуть  на  себе,  доводиться    злитись,
Що    я  там    поруч,  не  була  із  ними,
Вони  ж  мої,  рідненькі  побратими.

Одного  з  них,  сердечно  покохала,
Навіть  хустиночку    подарувала,
На  жаль,  хустинка    скровлена  у  вирві,
Любий  загинув...  у  нерівній  битві.

Підкралась  ніч.  За  вікном  зовсім  темно,
Про  ворожіння  думати  даремно,
По  селу  тиша,  ні  розваг,  ні  сміху,
Орда  рашистська  вкрала  нашу  втіху.

Здаля́,  круг  хати  копошаться  люди,
Ой  що́  ж  там    Боже,  чом  думка  блудить?
Невже  й  сьогодні    героя  привезли,
Завтра  прощання,  о  де  ж  ви  ангели?

Чому  героїв,  захистить  не  в  змозі,
Спинилось  серденько...  на  півдорозі.
Я  не  пробачу  москалям  проклятим,
Одного  дня,  настане  час  розплати!

Свята  зимові…  вкрилися  журбою,
Чом  така  доля,  загинути  в  бою?
Із  щирим  серцем,  для  всього  народу,
Він,  як  і  всі,    виборював  свободу.

Ой,  мамо  -  мамо,  скоро  чаклунка  ніч,
Немає  друзів,  тих,  що  йшли  пліч  -  о  –  пліч,
Й  досі  війна,  на  кого  ворожити?
Ой,  як  болить,  вони  ж  хотіли  жити.

                                           11.12.2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2023

В новорічну ніч…

Шахіди…  знову  летять  шахіди,
Недоумки!    Ви  рашистські  гниди,
Спиніться  врешті!  Що  мізків  нема?
Заради  чого,  кривава  війна!?

Земель  мало?  Свою  занедбали,
Шкребе  заздрість,  бо  хати  –  підвали?
Із  дерева  ср*льники  надворі,
Вина…чия?  Жити,  як  злидарі,
Напевно,  до  вподоби    віками,
Різниця,  ось  така  у  нас  з  вами!

Город..  краса,  лише  звеселяйся,
Трава  по  пояс,  то  ж  розгуляйся,
Втішає  душу  пляшка  горілки,
Смакують  закусь…  жадливі  бджілки.

           Комахи    в  стаканах  -    теж  закусон,
Вже  очі  п’янкі,  пісні  в  унісон,
Капуста,    кисляк,  аж  душу  бодрить,
Від  радості,  то  як  же  й  не  засмалить,
Єдина  росія  -  дружня  сім’я,
То  лиш  по  Тб,  насправді  ж  фі*ня!

Яке  виховання?  В  мізках  колапс,
Одне    спасіння  -  домашній  (шнапс),
І  дум  не  зібрать,  а  далі  -  прірва,
У  бражці  давно  втопилась  віра.

Князі  й  люди,  по  різні  береги,
Комусь,  це  життя  може  й  до  снаги,
Поглянь  у  якому    ти  столітті?
На  жаль  у  загнившому  суцвітті,
Імла  й  морок,    у  всі    душі  в’ївся,
Народ,  де  вчений?  Жаль,  перевівся.

Зомбованим  -  море  по  коліна,
В  руїнах…  стогне,  плаче  країна,
Шахіди…знову  летять  шахіди,
О  Боже,  спаси  нас,  позбав  біди!

                                                     01.01.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2023

Підкралась старість…

Старість  поглянь,  чи  тепер  її  обличчя?
Лінії  штрих,  згод  й  відбитки  протиріччя,
 Хоч  все  прожите,    ніби  й  по  твоїй  волі,
Не  так,  на  жаль,  розквітла  квіточка  в  полі.

Міленькі  зморшки,  напевно  від  радості,
Хоч    смуток  брав,  чи    доживеш    до  старості,
Та  мрій  політ,  до  чистого  піднебесся,
То,  як  пігулки,  завше  для  душі  й  серця.

Сприйняття  сонця,  надихало  до  життя,
 В  природі,  дітях  й  онуках  мала  буття,
Землі  щедроти,    хліба  по  всій  окрузі,
Чом  не  втішатись,    коли  ще  й  щирі  друзі.

В    пору  вечірню,  видіння,  то,  як    у  снах,
 Що  ти  ще  зовсім…  молода,  блиск  у  очах,
 У  спілкуванні,  з  коханим  -  кращим  другом,
У  ліжко  кава,  вже  й    зникла    напруга.

Глибокі  зморшки,    від  зла  пережитого,
Що  за  плечима,  від  життя  смугастого,
Можливо  в  пам’яті,  забутого    давно.
Але,  не  зникли  сліди  непоправного.

Підкралась  старість…  лишився  слід    й  на  скронях,
То  від  печалей,  тривог,    болі  й  безсоння,
Як  босонога,  на  свій  шлях  стежка  в  росах,
Надійсь  на  краще,    хоча  жаль,    сніг  на  косах.

Він  не  розтане,  ні,  хіба  підфарбуєш,
Вже  до  люстерка,  ти  стук  серця  відчуєш,
Шалено  б’ється  і    без  твоєї  згоди,
Бо  ж  не  повернеш,    вже  чарівної  вроди.

Тож  зрозумій,  змирись,  це  старість  підкралась,
І    якби  ти,    хотіла  і  не  сподівалась,
Що  зморшки  десь  зникнуть,  як  весни    квітучі,
Повір,  залишаться,  як  хмарини  летючі.

Чи  швидко  й  тихо,  отак  плинуть  роками,
Не  втрачай  мрій,  не  загубись  між  стежками,
Когось    напевно,  за  тебе  бере  заздрість,
Сумління  вдачі,  чи  зустрічати  старість?

**
Так  тож  все  доля….  мо"  на  сльози    радості,
Ти  в  сподіванні,  дожити  до  старості.

                                                               08.01.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023

З Різдвом Христовим!

Люди,  радійте,  ви    першій  зіронці,  ясній,
Златом  засяяла    у  вишині  небесній,
Віщає  нам  -  народилось  боже  дитятко,
 Ми  привітаймо,  заспіваємо  колядку!

 О  добрий  вечір  господар,  Бога  славимо!
Та  із  Святвечором  всіх,  щиро  вітаємо!
Най  Ісус  мир  подарує  й  щоб  мали  силу,
Здолати  ворога,  мати  долю  щасливу,
Вижити  важко,  нині  йде  війна  жорстока,
 Та  дух  козацький  сильний,  ймовірність  висока!

За  столом  славимо  святий  вечір  і  днину,
   Тож  ми  помолимось,  хай  збереже  дитину,
 Що  у  боях  сміливо  усіх  захищає,
За  нами  правда,    бо  ж  це  все  Всевишній  знає,
Люди,  радійте,    всі  першій  зіронці,  ясній,
Златом  засіяла  у  вишині  небесній,
Віщає  нам,  народилося  боже  дитятко,
Ми  привітаймо  та  заспіваймо  колядку!

                                                   07.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023

Мабуть зарано…

 Тебе  зустріла…  відходила  зима,
Деінде    в  краплях,  сонячне    вітання,
Сіріли  ранки.  Господарка  імла,
 Ввібрала  в  себе,  смуток  від  прощання.

Вогнить  проміння,  сяє  веселково,
 Кольори  ніжні,  чарівні,  як  у  снах,
 Блідли  стежки,  вмлівали  поступово,
 Тішиться  серце,  на  порозі  весна.

 Я  зустрічала…  несла  любов  світлу,  
 Ранком  ясним    й  вечірньою  порою,
 Назавжди  разом,  хоч  і  на  край  світу,
Крізь  вогонь  й  воду,  пішла  би  з  тобою.

 Мороз  відходив.  Криштальні  озерця,
Ховав  з  уламками    у  тихих  струмках,
Ти  ж,  як  весна,  підкравсь  до  мого  серця,
Чомусь  сумління,    в  павутинних  думках.

 На  жаль  так  сталося,  не  до  сюрпризів,
Раптово  зник,  як  швидкий  потяг  у  даль,
Я  загубилась,  посеред  пейзажів,
Печаль  розвіював  вітерець  -  скрипаль.

Мабуть  зарано,  я    весну  зустріла,  
Мов  вічний  айсберг,  тебе  не  розтопить,
Але  оману  пережить  зуміла,
Хоч  і  бентежила...  та    прекрасна  мить,
Струмки  весняні,    все  в  них  змогла  втопить.


                                               (Вірш  до  картини)

                                                               05.01.2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2023

Не треба нарікати….

Нарікаю    на  погоду,
 Себе    жаль,    шкода  природу,
От  зима…    мов  осінь.  Думки,
Їх    відкинула    б  залюбки.
 Певно  лізуть  і  не  дарма,
Сьогодення,  немов  карма.

Як  сказати  ,    нарікати,
Чи  не  треба    поспішати,.
 Газ  коштовний,  нема  світла,
Та  погода,  все  ж  привітна,
Світ  магічний,  вищі  сили,
Святу  землю  оросили,
Як  тривогам  катма  міри,
Придають  мужності  й  віри.

 Де  глянь    смерть,  розпач,  сумні  дні,
   Та,  як    вистояти  у  війні?
Як  снаряди  і  шахіди,
 Летять  вкотре,    несуть  біди.

Як  би  ж  ворога  здолати,
Не  вдягла  б    хустинку  мати,
Чорну  схожую,  до  землі,
Важкий  час,  все  душа  в  імлі.

Гіркі  сльози,  немов  німа,
Нащо  ж  людоньки  ця  війна?
Серце  крається  на  шматки,
Б’ють  у  скронях,  мов  молотки,
Знов  вистукують  -  йде      війна,
Ой    коштовна  ж,    волі  ціна.

Ряд  могил,  сироти  діти,
Орді  в  пеклі  би  горіти!
За  злочинство  і  руїни,
За    всі  сльози  України.

Ви  злодюги,  не  нація!
 Тож  не  буде  сенсація,
Як  (не  включите)  вже  мізки,
Чи,  розіб’ється    на  друзки,
Земля  орків  та  й  навіки́!
Й  не  подасть    дружньої  руки!
Увесь  світ,  який  любить  МИР!

 Нарікаю  на  погоду,
Нема  снігу,  жаль  природу,
 Вищі  сили,  певно  знають,
Бо  ж  вони,  допомагають,
Виживати  у  важкі  дні,
 Й  край  покласти,  страшній  війні!

                                         01.01.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2023

З Новим роком!

Ніч  казкова,  сяють  зорі,
Ясний  місяць  на  дозорі,
У  чорненькій  кожушинці,
Скаче  кролик,  по  стежинці.
Як  дванадцять  пролунає,
До  нас  в  гості  завітає.

Хоч  зима  робить  сюрпризи,
Не  хова  свої  капризи
Почекаєм  купи  снігу,
Знаєм,  будем    мати  втіху,
Теплу  всупереч  й    відлизі,
Щирий  кролик  на  порозі.

Жаль  позаду  був  сумниу  рік,
Тож  зустрінемо  Новий  рік,
Мрій  -  не    втратимо,  наснагу,
У  мир  віра  і  перемогу!

Рік  кроля,  це  час  удачі,
Він  не  ТИГР,  не  норовливий,
Тож  народ,  буде  щасливий!

Під  казковими  зірками,
Привітаймо  і  ми  з  вами,
З  Новим  роком  !  З  Новим  щастям!
Нехай  кожному  з  вас  вдасться,
Досягти,  своєї  мети!

 Добра  й  миру  в  кожній  хаті!
Щоб  здорові      та  й  багаті!

***
Шановні  друзі!

Щиро  вітаю  з  прийдешнім  Новим  роком!
Миру!  Добра!  Здоров*я!    Щастя!
Любові!  Достатку!  Віри  в  майбуття!  
Нових  досягнень  у  творчості!

                                     31.12.  2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2022

По сходах…

Не  сяє  сонечко  у  вишині,
Чомусь  частіше  погляди  сумні,
Жаль  не  летять  думки  сизокрилі,
Мабуть  сховались  на  небосхилі.

Душа  в  журбі  за  минулі  роки,
Були  якими?  То  хиткі  кроки?
А  чи  упевнено  йшла    по  сходах,
 Стрімке  життя  по  нових  дорогах.

Блиск  у  очах,  враз  тупіт  ноженят,
В  обійми  неньки,  не  відчуєш  п’ят,
Тож  йти  навшпиньках,  подати  руки,
Та  щоб  ніколи,  не  знать  розпуки!

А  ненька  завжди  допоможе    йти,
Благословення  -  душі    дарунок,
І  ти  вдихаєш  весняний  трунок.

Тож  йдеш  упевненіш  по  стежині,
Що  притаманно  кожній  людині,
Себе  знайти,  в  безжалісному  світі,
Не  стать  рудим  у  білому  цвіті,
І  досягти  вершин,  як  годиться,
Ніби  води    з  джерела  напиться.

Навіть  купатись,  під  водопадом,
Щоб  гартуватись  життєвим  кодом,
Він  придасть  сили  тобі  й  відчуття,
Так  крок  за  кроком,  йдеш  у  майбуття.

Літа-  літа…  пори  року  змінні,
Літні  позаду,  нині  осінні,
А    сходи  де  ?  Вище  піднебесся,
Сонце  в  зеніті,  в  сріблі  волосся,
Але  ж  вирує  життя  й  надалі,
Згубилась  радість,  часто  в  печалі.

Сходи  донизу,  вибору  нема,
А  де  ж  упевненість?  В  душі  весна,
Закон  природи;  рухливість    -    життя,
Під  серцем  щем,  болісне  відчуття.

Шкода  та  сходи,  давно  не  сюрприз,
Ти  поневолі  спускаєшся    вниз,
Все  ж  йдеш  помалу,  в  розчаруванні,
Думками  грузнеш,  у  здивуванні
Чому  життя…  так  швидко  минає?
Ще  скільки  кроків?  Може  й  хтось  знає.

Тільки  не  ти!  Життя  -  Божа  воля,
Ним  подарована…  кожна  доля,
Ті  сходи  з  нею,    готовий  пройти,
Під    небом  зоряним,  себе  знайти,
А  основне,  щоб  не  оступитись,
Мріять  і  вірить,  і    просто  жити.

Скільки  ще  сходів  лишилось  мені?
 Я  прихилюсь,  низенько  до  землі,
 Війни  б  позбутися  і  тривоги,
Поможи  Боже,  у  перемозі!

Щоби  радіти  вільній  країні,
           Нашим  героям,  щастя  в    родині,
Тільки  тоді  стать  на  нові  сходи,
Пізнати  з  мріями,  дух  свободи,
Й  перед  останнім,  стати  судним  днем.

                                                               28.12.2022р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2022

Дві чашки з чаєм

 Із  чаєм  чашки  на  столі,
 А  за  вікном  зима  в  імлі,
Там  над  долиною  туман,
Ненапишу  нині  роман,

Ти  не  прийшов,  не  подзвонив,
Учора  двері  зачинив,
 Бачу  сумний,  зірниць  нема,
 Та  не  моя  в  цьому  вина.

То  вона  винна  -  ця  війна,
 Сказав,  -  Піду,  дам  свободу,
Прошу,    шануй  свою  вроду,
Цінуймо  вдвох  своє  життя,
Буду  живим,,  пришлю  листа!

Знаю  задовгі  будуть  дні,
Хочеш  діждешся,  а  як  ні,
На  жаль,  не  збудеться  мрія,
 Тебе,  не  стану    судить    я  .

 Одна  в  кімнаті  при  свічках,
Сльози  в  очах,  пекучо,  страх,
Із  чаєм  чашки  на  столі,
Стікають  крапельки  по  склі,
Як  ті  слова,-  Тож  ти  пробач,
За  вікном  дощ,  душевний  плач.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022

Я вірю……

Пора  зимова,  вітер  завиває,
 І  серце  неньки,  спокою  немає,
Тривожні  дні,  війна,  сум,  страждання,
 Як  твої  справи,  син  -  зіронька  рання?

Рідна  кровинка……мій  любий    лелеко,
Війна    навіщо?  Чом  ти  так  далеко?
Хочу,  щоб  поряд,  бачить  твої  очі,
Адже  вони    вздріваються  щоночі,
Думки  рояться,  вмить  губляться  в  імлі,
Зірниць  нема  -    ой,  як  боляче  мені.

Холодний  погляд  сльотливої    зими,
Коли  ж  синочку,  зустрінемося  ми?
Давно  на  сході,  де  смерть  розгулялась,
Щодня  орда,  зухвало  вихвалялась,
Що  нині  вдача,  на  них  працює  час,
Що  за  два  дні,    на  коліна  кинуть  нас.

Позаду    триста  днів  жаху,  страхіття,
Змиритись  важко,  яке  вже  століття?
Тож  не  вкладається  в  нашій  голові,
Невже,  ще  можна  втішатися  війні?
Те  самодурство  треба  зупинити!
Чому  сусід  не  може  мирно  жити?

На  жаль,    багато  там  розвелось  молі,
Що  нищить  мир,  народ,  щасливі  долі,
 Ой,  синку-  синку,  мій  рідний  лелеко,
   На  душі  смуток,чекати  нелегко.

У  перемогу    вірю,  в  твою  долю,
Що  ми  отримаємо  нині  волю,
Хоч  й  не  забудем  війну,  канонади,
Зима  минеться  й  всі  негаразди,
Кожного  сина  зустріне  родина,
 І  заживе,  розквітне  Україна!
Я  вірю  в  тебе,  мій  любий  лелеко!    

                                                   22.12.2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2022

Про Зеленського. Наше сьогодення (Знову віщій сон)

                                                           Думки  про  Зеленського

                                         (віршована  розповідь)


Оце  сталось,  у  передноворічну  ніч,
Напівсонна,  тоді,  як  вилізла  на  піч,
Під  ялинкою  з  дарунками  стояв  міх,
З  телевізора  музика  й  чутливий  сміх,
Лунав  голосно  на  мою  всю  кімнату,
Це  ж  «Вечірній  квартал»-  мова  за  оплату.
Та,  що  тут,  говорити,  шоу  до  діла,
Ржала  публіка  й  я  теж  з  ними  раділа,
Геть  з  печі  ноги,  хотіли  танцювати,
Дід  давненько  спить,  то  ж  нащо  заважати.

Новий  рік,  ось-ось,  але  вмить  на  екрані,
Лице  Вови,  він  же  нині    у  пошані,
Пан  Зеленський,    це  виступав  особисто,
Тож  заяву  зробив,  слова,  як  намисто,
Те  розірване,  що,  як  впаде  додолу,
Він  читав,  досить  коротку  промову.
Аж  волосся  дибом,  оце  так  дарунок,
Новорічний,  для  всіх,  відчайдушний  вчинок.
На  лоб  очі,  оце  так  здивувалася,
Який  вже,  там  сон,  за  ноутбук  взялася.

Я  відверто  скажу,  із  гарної  сім`ї,
Кажуть  комік  та  до  вподоби  він  мені,
Та  й  знайшла,  нарешті,  розмову  із  Гордоном,
Він  поводився  чемно,  як  за  кордоном,
На  роботі,  це  він  такий  всемогутній,
Своє  діло  знає,  хтось  каже  -  не  путній?
Тут  серйозний,  мені  здавався  відкритий,
Вже  одягнений,  до  всіх  запитань  спритний,
І  всі  відповіді  короткі  і  чіткі,
Очі  лагідні,  до  влади  слова  жорсткі.
Розчарований,  каже  після  «Майдану»,
Міцну  хоче  країну,  не  розірвану,
Сам  зі  сходу  та  є  мрія  об`єднати,
Щоби  чорну  хустку  не  вдягала  мати.
Щоби  жінка  й  діти,  радісні  за  столом,
І  серця  й  душі,  були  зігріті  теплом,
Най  хліба,  в  щедрім  полі  заколосились,
Люди  вдома,  де  родились,  одружились,
Десь  не  їхали,  на  якісь  заробітки,
 Україна  щоби  й  її  славні  дітки,
Всі  навчалися  на  своїй  рідній  землі,
Й  відійшли  негаразди,  часи  буремні,
Й  врешті  мир  настав,  збулися  людські  мрії,
Зажили  усі  краще  в  нашій  країні.

Надивилась,  ото  вже  й  начиталася,
Аж  під  ранок,  із  думками  прощалася,
Все  про  нього  та  гризло  мене  сумління,
Чи  він  здатен,  а    чи  проявить  уміння?
До  ладу,  зробить,  як  кажуть  до  пуття,
Щоб  країна  замала  світле  майбуття.

Тож  мабуть  треба,  зважити,  всі  «за»    й  «проти»,
Щоб  зі  свого  моря  рибка  й  зробить  »Шпроти»,
Ні  один,  він  не  купив  завод  на  дурняк,
Хоч  й  хитренький  і  голівонька  не  баняк.
Пустий  скажемо.  На  роботі  -  просто  ас,
Може  й  витягне,  з  гнилого  болота  нас,
Все  про  нього  мова,  не  скупий,  не  жадний,
В  колективі,  не  гордий,  навіть  поважний.
Дав  концерти  із  колективом  у  АТО.
Чи  за  нього,    щось  погане  розкаже  хто?

Маєм  право  то  ж  на  свою  думку  кожен,
От  й  гадаю,  що  нам  судити  не  гоже,
Все  усміхнений,  де  поранені  в  лікарні,
На  очах  сльози,    правителі  бездарні,
Керувать,  буває  вірно  не  вдається,
Люд  страждає  та  терпець  скоро  урветься.

Ніхто  мітингів  не  хоче  й  тих  майданів,
Ой  життя,  як  же  позбутись  лиходіїв,
Тих,  похабних,  що  їм  завжди    й  всього  мало,
А  щоб  людям,  усім  краще  жити  стало.
 Запитань  багато,  кого  вибирати?
Без  підробок,  то  ж  треба  голосувати!
Бо,  як  сядеш,  вдома,  чи,  то  у  сусідки
Не  питай,  вже  тоді,  хто  правитель  й  звідки!

                                                                         03.01.2019р

***
                                                                                 
                                                       Наше  сьогодення  (Знову  віщій  сон)  
                                                                         
         Життя    тривожне,    в  ньому    купа    подій…  Над  Україною    все  вітер  -  лиходій.  Війна  на  сході…  Чи  прийде  прозріння?  Як  зупинити?  На  це  треба  вміння!  В  цікавий  та  важкий  час  ми  живемо.  В  душі  на  краще,  все  ж  надію  плекаємо.
           Весняний  вечір  спускався  до  землі  ….    Бажання  спати,  ні,  це  не  по  мені.    Все  в  хаті,    телевізор  гучно  чути,  там  сміх  й  сльози,    хай  би  скінчились  муки.  Щоб  якнайшвидше  ці  вибори  пройшли  і  думки    спокій    -в  сьогоденні  би  знайшли.  Відволіктися  від  суперечок  всіх,  щоб  не  сказати,  щось,  бо  знаю,  це  ж    великий  гріх.  Від  всіх  новин  і  сон  кудись  подівся,    в  душі  неспокій,  знову  заховався…  
       На  підвіконні  сидів  мій  білий  котик.    Йти  на  побачення  збиравсь,    піднявши  хвостик…    Заводив  своє  нявкання  на  всю  хату,  вгледівши  за  вікном  кицьку  волохату.  Ото,  пухнаста  пані,  заглядала,    весни    спокусливість,  напевно  відчувала.  Я  не  вагаючись  вікно  відчинила,  ледь  -  ледь  всміхнувшись,  немов  благословила.  Хай  погуляє,  буде  весела  нічка,  сама  ж  у  ліжку,  згадала,  яка  вдома    була  пічка.  Тепле  дитинство  своє  босоноге,  хоча  й  було  воно  убоге  та  спогад  відтиснув  тривоги.  Різні  сюжети  побачені  за  день,  немов    ховалися  по  стелі,  пригадались  звуки  відомих  пісень,  під  ковдрою  зігрілася  в  постелі.  Годинник    спішив,  зразу  рахувала,  а    згодом,  як    дитятко…    я  засинала.  
       Наснився  сон,  доволі  цікава  картина,  трава  зелена,  голубе  небо,  днина.  І    пан  Зеленський    в  чорнім  костюмі,  в  білій  сорочці  й  зі  смаком  підібраній  краватці.  Позаду  його,  дерева  довкіл  і  недалеко  довгий  стіл.  На  ньому    фарфоровий  посуд,    чашки  з  блюдечками,  дві    поруч…  На  другій  стороні  столу,  лише  одна  чашка  з  блюдцем,  а  далі  видно  чисте  небо  до  схилу,  за  невеличким  молодим  деревом.    Зеленський  йде,    усміхнений,  в  очах  веселики  і  теплий  погляд.    Хтось  запитав,  але  не  бачу,  хто  там  поряд.  
-  Що    вирішив?
-  Вирішив  одружитись!  Хоч  так  важко    наважитись…
Йшов,    дуже  спішив,  
-    Та  все  ж  трохи  журюся,  чи  досить  грошей  на  помідори…
А  вітер  гойдав  дерева  і  трава  мов  море….
А  його  погляд  на  мене,    я  проснулась,  від  сну  приємно,  посміхнулась…
Це  ж  треба,  ото  надивилась,  чому  дитина  ця  мені  приснилась.  Здалось  серйозний  і  водночас    веселий  такий,  а  погляд  теплий,  наче  й  не  чужий.
   Лиш  дві  доби  і  прийшов  той  судний  день.  Сонячний  ранок,  під  звук  пташиних  пісень…    Ішли  на  вибори  всі  люди,  тримаючи  в  душі  напругу,  щоб  вибрати  в  житті  іншу  дорогу.  По  якій  би  не  гинули  діти  на  війні,  щоби  жахи,  навіть  не  приходили  уві  сні.  Щоби  замість  гробів  і  свавілля,  сміялись  діти  і  гуділи  весілля.  Щоб  колосились  у  полі  жита  й  волошки,  в  надії  на  покращення  життя,  хоч  трошки.
     У  ці  весняні  дні,  ми  всі  прикуті  до  телеекрану,  хтось  з  нас  зрадів,  а  комусь  нанесли,  прямо  в  серце  рану.  Це  ж  треба,  здивувалась  я,  коли  побачила,  той  перший  ряд.  Що  пан  Зеленський  вийшов  першим  в  перемозі.  Це  ж  треба,  а  чи  він    зробити  все  в  змозі?  Гризе  сумління,  чи  є  уміння?    Україну    об`єднати?!  Скажу  я  чесно,    не  знати!  Задумалася  знов  і  пригадала  сон.
 Напередодні    бійні  на  Майдані.  Хоча  події,  правда  дуже  давні.    Куполи  храмів  і  церков    всі  в  вогні,  ніхто  й  не  думав,  що  погрузнемо  в  війні.  Адже  діти  ховалися    у  церквах,  той  сон  згадаю,  охоплює  страх.  Чому  мені  віщій  сон  був  наснився?  Люд  об`єднався,  так  жити  притомився.  Іще  уві  сні  чоловік,  схожий  на  Карабаса-  Барабаса,  з  бородою,  тоді    країна  зустрілася  з  бідою.  О!  Скільки  люд  набачився  тоді  страхів!  Той  чоловік  тримав  у  руці,  занадто  велику  в’язку  ключів.    І  посміхаючись,  комусь  її    віддав,  протистояння  на  майдані,    народ  кричав.  Так  віщій  сон,  вже  точно  знаю,  адже  пізніше  пригадаю,    тоді  віддали    Крим.
Ось,  сьогодення,  пройшов  перший  тур  виборів,  а  чи  хтось  хотів,  хтось  не  хотів  та  пан  Зеленський  йшов  на  договір.    По  телевізору,  одягнений  так,  як  наснився  мені,  відео  звернення,    позаду  кольори  зелені.  Звичайно,  відмінний  він  актор,  майстер  професії,  ніхто  не  заперечить.  Важким  для  нього  буде  коридор,  дістатись  мрії,  отримуючи    приниження,  чи  сили,    все  це  терпіти  вистачить?!  Він  молодий,  хотілось,  впевненого  молодого  та  кожен  голосує  за  свого….
Дивне  питання  сама  собі  задаю,  чому  мені  віщі  сни  сняться  ?  Так  і  не  знаю!
З  екрану    поглядів,  знов  багато  бачу,чую,    правду  скажу,  час  не  марную.  В  цей  час  спиці  в  руках,  у  душі  надія.  А  може  й  правда,  збудеться  народу  мрія.  Прийде  нова  людина,  згодом  нова  влада.  Тоді  не  буде  заангажованою  Рада.  Так,  він  недосвідчений,  але  актор  прекрасний.  Ми  живемо    в  час  буремний  та  невже  вибір    людей  буде  даремний?  
Це  так  ведеться  в  народі,  як  під  дощем    у  городі,  люблять,  на  жаль,  частіше  брудом  поливати  і  десь,  щось  погане  на  людину  відшукати.  Йому  звичайно  зразу  не  відмитись.Та  все  ж  гадаю  зуміє  захиститись.  І  така  думка    літає  в  далечінь,  адже    -  МИР  ми  маємо,  цю  ціль.  Нехай  би  нинішній  наш  президент  та  йому  допоміг,  щоби  Зеленський  об’єднати  країну  зміг!  Щоб  схід  і  захід,  південь  і  північ  врешті  поєднались,  щоб  люди,  на  краще  життя  сподівались.  А  ті  образи,  приниження…  о  це  так  низько!  Чиясь  та  перемога  все  рівно  близько!  Чи  варто  чубитись,    люди  -  гадаю    ні!  І  знову  запитую,чому  вони  сняться    мені?

                                                                                                                     ***
                                                                                                                                                                                                                                           
                         Ці  два  твори  були  написані  в  2019р.  І  ось  пройшов  час.  Тоді,    під  тиском  критики  я  їх  видалила.  Цікаво,  що  критика  не  в  написанні  твору,а  про  мою  позицію.    Не  в  моєму  віці,  щось  комусь  доводити,  про  відчуття,  що    нам  треба  довіряти  молодим.  От    і  вирішила,  хоч    і  пройшло  скільки  часу,    хочу,  щоб  прочитали  ці  твори.  Надіюся  -  тепер    багато  критики  не  буде.  Хоча  ми  всі  різні,  але  ж    одна  мета  -    Україна    вільна  Держава!
   Ми  живемо  у  важкий  час.  Пан  Зеленський    В.  О.  -  наш  президент.  ПРЕЗИДЕНТ  з  великої    букви.  Він  зумів  підібрати  свою  команду,  яка  під  його  керівництвом  захищає  майбутнє  України.  Це  уже  не  той  Вова  з  »  95  квартала»!  А  зрілий,  мужній  чоловік,  який  всі  дні  і  ночі  знаходиться  на  роботі,  дбає  про  нашу  країну.  Зумів    європейців  згуртувати,  всьому  світові  дав  знати  про  війну  і  її  можливі  наслідки  для  народу  кожної  країни.  Завдяки  його  рішучості,  наші  славні,  відчайдушні    воїни  -  захищають  нас  від    рашистів.  Боронять  нашу  святу  землю,  рідну  мову,  волю  і    свободу!  За  нами  правда  -  за  нами  перемога!    Все  буде  Україна!  

                                                                                                                         ***                                                                                                                        
Шановні  друзі!
 Щиро  вітаю  з  святом  Святого  Миколая!
Миру    і  здоров*я!  Віри,  добра  і  любові!
Хай  збуваються  всі  мрії!

                                                             19.12.2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2022