| Сторінки (23/2206): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Плакучий жовтень скаржиться на долю,
Вже зранку дощик, а з обіду – злива,
Подарувала Осінь парасолю,
Його втішала, що вона щаслива.
Та недовіра шарпала під серцем,
Озолотитись в сонячнім промінні,
Змішати б фарби в срібному озерці,
А не дрімати в сонячнім сумлінні.
В глибокій тиші - ледь в поклоні трави,
Як перли краплі осявали кругом,
Тож вже на небі виграють заграви,
Відблиск зірничок… протягнувсь ланцюгом.
Одна лиш втіха - нічка-чарівниця,
Шепоче жовтню, що пливуть хмаринки,
Багрянець ляже в гаю й в чорнобривцях,
Цілунки ранні - сонячні жаринки,
Радіє жовтень і осінь - блудниця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2020
Усе минуло, як вчорашній день,
Зів'яло літо, осінь на коні,
Вже ліс не чує голосних пісень,
Біжать хмарки хвилююче - сумні.
Геть спорожніло полечко давно,
Бо крила має, скакун вороний,
Побагровіло помахом воно,
Хоч золотий пейзаж та не рясний.
Нині радіє тремтливій зорі,
Останнє листя, що несе красу,
А на берізці у косах младі,
Диво- жаринки, іскрять, п'ють росу.
Всім травам фарби підбирає кінь,
Червоно - жовтий і зелений квіт,
Мигтить мереживо із павутин,
Від літа, жовтню передасть привіт…
Осіння втіха лине в небосинь...
15.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2020
Ой, скажіть ромале, що маю робити,
Горю, закохався, всі думки про неї,
Лебідка- красуня, я ж не зможу жити,
Уві сні щоночі, несу орхідеї
Ой, як би ж то знала, що причарувала,
То може б кохала, як нічка зоріла,
Соловей співав би і ти цілувала,
Щоб ми йшли пліч- о - пліч доленька веліла.
Думка немов хвиля, море лазурове,
Чи зірку спитати, світить ясно – ясно,
Чому сни тривожиш, що ж робиш любове!
Душеньку бентежиш - ти мені навмисно?
Вишневий світанок, умлівають роси,
Подарую квіти й серденько в придачу,
Я горю бажанням розплітати коси,
Ні, з горя нап`юся та й гірко заплачу.
Схил крутий, долина, вогнище палає,
Зорі між хмар чорних - розбрелися долі,
Циган у спокусі, гітара ридає,
Нам разом не бути - ми різні по крові.
05.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2020
Сміливий вітрисько, вихором літав,
Над лісом, у гаю, впевнено вештав,
Та втратив, при долині свою силу,
Стрів осінь - панянку, красуню милу.
Тихенько, вміло, грайливо заводив,
У танці такт між нотами знаходив,
Вона вуаллю вишитою вкрила,
Упевнено, щойно ж тож замала крила.
Багряне мереживо всюди ткала,
У златі фарби, землю прикрашала,
Ховала погляд, свій сором`язливо,
Червоний колір, раптово, сміливо,
Під ноги вітру впевнено стелила,
Йому моргала та й розвеселила…
Міцні обійми, вже щасливий співав,
Цілунок – солод, сховався поміж трав.
01.10.20р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2020
Пролітала птаха, низько над водою,
Приспустила крила, вмилася сльозою,
Зарябила річка, хвилі в жабуринні,
Ой, щемить під серцем - день розлуки нині.
Вітерець гойдає, серденько тріпоче,
Далека дорога, відлітать не хоче,
Й покидать гніздечко, де зросла, раділа,
Де посеред ночі, зіронька ясніла.
Як стрічала ранки, весело співала,
Злітала до неба, землю прославляла,
Їй рясніли роси, мережки сріблясті,
Добре тут жилося, купалася в щасті.
Чарівній калині й сонечку всміхалась,
Привітно віталась і в промінні гралась,
Тішилась землиці в пишнобарвних квітах,
Сумніви ховала в зависоких злетах.
Пролетіло літо, осінь сизокрила,
З хмарами густими небеса накрила,
Прийшов час прощатись - відліта в зажурі,
Вірю - знов прилинеш, пройдуть зими – бурі.
Пролітала птаха, низько над водою,
Приспустила крила, вмилася сльозою,
Зарябіла річка, хвилі в жабуринні,
Ой, щемить під серцем - день розлуки нині.
13.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2020
Звабливе небо, витівкам тішусь,
Хмари мурують величний замок,
Сонце грайливе, всміхнулась свіжість,
Ми вдвох йдемо, зустрічаєм ранок.
Лише миттєвість і блискавиця,
Сплела мережку з вогню й злата,
І громовиця - млада дівиця,
Пронеслась ехом, немов соната.
Хмар дивний замок, розбивсь на дрізки,
Пелена сіра - дощова злива,
На коні наче, тримає віжки,
Десь там далеко, стрімка, смілива.
Міниться небо і ми радієм,
Білі хмаринки - пінисті хвилі,
Веселка грає, серденько мліє,
В золоті лиця, дуже щасливі.
Ненько природо, ми немов в казці,
Сонце ласкаве, взяло в обійми,
Хмари будують нові фортеці,
І у нас дощ піде, грілось серце.
26.09.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
Курсанти проснулись, ще на світанні,
Емоції , розмови про навчання,
Політ , так прикро, для них став останнім,
Відлунням пронеслось чиєсь ридання.
Скажи, за що Боже, соколів забрав?
Які ж, мають провини, то ж молоді,
Служити Батьківщині, кожен з батьків навчав,
Ніхто не чекав, вкрай печальних подій.
Схилила голову, сльози полинні,
Мати у відчаї, не вернеться син,
За катастрофу, чи й знайдуться винні,
Хто відповість за біль й неспокійні сни?
Скажіть, як далі,без сина жити їй?!
27.09.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020
Зріжу троянди… я на світанку,
Всупереч долі, маєш коханку,
Якби ж відчув, так боляче нині,
Всі сподівання тепер марні.
Скажеш влюбився, як той хлопчисько,
Більш не спитаєш, чому так низько,
У очах впав й гаснеш - це ж блюзнірство,
Де ж те кохання, гордість, партнерство?
Чоловік скажеш? Схоже ганчірка,
Тебе оцінить, із часом жінка,
За брехню й зраду, теж не пробачить,
Між нас навік, ниті обірвались.
Сумнів відкину, зріжу троянди,
Сенячним ранком, всміхнусь, як завжди,
У чарівнім цвіті, є надія,
Віра в удачу, не знасне мрія,
Ще покохаю… серце зігрію,
Не уярмить у бран ейфорія!
(бран- полон)
13.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2020
Храм Божий, виден у речушки….
Вьётся узкая тропа, средь деревьев, густых трав,
Ветер воет, рвёт так жесток - показывал свой нрав,
Со щеки, слёзы стирая, не печалься уж ты,
Словно рядом вздыхает, в уши режет- не грусти!
Как печаль, унять в душе? Ведь Она, совсем рядом,
Он влюблён, так давно, покорила его взглядом.
Её взгляд, ведь так нежен, словно наваждение,
Кабы знала, как ему тяжело терпение.
Словно нимфа, прекрасна, с зелёными глазами,
Ах, греховны мысли, что может быть между нами?
Мужскую похоть, как стерпеть? В жилах закипает кровь,
Так упасть! О, Боже- Боже, ведь это грех какой!
Уж прощение просить бы, тело пылает вновь,
Цветок летний, молодушка, с ней грех познать любовь.
Он алтарник, не молод, знает, надо устоять,
Уж увидев, вздохи, как притяжение унять?
Ей лет двадцать наверное, может чуть побольше,
Что за мысли да блудные, прости меня Боже!
Признать стыдно? Да, ведь мне уже давно тридцать пять,
До поры, этой, одинок, увы, девственник я.
Летний вечер, тёплый, в полусне, в лёгком тумане,
Уж проходит служба, людей нынче много в храме,
Озабочен, он для батюшки правая рука,
Она здесь и для него же, это просто мука.
Как берёзка, стройная, стояла в уголочке,
Так желанна, красивая в беленьком платочке,
Её губы шептали, взор устремлён к иконе,
Но на миг какой –то, уж застывшая в поклоне,
Показалась, совсем хрупкой, очень одинокой,
Я прошу, судьба, ну не будь же такой жестокой!
Не уж – то, ты никогда не сможешь меня понять,
Я страдаю - горю желанием её обнять.
Ему полно, ведь странным было сегодня принять,
Одна нынче, без матери, очаровывал взгляд.
Грешны мысли, а может после службы, мне вдруг взять,
Посмелее подойти к ней. О, Всевышний, нет – нет!
Так давно, в душе бушует ураган, цунами,
Я на службе, грешно, это пропасть между нами.
Отслужив, вторично молился, покаяние,
Ах, как жаль, что мне нельзя позвать на свидание,
Но одежду сменив, уж поторопился за ней,
Снова мысли коварны, он как среди двух огней.
И догнав, вдруг так нежно, едва руки коснулся,
Блески глаз, всё же стесняясь, слегка улыбнулся.
Изумлённая, что он совсем уж рядом.- Одна,
-Не боишься, ты идти, даже не светит луна?!
Уж довольно, сегодня служба, так долго длилась,
Невзначай, глазами хлопая, пред ним склонилась,
-Я ведь знаю, завтра отмечаем праздник большой,
Мой дом рядом, ну уж коль ты пришёл, пойдём со мной.
Одна в доме, а мама нынче в ночь, на работе,
Берёт дрожь, боюсь - не горит свет на повороте.
Замолчала, словно ждала, что теперь скажет Он,
Очень близко, сразу зазвонил чей - то телефон,
Содрогнулась и плечом коснулась его плеча,
Он уж так волновался, поцеловал сгоряча.
Она нет, совсем не сопротивлялась, поддалась,
Ведь ждала, страстно желала, наконец дождалась,
В руках таяла, так же, как белый снег под солнцем,
Пусть что будет, а может быть, всё и обойдётся.
Он так голоден и соблазнён, забыл о грехах,
Уж тонул, в её счастливых, удивлённых глазах.
Но узка тропинка, губы слегка касались губ,
Что за нежность, ласка, невзначай охмелела вдруг,
Тишину в улочке вдруг нарушил стук калитки,
Чтобы ей, свою дверь открыть, не надо визитки.
Не боясь, так страстно в глаза, посмотреть посмела,
И того не зная, что на лице побледнела,
Привлекательные губы тихо прошептали,
- Но ведь мы, хотели этого и давно ждали,
Эти чувства пылают, намного сильнее нас,
Восторгался, замирая, не смог отвести глаз.
Растерялся, когда вдруг рубашку расстегнула,
И ладонью тёплой коснулась лба, улыбнулась,
Задрожала, словно оторвавший лист на ветру,
Только миг – он снимая, разбрасывал одежду.
Два чуть твёрдых соска, ощупь волосатой груди,
-Ты не бойся, любовью нынче, меня награди.
Уж румянец, лёгкий на лице, коснулась плоти,
Не стесняясь изнемогала, душа в полёте,
Он всё понял, хотела, так ждала, совсем не прочь,
Не знал женщин, бурен порыв, прекратить уж невмочь.
К бедру тронулся, возбуждал губы, ласкал рукой,
Сгоряча шептала, - О , мой милый, мой дорогой.
При объятиях, едва смог к кровати поднести,
Едва слышно,-Я знаю что грех, но меня прости,
Ждала долго и буду любима только тобой,
Ты не бойся, делай всё, что пожелаешь со мной,
Посмелее, наверняка уж давно мужчина,
В чём же дело, ненаглядный, какая причина?
-Я алтарник, ты правда, вот так доверяешь мне?
- Я согласна, почему не веришь в нашу любовь?
К её плоти, нежно, ласково коснулся рукой.
Уж в глазах, страстный блеск и манящий, жаждущий, взгляд,
-Ты так сладостна, дорогая, не до слов сейчас,
Под влиянием блаженства, эмоций, сильных чувств,
Тел слияние, жаждущих тепла, влюблённых душ,
Извивался, в соблазне дрожал, в голове шум, звон,
Дождалась, уж словно в тумане, её тихий стон.
Он достиг желанного, сорвал цветок весенний,
Уж подобна, словно в неволе Жар птица в клетке,
И от неги, ослабшая, слегка трепетала.
О как сладки, минуты любовных увлечений!
Тихий шепот, -Любимый, ты лучший на всём свете!
Младым телом любуясь, Он с азартом целовал,
Сам хмелея и улыбаясь, снова привлекал.
Какой раз, опьяневший, шептал,-Только ты мой свет!
И без слов, обещаний, любя встречали рассвет.
Вновь касаясь, упругой груди, со страстью ласкал,
Поцелуи манят, уж в какой раз изнемогал,
От слов тёплых, тихих, она словно растворялась,
Как дитя, с ним игралась, сильнее прижималась.
Но будильник, вдруг о времени, двоим напомнил,
Как некстати, зачем нарушил желанный покой,
Её губы, ведь даже сладостней чем мёд и он,
Вновь с азартом, пылая желание исполнил.
Лёжа рядом, с душевным трепетом, он произнёс,
- Очень счастлив, -хочу, чтобы ты об этом знала,
Ты давно собою – на всю жизнь очаровала.
Нежно пальцами, его губ коснулась, сказала,
-Знаю в праздник, мы согрешили – себя спасала,
В храм ходила, очень часто только ради тебя,
Я ждала, думала без тебя уж сойду с ума,
Коль хоть раз, мой милый, ты не поцелуешь меня,
И внимания не обратишь, не коснёшься рук,
Да и коли, ты бы знал, какие это муки!
Теперь знаю, какой ласковый и мной любимый,
Эту ночь, и наш чудный вечер, неповторимый,
Совсем нету в моей душе никаких сомнений!
Я люблю! Поэтому тебя попрошу поверь,
Ты так нежен, я лишь твоя, до конца своих дней,
Вот сегодня в мир любви, смог открыть для меня дверь.
Одевался, -Любимая, знаю вдвоём грешны,
Но пусть Бог, только услышит нас, думаю простит,
Настрадались, ведь он же с небес всё это видит,
На земле, каждый из нас, по жизни, свой крест несёт,
Не уж он, не милостив, я надеюсь нас поймёт.
И обняв, поцеловал, не торопясь, уходил,
Она вслед,- Дорогой, меня собой ты покорил,
Пусть простит нам Бог, нынче оградит от всяких бед,
Прослезилась, восхищаясь, смотрела ему вслед.
Не посмела пойти в храм Божий и помолиться,
После бурной ночи, ведь надобно освежиться,
У иконы попросила прощения за грех,
Волновалась, уборка в доме не пошла во вред.
Скоро мама придёт, ах, только бы не узнала,
Вспоминая, что было, в душе каясь, страдала,
Сладок грех, да вряд ли кто- то сможет меня понять,
Ведь стерпеть так тяжело, то желание унять.
Уж старалась, совершить облик спокойной лани.
В храме празднично, всё приукрашено цветами,
И весь пол., устлан благоуханными травами,
Все в нарядной одежде, радостны прихожане,
Есть знакомые, считать одни односельчане.
Улыбаются, в руках держат ветви берёзы,
По серебряным вазам, тёмно- красные розы.
Поздравляя, батюшка всех окропил водицей,
Уж из храма, люди выходили вереницей.
Он сегодня, всё сделать вовремя не успевал,
В мольбе с хором, прощения просил и подпевал.
По нему, всё же видно, что ведь что- то случилось,
О дитя, как жаль, но неужели ты влюбилось?
Какой раз, на него батюшка вновь строго смотрел,
Держишь в тайне? О, Бог мой, ну погоди, как посмел?
Тронуть женщину, ведь надобно разрешение,
Иль забыл? О, Господи, что за поведение?
В храме пусто, постепенно догорают свечи,
Уж озлоблен батюшка, вдруг взял его за плечи,
- Ну давай, сознайся, ты нынче дома ночевал?
-Знаю грешен, прости, уж ему руку целовал.
Покраснев, сразу упал на колени перед ним,
-Прости, каюсь! Я не смог сдержаться, был победим.
И за грех, обещаю молится и день, и ночь!
-Что влюбился, от меня посмел скрыть! Да пошёл прочь!
Ты скажи, как искупить пред Богом, тобой вину?
-Я прошу! Не рви мне душу, как тонкую струну,
Этот грех, ведь буду нести до конца дней своих,
И поверь, за все грехи, отмолю за нас двоих.
О, Всевышний! Подскажи как научить молодых?!
Ты попросишь у него и у сорока святых,
Снисхождения. Лишь вода, ни соков, ни борщей!
-Знай тебя, я закрою на сорок дней и ночей!
Лишь окошко и то, не поглядеть, так высоко,
Так тревожно в душе и вновь на сердце нелегко,
Он молился, не отдыхая библию читал,
Мысль о ней, его не покидала, больно страдал,
За любовь, надо бороться - завсегда понимал,
Но не думал, что предстоит долгая разлука,
Столько дней, её не увидеть, какая мука.
А вдруг время, к счастью, очень быстро пронесётся?
А кричать, просить, этим ничего не добьётся.
Все сомнения, как оковы, тяжело дышал,
Как она? И Он снова о поцелуях мечтал.
Почему, скажите ночи, тёмные, длинные,
Ведь у нас, намерения благие, чистые,
Мной любима, хотя бы на миг увидеть тебя,
Что случилось, пойми, я во всём виню лишь себя.
В полумраке, тяжело оторваться от смуты,
Очень долгие, тянутся секунды, минуты,
Где же ты, солнце? И день словно ночь, и ночь как день,
В душе боль и от свечи часто содрогалась тень.
Как всегда, рано утром ясно солнце вставало,
День ушёл и уж слегка сердечко ликовало,
Читал библию, повсюду эхо разносилось,
Но сон краток, и совсем ничего не приснилось.
В полнолуние, душа разрывалась на части,
Скажи Боже, за что и почему я несчастен?
Бил поклоны, отчаивался, часто уставал,
Но опять, брал в руки «Божье слово», снова читал.
Уж с утра в окошке, будто малость посветлело,
Лёгкий шорох, внезапно тихо дверь заскрипела,
Ночь не спал, от мыслей в жилах кров, словно кипела,
Есть надежда, ведь сегодня день - был сорок первым,
Он уж очень похудевший и выглядел бледным.
Взор уставший, всё на дверь, батюшка на пороге,
- Я сознаюсь честно, от тебя просто в восторге,
Как дела? Молись дитя, Ну что скажешь мне теперь?
Испытание, скажу выдержал образцово,
Полагаю, всё понял читая Божье Слово.
Их беседа продлилась, не меньше чем часа два,
Видел смутно, внезапно закружилась голова,
Умываясь потом, на ногах едва держался,
Устояв, уж кивнув головой, Он соглашался.
Прикасаясь руки, не отводя от него глаз,
- -Ну пошли! Знай, я тебя прощаю, на первый раз,
Поспешим, речей довольно, все так давно ждут нас.
Спешит время и вот, Он уже на службе снова,
Что поделаешь, ну коль судьба так сурова,
Грусть разлуки, душа страдает, тяжело больна,
В храме пусто, очень часто пугает тишина.
Идёт служба, Он искал глазами, где же Она?
И вот вдруг, уж в который раз, её не находил,
Я бы в жизни, только её одну ценил, любил,
И страдал, при свечах много раз с книгами дружил,
Иногда, даже себя, неожиданно жалел,
Но спросить о ней мать, Он постеснялся, не посмел.
Ведь не знал, что ей младой столько пришлось пережить,
Мать узнала бы позже, ведь нельзя было бы скрыть,
Ей сквозь землю, взять бы провалиться, просто не жить!
В храм идти, совсем не хотелось, в себе закрылась,
Пусть Она, мышкой бы, в одиночестве, зарылась,
Столько выслушать унижений? Вот бы поплакать,
Молча слушала, на душе горестно однако.
Но со временем, путь далёк, её ждала родня,
Ведь под сердцем, желанное дитятко носила,
Потому, вот мать всё так за неё и решила,
Чьё дитя? Но Она молчала, в тайне держала,
Так вдали, ровно четыре года проживала.
А мальчонка, какая радость, родился на свет,
Время шло, казалось быстро, позади пару лет,
На него, сынок похож, те же глазки, улыбка,
Но не знал, ведь Он, что где - то подрастал сынишка.
Возвращаюсь, пора домой, - говорила себе,
Кто отец, пускай пока сберегу, будет секрет,
Ведь же мысленно, всегда любимый, я с тобою,
Часто плачу по ночам, скажу правду, не скрою.
И вдруг боль, словно стрела пронзила её сердце,
А быть может, ты совсем не был, во мне уверен?
И другую, давно в тёплой постели ласкаешь,
Обо мне, увы, даже совсем не вспоминаешь.
Я приеду и в храм уже с нашим сыном приду,
Но не знаю, иль на радость будет, иль на беду,
Ведь мальчонке, пришло время, скоро идти в школу.
Сам увидишь ты его и думаю все поймешь,
Как то вечером, даже может, к нам в гости придёшь,
Коль судьба, то в небе, звёзды соединяются,
Я надеюсь, что мы вместе найдём своё счастье.
Но шло время, Он уже стал совершенно другим,
Его мысли о том, что Бог уж давненько простил,
Отболела душа, всё бурной рекой отнесло,
И любить, Он решил лишь Бога, больше никого.
Та поездка в Харьков, довольно изменила жизнь,
И в дорогу батюшка благословил,- Ну трудись!
Проучившись, в большой духовной семинарии,
Лишь теперь понял, что ожил, что не в изгнании,
И столь радостный, Он вскоре возвратившись домой,
На служении в храме, окунулся с головой.
И заканчивалось злато - солнечное лето,
А сердечко, то её, ещё прошлым согрето,
Ранним утром, были слышны колоколов звуки,
Получить, благословение на все науки,
Держа сына за руку, волнуясь, в храм спешила,
Ведь сюда и сама раньше, приходить любила.
Вот с тропинки, они спустились, у ворот храма,
На мгновение, ей показалось, что Он замер.
Но с машины, не озираясь, выходил смело,
Увидала, а его лицо вдруг побледнело,
Тот блеск глаз, наверно, вспомнилось искушение,
Показалось, сердце едва не выскочит с груди,
Он сдержался, себе мысленно повторял – иди!
Ты же библию читал, нас Бог учит- потерпи!
Люди смотрят, видишь на тебя, нынче ждут в храме,
Ты стал батюшка, они со всей душой в поклоне,
Коль душа и до сих пор, пылает в адском огне,
И закрыв, машины дверь, Он поклонился ко всем,
Торопился, вскользь посмотрев, всё же сказал,- Мир Вам!
По ступенькам, как будто убегал, поднялся в храм.
Проводил службу и мельком посматривал на всех,
Прекрасна, как и раньше, стояла в уголочке,
Лишь маленько пышней, в том же беленьком платочке,
Рядом с нею стоял, милый, небольшой парнишка,
Мысль терзала, а быть может это мой сынишка?
Удержался как мог, не показал волнение,
Ребятишек, Он благословлял на учение.
Уж причастие свершилось и все расходились,
Но её мучили мысли, словно раздвоились.
Иль идти, а может остаться, с ним наедине?
Узнал сына? О Господи, а если глядишь нет?
Горьки слёзы от переживаний и печали,
Интересно, какой путь для нас звёзды избрали?
После службы, Он просто уехал на машине,
Вслед смотрела, но остановила взгляд на сыне,
Мысли душу казнили, казалось рвут на части,
Что нам Бог, не простил? Не уж потеряли счастье?
Но уж вскоре, домой спешила с библиотеки,
Вдруг сигнал машины, Он вмиг открыл две дверцы,
И внезапно, заставил её чуть встрепенуться,
- Я не думал, что дороги, вновь пересекутся,
Хотя очень часто приходила ко мне во сне,
Уж взволновано,- Мы поговорим наедине?!
Взгляд терялся, присела, смогла спрятать гордыню.
И машина тронулась, ехал к реке поближе,
-Не гони, ты уж так, попрошу чуть -чуть потише,
Может хочешь, мы можем поехать, прямо ко мне!
Руль сжимая, удивился и густо покраснел,
Ну подобно, что -то поднял, повернуться не смел,
Заглушив, двигатель машины, страстно поглядел,
-Ты прекрасна, как алый цветок, но скажу в ответ,
-Я прошу, прости, любимая! Мне так жаль, но нет!
Те слова, как гром,- Тогда пропала, так внезапно,
Злился батюшка и меня в комнатушке запер,
Я страдал, за грех, за своё непослушание,
Днём и ночью, в полумраке, читал Слово Божье,
Был наказан, в призрении, на долгих сорок дней,
Для того, чтобы стал ответственным и был мудрей,
Ведь просил , я за двоих, прощение у Бога.
Она слушала, голову склонив, -А как же я?
Он серьёзен, словно все её мысли прочитал,
Говорил волнуясь, но не торопясь, продолжал,
-Я в надежде страдал, почти два года ожидал,
Очень часто в храме матушку, в здравии видал,
Ты прости, но поэтому за тебя не спросил,
Мне разлуку перестрадать, едва хватило сил.
А потом была учёба, теперь на службе я,
Ты пойми и поверь, не отрекаюсь от тебя,
Лишь одну, тебя любил, клянусь, век буду любить,
Я посмел с тобою, один бокал вины испить,
И за грех расплачиваться, теперь буду один!
Вдруг так резко, она с силой, его за руку взяв,
-Ты ослеп, рядом со мной, что мальчонку не видал?
Ведь у нас с тобою, уж подрастает сынишка!
Её нежно, двумя руками, Он взял за плечи,
-Не смогу! Любимая, оставь, к чему все речи,
И пойми, женщин не иметь, я Богу поклялся,
Лишь ему, до конца дней своих, верным остался.
Спелой вишенкой стала, у тебя будет семья!
Но тут вдруг, покатились слёзы по его щекам,
-Ну прости! Я знаю, очень больно пережить нам,
Но дороги, мне назад уже нет, прошу пойми,
Лучше сына, ты в церковную школу приведи,
Я обязан, не откажусь от кровушки своей,
В жизни встретишь - хорошего человека, друзей!
-Отпусти! Скажи зачем ты нас обеих мучишь!?-
А как боль нести, от человека когда любишь?
Очень громко и даже злобно крикнула она,
Сказав резко, словно в момент, оборвалась струна.
В этот миг, Он так нежно прижимал её к себе.
-Согласись, я благодарен тебе, нашей судьбе,
Ты моя любовь! Если я вознесусь в небеса,
В моей памяти, одна останешься навсегда.
И когда, моя душа будет среди тёмных туч,
Будешь ты, как светлый, желанный, нежный солнца луч!
Но сейчас, презирай меня и перестань любить,
Так обеим, нам будет полегче всё пережить,
Когда сын подрастёт, я всегда помогать буду!
Он пойдёт, уж только, по своей жизненной тропе,
Повзрослев, я всё же надеюсь, не упрекнёт мне,
И рассчитываю, меня узнает и поймёт.
От объятий освободилась, она поняла,
Что им вместе, не быть и вдоль дороги побрела,
Но машина, очень медленно ехала за ней,
До сих пор Он влюблён. Этот голос словно ручей,
-Увы жизнь такова! Встречей остался доволен.
***
Прошло три года….
Он в храме, весел, радуется душа,
Ведь нынче, крестил славного малыша,
Родного брата сынишки своего,
И это, уж стало счастьем для него,
Сиянье глаз и на сердце так легко,
Она любима - значит всё хорошо!
-Спасибо Боже! Меня услышал ты!
Я буду, за всех отмаливать грехи!
Прошу поверь, теперь твой раб навеки!
***
Алта́рник (служитель алтаря) — именование мужчины-мирянина,
помогающего священнослужителям в алтаре.
От автора;
Прошу меня простить,
за мысли откровенные,
Из жизни, не выбросишь,
чувства сокровенные.
И кто любил, был любим,
думаю не осудит,
Мы знаем, все грешны…
Ведь не живём без прелюдий.
22. 09. 2020 г .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.09.2020
Панянка осінь, пришвидшує ходу,
Плескає фарби по всій землі,
А я немов у літі живу,
Тону у сонячній, теплій імлі.
Й молодий ясен, зеленавий,
Змінить не хоче, одежину,
Хоч й обійма, туман ласкавий,
І сповива, немов дитину.
А на бузочку… всі листочки,
Від сонця зайчиків, гойдають,
Павук - завада… плів нитки,
Та все ж цілуночки сприймають.
Осінь пришвидшить свою ходу,
Піддавсь спокусі старенький клен,
Ранком таїв сердечну журбу,
Почервонів, засоромивсь вщент.
Чарівна осінь сипле злато,
І зіркам втіха в тиху нічку,
Адже ще планів, так багато,
Ще розмалює ліс строкато,
А я потішусь, цій майстрині.
20.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2020
До чого йдемо, любі друзі?
Гуляє привид по окрузі,
Зневіра, настрій до життя ,
Довіку вимучене буття?
Колись давно станки гуділи,
Всміхнені лиця,так раділи,
Люди трудились і старались,
На життя краще, сподівались.
А нині ж вітер завиває,
Немов голодний вовк шукає,
Що розтрощити в його силі?
Старим спинити… не в їх стилі.
Із сумом дивляться на зорі,
Що кляті творите,ви морди ?!
І защемить серденько в когось,
А хтось загне, матюк, аж вголос.
Це все здійметься в піднебесся,
Розвіє вітер з пересердя,
Були часи, співав з станками,
А хто загоїть, людям рани?
А трудівниця в фартушкові,
Шука надію в кожнім слові,
Мо» не зруйнують,а відновлять,
Напевно ні, то все лукавлять.
І гірка скотиться сльозина,
Мабуть покине дім дитина,
Й поїде в найми виживати,
А, як же батько, як же мати?
Як же династія, надія?
А чи й здійсниться батьків мрія,
Зморена ненька, аж заплаче,
Життя набридло, як собаче.
Здригнуться хмари, темно сині,
По цехах всюди, чорні тіні,
Стечуть з дощем, підмиють стіни,
Прийме земля - цей жах, руїни.
Як те чиєть зламане життя,
Чому нема в ньому майбуття,
За все це хто, відповість, скажіть?
Хто країну, вчив так не любить?
Щоб довести, все, аж до краху,
Чому не йдем, ми іншим шляхом?
А вітер чує, притих, мовчить,
Люд у тумані, неначе спить,
Скажіть, як можна, так далі жить?
Люди просніться, врешті від сну!
Себе спасіть і всю родину!
І нашу славну Україну!
12.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
Ясний сонячний день… блакитно-синє небо, деінде по ньому пливуть пухкі білі хмаринки. Траса немовби чорне полотно, залишилась позаду.
Уздовж посадки, на невеликій швидкості по грунтовій дорозі, помітний рух машини. Роман задивляється вдалину. Очі вражає блиск дерев, торкається душі, придає радості. По іншу сторону дороги хлібне поле, вже доволі налиті, ледь-ледь, ще зеленаві колоски. Від вітру, вони гойдаються подібно морським хвилям.
Яка ж краса! Ото б зупинитись, насолодитися цією красою та він поспішає.Спогади зігрівають серце, хоча часом і чомусь навіюють печаль. Добре, що на сьогодні і на два дні поспіль, дощів не передбачається. Чийсь потаємний голос звав туди, де зріс. Де дід і бабуся, і рибалка. І річка з тихою течією, що переливається перламутром. Й вражаючі пів метрові соми та швидкі, спритні; карась, карп, плотва. Де вздовж річки очерет, як охоронець та й пахуче зіллям, а між ними, на одній нозі дрімаючий чорногуз. А попід самий берег, веселі балухаті жаби каламутять воду. До чого ж сміливі й непосидючі. Інколи, випускаючи бульки з води, дивним звуком порушують тишу. Та лише хтось з’явиться на березі, за мить, у воді наче їх й не було. А пізні вечори пахучі свіжістю, нектаром квітів, трав, то насолода, немов дурман охоплює, сповиває душу й тіло. Приваблювало дивне явище земної краси, коли ясноокий місяць купається в річці. Чи й втримаєш бажання, вже там, наче з ним за компанію, плескаєшся, насолоджуєшся ніжними дотиками води.
Ну ось нарешті, побачив старі, покинуті хати, садки з напівсухими деревами. Хоча пройшли роки та все ж неподалік від річки, ще на стовпі є лелече гніздо. Як в ті часи. Ось, хто не зраджує рідного краю. Та де ж поділась та широка річка? Геть перехопив подих від напруги, чи й вже висохла? Аж серце йокнуло, зміліла, звузилася, серед високих трав ховається стрічкою. В густому спориші ледь видніється дорога. По обіч вклоняються красуні-рожі. Стежка, де та стежка до цвинтаря? Чи може заросла? Розгледівши, ні-ні, при вході все ж скошена трава та вже й помітно суха. Що то літо, зранку сонце з вітерцем зробили свою справу. А можливо меншим був дощ, хоча й відстань сто кілометрів, здається й недалеко.
Чомусь несміливо, з хвилюванням, відчинив двері машини й зробив перший крок на рідну, батьківську землю. Стара, сіро-попельнаста з коричневими прожилками, напівгнила огорожа потопає в травах, високих ромашках і синіх сокирках. Окинувши поглядом навколо, на віях бринять сльози, котяться по щоках. Згадав, як колись, неподалік, крав в полі кукурудзу, ще зовсім молоденьку. Було зубами здавиш молоді зерна, а там молоко, таке дивне на смак. Бабуся свариться, нащо так зарано наламав качанів та бажання перевершило всі сумніви, хотілося посмакувати якнайшвидше. А дідусь хитро водив веселими очима й підморгнувши шепотів,
- Хай покричить, нічого, таку вже можна зварити, збити охоту.
Добрячий був, але ввечері повчав, що красти не годиться. Розповідав,що колись і він мав такий гріх та то ж все голодні, сім’ї великі. Було й таке, що за качан кукурудзи запроторювали за грати. А об’їждчики навіть стріляли по людях. А зараз, де ті хазяї? Хто, що хоче й тягне собі, все мало і мало, хоча й живуть не в такій бідності, як раніше.
Лише де-не-де видно вцілілі хрести, а то все більше травою зарослі горбики. Якби не цвинтар, то й не подумав, що то могилки. Ледве знайшов два хрести з портретами бабці й діда. Не встояти перед тими добрими поглядами з фото. Низько-низько схиливши голову, припав на одне коліно до землі. Привітався, за якусь мить скам’яніле обличчя. Тиснуло в грудях, погляд в нікуди, вголос прочитав молитву і кілька раз перехрестився.
Думки-птахи здійнялися в дитинство, вже гіркі сльози відчуває на устах. А руки, свою справу робили, поспіхом зриває бур’яни. Здалось вже й посвітліло навкруги, то наче з неба бабця посміхалась. Ті ніжні, теплі руки, що пахли хлібом, немов торкнулися його. А поряд сивенький дідусь, в руці тримає ложку з медом. Та чомусь гірко на душі, стискає в горлі, все ж тихо пролунали слова,
- Простіть… простіть, що рідко приїжджаю. Рідненькі я вас пам`ятаю.
Думки рояться, спогади, як кіно з екрану. Та наче, хто насипав сіль на рану. Чому так сплинув час? Здається і не жив.
До заходу хилиться сонце, нагадує, що час повертатися. На сході темні хмари збиваються в справжні гори. Чи грозі бути? Тож не мало бути опадів. Подумки з вітром розмовляє, ну от вже бачиш, я таки дістався села. А то скілька років тільки й думки, що треба з’їздити, провідати старих.
Йти по стежці, якої майже не видно, важко та все ж дістався до машини. Це вже три роки, як залишився сам, давно нема батьків й пішла дружина в інший світ. А діти, а що діти? В Європі, в наймах, вже й мають дозвіл на постійне проживання. А чи хто й думав, що таке з Україною може статися? Що виїжджатимуть діти, кидатимуть рідну землю, батьків, родину. А чи й знайдуть вони стежку, де я буду спочивати. Шкода, що рідня похована не на одному цвинтарі, всіх розкидала доля.
За кермом стурбований, чомусь не заводиться машина. Вкотре мотор гарчав, як тигр та все марно. З пакету дістав пляшку води, умився, долонею хлюпнув собі за шию. Так- так, чого рознервувався, себе втішає, ще тиск підніметься, треба триматись.
З машиною провозився майже дві години. Дякувати Богу,якось доїхав до села. Та перші краплі дощу насторожили, вдалині , раз-по-раз блискавиця розрізає хмари.Але грім до вух не зразу доходить, тому й душу гріє світла надія, все буде добре.
Ще кілька хат і він дістанеться траси. А блискавиця розгулялась. Ой, що ж ти, вгамуйся громова сестрице! Чому мені не даєш безпечно виїхати? Чого доброго в машину влучиш, то ж поруч ні дерев і ні кущів. Гей, куди ж тікати? Поспіхом покидає машину, з парасолею в руці, прямує до хат. Вже майже зовсім темно, в хатах по вікнах не видно світла. Не може бути, щоб нікого не залишилося в селі. Поміж дерев, в одній із хат, все ж у вікні побачив випромінювання, миготіння світла. Полегшено перевів подих, напевно телевізор працює. Минуло хвилини дві-три, стукає в шибку вікна. Раптово, де й взялося, під ногами скавулить маленьке цуценя й тут же сховалося в свою комірку. Дзвінкий жіночий голос топиться в гуркоті грому,
- Хто там?
- Це я,- за мить стояв перед нею.
Обоє придивлялися, не могли повірити очам. Наталя злегка посміхнулась, запросила в хату,
- Заходь. Якщо не помиляюсь,ти Романе?
Й весело голосом до чоловіка,
- Чуєш Григорію, однокласник мій прийшов.Це ж треба в таку пору. Добре, що не змок.
Сільська світлина пахне м’ятою і чебрецем. І, як в старі часи, самовар на столі і в закусочній тарілці кілька бубликів.
За мить на електричній пічці, на пательні смажиться, шкварчить пахуче сало з цибулею. Напевно свіжина, бо, аж збирається слина в роті, вже так хотілося посмакувати. Господар чемно запрошує до столу, до дружини дивиться тепло з усмішкою. І вже до гостя,
-Ти подивися, як моя дружина засяяла, напевно згадала молоді роки.
Вона помітно зашарілася, поправляє сиве волосся. Ай справді, в душі на якусь мить відчула себе зовсім молодою. Розчервонілась,чи то від пательні, на якій вже смажились яйця, чи від несподіваної зустрічі.
За вікном ніч, наче солов’їна, скрізь блискає і гуркотить. Вже й на погоду ніхто не звертає уваги. Щасливий, бо немов потрапив на стежку дитинства. Веселі, теплі спогади зігрівають серце й душу. Час від часу по кімнаті лунає сміх, ніби зустрілися в білий день. А лягти спати думок не було. Після чарчини домашнього вина та смачної закуски, приємні пахощі чаю, тільки приваблюють до довгої розмови.
Ледь-ледь сіріє, вщухла громовиця. За вікном вишневий світанок. Роман вкотре підійшов до вікна,
- Таку красу й не пам`ятаю коли вже бачив. Ви тут на батьківщині, вам добре. Та я не заздрю, бо напевно теж проблем багато.
Шмат сала й запеченого м’яса Наталя поклала в пакет, задумуючись підтримує розмову,
- А це тобі від нас гостинець. Знаєш, кажуть, добре там, де нас немає. Тож доживатимемо тут, хоча по селі сім хат залишилось, Хтось є десь зимує, є такі, що замість дач тримають, шкода, все більше просто покидають. Ніхто з молоді не хоче важко працювати. Все шукають легшого хліба та чи воно того варте. Хто знає, хто вигадає, хто прогадає.
Вологе повітря пестить обличчя. На якусь мить, він себе відчуває щасливим птахом, що вирвався на волю, злітав у дитинство. Рідне село, вже поглядом поведе, тішиться його красі.
Щирі усмішки, теплі погляди, найкращі побажання при прощанні. Роман відчуває чітке серцебиття. На світі все ж є миті щастя такі непередбачувані, як ці. Біля машини дякує, стискання рук, обійми друзів. Наталя намагається сховати сльозу, що раптово, повільно котиться по щоці,
-Ти приїжджай Романе! Ми в оселі завжди радо зустрічаємо гостей. Не забувай дорогу до дитинства.
Після цих слів, примружив очі, хотів приховати непрохані сльози. За мить відчуває,як колотиться серце, немов виривається з грудей. Не поспішаючи присів за кермо, зробивши глибокий вдих, намагається вгамувати хвилювання, що вирувало з душі наче вулкан.
Наталя побачила в очах сльози, смуток, зачинила двері машини. І, як в молоді роки, дзвінким голосом сказала,
- Щасливої дороги, Романе! Не забувай рідне село і нас!
У відповідь усмішка на обличчі, підморгнув правим оком й махнув рукою,
- Бувайте здорові!
Машина зрушила з місця, колеса злегка ковзають по мокрій траві.
Лише декілька хвилин, машина виїхала на трасу. З піднесеним настроєм, він час від часу зазирає у вікно, милується рідними просторами. В душі розливається тепло, відчуття вдячності долі. Вдала поїздка. Знову і знову, мимоволі виринають спогади про бабусю й дідуся, про дитинство й друзів.
10.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
Через поле, навпростець, скаче сірий комірець.( Зайчик)
-Літо,! - плеще у долоні, маленький зайчисько.
Має силу скаче вміло, то високо, за мить низько. Усмішка,примружить очки, сонечку моргає. Біля нього низесенько, метелик літає.
-Гей привіт,- гука зайчисько,- Не боїшся літати низько?
А метелик, як пір*їнка,вверх та вниз, вниз та вверх. Красень, крильця барвисті, його злету нема меж. Розважався, веселився, не звернув уваги, швидко полетів до яру, заради розваги. Тішивсь квіточками, синенькі і білі. По травичці вітерець ледь здіймає хвилі.
А зайчисько скік та скік, скаче над травою. І незчувся,як за мить летів, униз головою. Ще й кілька раз перевернувся, хлюп, прямо в багнюку.
- Оце так- так… Оце біда, матиму науку…
-Рот роззявив! От халепа,чи то я, отак загрався?!
Від страху й розчарування швидко на ніжки здійнявся.
Зникли жабки балухаті, кожна з них тремтить у хаті. Де поглибше,в очереті, дрімав дядько Чорногуз,несподівано для себе, аж по колінця загруз. Геть замовк цвіркун в траві, ледь шуміло в голові. Озирнувся навкруги, в очах веселки круги. Та все ж носом нюх –нюх-нюх, в різні боки вуса, я в болоті, оце так- так, настала житуха. І позирнув на небеса, а там пливуть паруса. Білі хмарки чепурненькі, з сонечком вже не гойдались,всі комахи, що літали на травичку повсідались. От недоумок, оце попався, вдача, що міленько, лапкою підтерає носик, позирав хитренько. Хоча і настрій кепський, швидко вимивав хутро. Добре, що поруч джерельце, водичка тече бадьоро. Немов пісеньку співає, весело дзюрчить, настрій піднімає.
І він лапками , старанно вже вичистив шубку і маленький хвостик. Несподівано відчув до носика дотик. Задзижчав комарик, вороже до нього,
- Гей ти хто лохматик?
Намагавсь сміливо, присісти на носик.
- От нахаба, чи не бачиш, я попав в халепу,бо роззявив рота. Тож тепер буду уважним, не кружляй ти наді мно, як оса, та, злюща!
І піднявши уверх вушка, позирнув суворо,
- Ану, гайда ти від мене, бо получиш скоро!
Замахали лапки вміло, комара прогнали сміло. Скік вліво, скік управо, поскакав зайчисько жваво. Біля лісу відчув втому,мабуть вже пора й додому. Догори здіймав голівку,не розкажу про мандрівку. Добре, літечко, тепленько, і я помився гарненько. Суха шубка на мені, от, що значить літні дні.Та тепер уважним буду, цю пригоду не забуду.
08.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
Господар Вересень, збігло літо,
Збирає в кошик літню красу,
Погляд стрімкий, між хмар далеко,
Кине всякчас холод, росу.
Роса - намисто, ледь багряніє,
Між квітів, трав, наче корали,
Раненько вітер, ледь- ледь повіє,
Від щастя квіти, аж завмирали.
Шалену спеку осінь тримає,
Не зве на поміч хмари дощові,
Яскраве сонце часу не гає,
Безжально палить трави степові.
Цвітінь ромашки схиля донизу,
Ясне проміння, не дає дихать,
Таке палюче, мов через лінзу,
Як не пропасти, - шелестить стиха.
04.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
Гей, збираймось молоденькі, дружно на долині,
Хай сопілочка заграє, потанцюєм нині,
Нехай зазвучать цимбали, разом звеселимся,
Нас почують велич- гори, танцюй не соромся!
Гей- гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш, український, завжди буде вільним!
Хай освітить місяченько, всі шляхи й дороги,
Навік світлим наш шлях буде, обійдем пороги,
Славні хлопці й дівиці у вишитих сорочках,
Прославімо Україну в квітучих віночках.
Гей- гей -гей, а в небі зор, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш,український, завжди буде вільним!
Гей, збираймось молоденькі, при долині квіти,
У родині дружелюбній підростають діти,
Хай шанують і цінують, матусю і батька,
Всі традиції поважають й дядька і брата.
Гей- гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш,український, завжди буде вільним!
Земля - ненька, поля щедрі,в закромах пшениця,
Всякчас з нами порадіє нічка - чарівниця,
Зарябить водиця в річці - веселкові хвилі,
Щоб старі і молоденькі, всі були щасливі!
Гей - гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії,
Гей - гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Хай народ, наш, український, авжди буде вільним!
11.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2020
Біжать секунди і хвилини,
Спливає час, вже й прийшла осінь,
Ділиться небо на частини,
Все більше сизе,зника просинь.
Вночі збирає з зорей злато,
І розсипає по землиці,
На ранок ліс, вбраний строкато,
Торкнулись трав, що при долині.
В саду черешня в сарафані,
Жовті листочки,як стан душі,
Засумувала на світанні,
Вже скоро прийдуть, холод й дощі.
Години лічить місяць в сяйві,
Сприя панянці, хай гуляє,
Птахи принишкли… галасливі,
В сон впали квіти… чорнобриві,
Мов колискову всім співає.
08.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020
Холодний вітер обпікає плечі,
Вкотре розгойдав лаштунки моїх дум,
Журливі крики…лунають лелечі,
Немов під музику, всіх небесних струн.
Хмарин торкнулись, як пух тополиний,
Сонце всміхнулось, грайливо цій порі,
Лелечий погляд, ніжний і безвинний,
Не раз почуєм, ми крики угорі.
Ясне проміння – ниточки шовкові,
Летять у вирій - мов сапфірів хвилі,
Хай щезнуть хмари, чорні випадкові,
Птахи бадьоро, подолають милі!
Вітре - сміливцю, вгомонись нарешті,
Хоч й пройшло літо та є тепло в серцях,
В душах з любов’ю, їх життя в круговерті,
Знаю повернуться, в хмарах лишать страх.
07.09.20220р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2020
Зберу букет квІтів, у вазу поставлю,
Волошки, ромашки, як частинки неба,
Затамую подих… літечко прославлю,
Мов сонце й хмаринки, що мені, ще треба.
Нам зігріла душі духовита м’ята,
Пригадаю нічку, той спів солов’їний,
Вона пахне літом, зведу бровенята,
Поцілунки, ваба і трав запах пряний.
Зваба, погляд ніжний, теплий і ласкавий,
Й в небі блискавицю, хмари звели чвари,
Ні, я не забуду настій чебрецевий,
З медом у прикуску, по хаті мов чари.
У міцних обіймах й барвінкове літо,
Світанок…заграви… Гілочка жасмину,
Як кохання спомин, ми ж давно не діти,
Ще прийдеш я знаю й надії зернину.
Вкладу в букет квітів і заберу в осінь,
Нам серця зігріють, наче літнє сонце,
Розійдуться хмари, заясніє просинь,
Бо кохання вічне - щастячка джерельце.
05.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020
Річок... тьмяніють береги,
Пожовклість трав, сум у росі,
В дрімоті, марять вже й луги
Ще сняться сни, усі в красі.
Її, давно серпень украв,
Сховавши, в казку, в кошик свій,
Мов до́говір з літом уклав,
За друга, був їм суховій.
Спекотні дні, а час летить,
Відкрив, він двері осені,
Відкину сум.... щасливу мить
Здаля, знайду у просині…
31. 08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2020
Вечір…тиша, ясні зорі,
І не чути хвірточки скрип,
Вже й віконце відчинила,
Тож чекаю на Данила,
Хлопець бравий, мене любить,
Зацілує, приголубить.
Лиш матуся заважає,
На жаль дурником вважає,
Нині я, як на дозорі,
До віконця, все лип та й лип,
Щось Його погляд, наче ліки,
Добре знаю, вдвох навіки.
Чорні очі, карі брови,
Ждані пристрасті в діброві,
І сердець шалений стук,
То кохання гучний звук.
Основне, щоб не програти,
Мабуть досить вибирати!
Я калина, він дубочок,
Буде славний вечорочок,
Разом зорі порахуєм,
Про весілля поворкуєм.
Раптом світло, геть зникло,
Наче милий, шепіт хрипло,
- Прихворів, лягай у ліжко,
- Полікуй, ти мене ніжно,
Не запалюй тепер свічку,
Бо кохатиму всю нічку.
Лиш халатик, зняти встигла,
Пора близькості настигла,
Називав, мене (княжною),
Та просив, - Не будь сумною.
Пози різні, тих й не знала,
Всюди помацки ласкала,
Де хотів, мов стала п`яна,
Тож товклись, аж до світання.
Геть знесилена, капець,
Кричить ненька - Під вінець!
З ним ти підеш, моя воля,
Посміхнулась тобі доля.
Важкі очі, наче скриня,
Чи не я, тут господиня,
Із собою поряджатись,
Ось хотіла покохатись.
Руки в боки, ходить мати,
Справді досить вибирати!
І стягнула простирадло,
Там Грицько, зир й похабно,
Я ж казав, моєю будеш,
А Данила позабудеш.
Аж на лоб вилізли очі,
Не було такої ночі,
Не згада ненька погоди,
Як дізналась, що догодить?
Може й варто, гризе сумнів,
Поступить треба розумно,
Нагадала ,як торкався,
Ріп`яшечком цілувався.
Знайшов ключ, до мого тіла,
І за зятя ненька хтіла,
Язик в неї, як помело,
Ще ославить, на все село,
Зазирнути в очі правді,
Нагулялась, я насправді.
ПеревЕла подих доня,
Та неначе, ще з просоння,
-Ця затія, твоя нене,
Щоб зробила б, я без тебе,
Сміла в очі їй сказати,
Нехай шле, сватів до хати.
Тепер йди і не заважай,
На сніданок зготуй чай,
Я ж прийматиму екзамен,
Перевірю, на що здатен.
Чи є в нього, те що хочу,
Хай, ще трішки полоскочу,
Посміхнулась, як лисиця,
Над ним я, буду цариця,
До весілля треба знати,
Чи його, варто кохати.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2020
Чи краще згуби́тись? Чи читати й писати,
Чи може закритись, в світлих мріях літати,
Прийшов час… безвихідь – заховатись, змовчати,
В імлі безпросвітній, як можна виживати?
В травах заховатись, де цвіркун стрекоче?
Думка шаленіє… тож політати хоче,
І тисне на скроні – як річкові пороги,
Сумління б розвіять, вже й віднайти дороги.
Та, яку, з них вибрать, лине спів мелодійний
Хто ж мені, підкаже, який той шлях, надійний
Де мла під ногами, тумани, пил і брили?
Підошви навІки б зранені засмутили.
Чи вибрати стежку, де сонце й диво - квіти?
Нехай не в багатстві, кожному дню радіти,
Стрічати світанки, де хліба колосяться,
Можливо й зустріти… друга і своє щастя.
Щось мовчить цвіркунчик, вирішить дає змогу,
Все думки лукаві та маю вдачу строгу,
Нехай ручка й аркуш, завжди ліки для душі,
І цвіркуна пісня, ллється в новому вірші.
Де, я знайду вихід! Дорога рівна й стежина,
Близько біля дому, де збиреться родина,
Де щебет пташини, в лісах, в саду, в суцвітті,
Щоб дихалось вільно й жилося краще в світі.
01.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020
Небо синее, летят журавли,
Три угольником, в дальние края,
Что несут с собой, ведь мечту они,
Берегут в сердцах, знаю не таят.
Ах вы журавли, птицы добрые,
Красота земли, всегда гордые,
Не прощаюсь я, ведь вернётесь вы,
Время пролетит, Родине верны.
Той сторонушке, там где родились,
Где ручей звучал, воды напились,
Где румян рассвет, облака белы,
Там где мать, отец, не будет беды.
Ах вы журавли, птицы добрые,
Красота земли, всегда гордые,
Не прощаюсь я, ведь вернётесь вы,
Время пролетит, Родине верны.
Небо синее, летят журавли,
Слышен взмах крыла, даже вдали,
Ни к чему печаль, возвратитесь вы,
Лишь бы не было на земле войны,
Ах вы журавли птицы добрые,
Символ мудрости, всегда гордые,
Не прощаюсь я, возвратитесь вы,
Ведь нельзя прожить без земной любви.
23.08 2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886902
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.08.2020
За що й за кого стоїш воїн?
За рідну неньку Україну,
Живим, чи згинеш у двобої?
Ти не покинеш цю країну.
Тут народився і навчався,
Зустрічав ранки і вечори,
Інколи й плакав, посміхався,
В колі родинному знав щастя.
Ти ж пам`ятаєш неньки очі,
Ясний світанок в них і ласка,
І колискову серед ночі,
Той ніжний погляд, була й казка.
Вела у мандри, до веселки,
До поля, в луки, в ліс й до Дніпра,
Де є чаклунки і русалки,
Була здається вчорашня гра.
Тьмяний світанок, приліг смуток,
Чекати бою? Ніхто не знає,
Всі хвилювання зібрать в жмуток,
Хай краще пташка заспіває.
Тих хто загинув, не повернуть,
Героям слава!Не забудем!
Свій шлях цінуймо! То ж не звернуть,
Честі не втратиш, дружні будем!
За що й за кого стоїш воїн?
За рідну неньку Україну!
За Незалежність! За свободу!
За свою мову солов'їну,
За мир і щастя для народу!
****
Шановні друзі!
Щиро вітаю всіх з Днем Незалежності!
Щастя, миру і достатку! Поваги і любові!
Наснаги, тепла і добра Вам!
24.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2020
Коли спів пташиний лунає на волі,
Чи то в полі, в лісі, голосний доволі,
Тоді й жага жити, не скаржиться долі,
Мене заворожить співом й хліба в полі.
Як сумний полине, частенькі октави,
Наче серце крає… грозові заграви,
Душа заніміє від болю й страждання,
Не залічить рани й ранкове світання.
На душі полегша , як дощик, краплини,
Нині ти загубиш… неждані сльозини,
Мов уже крайнеба майорить надія,
Веселкова нині, моя й птахів мрія.
Та й ранковий вітер, візьме в руки скрипку,
Весело заграє й душу одиноку,
Від болі позбудить і поведе в казку,
То долі дарунок, маю божу ласку.
Коли спів пташиний, в неба синь злітає,
Тоді й квітка в полі з сонцем розмовляє,
І хочеться жити, сміятись, співати,
Життя та свободу навік прославляти.
23.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2020
Птахи притихли… на порозі осінь,
Їх доленосна чекає дорога,
Ні, не забудуть, приманливу просинь,
Де рідний край. На серці тривога.
В блакитнім небі упевнений змах крил,
Білі лелеки, зберуться у групи,
Туди де сонце, милує небосхил,
В степах широких злетяться докупи.
І гучні крики -Кру- кру, подадуть знак,
Шикуйтесь друзі! Вже пора настала,
Прощай край милий, будем бачить у снах,
У височінь,зграя лелек злітала.
Слова молитви, для них, як оберіг,
Хай на шляху… теплом зігрівають всіх,
Діждусь й весною, буду стрічати їх,
А поки ж любі- щасливої дороги!
21.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2020
Кожне життя - як особиста скриня,
Цінності всі…..Здається господиня,
Чи в ній господар,часом і не знаєш,
Що мабуть долі, завжди довіряєш.
А в скрині тій дитинство босоноге,
Чи й тепла пічка,бо життя убоге,
Пісня матусі ллється колискова,
Добра і ніжна, як рідненька мова.
Щоб не посмів забудь батьківський поріг,
Хоч і нехай, буде багато доріг,
Запам`ятай,це в житті найцінніше,
Вертай назад, знай,вдома завше ліпше.
Тебе підтримають і батько й мати,
Де чужий світ, так важко виживати,
Бо по житті є смужка біла й чорна,
Скрутні часи, наче попадеш в жорна.
Згадка про мальви - квітли коло хати,
Добре подумай, нащо десь блукати,
Візьми рушник, що ненька вишивала,
То все вночі, як ростила й плекала.
Як оберіг, на щастя, самостійність,
Та знай же ти, цінуй і май сміливість,
Іди вперед! Прислухайся до серця,
Тож повернись, ти до свого озерця!
Буває й так, що ти жив у достатку,
Ситий завжди, носив модну краватку,
То є фундамент, з батьківського роду,
Від спекулянтів замав нагороду.
У тій родині тій, є хліб – сіль на столі,
Та чи навчивсь ти дякувати долі?
І чи спромігся народ поважати?
Який у шахті,в полі, не смів красти.
Круте авто, гидишся сусідів,
Сите життя… ти відразу розгледів,
Тоді і їхать… думаєш не варто?
Купи - продай... і тут живеш пухнасто.
Кожне життя, як особиста скриня,
У наших душах, таїться гординя,
Хоч на одній землі попідростали
На жаль, чомусь, ми такі різні стали.
Жорстокий світ…. та чи навчились любити,
Чи рідну землю здатні захистити?
Не загубить честь і совість людини,
І не продать, дідів, батьків зернини?
Не дай зробити із краю руїну!
Збережемо́, матінку Україну!
20.07. 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2020
Уж третий день подряд, моросит осенний дождь… За окном первого этажа пятиэтажного дома, слегка склонился молодой клён. Он почти голый, но несколько красных и желтоватых листьев, еще принимают на себя мелкие капли дождя. Продолжают сопротивляться порывам холодного ветра. Оконное стекло в мелких каплях дождя, но это лишь на мгновение. Они быстро соединялись, увеличивались и стекали по стеклу.
Валя смотрела на них, они, как бы, старались догнать её мысли. Одна за другой, вмиг освежали память, а некоторые, словно подали знак задержаться, вспомнить о прожитом.
В небольшой квартире тихо. Мебель семидесятых годов прошлого века, хранила в себе её тайну жизни. На столе, у стеклянной конференции на ножке, стояло фото. Фото любимого человека, который в своё время изменил её жизнь.
-Лёня, - она прошептала тихим голосом. И взмахом руки вытерла щёки, от уже застывших слёз. Неожиданной волной, на неё нахлынули воспоминания.
По коридору института суета, поток людей, то в одну, то в другую сторону. Она стояла у большого окна. Смотрела на дома, что за окном и на своё отражение. Вдруг, ей внимание привлёк высокий парень, он в это время подошёл к окну. Его взгляд скользнул по её лицу, ей показалось, что он улыбнулся. Красивые черные волосы и цвет васильковых глаз на какое-то мгновение заворожили её. О, да он же в нашей аудитории был, значит будем вместе учиться. Но увы, он кажется помоложе…
Валя, девчонка небольшого роста с голубыми глазами красивой формы. Белая кожа и россыпь слегка заметных веснушек на курносом носу, привлекали внимание. Волнистые волосы пшеничного цвета спадали на плечи – они восхищали многих. Она с небольшого городка Свердловской области. Её мечта выучиться и работать на железной дороге. Хотя и закончила школу с отличием, но мать не сразу отпустила её из домашнего гнёздышка. Они уж несколько лет жили вдвоём, отец ушёл к другой. Ей было больно перенести разлуку с ним, но она себе дала слово, что и без него добьётся в жизни успеха. Настырность, уверенность в себе, в своих способностях, дали в жизни зелёный огонёк, вперед и только вперед.
Однажды в институтской библиотеке, она всё- таки познакомилась с ним. В библиотекарши спросила книгу » Проектирование и строительство железных дорог». Она, кивнув рукой, сказала, что последнюю книгу взял тот парень. Он, склонившись над книгой, сидел за столом в самом углу читального зала. Подойдя к нему, не успела и слова сказать, он поднял голову, улыбаясь спросил,
-Что тоже за этой книгой?
Немного стесняясь, в ответ кивнула головой. Он, указав на стул, сразу представился,
- Меня зовут Леонид, садись рядом.
После нескольких разговоров с ним, она сделала выводы, это имя ему подходило. Он высоко ценил моральные принципы, дипломатичен, гибок в общении. Такой парень не позволит себя обманывать -ложь сразу чует. Довольно умный, обходительный, в тоже время заметила, что большое внимание обращает на интеллектуальные способности.
При подготовке курсовых работ, их взгляды в чём –то совпадали. Но это были сугубо рабочие моменты. Тайно наблюдала за ним, но пригласить на чай не хватило смелости. Если бы жили в одном общежитии, другое дело, было бы попроще. Но узнав, что он моложе на четыре годы, её надежды продолжить дружбу рухнули. С лёгким волнение рассуждала, да и даже после окончания института смогут ли где то встретится. Ведь он из Красноярского края и кто знает как сложится жизнь дальше?
Время - оно как река, не стоит на месте. Мысли о нём, не покидали её светлую головушку. Лёгкость общения притягивало друг другу. Но это были дружеские отношения студенческих дней. Мысли о разлуке часто ей не давали спать. Но время шло и уж последний вечер в шумном зале волновал каждого. Вручение дипломов, тёплые слова преподавателям и последние обсуждения, кто и куда получил направление на работу. Леонид, улыбаясь, сообщил, что едет в Украину, но куда конкретно не сказал. Ведь сам был шокирован, что будет так далеко от родителей. Правда дома еще был брат, это немного успокаивало его. Валя же должна была явиться в Киев, в Управление Юго- западной железной дороги, для дальнейшего распределения.
Она приехав домой, сообщила маме, что направление получила в Киев. Та,от волнений расплакалась, обнимала и прижимала к себе,
-А как же я, дочь? Ты меня одну оставишь?
Но вопрос долго не обсуждался, ведь им только месяц дали, чтобы по направлению, обязательно все были устроены.
Большой, красивый город приветливо встретил Валентину. Она осталась в Киеве, в Управлении Юго-Западной железной дороги. В одном из технических отделов, занималась схемами по строительству новых железнодорожных веток, с автоматическими стрелками. Вскоре познакомилась с парнем с их отдела и у них закрутился роман. Долго времени не тянули. Ведь ей, как молодому специалисту дали квартиру. К небольшой вечеринке, по поводу росписи, на постоянное жительство к себе забрала маму. Через год она родила дочурку Людмилу. Казалось, фортуна улыбнулась ей, но не всё было гладко. Спустя шесть лет они разошлись с мужем. Она вынуждена была уйти с техотдела, не смогла простить мужу измену, каждая встреча с ним, вызывала отвращение. Перевелась в плановый отдел движения поездов, совмещала работу с навыками диспетчерской службы.
Жизнь Леонида сложилась настолько неожиданной, непривычной для него. По приезду на большую узловую станцию его направили работать электромехаником по обслуживанию автоматических стрелок по распределению вагонов. Жизнь в небольшом общежитии, не предвещала ничего хорошего. Но спустя два года, он был направлен в Киев в школу по обмену опытом. Где вносил свои предложения по работе СЦБ. Его заметили в службе связи железной дороги и он был назначен зам. начальником. Здесь в небольшом городке он и встретил свою любовь. Светлана красива и стройна. Распустив тёмные, с каштановым оттенком волосы, напоминала красивый, пышный цветок пиона. Они познакомились в бухгалтерии, она вела дела по технической документации. Ему предоставили служебную квартиру и он не стал откладывать женитьбу. Жили в согласии. Радовались семейной жизни и очередным успехам на работе. Через год у них родился сын Виктор. Они были безмерно счастливы. Несмотря на то, что он много времени проводил на работе, она всегда была ему поддержкой. Он любовался её красотой и иной раз не смог сдержаться, желал её любить. Он очарован её карими глазами, желал испить сладость её губ, познав поглубже тайны естества.
Время летело, через семь лет, после рождения Виктора, родился сын, его назвали Серёжей.
У Вали семейная жизнь не складывалась. Казалось и характер имела не сложный. Но ей не удавалось встретить такого мужчину, чтобы покорил её сердце. Чтобы почувствовала к нему, то что чувствовала к Леониду. Уже прошло столько лет, она уж и смирилась с тем, что ей не нужен мужчина. Смотрела на дочь и радовалась, вот уж заканчивает техникум. А там гляди и замуж захочет, ведь встречается с Павлом. Хотя он немного и старше, но видно надёжный парень. Еще и в цирке работает акробатом, а Людмила в школе занималась акробатикой. В перспективе думала попасть в цирк, работать вместе с ним.
Прошло время… Однажды Леонид, у двери большого зала увидел Валю. Они встретились на торжественном собрании посвященное Дню железнодорожника. Взгляд глаза в глаза, в душе радость, на лицах улыбки. Он слегка обнял её за плечи,
-Я так рад тебя видеть. Валюша, сколько лет… сколько лет … А ты почти не изменилась. И тут же, наклонившись, на ухо прошептал ,
-Ты так похорошела! Я едва тебя узнал.
Она пыталась смотреть в сторону, на ресницах мерцали слёзы радости. Какое счастье его увидеть вновь. Затрепетало сердце, от неожиданности приятных слов, к лицу хлынула кровь. Покраснев, нежно взяла за локоть, отвела в сторону,
- На нас смотрят. .. Лёня, ты так возмужал. Ну давай рассказывай, как жизнь, где ты сейчас, кем работаешь?
Вдруг заиграла музыка и он шепнул ей,
-Я, после собрания, буду ждать у входа. Давай не будем оставаться на концерт.
В кафе играла спокойная музыка с элементами джаза и блюза. Она кратко рассказала о своей жизни, о работе. О дочери, которой вчера парень сделал предложение выйти замуж. Не задумываясь сказала,
- Вот видишь, я наверное уж старая стала, а ты говоришь похорошела. Дочь замуж выдам, а там и внуки пойдут. Время летит и за ним не угнаться. Ну теперь поделись, расскажи о себе.
Он также был красив, да повезло кому – то , проницательно смотрела на него. Услышав её просьбу, его всегда сияющим живым блеском, глаза потускнели. Он вдруг поник. Это придало лицу серьёзный и задумчивый вид. В руке теребил салфетку, слегка наклонив голову, не спеша заговорил,
- Знаешь, я не знаю что меня ждёт. Я так был счастлив…. встретил любимую женщину, она мне родила двух сыновей. И на работе всё отлично, сейчас тружусь на узловой станции, занимаю должность зам. ШЧ по СЦБ. Мои мечты сбылись, ведь ты же знаешь, я любил разрабатывать рациональные предложения в этом направлении.
Она смотрела на него, внимательно слушала, в какой раз хотела увидеть его глаза. Но он не подымая головы, слегка волнуясь, говорил всё тише и тише. Она уж наклонилась к столу и взяла его за руку,
- Лёня, если очень больно, может не надо вспоминать.
Он, слегка встрепенулся, сжал её руку,
- Знаешь, у моей Светланы онкология. Вот уж почти год мы боремся с этим. Но увы, результата нет. А у нас мальчики, одному тринадцать, а другому шесть лет. Как они без неё, не представляю. Уж о себе ничего не говорю. Но им же в этом возрасте так нужна мать, им надо дать дорогу в жизнь, надо выучить.
Она обе его руки взяла в свои. Он словно не заметил, снова опустил голову, продолжил рассказывать. Около двух часов они беседовали в кафе. Поджимало время, ему надо было идти на поезд. Она с нежностью смотрела не него, тихо сказала,
- Лёня. А ты знаешь, ведь я сейчас диспетчером работаю. Ты не стесняйся, позванивай. Может нужна помощь. Я готова тебе помогать, конечно чем смогу. Может быть деньги нужны?
Подняв голову, не отрываясь, смотрел в её глаза,
-Нет- нет. Деньги есть. Спасибо.
Они расстались на остановке метро. Ей было больно за его неудачу. Это надо же такое горе. Как жаль ведь еще так молода, а дети? Тяжело ему будет с ними.
В этот вечер, придя домой, никак не могла успокоиться. Всё время ходила по комнате, словно измеряла расстояние от угла к углу. Мать не могла не заметить, что дочь чем –то встревожена. Валя вышла на балкон, хотела мысленно затеряться в городском шуме машин, к ней подошла мама,
-Дочь, чем встревожена, поделись.
Дверь на балкон не была закрыта. От лёгкого ветерка, время от времени покачивалась нарядная белая тюль. В это время Люда, с пакетом семечек в руке, вышла со своей комнаты. Увидев, что мать и бабушка на балконе, в серванте взяла тарелку и закинув ногу на ногу, присела в кресло. Она словно растягивала удовольствие, руками обирала каждое зернышко и не спеша, отправляла его в рот. Совсем случайно стала свидетелем этого разговора.
Валя облокотившись смотрела в никуда,
- Думаю не стоит, зачем тебя нагружать своими проблемами.
Мать нежно обняла за плечи,
-Ты не смотри, что я уж старой стала, поделись как в детстве. Ведь знаешь, поделишься, снимешь груз с души, авось да полегчает.
Около получаса, Люда боялась пошевелиться, боялась глубоко дышать, ловила каждое слово матери. Уж понимала, что разговор подходил к концу, мысленно удивилась. Ну, это надо же, столько лет молчала, держала в тайне свои чувства. Удивительно, даже бабушка об этом ничего не знает. Надо будет посмотреть на фото, кажется, там вся группа есть. И кто это тот, такой красивый, как она описывает бабушке? Вдруг опять услышала голос бабушки,
-Да, неизвестно сколько времени она протянет. К сожаление тяжёлая болезнь, она всем приносит много страданий и горе.
Голос матери едва слышен, казалось, что она плачет,
-Не знаю как его поддержать.
-Да Валюша, ему очень тяжело будет. Но здесь я тебе не советчик,- мать заговорила громче,- Да и ты не слушай ничьих советов, действуй по зову сердца. Прислушайся к нему, прислушайся к своей душе. Спешить – то некуда, ещё есть время. Кто знает, а может быть у него есть кто-то на примете.
Уверенный, но тихий голос Валентины,
-Ну что ты такое говоришь. Он чист, настолько я его знаю, он не терпел, ни кривляний, ни подлости, ни обмана. Любит, что б ни соринки, ни единой фальши. Такие люди в жизни, редко встречаются.
Люда услышала шорох и мгновенно скрылась в своей комнате. Она долго не могла уснуть. Но взглянув на фото Павла, улыбнулась. Ну и пускай едет к нему. Пусть в конце концов устроит свою жизнь, конечно если захочет. А мы уж с бабушкой, как-то сладим.
Прошло пол года, Леонид приезжал в Киев по делам и навестил её на работе. Был очень рад, что попал в её смену. Где- то бы отойти поговорить, но увы, работа есть работа. Несколько слов и при расставании лишь задумчивые взгляды.
На улице ранняя весна… Пахнет талым снегом, лёгкий ветерок подбадривал, нёс запах свежести. В этот день, Валя, как всегда, на работу пришла рано. Начальник службы проводил селекторное совещание. Услышав о соболезновании Леониду, она неожиданно для себя ойкнула и присела на стул. Это надо же. От неприятной неожиданности, всё тело покрылось гусиной кожей.
От Управления дороги, несколько человек ехало на похорон. Валя не могла не поехать. Одна мысль, сейчас его надо поддержать. Родные далеко, вряд ли кто в это время приедет с Красноярска?
Леонид ошеломлен случившимся. Хотя и знал, что это случится, как бы старался быть подготовленным к этому, но ему это не удалось. В его глазах таилась боль. Увидев его, ей показалось, что за это время, что не виделись, он очень постарел. Где подевалась его стройность? Опущены плечи, густые чёрные волосы с проблесками седины свисали на лоб. По обеим щекам, одна за другой катились крупные слёзы, он не в состоянии был их сдержать. Сжимая кулаки, не шелохнувшись, стоял у изголовья гроба. Возле него стояли родственники мужа Светланы и мальчик, она поняла, это был старший сын Леонида. Младшего сына на похоронах не было. Колонна людей шла пешком до самого кладбища. Последний путь, путь боли и печали. Путь с которого не возвращаются, но оставляет о себе воспоминания.
После поминок, когда все благодарили за обед и прощались с ним, он только теперь заметил её. Не смог сдержаться, затряслись плечи, положив голову ей на плечо, тихо заплакал. В недоумении некто спросил,
Это, кто –то из родных?
-Нет - нет, - чьи то слова в ответ,- Они вместе учились, это с Киева.
Время очень долго тянулось. Каждое утро младший сын спрашивал о маме. С болью в душе, уж сколько раз говорил сыну, что она уже никогда не вернётся. Леонид спал в сутки по три часа, разрывался на части; домашние хлопоты, работа, детсад. Иногда и ночью приходилось быть на работе. Хорошо, что старший сын всё понимал и вёл себя хорошо, поддерживал его. Но как –то вечером, спросил,
-Что так и буде жить втроём. Мне надо вечером на волейбол, а ты с работы приходишь поздно. Мне надоедает Серёжу таскать за собой. Да и ведь ему скоро идти в первый класс.
- Погоди сын, скоро лето, я вас обеих завезу в Красноярск,- задумываясь, ответил он.
- Ну, да ладно, тебе решать. Но учти, я после окончания школы, насовсем перееду в Красноярск. Там есть техникум, думаю бабушка с дедушкой только рады будут.
Леонид удивился, но ничего не ответил на слова сына. Довольно тяжело расставаться с детьми. Ему было даже страшно подумать, что он один останется в квартире. Но другого выхода просто не было. И после окончание учебного года он отвез детей к родителям.
Лето было в самом разгаре. Он с головой окунулся в работу. Приходил домой на какие –то четыре часа, не больше. Да и что его держало в пустой квартире? Воспоминание о любимой жене забирало сон, иногда чувствовал боль в области грудной клетки. Успокаивал себя, это нервы, это всё нервы. Тишина в комнате давила , раздражала. Но каждое воскресенье, как всегда с цветами, он ходил на кладбище. По дороге оттуда, заходил на дачу. Хотя в этом году он ничего не успел посадить, но всё же клубника и смородина уродили. Каждую минуту вспоминал жену. Перетёр ягоды с сахаром, как это она делала, поставил в холодильник. Последние дни, только проснувшись, посматривал на настенный календарь, планировал поездку к родителям.
Прошло немного времени. Леонид ехал с пересадкой по Киеву, хотел увидеться с Валей. Она была очень рада, что позвонил за день до приезда. Готовилась к встрече, словно шла на свидание. Даже купила красивое голубое платье. Оно подчёркивало её фигуру и очень подходило к цвету глаз. С волнением, отправилась в парикмахерскую, хорошо бы, чтобы большой очереди не было.
С улыбкой на лице посмотрела в зеркало, любовалась причёской. Ну вот, мысли догоняли её, уж теперь можно идти на свидание. И взглянув на часы, поторопилась на железнодорожный вокзал.
Она, увидев его издалека, по неволе улыбнулась. В одной руке держал три белых розы, в другой дипломат. Увидев её, ей показалось он растерялся, но тут же поспешил навстречу,
-Я очень благодарен, что ты пришла.
И как мальчишка, немного покраснев, вручил ей цветы,
-Это тебе. Мой поезд через два часа, давай зайдем в кафе.
Поблагодарив, она слегка покраснела. Внезапно на неё нахлынуло странное ощущение, услышала учащенное сердцебиение. Да, она разволновалась, он разбудил в ней женщину. Но пыталась скрыть своё волнение и взмахнув рукой в сторону, громко сказала,
-Давай перейдём на ту сторону, в метрах ста от сюда, есть кафе.
Он поддержал разговор,
-Да, заметно, что уж вторая половина августа. Людей много, шум, гам, разговоры. Почти все, впопыхах, тащат чемоданы и куда-то торопятся.
В кафе было очень людно и шумно, поэтому они не сидели долго. Ведь пообщаться практически не было возможности. Выпив по чашечке кофе, отправились побродить у вокзала. Он очень эмоционально рассказывал о успехах на работе. Внимательно слушая его, она иногда поворачивалась к нему, посматривала на лицо. Да, а кажется на висках не было седины, что горе делает с людьми. И как быстро летит время. Он строил планы забрать детей, рассказывал о старшем сыне, что тот после школы хочет уехать жить к его родителям. Вдруг остановился и взял её за руку. Его взгляд утонул в глубине её глаз. Тепло и нежность проникли к сердцу. Ах, столько лет она ждала этого взгляда. Они на несколько секунд словно замерли. Внезапно вздрогнули от звука резкого торможения машины. Он растерянно заговорил,
-Валя, ты кажется собиралась в отпуск. Хочу тебя пригласить в гости. Скоро первое сентября, Серёжа пойдёт в первый класс. Может ты мне поможешь его собрать?
Она улыбнулась. Да, а ведь она ждала этого момента, давно была к нему готова. В душе переживала, услышит ли когда то эти слова? Да, уж не те годы, чтобы не понимать друг друга с полуслова. Он улыбнулся, мгновенно повеселел, одной рукой обнял её за плечи и слегка наклонившись,,
-Я по улыбке понял….Ты не против? Или я не прав?
За три дня до школы, рано утром , Леонид привёз её к себе домой. Дети еще спали. Он только переступил порог, обнял её и нежно поцеловал. Отчаянно забилось сердце, волнение переполнло её. Она тихо прошептала,
-Лёня, нам не по двадцать лет. Хотя время летит, но не торопи события. Я пока не готова к таким отношениям.
Пока она в шкаф складывала свои вещи, Леонид готовил завтрак. Несмотря на его уговоры, что всё будет хорошо, она все же очень волновалась. Тот первый поцелуй, словно стрела пронзила тело. Да столько лет она не чувствовала мужчину. Но не сейчас, не время, твердила себе. Что скажут люди? Начнутся разговоры, ведь после похорон прошло только пол года. Как бы он не хотел, но я пока надолго здесь не останусь. Ведь он так любил жену. С его стороны это непорядочно, как-то надо протянуть время.
Уж несколько минут Леонид находился в детской комнате. У неё даже и в мыслях не было, чтобы подслушать, что там происходит. Понимала, за дверью серьёзный разговор. Она на кухне не спеша разрезала батон поперёк и порционно намазала его маслом. Ей доходили звуки уже с ванной комнаты. За несколько минут Леонид взял её за руку,
- Пойдём.
Да, она очень волновалась. Дети встретили её приветливо, но с опаской. И начались домашние хлопоты. Поход в магазины, совместные покупки, слегка снимали напряжённость у детей. Виктор называл её по имени отчеству, а Серёжа был более нежен, больше улыбался. Его глазки с любопытством бегали по её лицу. Когда, она это замечала, он просто улыбался и уходил в детскую комнату.
Сколько радости надо ребёнку? Ведь каждый знает из нас. Когда такой большой праздник в школе. Когда ребёнок переступит порог к знаниям и почувствует, что у него есть поддержка, ему это намного легче принять. Ведь с одной стороны это стресс для ребёнка. Пойти в неведомое, познакомиться с другими детьми и вместо мамы рядом учительница.
Пробыв целый месяц с детьми, Валя со спокойной душой уехала в Киев. Дети приняли её и это дало надежду, что они скоро будут вместе. Все вместе ходили на кладбище, возможно это и дало такой результат. Серёжа обращался к ней на «вы», узнав, что она уедет даже заплакал.
Леонид готовил документы, чтобы с Нового года она работала у них диспетчером, но все документы были готовы только в марте месяце.
Они не спешили оформить брак, ведь не дети. Но она приняла его как мужчину. Всё же ласка, уговоры, нежные слова и трепет души позволили окунуться в страсть любви. Им обоим казалось, что они совсем еще молоды. Она пылала алым цветком и он любовался ею. Вдыхал её аромат нежных объятий –лепестков. Он чувствовал, что был любим, в душе пылал огонь любви. Даже слегка старался страсть унять, ведь так давно не хмелел от искушения. И как вином наслаждался её поцелуями, которые сводили с ума.
Солнце всходило и заходило… так проходили дни. Она часто приезжала на выходные дни, дети радовались, ведь в доме всегда нужна женщина. И постирать, и убраться, иногда помочь сделать уроки. Особенно дети любили, когда она готовила торт. Вообще Серёжа обожал любую домашнюю выпечку, но особенно с масляным кремом. Леонид много времени проводил на работе, но она понимала, что нужна ему, нужна детям.
Перед Новым годом заболел Серёжа и ей пришлось взять внеочередной отпуск. Доброе сердце не могло остаться равнодушным к мальчику. Температура подымалась до тридцати девяти градусов, казалось он временами бредил. Едва открывал глаза и просил пить. Иль невзначай, иль по зову сердца, стал называть её мамой.
Прошло время… Валя переехала на постоянное место жительства, вышла на работу. Конечно, работать в одной организации с мужем не просто, ей казалось ответственность вдвойне ложилась на её хрупкие плечи. Работа диспетчера, это в первую очередь ответственность за безопасность движение поездов, за жизни людей. Новый коллектив, где больше женщин, с интересом посматривал в её сторону. Ведь не каждая решиться пойти на двое детей. Но в то же время все понимали, занимать такую должность и одному воспитывать детей нелегко. Её терпение, уравновешенность и мудрость много значила в воспитании детей. Леонид был счастлив. Он видел как она всем сердцем пыталась всегда уделить внимание и ему, и детям. Две семьи породнились. Они ездили в Киев к её маме и к дочери. Семейная жизнь Люды сложилась хорошо. Они со временем купили квартиру и вскоре родилась внучка.
Вале было приятно, что у Леонида не было разделения детей. Он сам предложил на каждого в банке открыть счёт. И они ежемесячно вкладывали туда деньги. Дети об этом даже не знали.
А время летело… После окончания школы, Леонид отвез Виктора к родителям . Парень был смышлёным, грамотным, он в этом же году поступил в техникум.
Прошло три года… Выходные, будни, жизнь продолжалась. Валя чувствовала себя хозяйкой, хранительницей семейного очага. Серёжа подрастал и радовал её любознательностью. Он внешностью очень похож на Леонида. Знания мальчику давались не сложно. Все таки есть фундамент. Она иногда была в восторге от его умения самому разобраться в физике, электронике. Да, а ведь и удивляться ни к чему, наверняка гены в жизни очень много значат.
После техникума, Виктор отслужил в армии, а вскоре приглашал на свадьбу. Конечно, задумываясь, рассуждала Валя, надо поехать. Уж сколько раз они собирались поехать вместе, но всё как - то не получалось. И они, взяв отпуск, втроём поехали в гости. Их встретили очень тепло. Особенно свекровь, всё обнимала и благодарила за внуков. Она понимала, что такое воспитывать детей.
И свадьба удалась и еще две недели гостили. А погулять и отдохнуть было где. Красноярский край славился лесами. Они собирали грибы, ягоды и даже орехи.
Дни текли чередой, менялись времена года. Время шло… За эти годы из жизни ушла её мама. В дочери всё было хорошо. За это время, уж подрос внук. И тоже мечтал выступать в цирке. Как хорошо, что была мама, успокаивала себя, как бы я смогла помочь дочери в воспитании внуков. И у Виктора, на родине Леонида, было уже двое сыновей. Они ездили туда через каждые три года.
Вале до пенсии оставалось немного меньше года. Она смотрела на Серёжу, ну вот и он уже заканчивает школу. Уравновешенный, симпатичный парень, наверное тоже не одной девчонке вскружит голову. Но последнее время она увидела напряжённость в отношениях с Леонидом. Словно между ними пробежала чёрная кошка. В душе оправдывала мужа, это всё связано с работой. Ведь недавно он пошёл на повышение. Последнее время и даже в выходные дни, уж совсем мало времени проводил дома. Она же работала в смене, чаще ездила на дачу, здесь ей помощником был Серёжа. Она заметила в нём какую - то непонятную скованность, но решила, что это возрастное, не стоит над этим ломать голову.
Утро…. яркие лучи солнца проникли в спальню. Валя проснулась и бросив взгляд на Леонида улыбнулась. У нас всё будет хорошо, ведь пришла весна, а она всегда приносит радость и мудрость. И слегка рукой коснулась мужа,
- Вставай дорогой. Время собираться на работу.
Набросив на себя халат, отправилась в прихожую, включила утюг.
Она гладила для мужа рубашку, в это время, из ванны вышел Сергей, поздоровался и как бы мимоходом сказал,
-Ну мам, ты его так разбаловала. Вы с отцом меня научили вещи гладить, а ему самому что слабо? Тебе и так работы хватает.
Леонид уже позавтракав, вышел с кухни, он услышал слова сына, грубо ответил,
-Не тебе меня учить….
От сына долго не пришлось ждать ответа,
-Слышь пап, я не собираюсь тебя учить. Но думаю тебе стоит прислушаться к некоторым моим советам и не только в этом.
Сказав это, он сразу отправился в свою комнату. Когда в семье такие моменты случаются, уж лучше уйти. Валя всегда так поступала. Слегка покраснев ушла на кухню. Но тут же вернулась, в руках держала кожаную папку,
-Леня, вот ты забыл.
Она протянула ему папку и слегка задержав его руку спросила,
-У нас с тобой всё в порядке? Его взгляд забегал по её лицу, немного растеряно ответил,
- Тебя что –то не устраивает? Мне кажется ты просто устала. А если ты о нём, не обращай внимания. Я с ним поговорю, о чём это он. И уж у двери сказал громче,
-Да спасибо за завтрак… И за рубашку тоже.
Дверь захлопнулась… Словно оборвалась струна на музыкальном инструменте. Её стало себя жаль. А ведь раньше, когда уходил, всегда улыбался и часто, даже при сыне, позволял себе поцеловать её в щеку.
Сергей слышал их разговор, ухмыльнулся, во даёт. А всю жизнь учил меня быть честным. Он в себе держал тайну о отце, ему было больно за мать. Два дня назад, он с ребятами гулял по городу. Уже было поздно, домой идти не хотелось. Валя была в ночную смену, а отец как всегда приходил ближе к ночи. Идя по аллее, у подъезда пятиэтажного дома привлёк внимание женский смех. У входа подъезда свет падал на белокурую женщину и рядом с ней стоял его отец. Он приостановился, вытаращил глаза, а время то какое… во даёт! И он сразу попрощался с ребятами, но не пошёл домой. А стал из-за угла следить за отцом. Казалось, что здесь такого, но его здорово насторожило это. При одной мысли стало неприятно, неужели у него другая женщина? Да нет, какая –то чушь лезет в голову. Подожду его здесь, пойдём вместе домой. Но вдруг, он увидел как отец приблизился к ней, она засмеялась и резко зашла в подъезд. Отец кинулся за ней. Серёжа ничего не думая, как мышь проник за ними. Он обрадовался, что здесь был полумрак, свет горел где –то по выше. На втором этаже звук замка привлёк его внимание. Сделав несколько шагов вверх, он увидел как она забросила руки на плечи отца и припала к его губам. Дверь медленно закрылась, щелкнул замок.
Сергей был готов рвать и метать. Как он посмел? Он что превратился в бабника? Боже мой, иметь такую заботливую жену и творить чёрт знает что. В подъезде, прокараулил до полуночи, так и не дождался отца. Придя домой, принял холодный душ и выпил молоко с мёдом. От размышлений стали волосы дыбом. Нет, я мать не дам в обиду. Он еле уснул, казалось, всю ночь слышал тот заразительный смех.
Ранним утром собирался в школу, но настроения совсем не было. Все мысли о отце, интересно давно он с ней ? И ночевать не пришёл. Он только сейчас обратил внимание, ведь он часто не ночевал дома, когда мать работала в ночную смену. Недавно говорил, что ездил в Киев. Да, наверное иногда надо больше внимания уделять родителям. Сделав такие выводы, он отправился в школу. Едва отсидел два урока, волновался. Наверное мать дома, может он у себя? И он всё- таки решил зайти к нему на работу. Поймал себя на мысли, хорошо, что от школы идти минуты три, не больше.
Секретарши на месте не было и он, слегка склоняясь, тихо приоткрыл дверь, отец читал какие то бумаги. Кроме него в кабинете больше никого не было.. Сжав кулаки, это как поддержка для себя, зашёл в кабинет и резко закрыл дверь. Только теперь Леонид услышал, что кто-то зашёл. Он удивился его появление,
- Что на что- то деньги нужны?
Серёжа, отодвинув стул от длинного стола,
- Можно я присяду? Хочу с тобой поговорить.
- А дома этого сделать нельзя?- выглядывая из – очков спросил его.
- Ты мне скажи, у тебя эта женщина как давно?
- Ты о чём сын? Та белокурая, с которой ты вчера хохотал у подъезда.
- Что за чушь, это мы просто вместе шли з работы. Она пошла домой, а я вернулся на работу, на маневровой горке было повреждение, мне пришлось туда поехать. Кстати, эта женщина председатель нашего месткома уже три года, если ты этого не знаешь. И нам приходится иногда решать некоторые вопросы.
- Так решать как вчера. Я не маленький мальчик, отец. Я вырос, а ты просто не заметил. Ты вечно на работе, а мы с мамой и на даче, и на кладбище ездим без тебя, она как пчела пашет. Наверное скажешь низко с моей стороны, что я следил и всё видел, на что способна эта женщина. Думай как хочешь, но я мать в обиду не дам . Поэтому я пришел на работу к тебе, хорошо, что в приёмной никого нету. Я боюсь, не хочу чтобы она об этом узнала. Так что прекращай это безумство. Иначе, я тебе на выпускном вечере видеть не желаю!
-Прекрати!- вдруг громко, остановил его..
Сын уходя, -Запомни, я мать в обиду не дам.
Да, он пережил всё это, поэтому стал малость задумчивым. Поэтому утром, так разговаривал с отцом. В выходной день Валя занималась генеральной уборкой. Не заметила как прошло время. Серёжа пришел со школы, поев, закрылся в своей комнате. Да у сына тяжёлое время, ведь экзамены на носу. Леонид пришёл домой около десяти часов вечера, она не дождалась его, уснула. Серёжа, увидев отца в прихожей, тихо вышел к нему,
- Я прошу тебя, пока она ничего не замечает, прекращай этот бред, Отец, мне за тебя стыдно!
И резко развернулся, ушёл в свою комнату, сразу выключил свет.
После выходного Валя на работе готовила отчет о повреждениях за квартал, чертила график дежурств на следующий месяц. Это была пятница, перед выходными днями всегда меньше людей в дистанции.
Она в обеденный перерыв, закрыв дверь в диспетчерскую, зашла в подсобку набрать в чайник воды. По лестнице услышала чьи -то шаги, плотно прикрыла за собой дверь. Набрав воды , вдруг услышала женский голос,
- Да, уж сколько лет, как он привёз её с Киева. Она добрая душа, говорят, ради детей за него пошла. И такая, всегда в хорошем настроении, приветливая, добрая ко всем, грамотная. А он неблагодарный, на старости лет сходит с ума. Крутит роман с этой. Вон только вышла с бухгалтерии, не пошла а поплыла к нему в кабинет. А секретарши то сейчас там нету.
Другой голос грубее, словно шёпотом,
- Да я её знаю, это Оксана, у неё двое сыновей, давно оба женаты. У неё уж трое мужей было, никак не остановится. Ей - сорок пять лет, а она всё корчит из себя молодушку. Её как женщину жалко. А он при такой должности, фу… Да ни стыда ни совести. Если хотя бы не вместе работали, а здесь же всё как на ладони.
- Говорят, пару дней назад, Серёжа с его кабинета вышел, красный как рак. В это время кто-то в приёмной был. Говорят, в кабинете громко разговаривали, ссорились. Только когда дверь открылась, уходил, услышали слова,- «Я мать в обиду не отдам!». После разговора никого не принимал. Помню жену его, красавица была, а как он её любил… как любил, прям лелеял.
Валентине казалось она замерла, слушала разговор и не верила. Разве может быть, чтобы Леонид ей изменял, да ещё в такие годы. Пыталась эту мысль отогнать, нет- нет, всё сплетни. Желание выбежать с подсобки, словно птицей с клетки, не хватало воздуха. Боясь, взялась за дверную ручку, но слова остановили её.
- Да, все таки Серёжа молодец. Такую женщину ценить надо. Видать всё же она хорошо воспитывала его детей. Ну да ладно, побежала, мне ещё в доставку идти. Пока.
Частое сердцебиение не давало ей сделать вдох. Последние слова шокировали. Ручьём потекли слёзы. Хотела на пол поставить чайник, но не рассчитала, почти уронила его. Умывшись холодной водой, все же нашла силы успокоиться. Резко открыла дверь. Но в коридоре, уже никого не было.
Она, выпив лекарство от давления, взяла в руки график дежурств, стала считать часы. В голове гудело, едва удавалось сосредоточиться.
Рабочий день подходил к концу, звонки, записи о работе отвлекли от всех мыслей. Посмотрев на часы, она решила занести ему месячный график работ на подпись. Перед тем как пойти, посмотрела в зеркало. Ну что же… надо держаться. И слегка припудрив нос, и поправив седые волосы направилась в кабинет. В приёмной никого не было. А может он ушёл, резко открыла дверь. Он сидел за столом, от неожиданности вытаращил глаза. В полуметре от него на столе сидела Оксана. Увидев её, сощурив глаза, ехидно улыбнулась и соскочила со стола. Отошла к окну, словно там что-то увидела .
Валя уверенно направилась к нему,
-Извините, я без стука, думала здесь нет никого.
И положив график на стол, сразу вышла.
Сердце стучало бешеными молотками, в голове словно что- то щелкало, она поняла, это давление. Зайдя в диспетчерскую, снова выпила таблетку. Успокаивала себя, надо держаться.- А ну Валюша, возьми себя в руки, ведь ты же сильная. И словно кто-то шептал на ухо, подумай о Сергее, ведь ты ему нужна, хотя бы в институт поступил. А уж потом. Она знала, в любом случае, если что- то не так пойдёт, у неё в Киеве есть квартира. Там друзья, которые всегда поддержат, помогут.
Открыв дверь ключом, она поняла, что дома никого нет. На кухне всё валилось с рук. Желание от боли завыть волчицей. На глазах выступали слёзы, но она успокаивала себя. Нет- нет, я сильная, уж лучше как мышь забиться в угол и никого не слышать, не видеть. Уж сколько раз воспоминания тревожили душу. Тогда была ему нужна, попросил помочь поднять на ноги сыновей. Ну вот и дождалась благодарности…
Где -то ближе к одиннадцати часам ночи, в квартиру тихо вошёл сын. Он видел, что в спальне горел светильник, понял, что дома отца нет. Несколько движений на кухне и ушёл в свою комнату.
Ей почему –то вспомнилась » Сказка о золотой рыбке», старуха у разбитого корыта. И тут же успокоила себя. Да разве мне так много надо было, нет – нет. Звук щелчка замка прервал мысли. Ну вот, пришёл, пусть уж лучше думает, что я сплю.
Дни в напряжении. Замечала взгляды сотрудников в её сторону, но она держалась. Не в её характере ссориться, что – то выяснять, доказывать.
Весна всегда приносит хорошее настроение. Тёплый ветерок, словно ласкал, подбадривал её. А яркое солнце дарило тепло и надежду. Всё будет хорошо, она успокаивала себя, ведь в жизни так бывает. Надо время… и только время расставит всё на свои места. Весенние хлопоты, подготовка к выпускному, поездки на дачу, в семье снизили градус напряжения.
Настежь открытое окно… Солнечные лучи пробивались сквозь шторы – на улице хорошая погода. Она способствовала хорошему настроению. Ведь сегодня вручение аттестатов, выпускной бал. Леонид с сыном, улыбаясь, завязывали друг другу галстуки. Ну вот, она смотрела со стороны, кажется отношения наладились. Её успокоило то, что он не очень надолго задерживался на работе, в выходные дни, чаще был дома. Стал как и раньше, внимательно относиться к ней.
Но ведь она не знала того, что три недели назад, сын имел очень серьёзный разговор с отцом. Это случилось в выходной день. Валя была на дежурстве. Сергей, случайно по телефону, услышал разговор. Слова отца поразили его,- «Хорошо моя кошечка, я скоро буду.» Почувствовал, как гнев воспалил разум. Ярость удушливыми волнами накатила на него. Не уж - то пойдёт? Мать на работе... Ну, погоди…. Ведь я тебя предупреждал…
Леонид, словно мальчишка торопился, подходил к её дому. Сергей, сжав кулаки, шёл следом. Странно, хотя бы раз оглянулся по сторонам. Не уж-то в них такая любовь? Или помрачение ума на старости лет?
У подъезда, он пробыл около полу часа. Нервно курил, хотя очень редко себе это позволял. Но молодая кровь кипела в жилах. Взволнован, слегка растерян, но всё же поднялся на этаж , нажал кнопку звонка. Нервно смотрел на часы, пять минут показались вечностью.
В конце - концов дверь открылась. Оксана стояла перед ним с распущенными волосами ниже плеч, в шикарном розовом пеньюаре. Увидев его презрительный взгляд, побледнела, только и смогла выдавить слова,
-Ты успокойся, успокойся….
Он резко вдохнул, слегка дрожащей рукой, отвёл её в сторону, стремительно направился в другую комнату. Казалось, от брани и криков содрогались стены. Краткий миг тишины. Леонид от волнения, от стыда вскочил, весь красный как рак. Он сразу поспешил, открыл входную дверь квартиры. За ним вышел, от гнева, побледневший сын, мгновенно прикрыл за ним дверь. Лёгкий румянец покрыл красивое лицо парня. Он взорвался вулканом, наговорил много гадостей в её сторону и у выхода, глядя в глаза сказал,
-Где совесть твоя? Я тебя предупредил! Коль не прекратите это, он навсегда потеряет сына. И тебе совет дам, поищи себе помоложе.
По дороге домой Сергей переживал, неужели не поймёт? Да, пусть я жёстко говорил с ним, но ведь это так подло с его стороны. Такую жену, какую имеет, надо ценить, лелеять. А тем более на старости лет. Ведь для меня она мать, мать с большой буквы. Я счастлив, что она есть в моей жизни. Пусть только посмеет снова переступить её порог!
Прошло время… Серёжа после первого курса института женился. Первое время молодые жили с родителями невесты. Спустя два года с помощью родителей купили двухкомнатную квартиру. Со временем родилась дочь Руслана, очень похожа на Серёжу. Леонид уж был на пенсии, радовался жизни, радовался внучке, но много уделять внимания не мог. Его здоровье пошатнулось. Валя и дни, и ночи возле него, как возле маленького ребёнка. Мучило высокое давление, беспокоило сердце. Он несколько раз лежал в больнице, но лечение результата не давало.
Как –то ночью Серёжу разбудил звонок телефона. Увидев, кто звонит, он всё понял. В дом пришла беда и здесь уж ничего не поделаешь. Он сразу позвонил и на всякий случай дал телеграмму. Но в Красноярске на три дня объявили штормовое предупреждение. Да, начиналась осень, а это время дождей.
После похорон прошло семь дней. Только сейчас Виктор добрался в Киев. Уж оттуда приехал электричкой. В квартире хозяйничала Людмила. Она, с семьёй, приехала ещё вчера вечером. Они с Валей планировали завтра в кафе провести поминальный день на девять дней после смерти.
На второй день после поминок, все съездили на кладбище. По возвращению , Валя попросила зайти в квартиру. Когда все дружно расселись за столом, она со своей спальни вынесла папку. Слегка дрожали руки, обронив слезу, открыла её,
- Вот дети, всем поровну. Это мы вам с отцом приготовили. Уж сколько смогли, не обессудьте.
Она на стол выкладывала пачки денег. От неожиданности наступила тишина. Слегка опустив голову к стулу, хотела присесть, пошатнулась, к ней сразу кинулся Серёжа,
- Мама не волнуйся. Присядь. Может лекарство дать?
Он торопясь, принёс стакан с водой и барсетку, в которой она всегда хранила свои лекарства. Люда накапав сердечные капли, положила руку на плечо,
- Мама, а может всё же поедешь с нами?
- Да нет же, я тебе сказала, не уговаривай, всё будет хорошо.
Она перед этим имела разговор с дочерью. Сказала, что она ещё здесь нужна сыну. Руслана пойдёт в первый класс, уж может быть тогда вернётся в Киев, в свою квартиру.
Да, она и правда устала… не те уж годы, не те…. Никогда не думала, что он уйдёт первым. Болело сердце и душа, но её что – то зовет в Киев. Уж на вокзале, провожая дочь, тихо прошептала,
- Я давненько не была на кладбище у мамы. Но уж нету здоровья ездить туда - сюда. Ты сходи на могилку, положи цветы от меня.
Отправился поезд. Она с сыном возвращалась домой.
И вот, прошло почти три года после смерти мужа. Она вчера с Сергеем ездила на кладбище. Поправив цветы на могиле, роняла к земле слёзы. Благодарила Бога, что он был в её жизни. Благодарила за любовь, за счастливые дни и ночи, за все радости и печали, что пережили вместе.
В квартире настежь открытое окно. Резкий сигнал машины прервал её воспоминания. Она в который раз посмотрела на фото мужа,
-Ну вот Лёня, я уезжаю. Я выполнила свой долг, долг женщины, долг матери, сколько могла помогла сыну. Ты меня уж прости, ведь я не знаю смогу ли еще приехать к тебе на могилку.
В квартиру вошёл Сергей с дочуркой. Нежный, тёплый взгляд сына скользнул по её лицу. Внучка расставив ручки подбежала к ней, обнимала и ласкалась. В полупустой квартире раздался звонкий, серебристый голосок,
-Бабушка, а мы на такси приехали. На таком... жёлтом.
-Ну вот и хорошо, -ответила, поцеловав её в лоб.
Склонив голову, внучка сразу возразила,
- И вовсе ничего хорошего в этом нет, ведь ты уезжаешь. А я буду за тобой очень - очень скучать.
- Пошли уж, время ехать, нас поезд ждать не будет… Быстрее,- заботливо поторопил Сергей.
И взяв чемоданы, обратился к дочери,
-Ты бабушку не расстраивай, ведь мы будем к ней в гости приезжать. Время скоро пролетит, даже не заметишь. Ведь у неё, через месяц день рождения и мы обязательно поедем к ней.
Июнь 2020 г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886153
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.08.2020
Пусть говорят… вот так походка!
Но для меня… знаю находка,
Пусть говорят очень строптива,
Но ты скромна, чуть - чуть ревнива.
И всё судачат... не пара мы,
Нет не послушаю, не томи,
Я так уверен под светом звёзд,
Я подарю чудный букет роз.
Будешь моя ангел - хранитель,
Славной хозяйкою в обитель,
Войдёшь навек! Я обещаю,
Ценить, любить! Ты любишь, знаю.
Пусть говорят … к чему печали,
Луна и солнце - повенчали,
У нас любовь - в этом весь секрет,
Пускай ворчат, нам к ним дела нет!
14.08.2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885884
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.08.2020
Ти постукай у двері ще раз,
Прошу соколе, не цурайся,
Мені квітів, не треба й прикрас,
На покращення сподівайся.
Не примхлива, немовби осінь,
У душі сплеск весни надії,
Хоч на скронях вже й давно просинь,
Я плекаю лиш світлі мрії.
Те кохання, як струмок життя,
Що з тобою, вдвох пережите,
Нам вдалось відчути почуття,
Бог здоров`я придасть по вінця.
Ми у полі, ще зберем жито,
Ти у двері, стукай лишній раз,
І до мене ніжно всміхнися,
Не згадаймо минулих образ,
Жар кохання, іще не погас!
Не розлучать біди і біль нас!
Перший промінь уже виграє,
Віджене хмари і печалі,
День новий, знов сили придає,
Злитість трав у срібній вуалі,
Лиш хай Бог, нам допомагає,
Та й ми будем - так жити далі,
І яскравій зірці, як завжди,
Ти мені, даруй ніжний погляд,
Життя втішить як той смак води,
Я твоя, опора назавжди,
Тож здолаєм, вдвох негаразди.
12.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2020
По підвіконню хлюпоче дощ. Великі прозорі краплі потрапляють на скло, подібні тихому тупотінню. По небу хмари метушились, за мить летять, немов коні вороні. Під тиском вітру, клубилися, кружляють колом, вже мають вигляд виру. Раптовий блиск блискавиці, немов скував, ті хмари, темнокрилі, навкруги все освічує. Здаля різкий барабанний удар, наче хтось різко забив кола в землю й за мить луною, ніби з розгону, віддалився вдалину. Хмари між собою штовхаються , частий, тихіший, барабанний бій розноситься над землею.
Думки й думки… їх не зміг позбутися Євген. Вкотре рукою торкається чорного, густого кучерявого чуба. Чи й це на радість, чи й на біду ця прикмета. Олександра його приголомшила, з`явилася, як ця громовиця, що за вікном відбувається.
Два роки розлуки, лише через три дні після зникнення, отримав СМС - » Я в Польщі. Все буде добре. » А потім, ні дзвінків, ні СМС. Дзвонив на її телефон, але голос оператора весь час повторював одне й те саме - » Цей номер не є дійсним ». Згодом, через три місяці, знову СМС - « Уклала договір на два роки. До мене не додзвонитися. Все буде добре. Цілую ».
Так легко сказала. Та нащо ж у найми поїхала? А, як же я ? І чому не попередила? Мабуть була впевнена, що я буду проти поїздки. Сто «але» та вже там, на жаль, нічим не здатен завадити.
Напередодні повернення, нічого й не снилось. Різкий дзвінок в двері спантеличив його, хто б міг бути в таку пору? Пройшло лише пару хвилин, як він присів за стіл, домальовував, вже майже готовий проект нового житлового дев’ятиповерхового будинку. Архітектура, це одне, що він вміє добре робити. Мрія дитинства - будувати комфортні будинки, їх цілі комплекси. Кажуть везіння гарна штука, фортуна посміхнулася. Після навчання в інституті, працює замом головного архітектора міста.
Після раптового зникнення Олександри, його тільки це підтримує.
Влітку, випадкове знайомство в магазині Книгарня, продовжилося дружбою, а згодом переросло в кохання. Вже більше трьох років жили разом, здавалося й вирішили одружитися. Хоча й кажуть , з милим рай і в курені, але в неї не було бажання мешкати в двокімнатній квартирі. Мріяла, щоб на околиці міста він за власним проектом побудував просторий будинок. Їй у спадок, давно дідусь залишив тридцять соток приватної землі. Вона й сама за професією дизайнер. Вміє гарно малювати, підбирати кольори фасадів і дахів будинків, їх гармонійне поєднання з розміщенням дерев, клумб, парків, дитячих майданчиків, тощо.
Десь за пів години до грози, Олександра зайшла в квартиру, в її голосі відчувалась втома,
- Привіт! Пробач, поговоримо потім. Я така виснажена.
Біля дверей залишила валізу. Швидким рухом, із сумки дістала дві пачки доларів й картку банкомату, поклала на журнальний столик. Посміхнулася кутиком пофарбованих уст,
- Ось, я все ж таки це зробила. Це додаток до наших збережень. Тепер у нас є гроші, то ж ми мою мрію втілимо в життя. Не ображайся, що так раптово зникла, ти б мене не відпустив. Я пішла в ванну.
Ось так просто, примруживши стомлені волошкові очі, чмокнула у щоку й зникла за дверима. Її погляд, каштанове волосся розсипане по тендітних плечах, пробудило в нього чоловіка. Нагадали про чарівні, безсонні ночі, наскільки вони для них були спокусливими, приємними.
Пару хвилин, як вона у ванній кімнаті. Вода тече, хлюпоче, напливають думки. Така ж тендітна, як і була, здається за ці два роки і не змінилась. Може зайти до неї? Та ні. Хоча й жвава та видно, що стомлена. Але в той же час підступають інші думки. Яка впевненість?! Невже її не бентежили думки, чи я тут сам? Чи то така довіра? І скільки часу мовчала, а чому? Сто запитань, чи й буде відповідь. А може на цей час коханця мала. Але в той же час в душі протиріччя, вже себе заспокоює. Ні-ні, ми ж знаємо один одного та й вона ж так присягалася в коханні. На мить закрив очі й тут же їх відкрив, прислухається до свого дихання, здається зняв напругу. І все ж, довіра в житті багато значить. Приїхала і це тільки на краще. Я ж стільки днів і ночей чекав дзвінка, чекав і вірив, що повернеться, не покохає іншого. Та й знаючи її гидливість до інших чоловіків, до випадкових знайомств, що нав’язуються всупереч бажанням, напевно ще й це розвіює сумнів.
Вона, розслаблена після купеля, бажала одного, впасти в своє рідне ліжко, відіспатися. Як миша, крадучись проникла в спальню. Все ж помітив, ледь посміхнувся. Хай відпочине, я ж все розумію, ми ж не діти. Як важко вгамувати бажання, щоб поруч бути з нею. Нашвидкуруч склав всі речі, потирає руки. Довгі хвилини в чеканні, швидше б промайнув час. Мила моя, люба моя квітко ясноока, якби ж ти знала, як я за тобою сумував.
Та де тут довго всидиш, минуло не більше десяти хвилин, тихою ходою зайшов до спальні. За вікном минулася гроза, поміж хмар визирає ясноокий повний місяць. Він освічує її білизну, синій атлас переливається. Вона спить на спині. Глибоке декольте, ледь приспущені плечики пеньюара, подовжують красиву шию, виділяють прекрасну область ключиць. Напівоголені пухкенькі груди й млосно-молоде тіло, так вабить доторкнутися.
Чи й можна бути біля неї байдужим? Все ж не посмів порушити сон. Вона ж, як та квітка волошка, певно бачить ясний сон, адже вже вдома. Біля вікна присів на стілець, милується нею. Тільки від уяви огортає чарівність, як він торкнеться її жаданого, ніжного, п’янкого тіла.
Помітно, на чолі виступив піт. Так важко втриматися. Якби вже відволіктися, зняти напругу. Це відчуття, як вогонь, що гріє серце та все ж спалахує, здається, аж закипає в жилах кров, бентежить душу.
Терпіння, трохи терпіння, повернувся до вікна. Мала хмарина ледь приховує місяць, накрапає дощ, падає донизу, на кущі червоних троянд. Раніше був до них байдужий та наче ненароком , зірвався зі стільця. Ой, що ж це я та в мене вдома конем грай, ні випити, ні закусити.
Швидкою ходою, він повертався з нічного магазину. В руках букет червоних троянд, пакети з продуктами, пляшкою вина Бісер. Холоне тіло, якби тільки не порушити її сон. Крадькома, босоніж на пальцях, ледь торкаючись підлоги пробрався до ліжка. Затамувавши подих, вже лише в білизні приліг біля неї. Ні, він не наважується доторкнутися до її тіла, порив одвічний, стримує в собі. Ясноокий місяць, немов ревнивець, знову її освітив. Під місячним сяйвом, вона ніби фея з казки.
Йому не вдається від неї відвести очі. Раптово, вона немовби відчуває його поряд, обличчя залилось ніжно-рожевим рум’янцем, чарівно посміхнулась. Напевно бачить сонцесяйний сон.
Від її посмішки так тепло на душі. Тихо приліг поряд, склавши дві долоні, підсунув під щоку. Нехай я на тебе надивлюся. Спи моя Богиня! Спи кохана! Моя половинко, рідненька душа, ти натхнення мого життя. Нам до щастя один крок, я твій покірний слуга, дочекаюсь ранку.
Липень 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2020
Я любуюсь … вранішньою красою,
Шепіт вітру у шовковистих травах,
У обіймах… із срібною росою,
Іскрить промінь, так ніжно у забавах.
Золота парасолька лягла, до ніг,
Щедре сонечко, всім роздає тепло,
Впертий місяць у небі, то наче ріг,
Вже давно його добренько припекло.
Літня казка… все у маках маках червоних,
У ромашках рясних, думки літають,
Цвіт троянд, злет у спогадах раптових,
Це про тебе любий, вінок сплітають.
19.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2020
Ой летять, летять хмаринки,
Славні, різні балеринки,
І я небо б підкорила,
Якби ж мала чудо – крила.
Ой летять, так поспішають,
З вітерцем весь час гуляют,
Малі сірі і біленькі,
Ой, насправді всі гарненькі.
Ніжне сонечко миленьке,
І на вид, ніби м`ягеньке,
Я під ним позолотилась,
І промінням теплим вмилась.
Ой, летять, летять хмаринки,
Дуже схожі на пір`їнки,
Я всміхаюсь красі й літу,
Повтішаймось диво- світу!
Липень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Я піду до житнього поля,
Пригадаю, як ми гуляли,
Між ромашок сховалась доля,
В небі зорі, ніжно сіяли.
Та навіщось… розлучилися,
Не змогли зберегти, ми любов,
Коси сріблом притрусилися,
Туди йду, я спішу знов і знов.
І думки, про тебе коханий,
Поблукаю, під світлим сяйвом.
Щем під серцем, біль невгомонний
Не судилось нам бути разом.
Вірш зі скрині
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020
Скупчились хмари, про щось шепотіли,
Спочатку тихо , згодом голосніше,
Та й чомусь квіти під вікном тремтіли,
Не зник мій смуток й нікому не ліпше.
Чому коротка, твоя стежка мамо?
Тепер ніколи, ти не поллєш квіти,
Чом пішла рано? Нам дуже погано,
Поглянь рідненька, це ж ми твої діти.
Ти так хотіла, щоби пішов вчитись,
Я це зробив, то ж провчився один рік,
Та це ж так мало, хто буде тішитись?
Вірила в Бога…. він чомусь не вберіг.
Пекуче сонце, спалило барвінок,
Отруйні жала, у серце впивались,
Від сліз на личко, лягає відтінок,
Чорної смерті. А ми ж сподівались.
Ти чуєш мамо, гримить, плачуть хмари
Хлюпоче дощик по твоїй стежині
Пізні краплини, для життя не чари,
Не посміхнешся, ти своїй дитині.
Й доньку з онуком, вже не приголубиш,
Стіл не накриєш, не даси поради,
І мого чуба, ранком не погладиш,
Люба матусю, де знайти розради?
Ридало небо, руйнувало стежку,
Слізьми вмивались понурі квіточки,
А у куточку, павук в`є мережку,
Скрив негатив… у тоненькі ниточки.
07.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020
Йшла по стежині, вітром розвіюються коси. У ногах холод, в травах морозні роси. Лиш кілька кроків, вниз до річки спустилась. Тут, зовсім близько, чомусь вербичка похилилась. В очах із сумом, задивилася на воду. А чи погана? Тож маю гарну вроду! Чом не помітить, в зіницях блиск кохання, увесь вік, була б для нього зірка рання. Я би освітила, пестила щоночі… якби ж заглянув, тільки в ясні очі. Та все чомусь обійдеш стороною, а я ж борюсь у душі з журбою.
Спокійна річка наче відчула ті страждання, ледь рябить, плеском вод передала вітання. Переливалась із сріблом, з відтінком зеленим. Тихий шепіт, голосом проникливим, тужливим,
- Не переймайся він того не вартий! І не ховай мила, себе за грати. Не там ти нині долю шукаєш, хоч боляче, знаю кохаєш. Послухай, люба…. йди до старого дуба. Не край серце й душу, за те, що побачиш, її очистиш, як врешті поплачеш.
Вона ж відразу, неначе проснулась… плескіт води, їй квітка, біла лілія посміхнулась. Над нею бджілка тихенько дзижчала, на якусь мить здалося, печаль відлітала. Вітер приносив звук здаля, немов струни у скрипки обривались. Та то ж старезний дуб так заскрипів, музично підзивав, мов підійти велів.
Попід ногами білі ромашки, ледь - ледь схилились, чому ж такі, чи з нею зажурились? Чи усі знають те, чого вона не знала? Хода швидка, від відчаю страждала. Із трепетом в душі, зривала пелюсточки. Та нехай там що, тож ще сплету віночки, куди вода ця понесе там і кохання, вона права, треба часу, може притихнуть страждання?
Могутній, крислатий дуб, гілля донизу, а біля нього гора гілок і хмизу. І звідти сміх вразливий, голосний. Та, що ж це, Боже?! Перед очима спалах, вогняний. Це блискавиця відвела її погляд, зайнялась полум`ям шовковиця поряд. Миттєвий страх, змусив відступити, в руках ромашки прийшлося розтрусити. Позаду чула гучні, веселі голоси і знову сміх. Вже й озирнулась, о ненько рідна, ти ж навчала, що це гріх! Він із другою спостерігав за вогнем, що спалював шовковицю ущент. Яка жорстокість! Чи серця він немає… адже шкода, деревце палає. Гірка сльозина дісталась уст, холодила… невже не бачила, кого кохала і любила?! Вже й вщух вітрисько, спопелив жар травицю навкруги. Вона зашпорталась та все ще бігла, дихає на повні груди.
Усміхалось сонце, пестив обличчя вітерець, як вибігла до поля. А смуток, геть відлітав, згорів, розсіявсь, так вирішила доля! Пройти той шлях їй було важко, так боліло. Та повернути все назад сердечко не хотіло. І відчуття сховатися від усіх. В душі стримувала різкий, колючий сміх. А чи то дикий крик, зрадженої вовчиці? Тікала до своєї вербички, сховати смуток у водиці.
П`янілий погляд, від всіх переживань, питає свою річка сприйняла, забрала в себе, в стрімкий потік понесла. І різко закрутила в вирі й сховала все, лише поверху хвилі…. підносили темні краплини й навік сховали у глибини.
Знесилена упала на стежині. Ой, ненько - ненько, як боляче ж нині. Здалося лиш на мить закрила очі. Та вже почула спів соловейка серед ночі. По небу зоряно, місяця не видно. Згадалось все, на душі огидно. В клубок скрутилась, куди йти така темінь, образа душить, неначе важкий кремінь. Сльозам нестерпно, дала волю. Ой, що ж ти робиш? Питала свою долю.
Тепло проміння, торкалося обличчя, нині проснулась, в душі протиріччя. А я, чи вірно поступила? І його нащо відпустила? Може треба було боротися за кохання? Впала сльоза, важко та розвіялось таке бажання. І вгамувавши бурхливі почуття, йшла по стежині, з надією знайти щастя.
Вітрець грайливий, копошиться у волоссі. Ласкавить сонце, траву в покосі. По них росинки ясні, жовтоокі. Й не скошені червоні маки невисокі. Їх не скосили, радістю очі засвітились. Така вже їм доля, лише похилились. Та чи ж я не сильна, зраду пережити? Ні - ні, з криниці буду святу воду пити. І доля зглянеться, нехай Бог благословить! Вірю, зустріну коханого, буду щасливо жить.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020
Зацвіли ромашки, пригорну до себе,
Все погляд до поля, а думки про тебе,
Пелюстки біленькі, торкнусь ніжні – ніжні,
Ой краса ж довкола, лани білосніжні.
Золотисті плямки, сонечка маленькі,
Пригадаю милий, ми любі й рідненькі,
Як стрічали ранки, удвох босоногі,
Зайчатам втішались- бігли довгоногі.
Та хто ж тоді думав, підеш на війноньку,
Що й мене залишиш, свою голубоньку,
Відцвітають маки, волошки синіють,
Птахи на узліссі, про діточок мріють.
Броджу шосте літо, на тебе чекаю,
Плекаю надію, в серці колисаю,
Повернешся вірю, ромашка ясніла,
То ознака долі, душеньку зігріла.
Обійму ромашки, пригорну до себе,
Розгулявся вітер, знов думки про тебе,
Пелюстки біленькі, торкнусь ніжні – ніжні,
Ой краса ж довкола, лани білосніжні.
Пташеня по травах, ще вчиться літати,
Знаю, тобі важко, мене захищати,
Помолюся Богу, подякую долі,
Ранком йду зустріти тебе й щастя в полі.
06.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020
( поету в КП- В. Назаруку)
Коли біда зненацька приходить у дім,
Одна печаль вразливо запанує в нім,
На жаль, він прожив, зовсім небагато літ,
Пішов раптово та для всіх залишив слід..
Дружив із Музою, мав любов у душі,
Писав яскраві й досить сердечні вірші,
Та чомусь доля дозволила забрати,
Це лише Бог, наш єдиний має знати.
Землиця пухом, а родині співчуття,
Для нас усіх, надто завелика втрата,
Життя прожив, наш справжній сокіл, красень- птах,
Хай спочиває, із Богом у небесах.
03.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020
На море буря бушевала,
И крики чаек доносились,
Её я встретил - не узнала,
Так чудны глазки! Часто снились.
Она смотрела, на брызги волн,
На лице строгость, беспокойство,
И вдруг всё вспомнил, как ночной шторм,
Душа пылает, одно расстройство.
К кому пришла же ? Задал вопрос,
Изнемогая, уж сам себе,
И захватил бы…. я штук сто роз,
Всю жизнь улыбку, хранил в душе.
Прошли года, ты словно рядом,
Вдвоем делили парту в школе,
Слегка скользнув, обычным взглядом,
Нет не узнала. Недоволен.
,
Но не посмею, словно море,
Тревожить сердце, ведь так люблю,
Под тихой гладью, спрячу вскоре,
Свою горячность.... я утоплю.
Стих из сундука
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881522
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.07.2020
Чуєш любий, пригорни сьогодні,
Мо» мене витягнеш, з порожнечі?
Чом з тобою, ці ночі холодні,
Обійми, ще міцніше за плечі.
Може згаснув, а порив кохання?
Як химерний дощ, січе надворі,
Одне знаю, лиш твоє бажання,
Най навіють, всі пристрасті зорі.
Ніч казкова перли розсипає,
В серцях наших запалює вогонь,
Обійми міцніш! Душа співає,
Я розтану поміж теплих долонь.
2000р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2020
Синіє небо… Чудеса…. Пливуть сіренькі паруса . А куди й самі не знають, вони ж літо зустрічають. Купчаться, летять сміливо, вітерець, гойдав грайливо. Тепленький дощик крап-крап-крап, дуже злякався, тікав цап. Я ж дивився в піднебесся, репетую, -Ти ж не сердься! Виросте славна травичка, в бурячка висока гичка. Для мене ж, в гаю суничка й хай дощик, всім омиє личка! Тож спекотно, от тварина, ну і справді, як дитина….
Під вербичкою, ліг цапок, дятел по стовбурі ,-- Цок-цок –цок. Й надто гучно,- Цік-цік-цік, він злякався, додому втік. Вдогін кричу, нащо тікать, хто ж буде літо зустрічать?
Летять хмаринки, от краса! Легенько вітер колеса…. Між них сонечко гойдалось, ніжно й мило посміхалось… В лузі літечко купалось…
05.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020
Я благаю дощик, ой скажи чому,
Ти шепочеш часто, за моїм вікном,
Навкруги навіщо принесеш пітьму,
У душі – вгомонись, потайки кричу.
Як чаклунки хмари, навіюють сум,
Очей карих погляд, мов п`янкий туман,
А про тебе спогад, аж по тілу струм,
Шаленіє серце, в голові дурман.
Прошу дощ, уймися, не тривож душі,
У очах таємних, послання,-« Не жди»,
Де й взялися сльози, знов дощик по склі,
Певно знає, що ми вже давно чужі.
20.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020
І я колись, була зовсім малою,
Як босонога,втішалась собою,
Вуста липкі, від цукру- рафінаду,
Неньки слова- То замість мармеладу.
Та смакота, неначе нагорода,
Осет, бур`ян , я рвала по городах,
Мов змій кусав, худі ручки й ніжки
Вже й залюбки, поспішала до річки,
Щоб вгамувати зуд по всьому тілі,
Й нестримний біль, вбирали срібні хвилі.
Я у ярку, випасала гусенят,
Такі миленькі, торкались рученят,
Зерна чекали, з долонь годувала,
Було й пісні, веселенькі співала.
Вже прислухались…за мить ґелґотіння,
Яке ж це добре, боже сотворіння,
Неначе тямили, про що ті пісні,
Дружба міцна - тепло й радісно мені.
Було в садку, тато грав на гармошці,
А я скакала й плескала в долонці,
А гусенятам, літо рай, як усім,
Ми мов втопали, в промінні золотім….
Я теж колись, була зовсім малою.
19.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020
Ліс і долина… здаля деінде видніються пагорби. Село розкидане, старе-старезне. Хати, одна від одної далеко, якась під соломою, якась під листками ржавого заліза. А деякі покриті толем, всі потопають серед густо насаджених дерев. Все має темні, холодні кольори. Вологе літо й осінь не барилися, майже щодня кропили землю невеликими дощами. Восени частіше зливи, омивають все довкола, по стежках, під водою губляться руді трави. Земля вже не спроможна увібрати в себе кількість води. А по дорозі, що йшла в інше село, рядном багнюка, без гумових чобіт не пройдеш. Що вже говорити за якийсь транспорт, щоб проїхати, з початку осені, ніхто й носа не показує.
Похмуре небо не обіцяє гарної погоди. Майже під самим лісом, можна сказати, на відшибі, стара хата, скривлений дах під толем. Перекошені вікна вросли в землю, фарба від сонця вигоріла, не зрозуміти коли й фарбувалися. А неподалік, під столітнім дубом дерев`яний сарай. Двері з щілинами, абияк збиті, зверху ряднина, довгі нитки торкаються землі.
Баба Орина, одягнена в стару фуфайку, копошиться в сараї, вкотре з фартуха висипає дрова. Веселі очі старенької вказують на хороший настрій. На обличчі, то з’являється усмішка, то вкотре зникає. Поправляючи на голові білу хустку, часто про щось бубонить. Та згодом наче розмовляє сама із собою, тихо радіє й журиться,
- От добре, гарно виграла закваска, значить буде самогон. Скоро Жовтневі свята, може хто зайде купити. О хо-хо, хо-хо, де ж ті гроші взяти на ліки. Та ще одна біда, ніхто з родини не навідується. Племінників вже років три не було, що вже за інших говорити. А нині пізня осінь, хто сюди заїде, щоб щось привезти, може якраз із села покупець прийде.
Вона зазирає в банку із самогоном, придивляється,
- От трясця, така чиста, що не бачу, чи повна банка чи ні.
І вмочила пальця, облизавши його, прицмокує,
- Міцненька, без запаху, дякувати Богу. Мабуть літру візьму та й досить.
Раптово на обійсті чує шарудіння. Чи це вітер здійнявся, чи хтось прийшов? Злякано присіла біля дверей, підкрадаючись, через щілину дивилася на обійстя, затамувавши подих, тихо-тихо шепоче,
- Тю хто б це міг бути? О! Чиясь постать…
За мить, щоби було зручніше, стала на коліна, хвилюючись придивляється. Незнайомий, патлатий чоловік, ледь згорбившись, роздивляється навкруги. На ньому гумові чорні чоботи й штани в багнюці. Його темне волосся, прилягає на широкий комір старого, коричневого кожуха. На голові чорна в’язана шапка, прикриває очі.
Копошаться думки, от халепа, якби ж роки молодші, то можливо краще би бачила. З боку й не розгледіти хто це. Тю, здається, ще й невелику бороду має, чи то непоголений, біс його знає.
Добре схилившись, він пішов за хату. Не знати, що там робив, але де видно було бабці, бачила, як заглядає у вікна. Озирнувся й наче підкрадаючись, тихо відчинив вхідні двері хати й зник з очей.
Стара поправила хустинку, перехрестилася, тішиться, що біля неї всі банки із самогоном. А то напевно би забрав та й пішов. А в хаті, там дуля з маком, грошей немає, що візьме? Хіба пряників, що тиме, дні короткі. Хай Бог милує, не додумається ж залишатися сусід приніс тиждень назад. Нічого-нічого, потираючи руки, трохи хвилююсь, чекає що ж буде далі. Гадає, що довго в хаті не сидітиме, не збирається тут ночувати.
Її коліна геть затерпли, довелося стати. І скільки його бісова душа там буде сидіти, собі питання задала. Шкода Барсика немає, то хоча би налякав. Де він бідненький, вже минуло три дні, як пропав. П’ятнадцять років відслужив, шкода. Часто кліпає очима, знову думка підкралася, може хто спеціально його забрав і отруїв. От стара дурепа, навіщо з ланцюга зняла.
Тихий скрип вхідних дверей. Чоловік вийшов з хати, повернувся до хвіртки, потягнувся, щось бурчав про себе, став під хатою.
Дивина, вид і одяг вказує на безхатька. Та здається не дуже старий, жвавий, шкода боком стоїть, як же обличчя побачити? Від думок і душевного збентеження, бабця, аж впріла. Та за кілька секунд, він повернувся в хату.
Орина, зі злості, набрала в рота самогону, трохи потримала, ковтнула, а потім пошепки,
- Ось так може краще, не так буду хвилюватися. Он, як у молоді роки, щоб сміливішою бути, допомагало. Нехай цей стрес зніму, щось придумаю.
Минуло з пів години, в бабці урвався терпець, вона крадучись, навпочіпки вилізає із сараю. Присідає біля вікна, подивитися, що ж він там робить? Від здивування, аж у очах мерехтить, він сидить за столом, в руці тримає пряник, підносить до рота.
От, біс тобі в ребро, мої пряники, ледве втрималася, щоб не закричати. От, нехай би розвернувся чи що, хай би врешті його пику побачила. І чого це чудовисько до мене прилізло?
Повернулася в сарай, вирішила йти напролом, що буде, то буде. В руках товста мотузка, колись нею бичка водила та мала совкова лопата з довгою ручкою, якою завжди з печі вигортає залишки дров та попелу. Відчувши в руці, що лопата таки не легенька, посміхнулася. А ось, я тебе провчу, бісову душу, як по чужих хатах лазити.
Душа холоне, підкралася до дверей хати, відчинила їх, тихо, мов та миша. Вже позаду нього, причаївшись стоїть біля стіни. Вирячивши очі, слідкує, а він, так і сидить на стільці за столом, тільки позу змінив. Нічого не жує, ніби задумався, обіпершись, рукою підтримує голову. За мить, старенька різко розмахнулася й вдарила його по голові, крикнула,
- Ось тобі!
Та не вдалося дуже вдарити, не ті сили в неї, лопата вискочила. Але чоловік напевно хотів піднятися на ноги. З голови падає шапка, він обома руками схопився за голову і разом із стільцем кубарем полетів на підлогу, впав ниць.
Стара швидко скумекала, звалилася йому на спину, мабуть таки трохи подіяв удар, бо він мовчав. Тремтячими руками, стільки стало сили, стягує мотузку, вдалося зв’язати руки. Він ледь ворушиться, намагається, щось сказати, вона йому іще й ноги зв’язала. Чоловік в сторону повертає голову, волосся сповзло на обличчя. Тільки й встигла побачити,
- Так-так, а борода, як у молодого цапка, чекай - чекай, я на тебе управу знайду.
Руки в сторони, ніби весь світ хоче захопити, вискочила з хати, здавалося, на крилах би полетіла. Та де там ті крила у вісімдесят років, але намагається йти, настільки сили достатньо, аби швидше. Але ж сусід Микола, не близько живе. Два городи по тридцять соток треба пройти, ще й багнюкою. Вологий вітер придає сили, не відчуває втоми. Але, хоч і захекавшись, різко відчинила хвіртку й тут же присіла на кругляк зрізаного дерева, що лежить біля паркану. Загавкав пес, але бабця, ще не могла говорити. Хапає повітря, наче їй щось заважає дихати. Здається ось-ось вискочить серце, руки трусяться.
В цей час Микола був у хаті. Як тільки почув голос пса, не зволікав, відразу подивився у вікно. Побачив Орину, здивувався, але не гаяв часу, спішить до неї,
- Тітко, що з вами? Такі червоні на обличчі, що погано?
Старенька, кілька раз, глибоко вдихнула й видихнула повітря, киває рукою й ледь ворочає язиком, хриплим голосом,
- Та ні, зараз все розкажу….
Вони вдвох підходили до обійстя Орини. В руках Миколи рушниця, трохи вгамувавшись від збудження, просить,
- Ти ж тільки не стріляй, налякаєш і все. Дізнаємося хто він, а далі видно буде, можливо потрібно до бригадира сходити. Та тільки я не піду, ти підеш, це ж далеченько.
Чоловік, почувши, що відчиняються двері, почав кричати,
- Гей, хто там!? Допоможіть…
Обоє здивовані, за мить стоять перед ним, побачивши молоде обличчя, відняло мову.
Він заволав,
- Бабцю Орино, це ж я… Віталій.
Старенька, як квочка кругом нього ходить, немов кудахкає,
- На світі багато Віталиків. І яка я тобі бабця, опудало патлате. В подертому кожусі, чоботи, штани в багнюці, як пес бродячий.
Микола не витримує причитання, взяв стареньку за плечі,
- Ось почекайте, присядьте на стільчик, давайте розберемося
Розв’язав хлопцю ноги, посадив на стілець, навпроти бабці.
Усміхнено позирав, то на бабцю, то на молодика,
- Ну тепер нехай нам цей гість, чи казку розкаже, чи правду розповість. З яких країв, цей птах прилетів.
Хлопець, раз-по-раз кивав головою, з обличчя відкидає волосся,
- Та ви мене розв`яжіть, я ж нічого у вас не крав і не збираюся це робити. Оце своїй бабці розповім, як мене тут зустріли та чим пригостили.
Микола, махнув рукою,
- Так-так, давай докладніше. Хто ти і звідки?
- Та, я ж з Межирова. Оце їхав на мотоциклі, все попід ліс та під посадки, а тут, на початку села, застряг у багнюці. Мотоцикл підтягнув до першої хати, обіцяли подивитися, щоб ніхто не чіпав.
Важко переводить подих, продовжив,
- Пригадайте, я ж з бабцею Катериною був у вас, дванадцять років назад. Ну, влітку з вашою сестрою. Я ще з вашим дідом Іваном ходив на рибалку. Ви не дивіться, що я довге волосся маю. Я в ансамблі на гітарі граю, у нас вся команда така, це зараз модно.
Старенька підійшла до серванту,
- Чекай-чекай, не гони коней вороних.
Дістала окуляри й старі, майже жовті фото, примруживши очі, хитро запитує,
- І скільки тобі нині років? Ось, покажи де моя сестра і хто ще тут?
Розв`язуючи хлопцю руки, Микола ледь стримує сміх.
- Віталій, - потираючи затерплі руки, кліпаючи очима, відповів з легким тремтіння в голосі, рукою поправляє волосся, продовжив,
- А років мені, оце в жовтні минуло двадцять три.
Під самий ніс, Орина хлопцю тикає фото. Той пальцем показував і всіх називає по імені.
Стримуючи сміх, Микола почервонів, як рак, лоб покрився потом. Вже не втримався, здригаються груди, виривається хихикання, весело до бабці,
- Так! Тітко, налий нам по сто грам, будемо стрес знімати.
Старенька, похапцем поклала фото на столі. Зі сльозами на очах, обома руками охопила голову хлопця, тулить до себе,
- Ой-ой, Боженьку, яке ж це непорозуміння. Добре, що голову не розбила. Ти, Віталику, хлопче, вже пробач мене, стара дурепа. Не признала.
А потім ніби виправдовується,
- Ти напевно теж не впізнав би мене, якби десь зустрілися, скільки років пройшло, давно бачилися.
Відійшовши від нього,
- І не знаю, чи й побачуся з родиною, все вдома, діда давненько нема, мабуть Катерина усім розповіла.
Хлопець поправляє розпатлане волосся,
- Та тепер точно побачитися, я ж приїхав за вами. Я ж це… одружуюся. Побачите, яка в мене гарненька дівчина.
Очі сонцем ясніють, усмішка на все обличчя, навіть трохи почервонів.
Орина вдивлялася в очі хлопця, на обличчя, з надією знайти схожість. Вже й тягар з душі зник, радіє, що все обійшлося без тяжких наслідків. Раз-у-раз посміхається, тішиться, як добре, що її не забули, що ще таки, комусь потрібна на цьому світі.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020
Він домовлявся, з ними сором`язливо,
Не був рішучий, як всі його начвали,
Хмарин торкався ніжненько, жартівливо,
Брати вітриська, лише спостерігали.
То й що бешкетникам зимовий, весняний,
Ім погуляти, зверхньо розвеселитись,
Він добрий, літній….має бути духмяний,
Сонячним, теплим, не хоче зла навчитись.
Так любить квіти і трави шовковисті,
Й вишневий ранок, ледь розшитий золотом,
Не доторкнеться, до суцвіття в намисті,
Не струсить роси… не повіє холодом.
Такий він, літній… хоча й трохи ревнивий,
Коли зухвалі, по небу темні хмари,
Печаль навіють, вже й зірветься вразливий,
Їх різко зрушить, розсипле теплі чари.
Тихеньким вітром ... сердечним має бути,
Троянді шепіт, зізнання у коханні,
У душі тайна, чи й в змозі він забути,
Як зорі в небі, лиш соннеє зітхання….
Такий він, літній.
14.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
Крап- крап- крап по шибці…
Яке красиве явище природи,
Ми все чекаємо, як нагороди,
Всякчас у душах маєм світлі мрії,
Терпке бажання, щоб збулись надії.
Для душі втіха …
Як мирне й ніжне дощику плескання,
Мов колискова, до самого рання,
Цікаве явище вночі стрічала,
Все дивувалась… Так довго не спала.
Розряд атмосфери...
То блискавиця, раптом різко сяйвом,
Збудила землю. Й громовиці разом,
Перекотились, наче морські хвилі,
Шовкові трави, всміхнені, щасливі.
Дні пережиті….
Так довго спека, випивала соки,
Здавалось краще, наче й мали спокій,
Суховій часто, співав серенади,
Раптово чулись й вривались рулади.
Ховались у житі….
Птахи терплячі і в цю ніч задушну,
Зраділий шепіт - збив дощик посуху,
Вона ж тремтіла, від несподіванки,
Скрізь заясніли земні вишиванки.
Троянди пишні...
В себе ввібрали частиночку сонця,
Вкотре погляну, я тішусь до віконця,
По пелюсточках срібні намистини,
Крап - крап – крап по шибці, течуть краплини.
14.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Ой, як гарно ж , літо нині,
Є струмочок при долині,
Його сонечко дістало,
Веселіше й мені стало.
Так тепленько! Гусенята,
Мов готуються до свята,
Тож помили крильця й лапки,
Влаштувались біля липки.
Голоси чую лелечі,
Пече сонечко на плечі,
Я з промінням вже пограюсь,
І теж з ними заховаюсь.
З лісу чути соловейка,
В мене є - гарна сімейка,
Мал радісно шепочуть,
Вони теж співати хочуть.
Справді літечко чудове,
Таке класне, кольорове,
Краса всюди, ясний розмай,
При долині маленький рай,
Мій казковий, подільський край.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2020
Зустрічав літо
Гойдався, жваво гойдався,
Метеличок розгойдався,
На квіточці веселенько,
Зустрів літечко раненько.
***
Ранком
Із джерельця водичка,
Я умию, в ній личко,
Мов у дзеркалі бачу,
Вже дівчинку найкращу.
Веселенько, всміхнуся,
Мене звати Ганнуся,
Гляньте сонечком сяю,
Всіх із ранком вітаю.
І маму, також й тата,
Бабусю й Даню брата,
Тож сімейка дружненька,
І я бачте, гарненька!
***
Хоч маленький хлопчик
Ой, я так люблю літо,
Сяє сонце через сито,
Сія звабливо іскристо,
Вже й всміхнусь променисто.
Промінці посеред квітів,
Дзижчать бджілочки в суцвітті,
Жу… жу – жу, дружно співають
Літо красне прославляють.
Піде теплий, рясний дощик,
Хоч малий, я жвавий хлопчик,
Тож зберу букетик мамі,
Тут слова, звичайно зайві!
Я всім серцем її люблю,
Обійму і поцілую,
Цвіте літечко прекрасне,
Світить сонце, тішить ясне!
05.06 2020р
***
Козенятко
Вечір сонечко сховав,
Туман землю накривав,
Козенятко ме-ме ме,
Гей забули ви мене,
Копитцями туп, туп – туп,
Й ланцюгові стук - стук- стук,
Бабця швидко, вже й тут,
Не могла його забуть,
Біжить козлик ме-ме-ме,
Ой, як любить мене…
***
Пасу каченяток
Каченятка на долині,
Пасу зранку, я ж в малині,
Поблизу малий гайочок,
Дзюрчить радісно струмочок .
Пахнуть ягоди в долоні,
Смакота, вуста червоні,
Вийшла я ,- Кря,- не впізнали,
Подають гучні сигнали.
Радо вмилася в струмочку,
Відпочинок на горбочку,
Тут пасу, я каченяток,
Порахую - сім близняток.
Всі як сонечко жовтенькі,
Веселенькі і гарненькі!
***
Коли ж це настане
/Для розвитку дитини /
У зими срібляста шубка,
А в ялинки шапка з хутра,
Коли сонечко припече,
Шапка вмить, струмком потече.
*
Скажіть дітки коли ж це настане?
Дружно всі – Тоді, як ж сніг розтане!
В яку пору? - ( Як веснонька прийде).
05.02.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020
Ну ось й весна,з зимою попрощались біля поля. Та хтіла,чи не хтіла, а все ж полетіла, залишивши вологість всюди. Весна ж ясноока дівиця, вдихає повітря на повні груди. Засяяв обрій, золоті промені цілують землю, ведуть дерева й трави в спокусу. Ні, то вже все насправді, не уві сні. А в світанковім сизим тумані. Лиш де - не - де прихований кришталь в бурій траві і паморозь поблизу річки й на долині. Без гомону, без звуку, вітерець принишк, чи ще можливо не прокинувся.
Вода ледь - ледь рябить в ставочку, часом, несміло риба виплесне доверху й знову в воду, розведе кола. Переливається вода то прозора, то кольорами синім й зеленим і неначе дзеркало для неба. Ледь сизуваті хмари ближче до заходу. Зі сходу білі хмаринки – перлинки, купаються в золотистих променях. Ледь сизуваті навіюють сум та в той же час, проводжають зиму на спочинок.
Торкнулись промені дерев, кущів в пробудженні світлі мрії. Вже відлітають сни сумні, весни цілунок, несе надію. Що вже позаду, той невеличкий морозець, а часом й сніг місцями по країні, а то пороші злегка вкривали землю. І часом лихий вітер наспівував серенади.
Серед людей панічний настрій – коноровірус розлітається по світу. Ну, а природа навесні все ж має свою волю. Останні сніги розплакались по полю і ті, що поховались по ярах, стекли струмками., забрали зимовий сум, вологи додали землі. Вже й шпак озирається навкруги, ховає голову у шпаківню. І ніжний погляд до подруги, веселим співом про кохання вселяє надію. Воркують веселіше голуби, птахи злітаються до лісу. Стрімкі річки порушили береги, в собі втіху несуть, розлитися, відчути волю. Останні груди снігу скидають пагорби і гори, величний погляд світліше до небес. І ось вже скоро квітень. Ведуть розмову квітучі котики вербички і розсипають пахкий сонячний пилок довкола. Нагадуючи нам, що принесе свято Вербної неділі і згодом зустрінемо Паску і пролунає Христос Воскрес! Воістино Воскрес!
І ми в весняній метушні, радо сприйняли весну з первоцвітами.І поспішає бузок, розкриває повні бруньки, а під ним мати й мачуха, як краплі сонця, переливається, виблискує, дарує оку сонячний привіт. А в лісі пробуджуються кущі і дерева, берізка – білявка тягне віти, в бажанні відчути поцілунок сонця. І вздовж дороги прокинулися, висунули перші зеленаві травинки і заблистіли по них ранні роси. Весна, як пташка, розправивши крила, з вітром, мов під музику скрипаля зазиває народ до весняних робіт.
Вже й травень місяць впевнено зустрівся з сонцем. Але ж забракло сили, чи порозуміння з ним. Частіше хмари заглядають до віконця, а то бешкетував суховій. А там, у величних горах Карпатах, де вершини підпирають небо,часто сніги прикрашали, одягали шапки - вушанки. І хизувалась зима, що, ще здатна навідатись у гості. Та все ж весна з сонцем домовилась. І руйнувала зими забаганки. Вже гуркотіло скрізь довкола, зривалися з вершин гір лавини снігу, струмки води в стрімкі річки впадають й ледь - ледь пробившим травам приносили втіху. Та все ж часом морозець встеляє дорогу, сріблив стежини, вже й підкрадався до малини. Яка в журбі позирала вдалину, де сонце на хмари одягало золотисту одежину. І вже лунали перші грози. Блискавиця навпіл розрізала небо, і грім гримів, розносив звістку, про впевненість весни. А частково схід і центр країни в цю пору стогнав, чекав дощу, бажав умитись після зими. Донбас, Луганск все ще палає, ніяк не може позбутися війни. На жаль там шостий рік гинуть герої, відважні доньки і сини.
Здавалось згодом потепліло, та то лише на якийсь час. Бо неначе квітень, так зачастив у гості, що принишкли вже квітучі черешні й вишні. Й на якийсь час завмерли бруньки пишні. А, як розкритися й для кого? Бджолиного оркестру, не чути ніде, лиш часом джміль зненацька загуде. Та й той тікає в свою хатину, на жаль тоненьку має одежину. А там, в селі, давно вже вулики надворі. На вході кожного, як на дозорі, кілька бджолинок, мов вимірюють температуру, чи й полетіти? Хоча б на мить красу дерев і квітів уздріти. Та холод крильця припікає, вже й кожна в вулику зникає.
І зажурилася весна - дівиця. Як холодний вітер вгамувати? Й злетіла в небо, до хмар поближче. Ану гайда, спустіться нижче! І врешті – решт, змийте з землі журбу. Нехай здіймаються трави шовкові від зимового сну. Й потішила весна трошки. Відцвіли вже весняні квіти, а в полі підростає стебло волошки. Озимина доволі підросла, вбралася в силу. В надії буде мати щасливу долю. Черешні, сливи, вишні по них ягідки зеленуваті. Вже й зав`язалися яблука й груші. Й пташки, що повернулися з вирію у захваті. В садах, гаях, лісах, лунають веселі пісні й гомінкі звуки.
На жаль, не скрізь по Україні так відбулося. Холод і дощ надовго вкрили землю. Тепла замало, ховає пташка яйця у гнізді. А друг її співом запросить сонце у вирії надій. Щоби нарешті весна стала тепліша і добріша.
І кожен з нас чекав ранку і тепла. Вважав, що весна має бути красива й добра. Та не вдалось їй все до ладу зробити. А, що ж нам залишилось? Надіятись й жити. Стрічати літо, хоч є прохолода. Та все ж кожен з нас в надії - буде краща погода. І дай нам Бог дожити до літа. Щоб було більше тепла і світла. Щоби, що росте в садах, лісах, гаях і те, що зійшло в полі й на городі втішало нас. Бо й справді ми живемо у важкий час.
З Початком літа Вас, шановні!
Хай кожен з нас зустріне Зелені свята! Хай запанує скрізь мир і доброта! Хай підростає жито, хліба й буде щедрим урожай! Щоб процвітала ненька - Україна! І наш квітучий, рідний, солов`їний край!
31.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2020
Лоскоче вітер, щипав мороз,
Моє обличчя червоніє,
Немов попала, я під гіпноз,
Раптовий вітер, злегка віє.
Іскрять сніжинки – діаманти,
До серця холод проникає,
Далеко ти, а я з думками,
В душі журба… сніг пролітає.
…
Тебе кохаю… ту стежину,
Хоч і під снігом, таки знайду,
Блистить кришталь, снує ряднину,
Вітер несе голос, - Я іду!
Віру не втрачу, хоч заметіль,
Давно пече, тіло холоне,
Та я вгамую увесь цей біль,
Здолаю відстань й перепони…
Ти там, на сході… та я прийду!
Лютий 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020
Мене забув? Чи смієш сприймати,
Колись казав, очі діаманти,
Чому сьогодні, подався в світи,
Знов знаю будеш, себе картати.
Ранкове сонечко, хоч й засяє,
Та я ввижатимусь, вкотре тобі,
Кохає серце, душа страждає,
Все ж розібратись, не хтів у собі.
Чом поспішав? Вже й холодна кава,
Аж розтривожив, закипіла кров,
Невже тобі, стала не цікава?
Чом ти не випив, цнотливу любов.
Мене забути, чи й посмієш ти?
І тих прекрасних диво - вечорів,
Серденько ранив, як посмів піти?
Зникала постать… між прожекторів…
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020
Перший день літа. За вікном ледь-ледь світає. Максимко кліпає очима, морщить носа, перевертається з боку на бік,
- Ото вже і чомусь це не спиться?
В нього така звичка, вкотре рукою тернув під носом. Обома руками охопив подушку, закрив очі, спить. Минуло з пів години, але він цього не помітив.
- І треба ж такого, чому не спиться?
Вже підвівся, широко розставивши ноги, сів у ліжку, чухає чуба,
- Ні, в мене терпіння лопнуло! Та й щось так у роті сухо.
З ліжка скочив, як з трампліна, босоніж доплентав до дверей кухні. За мить, перед ним, у нічній сорочці мама. Здивовано позирає, знизавши плечима, запитала,
- Тю, Максимку, чому не спиться? Раптом не захворів?
Переминається з ноги на ногу, не знав, що їй відповісти, кліпає оченятами. Та все ж тихо сказав,
- Чомусь не сплю, весь час думаю. Ти вчора сказала, що Таня і Люба, мене виведуть у люди. Оце лежу, згадую, слова в голові, як кульки крутяться. Нехай би це швидше сталося, щоб нарешті я дізнався, як це в люди?
Мати мило посміхається, а він дивується її веселості. Ледь стримуючи сміх, вона взяла за руку, підвела до ліжка. Тихо заговорила,
- О мій маленький! То я так сказала, бо сьогодні на центральній площі міста відбудеться масове гуляння до Дня захисту дітей. Там проводитимуть різні ігри, конкурси, відбудеться концерт, продаж сувенірів, солодощів. Підеш разом із сестричками, оце те, воно і є «підеш у люди». Тобто будеш там, де багато людей. Це трохи далеченько, щоб йти до центру, автобусом швидше. Ми й справді живемо в мікрорайоні, де близько садочок, робота і зовсім поруч поліклініка. В нас свій дитячий майданчик, майже всі один одного знаємо. А це ти будеш бачити багато незнайомих людей, але можливо і когось з наших зустрінеш. Тож гайда в ліжко, ще лише пів на п’яту ранку.
Накривши його ковдрою, прилягла поруч, гладить по голові,
- Спи сонечко моє, спи.
Він лежить, кліпає очима, здалося зрозумів, що на нього чекає щось нове. Цікаво, яким буде цей день? І це його трохи бентежило. Поглядає на маму, вона тихенько, мелодійно сопіла. Зморщив ніс, на його обличчі повільно розпливлася посмішка. Вже заспокоївся, підсунувся ближче до неї і заснув.
Гучні звуки розрізали тишу. За вікном сонячно. Максимко відкрив очі, посміхнувся. О! Напевно нам повезе, буде гарний день.
Сестри-близнюки голосно сперечаються, завжди одягаються однаково. Тільки без крику цього не відбувається, в що ж нарешті краще одягтися? Суперечка йшла про футболки, в яких йти і які до них блейзери одягти? О! Добре що нагадали. А я, не мрію стати моряком та моя футболка в білу й синю смужку, а спереду зображений Мюнхгаузен. Мені мама про нього казку читала. Але ж де мій каптур? Можливо й справді буде пекуче сонце, ще нагріє мені башку, як було того літа. Тоді так зле стало, мама сказала перегрівся. Сестричкам добре, вже майже дорослі , недавно святкували їм день народження. Чотирнадцять років, нічого собі, по зрівнянню з моїми п’ять з половиною. Вони симпатичні, тато їх називає синьоокими пампушечками. Та я не думаю, що вже й такі товсті. А мама каже дівчатка входять в сік та, як це не знаю. Коли запитав її, то вона тільки посміхнулася й сказала,- Підростеш, узнаєш. А мені вже зараз все хочеться знати. Он букви і числа вдовбують у голову, а цього пояснити не хочуть. Та я люблю своїх сестричок, вони часто мене заводять в садочок. Їх школа в другому мікрорайоні. Я того року туди з татом ходив. Шкода, що тато на роботі, мама каже не вихідних, ні прохідних. Він на залізниці машиністом працює. Важка в нього робота, вдень і вночі спокою нема, це теж так мама каже. Хоча сама теж працює на залізниці, але старшим касиром. Добре хоч вона не ходить в нічну зміну, люблю коли мене спати вкладає.
Від роздумів відволік сміх. О, вже не сперечаються. І злізаючи з ліжка, за мить був біля їх кімнати, хитро зазирнув,
- Гей! Привіт! Своїми суперечками та сміхом мене розбудили.
Дівчата посміхалися. Таня поправила розпатлане русяве волосся на лобі й сказала,
- Ну що, малий Мюнхаузен, вже прокинувся?
Він відразу скривився, не любить коли його так називають. І з розгону кинувся до неї, намагається вкрити ковдрою,
- Не називай мене так, я тобі вже скільки раз говорив!
Раптово в дверях з’являється мама,
- Так, я пішла на роботу, ви тут самі впораєтесь.
На столі поклала триста гривень,
- Гадаю, вам достатньо на розваги. Нехай Макс катається на електромобілях, ну морозиво, солодощі, тільки небагато.
Люба різко піднялася, звісила ноги донизу й запитала,
- А як він вередуватиме та ще щось захоче?
- То дасте йому виволочки. Та й приїдете додому,- відповіла мати.
Він, вирячивши очі, дивився на неї. Цікаво, що таке виволочка? І яка вона на смак солодка, чи солона?
За мить, Таня накинула на нього ковдру,
- Так заховайся і не слухай розмови дорослих, це неправильно.
Після сніданку Максимко складає пазли. А сестрички одна одній плойкою підкручують кінчики волосся, яке ледь дістає плечей. Сміються, крутяться перед дзеркалом, милуються розкішними завитками. Він спостерігає за ними. Ото й насправді дівота, так каже тато, мабуть він правий. Хочуть бути красивими, вже до них часто приходять друзі, однокласники. О! А, як вони верещать, коли в хлопців виграють у шахи. Шкода, я ще не вмію в них грати. От в шашки грати, мене тато вже вчить, здається трохи петраю.
Вони ледве влізли в автобус, який прямує до центру міста. Йдучи по алеї, Макс дивується. А люду скрізь, як комах. Навіть з малюками в колясках і зовсім старенькі з паличками є. Метушня й такий гамір, час від часу, аж у вухах лящить. Крізь гамір, здалеку, то гучніше, то тихіше проривається музика й слова якоїсь пісні. Справді, такого напливу людей, він ніколи не бачив. Вздовж площі виставка картин з Будинку дитячої творчості, їх продавали діти. Йому сподобалися картини, що були намальовані олівцем і фарбами. Приваблювали картини, на яких зображені герої з мультфільмів. З розкритим ротом зазирає на картину з бісеру, вона на сонці блищить, переливається. Він відчуває, як Люба стиснула йому руку,
- Дивися муха залетить, прикрий рота.
І чого чіпляється, догнала думка. Та тут же побачив усміхнених Сашка й Володю, які підходили до них. О, вже й кавалери тут, це однокласники сестричок. Він радо звільнився від Любиної руки. Почав вертітися, позирає на всі сторони. Вже від компанії чує гучний сміх, стиснувши уста, хитає головою. Чи довго будуть базікати, вже їсти охота.
Та вони наче прочитали його думки. Таня схопила його за руку,
- Ну давай, досить вертітися, йдемо в кав’ярню.
Смачно пообідавши, як і всі, Макс поспішає на вихід. Задоволений, розмахує руками. Йому так хочеться всім розповісти та всі думки залишив при собі. Ото, як класно пообідали, пельмені, шашлики, кока-кола. Оце свято, справжнє, цікаве, смачне і досить солодке. У кав’ярні, коли замовляли страви, він уважно слухав та слово «виволочки» так і не почув. Хоча б побачити, що воно таке? Весело спілкуючись, всі підійшли до надувної гірки. Неподалік кілька дітей стояли біля батута і дитячих електромобілів.
Це ж так класно! Макс, із сяючим обличчям, тішиться за кермом поліцейської машини. Люба розрахувалася з касиром і дозволила покататися на білому Мерседесі. Вона з друзями направилася до лавки, яка, саме в цю пору, звільнилася.
Макс інсценував своє задоволення, примружував очі, весь час посміхається й хитає головою. Хотілося їх покликати, як бувало вдома, коли грався з друзями на дитячому майданчику, але тут себе стримує, то ж пообіцяв мамі бути чемним, не капризувати.
Ну от, напевно вже й досить розваг. Він ледве задирає ноги, нарешті виліз з батута. Хоча й зняв каптур, коли скакав, та все ж все обличчя було в краплинах поту. Стоячи на асфальті, йому все ще здавалося, що він скаче. Обома руками тримається за Любу, вона серветко витирає його обличчя. Він так втомився, що й не проти лягти відпочити. Йому трохи набрид навколишній галас, ця метушня, вже хочеться додому.
Проходячи біля великого білого будинку, раптово заграла весела музика, гучно запрошували на концерт. Всі люди ринулися ближче до сцени і вони теж пробралися, як найближче, щоб було видно Максу. Де й сила в нього взялася, стоїть, як на пружинах, захоплюється танцями й дитячими піснями. Хотілося й собі, разом з дітьми, гопака потанцювати. Ото краса. Підскакує та рукою, часто витирає спітнілого лоба. Оце свято! Справжнє диво! А то тільки по телевізору бачив. Так то ж зовсім не те. А тут все тільки діти виконавці, молодці, а красиво як! Вже себе уявляє метеликом, розправляє руки, вигинається, як дівчатка в східному танці. Його вразили яскраві костюми виконавців, дружність та їх веселість. Як добре, що я потрапив на це свято. Озирається до сестричок і вже не вперше помітив, що Таня зазирає в телефон.
Але колись все закінчується і вона згодом взяла його за руку,
- Ну досить, вже наскакався. Шкода, що пізно розпочався концерт. Та нам час додому йти.
Ніхто не заперечував, бо справді всі пристали. Але по дорозі, біля переходу продавали солодку вату, заварні тістечка та морозиво. Хіба хто зміг би пройти мимо таких пахощів? В Макса засяяли очі, сестру смикнув за руку і обвів всіх поглядом,
- Я теж хочу тістечко й морозиво!
Гучний сміх загубився в натовпі людей. За кілька секунд, вже всі задоволено смакували, хто, що хотів.
Люба нагнулася до Макса, серветкою витерла уста,
- Так, досить, наївся, нагулявся, поспішаймо додому, йдемо на зупинку автобуса.
В автобусі тісно й душно. І куди вони всі їдуть, позираючи на всіх, дивується хлопчик. Він стоїть поміж сестричками, обличчям повернутий до вікна. В очах мерехтить, вже здається кудись летить. Люба вчасно помітила, підхопила за плечі,
- Ти, що засинаєш? Чому руку відпустив?
У відповідь здвигнув плечима, мовчить. Сам не міг зрозуміти, як це його потягнуло на сон.
Коли вийшли з автобуса, свіже повітря наче пробудило хлопчика. Дівчата взяли його за руки. Люба, поправляючи на своїй голові каптур,
- Так, давай поспішаймо, ми тебе заведемо додому, а на нас хлопці чекають. Ми, ще по парку хочемо прогулятися.
І де в них та сила, подумав. Сон наче втік, але ноги не слухаються. Як це я маю, ще на п’ятий поверх піднятися?
На сходах, сестри взяли його за руки. Переглядаючись, голосно сміялися з нього коли він, після третього поверху весь час зашпортався, ледь підіймався,
- Ой, я вже не можу. Де той тато? Він би давно мене на руки взяв.
Таня, позираючи на нього, весело запитала,
- А, що Максе сподобалося свято?
Він тільки киває головою. Мав такий вигляд, наче в нього вже й сили заговорити немає.
На них вдома вже чекала мама. Люба, щось прошепотіла їй на вухо і вони зникли за дверима.
Мати, посміхаючись, позирає на сина,
- Але ж вигляд у тебе, як у вичавленого лимона. А очі сонні, наче ти зо три ночі не спав. Йдемо у ванну.
Він не заперечував, під струмом ледь-ледь теплої води освіжився, збадьорився. Захоплено розповідає, як йому все сподобалося. Та вийшовши з ванної кімнати, задумався і вже за кілька хвилин скривився. По ньому було видно, що в нього чомусь раптово зіпсувався настрій. Як мала дитина, на дивані замотаний у великий, махровий рушник, надувши щоки, лежить на дивані, дивиться в стелю.
- Ти чай будеш пити?- запитала мати.
- Не хочу твого чаю, - долонями закрив обличчя.
Вона здивовано до нього,
- О! А, що сталося? То такий веселий був, а нині, як тебе щось вкусило.
У відповідь, повільно, сердито заговорив,
- Вкусило… вкусило. Нічого не вкусило. Ти сказала, щоб вони мені дали виволочки. Я чекав-чекав, так і не дочекався.
Раптовий блиск у її очах, ледь стримує сміх,
- Ти напевно гарно поводився.
Він не чекав, що скаже далі, перебив її,
- І поводився чемно і не капризував, а вони мені її все рівно не дали.
Ніжний погляд до сина, почервоніла, на нього натягує піжаму. Він метляв руками, звільнився від її рук, сердито позирає,
- Я що, сам не можу піжаму одягнути, дай, я сам, дай!
Обійнявши, вона взяла його на руки, принесла в кімнату, поклала в ліжко. Усміхаючись, накриває ковдрою,
- Ти перевтомився. Тобою керують емоції. Закрий очі, заспокойся і слухай. Я тобі зараз розповім, що ж означає слово » виволочка».
Макс закрив очі та відкрити їх, вже забракло сили. Слова мами лунали мелодійно, немов колискова. Це лише кілька секунд і він наче десь летить. Перед собою бачить дітей, які танцюють на площі, за мить, вдалині сизий туман і все поступово зникає.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020
Моё желание, пусть ветер стихнет,
Облака стынут, уж сбросив слезинки,
В круговороте, в той неразберихе,
Ведь там прячутся сомнений песчинки.
Весны страдание, скажи как же мы,
Ты так далёк, за волнами ушедший,
Мечты разбились о причал, уйти от тьмы,
Душевный крик, счастья не нашедшей.
О, брызги волн, в них не нашла утехи,
Нету следов, не услышу, слов о любви,
Лишь чаек крик, ловлю в небесном эхе,
Отвечу я… попрошу, цепи не рви.
Сияет месяц, уж тонет в глубине,
Он не один, таит мерцание звёзд,
Мечты летают о тебе в вышине,
Дай мне терпения, путь в жизни не прост.
20.05.2020г
Стих написан к картине
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877750
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.05.2020
Вітер колише весну - дівицю,
Вона між квітів мило сміється,
Не відпускає її блудницю,
Сором`язлива, не піддається.
Тихенький шепіт, не обіймайся,
Такий холодний, неначе айсберг,
Не сяють зорі й не сподівайся,
Я не накину на себе зашморг.
З дощем лютуєш, серденько краєш,
Жага літати, сіять доброту,
Ти ж божевільний лиш заважаєш,
Не витанцьовуй, марно не чатуй.
Пливуть хмарини, розвій повсюди,
Нехай промінчик, ляже на квітку,
Теплом сповиє ніжну пелюстку,
Любов зігріє, всупереч смутку.
Не по дорозі, нам із тобою,
Сонце - за друга, я хочу мати,
Щоби землиця вмилась росою,
Щоб соловейко хтів заспівати.
Притих вітер, немовби на згоду,
Утік дощик… вже й стрепенувся гай,
Мабуть відпущу, лиш шануй вроду,
Прошу тебе….. у відчай не впадай.
Врешті зігрілась весна - дівиця,
В окрузі сяють сріблясті роси,
Небо в блакиті, квітне землиця,
Вона ж красуня, всміхалась сонцю.
27.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020
Чи дорогу загубила в квітах,
Мабуть стала, не на ту стежину,
Та назвалась, матір’ю вже в літах,
В переході, кинула дитину
Не пішла б, серденько так тріпоче,
Крикнуть хоче та не має сили,
І зростила б, хтось скаже не хоче,
І осудить... та світ став немилий.
Катма хати, забрали за борги,
Чоловік, то ж втік, знайшов багату,
Де безхатьки, майже всі вороги,
Їм би втішитись й дай за сон плату.
Душа в п`ятах, чи заберуть дитя?
В які руки, потрапить нещасне,
Щем під серцем,чому важке життя,
У очах, вже сум й віронька гасне.
Два дні поспіль, зимно в переході,
Хоче їсти… в грудях зовсім пусто,
Маля плаче, а що перехожі?
Спішить кожен, має своє русло.
Згасло світло, поплентала в місто,
Дитбудинок, ще горять ліхтарі,
Дитя клала й дороге намисто,
І молилась й плакала при зорі.
Пробач синку! І ти наш Всевишній!
Піду в найми, жебрачити сором,
Помолюсь, щоби син був не лишній,
Не святій землі, де гуля морок.
24.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
Я встану рано, у тиші глибокій,
Та хто ж порушив, мій нинішній спокій,
Очей торкнулась, магія яскрава,
Та це ж край неба.... виграє заграва.
Проміння навпіл розріза сміливо,
Все піднебесся, мов сором`язливо,
Не в поспіх зніме, вуаль зорянисту,
Розсипле роси, на землю барвисту.
Вся заіскриться в срібному віночку,
Йду день стрічати, вже й чую в садочку,
Птахів переспів, так люблячих весну,
Й не пошкодую, що раненько встану.
16.05.2020 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Не все вміла, ще не все встигла,
Я зробити, на своєму віку,
Тож не птаха, не маю крила,
Не літаю, а просто живу.
Так, як всі, тішуся природі,
Роки мчать і не повернути,
Озирнусь, якось при нагоді,
У минуле, захочу пірнути.
Як та вишенька підростала,
Мабуть схожа на родинний сад,
Була радість і бід зазнала,
Ну а молодість, як виноград.
Вино вишні - п`янить кохання,
Така доля, стежка, чужинна,
Спів пташиний, чи зірка рання,
В душі тягар, стекла сльозина.
Час летів, все ж укоренилась,
Й зарясніла вишенька цвітом,
Тим що мала задовільнилась,
В буття погляд, втіха світом.
Вже три вишеньки й наречені,
Батькам втіха, журба позаду,
Не пусті роки, а шаленні,
Онучата несуть розраду.
У житті, є усяке – різне,
Та живу, я вдихаю нектар,
Із квіток. Часом дуже дивне,
Відчуття, те мов пила узвар.
Маю силу, дякую Богу,
Як живу?Іще топчу спориш,
Світла мрія, вклонюсь порогу,
Легше жити, коли щось створив.
Не могла, іще я не встигла,
Все зробить, на своєму віку,
Бо не птаха, не маю крила,
Не літаю, а просто живу.
24.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020
Чогось встала спозаранку,
Одягти мо" вишиванку?
Нині ж свято, кажуть люди,
Та чи всуну свої груди.
Лип на вікна, до Івана,
Одна клявся і кохана,
Сусід бравий, молоденький
А цілує, солоденький,
Ще й торкнеться грудей ніжно,
Вдвох на ліжку надто тісно,
Дуже любить, щоб був знизу,
Спокушає до стрептизу.
На мені ліфчик й спідниця,
Тож вгодована младиця,
Каже любить, бо пишненька,
Де торкнеться, скрізь м`якенька.
Напівгола по стежині,
Хай зрадіє, вже йду нині,
Попід вікна й вмить у двері,
На порозі чую - Мері,
Я давно, жінок не маю,
Лиш одну… тебе кохаю.
Крок назад, держу спідницю,
Ой так мабуть не годиться,
Крик,- Це хто? Секс- робітниця?
Мене вздріла,- Чи мо»сниться?
А сама ж немов та тріска,
По мені очима блиска,
В душі біль, взяла образа,
Ой Іван, ах ти ж зараза.
Вчора в ліжку обіймався,
Мені клявся закохався,
Та мовчу роки завада,
Я до неї, вдаю рада,
-Замок щойно поламався.
Він за стіл, враз заховався,
-Тітко Віро, -гукнув за мить,
Хоч мовчу, під серцем щемить,
Вдав, що чинить мені замок,
А упрів, як той козел змок.
Очі бігали ховались,
Отак мовчки й попрощались,
Вже доплентала додому,
От так свято! Мала втому,
Основне, я зрозуміла,
Закохати не зуміла.
Чи двадцять років різниця?
Вже дійшло, то ж не дівиця,
А вона, то справжня квітка,
Буде в нього, славна жінка...
Попередить, я хочу всіх
Молодь зваблювать - мабуть гріх.
21.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
У нас сьогодні справжнє свято,
Тож подивись на мене, тато!
Яка на вигляд доня зранку,
Я одяглась у вишиванку.
Повсюди трунок, квітне бузок,
То, як і вчора, не йду в садок,
І що за дні, знов стривожити,
Цей карантин нам продовжили.
А за вікном сонячний ранок,
Я сумувати вже не стану,
Мамі всміхнулася, так мило,
А вишиванка,просто – диво!
Я мамі дякую за працю,
І поцілую свою бабцю,
Цей фартушок, її робота,
Аж танцювать, взяла охота,
Тож вже згадала свій садочок,
Та й руки в боки йду в таночок.
Мов мак червоний, ця спідниця,
Хай звеселиться вся світлиця!
Щоби по личку, аж рум`янці
Класно мені у вишиванці!
20.05.2020р.
***
ШАНОВНІ ДРУЗІ, ЧИТАЧІ!
ВІТАЮ ВСІХ З СВЯТОМ ВИШИВАНКИ !
МИРУ! ЗЛАГОДИ! ЗДОРОВ*Я!
ДОСТАТКУ! ЩАСТЯ В КОЖНУ ДОМІВКУ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
Начало лета… за окном уже светло. Солнечные лучи пробивались сквозь тонкие голубые шторы, достигли кровати. Некоторые из них касались милого личика с задорным курносым носиком, ласкали светлые кудряшки волос. Лучи солнца касались её век, заставляли открыть глаза. Она едва открыла их и потягиваясь, повернулась на бок.
Вот уже и утро, наверняка будет хороший день. Лето, красное солнышко, голубое небо и много - много всяких цветов, вот что теперь буду рисовать. Интересно, мама спит, или уже проснулась? Наверняка проснулась, но скорее всего, еще нежится в кровати. А так хочется к ней, залезть в теплую постель и обнять её.
Она, вспомнив, улыбнулась … О! И мне так же хочется, как, наверное, хотелось маленькому птенцу под мамино крылышко. Вчера с мамой ходили в парк, случайно, у куста услышали чириканье птенца. От любопытства заглянули в куст, а там…. В гнёздышке чирикал взъерошенный маленький воробушек. Он едва открывал глаза и чирикал, звал на помощь. Потом мы быстро отошли подальше. Присев на скамью, следили, скоро ли приедет его мама? Но нам не пришлось долго ждать. Как только отошли, она сразу слетела з дерева, попрыгала у куста и исчезла среди веток. Он больше не пищал. И я так хочу, но пищать же не буду.
Её голубые глазки засветились радостным блеском. Встав с постели и подтянув штанишки пижамы, слегка покачиваясь, направилась в спальную комнату родителей.
В это время Светлана уже не спала. Она пересматривала журнал «Мама и малыш». Ведь ей до родов осталось два месяца. Когда родилась Вика они жили в поселке, ей помогала мама. Сейчас же как всё будет? Лёгкое волнение теребило душу, сможет ли справиться одна. На мужа надежда маленькая, с утра и до ночи, каждый день на своей фирме; по техническому обслуживанию и ремонту машин. Приходит домой вечно уставший,голодный как волк. С одной стороны, хорошо, что с дочкой всё время дома, есть время приготовить кушать. С другой стороны, все же плохо, что дочь не ходит в садик, ведь ей осенью идти в школу. Лягу в больницу, опять придётся нагрузить маму. Если бы помоложе, а то ведь года берут своё. Да еще, эта гипертония её мучит.
Под дверью, Вика прислушиваясь, сделала несколько шагов, приоткрыла её.
-Мама, к тебе можно?
Дочь прервала её мысли. Отложив журнал в сторону, улыбнулась,
-Ты уже проснулась? Ну хорошо, иди приляг возле меня.
Дочь , поправив рукой свои волосы, подошла к кровати.
- Да только осторожно!- подвигаясь, заметила Светлана. И гладя её по голове, продолжила,
- Будь осторожна. Смотри не толкни меня.
И всё же, немного отодвинулась. Дочь мило улыбнулась, прилегла рядышком, заглядывала в глаза,
-А что, тебе братик не дал поспать? Опять толкался. Мам, дай я послушаю какой он вредный.
-Ну, что ты дочурка, он совсем не вредный. Это так должно быть. Это он даёт понять, что с ним всё в порядке.
-Вот видишь, ведь я не зря у нашего дома рисовала аиста. Ты мне тогда рассказала, что есть такая примета, что если аист прилетит к кому – то, значит родится ребёнок. А я знала, что у меня будет братик.
-Откуда, солнышко?- внимательно, немного с удивлением, заглянула в её глаза.
-Вот знаю и всё,- она обняла её, поцеловала в щеку, хитро посмотрев,
- О мам, дай я послушаю как он стучит.
Слегка улыбаясь, взяла руку дочери, легонько приложила к себе.
Затаив дыхание, хлопала глазами, прислушивалась. За несколько секунд отодвинулась,
-Нет, ничего не слышу. Он не хочет чтобы я его послушала.
-Наверное уснул, вот ты его и не слышишь,- сразу поразила, хотела обнять дочь. Но она, надув губы, слезла с кровати,
-Пойду к себе.Ты всё равно его будешь больше любить, чем меня. Я знаю…. Да, ты сегодня сможешь мне заточить карандаши? Почти совсем стёрлись,
-Ну конечно, моя маленькая художница. Только сначала позавтракаем.
Провожая её взглядом, вот странно, почему так часто говорит, я знаю. И этот её рисунок с аистом, ещё до зачатия ребенка.Твердила, что будет братик. Вдруг вспомнила, что недавно, стоя за спиной дочурки, увидела рисунок. Девочка с жёлтыми кудряшками стоит на кладке у реки и подписано- «это я». Странно, а ведь одну к реке никогда не пускали и откуда взялась кладка? Фантазии… А может соскучилась за рекой, хочет к бабушке, в поселок. Да там красиво и мне бы туда поехать, ведь воздух свежее, да и спокойнее, чем в городе. Но ведь Руслана одного оставить нельзя, ему сразу даст о себе знать гастрит.
На кухне свистел чайник… Вика, уже одета в синие шорты и жёлтую футболку, ела овсяную кашу на молоке. Немного задумываясь, обратилась к ней,
-А ты мне сказку прочитаешь?
Мать, выключив чайник, удивилась,
-Что сейчас?
-Угу! А что нельзя. Мне так хочется рисовать, но тишина меня пугает. А мультики надоели. И вообще , разве сказки можно читать только на ночь?
В ответ, слегка сдвинув брови, возразила,
-Ну почему? Я просто должна приготовить кушать, а уж потом…
Дочь встала из –за стола, слегка закрыла глаза и тут же открыла их,
Спасибо, всё было очень вкусно. Мама, я тебя жду.
И слегка наклонилась. Сдвинув плечами, расставив руки в стороны,
-Я как самолёт полечу и с высоты брошу зернышек воробушкам.
-Хорошо, только осторожно на балконе!
- Не волнуйся, там, мне ничего не грозит. Я им в коробочку насыплю, а сама спрячусь за дверью. Буду любоваться, как они будут один за другим прилетать, чирикать и клевать зернышки. Потом я их нарисую.
Прошёл месяц, без приключений проходили дни.В хорошую погоду, после обеда ходили в парк. Девочка почти каждый день рисовала цветы, солнышко, безоблачное небо и даже пыталась красиво нарисовать птиц.
А время спешило…. Светлана не очень хорошо себя чувствовала, отекали ноги, поэтому последнее время в парк не ходили. Большую часть времени, Вика на балконе занималась рисованием.
Однажды в обед, Светлана, насыпав для дочери гречневый суп , погладила по голове,
-Я кушать не хочу, пойду прилягу. А ты, моя умница, сама поешь и может мультики посмотришь?
В глазах дочери грусть, унылое лицо, тяжело вздохнув,
-Иди мамочка. Не волнуйся за меня. Я уже большая. А у тебя ножки пухнут из- за братика? Это что навсегда?
-Ну что ты, солнышко, это иногда так бывает, со временем всё пройдет.
Она ушла, но не в спальню, вышла на балкон. Грустное лицо дочери её взволновало. Ведь пару дней назад, еще весёлая была, хохотушка, а это ходит, как в воду опущенная. Интересно, что она сегодня нарисовала? На маленьком столике лежало два рисунка. На одном из них, изображена зелёная высокая трава и голубое небо с оранжевым солнцем. И три фигуры, подписано; папа, мама, братик. Интересно, а почему себя не нарисовала? Второй рисунок , ещё больше удивил. Река разукрашена в серый и тёмно синий цвет, а небо почти всё затянуто чёрными тучами, вдалеке, в самом уголке, красная стрела. Такой представила грозу? Странно, буквально три дня прошло, как была гроза, небо не было таким. С балкона смотрела вдаль. Охота прилечь, совсем отпала, хотя чувствовала себя неважно. В это время услышала, как дочь включила телевизор. Шёл мультик - « Губка Боб Квадратные Штаны». Войдя в комнату, увидела, что она полулёжа на диване, простым карандашом что – то пыталась начертить в альбоме. Она, слегка торкнулась её кудряшек, строго сделала замечание,
-Вика, ты же знаешь, я запрещаю тебе рисовать в таком положении. Ну отдохни малость, ведь у тебя уже и так много рисунков.
Не перечила, она сразу удобно уселась, улыбнулась,
- Ничего, зато это будет память о моём детстве. Разве не так? Ты же их не выбросишь?
-Ну, что ты, они всегда будут в твоей комнате. Расставим по полочкам. Скоро пойдёшь в школу, будет меньше времени для рисования. Подрастёшь, взрослой станешь, сама будешь удивляться своему таланту. Вот только к тебе вопрос. Почему на рисунках река такая темная? И на другом рисунке подписала нас, а себя что, забыла нарисовать?
Вдруг изменилась на лице, её взгляд показался задумчивым, смотрела в окно,
-А меня там нет…. А я у бабушки буду,что здесь непонятного? Мам, а как вы назовёте братика?
- Ну вот родится, тогда все втроём и выберем ему имя, - погладив её по голове и поцеловав в лоб, продолжила,- Ну я пойду, что –то устала.
Прошло около недели, Светлана поглядывала на дочь,удивлялась. Всё таки семь лет не пять. Может так взрослеет? Стала замкнутой и уж очень послушной. Но может это и к лучшему.
Она, в который раз, хотела дозвонится к маме, но телефон находился вне зоны. Да связь конечно, не лучшего качества. Смотрела на календарь, а ведь ещё день - два и малыш появится на свет.
Буквально на второй день, Вику разбудил отец,
-Дочурка, открой глазки, просыпайся! Я уже готов отвезти тебя к бабушке.
- А что мама уже в больнице?- резко сорвалась с кровати.
Обеими руками протёрла глаза. Поправив волосы, смотрела на него.
-Нет, она дома. Вот в рюкзаке твои вещи. Мы так решили, она завтра поедет в больницу, а я тебя отвезу сегодня.
Она вдруг часто – часто заморгала глазами, немного щурясь, словно вспоминая,
-А альбом и карандаши положила?
-Ну конечно, не волнуйся! И сказки положила, там тебе бабушка будет читать. И сама больше учись читать. Ничего не забыли, не волнуйся.
Одевшись, она побежала в спальню. Светлана лежала в постели,
-Я не очень себя хорошо чувствую, провожать не буду. Ты же знаешь, мне тяжело подниматься на пятый этаж.
Дочь, расставив руки в стороны, потянулась к ней, в желании обнять. Она, наклоняясь к ней, прошептала на ушко,
-Ты моя умница, всё понимаешь, я думаю, ты и бабушку не будешь расстраивать. Будь послушной, аккуратной девочкой и одна от дома далеко не уходи.
Они обнявшись, целовались. Вика, отойдя в сторону,
-Мама ты такая красивая, я тебя очень люблю. У меня к тебе есть просьба, когда родится братик, ты сразу назови его Димой.
Светлана, нежно посмотрев, улыбнулась,
- Приедешь от бабушки тогда и выберем имя, я же уже тебе говорила.
Она, убрав рукой красивые кудряшки, наклонила голову в сторону,
- Если честно, мне почему –то не очень хочется одной ехать к бабушке, вот если бы с тобой. Но если надо, значит надо, потерплю. Правда, долго ли пробудешь в больнице, ведь неизвестно. Я тебя очень прошу назови его Димой.
Погладив дочь по голове, внимательно посмотрела в глаза,
-И от чего, эти синие глазки стали грустные? Я обещаю, ты там долго не будешь.
-Ну всё мам, пока, - махнув рукой и слегка нагнув голову, пошла к отцу.
Отчего такая грустная? Смотря ей вслед, думала Светлана. Ведь раньше только и разговоров, что поеду к бабушке, ведь там очень хорошо, так красиво.
По дороге в село, Вика с машины выглядывала в окно. Все больше засматривалась в небо, вдруг спросила,
-Па-а –п, а к бабушке дозвонились?
- Нет, это будет сюрприз. Даже не знаем, как она сейчас? Чем занимается? Как её здоровье?
-Да если бы я стала птицей, взлетела в облака, точно бы увидела бабушку. Пусть даже крохотной, зато бы знала, что она делает. Или уточек кормит или в огороде бурьян вырывает.
-Ох, ты и выдумщица у нас , - он слегка повернул руль в сторону, продолжил,
- Вот и село…. Смотри в саду яблони все в яблоках, вот это урожай! Только ты не больно налегай на яблоки, особенно, если будешь пить свежее молоко. Знай, тогда яблоки нельзя есть.
Она,задумываясь смотрела в окно, не спеша заговорила,
-Да мама, целую лекцию прочитала мне, как себя надо вести. Да мы с бабушкой как бы и не ссорились. Наконец-то дождётся меня… Раньше, когда говорили по телефону, говорила что соскучилась. Обрадуется моему приезду….
Машина слегка покачивалась… Дочь, с заднего сидения, смотрела вперёд,
-Вот качает! Ужас какие ямы по дороге, как здесь машины ездят? И почему так далеко забралась наша бабушка.
Он засмеялся,
-Мы в дороге ровно один час. Не так уж и далеко, зато лес и река почти рядом. Мама очень скучает по селу, всё вспоминает как в детстве с дедушкой по грибы ходила да в реке купалась.
Мария Петровна не была удивлена приезду гостей, поскольку знала, что дочь скоро должна родить. Обнимая и целуя внучку, сказала,
-Уж пять дней, как что-то со связью, никто из села, ни к кому не может дозвониться. Говорят - идут работы… Со дня на день обещают сделать, вот уж посмотрим.
Она, сложив гостинцы в сумку, поднесла к машине,
-Ты смотри там, Руслан, езжай осторожно, не гони машину. Когда родит, постарайся дозвониться к нам. Да я и сама буду пробовать вас набрать.
Вика подошла к отцу,
-Папочка я тебя очень люблю. Нагнись я тебя поцелую.
Улыбаясь, взял дочку на руки,
-Ну что, моя принцесса, придумала чем будешь бабушку развлекать?
Она поцеловала его в щеку и одновременно моргнув двумя глазами. Лбом коснулась его лба и тихо , почти шепотом,
-Чем - чем, как будто ты не знаешь, она любит мои рисунки. Слушай, я говорила маме, хочу чтобы братика Димой назвали. Это красивое имя, пусть знает, что это имя я предложила.
Он, погладив её по голове, поставил на землю,
-Ты сама ему скажешь. Ну я поехал, думаю, через дней пять ты будешь дома.
Вечером они с бабушкой пошли к речке, напомнили уточкам, что пора возвращаться домой. И те, подавая звуки, взмахивая крыльями, один за другим, выходили из воды. Они пропустили их вперёд, Вика весело, помахивая обеими руками, подбадривала их,
-Ах вы хорошие, травки наелись, вдоволь накупались, пора уж и баиньки.
Мария Петровна шла чуть сзади, любовалась внучкой. Какое милое дитя, скоро начнётся школа, начнутся мучения. Да, это время быстро пролетит. Иль дождусь увидеть её счастливой, иль доживу я со своим давлением, до её свадьбы, а так бы хотелось..
Возле своей конуры лежал старый пёс Серый, он внимательно смотрел за всем,что происходило во дворе. Вику он любил, но подняться ему, наверное, было лень. Хотя очень любил, чтобы его погладили по голове, дали кусочек хлеба. Внучке не надо было напоминать, она знала, что каждый вечер его надо покормить хлебушком. И сейчас, перед тем как ему дать, кусочек отрезала себе, хитро посмотрев, подошла к нему,
-Ну что, не сердишься на меня? Ну ты же не жадный, бабушка и мама говорят, надо делиться.
Мария Петровна засмеялась,
-Вот уж хитрая. Ну - ка на ещё этот кусочек, дай ему. Я тоже поделюсь и я не жадная….
На столе альбом и карандаши. Вика, присев на стул, складывала карандаши в коробочку,
-Бабуль , а пойдём завтра к речке, я хочу нарисовать уточек в воде.
-Ну почему не пойдём? Пойдём… У нас, немного далее, за камышами, кладка есть, рыбаки сделали. Я ноги помою, а ты у берега маленько искупаешься. Если вода не будет холодной. Только без меня ни-ни, в реку не входи. Песок только по краюшке, а далее глубоко. Ну всё, пора молоко пить, чистить зубы да будем спать ложиться. А сказку тебе прочту маленькую. Уж вижу глазки усталые, намаялась за целый день.
Утром Вика проснулась от крика петуха. Улыбаясь, хихикнула и встала, как Ванька - встанька.Сразу забралась на стул у открытого окна. Едва не высовываясь с него,
-Эй! Что поёшь, спать не даёшь? А ты наверное пшенички хочешь?
И сняв ночную рубашонку, всунулась в летнее платьице розового цвета.
В это время Мария Петровна варила овсяную кашу на молоке, услышав внучку, громко позвала,
-Вика, я здесь на кухне.
Она вприпрыжку побежала к ней. Увидев внучку, приветливо улыбнулась,
-Ну, ты как принцесса в этом платьице, а кудряшки запутались, надо привести себя в порядок.
Она сразу повернулась уходить, - Это я знаю, пойду всё сделаю.
Буквально через пять минут, уже умытая и причёсанная сидела за столом. Набирая в рот воздух, дула в кашу, облизывала ложку,
-А курочкам и петушку ты дала пшенички?
-Конечно дала. И Серого без тебя накормила.Ты так сладко спала. А кудри твои шелковые на подушке, ну точно, как у принцессы.
В ответ довольно посматривала на неё. Прищурив глаза, морщила нос,
-Ну прям таки принцесса….
И сразу приумолкла. Доела кашу, встав из-за стола,
-А где телефон,? Я папу наберу, скажу, что у меня всё нормально.
Мария удивилась,,
-А почему не маму?
В ответ сдвинув плечами,
-Ты что не понимаешь, маму сейчас тревожить нельзя. Папа сказал, если что надо, чтобы ему звонила.
Она несколько раз набирала номер, но так и не дозвонилась. Показав телефон бабушке,она сказала, что нету зоны. Внучка разочарованным голосом,
-Я пойду воробушкам дам зернышек, я дома всегда их кормлю.
Мария возразила,
-Да они возле кур уже наелись, посмотри на крыше сарая как весело чирикают да свои пёрышки чистят. Сходи- ка лучше в сад, чёрной смородины поешь, она с куста вкуснее.
После обеда они пошли к реке. Идти – то, по тропинке через огороды, не более пяти минут. Она отдала бабушке карандаши и альбом, вырвалась вперёд. Стоя на кладке, подняв руки вверх, произнесла,
-Ах , какая красота! Мне кажется, я руками достаю голубое небо!
Опустив руки и слегка опустив голову, засмотрелась в воду,
-Посмотри как блестит вода в реке! Лучи солнца так глубоко светят и даже рыбок видать.
Этот день был прекрасным , солнечным и тёплым. Вика два раза плескалась в реке. Бабушка стояла по колена в воде, недалеко от неё, прищуриваясь от солнца, каждый раз напоминала,
-Далеко не иди, там глубоко.
После купания, с наслаждением ели варёные яички и пили молоко. Затем, Вика, сидя на кладке, что- то рисовала в альбоме.
Под вечер собирались домой. Мария Петровна выйдя на кладку, подняла телефон вверх,
-Вика! Кажется сейчас дозвонимся.
Она поговорила с зятем и дала телефон внучке. Та, соловьиным голосом, рассказала как у неё прошёл день. Руслан им сообщил, что завёз жену в больницу.
Прошло три дня… Они были на кладке, уже собирались идти домой, внезапно раздался звонок. Мария Петровна улыбаясь, на телефоне нажала зелёную кнопку. Вика в это время собирала карандаши в коробку и поглядывала на бабушку. Удивилась,что она сначала разговаривала весело, а потом вдруг изменилась на лице,
-Я всё поняла. Ну как она ? Ну хорошо, звони, может как раз дозвонишься. Нет. Хорошо. Пока.
Вика смотрела на неё, в недоумении, спросила,
-А что со мной говорить не будет?
-Я тебя поздравляю, у тебя есть братик, а у меня внучек.
Она поспешила к ней, обняв за талию,
-Ура бабуля! А я ему уже имя придумала, назовём его Димой.
Она, обняв двумя руками плечи девочки, старалась спрятать слёзы. Шутка ли, кесарево сечение. Хотя бы всё нормально было. Конечно, мальчик четыре кило и восемьсот грамм, богатырь! Как, она бедная, теперь на руки его сможет взять, коль так порезаная?Господи, помоги ей в эту трудную минуту! Пряча глаза, посмотрела в сторону. Вдруг, увидела у тростника лодку, отвлекла внучку,
-Смотри, вон там,- она показывала рукой, - Гляди, а мы и не заметили рыбаков, и они молчат, не признаются.
Она громко спросила,
-Эй, дед Федор! Ты что ли?
-Чего не признаётесь? Хотя бы поздоровались….
Дед крутил спиннинг, к ней громко,
-Уж домой собираемся… Боялись рыбу распугать. А я гляжу, это что внучка приехала?
Она, немного покраснев на лице, почти прокричала,
-Да, а что не узнал?
В ответ, он кивнул рукой,
- Не узнал, подросла за год...
Вика, задрав голову доверху, спросила,
- Дед Федор, это тот который меня в том году угощал ранней черешней? А с ним, что за мужчина такой высокий?
Она погладив её по голове,
- Этот мужчина, его сын Андрей. Они здесь недалеко живут, третий дом от дороги.
- Ого, дед такой низенький, а сын такой высокий!
Мария, взяв её за руку,
-- Да, так бывает, старенькие растут вниз, а молодые вверх.
Внучка хихикнула,
-Ну бабушка, скажешь такое…
Прошло несколько дней… Вика хозяйничала вместе с бабушкой. Мария днём, хоть немного, но ложилась отдыхать. Просила её, чтобы тихонько рисовала, жаловалась, что плохо себя чувствует, хотя это скрывала от детей. Но у девочки пропало желание рисовать. Она набрасывает эскиз быстрыми уверенными штрихами, но красиво разукрасить не удавалось. Всё казалось хмурым, облака почти касались реки и никак не могла подобрать цвета, чтобы вода была посветлее. Хотя и рисовала на ней белые лилии, но листья получались довольно темными. В который раз, посматривала на телефон. Ей так хотелось услышать голос мамы и папы. Но бабушка предупредила её, что мама задержится в больнице и еще придется немного подождать. Что возможно и мама с братом, сразу, после больницы приедут сюда.
Со связью снова были проблемы и это раздражало и Светлану с Русланом, и их обоих, ведь они ждали звонка. И Мария пыталась набрать, но ничего не получалось.
С утра стояла чудная летняя погода, хотя был август, но было довольно тепло и днём и ночью. Но ближе к полудню по небу собирались темные тучи. Мария Петровна с утра капала сердечные капли,
-Знаешь это видно погода так на меня действует. Видать снова давление. Я прилягу…
Вика испуганными глазами смотрела на неё,-
- А может скорую надо вызвать, бабуль ? Здесь тоже набирают сто три?
-Да нет, я полежу и всё пройдёт. Тем более зоны опять нету, разве что попробовать пойти на кладку, подальше от леса, там появится.
Она сидела на маленьком стульчике возле неё. Взяв за руку,
-Ну полежи маленько, может и правда пройдёт.
В это время, Руслан с роддома встречал жену с сыном. Они решили, что он сразу повезёт её к маме. Хотя бы на пару недель, чтобы после больницы немного окріпла. Да и дочь будет рядышком, будет помощницей и всем будет спокойнее.
Вика рассматривала книгу со сказками, в который уж раз, беспокойно посмотрела на бабушку. Она лежала с закрытыми глазами., Глазки забегали по её лицу, показалось,что она не дышит. Рукой дотронулась щеки и тихо к ней,
-Бабушка…. Бабушка!
Но она не реагировала ни на её руку, ни на слова. Уже громко позвала,
- Ты слышишь меня?
Маленькая рука потянулась к телефону. В голове гудело, по телу расходился холод. Позвоню папе. Нет, наверное вызову скорую. Она пыталась несколько раз набрать номер скорой, но связи не было. Словно птица из клетки, выскочила на улицу, несколько дождевых капель попало ей на лицо. Волнуясь, бросила взгляд на небо, со всех сторон надвигались тёмные тучи. Ею овладевал страх неизвестности.
- Надо идти на кладку, там дозвонюсь,- уговаривала себя, шептала по дороге,- Погоди бабуля, погоди родимая, я быстро, я успею.
Холодные крупные капли попадали на лицо, на шею, стекали на хрупкие маленькие плечи, мочили платьице. Запыхавшись, она подбегала к кладке, навстречу ей шли, те же, рыбаки. Дед удивился,
-Ты что под грозу купаться пришла? А бабушка где?
Она сдерживая слёзы, на ходу ответила,
-Надо бабушке скорую вызвать, ей очень плохо, она лежит и молчит.
Быстро двигалась по мокрой кладке, подошла к середине и подняла руку с телефоном вверх. Но на телефоне было всего две полоски.
Дед Федор остановился и к сыну,
-Кажется дождь утих. Погоди малость, ей надо помочь. Вон гроза будет, а она с телефоном, это же опасно. Иди к ней, ты же повыше меня, я подожду и все вместе пойдём. Потом ты домой, а я с ней пойду, посмотрю, что там с Марией.
В это время, Вика подалась вперёд, не замечая, стала на краю кладки и вдруг поскользнулась, выпустила телефон.
- Ой!- вырвалось с груди. Пыталась поймать, но пошатнулась, подскользнулась и упала в реку.
На кладке лежал телефон. Андрей нёс девочку на руках, положил на траву. Федор быстро подбежал, но ужаснулся. На виске сочилась кровь, тело несколько раз дрогнуло и вытянулось.
В это время Андрей уже был на кладке, вызвал скорую помощь и сразу выключил телефон, возвратился к ним. Небо побагровело, ослепительная молния вспорола его пополам. Мгновенный взрыв пламени на другой стороне реки, молния попала в дерево. Федор упал на колени перед девочкой, не мог сдержаться, рыдал навзрыд. Андрей на руке послушав пульс, удушливым голосом произнёс,
-Нет уже поздно, она мертва.
Гроза снова разрезала небо пополам, сильный грохот раскатился и понёсся вдаль. Они оба плакали. И заплакало небо, пустился сильный ливневый дождь. Из ниоткуда взялся сильный ветер, он придавал силы дождю. Им казалось, ему не будет конца, промокшие насквозь, её тело прикрывали собой. Минут двадцать лило, как из ведра. Когда дождь утих и одновременно приутих ветер. Андрей из под перевёрнутого ведра достал тряпку, с неё вытащил телефон.
- Надо милицию вызвать. Ой, по этой дороге попробуй добраться. А скорая в соседнем селе, так, что должна скоро быть. Я указал адрес Марии.
Дед, с опухшими глазами, охрипшим голосом едва заговорил,
-Ты здесь сиди, а я пойду к Марии, на минуту заскочу домой, штаны переодену, а то худо мне будет, не молодой же.
Когда всё небо засверкало от грозы, внезапно заплакал малыш. Они успели доехать до села. Руслан у сада остановил машину,
- Подождём малость, пусть гроза да дождь пройдёт, почти ничего видно, еще в яму попадём.
-Вот непогода, а гром, можно оглохнуть - поддержала разговор Светлана и продолжила,
-Он есть хочет. Как раз покормлю. Она к груди приложила сына.
После дождя, Руслан завёл машину,не спеша тронулись с места. Хотя колёса скользили, но всё же потихоньку подъехали к дому Марии. Малыш уже спал в люльке - колыбельке.
Серый, не сидел в конуре, он помахивая хвостом метался по двору. Руслан вылез с машины, открыл ворота.
В этот момент, из дома вышел дед Фёдор,
-А вам кто позвонил?
Светлана в недоумении смотрела, то на мужа,то на деда. Почему он здесь? Что с мамой? Где Вика? Она вылезла из машины, ничего не спрашивая, вбежала в дом. Сразу кинулась в комнату, где спала Вика. По дивану, в глаза кинулись рисунки,такие же как дома. Небо в тучах, гроза, черные птицы над тёмной рекой. А на полу лежал рисунок, на котором она с мужем и мальчик, внизу надпись братик Дима. Сгоряча схватила рисунки, влетела в спальню мамы. Мать лежала бледная, как стена. Увидев дочь, в её глазах появились слёзы.
Светлана лишь успела спросить,- Что с тобой?
Но сию секунду, к ней подошёл Руслан. Сзади него зашли двое мужчин в белых халатах.
Руслан вывел её во двор,
- Иди к сыну! У мамы наверное инсульт. Я пойду к врачам.
Ведь дед Федор уже успел ему рассказать, что случилось на реке. Сжав руки до боли в кулаки, он не знал как лучше поступить. Едва сдерживая волнение, он решил о дочери пока не говорить жене. Приедет милиция, пусть уж потом. Один за другим удар, как это можно пережить. Ему хотелось кричать, желание завыть, как заблудившемуся волку, среди пылающего леса.
Врачи вошли в положении молодых, забрали Марию в больницу. Она так и не узнала о случившемся.
Прошло два дня. В доме тихо – тихо. Запах свечи разносился по комнате. У входа на лавке сидело несколько старушек. Зеркало трюмо завешено белой простынёй. На тумбочке карандаши и альбом. Светлана сидела на стуле, смотрела на останки дочери. В белом платьице, она лежала как спящая принцесса. Над головой, из крупных белых ромашек, лежал венок. Ручки и ножки прикрыты полевыми ромашками.
Убитая горем, она словно пьяная, напичкана медикаментами, держала в руках рисунки. Уж не было слёз. Губы не уставали шептать,
- Если бы я знала… Если бы я знала. Эти же рисунки, были как предсказание мне, почему я недоглядела…
19.05.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876501
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.05.2020
Подібний колібрі, підкрався світанок,
Кортить подивитись, поспішу на ґанок,
Барвистість…чарує веселкова гамма,
На мить… то замре, а то сонно, ледь блима,
Пробудить роси, срібні сховані у імлі,
Й таємним поглядом, сипне чар до землі.
Ясні зорі зблідли, місяць молоденький,
Вчепивсь, неначе ріжечок золотенький,
В поклоні світанку, то немов вітання,
Зникає на небі, зіронька остання.
Світанок…підкрався, мов тепло магічне,
Бажання - потяг до свободи одвічне,
Проникло в душеньку.. Чародійство п`янить
Скажіть, як можна, світанки не любить?
16.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
В твоих глазах, я не увидела луча,
Но всё же шла, на свидание, не спеша,
Увы так быстро, время пролетело,
Уж оказалась, ты вишенкой спелой.
В душе сомнение, таила всегда,
Женою быть иль нет… Но видно судьба,
За нас решила, в прекрасный вечер,
Ты улыбаясь, нежно взял за плечи.
Силёнок нет, тебе противоречить,
Знаю давно, ведь ты не бессердечен,
Хотя в глазах, не увидела лучей,
Но я же знала, навек буду твоей,
Ведь трепетало сердечко при встрече,
Ты мне любим, один на этом свете.
15.05.2020 г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875989
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.05.2020
7 ч
Сашко різко нахилився навзнак, хоча відчувши у руці біль, скривився та все ж спромігся втриматися на ногах. Не знати звідки, в дівчини взялася хоробрість і сила. Як пантера кинулася на Богдана, пальці рук, як кігті, уп’ялися в його шию. Руслан теж усім тілом наліг на нього, притиснув донизу. Нарешті, вони таки змогли його звалити на коліна. Богдан скреготав зубами, все ще тримаючи ніж,з горла виривається дикий звіриний звук,
- А-а-а! А-а-а!
Немов громовиця над землею, на мить здається, все довкола здригається. І лише потім, хриплий, тихіший звук губиться вдалині.
Руслану, таки вдалося скрутити йому руки і забрати ножа,
- Ти, що з глузду з’їхав! У нас же, ще тут є замовлення. Батько дізнається, тобі ж не поздоровиться. Що твориш, бовдуре? Зовсім розум втратив!
- Відпусти,- в приказному тоні, гучно прохрипів Богдан, заплющив очі. В них наче погасло те вогнище, що допіру палало. Кілька секунд всі у напрузі. Вже Богдан розплющив очі, благаючим голосом,
- Я піду, відпусти…
Дівчина, збентежена та помітила коли Сашко скривився, лівою рукою, притиснув праву. Заклопотано схилилася над нею,
- Давай подивлюся, здається він тебе поранив.
Розірвала рукав сорочки, з невеликої рани сочиться кров. За мить, перев’язала маленькою хустинкою,
- Дякувати Богу, ледь зачепив тебе.
В цей час, Руслан майже сидів на братові,
- Охолов? Охолов питаю!
- Так! Я ж сказав відпусти!
Таня із Сашком стояли з боку, все ще спостерігали за ними.
- Полежи, герой! - відповів Руслан, кашлянув й промовив,
- Таню, ти пробач цього дурня. Розумієш, попали до таких господарів, що нам ніяк не вдалося відмовитися від горілки. Ми й випили лише по чарці, на жаль, маємо, що маємо. Він обіцяв з тобою тільки поговорити, тому я з ним і пішов. Якщо батько дізнається, то …..
Дівчина хвилюючись, голосно перебила,
- Ти в Олександра проси вибачення, он йому руку поранив, добре, що не глибоко зачепив. А ні, то зараз подзвоню в поліцейський відділок.
Богдан намагався піднятися, прохрипів пригніченим голосом,
- Відпусти! Я сам вибачусь. Відпусти сказав!
Сашко обійняв її,
- Пішли до машини! Ну їх до біса!
І махнувши рукою до них, продовжив,
- Нехай знають нашу доброту. Тільки нам на очі, щоб більше не з’являлися.
Руслан, ще тримаючи брата, заговорив подавленим голосом,
- Ми зрозуміли, ми все зрозуміли. Тільки попрошу, щоб про цей інцидент ніхто не знав, бо тут нам буде кришка.
Таня тримає Сашка під руку, за кілька кроків обоє озирнулися, брати сиділи під деревом, злегка палахкотіли вогні сигарет.
У машині, вона зеленкою намастила рану,
- Болить?
Він полегшено перевів подих,
- Здається обійшлося. Ти знаєш, я от тільки тепер подумав, а щоби було, якби я не помітив вогні сигарет?
- Ой, не кажи… страшно й подумати. В мене до цієї пори коліна трусяться й серце калатає. Але ж тепер сама дивуюся, як я на нього накинулася,де та сила та сміливість взялася.
Задумуючись, поклав руку на її плече,
- Одне шкода, я на два тижні щезну, їду в місто на практику. Оце думаю, хто тебе тут буде захищати? Я ж обіцяв Олегу охороняти оце чадо.
Й ледь посміхнувшись,
- Знаєш, давай на якийсь час це приховаємо від усіх. Здається нас ніхто не бачив. Хай це буде нашим секретом. А то, як дізнаються, будуть дошкуляти запитаннями та хвилюватися і Олег, і твої батьки. Хай потім, колись, або, як Олег приїде. Думаю вони більше не з’являться на нашій дорозі.
- Ой, - із сумки дістала телефон,- А котра ж година?
Позирнувши на телефон,
- Вже майже двадцять третя. Можливо ти й правильно думаєш. Я наче потроху заспокоююсь…
Хитнув головою,
- Ой життя-життя, в ньому й таке буває…. ну то поїхали. Віднині мені буде наука, наступного разу, я тебе, як найцінніший скарб оберігатиму, підвозитиму під саму хвіртку.
Весело зазирнув на неї, посміхнувшись, натиснув на педаль газу, - сказав бадьорим голосом,
- Ну що… зараз тебе відвезу і сам додому - люлі. Буду стрес знімати.
Хоча місцевість і знайома та Таня придивляється під ноги, вже відчинила хвіртку. В буді заворушився пес і відразу притих. З веранди раптовий голос батька,
- Ну нарешті, а ми вже й не знаємо, що думати…
- Не зрозуміла, а чого в темноті сидиш, що світла немає?
- Та ні, від сусідів не хотів уваги.
Вона обіймаючи, поцілувала в щоку,
- Запізнилася на автобус. Ой, такий останній клієнт попався, віком близько шістдесяти років, наче й нормальний мужик, а заріс, як безхатько. А можливо звідкись приїхав, ще захотів щоб поголила. До траси доїхала міжміським автобусом, а тут вже пішком добралася.
- Ого, то ж до траси майже п’ять кілометрів.
- Ну не піду ж на автовокзал ночувати. Та з цього автобуса, теж зійшли жінка й чоловік, йшли попереду. Згодом вони звернули до короварні, а тут вже стільки йти. Ноги, аж гудуть.
Як пташка цвірінькає, морщить ніс. В душі ж усвідомлює, що брехати не годиться, але ж треба було, щось придумати. Сама здивувалася своїм здібностям. Зайшовши до хати, батько кивнув рукою,
- Я пішов спати, напевно, вже мама почула, що ти є.
У ліжку, огорнувшись ковдрою, вона довго не могла заснути. Вкотре, заплющивши очі, ввижається розпатланий Богдан і наче здалеку чує відлуння його крику. Нарешті втома приборкала до сну.
Пройшло два тижні. Всі ці дні, Таня в містечко їздила автобусом. Працювала в чоловічому залі, від клієнтів тільки слова вдячності. Особливо від молодих, які кидали пронизливі погляди й часто посміхалися.
Друга зміна не дуже втішає, весь час в напрузі, щоб не запізнитися на автобус та без пригод дістатися додому. Але нині тішиться, то ж завтра субота, а в неділю Великдень. Під кінець зміни, позирає на настінний годинник, поспішає.
За вікнами вже стемніло. В перукарню, з букетом білих троянд, зайшов білявий високий хлопець. Сірий костюм, вдало сидить на його статурі. Біла сорочка, бордового кольору краватка вказують на солідність і вишуканий смак. Він озирнувся і рішуче направився до неї, вона в цей час клієнту голила потилицю. Хлопець ввічливо привітався,
- Я до вас!
- А ви на годинник дивилися? В мене останній клієнт,- зняла рушник з плечей чоловіка.
Чоловік, якого вона обслуговувала, відразу піднявся, подякував, поклав гроші на тумбочку й поспішив до виходу.
- Та ви розумієте, - розгублено топтався на місці, тримав букет, наче не знав куди його подіти.
- Ану покажіться,- уважно подивилася на його зачіску, продовжила,
- Та вам же можна, ще кілька днів так походити. Ви ж здається в мене недавно були.
- Та я… це для Вас,- несміливо подав квіти.
Здвигнувши плечима, відчула, як пашать щоки. Подякувавши, все ж взяла квіти.
Він спалахнув від її погляду, дивиться у очі, наче просить допомоги,
- Я хочу запросити прогулятися по весняному парку.
На порозі, несподівано з’явився Олександр, кашлянув. Вони обоє звернули увагу до дверей. Її розгубленість не приховалася від очей хлопця, відразу зрозумів, що він тут зайвий,
- Я приїду іншим разом, - не поспішаючи, йшов до виходу.
Олександр дивився вслід, скривився в єхидній посмішці. Дочекався поки той вийшов з салону, дрібними кроками, хитаючись, наблизився до неї. Розчаровано розвів руками, уважно придивляючись в її сполохані очі,
- Що за один?
- Може не повіриш та це був клієнт. Я йому відмовила постригтися, робочий день закінчився.
- А що, всі клієнти квіти приносять?
Вона намагається весело відповісти, дзвінким голосом,
- Та не зациклюйся ти! Чесно, я його вдруге бачу, якось стригла. То ти вже повернувся, але чого так пізно їдеш?
- У справах затримався. Таню, у справах. Знаю ти на другій зміні, вирішив забрати, вдвох їхати веселіше. Та бачу, тут би Олегу було не до веселощів.
- Не мели дурниць, я за мить буду готова.
Не наважилася взяти із собою квіти, навіщо лишні розмови. Але ж такі гарні. На ходу квіти засунула в чотиригранну скляну вазу з водою, що стояла на підвіконні.
В містечку їхали мовчки. Вона не мала наміру виправдовуватися, бо не було за що. Він витримував паузу. Тільки інколи відривав погляд від дороги, підіймав брови, косо позирає на неї.
Та тільки виїхали на трасу, торкнувся її плеча,
- Та не журися ти, я Олегові нічого не скажу. Ще не один залицяльник буде. Я ж знаю, ти не вертихвістка, то ж і немає причини для занепокоєння. Танечко, в сімейному житті принцип довіри відіграє велику роль. А життя каверзне, недарма кажуть « життя прожити - не поле перейти». Та не вішай носа, все буде добре, Олег по вуха закохався в тебе, значить довіряє.
Цими словами хлопець розвіяв напругу. По дорозі, для підняття настрою, кілька анекдотів, а він умів їх розповідати, в машині лунав гучний сміх. Та згодом посерйознішав, розповідав, як в місті, в одній з поліклінік, проходить практику.
А час летів… за вікном сутеніє. Не завжди в житті везе, думає Таня, тримаючи в руці чашку з паруючою кавою. Бувають і розчарування, друга зміна не до душі, але, що поробиш, мусиш змиритися. В кімнаті відпочинку затишно, але ж треба йти до роботи. Зробивши крок, під вікном привернув увагу білий Мерседес, що щойно приїхав.
Думка, як метелик, ого, нічого собі машинка! З неї виліз білявий хлопець. Хитнула головою, це ж здається той хлопець, що мені квіти приніс. Він на мить пригнувся, вже в руках тримає букет червоних троянд, йшов до вхідних дверей салону.
Її би це не мало стосуватися, але відчула гучне серцебиття. Ой, чого це я? Та, що ж робити? Це ж напевно до мене. На душі чомусь тривожно.
Та, що ж це я, подумки себе картає. Пару хвилин, потирає холодні, як лід руки. От дурепа, чого це я така до біса збуджена. Але ж теж красень, ще й така машина. Ні треба зібратися, зробила глибокий вдих і дуже повільний видих. Миттєво озирнулася назад, наче почула чоловічий шепіт -«Таню». Ледь контролюючи себе, відійшла від дверей, до уст приклала пальці, дмухнула, наче хотіла погріти. Та тут же, пригадала поцілунок Олега.
Ой, що це зі мною коїться. Раптово, із зали, її позвала майстриня,
- Таню! До тебе клієнт.
В ногах відчуває важкість. В голові острах - як поступити? Як сказати, щоб не образити? Потрібно негайно вирішити. А нехай буде, як буде, візьму гріх на душу. А може, хтось інший? Так, треба зосередитися на роботі, заспокоїла себе. Все ж невпевнено відчинила двері. 8 ч
Кілька кроків і вона в салоні. Біля робочого місця, на стільці помітила червоні троянди. Побачивши її, він відразу підвівся з крісла,
- Я до вас. Мене звати Вадим.
- Добре! Приємно здивована, присядьте.
Вона мовчки стриже волосся, вдаючи, що не впізнала його. Не могла не помічати, як він часто затримував подих, від дотику її руки, наче завмирав. Та весь час намагається зазирнути в дзеркало, милувався її кожним рухом.
Окропивши зачіску парфумами, вона з плечей зняла рушник, ледь посміхаючись запитала,
- Все добре?
-Так-так,- підійнявся з крісла, біля дзеркала поклав гроші. І ледь нахилившись до неї, тихо,
- Тетянко, ви така чарівна. Ті квіти для вас. Я наважуся у вас попросити номер телефону, як ні, то зараз почекаю біля салону.
З-під стягнутих брів, ковзнула поглядом, так же тихо до нього,
- Ого, сміливий крок. Добре, що тоді чоловік не приревнував.
Збрехала й стиснувши уста, відійшла до вікна. У голові мов шурхіт думок. От життя, знову змушена брехати.
Він ледь здвигнув плечима, озирнувшись, розгублено подякував і вийшов. Наче скинула камінь з душі, полегшено зітхнула. Господи пробач за гріх, але інакше, як було викрутитися.
Від тієї пори, вона його більше не бачила.
А час летів… уже три тижні, як минув Великдень. Таня кожного дня із задоволенням зустрічала ранок і поспішала в містечко. Вихідним днем була неділя та їй інколи і в цей день, приходилося брати ножиці в руки. Хоча мама й бурчала, що в такий день не годиться стригтися, але односельчани приходили, не могла відмовити. З Олегом спілкувалася через кожні три дні. То наче за графіком, пізно ввечері зачинила двері і батьки чули радісний голос, веселий, заразний сміх.
Микола впорався з польовими роботами та городами. В неділю встав раненько, відправився на рибалку. Як завжди, біля нього біжить Дружок, виляє хвостом, довірливо зазирає в очі, озираючись, біжить вперед. Неподалік від ставка, пес гучно загавкав. Зовсім близько, з очерету, голос подала качка, луна покотилася вдалину. На кладці метушиться трохи згорблена постать. Він відізвав пса,
- Дружок, ходи сюди, не смій чіпати!
Підійшовши ближче, впізнав односельчанина - діда Федора. Подаючи руку, привітався бадьорим голосом. Той, погладжуючи сиві козацькі вуса, посміхнувся,
- Давно тебе не бачив. Сідай поруч, всім рибки достатньо. Та не будемо говорити, ще злякаєш.
Швидко спливли три години, сонце підійнялося вище, добре пригріває. У відрах хлюпаються карасі.
- Добре клює,- дід порушив тишу, зазирнувши у свою торбу, продовжив,
- То може поснідаємо? Я маю рибну консерву і до неї.
Микола примружив очі від сонця, ледь посміхнувся, промовив лагідно,
- Так і в мене є дещо перекусити.
Біля куща шипшини накрили поляну. Дід розповідає про своїх дітей. Микола уважно слухає, підтримує розмову. Коли по другій чарці випили, дід хитро зазирнув,
- Ти чув, що Олійники будують два білі будинки? Молодець Степан, справжніх козаків виховав. Славні, роботящі, ото комусь з дівчат повезе. Микола вже й сім`ю має й маленький бізнес, приватний магазин. Олександр на зубного лікаря вчиться, молодий веселун, але толковий. А Олег наче місця не може нагріти, вже й пора гніздо звити. А він то тут, то в Москві, але будинок тут будує. Видно в селі збирається жити.
Микола слухав мовчки, тільки інколи кивав головою. Дід відламав шматок хліба, ділить на маленькі шматки, кладе в рот. Раптово закашлявся, похапцем, витираючи сльози,
- Так сміх душе, ледь не вдавився. Я оце думаю, як вони мають поряд жити?
- Як, -засміявся Микола й продовжив,- Як всі люди живуть. Тим паче брати, дружна родина буде.
- Тю на тебе,- сказав здивовано дід,
- По селі ж всі знають, що твоя дочка крутила любов з Олегом, а тепер вечорами з Олександром на машині роз’їжджає. Як одного не обкрутила, то за іншого взялася. От, зараз молодь…
Миколу, як обухом по голові вдарив, відразу почервонів. Ладен був крізь землю провалитися. Оце так новини. Рука торкнулася волосся на голові, гладить, немов себе заспокоює, задумливо до діда,
- А ти що, діду, оце сам бачив?
Той зморщив ніс, кліпає вузькими очима,
- Та люди…
Микола не дав договорити,
- Менше людей слухай! Як сам не бачив, то навіщо плітки розпускати?!
В діда захмелілі очі, ледь здійнявся на ноги. Перед самим носом, рукою заперечив,
- Ха! Плітки кажеш?! Їх у містечку в кав`ярні бачили, кажуть, як голубки сиділи. А вона така весела, все посміхається, щебече. Так щебече до нього, це ж треба, ще так уміти!
- Та хай там ляпають язиками,- Микола знервовано збирає речі.
Думок відразу, цілий вузол. Та маячня якась! Та й відразу сумнів. А може правда? Ой, доню-доню, мабуть з тобою треба поговорити. Навіщо славитися на все село.
Закинувши вудочки на плече, підхопив відро,
- Ну бувай здоровий діду, я пішов,
Старий, прилігши на траву, кивнув рукою,
- Йди з Богом. А я передрімаю, щось ця горілка мене зовсім підкосила.
Ввечері за вечерею, батько розповів про розмову з дідом. Таня сміялася, мати схопилася за голову. Та в кінці розмови, сердито подивився, вказівним пальцем стукнув по столі,
- І чого сміятися. Славлять тебе на все село, кості миють. І нас славлять, скажуть люди, оце виховали. Одну мають і ту розуму не навчили. Ти вже розберися з ними і подумай, що коїш!
Вона мовчала, стиснувши губи в ниточку, немов затята риба. Нині не варто заперечувати, адже добре знає характер батька. Навіщо дров у вогнище підкидати.
В цей же вечір під час розмови запитала в Олега,
- То ти, коли збираєшся додому?
- О! Це мені вже подобається, що ластівочко, може й справді засумувала за мною.
Після розмови з батьком, кепсько на душі,але ж не стане розповідати. Тільки важко перевівши подих,
- Ну-ну, загалом, це мені не подобається. Казав на Івана Купала вінок для тебе сплести. Тут зовсім мало часу залишилося? А ти навіть не знаєш коли закінчите об`єкт.
Він мовчав, розумів її. А після того, як брат розповів про кавалера з білими трояндами й так душа була не на місці. Розумів, що в селі йому ніхто дорогу не перейде, але в містечку можуть і перейти. Молоденька, а міські вміють дівчатам голови дурманити. Треба поспішати.
Після цієї розмови, Таня з Олександром не бачилася. Копошились думки, звичайно, село є село. Як в тому вислові -» Теля в ср*ці, а баба довбнею махає», вміють люди паніку наводити, прибріхувати, оббріхувати. Чи то заздрощі, чи просто не мають кому помити кості.
До Зелених свят залишався тиждень. В суботній день Таня мала вихідний. В ліжку, в роздумах позирає до вікна. Сонячний день, навіть гілочки дерев не гойдаються. Ось і червень, вже б до ставу побігти скупатися, так вода холодна. Та й з ким? Звичайно дітлашня є, а старші десь поїхали в пошуках професії, в технікуми, в інститути. Так, міське життя, не сільське. Але ж, якщо село значитиметься - містечко сільського типу, як нам обіцяють, то й ми заживемо по-людськи.
- Таню, ти прокинулася? - з кімнати голосно спитала мати.
- Угу! Так точно! А що-о-о-о?
Зайшовши до неї в кімнату, посміхнулася,
- Так сонечко, мені самій не впоратися. Корова з телям на пасовищі, то ж займемося сараєм. Дах перекрили, гарне діло. Але треба із середини підмастити, до самих піддашок, бачу є дірки, взимку знову снігу навіє.
- Добре мамо. Але ж це болото та й вода прохолодна.
- Та ні, я воду в літній кухні на пічці нагріла і погода тепла. А ногами скоро вимісиш, потанцюєш, а я валькувати буду.
- А тато де?- зіваючи запитала, встає з ліжка.
- Пішов до Зінченків, там в хаті стелю валькують. Вони нам допомагали, тепер наша черга.
Таня одягнена в коротку, легку гірчичного кольору спідницю на чотири клини,
- Нащо валькувати, он зараз гіпсокартон монтують.
- Хто монтує, а хто й ні, так тепліше, не всім подобаються євроремонти.
Доки снідали, вже й сонце піднялося вище. Таня відром носила глину, пісок, мати підсипала труху, солому й тирсу. Дівчина, старанно, перемішуючи сапою, мовила голосно,
- Мам, що скажеш, якщо я приймач включу? Мені би веселіше працювалось.
- Думаю не буде заважати. Включай свою музику й мені на душі буде краще. Тільки ж не дуже гучно, ще люди подумають тут якась гулянка.
- Я за одним махом одягну купальник, трохи позасмагаю, сонечко гарно припікає.
Мати підняла відро з паруючою водою, в неї добавляє холодну.
- Ти що з глузду з`їхала, в купальнику? Вся ср*ка в болоті буде.
- Так мені ж все рівно прийдеться помитися в балії, я й так буду, як порося. В ставку вода ще холодна…
Мати засміялася, хитнула головою,
- То погана ідея,
- Ну добре,- кивнула головою,- То я тільки ліфчик від купальника одягну, хоч плечі засмагнуть.
За кілька хвилин вона вийшла з хати.. Мати, зазирнувши посміхнулася, плеснула в долоні,
- Ой, як же ти виросла, ще й поправилася так.
- Ага, в ліфчик ледве влізла, - сказала дочка й склавши косу віночком, закріпила шпильками.
- А не випадатимуть груди, коли будеш нахилятися? – спитала тихо.
У відповідь, ледь посміхнувшись, твердим голосом,
- Не випадуть, він добре притискає,
Включений приймач на хвилі «Радио Пятница»* вже поставила на підвіконня, поруч поклала телефон. Мати помітивши, примружила очі,
- Що ти, весь час, його за собою носиш?
- Тож має Олег подзвонити, обіцяв у обід, як не вийде, тоді вже ввечері. Нехай лежить, а раптом зателефонує.
Мати ллє воду, вона тупцяється в глиняному замісі,
- Долий сюди води, бо не можу ногою влізти, таке густюще.
Та з розмаху вилила пів відра води, бризки з частками глини потрапили на тіло, на спідницю.
- Ой мамо! - похапцем підняла спідницю,- Мабуть таки треба було зняти.
Розчепіривши пальці, підняла руки догори. Кліпає очима, глузлива усмішка розпливлася на її обличчі,
- Ма - а - ам, а який в мене вигляд? Мабуть, схожа на первісну забруднену індіанку? Тільки треба в косу декілька пір`їн з гусей взяти.
Зазирнувши на неї, мати різко залилася дзвінким сміхом, аж закашлялась. На очах блиск від сліз, голосно,
- Ой, дитино. Ото розсмішила! Ну вже таке скажеш! До індіанки далеко, треба мати засмагу. Рукою витерла сльози, задоволено позирнула,
- Ти спідницю в поясі підбери, щоб коротша була, все ж не те, що в одних плавках, - запропонувала і на приймачі прикрутила звук,
- Щось майже нічого не чую, дуже горлопанить.
Таня, повернулася в сторону хати, стоячи в замісі, рукою дотягується до приймача, хотіла добавити звук. В цей час різко й гучно відчинилася хвіртка, гавкнув пес. Мати побачила Олега, від несподіванки, не могла й слова вимовити. Дочка поспішила розвернутися, раптом послизнулася, однією рукою таки досягла глини, махає руками, все ще намагається втримати рівновагу.
Олег, одягнений в джинсові штани, білу футболку, вже біг до них. Той букет червоних троянд, що тримав у руці, в поспіх всунув в руки Ользі. За мить він встиг на руки підхопити Таню. Очі ледь не вилізли на лоб, її тіло тремтіло більше від несподіванки, чим від того, що ледь не впала в місиво. Дивлячись в його світлі, теплі очі, запитала глухим голосом,
- А ти звідки? А ти де взявся?
Як не помітити її пишні, ледь прикриті груди. Він дивився на неї закоханими очима,
- Ти як почуваєшся?
Ці слова торкнулися серця, в очах сяючі іскринки, вона ледь стримує сміх, обіймаючи прошепотіла,
- Оце так зустріч! Я так сумувала за твоїми устами…
Вона обома руками пригорнула його до себе, ніжно торкнулася своїми устами до його уст. Після солодкого поцілунку сором’язливо опустила очі та за мить різко озирнулася,
- Ой, тут же мама!
А її ніби й не було. Біля приймача лежать троянди. Дивлячись один на одного розсміялися.
Ніжні погляди очі в очі, своїм чолом торкається її чола,
- А що? Хай навіть і така зустріч. Ти моє сонце, ти моє небо. Ти моє життя, моя кохана…
Ловить її уста, вона відхиляється, намагається звільнитися з рук. Нарешті поставив її на ноги. Раптово став перед нею на одне коліно, за мить з кишені дістав коробочку, відкрив,
- То ти підеш за мене?
Золота каблучка виблискує на сонці, від щирого здивування перехопило подих. Задоволена, топиться в його очах. Розпашіла, немов квітка в росі пригріта сонцем, в очах бринять сльози радості,
- Звичайно піду.
13.05.20 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Зустріла ранок…сонце не ясне,
Вже чую вітру виття голосне,
Спішать хмаринки, плачуть на льоту,
Вкотре помиють, земленьку святу.
На мить затихла уже й пташина,
Їх не багато, немов родина,
Стоять зажурені, у поклоні,
Війну згадають, наші герої.
День Перемоги… сльози на очах,
Срібляться роси, скрізь по листках,
Прожив народ страшні часи, страждав,
Їх не забути, хто життя віддав.
Хто МИР відстояв для нас і щастя!
Низько вклоняймось, вам ветерани!
Замужність й подвиги, болючі рани,
Щоб небо ми, бачили голубе,
І шанували життя дороге!
Згадаймо всіх,тихо зі сльозою,
Хто тут обіймемося з любов`ю,
Здоров`я вам, дорогі і подяка!
За чисте небо, за світле завтра!
***
Шановні друзі !
Вітаю всіх з Днем перемоги!
І дай Бог, Україні спинити війну на сході!
Побороти всі віруси, розчарування!
Здоров`я Вам, наснаги і щастя!
09.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2020
5 ч
Олег зненацька оступився… Ой ця темінь, ні місяця, ні зірок. Ще й ця, як курка на яйцях – передзвони та й ще терміново. В душі обурення, все ж набрав номер телефону. У відповів її голос,- Алло!
Він досить збуджено, голосно,
- Привіт! Що за пожар, Наталю?
- Терміново приїжджай, є халтура. Двоповерховий дачний будинок під ключ. Я знаю тобі потрібні гроші. Нам дають малий строк для будівництва, без тебе не обійтися.
- Добре, я завтра зможу виїхати. Дякую, гроші зайвими не бувають. Бувай!
Поспішав, планує поїздку, в голові рояться думки. А Наталя молодець, щира молодиця й чого її ніхто заміж не бере. Не білоручка, наче і з личка непогана. Та карі очі холодні, як айсберги. Їй до Тані далеко. Зелені очі з відтінком синяви волошок зводять з розуму, я вже за ними сумую. В них сонячне світло і тепло, доброта і ласка. Та вже за мить себе сварить. От бовдур, я ж телефон не заніс, шкода, не вдалося сюрприз зробити. Хай би побачив її здивовані оченята. Та іще й пообіцяв дізнатися про курси перукарів, наче доганяючи думку вголос,
- Добре, що завтра субота, десь то Сашко мав приїхати. Що братику, знову без тебе ніяк, мені ж треба якось викрутитись.
По небу мерехтіння перших сонячних променів. Олег з Олександром, в напівпустому автобусі, їдуть у містечко. Позираючи у вікно, Олександр не приховуючи роздратування,
- От їде повільно, шкода машина не на ходу.
Олег почув, але зразу не підтримав розмову. Думки, то гризли мозок, то відступали, все ж ледь схилившись, тихо до брата,
- Мабуть Таня образиться, що поїхав не попрощавшись.
Той озираючись, нахилився ближче до нього,
- Та не їж ти себе, вона ж не маленька. Сказав все зроблю, значить зроблю. Тим паче завідуюча цим салоном нам знайома.
Таня прокинулася від торохкотіння трактора. З думкою повернулася до вікна. От у тата вже починаються трудові дні. Добре, що за один день перекрили сарай, тепер можна і поніжитися.
Звичайний день, в домашніх клопотах, тягнувся довго. Вона чекала вечора, чекала на Олега.
Сутеніло… в огорожі гуси подавали тихі звуки, вкладаються спати. Присівши на лавці біля криниці, дівчина до дерунів чистить часник. В голові багато думок за Олега, які новини принесе? Чи відповісти сьогодні, чи краще почекати? Сімейне життя… яким воно буде? І де жити? Тож до свекрухи не піду. Он, маю свою кімнату, але жити разом з батьками, теж не хочу. Може запропонувати не поспішати, але ж гарячий який. А поцілунки, як магніт притягують, аж голова обертом іде. Від думок відволікло торохкотіння трактора, голосно до матері,
- Мамо, здалеку чути трактор, напевно тато повертається.
В цей час, Ольга на веранді на тертці тре картоплю,
- Ну от і добре, саме вчасно, попаде на теплі деруни.
Після вечері мати збирала посуд, з-під лоба журливо позирає на доньку. Не прийшов Олег, напевно розчарована, хвилюється, виглядає. Така вона любов… то радість, то сльози.
Наступала ніч… з кватирки віяло прохолодою, легенько гойдаються фіранки. Лежачи в ліжку, Таня дивиться на стелю. А можливо щось сталося, не дай Боже проблеми зі спиною. Чомусь такий невезучий. То гусак вкусив, то мама учудила. Чомусь так неспокійно на душі. Прикривши кватирку, замоталася в ковдру намагалася заснути.
Ранкове сонце яскраво освітлює кімнату. Вона в ліжку, як сповите дитя, одне обличчя видніється з-під ковдри. Згодом прокинувшись, розплющуючи очей, здивувалася - наче й виспалася. Та коли ковдра, здається справжньою фортецею затишку, вилазити не має бажання. Але ж треба вставати. Трохи поніжившись, нарешті розплющила очі і одразу ж, від прямих сонячних променів їх заплющила, посміхнулася.
Зовсім несподівано почула гавкання пса. А це на кого? Може хто з клієнтів прийшов. Мами не чути. Ой вона ж в магазин збиралася. Швидко вскочила в спортивні штани, накинула халат, вискочила надвір.
За хвірткою стоїть Сашко. Побачивши її, гукнув,
- Щаслива людина. Ти напевно, ще спала. Нам треба поговорити. Я зайду?
Майже кричала,
- Заходь, тільки Дружка закрию, почекай!
З цікавістю позирає на нього. Її губи злегка здригаються в усмішці. Що ж він мені хоче сказати, про що поговорити? В школі був весельчаком, а тут такий серйозний, навіть не посміхнеться. За мить підкрався сумнів, може щось сталося? Відчула посилене серцебиття, трохи схвильовано,
- Що щось з Олегом?
- Та ні. Чого ти? Бачу, аж почервоніла. Все в нормі. Тут такі справи.
В хаті пахне м`ятою, Таня запропонувала чай, але він відмовився. Спілкувалися майже годину. Сашко віддав їй телефон, попередив, що Олег передзвонить вечерком. Сяюче обличчя від звістки, що завтра разом поїдуть у містечко. Адже він виконав прохання брата, домовився, що якщо вона покаже свої здібності, то на навчання візьмуть зараз.
Ольга повернулася з магазину, здивувалася, що закритий пес. Кого б це принесло. Таня саме намірилася провести Сашка.
- О, гостя маємо,- сказала
Мати, заходячи в хату привіталася. А потім зазирнувши на дочку,
- О, зранку маємо гостя.
Він привітався, ледь почервонів,
- Та я це… доручення виконував. Мені час іти, вибачте. До побачення,- поспішив до дверей.
Мати здивовано подивилась на дочку, наче щось хотіла запитати. ,Таня спохмурніла, різко звела брови, відмахнулася,
- Мам, я проведу й зараз повернуся.
Мати не була в захваті від тих новин, що повідала дочка. Клопоталася, що з дому не хоче відпускати та й з грошима тугувато. Таня хвилюючись, з тумбочки дістала коробку з- під взуття, відкрила її,
- Ось подивися, тут майже дві тисячі. Думаю досить і на проїзд, і за навчання платити. Мамочко, мені ж потрібне Свідоцтво перукаря. Що без професії я в житті буду означати, про це подумай.
У відповідь, схиливши голову мати мовчала. Мовчала й вона, адже знаючи її характер, що згаряча може не погодитися, згодом передумає.
Крехтячи, підіймалася з-за стола, ніжно поглянула на дочку, кивнула головою,
- Згода. Тепер удвох будемо тата умовляти, почуємо, що він скаже.
В очах сльози і радість, вона обійняла її, чмокнула у щоку,
- Мамочко, все буде добре. Я тобі щось покажу, ось, зараз, подивися.
Скільки радості в голосі, подумала мати, відривається пташка з гнізда, а згодом і покине.
Вона бачила коробочку на столі, але подумала можливо якісь парфуми. Та донька звідти дістала телефон і весело, як синичка цвірінькає. Хвалилася, що передав Олег. Показувала й розповідала, як ним користуватися. Адже допіру її навчав Сашко, хоча вона мала нагоду побачити телефон в дівчат, які приходили до неї стригтися.
Мати задумливо запитала,
- А чому сам не приніс, що зі спиною проблеми?
Де й поділася та радість, дочка розчаровано,
- В Москву визвали. Сказав Сашко, що він мені зателефонує на цей телефон. Будемо спілкуватися, можливо й на краще, чого поспішати з заміжжям.
Приховуючи стурбованість, мати дивилася на неї великими очима,
- Не зрозуміла. Вже такі відношення, що навіть про це була розмова, а не зарано?
За мить дочка почервоніла, винуватий погляд, стояла перед нею, як першокласниця. Тихо видавлювала слово за словом,
- Він вчора освідчився. Хотів на Івана Купала сватів прислати. Запитував чи я згодна.
Мати розчервонілась, знімаючи хустку,
- Щось, аж у жар мене кинуло від твоїх несподіванок. І ти дала згоду?
Дивлячись прямо в очі, заперечила,
- Та ні, я сказала, що спочатку хочу закінчити курси перукарів.
Материнські слова, вже звучали не так тривожно,
- Ой доню, дивися сама. Хлопець непоганий, але ж різниця у віці немаленька. Та й що то буде за життя, як він у Москву їздитиме, а ти тут?
Невиразно двигнула плечима, не рішуче тихим голосом,
- Мамо! Та він вже не збирався їхати, говорив, планує в селі жити. Сказав, що й тут для будівельників є робота.
Мати зазирнула на настінний годинник, різко встала з-за столу
- Ой, теляті ж пора їсти, а ми балачки з тобою розводимо….
Біля дверей озирнулася,
- Ти ввечері краще посидь у кімнаті, чи раніше спати ляж. Я з батьком сама поговорю. В цей момент, на очі краще не з’являтися.
На згоду, дочка стиснувши уста, кивнула головою. Від розмови, аж мурашки по шкірі. Ой, чи так краще мамо. Може б, як завжди, підійшла, обійняла, чмокнула у щоку та він і погодився.
Колеса потяга відстукують звичайний ритм, інколи, збивають з думок. Олег, вкотре дивився на маленький календар, рахує дні, журиться, чи до літа встигнуть все зробити. От, якби вже фундамент був, тоді б і не викручував мозок, як встигнути. На худий кінець, хоча би спромогтися за пару днів до Івана Купала.
Тільки під вечір Олег добрався до Підмосков`я. За адресою, у вагончику на нього чекали друзі. Привітне рукостискання, обійми. А Наталя, підморгнувши поцілувала в шоку.
Цього ж вечора Олег занурився в телефон, відіслав СМС
« Танечко, вибач, що не зайшов попрощатися. Вночі не наважився будити. Якби затримався, то б не встиг на потяг.
*
Тетянко люба, ти снишся щоночі,
Посміхаєшся дивно. Дивлюся в очі,
Вкотре бажаю… я у них втопитись,
Нині ж кохана, маємо змиритись.
Це розставання, лише на якийсь час,
Я так сумую та це ж іспит для нас….
Маю надію, що діждешся мене,
Ти моє сонце… обожнюю тебе.
Пора весняна - так скоро минеться,
А там і літечко нам посміхнеться,
Будемо разом, я тебе кохаю,
Ти промовчала, я ж дуже страждаю.
Дзвонити буду сам, знаєш, не зручно спілкуватися, коли десь на даху, чи у розчині руки. Працюємо з п’ятої години ранку до смеркання. На добраніч люба. Цілую в щічку. А коли даси відповідь, тоді буду цілувати в уста, щоб вкотре нагадати тобі про наші поцілунки.»
Частинами писав і надсилав. А неподалік, на дошках сидить Наталя, стискає кулаки. Ну й чого добилася, що позвала його, запитувала себе. Он, поцілувала в щоку, він навіть не звернув уваги.
Побачивши, що ховає телефон в кишеню, вона підійшла ззаду. Обома руками ніжно торкнулася плечей. Це його збентежило, різко підвівся, виставив руку перед собою,
- Наталю, я вдячний, що ти потурбувалася про мене. Але ж ми з тобою все з’ясували, вибач до інтиму не дійшло, як ти хотіла. Та це ж на краще, я перед тобою нічим не зобов’язаний. Тож вибач і зрозумій, нав’язливість може порушити і дружбу.
Різко розвернувся і пішов. Закривши обличчя руками, вона тихо заплакала,
- А я ж надіялася… ти за мною сумуватимеш…
Та він не почув цих слів, навіть не озирнувся.
Лежачи в ліжку, Таня отримувала СМС. В захваті читала шматочки, раз-у-раз її обличчя розпливається в широкій посмішці. Прочитавши, з кімнати ривками почула розмову, згодом розбірливо слова батька,
- Коли встигла вирости?
Мати говорила тихіше,
- Дівчина, як квітка… заміж віддавати, коли цвіте.
Далі незрозуміло. Як не намагалася склеїти окремі слова, їй це не вдалося. Втішало те, що без крику, а це вже добре. З головою залізла під ковдру, пригадувала текст СМС.
Дзвінкий звук будильника нагадав, що ранок, потрібно встати. Водночас почула торохтіння трактора, примруживши очі, посміхнулася. Значить все добре, не чекав на мене.
Вже одягнена в джинсові штани та в легеньку куртку синього кольору, вийшла з хати. В цей час перед обійстям зупинилася, сигналила машина. Гучно загавкав пес.
Здивуванню не було меж, поспішила до хвіртки, за нею поспішала мати, вона щойно вийшла із сараю. За кермом Ниви сидить усміхнений Сашко, побачивши Ольгу, за мить, як вітер, злегка прихилившись, привітався, відчинив передні двері і до Тані,
- Батько машину дав, чого трястися, в автобусі мучитися. Сідай, думаю за водія підійду…
Впевнено глянувши в очі Ольги, він промовив,
- Ви тітко не хвилюйтеся. Все під контролем, привезу в цілісності і схоронності.
Закривши двері, поспішив сісти за кермо.
- Дивіться обережно по трасі, бо там часто байкери ганяють. Щасливої дороги! - махнувши рукою вслід, гукнула жінка.
Нива плавно зрушила з місця, набирає швидкість. Ольга, з опущеними плечима, повертається до хвіртки. Ой, доню-доню, дай Боже, щоб усі твої мрії збулися. Щоб ти, моя єдина ластівочка та й була щаслива.
6 ч
Біля салону краси, Таня в машині, від хвилювання, раз-по-раз, великими ковтками п’є газовану воду. Чому так довго не виходить? Можливо тієї жінки немає? Вкотре виглядала з вікна, від нетерпіння часто стукає ногами. Нарешті Сашко вийшов, махнув рукою - позвав до себе.
Вони зайшли в одну із кімнат, за столом сидить повна жінка років п’ятдесяти. Привітний поглядом зміряла її з голови до ніг, відразу сказала,
- Сашко, погукай Надю із салону.
За мить, дівчина, років двадцяти, привіталася, поклала на стіл набір ножиць для стрижки та ще деякі речі. Таня, затамувавши подих, спостерігала за всіма. Сашко, підморгнувши їй, присів на стілець, що стояв неподалік. Легенько торкнувся руки, посміхаючись,
- Я твій перший клієнт. Віддаю себе в жертву, давай, покажи їм свої здібності.
Миттєво зашарілася та проте швидко опанувала себе,зайнялася любимою справою.
Позаду тривоги, на дозволеній швидкості машина рухається в сторону села. Весняний сонячний день приніс задоволення дівчині, виглядаючи відчинене вікно,
- Я ж не знала, що вона тобі якась родина. Хоча б попередив мене, що маю стригти. Ти не уявляєш, фортуна мені усміхнулася. Ще й навчатиме мене молода перукарка. Бачила, як вона одній дамі робила зачіску, є чому повчитися.
Він уважно дивиться на дорогу, весело,
- Спостерігати легко, засиділася сьогодні, поки я по справах їздив. Все ж нелегку професію ти вибрала, це ж цілий день на ногах, ще й попробуй кожному догодити. Два тижні будеш в жіночому залі, потім підеш в чоловічий. Згодом матимеш своїх клієнтів. Дівчата йтимуть у відпустку, будеш на підміні. Марія Петрівна похвалила тебе, ти сподобалась їй. Ну це між нами… тільки ж носа, свого курносого не задирай!
- Ой, прямо таки курносого, здається нормальний, скажеш таке!
Відкопиливши губу, усміхнено позирає на нього. Як добре, що Олег має такого брата. Такий простий, як дрова, ще й веселий. На душі так тепло й легко, ну все одно, як у шкільні роки.
Не могла вгамувати радість, від задоволення підставляла своє красиве личко сонцю, яке зазирало у вікно, примружує й кліпає очима. Немов нагадала щось, до нього різко повернулась,
- Мабуть сьогодні Олегові найбільше гикається, бо так хочеться повідомити йому новини.
Усміхнувшись, Сашко підморгнув,
- Не журися, я перед ним відчитаюсь.
Минає час… життя дівчини зовсім змінилося. Вдома батьки змирилися, що їй треба їхати в містечко. Після того, як отримала СМС, Олег подзвонив через два дні. Пізно ввечері почула його зморений голос. Про роботу нічого не розповідав, відкривав серце і душу, немов сповідався, про своє кохання до неї. Нагадав, що чекає відповіді. Вона ж обіцяла відповісти, коли він повернеться додому. Щоб менше витрачав грошей на переговори, намагалася коротко говорити, хоча бажання було слухати й слухати його ласкаві слова. А він називав її, то дзвінкоголосою пташкою, ясноокою квіткою, то сонечком, що навіть на відстані дарує тепло.
Три дні поспіль, автобусом їздила в містечко. А в п`ятницю, вийшовши із салону, побачила Сашка. Він, опершись на капот машини, спостерігає за перехожими. Вони нагадували йому мурах, які весь час кудись поспішають. Побачивши її, махнув рукою спішив назустріч. Наче збитошний хлопчисько, піднявши брови, подарував усмішку й весело,
- О! Привіт! А я боявся, що не встигну тебе забрати.
Від здивування в неї округлилися очі,
- Привіт! Яким вітром?
- Та я сьогодні на автобус проспав, авто в батька випросив. Впорався раніше, подумав, одним махом тебе заберу. Слухай, я такий голодний, може в кав’ярню зайдемо.
Ледь усміхнулася, двигнула плечима, нерішуче,
- Я знаю…може не варто.
- Та чого, ще ж допіру шістнадцята година, батькам скажеш, що затрималась на роботі. Сідай, тут же недалеко.
У кав’ярні за столом, він поправляє краватку, нахилився до неї, підморгнув й ледь посміхнувшись,
- Я вдома Сашко, а тут Олександр. Майбутнього стоматолога мають таким знати в містечку.
- За мить, офіціантка на стіл поставила келихи наповнені виноградним соком. І тут же, через хвилину на столі парували гарячі пельмені.
Вже зовсім стемніло… вони веселі поверталися додому. У машині звучить тиха музика. Під’їжджаючи до роздоріжжя, натиснув на гальма.
Сашко, виліз з авто, позирав навкруги. По приколу, низько нахилився, подав їй руку й голосно,
- Ну паняночко, от ми і дісталися. Думаю тепер трохи пройдешся.
Таня подавши руку, засміялася,
- Що ти таке говориш, досить приколюватися, знайшов панянку. Та, ще й так голосно, люди почують. Ото сміятимуться.
Сашко тихо заперечив,
- А чому не панянка, сама чарівність. Ой заздрю я брату, білою заздрістю. Тільки йому і вступлю тебе, більше нікому.
І раптом чмокнув у щоку й пулею відскочив. Вона вирячивши очі, зробила крок вперед, намірилася сумкою дістати, щоб його вдарити. Та він голосно, вигукнув,
- Та це за брата Таню, за брата. Їй-богу більше не буду, ми ж скоро родиною станемо.
Вона знервовано, сердито,
- Ой Сашко, пожаліюсь Олегу. Коли ти виростеш, це ж тобі не в школі. Я думала ти подорослішав.
Сказавши, різко розвернулася, пішла стежкою вздовж дороги.
Сашко сідаючи в машину, позирнув їй вслід і відразу став уважно придивлятися. Далі до дерев, попереду неї, палахкотіли два вогники. Вони майже не рухалися, його це насторожило. Що, ж то за курці? На всяк випадок, із салону взяв в руку найбільший ключ для гайок. Прикривши двері, широкими кроками поспішив за нею.
Таня не озирається пройшла, буквально метрів сто, як з під дерев їй назустріч вийшли два брати.
Богдан, перегородивши їй дорогу, відкинув сигарету, рішуче взяв її за плече,
- Стій! Що панянко, така чесна, то перед одним хвоста розпускаєш, то перед іншим. А із себе видаєш недоторкану. Ми вже кілька днів тебе чатуємо, нарешті діждалися. Вона зробила крок назад, намагалася звільнитися. Руслан викинувши сигарету, штовхнув його в плече й хотів схопити за руку,
- Богдан, ти ж обіцяв, що будеш поводитися чемно.
Він відкинув його руку,
- Ти ж знаєш, я не люблю коли мені відмовляють. Чи тобі братику теж кортить спробувати цієї панянки?
Дівчина стояла ні жива, ні мертва. Від несподіванки, голову наче що руками здавило, відразу пересохло в горлі. Кричати? Та кому? Сашко ж напевно поїхав. Треба шукати вихід. Шалено колотиться серце. Стиснувши уста, зазирає в його очі, поклала свою руку на його плече. Відчула, що тиск зменшився, повільно прибрала його руку із свого плеча. Намагалася посміхнутися, голосно тремтячим голосом,
- О! Привіт хлопці! А ви ще в селі!
Її пронизав холодний, єхидний погляд,
- Що мені мізки пудриш, чи не бачиш?! А голосочок тремтить.
Зненацька різко, обома руками, притиснув її до себе, намагався поцілувати.
Вона вивертається, махає сумкою, намагається його вдарити,
- Ти, що здурів! Не смій! Чуєш не смій!
Руслан засміявся,
- Та не кричи, не бійся, він тільки поцілує.
Хлопці не помітили, змієм підкрався Сашко. Хоча зростом і був менший та за мить від неї відірвав Богдана, той, з розпростертими руками, звалився на землю.
- Таню йди додому,- вигукнув Сашко. Вона вся тремтіла, відійшла на кілька кроків,
- Як піду, а ти?
Руслан відразу підняв брата. Той штовхає його, намагався підійти ближче.
- О! Ти диви, якийсь салага, мені буде перечити?!
Руслан у руці Сашка помітив інструмент,
- Богдане заспокойся, тобі, таки справді, навіть сто грам не можна пити. Пішли звідси, бачу це до добра не доведе.
Та Богдан раптово вирвався вперед. Вирячивши очі, мав вигляд розлюченого ведмедя. В руці блиснув ніж. Сашко стрілою відскочив в сторону, перед собою тримає ключ. За мить Руслан і Таня намагалися схопити його за плечі. Сашко ухиляється від ножа, ледь послизнувся, Богдан розмахнувся ножем.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020
3 ч
Весняна ніч…. місяць уповні зазирає у вікно кімнати. Його світло ввижається не таким розсипчастим, як завжди. А чаруючим, теплим, ніжним, оксамитовим, хотілося доторкнутися, відчути його. Чи то справді все сьогодні зі мною було? Таня відчуває себе принцесою, наче побувала в казці. Не спалося, перевертається з боку на бік. Легке зітхання ховається по кутках кімнати. Задивляється на мерехтіння зірок, вони неначе вальсують, то далі, то ближче. Уявляє себе з ним у вальсі, ніжний дотик рук, солодкий поцілунок, вже відчуває, як частішає серцебиття, по жилах пульсує кров. Чи й справді я закохуюсь в нього. Дивно… мабуть треба собі зізнатися, той перший поцілунок, був бажаним. Краще цілується, чим Олексій, правда з ним був один єдиний раз. Хоча в роках у них і невелика різниця та старші ж, напевно обоє не першу дівку цілували. Ні, таки тут, все інакше. З пересердя, легенько підбила подушку, вкотре перевертала її, презирливо позираючи у вікно, прошепотіла,
- О ніченько-нічко, допоможи мені заснути. Якщо оце так приходить кохання, то чому так бентежить, що, аж серце тріпоче, чому забирає сон, весь час ввижаються його світлі, ніжні очі?
Минула ніч… її розбудив тихий шурхіт. Ледь відкривши очі повернулася до вікна. У небесній вишині видніються більші і менші білі хмари. Вже чує голосистого півня, ґелґотання гусей. Поневолі заплющуються очі та всупереч бажанню поспати ще, розставивши руки догори потягнулася, мов немовля. Та ні, треба вставати, ото трясця і запитав би хто, чого не спалося, адже все добре. Так, а котра година? Раптово донісся голос батька,
- Та все добре, що поробиш нині такі ціни. Он інші правлять скільки коштує лист шиферу, скільки й беруть за те, щоб його покласти. Добре, що шифер раніше придбали, дешевше обійдеться. Я цвяхи заказав сусіду, з містечка привезе. Зараз в магазинах все є, тільки давай гроші. Основне, щоб добре та швидко зробити до дощу.
- А ти на верх не лізь, не ті роки, беруть гроші, хай працюють. Кажуть люди, вони з початку березня в селі, в Осадчуків в літній кухні живуть. То така сім`я, ніде не проґавить прибутку, напевно й ціну загнули за проживання. Добре, що їх Олексій із січня місяця до нас не з’являється. Він то так хлопець непоганий, йому б і одружитися пора та така скупа сім’я, чи й знайде собі місцеву дівку. Я би Тетянку не довіряла йому,- говорила мати хриплим голосом.
Він тихо засміявся,
- Скоро прийде побачиш… заросте, прийде патлате. В містечко стригтися не поїде, бензину, грошей шкода, крім Тані, в селі хто його постриже? В сільраді обіцяли побудувати Будинок побуту та то тільки пусті розмови. Хай би перукарню зробили, була би дочці робота та й іншим.
- Можливо колись і розбагатіє село, поживемо побачимо.
Дочка прислухалася до кожного слова. А може щось за Олега скажуть, не дочекалася. Запахло вареною бараболею та смаженими яйцями. Цікаво… тато на рибалку не пішов, то ж не сьогодні прийдуть ті робітники. А один, той, трохи вищий так вилуплювався на мене, справді на лице обоє непогані та очі темні, немов магніт, притягують подивитися. Піднявшись з ліжка, вона кілька раз потягнулася, натягує одяг.
А час поспішав.... день пройшов, як завжди, без сюрпризів. Прийшла сусідка тітка Олена постригтися, за роботу, принесла два десятки яєць. Дівчина тішиться, що перед жіночим днем мала більше клієнтів. Як не як, а люди знають не тільки релігійні свята, то ж є шанс заробити грошенят. А ближче до літа почнуться весілля. Якби ж курси перукарів закінчити, інколи задумувалась над цим. Та в містечко не відпустять, а щоб їздити щодня, чи хтось возив, дорогувато.
Гроші, які їй давали люди, батьки не брали, сказали складай, треба буде, як знайдеш. Мала надію, складе грошенят, вирветься в містечко, нехай би навіть щодня автобусом їздити.
Землю вкрила темінь. Увімкнений телевізор освітлював кімнату, тихий звук наче заспокоював її. Та вона час від часу зривається з крісла, позирала у вікно, дивиться за Дружком, прислухається, чи часом не подасть голос.
Він не прийшов, на душі смуток. А мав прийти, стверджено переслідували джмелині думки. Може, щось не так? Чи, хтось та щось сказав? Задавала собі питання, сумуючи, обійнявши подушку, кліпала очима, затискала їх, намагається заснути.
Поспіль, буденні два дні тягнулися довго. Хоча погода не така вже й холодна та настрій був кепський. Батько за ці дні, ні разу не помітив, щоб донька хоч раз посміхнулася. За вечерею, важкувато перевівши подих, не витримав, запитав,
- А що Олег, знову до Москви подався? Зробив візит і зник.
Мати штовхнула рукою,
- Воно тобі треба! Помовчати не можеш, куди коні гониш? Хай гуляє дівчина, ярмо одягти, ще встигне.
У відповідь, дочка лише нагнулася й криво всміхнулася. Каже ярмо, а сама, он недавно розповідала, як з татом побачення чекала. Раділа тій, нещасній цукерці. І він розповідав про неї, згадуючи, аж очі сяяли і весь час такий веселий, з усмішкою на обличчі.
Батько продовжив,
- Завтра прийдуть працівники замінити крокви та перекрити дах, то ж мамі на кухні допоможеш. Та й так, якщо треба щось допомогти, щоб була поруч, може води хлопцям піднести, не гордися. Ці западинці роботящі. Правда дуже віруючі, але нашої віри, православної. То добре, що горілки не вживають. Але ж трохи дивно, наче Україна і одна та ми всі такі різні. Чоловіка Роман звати, а то його сини, ще не одружені. Вищий Богдан, а нижчий Руслан, це мені сусід розповів, коли цвяхи привіз.
Мати торкнулась його руки,
- Ну досить теревенити, лягаймо відпочивати!
Цього вечора Олег теж не прийшов. Підкрадається ніч, темна пелена затягує все небо. Навпроти включеного телевізора, надувши губи, з розчарованим, ображеним обличчям, Таня сидить у кріслі, час від часу позирає до вікна. Помітивши, що місяця і зірок немає, настрій зовсім зіпсувався. Ой і помилуватися немає чим. Швидше би зануритися в ліжко і викинути з голови всі думки. Як вже завтра не прийде, то й надіятися не буду. Нехай тільки спробує завтра не прийти! Різко кивнула рукою й вимкнула телевізор.
Батьки в своїй кімнаті, про щось тихо гомоніли. Почувши, що запала тиша, теж втихомирилися.
- Це безглуздя - і чого не прийшов?! - бурчала дівчина, лягаючи в ліжко, з головою залізла під ковдру,
- Та я добра… на добраніч, Олеже! А я сьогодні так тебе чекала…
Міцно тулиться до подушки й подумки; ти моя єдина подружка, тільки ти знаєш мої таємниці. Тільки ти пухкенька, мене вкотре зігрієш.
Похмурий світанок… пробуджується село.
Ні світ ні зоря, Микола поспішав на рибалку. Навпомацки, тихо, як миша пробрався до вхідних дверей, зник за ними. Одягався на веранді, шкода порушувати ранковий солодкий сон, що дружині так і доні. Взявши вудочки, принади та відро, поспішив до хвіртки. Дружок тільки й чекав цього, вирвався вперед. Микола ж, попереду себе, ліхтариком освічує дорогу. Він, ще вчора все приготував, намірився швидко справитися, щоб до восьмої години ранку повернутися.
Дзвінкоголосі півні, по селі вже заводили не перші пісні. Яскраве сонячне проміння ніжно припадає до землі. По блакитному небі розкидані осяяні сонцем маленькі білі хмаринки. Легенький вітерець пестив Олегові обличчя. Дивувався, вчора так похмуро було, а сьогодні, наче літній ранок, видно славний день буде. Він одягнений у старий робочий одяг та взутий в старі кеди, на ходу натягує вицвілий каптур. Втішає себе, наче так буде краще, це ж дах і вітер, і пил. Два дні допомагав батькам вдома, а вчора спеціально в містечко їздив, для Тані придбав телефон. Коли одягався поклав його на столі. Роздумував, можливо, ще прийдеться в Москву поїхати. Зроблю подарунок, потрібна річ, занесу, нехай тішиться. Підбадьоривши себе, так поспішав, що й не помітив, що забув телефон. У роздумах... та треба ж допомогти, її батько на дах не полізе, не ті роки. Та й щоб хлопці швидше впоралися і геть зникли з моїх очей. Нехай на своїх дівчат придивляються, нема чого в чужий город лізти, стежки топтати.
Перед самою хвірткою, в його нагрудній кишені з мобільного телефону прозвучав звук. О, від когось СМС, ще й так зарано. На мить зупинився прочитати. Здається з Москви -
» Олежек, освободишься, позвони. Наташа.»*
- Ой, Наталю, тільки не сьогодні,- пробурчав і знервовано поклав телефон в кишеню. Рукою мацнув бокову кишеню. В душі сварив себе, а телефон для Тані забув, от турок. Та тут же цмокнувши, махнув рукою, може й на краще, матиму привід завтра прийти.
Хвіртка відчинилася без скрипу, зайшовши, позаду себе торкнув її рукою, але вона лише тихо гойдалася. Та він на це не звернув уваги, не голосно до пса,
- Дружок це я, не лякай господарів. Але пса не було, то ж він не зволікаючи жодної хвилини, прямував вперед. По обійсті бігають кури, в загорожі гуси, спокійно, без зайвих криків, з корита дістають їдло. Озираючись, по обійсті, йому спало на думку, це ж напевно старий пішов на рибалку, тітки не видно, може Таня ще спить.
Прослизнувши на веранду, ледь відчинив в хату двері й стиха мовив,
- В хаті хтось є?
У відповідь тиша….
В цей час Ольга, з відром бараболі, поверталася з льоху, який знаходиться за хатою. Почувши на веранді якесь шарудіння, зазирнула на хвіртку, сказала голосно,
- Ой ! І чого я після Миколи на клямку не зачинила.
Та вмить підкрався сумнів. Та ні…. здається ж хвіртка була зачинена. Чи хтось чужий зайшов. Покинувши відро посеред обійстя, метнулася до вікна хати. На голові виправила хустку, до скла приклала руки. Між них засунула голову, придивляється, можливо туди хтось зайшов.
Коли помітила чоловічу постать, розхвилювалася, аж спітніла. На очі злізла хустка, поправляючи її, шепоче тремтячим голосом,
- Ой, лишенько! Хто ж то в страшному одязі, ще й в каптурі, чи й не якийсь безхатько?
Саме в цей момент Олег сміливо направився в кімнату до Тані, зазирнув, де й поділась рішучість. Дівчина на ліжку, перед ним немов русалка. Вона солодко спить, по подушці розпущене волосся, через тоненьку нічну сорочку просвічуються повненькі перси.
Зненацька, знадвору почув шарудіння. Зачинив до неї двері, але вони скрипнули. Він присів за стіл, не знав куди подітися. На щастя, в хату ніхто не зайшов. За мить почув її голос,
- Мамо, що пора вставати?
Олег був на сьомому небі, чемно постукав у двері,
- Таню, це я.
Вона, як птаха зірвалася, усміхнена, накинула халат, відчинила двері. Він сміливо зробив крок вперед. Саме в цю хвилину, з дровинякою в руках влетіла Ольга. Вона, піднявши її догори, намагалася з усієї сили вдарити його по плечах. За постаттю Олега вона побачила матір, від здивування округлилися очі, тільки й встигла крикнути,
- Ні мамо!
Та цей крик руху не зупинив, хоч удар виявився меншим та каптур злетів з голови. Олег, зразу не міг зрозуміти крику, відчувши удар по плечі, ледь скривившись, почервонів. Таня стрілою підлетіла до нього,
- Ти, як Олеже?
Від несподіванки, мати остовпіла, дровиняка впала на підлогу. Жінка відчула, як червоніє, в горлі пересохло, заціпило мову.
Тремтячими руками Таня взяла руки Олега,
- Ти сядь на ліжко. Тобі не погано?
Як підбитий птах, опустивши голову, присів на ліжко. Кліпнув очима й посміхається,
- Та я нічого… здається плечі цілі.
Дівчина присіла поруч. В її погляді співчуття,,
- Оце так зустріч! Тоді гусак покусав, тепер мама учудила.
Ольга в цей час, знервовано присіла за стіл. Їй ніяк не могло вкластися в голові, чому не розпізнала хлопця.
Таня зачинила двері, вони залишилися наодинці.
А Ольга з опущеними плечима, хитаючи головою виходила з хати, все ж спромоглася сказати тихо,
- Це ж треба такого?! Боже… Боже.
Олег не втратив нагоди, вона така близька і така красуня. З розпущеним волоссям схожа на пишну півонію. Як не доторкнутися до неї, як привабливі уста не поцілувати?
Привітний погляд, обійми і ніжні поцілунки діяли, як ліки від потрясіння.
Та за кілька хвилин, пролунав голос батька,
- Таню, я вже прийшов, гайда рибу чистити.
Вона чмокнула Олега в щоку, запитала,
- Як почуваєшся? Підеш додому?
Вставши з ліжка, розім’явся, здвигає плечима,
- Та я здається в нормі, не хвилюйся. Завдяки твоєму крику, удар вийшов не такий вже й сильний. Давай про це більше не говорити. Думаю про те, що сталося: не обов’язково всім розповідати. Я пішов…
На порозі веранди привітався,
- Доброго ранку! А я ранній гість. Нині все одно вдома, вирішив прийти допомогти.
Відчувши за хвірткою чиїсь кроки, загавкав пес. Микола поспішив зустрічати робочих. Попереду на них чекав важкий день. Всі поринули в роботу.
Сонце здійнялося ближче до обіду…. поміж малих хмарин, яскраво позирає сонце. Таня зморщилася від проміння, кліпає оченятами, посміхнулась, дзвінким голосом,
- Гей, хлопці! Гайда злазьте звідти, будемо обідати!
До неї підійшов батько,
- От молодці, що значить молоді, роботи лишиться на пару годин. А Олег спритний і все то він знає і, як класти той шифер, як його закріпити.
- Тю! Тато, так від мабуть не менше покрив дахів чим ці хлопці.
- А що хлопці? Гарні, роботящі. Он Руслан, як позирає. Ти ж не дуже посміхайся йому. Бо бачив, як йому воду подавала, то Олег, так з-під лоба дивився, у очах мов вогонь, напевно ревнує. Дивися щоб не побилися ці два півні.
- А я тут при чому?- здивувалася.
- Причому… причому. Та ти ж, як та квітка в росі, що іскриться на сонці, весь день збентежена, на щоках яскраві рум'янці. Менше усміхайся і не дуже води своїми оченятами. Он подивися, які веселі і всі на тебе витріщаються. А в очах бісики скачуть і обличчя сяють широкою усмішкою,- сердито вичитав її батько й махнувши рукою зник у хаті.
Олег озирнувся, щоб злізти донизу, намірився йти до драбини, Богдан побачивши це, стрімко подався вперед, зробив широкий крок, за мить став попереду нього. Гаряча кров вдарила в обличчя Олега. В голові думок осиний рій. Диви, от паскудник, то йому п’ять раз води принеси, а то компоту подай, ще й підморгує їй. Так, все під контролем,спокійно!
Глибоко вдихнув повітря і різко видихнув, наче скинув із себе непотріб. Йому вдалося приборкати свою гарячкуватість, то ж лише пронизав його сердитим поглядом. Богдан підійшов до Тані,
- Чуєш мала, дай номер телефону, нехай запишу. Ми в селі ще маємо роботу, може якось ввечері погуляємо.
За мить, Олег став біля них. Поклав руку на її плече, поцілував в щоку. Вона відразу звільнилася,
- Олеже не дозволяй собі забагато.
Він же хотів пригорнути її, показати хлопцю, що тут стосунки серйозні. Та вона суворо глипнула на нього і на крок відійшла в сторону,
- Не чіпай!
- Ну Тетянко, я ж просто хочу тебе обійняти,- розставивши руки, наближається до неї. За мить дорогу перегородив Богдан,
- Ти, що не зрозумів, що тобі сказали. Я думав ти їй родина, а ти липнеш, як банний лист.
Розмова проходила на підвищених тонах. На щастя, з драбини швидко злазить Руслан, адже він все чув, став перед ними наставив долоні,
- Так хлопці, угомоніться, покриваємо дах, тоді будете розбиратися, хто кому хто.
Саме в цей час вийшла з хати Ольга,
- Ну хлопці, чого базікати, руками розмахувати. За столом поговорите. Йдіть до хати, обід стигне.
Помітивши, що донька збентежена, звернулася до неї,
- Так, а ти йди, я сама про них подбаю.
І махнувши рукою, продовжила,
- А ви хлопці йдіть за мною, покажу де руки помити.
Дівчина, як сполохана мишка, затаїлася у своїй кімнаті. Присівши на ліжко, після суперечки ледве заспокоїлася. Думки били молоточком по мозку, от візьму і не піду за стіл, тим паче не голодна, добре що наїлася вареників із сиром. Казав батько не усміхайся, то ж нехай і без мене обходяться. Прилягла на ліжко, на голову поклала подушку. На душі кепсько, не хотіла нікого ні чути, ні бачити. З-під подушки дивиться у вікно. Вітерець гойдає тоненькі гілочки черешні, на них випиналися молоденькі листочки і деінде понадувалися бруньки цвіту. Вони заспокоювали, заколисували її, не помітила, як і заснула.
4 ч
За обідом старші чоловіки про щось гучно гомоніли. Олег із своїми думками про Таню. В голові, як у вулику, а часом напливало, немов морська хвиля - а її немає. Позирав на двері кімнати, напевно там, то ж зайшла в хату, можливо вийде? Чому не йде, може батьки погримали?
Брати їли мовчи, тільки час від часу переглядаються, позирають на нього. Господиня, весь час припрошує до страв. Олег першим встав з-за столу, подякував і нахилившись до неї, тихо,
- Я навідаюся до Тані?
На знак згоди кивнула головою. За столом метушня, всі поступово підіймалися, дякували за обід. Олег підперши стінку, чекав коли всі вийдуть. Ольга, мала винуватий вигляд, намагалася не дивитися на нього, поспішила в свою кімнату.
Тихий стукіт у двері. Таня спросоння глипнула на вікно. Фути, це я заснула. Олег постукав вдруге. Не запитуючи хто, різко встала з ліжка, відчинила двері. Задоволений, озираючись, повз неї прослизнув у кімнату, зачинивши за собою двері, обіперся і запитав,
- Ти, як сонечко? Що спала? Часом не захворіла? Чи можливо заморилася на кухні? І не обідала. Хочу подякувати тобі за обід, такий смачний та якби ти там була, був би іще смачнішим.
- Та ну, скажеш таке. Я не голодна, варила вареники, куштувала.
Олег готовий втопитися у її бездонних очах,
- Ти не догоджай тим молодим, робочим хлопцям, нехай вдома керують, своїх дівчат ганяють.
У відповідь, наблизилася до нього, рукою ніжно торкнулася чуба,
- А ти, що ревнуєш?
- Таню ти моя дівчина і на цьому крапка. Ніяких залицяльників, хіба ти не згодна?
За мить, вона долонею прикрила його уста, ледь посміхнулася,
- Якщо ти добре подумав, то добре. Але знай в мене не характер, а характерець, так часом мама каже, бо вперта. Хоча правда, тато їй завжди перечить, бо у нас з ним дуже схожі характери.
- Мені, що вісімнадцять років, чи, ще молоко на губах не обсохло, щоб я розкидався такими словами. Я хотів тобі…
Але раптом спохватився, адже ледь не проговорився за телефон і замовк.
- Що ти хотів сказати? - кліпнула оченятами, - Ану зізнавайся!
- Та я, ну ж запитав тебе чи ти згодна, а ти заговорила мене, - йому вдалося викрутитися з цієї ситуації.
Задерши голову догори, дивлячись в нікуди, наче в роздумах,
- Згодна Олежку, згодна, тільки давай, це не дуже на людях показувати. Якось незручно при комусь, щоб мене отак обіймали та цілували.
Її пухкенькі губи, як стиглі вишні, манили до себе. Він припав до них, бажав випити весь солод. За якусь мить, заховалася в його обіймах.
З кімнати лунає голос батька,
- Олю, а Таня, де?
На кухні заторохтів посуд, мати сердитим голосом,
- Вона з Олегом в кімнаті, заганяли дівчину…
Таня хитро позирнула й прошепотіла,
- Всі мене жаліють. Ти йди, я зараз прийду.
Коли Олег вийшов, біля столу Ольга витирає посуд, не повертає до нього голови, злегка кашлянула і майже шепотом,
- Олеже ти вибач, що вранці так вийшло. Та на той верх вже не лізь, нехай самі закінчують. Якщо додому не йдеш, то краще би весь хлам та щепки з-під ніг забрати, щоб раптом носом не зарити.
Важко перевівши подих,
- Я це… хотіла запитати, спина болить?
- Та нічого, я міцний, як дубок,- посміхнувся й продовжив,
- До весілля заживе. Давайте забудемо про це непорозуміння. В житті всього буває та не все треба пам’ятати.
- Ну й добре, я дуже рада це почути.
Він зайнявся прибиранням обійстя. Хлопці ж відразу помітили його, здивовано переглянулися, продовжували викладати шифер.
Таня, вийшовши з кімнати, допомогла матері з посудом. Ольга довго мовчала та все ж потурбувалася,
- Що, напевно набігалася, втомилася. Вечеряти є що, до них не йди, досить няньчити, нехай самі обходяться. Он Дружок, цілий день у льоху закритий, скавулить, занеси йому їсти й повертайся.
Тільки дівчина вийшла з хати, Богдан, немов чатував її, відразу по драбині зліз з даху. Вона швидкою ходою йшла по стежці до льоху, він наздогнав її,
- Таню, чуєш квіточко. Я ж не ловелас якийсь, а хочу зустрічатися з тобою, із серйозними намірами. І нашому батькові ти сподобалася.
- А я що корова, чи кобила, що мене, ще й батьки будуть вибирати. Може, ще в рот намагатимуться подивитися, щоб знати, чи всі зуби є.
Ці слова, хлопцю, як обухом по голові, зупинився, витріщив очі. Вона відчинила двері льоху, уздрівши чужого, вискаливши зуби, пес гучно загарчав через решітку. Вона вмить озираючись,,
- Он дивися, тебе навіть пес не хоче признавати. Він у нас чутливий, на відстані відчуває людину, чи добра, чи лиха. Тож відійди, не дратуй його. Та гадаю і мені з тобою нема про що говорити. Знаєш, ми хоча й українці та всі різні. Шукай собі дівчину таку, як сам, вашої місцевості. Кажуть краще живеться на рідній землі, чим на чужині.
Він прислухався до її слів, бо ж пес так гавкав, аж у вухах лящало,
- А може все ж даси номер телефону, подумай. Чого тобі, такій панянці, сидіти в цьому селі?
Ті слова зачепили її за живе. Її погляд став крижаним, а між бровами залягла глибока зморшка. Вже ледь нагнулася до пса, гладить рукою,
- Ну вгамуйся, мій хороший, помовчи.
Подавши йому курячу кістку, озирнулася, досить неприязно дивиться на хлопця,
- Ну, якщо тут живуть такі панянки, як ти кажеш, значить це село чогось варте. Рідний край, це немов рай, тут все миле і чарівне. Он став, краса і гордість нашого села. Лебеді, лелеки, дикі гуси й качки, нема ніде таких, як у нас. А в цвіту сади пахучі, з бджолиними піснями. А поля квітучі, згодом з щедрими хлібами, по них ромашки, як сонечка. І волошки, то немов лагідні очі поля, над якими, відчуваючи волю, літають птахи. А спів соловейка з лісу. Ой, що тобі сказати, а люди у нас щирі і добрі.
Роззявивши рота, зачаровано дивиться на неї. Але ж гарна. Від її промови настільки здивувався, подумав, тю,чи й справді так любить своє село? Згодом оговтався,
- Та ти все ж подумай до вечора,
Вона з легенькою усмішкою на обличчі, крутнула головою,
- Навіть і не чекай, я все сказала.
Це напевно на щастя, що Олег в цей час був за сараєм. Повернувшись на дах, Богдан очима шукав його. Ніде не помітивши, кивнув рукою до брата,
- Глухий варіант, не розважимося.
Надворі сутеніє. За вечерею Таня сидить поміж батьками, брати тільки переглядалися між собою і немов по черзі підморгували їй. Олега це бісило, червонів і блід та мусив все витримати, не хотілося, щоб хтось крім них знав ту розмову.
Микола, всім подякував за роботу, розрахувався з Романом. Той звернувся до синів,
- Ну що йдемо?
Богдан здвигнув плечима, до батька тихо,
- Йдемо тату, ця краля гордячка. Думали прогуляємося з нею, а вона, як пава хвіст підняла. Себе вважає недоступною.
Той сердито поглянув на нього, на мить зажмурив очі і стиснув губи, дав зрозуміти, щоб замовк.
За хвірткою батьки прощалися з робітниками. Біля веранди Таня з Олегом задоволено дивилися один на одно, полегшено перевели подихи. Тепло, легко на душі, вона йому не розповіла про розмову з Богданом. А він тішиться, дивно, пішли мовчки? Все ж зігріла думка, позбувся суперників.
За кілька хвилин батьки повернулися, вона до них веселим голосом,
- Ну, а тепер, я піду за хвіртку виведу Олега,
Батько, примруживши очі, посміхнувся, на ходу крутнув головою й майже крикнув,
- А що сам не вийде!
Й тихо про себе засміявся, продовжив,
- Яка краса та молодість, чого так швидко виростають діти.
Поклавши руку на плече дружині,
- Пішли відпочивати. Ноги, аж гудуть, находився за день.
Таня пару метрів відійшла від обійстя, зупинилася під молоденькою тополею. Солодкий поцілунок збуджує молоді тіла. Олег відчув легке тремтіння свого тіла, став осторонь. Хоча й доволі темнувато та він хотів сказати їй важливі слова, намагався дивитися очі-в-очі.
- Тетянко я давно тебе кохаю. Ще від тієї пори, як із річки витягнув. Моє серце пронизане стрілою. Як зранений птах, чекав коли ти підростеш і вилікуєш мене. Вилікуєш ніжністю, щедрими поцілунками, станеш рідною.
Магічним блиском пристрасних очей зачарував її. Протистояти бажанню немає сил, до нього зробила крок, на мить ніби сп’яніла, самовільно заплющилися очі. Легкий довгий поцілунок, завів у храм любові. Його теплі уста торкнулися її повік, струм пронизує все тіло, відсторонився,
- Я знаю, як ти жила ці роки. Мене весь час не покидали думки про тебе. Звичайно, я не принц на білому коні. Але чи ти кохаєш мене? Чи ти підеш за мене заміж?
На декілька секунд запала тиша. Майже поряд, в кущі, щось зашаруділо й затихло. Відволікло її від думок, що сказати? Куди поспішати і чого?
- Знаєш Олеже, а в мене є план. Я хочу в містечку закінчити курси перукарів. Хочу мати свідоцтво. Курси вже почалися з лютого місяця. Ти з мого класу Марію пам'ятаєш? Вона в тій перукарні працює, я планую на наступний набір потрапити. Я з восьмого класу стрижу жінок, чоловіків та гадаю від інших не завадить досвід перейняти.
- А чому ні, це ж просто чудово. Я завтра ж поїду в містечко й про все узнаю.
- Знаєш, я вже піду…
Не давши їй договорити, знову поцілував, за мить рішуче вирвалася,-
- Ну все, тоді бувай! Намагався спіймати за руку, різко вирвалася. Лише кілька секунд…. зникла за хвірткою, пролунав брязкіт клямки.
Здається все добре, але ж не відповіла на запитання. По дорозі додому, в голові бентежать думки.. За мить пригадав чаруючі, привітні очі. Посміхнувшись, вже й виправдовував її, полохлива пташечка, ще ж зовсім молоденька. Напевно, не була готова до такої розмови. Та я ж живий, чого час тягнути? Раптовий звук СМС перебив думки. Коли витягнув телефон з кишені, цмокнув. О, знову з Москви. І чому їм не спиться, читає текст » Олежек. Ты нам очень нужен. Срочно перезвони. Наташа».*
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2020
Вона прийшла, така тендітна,
Неначе диво - квіти в очах,
З цілунком сонця, ніжна, привітна,
Було й летіла, немов той птах.
Часом здіймалась, полохлива,
У піднебесся до хмаринок,
Вела розмову, вже смілива,
Щоб пробудити сонний ранок.
Зустріти сонце, жарин жмуток,
Взяти й розвіяти по землі,
Прогнати холод, спалить смуток,
Все пробудити в світлі й теплі.
Весняний вітер - смілий скрипаль,
Лагідно грав і жайвора спів,
Про весну звістку, понесуть вдаль,
І частку щастя подарять всім.
24.04.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873352
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2020
Похмурий ранок… холодний суховій,
Земля чекає на благодатний дощик,
Я ж помандрую, радо в рощі одній,
Зі мною поруч промінчик, як ліхтарик.
Один - єдиний, пробився між хмарин,
Посланець сонця, ніжно пестить віти,
До себе вабить молоденький полин,
Хочуть цілунку й барвінкові квіти.
Сині фіалки…. шепіт пелюсточків,
Мені здалося, чую їх прохання,
Вони в надії сонячних деньочків,
Й бажання вмитись, легеньке зітхання.
Нехай би роси на сонці заіскрились,
Й земля водиці напилась досхочу,
Тоді б напевно і птахи звеселились,
Усі благають, тепленького дощу.
Похмурий ранок… Посійте хмаринки,
Хай пройде дощик й барвиста веселка,
Заграє щедро. Весняні краплинки,
Засяють всюди, неначе перлинки.
Краса довкілля, знов потішила нас,
Любить ми здатні, цінити, що Бог дав,
На жаль, заводить, суховій свій романс,
Хочеться дощик, щоби так вигравав.
Життя природи - радість всього життя,
Нехай всміхнеться, весь навколишній світ,
Земля порине в щасливе майбуття,
По всіх деревах весна розсипле цвіт.
15.04.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873112
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2020
1 ч
Весняний ранок пробуджує село. У західній частині неба ребристі білі хмари тільки вздовж обрію, ніби іще дрімають. Повсюди ж купчасті білі хмари, зблизька, злегка гойдаються, неначе кораблі, а вдалині наче човни в небесному морі. Та все ж поміж них привітно визирає сонце. Воно неначе грається в хованки, то вирячиться, ледь-ледь пригріє до землі, то за хмарою знову сховається, зі сторони прикрашає в позолоту. Легенький вітер колише хмаринки, вже помітно торкається гілок верби, на ній, як маленькі сонечка, розцвіли пухкі котики. Його і на клумбі відчувають скуйовджені пелюстки первоцвітів, час від часу, схиляючись тремтять.
На обійсті ґелґочуть гуси, а неподалік, час від часу співає півень. Як охоронник, здійнявши голову, позирає довкола та на курок, що грабаються попід парканом.
Скрипнули вхідні двері веранди… на ходу всовуючи ноги в теплі гумові калоші, вискочила Таня. Поспіхом, на голову накинула теплу рожеву хустку, ледь затягнувши два кінці, вже під сходами намацала баняк з запареним комбікормом. Це раненько мати приготувала, нині ж, автобусом поїхала в містечко до стоматолога. А батько, прокинувся не світ не зоря, вирушив на рибалку. Де би більше проводить часу, в поле, ще не час трактору їхати, дуже мокро. Одну втіху має зранку, а ввечері любить подрімати біля телевізора.
Таня, єдина донька, пізненька квіточка в сім`ї. Білявка, із зеленими очима красивої форми, більше схожа на батька і така ж непосидюча, як він. Тендітна, як молоденька берізка, їй нині виповнилося вісімнадцять років. Та вже здатна в полі на тракторі орати землю. Здавалося руки і пальчики маленькі та з усмішкою сідала за кермо трактора і підморгуючи, говорила батькові,
- Ну й що, що дівка? Тату, може посперечаєшся, хто швидше приїде до поля?
А він мовчав, лиш посміхався, на згоду кивав головою. Інколи після того, як вона його підмінить на тракторі, поки він пообідає, подивиться в її хитренькі оченята, обійме, поцілує в чоло й скаже,
- Ой, квіточко ти наша, це ж не жіноче діло. Та поки що потішся, потішся…
Батькам, то щастя, мати таку доньку, підтримка на старості років. Тим паче любить рідну землю, пообіцяла, що не покине рідне село.
Їй зручно в синіх спортивних штанах на обійсті. Правда, в маминій куртці, як в скафандрі, завелика, за те тепло. Гусак побачивши господиню, гучно заґелґотав. А вона, неначе пташка пурхала, курям насипала зерна, налила води в стару пательню, щоб було зручніше пити. Годила гусям, у велику пластмасову миску, рукою накладала перемішані зварені лушпайки із запареним комбікормом. Гусак й дві гуски дякували їй, тягнулися до неї, ґелґотіли в один такт, аж у вухах лящало. Їх білі крила виблискують на сонці. Ці милі сотворіння для неї, ще з дитинства втіха. Ставок близенько, є нагода втекти з дому й побачити, милуватися природою, широким ставом, а влітку вдосталь накупатися. А став, то гордість, радість села. Невеликі пагорби, як пляж, а навпроти, попід самий ліс вода рябить, виблискує на сонці. Листовий ліс у воді віддзеркалюється, наче в ній купається. Деінде обривисті береги, з-під них б’ють джерела холодної води. Та нині ж, ще весна й не прокинулися трави на пагорбах, лише неподалік, під кущами шипшини бузковим кольором цвіте ряст. І де-не-де підсніжники, вже з поруділими пелюстками.
Набравши з криниці відро води, дівчина з розмаху вилила її в залізне глибоке корито, що спеціально для гусей. Гусак задоволено закричав й занурив голову у воду, за мить виринув, роззявивши дзьоба, крутив головою, краплі води розліталися навкруги. А гуски ж, посмакувавши корму, не поспішаючи підійшли до корита. Дівчина присіла біля них, з усмішкою на обличчі, по черзі гладить голівки,
- Ну от почекайте, ще кілька днів, підемо на став, полюбуюся, як будете хлюпатися у водичці. Заздрю вам, а мені ж треба літечка чекати.
Раптово скрипнула хвіртка, вона різко розвернулася, ледь не впала,
- Тю, хто б це?
Хитаючись, здійнялася на ноги. Кліпала очима, здивовано дивиться на молодого чоловіка. А він стоїть біля хвіртки, якби ближче, то можливо би й впізнала, але ж далеченько. Тю, ще й з вусами, щось таких не знаю.
Олег рукою поправив краватку, яка виднілася з під куртки, з білою сорочкою,
- Ти чого, Таню, не впізнала?
Вона трохи розгублена, збентежена, відчуває, як кров приливає до обличчя, у вухах задзвеніло.
Він зразу не наважився йти, запитав,
- А де Дружок подівся? Не бачу, щоб зустрічав. Та й ти чомусь збентежена. Іншого пса немає? То я зайду?
Без вичікування відповіді, сміливо прямує до неї.
Раптово, від гучного крику гусака, аж здригнулися. Витягнувши шию, гусак із шипінням, направився до нього. Кричав на все обійстя, подав тривогу, це не було йому звичним, щоб хтось чужий посмів з`явитися тут, саме перед їхньою господинею.
Дівчина ледь стримувала сміх, оце так ґвалт вчинили. Але не встигла й слова сказати, як гусак, розправивши крила кинувся на нього. Хлопець захищаючись, наставив дві долоні. Той, як звір кинувся й щипнув одну з долонь, за мить крапала кров. Він скривився, швидко витягнув хустинку з кишені, затиснув у кулак. З переляку Таня зблідла, вирячивши очі, репетувала до гусака,
- Ану гайда, гайда! Ти що Мартин, з глузду з’їхав?!
Їй ледь вдалося обома руками схопити сердитого гусака. Затиснула йому крила, пригортає до себе,
- Утихомирся дурню! Досить, тебе ніхто не чіпає…
- Оце так захисник, тут і пса не треба!- голосно сказав Олег, підійшовши до неї.
- Тю, а я вас не впізнала, - випалила у відповідь й стисла повненькі губи.
Відчула, що хустка на голові ледь тримається, ось-ось розв`яжеться й сповзе на плечі. Ще, тільки цього не вистачало, я ж косу не переплела, що подумає, як мене побачить розпатлану. Щось тепле підкралося в душу, відчула до нього симпатію.
Він миттєво почервонів й щиро, гучно розсміявся. Гуси не забарилися, ґелґотіли, немов продовжили його сміх.
Вона ж затримала на ньому здивований погляд, кліпає очима,
- Це скільки років вас не було, мабуть зо шість, чи й більше. Давайте… женіть гусок в огорожу, а я цього сміливця-охоронця занесу.
Їй напевно теж було смішно, що не впізнала його, бо весь час стискає губи. Правою рукою притиснула гусака до себе, а лівою заспокоювала, гладила по голові. І в той же, час по черзі підіймає плечі, підтримує хустку.
Олег, чорнявий, кароокий хлопець, на шість років старший за неї. Будинок його батьків недалеко від них, метрів п`ятсот, не більше. В сім`ї троє хлопців, старший Микола давно одружений, живе окремо на околиці села, має свій невеликий продуктовий магазин. А Сашко менший брат за Олега, вчився в одному класі з Танею.
Село є село, всі один одного знають і про всіх все знають. Як кажуть, тільки зранку перший півень заспівав, що наступив ранок, так і нова звістка розліталася по селі. Хто й де одружився, кого забрали в лікарню лікуватися, чи народжувати, а хто вже й помер.
Таня від Сашка знала, що Олег поїхав на заробітки в Москву, фінансово допомагав батькам. Але дівчина й гадки не мала, що вона дуже сподобалася Олегові. Він, ще коли вчився в школі, цікавився її життям. А коли поїхав, Сашко придбавши собі телефон, крадькома її фотографував та знімав на відео і надсилав брату. Дівчина і не підозрювала цього, життя ж в селі набагато простіше. Чи на ставку юрбою купатися, чи в парі з ким-небудь пасти корови, відносини майже завжди дружні, то ж недарма кажуть - село, як велика родина.
Олег, ще в кулакові тримаючи хустинку, другою рукою махнув на гусей,
- Та ти вже подорослішала, чого до мене на – «ви». Он, яка панночка виросла. Чи вважаєш, що я старий?
Олег загнав гусок у огорожу.
- Ось так, тільки тепер я гусака пущу, а то знову налетить, - вона нахилилася за огорожу. Відпускає гусака, за ним з голови донизу сповзає хустка. Олег підхопив хустку й раптово ніжно взяв її за плечі,
- Ану! Побачу, яка ти стала. Ти і в хустці гарна, а без неї, ще краща. Ну справжня рожева трояндочка!
Дівчина ж була ладна провалитися крізь землю. Обличчя пашіло, не знала куди подіти свої смарагдові очі. З пересердя випалила,
- Та ти Олег…. що з глузду з’їхав? Відпусти!
Він відразу відпустив, уважно дивлячись на неї, подав хустку,
- Ну оце вже по нашому! А то - ви. Оце так зустріла давнього знайомого, ще й гусака натравила на мене.
Вона різко попрямувала до хати. О! Натравила, ще щось скаже, щоб образити мене, подумала і вголос,
- Зараз винесу зеленку, подивимося, що в тебе за рана на руці, бачу скривився, як середа на п’ятницю і хустинка в руці, вся в крові.
Він задоволено, їй навздогін,
- Еге ж, літру крові втратив, напевно тільки ти мою рану залікуєш.
Не знав, чи вона почула останні слова та не поспішаючи, пішов за нею.
Зайшовши на веранду, різко зупинився. Е ні, так відразу не можна, ще злякаю. Присів на лавку, дивиться на долоню, скривився від болю. Біля великого пальця сочиться кров, гусак і справді глибоко щипнув.
Таня швидко повернулася, заклопотано присіла біля нього,
- Оце й справді зустріч, нічого собі, оце так Мартин. Ти вже вибач нас, я й гадки не мала, що може таке статися. Бачиш ти мене колись в річці спас, як ногу звело у воді, а тепер я тебе буду спасати.
Де й подівся біль, враз його обличчя засяяло,
- Тетянко, ти пам’ятаєш? Можливо й пригадаєш, як із Сашком грали в хованки й ти в коси набрала реп'яхів, тоді ми всі, хто був, витягували їх. А ти ледь не плакала, але додому не йшла, чи боялася, чи не хотіла батьків засмучувати.
Вона уважно, не поспішаючи, зеленкою залила рану, приклала бинт з ватою, бинтом перев’язуючи руку,
- Напевно два рубці залишаються, основне, щоб інфекція не попала. Оце така пам`ять буде за зустріч. Але ж скільки тебе пам`ятаю, завжди був сміливим, то ж затягнеться, де подінеться.
Олег, серйозно дивлячись на неї,
- Ага, до весілля заживе, як люди кажуть.
Вона, тримаючи зеленку й бинт в руках, присіла біля нього,
-А, що може привіз наречену з собою… то коли весілля?
Він не очікував такого запитання, розгубився. Та все ж прямим поглядом дивився в її очі, наче хотів , щось знайти, раптом нагадав,
- О! Почекай!
З кишені дістав шоколадку,
- Це тобі!
Вона вмить схопила її й знизавши плечима, часто кліпає очима, намагалася приховати усмішку, яка засяяла на обличчі,
- Це, що замість відповіді? То, хто ж вона?
Раптово відчинилася хвіртка, загавкав Дружок, за ним йшов батько. Таня різко змінилася на обличчі,
- О! Тато з рибалки йде!
Зненацька, чомусь пес кинувся гавкати на Олега. Та коли він назвав його по імені, той виляючи хвостом, обнюхав його і кілька раз крутнувшись, розлігся під хатою, спостерігає за присутніми.
Батько підійшов ближче, до стіни притулив вудочки, Тані подає відро з рибою. Задоволено протягнув руку до хлопця,
- Ти диви, це чи ти Олеже? Ну і вимахав, помужнів! Справжній чоловік став. Добре, що односельчан не цураєшся. Привіз дружину, чи сам?
- Та у нас є свої дівчата-красуні, навіщо нам москальки,- відповів, ледь почервонівши, крадькома вдивляється в сторону Тані.
Вона, почувши відповідь, поспіхом схопила синю пластмасову миску, що висіла на стіні й вийшла з веранди. Вилила в неї воду з рибою, бризки полетіли в різні сторони. Дівчина затримала на ній погляд, впіймала себе та думці, ти ба, не одружений.
Батько, знімаючи чоботи, торкнув рукою Олега,
- А ти сідай, не соромся! Зараз підемо в хату.
Й гучно звернувся до дочки,
- А ти чого гостя на веранді тримаєш. Гайда, електрочайник включи, почаюємо. Думаю Олег не поспішає, а тоді й рибу почистиш, звариш юшки. Там і мама приїде, дякувати Богу дорога не розбита, автобус їздить за розкладом. Хіба ж гостя на суху зустрічають, вина виноградного, вистояного скуштуєш. Три роки назад гарно вродив виноград, ми з Тетянкою добре попрацювали, ще літрів сорок є.
Усміхаючись, дівчина міцно зв’язуючи кінцівки хустки, поспішила в хату. Можливо й справді треба так гостей приймати. А вуса йому пасують, цікаво, а як же цілуються з вусами? Від настирливих думок, ледь стримує сміх. Перед очима його приваблива усмішка. Дивно… досі неодружений. Тож будемо приймати гостя, а справді, а чому би й ні….
2 ч
Дівчина відчувала гучне серцебиття, в голові божевільні, заплутані, сполохані думки. Ой, який вигляд в мене! Не знімаючи курточки, в своїй кімнаті стоїть перед дзеркалом. Ото, ну справжня селючка, тільки в скафандрі. В душі сама із себе сміється. Оце так вигляд, він мабуть теж з мене сміється, ото, така розхристана, як відьмачка. Душу переповнює хвилювання, легке тремтіння тіла, немов у очікуванні чогось важливого. Мов пташечка пурхала по кімнаті. Ой, треба переодягнутися та косу заплести. Машинально включила електрочайник. А в голові дзвенить, а що заплету косу, складу віночком, мені ж так краще.
Тим часом, Микола стягував рибальські штани, із захопленням позирає на Олега. Думки, як бджолиний рій, козак, що сказати, от такого би зятя, славний, ще й з гарної сім’ї,
- Я зараз до корови подивлюся та води їй занесу, десь має отелитися наша Красуня. А ти йди до хати, не соромся. В тебе такий розгублений вигляд, наче тут вперше. Тішся, адже молодий, бо ці роки швидко проходять. Чи ти, ще не знаєш солодощів хмелю від кохання. Он Славко, твій однокласник, вже двоє діток має. Гайда, сміливіше хлопче, чи москальки нічого не навчили. Йди до хати, не чужий же…
За мить Олег мав вигляд вареного рака. Він, як ошпарений зняв куртку, знімає взуття,
- Та Миколо Васильовичу… йду. Із задоволенням зайду в хату, я ж від вина не відмовляюся.
Господар відчинив двері,
- Заходь. А, я зараз…. я швиденько справляюсь.
Олег, переступивши поріг, біля столу побачив Таню, вона саме вийшла з кімнати.
- Ух ти!
- Від раптового вигуку вона різко почервоніла, повернула голову в його сторону, кліпає округленими очима.
Зиркнув на її сонячні очі, стояв як укопаний.
- Та ти ж не лякай так, проходь. А де тато, чому не йде?- від хвилювання потирає руку об руку.
Хлопець не міг відірвати від неї очей,
- До корови пішов… подивитися.
На столі, в тарілці лежить розламана на маленькі шматочки шоколадка і бублики.
Вона повернулася,
- Зараз поставлю чашки, чайник закипів, сідай до столу.
По спині відчував холодний піт, в душі сварив себе. Тю, подумав все так просто,чому такий нерішучий. Ті очі, як очі мавки, але ж славна. Присів за столом. За мить в хату зайшов батько, бадьоро усміхнувшись,
- Ну що голубки, чай солодкий буде чи ні? Зазирнувши на стіл, спитав,
- А шоколадку де взяла?
Дочка змовчала, Олег знову почервонів. Батько зрозумів, от я телепень, навіщо було запитувати, змусив хлопця почервоніти. Вже поквапив,
- Ну то наливай чайку і то скоро, бо Красуня, ось-ось буде мати телятко.
Над чашками здіймається пар, приємний запах рознісся по кімнаті. Таня на стіл поставила піалу з варенням чорної смородини, не рішуче запропонувала,
- Можливо хто в прикуску з варенням любить…..
- Молодець,- позираючи на Олега, похвалив батько. Ось так і треба гостей зустрічати.
- Ти оце шоколадку приніс,а я своїй Олі « барбарис» приносив, хрумали, прицмокували на пару й сміялися, хто швидше з’їсть. І бувало, коли в полі на посівній, прибіжить до мене, пиріжків принесе, а я їй цукерку. Така вона молодість, як весна квітуча, ще й солодка.
Знадвору, всі почули гавкіт пса.
- О! Ти хлопче вдалий на починок, до нас іще хтось добирається, - звернувся до Олега.
Почули жіночий голос,
- Заходьте… заходьте, не соромтесь, зараз про все домовимося.
Таня здивовано,
- О, мама приїхала! Кого запрошує?
Ольга відчинила двері й голосно,
- Приймайте гостей!
До хати зайшло троє чоловіків. Двоє, можна сказати, хлопці, дуже схожі між собою і чоловік років п’ятдесяти. Тільки всі привіталися, Ольга запросила до столу,
- Як добре, ще й гостя маємо, з приїздом Олеже!
Він, підвівшись подякував, хотів вийти з-за столу та жінка поклала на плече руку,
- Куди поспішаєш, хіба ж годиться, гості в хату, а ти з хати. Не тікай, можливо щось порадиш.
Таня вмить почервоніла, помічаючи на собі погляди хлопців, зірвалася з місця.
- Так-так доню, давай чашки, хлопці з дороги, наливай чай та й про дах домовимося.
Тільки тепер дівчина нагадала, що батьки мали розмову, знайти когось, щоб дах сараю перекрити шифером. Вона розставила чашки, нахилилася до матері, шепотіла,
- Мамо, я тут більше не потрібна. Піду корові води дам.
Вона одягла куртку й вийшла надвір. Ну слава Богу, позбулася поглядів. Дивилися так, наче на оглядини прийшли. Витягла з криниці води і хлюпнула собі на обличчя. І чого так розпашіла, як хто жар висипав на обличчя. Позираючи до вхідних дверей хати, пішла в сарай.
За мить вискочила, наче за нею хтось гнався. В очах сонячні іскринки, забігла до хати,
- Ой, яка то радість, тату, телятко є.
Микола протягнув руку до чоловіка, той привітно посміхнувся,
- Дякуємо за чай! Домовилися, через три дні будемо у вас.
Щоб до хвіртки провести гостей, Таня поспішила на подвір`я, в буді зачинила пса. За мить біля неї стоїть Олег,
- Таню, пройдемося, така погода гарна. Може до ставу сходимо.
Вона хоче не показати, що задоволена його пропозицією. Ледь стримуючи усмішку, в сторону відводить очі,
- Якщо батьки нічого не скажуть, то пройдемося. Їм зараз не до мене, до корови підуть. Олег прямує до криниці,
- Давай зо два відра води витягну, нині потрібна буде.
Батьки провели гостей за хвіртку. Олег тягнув воду, а вона потай, з-під лоба спостерігає за ним. Диви, такий простий, хазяйський, ще й сильний, так легко відро тягне.
Батько з посмішкою на обличчі поглянув на доньку, підморгнув і голосно,
- Олю, то пішли до корови.
Мати на ходу одягла стару куртку, зникла в сараї.
Олег, задоволено взяв її за лікоть,
- То, що скажеш?
Його дотик, як струм по тілу. Гучно забилося серце, наче в кулак хотіла затиснути хвилювання, злегка перевівши подих, на згоду кивнула головою, йшла до хвіртки,
- Ну пішли, може повідаєш про щось новеньке.
Позаду широка вулиця, до ставу теж йшли мовчки. Війнуло холодним вітром. Олег поспішив, їй на голову накинути капюшон від куртки,
- Що чобітки взула добре та і цим захиститися не завадить. Весняний вітер вередливий, може й провіяти. Тут на пагорбку, добряче повіває.
Вона різко повернулася до нього і дивлячись прямо в очі запитала,
-А ти без шапки, то нічого? Ти не змерзнеш? Чи вважаєш, що я маленька?
Він поклав дві руки на її плечі,
- Ти поруч біля мене, мені вже тепло.
Трохи соромлячись, вона в сторону, ледь відвела голову. Та він легенько рукою взяв за підборіддя. На мить завмерла, стільки ніжності і тепла в його погляді. Раптовий ніжний дотик уст, мов пробудив її. Вона руками легенько торкнулася його куртки,
- Почекай… це що побачення у нас з тобою?
Помітно часто кліпає красивими очима,
- У нас з тобою така різниця у віці….
Він пригорнув її до себе,
- Таню, облиш говорити дурниці! Шість років, не сміши, а кажеш не маленька.
Запала тиша. Їй так комфортно в його обіймах. Ткнувшись носом у куртку, пробурчала,
-А я ото якось думала, як цілуються вусаті чоловіки, що відчувають дівчата та жінки?
Він, зненацька голосно засміявся, як метелика, відпустив її з своїх обіймів. А потім знову подивився їй в очі, посерйознішав, припав до уст.
- Ти така солодка, спокуслива, пахнеш м’ятою.
- Та то коси пахнуть, а не я, - прошепотіла, опустивши голову.
Якийсь час йшли мовчки. Згодом, вона попросила розповісти про себе, де працював, що бачив у Москві. Він мало про що запитував. Поки навчалася в школі, брат всі новини описував. Писав і про хлопців - однокласників, які намагалися позалицятися до неї.
Вони йшли не поспішаючи, він відстав від неї. Відразу відчула, що його близько немає, розвернулася назад. Вже доганяв її, підніс маленький букет квітів рясту,
- Це тобі! З весною тебе!
- Дякую!
Затамувавши подих, він чмокнув у щоку, серце билося гучніше, продовжив,
- Не знаю які квіти твій тато дарував мамі та тобі від мене поки що ці. Перші квіти, як перше кохання, як перші поцілунки, їх не забути. Пригадую, любиш волошки, ромашки, маки польові та це ближче до літа, прийде час не один букет подарую.
Вона підносить букети під ніс, злегка посміхаючись, взяла його під руку. Від задоволення, примруживши очі, вимовив,
- А подяка тільки словами.
Во раптово почервоніла, легенько махнула рукою, пришвидшила ходу,
- Гадаю мені пора додому.
Він майже доганяв, схвильовано запитав,
- Тетянко, а ти для мене на Івана Купала сплетеш віночка?
- Тю – зненацька вирвалося в неї, - Ти що свататися надумав? Так мені ж тільки вісімнадцять.
Лише одна мить, стояв навпроти неї, обома руками взяв її за голову,
- Саме квітка у вісімнадцять!
І нахилився поцілувати та вона наставила руки,
- Почекай Олеже, почекай! Я до обіцянок не готова, який ти жвавий, в тебе все так просто. Квіти, віночок, а життя воно складне.
І вже затріщала, як цокотуха,
- Знаєш, недавно передивлялася мамину стару валізу. Ти ж знаєш мама гарно співає, розповідали, що в молоді роки, своїм співом все село чарувала. А тато, навіть хвалився, що з лісу їй соловейко підспівував. Це напевно він жартував. Я знайшла старенький пісенник, а там в одній пісні є такі слова » Постав хату з лободи… а в чужую не веди»
Вона так сказала ці слова, наче трохи підспівала, йшла вперед.
Олег мовчки взяв її під руку і хриплим, наче стомленим голосом запитав,
Таню, можливо ти плануєш своє життя поєднаним з Олексієм.
- Ні-ні! - не вагаючись, категорично, жваво заперечила,
- Якщо він і на випускному був заради мене, це не значить, що в мене з ним якісь стосунки.
І тут же здивувалася, а звідки він знає? О! Це напевно від братика, ото шкідливий шпигун.
Вони підходили до обійстя. Олег не знав, як краще поступити,чи тут попрощатися,чи все ж таки зайти попрощатися з батьками. Вона вирвалася вперед, відчинила хвіртку, голос подав Дружок. Таня весело до нього,
- Це свої, не тявкай!
Біля сараю копошаться батьки. Батько мив корито, мати на терці терла буряки, для гусей кидає в корито. Гуси видавали звуки і поспіх їли, а гусак сердито шипів на курей, які підскакували до чергової порції натертого буряка.
Дівчина всіх окинуло поглядом й голосно,
- Ну що, кого привела Красуня?
Батько посміхнувся,
- Гарна ознака, гості в хату - бичок є. Прибуток, це завжди добре! А, що Олеже легкий на вдачу?
Мати, перестала терти буряк, поглядом зміряла обох з голови до ніг,
- Часом не до ставу ходили? Що Олеже десь-то дитинство згадували, тягне в рідний край?
Олег топчеться на місці, наче виправдовувався,
- Та я ж на заробітки їздив. Із села і не думав виїжджати. Тепер і тут є робота. Он брат бригаду збирає, будуть новобудови.
Микола, витираючи руки об фартух дружини,
- А що правда, що якісь бізнесмени недалеко від магазину землю придбали? Хто вони й що будуватимуть, не знаєш? Чутки всякі ходять, хтось каже медпункт новий буде, інші кажуть комусь з наших землю виділили.
Олегові незручно зізнатися, що будівельні матеріали завезені братом для двох будинків. Для його оселі та для оселі меншого брата, який в цей час навчається в місті на стоматолога. Тож він вирішив багато про це не говорити,
- Та цим брат займається, а що буде, побачимо згодом.
На околиці села старий сільський медпункт давно пустував, ніхто з медсестер там не хотів працювати. За ті нещасні дві тисячі гривень, де немає води та пічне опалення, бажаючих не знайшлося. В селі знали медсестер, при потребі йшли до них додому, ті допомагали ліками і при потребі робили уколи. Інколи радили, їхати до лікаря в районне містечко. В меншого брата були думки відновити медпункт, згодом відкрити стоматологічний кабінет, якщо звичайно на це піде сільрада.
В розмову втрутилася мати,
- Може промерзли, то гайда до хати. Таню, запрошуй, он бачу вуха почервоніли.
Він не заперечував, йшов за нею. Зачинивши за собою двері, запала тиша.
Вона знімаючи куртку,
- То ти справді змерз, а казав я грію.
Усмішка прикрасила його обличчя,
- Та я не хотів заперечувати, хотів поцілувати тебе, потім піду.
- Ну тоді в щічку,- її веселий голос розрядив напруженість.
- А, що заважають мої вуса ?
Вона за мить вже серйозно,
- Гадаю на сьогодні досить. Що, як мед так, ще й ложкою?
Її хитрий погляд спровокував до поцілунку.
- Вона обома руками товкла його в плечі, звільнившись, заговорила слабким тихим голосом,
- Ну, досить…. Олеже досить. Йди поки батьки не прийшли.
На згоду кліпнув очима,
- Я на днях появлюсь. Бувай!
Вийшовши з хати, господарям подякував за гостинність і попрощався.
Вже за хвірткою Олег полегшено перевів подих. Ну здається все йде за планом. Ой весна-весна, що ти робиш з нами…
Таня ж у вікно дивилася, як він подавав руку батькові, щось говорив і пішов. Зайшла в свою кімнату, впала на ліжко. Отакої,чотири поцілунки в першу зустріч. Хихикала, задоволено морщить ніс. А й справді впорола дурню, про вуса сказала. Про все розповів, а от чим далі займатиметься не сказав. Він же закінчив ветеринарне училище, може й справді в нашому селі буде свій ветеринар. Тут нагадала про свято Івана Купала. А, що можливо й то правда, як візьме з води мій віночок. І широко відкривши очі, весело вголос,
- От тоді можна й піти з тобою у весільний танок!
До хати зайшли батьки, зірвалася з ліжка,
- О, а я оце хочу переодягтися та щось по телевізору подивитися.
Вона помітила, як переглянулися батьки та обійшлося без запитань. Задоволено примружила очі, їй це було на руку, щоб впоратися з розбурханими емоціями, потрібен час Все зважити, навчитися опановувати себе, а й справді, не поводитися, як дитина. Ой, спіймала себе на думці, напевно я дорослішаю.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2020
Одного разу, я попала в село,
Це нас із подружкою, туди занесло,
Тут кажуть мешкає, баба знахарка,
Давненько жіночка – пенсіонерка,
Охороняє, село й всіх від лиха,
Ще називають її ворожиха.
Подружка після похорону мами,
Спати, на жаль, не могла ночами,
Тож запросила, із нею сходити,
Я не зуміла інак поступити.
Вздовж річки стежка, крива в сухій траві,
Йдем наче, в яму, моторошно мені,
Вздріла попереду дуб – охоронець,
А біля нього, у землі камінець,
Мов підпирає маленьку хатину,
Її ледь видно за низеньким тином,
А дуб крислатий, гілля, аж до низу,
Попід віконця, стоять купи хмизу.
І на подвір`ї, молоденьке теля,
Ще якась жінка пригортає маля,
Воно ж маленьке, ледь держить голівку,
Підняло очі… то ж вздріла ластівку,
Там над дверима гніздечко. А стріха,
То, певно захист від вітру, як дмуха,
Від дощу мабуть, немов парасолька,
Щоб не попала, жодненька крапелька.
Я дивувалась, цій маленькій хатці,
Біленька, славна. Кіт сидів на лавці,
Так умивався, старанно, уміло,
Ні, не боявся, роздивлявся сміло.
Скрипнули двері, на порозі бабця,
Ледь посміхнулась,- А ви взяли яйця?
З малюком жінка, кивнула привітно,
У очах бачу, надію і світло.
На вид старенька, немочна, худенька,
Мов та берізка, згорблена, низенька.
-І ви заходьте, секретів не маю,
До нас хитренько, -Так краще вважаю.
І ми за жінкою йдемо до хати,
Я намагалась, цікавість сховати.
Так пах чебрець, вмить огорнуло теплом,
Нас запросила, присісти за столом,
Жінку із сином навпроти ікони,
Вона ж не в поспіх робила поклони,
Й слова молитви чуть,їх я не знала,
На душі тепло, ледь не задрімала.
Щось шепотіла жінці й взяла маля,
На стіл поклала і благословляє,
Вже сама хреститься, та й до малого,
Мацала тіло й рушника вогкого,
Приклала зверху й пальцями давила,
З чола злизала, а потім губами,
Усіх торкалася його кінцівок,
Раптово різко, поклала на бочок,
Й гучно сказала,- Зараз він заплаче,
Це не біда, тож йому буде краще.
Чомусь взяв страх, аж похололи руки,
Ой, наш Всевишній, за що ж такі муки?
Миттєво ручку, так різко підняла,
Малий заплакав, я сльози спиняла,
Бабця, всміхнувшись, - То вивих ключиці,
До жінки каже, - Тепер ти дай йому циці.
Вже до груді, чмока, аж чоло змокріло,
Всміхнулась бабця,- Ну от - гарне діло,
Ми потішались, герой, наш хлопчисько,
До жінки бабця,- Спатиме Василько,
Побачиш нині. Й свічку запалила,
Яйцем качала, воду в стакан влила
Туди й жбурнула, розбила яйце,
- Не журись люба, ну от тепер і все.
Ледь підморгнула й до мене тихенько,
-Візьми відерце, тут вода близенько,
Носити важко, давно живу одна,
Того здоров`я шкода та й вже нема.
Я їй кивнула, на це дала згоду,
Вона услід,- Ти зверни до городу,
І там побачиш, по стежці криницю,
Та не соромся, посмакуй водицю,
Вона ж цілюща, все життя її п`ю,
Вже дев`яносто літ, бачиш я жию.
Й взяла за руку,- Ти будеш щаслива,
Себе образить, не дай, будь смілива!
В душі відчула тепло до самих ніг,
Чомусь зневіра, мене розбирав сміх,
Я до обличчя гаряче відчула,
Щоки пашіли. Жіночка гукнула,
- Чуй, зачекай й мені треба води,
Підемо разом, не спіши, зажди!
Малого лишила, прямо на ліжку,
Кинула погляд, я на подружку,
Тож так злякалась, кліпала очима,
Нас охрестила, бабця за плечима,
Мені тривожно, одну лишили,
Але ми рушили,все ж поспішили.
Стара криниця, справді дивина,
Вода холодна, чиста, джерельна,
Смак наче солод, десь сила взялася,
Жіночка тихо, аж засміялася,-
Поглянь, а в мене, покращився настрій,
Завдяки бабці, бач, оцій примудрій,
А як говорить, все робить знахарка,
Ти теж помітила, як справно торка,
Й перевертала маля так уміло,
Боялась я, під серцем защеміло.
Ми повернулися, вже до хатинки,
Старенька саме, потушила свічку,
Ну от і добре, то ж сили набрались,
Дружно у відповідь, їй посміхались.
-Ну от дівчатка, вертайтесь із Богом!
Ми їй дякували, вже й за порогом,
Та з нас грошей, чомусь вона не взяла,
Подружка хустку із сумки витягла,
Й легко поклала на плечі старенькій,
-Рада хустиночці, завжди будь якій,
Тихо сказала і просльозилася,
Мов у поклоні, ледь похилилася,
-Та знайте ж ви, я ж не ворожиха,
Як люди кажуть,то ж не зроблю лиха,
Це мені Бог, дав дар, руки чутливі,
Я відчуваю де і який вивих,
І у свічках, гадаю нема біди,
Й у молитвах спасіння від Іуди.
Перехрестила і ми раді пішли,
Знов не маленький, той шлях покоряли,
Вузенька стежка і сонце яскраве,
Чомусь здавалося вже більш ласкаве.
Мовчки пішли, все при своїх роздумах,
Лише все ж часом, всіх минали комах.
Та вже й роздвоїлася наша стежка,
-Як вам дівчата, оця знахарка?
Жінка з дитям, раптово запитала,
-Моя бабуся її добре знала,
Під час війни, по селах повитуха,
Колись мені, хвалилася свекруха.
-Ви не на потяг? Я запитала
Вона маленького пригортала
А він, так спав, ну немов янгеля
Неначе, після слів хрестителя.
Мені йти, іще три кілометри
В селі навіть немає медсестри
Тож й ходимо до цієї бабці
Ніколи не відмовить в помочі.
Розпрощались, тож ми поспішали
Живемо так, мабуть би й не знали
Що на світі, ще є добрі люди
Що сказати, просто роблять чудо
Я не витримала й до подружки
А, що ти, почула від ворожки?
Та мені, сказала ходить до храму,
До сорока днів поминати маму,
Про себе із нею, щоб спілкуватись,
Дала пораду – треба сповідатись.
Та розказала, минуться чорні дні,
І геть десь зникнуть, всі ночі бентежні.
Та враз почули сигнал електрички,
І ми із подругою, мов сестрички,
З веселим настроєм, вдвох повертались,
Тільки на краще, вдома сподівались.
Всі слова знахарки вселяють віру,
Не раз згадали, ту усмішку щиру,
Життю радіймо і кожному ранку.
1980р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2020
[youtube]https://youtu.be/SaJpoKj7EgE[/youtube]
Христос Воскрес! З паскою друзі! Вітаю всіх з Великим, Світлим,Миролюбивим святом!Смачної паски! Божої ласки! Молімся люди! Всупереч бідам і негараздам думками згуртуймося, каймося! Просимо в Бога прощення і його благодаті в кожну душу і серце на цій святій землі! Славімо ж його люди! З Великоднем усіх! Христос Воскрес!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2020
О моя матінко - земля мила,
Весна у мандрах, розкрила крила,
У первоцвіти розвіє роси,
Ніби під снігом всі абрикоси.
Заворожив білий цвіт довкілля,
Я доторкнусь тоненького гілля,
Це вона вперше, дарить окрасу,
Думкам важким завада іі стресу.
Вже й веселиться, поряд пташина,
Гніздко, рехтує вся родина,
І позира, дбайливо шпачиха,
Щоб усім зручно й не сталось лиха.
На все свій час, співає вітерець,
Що мить втішався, летів навпростець,
В полі прокинулися озимі,
І зелен- трави в златій ряднині.
Яскраве сонце дарує тепло,
Гляну довкола, так гарно було,
Весна шанує рідну землицю,
У квітне диво вбира світлицю,
Мене красуня зачарувала,
Частинку щастя подарувала.
13.04.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2020
І чого бурчати стала,
Онук каже до бабусі,
За планшет, мене дістала,
Мов бджола, та у вусі.
Дай на порно подивитись,
Ото жінка, вперта, як бик,
Не набридло дзижчать, спинись,
Та до нього,- Ти, як індик!
Все розставиш ноги, сидиш,
Весь червоний, так кров грає,
Отим порно, собі шкодиш,
Жаль матуся, все не знає.
Не соромлячись їй онук,
Хіба цим, ти не займалась,
Та нарешті виключи звук,
Чи забула, як кохалась.
Стара, зблідла, - Боже –Боже,
Тобі тільки ж чотирнадцять!
Онук їй, - Та ти ж вельможа,
-Де повага, вчить негоже,
- І брехать. Он очі блистять,
-Видно діда пригадала,
-Та не бійсь, гріхи відпустять,
Всі святі, що на небесах.
Рука голову тримала,
Тисне розпач та мовчала,
Сказать мабуть, але дарма,
Жаль пора,така настала.
*
Цей планшет їх виховання,
Чисто знищить самоконтроль,
І зганьбить, всю силу волі
Чи сім`ї такий хранитель?
Як бур`ян, росте у полі…
20.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2020
Пробудилась річка, у ранніх потоках,
Посріблила зранку сонливі береги,
Намистинки сяють, у золотих крапках,
Сонце ніжно пестить, зеленаві луги.
Чап.. чалап крокує, лелека в спокусі,
Мужні крила гріє, тішиться погоді,
А подруга, кружля в дальнім піднебессі,
Й вітерець, сопілкою грає природі.
Потішаються, вже до рідного краю,
Повернулись радо, є віра й стремління,
Тож нема кращого, казкового раю,
Знов гніздечко звити, не бере сумління.
В задзеркаллі небо, хмаринки – кораблі,
Вітер свіжість несе й ледь куйовдить хвильки,
Неймовірна краса, подякую землі,
Й поклонюся річці, впіймаю краплинки.
О, яке ж, це щастя, все бачити мені,
За земну красу, я подякую Богу.
Шановні друзі!
Щиро вітаю всіх з Вербною неділею!
Щастя і здоров`я Вам! Терпіння і поваги!
Достатку і любові!
Божого благословіння на многії літа!
12.04.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2020
Після сну, не стримуючи емоцій,
серед ночі, на аркуш лягли мої рядки.
Погляд у літню ніч, уповні місяць ясноокий, Чумацький шлях. Якби моя воля, я б від захвату, туди злітала мов птах. Сім’ї сузір’їв. Тривожно, ніч з блискучими зорями забрала сон. То тихіше, то знову, гучніший шелест листя, музика в унісон. У вікно навстіж, пахощі трав терпких, нічна прохолода. Чи й знайду спокій? Чи прийде Божа благодать, допомога.
О країно! Знаю кругла земля, тут на ній живу я. Україна моя, благодатна земля. Є ліси і моря, і безмежні поля. Ясноока блакить. Яскраве проміння сонця, ця мить. Скажіть, як не радіти? Та чи можна посміти? Не побачити красу, яку нам Бог подарував?!
Щастя - сенс життя. Життя дар Божий. Народила ненька мене в день, пригожий. Він її й мене, прийняв, на цей світ, нині наша земля. Стріну ранню зорю. Мамо, я вже не сплю. Тож піду у життя, там є стежка й моя. Помолюсь на порозі, думка, шепіт, чи й в змозі? Наперед хто це скаже? То вже лиш час покаже. Яку дав мені долю.
Ледь жевріє світанок, в кольорах різнобарвних. Вражає очі мінливість, фіолетових й синіх. Ген, по обрію тягнеться, темно-червона смужка. Розріз по вертикалі, золотиста нитка. Вже спромігся прорватись, промінь сміло, золотавий. Ніжно небо торкає, лукаво позирає. Небо прийме в обійми, він, як неньку цілує. Небо синь засіяє, зорі зникнуть повсюди. З ними й сни ясноокі, чи видіння приблуди? Чи приборкають спокій, чи позбудусь я мрії?
Ранок ледь-ледь шепоче, поклонюся дорозі. Вітер щоки лоскоче, чом душа все в тривозі? Пестить сонечко ноги. Там, попереду довга, ген чорніє дорога. Я ступлю босонога, в душі рада й до Бога. Як верба похилюся і до нього звернуся.
- Мене під крило візьми. Всевишній, прошу благослови! Хай пройду я свій шлях, подолаю весь страх. Щоб щаслива й на волі, як волошка у полі.
Ясне сонце яскраве, сипле золото всюди. Миле, тепле, ласкаве, певно гарний день буде. Сонце - Боже творіння, як і небо й земля. Я розвію сумління, ранком сяє роса. По траві, по хлібах, погляд мій наче птах. Ой, яка ж це краса, голубі небеса. А по них там хмаринки, мов човни й паруса. Ще пів неба сивіє, може дощик посіє. Прийму Бога хрещення, я ховаю сумління, благаю прощення. Часом йду й озираюсь, до землі нахиляюсь. Я красу цю сприймаю, з неї сили черпаю й далі йду в майбуття.
А душа вже співає, вдалечінь подивлюся. Поле, вітер гуляє, як дитя посміхнуся. Наче все море в хвилях, в золотих акварелях. Ні, мені це не сниться, колоситься пшениця. Доторкнутись рукою, вже вдається рікою. Цвіт-краплинки злітають, тріпочуть й відлітають. Вмить здійнялись, комашки, заясніли ромашки.
- Жу-жу-жу,- мова бджілок, мов тихеньких сопілок. І деінде по полю, манять погляд волошки. Насолоджуюсь, надивлюсь, я на них іще трошки. Ген-ген, по край поля, маки червоніють, тихий шепіт з травами, тут й дзвіночки синіють.
А за полем, як сторож, дуб старезний широкий. Підпирає лісочок, а за ним, зелений горбочок. Сонце в сивому тумані, випиває роси ранні.
Вздовж дороги травичка, враз низько летить синичка. Це ж, як вісник погоді, все супутниця волі. При дорозі дві пташки, голуби сизокрилі. Ранком сонце зустрічають, ой, які ж вони милі. Промінь пару цілує, тихо голуб воркує. Раптом подруга в небо, трепіт крил засторога. Він сміливо за нею, полетів, немов стрілою. А я ж, ледь посміхнувшись, далі йтиму стежкою прямою. Споришева, холодна, м’якість відчуваю, червоніють підошви, росинки збираю. Наберуся з них сили, в сонця трішки тепла. А красу всю природа надасть, мрії, принесуть небеса. І землиця свята, вкладає в душу добра. А Господь наш Ісус, навчить мене любові . В житті щастя знайду! І за все це, я дякую Богові!
2020 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2020
Розсипле сонце, золоте проміння,
Земля чарівна, неповторна краса,
Відчула ніжність, дотику сплетіння,
Весняний подих злітав у небеса.
Й падав частково, в спокусі цілунку,
Сріблясті роси, кольори веселки,
Біленький крокус виглядав веснянку,
Рубіну відблиск, бережуть фіалки.
Проміння скаче під звучання співу,
Це шпак виводить, дав знати прилетів,
Розривав тишу, лунає за версту,
Землі спокуса сонячних кларнетів.
Я прислухаюсь… погляну довкола,
Жага відчути окрилення душі,
Скоро проб`ється, травичка шовкова,
Теплом сповиє й мене весняний світ.
20.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2020
Весняний ранок насупив брови,
Мов дід сердитий, кинув тумани,
Неначе в шоці, сумні діброви,
Й зелене листя ніжних тюльпанів.
Хто тебе зрадив, ранковий пане,
Де сховав весну із сонцем й садом,
На хмари глянь, ти наш отамане,
Тож сам здружився із ураганом.
Небесний простір, світанком зорів,
Ти захопився з вітром у вальсі,
Й місяць зіщуливсь, ледь - ледь майорів,
Від гучних нот і злих музикантів,
Хоч всі вважали, це не на часі.
Веснянці зрадив. Їй свої танці,
По горах, нивах, втішно танцювать,
Одягнуть радив. В золотих штанцях,
По садах й полю, всюди погулять.
Схаменись ранку, земля чекає,
Брови розправ і посміхнись нині,
Ти цій панянці, пташка співає,
Сонце вгамує… клубки туманні.
30.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2020
Гуля пташка на просторі,
А Грицько, як на дозорі,
Почув кроки молодиці?
Поспішала до криниці.
Це ж Гануся, його люба?
Що частенько гладить чуба?
Він кохає, був зізнався,
Одружитись зарікався.
Така славна,чорноброва,
Дівка – мавка, гонорова,
Ото так, вже зачарує,
Що Грицько, навіть не чує.
Округ неї, півнем бродить,
А вона за носа водить,
Не спішу, я до заміжжя,
Бо до нього треба вміння.
Рушників не вишиваю,
Хоч й сорочку, гарну маю,
Це сусід мій подарував,
Як вночі, вчора цілував.
Й готувати я не здатна,
Мати каже, не придатна,
До сім`ї, хоча й доросла,
Позира на нього скоса.
Не вгоджу, мовить свекрусі,
Три сережки, є на вусі,
Купа фарби на обличчі,
Полюбляю вечорниці.
Я ж красуня - цим горджуся,
Причарую, як взуюсь я,
В модні капці на підборах,
Щоб не шастать по коморах.
І ганчірок не носити,
Жага квіточкою жити,
Не люблю, посуду мити,
Тож чим можу догодити?
Грицько наче із похмілля,
Зрозумів, яке то зілля,
Нащо часто частувала,
То ж напевно чарувала.
Як до дзеркало, в криниці,
Щічки бач, як полуниці,
Нахилилась, зчервоніла.
А вода в криниці чиста,
Ледь помацала намисто,
Розвернулась дівка – краля,
А Грицько, мов вже мав крила.
Така щоб і не варила?
Мені треба, щоб все вміла,
То й за що, її кохати,
Очутивсь, аж біля хати.
У траві ліг і говіє,
Та й про себе, тихо мріє,
Покохатись не відкажеш,
Любиш діло, прийдеш, ляжеш,
Як годити все ж навчишся,
Тоді й ладен одружиться.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2020
Куда спешишь, бежишь тропинка,
Меня зовешь, ты за собой,
А на реснице, уж слезинка,
Я так скучаю за тобой.
Цветут подснежники в лесу,
Вспомнилось вдруг, тебе дарил,
В душе хранил, надежды луч,
Одну любить, мечту таил.
Года бегут, если бы знал,
Костёр пылал, душа горит,
Ведь себе мерзок, проиграл,
В карты её, не хочу жить.
Наверняка затмение,
А может быть давит ревность,
Как жаль, что нет сближения,
Плача у ног, как кочевник.
Иду, покаюсь, пред Богом,
Знаю такого не простит,
Но вдруг вспомнит о том прошлом,
Ведь тогда смог, я покорить.
Я помню страсть, мгновение,
Как солнца луч, в твоих глазах,
Только с тобой, наслажденье,
На моих таяла руках.
Весна красна, снова один,
И цветов нету без тебя,
Да я не лучший из мужчин,
Браню за это, уж себя.
Да как опавший, нынче лист,
Может простишь и согреешь,
Пойми ведь я, не аферист,
Меня немного, ведь знаешь.
Иду - спешу по тропинке,
Судьба подарит нам встречу,
Поверишь ты, сиротинке,
Я за ошибку - отвечу
1990г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870112
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.03.2020
Всюди гори й полонини… Край Карпатський чарівний… Велич - сосни, похмурі ялинкові й пишні смереки – це скарб земної краси. Здаля видніються гори, на них шапки… білі й сизі хмари. Аж до підніжжя лежать дивні киселеві тумани. Інколи ввечері , здається немов гуляють там шамани. Раз – по - раз чути крик якоїсь пташини…
Місяць серпанком зазирав в вікно… Понурений Гожо, за столом сидить давно. Сюди щовечора немов магнітом тягне. Журба в душі… Знов заливав спиртним, життя гріховне. У ресторані тихо звучала музика, офіціант швидко наливав вино в бокал. Поруч співачка спокушала, циган поводився мов кардинал. Йому годили, настільки можна було, він не сприймав ні від кого відмов, одна сьогодні, а завтра інша спроможна, здатна в нього розпалити вогонь. А цього вечора, спочатку пив коньяк і вина пляшку висушив демонстративно, дзеркальна куля крутилась, мерехтіла мов маяк. Шалена молодь, в обіймах, притискаючись, танцювала плавно – плавно. …
Красунчик…Чорні очі, аж горять, йому б і справді, не одну підкорять. Золотий товстий ланцюжок і хрестик на грудях, на вказівному пальці з зображенням орла печатка, хоч й молодий та сніжна сивина на скронях, в костюмі чорнім, червона краватка. Біла сорочка пасувала, мов наречений. Його душа, занадто страждала, сам дивувався, тож лише з нею, чомусь завжди чемний. Скільки ночей і скільки ж вечорів і ось, знову, дивився лише на неї… Згадав, одного разу наважився, посмів, почервонівши, подарував сині орхідеї. Між квіти заховав записку «Співатимеш, то підійди». І підійшла… Та усміхнена, рукою зіпсувала зачіску й ледь примруживши очі, сказала,
- І не жди!
Прямий погляд, то неначе кинджал, зводила з розуму, він так її жадав.Ті орхідеї сині, як її чарівні очі, мабуть тому, такі занадто довгі ночі. Десь сон тікав, немов губився серед лісу. Як виспатись, хоча б від того мав би втіху. Мінливий місяць уповні - ввижалась усмішка в темноті на зоряному простирадлі. На якусь мить очі ставали мов скляні, все в роздумах, підстерегли думки жахливі, підлі. Здавалось уві сні, що наче поряд й солодкий поцілунок відчував, відкривав очі, бачив мавку поруч, здавали нерви, чи я й насправді покохав? Було їх скільки та ні одна з них так не манила, якби ж то дала згоду, оця, мила. Думки джмелині, чи силою візьму? Та ні, чи тоді я, сам собі прощу?
Букет троянд червоних , у нього на столі, хай зважуся, він рахував секунди. Нехай іще раз посмію, руки торкнутися і подарую їй троянди.
Вона стояла біля скрипаля, нині одягнена, ну справжня краля. Ніжне спокусливе плаття, світло- жовтого кольору, нагадувало квітку латаття. Бажання підійти і доторкнутись, тепло б відчути, тьохнуло в серці. Та він лиш поглядом смів до неї торкнутись, відмовитися - ні, хоча вкотре звинувачував свою впертість.
Жінка ж зробивши кілька кроків, співати не стала, присіла тут, навпроти нього. І на троянди уваги не звертала, ледь -ледь всміхнулась,
--« А все ж таки, я добилась чого хотіла. Знаю ти циган… Ми різні по крові й неоднакові звичаї в нашого народу.
Він лише на мить занімів, тут же заперечив головою, поглядом ловив її вуста, хотів любові,
-Я не зазіхнув на твою свободу!
Уважний погляд в очі, -
-Ти, як співала так й співатимеш, лиш подаруй одну ніч, більше нічого не прошу. В грудях болить, як ти з іншим йдеш, як борони Боже нареченою станеш, знай, того ніколи не прощу. Йому, чи іншому, нікому не віддам, чи хочеш, щоб була біда?
Вона мовчала, дивилась прямо, грізно, думки блукали, що скажу рідним? Ой, якби ж вони знали всі - всі… Тріпоче серце, так боляче мені. Як, я його люблю, цього цигана… Вже так давно від нього в серці рана. Якби то знав, що вона сама з далекого села. О, Боже, заради чого, я скільки всього перенесла….
Майже шість років поспіль, квартиру винайма, а з нею поруч, як мати, одна знайома. Якось у сквері познайомились вони, так випадково на лавці, восени. Міленький дощ почався, вставала похапцем, зненацька стало зле, а у вухах дзень – дзень, від чого міркувала? За мить поблідла, втратила рівновагу, ото тоді старенька й звернула на неї увагу. Сама ж за фахом медик, колись працювала медсестрою, тому й її не запитала - що з тобою? Все зрозуміла, дивлячись на дівчину,
-Ой бачу, напевно матимеш дитину….
Відтоді і жили вони удвох, ну, а згодом, коли у світлині втрьох, лиш тоді Люба зізналася від кого народила сина, важко було та відчувалась радість, вона щаслива. Мов янголя, чорнява, кароока, повненьке маля, тішилася й плакала, о, як же на нього, схоже, яке ж дати ім`я? Та ні, недовго вибирала, Баро, що означає важний, головний. Бабуся косо поглядала, ще й кучерявий, ото славний!
Старенька бавила дитину, а Люба заробляла копійчину. То посуд мила у кав`ярні, а згодом працювала в перукарні. Одного разу робила зачіску клієнту - чоловіку, тепер мабуть буде дякувати довіку. Що познайомилася з ним неочікувано, наспівувала пісню про кохання. Цей голос його вразив й сама світленька, як зірка рання… Встав з крісла і зміряв її з ніг до голови, потім до неї всміхнувся мило й мелодійно,
-»Хто ви? Я хочу до себе запросити, чарівний голос, попрошу вас, мій ресторан відкрити. Маю ансамбль, хлопці гарні, молоді та ви не бійтеся, вони добрі, не похабні. І маю текст, мені надрукували. Тож дуже прошу, щоб дарма часу не втрачали. Моя візитка, ось, там є адреса, тож буду вас чекати, принцесо….
І зник….
«Ото так дивина -, сказала тихо, а можливо це на краще, чого думати про лихо?
І ось тепер, вона тут, більше року співає і бачить, як той, її чорнявий хлопець страждає. Чи вона знала тоді, як працювала у кав`ярні, що до неї, в когось думки будуть, темні. Після роботи, восьме Березня святкували, народу повно, знайомі критикували. Що лише каву смакувала, навіть сміялись, вона ж невинна, соромлячись, очі ховала. Пізно ввечері, увірвалась юрба веселих молодиків, кожного пригощали келихом вина. Цього разу відмовитися не вдалося, чорнявий хлопець, наче порядний, здалося. Лише пів келиха посмакувати вмовив її мило. Кілька хвилин, сумнівалась, чому це так сп`янило? І лише вранці, в чужій квартирі, протерла очі, побачивши, бажання викричатись на всю силу. Та не наважилась, солодко спав, немов дитина. Але ж він красень, оголене тіло, зверху зелена ряднина. Підбита пташка, серце розривалось. Як тепер бути, але це ж між нами сталось.... Це непоправне, що ж він і хто, як міг?! В грудях, ледь - ледь стримувала дикий сміх… Їй би розплакатися вволю. Та навіщо тепер винуватити долю?! Тож сама винна, сп`яніла від вина…. Тож розгрібай, те що сталося, своя провина.
І після того, він кілька раз був в кав`ярні. Всі сподівання були марні. Інколи на вулиці зустрічав, все на підпитку, обходив стороною, не помічав.
Та ось тепер, він в ресторані постійний гість. Їй так болить і розриває злість. Не пам`ятає, думка, скільки в нього таких було. І в голові від думок тих, шуміло і гуло.
Останнім часом майже пити перестав, мов заглядала йому в душу, він страждав… На все час треба, зрозуміла, що це вона, його вилікувати зуміла. Давно нема дівиць – курців і тих, що цілуватись лізли, майже зовсім п`яні. Своє життя на краще, врешті змінить зумів, погляд до неї ніжний й очі ясніші, все замріяні.
Та цього разу, вона сама зробила крок назустріч. В його душі думка, як співоча пташка, втішався, нехай би так все життя пліч - о – пліч. І навіть ладен їй ніженьки мити, все рівно ж , я не дам їй ні з ким жити. Сам буду, для неї циганських пісень співати, якби ж лише її тіло пізнати, цілувати і кохати, весь вік кохати. Він весь горів, почервонів, краплини поту виступили на чолі. Звернули увагу всі присутні, як затремтіли квіти на столі. Її раптовий дотик рук, немов спалах вогню в його душі. І він почув її сердечка стук, всі інші їм були байдужі. За мить схопивши її руки, сховав своє обличчя в них. В неї ж бажання давно в обіймах потонути, в цей час відчула його гарячий подих. Він так раптово підклав хустинку, здригнулись плечі на хвилинку. Підняв обличчя, в очах море сліз. Зненацька зірвався з місця, підхопив її на руки й поніс. Лиш двері гучно грюкнули вздогін. А по кав`ярні пролунав гучний грім.
Вона не виривалась і він присів на лавці, що біля кав`ярні.Солодкі поцілунки, такі жадані. До чого тут слова, всі були б зайві.
Тіла горіли у спокусі. Вона, як квітка завмирала від обіймів. І шепотіла,
-Гожо, нині не на часі…
Ледь прикривала пишні груди,
-Ну, досить - досить, ти вже раз посмів..
До нього зразу не дійшли слова, лиш згодом, хвилюючись відсторонився.
Дивився в очі, руки цілував,
- Та, що ти, щоб я та тебе? В житті б образити ніколи не наважився.
Вона збентежена, звільнилася від обіймів,
-Ну, що ж я доведу, що все ж колись посмів
Як листочок з дерева, лекко зірвалася з лавки й махнула рукою до автівки,
-Таксі- таксі!
Гожо, аж моторошно стало, що можуть буть за витівки? Ой, щось не вірю я цій пташці.
Кілька секунд, таксі летіло по містечку. Він ніжно обіймав за плечі, тішився, нарешті спіймав пташку і проведе з нею цілу ніч,чи хоча б вечір.
В вузенькому, тихенькому провулку таксі зупинилось. А в Люби серденько тремтіло, надто гучно билось. Суворо в очі дивиться
-Ну, що ж це тобі мабуть і не снилось. Це твій іспит на все життя, чи ти знеславишся, чи щасливим прийматимеш майбуття.
Гожо розрахувався за таксі, в самого ж думки,цікаво,які ж можуть бути справи такі. Що моє життя залежатиме, що за іспит приготувала. Біс забирай, я на все ладен, якби ж тільки кохала.
Непоказний будиночок… В вікнах горіло світло. Вона всміхалась, натиснула на дзвіночок. В дверях старенька відчинила двері й привітно,
- О Любочко, ти не одна дитинко. Зарання нині… А я, саме читала казочку дитині.
Гожо здивовано повів очима до Люби, хотів щось запитати. Але не встиг, хлопчисько вискочив з кімнати. Й прямо до матусі, став обіймати. Чоло і очі, і чорна чуприна, він зрозумів, то його дитина. Та безпорадно тримав руки перед собою, а потім, немов у танці, по колінах бив рукою, то по одній нозі, то по другій. За мить на стільчик присів, з понуреною головою,
--О молодість.. . Я пригадав, колись напідпитку посмів… То це я твої чаруючі очі, все бачив чи під ранок, чи серед ночі. А інколи було, здавалось твоїм голосом співає пташка за вікном. Тому і пив, свої страждання заливав вином. І часто в кав`ярні задумувався над минулим. Та чомусь кожного разу перед очима наче дим… І в голові гуділо. Тому й неспромігся підійти сміло… Як тебе звати не пам`ятає, мені здавалось, від тих думок, я розум втрачав.
Старенька наче трохи розгубившись, в куток забилась, щоб не заважати. А в неї по щоці сльоза скотилась, чомусь нічого не могла сказати. Лише міцненько пригортала сина, на якусь мить в душі зізналася, щаслива. Хоч стільки всього пережито та всі страждання, немов з водою змились через сито.
Запала тиша по хатині… Та не сиділося дитині. Хлопчик крутив головою в різні боки й рукою раз – по- раз потирав носа й щоки. Задирав голову до мами, а то дивився на дядька й кліпав очима.
Врешті зліз з рук і став серед кімнати,
-Чого так тихо, може досить мовчати,
Він протягнув руку до Гожо,
- Давай будем знайомитись, мене звати Баро.
Чоловік ледь всміхнувся, подав руку і поглянув на Любу. Та ледь не розсміялася, зажала нижню губу. На віях сльози забриніли, напевно сльози радості, думка, який сміливий, що з нього виросте?
Малий, забравши руку, крутнувся на одній нозі, спинившись, хитро дивився до матусі,
-Ну я так бачу, оце тепер ми нарешті зібралися всі. Напевно будемо з цим дядьком друзі. І де ти знайшла, кучерявого такого, чомусь на мене,так дуже схожого.
Лютий 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2020
Під парканом легке шарудіння,
Це вітрець із чебрецем заграє,
Його взяло, легеньке сумління,
А чи час, вже й веснянки настає?
Ряд листочків, у повздовж фіалок,
Тихий шепіт, то ж ведуть розмову,
Ми чекаєм, давненько на бджілок,
Рясно вмиті, ранньою росою.
А чебрець дума, погляд до неба,
Ці панянки праві, сонце вище,
Враз із вітром, вже здійнятись спроба,
Сил зібравши,бажання найвище.
Тепла б більше, мені ж іще рано,
Фіалки чують, співочу мову,
Весна й вітер завели сопрано,
Хоч йому сумно, слухав слухняно.
23.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2020
Весняний подих кружляє навкруги,
Зве відпочити на лоні природи,
Сріблиться річка між мілкі береги,
Яскраве сонце, не втрачай нагоди.
Злате проміння утопа у водах,
Легенька хвилька здіймає оксамит,
Рибинок кілька, наче в хороводі,
Круги розводять, неначе шлють привіт.
Весняний подих, мелодія весни,
У первоцвітах, у вербах розквітне,
Я вдихну трунок, вже так легко мені.
О, неповторний, весняний дивосвіт!
Несмілі бджілки , крокусів цілунки,
Краса мімози, вражає дивоцвіт,
Жіноча ніжність у веснянім трунку!
Вітер, веселий, як молодий скрипаль,
Буйний зненацька, як в хаус - музиці,
Часом і лагідний, розвіє печаль,
Ладен коритись веснянці - владиці.
Весняний подих, за мить віяв теплом,
Трави сонливість, пригорне у обійми,
У силу вбереться, зеленим клинком,
Блакитне небо звільниться від пітьми.
Весни чарівність, не втратила нагоди,
Налюбуватись, ловлю подих весни,
Неначе в казці на лоні природи,
Попрошу Бога, не знати б нам війни.
21.03.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2020
О Боже й Боги, миру цього!
Молю,землицю захистити,
Тож нам, більш не треба нічого,
Щоб просто,на землі нам жити.
О, Боже Сонця і Бог Миру,
Я падаю, знов на колінах,
Спаси помилуй Україну,
Запри вірус у темних стінах.
Нехай, смертельні краплі згинуть,
Довічно все йідуть у безодню,
Прошу, спаси свою дитину,
Ти нас, не поведи в катівню.
Взиваю, я всіх сорок святих,
Простіть, ми за гріхи в каятті,
Та ви,згляніться й на молодих,
Хай будуть, молитви почуті.
Нехай, краплини смертоносні,
Це сонце висушить, засмажить,
Заплаче небо й дощі вчасні,
Навіки змиють, щоб нам вижить.
О Боженьку прошу, благаю,
Щоб нас зберіг на цьому світі,
Ніде нема кращого раю,
Де радість, щастя й квітнуть квіти.
О Боже, звертаюсь до тебе,
Поглянь, ти на землю святу,
Мене під крило взять треба,
З душі… моєї зніми смуту.
***
Шановні друзі!Звертаюся до Вас!
На жаль ми живемо не в простий час
Шануйтесь! Бога не забувайте!
Та його заповіді читайте!
Нехай в душах не ховається страх
Надіймося і Бог почує нас!
25.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2020
Ховалось сонечко за обрій,
У царство ночі і темноти,
По небу хмари, у гербарій,
Складались купками залюбки.
Жага відпочити, погледіть,
У нічку казкову до річки,
Спочине лебідка тут й лебідь,
Зоринки по водах,мов свічки.
Спокуслива тиша повсюди,
Мабуть налітались за день,
Боялись вітру воєводи,
Його уривчастих пісень.
Червона полоса втопилась,
Освітить трон вже й місяченько,
Ніч строга– цариця, дивилась,
Кохала... та й так давненько.
Хмаринки глипали очима,
Сріблясті роси, скрізь по траві,
Уповні місяць, ледь – ледь блима,
В оправі, жовтенько - золотій.
Казкова пані, неповторна,
Летіла зіронька все тремтить,
Яка ж ця ніченька ноктюрна,
Їй би, запам`ятати цю мить.
23.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2020
Сегодня мужу день рождения,
Мы по пять грамм для настроения,
Выпьем вдвоём за его здравие,
В семье горжусь, ведь равноправие.
Я пожелала словечко сказать,
Мой нежный взгляд, слегка обнять,
Будь же здоров, улыбайся чаще,
В весенний день, пусть уйдёт ненастье.
Твой блеск в глазах - солнечные лучи,
В подарок мне, от сердца дал ключи,
Куда, зачем, наши годы спешат?
В душе кричу - нашей любви ВИВАТ!
Для тебя нимфою, знаю была,
Околдовала, слегка в плен взяла,
Тогда, ты вспомни, так пахло весной,
Очаровал и я нежна с тобой.
Иль от погоды, иль от свидания,
Пусть обойдут, нас все расставания,
В тёплых объятиях, слегка дрожу,
Я поцелуем, в ответ награжу.
И пусть уж осень, но в душе весна,
Ведь ты же знаешь, одному верна,
Мы как два берега одной реки,
Нас ведь сам Бог благословил, пойми.
В душе кричу, ВИВАТ нашей любви!
Одно прошу, просто будь рядом ты!
12.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869024
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.03.2020
Швидкісний потяг, потяг мого життя,
Весняна стрічка, квітуча дорога,
Страшні новини, гучне серцебиття,
В душі надія, хоч сиві літа.
Не поспішаю на станції зійти,
Раніш якої, назначено мені,
Тунелі чорні, все ж я маю пройти,
Нехай мій потяг, шляхи має земні.
Думки таємні, про коронавірус,
На жаль, бентежать, як краплі дощові,
Попереджав, ще пророк Нострадамус,
А чи звертали, на це увагу всі.
Життя по лезу, декому по долі,
Хто знав від чого, земля робить вибір,
Чи й розминувся? Ще волошок в полі,
Я знайти хочу. Завжди маю намір.
Побачить квіти, ромашки, тюльпани,
Квітучі вишні. Солов`я чути спів,
Ловити запах, сонячні фонтани,
Насолодитись, щедротами хлібів.
Нехай мій потяг, промчиться до лісу,
Де зелен колір, як ознака жити,
І всі сумління послати до бісу.
Зоріють долі, лиш на станції зійти,
Де осінь змінить, фарби на зимові,
Одне бажання, щоб з весною цвісти,
Й лише йти поруч. Щоби мости нові
І шлях единий майбутнього життя.
22.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2020
Пізня осінь принесла прохолоду. З кімнати до балкона, навстіж відчинені двері. Легкий вітерець погойдує шовкові голубі фіранки, відчувається запах свіжості, вологості.
Настінний великий старий годинник відбиває «Тік-так». Книжкова шафа вщент заповнена книгами, старий диван, з дерев’яними поручнями, торкається килима, що висить на стіні, над ним сімейне фото. В кутку
кімнати, невеликий телевізор, його Павло дуже рідко вмикає. Не до вподоби плітки й розваги, що говорити вже за фільми. В самого життя, що можна й фільм поставити, чи написати книгу. Серед кімнати круглий стіл, покритий вишитою скатертиною , це рукоділля дружини. По середині скатерті і по краю вишиті червоні троянди в сплетінні із зеленими листочками й стеблами. Вона завжди розстелена, як пам`ять про кохану. Нагадування, що вона поряд з ним, хоча минуло більше трьох років, як пішла в інший світ.
Він підійшов до дверей, в роздумах, чи зачинити? Та ні, нехай, ще провітрюю кімнату, вийшов на балкон. Сьогодні має прийти Софія, єдина, люба дочка, як сонце для нього. Він не уявляє життя без неї. Інший раз, як погляне, перед очима мов його дружина. Красива форма зелених очей, білявка, уста повненькі, як стиглі вишні. Справді, так дуже схожа і характер м’який, лагідний. Правда хитренька, що не сказати про дружину. Задавав собі питання, чому їй щастя немає? Вже й квартиру має, сама собі господиня. Недавно відзначили двадцять сім років, а все без друга. Оце нині субота, має вихідний, то ж десь, до обіду з`явиться. Щось смачненьке приготує, пощебече, як пташечка. А сьогодні має бути вечірній гість, як вона сказала, так про свого хлопця. Сказала, що він наполягає познайомитися з родиною. А яка тут родина, лише дві рідні душі, між якими завжди порозуміння.
Тримаючись руками за перила балкону, вдивляється вдалину, до центральної дороги. Вже чує скрегіт заліза, це трамвай перетинає стрілки. Кожного разу, почувши різкий скрегіт, або звуковий сигнал трамваю, за кермом себе пригадає. Тій праці присвятив тридцять років.
В депо прийшов відразу після служби в армії. Нині й досі пам’ятає всі маршрути по Одесі, назву кожної зупинки, постійних пасажирів. На одній з кінцевих зупинок і зустрівся з Поліною, до під’їзду допоміг піднести валізи. Дівчина в той час, закінчила університет в Києві, отримала диплом педагога. Знайомство переросло в кохання, а згодом і побралися. Дружина в школі викладає географію, через рік народила Софійку, якою потішалися, як маленьким янголятком. Здавалося щастю не було меж, один одного розуміли з пів слова, як кажуть люди.
Та біда не оминула їх. До пенсії, Павлові залишалося трохи більше трьох років. Одного дня, як завжди, за кермом уважний водій, але не помітив, коли чоловік, років п’ятдесяти опинився під колесами трамваю. Дякувати Богу, чоловік залишився живий, лише пом’яло кінцівку правої ноги. З пасажирів хтось сказав, що сам кинувся, хтось відмовився йти за свідка. А ті люди, що в цей час були поблизу на вулиці, помітили лише тоді, як почули скрегіт заліза, коли Павло різко натиснув на гальма.
На жаль, Поліна не змогла пережити такої біди, судової тяганини, не витримало серце. Суд, взявши до уваги експертизу, що постраждалий чоловік був напідпитку, засудив Павла на два роки. Строк відбував на вирубці лісу в Красноярському краї. Як не намагався довести свою невинність та це зробити не вдалося. Молодий адвокат вимагав великого хабара, але де ж ті гроші, як зарплата, що в нього, що в дружини невелика. Хто ж знав, що гроші потрібні будуть, лише два місяці минуло, як для дочки придбали квартиру. Все життя складали копійку до копійочки, в однокімнатній квартирі жити трьом, доволі не комфортно.
Одночасно дві біди, які лягли на його плечі, чуттєво позначилися на здоров’ї. Відбуваючи строк, без підтримки дружини, страждає душа в переживаннях, в хвилюванні. Одне тримало бажання жити, це Софійка, хотів бачити її щасливою.
А час летів, чорна полоса минула. Вийшовши на волю, останній рік до пенсії, працював двірником. Життя продовжилося, хоча важка ноша пережитого дає про себе знати, проблеми з тиском, часто турбують перебої в серці.
Павло почув, як відчинилися двері, голос Софійки,
- Тату, це я, привіт!
Зачинивши двері балкона, поспішив у обійми дочки, поцілував у чоло,
- О, ти сьогодні така красуня! Бачу зачіску змінила, а в оченятах веселики скачать. А чи й не закохалась часом моя донечка?
Софія поправила волосся, що ледь спадає на плечі,
- Все, я йду на кухню! На вечерю смажу рибу, а ти відпочивай.
Павло тільки посміхається, її співучий голос заспокоює. Поглянув на фото, вкотре подумав, як же вона схожа на дружину.
Пройшло трохи часу… надворі стемніло. Його розбирає цікавість,
- Софійко! А, як того чоловіка звати, чи то хлопця?
- Дмитром. Тату, він адвокат. Холостяк, на два роки старший за мене.
Побачиш, такий солідний, чорноокий і до того ж одягається гарно. Ну
видно не з бідних. А закохатися, ще не встигла. Ми лише два тижні знайомі, але він дуже наполягав, щоб я вас познайомила. Як навіть в нас не складеться, хвилюватися не буду, мені ж не вісімнадцять років. Щоб не взнавши людини, бігти світ за очі. Гадаю, хоча би рік треба зустрічатися, щоб висновки зробити. Хто він, який в нього характер, тоді можливо й можна закохатися.
На обличчі усмішка, кілька раз хихикнула.
- Ой, дивися доню, така професія, чи й справедливий ? Ти ж знаєш моє відношення до людей з такою професією, - голосно сказав батько і трохи замислившись, продовжив,
- Прокурори, адвокати, судді, такі люди рідко живуть чесно. А до речі, мого адвоката, теж Дмитром звали. Тебе на суді не було, ти би послухала, що це за народ. А, ще й відверто казати за гроші, ну тобто за хабар, жах, до чого котиться світ.
На кухні приємний запах риби. Софія виклала її на красиве блюдо, прикрасила зеленню. Вже й на столі салат зі свіжих овочів, тішиться, що все задумане, встигла приготувати до приходу свого гостя.
Павло на балконі. В душі легке хвилювання, дивується дочкою. Як в цієї молоді легко все? Їй двадцять сім, а вона й не журиться, що незаміжня, каже не хвилюватись. От щебетуха, мабуть й справді, ще не зустріла своє кохання. Вже по алеї помічає чоловіка з букетом троянд. Світло ліхтаря впало на букет. О червоні, напевно він до нас йде,
- Доню, мабуть наш гість, якийсь чоловік з квітами зайшов у наш під’їзд.
Через пару хвилин, лунає дзвінок у двері. Павло, від хвилювання, руки стиснув у кулаки, присів на дивані. Дочка поспішила до дверей. Поки гість знімав плащ, привітно щебетала і вже запрошує в кімнату. Усміхнена, жвава Софія, в руці тримає великий букет червоних троянд,
- Ось знайомся, мій тато Павло Петрович.
Побачивши гостя, Павло ледь збліднів, у голові шум. Намагається не показатися непривітним. Він десь бачив цей погляд та все ж всупереч волі посміхнувся. Зненацька скам’яніли ноги, з дивану не підійнявся. Хлопець першим подав руку,
- Дмитро. Приємно познайомитися.
Павло, відчув гарячу долоню Дмитра. Думка, як стріла, про себе, ой, що ж це я, маю холодні руки, як першокласник хвилююся.
У другій руці Дмитро тримає пакет, ледь посміхаючись,
- А це вам, гадаю для знайомства так годиться.
Він взяв пакет, подякував, відразу віддав доні,
- Доню візьми, на столі поклади, скуштуємо гостинці.
Трохи напружено, розгублено до Дмитра,
- А ви … он там ванна, можна руки помити
Дмитро направився до ванної кімнати. Софія торкнулася батькового плеча, кліпнула очима, киває, щоб йшов за нею. На кухні на столі баночка червоної ікри, шпроти, півлітрова пляшка коньяку Коктебель і коробка цукерок Київ вечірній. Весело підморгнула батькові та тут же здивувалася. Помітила, що змарнів на обличчі, на чолі краплі поту,
- Тобі погано?
Батько взяв її за руку,
- Ти не звертай уваги, це трохи перехвилювався, цікавий твій вечірній гість та чи за зарплату придбав такі гостинці?
Махнувши рукою, повернувся в кімнату. Сумнів, як крижинка впав у її душу, а й справді з першого візиту такий широкий, як кажуть люди. На сто шістдесят карбованців, так жити не будеш. А може така щирість, чи хоче себе показати достатньо заможним? А тато, як його побачив зблід. Чому? Невже це він? Вона в руки бере виделки, а вони чомусь раз-по-раз випадають з рук, по столі торохтіння.
- Фу-ти,- до себе тихо, а потім голосно,
- В мене все готово, давайте накриємо стіл у кімнаті.
Вечеря вдалася на славу; запечений короп, салат, тушковані свинячі ребра з чорносливом, варена картопля з кропом і котлети.
Тут же гостинці Дмитра й неподалік, на підвіконні коробка цукерок.
- Ну ти справна господиня! Молодчина! - вирвалося у Дмитра.
Він весь час посміхається до Софії, уважний, подає їй страви.
Вона дякує, собі і в його тарілку кладе, запрошує скуштувати.
Хоча й випили по двадцять грам коньяку, розмова не в’яжеться. Батько весь час мовчить, під столом, час від часу стискає кулаки.
Дмитро дивився на нього прямим поглядом, наче очікує на якісь запитання. Софія, часом схиливши голову, позирає на батька. Роздумує, чому нічого не запитує, ні це неспроста, тут щось не так.
В душі Павла горить полум’я образи. Тоді, як ще знайомився, взяв сумнів, чи це він, той адвокат, що вимагав хабара. А тепер впевнений, його величність. Так-так, ото життя, не дарма кажуть, земля кругла. Невже він мене не впізнав? Намагається вгамувати хвилювання, хустинкою витирає змокріле чоло, провалився в роздуми. Та то й не диво, може і не впізнав, я за ці роки зовсім посивів, постарів. Сказав би йому пару неприємних слів, якби сам на сам десь зустрілися. Але зараз краще змовчу, не стану псувати вечір.
Його одне втішає, що дочка молодчина. Добре розуміє, що треба хоча би один рік, для знайомства, щоб приймати серйозні рішення. Від цих думок, немов камінець відліг від серця. Про щось говорити не має наміру, запропонував випити.
Дмитро після другої чарки повеселішав. Протягуючи руки до риби весело, співоче промовив,
- Ну, тепер, як кажуть рибку беруть, як жінку, обома руками, щоб не пручалася та раптово не вискочила.
Він забрав найбільший шматок риби, запхав у рот, їв так жадібно, ніби її зроду не куштував. Закінчивши їсти рибу, рукою витер губи,
- Я Софійці, ще не сказав, що маю крутий автомобіль, Девятку вишневого кольору та трикімнатну квартиру. Зізнаюся, я не дуже
заможний, зате в мене багато друзів, які мають високі посади. Якщо,
щось потрібно, то скажіть, нині такий час, без друзів ніде не обійтися.
На згоду, батько лише кивнув головою, собі в тарілку поклав салат.
Дмитро продовжив,
- Оце я наполіг, щоб нас Софія познайомила. Тож потрібно знати з якого гнізда ця пташка та якого роду. Мені ж нині тридцять два роки буде, одружений не був. Знаєте такі речі треба зважено робити, як то кажуть, треба знати кого у вищий світ показати, виводити в люди.
В цей час, Софія помітила в руках батька паперову серветку. Він розчервонівся, як буряк, знервовано рвав її на шматки. Вона різко піднялася,
- Дмитре, вийдемо на балкон, мені здається тут стало занадто жарко.
Від несподіванки, він вирячив очі, здивовано,
- Та я ж це... ще не наївся.
Софія, підхопила його під руку,
- Ну пішли, потім, нехай поговоримо та кімната провітрюється. Нахилившись, прошепотіла батькові на вухо,
- Тату, піди на кухню постав на газ чайник. І не хвилюйся, прошу не приймай до серця все так близько. Все буде добре.
Дмитро вийшов на балкон.
Павло кліпаючи очима, кивнув головою,
- Добре доню, добре! Не звертай уваги на мене. Я й справді піду на
кухню, не буду вам заважати.
Вона трохи повеселішала, мило посміхнувшись, поспішила на балкон. Павло на кухні здвигнув плечима, не міг зрозуміти, який чайник на газ, коли в них електрочайник. Ні, мабуть, я трохи охмелів, подумав про себе. Ввімкнув електрочайник. присів на стілець. Він вдивляється у вікно, злегка трусяться руки, на душі тяжко, по щоках течуть сльози. Намагається вгамувати душевний біль, свої почуття. Сказати чи ні? Запитує себе. Достаток це добре, але ж не завжди людей робить щасливими. Схиливши голову, пригадує суд, обличчя, промову цього адвоката. Перед собою, немов бачить дружину, як після суду викликали швидку допомогу.
За кілька хвилин голос дочки.
- Тату, як ти тут? Пробач мене, пробач! Я ніколи не думала, що це може бути він. Вибач, зарано привела познайомити. Так вийшло, він дуже наполягав.
Він піднявши голову, з очей прибрав сиве волосся, запитав,
- То де він?
Її гарячі руки прилягли на його плечі, зазирає в журливі очі,
- Ти уявляєш, ту коробку цукерок, що приніс, забрав! Ото жлоб, ще й такий неохайний, а несе себе, як не знати й хто! Посміхнися, не журись, він пішов і більше ніколи не прийде. Я по твоїй поведінці зрозуміла, що це він, вибач і забудь.
Її брови звузилися,
- Почекай, я зараз прийду.
Він чув, як відчинилися й за кілька секунд зачинилися вхідні двері.
Злегка почервонівша, дочка повернулася,
Тату, можливо ця зустріч і на краще, наші стосунки далеко не зайшли, можна сказати були піонерські. Я йому не сказала, що він був адвокатом по нашій справі. Просто суворо заявила, що нам не по дорозі, щоби в моєму житті більше ніколи не з’являвся. Допіру навіть квіти винесла в сміттєвий бак. Нехай це буде, як неприємний сон. Прошу не хвилюйся, пробач, що завдала болю.
На віях бринять сльози, він піднявся зі стільця, ніжно взяв за плечі. Погляд у очі, намагається зрозуміти, чи й справді вона не шкодує за ним,
- Ти в мене розумниця! Як не пошкодуєш, то біс з ним, з цим вечірнім гостем. Тоді давай і справді все забудемо.
Кивнув рукою до вікна,
- Он поглянь! Який чудовий вечір! Кілька днів підряд все хмарно. А нині привітне зоряне небо і місяць майже уповні, так ясно світить.
Вона усміхнено погодилась, до вікна повернула голову,
- Так тату! І мені здається він посміхається! Значить у нас з тобою все буде добре. Не журися, що я одна. Пригадуєш, як мама казала,- На все свій час. Прийде така неділя, що і в нас буде весілля.
05.01.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2020
Ти не шкодуй, ласкавих, теплих слів,
Людині тій, що з тобою поряд,
Що в холоди, в мороз й серед снігів,
Що дарить радість і ніжний погляд.
Іди вперед, все життя пліч – о – пліч,
Сонце стрічай, тішся, що прийшов день,
І, як спливе, незвана темна ніч,
Прикре чуття, чи в свято, чи щодень.
Ти віднайдеш підтримку від друга,Наголос
Рідна душа, на цій святій землі,
Тобі опора, коли дощ й хуга,
Як заблукав, у туманній імлі,
У душі смуток, від болі і журби,
Та дотик рук, як промінь сонячний,
Струмом проб’є, ти віднайдеш скарби,
Силу і мужність, в день безсонячний.
Тож подаруй, хоч шматочок щастя,
Що плекав схований, ти під серцем,
Гадаю кожному із нас вдасться,
Щоб була дружба, знов чистим скельцем.
У день сумний, не шкодуй добрих слів,
А темна ніч…. зіркою ясною,
Ти другу стань. Тоді й не буде сліз,
По житті лишиться із тобою.
09.02.2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2020
Нам добре з тобою, в місячному сяйві,
Хоча знаю любий, тут всі слова зайві,
У серці радість, вже ловлю жаги погляд,
Як місяць й земля, ми у всесвіті поряд.
До тебе прихилюсь, стук сердець відчую,
Зізнаюсь у коханні, я не жартую,
Тож будь мені сонцем, зігрій душу й тіло,
Від щастя, щоб серденько, аж тріпотіло.
Розсип ти троянди, колючки на попіл,
Згорю під тобою… поклади на постіль,
Спокуси час, у ніжності потопаєш,
Ти сонце моє, знаю, вірю, кохаєш..
Вірш зі скрині
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2020
Дарить весна, проліскові віночки,
Линуть прозорі, джерельні дзвіночки,
Моя земля в квітучому полоні,
Промінчик сонця, тримаю в долоні.
Зникли давненько, холодні тенета,
Вітер заводить, піснями соната,
Право на щастя, дарує природа,
Все оживає, яка насолода.
Осяйний день, сильніший спалах добром,
Веснянка ніжно, оповила теплом,
Душа втішається, серце співає.
Сюжети щедрі, весна розсипає.
14.03.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2020
Хмари закрили, зорі серед ночі,
Ти не прийшов, пороша по стежині,
Мені ввижались, весь час твої очі,
На душі гірко, ти там на чужи́ні,
Струшу сльозину із хмарами разом,
Серце тріпоче, як біль вгамувати?
Ти вже не пройдеш, цим зимовим садом,
Хто ж мене нині, буде цілувати?
Ворожа куля… серденько спинилось,
Соколик любий! Крик до піднебесся
Де Божа ласка? Злетів… й не наснилось!
Ні, не забуду..вже й сиве волосся.
Так, час минає… знаю, ти не прийдеш,
Вітер гуляє, в темряві нічній,
Скажи мій любий, як без тебе жити,
Як без кохання вижити самій.
28.01.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2020
Уж помыла, я свой хвостик,
Где желанный, ты мой котик,
Мой любимчик и отрада,
Тебя видеть, очень рада.
Наши детки у кроватки,
Так шустры, играют в прядки,
Подросли смешны малявки,
Всё мурлычут - М-ур- добавки.
Хотят всё! Ноют, каждый день!
Так устала - подняться лень!
Видишь, март, уж за окошком,
Порезвиться бы немножко,
Приходи мой милый котик,
Поласкай, чуть- чуть животик.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867527
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2020
Ранковий гомін пробуджує місто. Під сонячним промінням воно потопає в зелені садів, квітів.
Володя, славний чорнявий хлопчина, прокинувся й відразу позирнув на двері до балкону. Ага, ось, що мене розбудило. І, як щоранку, швидко одяг спортивні штани, кілька раз потягнувся, вийшов на балкон. Літній вітерець здіймає чуприну, він озирає все навкруги, тішиться. Ну от нарешті, батьки отримали квартиру, як добре, ще й школа близько. Хоча навчатися залишилося два роки та все ж так приємно. Легке хвилювання переслідувало його, інші вчителі, новий колектив класу, як приймуть?
Та школа, де він раніше навчався, знаходилася на околиці міста. Його сім’я мешкала в старому приватному будинку, що залишився від бабусі. Неподалік березовий гай, шкільний стадіон й здавалося рукою подати до річки. Дніпровська вода, тиха, лагідна течія, завжди всіх до себе приваблює, особливо в теплу погоду. З друзями було де розважитися, свобода. За цим звичайно шкодуватиме, але ж все одно щодня їздити туди не буде, не близько.
За кілька хвилин, задоволений повернувся в ліжко, намагається, заснути. На душі тепло, бажання поніжитися та чому й ні, адже батьки теж відпочивають.
Його розбудили веселі голоси й брязкіт посуди з кухні. Магнітом, потягнуло на балкон, ще раз подивитися, куди потрапив й в якому середовищі буде знаходитися. Здивувався від побаченого, це так зранку?! Між квітучими акаціями, за довгим столом, декілька чоловіків грають у доміно, сперечаються, махають руками й раз-по-раз сміються.
Хлопця все цікавить. Ледь прихилившись за поручні балкону, всміхнувся, побачивши біля кожного під’їзду дерев’яні лаковані лавки. О, це ж так добре, для всіх комфортно. За сквером знаходиться такий же п’ятиповерховий будинок і біля кожного під’їзду теж видніються лавки. Здається, тут сумно не буде, в дворі знайдуться друзі, з такими висновками, повертається до кімнати.
Він чув, як грюкнули вхідні двері, відразу лунає голос мами,
- Синку, тато вже пішов на роботу, може ти мені складеш компанію поснідати? Думаю вже час.
Нова школа, нові друзі. Все ввійшло в свою колію. З цього ж будинку двоє однокласників і з будинку навпроти, декілька дівчат. Всі ходять у одну школу, але навчаються в різних класах.
Теплими вечорами, в дворі за столом весела компанія, приколи, анекдоти, інколи, під настрій, бринькання гітарою. Хлопець, хоч і не вмів грати ні на якому музичному інструменті та коли хтось співав, то із задоволенням підспівує.
Майже щоранку, Тамара виглядає у вікно, до будинку навпроти. Дивиться, як з під’їзду виходить Володя. Коли в сквері зібралася молодь, з першого вечора, він привернув її увагу. Кохання з першого погляду, їй хотілося бути з ним поруч, чути його голос. Раділа ранковій зустрічі, як всі йшли до школи, в очах веселики і ніжні погляди, в надії, що помітить.
Але її теплий погляд, веселий сміх, не помічає. Чому? Скільки раз запитує себе, такий холодний, немов айсберг у океані. Чи й досі в душі дитинство буяє? Їй інколи здається, що жодна дівчина не може привернути його уваги до себе. Вона ж, хоча й мало його знає та при кожній зустрічі, біля нього себе уявляє нареченою. Вечорами, сидячи в сквері з друзями, сум не відступає від неї. Молоде серце тріпоче, не втрачала надії, що колись, він їй запропонує зустрічатися.
Півтора року швидко пролетіло. Напередодні Нового року, хлопці й дівчата збираються відсвяткувати Новий рік, у одного з хлопців. Компанія знайома, всі з двору.
На перший погляд закоханих і не було та коли розпочалася вечірка, як голуби, всі по парах. Лише Володя, як одинокий дятлик, торкає струни гітари й відразу підтримує рукою, не чекаючи відлуння. Ніби замислившись, за кожним дотиком струни, трусить головою.
Неподалік, за столом, ним милується Тамара. Сьогодні дівчина одягла найкращу сукню, від всіх дівчат виділяється модною зачіскою, навіть зробила легенький макіяж. Те, що вона молодша за всіх, по її виду і поведінці, цього не скажеш. Вона ледь схилившись, з-під лоба витріщає на нього круглі волошкові очі, довго дивиться, здається хоче спіймати його погляд. Помітивши, що кожен зайнятий своїми розмовами, за мить, поправляючи коротке волосся, присідає поруч з ним. Він підморгнув і несподівано для неї, почав грати музику пісні Лада. Тамара на якусь мить розгубилася, посміхнувшись, нагинається до нього. Вже удвох співають. Адже він звернув на неї увагу, відчуття щастя наповнює душу дівчини.
Світає, всі розходяться по домівках. Тамара, мило всміхаючись, на руках у Володимира, який ледь тримає келих з шампанським. Його сині очі, п’янкі, туманні, він майже не вловлює ті слова, що шепоче дівчина. Боїться втратити шанс, щоби сподобатись, на пишних грудях, весь час поправляє виріз сукні. Йому би засоромитись, почервоніти, як колись у класі, в таких ситуаціях, а тут все інакше, в голові гуде, відчуває спокусу близькості.
Володимир прокинувся на дивані, в кімнаті де відбулася вечірка, не розумів, як могло так статися. Повертаючись на бік, поруч помітив жіночу білизну. За мить його обличчя стало червоним, як ошпарений окропом, зірвався з місця. У дверях, в короткій майці стоїть Тамара. Усміхненими очима зазирнула на нього, зробивши зо два кроки по кімнаті, підморгнула,
- Ти не хвилюйся, ніхто й ні про, що не дізнається. Я просто думала подуріємо і все, а вийшло, як вийшло. Це напевно я більше винна, бо ти був у дрезину п`яний.
Здивований, ніяк не міг второпати, що він та й з нею? Ті веснянки на обличчі, його не приваблюють його, хоча очі й насправді має красиві. Йому хочеться якнайшвидше впасти в своє ліжко і добре виспатися. По дорозі додому стурбованість, думки переслідує думка; хай йому біс, вперше переспати з дівчиною і не пам’ятати! В голові не вкладається, як це могло статися?!
Тамара ніби спокійно дивилася вслід, але в душі занепокоєння, вся тремтить. Який він загадковий і мій та підстерігає легкий страх. Заспокоює себе, а може все минеться, обійдеться без наслідку. Думки рояться, все що було вночі, можливо згадає й на все життя буде моїм.
Вона при друзях стримувала свої почуття, хоча її серце за ним давно страждає. Боїться осуду, сама ж не приваблива, а він красень. Знає, це великий гріх. Якщо батьки дізнаються, не переливки будуть, можуть навіть з дому вигнати. Якби ж не ходили до тітки Ганни з молодшою сестрою ( Наталя, на три роки молодша за неї), в секту п’ятидесятників, тоді б напевно, по-іншому дивилися на життя.
За вікном справжня зима. В сквері зимова казка; всі дерева й кущі покриті білим, сяючим пухом, снігові пагорби синявою й сріблом переливаються на сонці. Два дні поспіль вирувала хурделиця, а згодом вдарив мороз. З квартир ніхто й носа не висовує, лише інколи перегукуються з балконів.
Шкільні канікули Володя провів вдома, в собі замкнувся, ні з ким не мав бажання ні бачити, ні говорити. Скільки не намагався згадати новорічну ніч, але цього зробити не вдалося, запав сумнів, а чи й справді щось було? А часом не наважилася вино розлити? Хоча й самого брало роздратування та все ж намагається заспокоїтись. Напевно не знала, як привернути увагу, заздалегідь спланувала, але в чужій квартирі! Та врешті ж я не лопух, щоб піддатися на таке!
Навчання в школі відволікає від думок про особисте життя. Він більше уваги приділяє книгам, намагається уникати зустрічі. Вона ж лише зі сторони закохано дивиться на нього. Пригадує спокусливу ніч, то блідне, то червоніє. Себе запитує, чи шкодуватиму? І тут же думку відкидає, ні-ні, я буду з ним.
А час летить, зникає невпинно. Після закінчення школи, від Військкомату, Володимира посилають на курси водія. А за пів року й призивають до служби. За його проханням, батьки гучних проводі не робили. Ввечері, напередодні від’їзду, лише декілька хлопців з гітарою, завітали до нього в гості.
Але професія водія не знадобилася. У Військкоматі видних хлопців відбирали в морфлот й не оминули його, адже з групи виділяється зростом, міцною статурою.
Минали пори року. Позаду три роки служби в морфлоті. На початку літа повернувся змужнілим, справжнім чоловіком. Мама, побачивши його, ніяк не могла заспокоїтися, зупинити сльози радості.
Напевно вже ж існує жіноче передчуття, інтуїція.. Напередодні, Тамарі сон наснився. Бачить себе босоногою, по траві ледь сріблиться роса. А назустріч йде він, пильний погляд, мило всміхається. Але за мить очі сумні й махнувши рукою, зникає поміж дерев.
Вона в цей день всі очі розгледіла, чатувала біля вікна. Ледь вгамовувала збудження, гостра думка – сон в руку. Затамувавши подих, позирає на вхідні двері його під’їзду. Пригадує розмови хлопців, що має скоро приїхати. Від думок, з грудей ледь не вискочить серце, можливо тепер, через стільки років мене згадає, помітить. Тож не така, як була чотири роки назад, веснянки зникли й зачіску змінила. Стильний одяг підкреслює струнку фігуру. Он, мама каже, що славна дівка стала, а то була, як курча обпатране. Вже й на шиї в мами не сиджу, як інші дівчата. Після навчання маю престижну професію бухгалтера, гарна зарплата.
Вечоріє… як і в минулі часи, в дворі біля столу зібралася молодь. Двоє друзів Володимира вже й одружилися, закохані пари сиділи обійнявшись. А він, із сумки виставив на стіл шампанське, кілька стаканів та коробку цукерок, припрошує всіх випити за його повернення. Тамара спостерігає з вікна, милується ним, згадує ту, єдину ніч, по щоках течуть непрохані сльози. Ось так просто взяти й підійти? Та ні, не піду, скаже за ним бігаю. Та й перед іншими незручно, раніше, як всі збиралися, звали до себе, а зараз тиша. В душі каяття, підкрадається сумнів, можливо я тоді поспішила.
В кімнаті напівтемрява, з магнітофона лунає музика. Присівши на стілець, Тома до пізньої ночі, з компанії не відводить очей. Скільки думок передумано, стільки віршів не вголос, про себе прочитано. Та все ж в глибині душі себе втішає, як має бути так і буде. Чим відволіктися, що зробити, щоб не думати про нього? На це, вона відповіді так і не знаходить.
Збігло два місяця, як він повернувся,їй так і не вдалося з ним зустрітися. То два тижні грип звалив з ніг, в ліжку лежала, то на роботі дали путівку, поїхала відпочивати в Євпаторію. Хто б упустив такий шанс, тим паче батьки дозволили вирватися з дому.
Три тижні відпочинку, Тамарі не принесли втіхи. В кімнату поселили дві старенькі бабусі, які часто дрімали та спілкувалися між собою, тільки й розмов про розбещену молодь. Позирали скоса та попереджали, щоб часом не привела якогось кавалера в кімнату. Вечірні прогулянки біля моря, крики чайок навіювали сум, думки за нього, як він там, чи забув? Шкодує, що змарнувала час, не наважилася зустрітися.
Поїзд набирає швидкість. Вона повертається додому, думки тільки за нього. Хвилюється, тремтить сердечко, а чи й впізнає? Золотиста й шоколадна засмага пасує їй. В плацкартному вагоні багатолюдно, гамірно від розмов, сміху. Навпроти неї, на нижньому місці, присів білявий чоловік середнього віку. Вона помітила його прискіпливий погляд, чомусь відразу зніяковіла. Та згодом їй це набридло й поглядом погордливої зневаги зміряла його з ніг до голови. За мить, на його скривленому обличчі з’явилася посмішка, він підморгнув. Ще тільки цього не вистачало, подумала й різко відвернулася до стіни. А він, нікого не соромлячись голосно,
- Ото засмага! Гарна краля!
От дурень старий, хотілося відповісти на його слова, але стрималася.
Думки - думки, як в полі квіти, що хиляться від вітру. Мені б його, якнайшвидше зустріти, думаючи за Володимира, погойдуючись ніби в колисці, засинає.
Літній, ранковий вітерець приємно торкається обличчя, злегка розвіює волосся. Позаду вокзал, в піднесеному настрої, по асфальту швидко котить валізу, з усмішкою позирала довкола. Емоційно, але тихо
- Ну от, кілька метрів і все, я вдома. Цікаво, а він на роботі, чи вдома? Сьогодні ж субота.
Проходячи мимо будинку, в якому жив Володимир, на лавці помітила знайомих, в кожного на грудях зліва прикріплена біла квітка. Тю, що це весілля? Цікаво в кого? Немов підкрадаючись, швидко пройшла поміж дерев скверу, за мить зупиняється в дверях свого під’їзду. Цікавість ятрить душу, відчуває приплив крові до обличчя, все ж озирається. Одягнений в чорний костюм, Володимир за руку тримає Оксану. Дівчина у весільній сукні має вигляд принцеси.
Нестримний біль в області серця,Ї її наче хтось шпилькою вколов. Це ж дівчина з його будинку, з другого під`їзду! Це ж, як?
Ноги самі привели до дверей своєї квартири. Рука не слухається, ключем ледве попадає в отвір замка.
В грудях тисне, сльози зливою, розпач, злоба, жалість, все змішалося докупи. Впавши на ліжко, схлипуючи, ридає в подушку.
- І, що це за життя!? Це ж неправильно, не так мало бути! Не так Володю! – виривається з грудей.
Чому він її вибрав і коли зустрічалися? От дурепа, чому впустила його? Сто запитань, а відповіді немає, душа мліє, болить і серце гупає, як бубон.
Суттєво виснажена риданням, час в від часу схлипуючи, тулиться до подушки, бажання в ній знайти розраду. Від сліз пече в очах, по-зрадницькому злипаються повіки, забулася в тривожнім сні.
Вона прокинулася від голосів, батьки з сестрою повернулися з суботньої служби. Мати, побачивши її в ліжку, поцілувала в лоб,
- З приїздом доню! А чому одягнена? Часом не захворіла?
- Та ні, в поїзді не виспалася, людей в вагоні, як бджіл в вулику,- тільки й встигла сказати ці слова, як у кімнату забігла сестра.
Тихий сімейний обід. Мати час від часу дивиться на Тамару, помічає зміни в характері. То все донька весела, а це лише кілька речень про відпочинок і вже мовчання. Мати не витримала,
- Доню, в тебе, щось сталося?
- Та ні! Все гаразд. Оце з’їздила, бачила інше місто, як там люди живуть. Роблю висновки, дорослішаю, мамо.
Сестра обійняла її,
- Я за тобою сумувала. Ой, там на книжній поличці, тобі від Оксани запрошення на весілля. Володька, з іншого під`їзду, на ній одружується, це ж сьогодні, підеш?
Тамара помітно зблідла. Намагається не виказати себе, це їй не до вподоби, відразу, встаючи із-за столу,
- Яке там весілля, я з дороги, хочу відіспатися!
Наталя поспішила за нею,
- Ну то пішли! Розкажеш мені про море і про все-все, що бачила, а потім будеш відпочивати.
Минула зима. Позаду розчарування, вся в роботі. Інколи через вікно, бачить завжди веселими, усміхненими Володимира з Оксаною. Кудись би втекти звідси, щоб їх не бачити, роїлися думки в голові. Згадуючи ніч з Володимиром, охоплює сором і каяття. Мабуть тоді, я все ж таки поспішила, то була помилка. Та знову підкрадається сумнів, а можливо трохи пізніше, змогла б завоювати його серце.
Йшов 1980 рік… по радіо тільки й розмови про будівництво Байкало-Амурської магістралі. Ешелонами, під оркестр, відправляли молодь на будівництво залізничної дороги. Тамара загорілася бажанням поїхати туди. Мабуть все ж доля, одного разу батько, прийшовши з роботи, розповів, що з його цеху молоде подружжя їде на БАМ. Не пустила цього шансу дівчина. Вмовила батьків відпустити, заробити грошенят. Та, як сказала їм, треба ж колись стати самостійною.
Три роки напруженої праці, Тамару відволікали від всіх думок. Працює не за фахом, але мала задоволення. В їдальні мила посуд, а згодом, стояла поруч з кухаркою, готувала їсти, для робочих, що проклали залізничну колію. Серед молоді, де вечорами пісні під гітару, від загубленого кохання заживають рани. З компанії до неї залицяється Іван, він на шість років старший, не одружений, статурою й зростом нагадує Володимира. Дівчина визнала свою провину, каялася за те, що спокусила його в ту незабутню ніч. Час від часу сама собі спогадами сипала сіль на рану. Перше кохання, як зірка рання, то наче близько, у снах бачила його очі, а то десь далеко-далеко.
Нарешті, вперше за всі роки взяла відпустку, з гарним настроєм, поїздом їхала додому. Проїздом, зупинилася на один день в Москві, подивилася місто. Поспішала, саме в день її приїзду, сестра йде до шлюбу.
Ось так, молодша і вже наречена. Можливо й правильно робить, їй одне не подобається, що наречений, якого звали Сергієм, був з п’ятидесятників. Вона дуже рідко ходила на зібрання, декілька раз бачила його на службі в церкві. Що сестра в ньому знайшла, не могла зрозуміти. Невисокий та й з личка не красень, не привертав уваги.
Біля під’їзду, кілька жінок гомоніли поміж собою, чекали на наречену. Вся сім`я проводжала Наталю, до автомобілів прикрашених кульками, що щойно приїхали під самий під’їзд.
Тамара йшла позаду, неподалік від автомобілів побачила Володимира з дружиною. Вони всім привітно посміхаються. Оксана в знак привітання помахала рукою. Защеміло під серцем, не знати й чого та відчула прилив крові до обличчя, все ж відповіла взмахом руки. А вони за ці роки й не змінилися. Тільки й встигла подумати та тут же, відразу відволікли від думок. Всі гомоніли, сідали в машину, поспішали в ЗАГС, а після, відбудеться вінчання в своїй церкві.
Вже позаду тисячі кілометрів. Тамара повертається до своєї роботи. За вікном миготіли дерева, будови, але вона їх не помічає, все думки за Володимира, напевно щасливий, дивно, а дітей до цієї пори не мають.
А час летів… знову вся в роботі. В дерев'яному баракові, де всі мешкають, пішли розмови, що кількість працівників вже не потрібно. Хто хоче, може написати заяву на звільнення й повертатися додому.
Одного вечора, в невеличкому клубі відбулися прощальні збори. На столі купи заяв, хтось залишався, мав бажання перейти на іншу ділянку, а хтось написав заяву на звільнення. Тамара із своєю компанією знаходилася в першому ряду, поруч з нею сиділо молоде подружжя, з яким вона сюди приїхала. Вони вирішили повернутися додому, в неї ж такого наміру не було. Іван запрошував її поїхати в Іркутськ. Дуже розхвалював місто, яке розміщене на березі річки Ангар. Обіцяв за фахом влаштувати на роботу, до того ж розповідав, що в перспективі можна отримати квартиру.
А, що вдома на мене чекає? Стільки раз запитує себе. До морозів звикла та й якщо набридне, то завжди можу повернутися додому. До того ж вдома батьки залишилися самі. Чоловік Наталки, після закінчення інституту, по направленню поїхав в Кіровоград. Через пів року, як молодий фахівець, від заводу отримав квартиру.
По приїзду в Іркутськ, Іван влаштував її на роботу в порту. Від роботи поселили в гуртожиток. Неподалік, за пів року мали закінчити будівництво багатоповерхового будинку для молодих спеціалістів. Її все влаштовувало, одного остерігається, що майже всі люблять випити горілки. Особливо після отримання зарплати, як якась навала нападала на чоловіків, після перепою по тижні не з’являються на роботі.
Дружба з Іваном продовжилася. Його сім`я вже декілька років живе в цьому місті. Самі ж родом із Харкова, приїхали на заробітки та отримавши квартиру залишилися тут. Іван часто зустрічав її з роботи, не одноразово запрошував до себе додому, хотів познайомити з батьками. Та вона наважилася на це, лише через рік, коли отримала двокімнатну квартиру в багатоповерхівці.
Згодом і відгуляли невелике весілля в ресторані, в колі найближчих друзів по роботі. Так, вона стала дружиною, але того вогню, того бажання бути коханою, в душі не відчуває. Чи то вже так звикла до Івана, чи все, ще спогад про Володимира стримує пізнати насолоду в інтимних стосунках. Але через рік завагітніла, мала намір народити дитя.
Одного зимового вечора, йдучи з роботи, послизнулася, від болі не змогла піднятися на ноги. Швидка привезла її до лікарні, але вже було пізно, стався викидень. Тільки на другий день Іван прийшов до лікарні, від нього тхнуло перегаром. Їй було дуже боляче все ж намагалася не кричати,
- Ось у чому справа. Це ти вчора замість того, щоб мене забрати з роботи, взяв напився. Адже знав, яка слизота по дорозі. Безвідповідальний ти Іване, з таким, як ти мабуть не варто жити, а тим паче виховувати дітей.
Важкий період настав в її житті. Сімейні чвари з-за дрібниць, переростали в справжній скандал. Все ж через пів року, вони розлучилися. Та то тільки на папері, він все таки інколи приходив до неї і часом залишається на ніч. Як вона сама собі сказала, не заміжня, але часом є з ким у ліжку зігрітися. Він наполягав знову зійтися та вона вирішила, що в одну й ту саму річку два рази входити не варто.
Тамара, раз у п’ять років приїздила провідати батьків, які звали повернутися додому. Але вона вирішила заробити північний стаж, щоб повернутися додому й тут отримувати пільгову пенсію. Одного разу й побувала в гостях у сестри, в Кіровограді. З щедрими подарунками переступила поріг квартири, адже Наталка вже мала сина й доньку. Дітвора радіє подарункам, а вони тішилися зустрічі. Та то лише на пару днів й знову поспішала в Іркутськ.
А час поспішав, то розквітали квіти, то завмирали, знову довкола засипали сніги.
Перші сиві волосини, які побачила в дзеркалі, нагадують про роки, вже й мабуть час повертатися додому. Вона звільнилася, продала квартиру. Напередодні від’їзду прийшов Іван.
- От і настав час повернутися,- ковтаючи сльози тихо проговорила, збираючи речі у валізу.
Пригорнув її до себе. Він знав, що багато в чому винен, не раз покаявся за свою поведінку. Відчував, вона його із собою не покличе.
Важка дорога додому, вже звикла до всіх і до всього, але треба повертатися, батьки давно жалілися, що важко одним, стали зовсім немічні.
Кілька днів у поїзді, скільки думок та спогадів про життя.
Ну, от і рідне місто. Обідня пора. Дивується, в Іркутську, ще так морозно, а тут вже приємний запах весни. Чарує ясне сонце й чиста неба синь. Хоча сніг і лежить по обіч дороги, але вже майже весь сірий, струмочки води стікають на дорогу. Весняний вітерець, знімає втому переїзду.
Вона, з двома валізами на колесах, біля будинку в якому жив Володимир. Біля його під’їзду побачила батьків і купу людей. Мати побачивши доньку, махнула рукою, спішила їй назустріч. Слідом за нею, спираючись на палку шкутильгає батько.
Зі смутком в очах, мати обіймаючи, розплакалася,
- Добре, що приїхала, бачиш дитино, яке воно життя.
Тамара зрозуміла, що хтось помер, але не хотіла запитувати. Вони, не поспішаючи, йшли додому. Мати тремтячим голосом,
- Ми старі, то так і буде, а це ж, ще жити й жити та Бог забрав. Шкода, ще ж молода, напевно ж така, як ти. Ну ти ж знала Оксану. Кажуть цукровий діабет. Тапер і Володька сам залишився. Це років два чи три назад його батьки померли. а її то, ще раніше, кажуть в її мами теж був цей діабет. Хай Бог відводить всі біди.
Тамара пригадала Оксану у весільній сукні і його, красеня в чорному костюмі, сльози,як горошини потекли по щоках. В горлі ком, ледь видавила слова,
- А діти… діти в них є?
- Та, які ж діти,- заперечила мати, кивнувши рукою,- В неї цей, цукор, кажуть, ще був зі школи, народжувати заборонили.
Зненацька в області серця, Тамара відчула біль. Важко перевела подих,хотілося крикнути, а, як же він тепер один?
Батьки повернулися до людей, що біля під`їзду, а Тамара вирішила переодягнутися, теж підійти провести Оксану в останню путь.
Володимир без головного убору, схиливши голову, стояв біля Оксани. О, Боже де ж та чорнява чуприна? Чому зарано так весь посивів? Що роки роблять з нами? Вона не змогла стримати сліз. Їй шкода обох, це ж вже не молодість, що все в рожевих окулярах. Проживши роки, як сивина вкриває волосся, тільки тоді, розумієш, що життя прожити, не поле перейти.
Вона все ж наважилася підійти попрощатися з Оксаною і висловити слова підтримки. Після її слів, він поклав голову на її плече, плакав. Ковтаючи сльози, вона шепотіла,
- Тримайся, Володю треба змиритися з долею.
Ні, вона не поїхала на цвинтар, більше не хотіла бачити його страждання. Їй пекло в грудях, бідкалася на його долю.
Минув тиждень… Тамара готувала сніданок, коли чує дзвінок у двері,
- Мамо, може відчиниш двері, я рибу чищу.
Жінка здивувалася гостю,
- Тамаро це напевно до тебе. Помий руки, вийди.
Здивувалася, але похапцем помила руки, поправляючи фартух, підійшла до дверей.
Перед нею Володимир, очі повні суму й безпорадності. Він тупцює на місці, то дивиться їй прямо в очі, то намагається заховати сльозини, які навертаються, ледь тримаються на віях. Нарешті видавив із себе,
- Нам треба поговорити.
Легке збудження, тіло проймає холод, під серцем щемить та не відмовить же,
- Зайди до квартири, я від батьків нічого не приховую.
Переступивши поріг, голосно,
- Я всіх запрошую до себе на завтра, на дванадцяту годину. Прийдуть сусіди, це ж дев’ять днів буде.
Відчуття жалю переповнює душу, відразу відповіла,
- Гаразд, ми прийдемо.
Він озираючись, стискає руки в кулаки, ніби не знає куди себе подіти, продовжив,
- Я б тебе попросив прийти мені допомогти, адже ти знаєш, я залишився зовсім один. Ввечері друзі зайдуть. Я дещо в «Кулінарії» візьму та все ж боюся, що сам не впораюсь.
- Гаразд, не хвилюйся, я о десятій буду, - відповіла й відразу відчинила двері, дала зрозуміти, що більше нічого не треба говорити. Ледь стримує сльози, їй, як пораненій пташці хотілося кричати, серце розривається на шматки.
На наступний день, як і обіцяла, прийшла до нього о десятій годині. Двері відчинила сусідка, тітка Катерина, Володимир поїхав на цвинтар. З полегшення перевела подих, на самоті було б важко з ним залишитися.
Минали дні і ночі. Стільки думок придумано, скільки сліз і вболівання за нього. Вона, знову з тіткою Катериною, допомогла все приготувати на поминальні сорок днів.
Життя продовжується. Часто, як і колись, біля вікна дивиться до його під’їзду, як йде на роботу і повертається. Інколи на лавці біля свого будинку спілкувалася із сусідами. Він підходив ближче, вітався, ділився деякими новинами. Побажавши всім гарного вечора, зі смутком у очах, опустивши голову, йшов додому.
Пройшло пів року. В суботній день Тамара йшла з базару, в двох руках несла торби з продуктами, позаду себе почула його голос,
- Можна я допоможу?
З руки вихопив сумку й продовжив,
- Тобі теж нелегко, вже не бачу твоїх батьків, щоб на лавці відпочивали.
- Так, ходжу біля них, це ж батьки. Бог дає життя, треба тішитися. А яким воно є, то напевно вже залежить він нас. Мабуть таким, яким ми заробили в Бога, - говорила не поспішаючи, наче роздумуючи.
- Я вдячний, що ти мені допомогла, то ж тепер твій боржник. Хотів дізнатися, як ти прожила ці роки? Не раз я каявся, що не поговорив про нас з тобою, десь зникла. Молодий був, не наважився піти до тебе додому. Зізнаюся, з Оксаною напевно був щасливий та, на жаль, коротке це щастя, діточок не мали.
- Каявся, я теж каялася і не раз. Це перше кохання і єдине було в моєму житті. Та досить, вже нічого не повернеш, давай про це не будемо говорити, принаймні зараз.
Минув рік після смерті Оксани. Володимир підійшов до її під’їзду, по телефону попросив, щоб на пару хвилин вийшла до нього. В цей час, вона вже була одягнена, збирається йти на базар, в гаманці рахувала гроші.
Здивувалася, коли побачила, в його руці гвоздики, аж подих перехоплює, що це? Та вже помітила, що їх парне число, запитала,
- Ти йдеш на цвинтар?
- Так. Тільки спочатку до церкви, хотів тебе попросити, може хоч до церкви зі мною сходиш? Щось я зовсім кепсько себе почуваю, тисне в грудях і тиск, як збісився, ліки п`ю та, щось не дають ефекту.
Мовчала, на згоду лише кивнула головою. Він взяв її під руку, вони не поспішаючи йдуть по алеї, в напрямку церкви. Весняний вітер обвіює почервоніле обличчя, їй скільки всього хотілося йому сказати! Позирає на його задумане обличчя, ну от Володю, така нам доля, ми тепер без один одного ніяк. І якщо, іншим разом, покличеш, щоб прийшла допомогти, не посмію відказати. Хоча нам вже й такі роки, але моя любов до тебе не погасла. Стискає повіки, щоб не заплакати та сльози, як ранкові росинки на вітру, тремтять на віях.
Не минуло й місяця, Володимир прийшов до неї з квітами, запропонував жити разом.
Вона чекала цього дня, ховаючи обличчя на його грудях, зі сльозами в голосі, уривчасто прошепотіла,
- Ну от, хоча в обох сивина у волоссі та все ж я тебе дочекалась.
2019 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2020
[youtube]https://youtu.be/gQOIowAvthA[/youtube]
Ах как прекрасен, зимний снежный вечер,
Сиянье звёзд… и столь нежность глаз твоих,
Слегка обняв, как хрупки, теплы плечи,
И месяц светит… только для нас двоих,
Я пригласил тебя, на чашку чая,
Март на пороге, предчувствие весны,
Время любить, мне не нужна другая,
На сердце радость… ведь счастливы же мы….
Февраль 2020г.
Стих к картине
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866963
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.03.2020
До віконця туман сивий, ранок спочиває,
Пригорну промінчик сонця, нехай засіяє,
На рушник, для донечки, щоби доля всміхалась,
Від батьків скоро поїде, щоби й не цуралась.
Приспів: Нехай в`ється стежка, по житті рівненька,
Щоб жилося добре, донечко рідненька,
Й оченята світлі, гірких сліз не знали,
У чужій сторонці та й всі поважали.
Ой, лягай золота нитко, в домі на достаток,
А червоная на щастя, подолати смуток,
Ще й волошки і ромашки, вишию густенько,
Та й в любові з діточками прожили гарненько.
Приспів: Нехай в`ється стежка по житті рівненька,
Щоб жилося добре, донечко рідненька,
Й оченята світлі, гірких сліз не знали,
У чужій сторонці та й всі поважали.
Розстелю, рушник під ноги, щоби й не боліли,
Вірність й щиреє кохання та й не загубили,
Ясний день і темна нічка, таємниці знають,
Хай ніхто їм, не наврочить, боги захищають.
Приспів: Нехай в`ється стежка, по житті рівненька,
Щоб жилося добре, донечко рідненька,
Й оченята світлі, гірких сліз не знали,
У чужій сторонці та й всі поважали.
Ляже ниточка зелена, рясніють листочки,
Нехай завжди слова ніжні, джерела струмочки,
Звеселять усю родину, як весняні квіти,
І ми з батьком, могли доню, завжди лиш радіти.
Приспів: Нехай в`ється стежка по житті рівненька,
Щоб жилося добре, донечко рідненька,
Й оченята світлі, гірких сліз не знали,
У чужій сторонці та й всі поважали.
Січень 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2020
Осінь 2019р
Золота осінь в свої права вступає поступово… Де не поглянеш… Це неначе казка. І де бере скільки фарб різноманітних? В якій скрині всі тримає, ця художниця? Хоч сонце світить ясно та з кожним днем все менше дарує тепла. Прохолодні ночі і ранки сповивають дерева, кущі й деякі в суцвітті квіти і різноманітні трави. По стежці й при дорозі, мережкою спориш в темно зеленому жупані . Попід парканом гордий, високий лопух. Він довго триматиме сухі ріп`яхи, хоча листки, з часом зовсім втратять зелений колір, порижіють і присохнуть. Але засне він тільки на зиму, а навесні, як всі багатолітні трави набравшись сили, від коріння пустить нові листочки. Довго, до морозів, осінь чарує різнокольоровими айстрами й хризантемами. Нас тішать материнські обереги – чорнобривці, нагадують про вишиті рушники, подаровані на щастя. Золотистий колір сонця довго в собі тримають пишні кущі нагідків. Ці квіти втіляють в душі сонячне тепло і світло.Своєю щедрістю тішить осінь. Медово пахне виноград й достиглі рожевощокі груші. І не здивуєшся коли побачиш , як бджоли збирають пахучий солод. Тут й не обійдеться без сердитих ос, не поодинці, а по кілька штук налітають на солодкі груші. Різноманітність яблук тішить очі : стиглі, соковиті, великі, маленькі, смачні, жовті, зелені, червоні, червонобокі. А на городах і в полі поступово збирають останній врожай: баштанні культури, кукурудза, сонях, буряк, соя.
В кожну пору року в лісі казково….. Осінь приваблює різноманітністю кольорів : золотисто- жовтий, помаранчевий, червоний, зелений, коричневий. Он ясен молодий, почервонів, мов засоромився. Неподалік берізка, як зажурена дівиця, розпустила донизу віти, вбралася в плямистий сарафан. Поглядає до сонця, їй жовтого кольору не пошкодувало та вона, ще очікує від нього тепла. Розправивши гілля, могутні, мовчазні дуби, як охоронці , стережуть спокій в лісі. А птахи поступово покидають свої гнізда , збираються у зграї і відлітають у вирій. Важка дорога та ми знаємо, що навесні за покликом душі й серця повернутися на рідну землю.
О, дивна осене, люблю твою красу! Та все приборкає різнокольоровий листопад. На пеньках та поблизу них ледь видніються голівки опеньок. А в напівсухій високій траві ховаються старі грузді. Війне вітерець, тихою осінньою музикою, знову закружляє листя й летить донизу, приховає дари осені. Шурхотить під ногами листя, налякає пташку. Та сполохано подасть звук й зникне поміж дерев. Вже й кущ шипшини майже зовсім голий, лише причепурився червоними коралами, в кожному з них блиск, як частинка сонця. Деінде по лісі височіють сосни й ялини, намагаються дістатись неба. При збільшенні вологи ясніють, пахнуть зелені голки, після дощу засяють краплинки. Куди не поглянь, скрізь переливається на сонці осінній багрянець. Манить калина й горобина, пречепурилися гронами, звеселяють ліс. Всіх птахів запрошують до себе поласувати ягодами.
А осінь пізна…. Золото зникає, втрачає осінь яскраві кольори, свою красу.… Частіше пізні світанки у вишневих кольорах.Сама ж панянка буває різна : суха, примхлива, дощова, туманна. Інколи зарано посивіє. А є такі роки, що можна й довго милуватись нею. Прогремлять останні грози, попрощаються з землею. А одну ніч з них, називають солов`їною. Цілу ніч в піднебессі то близенько, то далеко спалахує блискавка. На шматки розрізає чорно - сіре небо й сяйвом раз –по –раз посвітить землю. В цю ніч все і вся немов завмирає, чи то від страху , чи прислухається до гуркоту гучної, барабанної, чи тихої громовиці.
Як відлік часу все коротші дні… Небо бундючиться частіше дощі маленькі, затяжні. Та цього року осінь занадто скупа на дощі. Частіше густі, сиві тумани. І майже не було злив, щоб напоїти землю, омити її напередодні перших морозів. Лише хвойні дерева радо зустрінуть зиму. А останні, оголені дерева й кущі, задумано поринуть в довгий сон. В надії побачити яскраві сни про весну.
А я погляну, вкотре, до осені й скажу бувай…
Але ж ти прийдеш, знаю, іще не раз в в моє життя
Прикраси землю, пригостиш врожаєм мій рідний край
Твою чарівність, збережу в серці, несу в майбуття.
ЗИМА
Зима цього року…. Чи й спить земля в глибокому сні, чи й ні, але напевно все ж дрімає. Неба синь схована за сірими, кучерявими хмарами. Пливуть монотонно, немов сонні. Інколи вітер грається з ними, підхопить менші і повільно піднімає вверх, намагається похилити нижче до землі. Вони надувають щоки, під дійством вітру розвіюють легенькі, пухкенькі кристалики, сніжинки – балеринки. Ніжно вкриють дерева і кущі пухкими, білосніжними, мереживними - вуалями. А великі хмари, справжні перини, вітер ледь торкнеться їх і вже за мить полетить лебединий пух. А то зненацька, заряснить тихий дощик, чи тарабанить по землі великими краплинами. З дня у день все менше визирає сонце.
А колись були зими…. Сніжна королева володарювала, розсипала порошу, замітає снігом. Літала віхолою, намела високі пагорби, що було й не пройдеш, грузнеш у снігу. І так заіскриться поле, під білосніжними простирадлом, переливається сріблом і золотом. Що й очам, те сяйво заважає дивитись. Проникне сонячний промінь поміж хмар, немов музика заграє, перетин сяючих кольорів веде у казку. Ранковий сніг блищить, ніби зима жменями насипала блискіток. Легкий морозець скує маленькі крижинки - зірочки вздовж річки, попід берег. В маленькій річці вода прозора й тиха - тиха, немов приховує в собі якісь скарби. На берегах приляже легка паморозь. А, як мороз зміцніє, річка вкривається кригою, завзяті рибалки полюватимуть на рибу. Чого не скажеш за бистрі ріки, вони лиш притихають і дуже рідко деякі з них замерзають.
На жаль цьогоріч, зима мало подарувала краси, мало втішила нас. Примхлива… Часто гуляла в обіймах з теплим вітром. Чи взяла в приклад собі панянку осінь? Рідко запрошувала до себе мороз і хуртовину. Лише на сході, все ж частіше мороз навідувався, розмальовував шибки на вікнах та щипав всім щічки. Та за всю зиму, ніхто там не побачив снігурів, які раніше часто навідувалися взимку, не потішили, не здивували своєю хитрістю та красою. В зимовому лісі хазяйнують: сойки, ворони, дрозди – омелюхи і інші птахи. А біля своїх осель ми частіше бачимо синичок, горобців та ворон.
І все ж під Новий рік, подарунок зробила нам зима, майже вся Україна лежала під легеньким пухнастим снігом. Правда, деінде по країні розсипала порошу, а десь розстелила легкі, махрові простирадла. Та в той же час в деяких регіонах йшов рясний дощ і лапатий мокрий сніг. Раніше зима гордилася своїми Водохресними морозами. Цього ж року лише в деяких місцях мороз мав лише мінус п`ять градусів. В більшості ж по території температура мінлива, навіть сягала більше п`яти градусів тепла.
Мабуть десь з п`ятдесят років назад, місяць лютий показував свій характер. Гонористий, гордий, дружив з морозом. Заковував річки, ховав під товсті дзеркала, ще зверху притрушує снігом. Дерева і кущі, поринали в глибокий сон.Часом від сильного морозу, аж стовбури сивіли. А було так прикрасить дерева в лебединий пух, що й очей не відведеш, чарувала краса.
Та все ж з роками втратив лютий силу… Чого й не знати, хто в цьому винен… Напевно й ми частково, стоїмо всупереч природі і погоді. Глобальне потепління по всій планеті, дає про себе знати. Викиди газів, забруднення землі сміттям, хімікатами, все залишає свій слід на землі.
За кілька днів до Стрітення, врешті зима дала про себе знати. Та й то тільки по деяких областях. Посміла з вітром розгулятись, засипала снігами та в той же час завдала шкоди. Трощила, валила дерева, позривала щити, обірвала лінії електропередач.
На саме ж свято, був день мінливий… Зустрілись дві сестрички серед поля. Світанок із багрянцем, з вишневим відтінком їх привітав. Та все ж не спромоглося сонце послати промені, свій поцілунок, розсипати золото й тепло до землі. Сіра пелена затьмарила очі ранку. Мабуть весна довгенько намагалася показати свої здібності, на жаль їй це не вдалося. Так і розійшлися, у похмурому дні, із тихим шепотінням вітру, кожна в надії, ще поборотись.Та так не скрізь було по країні. Ще морозець на сході має силу й сніг лежить, хоча й невеликий. Добре, що прикрив тюльпани та підсніжники, ті в надії вже весну зустрічати, пнули листочки - носики. Зима там на троні, зберегла свою красу,потопає земля в білосніжній вуалі.
Та все ж поступається зима… В інших регіонах ясніше, тепліше, привітне сонечко. Просинається земля…. Сонячне сяйво зранку припадає до землі, пробуджує кущі, силою наповнює бруньки.І в лісі й деінде розквітають підсніжники, крокуси, пробуджуються багатолітні трави, ледь - ледь зеленіють листочки барвінку.
В весняному пориві останній день лютого. За вікном плюсова температура. Передав лютий своє кермо березню. Яскраве сонце, примружує очі, посміхається до землі, пробуджує все. Сповила землю ніжністю, теплом, встеляє стежку весняному коханцю.
29.02.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.02.2020
Был чуден вечер... давно предлог искала,
Заняться чем? А душа страстью пылала,
Как пыл погасить? Жадный взгляд к авторучке,
Уж лист, на столе… а мозги жгут колючки.
Я думала, тебе письмо писать, иль нет,
А ночь, убегая, звала к себе рассвет,
Глядя в окно, мне кажется твой силуэт,
В который раз, ты не напишешь мне ответ…
Рассвет, уж вишнёвый, загорелся огнём,
Давно, мне так хотелось погасить грусть в нём.
О, злато солнце! Сожги мои печали,
Забыть… лето бы, да как рассвет встречали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866187
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.02.2020
Небесний простір, нині помітно потемнів,
Висот досягши, мої думи розгубились,
Втрачався спокій, а вечір в душу жебонів,
Тобі потрібна? Сумнів… мрії розчинились.
О, нічко- ніченько, що робиш, ти блуднице,
У шовковисте рядно вкрала піднебесся,
Й молодий місять, як дитятко блідолице,
Чом зажурились? Я все ж тихо підкрадуся.
Слова - прохання… Ніченько, зніми завісу,
Відкрий простір і палахкотіння ясних зір,
Принесуть сили, сумління пошлю до бісу,
Під ніжний шепіт заснути у спокусі мрій.
Нехай насниться його силует і слова,
Очей чарівність, не приведуть до омани,
Любов, довір`я, я лиш до цього готова,
Не зруйнувати, кохання, мости між нами.
І нічні сльози, висохнуть сонячним ранком
Несу в таїну, свій біль, терпкий смак печалі
Хай день вчорашній, нам покажеться сарказмом
І тихий плескіт хвиль, нас стріне на причалі.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2020
Моє життя, це немов сторінки книги,
Давно прочитані й прожиті лиш мною,
У них є літо, осінь й зимні відлиги,
З бузковим цвітом подолані тривоги.
Пізня дитина, як та брунька троянди,
Що народилась, вже перед морозами,
Часті хвороби, то ж не до насолоди,
Батькам заважко, по тілу мов лезами.
Весняна повінь, закликала до життя,
І, як сльозину, хоч й солону ковтала,
Й шквал перепонів, все ж вірила в майбуття,
У люди вийду, я відчувала, знала.
І в сукні зношеній, долала шлях наук,
Роки у школі, з гірчинкою минали,
А коли літо, собиралася у гурт,
Ми буряки з подругами вже сапали.
Полечко чуло, ту пісню, задушевну,
Під сонцем ясним, то ж припікало в плечі,
Хоч заробили копійчину мізерну,
Нас підбадьорювали звуки лелечі.
Давно вірш перший, був написаний до свят,
Теплі рядочки, подеколи згадаю,
Я здивувала родину, знаних малят,
У душі й нині щиросердно плекаю;
«В маленькому містечку
На берегах крутих
Росло мале дитятко
В сім`ї Ульянових…
Росло й думало воно
Про краще майбутнє
Чи проживемо сумно?
Чи світле незабутнє…? »
( написаний в п’ятому класі,
були невмілі перші кроки).
У скруті жити, які вже там вірші,
Та ще й підтримки, опісля не мала,
Бажала я смачніше з`їсти, як всі,
Йти працювати, надію плекала.
Не пасла гуси, з дитинством прощалась,
Тепер лиш спогад, як ранкове сонце,
Те гелготіння, допоки збиралась,
Мене втішало, погляд у віконце.
***
Вкотре сторінку я перегортаю…
В домі нестатки, сім`я завелика,
Тож тільки в праці, можна збути лихо,
Може хтось скаже, то чергова примха,
Хтілось забути, слово «сіромаха».
Як той метелик, роси на листочках,
Вправно збирала, щоб все ж мати сили,
Часто губилась у квітлих пелюстках,
Для батьків втіха. За мене, просили,
Бога й всіх святих, здолать хвороби й страх.
Щоб знайшла стежку, чарівную в житті,
Та й не журилась, з волошками в полі,
І посміхалась, до ромашок в житі,
Перегортаю пелюстки в суцвітті.
***
А чи пройшов, хтось свій шлях без помилок?
Все в окулярах, у рожевих, на жаль,
Ти молодий, тож ще є в навчанні толк,
Вечірня школа, важко, в душі печаль,
Ще ж є робота, багато сходинок.
Підйом по сходах, понадміру крутих,
Хоч оступилась, все ж обрала волю,
Весни сум`яття, в саду закоханих,
Розцвіла квітка, стріла свою долю.
Йду, попереду- хата на горбочку,
То сон, далеко, від мами і тата,
Вітер колиску, гойдав у садочку,
А в житті планів, іще так багато.
Весна минала, моя двадцять п`ята,
Праця, навчання. Вітання колегам,
І за три роки, стоїть своя хата,
Рукам завдячу, рідним й молитвам,
Всього навчили, була ж не пихата.
***
Так пори року, в сторінках ховались,
Гості не часті, до батьків на поріг,
Спогад дитинства, сім`єю збирались,
Любов`ю сповнений, матусин пиріг.
Сльозина вдачі, ненька приголубить,
Чому так рідко, приїздиш доню?
Весь час у справах, від сліз витру губи,
Загляну в очі, поглажу долоню.
Три зірки в небі - маємо три доні,
Проблем достатньо, хворіють нерідко,
Немає помочі.Та дяка долі,
Справлялись вдвох, то ж й на душі легко.
Часто бувало, що папір та ручка,
Допомагали труднощі пережить,
До гуморесок шукала словечка,
Журби позбутись та всіх розвеселить.
***
Золоту осінь, стріла в сорок років,
Роки минулі - падіння і злети,
Біда ввірвалась, втрата найдорожчих,
Душа страждала, складала куплети,
Вони ж губились, посеред листочків…
Я пролистаю, лиш кілька штук назад,
Зоріє спогад…. золоте весілля,
Куйовдив вітер багряний листопад,
Рядки вітання…. святкове застілля.
*«Дорогие мама и папа,
Дорогие родители наши,
Вспомните как когда – то,
Уже пятьдесят лет спустя,
Вы повстречали друг друга,
Друг другу открыли сердца,
Не было видно вам свадьбы,
Ведь годы были не те,
Горько вам не кричали,
Лишь хлеб лежал на столе.
Но несмотря на невзгоды,
Трудностей не боясь,
Нас семерых породили,
Бога за нас просили,
Чтобы жило дитя.
И вот сегодня собрались,
Все за семейным столом,
Чтобы, от сердца поздравить,
Выпить за торжество.
Дорогие мама и папа,
Простите детей своїх,
Что, может не так сказали,
Иль чем - то, смогли огорчить.
Сердечно мы вас поздравляем,
Хотим одного пожелать
Как в золотой век собрались,
Собраться и в семьдесят пять!
1980г *
***
Роки минали… на скронях сивина,
Полоса чорна, змінилась на світлу,
Вже й наче рідна, добріша чужина,
І, як дитя, тішусь цьому світу.
Мої три доньки, як квіточки в полі,
Шляхи шукали, теж старанно вчились,
Щоб знайти щастя та жити на волі,
Їх рясні мрії, зерном розсипались.
Весняний вітер, сонце в піднебессі,
Сприяли долям на вік поєднатись,
Рушники в квітах. Весілля на часі,
Так рік за роком, ми ж лише пишались.
На світ родилося прекрасне дитя,
Радість земна, узрівши перші кроки,
Милих онуків, лепет; баба, дідя,
Придали сили на наступні роки,
Як ковток кисню, для повного щастя.
***
Вже за віконцем гасяться ліхтарі,
Палав світанок, допишу сторінку,
А чи й радіти, нині своїй порі?
Зустріла зрілість, не хочу спочинку.
Галас по хаті, семеро онучат,
Хай у достатку в життєвому вирі,
Не знають воїн та щасливі стократ,
Живуть довіку в радості і в мирі!
***
Літа мої, такі тихенько крались,
Смерть підкрадалась на віку три рази,
За молитвами, болі розчинились,
Знову я граюсь, з дітками, як завжди.
Незламну долю, вкотре возвеличу,
Дивлюсь до неба, читаю молитву,
Завше в надії, весноньку покличу,
Й тільки добра, усім на світі зичу.
Плекаю спокій, благодатну тишу,
Місячне сяйво, думки в інших світах,
Вірша рядочки, чи прозу напишу,
Ними живу, хоч я й в осінніх літах,
Любиме хобі, моє не залишу.
Як прожила? Це знає лиш Всевишній,
Писалась книга, це скарб мого життя,
Хто був зі мною й цей світ навколишній,
Дав душі вижити, бачить майбуття.
Зорі зникають, дарують новий день,
Ще в книзі маю, чистенькі сторінки,
Чи доля шанс, ще дасть й почую пісень?
Себе потішу, задзвенять знов струмки,
Стріну весну, продовжу писать книгу…
***
Моє життя, тут, на сторінках книги,
Усе прочитане, прожите мною,
Ніжно торкаюсь своєю рукою,
Змінюють колір, вже ледь жовтуваті,
Як поладнати в душі із собою,
А чи заплакать, чи та й заспівати?
Чи може й справді, краще знов писати.
Лютий 2020р (*-рос мовою.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2020
Чи йду по стежці, чи в житі серед поля,
Не знаю хто, це Муза, чи Божа воля,
Дає наснаги, черпати і творити
В душі натхнення, йому заборонити?
Шепочуть ночі… як можу не писати?
Думки на крилах, висот сягти, літати!
Бруньки весняні, сонця і тепла жага,
Рядочки прози… тішиться моя душа.
Засяють рясно, як квіточки в суцвітті,
Яке ж, це щастя, жити на цьому світі!
Донести людям, щиро своє бачення,
І зразу хочу, попросить пробачення.
Якщо не збіглись, нині погляди в житті,
Волошки сонячні в житі - думки мої.
Щоб люди, мрію, як подарунок мали,
Минали осуд, тепло й радість пізнали.
Добра частинку, як у полі, колосків,
Щоб щастям очі, засіяли. Дзвінкий спів,
Почули щебет, лагідний солов`їний,
У житті вибір замали оптимальний.
Яка відрада, у полоні відгуків,
Вам дуже вдячна, мов дзвеніння струмочків,
Мене й надалі, писати надихають,
Це справжнє щастя, коли твори читають.
******
Шановні друзі! Щиро дякую за підтримку!
Бажаю миру, здоров`я, щастя !
Любові і натхнення Вам!
22.02. 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2020
О! Люди, люди! Погляньте до неба,
Чому таїте, в душах на всіх злобу?
Для нас завжди в чомусь бува потреба,
Та чом несете при собі хворобу?
Її наважтеся, вгамувати всі,
Щодень читайте заповіді Божі,
Країна рідна палає у вогні,
Ми ж цим спроможні завадити бідам.
На жаль, та звикли, лиш себе жаліти,
Своя сорочка … тепліша до тіла,
Тож ви згадайте, хто навчав любити,
Чи враз забули, вся пам’ять зотліла?
До тих, де війни, чи звикли так жити?
Згадай прислів’я, «моя хата скраю»,
Не кожен хоче, все ж йти боронити,
Зроню сльозину й тут же приховаю,
Мабуть промовчу, не буду дражнити.
Бо ж різні погляди,кричать за волю,
Певно з Росією знайдемо спокій,
Самі,мов винні, то ж маємо долю,
Майдан для чого, в час лихий, жорстокий?
Червоні очі, в іншого від злості,
Ми ж українці! Та пусті розмови,
І вкотре, миють можновладцям кості,
Чому не мають у серцях любові?
Не все так зразу, бо ж жити заважко,
Міняють ціни, мов сказились царі,
Вершать всі справи, нам змиритись тяжко,
Але ж всім треба, покласти край війні.
Терпець урвався, хтось тихо підтримав,
Це той, автівку, придбав нещодавно,
Базар, торгівля, вигоду отримав,
Отак, це дилеру майже щоденно.
Народ привиклий нову владу клясти,
Жага жадоби піднялась до вершин,
І тим байдуже, що навчились красти,
Їм не болить, якщо загинув чийсь син.
Усі читайте, заповіді, зранку,
Хай Боже слово, сонцем зайде в хату,
Щоби з’єднатись, хай сповідь на ґанку,
Щоб мир на світі, ти вгамуй всі примхи!
19.02.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2020