Ніна Незламна

В квітучому полоні

Дарить  весна,  проліскові  віночки,
Линуть  прозорі,  джерельні  дзвіночки,
Моя  земля  в  квітучому  полоні,
Промінчик  сонця,  тримаю  в  долоні.

Зникли  давненько,  холодні  тенета,
Вітер  заводить,  піснями  соната,
Право  на  щастя,    дарує  природа,
Все  оживає,  яка  насолода.

Осяйний  день,  сильніший  спалах  добром,
Веснянка  ніжно,  оповила  теплом,
Душа  втішається,  серце  співає.
Сюжети  щедрі,    весна  розсипає.


           14.03.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2020

Знаю, не прийдеш

Хмари  закрили,  зорі  серед  ночі,
Ти  не  прийшов,  пороша  по  стежині,
Мені  ввижались,  весь  час  твої  очі,
На  душі  гірко,  ти  там  на  чужи́ні,  

Струшу  сльозину  із  хмарами  разом,
Серце  тріпоче,  як  біль  вгамувати?
Ти  вже  не  пройдеш,  цим  зимовим  садом,
Хто  ж  мене  нині,  буде  цілувати?

Ворожа  куля…  серденько  спинилось,
Соколик  любий!  Крик  до  піднебесся
Де  Божа  ласка?  Злетів…  й  не  наснилось!
Ні,  не  забуду..вже  й  сиве  волосся.

Так,  час  минає…  знаю,  ти  не  прийдеш,  
Вітер  гуляє,  в  темряві  нічній,
Скажи    мій  любий,  як  без  тебе  жити,
Як  без  кохання  вижити  самій.


                                       28.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2020

Приходи мой котик

Уж  помыла,  я  свой  хвостик,
Где  желанный,  ты  мой    котик,
Мой  любимчик    и  отрада,
Тебя    видеть,  очень    рада.

Наши  детки  у  кроватки,
Так  шустры,    играют  в  прядки,
   Подросли  смешны  малявки,
Всё  мурлычут  -  М-ур-  добавки.

Хотят  всё!  Ноют,  каждый  день!
Так  устала  -    подняться  лень!
Видишь,  март,  уж  за  окошком,
Порезвиться  бы  немножко,
Приходи  мой  милый  котик,
Поласкай,  чуть-  чуть  животик.


                                           2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867527
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2020

Каяття… /проза /

       Ранковий  гомін  пробуджував  місто….
     Володя,  славний  чорнявий  хлопчина,  проснувся  й  відразу  позирнув  на  двері  до  балкону…  Ага,  ось,  що  мене  розбудило.  Й  швидко  одяг  спортивні  штани,  потянувшись,  вийшов  на  балкон.  Літній  вітерець  здіймав  чуприну,  він  озирав  все  навкруги  й  тішився.  Ну  от  нарешті  батьки  отримали  квартиру,  як  добре,  ще  й  школа  близько.  Хоча  й  навчатися  залишалося  два  роки  та    все  ж  так  було  приємно.  Легке  хвилювання  переслідувало  його,  вчителі    ж  інші  й  колектив  класу,  як  приймуть?
   Та  школа,  де  він    раніше  навчався,  знаходилася    на  околиці  міста.  Його  сім`я  жила  в  старому    приватному  будинку,  що  залишився  від  бабусі.  Неподалік  березовий  гай,  шкільний  стадіон  й  здавалося  рукою  подати  до  Дніпра,  який  всіх  приваблював  до  себе,  особливо  в  теплу  погоду.  Було  де  розважитися  з  друзями,  свобода.    За  цим,  всім  звичайно  шкодуватиме,  але  ж  все  одно    щодня  їздити    туди  не  буде,  бо  не  близько.
     Задоволено,  примружив  очі,  повернувся  в  ліжко,  намагався,  заснути.  На  душі  тепло,  бажання  поніжитися  та  чому  й  ні,  адже    батьки  теж  відпочивають.
     Його  розбудили  веселі  голоси  і  брязкіт  посуди  з  кухні.    Магнітом,  потягнуло  на  балкон,  ще  раз  подивитися,  куди  потрапив  й    в  якому  середовищі  буде  знаходитися.  Здивувався  від  побаченого,  це  так  зранку?!  Між  квітучими  акаціями,  за  довгим  столом,  декілька  чоловіків  грали  в  доміно,    сперечалися,  махали  руками    й  раз  -  по  -  раз  сміялися.
   Хлопця  все  цікавило…  Ледь  прихилившись  за  поручні  балкону,  всміхнувся,  побачивши  біля  кожного  під`їзду  дерев`яні  лаковані  лавки.  О,  це  ж  так  добре,  для  всіх    комфортно.  За  сквером  знаходиться  такий  же    п`ятиповерховий  будинок  і  біля  кожного  під`їзду  теж  виднілися  лавки.  Здається  тут,  не  сумно  буде,  в  дворі  знайдуться  друзі,  з  такими  висновками,  повернувся  до  кімнати.
Він  чув,  як  грюкнули  вхідні  двері  і  відразу  пролунав  голос  мами,
-  Синку,  тато  вже  пішов  на  роботу,  може  ти    мені  складеш  компанію  поснідати?  Думаю  вже  час….
       Нова  школа,  нові  друзі…  Все  ввійшло  в  свою  колію.  З  цього  ж  будинку  двоє    однокласників  і  з  будинку  навпроти,    декілька  дівчат.  Всі  ходили  в  одну  школу,  але  навчалися  по  різних  класах.  
         Теплими  вечорами,  в  дворі  за  столом  весела  компанія,  приколи,  анекдоти,  інколи,  під  настрій,  бринькання  гітарою.  Хлопець,  хоч  і    не  вмів  грати  ні  на  якому  музичному  інструменті  та    коли  хтось  співав,  то  з  задоволенням  підспівував.
       Майже  щоранку  Тамара  виглядала  в  вікно,  до  будинку  навпроти.  З  під`їзду  виходив  Володя,  він  привернув  її  увагу  з  першого  ж  вечора,  коли  в  сквері    зібралася  молодь.  Кохання  з  першого  погляду,  їй    хотілося  бути  з  ним  поруч,  чути  його  голос.  Раділа  ранковій  зустрічі,  як  всі  йшли  до  школи,  в  очах  веселики  і  ніжні  погляди,  в  надії,  що  помітить.
         Але  її    теплий  погляд,  веселий  сміх,  не  привертали  його  уваги.  Чому?  Скільки  раз  запитувала  себе,  такий  холодний,  немов  айсберг  в  океані.  Чи,  ще  в  душі    буяло  дитинство?  Їй  інколи  здавалося,  що  жодна  дівчина  не  може  привернути  його  уваги  до  себе.  Вона  ж,  хоча  й  мало  його  знала  та  при  кожній  зустрічі  уявляла  себе  нареченою  біля  нього.  Вечорами,  сидячи  в  сквері  з  друзями,  сум  не  відступив  від  неї.  Молоде  серце  тріпотіло,та  все  ж    не  втрачала  надії,  що  колись,    він    їй  запропонує  зустрічатися.
     Півтора  року  швидко  пролетіло…  Напередодні  Нового  року,  хлопці  й  дівчата  збиралися  відсвяткувати  Новий  рік,  у  одного  з  хлопців  вдома.  Компанія  знайома,  всі    з  двору.
На  перший  погляд  закоханих  і  не  було  та  коли  розпочалася  вечірка,  як  голубки,  сиділи  по  парах  Лише  Володя,  як  одинокий  дятлик,  торкає  струни  гітари  й  відразу  підтримував  рукою,  не  чекаючи  відлуння.  Ніби  замислившись,  за  кожним  дотиком  струни,  трусив  головою.  Неподалік,  за  столом,  сиділа  Тамара,  любувалася  ним.  Сьогодні  дівчина  одягла  найкращу  сукню,  виділялася  від  всіх  дівчат  модною  зачіскою,  навіть  зробила  легенький  макіяж.  Те,  що  вона  молодша  за  всіх,  по  її  виду  і  поведінці,  цього  не  скажеш.  Вона  ледь  схилившись,  з  під  лоба  витріщила  на  нього  круглі  волошкові  очі,  довго  дивилася,  здавалося  хотіла  спіймати  його  погляд.    Помітивши,  що  кожен  зайнятий    своїми  розмовами,  за  мить,  поправляючи    коротке  волосся,  присіла  поруч  з  ним.  Він  підморгнув  і  несподівано  для  неї,  почав  грати  музику  пісні  «  Лада».  Тамара  на  якусь  мить  розгубилася  і  посміхнувшись,  нагнулася  до  нього.  Тихо    заспівали  пісню  вдвох.  Відчуття  щастя  наповнило  душу  дівчини,  адже  він  звернув  на  неї  увагу.
       Світало.....    всі  розходилися  по  домівка.Тамара,  мило  всміхаючись,  сиділа  на  руках  у  Володимира,  який  ледь  тримав  в  руці  келих  з  шампанським.  Його  сині  очі,  п`янкі,  туманні,  він  майже  не  вловлював    ті  слова,  що  шепотіла  дівчина,  весь  час  поправляючи    виріз  сукні  на    пишних  грудях.  Йому  б  засоромитись,  почервоніти,  як  колись  в  класі,  в  таких  ситуаціях,  а  тут  все  інакше,  в  голові  гуділо,  відчував  спокусу  близькості.
         Проснувся  Володимир  на  дивані,  в  кімнаті  де  відбулася  вечірка,  не  розумів,  як  могло    так  статися.  Повертаючись  на  бік,  поруч  помітив  жіночу  білизну.  За  мить  його  обличчя  стало  червоним,  як  ошпарений  окропом,  зірвався  з  місця.  В    дверях,  в  короткій  майці  стояла  Тамара.  Вона  глянула  на  нього  усміхненими  очима  й  зробивши    зо  два  кроки  по    кімнаті,  підморгнула,
-Ти  не  хвилюйся,  ніхто  й    ні  про,  що  не  дізнається.  Я  просто    думала  подуріємо  і  все,  а  вийшло,  як  вийшло…  Це  напевно  я  більше  винна,  бо  ти  був  у  дрезину  п`яний…
     Володимир  дивувався,  ніяк  не  міг  второпати,  що  він  і  з  нею?  Ті  веснянки  на  обличчі,  не  приваблювали  його,  хоча  очі    й  насправді  мала  красиві.  Йому  хотілося  якнайшвидше  впасти  в  своє  ліжко  і  добре  виспатися.  Спішив  додому,  думка  переслідувала;  хай  йому  біс,  вперше  переспати  з  дівчиною    і  не  пам`ятати!  Як  це  могло  статися,  не  вкладалося  в  голові.
       Тамара    наче  спокійно  подивилася  вслід,  але  в  душі  від  хвилювання  тремтіла.  Який  він  загадковий  і  мій  та  легкий  страх  бентежив  душу.  Заспокоювала  себе,  а  може  все  минеться.,  обійдеться  без  наслідку.  Роїлися  думки,  можливо  згадаєш    все,  що  було    вночі  й  буде  моїм  на  все  життя.  Її  серце  давно  страждає  за  ним,  вона  при  друзях  стримувала  свої  почуття.  Боялася  осуду,  сама    ж  не  приваблива,  а  він  красень.  Знала,  це  великий  гріх.      Якщо    ж  батьки  дізнаються,  не  переливки  будуть,  можуть    навіть  з  дому  вигнати.  Якби  ж  не  ходили    до  тітки  Ганни  з  молодшою  сестрою(  Наталя  була  на  три  роки  молодша  за  неї),  в  секту  п`ятидесятників,  тоді  б  напевно,  по  -  іншому  дивилися  на  життя.
       За  вікном  справжня  зима….    В  сквері  зимова  казка;  всі  дерева    й  кущі  покриті  білим,  сяючим  пухом,  снігові  пагорби  синявою  й  сріблом  переливалися  на  сонці.  Два  дні  поспіль  вирувала  хурделиця,    а  згодом  вдарив  мороз.  Ніхто  й  носа  не  висовував  з  квартир,  лише  інколи  перегукувались  з  балконів.
   Шкільні  канікули    Володя  провів  вдома,  не  мав  бажання    спілкуватися  з  ким  –  небудь.  Скільки  не  намагався  згадати  новорічну  ніч,  але  йому  зробити  цього  не  вдавалося,  запав  сумнів,  а  чи  й  справді  щось  було?  А  можливо  то  вино    розлили,  заспокоював  себе.  Напевно  хотіла  привернути  увагу,  заздалегідь  спланувала,  але  ж  у  чужій  квартирі!  Та  врешті  ж  я  не  лопух,  щоб  піддатися  на  таке!
           Навчання  в  школі  відволікає  від  думок  про  особисте  життя.  Він  більше  приділяв  уваги  книгам,  намагався  уникати  зустрічі  з  нею.  Вона  ж  лише  зі  сторони    закохано  дивиться  на  нього,  поблідніла  й  червоніла,  пригадувала  спокусливу  ніч.  Чи  шкодуватиму?  Запитувала  себе  і  тут  же,  відкидає  думки,  ні  -  ні,  я  буду  з  ним.
             А  час  летів….    Володимира,  після  закінчення  школи,  від  Військкомату,    послали  вчитися  на  курси  водія.  А  за  пів  року  й  призвали  до  служби.  За    його  проханням,  батьки  гучних  проводів  в  армію  не  робили.  Ввечері,  напередодні  від`їзду,    лише  декілька  хлопців  з  гітарою,  завітали  до  нього  в  гості.
       Та  не    став  він  в  армії  водієм.  В  Військкоматі    видних  хлопців  відбирали  в  морфлот  й  не  оминули  його,  адже    з  групи  виділився  міцною  статурою,  зростом.
         Змінювалися  пори  року….  Позаду  три  роки  служби  в  морфлоті.  На  початку  літа  повернувся  змужнілим,  справжнім  чоловіком.  Мама,  побачивши  його,  ніяк  не  змогла  заспокоїтися,  зупинити  сльози  радості.
     Напевно    вже  ж  є  передчуття  жіноче,  інтуіція….    Напередодні,  Тамарі  сон  наснився,  що  вона  босонога,  йде    по  траві.  А  назустріч  їй  йде  Володимир,  пристальний  погляд,  мило  всміхається.  Але  за  мить  очі  сумні,  махнувши  рукою  зникає  поміж  дерев.
       Вона  в  цей  день  всі  очі  розгледіла,  чатувала  біля  вікна.  Ледь  вгамовувала  хвилювання,    гостра  думка  -  сон  в  руку.  Виходила  на  балкон,затамувавши  подих,  позирала  на  вхідні  двері  його  під`їзду.  Пригадувала  розмови  хлопців,  що  має  скоро  приїхати.  Від  думок  вискакувало  серце  з  грудей,  можливо  тепер,через  стільки  років  мене  згадає,  помітить.  Тож  не  така,  як  була  чотири  роки  назад,  веснянки  зникли  й  зачіску  змінила  і    стан  красивий.  Он,  мама  каже,  що  славна  дівка  стала,  а  то  була,  як    те  обпатране  курча.  Вже  й  на  шиї  в  мами  не  сиджу,  як  інші  дівчата.  Після  навчання  я  маю  престижну  професію  бухгалтера  в  ДСК,  зарплата  гарна.
         Вечоріло…  Як  в  минулі  часи,  в  дворі  біля  столу  зібралася  молодь.  Двоє  друзів  Володимира  вже  й  одружилися,  закохані  пари  сиділи  обійнявшись.  А  він,  з  сумки  виставив  на  стіл  шампанське,  кілька  стаканів  та  коробку  цукерок,    припрошував  всіх  випити  за  його  повернення.  Тамара  спостерігала  з  вікна,  любувалася  ним,  згадувала  ту,  єдину  ніч  й  раз  –  по  -  раз  витирала  непрохані  сльози.  Взяти,  ось  так  просто    й  підійти?  Та  ні,  не  піду,  скаже  бігаю  за  ним.    Й  перед  іншими  не  зручно,  раніше,  як  збиралися  всі,  звали  до  себе  в  компанію,  а  зараз  тиша.  Підкрадався  сумнів,  каяття  в  душі,  можливо  я  тоді  поспішила.
           В  кімнаті  напівтемрява,  з  магнітофона  лунала  музика.  Присівши  на  стілець,    до  пізньої  ночі,  Тома  не  відводить  очей  від  компанії.  Скільки  думок  передумано,  стільки    віршів  не  вголос,  а  про  себе  прочитано.  Себе  втішала,  як  має  бути  так  і  буде.  Чим  відволіктися,  що  зробити,  щоб  не  думати  про  нього?  На  це,  вона  відповіді  так  і  не  знаходила.
       А  час  летів…    Пройшло  лише  два  місяці,  як  він  повернувся,  Томі  так  і  не  вдалося      зустрітися  з  ним.  То  захворіла,  два  тижні  валялася  в  ліжку,  то  на  роботі  дали  путівку,    поїхала    відпочивати  в  Євпаторію.  Хто  б  упустив  такий  шанс,  тим  паче  батьки  дозволили  вирватися  з  дому.
       Три  тижні    відпочинку,  Тамарі  не  принесли  втіхи.  В  кімнату  поселили  дві  старенькі  бабусі,  які    часто  дрімали  та    спілкувалися  між  собою,    тільки  й  розмов  про  розбещену  молодь.  Позирали  скоса  та  попереджали,  щоб  часом  не  привела  якогось  кавалера  в  кімнату.  Вечірні  прогулянки  біля  моря,  крики  чайок  навіювали  сум,  думки  за  нього,  як  він  там,  чи  забув?  Шкодувала,  що  змарнувала  час,  не  наважилася  зустрітися  з  ним.
     Потяг  набирав  швидкість….  Вона  поверталася  додому,  думки  тільки  за  нього.  Хвилювалася,  тремтіло  сердечко,  а  чи  й  впізнає?    Золотистий  і  шоколадний  загар  пасував  їй.  В  плацкартному  вагоні    багатолюдно,  гамірно  від  розмов  і  сміху.    Навпроти  неї,  на  нижньому  місці,  присів    білявий  чоловік  середнього  віку.  Вона  помітила  його  прискіпливий  погляд  і  чомусь  зразу  зніяковіла.  Та  згодом  їй  це  набридло  і    поглядом  погордливої  зневаги  зміряла  його  з  ніг  до  голови.  За  мить,  на  його  скривленому  обличчі  з`явилася  посмішка,  він    підморгнув.  Ще  тільки  цього  не  вистачало,  подумала  й  різко  відвернулася  до  стіни.  А  він,  нікого    не  соромлячись  голосно,
-  Ото  загарчик…  Гарна  краля!
От  дурень  старий,  хотілося  відповісти  на  його  слова,  але  стрималася.
             Думки  -  думки,  як  в  полі  квіти,  що  хиляться  від  вітру.  Мені  б  його,  якнайшвидше  зустріти,  думаючи  за  Володимира,  засинала,  погойдуючись  в  вагоні,  як  в  колисці.
Потяг  прибув  о  десятій  ранку…  Літній  вітерець    приємно  торкався  обличчя  й  злегка  розвіював  волосся.  В  піднесеному  настрої,    швидко  котила  валізу  по  асфальту,  з  усмішкою  позирала  довкола,
     -  Ну  от,  кілька  метрів  і    все,  я  вдома…  Цікаво,  а    він  на  роботі,  чи  вдома?  Сьогодні  ж  субота.
 Проходячи  мимо  будинку,  в  якому  жив  Володимир,  на  лавці  помітила  знайомих,  в  кожного    на  грудях  зліва    прикріплена  біла  квітка.  Тю,  що  це  весілля?  Цікаво  в  кого?    Немов  підкрадаючись,  шмигнула  поміж  дерев  скверу,  за  мить  стояла  в  дверях  свого  під`їзду.  Цікавість  роз`ятрила  душу,    відчуває  приплив  крові  до  обличчя,  все  ж  озирнулася.  Одягнений  в  чорний  костюм,  Володимир    тримав  за  руку  Оксану.  Дівчина  в  весільній  сукні  мала  вид  принцеси.  Їй    наче  хтось  шпилькою  кольнув  в  області  серця.  Це  ж  дівчина  з  його  будинку,  з  другого  під`їзду!    Це  ж,  як?
     За  мить  стояла  біля  дверей  своєї  квартири.    Тремтіли  руки,  ледь  попала  ключем  в  отвір  замка.
     Душили  сльози,  розпач  розривав  груди,    впавши  на  ліжко,  схлипуючи,  ридає  в  подушку.
-  І,  що  це,  за    життя!?  Це  ж  не  правильно,  не    так  мало  бути!      Не  так  Володю!  -  виривалося  з  грудей.
         Чому  він  її  вибрав  і  коли  зустрічалися?  От  дурепа,  чому  впустила  його?  Сто  запитань,  а  відповіді  немає,  душа  мліла  й  боліла,  серце  гупало,  немов  хотіло  вискочити.
     Суттєво  виснажена  риданням,  час  в  від  часу  схлипуючи,  тулилася  до  подушки,  хотіла  в  ній  знайти  розраду.  Від  сліз  пекло  в  очах,  по  -  зрадницькому  злипалися  повіки,  забулася  у  тривожнім  сні.  
       Вона  проснулася  від  голосів,  батьки  з  сестрою  повернулися  з  суботньої  служби.  Мати,  побачивши  її  в  ліжку,  поцілувала  в  лоб,
-З  приїздом  доню!  А  чому  одягнена?  Часом  не  захворіла?
-Та  ні,  не  виспалася  в  потязі,  людей  в  вагоні,  як  бджіл  в  вулику,-  тільки  й  встигла  сказати  ці  слова,  як  в  кімнату  забігла  сестра.
       Тихий  сімейний  обід….  Мати  час  від  часу  дивилася  на    Тамару,  помітила  зміни  в  характері.  То  все  донька  весела,  а  це  лише  кілька  речень  про  відпочинок  і    вже  мовчання.  Мати  не  витримала,
-  Доню,  в  тебе,  щось  сталося?
-  Та  ні!  Все  гаразд….  Оце  з`їздила,    побачила  інше  місто….  Як    там  люди  живуть.  Роблю  висновки,  дорослішаю  мамо….
Сестра  обійняла  її,
-  Я  так  сумувала  за  тобою.  Ой,  там  на  книжній  поличці,  тобі    від  Оксани  запрошення  на  весілля.  Володька,  з  іншого  під`їзду,  на  ній  одружується,  це  ж  сьогодні,  підеш?
 Тамара  ледь  зблідла.  Намагалася  не  виказати  себе,  це  їй  не  до  вподоби,    відразу,  встаючи  із-за  столу,
-  Яке  там  весілля,  я  з  дороги,  хочу  відіспатися!
Наталя    поспішила  за  нею,
-    Ну  то  пішли!  Розкажеш  мені  про  море  і  про  все  -  все,  що  бачила,  а  потім  і  заснеш…
         Минула  зима….  Позаду  розчарування  в  житті,  вся  в  роботі.  Інколи  через  вікно,  бачила  завжди  веселими,  усміхненими  Володимира  з  Оксаною.  Кудись  би  втекти  звідси,  щоб    їх  не  бачити,  роїлися  думки  в  голові.  Згадуючи  ніч  з  Володимиром,  охоплював  сором  і  каяття.  Мабуть  тоді,  я  все  ж    таки  поспішила,  то  була  помилка.  Та  знову  підкрадався    сумнів,    а  можливо  б  з  часом  і  змогла  завоювати  його  серце.
          Йшов  1980  рік….  По  радіо  тільки  й  розмови  про  будівництво  Байкало  -  Амурської  магістралі.  Ешелонами,  під  оркестр,  відправляли  молодь  на  будівництво  залізничної  дороги.  Тамара  загорілася  бажанням  поїхати  туди.  Мабуть  все  ж  доля,  одного  разу  батько,  прийшовши  з  роботи,  розповів,  що  з  його  цеху  молоде  подружжя  їде  на  БАМ.  Не  пустила  цього  шансу  дівчина.  Вмовила  батьків  відпустити,  заробити  грошенят.Та,  як  сказала    їм,  треба  ж  колись  стати  самостійною.
       Три  роки  напруженої  праці,  Тамару  відволікали  від  всіх  думок.  Працювала  не  за  фахом,  але  мала  задоволення.  В  їдальні  мила  посуд,  а  згодом,  стояла  поруч  з  кухаркою,    готувала  їсти,    для  робочих,  що  проклали  залізничну  колію.  Серед  молоді,  де  вечорами  пісні  під  гітару,  заживала  рана  від  загубленого  кохання.    З  компанії  до  неї    залицявся  Іван,  він  на  шість  років    старший  за  неї,  не  одружений,  статурою  й  зростом  нагадував  Володимира.  Дівчина  визнала  свою  провину,  каялася  за  те,  що  спокусила  його  в  ту  незабутню  ніч.  Час  від  часу  сама    собі    спогадами  сипала    сіль  на  рану.  Перше  кохання,  як    зірка  рання,  то  наче  близько,  у  снах    бачила  його  очі,  а  то  десь  далеко  -  далеко.
     Нарешті,  вперше  за  всі  роки  взяла  відпустку,  з  гарним  настроєм,    потягом  їхала  додому.  Проїздом,  зупинилася  на  один  день  в  Москві,  подивилася  місто.  Поспішала,  саме  в    день    її  приїзду,  сестра  виходила  заміж.
           Ось  так,  молодша  і  вже  наречена…  Можливо  й  правильно  робить,  одне  не  подобається  їй,  що  наречений,  якого  звали  Сергієм,  був  з  п`ятидесятників.  Вона  дуже  рідко  ходила  на  зібрання,  декілька  раз  бачила  його  на  службі  в  церкві.  Що  сестра  в  ньому  знайшла,  не  могла  зрозуміти.  Невисокий  та  й  з  личка  не  красень,  не  привертав  уваги.
           Біля  під`їзду,  кілька  жінок  гомоніли  поміж  собою,  чекали  на  наречену.    Вся  сім`я  проводжала  Наталю,  до  автомобілів  прикрашених  кульками,  що  щойно  під`їхали  під  самий  під`їзд.
     Тамара    йдучи  позаду,  неподалік  від  автомобілів  побачила  Володимира  з  дружиною.  Вони  привітно  посміхалися  всім.  Оксана  в  знак  привітання  помахала  рукою.  Защеміло  під  серцем,  не  знати  й  чого  та  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  все  ж    відповіла  взмахом  руки.  А  вони  за  ці  роки  й  не  змінилися.  Тільки  й  встигла  подумати  та  тут    же,  відразу  відволікли  від  думок.  Всі  гомоніли,  сідали  в  авто,  поспішали    в  ЗАГС,  а  після,  вінчання  в  своїй  церкві.
             Вже  позаду  тисячі  кілометрів…  Тамара  поверталася  до  своєї  роботи.  За  вікном  миготіли  дерева,  будови,  але  вона  їх  не  помічала,  все  думки  за  Володимира,  напевно  щасливий,  дивно,  а  дітей  до  цієї  пори  не  мають.
         А  час  летів…    Знову  вся  в  роботі….  В  дерев`яному  бараці,  в  якому  всі  жили,    пішли  розмови,  що  кількість  працівників  вже  не  треба.  Хто  хоче,  може  написати  заяву  на  звільнення  й  повертатися  додому.  Одного  вечора,  в  невеличкому  клубі  зібралися  на  прощальні  збори.  На  столі  лежали  дві  купи  заяв,  хтось  залишався,  мав  бажання  перейти  на  іншу  ділянку,  а  хтось  написав  заяву  на  звільнення.  Тамара  з  своєю  компанією  знаходилася  в  першому  ряду,  поруч  з  нею  сиділо  молоде  подружжя,  з  яким  вона  сюди  приїхала.  Вони  вирішили  повернутися  додому,  в  неї  ж  такого  наміру  не  було.  Іван  запрошував  її  поїхати  в  Іркутськ.  Дуже  розхвалював  місто,  яке  розміщене  на  березі  річки  Ангар.  Обіцяв  за  фахом  влаштувати  на  роботу,  до  того  ж    розповідав,  що    в  перспективі  можна  отримати  квартиру.
         А,  що  вдома  на  мене  чекає?  Стільки  раз  запитувала  себе.  До  морозів  звикла  та  й  якщо  набридне,  то  завжди  можу  повернутися  додому.  До  того  ж    батьки  залишилися  самі  вдома.  Чоловік  Наталки,  після  закінчення  інституту,  по  направленню  поїхав  в  Кіровоград.  Через  пів  року,  як  молодий  фахівець,  від  заводу  отримав  квартиру.
           По  приїзду  в  Іркутськ,  Іван  влаштував  її  на  роботу  в  порту.  Від  роботи  поселили  в  гуртожиток.  Неподалік,  за  пів  року  мали  закінчити  будівництво    п`ятиповерхового  будинку  для  молодих  спеціалістів.  Її  все  влаштовувало,  одного  остерігається,  що  майже  всі  люблять  випити  горілки.  Особливо  після  отримання  зарплати,  як  якась  навала  нападала  на  чоловіків,  після  перепою  по  тижні  не  з`являється  на  роботі.
   Дружба  з  Іваном  продовжилася.  Його  сім`я  вже  декілька  років  живе  в  цьому  місті.  Самі  ж  родом  із  Харкова,  приїхали  на  заробітки  та    отримавши  квартиру  залишилися  тут.  Іван  часто  зустрічав  її  з  роботи,  не  одноразово  запрошував  до  себе  додому,  хотів  познайомити  з  батьками.  Та  вона  наважилася  на  це,  лише  через  рік,  коли  отримала  двокімнатну  квартиру  в  п`ятиповерхівці.
     Згодом  і  відгуляли  невелике  весілля  в  ресторані,  в  колі  найближчих  друзів  по  роботі.  Так,  вона  стала  дружиною,  але    того  вогню,  того  бажання  бути  коханою,  в  душі  не  відчувала.  Чи  то  вже  так  звикла  до  Івана,  чи  все,  ще  спогад  про  Володимира  стримував  пізнати  насолоду  в  інтимних  стосунках.  Але  через  рік    завагітніла  і  мала  намір  народити  дитя.
         Одного  зимового  вечора,  йдучи  з  роботи,  послизнулася,  від  болі  не  змогла  піднятися  на  ноги.  Швидка  привезла  її  до  лікарні,  але  вже  було  пізно,  стався  викидень.  Тільки  на  другий  день  Іван  прийшов  до  лікарні,  від  нього  тхнуло  перегаром.  Їй  було    дуже  боляче  все  ж  намагалася  не  кричати,
-Ось  в  чому  справа…    Це  ти  вчора  замість  того,  щоб  мене  забрати  з  роботи,  взяв  напився…  Адже  знав,  яка  слизота  по  дорозі.  Безвідповідальний  ти  Іване,  з  таким,  як  ти  мабуть  не  варто  жити,  а  тим  паче  виховувати  дітей.
     Важкий  період  настав    в  її  житті.  Сімейні  чвари  з-за  дрібниць,  переростали  в  справжній  скандал.    Все  ж  через  пів  року,  вони  розлучилися.  Та  то  тільки  на    папері,  він  все  таки  інколи  приходив  до  неї  і  часом  залишається  на  ніч.  Як  вона    сама  собі    сказала,    не  заміжня,  але  часом  є  з  ким  зігрітися  у  ліжку.  Він  наполягав  знову  зійтися  та  вона  вирішила,  що  в  одну  й  ту  саму  річку  два  рази    входити  не  варто.
       Тамара,  раз  в  п`ять  років  приїздила  провідати  батьків,  які  звали  повернутися  додому.  Але  вона  вирішила  заробити  північний  стаж,  щоб  повернутися  додому  й  тут  отримувати  пільгову  пенсію.  Одного  разу  й  побувала  в  гостях  у  сестри,  в  Кіровограді.  З  щедрими  подарунками  переступила  поріг  квартири,  адже  Наталка  вже  мала  сина  й  доньку.  Дітвора  радіє  подарункам,  а    вони  тішилися  зустрічі.  Та  то  лише  на  пару  днів  й    знову  поспішала  в  Іркутськ.
 А  час  минав…  То  розквітали  квіти,  то  завмирали,  знову  довкола    засипали  сніги.  
     Перші  сиві  волосини,  які  побачила  в  дзеркалі,  нагадували  про  роки,  вже  й  мабуть  час  повертатися  додому.  Вона  звільнилася,  продала  квартиру.  Напередодні  від`їзду  прийшов  Іван.
-  От    і  настав  час  повернутися,-  ковтаючи  сльози  тихо  проговорила,  збираючи  речі  у  валізу.
Пригорнув  її  до  себе.  Він  знав,  що    багато  в    чому  винен,  не  раз  покаявся  за  свою  поведінку.  Відчував,  вона    його  з  собою  не  покличе…
     Важка  дорога  додому,  вже  звикла  до  всіх  і  до  всього,  але  треба  повертатися,    батьки  давно  жалілися,  що  важко  одним,  стали  зовсім  немічні.
           Кілька  днів  в  потязі,  скільки  думок  та  спогадів  про  життя.  Ну,  от  і  рідне  місто.    Обідня  пора.  Дивувалася,    в  Іркутську,  ще    так  морозно,  а  тут  вже  пахло  весною.  Чарувало  ясне  сонце  й  чиста  неба  синь.  Хоча  сніг  і  лежав  по  обіч  дороги,  але  вже  майже  весь  сірий,  струмочки  води  стікали  на  дорогу.  Весняний  вітерець,знімав  втому  переїзду.
   Вона,  з  двома  валізами  на  колесах,  їхала  по  дорозі  біля  будинку  в  якому  жив  Володимир.  Біля  його  під`їзду  побачила  батьків  і  купу  людей.  Мати  побачивши  доньку,    радо  махнула  рукою,  спішила    їй  на  зустріч.  Слідом  за  нею,  спираючись  на  палку  шкутильгав  батько.
Зі  смутком  в  очах,  мати  обіймаючи,  розплакалася,
-  Добре,  що  приїхала,  бачиш  дитино,  яке  воно  життя…
Тамара  зрозуміла,  що  хтось  помер,  але  не  хотіла  запитувати.  Вони,  не  поспішаючи,  йшли  додому.  Мати    тремтячим  голосом,
-  Ми  старі,  то  так  і  буде,  а  це  ж,  ще  жити  й  жити  та  Бог  забрав.  Шкода,  ще  ж  молода,  напевно    ж  така,  як  ти.  Ну  ти  ж  знала  Оксану.  Кажуть  цукровий  діабет…  Тапер  і  Володька  сам  залишився.  Це  років  два  чи  три  назад  його  батьки  померли.  а  її  то,  ще  раніше,  кажуть  в  її  мами    теж  був  цей  діабет.  Хай  Бог  відводить  всі  біди.
   Тамара    пригадала  Оксану  у  весільній  сукні  і  його,  красеня  в  чорному  костюмі,  сльози  -  горошини  потекли  по  щоках.  В  горлі  ком,  ледь  видавила  слова,
-А  діти…  Діти  в  них  є?
 -Та,  які  ж  діти,-  заперечила  мати,  кивнувши  рукою,-  В  неї  цей,  цукор,  кажуть,  ще  був  зі  школи,  народжувати  заборонили.
   Тамарі  кольнуло  в  області  серця,  як  же  він  тепер  один?
     Батьки    повернулися  до  людей,  що  біля  під`їзду,  а  Тамара  переодяглася  і  вирішила,  теж  підійти,  провести  Оксану.
 Володимир  без  головного  убору,  схиливши  голову,  стояв  біля  Оксани.  О,  Боже  де  ж  та  чорнява  чуприна?  Чому  зарано  так  весь  посивів?  Що  роки  роблять  з  нами?
   Вона  не  змогла  стримати  сліз.  Їй  шкода  обох,  це  ж    вже  не  молодість,  що  все  в  рожевих  окулярах.  Проживши    роки,  як  сивина    вкриває  волосся,  тільки  тоді,  розумієш,  що  життя  прожити,  не  поле  перейти.
 Вона  наважилася  підійти  попрощатися  з  Оксаною  і  висловити  слова  підтримки.  Після  її  слів,  він    заплакав  і  поклав  свою  голову  на    її  плече,  вона  ж,  ковтаючи  сльози  прошепотіла,
-  Тримайся,  Володю,  треба    змиритися  з  долею.
Ні,  вона  не  поїхала  на    цвинтар,  більше  не  хотіла    бачити  його  страждання.  Їй  пекло  в  грудях,  бідкалася  на  його  долю.
Минув  тиждень…..  Тамара  готувала    сніданок,  коли  почула  дзвінок  в  двері,
-    Мамо,  може  відчиниш  двері,  я  ж  рибу  чищу.
 Жінка  здивувалася  гостю,
-  Тамаро  це  напевно  до  тебе…  Помий  руки,  вийди.
 Здивувалася,  але  похапцем  помила  руки,  поправляючи  фартух,  підійшла  до  дверей.
Перед  нею  стояв  Володимир,  очі  повні  суму  й  безпорадності.  Він  тупцює  на  місці,    дивився    їй  прямо  в  очі,то  намагався  заховати  сльозини,  які  навертаються,  трималися  на  віях.  Нарешті  видавив  з  себе,
-  Нам  треба  поговорити…
Легке  тремтіння,  холод  пройняв  тіло,  щеміло  під  серцем  та  не  відмовить  же,
-  Зайди  до  квартири,  я  від  батьків  нічого  не  приховую.
 Переступивши  поріг,  голосно,
-Я  всіх  запрошую  до  себе  на  завтра,  на  дванадцяту  годину.  Прийдуть  сусіди,  це  ж  дев`ять  днів    буде…
   Відчуття  жалю  переповнювало  душу,  відразу  відповіла,
-  Гаразд,  ми  прийдемо…
Він  зжимав    кулаки,  озирався,  немов  не  знав  куди  подітися,  продовжив,
-Я  б  тебе    попросив  прийти  мені  допомогти,  адже  ти  знаєш,  я  залишився  зовсім  один…  Друзі  ввечері  зайдуть.  Я  дещо    готове  візьму  в  «кулінарії»    та    все  ж  боюсь,  сам  не  впораюсь….
-  Гаразд,  не  хвилюйся,  я  о  десятій  прийду,  -  відповіла  й  відразу  відчинила  двері,  дала  йому  зрозуміти,  що  більше  нічого  не  треба    говорити.  Ледь  стримувала  сльози,  їй,  як  пораненій  пташці  хотілося  кричати,  серце  розривається  на  шматки.
     На  наступний  день,  як  і  обіцяла,  прийшла  до  нього  о  десятій  годині.  Двері  відчинила  сусідка,  тітка  Катерина,  Володимир  поїхав    на    цвинтар.  З  полегшення    перевела  подих,  на  самоті  було  б    важко  з  ним  залишитися.
   Минали  дні  і  ночі…  Стільки  думок  передумано,  скільки  сліз    і  хвилювань…  Вона,  знову  з  тіткою  Катериною,    допомогла    все  приготувати  на  поминальні  сорок  днів.  Життя  продовжилось…  Часто,  як  і  колись,  дивилася  у  вікно  до  його  під`їзду,  як    йшов  на  роботу  і  повертався.  Інколи  сиділа  з  сусідами  на  лавці  біля  свого  під`їзду,  він  підходив  ближче,  вітався  ділився  деякими  новинами.  Всім  бажав  гарного  вечора  і  з  смутком  в  очах,  опустивши  голову  йшов  додому.
         Пройшло  пів  року….      Однієї  суботи  Тамара    йшла  з  базару,  в  двох  руках  несла  торби  з    продуктами,  позаду  себе  почула    його  голос,
-  Можна  я  допоможу?
   З  руки  вихопив  сумку  й  продовжив,
 -  Тобі  теж  не  легко,  бачу  батьки  на  лавці  не  сидять….
-  Так,  ходжу  біля  них,  це  ж  батьки.  Бог  дає  життя,  треба  тішитися.  А  яким  воно  є,  то  напевно  вже  залежить  він  нас.  Мабуть  таким,  яким  ми  заробили  в  Бога,  -    говорила  не  поспішаючи,  наче  роздумуючи.
 -Я  вдячний,  що  ти  мені  допомогла,  тож    тепер  твій  боржник.  Хотів  дізнатися,  як  ти  прожила  ці  роки?.  Не  раз  я  каявся,  що  не  поговорив    про  нас  з  тобою,  десь  зникла.  Молодий  був,  не  наважився  піти  до  тебе  додому.  Зізнаюся,  з  Оксаною  напевно  був  щасливим  та  на  жаль,  коротке  це  щастя,  діточок  не  замали…
-  Каявся,  я  теж  каялася  і  не  раз.  Це  перше  кохання  і  єдине  було  в  моєму  житті.  Та  досить...  вже  нічого  не  повернеш,  давай  про  це  не  будемо  говорити,  принаймні  зараз…
       Минув  рік  після    смерті  Оксани….  Володимир  сидів  на  лавці  біля    Тамариного  під`зду,  по  телефону  попросив  її  вийти  до  нього.  Вона  вже  була  одягнена,  збиралася  йти  на  базар,  в  гаманці  рахувала  гроші.
   Здивувалася,  коли  побачила,  в    його  руці  гвоздики,  аж  подих  перехоплює,  що  це?  Та  вже  помітила,  що  їх  парне  число,  запитала,
-Ти,  що  йдеш  на  цвинтар?
 -Так.  Тільки  спочатку  до  церкви,  хотів    тебе  попросити,  може  хоч  до  церкви  зі  мною  сходиш?  Щось    зовсім  кепсько  себе  почуваю,  тисне  в  грудях  і  тиск,  як  збісився,  ліки  п`ю  та,  щось  не  дають  ефекту.
   На  згоду  кивнула  головою.  Він  взяв  її  під  руку  й  вони  не  поспішаючи    пішли  по  алеї,  в  напрямку  церкви.  Весняний  вітер  обвіяв    почервоніле  обличчя,  їй  скільки  хотілося  йому  сказати!  Позирала  на  його  задумане  обличчя,  ну  от  Володю,  така  нам  доля,  ми    тепер  без  один  одного  ніяк.  І  якщо,  іншим  разом,  покличеш,  щоб  прийшла  допомогти,  не  посмію  відказати,  хоч  нам  вже    й  такі  роки,    але  моя  любов  до  тебе  не  погасла.  Стискає  очі,  щоб  не  заплакати  та  сльози,  як  ранкові  росинки  на  вітру,  тремтіли  на  віях.
   Не  минуло  й  місяця…  Володимир  прийшов  до  неї  з  квітами,  запропонував  жити  разом.
-  Ну  от,  хоча  в  обох  сивина  в  волоссі  та  все  ж    я  тебе    таки  дочекалася,  -  уривчасто  прошепотіла,  зі  сльозами  в  голосі,  ховаючи  обличчя  на  його  грудях.
                                                 
             
                                                                                                                                                                                                   2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2020

В зимний вечер

[youtube]https://youtu.be/gQOIowAvthA[/youtube]

Ах  как  прекрасен,  зимний    снежный  вечер,
Сиянье  звёзд…    и    столь  нежность  глаз  твоих,
Слегка  обняв,  как  хрупки,  теплы  плечи,
И  месяц  светит…  только  для  нас  двоих,

Я  пригласил  тебя,  на  чашку  чая,
Март  на  пороге,  предчувствие  весны,
Время  любить,  мне  не  нужна  другая,
На  сердце  радость…  ведь  счастливы  же  мы….

Февраль  2020г.

                                                         Стих  к  картине

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866963
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.03.2020

Рушник для донечки / слова до пісні/

До  віконця  туман  сивий,  ранок  спочиває,
Пригорну  промінчик  сонця,  нехай  засіяє,
На  рушник,  для  донечки,  щоби  доля  всміхалась,
Від  батьків  скоро  поїде,  щоби  й  не  цуралась.

Приспів:  Нехай  в`ється  стежка,  по  житті  рівненька,
Щоб  жилося  добре,  донечко  рідненька,
Й  оченята  світлі,  гірких  сліз  не  знали,
У  чужій  сторонці  та  й  всі  поважали.

Ой,  лягай  золота  нитко,  в  домі  на  достаток,
А  червоная  на  щастя,  подолати  смуток,
Ще  й  волошки  і  ромашки,  вишию  густенько,
Та  й  в  любові  з  діточками  прожили  гарненько.

Приспів:  Нехай  в`ється  стежка  по  житті  рівненька,
Щоб  жилося  добре,  донечко  рідненька,
Й  оченята  світлі,  гірких  сліз  не  знали,
У  чужій  сторонці  та  й  всі  поважали.

Розстелю,  рушник  під  ноги,  щоби  й  не  боліли,
Вірність    й    щиреє    кохання  та  й  не  загубили,
Ясний  день  і  темна  нічка,  таємниці  знають,
Хай  ніхто  їм,  не  наврочить,  боги  захищають.

Приспів:  Нехай  в`ється  стежка,  по  житті  рівненька,
Щоб  жилося  добре,  донечко  рідненька,
Й  оченята  світлі,  гірких  сліз  не  знали,
У  чужій  сторонці  та  й  всі  поважали.

Ляже  ниточка  зелена,  рясніють  листочки,
Нехай  завжди  слова  ніжні,  джерела  струмочки,
Звеселять  усю  родину,  як  весняні  квіти,
І  ми  з  батьком,  могли  доню,  завжди  лиш  радіти.

Приспів:  Нехай  в`ється  стежка  по  житті  рівненька,
Щоб  жилося  добре,  донечко  рідненька,
Й  оченята  світлі,  гірких  сліз  не  знали,
У  чужій  сторонці  та  й  всі  поважали.

                                                           Січень  2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2020

Дві пори року / оповідання /

                                                                                     Осінь  2019р

Золота    осінь  в  свої  права    вступає  поступово…    Де  не  поглянеш…    Це  неначе  казка.    І  де  бере  скільки  фарб    різноманітних?  В  якій  скрині    всі  тримає,  ця  художниця?    Хоч  сонце  світить  ясно  та  з  кожним  днем  все  менше  дарує  тепла.  Прохолодні    ночі    і  ранки    сповивають    дерева,  кущі    й    деякі    в  суцвітті    квіти  і  різноманітні  трави.  По  стежці    й  при  дорозі,    мережкою  спориш  в  темно  зеленому  жупані  .  Попід  парканом    гордий,  високий  лопух.  Він  довго  триматиме    сухі    ріп`яхи,    хоча    листки,    з  часом  зовсім  втратять  зелений  колір,  порижіють  і  присохнуть.  Але    засне  він  тільки  на  зиму,  а  навесні,  як  всі  багатолітні  трави  набравшись  сили,  від  коріння    пустить  нові  листочки.  Довго,  до  морозів,    осінь  чарує      різнокольоровими  айстрами  й  хризантемами.    Нас    тішать    материнські    обереги  –  чорнобривці,  нагадують    про  вишиті  рушники,  подаровані  на  щастя.    Золотистий  колір  сонця  довго  в  собі  тримають  пишні  кущі  нагідків.  Ці  квіти  втіляють  в  душі      сонячне  тепло  і  світло.Своєю  щедрістю  тішить  осінь.    Медово  пахне  виноград    й  достиглі    рожевощокі    груші.    І  не    здивуєшся  коли  побачиш  ,  як      бджоли    збирають    пахучий  солод.  Тут  й  не  обійдеться  без    сердитих  ос,  не  поодинці,  а  по  кілька  штук  налітають  на  солодкі  груші.    Різноманітність  яблук    тішить  очі  :    стиглі,    соковиті,  великі,    маленькі,    смачні,  жовті,  зелені,  червоні,  червонобокі.    А  на  городах  і    в  полі    поступово  збирають  останній  врожай:    баштанні  культури,  кукурудза,    сонях,  буряк,  соя.
  В  кожну  пору  року  в  лісі  казково…..    Осінь      приваблює  різноманітністю  кольорів  :  золотисто-  жовтий,  помаранчевий,  червоний,  зелений,    коричневий.  Он  ясен  молодий,    почервонів,  мов  засоромився.  Неподалік  берізка,  як    зажурена  дівиця,  розпустила  донизу  віти,  вбралася  в    плямистий  сарафан.  Поглядає  до  сонця,    їй  жовтого  кольору    не  пошкодувало    та  вона,    ще  очікує  від  нього  тепла.    Розправивши  гілля,  могутні,    мовчазні  дуби,  як  охоронці  ,  стережуть  спокій  в  лісі.    А  птахи    поступово    покидають  свої  гнізда  ,  збираються  у  зграї  і  відлітають    у  вирій.  Важка  дорога  та  ми  знаємо,    що    навесні    за    покликом    душі  й  серця  повернутися  на    рідну  землю.
        О,  дивна  осене,    люблю  твою  красу!  Та  все  приборкає    різнокольоровий  листопад.  На  пеньках  та  поблизу  них  ледь  видніються  голівки  опеньок.  А  в  напівсухій      високій  траві  ховаються  старі    грузді.    Війне  вітерець,    тихою  осінньою  музикою,  знову  закружляє  листя    й  летить  донизу,  приховає    дари  осені.  Шурхотить  під  ногами  листя,  налякає  пташку.  Та  сполохано    подасть  звук  й  зникне  поміж  дерев.  Вже    й  кущ  шипшини    майже  зовсім  голий,  лише  причепурився  червоними  коралами,  в  кожному  з  них  блиск,  як  частинка  сонця.  Деінде  по  лісі  височіють      сосни  й    ялини,    намагаються  дістатись  неба.  При  збільшенні  вологи  ясніють,  пахнуть    зелені    голки,  після  дощу  засяють  краплинки.      Куди    не  поглянь,    скрізь  переливається    на    сонці    осінній  багрянець.  Манить    калина  й  горобина,  пречепурилися  гронами,  звеселяють  ліс.    Всіх  птахів    запрошують  до  себе  поласувати  ягодами.
А  осінь  пізна….  Золото  зникає,  втрачає  осінь  яскраві  кольори,  свою  красу.…  Частіше  пізні  світанки  у  вишневих  кольорах.Сама  ж  панянка  буває    різна  :  суха,  примхлива,    дощова,  туманна.    Інколи    зарано  посивіє.  А    є  такі  роки,  що  можна    й  довго  милуватись  нею.  Прогремлять  останні    грози,  попрощаються  з  землею.    А  одну  ніч  з  них,    називають  солов`їною.  Цілу  ніч  в  піднебессі  то  близенько,    то  далеко    спалахує  блискавка.  На  шматки  розрізає  чорно  -  сіре    небо    й    сяйвом    раз  –по  –раз    посвітить  землю.  В  цю  ніч  все  і  вся  немов  завмирає,  чи  то  від  страху  ,  чи  прислухається  до      гуркоту  гучної,  барабанної,  чи  тихої    громовиці.
    Як  відлік  часу  все  коротші  дні…  Небо  бундючиться    частіше  дощі  маленькі,  затяжні.    Та  цього  року  осінь    занадто  скупа  на  дощі.  Частіше    густі,  сиві    тумани.  І  майже  не  було  злив,  щоб  напоїти  землю,  омити  її  напередодні  перших  морозів.      Лише  хвойні  дерева  радо  зустрінуть  зиму.    А    останні,  оголені  дерева  й  кущі,  задумано  поринуть    в  довгий  сон.  В  надії  побачити    яскраві  сни  про  весну.
А  я  погляну,  вкотре,  до  осені  й  скажу    бувай…
 Але  ж  ти  прийдеш,    знаю,  іще    не  раз  в  в  моє  життя
 Прикраси  землю,  пригостиш  врожаєм  мій  рідний  край
Твою  чарівність,  збережу  в  серці,  несу  в  майбуття.
                                                                                                                             ЗИМА
Зима  цього  року….  Чи  й  спить  земля  в  глибокому  сні,  чи  й  ні,  але  напевно  все  ж  дрімає.  Неба  синь  схована  за  сірими,  кучерявими  хмарами.  Пливуть  монотонно,  немов  сонні.  Інколи    вітер  грається  з  ними,  підхопить  менші  і    повільно  піднімає  вверх,  намагається  похилити  нижче  до  землі.  Вони  надувають  щоки,  під  дійством  вітру  розвіюють  легенькі,  пухкенькі  кристалики,  сніжинки  –  балеринки.  Ніжно  вкриють  дерева  і  кущі    пухкими,  білосніжними,  мереживними  -  вуалями.  А  великі  хмари,    справжні  перини,  вітер  ледь  торкнеться  їх  і  вже  за  мить  полетить  лебединий  пух.  А  то  зненацька,  заряснить  тихий  дощик,  чи  тарабанить  по  землі  великими  краплинами.  З  дня  у  день  все  менше  визирає  сонце.
     А  колись  були  зими….  Сніжна  королева    володарювала,  розсипала  порошу,  замітає  снігом.  Літала  віхолою,  намела  високі  пагорби,  що  було  й  не  пройдеш,  грузнеш  у  снігу.    І  так  заіскриться  поле,  під    білосніжними  простирадлом,  переливається  сріблом  і  золотом.  Що    й  очам,  те  сяйво  заважає  дивитись.  Проникне  сонячний  промінь  поміж  хмар,  немов  музика  заграє,  перетин  сяючих  кольорів  веде  у  казку.  Ранковий  сніг  блищить,  ніби  зима  жменями  насипала  блискіток.  Легкий  морозець    скує  маленькі  крижинки  -  зірочки  вздовж  річки,  попід  берег.  В  маленькій  річці    вода  прозора  й  тиха  -  тиха,  немов  приховує    в  собі  якісь  скарби.  На  берегах  приляже  легка  паморозь.    А,  як  мороз  зміцніє,  річка  вкривається  кригою,  завзяті  рибалки  полюватимуть  на  рибу.  Чого  не  скажеш  за  бистрі  ріки,  вони  лиш  притихають  і  дуже  рідко  деякі    з  них  замерзають.
     На  жаль  цьогоріч,    зима  мало  подарувала  краси,  мало  втішила  нас.    Примхлива…  Часто  гуляла  в  обіймах  з  теплим  вітром.  Чи  взяла  в  приклад  собі  панянку  осінь?  Рідко  запрошувала  до  себе  мороз  і  хуртовину.  Лише  на  сході,  все    ж  частіше    мороз    навідувався,  розмальовував  шибки  на  вікнах  та  щипав  всім  щічки.  Та  за  всю  зиму,  ніхто  там  не  побачив  снігурів,  які  раніше  часто  навідувалися  взимку,  не  потішили,  не  здивували    своєю  хитрістю  та  красою.  В  зимовому  лісі  хазяйнують:  сойки,  ворони,  дрозди  –  омелюхи  і  інші  птахи.  А  біля  своїх  осель  ми  частіше  бачимо  синичок,  горобців  та  ворон.
  І  все  ж  під  Новий  рік,  подарунок  зробила  нам  зима,  майже  вся      Україна  лежала  під  легеньким  пухнастим  снігом.  Правда,  деінде  по  країні  розсипала  порошу,  а  десь  розстелила  легкі,  махрові  простирадла.    Та  в  той  же  час  в  деяких  регіонах  йшов  рясний  дощ  і    лапатий  мокрий  сніг.    Раніше    зима  гордилася  своїми    Водохресними  морозами.  Цього  ж  року    лише  в  деяких  місцях  мороз  мав  лише  мінус  п`ять  градусів.  В  більшості    ж  по  території  температура  мінлива,  навіть    сягала  більше    п`яти  градусів  тепла.
     Мабуть  десь  з    п`ятдесят  років  назад,    місяць  лютий  показував  свій  характер.    Гонористий,  гордий,  дружив  з  морозом.  Заковував  річки,  ховав  під  товсті  дзеркала,  ще  зверху  притрушує  снігом.  Дерева  і  кущі,  поринали  в  глибокий  сон.Часом  від  сильного  морозу,  аж  стовбури  сивіли.  А  було  так  прикрасить  дерева  в  лебединий  пух,  що  й  очей  не  відведеш,  чарувала  краса.
     Та  все  ж  з  роками  втратив  лютий  силу…  Чого  й  не  знати,  хто  в  цьому  винен…  Напевно  й  ми  частково,  стоїмо  всупереч  природі  і  погоді.  Глобальне  потепління  по  всій  планеті,    дає  про  себе  знати.  Викиди  газів,  забруднення  землі  сміттям,  хімікатами,  все  залишає  свій  слід  на  землі.
     За  кілька  днів  до  Стрітення,  врешті  зима  дала  про  себе  знати.  Та  й  то  тільки  по  деяких  областях.  Посміла  з  вітром  розгулятись,  засипала  снігами  та  в  той  же  час  завдала  шкоди.    Трощила,  валила    дерева,  позривала  щити,  обірвала  лінії  електропередач.
На  саме  ж  свято,  був  день  мінливий…  Зустрілись  дві  сестрички  серед  поля.  Світанок  із  багрянцем,  з  вишневим  відтінком  їх  привітав.  Та  все  ж      не  спромоглося  сонце  послати  промені,  свій  поцілунок,  розсипати  золото  й  тепло  до  землі.  Сіра  пелена  затьмарила  очі  ранку.  Мабуть  весна  довгенько    намагалася  показати  свої  здібності,  на  жаль  їй  це  не  вдалося.  Так  і  розійшлися,  у  похмурому    дні,  із  тихим  шепотінням  вітру,  кожна  в  надії,  ще  поборотись.Та  так  не  скрізь  було  по  країні.  Ще  морозець  на  сході  має  силу  й  сніг  лежить,  хоча  й  невеликий.  Добре,  що  прикрив  тюльпани  та  підсніжники,  ті  в  надії  вже  весну  зустрічати,  пнули    листочки  -  носики.  Зима  там  на  троні,  зберегла  свою  красу,потопає  земля  в  білосніжній  вуалі.
     Та  все  ж  поступається  зима…    В  інших  регіонах  ясніше,  тепліше,  привітне  сонечко.  Просинається  земля….    Сонячне  сяйво    зранку  припадає  до  землі,  пробуджує  кущі,  силою    наповнює  бруньки.І  в  лісі  й  деінде  розквітають  підсніжники,  крокуси,  пробуджуються  багатолітні  трави,  ледь  -  ледь  зеленіють  листочки  барвінку.
           В  весняному  пориві    останній  день  лютого.  За  вікном  плюсова  температура.  Передав  лютий  своє  кермо  березню.  Яскраве  сонце,  примружує  очі,  посміхається  до  землі,  пробуджує  все.  Сповила  землю  ніжністю,  теплом,  встеляє  стежку  весняному  коханцю.
 
                                                                                                                                                                                               29.02.2020р
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.02.2020

Рассвет вишнёвый

Был  чуден  вечер...    давно  предлог  искала,
Заняться  чем?  А  душа  страстью  пылала,
Как    пыл  погасить?  Жадный  взгляд  к  авторучке,
Уж  лист,  на  столе…  а  мозги  жгут    колючки.

Я  думала,    тебе    письмо  писать,    иль  нет,
А  ночь,  убегая,  звала  к  себе  рассвет,
Глядя  в  окно,  мне  кажется  твой  силуэт,
В  который  раз,    ты  не  напишешь  мне  ответ…

Рассвет,  уж  вишнёвый,  загорелся  огнём,
Давно,  мне  так  хотелось  погасить  грусть  в  нём.
О,  злато  солнце!  Сожги  мои  печали,
Забыть…    лето  бы,    да  как  рассвет  встречали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866187
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.02.2020

О нічко - ніченько

Небесний  простір,  нині  помітно  потемнів,
Висот  досягши,  мої  думи  розгубились,
Втрачався  спокій,  а  вечір  в  душу    жебонів,
Тобі  потрібна?  Сумнів…  мрії  розчинились.

О,  нічко-  ніченько,  що  робиш,  ти  блуднице,
У  шовковисте  рядно  вкрала  піднебесся,
Й  молодий  місять,  як    дитятко  блідолице,
Чом  зажурились?  Я  все  ж  тихо  підкрадуся.

Слова    -  прохання…  Ніченько,  зніми  завісу,
Відкрий  простір  і  палахкотіння  ясних  зір,
Принесуть  сили,  сумління  пошлю  до  бісу,
Під  ніжний  шепіт  заснути  у  спокусі  мрій.

Нехай  насниться  його  силует  і  слова,
Очей  чарівність,  не  приведуть  до  омани,
Любов,  довір`я,  я  лиш    до  цього  готова,
Не  зруйнувати,  кохання,  мости  між  нами.

І  нічні  сльози,  висохнуть  сонячним  ранком
Несу  в  таїну,  свій  біль,  терпкий  смак  печалі
Хай  день  вчорашній,  нам    покажеться  сарказмом
І  тихий  плескіт  хвиль,  нас  стріне  на  причалі.

                                                                     2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2020

Моє життя - сторінки книги / ода /

Моє  життя,  це  немов  сторінки  книги,
Давно  прочитані  й  прожиті  лиш  мною,
У  них  є  літо,  осінь  й  зимні  відлиги,
З  бузковим  цвітом  подолані  тривоги.
Пізня  дитина,  як  та  брунька  троянди,
Що  народилась,  вже  перед  морозами,
Часті  хвороби,  то  ж  не  до  насолоди,
Батькам  заважко,  по  тілу  мов  лезами.
Весняна  повінь,  закликала  до  життя,
І,  як  сльозину,  хоч  й  солону  ковтала,
Й  шквал  перепонів,  все  ж  вірила  в  майбуття,
У  люди  вийду,  я  відчувала,  знала.
І  в  сукні  зношеній,  долала  шлях  наук,
Роки    у  школі,  з  гірчинкою  минали,
А  коли  літо,  собиралася  у  гурт,
Ми  буряки  з  подругами  вже  сапали.
Полечко  чуло,    ту  пісню,  задушевну,
Під  сонцем  ясним,  то  ж  припікало  в  плечі,
Хоч  заробили    копійчину  мізерну,
Нас  підбадьорювали  звуки  лелечі.
Давно  вірш  перший,  був  написаний  до  свят,
Теплі  рядочки,  подеколи  згадаю,
Я  здивувала  родину,  знаних  малят,
У  душі  й  нині  щиросердно  плекаю;
«В  маленькому  містечку
На  берегах  крутих
Росло  мале  дитятко
В  сім`ї  Ульянових…
Росло  й  думало  воно
Про  краще  майбутнє
Чи  проживемо  сумно?
Чи  світле  незабутнє…?  »
(  написаний  в  п’ятому  класі,
 були  невмілі  перші  кроки).
У  скруті  жити,  які  вже  там  вірші,
Та  ще  й  підтримки,  опісля  не  мала,
Бажала  я  смачніше  з`їсти,  як  всі,
Йти  працювати,  надію  плекала.
Не  пасла  гуси,  з  дитинством  прощалась,
Тепер  лиш  спогад,  як  ранкове  сонце,
Те  гелготіння,  допоки  збиралась,
Мене  втішало,  погляд  у  віконце.
***
Вкотре  сторінку  я  перегортаю…
В  домі  нестатки,  сім`я  завелика,
Тож  тільки  в  праці,  можна  збути  лихо,
Може  хтось  скаже,  то  чергова  примха,
Хтілось  забути,  слово  «сіромаха».
Як  той  метелик,  роси  на  листочках,
Вправно  збирала,  щоб  все  ж  мати  сили,
Часто  губилась    у  квітлих  пелюстках,
Для  батьків  втіха.  За  мене,  просили,
Бога  й  всіх  святих,  здолать  хвороби  й  страх.
Щоб  знайшла  стежку,  чарівную  в  житті,
Та  й  не  журилась,  з  волошками  в  полі,
І  посміхалась,  до  ромашок    в  житі,
Перегортаю  пелюстки  в  суцвітті.
***
А  чи  пройшов,  хтось  свій  шлях  без  помилок?
Все  в  окулярах,  у  рожевих,  на  жаль,
Ти  молодий,    тож  ще  є  в  навчанні  толк,
Вечірня  школа,  важко,  в  душі  печаль,
Ще  ж    є  робота,  багато  сходинок.
Підйом  по  сходах,  понадміру  крутих,
Хоч  оступилась,  все  ж  обрала  волю,
Весни  сум`яття,    в  саду  закоханих,
Розцвіла  квітка,  стріла  свою  долю.
Йду,  попереду-  хата  на  горбочку,
То  сон,  далеко,  від  мами  і  тата,
Вітер  колиску,  гойдав  у  садочку,
А  в  житті  планів,  іще  так  багато.
Весна  минала,  моя  двадцять  п`ята,
Праця,  навчання.  Вітання  колегам,
І  за  три  роки,  стоїть  своя  хата,
Рукам  завдячу,  рідним  й  молитвам,
Всього  навчили,  була  ж  не  пихата.
***
Так  пори  року,  в  сторінках  ховались,
Гості  не  часті,  до  батьків  на  поріг,
Спогад    дитинства,  сім`єю  збирались,
Любов`ю  сповнений,  матусин  пиріг.
Сльозина  вдачі,  ненька  приголубить,
Чому  так  рідко,  приїздиш  доню?
Весь  час  у  справах,  від  сліз  витру  губи,
Загляну  в  очі,  поглажу  долоню.
Три  зірки  в  небі  -  маємо  три  доні,
Проблем  достатньо,  хворіють  нерідко,
Немає  помочі.Та  дяка  долі,
Справлялись  вдвох,  то  ж  й  на  душі  легко.
Часто  бувало,  що  папір  та  ручка,
Допомагали  труднощі  пережить,
До  гуморесок  шукала  словечка,
Журби  позбутись  та  всіх  розвеселить.
***
Золоту  осінь,  стріла  в  сорок  років,
Роки  минулі  -    падіння  і  злети,
Біда  ввірвалась,  втрата  найдорожчих,
Душа  страждала,  складала  куплети,
Вони  ж  губились,  посеред  листочків…
Я  пролистаю,  лиш  кілька  штук  назад,
Зоріє  спогад….  золоте  весілля,
Куйовдив  вітер  багряний  листопад,
Рядки  вітання….  святкове  застілля.
*«Дорогие  мама  и  папа,
Дорогие  родители  наши,
Вспомните  как  когда  –  то,
Уже  пятьдесят  лет  спустя,
Вы  повстречали  друг  друга,
Друг  другу  открыли  сердца,
Не  было  видно  вам  свадьбы,
Ведь  годы  были  не  те,
Горько  вам  не  кричали,
Лишь  хлеб  лежал  на  столе.
Но  несмотря  на  невзгоды,
Трудностей  не  боясь,
Нас  семерых  породили,
Бога  за  нас  просили,
Чтобы  жило  дитя.
И  вот  сегодня  собрались,
Все  за  семейным  столом,
Чтобы,  от  сердца  поздравить,
Выпить  за  торжество.
Дорогие  мама  и  папа,
Простите  детей  своїх,
Что,  может  не  так  сказали,
Иль  чем  -  то,  смогли  огорчить.
Сердечно  мы  вас  поздравляем,
Хотим  одного  пожелать
Как  в  золотой  век  собрались,
Собраться  и  в  семьдесят  пять!
1980г  *
***
Роки  минали…  на  скронях  сивина,
Полоса  чорна,  змінилась  на  світлу,
Вже  й  наче  рідна,  добріша  чужина,
І,  як  дитя,  тішусь  цьому  світу.
Мої  три  доньки,  як  квіточки  в  полі,
Шляхи  шукали,    теж  старанно  вчились,
Щоб  знайти  щастя  та  жити  на  волі,
Їх  рясні  мрії,  зерном  розсипались.
Весняний  вітер,  сонце  в  піднебессі,
Сприяли  долям  на  вік  поєднатись,
Рушники  в  квітах.  Весілля  на  часі,
Так  рік  за  роком,  ми  ж  лише  пишались.
На  світ    родилося  прекрасне  дитя,
Радість  земна,  узрівши  перші  кроки,
Милих  онуків,  лепет;  баба,  дідя,
Придали  сили  на  наступні  роки,
Як  ковток  кисню,  для  повного  щастя.
***
Вже  за  віконцем  гасяться  ліхтарі,
Палав  світанок,  допишу  сторінку,
А  чи  й  радіти,  нині  своїй  порі?
Зустріла  зрілість,  не  хочу  спочинку.
Галас  по  хаті,  семеро  онучат,
Хай  у  достатку  в  життєвому  вирі,
Не  знають  воїн  та  щасливі  стократ,
Живуть  довіку  в  радості  і  в  мирі!
***
Літа  мої,  такі  тихенько  крались,
Смерть  підкрадалась  на  віку  три  рази,
За  молитвами,  болі  розчинились,
Знову  я  граюсь,  з  дітками,  як  завжди.
Незламну  долю,  вкотре  возвеличу,
Дивлюсь  до  неба,  читаю  молитву,
Завше  в  надії,  весноньку  покличу,
Й  тільки  добра,  усім  на  світі  зичу.
Плекаю  спокій,  благодатну  тишу,
Місячне  сяйво,  думки  в  інших  світах,
Вірша  рядочки,  чи  прозу  напишу,
Ними  живу,  хоч  я  й  в  осінніх  літах,
Любиме  хобі,  моє  не  залишу.
Як  прожила?    Це  знає  лиш  Всевишній,
Писалась  книга,  це  скарб  мого  життя,
Хто  був  зі  мною  й  цей  світ  навколишній,
Дав  душі  вижити,  бачить  майбуття.
Зорі  зникають,  дарують  новий  день,
Ще  в  книзі  маю,  чистенькі  сторінки,
Чи  доля  шанс,  ще  дасть  й  почую  пісень?
Себе  потішу,  задзвенять  знов  струмки,
Стріну  весну,  продовжу  писать  книгу…
***
Моє  життя,  тут,  на  сторінках  книги,
Усе  прочитане,  прожите  мною,
Ніжно  торкаюсь  своєю  рукою,
Змінюють  колір,  вже  ледь  жовтуваті,
Як  поладнати  в  душі  із  собою,
А  чи    заплакать,  чи  та  й    заспівати?
Чи  може  й  справді,  краще  знов  писати.

Лютий  2020р  (*-рос  мовою.)
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2020

Чотири роки на сайті

Чи  йду  по  стежці,    чи  в  житі  серед    поля,
Не  знаю  хто,  це  Муза,  чи  Божа  воля,
Дає  наснаги,  черпати  і  творити
В  душі  натхнення,    йому  заборонити?

Шепочуть  ночі…    як  можу  не  писати?
Думки  на  крилах,  висот  сягти,  літати!
Бруньки  весняні,  сонця  і  тепла  жага,
Рядочки  прози…  тішиться    моя    душа.

Засяють  рясно,  як  квіточки  в  суцвітті,
Яке  ж,  це    щастя,  жити  на  цьому  світі!
Донести  людям,  щиро  своє  бачення,
І  зразу  хочу,  попросить  пробачення.

Якщо  не  збіглись,  нині  погляди  в  житті,
 Волошки  сонячні  в  житі  -  думки  мої.
Щоб  люди,    мрію,  як  подарунок  мали,
Минали  осуд,  тепло  й  радість  пізнали.

Добра  частинку,  як    у  полі,  колосків,
Щоб  щастям  очі,  засіяли.  Дзвінкий    спів,
Почули  щебет,  лагідний  солов`їний,
У  житті  вибір  замали  оптимальний.
 
Яка  відрада,  у  полоні  відгуків,
Вам  дуже  вдячна,  мов  дзвеніння  струмочків,
Мене  й  надалі,  писати  надихають,
Це  справжнє    щастя,  коли  твори  читають.

******
Шановні  друзі!  Щиро  дякую  за  підтримку!
Бажаю  миру,  здоров`я,    щастя  !
Любові    і    натхнення    Вам!

                         22.02.  2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2020

Забули Боже слово

О!  Люди,  люди!  Погляньте  до  неба,
Чому  таїте,  в  душах  на  всіх    злобу?
Для  нас  завжди  в  чомусь  бува  потреба,
Та  чом  несете  при  собі  хворобу?  

Її  наважтеся,  вгамувати  всі,
Щодень  читайте  заповіді  Божі,
Країна  рідна  палає  у  вогні,
Ми  ж  цим  спроможні  завадити  бідам.

На  жаль,  та  звикли,    лиш  себе  жаліти,
Своя  сорочка  …  тепліша  до  тіла,
Тож  ви  згадайте,    хто  навчав  любити,
Чи  враз  забули,  вся  пам’ять  зотліла?

До  тих,  де  війни,  чи  звикли  так  жити?
Згадай  прислів’я,  «моя  хата  скраю»,
Не  кожен  хоче,  все  ж  йти  боронити,
Зроню  сльозину  й  тут  же  приховаю,
Мабуть  промовчу,  не  буду  дражнити.

 Бо  ж  різні  погляди,кричать  за  волю,
Певно  з    Росією  знайдемо  спокій,
Самі,мов  винні,  то  ж  маємо  долю,
Майдан  для  чого,  в  час  лихий,  жорстокий?

Червоні  очі,    в  іншого  від  злості,
Ми  ж  українці!  Та  пусті    розмови,
І  вкотре,  миють    можновладцям    кості,
Чому  не  мають  у  серцях  любові?

Не  все  так  зразу,  бо  ж  жити  заважко,
Міняють  ціни,  мов  сказились  царі,
Вершать  всі  справи,  нам  змиритись  тяжко,
Але  ж  всім  треба,  покласти  край  війні.

Терпець  урвався,  хтось    тихо  підтримав,
Це  той,  автівку,  придбав  нещодавно,
Базар,  торгівля,  вигоду    отримав,
Отак,  це  дилеру  майже    щоденно.

Народ  привиклий    нову  владу  клясти,
Жага  жадоби  піднялась  до  вершин,
І  тим  байдуже,  що  навчились  красти,
Їм  не  болить,  якщо  загинув  чийсь  син.

Усі  читайте,  заповіді,  зранку,
Хай  Боже  слово,  сонцем  зайде  в  хату,
Щоби  з’єднатись,  хай  сповідь  на  ґанку,
Щоб  мир  на  світі,  ти  вгамуй  всі  примхи!

                                           19.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865508
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2020

З надією живу сьогодні

Я,  як  і  всі,з  надією  живу  сьогодні,
Віра  у  завтра,  радість,  зустріну  світанок,
Не  буде  сліз,  лиш  по    траві  роси  холодні,
І  перший  промінь  теплий,  ясноокий  ранок.

Земна  краса.  Кожного  з  нас  квітучість  щастя,
Як  зберегти,    мир  в  душах,  щоб    краще  жилося,
На  жаль,  біда,  прийшла  і  забирає  буття,
Роки  війни…  смерті,  жахіття,  чи  й  снилося?

Гудів  Майдан…  і  кат  зайшов  на  нашу  землю,
Руйнує  все,  а  чому  ж  мовчать  там  всі  люди?
Скільки  страждань    ворог  приніс,  журби  і  болю,
Як  зупинить,  цей  маразм  ,  щоб    мир  був  повсюди?

Коли  ж  і  хто,  спроможний  справитись  з  бідою,
Чи  й  ясний  ранок,  зустріне  воїн  на  посту,
Чи  в  наступ  підуть  ворони  і  ми  з  тобою,
Кінець-кінцем,  поборемо,    коросту  страшну.

Я,  як  і  всі,  з  надією  живу  сьогодні,
Ворог  нехай,  отрима  справедливу  кару,
Щоб  матері,  незалишалися  самотні,
Щоб  мир  прийшов,    врешті  здолали  цю  почвару.

                                                             19.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865404
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2020

Вишня дитинства

У  сукні  сонцекльошу  пишна,
В  садку  росте    молода  вишня,
Весна,  краса,  все  зазеленіє,
 І  згодом  квітне,  забіліє!

І    трунок,  плине  по  садочку,
Я  одягну,швидко  сорочку,
Й  біжу  до  неї  …  Ой  красуня!
Яка  ж  гарненька,  моя  вишня!

Пізніш,  як  одягне  коралі,
Так  вабить,  що  ж  робити  далі?
Дозрілу,  я  пригублю  вишню,
 Тобі  подякую    Всевишній.

Тож  з  вишенькою  підростаю,
Я  ранки  з  нею  зустрічаю!
Своє  дитинство,  тут    залишу,
Колись  про  це  вірша  напишу.

Сама  ж,    в  країну  знань  порину,
Знайду  в  житті  свою  стежину.

                                               18.02.2020р

                                                     Вірш  зі  скрині
                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2020

На другий день Різдва /проза /

      Похмурий  день  навівав  сум….  оповив  землю    в  сіру  ряднину.    Земля  дрімала  та  не  могла  міцно  заснути,  нинішня    зима  швидше  нагадувала  пізню  осінь.  Безвітряно….    Оголені  дерева,  на  них  навіть  не  видно  й    інію.
До  хати  стежка  вистелена  шлаком.  На  обійсті  -    чорної  масті,  дворовий  пес    Палкан.  Непосидючий,  жвавий,    прив`язаний  ланцюгом    до  довгого,  товстого  дроту.    Долає  відстань,  туди  й  назад,  метрів    п`ятнадцять,    від  хати  до  старого    льоху.    Льох  майже  весь  ховається  в  землі.  Дві  сходинки  з  каменю,  ракушняку,  обкладені    великими  сірими  камінцями.  Стіни  льоху  муровані    з    великих  брил    сірого    каміння.  Старі  дубові  двері  й  залізна  штаба  закріплена  великим    залізним  замком,  вказували  на  вік  цього  льоху.  Як  подивишся  на  двері,    відразу    підкрадеться    думка,  щось  цінне    там  лежить,  чи  й  часом  не  старовинні  речі  та  золото.  
   Льох  за  розміром      доволі  довгий  і  широкий.      Це  спадок  ще  від  прадіда  Олени,    він  був  куркулем,  займався  виноробством.    В  ньому  раніше    зберігалося  з  двадцять  бочок  з  вином,    овочі,  всякі  соління  та  на  полицях  в  кошиках  різні  продукти.  З  роками  виноробство  занепало,    а  після  війни  вже    ніхто  ним  і  не  займався.  Олена  з  чоловіком  Миколою  зберігали    в  ньому    овочі,  яблука,  різні  продукти  та    самогон.  На  зиму    жінка  квасила    малу  бочку    капусти  та,  як    і  всі    гарні  господині,  солила  помідори  й  огірки.
Там  і  справді  влітку  було  доволі  прохолодно,  волого.  На    одній  із  полиць  стояла  здорова  свічка,  її  завжди  запалювали,  щоб    все    побачити,    бо  ж  така  темінь  хоч  око  виколи.  Адже  після  вхідних  дверей,  десь  через  метра  два,  стояли  ще  одні  дубові  двері,  тож  з  надвору    світло    в  льох    зовсім  не  потрапляло.  Одне  єдине  маленьке  віконце    було  розташоване  між  двома  дверима    та  й  те    все    покрите  пилом.  
    В  хаті  легке  шарудіння  ….    Олена  копошиться    біля  столу,  в  кошик  збирала  гостинці.    Чоловік  надумав  сходити  до  рідного    брата  Івана,    він  живе    на  другому  кінці  села.    Вони  ж  з  дідом,  під  самим  лісом  мають  хатину  ,  а  брат    майже  при  долині,  ближче  до  траси.    Сам  живе,    дружина    влітку  віддала  Богу  душу.    По  всьому  селі    людей  можна  на  пальцях  рук    перелічити.
      Микола,  трохи  схиливши  голову,  сидів  на  стільці,    зажурено  заговорив,
-Другий  день    Різдва,  а  так  ніхто  до  хати    й  не  зайшов….    Нікому    ми  не  потрібні.
-Що  ти  хочеш,  на  кого  чекаєш?    В  селі  молоді  вже  зовсім  не  залишилося,  не  той  час.  Ні  щедрівок  не  чути,  ні  посівальників  немає,  життя  змінилося,-  підтримує  розмову.
Вона    повільно  рухається  по  хаті.    Добре,  що  вдвох,  з  такою  думкою  позирала  на  чоловіка.  Син  давно  в  Росії  живе,сім`ю  має,  сварили    щоб  повертався  та  чи  й  послухав,  каже  там  робота  непогана,    краща  зарплата.  А  людина    ж,  як  риба,  все  шукає  де  краще  вижити.  
   Накривши  кошика    махровим    рушником,    знову  заговорила,
-Я  оце  думаю,  може  б  завтра  пішов,  вже  обід  та  й  ти  за    сніданком  випив  сто  грамм….    Я  там  в  кошик,    одну  пляшку  самогонки  поклала,  гадаю  вам  досить.  Та  не  напивайтеся,    на  свята  всі  хочуть  пригостити,  а  ти    такий,  що  й  не  відмовишся,  немає  сили  волі.  Ні,  я  таки  тебе  попрошу,  щоб  менше  хвилювалася,  хай  краще  завтра    підеш.
Дід    сердито  дивився  з  під  лоба  й  провівши  рукою  по  лисій  голові,  хриплим  голосом,
-О!  Дала,  вже  й  пошкодувала,  хіба  мало  в  льоху  залишилося.
Жінка  кивнула  рукою,
-  Та  ти  ж  не  можеш  зупинитися,  як    в  хаті  є  самогон,    мусю  ховати.  Та  хіба    ж  я  скупа,  он  і  м`ясо  запечене  поклала  й  ковбаси  копченої  два  колечка.  І  пляшку  самогону,  з  кропом  варила,  м`ягенька,  без  запаху,  то  ж  яка  я  скупа,  все  тобі  не  догодиш.  Краще    вгамуйся,  лягай  відпочивай!    Ще  встигнете  відсвяткувати,  підеш  завтра  зранку,  а  нині  вже  обід.  Чого  йти  в  таку  пору,  зараз  швидко  темніє.    А  я  піду  в  сарай,  зберу  яйця,    два  дні,  як  не  брала.  
Олена    одягла  стареньку  фуфайку,    взяла  шматок  хліба  й  вийшла  надвір.  Пес,  махаючи  хвостом,  підскакував  біля  неї,  лащився,  зазирав  в  очі.    Кинула  йому    хліб  й    весело  до  нього,
-Ой  хитренький  мій,    танцюєш,  заробляєш  хлібчика.  Ба,    зголоднів!  Он    по  всьому  обійсті    кістки,  хто    їстиме?
Тим  часом  дід,    уздрівши,  що  жінка  пішла  до  курей,    наче  ховаючись,    одягнувся.  Хапнув  кошик  з  гостинцями  й    озираючись,  швидкою  ходою,    пішов  в  сторону  льоху.      Бач,  каже  не  скупа,  а,    що  нам  півлітра,  ще  сусід  зайде,  як  не  пригостити.
 Олена  повернулася  до  хати,    побачила,  що  діда  немає,  від  несподіванки  ледь    яйця  з  фартуха  не  висипала,  знервувалася,
-От  старий  чурбан,  просила  ж  завтра  підеш,    ні  пішов!  Це  вже    точно  ночувати    не  прийде,  сядуть  два    старих  жолуді,    куди  в  них  той  зелений  змій    лізе…..
Й  поспішила  надвір,
-Треба  льох  закрити  поки  не  забула.
      Зайшовши  до  хати,    роздягаючись,  бурчала,
 -  Бач,  хоча  б  разом  пообідали,  було  б    веселіше…..    Добре,  що    в  нього  є  брат,    а,  я  ж,  як    перст    залишилася  сама.  Правду  дід  каже,  нікому  ми  не  потрібні.  
 Розчаровано,  махнувши  рукою    присіла  за  стіл  обідати.    Після  обіду,  при  включеному  телевізорі,  дрімала  на  ліжку..
    Проснулася  вона,  вже  за  вікном  зовсім  стемніло.  Нагадала,  що  треба  закрити  сарай  й  всунувши  ноги  в  чоботи  та  накинула    на  голову  стару  пухову    хустку,  вийшла  надвір.
Прохолодно,  повівав  невеликий,  вологий  вітер.  Здалеку  чути    перегукування  собак.  До  сараю  йшла    майже  навпомацки,  бурчала,
-Ото  дід,    казала    ж,    що  лампа  перегоріла,  треба  замінити,  хоч  кажи,  хоч  не  кажи.    Напевно  треба  самій  замінити,  але    ж  треба  нагадати,  куди    я  її  поклала  .  От  голова  дірява….
Придивлялася  до  неба,
-Ні  місяця,  ні  зірочки  жодної,  хай  би  вже  сніжок  пішов,  охо-хо-хо...
  А  час  спливав…    Наступила  ніч…
Олені  не  спалося,  чогось  гавкав  пес,  наче  рвався  кудись.  Вже  помолившись  до  ікони,  хотіла  вийти  надвір,  але  тут  же  передумала.  А,  що  як  хтось  з    чужих  молодиків,  чи  бомж  якийсь,  трясця  їх  матері,    заб`ють.  Отак  самій  ночувати,  казала  ж  підеш  ранком.
    Чи  спала,  чи  й  не  спала,  на  годиннику  третя  ночі.  …  Чула,  як  завивав  пес,  лежачи  хрестилася,    читала    молитву  .    Думки,  як  джелі,    ой  Миколко  хоча  б  біди  не  було,    просила  ж  не    йди.  Гірше  за  мале  дитя,    а,  як  мене  тут    заб`ють.  Пес,  як  сказився,  то  гавкав  пів  ночі,  тепер    виє.  Хай  Бог  відведе  від  нас  біду,  ще  б  синочка  та  онуків  побачити.    Наважилася  включити  телевізор,  щоб  відволіктися  від  кепських  думок.
Довгі  ночі  взимку….  Та  тож      хоча  б  зима,  як  зима,  а  це  хлюпне  дощ    дві  краплини,  а  снігу  й  морозу  немає,темінь.
Нарешті  дочекалася    ранку.  Метушиться  по    хаті,    приготувала    пічку,  щоб  розпалити    й  поспішила  надвір.  Обійшовши    кругом  хати  та  сараю,  заспокоїлася,  що  все  нормально,  відкрила    курей.    Трохи  здивовано  звернула  увагу  на    пса,  той  напівлежачи    гриз  кістку  в  самому  кінці  дроту.      Здалеку    виднілися  зачинені  двері  льоху,    підійшла    ближче  до    пса,
 -Тю  і  чого  ти  її  сюди  приволік?    І  чого  не  давав  спати,  заводив  наче  на  повний  місяць?
Пес  покинув  кістку  й  гавкав  в  сторону  льоху.    Стара  придивлялася    вдалечену  й  сердито  до  пса,
-Тю  на  тебе,  чого  пусто  гавкаєш!    Нема  діда  десь  -  то  до  обіду  може  з`явиться,  хоча  б  тільки  не  напився.
Олена  закінчила  варити  борщ,  мала  сходити  в  льох,  взяти    квашених  помідор.  Одягаючись,  почула  гавкіт  пса  й  скавуління.  О,  напевно  старий  повернувся,  ну  й  добре,  чого  дурепа    хвилювалася.  З  тарілкою  в  руках  йшла  до  льоху,  пес    гавкав  в  сторону  городу,  здалеку  видніється  чоловіча  постать.  Стара  радо  відчинила  двері  льоху  і  завмерла,  на  сходах  нижче  лежала  купа  лахміття,
-Тю  коли  це  дід  натаскав?  Це  треба  було  гріх  на  душу  брати,    на  свята  робити.
Вона    дивилася  під  ноги,  ступала  по  сходах,  коли  почула    чхання,озирнулася  назад,  але  в  дверях  нікого  не  було,  подумала,  що  то  дід  близько  чхнув.    По  сходах  спускалася  нижче,  від  здивування  ледь  не  впустила  тарілку.    Лахміття  шевелиться,  з  нього  виднілася  голова  діда,  він  здіймався  на  ноги.  Вона  так  і  сіла  на  сходах,  відняло  мову,  кліпала  очима,  від  нього  тхнуло  перегаром.
-Оленочко,  сонечко,  як  добре,що  ти  прийшла!  Я  так  замерз,  так  замерз.
Розводив  руками,
-      Мусив  самогон  випити,  їй  Богу,    як  би  не  пив,  то    знайшла  б  мене  мертвим.    Стукав,  кликав    тебе,  кликав  Палкана,  щоб  гавкав,  але  ти  не  звернула  уваги.  Оце  зібрав  весь  мотлох  щоб  зігрітися  та  так  і  заснув.  А    кошик  внизу  залишив,  дещо  з`їв.
 Аж  тут    з  надвору      відволік  голос  брата,
 -О  ви  обоє  тут,  Христос  народився!  А      я  помітив  Оленка  до  льоху  пішла,  а  тебе  не  бачив…
-Славімо  його!    -  Відповів  дід  і  до  жінки,
-Давай  я  сам,  що  помідор  набрати,    чи  капусти?
Стара  дивилася  на  нього,  по  щоках,  як  горошини    котилися  сльози  й  тихо,
-Ах,  ти  ж  бісова  душа!  А  я  думаю,чого  пес    рветься,  заводить.  Помідор  набереш!
Він  взяв  тарілку,  пригорнув  до  себе,
-Ну-  ну  живий  я,  живий!  Хотів,    ще  пляшку  самогону    взяти.  Коли  до  виходу,    двері  закриті  на  ключ,    зрозумів,  що    це    ти  постаралася.  Це  ж  треба,    так  попасти  в  халепу!
 Їй    від  злоби,  хотілося  набити  діда,  але  ж  не  розпочне    сварку  при  братові  та    й    ще  в  свято.
Іван,  напевно  промерз,  переминається  з  ноги  на  ногу,  нічого  не  міг  зрозуміти,
-Ну  ви  там  скоро?
Дід  дружині  прошепотів  на  вухо,
-Нічого  не  треба  розповідати,  а  то  буде    з  нас  насміхатися.
   Олена  сердито,  стиснувши    губи  дивилася    на  чоловіка,
-Набери  помідор  та  кошика  захопи,  а  ми  пішли.    Згодом,  я  з  тобою  поведу  бесіду,  розберуся,  без  свідків.
 Іван  з  Оленою,    вітаючи    один  одного  з    Різдвом,      розцілувалися.  Микола,  тішився,  що  прийшов  брат,  в  надії,  що  дружина    заспокоїться,  не  буде  така  сердита.    Зненацька  чхнув,  підтер  рукою  носа,  голосно  їм  услід,
-  Ви  йдіть,  я    вас  наздожену….  Я  зараз,  швидко…
І    тихо,  майже  про  себе,
-От  і  добре,    зробимо  профілактику  організму,  щоб    ця  ночівля,  мені  боком  не  проявилася.  Не  дай  Боже  захворіти.
                                                                                                   Січень  2020р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2020

Ты рядом

[youtube]https://youtu.be/OALc9w5Ts4M[/youtube]

Меня  дивишь,  таинственный  рассвет,
В  себе  таишь  разновидность  красок,
Глубин  небес    коснулся  лунный  свет,
Уж  в  каждый  миг  меняешь  окрасы…

Сумел  слегка  коснуться  моих    чувств,
Ты  рядом  здесь,  еще  под  луною,
Хранит  Господь,  от    нас  уходит  грусть,
Сладостна  мысль,    всегда    быть  с    тобою.

                                                               2000г.
****

С  Днём  Валентина  всех!
Счастья  Вам  дорогие!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864758
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.02.2020

Волшебная ночь

С  неба  звёздочка  упала,
Я  желанье  загадала,
Видать  выйду  на  крылечко,
Уж  трепещет  так  сердечко.

Между  тучек  месяц  красный,
Бродит  призрачно  -  прекрасный
Ночь  волшебна,  ты    в  ней  узник,
В  вышине  небесной  путник.

Ну  исполни  ты  желанье,
И  развей  печаль,  страданье,
Пусть    возьму,  я      звезд  охапку,
Чтобы  мне  не  было  зябко.

Положу  в  них  послание,
Приди  милый  на  свиданье,
Расстелю  все  на  ладони,
Ох  как    ноченьки  бессонны.

По  одной    сошлю  на  небо,
Пусть  зажгутся  все  как  прежде,
Пусть  узнает  мой  миленок,
Что  уж  нет  больше  силёнок.

Быть  одной,  встречать  все  ночи,
Ты  пойми  тяжело  очень,
С  неба  звёздочка  упала,
Я  желанье  загадала,
Снова  выйду    на  крылечко,
 Затрепещет,  вновь  сердечко.

       01.2020г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864438
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.02.2020

Погляньте, люди!

                           
Навіяв  вірш  Галини  Брич-  «  Не  продай»

Продати,  хтось  має  щось,  а  хтось  зовсім  ні,
Обдертий,  до  ниточки,чи  впав  на  війні,
На  рідній,  де  родився,    бігав  босоніж,
Давно  в  світ,  пішли  предки,  тепер  ти  небіж?

Як  стати  могло,  скажіть,  хто  ж  тут  хазяїн?,
Хто  нас  повчати  сміє?  Достатньо  руїн!
Болить!  У  душі    печаль  і    щем  під  серцем,
Втішатись,  кожен  хотів,  своїм  озерцем.

Сімнадцятий  раз,  правителі  все  нові,
Підносяться  звістки,  кожен  пан  в  обнові,
Обіцянки,  ось  вже  краще  заживемо,
Насправді  вкотре  одягають  нам  ярмо.
Земля  –  святиня,  життя,  щастя  нації,
Прожити  в  змозі,  несіявши  пшениці?

Чи  маєш  й  досі,  шмат  святої  землі  ти,
На  жаль,  забрали....  давно  синки    та  (братки),
Оті,  це  ж  влада  селищ,  містечок  і  міст,
Кричать  не  в  цьому,  є  сенс  життя,  його  зміст.

У  дружбі  з  МВФ-  то  людське  спасіння,
Чи  ми  тупі?  Чи    не  маємо  прозріння?
Погляньте,  люди!  Щодня  нас  обкрадають,
Самі  ж  царюють,  нові  коттеджи  мають,
В  Європі  дні  та  по  Канарах  гуляють,
Шкода  роки,  народ  за  холопів  мають.

                                                                   10.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2020

У глибокому сні

У  сні  глибокім,  дерева    в  лісі,
Під  білосніжним,  пухнастим  снігом,
Кущі  іскряться,  вздовж  на  узліссі,
Втішаюсь  я,  диво-  зимним  царством.

Промінь  цілує  верхівки  сосен,
Сяє  намисто,  срібні  кришталі,
В  снігу  втопився,  молодий  ясен,
Гілки  густенько  в  білій  вуалі.

В  пагорбах  снігу  сліди  зайчиська,
Ямки,  то  глибші,  то  наче  зверху,
Стрімголов  біг,  спішив  від  вовчиська,
Злякав  напевно,    він  бідолаху.

Переливався  пух,    лебединий,
 Ховав  в  долини,    блиск  золотий,
Поспішав  вечір,  місяце  сяйний,
Радів  погоді,    на  землі  святій.

                                           07.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2020

Вчорашнє засідання…

                                                 Надихнув  написати,
                                               вірш  Саші  Чорнобілої"
                                             "  Депутати  повертаються"


Засідала  вчора  РАДА,
Хтось  кричав  чума  та  зрада,
Нас  так  легко,  ні,  не  візьмуть,
На  лопатки  не  покладуть.

Живемо  знов  із  сльозами,
І  не  знать,  що  буде  з  нами,
Хаос,  цирк  під  куполом,
Та  розбірки,  крик,  за  столом.

 До  упаду,  лине  той  сміх,
Мабуть  з  цього  сміятись  гріх,
Ото    вчора,  чубились    двох,
 Такий  в  залі  переполох.

 Разумков  таки  молодець,
Хоч  пасе  молодих  овець,
Та  порядок    трохи  навів,
Правда  Юлю  не  посмів,

Геть  вигнати  з  її  крісла,
Зрозуміть  дала,  без  місця,
Надто  хоче,  вже  до  влади,
 Щоб  ввести  свої  паради.

Її  потяг,  здається  втік,
На  жаль  у  очах  має  тік,
Вся  червона,  мов  троянда,
Тож  своя  в    неї  команда,
Якби  хтіла  допомогти,
Із  собою,  чом  всіх  тягти?

Трясця,  хочуть  до  корита,
Десь    собака  та  зарита,
Що  усіх  їх  тягне  туди,
Хай    на  радість,  не  до  біди.

А  ми  бачимо,  слухаймо,
Лиш,  на  жаль,  вуха  чухаймо,,
Мать  не  буде  ТБ  скоро,
Як  знов  прийде,  всяка  свора,
Усім  жити,  як  й  не  знати,
Чи  рятунку  нам  чекати?

В  молодих,  запалу  досить,
І  народ,  іншого  просить,
Щоби  мир  й  всім  об`єднатись,
Та  нікому  не  продатись.

Шкода  досвіду  не  мають,
От  всі  люди  і  страдають,
Кого  вибрати  до  влади?
Щоби  зникли,  гей  паради.

По  хатах,  щоби  в  достатку,
Щоби  син,  не  плакав,  -Татку
Не  йди  чуєш,  воювати!
Досить  бабці  вже  страждати!

Давно  сніг,  сіє  за  вікном,
І  ми  молимось  перед  сном,
Дай  Бог  мудрості  народу,
Волі  й  щастя  в  нагороду,
Ясна  мрія  в  наших  очах,
Перешкодам,  хай  прийде    крах!

                                     07.02.20.20р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2020

Давно змішана кров / проза /

                                         Осінній  вечір…    Цього  року  осінь  видалася  засушливою.  Але  прохолода    зробила  своє  діло,  багато  дерев  напівголих,    понурених,  наче  задуманих,  що  попереду  зима.  Купчасті,  білі    невеликі    хмари  деінде  розкидані  по  небу,    деякі  із  них,    купаються  в  сонячному  промінні.    По  обрію,  майже  чисто,    лише  тоненька    синя  смужка,  вкрала  шматочок  сонця.
      Біля  хати,    на  лавці  під  калиною,    сиділа  Марина.  Її  погляд  бігав  по  напівголому  дереві,    червоні,  налиті    соком  ягоди,  спонукали  до  роздумів,  не  давали  спокою.  Ну  от,  вони  достигнуть  при  перших  морозах,  а  там  мама  і  знімить  їх  до  чаю.  Добре  калинонці  ,  не  дарма  плекає  грони,  адже    так  комусь  потрібні    ці  ягоди.    А  кому  буде  потрібне  моє  дитя,  що  я  ношу  під  серцем?  Мабуть  тільки  мені.  Як  наважитися  сказати    мамі?  Відразу  починає  верещати,  як  завжди,  а  потім  можливо  й  охолоне,  а,  як  ні?  Буде  навчати,  я  ж  казала,  не  оступись,  не  повтори  моєї  долі.    Звичайно,  не  солодко  жилося  без  батька.  Але  ж  я  живу,  вже  стою  на  ногах,  невже  я  не  дам  ради?  Ні  –ні,  я  сильніша    за  неї,  маю  роботу,  ще  й  не  погану,  саме  з  дітьми.  А,  що  скажуть  люди?Та  Бог  із  ними,  хто  кохав,  той  зрозуміє.  Характери  різні,  хтось  промовчить,  хтось  засудить.  Звичайно  село  гудітиме,  люди  люблять  комусь  кості  помити,  себе  ж  не  видно.  А  можливо  Михась  чи    приїде,  чи  перезвонить.  Хоча  пройшло  чотири  місяці,  ні  дзвінка,  ні  СМС  ,  шкода,  мій  номер  телефона  записав,  а  я  чомусь  не  додумалася  його  номер  телефона  записати  собі.    А  можливо  загубив  телефон,  втішала  себе  дівчина.  А,  якщо  сходити  до  його  тітки,    дізнатися  в  неї    номер  телефона,  розпочне  запитувати,  на  що.  Ні,краще  нікуди  не  піду,  треба  мамі  сказати.  Одна    надія,  можливо    тітка  Олена    колись  йому  напише,    розхвалила,  казала  родич.  Згадала  мамину  звичку,  часто  повторює    її  ;    то  вже,  як  карта  ляже,  у    кожного  доля  своя.
       Лелечій  крик  відволік  від  думок.  Задерши  голову  догори,    посміхнувшись,  дивилася  на    великий  клин  лелек.    Ну  от  і  ви  відлітаєте,  мабуть  вас  і  не  розрізнити,  не  впізнаю  своїх,  що  гніздилися  зовсім  близько  на  стовпі.  Час  спливе,  чи  й  повернетеся  всі?    Важка  дорога  туди,  а  навесні  назад.  Чи    й  милуватиметься  моє  дитятко    вами,  як  я?  Скільки  запитань,  а  відповідь  хто  дасть    й  що  мені    мама  скаже  ?  Поки  не  видно,  треба  сказати,  а  від  кого,    напевно  треба  приховати.  Наперед  знаю,  скаже  ,»  нерівня  душ  -  це  гірше  ніж  майна»,  верещатиме  -  не  нашої  крові.  А  я  ж    люблю  його,  як  ясне  сонце,  як  люблю    блакитне  небо.  Тільки  погляну  догори,  вже  згадую  його  ласкавий  погляд,  його  солодкі  поцілунки.  Хіба  кохання  вибирає  яка  кров?    І  яка  є,  наша  кров?
  Давно  за  вікном    стемніло….  Зінаїда  повернулася  з  роботи.  Зайшовши  до  хати,  здивувалася,  що  тихо,  бо  ж  завжди  линула  з  телевізора  музика.  На    маленькому    стільчику  сидів  кіт  Мурчик,  побачивши  господарку,    плигнув  на  підлогу,  задрав  хвіст  вгору.  
Мати,  придивляючись  до  доньки,
-    Ти  нагодувала  порося?
Марина  накривала    на  стіл,
-                    Я  вже  думала,  що  й  не  дочекаюся  тебе,  вечеря    майже  застигла.  Нагодувала  порося    і  про  Мурчика  не  забула,  поласував  кашу  з  молоком  .  А    кури  сьогодні    рано  пішли  на  сідало,  напевно  знову  не  буде  дощу.
Мати,  переодягнувшись  в  халат,    під  рукомойником  мила  руки,
-  А    гуси    з  долини  всі  прийшли?
-  Так  всі,  я    їм  теж    трохи  пшениці    кинула.  До  мене  так    ґелґотіли,    як    було  не  дати.  Вони    варені  лушпайки  з  комбікормом  не  дуже  полюбляють.
-Ну  гаразд,-  мати  взяла  до  рук  ложку,
-Давай  вечеряти.
   Марина  повільно  смакувала    гречану  кашу    з  молоком,  в  нерішучості,  подивилася  на  матір.  Як  сказати,  з  чого  розпочати  розмову?  Але  мати  раз-по-раз  дивилася  на  доньку,  зрозуміла,  щось  хоче  сказати,
-Ти,  щось  розчервонілась,  чи  й  не  захворіла  часом?  Можливо  знову  якогось  віруса  підхопила  від  дітей.
-Та  ні  ,  зараз  кашу  доїм,  хочу  з  тобою  поговорити,  є  справа.  Мати,  намастила  маслом    шматочок    хліба    й  поклала  біля  донькиної  чашки,
-  Ось  давай,    до  чаю  так  ситніше,  а  то  щось  ти  здається  трохи  схудла.  Хоча  літо,    є  літо,  в  таку  пору,  роботи  забагато,  всі  втрачаємо  вагу.
Марина,  подякувавши,  відклала  хліб  в  сторону.  Вона  двома  руками  тримає  чашку  з  чаєм,  зробила    декілька  великих  ковтків  й    глибоко  вдихнувши,  тихо  видихнула.    З  під  лоба  дивилася  на  матір,
-Мамо  я  вагітна…
Мати  випустила  з  рук  шмат  хліба,  який  намагалася  змастити  маслом.За  мить    закашлялася,  почервоніла  на  обличчі.    Марина  мовчала,  потираючи  мокрі  від  хвилювання  долоні,  чекала,  що    буде  далі.
Гучний  голос  розірвав  тишу,
Так  -  так,  маєш  двадцять  вісім  років,  а  розуму  так  і  не  набралася.
Кіт,  що  сидів  неподалік  на  підлозі,  з  переляку  занявчав  й  шмигнув  до  дверей.
Мати,    наче  й  не  помітила  кота,  продовжувала,
-  І  коли  це  сталося  і  хто  він?  Як  це  я  не  помітила  !  Та  тобі  ж  не  вісімнадцять  років  дитино,  чим  ти  думала?  Я  його  знаю  і  хто  він,  чи  якийсь  приблуда?
Марині  здавалося,  що  вони  закриті  в  якійсь  бочці,  крик  різав  вуха.Поблідніла,  глибоко  дихала,  щоб  не  зірватися,  опустивши  голову,  поклала  долоні  на  стіл,
-Мамо  це  Михась…
Мати  зірвалася  із-  за  стола  ,  наче  в  неї  вселився    біс,  почала  махати  руками  й  кричати,
-Та  він  же  єврей!  О  Боже!  Ще  тільки    нам  такого  не  вистачало.  Та  він  же  не  нашої  крові!
   Марина  відразу  заперечила,
 -Так  він  сказав,    що    наступного  року  приїде,  якщо  в  нього  нічого  в  житті  не  зміниться.  Мамо  він  такий  хороший    і    родич  тітці  Олені,  ти  ж  знаєш.
 -Який,  до  біса,    родич,  -  мати  різко  сіла  на  ліжко,  -  Десяте  ребро  її  тітки.  Оце  так  -  так!  Що  скажуть  люди?  Ні    тобі  воно  не  потрібне,  краще  зробити  аборт.  Ти  згадай,  як  я  страждала  з  тобою,  як  недоїдали.  Дорікала  ж  мені,  що    тебе  погано  одягала.  А,  що  ти  можеш  дати  дитині?
Донька    встала  з-за  столу,  зробила  два  кроки  до  неї,,    хотіла  обійняти  та  мати  взявши  в  руки  подушку,  різко  кинула  на  підлогу.  Вирячивши  очі  крикнула,
-Завтра  йдемо  в  лікарню!
Й  відразу  вийшла  з  хати.
Шалено  билося  серце,  Марина  ледь  стримувала  сльози,  а  вони,  рікою  текли    по  щоках.  Дівчина  в  розпачі,  голосно,
-Чи  й    срок  дозволить    зробити  аборт,  мамо,  це  вже  запізно.  Не  піду  в  лікарню  хоч  ріж  мене….
Та  Зінаїда  далеко  не  пішла.    Вона  стояла  під  дверима,  хоч  і  зронила  сльозу  та  хотіла    підслухати,  що  робитиме  донька  далі,  можливо    комусь  зателефонує?
Почувши  ці  слова,
Вона    різко  увірвалася  в  хату.  Але  побачивши,  як  зблідла  донька,  охолола,    в  голосі  відчувалася  ніжність,
-А  срок  який,  доню?
-Мабуть    пізно  робити  аборт,  вже  скоро  маю  почути  дитя.
Запала  тиша.
За  декілька  секунд,  мати  підняла  подушку  з  підлоги,    мовчки  розстеляла  постіль.  Марина  розуміла,  зараз    краще  промовчати.
Мати  накинувши  ночну  сорочку,  підійшла  до  неї.  Та  наче  відірвалася  від  думок,
-Що  мамо?
-  Та  нічого,    завтра  схожу  до  ветеринара,  там  є  дещо,  щоб  сприяти  викидню.
-Мамо…  Ні  мамо,  я  народжу,  дитя  воно  живеньке.
-    Яке  живе,  ти  ж    кажеш,  що  не    чуєш  його…
 Ледь  стримувала  себе,  щоб  не  закричати,
-Ні,    я  народжу  це  дитя!  Кого  тут,  в  селі  собі  знайду….  Мої  однокласники  вже  по  двоє  дітей  мають.
Мати  різко    махнула  рукою,
-Ті  діти  батьків  мають.  Ти  думаєш,  що  цьому  єврею  потрібна?  Це  ж  така  ганьба  на  все  село,  вихователька  старшої  групи,  який  приклад  подає?  Всі  діти  знають,  що  дитя  має  мати  батька.
-Мамо,  але  ж  на  дитині  не  написано  єврей,  тим  паче,  це  моя  дитина.  Можливо  хлопчик,  а  хлопчики    частіше  схожі  до  мам.
Переводячи  подих,  донька  продовжила,
-Ти  кажеш  кров  інша,  а  під  ким  тільки  наша  Україна  й  не  була.  За  останнє  тисячоліття  наші  землі  і  під  татарами  й  під  литовцями  були,  що  вже  говорити  за  росіян,  а  там  що  не  було  євреїв?  Чи    може  ти  точно  знаєш  від  кого  світ  розпочався,    мамо?  А  можливо  ми  переселенці  з  других  світів,  тому  ми  розподілені,  в  твоєму  розумінні,  на  різні  нації?
-Та  досить….  Ви  молоді,  нині  занадто  розумні  ,  -  сказала  тихо.
-Так  мамо,  давай  краще,  на  цю  тему  не  будемо  говорити.  І  того  чоловіка,  що  на  фото  мені    показала,    що  це  батько.  То  де  він  і  хто  він?    Мовчиш....  Вибач  це  твоє  особисте.  Але  ж,  я  теж  жінка  і  хочу  кохання,  поваги..
-О!,  Що  до  поваги  краще  промовч,-  перебила  її  й  продовжила,
-Прославимо  на  все  село....  Може  таки  якісь  пігулки  поп`єш,  зрозумій  доню,  не  потрібне  тобі  це  дитя.
-Мамо,  а  я  тобі  потрібна  була?
Зінаїда  знервовано  замахала  руками,
-Все,  йди  в  свою  кімнату,  досить  базікати.  Мені,  он    звіт  треба  готувати  по  зерну,  а  ти  з  своїми  сюрпризами…
          Марина,  лежачи  в  ліжку,    роздумувала  про  розмову.  Знаючи    маму,  яка  вона  буває  запальна,  іншої  розмови  і  не  очікувала.    Ні,  травити  дитя  не  буду,  якщо,то  краще  сама  нап`юся  пігулок.  Хай  поховає    нас  разом,  тоді  не  буде  слави  по  селі,  за  те,  гадаю  буде  журитися.
      Зінаїда  встала  дуже  зарано  і  вже  сиділа  в  кімнаті  за  паперами.  Марина  вночі,  то  засинала,  то  просиналася  і  наче  чула  материні  слова,  про  іншу  кров.  А  під  ранок,  прислухалася  до  найменшого  шурхотіння,  інколи  чула  спів  півня  й  тихий  брязкіт  собачого    ланцюга.  Ото  й  Дружкові  не  спиться,  може  відчуває,  щось  не  добре.
Вона  привітавшись,  вмивалася  під  рукомийником.
Мати  кивком  голови  відповіла  на  привітання,
-Ти  відро  винеси,  щоб  вода  через  верх  не  потекла.  І  збирайся  ...  Підемо  до  лікаря.
Марина  винесла  відро,  включила  електрочайник,
-Я  в  лікарню  не  піду,  ти  ж  боїшся,  що  в  селі  все  дізнаються,  от  і  сама  у  того  ветеринара  візьми  ліки.
Суворий  погляд  поверх  окулярів,
 -Гаразд,  тільки  пообіцяй,  що  вип`єш.
 У  відповідь    на  згоду…  кивнула  головою.  А    в  самої  думки  за  снодійне,  що  тільки  по  рецепту  дають  матері,
-Я  піду  на  роботу,  сьогодні  тільки  до  чотирнадцятої  години  працюю.  Ти,  що  принесеш    їх  в  обід  мені,  чи  завтра  прийму?
Зінаїда  задоволено  дивилася  на  доньку,
-Та  думаю  один  день  нічого  не  змінить.  По  тобі  не  скажеш,  що  вагітна,  наче    в  талії  така,  як  і    була.  Ти  тільки  не  ображайся  на  мене.  Я  ж    хочу,  щоб  ти  не  зазнала  в  житі  стільки  клопотів  та  невдач,  як  я.  А  заміж,  он  виходять  і  в  тридцять  років.  І  не  обов`язково  мати  дітей.  А,  якщо  й  мати  то  тільки  не  від  таких,  як  Михась.
-Мамо,  а  кажуть  євреї  розумні  люди,-  
 -  Ага,  всі  розумні,  коли  когось  спати  вкладають,  -бурчала  в  відповідь.
Марина  мовчала,  чомусь  сіпалось  око  і  похололо  в  грудях,  в  горлі  тиснуло.  Від  злості  хотілося    плакати..
          Зінаїда,  йдучи  на  роботу,  зайшла  до  ветеринара.  Попросила  таблетки  для  сусідської  корови,  збрехала,  що  та  має  отелитися,  щоб  швидше  пройшов  процес.    В  обідню  пору,  вона  зайшла  до  доньки  в  садочок.  Марина    з  дітьми  саме  розставляла    тарілки  для  борщу.  Мати  всунула  в  руку  пігулки,
-Ти  не  марнуй  часу,  прийдеш  додому,    відразу  випий.  До  ночі  все  має  бути  добре.
 Донька  вмить  розчервонілась,  взявши  пігулки,  не  заперечила.  Пообідавши  з  дітьми,  на  руки  до  себе  посадила    Ромчика,  чорнявого,    кучерявого  хлопчика.  Він  сьогодні  був  перший  день  в  садочку.  Намагалася  його  втішити,  пояснювала,  що  треба  ,  як  всі  дітки,  після  обіду  лягти  в  ліжко,  трохи  поспати.  Хлопчик  довірливо  заглядав  їй  в  очі,    навернулися  сльози,  хотілося  плакати.    Вже  присівши  біля  його  ліжка,  гладила  по  голівці,  сама  ж  рвала  своє  серце.  А  можливо  і  в  мене    такий  чорнявий,  як  Михась.  Такий  беззахисний  і  гарненький,  як  цей  Ромчик.
 Діти  спали,  прийшов  час  повертатися  додому  та  бажання  не  було.
  Надворі  розгулявся  вітер,  куйовдив  русяве  коротке  волосся    Марини.  Від  різкого  вітру  сльозилися  очі,  вона  кілька  раз  окинула  поглядом    будівлю  дитячого  садочка,  наче  прощалася  з  ним.  Здригалося  тіло,  чи  від  думок,  чи  від  прохолоди.  Тихою  ходою,  наче  ривками,  нібито  хтось  пхнув  її  в  плечі,  йшла  додому.
На  обійсті,  піднявши  хвіст  догори,    зустрічав  котик,  треться  об  ноги.  Дружок  ставав  на    дві    задні  лапи,  як  завжди  чекав,  коли  вона  підійде  й  погладить  його  по  голові.  Руки  хололи  від  думок,  але  від  того,  що  вирішила,  не  хотіла  відступати.  Крутивши  ключ  в  замку  хати,  гучно,  протяжно  скавулів  пес  й  всівся,  дивився  їй  услід.  А  кіт  наче  сказився,  перевертався  на  землі  й  витягувався,  подаючи    гучне,  сердите  нявкання.
         В  хаті,    з  приймача  ,  лунала  третя    симфонія  Й.С.  Баха…    Марина  вже  помившись,  переодяглася  в  чистий,  новий  халат,  сиділа  перед    стареньким  триляжом.  Легенько  припудрила  носика,    в  дзеркалі  бачила  своє    відображення,    зелені  заплакані    очі.  Ні  вона  більше  не  плакала,  виплакала  те  сумління,  що  тримала  при  собі.    Перед  нею  лежали  мамині  снодійні  пігулки,  всі  двадцять  і  стояла  склянка  чистої,  свіжої  криничної  води.
Вся  поринула  в  роздуми,  вже  не  слухала  музики.  В  голові  гуділо…  В  жмені    тримала    пігулки,  в  другій  руці  тримала  склянку  з  водою.  Зробивши  глибокий    вдих,  відчула  поштовх  всередині  себе.  Різко  встала  з  стільця,  прислухалася  до  свого  тіла.  По  ліву  сторону  пупка,    відчула  легкий  поштовх.  
   На  всі  сторони    розлетілися  пігулки,  пила  воду  і  перехрестилася,
 -Дякую,  тобі  Боженку!  Дякую  тобі  !  За  твою  ласку,  за  твою  щедрість,  за  моє  спасіння,  за  спасіння  мого  дитяти.  Прости  мене  грішну  за  необдуману  дію,  прости…
   Вона  навіть  й  сама    від  себе  не    очікувала,  що  поведе  себе  так.  Сльози  щастя  котилися  по  щоках,  по  губах,  крапали  на    халат.
Тільки  тепер  почула  з  приймача  мову  диктора.  Та  наче  зібравши  всі  сили,  емоційно,    голосно  сказала,
 -Ні,  ,мамо.  Я  залишу  це  дитятко,  мені  Бог  дав  на  це  дозвіл.  І,  якби  ти  не  намагалася  мене  переконати,    це  тобі  не  вдасться  зробити.
А  потім  тихіше  ,  задумуючись,  не  поспішаючи,
-А,  щодо  крові,  то  вона  у  всіх  червоного  кольору.  Коли  розіп`яли  Бога  на  хресті,  в  нього  теж  кров    червоного  кольору.  Ну,  а  Михась,  чи  приїде,  чи  не  приїде,  то  вже,  як  карта  ляже,  як  ти  часто  кажеш,  мамо..
                                                                                                                                                                                 06.02.2020р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2020

Сіє лютий / дит /

Сіє  лютий,  посіває,
Із  вітриськом  у  обіймах,
Зимі  коси  розвіває,
Злітав  високо  на  крилах.

По  долині,  до  річечки
Всі  дерева  білі-  білі,
 Де  не  глянь,  з  пуху  стрічечки,
Тож  летять  сніжинки  смілі.

Завірюха  завиває
Свище;Ху!  Ху!  Гу.  Гу-гу-гу
Наче  пісеньку  співає,
Сніжні  ковдри,  скрізь  розгорну,

Засіяє,  заіскриться,
Засріблиться  мій  рідний  край,
Хай  народ  повеселиться,
Буде  щедрим    наш  урожай!

                                   05.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2020

Сіє лютий

Сіє  лютий  посіває
З  шквальним  вітром  у  обіймах
Зимі  коси  розвіває
Ввисочінь  зліта  на  крилах
Над  долиною,  до  річки
Вже  й  дерева  білі-  білі
По  бережку  з  пуху  стрічки
Літають  сніжинки  смілі
Хурделиця  завиває
Свище;Ху-гу,Ху-гу  -  гу-гу
Наче  пісеньку  співає
В  ковдру  землю  я    загорну  
 Засіяє,  заіскриться
Засріблиться  мій  рідний  край
Хай  народ  повеселиться
Хай  буде  щедрим  урожай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863754
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 05.02.2020

Сіє лютий

Сіє  лютий  посіває
З  шквальним  вітром  у  обіймах
Зимі  коси  розвіває
Ввисочінь  зліта  на  крилах
Над  долиною,  до  річки
Вже  й  дерева  білі-  білі
По  бережку  з  пуху  стрічки
Літають  сніжинки  смілі
Хурделиця  завиває
Свище;Ху-гу,Ху-гу  -  гу-гу
Наче  пісеньку  співає
В  ковдру  землю  я    загорну  
 Засіяє,  заіскриться
Засріблиться  мій  рідний  край
Хай  народ  повеселиться
Хай  буде  щедрим  урожай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863753
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 05.02.2020

Сіє лютий

Сіє  лютий  посіває
З  шквальним  вітром  у  обіймах
Зимі  коси  розвіває
Ввесочінь  зліта  на  крилах
Над  долиною,  до  річки
Вже  й  дерева  білі-  білі
По  бережку  з  пуху  стрічки
Літають  сніжинки  смілі
Хурделиця  завиває
Свище;Ху-гу,  ху  -  гу-гу-гу
Наче  пісеньку  співає
В  ковдру  землю  загорну  -  у
Засіяє,  заіскриться
Засріблиться  мій  рідний  край
Хай  народ  повеселиться
Хай  буде  щедрим  урожай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863752
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 05.02.2020

Кажуть люди на селі /слова до пісні /

Ой  високая  гора,  біля  неї  вишня,
Кажуть  люди  на  селі,    що  я  дівка  пишна,
Вже  й  піду  прогуляюсь,    її  цвіт    чарує,
Може  стріну    милого,  серденько  нудьгує.

При  дорозі  будяки,  до  спідниці  липнуть,
Тож  насправді  парубки,  як  ворота  скрипнуть,
Зустрічають  з  квітами,  люблять  присягались,
Ой,  які  б  ви  не  були,  нащо  мені  здались.

Тож  все  йду  до  вишеньки,  вона,  як  хрещена,
Подарує  мені  цвіт,  буду  наречена,
Мій  чорнявий,  сужений,  найкращий  на  світі,
Ми  загубимось  із  ним    у    білім  суцвіті.

Із  лісочку  пісенька  лине  сольов`їна,
Не  ходіть  же  парубки,  то  ж  тепер  не  вільна,
Покохала  всім  серцем,  душенька  співає,
Ой,  яка  ж,  я  раденька,  він  мене  кохає.

                                               2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863662
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2020

Хочу снігу та й багацько / дит/

Приніс  вітер  нам  хмаринку,
Земля  сніжна,    біла  –  біла,
Одягла  зима  хустинку,
Із  чаруючого  срібла.

Чомусь  шубки  не  признала,
Все  говорить,  що  не  змерзне,
 Й  морозенька  не  вітала,
Тож  вже  скоро  й  сніжок  щезне.

І  чому,  вперте  дівчисько,
Так  бажає,  ще  й  занадто,
Хочу  снігу  так  багацько,
Щоб  повсюди    та  й  достатньо.

І  на    полі,    і  в  садочку,
 Щоби  скрізь,  срібні  кристали,
На  горбочку  і  в  лісочку,
Цю  землицю  звеселяли.

Та  й  щоб    дітки    на  санчатах,
Цій  панянці  пораділа,
І  здіймалися  на  лижах
Немов  мали  сильні  крила!  

01.02.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2020

Хочу снігу та й багацько /дит /

Приніс  вітер  нам  хмаринку
Земля  біла  -  біла
Одягла  зима  хустинку
З  іскристого  срібла

Чомусь  шубки  не  признала
Каже,  що  не  змерзне
Морозу  не  привітала
То  ж  й  сніг  скоро  щезне

І  чому  вперте  дівчисько
Впевнене  занадто
Хочу  снігу  та  й  багацько
Щоб  було  достатньо.

 І  ген,в    полі,  і  в  садочку
Крижинки,  кристали
На  горбочку  і  в  лісочку
Землю  звеселяли.

Щоб    дітвора  на  санчатах  
Зимі  пораділа
Щоб  здіймалися  на  лижах
Мов  замали  крила!
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863503
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 03.02.2020

Хочу снігу та й багато / дит/

Приніс  вітер  нам  хмаринку
Земля  біла  -  біла
Одягла  зима  хустинку
З  іскристого  срібла

Чомусь  шубки  не  признала
Каже,  що  не  змерзне
Морозу  не  привітала
То  ж  й  сніг  скоро  щезне

І  чому  вперте  дівчисько
Впевнене  занадто
Хочу  снігу  та  й  багацько
Щоб  було  достатньо.

 І  ген,в    полі,  і  в  садочку
Крижинки,  кристали
На  горбочку  і  в  лісочку
Землю  звеселяли.

Щоб    дітвора  на  санчатах  
Зимі  пораділа
Щоб  здіймалися  на  лижах
Мов  замали  крила!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863502
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 03.02.2020

Хочу снігу та й багато / дит/

Приніс  вітер  нам  хмаринку
Земля  біла  -  біла
Одягла  зима  хустинку
З  іскристого  срібла

Чомусь  шубки  не  признала
Каже,  що  не  змерзне
Морозу  не  привітала
То  ж  й  сніг  скоро  щезне

І  чому  вперте  дівчисько
Впевнене  занадто
Хочу  снігу  та  й  багацько
Щоб  було  достатньо.

 І  ген,в    полі,  і  в  садочку
Крижинки,  кристали
На  горбочку  і  в  лісочку
Землю  звеселяли.

Щоб    дітвора  на  санчатах  
Зимі  пораділа
Щоб  здіймалися  на  лижах
Мов  замали  крила!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863501
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 03.02.2020

Хочу снігу та й багацько /дит/

Приніс  вітер  нам  хмаринку
Земля  біла  -  біла
Одягла  зима  хустинку
З  іскристого  срібла

Чомусь  шубки  не  признала
Каже,  що  не  змерзне
Морозу  не  привітала
То  ж  й  сніг  скоро  щезне

І  чому  вперте  дівчисько
Впевнене  занадто
Хочу  снігу  та  й  багацько
Щоб  було  достатньо.

 І  ген,в    полі,  і  в  садочку
Крижинки,  кристали
На  горбочку  і  в  лісочку
Землю  звеселяли.

Щоб    дітвора  на  санчатах  
Зимі  пораділа
Щоб  здіймалися  на  лижах
Мов  замали  крила!
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863500
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 03.02.2020

Хочу снігу та й багацько /дит /

Приніс  вітер  нам  хмаринку
Земля    біла  -  біла
Одягла  зима  хустинку
З  іскристого  срібла

Чомусь  шубки  не  признала
Каже,    що  не  змерзне
Морозу  не  привітала
То  ж  й  сніг  скоро  щезне

І  чому  вперте  дівчисько
Впевнене  занадто
Хочу  снігу  та  й  багацько
Щоб  було  достатньо.

І  ген,в    полі,  і  в  садочку
Крижинки,  кристали
На  горбочку  і  в  лісочку
Землю  звеселяли.

Щоб    дітвора  на  санчатах  
Зимі  пораділа
Щоб  здіймалися  на  лижах
Мов  замали  крила!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863499
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 03.02.2020

Ох и гуляка

Сегодня  в  доме    переполох,
Смотрю  под  дверью,  мой  кот  сдох,
Ну  нет,  не  правда,  трясусь  сама,
Ох  и  гуляка,  сошёл  с  ума.

Уши  в  кровищи,  глаза  закрыл,
Мой  неудачник,  что    натворил?
И  где,  и  с  кем,  ты    дрался  нынче?
Лежи  спокойно.  Чего  взвинчен  ?

Этими  днями,  глядел  в  окно,
В  глазах  огни,  не  всё  равно,
Ушла  подружка,    видать  ревнив,
Ты  оказался,  очень  строптив.

Ну,  что  воротишь,  нос  от  меня,
Скажи  зачем,  мне  эта  возня?
Глаза  унылы,  но  так  нежны,
Кажется  чувства  охлаждены.

Он  словно  ищет,  ждёт  поддержки,
Хочет  припрятать  свои  грешки,
Ну  вот  уснул,  уж  сладким  сном,
Его  подружка,  там,  за  окном.

Помыла  хвостик,  пойдём  со  мной,
Ведь  я  согласна,  ты  мой  ковбой,
Посмотри  милый,  луна  полна,
Очень  скучаю,    ведь  не  до  сна.

                                                     31.01.  2020г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863399
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.02.2020

Этот чудный рассвет

Любить,  ценить  -  увы  не  каждый  умеет,
Противоречить,  нет,  никто  не  посмеет,
Ведь  достоверно,  в  нашей  жизни,  всё  так  есть,
Она  порою,  всем  кажется,  просто  жесть.

Но  вы  взгляните,  на  этот  чудный  рассвет,
Проникнет  в  душу  весна  и  солнечный  свет,
Тепло  по  телу,  так  радуется  сердце,
Земля  родная,  прекрасно  жить  на  свете!


                                     2000г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863147
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2020

Ми з тобою не бачились… / до дня зустрічі випускників /

Ми  з  тобою  не  бачились,  здається  сто  років,
Пригадаймо,  коли  вчились,  тікали  з  уроків,
Та  шпаргалками  кидались,  вчителі  сварились
Все  тихонями  вдавались,  удвох  не  журились.

Біля  дошки  усміхнені,  все  по-  барабану,
Душі  щастям  наповнені,  мав  тебе  кохану,
Та  любов,  де  лебедина,  її  не  пізнали,
Не  одна,  ніч    солов`їна,тоді  була    з  нами.

Розійшлися  всі  стежинки,  як  по  небу  зорі,
Наші  мрії,  як  сніжинки  та  й    розтавші  в  морі,
Ти  прийди,  нині  до  школи,  хай    у  очі    гляну,
 Не  побачу,  більш  ніколи,  єдину  кохану.

29.01  2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2020

Чи зима, чи то …

Місяць  Лютий  на  порозі,
Зроби  кілька  кроків
Тебе  стріну  при  дорозі,
Хоч    й  мине  сто  років.

Чи  зима,чи  то  є  осінь,
Так  по  небу  часто  просинь,
 Вже  сплива  до  кінця    Січень,
Та  давно  без    суперечень.

Між  вітрами  північ  й  південь,
Не  побачили  ми  зіткнень,
Спочивають  при  долині,
Ой,  що  ж  буде,  люди    нині?

Вітри  східні  суховії,
Як  із  заходу  лихії,
Із  дощем,  все  завітають,
А  озимі  жЮ  так  страждають.

Давно  хоче  земля  пити,
Без  води?  Чи  й  можна  жити?
Ой  болить,  вже  голівонька,
Забарилась,  чом  зимонька?

Десь  мороз,  може  забутий,
Принесе,  хай  нам,  хоч  Лютий!
Тож  чекаєм  завірюхи,
Чарівної  лепетухи.

Розгулялася  би  в  полі,
Із  вітриськом  в  змові    поволі,
Вкрила  землю,  всю  снігами,
 Не  журилися  б  ми  з  вами.

Є  війна,  мо»    на  заваді?
Донесе,  хто  тій  громаді?
Що  вся  зброя,  тренування,
Поведе  до  западання.  

Я  погляну  в  піднебесся,
Боже  праведний,  не  сердься,
 В  серцях  жевріє  надія,
У  людей,  хай  живе  мрія.

Призову  вітри    і  хмари,
Принесуть,  розсіють  чари,
Пухким  снігом    нас  засіють,
Нехай  люди    порадіють.

Щоб  на  славу  і  урожай
Процвітав,  наш  рідненький  край!
Гляну  нині,  знов  до  неба,
Снігу  дай,  Боже,  так  треба!
Хай  земля,    вся  заіскриться!
Хай  народ    та  й  звеселиться!

             28.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2020

Земноводний тритон / рим. проза /

                                                                                                                                                   /Трохи  з  минулого/

Осінній  вечір  за  вікном…..    Спадало  листя  з  дерев    на  підвіконня,  вітер  підносив  до  гори  його  знов  і  знов.  І  розсипав  в  окрузі,  то  тихо,  а  то  стрімголов.    Якесь  тулиться  до  стовбурів  дерев  і  перевертаючись  ,  котилося    донизу.  А  деяке,    раптово  сила    вітру    підіймала    й  несла  до  купи  листя,  чи  до  гори  хмизу.
     Оце,  на  хвильку  зупинилась  біля  вікна,  тож  я  сьогодні    вихідна.    Діти  в  садочку,  чоловік  на  роботі.  А  я,  як  завжди  на  своїх  нотах.    Раз  на  тиждень  генеральне  прибирання,    у  клопотах  домашніх,  а  чи  то  є,    чи  нема  бажання.    І  телик  включений,    горла  на  всі  кімнати.  Так,  то  ж  для  настрою,  щоб  веселіше  було  прибирати.  Кімната,  спальня,    дитяча  ,  вже  все  до  діла,  окинувши  поглядом,  все  зробить  встигла,  немов  дитина    чистоті    раділа.  Як  дні  буденні,  чи  й  встигнеш  все  зробити.    Одягати  дівчаток,  яйця  на  сніданок  збити.  Бо  дуже  полюбляють    омлет,  а  чоловікові    підігріти    пару  котлет.  Як  білка  в  колесі  з  самого  ранку,  ще  й  виконай  дитячу  забаганку.Та  хоче,  щоб  на  руках  несли,    ще  маленька.  Старша,  різниця  немає  трьох  років,  хитренька.  Теж  відкопилить    нижню  губу,  хоче  сльозу  зронити.  Вже  менша  вередує,  просить  пити.  Та,  то  є  добре,  що  часом    з  чоловіком  йдемо  вдвох.  Тоді    вже  й  легше,  в  душі  мов  пісня  солов`їна,    тьох  –  тьох  -  тьох…
           Стою  біля  вікна,  акваріум  на  стіні,    на  літрів  сто  води,  він  так  подобається  мені.  Це  влітку    чоловік,    сам  склеїв  ,  стінки  з  товстого  скла.    Є  в  ньому  водорості    й  морські  черепашки,    вверху  чиста  вода  і    різні  рибки,  така  краса.  
 Та  любуватись  довго  як?  Коли  вечерю  треба  рихтувати.  Нині    короткі  дні,  пора  осіння.  Вже  вечоріє,  скоро  чоловік  з  дітьми  прийде  до  хати.
       Дзвінкоголосі  дівчатка,  щебечуть  на  порозі.  Розкидані  капці  на  підлозі.  Раптовий  вереск,  сміх  лунає,  одна  другу  доганяє.    Кожне  сердечко    хатину  радістю    наповнює.Тут  мир  і  щастя  давно  царює.
 Вже  втихомирилися  діти….  Дружня  вечеря,  старша  до  тата,
 -Чи  ти  покажеш,  що  там  в  тій  скляній  банці    нам  приніс?
 Він  посміхнувшись,-  От  на  запитання  ти  багата.  Де  тут,      притаїш  що  -небудь,  скрізь    всунеш  свій    маленький  ніс.
Я  здивувалась,  -Ти,  щось  купив?  Що  дали  зарплату?
А  старша  знову,  -  Коли  покажеш  тату?
Він  смакував  сирні    налисники  з  сметаною  й  махнув  рукою,
 -Так  дали  зарплату,  дали.    Так,  купив  кілька  рибок  в  акваріум.  Бачите  їм,  тож  дайте  спокою.
     Ну  рибок  та  й  рибок,  що  там  такого,  добре,  подумала  я.  Нехай  тішиться  дітвора,  то  тільки  на  радість,  як  кажуть  краще  для  здоров`я.  Трохи  вгамуються  біля  акваріума,  на  якийсь  час  настане  тиша.  Вже  бачу  старша  донька,  щось  в  кімнаті  за  столом  малює,  якісь  каракулі  пише.  А  чоловік  з  меншою  донькою  на  дивані  журнали    роздивлялись,  про  щось  говорили  і  сміялись.    А  я  на  кухні,  помила  посуд  й  на  завтра  готувала  їсти.  Вже  й  притомилась,  в  думках,  хоча  б  вже  швидше  на  диван  присісти.
      Ми  трохи  краще  стали    жити  матеріально,  як  будували  дім,  було  доволі  печально.  Окрім  коробки  будинку,  все    останнє  своїми  руками  з  чоловіком  робили.  Хоча  й  на  одному  обійсті  з  свекрухою  та  все  ж  окремо  жили.  І  одночасно  ж  працювали.  Й    в    КЄМ  технікумі    заочно  навчались,  що  дарувала  доля  ,  все  сприймали.
     Ну,  от  на  завтра  борщ  є  і  м`ясо  до  каші,  вже  й  налисники  з  вишнями  накрутила.    Ще  треба  колготки  зремотувати    доні    старшій,    тож  здається    на  кухні  впоралася,  все  зробила.    Ще  треба    в  спальні,  із  шафи    чисті  дитячі  речі  забрати,  тож  завтра  в  садочок,  цих  щебетушок    відправляти.
        Всі    в  кімнаті,    а  я    прямую  через  вузьку  прихожу  до  спальні,  двері  ледь  –  ледь  відчинені,  йду  в  напівтемряві….    Простягнувши  руку,  світло  увімкнула.  Схиливши  голову,  погляд    на    поріг,  за  мить  скрикнула.    Аж  в  душі  похололо.    Й  раптово  слів  забракло.    Якесь  маленьке  боже  сотворіння  .  Вперше  в  житті    побачила,  для  мене  справжнє  потрясіння.  Я  не  змогла    від  нього  відвести    очей.  Воно  ж    двома  лапами  трималося  за  лутку  дверей.    І  задню  лапку  підіймало  догори.  Я  вже  почула  крики  дітвори.  Воно  ж  лупате,  хвостиком  по  підлозі  водило.  І  де  взялося,  це  справжнє  диво.    Менша  донька  кліпала  очима,  вже  й  чоловік  стояв  за  її  плечима.  А  старша  доня  підскакувати  стала,
-Ну  мамо,чого  ти?  Так  нас  налякала?!    То  це  ж  тритон,  тато  купив.  А  він  чогось  з  акваріуму  виліз.  Оце,  такий  сміливий,  оце  зробив  сюрприз.
 Ми  вже  сміялися  усі,  ледь  не  до  сліз,  можна  сказати.      А,  як    так  злякалася,  чого  й  самій  не  знати.  Вже  й    дивувалася,  зі  школи  не    пам`ятала,  що  колись  про  них  я  читала.    Ну,  а    живого  тритона,  вперше  в  житті    побачила,  напевно  тому  і  мовчала.  
А  чоловік  лиш  посміхався,
-Й  чого  було  кричати?!  І  чого  так  розчервонілась  ти?  Гайда,  візьми  його  в  руку!
Я  збридилася  взяти,    із  уст  не  випустила  й  звуку.      Спостерігала,  як  тішилися  діти.  Їх  радості,  ніяк  не  змогла  зрозуміти.  В  очах  веселики,  усмішки  на  обличчях.  А  в  мене,  серце,  ще  від  несподіванки  тріпотіло,  я  намагалась  в  душі  вгамовувала  страх.                                                    
                                                                                                                                       18.01.2020р                                                                                                                                                                                                      
 
                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2020

Дитяче 4

По  паркану  ходить  котик,
Піднімає  вгору  хвостик,
Такий  хитрий  і  сміливий,
Й  навіть  зовсім    не  лінивий,
Крис,  мишей  уміло  любить,
Кожну  ніченьку  їх  ловить.
***
Кум  -    кум    –  кум  ,  жабка  в  ставочку,
 По  між  ряски,  як  в    віночку,
Має  очі  балухаті,
Хазяйнує  в  своїй  хаті,
 Плиг  на  берег,  воду  мутить,
Вже  й  на  сонці  спинку  сушить.
***
Загадка
Надворі,  вже  давно  весна,
Скажіть,  із  ким  прийшла  вона?
Таке,  ясненьке  й    тепленьке,
Воно,  кругленьке,  жовтеньке,
Загляне  в  кожне  віконце,  віконце
Ану,  дітки?  Скажіть  що  це?
 Та  це  ж,  любі,  наше  –
(Сонце!)

                                 27.01.2020р  

***

Знов  цей  дощик  

Крап  -  крап  дощик,  доня  плаче,
«Ой,  чомусь    м`ячик  не  скаче,
Знов  попав,  він  у  халепу,
Ну  в  калюжу,  взагалі  то.

У  воді,  блищить  сміється,
А  цей  дощ,  мов  хизується!
 І  для  чого  сумне  літо?
Де  ж  те    сонце,  ясне    світло?

Чому  в  чорних  хмарах  небо?
Я  гадаю  так  не  треба!»
Й  ледь  хитає  головою,
«  Щось  не  так,    літо  з  тобою!....

***

Біля  річки  

Я  раненько,  залюбки,
Побіжу  до  річечки,
В  траві  й  квітах  всі  горбки,
Там  пасуться  кізочки.

Вони  -  дві  білесенькі,
Мають  гострі  ріжки,
В  них  гарні,  сіресенькі,
 І  дуже  тоні  ніжки.

А  над  річкою  верба,
 У    воді  віти  мила,
Туди  кізонька  моя,
Та  й  голівку  схилила.

У  долонях  водички,
Піднесу,  хай  нап`ються,
А  вони  вперед  ріжки,
То  неначе  сміються.

От  хитрунки,    раденькі,
 Позирають  до  вербички,
Я  ж  хитріша,  любенькі
 З  буряка,  трішки  дам  гички.

Дуже  лЮблю  козульок,
Поведу  в    свій  гайочок,
 Ім  й  собі,  радо  сплету,
Різнобарвний  віночок

                               2016р
***

Про  крота

Кріт  хатинку  побудував,
Під  ніс  пісеньку  проспівав,
Розгрібав    земличку  вміло,
Вже  й  підгриз    травинки    сміло.

Впала  нині  капустинка,
Покотилася  сльозинка,
Та  скажіть,  хто  його  уйме?
І  дощ  гарний,  коли  поллє?

На  городі  ніби  й  тихо,
Та  в  землі  гуляє  лихо,
Треба  дощика  позвати,
 Крота  з  хати  виганяти.

                     2016р

                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2020

А винен хто?

А,  що  людина…  тепер  море  сліз,
Роки  минали,  працював,    як  віл,
Колись  мав  поле  і  навіть  свій  віз,
Зібраним  хлібом  тішився  весь  рід.

Після  війни  настрій  інакший  був,
Нові  збудовано  підприємства,
Можливо  все,  це  хтось  давно  забув,
Ішли  до  розвитку,  доброчинства.

Минали  дні,  клич  до  комунізму,
Та  люд  збісивсь,  хотів    більше  мати,
Жадність  частіш,  вела  до  цинізму,
Бо    забагато  навчились  красти.

Хтось  взяв  буряк  та  то  ж  кажуть  крапля,
Інший  везе,    додому    тонами,
Вже  й  стали  ми,  як  в  болоті  цапля,
Хапать  підряд,  чи  то  воронами.

На  радість  є,  що  погано  лежить,
 Влада  прийшла,  врешті  маєм    волю,
Воно  б    жить  краще,  щоб  із    кожним  днем,
Та  нам  Бог  дав,  не  найкращу  долю.

Душа    болить  і  під  сердечком  щем,
Заводи  де?  Там  лом  лежить    давно,
Нема,  на  жаль,  фабрик  й  не  сіють  льон,
Лише    «Рошен»,  торгівля  йде  славно.

Володарюють  свої  барони,
Давно  ж  війна,  стражда    Україна,
У  найми  йдуть,  діти  до  Європи,
Моя  земля,    нині  розкраяна.

Тож  хазяйнують,    чужі    циклопи,
А    винен  хто,  мабуть  же    самі  ми,
Розпочалося  з  крихт,  слізьми  скропить,
Зізнатись    гордість?  Та  ні,ну  що  ви!

Себе  покаже  хтось  в  цім  спектаклі?
Чи  крали  всі?    Сподіваюсь,  що  ні,
Бісові  душу,  не  всі  продали,
Синів  шкода́,  все  гинуть  на  війні,  
Чи  й  не  дай  Бог,  всі  чесні  померли?

Та    таїть  часточка,  світлу  мрію,
Владу  змінить,  прийде  мир  і  щастя,
В  серцях  несуть,  бережуть  надію,
Що    жити  краще,  вкраїнцям  вдасться!

                                             25.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2020

Немає лиха без добра

             За  вікном  зимовий  вечір…    ледь  погойдуючись,  тихо  падають  біленькі  сніжинки  до  землі.  Деякі  припадають  до    скла,    нагадують,  що  все  таки,    зима.    Та  цьогоріч  занадто  м`яка,  як  кажуть  люди.    От,    якби    ж    сувора,  з  частими    густими  снігами,  завірюхами,  як  колись,  в  молоді  літа.  Дивовижні,    під  пухким  снігом  дерева,  поля    іскрилися  на  сонці,  пагорби  по  пояс  в  снігу  та  хоча  б    морозу  градусів    десять.
  Килина,  задивляється  у  вікно,  вже  проганяла  свої  думки,    можливо  й  на  краще.  Он  Іван  на  печі,    три  дні  лежить  стогне,    не  їсть,  не  п`є.  Лише  рукою  махає  та    й  відвертається  від  неї,    немов,    як  від  якоїсь  зарази.  Добре,    що  є  телевізор,  хоч  до  нього  поведе  розмову.  Та  до  кота  Василя,  який  дуже  полюбляє,  щоб  чухала  йому  голову  та  погладила  шию.
         Життя…    Воно  й    з  дідом  важко,  як    від  нього  допомоги  немає,    все  на  свої  руки.    І  води  принести  й  дров  до  хати  треба.    Та,  ще  й  халепа,    горілка    виграла,  пора  вигнати,  скоро  свята  прийдуть;  Новий  рік,  Різдво.  Може  й  синок  з  Києва  приїде,  давненько  не  був.    Ото    та  міська  краля  Віка,  все  його  не  пускає,  народила  йому  троє  дітей.    Як  він  приїде  на  вихідні,  звонить    через    кожні  пів  години  й  репетує,  не  сиди  там  довго.  Все  заведе  мову  про  гроші,  що  не  вистачає    та  щоб    не  забув  продуктів  купити.    Боїться  одне  місце  підняти,  щоб  до  магазину  спуститися.  Сам  її  розбалував,  три  роки  дітей  не  було,    сюсюкав  біля  неї,  як  біля  принцеси.  Тоді  діти  одне  за  одним,  через  кожні  два  роки,  як  хто  наврочив.Троє  і  всі  хлопці,  тепер,  як  коня  запрягла  і  те  їй  треба,    і  це,  сам  винен    привчив.  Та,  якби  ж  вона  менше  грошей    на      нові  сукні  витрачала,  тоді  б  на  все  вистачало.  Дякувати  Богу,    автівку    придбали    та    тож  не  без    помочі.  По  селі,  раніше  людей  більше  проживало,  приходили  пляшку  самогону  купити.  Та  й    сама  ж  кравчиня,    по  замовленню  жінок,  шила  спідниці,  сукні,  по  селі  славилася  вмілою  майстринею.    І  так,  копійка  до  копійочки,    все  в  хату,    для    єдиного  синочка.  І  в  нього  робота  хороша,    працює  помічником    кухаря  в  ресторані.    Як  кажуть  люди,    з  такою  професією,  не  пропадеш,    голодним  не  будеш.  Он  влітку    мобільний  телефон  привіз  та  дзвонить  рідко.  То  скаржиться,  якоїсь  там,  мережі  немає,  то  каже  зайнятий,  дітей  в  школу  відправляє,  бо  жінка  у  відрядженні.
-  Охо-хо,-    взяла  в  руки  телефон,  чи  й    до  сина  передзвонини.Та  лип,  немає    на  екрані  тих  гачків,  що  син  сказав.  З  пересердя  кинула  телефон  на  ліжко.  З  думками  про  курей,  одягла  куртку,    взула  дідові  теплі  калоші    й  поплентала  надвір.
         Мов  вітер  по  хаті..  ..    Дід  швидше  зліз  з  печі,  крадькома  визирнув    у  вікно.  Ага  ,  пішла  курей  годувати.Швидко,  потираючи  руки  ,  до  каструлі  .  Ой  суп,  ще  й  рисовий,    любимий!    Зачерпнувши  повен  черпак  супу,    жадно  випив  юшку.  Запихаючи  в  рот  картоплю  з  рисом,    за  дверима  почув  шарудіння.  Ой,  бісова  душа,  що  ж  так  швидко  повертаєшся,  так  і    справді  зовсім  охляю.
           Добре,  що  худенький  дід.    Мов  метелик  злетів  на  піч.  Гучно  застогнав,  трусився,  аж  ходором  ходив  кожух    по  ньому,  яким  він  встиг  накритися.
         Килина,  з  повним    фартухом  товстих  дров,  ледве  пролізла  в  двері.    Трохи  зігнувшись,  вивалила  іх  на  підлогу  й  до  чоловіка,
-Отакої…    Знову  стогнеш,  хоча  б  сказав,  що  болить.
 Іван,  з  закритими  очима,  лежав  на  боці,  обличчям  до  стіни.  Мовчав,    вдав  з  себе  партизана  на  допиті  ,  ледь  стримував  бажання  озватися.    З    сумом  в    очах,  дружина    тихо  продовжила,
-О!  Знову  ноги    стирчать    голі…  Ну,  як  дитина….
І    підхопивши,  з  спинки  стільця,  теплу    хустину,    нею  накрила    йому  ноги.  
 Ба,  підлизується,  майнула  думка  в  діда,  не  в  такі  ситуації  потрапляв.  Я,  ще  гідний  витримати    цей  допит,  знаю,  що  ти  хитріша  за  лисицю.
Вона  важко,  перевівши  подих,  плакучим  голосом,
   -Напевно    промерз,  тіпає  тобою.  Наче  кругом  тебе  смерть  ходить    -  бродить  .  Ще  не  вистачало,  щоб  на  свята  помер,  хай  би  вже    влітку,    по  теплі.    Та  й  не  такі  ми    старі  з  тобою,  щоб  про  смерть  думати.  Не  поспішав  би,    як  я  доживатиму  без  тебе….    
Поступово    голос    змінився  на  співочий,
 -  Оце  надумала,  цю  ніч  буду    від  тебе  смерть  відганяти.  Все  рівно  не  спиться,  вирішила  самогону  вигнати,  вже  давно  не  грає.
       Копошиться  біля  розпаленої  печі    й  продовжувала  бубоніти,
-Он,  трохи  дров  наносила,    на  веранді  поклала,  щоб  надвір  не  ходити.  Добре,  що  до    повної    бочки  з  водою    -  рукою  подати.  Морозу  немає,  тож  легше  на  руки  ,  не  прийдеться  тягти  з  криниці.
Кіт  зліз  з  її  ліжка  і  почав  тертися  об  ноги.
Вона  взявши  його  на  руки,  гладила  по  спині,
-Я  ,  щось    тебе  Василю  не  розумію.  Як  дід  хворий,  ти  весь  час  біля  нього,  як  не  біля  голови  лежиш,  то  біля  ніг.  А  це  тікаєш  від  нього,  як  від  якоїсь  чуми.
         Килина,  з  годину  метушиться  біля  пічі,  нарешті    встановила  самогонний    апарат.  Трилітрову  банку  для  самогону,  про  всяк  випадок,  поставила  в  кошик  на  підлогу,  щоб  часом,    не  зачепити  ногами.
   Кинувши  погляд    до  діда,  думки  світліші.  Ну  от  і  добре,    трохи  вгамувався,  вже  не  стогнеш,  сопеш.    Мабуть  зігрівся,  а,  що  заснув,  то  добре,    трохи  сили  наберешся.  Матимеш  апетит,  чомусь    нічого  їсти  не  хочеш.
       Вона  включила  телевізор,  робила  тихіше  звук,    зручно  всілася  на  ліжку.  По  каналу  «Інтер»  йшов  концерт.  Немов    під  спів  Полякової,    ледь  посміхнувшись,  підхопила  спиці  в  руки,  на  яких  вже  було  пов`язано  половину    жіночої  шкарпетки,    продовжила      в`язання.
          Іван  кліпав  очима,  ну  нарешті,  дочекався,  тепер  вже  не  почує  мене.      Він  зовсім  не  спав,  а  тіпало  його,  бо  ж  дуже  знову  заболів  нижній  передній  зуб.    Щоб  вгамувати    той  біль,  вже  два  дні  і  дві  ночі  полоще  рот  горілкою.  А  після  горілки,  ще  більше  їсти    хочеться.  Ото  тільки  баба  з  хати,  очі  бігають,  як  в  зайця,  що  ж  знайти  закусити,  швидко    хапоне  шмат  хліба  та  сала    і  знову  на  піч.  По  крихтиночці    хліб  їв,  а  сало  смоктав,  немов  немовля  цицьку.      А  після  їжі,    той  зуб  іще  дужче    болить.  Та  тільки  при  одній  думці  зізнатися  дружині,  більше  тіпало    від  страху.
   Йому  вже  минуло  сімдесят  літ,  за  ці  роки  лише  два  зуба  загубив.  У  лікарні  з  зубами  ні  разу  не  був,  вони    хоч  і  рижі,  але  цілі.  Інколи  бачив,  як    дружина  мучилася,  ходила  по  хаті,  червоніла  й  біліла  від  болі,  його  ж  охоплював  страх.  Одного  разу    навіть  їздила  в  районне  містечко,  їй    там  вирвали    два  зуба  .  То  бідна,  три  дні  лежала  у  ліжку,  навіть  температура  тіла    піднялася  до  тридцяти  дев`яти  градусів.  Та  дякувати  Богу  все  обійшлося.    Та,  щоб  я  поїхав  до  лікарні,  е  ні,  я  на  такі  страждання  не  згоден.  Може  воно  й  краще  вдома  вирвати,  як  вона  колись  сама  собі,    шовковою  ниткою.  От  жінки  терплячі  ,  трясця,  де  в  них  та  сила,  народжувати,  ще  й  самій    вирвати  собі  зуби.    Вона  відчайдушна,  їй  зуб  вирвати,  що  нитку  розірвати,  видно,  одне  й  те  саме.  В  руках  сильніша  за  мужика.    Ото,  як  інколи,    стане    збирати  обрізане  гілля    для  пічки,  то  в  руках  так  стисне,  аж  тріск  на  весь  город.
           Дід,  ледь  роззявивши  рота,  з  пляшки    посмоктував  горілку.    Намагався  затримати    її  на  тому,  клятому  зубі,  щоби  втихомирити  біль.    Ненароком  язиком  зачепив,  наче  вже  трохи      й  хитається.    Ще  й    більший  біль  віддавав  в  щелепу,  викликав  паніку  і  почуття  безпорадності.  Ледь  –  ледь  стримував  себе,  щоб  не  зіскочити  з  печі.  Та,  як  зізнатися?  Боявся,  що  Килина  наважиться    вирвати  той    зуб,  шовковою  ниткою.  Тільки  від  однієї  думки  мокріла  лисина  й  дибом    підіймалося  волосся,  яке  залишилося  навколо  неї.    Краще    було  б  самогонкою  залити,  чим    ця  казенка,  бідкався  старий.  Стримуючи  емоції,  все  ж  відчув  полегшення  і    знесилений  задрімав.
     Пройшов  час…      В  хаті  занадто  жарко,    пахло  самогоном.  Кіт  зігрівся,  лежав  на  підлозі.    Втомлена  Калина,  сидячи  на  стільчику,  спостерігала  за  останніми  краплями  самогонки,  що  капали  з  труби  в  щойно  поставлену  літрову  банку.  І    одночасно    дивилася  телевізор.
       Минуло  з  пів  години,  як  проснувшись,    дід    з  закритими  очима  лежав    на  спині.    Докоряв  себе,  що  поїв  супу,  відчував  мурашки  по  тілу,  йому  б  до    вбиральні,    помочитися.  Терпів,  здавалося,  аж    очі  вилазили  на  лоб.  Вдавав  з  себе,  що  спить.    Та  час  від  часу,  як  розвідник,  одним  оком  позирав  до  дружини,  спостерігав    за    кожним    її  рухом.
Дружина  встала  з  стільця    й  тихо,
-Ну  от….    Дякувати  Богу,  здається    вже  кінець.
Почувши  ці  слова,  дід  від  радості  ледь  не  заспівав.    Ну  нарешті.  Ось,  піде  надвір  воду  виносити,  зроблю  свою  справу  в  помийне  відро.
     Вона  одяглася  в  куртку,  взулася  в  чоботи  й  почала  з  бочки    вичерпувати  воду  в  відро.  Ну  от  і  добре,  розмірковував  дід,  воду  ж  понесе  в  яму,  що  в  городі.  Біля  хати  ж  не  виливатиме,  щоб  всі  люди  почули    запахи,  я  за  той  час  все  встигну.
 За  кілька  секунд    гепнули  двері,  він  миттєво  повернувся  на  бік,  злазив  з  печі.  Протягнувши    ногу,  відчув  тепле,  подумав,    що  то  край  плити    і  обіперся  на  неї.  Але    то  була    труба  від  самогонного  апарату.  Різко  похитнувся  й  кубарем    злетів    прямо  на  кота,    обличчям    врізався  в  підлогу.  Кіт  з  переляку    гучно  занявчав,  відскочив  в  сторону.    Дід  не  міг  зрозуміти,  чому  опинився  на  підлозі.    Все  обличчя  старого  горіло,відчував  біль    по  всьому  тілі.    Хотів  піднятися  та  в  дверях  з`явилася  Килина.  Побачивши  чоловіка  на  підлозі,  щ  е  й  з  окровавленим  обличчям,  злякалася.  В  сторону  відкинула  відро,  допомогла  йому  встати,
-Ой,  лишенько,    Іванцю!  Та,  чого  ж  мене  не  почекав.  Боженько,  що  голова  закрутилася?  Мабуть      носа  розбив.
Дід  трусився,  як  в  полі    будяк    від  сильного  вітру..    Рукою  провів  по  губах,  відчув,  що  зуба  немає    і  заплакав.
Сполохана  дружина,  зі  сльозами  на  очах,    схопила  рушник    витирала    й  роздивлялася  обличчя,
-Соколику  мій  старенький…    Та  здається  носа    не  розбив….  Може  губу  розсік?
Прикриваючи  рота,  відмахнувся  рукою,  показав  на  двері.  Килина  зрозуміла,  що  хоче  до  вбиральні,    на  плечі  накинула    куртку.  Обличчя  скривлене  та    світла  думка  зігріла  його  серце  ,  бач,  таки  не  дарма  є  прислів`я  ;    «немає    лиха  без  добра».
           Бабця,  охаючи,    виносила  воду  з  бочки    й  всі  причандали.  За  кілька  хвилин,  дід  зайшов    у  хату.  Відчував  себе  героєм,    хоча  й    впав,  трохи  боліло  тіло,  але  ж  позбувся  того,  клятого  зуба.
Вечоріло….      В  хаті  тихо…    Кіт  дрімав  на  печі,  а  вони  за  столом  вдвох    чистили  картоплю  в  мундирах.  Дружина  мило  всміхалася  й  раз  –  по  -  раз  поглядала  на  чоловіка,
-Ну,  от  і  добре,  майже  весь  день  проспав,    сили  набрався.  Бачу  лихоманка  пройшла,    може  спробуємо  по  двадцять  грам  свіженької?
Дід  задоволено  потер  долоні,
-А  чому  б  і  ні?  Що  злякалася  люба?  О!  Якби  ж  ти  знала,  як  я  перелякався,  що  залишишся  сама.
Жінка,    тупцяючись  біля  столу,    розставляла  посуд  та  різала  сало.  А  Іван  милувався  нею,  а  перед  очима  той  зуб,  який  згодом  знайшов  на  підлозі.Ой,  миленька  моя,  якби  ж  я  тобі  розповів  правду,  то  певно  б  не  усміхалася  до  мене,  а  добряче  б  отримав  по  плечах.
                                                                                                                                     20.  01.2020р
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       
                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2020

Никто не верит слезам ( стих. рассказ)

Шёл  не  спеша,    он  едва  тянул  корягу,
Холодным  потом,  уже  давно  покрыт    лоб,
 Да  нелегко,    вот  если  бы  без  напрягу,
Тогда  бы  верно,  все  назвали  его  жлоб.

Здесь  всё  не  так,  как  уж  по  жизни  мечталось,
Деньки  в  ладони,  за  сорокалетний  стаж,
Пенсию    ждал,  ведь  так  отдохнуть  хотелось,
Работа  в  поле,  не  похожа  на  вояж.

Вставал  с  рассветом    и  подойдя,  как  к  другу,
Привет,  конь  добрый!  Сегодня  пашем  поле,
Уж  взгляд  заботливый,  торопится  к  плугу,
И    вдаль  посмотрит,  словно    птица  на  воле.

Грохот  мотора,  тряска  целыми  днями,
Но  душа  пела,  утром  солнце  встречая,
И  столько  раз,  уж  упираясь  локтями,
Он  лез  под  трактор,    вновь  сам  себя  ругая,  
Недосмотрел,  вот  ведь  гайки  раскрутились.

Глубокой  ночью,  едва  тащился  домой,
Совсем  бессилен,  лишь  улыбнётся  жене,
Изнемогая,  укрывался  с    головой,
Всё  же  был  рад,  он  каждой  пришедшей  весне.

Звуки  рычания,  слышались  издалека,
Кучу  соломы,  едва  не  перевернувшись,
Тянул  прицепом,  вновь  ожидая  толчка,
После  дождя,  ведь  и  снова  улыбнувшись,
Глаза    прикроет,  словно  в  детстве  от  прыжка.

Их  блески-ласка,  уж  казалось  нашёл  счастье,
 Все  закрома  полны  -    мысль  согревала    сердце,
Теперь  весёлым,  он  домой      возвращался,
И  всему  радовался,    в  себе  был  уверен.

Что  уж  теперь,  тихо  но  с  болью  всё  же  бурчал,
Да  нет  деньжонок,  к  сожалению  на  дрова,
И  на  таблетки.  Хотя  тяжело  дышал,
Запас  бы  сделать,  на  пороге  Покрова.

Гривны    -  копейки.  Текут  капли  по  щекам,
Вот  уж  из  пенсии,  совсем  мало  осталось,
Никто  не  верит,    горьким,    душевным  слезам,
Жизни  не  рад,  больно,  злобу  таить  на  старость.

                                                                                                   2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861987
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.01.2020

Вітання із Хрещенням Христовим.

Чом  ясно  зірка,  не  світить  з  вечора  й  до  ранку,
Про  що    рік  новий,  віщує  нам  про  Україну?
Нехай  відкриється,  нині  небо,  на  світанку,
Землю  вода,  скропить  й  душі  і  кожну  хатину.

Народ  збирається,  в  церквах,  воду  освятити,
Лунає  слово,  в  Бога  попросим  прощення,
За  гріхи  вільні  й  невільні.  Щоб  в  достатку  жити!
Хай  ясна  зірка  засвітить  й  прийде  примирення!

І  най  вода,  сили  додасть,  мудрості    й  поваги,
 Бійців  на  Сході  освятить,  придасть  віри  в  волю,
Ранкове  сонце  спопелить  зради  та  інтриги,
 Принесе  свято  країні,    хай  вже  кращу  долю!

Тож  відзначаймо,  ми  дружно  свято  Водохреща,
 Свята  вода,  хай  окропить  ласкою,  любов`ю,
В  кожну  світлицю  хай  прийде    добро,  радість,  щастя!
Усім  пожалує  миру,  міцного    здоров`я!

***
             Шановні  поети,  поетеси!    Мої  дорогі  друзі!  

                           Порадіймо!    Ісус  охрестився!
                         Нехай  Свята  вода  із  Йордану
                         І  Вас  сьогодні    освятить!
                         Вітаю  Вас  із  Хрещенням  Христовим!
                         Щиро  бажаю  бути    завжди  здоровими!

                                                                                                                 19.01.2020р
                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2020

Ясніють зорі…

Ясніють    зорі,  то  чиїсь  долі,
У  піднебессі  немов  в  полі,
Одні  яскраві,  веселіші,
А  інші  тихі,  ледь  темніші.

Радо  стрічають  надвечір`я,
Народ    зібрав  їх  у  сузір’я,
Подібні  колу,  чи  як  стежка,
Схожі  намисту,  як  мережка.

Такі  і  долі,    у  всіх  різні,
В  одних  проблеми  величезні,
 Все  душу  рвуть,  думки  огидні,
Нема  роботи,  весь  вік  злидні.

Інші  живуть  та  все  жирують,
Страждань  катма,  все  бенкетують,
Грошей  накрали,  бо  при  владі,
Підносять  дулі  всій  громаді.

Зорі    яснІ…  на  видноколі,
Я    зупиню,  думки  поволі,
Так,  щоб  всі,  хочеться  –  щасливі,
Дружно  жили,  в  мирі,  багатстві!

Вже  нічка  сяють,  берегині,
Не  дам  скотитися  сльозині,
Хоч,  як  душа,  болить,  страждає,
Та  моя  зіронька,  все  знає.

Тут  маю  іспит  у  житті,
Що  проживаю  на  чужині,
Тож  все  змирюсь,  така  доля,
Знаю  на  все,  є    Божа  воля.

Не  дорікну,  я  їй,  що  ви,  ні,
Шкода,  буваю,  рідко  в  рідні,
Давно  змирилась…    просто  живу,
Земна    дорога….  свій  хрест  несу.

                                     17.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2020

То мов безодня

Погляд    до  неба….  мов  безкінечність,
Голуба  й  сіра,  часом  мінлива,
Думка  літає…        життя  чи  смертність,
На  нас  чекає…    щастя  чи  диво.

Світ  потойбічний…    ніхто  не  знає,
То  мов  безодня,  домисли,  віра,
Як  хтось  уходить,  серденько  крає,
Сонце  сховалось,  пелена  сіра.

Чом  відбирає?  Тебе  не  спита,
І  хто  дав  дозвіл,  життя  забрати?
Яке  ж  то  горе….  в  молоді  літа,
Уходять  діти…  за,  що  й  не  знати.    
               

10.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861385
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020

Ой! Болить зуб, ой! /відп. на вірш dashavsky, з гум/

Немов  жарт  та  то  ж  біда,
Бо  той  зуб,  як  та  хандра,
То  болить,    а  то  ниє,
Тіло  потом,  аж  вмиє.

Чи  горілки  мо»  дати,
Біль  не  знать,  не  страждати,
От  халепа  не  бере,
Щоку  мабуть  роздере.

Вже  обличчя,  як  куля,
Онук  скаже  –  Дідуля,
Гайда  ноги  та  в  руки,
Хіба  зуби,  то  муки.

Де  сміливість,  роки  жив,
Хоча  старість,  дорожи,
Кожен  зуб,  як  кожен  рік,
Бережи,  його  як  сніп.

Не  кричи,  ото  -  Ой-  ой!
Хоч  старий,  та  ти  ж  ковбой,
Може  краще  лікувать,
Щоб  ще  силу  відчувать?

У  лікарні  дівичка,
Як  те  сонце  із  личка,
Причарує,  всміхнеться,
Втече    біль,  все  минеться.

                         13.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2020

Сашко / проза /

                                                                                                                                                                 /  Трохи  з  минулого  /

               Зимовий  вечір  …    Все  вікно  в  білому  рядні,  чути  свист  вітру,  гуляє  хурделиця.  В  комині  час  від  часу,  аж  гуде  й  відразу  чути  сильний  тріск  дров.  На  плиті,  в  щілинах  між  кругами  видніються  язики  полум`я,  вони,  то  зовсім  маленькі,  то  від  вітру,  аж  вискакують  через  щілини.
Мама  на  кухні  в  своїх  справах,  старша  сестра  Оля  в  спальні,  читає  книгу.  А  я,  наполегливо  втримую  великі  ножиці,  вирізаю  з  газети  «Правда»  різні  картинки.
З  веранди  чути  голоси,  згодом  сміх  і  гупання  ногами.  За  мить  слова  мами,
-Он  віник,  обтрусіть  сніг  з  себе…  І  хто  в  таку  негоду  ходить…
   Я  зрозуміла  прийшов  брат  Микола  з  друзями…
В  кімнату  ввалились  хлопці,  веселі,  усміхнені,  хихикали  й  моргали  один  одному.  Як  на    мій  погляд  великі,  а  я  ж  тільки  піду  в  школу,  правда  вже  вісім  років  має  бути.
     А  в  сім  років,  мене    в  школу  не  взяли.    За  кілька  днів  до  навчального  року,  мама  одягла  мені  сукню  сестри,  правда,  в  якій    вона  вже  три  роки  в  школу  відходила.  Та  то  нічого,  я  до  цього  звикла.  Остання  в  сім`ї,  що  не  подерлось  зовсім,  чи  то  відремонтує  мама,  все  мені  перепадало.  Сукня  коричневого  кольору,  мама  сама  її  пошила,  на  жаль  вона  мені  була  майже  по  кісточки  ніг.  Мама  ж  вміло  й  швидко  підшила  низ  сукні,  зробила  трохи  нижче  колін.  Та  й  в  ширину  теж  була  трохи  завелика,  але  мама  посміхалася  й  цілувала  мене  в    чоло.  Втішала,  сказавши,  що  на  вид,  я    не  така  худенька,  що  обов`язково  мають  взяти  до  школи.
   Та  мої  мрії  не  збулися,  вчителька  запросила  мене    присісти  за  парту.  Я  така  задоволена,  сміливо  залізла  на  сидіння    парти.  Але  на  жаль,  мої  очі,  перед  собою  побачили  дошку  парти.  Мама  швидко  підклала  під  мене  кофтинку  та  й  так  із-за  парти    виднілись  тільки  очі.  Ніс  впирався  в  дошку,  я  скривилася,  ледь  стримувала  сльози,  щоб  не  розплакатися.  А    вчителька,  мило  посміхнувшись,  погладила  мене  по  голові  й  наказала  гарно  їсти.  Бо,  як  буду  така  мала,  то  й  на  наступний  рік  не  візьмуть  до  школи.    Ото  взнавши  про  це,  мій  брат,  він  за  мене  старший  на  сім  років,  прямо  при  своїх  друзях  назвав  «кнопкою».  Хто  був  в  кімнаті  всі  засміялися.  Тільки  Сашко,  друг  брата,  присів  біля  мене,  погладив  по  голові,
-        Ну  чого  ви  дитину  ображали?
 І  до  брата,-  І  не  сором,  дилда…    
 Мені  запам`яталися  його  сині  привітні  очі.  Я  дивилася  на  брата,  вони  ж  однолітки,  чого  такі  різні?
         Пройшло  три  роки…      За  цей  час    всі  підросли.  Хлопці  закінчили  десятий  клас.  Микола  з  Сашком  і  Віктором,    так  і  дружили.  В    нашій  сім`ї  їх  називали;  тополя,  дуб  і  верба.  А  й  справді,    їм  підходять  ці    назви.  Брат  був  чорнявий,  високий,  Сашко  ж,  русявий,  майже  такого  зросту,  як  брат,  тільки  добре  вгодований,  як  мама  казала.  Віктор  трохи  нижчий  за  них,    мав  красивого  кучерявого  чуба,  чомусь  мав  звичку  сутулитися.  Вражало  мене  те,  що  колір  очей  був  однаковим,  правда  погляд  Сашка  завжди  здавався  ніжним.
         Одного  дня,  мама  спекла  пиріжки  з  капустою.  Поклала  їх  в  миску,  прикривши  рушником,  поставила  в  кімнаті  на  столі,  де  я  робила  уроки.  Їх  запах    рознісся  по  кімнаті,  аж  слинка  потекла,  хіба  можна  було  втриматися,  не  взяти?  Смакуючи  пиріг,  я  читала    казку,  яку  нам    в  школі  задали  прочитати.  Це  казка  про  дванадцять  місяців,  тільки  й  відволікли  мене  пиріжки,  я  знову    занурилась  у  книжку.  Раптом  відчинилися  двері,  в  кімнату  зайшли  хлопці,  брат  відразу  два  рази  смикнув  мене  за  косичку  і  суворо,
-  Дивися  читанку  не  замасти,  ще  ж  іншим  по  ній  навчатися.
 Я  скривилася,  від  болю,  аж  сльози  виступили  на  очах.
Сашко  відразу  до  брата,
-        От  дурень!  Це  ж  твоя  сестра,  що  ти  її  ображаєш?!
І  нахилившись  до  мене,  погладив  по  голові,  вмить  різко  повернувшись,  дав  брату  щегля  зразу  відскочив      убік.
Віктор  розставивши  ноги,  вже  стояв  між  ними,
-Так  харе,  півні.  Миколо,  краще    пиріжками  пригости  та  й  підемо.
Я  забрала  біленький  рушник,  яким  були  накриті  пиріжки,  стиснутим  голосом,
-Беріть,  пригощайтеся.
Віктор    першим  схопив  пиріжок,  поспішив  до  дверей,
 -Пока  «кнопка»!
Сашко  знав,  що  я  ображалася,  коли    мене  так  називали,  сердито,  до  Віктора,
-Тю  …  Та  пішов  ти!  Яка  вона  кнопка,  подивися,  як  підросла,  а  вії    які  довгі  і  очі  має  красиві.
 Микола  не  звернув  уваги  на  ці  розмови,  теж  взяв  пиріг,
-Бери  Сашко  та    пішли.
-  Ой,  ще  теплі,  дякую!  –  взявши  пиріг,  сказав  Сашко  й  підморгнувши,  вийшов  за  хлопцями.
 А  час  летів…  Хлопців  призвали  в  армію,  служили  всі    в  різних  містах.
   Микола  повернувся  з  армії  останнім,  він  служив  водієм    в  Казахстані.
       Вечоріло…  Ми  всі  сиділи  за  довгим  столом  в  нашому  саду  .  Поруч  три  старі  яблуні  «шафран»,  яблука,  ще  невеликі,  не  стиглі,  але  тоненькі  червоні  смужки  виблискували  на  сонці.  Довкола  яблунь  цвіт  матіоли,  я  тримала  в  руці  декілька  квіток,  це  подарунок  Сашка.  Він  також  кілька  квіток  дав  і  Олі.  Хоч  і    зірвав  їх,  на  ходу,  підходячи  до  столу,  все  ж    мені  було  приємно.  Я  тішилася,  що  не  зробив  різниці  між  мною  і  сестрою.  Хоч  вже  навчаюся  у  восьмому  класі  та  мене  завжди    в  любій  ситуації  принижувала  сестра,  докоряючи  -  ти  ж  менша    за  мене.  Веселі  розмови,  розповіді  про  службу  затягнулися  до  пізнього  вечора.  Гуртом    зі  столу  прибирали  посуд,  хлопці  спішили  до  клубу.  Прощаючись,    усміхнений  Сашко  підійшов  до  мене,
-Ну,що  Нінок,  підросла,  мабуть    я    б  тебе  й  не  впізнав,  якби  десь  зустрів.  Знаю,  Микола    скоро  буде  одружуватись,  а  я  напевно  тебе  почекаю…
Він  пішов,  я  на  якусь    мить  наче    завмерла,  відчувши,  що  горять  щоки,  побігла  до  хати.  От  Сашко,  таке  вигадав!  Сам,  як  дядько  мені,  а  таке  утнув,  подумала  я.
 Брат  одружився,  адже  його  дочекалася  дівчина,  яка    проводжала  в  армію.
Пройшло  два  роки…    Я    після  восьмого  класу  пішла  на  шестимісячні  курси,  згодом  працювала  телефоністкою.
   Одного  разу,  приїхавши  з  нічної  зміни,  застала  в  нас  Сашка,    він  з  братом    за  столом    пив  пиво.  Здивувалася,  давно  не  бачилися,  розмови  були,  що  поїхав  на  будівництво,  а  тепер  повернувся,  бо  хворіла    його  мама.  Він  один  був  у  батьків,  я  тільки,  як  подорослішала,    дізналася,  що  в  нього  була  сестричка,  яка  маленькою  померла  від  запалення  легенів.  Тільки  тепер  я  зрозуміла  його  ставлення  до  мене.  Його  погляд  і  зараз  був  щирим,  ніжним,  як  завжди.  Та  він  побачивши  мене,  з  сумом  опустив  голову  і  раптом  мелодійно,  мов  заспівав,
*-  Ой,  Нинок  -  Нинок…  Сегодня  жизнь  моя  решается,  сегодня  Нинка  соглашается….*
Я  здивовано  до  нього,
-Тю….  ти,  що  п`яний?
Він,  вставши  з  стільця,  взяв  мене  за  плечі,  прямим  поглядом  дивився  в  очі.    В  його  очах    я  бачила  сльози,  ніяк  не  могла  второпати,  що  за  Нінка  й  чому  сумний?
Він,  розмахуючи  руками,  продовжив,
-  Бачиш,  чекав  коли  підростеш…  А  тобі,  ще  немає  сімнадцять.  А  мене  женять,  мама  каже,  вже  старий  дуб,    всі  одружені,  а  я  ще  гуляю,  пора  гніздо  вити.
Залягла  мовчанка,  Микола  смакував  оселедця  й  посміхнувся,
-От  набрався…    Напевно  перед  пивом  вже  щось  пив….
Я  дивилась  на  Сашка,  порівнявшись  зі  мною,  він  мав  вигляд  дядька  -  велетня.  Розуміла  ті  слова  -    «Я  тебе  почекаю»,  що  колись  мені  казав,  були  жартом.    В  душі  бажаю  йому  щастя.  Але  цікавість  ятрила  душу,
-Сашко!  А,  як  звати  твою  наречену,  чому  співав  такі  слова?
Він,  переводячи  подих,  присів  на  стілець,  нахилившись,  обійняв  голову  двома  руками,
-        Як…  Як…  Ніною  звати,  так,  як  тебе…  Якби  інакше,  я  б  на  ній  не  одружився…
         Я  розуміла,  що  в  цьому  винне  пиво…  Хоч  кажуть,  що  в  тверезого  на  умі,  те  в    п`яного  на  язиці.  Та  я  так  не  думала.    Мабуть,  ще  молода  була,  багато  чого  в  житті  не  знала,  не  розуміла
 Так,  таке  життя,  всі  одружуються,  але  чому  примушують  одружитися?  Хіба  можливо  не  кохає?  То  ж  нащо  одружуватися?!  Мені  по  неволі  пригадались  моменти  з  дитинства,  як  він  захищав  мене.  Якась  жаринка  пекла  під  серцем,  мені  було  його  шкода,  а  чому  й  не  знати…..
                                                                                                                                         *---*-  Рос  мовою.  2019р
                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2020

Світи зіронько

Світи  вечірняя  зірко,  світи,
Миру  і  щастя,  людям  принеси,
Додай  любові,  мудрості  й  тепла,
Щоб  закінчилась  огидна  війна.

Світи  ясніше,  зіронько  світи,
Людини  погляд,  на  краще  зміни,
Щоб  об`єднатись  і  в  дружбі  жити,
Щоби  синочків  не  хоронити.

Мрію  плекаєм,  адже  різні  всі,
Війну  убийте,  у  своїй  душі,
Несіть  надію,  слухайте  Бога,
Війна  то  пекло,  смерті  дорога.

Життя  цінуймо,  живем  тільки  раз,
В  єдності  сила,  давно  прийшов  час,
Порозуміймось!  Землю  збережем,
Всі  негаразди,  здолати  зможем!

Світи  вечірня,  зіронько  світи,
Щоб  зупинити  війни  на  віки,
І  побороти  ненависть  і  зло,
Щоб  панували,  радість  і  добро!
                                 
                                                   06.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2020

Віщій сон про авіокатастрофу (вірш. розп. )

Місяць  по  обрію,  сховавсь  за  хмари,
Тікала  ніч,  поспіх  зібравши  зорі,
Забрала  й  сон,  вже  снилися  кошмари,
Мов  чорний  птах,  простягнувши  пазурі,
Хапав  розкиданий,  мотлох  по  землі.

Десь  відлітав    та  вкотре,  з`являвся  знов,
Пітьма,  імла  й  пилюка,  все  змішалось,
Від  страху  в  жилах,  аж  закипіла  кров,
Душі  тремтіння,  мов  поруч  ввижалось,
Тьмяний  вогонь  й  невеличка  куча  дров.

Ковтаю  я,    так  жадібно  повітря,
Горю  в  страху,  напевно,  десь,  щось  сталось,
У  горлі  спазм,  бажання  знайти  світла,
Забракло  сил,  пригніченою  встала,
Погляд  до  дзеркала,чомусь  вся  зблідла.

Свята  вода,  ледве  придала  сили,
Щось  знов  гнітить,  тиснуть  думки  тривожні,
А  за  вікном,    ясніли  небосхили,
Здолать  кошмар,увесь  цей  чи  й  спроможні,
Видіння  всі,  зробити  не  страшними.

Пташок  нема,    співу  не  чути,  так  давно,
Дерева  вряд,  напевно  теж  бачать  сни,
І  знову  мрія…  засяє  зірка,  Різдво,
Тож  почекаємо,  стрінем  щастя  й  ми.

Й  на  благодать,  мо»  позбудемось  війни,
Звістку  страшну,  ранком  почули  люди,
Народ  завмер,  біля  телеекранів,
Жах  і  кошмар,  мов  посланець  Іуди.

Мені  наснивсь,  серед  пітьми,  туманів,
Серце  болить,  від  нічної  приблуди,
Чи  й  взнаю  хто,  наперед  дає  знати,
І  присила  до  мене  сни,  ці  віщі,
Я  не  завжди,  здатна    їх  розгадати,
Хай  несли  б  радість  щодня  й  веселощі,
Мир  і  добро  до  будь  якої  хати.
***
Їм  би  всім  жити  й  жити..  молоді  ж,  радіти  б  життю,
В  царство  небесне,  їх  забрала  невідома  сила,
Потай  сховаю,  я  біль,  гірку  непрохану  сльозу,
Тож  вічна  пам`ять,  всім  тим,  хто  недолетів  додому.
Співчуття  рідним,  батькам.  В  журбі  вклонилась  країна.
                                                                                                                   
                                                                     08.01.2020р
                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860713
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2020

У окопі

В  горлі  тисне,  в  очах  сльози,
Тут  нелегко,  вже  морози,
У  окопах,  сніг  до  згуби,
Він  поранений  у  груди.

В  небо  погляд,  прости  Боже!
Проклятущий,  згинь  же  ворог!
Я  за  волю,  за  свободу,
Ти  ж  за  що?  Грошей  колоду?

У  Святвечір  зірка  сяє,
Лежить  воїн  і  не  знає,
Чи  хтось  прийде,  допоможе,
Ледь  –  ледь  хрипло  -  Спаси  Боже!

Мов  метелики  у  очах,
Ой,та  чом,  же  я  та  й  не  птах?
Десь  свистіло  і  гуділо,
Засвітилось…    біло-  біло.

Ледь  -  ледь  тіла,  відчув  трепіт,
Та  раптово  тихий  шепіт,
Гей,  хтось  є  ?  Як  янгол  з  неба,
Тут  ні  –  ні,    лежать  не  треба.

Гайда  брате,  підіймайся,
Лише  добре  пригинайся,
Падав  сніг,  світліли  мрії,
Є  тепло,    в  душах  надіі…

Бліндаж  поруч…  здаля  сяйво,
В  очах  радість…  слова  зайві.

                                 06.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2020

З Різдвом Христовим!

[youtube]https://youtu.be/zgLcPemrnqg[/youtube]

Стрічали,  новорічну  ніч  казкову,
Сьогодні,  приходить  Святвечір  до  нас,
Нехай,    принесе  разом  із  любов`ю,
Вам  нині,  справжнє  щастя  повсякчас!

Мете,  хай  за  віконечком  пороша,
Снігами,  щедро  покриються  поля,
Усім,  бажаю,тільки  хорошого!
Хай  хилиться,  до  землі  колосся
Й  цьогоріч,    хай  буде,  багатий  урожай!

Нехай  відлітають  розчарування,
 Святвечір,  щедрий,  нам  радість  принесе,
Тепла,  здоров`я,  удачі,  натхнення,
В  достатку  жити  й  миру  понад  усе!

В  Різдвяну  ніч,  я  погляну  до  неба,
Прости  Всевишній  кожного  за  гріхи,
Пробач  провини,  дай  благословення!
Прошу  тебе,  Україну  захисти!
***
Шановні  друзі!  З    Різдвом  Христовим  Вас!
Хай  злагода  панує,в  кожній  хаті!
Достойні  будьте  божій  благодаті!
Хай  Бог  дарує  кожному  надії!
Й  збуваються,  усі  найкращі  мрії!
Христос  народився!  Славімо  його!

                                                     05.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2020

Ой, берези плачуть. . / надихнув вірш Зої Енеївни /

Ой,  берези  плачуть  й  рідна  Україна,
Як  уже  набридла  ця  війна  огидна,
Десь  літають  кулі,    дні,  ночі  задовгі,
Воїн  там,  на  варті,  чатує  в  окопі.

Й  не  один,  ледь  живий,  страждає    в  полоні,
Засіяла  зірка...  Святвечір...застілля,
Бандюкам  байдуже,  в  них  давно  похмілля,
А    по  небу  сяйво...    янголи  спустились.

Не  до  втіхи,  батьки,  сумні,  зажурились,
Всюди  запахи,на  столі  страв  дванадцять,
Як  збороти,той  біль,  де  ж  то  силам    взяться,
Пом'янути,  щоби  сльозу  проковтнути,
 Та  із  святом  вітати,  плаче  батько  й  мати.
***
Ой,  під  серденьком  пече    і  нестерпно    болить,
Коли  ж  МИР    прийде  в  країну,    щоб  щасливо  жить.

                                                                             05.01.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2020

Ще одна нічка

Нудно  душі,  ті  красиві  очі,
Вкотре  наснились,  посеред  ночі,
Погляд  –  метелик,  стіни  холодні,
Жага  спокуси,  тіло  голодне.

Ще  одна  нічка…  згасає  мрія,
Чом  журба  -  дружка…  втекла  надія,
Гріє  зізнання,    це  моя    вина,
Зникло  безсоння,  знову  засина…..


                                       24.12.2019р

                                     Вірш  до  картини

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2020

Вона чекала дива / проза /

           В  квартирі      з  телевізору  линуть  передноворічні  привітання…    За  вікном,  мерехтіння  різнокольорових  гірлянд….      Ну  ось,  вже  за  двадцять  третю,    подумки  зазирає  у  вікно….    Під    Новий  рік  всі  чекають  дива  та    чи    я  дочекаюсь?
 Не  знаю  де  ти…    Навіть  не  подзвонив,  чи  вже  й  забув?    Можливо    іншу  знайшов,  молоду  волонтерку,  чи    санітарку,  з    якою  перевозиш  поранених.  А  може  гріх  беру  на  душу?    Де  ти  нині  і  чому  мовчиш?  Хоч  подзвони,  бо  ж  під  серденьком  щемить.
Легенький  мокрий  сніг  прилипав  до  скла  й  розставав,  прозорі  краплини  котилися    донизу.  Та  ні  не  буде  мені  дива,  вже  вмовляла  себе,  гірка  сльоза  попала  на  вуста.    А  літо  ж  було  с  присмаком  солоду,  квітуче  і  щасливе.  І  та  обіцянка  гріла  їй  майже    півроку.  Чекала  радості,  добра,  хотіла  сімейного  тепла.  В  дощову  осінь…з  нею    виливала  сльози.  В  душі  вкотре  сперечання,  немов  грози.  А  чи  чекати?  Чи  він  просто    тоді  пожартував.  Та  його  погляд    здавався  щирим  і  теплим,  немов  вогник    в  казці  надій.    Серед    сірих,    похмурих,  низьких  хмар  шукала  відповідь  в  імлі.  Інколи  вийшовши  на  балкон,  дивилася,  як  вітер  гонить  при  землі    останній  зірваний    з  дерева  листочок  ,  а  то  підніме  й  понесе  його  так  швидко.    І  він  вже  зникне    з  поля  зору.  Та  вона  тримала  вогник  в  душі,  він,  то  згасав,  то  знову  набирається  сили  від  думок.Чи  буде  диво?  Чи,  принаймні,    хоч  почує  дзвінок?  Коли  ж  закінчиться  ця  війна?  Від  думок  холод  по  тілу.
 Кілька  хвилин  лишається  до  Нового  року…    До  дзеркала  підійшла,  для  кого  зачіску  зробила?  Як  важко    зустрічати  Новий  рік,    в  одинокості.    Легка  усмішка  на  обличчі  й  сама  до  себе,
-  Шампанське.  Як  кажуть,  все  є,  і  хліб,  і  сіль…  Тільки  тебе  нема…
По  телевізору  показують  вітання  президента,  здивовано  присіла  на  диван,
-          Ти,  ба  !  Ось  і  диво!  Він  без  краватки,  без  білої  сорочки..
Вона  уважно  прислухалася  до  слів,  раз  –  по  –  раз  кліпала  очима.    Вже    окрім  нього,    інші    люди  вітали.  У  горлі    ком,  зібралися  хвилюючі    почуття,  чи  й  вдасться  йому  все  зробити?  Він  зібрав  всю  Україну,  з  кожного  куточку  лунало  вітання,  намагається  всіх  примирити,  об`єднати.  На  віях  мерехтіли      непрохані    сльози..  Вона  не  помічала  їх.    Емоції  переповнювали  душу,  якби  ж  все    збулося,    що  сказав.  І  ти  б  повернувся    додому  назавжди.  Й  не  хоронили  б  матері,  жінки  соколів  своїх.  Тоді  б  нарешті  і    ми  побралися.    Їдеш  на  Схід,  зникаєш  місяцями  і  вкотре,  при  розлуці    прошепочеш  на  вухо,  що  так  треба,  треба    їхати,    служба  кличе  віддати  борг  країні.  
 Два  келихи  поставлені  на  столі  наповнила  вином,  на  спинці  стільця    повісила  його  військовий  плащ  .  Думки  джмелині,  ну  от,    ти  не  приїхав,  буду  пити  я  за  двох,  а  тобі  там,  хай  гикнеться!
     По  телевізору  лунає  відлік  секунд…    Здригнулася  від  дверного  дзвінка.    Метеликом  здійнялася,  швидко    до  дверей.      Гучно  билося    серце,  а  може  він,  жадана  мрія.  В  таку  пору,    хто  ж  там?  З  тремтінням    зазирнула    в    дверне  вічко…    Це  він,  скотилася  сльоза,  ну  от    і  я  дочекалася  новорічного  дива.
                                                                                                                                                                                             01.01.2020  р.
                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2020

Частівки 5

[youtube]https://youtu.be/XR5IJbcx1YU[/youtube]

В  перукарні  парик  вділа,
Та  й  питаю  свого  діда,
Гарно  глянь,    грошей  не  шкода,
Він  до  мене  -  справжня  хвойда.

Маскарад-  бал  на  Новий  рік,
Вимивався  хитренький  кіт,
Вже  сумління  в  душу  кралось,
Де  ж  щурів  скільки  набралось?

Із  неба  летять  сніжинки,
Спішив  Дмитро  до  Маринки,
Чоловік  в  садку  на  святі,
Замість  нього  він  на  вахті.

Зима  ковдру  розстелила,
А  кум  каже  мені  мила,
Кучугури,  пухкий    сніжок,
Віддаси  нарешті  боржок.

Сповістив  радо  дружині,
На  корператив,  йдем  нині,
На  мить  наче  зашарілась,
Як  йти,  в  костюм  щура  вділась.

Я  замерзла,  як  бурулька,
В  домі  кум,-  А  ну    глянь  Юлька,
Бач  (горобчик)  вже  піднявся,
Давно  в  тебе  закохався.

Я  влюбився    в  карооку,
Тепер  маю  замороку
Кожну  нічку,    і  день  при  дні,
Спокушає,  усе  в  мені.

Лягли  спати  з  чоловіком,
А  він  старший  же    за  віком,
Я  ж  близенько,  і  так,  і  сяк,
А  там  в  нього,  давно  мертвяк.

Обіймалися  на  лавці,
Вже  й  освідчився,  я  Галці,
Так  промерз,  зігрітись  хотів,
Голубочком  завуркотів.

Стріла  кума,  я  під  вечір,
Обіймав  мене  за  плечі,
Горять  очі,  враз  вогнями,
 Та  й  розтав  сніжок  під  нами.

Одинокість  душу  їла,
Та  й    швидка  вже  прилетіла,
В  думках  лікар  молоденький,
Прийшов  Дід  Мороз  старенький.

Кажу  мамі  буде  свято,
Залицяльників  багато,
Та  прийшов  Іван  з  сватами,
Не  по  мене,  а  до  мами.

В  Дід  Мороза  забаганка,
В  рік  новий,  завжди  коханка,
Щоб  з  авто  й  німа  в  екстазі,
Йвеселила  по  дорозі.

Коли  сіла  на  дієту,
Шепчу  куму,  по  секрету,
Мо»  прийдеш?  Тихо  на  вушко,
Поглажу  там    й  твоє  брошко.

Білий  щур  господар  нині,
Посприяє  Україні,
Уладнати    чвари  вдасться,
Адже  всім  бажає  щастя!

***
З  Новим  роком  друзі!  З  Новим  щастям!
 Миру,  здоров*я,  достатку  тепла  і  любові  Вам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2019

Ой, літай, літай / дит /

Ой,  літай,  літай    білесенький  сніжочок,
 Прикрашай,  приляж  на  землю  й  поріж  очок,
Закружляй!  У  танці,  прикраси  ялинки,
У  чарівний  блиск,  у  пухнасті  хустинки.

Прилітай,  повсюди  хутко  заіскриться
Хай  народ,  нарешті  радо  звеселиться!
Най  летять  й  літають,  сріблясті  сніжинки,
 Накрий  ковдрою  всі    криштальні  стежинки.

Не  барись,  здіймайся,  засіяй    по  полю
Рідний  край,    нехай    замає  кращу  долю!
Ой,  сніжок,  біленький,  дай  землиці  сили,
Щоб    врожай  та  й  гарний,  будемо  щасливі!

                                                                     30.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859721
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2019

Частівки 4

Зима  нині,  в  чорнім  пальто,
Й  на  що  буде,  схоже  свято,
Видно  Бога  розгнівили,
Гріхів    купу  заробили.

Заблукала,  влітку  в  лісі,
Стріла    кума  ,  на  узліссі,
Повернулись  до  дубочка,
Тепер    бавлю,    я  синочка.

Давно    пічку  розпалина,
В  вікні  свічку  запалила,
Знав    сусід,  готова  їжа,
Й  крапає  горілка  свіжа.

Сабантуй,  село  гуляє,
Дід  Мороз  бабу  вмовляє,
Каже-Ти  ж  моя  Снігурка,
Хоч  старенька  в  тебе    курка.

Ой,  болить,  життя  дістало,
Все  дорожча,  м`ясо  й  сало,
Знову  гривня  обвалилась,
Доживаєм  вік  у  злиднях.

Зайшов    до  хати,    Дід  Мороз,  
Пихтів  неначе,  паровоз,
Здіймалися  диму  клуби,
Ще  й  тхнуло,    так,  як  із  труби.

Прикрасили  ми  ялинку,
В  Снігурку  -  мента  Яринку,
Як  взнав,  Дід  Мороз  злякався,
До  лісу  втік,  заховався.

Ой,  мало  снігу,  каже  Гриць,
Благав  сусідку,  лягай  ниць,
Труси    ж  будуть    у  болоті,
Що  я,  скажу  своїй    Мотрі.

Новий  рік.  Салат  горою,
Пляшка,  коньяк  із  собою,
Балділи  в  барі  на  славу,
Біда,  влюбивсь  в  золотаву.

Плаче  баба,  б`є  посуду,
Кричить,  -  Ту  знайду  паскуду,
Снігова  краля  літала,
В  Новий  рік,  дідуся  вкрала.

На  дерев`яному  возі,
З  старим  кумом  при  морозі,
Ой,  холод,  погрітись  мріє,
Вмовляв,  каже,  -Все  твердіє.

Наш  колектив,  в  кооператив,
Всі  грошенята  запустив,
Тож    живу,  в  клубі  нічному,
Жінка  вигнала  із  дому.

Біля    офісу,  блищить  лід,
Фігуристом,  став  мій  сусід,
Недарма,  йшов  в  депутати,
Там  будЕ,  час  коротати.

                                     20.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2019

Давно минуло….

Давно  минуло,  моє  літечко,  давно,
Хоч  побілило,  знову  ледь  -  ледь  коси,
Та  я  думками,    вкотре  бреду  в  село,
Де  босонога,  струшувала  роси.

О  рідний  край  та  небесна  синява,
Де  ясне  сонце,  з  птахами  будили,
Вікно  відчинене,  шептала  листва,
Кожного  року,  яблука  родили.

Де  сад  квітучий,  з  бджілками  літала,
Буденно  в  праці,  під  п'янким  суцвіттям,
Та,  що  покину,  рідний  край  не  знала,
В    роки  юнацькі  мріяла  про  щастя.

Навпроти  поле…  волошки  синіють,
І  присмак  хліба,  у  зернах,  на  вустах,
Вишневий  ранок,  навпрошки  стрічаю,
По  між  колосся,  літала,  наче  птах.

А  на  подвір`ї  гуси  ґелґотіли,
У  очі  погляд,  які  ж  щирі  вони,
Мені  на  радість,  на  випас  хотіли,
 Та  хай  гуляють,  є  яр  і  пустир.

Частенько  бачу,  при  долині  в  квітах,
Вербу  сивеньку,    далеко  в  тумані,
Чи  серед  снігу,  при  суворих  зимах,
Де  мов  на  санях,    на  яву  не  у  снах.

Та  цьому  часу…  вороття  немає,
Солодкий  спомин,  зігріває  серце,
Часом  сльозина,  душенька  страждає,
Як  ти  без  мене,    рідненьке  озерце?

У  згадках  літо,  квітуче  буяє,
У  спориші,  стежка  листям  покрилась,
За  літом    й  осінь  стрімко  відлітає,
Й  морга  до  мене,  чого  зажурилась.

                                             20.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2019

У піднебессі

У  піднебессі  сірі  кораблі,
Стоять  на  місці,  то  за  мить  пливуть,
Ледь-ледь  гойдають  й    несуть  сум  мені,
Й  знов  вибирають,  надалі  свій  путь.

Потік  повітря,  підхопить  знизу,
Злегка  потрусить,  зловлю  краплину,
Немов  прозору,  сльозину  чисту,
Варто  спинитись,  хоч  на  хвилину.

Й  просто  подумать  -    погоду  люблю,
Кажуть    й  природі,    вона  все  гарна,
Чи  то  є  осінь,  чи  літо  ясне,
Зима  примхлива,  чи  весна  –  красна,
В  обійми  вхопить  й  зігріє  мене.

Адже  живемо,  ми  завдяки  їй,
Всіх  надихає  жити  і  творить,
Свіже  повітря,  той  цвіт  орхідей,
Скажіть,  будь  ласка,  можна  не  любить?

Думки  весняні,  полонять  серце,
Зима  відійде,  яку  Бог  нам  дав,
Держу  в  долоні,  надій  озерце,
Як  кожен  мрію,  щоб  день,    кращим    став!

                                             20.12.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2019

Кроха / проза/

     Я  проснулся  от  громкого  разговора  родителей.  Лёжа  в  постели,  слегка  потягиваясь,  посматривал  в  окно.  Ну  вот,  опять  дождь  моросит.  Ух  и  наверное  холодный,  как  и  в  понедельник.  Не  люблю  осень,  надоела.  Желания  нет,  но  это  придётся,  на  себя  напяливать  ботинки  и  целый  ворох  одежды.  Увы,  это  не  лето,  да,  ушло,  убежало.  Ох,  как  печально,  но  надо  вставать  и  собираться  в  садик.  И  вдруг  вспомнил,  ведь  надо  спешить.  Вчера  к  нам  в  группу  пришла  новая  девочка,  звали  её  Светочкой.  Вы  знаете  имя  подходит  ей.  Ведь  такие  чудные  глазки,  как  цветы  фиалки  на  клумбе,  синие  -  синие,  а  ресницы  длинные  –  длинные.  Мне  кажется  я  на  неё  бы  смотрел  и  смотрел,  завораживает.  Да  разве  я    мог    не  обратить  внимание  на  неё?  Радостный  взгляд,  как  лучик  солнца  блеск  в  глазах  и  такая  милая  улыбка.  А  волосы  светлые  кучерявые,  едва  касались  плеч.  Ну,  просто  вылитый  ангелочек,  да,  подобна  тому,  которого  я  видел  в  церкви.  Мы    как  то  с  мамой  туда  заходили,  на  какой  то  праздник,  а  на  какой,  я  уже  и  не  помню.  Она  одета  в  красивое  платье,  в  белую  и  синюю  клеточку,  оно  ей  очень  подходило  к  цвету  глаз,  словно  маленькая  принцесса.    Света  стояла  возле  воспитательницы,  то  закрывала  глазки,  то  снова  открывала,  наверное  ждала,  что  она  ей  скажет.  Мне  показалось,  что  никто  не  заметил,  что  в  группу  зашла  новая  девочка.  Мальчишки  складывали  дворец  из  деревянных  кубиков,  а  девочки,  сидя  за  столиками,  что  -  то  рисовали.  А  я  сидел  возле  входа,  здесь  у  нас  на  столике  лежали  книги  и  раскраски.
Воспитательница,  Любовь  Ивановна,  увидев  меня,  сказала,
-Вот,  у  нас  новая  девочка,  зовут  её  Светочка,  ты  Алёша  представь  её  деткам,  мне  надо  на  минутку  отойти.
И  она  ушла  в  спальню.
Я  взял  девочку  за  руку,  думал  будет  вырываться,  но  нет,  она  хлопала  глазками  и  улыбалась.
Я,  не  мешкая,  позвал  всех  ребят,
-Вот  Любовь  Ивановна  сказала,  что  у  нас  новая  девочка,  знакомьтесь,  её  зовут  Светой.
Конечно  все  ребята  её  окружили  и  каждый  начал  называть  своё  имя.  В  это  время  вошла  Любовь  Ивановна,  с  улыбкой  на  лице,  хлопала  в  ладоши,
-Я  всё  слышала,  молодец  Алёша,  с  заданием  справился,  а  теперь  ребята,  идём  мыть  руки  и  будем  завтракать.
Я,  честно  признаться,  даже  не  заметил  как  прошёл  день.  На  завтраке,  Любовь  Ивановна  посадила  Свету  вблизи  себя,  наверное  думала,  что  не  будет  есть,  захочет  капризничать,  как  у  нас    некоторые  новенькие,  ,на  удивление,  всё  обошлось.
Затем  мы  со  Светой  складывали  пазлы  и    в  книгах  рассматривали  картинки.  Время  так  быстро  пролетело  и  уже  все  садились  обедать.  Я  конечно  сначала  удивился,  что  Любовь  Ивановна  её  посадила  за  наш  столик.  Ну,  а  потом  подумав,  решил,  может  и  правильно  сделала,  ведь  Серёжи,  который  прежде  с  нами  сидел  за  столиком,  уже  два  дня  не  нету,  наверное  заболел.  К  сожалению  у  нас  так  бывает,  можно  сказать  все  по  очереди  болеем,  но  я  пока  держусь.
После  обеда  все  ложились  спать,  я  уже  лежал  на  своей  койке,  когда  вошла  Любовь  Ивановна  со  Светой,  размахивая  рукой,  что  -  то  ей  рассказывала.  Мои  глаза  закрывались,  сквозь  дремоту,  услышал  голос  воспитательницы,
-Все  глазки  закрыли  и  спать.
Проснулся  я,  когда  почти  все  дети  были  одеты,  возле  моей  койки  стояла  Света.  Увидев,  что  я  проснулся,  мило  улыбнулась  и  сказала,
-Ну  ты  соня….  Что  дома  не  выспался?  А  я  вот,  на  чуть-  чуть  глаза  прикрыла,  вот  настолько.
Она  большой  и  указательный  палец  соединила,  а  потом  сделав  между  них  небольшой  промежуток  сказала,
-Вот  на  столько  уснула,  видишь?
Улыбаясь,  одевался,  было  приятно,  что  она  рядом  со  мной.
После  полдника  Свету  забрала  мама,  а  я  остался  играть  с  ребятами.  В  четверг,  меня  всё  время  забирает  папа  после  работы,  он  обычно  задерживается,  поэтому,  я  ухожу  из  садика  последний,  иногда  предпоследний.  И  он,  мне  каждый  раз  говорит,  »Извини  сын,  на  работе  задолбали».  Я  сажусь  в  машину,  где  вечно  на  сиденьях  валяются  его  чертежи  на  строительство  новых  домов  и  он  всегда  напоминает,
«Смотри  не  брось  под  ноги,  аккуратно  пожалуйста».
-  Алеша,  подъём,  -  позвал  отец,-  Бегом  в  ванную  чистить  зубы  и  одеваться…
Ну  вот,  подумал  я,  теперь  бегом,  нельзя  было  раньше  позвать.  Сейчас  мама  будет  торопить  и  так  каждый  день.
Отец  на  ходу  жевал  бутерброд,  почти  непонятно  что-  то  пробурчал  и  чмокнув  маму  в  щеку,  помахав  рукой,  скрылся  за  дверью.  Было  слышно  как  он  бежит  по  лестнице.  Мама,  прикрыв  дверь,  сказала,
-Кроха!  Давай  сынок  побыстрее  одевайся,  а  то  я  опоздаю,  первый  урок  математика,  мне  надо  было  бы  прийти  пораньше.
Я  возмутился,
-Мама  какой  Кроха?  Говоришь,  что  я  большой,  а  называешь  меня  так,  как  маленьким  называла.
Она  лишь  улыбнулась  и  заглядывая  в  зеркало,  подкрасила  губы,  продолжила,
-  Да  Кроха,  хорошо  не  буду.  О,  да,  сегодня  пятница,  с  садика  я  тебя  заберу,  как  всегда,  сразу  после  полдника.
Я  одевался,  не  мог  заправить  рубашку  в  штаны,  она  увидев,  возмущённо  сказала,
-Ох  сын,  пора  взрослеть!  Уже  должен  быть  самостоятельным,  а  ты  всё  возишься.
Мама,  что  -  то  искала  в  своей  сумке,  а  потом  побежала  в  спальню.  Она  держала  в  руке  телефон,
-Вот,  чуть  не  забыла,-  сказала  и  положила  его  в  сумку.
Я  одел  ботинки,  подтянув  шнурки,  стал  их  завязывать,  как  назло  у  меня  не  получалось.  Я  иногда  уже  завязывал  их  сам,  но  сейчас  спешил,  наверное  поэтому  не  получалось.
Она  нервничала  и  ко  мне  сердито,
-Надо  взрослеть  сын,  почему  не  научишься  быстро  завязывать?
Вздыхая,  завязала  мне  шнурки  на  ботинках  и  мы  поспешили  в  садик.
Через  дворы  идти  ближе,  поэтому  мама  решила  пойти  этой  дорогой.  Мне  казалось  мы  не  шли,  а  летели,  потому  что  её  зонтик  всё  время  клонился  то  в  одну,  то  в  другую  сторону  и  мелкий  противный  дождь  попадал  мне  в  лицо.
Она  поздоровалась  с  воспитательницей  и  оставила  меня  в  гардеробной,  сама,  как  мотылёк,  поспешила  в  школу.
У  двери  меня  ждала  Любовь  Ивановна,  я  тихо  поздоровался  и  взглядом  искал  Свету.  Она,  в  том  же  красивом  платьице,  сидела  у  окна.
-Привет,  Светочка!  –  я  коснулся  её  плеча.
Она  улыбалась,
-  О!  Привет,а  я  вот  сижу…  жду  тебя…  Давай,  те  пазлы  сегодня  сложим,  что  вчера  не  успели.
     Мы  весь  день  были  вместе,  я  видел,  что  она  со  мной  во  всём  соглашается  и  мне  это  нравилось.  Девочки  с  группы,  искоса  посматривали,  то  на  меня,  то  на  неё,  о  чём  -  то  шептались.  Некоторые  мальчишки  звали  её  в  свою  компанию,  но  она  мило  улыбаясь,  крутила  головой  и  мы  вместе  продолжали  играть.  Я  в  ответ  улыбался  ей.  Ведь  приятно,  что  из  всей  группы,  она  выбрала  играть  со  мной,  а  не  с  другими  ребятами,  хотя  они  тоже  неплохие,  но  иногда  бывают  задиристые.
После  сна,  уже  подали  полдник,  я  посматривал  на  дверь,  ведь  за  мной  должна  прийти  мама.
Едва  успел  выпить  какао  с  печеньем,  как  я  услышал  голос  мамы,
-Кроха!  Кроха!  Пойдём  домой!
Я  сдвинул  плечами,  вот  еще,  возмутился  про  себя.  Светочка  допила  какао,  поставив  чашку,  улыбнулась,
-  Ну,  пока,  до  понедельника!  Я  буду  ждать!
Я  слегка  опустил  голову,  в  ответ  махнул  рукой  ,
-  Пока!
Мне  так  было  не  приятно,  что  мама  при  всех,  опять  назвала  меня  Крохой.
К  моему  счастью,  ей  кто  -  то  позвонил,  она  разговаривая  вышла  на  лестничную  площадку,  я  не  спеша  одевался.  За  окном  уже  темнело,  дождя  не  было,  но  мне  на  душе  было  отвратительно.
Мы  вышли  из  парадного  входа,  освещенного  фонарями,  мама  весело  сказала,
-Ну  вот,  молодец  сын,  сам  оделся,  на  глазах  взрослеешь.
Я  подняв  голову,  неожиданно  для  себя,  от  лучей  фонарей  закрыл  глаза,
-  Мама,  я  думаю…  Знаешь,  твоё  время  взрослеть,  уже  давно  прошло.  Но  ты,  всё  ещё  как  ребёнок,  ведь  столько  раз,  я  тебя  просил,  не  называть  меня  Кроха.

                                                                                                                                                                     Ноябрь  2019  г

           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858848
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.12.2019

Зима не на коні

Ой,  не  дивіться,  що    так  сумно  мені,
Це  ж  все  тому…  осінь  не  покидає,
Грудень  прийшов...  а  зима  не  на  коні,
Душенька  тає,  здійснення  світлих  мрій.

Місяць  утік,    набридли  чорні  фарби,
Сірі  хмарки,  взяли  його  в  обійми,
Заплакав  дощ,  сміло  туливсь  до  верби,
Не  гони,  шепіт,  хоча  я  із  слізьми.

Вже  вечоріло…подивлюсь  до  неба,
Не  мерехтять,  зірочки  в  піднебессі,
 Під  серцем  щем,  морозу,  снігу  треба,
 Досить    блукать!  Їм  літати  на  часі.


                             21.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2019

Маю мовчати ( з гумором)

Скажіть  люди,  що  за  зима?
Крапа  дощ,  знов  снігу  нема,
Несу  з  лісу,  я    ялинку,
За  плечима,  ще  й  Яринку.

Потонув  чобіт,  в  багнюці,
Я  ж  сказав,  нині  тварюці,
Краще  б  вдома  почекала,
Ревнувала,  верещала,
Нагадала,  що  то  колись,
В  тому  році    був  похваливсь.

Що  ялинки  пишні,  славні,
Так  сподобались  Світлані,
Ліз  у  порваних,  я  трусах,
Помаду  вздріла  на  вустах.

Так  викручувавсь,  побілів,
Та  зізнатись  за  гріх  не  смів,
Від  вовків,  збрехав,  ховались,
І  під  страхом  обіймались.

Не  подумав,  пішла  нині,
Не  відмовлю  ж  господині,
Бо  боюсь,  як  кум  узнають,
Мене  й  Свєтку  розстріляють.

Хоча  й  ноша  завелика,
І  червона  в  мене  пика,
Та  тепер,  маю  мовчати
Сім`ю  маю  поважати.

                                 17.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2019

ДО ДНЯ МИКОЛАЯ

Світи  –  світи,  місяченько,
Спішить  дідусь,  далеченько,
Перейшов  поле,  минув  гай,
До  нас  крокує  Миколай.

Мигтять  зірки,  так  привітно,
Його  зустрінемо  дітки,
Вдягнувся  добре,  в  кожушку,
Ледь  білі  вуса,  у  сніжку.

Не  став  довгенько  чекати,
Ос  і  зайшов,  вже  до  хати
Приніс  дарунки  в  торбинці,
Слухняним  діткам  гостинці.

Тут  телефони,  планшети,
 І  заводні  є  ракети,
Швидкі  машинки  й  пожежні,
   Бійці  з  пластмаси  відважні,
Вони  здаються,  мов  справжні,
Іще  принцеси  і  ляльки
Ігри  і  кульки  й  свистульки.

Як  поспішав,  вітрець  віяв,
От  він  десь  й    різку    посіяв,
Та  то  ж  напевно  так  треба,
Нам  не  була  в  ній  потреба.

Бо  усі  гарні  малятка,
Хлопчики    любі  й  дівчатка!
Хоч  я  старенький  чарівник,
Ходить  щороку,  до  вас  звик,
Прийшов  із  святом  вітати!
*
Щастя  і  миру  побажати,
Щоб  радість  й  сонце  зустрічати,
Та  завжди  дружно  святкувати!

                                   18.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2019

Життя…життя

Життя…    життя.    Доріг  багато  так,
Вони  всі  різні,  вибереш  одну,
По  ній  пройти,  гадаєш  ти  мастак,
Завжди  бажаєш,    відчути  весну.

Себе  пригадуючи  в  дитинстві,
Все  безтурботні…  ранки,  вечори,
Здавались  нам,  суцвіття  барвисті,
Й  манна  впаде,  з  небесної  гори.

Не  все  так  є,  знімеш  окуляри,
Оті  рожеві.  Й  прийде  час  вагань,
Мов  кам`яні  попереду  мури,
Чи  й  перебориш?  Тайна  сподівань.
.
В  незламність  віриш,  згинуть  запони,
Надія  є,  зустріть  новий  день  йдеш,
Душі  політ,  мати  перемогу,
 І  долі    дякуєш,  що  ти  живеш.

                                   12.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2019

Де ж зими сміливість…/ дит /

Зима  не  вбралася  у  фату,
 Шкода    не  в  шубі,  як    щороку,
 Та  де  ж  поділа,  волохату,
От  тепер  й  має  замороку.

Десь  заховавсь  мороз  відважний,
Ніяк  не  вводить  у  спокусу,
 Чомусь  і  вітер,  геть  мінливий,
 Косу  тріпоче,  її  русу.

І  де  волосся    лебедине?
Її  веселість  і  сміливість?
Сповила  туга,  час  то  плине,
Тож  проганяй  свою  сонливість.

Подивлюсь  вкотре  до  віконця,
Там  сіро-сіро,  немов  осінь,
У  піднебессі    нема  сонця,
Поміж  хмарин  сміється  просинь.

Ти  прокидайсь,  не  будь  байдужа,
Сядь  у  карету  всі  чекають,
Нехай  злетить  на  землю  стужа,
Й  білі  сніжинки  хай  літають.

                               09.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2019

Проснись, зимонько

Ой,  час  летить,  життя  триває,
Зима  дріма  сором`язлива,
Дивина    колір,  свій  тримає,
Чи  боязка,  що  прийде  злива?

Розкине  паморозь  у  полі,
Згубить  надію  на  холоди,
Скрізь  чародійство  і  поволі,
Змиє  водиця…  її  сліди.

Вологи  мало,  то  є  правда,
І  суха  осінь,  забракло  сил,
Рідко  зимові,  дощ  розрада,
Його  немає,  сивий    небосхил.

Проснися  зимо,  сядь  на  сані,
Позви  у  гості,  стрімкий  вітер,
Хай  збудить    хмари  в  океані,
Нехай  розсипле  білий  бісер.

Ти  так  засяєш,  як  годиться,
Танець  з  морозом,  у  обіймах,
Хороший  сон,  землі  насниться
Вся  засріблиться,  мов  на    крилах!
                                                       
                                     11.12.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2019

Ти немов вітер

[youtube]https://youtu.be/PGXI-CY1jyw[/youtube]

Я  так  хотіла,  від  нього  заховатись,
Як  від    дощу,  холодного,  з  вітром,  градом,
Красунчик    мріяв,  що  здатна  закохатись,
Просив  настирно  -  давай  пройдемось  садом.

Очі,    як  зорі…  хитрий  і  смілий  погляд,
Здалось  все  добре,  в  обіймах  знайшла  спокій,
Та  в  тій  спокусі…  запали  страх  й  тривога,
Немов  тонула,    в  річці  стрімкій,  широкій.

Де  ж  береги  ті?    Хочу  з  води  тікати,
Я    в  ній  не  риба,  ловлю  ковток  повітря,
Волі  бажаю,  не  зможу  покохати,
Мов  рак  вчепився,  ті  руки  -  гострі  вістря.

Душа  волає,  я  благаю  відпусти,
Дихнуть  не  можу,  уста    ловив  миттєво,
На  смак  солоні…    це  ж  сльози,    не  руш  коси!
Мені  б  звільнитись…  не  марнуй    час  даремно!

Ти  зимній  вітер,  холодний,  неприємний!
Слова  пекучі…  .  спішила  по  стежині,
Нащо  терпіти,  лишать  осад  полинний,
Не  переслідуй    -  запам`ятай    віднині.

                                                           2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2019

Інколи мрії збуваються / проза /

      З  вікна  пахло  весною….      від    невеликого  вітру    разом  з  фіранкою  гойдалися  сонячні  промені.  По  кімнаті  наче  буря  пройшлася.  Галина  вкладала
 книги  в  останню  валізу.  А  поруч  Оксанка    -  у  свій  рюкзак  складала    одяг,    ледь  не  плачучи,  до  мами,
 -  І  ти    називаєш,  це  вірним  рішенням,  переїхати  жити  в  село.  Думаєш  так  буде  краще,  легше.    Як  же  я  звикну  до  іншого  класу?  До  незнайомих  вчителів?  Провчитися  шість  років  в  школі,  напевно  в  мене  є  подруги,  що  хіба  не  знаєш,  там  на  мене  не  знати,  що  чекає?
 -  Досить  суперечок!  Вже    все  давно    вирішено,  то  не  село,  а  селище  і  доволі  величеньке.  Буде    де  відпочити,    річка,  великий  став,  неподалік  ліс,  ти  ж  любиш  збирати  гриби,  хіба  ні?  Ну  а,  що  хата,  то  нічого,  все  можна  зробити  по-  сучасному,  воду  провести,  зробити  санвузол,  не  гірше  чим  в  нас,    -  не  поспішаючи  говорила  жінка  й  позирала  на  старий    будильник,  який  залишався  стояти  на  столі.
Останній  мотлох  скинула  в  мішок,
 -  Давай,  сонечко,  винесемо  цей  непотріб  до  сміттєвого  бака.  Та,    ящики  й    валізи,  бо  вже,  за  кілька  хвилин  таксі    приїде..
   Авто,  виїхавши  за  місто,  набирає  швидкість.    Оксана  раз  –  по  -  раз  дивилася  у  вікно  і  на  водія,  здорового,  з    густою  чорною  бородою  дядька,  який  їй  нагадував  Карабаса  -  Барабаса,  з  казки  »Золотий  ключик».  Їй,  ще    не  доводилося  бачити  таких  товстих  чоловіків,  ще    й  схожих  на  одного  з  персонажів  казки.  Дівчина  кілька  разів  нахилилася  до  нього,  хотіла  запитати,  чи    скоро  приїдуть  та  мама  брала  за  руку  й  показувала    вказівним  пальцем,  прикладаючи  до  губ,  щоб  мовчала.  Напевно  не  хоче,  щоб  відволікла  від  дороги,  зробила  висновки  і  на  якийсь  час  захопилась  краєвидом  за  вікном.  Вздовж  дороги  чорніли    поля  і  наче  вистроїлися  вряд  зовсім  голі  дерева.  Сонце  вже  піднялося  вище,    світило  в  очі,  вона    хитренько  примружила    їх,    від  задоволення      усміхалася.    Здалеку  виднівся  темно  -  сизий    ліс  і  перші    недобудовані  будинки,    а  далі,    поміж  дерев,    проглядали,  покриті  шифером,  одно  та  двоповерхові  будинки  і  з  куполами  церква.    
Трохи  хвилюючись  Галина    нахилилася  до  доньки,  обійняла    за  плечі,
-Ось  і  наше  селище,  дивися!
Вмить  догнала  думка-  можливо  тут  моя  доля.  Згадала  за  чоловіка,    поїхав  на  заробітки  в  Москву,  майже    відразу  подав  на  розлучення,    вже  минуло  п`ять  років,  відтоді  й  гризе  одинокість,  хоч  і  є  донька,живеться  веселіше  та    на  жаль  -  не  та  розрада.  
   Вона  працювала  в  одній  з  бібліотек,  на  краю  міста,  останнім  часом  їх  мали  розформувати,  тому  й  наважилася  на  переїзд.    Її  тут  ніщо  не  тримало,  цю  однокімнатну  квартиру,  (частину  якої  залишив  чоловік  замість  аліментів),    вирішила  продати.  За  фахом  бібліотекар,  а  кому    і  де  зараз  потрібна  ця  професія.  Одній,  без    чиєїсь  допомоги,  витягнути    доньку  важко,    час  іде,    поїде  вчитися,  а  мені  мабуть    вже  час  і    про  себе  подумати.  В  тридцять  п`ять  років,    не  хочеться  потонути  в  домашніх  справах,  в    одинокості.  Від  думок,  легенький  піт  виступив  на  чоло,  пригадала  пісню  Олега  Винника  »  Вовчиця».  Ті  слова    збуджували  жіночі  почуття,  торкалися    душі,  тріпотіло  серденько,  ні,  вона  не  вдова!    Та  на    молодий  місяць  в  душі  вила,  мов  та  вовчиця,  невже  більше  не  пізнає  чоловічої    ласки,  любові.  
   На  якусь  мить,  автівка  легенько  підскочила,  пробудила  від    думок,  вона  поправила  русяве  волосся    й  носовою  хустинкою  витерла  змокріле  чоло.  Звичайно  хвилювалася,  адже  хотілося  відкинути  всі  вагання,  самій  собі    підтвердити,  що  вона  права  в  своєму  рішенні.  Хіба  можна  прожити  без  любові,  без  ласки,  тієї  насолоди,  яку  всім  подарував  Бог?  Ні,  зарано  йти  в  монахині.    Життя  продовжила  донькою,  а  що  далі?!    Нічого,  терпіння,    іще  раз  терпіння,  будинок    непоганий,  тож  бачили  очі  ,  що  купували,    буде  все    гаразд,  з  трепетом    в    серці,  втішала  себе.  
 Три  кімнати  -    всі  прибрані    і  меблі    є,  доволі  й  непогані,  тож  щось  з  великих    речей  перевозити  сюди,  не  мало  сенсу.  Тим  паче,  що  квартиру  продала  з  меблями,  тож    не  прогадала.    
   Оксанка  вибрала    кімнату,  щоб  виднівся    схід  сонця.  Галина  мов  зробила  прищеплення  доні,    навчила    любити  книги.  Дівчинка  росла    розумною,  кмітливою,  часом  вона    дивує  своєю  хитрістю,  винахідливістю,спати    лягала  з  книгою  й  просиналася  з  нею.  Доню  -  вважала    молоденьким    жайворонком,  бо    прокидаються  дуже  рано.  Любила    спостерігати  за  сходом  сонця,  як  перші,  яскраві  промені  пестять  землю  й  заглядають  у  вікно,  раділа  -  немов  квіточка.
   Пройшло  майже  два  місяці,  Оксанка,  можна  сказати,  не  погано  вписалась  в  коллектив  класу.  Діти  проявили  цікавість  до  неї,    адже  дівчинка  навчалася  на  відмінно.    Не    скупа  на  поради,  чи    дати  телефон,  якщо  комусь  конче  треба  передзвонити,  чи    списати  домашнє  завдання  з  математики.    Дівчинка    загалом  було  слухняною  і  веселою,  вміла  логічно  мислити,  в  компанії  виділялася  сміливістю,  хитрістю  та  правда  інколи    й  гострим  слівцем.  Мати  помічала  спритність  доньки,    хорошу  пам`ять.  Допускала,  що  тут  не  тільки  в  її  вихованні  заслуга,  а  ще  й  велике  значення  мають  книги.  
   Галина    влаштувалася  на  роботу,  нянькою  в  дитячий  садок.  Вважала,  що  їй  пощастило,  саме  напередодні    її    приходу  в  відділ  кадрів,    одна  з  працівників  закладу  принесла  лікарняний,    пішла  в  декретну  відпустку.  
   На  новому  місці  добре,  сподобалася  земельна  ділянка,  не  дуже  встигло  зарости  травами,  тому  вчасно,  вдвох  з  донькою,    засадили  городиною.    Але  паркан  потребував  ремонту.  Не  хотілося  їй  молодиці,  щоб  було  гірше  ,  чим  у  інших,тому  й  проговорилася    в  одній  із  розмов    перед  співробітницями.Здавалося  і  з  сусідами  повезло.    Павло  і  Катерина  ,  майже  такого  віку,  як  і  вона,    жили  в  достатку,  тільки  бідкалася  жінка,  що  Бог  не  дав  дітей.  Вона  ніде  не  працювала,    а    Павло  працював  шофером,  при  консервному  заводі.  Але  за  браком  часу  спілкувалися  рідко.  А  можливо    Катерина    боялася  втратити  чоловіка,    намагалася,  щоб  він  якнайменше  зустрічався  з  нею.
   Багато  часу  не  прийшло…..    Буквально  через  два  дні,    Галина  з  роботи  поспішала  додому.  Біля  входу    в  дитсадок,  про  щось    розмовляли  два  чоловіки.  Вона  відразу    на  них  звернула  увагу,  цікаво,    кого  чекають  ,  чомусь  не  заходять  на  територію?  Такі  собі,  нічого,  здалеку  симпатичні,  мабуть  по  років  сорок  -  зробила  висновок.    Злегка  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  чи  розпашіла?  Й  приклала  руку  до  щоки,  от  хтось  про  мене,  щось  говорить.    Намагалася  піймати  вітерець,  йти  швидше,  освіжити  обличчя,  зняти  напругу.    Вітер  злегка  куйовдив,  розсипав  волосся,  що    ледь  прикривало  плечі.  Вона    вийшовши  за  ворота    дитсадка,  зрівнялася  з  чоловіками,  один  з  них  вигукнув,
-  Ви  часом  не  Галина?
-  Я?  Так,  саме  вона…  Ви  щось  хотіли?-  відповіла  трохи  зніяковіло.  
-  То  ми  це,-    почав  другий…
Чоловіки  трохи  розгубилися,  а  потім    разом  один  перед  одним,  як    сполохані  сказали  свої  імена.  
 Іван,    чорнявий    чоловік,  середньої  статури,  погляд,  лагідний,  ніжний,  але  за  тим  поглядом  вбачається  хитрість.  Він  мило  усміхався,  змірюючи  її    з  голови  до  ніг.  Степан    -    білявий,  охайно  підстрижене  волосся,  підкреслювало  його    красиву  шию.  На  якусь  мить  Галина  сама  себе  піймала,  що  дивилась  на  нього.  На  зріст  вищий  за  Івана,  змужнілий.    Він  переминається  з  ноги  на  ногу,  несміливо  позирав  на  неї  й  відразу  ж    опускав  очі.
Іван  поспішив  йти  вперед,    потираючи  руки  весело  сказав,
-  Кажуть  вам  працівників  треба?  Паркан  і  доріжки  полагодити,  то  ми  годні  це  зробити.  Це  наша  робота,  не  бійтеся,  не  підведемо,  дорого  не    візьмемо.
-  Ну  то  пішли  подивитися  на  свій    фронт  робіт.
Тут  же    рішуче  заперечила,  кивнула  рукою
-  Гадаю  нам  викати  ні  до  чого…  Не    такі  ми  старі,  можна  й  на  ти,  так  по  –  простому,  воно  й  домовитися  і    спілкуватися  легше.  Не  думайте,  що  я,  як    з  міста,  то  якась  гордячка.  Хоча  нахаб  не  переношу,    попереджаю.  …
Сама  дивувалася  своїй  поведінці,  де  та  сміливість  і  відвертість  взялася,    мабуть  з  тихенької  ,  як  миша,    з  роками  роблюся,  вольовою,  сильною  жінкою.    То  таки  на  краще,      інколи    донька  каже,  »Мамо  не  будь  тихенькою  сірою  мишкою,  зараз  це  не  в  моді.»  
Іван  перебив  роздуми,  знову  заговорив,
-  Тільки  там  якийсь  помідор,  огірок,  шматочок  сала  на  обід,  тож  голодні  не  будемо  працювати  цілий  день,  ну  і    якщо  можна  сто  грам  інколи,  щоб  сила  була.
Степан  торкнув  рукою  його  за  плече,-
-  Та  можна  й  без  сто  грам…    А  то  подумаєте,  що  ми    якась  алкашня….
Жінка  намагалася,  не  дивитися  на  них  при  розмові,
-  Побачимо,  які  ви  фахівці,  думаю  час  покаже,  а  там  видно  буде.
   Через  три  дні  робота  закипіла,  привезли  камінь,  відсів,  цемент.  Чоловіки  почали  мурувати  паркан.    Галина    раненько    готувала    обід,  розуміла,  що  важка  це  робота,  як  тут  бути  голодному,  потім  йшла  на  роботу.    Оксанка  ж    любувалася  чоловіками,  коли  вони  вслід  дивилися  матері.  Вона  ж  пізніше  йшла  до  школи,  усміхалася,  хитро  позирала  на  них.    Цікаво,  задавала  собі  питання,  що  один,  що  другий  не  одружений,  це  ж  треба  такого,  чи  це  для  мами  таких  спеціально  підіслали.  Ну    дядько    Іван,  то  їй  навряд  чи  підійде,  від  нього  інколи  пахне  горілкою.  Каже  любить    ввечері  випити  пива  та  мабуть  бреше.  Ну,  а  дядько  Степан,чомусь  їй  нагадує  розгублене  дитя,  тільки  мама  на  нього  погляне,  він  відразу    намагається  дивитися  в  бік,  інколи  весь  червоний,  як  варений  рак.  Та  -  то  нічого,  зробила    висновки  донька.  ой  напевно  вона  йому  подобається.  Цікаво,  кого  мама  вибере?    Он  обоє    на  неї  дивляться,    як  коти  на  сметану.  
 Три  дні  поспіль,  час  від  часу  йшов  дощ.  Чоловіки  працювали  з  перервами,  на  веранді  чекали  закінчення  дощу.  Після  школи    -    Оксака  їх  трохи  розважала,  розповідала  про  уроки,  шкільні  пригоди.
   Одного  ранку  Галина  спішила  на  роботу,  вийшла  на  веранду,  вгледіла,    що  десь  поділися  туфлі,  двигнула  плечима,  розгублено,  але  голосно,    запитала  в  чоловіків,
-  Хлопці  !    Часом  не  бачили  моє  взуття?
Іван  стояв  біля  бетономішалки,  розвів  руками,  кивнув  головою.  Із  –  за  бетономішалки  вийшов  Степан,  в  руках  тримав,  начищені    до  блиску,    туфлі,
-  Я  оце…    Бачу  вчора  після  дощу  трохи  в    багнюці,  вирішив  їм  зробити    гарний  вигляд.
Від  подиву,  аж    округлилися  очі,  вона    злегка  почервоніла  та    все  ж  не  розгубилася,
-О!  Дуже  дякую,  Степане!  Дякую!
 Поспіхом  взулася,  швидкою  ходою  прямувала  до  хвіртки.  Павутинились  думки,  ото,  це  ж  треба    такого,    тихий,    скромний,  на  вид  гарний  та,  ще  й  здається  добрий,  не  перевелися    справжні  чоловіки.    Цікаво,  чому  не  привів  дружини  додому,  чи  матері  не  зміг  догодити?  Ну  Івана  видно    відразу,    любить  хильнути  чарку,    а  в  цього  важко  знайти  недоліки,але  ж  стидається,як  дівка.
     Буквально  цього  ж  дня,  як  Галина  прийшла  з  роботи,  на  веранді  на  невеликому    столику  помітила    купу    різних  шоколадних  цукерок.  Легка  усмішка  на  обличчі,  невже  Степан?  Тож  не  донька,    знає  в  неї  грошей    немає.
     Чоловіки  працювали  за  хатою,  роботи  залишалося  на  день    -  два,    не  більше.    Вона,  швидко  переодяглася    в  халат,  зазирнула  в  люстерко,  всміхнулась  побачивши  свої  принади.    Літній  халат  потягнув    її  пишні  груди,  підкреслював    красивий  стан,  крутнувшись  на  одній  нозі  весело  до  себе,
-  Здається  не  така  й  стара,  можливо    й  хай  залицяються.
Як  дівчисько  вискочила  з  хати,    відчула  прилив  крові  до  обличчя  і    злегка  крутнувши  головою,  сама  до  себе,
-  Ой  роки  –  роки…  Де  ви  взялися,  де  поділося  те  заквітчане  літо,    і  чому  так  час  летить,  а  в  душі  весна  -    хочеться  співати.
Підходячи    ближче  до  чоловіків,    весело  й  голосно  до  них,  
-  Ну,  що  тут?    Бачу  справи  йдуть,  скоро  вінок.  От  і  добре….
 Задоволено  дивилася  на  паркан,  красиво,  майстерно  зроблена  розшивка,  любувалася  роботою  й  продовжила,
-  Бачу  цукерок  купили…  Я    на  газ  поставила  чайник,  почаюємо    разом.  Оксанка  любить  солодощі,  каже    сама  не  наважилася  взяти.
Іван  задоволено  почухав  чуприну,
-  Та  це  я  вирішив  всіх  побалувати,  тепер  буду  знати,  що    мала  солодощі  любить,  тільки  вони  ж  там  різні,  чи  й    догодив?
   Вона  помітила,  як  незадоволено  зирнув  на  нього  Степан,    важко  перевів  подих,  немов  хотів  щось  сказати,  але  змовчав.  Легка  усмішка,  зробила  вигляд,    що  не  помітила,  розвернулася  і  повернутися  назад,    на  ходу,  крикнула,
-  Не  баріться,  встигнете,    вже  ж    мало  залишилося.  Гайда,    пішли,  разом  відпочинемо.
     З  телефона  звучала  музика,  Оксана  задоволено  смакувала  цукерки,  поглядала,  то  на  маму,  то  на  чоловіків.    Добре,  що    нам  такі  зустрілися    трударі,  не  якісь  ледачі,    ще  й  гарні,  не  гидко  й  поспілкуватися    -    роздумувала  дівчинка.  От  би  мама  з  ними  більше    часу  проводила,  краще  б  дізналася  на  якого  з  них  можна  покластися.  Можливо  б    вийшла  заміж,  тоді  вже    не  рахувала  копійки  від  зарплати  до  зарплати..  Чомусь  червоніє,  соромиться,  немов  боїться  їх.  Кумедно  спостерігати  за  ними,  як  один  перед  одним  хочуть  їй  догодити,  той  чай  наливає,  той  цукерки  пропонує,  сміх  та  й  годі,  як  діти.  Може  сказати  мамі,  вже    досить  самій  бути,    хай  би  й  вітчим  був,  я  ж  не  проти..
 Вже  зовсім  стемніло,  коли  чоловіки    подякували  й  розійшлися  по  домівках.  Готуючись  до  сну,  Оксанка  повернулася  в  мамину  кімнату,  хитро  позирнула,
-  А,  що  мамо,  заміж,  ще  не  гукають?
Та  оторопіла  від  такого  запитання,
-  Це,  що  за  розмова  доню?  Здається  такого  в  книгах  не  навчають.  Це  справи  дорослих.    І  з  чого  ти  взяла,  що  я  хочу  вийти  заміж?
-  Ну  мамо…    ти,  якась  старомодна,  чого  тут  соромитися,  всі  йдуть  заміж,  а  ти,  що  гірша  за  інших,  ще  ж  молода    і  така    гарненька  в  мене.    І  є  друга  сторона,  як  кажуть  медалі,  дві  зарплати    в  хаті,  не  одна,  то  ж  сама    інколи    так  кажеш.  І  чого  вони  мовчать,  не  розумію,  я  ж  бачу    -  ти  обом  подобаєшся…
Суровий  погляд  до  доньки  зробив  свою  справу,
-  Так,    зупинись!  Йди  спати,  досить  таких  розмов!
Підвела  очі  догори,    тихо,    щоб  не  почула  мати,
-  Ну  -  ну,  побачимо,  що  життя  покаже.  
 Напередодні  вихідного  дня  паркан  був  закінчений.    До  пізнього  вечора    Іван  з    Степаном  зносили  останні  невеликі  камінці  до  купи.    Галина    накрила  вечерю,  хотіла  розрахуватися  за  роботу.  Та  обидва  відмовилися  брати  гроші,    сказали,  що  після  заходу  сонця  з  хати  виносити    нічого  не  варто,    обіцяли  зайти  завтра  -  по  обіді.  
     Оксана    саме  пішла  до  магазину,  коли  Іван  з  Степаном  переступили  поріг  хати.  Іван  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й  цукерки,    Степан    з  пакету  витягнув  кільце  ковбаси    і  сир.  Галина    зашарілася,
-  Та  це  я  мала  вам  гарний  могорич  поставити,  а  ви  з  своїм  прийшли.
Для  кожного  на  столі    розставляла  тарілки.  По  кімнаті  пахтіли  голубці,  які  щойно  стушкувала.  
   Серед    чоловіків,    вона,  як  квітка,  після  випитого  вина,  розчервонілась.  Усмішка  сяяла  на  обличчі,  весело  спілкувалися,    коли  раптом    різко  відчинилися    двері,  в  хату  залетіла  схвильована,    почервоніла  сусідка,
-  Люди!  Ой  Боженько,    біда    в  мене,  в    Павла  інфаркт!    Он,  щойно  сказали,  знайшли    зупинений  автомобіль,    на  півдорозі  до  заводу.  А  він  там    і  вже  не  дихає.  З    швидкої  допомоги  сказали  інфаркт,  забрали  на  розтин…
Степан  відразу  піднявся,  наче  щойно  й  не  сміялися,  кивнув  рукою,
-Тут  треба  допомогти,  це  ж  треба  такого,  ще  ж    такий  молодий  …
     Пройшло  сорок  днів    після  похорон  сусіда.  Катерина  стала  часто  заходити  в  гості,інколи    розповідала  про  свою  молодість,  про  життя  з  чоловіком.  Просила  замовити  за  неї  слівце  в  садочку,  щоб  взяли  на  роботу.
     Оксані  жінка  не  сподобалася    своєю  поведінкою.  Хоч  мати  їй  і  говорила,  що  ходить  часто,  бо  залишилася  сама.  Заспокоювала,  пройде  час  звикнеться,  не  буде  надоїдати.  
 Пройшов  рік…  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося,  лише  одне,  що  Оксана  підросла.  Стала  проявляти  свій  характер  щодо  Катерини,  їй  не  подобається  мамина  ідея  мати  її  за  подругу.  
   На  обійсті  лунали  гучні  розмови  і  сміх.  Іван  і  Степан  стояли  біля  криниці,    про  щось  розповідали  Оксані.  Саме  в  цей  час  Галина  повернулася  з  роботи,  ще  біля  хвіртки,а  вже  усміхалася,  
-  Ну  у  вас  тут  весело,  за  кілометр  чути.
У  Степана  засяяли  очі,    почервонів.  І  відразу  опустив  голову.    А    в  Івана  в  очах    веселики,    задоволено  потираючи  руки  сказав,
-  В  тому  році  пообіцяли  почистити  криницю,  зараз  саме  на  часі,  звільнилися  від  робіт,  як  -  то  кажуть  прийшла  ваша  черга.  Будемо  працювати,  тут  на  пів  дня  роботи,  завтра  зранку    прийдемо.
Як  бджола  на  мед  летить  так  й  відразу  відчинила    хвіртку  Катерина,
-О!    Чую…    тут    у  вас  весело,  про  що  розмови  ?  Така  гарна    компанія    зібралася,  то    може  посидимо  в  мене,  про  запас  маю  пляшку  смачного  вина.
Степан  направився  до  хвіртки,
-  Та  ні,    вибачайте,  вдома  справи  є,  я  йду,  он  Іван,  як  хоче….
Катерину,  наче  щось  вкусило,  здригнулася,  перебила  його,
-  Що    моя  компанія  тобі  не  підходить?
Галина  оторопіла  від  поведінки  сусідки.    Оксана,  надула  губи,  ледь  почервоніла,    чомусь  позирнула  на  відро,  що  стояло  неподалік,.  У  дівчини  з`явилося  бажання  сусідку  зупинити,  так  сказати  охолодити,  зупинити  нахабство,  вилити  б  відро  води  на  голову  та,  на  жаль,    відро  стояло  пусте.  Вона  сміливо  зробила  крок  вперед,  дивлячись  у  очі  прямим  поглядом,
-А  може  хтось  має  після  роботи  відпочити,  чи  дещо  вдома  зробити,он  в  городі  наприклад.У  вас  тітко,бур’яни  в  городі  вищі  нашого  паркану,а  ви  все  зайняті,все  відпочиваєте,  у  гості  на  вино  запрошуєте.
Катерина  ж  розвела  руками,
-  Та  в  мене  цим  займався  Павло,  я  сама  всього  не  подужаю,треба  помічника.
-Ну  й  шукайте    та  тільки  не  тут,    -    крутнувшись  на  одній  п`яті  сказала  дівчина  і  посміхаючись  пішла  до  хати.  
 Настала  тиша.  Мов  чорна  кішка  пробігла  по  обійсті.  Степан  вже  був  за  хвірткою,  Іван  переминається  з  ноги  на  ногу,  розводив  руками,
-  То  ми  пішли  завтра  прийдемо.  
І    пішов  до  виходу.    Галина  відчувала  незручність  за  поведінку  доньки,    але    намагалася  не  показати  це  на  собі,  лише  рум*янець  прикрасив  щоки.  Їй  теж  набридло,  майже  через  день  пусті  розмови.    Хотілося  зайнятися  своїми  справами,  а  інколи  й  відпочити.  
У  Катерини  від  здивування  округлилися  очі,  на  обличчі    побіліла,  як  стіна,    розставивши  руки,  дивилася  на  Галину,
-  Ну  от,  нікому  не  потрібна.      Позираючи  до  хати  тихо  запитала,
-В  тебе,  що  роман  з    Степаном?  Он,  як    в  нього  очі  горять,    як  тебе  побачить.  
Галина  й  сама  не  знала  чому,  але  трохи  розгублено,  наче  оправдовувалась,
-  Ну,  з  чого  ти  взяла?  Їх  майже  рік  у  мене  не  було,  так,  інколи  десь  в  магазині  побачимось.  Щось  таке  видумуєш…
Катерина,  аж    повеселішала,
-  Ну  то  і  добре,  думаю  був  би  гарним  господарем  в  мене  на  обійсті,  бачу  роботящий.
Оксанка  і  не  думала  підслухати  їхні  розмови  та  в  хаті  було  майже  навстіж  відчинене  вікно.  Дівчина  скривила  уста,  двигнула  бровами  -    ох  нічого  собі,  бач  чого  лисиця  сюди  бігає,  ага,    хоче  знати,  що  в  нас  діється.  Чекай  -    чекай,  на  чужий  коровай  рота  не  роззявляй.  Після  таких  думок  посміхнулася,  примруживши  очі,  »  Я    тобі  тітко  покажу,  де  раки  зимують…  Забудеш  сюди  дорогу!»
   Наступного  дня    з  самого  ранку  чоловіки  чистили  криницю,  поставили  насос,  в  кухню    провели  воду.  Оксана  весь  час  підбадьорювала,  на  планшеті  показувала  різні  приколи  про  тварин.  Вдень  посіяв  дощик,  дівчина  розважала  чоловіків  на  веранді.  Вже  по  закінченні  роботи    на  обійстя  зайшла  Катерина,
-  Оксанко,  мами,  ще    ж  немає  з  роботи,  то  хай  хлопці  повечеряють  в  мене,  а  мама  прийде  хай  зайде,  веселіше  буде.  
У  неї  від  здивування  ледь  очі  не  вилізли  з  орбіт,  хитнула  головою,
-  Нема  чого  в  чужому  городі  капусту  рвати!  Вони  зараз  йдуть  до  хати,  там  на  столі  є  їсти  й  пити,  зараз  і  мама  надійде.    Як  тут  пригостяться,  то  й    хай  до  вас  йдуть,  як  захочуть.
 Степан  складав  речі  в  торбу  й  позирав  на  дівчину  і  дивувався,  ото  молодь,  це  напевно    перехідний  вік,так  в  них  називається.  В    кишеню  за  словом  не  полізе.  Таке  розумне  дівчисько,  знає,  що  сказати,  напевно    при    Галині  так  би  не  поводилася.  
Катерина  розвернулася  до  хвіртки,    в  цей    же  час,    хвіртку  відчинила  Галина.  Зайшовши  на  обійстя,  привітно  глянула  на  всіх,  
-Що    все  ж  встигли  зробити.      Прийшлося  цілий  день  вам  витратити  із  –  за  дощу,  добре,  хоч  злива  не  пройшла..  Молодці!.    Ну  пішли  до  хати,  треба  обмити,  це  діло.  
І  до  Катерини,  
-  А  ти  бачу  йдеш,  напевно  справи  маєш…
Жінка  оторопіла,  бо  вона  й  не  думала  йти  додому,    трохи  схвильовано  розвела  руками,  
-  Так  -    так!  Ой  -  ой  ,  я  ж  чайник  на  газ  поставила  …
 Й  швидко  зникла  за  хвірткою.  
Чоловіки  засиділися  допізна,  хоч  Степан  кілька  раз  намагався  встати  з-за  столу  та  Оксана  сиділа  біля  нього,  торкалася  руки  і  вкотре  показувала  на  планшеті  різні  приколи  з    тваринами.
Вже  все  небо  покрилося  зірками,    блідий  місяць  уповні  позирав  до  землі,      в    нічній    тиші  голосно    переспівуються  цвіркуни.  Чоловіки  прощалися,    поспішаючи,    розійшлися  по  домівках.
Оксана  допомогла  матері  прибрати  весь  посуд  і  йдучи  в  свою  кімнату,  хитро  повела  очима  й  наче  ненароком,
-А  дядько  Степан  класний  мамо!
Цього  разу  вона  й  не  подумала  заперечити,    бо  сама  думала  про  нього.  
Доня,  лягла  в  ліжко,  посміхалася,    мабуть  треба  щось  придумати,  бо  так  і  не  вирішиться  питання  самотності.
     Наступного  дня  Оксана  йшла  з  магазину,  назустріч  йшов  дядько  Степан.  Побачивши  його,  дівчина  поправляє  волосся  на  голові  й  ледь  -  ледь  посміхаючись,  наче  рідного,  взяла  під  руку,
-  О,  такі  веселі!  Часом  не  від  тітки  Катерини  йдете?  То  весь  час  з  дядьком  Іваном,  а  це  самі.
Привітно  поглянув,
-  Та  ні,  це  з  дитсадка  йду.  Дивився    там    фронт  робіт.  Маємо  дах  перекривати,  йду  попередити  своїх  знайомих,  щоб  завтра  зранку  розпочати.  Вдвох  з  Іваном    не  справитися,  треба,  ще    зо  двох.
Оксана    зраділа,
-О!  То  добре!  То  маму  будете  бачити  щодня.  А  то  про  нас  забуваєте,  вже  все    на  обійсті  полагодили,  тепер    і  дорогу  забули….
Степан  навіть  зупинився,  що  цій  дитині  сказати?  Сказати  правду,  скаже  здурів  дядько.  Чи  лукавити,  оббрехати  себе,  скаже    боягузливий,  не  зізнався.
Він  взяв  дівчину  за  плече,
-  Розумієш,  це  особисте…    Ну,  як  тобі  сказати…  Ти  ще  маленька  для  таких  розмов.
Вона  почервоніла  й  голосно,
-  Та,  що  ви    такий  несміливий!  Мені  тринадцять  років  минуло,  ви  думаєте  я    мала.  Хіба  я  не  бачу,  як  дядько  Іван  хоче  мамі    і  мені  догодити.  А  ви  -  тільки  червонієте.    А  я  дядька  Івана,  якщо  чесно  сказати,    то  гиджуся.  Не  хочу  бачити  в  домі  чоловіка,  від  якого  пахне  горілкою,    хоч  він  і    добре  працює  …  
-  Зачекай!  Не  торохти  так  швидко.  Ти  хочеш  сказати,  що  твоя  мама  не  проти  вийти  заміж?  І  ти  з  цим  погодися?
-  Та  ні,    з  дядьком  Іваном    жити  -    я  на  це  згоди  не  дам.  Хай  хоч  скільки  раз  приносить  цукерки.  Йому  більше  імпонує  тітка  Катерина.  Вона  все  хоче    винця  посмакувати,  шукає  компанії,  от    і  хай    дядька  Івана  пригощає,  вони  в  чомусь  схожі.  
Степан  дивувався    міркуванню  дитини,  її  сміливості  говорити  на  цю  тему.  Вони    саме  підійшли  до  перехрестя.  Як  би  це  їй  сказати,  думав  Степан,  як  підібрати  слова  ,  щоб  зрозуміла,  
-  Ти  не  хвилюйся,  думаю  в  Івана  шансів  немає  ,  мама  розумна  жінка,  гадаю,  чекатиме  від  тебе  згоди.
Оксана  повернула    в  сторону  магазину  і  майже  на  ходу  голосно,
-  То  ви  дядько  Степане  заходьте  до  нас  на  чай!  Бо  ви  маєте  шанс  влаштувати  своє  життя.  Поменше  соромтесь!  Бувайте!
   Вона  пішла,  а  він  навіть  не  рушив  з  місця,  в  голові  думки,  як  оси.  Ця  дитина  не  проти,  щоб  я  був  з  її  матір’ю,  вона  готова  мене  прийняти  в  свою  сім`ю?  Немов  оп`янілий  від  несподіванки,  чи  від  щастя,  раз  –  у  -  раз  кліпав  очима,  в  роздумах    поспішав  додому.
     Пройшло  два  тижні….  Оксана  готувалася  до  школи,  за  тиждень  перший  дзвінок,    дивилася  на  свій  старий  ранець.  Третій  рік  з  ним  ходить  до  школи,  вид  в  нього  нікудишній,    але  мама  сказала,  що    грошей  на  все  не  вистачить  .  І  подумала  про  дядька  Степана,  от  жив  би  з  нами,  то  напевно  б  купив  новий  ранець.    А  можливо  іще  дещо,  адже  видно  -  не  скупий  дядько.  Дві  зарплатні  вдома  то  краще,  завжди  так  каже  мама.  І  чого  він  не  приходить.  Вона  саме    сиділа  біля  вікна,  побачила  –  з  букетом  волошок  заходила  мама.  Аж  підстрибнула  від  радості,    за  мить    присіла  на  стілець,  підкрався  сумнів,а  може  це  дядько  Іван.  Але  хвіртки  Галина  не  зачинила,  за  нею,    з  пакетом  в  руці,  показався  дядько  Степан.
Ну  нарешті,    зраділа  донька.  Так  мало  бути  і  так  буде.  Адже  я  так  цього  хочу,  думаю,  що  мама  теж  цього  хоче  і  в  мене  буде  новий  ранець,    ой,    думаю,    тепер    вже  не  пошкодує  грошей.  В  душі  трохи  тривожиться,  може  дядько  Степан  не  проговориться  за  їхню  зустріч.  Адже  тоді    їй  будуть  непереливки,  плекала  надію,  що  все  обійдеться.  Тож  не  думаю,  що  він  такий  пустий,чи  донощик  –  нарешті  дівчина  заспокоїлася.
   Перший  осінній  день  видався  сонячним.    Де  -  не  -  де  по  небу  пливли  маленькі  білі  хмаринки.  Легенький,  прохолодний  вітерець    пестив  обличчя.  Грала  весела  музика.  Діти  в  святковому  одязі,  копошились,  гомоніли  між  собою.Уже  готувалися  до  урочистої  лінійки.  Оксана  поглядала  на  присутніх  вчителів  і  батьків,  між  них    стояла  мати  з  дядьком  Степаном.  Полегшено  перевела  подих,  наче  з  себе    зняла  важку  ношу.    Радість,  відчуття  щастя  переповнювало  душу,  тихо  прошепотіла,
-  Ну,  от  матусю,  інколи  мрії  збуваються,  як  ти    колись  казала.  Ось  і  знайшла  ти  свою  долю.  
   І  усміхнувшись,  підставила  обличчя  до  сонця,  зморщила  носика,  в  очах  вигравали  веселики,  
-  Все  добре  люба,    ми  разом    з  тобою  знайшли  її….
                                                                                                                                                                           Вересень  2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857386
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2019

Проговорилася / проза/

                   /  Одна  сторінка  з  особистого  життя/

       
         За  вікном  зима…  Така  сніжна,  сувора  зима  запам`яталася    мені  на  все  життя.
     Це  було  напередодні  нового  року.  Зо  два  дні,  сипав  білий  пухнастий  сніг,  а  вчора  під  вечір,  ох  і  вхурделило.  «Світу  білого  не  видно»,-  так  мама  казали.  Ми  вже    й  так  кілька  днів  надвір  не  висовували  носи,  був    такий  сильний  мороз,  аж  вікна  понамерзали  льодом,  а  так  хотілося  покататися  на  санях.
       Наша  вулиця  довга,  тягнулася  вздовж  великого  поля,    відмежовувалась  від  нього  широкою  дорогою.
 На  цьому  полі,    під  час  війни,  німці  зробили  склад  зброї,  так  всі  розповідали.  Я  теж,    як  ще  меншою  була,  пам`ятаю  вибух  на  полі.  Це  було  влітку,  аж  хату  струсонув,  всі  хто  був  в  ній  злякалися,  повискакували  на  вулицю.  З  інших  осель  теж  всі  повибігали,  дивилися  на  поле,  майже  посередині,  стіною  стояв  пил.    Як  він  розвіявся,  виднілася  купа  землі  разом  з  конюшиною.  Люди  шепотіли  між  собою,  що  добре,  що  не  пшениця  росла,  так  би  весь  урожай  згорів.
     Туди,  де  стався  вибух,    дітей  не  пускали,  казали  глибоку  яму  вирило,що  там  підірвалася  циганка  з  двома  дітьми.  Всі  журилися,  що  така  біда  сталася.  
На  другий  день  сюди  приїхало  багато  військових,  все  поле  перевірили,  ящиками  вивозили  патрони,  снаряди  і  бомби.  Мені  здавалося  бомби  були  схожі  на  довгі  груші,  але  дуже  завеликі.  Тільки  після  перевірки,  батьки  нам  дозволили  бігати  по  полю.  Ну  правда  коли,  ще  нічого  не  сіяли,  або  зібрали  врожай.  На  полі  сіяли  пшеницю,  кукурудзу,  а  охороняли  все  об`їждчики  з  батогами,  це  такі  чоловіки  в  військовій  формі  на  конях.  Садили  там  і  картоплю,  старша  сестра  Ліда  її  збирала,  коли  вже  сніг  падав.  Пам`ятаю,    ми  теж  з  Олею(сестра  старша  на  три  роки  за  мене),    допомагали  їй,    хоч  і  холодно  було.  Пальці  рук    так  замерзали,  аж  зашпори  в  них  заходили,  біліли,  як  з  поля    прибігали  в  хату,  швидко  руки    пхали  у  теплу  воду,  зігрівалися.
       Моє  рідне  поле  мало  невеликий  схил  до  дороги,  тому  коли    гуляла  хурделиця,  з  нього  несло  й  несло  снігу,  аж  засипало  паркани.  А  одного  разу  так  насипало,  що    тато  не  міг  надвір  відчинити  двері.  Він  зразу,  як  тунель  пробив  руками,  а  потім  вже  відкидав    від  дверей.  Добре  хоч  сніг  був  пухким,  а  так  би  прийшлося  з  іншої  сторони  вікно  витягувати,  так  мама  клопоталася.  У  нас  сім`я  велика.  Старша  сестра  жила  окремо,  вже    вийшла  заміж,  друга  сестра  в  цей  день  була  на  роботі,  вона  працювала  на  швейній  фабриці  в  Харкові,  а  третя  сестра    по  направленню  поїхала  працювати  в  Москву,  вона  закінчила    медичне  училище.  Четверта  сестра    вчилася  в  Харкові  на  штукатура.  А  брат,  старший  за  мене  на  сім  років,  пішов  до  сусіда    однокласника,  пограти  в  карти.  Він  часто  там  пропадав,  казав  нам,
-  Мені  нема,  що  з  дівчатами  водитися.  
Тож  ми  з  Олею,  цього  дня,  в  обідню  пору,  залишилися  вдома  з  мамою.  Я  не  знала,  що  мама  там  робила,  але  вона,  то  заходила  в  хату,  то  знову  поспішала  в  літню  кухню.  Ми  дуже  просили  маму,  щоб  відпустила  нас  погуляти,  покататися  на  санях.
 А  кататися  було  де,  старші  діти  прямо  на  полі  накидали  гору  снігу  й  всі  по  черзі  з  криниці  носили  воду  й  поливали  її.  Вона  за  ніч  замерзла,  аж  дзеркалилась.  Гора  мала  схил  на  дві  сторони,  одна  сторона  довша,  з  невеликим  схилом  до  вулиці,  а  друга  сторона    з  крутим  схилом,  тягнулася  в  глиб  поля,  вона  навіть  мала  два  трампліна.  Старші  діти  й  навіть  дорослі,  каталися  на  крутому  схилі  гори,  а  молодші    діти  спокійніше  з`їжджали  з  довшої  сторони.  Це  спеціально  так  зробили,  бо  старші  діти  не  хотіли  водитися  з  меншими.
         Нарешті  мама    дозволила  нам  піти  погуляти,  наказала  Олі,  щоб  дивилася  за  мною.  А,  як  я  замерзну,  щоб  відразу  йшли  додому.    Оля  одяглася  швидко,  вона    ж    до  школи  ходила,  було  в  що  одягтися    і  взутися.
 А  мені  мама  шукала  одяг,  перебирала  старі  лахи.  Нарешті  знайшла  братові  штанці,  вони,  правда,  були  завеликі,  але  мама  їх  підв`язала  резинкою.  Взула    мене    в  старі  черевики  Олі,  а  щоб  не  спадали,  нап`ялила  на  мене  чиїсь    великі  панчохи,  склавши  їх  вдвоє,  шепотіла,  що  так  буде  тепліше.  Одягла  в  осіннє    пальто,  навіть  не  знаю  чиє,  його  напевно  всі  переносили.    А  на  голову  пов`язала    велику    ворсисту  хустку.  Вона  така  була  велика,  що  ховала  мені  плечі.  Мама  наче  нею  загорнула  мене,  пов`язала    навхрест  попід  руки,  посміхнувшись  сказала,
-Ну,  от  ти  тепер  в  мене  «мужичок  с  ноготок».*
Я  відразу  запитала,
А,  як  це  мамо,  з  мене  сміятися  не  будуть?
 -Та,  тож  Миколка  тобі  розповідь  читав,  що  не  пам  `ятаєш?  Там  хлопчик  був  на  картинці…
Я,  аж  зраділа,  коли  пригадала?
 -А,  це  той,  що  з  лісу  на  возі  дрова  віз?
Вона  кивнула  головою.  Коли  ми  виходили  з  хати,  сказала,
-  Йдіть,  тільки  ж    не  кажіть,  що  я  самогон  жену.  Міліція  прийде,  біди  не  оминути.  А  ти  ж  Олю,  дивися,  як  Ніна  замерзне,  зразу  приведи  додому.  Я  хвіртку  на  клямку  закрию,  ти  ж  дістаєш    її  відкрити.
   Ми  задоволені,  кожна  з  санями,  вийшли  до  юрби  дітей.  Для  мене  звичайно  сані  з  товстими  дошками  заважкі,  але  ж  так  хотілося  покататися.  Оля  одразу  побігла  на  круту  гору,  а  я  каталася  з  меншими  дітьми.
         Весело,  класно  навкруги.  Всі  діти  задоволені,  вже  й  у  сніжки  награлися  й  покаталися    на  санях.    Менших  дітей,    на  горі  ставало  все  менше  й  менше.  І  я  позирала  до  Олі,  гукала,  махала  руками,  щоб  йти  додому.  Бо  вже  пальці  на  ногах,  здавалося  не  мої  та  й    під  носом  було  мокро.  
 Сутеніло,  я  підійшла  до  Олі,  тупцювала  ногами,
-В  мене  ноги  вже  змерзли,  пішли  додому…
 Вона  вся  позчервоніла,  здивовано  кліпала  очима,
-  Тю,  подивися,  ще  всі  діти  катаються,  завтра  ж  неділя,  в  школу  не  йти,  чого  й  куди    мені  спішити.  Ти  рухайся  більше,  тоді  й  зігрієшся.    
 І    посміхаючись,  пішла  до  своїх  дівчат.
 Я,  ще  два  рази  з`їхала  з  гори  та  холод  пробирав  все  тіло.  Не  могла  терпіти,  знову  гукала  Олю  й  махала  їй  руками.  Але  вона  не  звертала  на  мене  уваги,  підіймалася  на  гору.  Я  з  пересердя  прилягла  животом  на  сані,  вирішила,  з`їхати  з  гори  так,  як  старші  діти  катаються.  Та  раптово  сані  перевернулися  і  я  полетіла  стрімголов.  Очутилась  неподалік  гори  в  пухкому  снігу.  Хтось  мене  взяв  на  руки,  струшував  із  хустки  й  з  обличчя  сніг,
-  Ану,  хто  це?  Ти  чия?
 Мені  всміхався  дядько  Василь.  Його  всі  називали  дільничний,  а  чому,  я  не  знала.    Він  жив  в  кінці  нашої  вулиці.  
Я  шморгала  носом,  назвала,  як  звати  маму  й  тата.
-О,  то  це  ж  зовсім  поруч,  пішли  я  тебе  заведу  додому,  бачу  ти  вже  вся,  як  бурулька,  мабуть  замерзла.  
-  Угу,  –    на  згоду  махнула  головою.
 Я    знала,  що  дядько  добрий,  він  інколи  всіх  дітей  на  вулиці  пригощає  сосательними  цукерками.  Раділа,  що  ніс  мене  на  руках,  ще  й  притулив  до  себе  і  в  той  же  час  віз  сані.
 Дядько  Василь  товкнув  хвіртку  рукою,  але  вона  не  відчинилася.  І  тут  я  пригадала,
-О!  Мама  хвіртку  на  клямку  закрила,  щоб  ніхто  не  заходив,  бо  вона  самогон  жене.*-  рос  мовою.  
Ось  так  непомітно  я  проговорилася.Та  Мама  переговоривши  з  дядьком  тільки  посварилася  пальцем,сказала,  що  треба  було  змовчати.  А  коли  прийшла  Оля,мама  натирара  мені  ноги  самогоном,  сварилася  на  неї.  Сказала,  що  вважає  себе  старшою,  а  відповідальності  нуль.  Вона  тут  же,  до  мене  кілька  раз  хитро  позирала  і  показувала  язик.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                                 *-  рос  мовою.

                                                                                                                                                         27.11.2019р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856331
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2019

Вночі дощило

У  себе  вбрали,  дерева  осінній  сум,
Давно  дрімають,  голі,  під  легким  льодом,
Вночі  дощило,  а  згодом  мороз  замкнув,
Хиткі    краплини,  вмить    потаємним    кодом.

Трави  в  полоні,  шар  прозорої  криги,
Їх  пригнітив,  повеліває  заснути,
Калини  гілля  прогнулось  від    облоги,
Червоні  грона,  жага  позбутись  смути.

Кущі  принишклі…  по  них    дзеркальні  шрами,
Їх  тьмяний  блиск  -  неначе  осені  печаль,
Скоро    засипле,  все  зимонька  снігами,
Плаксива  осінь,    не  завадить  їй,  на  жаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2019

В листву сховалась…

Вмлівають  роси  по  пропалих  травах,
Якісь  лишились,  іскряться  сніжинки,
Все  потопає,  в  сонячних  загравах,
Десь  впаде  срібло,  на  вузькі  стежинки.

Уся  дорога…  дзеркальна    до  лісу,
Морозець  пухом,  простирадло  рехтує,
Туман    клубками,  створює  завісу,
Десь  спів  лунає,  джерело  струмує.

Його  дзюрчання,  немов  колискова,
У  німій  тиші  запрошує  до  сну,
В  листву  сховалась,  осінь  загадкова,
Солодкі  мрії….    тонули  в  пелену.

                                                       26.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2019

Ну вспомни…

 Ты  помнишь?  Иль  забыл?  А  я  вот  нет,
В  тот  вечер,  летний,  встречая  рассвет,
Ты  клялся,  лишь  меня  всю  жизнь  любить,
Скажи,  ну  как  же,    всё  мог  позабыть?

А  помнишь    мыли,  ноги  у  ручья,
Шептал  на  ушко,  навеки  моя,
И  листья,  услышав  замирали,
Так  страстно,    твои  губы    ласкали.

Ну  вспомни…  обливались  водою,
Ух  холод  -  уж  любуясь  тобою,
Прижалась,  ища  тепло  в  объятьях,
Тонула,  при  смелых    признаниях.

А    вдруг,  потом,  стал  дождь  моросить,
Он  нам  мешал,    чашу  любви  испить,
И  я,  смеясь,  миг  счастья  ловила,
Гроза,  на  радость,  соединила.

Полёт,  уж  лёгкий,  в  сердцах  влюблённых,
Сиянье  глаз  удовлетворённых,
Ты  помнишь?  Конечно  нам  повезло,
Сказать,  мы  поженились  всем  назло.

Доволен,  что  ты  под  моим    крылом,
Прошу,  тебя,  милая  об  одном,
Приляг  со  мною,  как  в  те  времена,
Красива,  конечно  всегда  умна.

Поведай,  на  ночь,  сказку  о  любви,
Пускай,  об  этом,  споют  соловьи,
Хотя    и  много  в  волосах  седин.




21.11.2019р
 



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855831
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.11.2019

Як урветься терпець…

Такий  час…
Ой,  що  твОриться  люди,
Такий  галас  всюди,
Де  літають  літаки,
Посварились  залюбки,
Півні  два,  ще  й  прилюдно,
В  душі  боляче,  сумно.
Той  протягує  руки,
Не  жаліє  сорочки,
А  лице,  як  у  пушку,
Згубив  гідність  всю  людську.

Ой,  сором…
Як  ганебно,  що  сказати,
Та  це  ж  наші  депутати,
Виславлялись  на  весь  світ,
Що  країни,це  є  цвіт,
У  Верховну,  йшов  раду,
Так  здалось  -до  параду.

Погляньте…
Боже  де  ж,  ті  закони?
Відчай  взяв  й  до  ікони,
 Тож  контракт,  що  на  світло,
Тихо  так  й  непомітно,
Із  Росією    вклали,
Щоби  більше,  мать  крали.
Так  давно  без  довіри,
І  на  краще  без  віри,
В  незалежність  нашу,
Мати  пенсію  кращу,
Про  народ  щоби  дбали,
Повсякчас  не  кричали.

Ой,  що  це?
То  немов  блискавиця,
Геть  червоні    всі  лиця,
Шумлять  землю  продати,
 Все  до  нитки    -  забрати,
І  щоб  ми  поніміли
Мовить  слова  не  сміли.
І  у  містах,  і  в  селах,
 В  людей  біль,  невеселі,
Це  що  рік  -  тридцять  третій?
Знов  настав  на  планеті?
Сум  то  ж  вийшли  на  протест,
Де  ж  обіцяний  прогрес?
Що  всі  добре  живемо?
Ой  під  серцем  так  щемно.
Комусь  -    сміх  й  комусь  сльози,
Боюсь  будуть  (погрози),
Не  всі  шоу  -    це  знайте
Рідний  край  не  продайте!

Слухайте…
Ох  наш  пане  президент,
На  що  цей  експеримент?
Тож  казав  референдум,
Ти  виконуй,  свій  задум!
Як  ні  ж  людям  поясніть,
Кожен  сумнів    розженіть.
Референдум  то  ж  гроші,
Не  живем  у    розкоші,
Ще  підводять  вас  друзі,
Так  багато,  ілюзій.

Шановний...
Сміло  йдіть  до  народу,
Щоб  на  все,  він  дав  згоду,
Що  катма́  часу,  знаю,
Згляньтесь  пан,  закликаю,
Вам  довірили  усе,
Час  для  цього,  іще  є,
Бо  ж  урветься  вже  терпець,
Прийде  й  цій  владі  капець.

                                 22.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2019

Зірвався листок…

Листок  зірвавсь,  крутився  при  стежині,
Чи  притаїтись  у  купі  в  спориші,
Шукає  схов  -  ой,  холодно  ж,  як  нині,
Чи  й  долечу,  я  туди  в  листву,  в  кущі.

Ото  б  зігрітись  й  чути  пташиний  спів,
Нехай  й  твою,  осінню  колискову,
Вітре  не  вій,  прошу  вгомони  свій  гнів,  
Мене  женеш  й  зламав  гілку  вербову.

Осені  сміх….  вже  дріботів  мілкий  дощ,
Листочок  впав,  пригнічений  водою,
Калюжі  скрізь,  шурхіт,  це  проходив  хтось,
Боровся  так,  не  раз,  не  два  з  судьбою.

Чом  жорстка  осінь,  чому  невблаганна?
А  мені    фарби,  давала  золоті,
Радів,  надіявсь,  між  нами  кохання,
На  жаль,  не  знав,  що  це,  вже  кінцеві  дні.
                                           
                                                   15.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2019

Брунька троянди…

Брунька  троянди  -  у  листві    дитям,
Сповите  в  сіру  й  руду  ряднину,
Низько  схилилась….  сумне  майбуття,
Тож  не  прикрасить,уже  світлину.

Чом  народилась,  занадто  пізно?
Шепоче  тихо,  ніжно  до  листви,
Я  не  почую,  пташину    пісню,
 Десь  заховались  сонця  заграви.

Сміливий  вітер  куйовдив  листя,
Його  до  танцю,  осінь  запросила,
Дрібненький  дощик  сипав  намисто,
Бруньці  боротись,    катма  сили.

Ні,  не  торкнеться,  ніжності,  вроди,
Сонячний  ранок  й  тремтіння  роси,
Візьме  в  обійми  морозний  подих,
                                         Шурхоче  листя  –  квіточко  прости!                                          


                                 18.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2019

З`їздила на заробітки ( з гумором)

Жінка  каже  чоловіку,
-Що  у  злиднях  ,  жить  довіку?
У  Європу,  мать  подамся,
А  ти    бізнесом  займайся.

Ледь-ледь  втримавсь,  тільки  місяць,
Шлунок  тисне,  шукав  місця,
На  дурняк,  де  б  це  наїстись,
Але  шоби  й  не  втомитись.

Із  слізьми,  знайшов  заначку,
У  сараї,  повну  пляшку,
В  голові  вмить  проясніло,
 Тож  заквасив,  браги  сміло.

Та  забідкались  сусіди,
Спаси  Боже,  відкинь  біди?
Женуть  тільки  ж  для  родини,
На  весілля,  на  хрестини.

А  господаря,  бере  сміх,
Бізнес  вдався,  грошенят  міх,
Он  приїде  скоро  дружина,
Тож  довів  -    справжній  мужчина.

Спішить  жінка  із  Європи,
Біля  хати  стоять  копи,
-Ми  на  вас,  нині  чекаєм,
Протокол,  якраз  складаєм.

За  рік  мав  -    попереджень  п`ять,
Сплатив  штрафу,  аж  двадцять  п`ять,
Що  ж  тепер,  нам  можна  взяти,
Зовсім  лишити  без  хати?

Жінка  в  сльози,  -  Де  ж  ті  гроші?
Зайдіть  в  хату  любі  гості,
Що  було,  в  руках,  віддала,
Заробітки    такі  мала.

Лиш  дивилась  услід  копам,
-Пропаде,  хай  та  Європа,
Самій  краще  мати  втому,
Не  скажу  про  це  нікому.

Із  дільничним  поділюся,
 Бо  ж  закоханий  по  вуса,
Краще  вже  коханця  мати,
Ніж  своєму  довіряти.

                                     12.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2019

Фіалки для тебе

Ледь  -  ледь  фіалку,  видно  із  -  під  листя,
Й  до  тебе  стежки,  я  майже  не  бачу,
Ранкові  роси,  сріблиться  намисто,
Мене  не  вабить,  собі  не  пробачу.

Ні,  не  прощу  і  осені  ніколи,
Нащо  забрала,  єдину  кохану,
Боюсь  самотність,  серденько  розколе,
Тебе  любити,    я  не  перестану.

Сині  фіалки  зацвіли  для  тебе,
Як  молодії,  разом  посадили,
Чому  лишила,  скажи  їх  для  мене,
Чом  же  ми  щастя,  своє  загубили.

Швидке    життя,  як  буревій  минуло,
Річниця  нині,  фіалки  буяють,
Тепер,  як  символ,  що  між  нами  було,
Про  біль  й  страждання  лише  вони  знають.

Прийшов  до  тебе….  на  лавці  присяду,
Хоч    бачиш  осінь,  розквітли  фіалки,
Тепер  ми  вдвох,  знаходжу  розраду,
Печаль  розділю,  про  життя  розкажу.

                                                             14.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2019

На роздоріжжі ( поема)

1
Вона  до  дзеркала,  чуйно  задивилась…
Чи  фарбувати  коси,  може  краще  ні?
Її  сердечко,  знову  шалено  билось,
Думки  сумлінні,  справді,  що  ж  робить  нині?
На  роздоріжжі,  це  ж  укотре  й  не  снилось.

Так  рік  за  роком,  ще  ж  молода,  лиш  сорок,
Немов  троянда,  в  сумну  пору  осінню,
Чи  ясні  мрії,  можливо  давно  порох?
Чи  ввись  злітають,  чи  скотяться  в  безодню.

***
Ранком  бажання  -    почути  слова  ніжні,
Себе  відчути,  щасливою  жінкою,
Уста  привабливі;  ясні  стиглі  вишні,
Тонути  в  ласці  і  бути    потрібною.

Блудні  думки,  ніби  клубками  тумани,
Пахуча  кава,  пінилася  у  чашці,
Душа  втомилась,  як  позбутись  омани?
Де  взяти  сили?  Злетіти  би  цій  пташці.

Ледь  підхопила,  рукою  пишне  волосся,
Змарнілі  очі,  сповнені  сліз  й  печалі,
Що  ж  за  життя?    Це,  як  у  полі  колосся,
Під  дощем  й  сонцем,  а  що  ж  чекати  далі?

Як  пташечки  -    мрії  сизокрилі,  смілі,  
Чи  й  обійти  роздоріжжя  зможу  знову?
Свої  надії,  все  світлі  й  зрозумілі.
Хоча  й  зима,  то  ж  навіє  сніжну  ковдру.
А  що  життя,  минуле  було  щасливим?!

2
Рідне  містечко,  потопало  в  деревах,
Хати  із  цегли,  здаля  білі  доволі,
Високі  й  нижчі  й  виноград  по  парканах,
А  вздовж  дороги;  стрункі,  пишні  тополі.

Три  милі  доньки,  їх  у    мами  і  тата,
Будинок  славний  і  поряд  чудовий  сад,
У  них  сім’я  не  бідна  та  й  небагата,
Диво-  гірляндами  чарував  виноград.

Доньок    привчали,  батьки  завжди  до  праці,
Щоб  господарки,  дбайливі  по  городі,
Всякчас  щоб  затишно  і  чистенько  в  хаті,
Добре    трудились,  часто  журилась  мати.

Гарний  врожай  радо  збирали  щороку,
Наче  й  в  мирі,усміхнені  в  злагоді,
Тож  підростали,  такі  милі,нівроку,
Але  батьки,  потай  сварились  іноді.

Полоса  чорна  затьмарила  їм  очі,
Загуляв  батько,  немовби  вітрисько  злий,
Не  спала  ненька,  жура  майже  щоночі,
Життя  не  солод,  буває  полин  гіркий.

Розчарування,  пакунки,  знову  сльози,
Не  пробачила,  йому  матуся  зради,
Чужі  парфуми,  позабути  не  в  змозі,
Дітей  заради,  не  кинув  свої  вади.

3
Обласне  місто,    їх  зустріло  привітно,
Хоч  шум  автівок    і  чути  галас  весь  час,
Мамі  й  дівчаткам,  на  душі  тепло,  світло,
В  п`ятиверхівці,  новенька  квартира  -    клас!

В  зіницях  сльози,  полум’ям  радость,  щастя,
Життя  рікою,    є  школа,  щирі    друзі,
З  іншого  класу  хлопець,  достатньо  чемний,
Їхнє  знайомство  і  раптово  невдовзі,
Мамі  сподобався,  каже,  дуже  скромний.
….
Як  наодинці,  в  очах  ясні  іскринки,
Перші  цілунки  переросли  в  кохання,
А  в  школі  бали  і  диво  –  вечоринки,
Вона  ж  для  нього,  як  ясна  зірка  рання.

Блакитноока.  Усмішка;  схожа  сонцю,
Ніжна,  тендітна,  між  них  мала  різниця,
Веселий  погляд,  запрошення  до  танцю
Час  летів  швидко,  вона  вже  й  випускниця.

Що  може  дати,  їй  рідненька  матуся?
Адже,  ще  має,  дві  доньки  у  квартирі,
Радіє  слову,  почула,  -    Я  вивчуся
Серця  зігріті,  розмови  довгі,  щирі.

4
На  роздоріжжі.  Мала  не  ту  дорогу
Яке  навчання?  Молодість  -  дивна  пора,
Хоч  у  душі    трима  сумління,  тривогу,
Прийняла  рішення  –  друг  краща  опора!

Кохання  –  вирій,  ніжних  почуттів,  чудес,
Політ  лелечий,  незрадливості,  щастя
Сіяло  сонце.  Її  мрії  до  небес,
Справді  вдвох  краще,  то  ж  все  зробити  вдасться.

Вже  у  неділю  і  стали  на  рушник,
Благословили,  батьки  і  вся  родина,
І  перший  іспит  та  промовчав  молодик,
Де  жити  краще?  Не  відпустила  сина,
Свекруха  строго  –    У  купі  жити  легше!

Сидять  обоє,    у  біленькій  білизні,
Хоч  на  підлозі  та  зате  на  матраці,
Це  ніби  рай,  їх  очі  досить  серйозні,
Почуття  ніжні,  вони  ж  ніби  в  палаці.

Ті  дев`яності  -  екзамени    для  сім`ї,
Грошей  нестача,  ще  й  новина;  вагітна,
Зірки  мигтіли  в  туманному  сузір`ї,
Вона  ж  раділа,    покірна  і  привітна.

Казкова  осінь.  Давненько  обважніла,
Не  час  народжувати,  в  душу  страх  запав,
Сумне  обличчя,  як  квіточка  змарніла,
Він  взяв  за  руку,  теж    нещастя  відчував.

Думки  осінні,  у  родовій  палаті,
Біль  і  страждання,  народжувала  важко
Чомусь  з`явилася  у  халаті  і    мати,
У  очах  темінь.  Слова,  -  Потерпи  пташко,
Ледве  почула  і    провалилася  в  сон.

5
В  палаті  сонячно  і  напрочуд  тихо,
Трепіт  повік,  думка,  де  ж  моя  дитина?
Ятрить  тривога,  може  підкралось  лихо,
Ледь  піднялася,  а  може  маю  сина?

Двері  відчинені,  обличчя  свекрухи,
А  поруч  з  нею,  її  любий,  коханий,
Вона  ж  не  п’яна,  а  мов  після  сивухи,
         Для  усіх  день,  жаль,  видався  вистражданий.

На  світ  з`явились,  два  крихітні  синочка,
Дуже  зарано.  Дні  і  ночі  в  тривозі,
Їм  сил  забракло,  не  жити  ангел  очкам,
Тож  смерть  непрохана,  стала  на  порозі.

Похмуре  небо,  жаль  є  недобрим  знаком,
Двоє  у  відчаї,  вже  сварки,  розмови,
Де  ж  те  кохання?  Кожен  йшов  своїм  шляхом,
Щоб  помиритись,  за  це    й  немає  мови.

У  церкві  тихо,  густо  мерехтять  свічки,
Вона  приходить,  синочків  пом`янути,
Два  ангелочка,  часто  влітають  у  сни,
О,  як    же  боляче!  Не  позбутись  смути.

Під  серцем  рана,  увесь  час  кровоточить,
Де  знайти  сили?    То  ж  треба  жити  далі!
Вкотре  хустинку,  всю  сльозами  промочить,
Де  знайти  вихід,  щоб  позбутись    печалі?

6
А  час  летів…  ледь  -  ледь    загоїлась  рана,
Мрія  навчатись,  все  ж  мала  здійснитися,
У  інститут,  врешті  відчинилась  брама,
Із  всім  минулим  рішила  змиритися.

Роки  навчання,  доброта,  щирість  друзів,
Придали  сили  і  впевненості    в  собі,
Думок  багато,  тішилась  білій  смузі,
Щаслива  буду,  ще  порадію  судьбі.

Кожного  дня,  робота  й  знову  навчання,
Їй  не  до  втіхи,  папери  числа  й  числа,
Бо  ж  по  натурі  весела    пташка,  рання,
На  жаль,  чомусь,  не  змогла  розправить  крила.

Вже    й  за  плечима,  давно  магістратура,
В  житті  стежина,  стелиться  барвінком,
Спомин  у  церкві,  щораз  долала  жура,
І  Бог  все  бачив,  завжди  всьому  був  свідком.

7
Змирилась  доля,  увірвався  у  серце,
Стрункий,  чорнявий,  миттю  почуття  збудив,
Ті  поцілунки,  солодкі,  наче  вперше,
Мов  в`ялій    квітці,  підлив  свіжої  води.

Все  ж  тікав  відчай.  У  спокусі  ожила
Ніжні  обійми,  діждалась,  шаленіли,
Кохання  –    щастя,  як  вода  із  джерела,
Розрада,  радість,  від  дотиків,  п`яніли.

 Не  раз  у  ліжку,  він  заводив  розмову,
 Давай  кохана,  ми  народимо  дитя,
Дуже  боялась,  але  ж  пішла  на  згоду,
Хай  буде  так,  справді  це    прекрасне  життя.

Летіли  швидко;  дні,  часи  і  хвилини,
Окрім  роботи,  ще  займалась  квітами,
На  душі  тепло,    всі  думки  перлинами.
Потіш  на  Боженьку,  вже  немовлятами.

Років  чотири,  як  подружнього  життя,
Вже    в  безнадії  радості  материнства,
Все  стороною,  їх  обходило  щастя,
Чи  вирок  долі,  а  чи  це  знак  чаклунства?

В  душі  зневіра,знов  палати,  лікарі,
Роки,  як  іспит.  Операційні  столи,
Гнобили  тіло.  У  тунелі  ліхтарі,
Ознака  жити  -  таку  звістку  принесли.
Та  вже  не  буде,  вона  мати  діток.

Тиша  в  квартирі,  болить,  погляди  сумні,
Він  став  холодним,  ну  айсбергу  подібний,
Знову  розлучення,  покинув  навесні,
У  важку  пору,  він  так  був  їй  потрібний,
Лишив  лиш  спомин,  про  пристрасне  кохання.

 Та  Бог  же  свідок,    то  не  її  провина,
Весь  час  надія,  колись  зів`є  гніздечко,
Не  проростала  висаджена  зернина,
Від  болю  туга,  стискалося  сердечко.

В  душі  таїла,  печалі  і  страждання,
О,  що  ж  ти  доле,  як  мені  далі  жити?
Не  зацвіте  весною  квіточка  рання,
А  так  бажала,    із  милим  мати  діти.

8
Час  поспішав,  то  ж  життя  не  зупинилось,
Нові  друзі,  нині  змінила  роботу,
Враз  здивувалась,  зустріти  і  не  снилось,
Щирість  відчула,  їх  тепло  й  турботу.

Весна  –  чаклунка,  причепурила  життя,
Жага  злетіти,  ввись  пташечкою  сміло,
Любила  квіти.  Давно    мала  почуття,
Прикрасить  клумби,  їх  саджала  уміло.

Чудове  місто  у  суцвітті  каштанів,
Тішилась  ними  і  справно  доглядала,
Не  малювала,  як  подеколи  планів.
Свою  самотність  у  роздуми  ховала.

Все  ж  мала  втіху,    у  Інтернеті  друзі,
Часті  знайомства,    хоч  побачень  не  ждала,
Втратила  віру,  боялася  ілюзій,
У  тмі  ночами,  у  стражданнях  ридала.

То  Божа  воля,  все  казала  матуся,
Ти  постарієш,  доню,краса  відійде,
Моя  лебідко,  я  за  тебе  журюся,
Чеснот  замало.  То  де  ж  щастя  твоє?

Уже  й  за  тридцять,  а  думки  наче  джмелі,
З  русявим  зважилася  сходити  в  кіно,
Йому  здалось  на  сьомому  небі,  хмелів,
Від  спілкування,  мов  зналися  давно.

Про  це  кохання,  стали  свідками  ночі,
-Та  ми  ж  не  діти,  нащо  довго  водитись?
Шептав  на  вухо,  хитро  зирив  у  очі,
Давай  вдвох  жити.  Та  й  зможем  одружитись,
Я  теж  не  проти,  попрошу,  не  відкажи.

9
Стежки  -    доріжки,  усі  сторінки  життя,
Щось  шепотіло,    ти  все  ж  буть  обачною,
Придивись  добре!  Яким  бачиш  майбуття,
Плани  надалі?  Чи  з  ним  матимеш  пуття?

Кілька  місяців,  щоденні  іспити  двом,
Він  навіть  ладен,  виховати  дитину,
Чужу,  з  притулку.  Їй  це  здалося  дивом,
Ось  так  наваживсь,  яку  ж  замав  причину,
Ховав  від  неї?    З  часом  впала  підозра.

М`який  характер,  бо  ж  є  поступливість,
Завжди  уважний  та    у  міру  веселий,
Як  розпізнати,  чи  притаманна  строгість?
Чи  не  приховує  у  душі  лукавість?

Розчарування,  то  ж  зустріла  мати,
Наче  й  привітно,  все  ж  сумна  при  розмові,
Тривога  в  серці,  а  чому  і  не  знати,
Схоже  ревнує,  бо  погляди  зимові.

Спішить  не  треба,  часто  спиняла  себе,
Погляд  до  неба,  там  би  знайти  пораду,
Небесне  море,  коли  стало  голубе,
Й  розбрелись  зорі,  думи  -  Ой,  з  ним  пропаду.

Думки  тікали  і  вкотре  повертались,
Вже  сорок  років,  а  одна  втіха  квіти,
Краса  по  вікнах,  із  сонцем  розважались,
І  по  них  зайчики,  чом  не  порадіти?

Шкода,  що  в  мами  один,  не  буде  щастя,
Життєвий  досвід,  бодай  її  зупинив,
Мабуть  залишитись,  нам  друзями  краще,
Це  буде  помилка,  він  довго  запевняв.

Та  все  ж  із  часом  охололи  почуття,
По  телефону,  розмови,  як  брат  й  сестра,
Ні,  це  не  помилка,  справжнє  передчуття,
Мамин  синочок,  а  життя-  врешті  не  гра.

Не  хтів  змиритись,  він  вимагав  стосунків,
Й  було  дзвінками,  вдень  і  вночі  докучав,
Ні  не  таких,  вона  ждала  дарунків,
Хоча  від  долі,  певно  занадто  страждав.

10
Зоре  вечірня,  ти  зійди  наді  мною,
 Скажи,  що  буде,  хоч  прошепчи  тихенько,
Поділюсь  думкою,  журбою  з  тобою,
Зняти  тягар  з  душі,  втішити  серденько.

Ой  довгі  ночі,  всякчас  однакові  сни,
Тішилась  містом,  заглядає  у  вікно,
А  де  ж  розрада?  Так  хотілося  весни,
У  грудях  тисло  і  на  серці  так  тоскно.

Прокинувсь  ранок,  сонечко  променіло,
 Вже  за  вікном  струмочки,  плакали  сніги,
У  храм  збиралася,  обличчя  пашіло,
Хтіла  думки  відкинуть,  втекти  від  нудьги,
Й  біль  притупити  та  синів  пам`янути.

У  храмі  тихо,  то  ж  до  свят,  ще  далеко,
Людей  так  мало,  чути  шурхіт  підборів,
Сердечку  трепітно,  ой,  як  же  нелегко,
Чому  в  житті,  ти  для  мене  крива  стежко?

Ставила  свічку  та  ледь  -  ледь  не  впустила,
Хтось  взяв  за  руку,  -  Давайте,  краще  я  сам,
-  Ось  так,  горить!    Вона  враз  сльозу  струсила,
-  Ой,  поспішила,  я  дуже  дякую  вам!

Поруч  із  нею,  стояв,  читав  молитву,
 І  час  від  часу  назад  дививсь,  на  двері,
Вмить  у  душі,  сварила,  себе  –  роззяву,
Але  ж  на  світі,  таки  є  люди  добрі!

Вже  й  згасла  свічка….    її  легеньку  ходу,
Здаля,  помітив  і  він  пішов  за  нею,
-  Ви  ще  в  тривозі…  дозвольте,  я  проведу,
Злегка  збліднів,  любувався  красунею.
-
Він  зростом  вищий,  сміливо  взяв  під  руку,
Легке  тремтіння,  аж  по  тілу  пролилось,
Приємний  голос,  вже  позирала  збоку,
Треба  ж  такого?  Навіть  й  ніщо  не  снилось.

11
Скупчились  хмари,  розплакались  небеса,
Накрапав  дощик,  у  під`їзд  вдвох  забігли,
Йому  здалось,  що  на    її  щоці  сльоза,
Погляд  у  очі,  на  якусь  мить  застигли.

Як  школярі,  обоєчко  посміхнулись,
Раптом  спитав,  -  Як  звати  чарівну  пані?
Справжні  дива,  вважалось  чогось  боятись,
В  такі  роки….  мабуть  все  ж  є  якісь  грані,
У  спілкуванні.  Прошепотіла  ім`я.

Блакитноокий  -  думонька  промайнула,
Бач  чимось  схожі  та  й  подала  візитку,
І,  як  дівчисько,  собі;  оце  утнула,
Бігла  по  сходах,  у  душі  крапля  смутку.

12
Чоло  змокріле,  досить  червоні  щоки,
Трепіт  сердечка,  це  начебто  у  пташки,
Зміг  розбудити…  та  хіба  у  ці  роки,
Прийде  кохання?  Життя,  це  ж  не  іграшки.

Ледь  втихомирилась.  Вже  чашечка  кави,
Зняла  напругу.  А  скільки  ж  років  йому?
Помітно  старший,  але  не  ловлю  ґави,
Одній  на  старість  -  не  позаздрю  нікому.

Уповні  місяць  освічував  кімнату,
Він  не  дзвонив,  ефірне  розчарування,
Мабуть  ніхто  не  захистить  оцю  квітку,
Задовга  ніч,  їй  не  спалося    до  рання.

Пройшло  два  дні,  він  тримав  три  орхідеї,
 Тож  у  під`їзді,  давно  на  неї  чекав,
У  руці  торт,  мило  всміхнувся  до  неї,
-А  я  до  вас,  може  пригласите  на  чай?

13
Короткі  дні…  мов  потрапила  у  казку,
Інтелігент,  спромігся  причарувати,
Уста  до  рук,  відчувала  ніжність,  ласку,
Яку  ніхто  і  ніколи  не  зміг  дати.

Вихідний  день.  Він  навідався  зарано,
Вона  у  ліжку.  Вже  накинувши  халат,
І  ледь  хвилюючись,  турботно,  жаданно,
Його  зустріла.  Вже  й  відчула  аромат,
П`янких  парфумів.  Ясніли  світлі  очі,
Як  феєрверки.  Жага  їх  покохати,
Звуки  зітхання,-    Ой.  чому  довгі  ночі…
Весь  час  без  тебе!    Я  вже  пристав  чекати!

Які  слова,  наразі  встоять  не  змогла,
Весняний  подих  у  полоні  цілунків,
Спокуси  аура,  обох  перемогла,
Й  сама  не  ждала,  цих  інтимних  стосунків.

14
Стежки  -    доріжки…  усі  сторінки  життя,
Надто  багато  вже  всього  пережито,
Сяє  обручка,  он,  на  столику  здаля,
Що  відповість?  А  чи      і  справді  щастя,
Вона  пізнає?  Знову  на  роздоріжжі…

***
Дзвінок  у  двері…
…
О  доле-  доленько,  піду  пригорнуся,
Най  на  руках,  його  міцних  я  зомлію,
Й    розвію  сумніви,  в  обіймах  втоплюся,
Нехай    кохана,  буду  довіку  з  милим…

                                           Жовтень  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2019

Ух - ух - дмух - вітер гуляє ( дит)

Ух  -  ух  -  дмух  -  вітер  гуляє,
До  купи  листя  збирає,
То  повіє  веселіше,
То  мов  сонний,  вже  й  тихіше.

Я  спинити,  ні,  не  в  змозі,
Зберу  листя  при  дорозі,
У  букет  дивно  яскравий,
Заграє,  вітер  лукавий.

Та  спинися,  вже  нарешті,
Схоже  нині  на  концерті,
Ще  й  мелодію,  заводиш,
Мене  вмить,  мов  заворожиш.

Я  вплету,  красу  в  віночок,
Поспішу,  з  вітром  в  таночок,
Як  листочки  політаю,
Радо  осінь  привітаю.

                                         2010р

                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2019

Ой, осінь, осінь

Ой  осінь,  осінь,  що  ти  наробила,
її  чарівну,    я  тихо  спросила,
Чом    звела  й    нащо,  так  сердито  брови,
Золото  й  срібло,  зняла  із  діброви.

Краса  зів`яла,  нині  сіро  –  чорна,
Лише  в  калини,  соковиті  грона,
На  мить  від  сонця,  ловлять  поцілунок,
Я  ж  дуже  хочу,  спіймати    їх  трунок.

Позбутись  суму,  розвіять  печалі,
У  сподіванні…знімеш  всі  вуалі,
Й  ранкові  роси…  яскраві,  сріблясті,
Вкриють    діброві  листки  попелясті.

Лише  на  мить,  дерева  звеселяють,
Уже  дрімають,  теж  про  весну  мріють,
Час  швидко  плине,  скоро  й  відпочинок,
Заплетеш  знову,  сивеньких    краплинок,

Мені  у  коси,  яких    не  хотіла,
Ой  осінь  –  осінь,  що    ж  ти  наробила….

                               07.11.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2019

Не впускай

Знову  долонями,  торкнусь  туману,
Пелену  сіру…  розведу  руками,
Здається  нині  -    вводить  у  оману,
Вже  й  побоюся,  що  у  ній  розтану.

Бархан  молочний,  пригортав,  обійми!
Проймає  холод,  відчуття  свіжості
А  чи  спроможна,  зігрітись,  йти  із  тьми?
Давно  чекаю,  ласки  і  ніжності.

Ти  не  впускай,  осінь,  туман  у  життя,
Хай  поміж  нас,  ясненьке  сонце  світить,
Хочу  весни.  І  про  кращі  почуття,
У  це  кохання  й  щастя  -  душа  вірить.

Хай  наша  вірність,  буде  лебедина,
Яскраве  сонце,  вип`є  ранні  роси,
Хай  пролітає….  осінь,  ця  туманна,
Моє  сердечко,  так  любові  просить.

                                           2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2019

Послухай падолист

Цей  падолист,  ти  послухай  уважно,
Можливо  все,  сьогодні  буде  важно,
Що  так  шепоче,  тобі  листва    в  гаю,
У  тиші  чуєш,  це  ж  слово  –  кохаю.

Ледь  шурхотить,  вже  спадає  на  плече,
Доволі  ніжно  та  мені  не  пече,
Що  йшов  сердитий  і    знов  мовчазний  ти,
У  серці  біль,  все  ж,  я  спроможна  простить.

Осінню  зраду,  сховаю  між  листву,
Може  й  на  краще,  стосунки  розірву,
Мабуть  то  доля,  зруйнувались  мости,
Доносить  вітер  -    Прости  мене,  прости!

                                     2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2019

Раненько тісто замісила. . / з гумором /

Раненько  тісто  місила,  господиня  Ганна,
 Сусіда  в  гості    чекала,  красеня  Романа,
Поки  корів,  випасала  жінка  на  горбочку,
Вони  завжди  любувались  на  траві,  в  садочку.

Так  мало  бути  й  цього  дня,  лиш  трохи  проспала,
Сама  ніколи,  у  житті,  корови  не  мала,
 По  хаті  крутиться,  як  білка,  капустку  смажить,
До  дзеркал  зиркає  та  й  собі  груди  погладить.

 Спеклися,  пахнуть  пиріжки  в  електродуховці,
 Вже  й  на  порозі  Роман  у  червоній  сорочці,
Наче  сполохана  пташка,  по  тілу  мурашки,
       Як  літнє  сонце,  він  сяяв,  приніс  їй  ромашки.

Погляд  у  очі,  цілунки,  до  саду  спішили,
До  забуття,  вже  спокуса,  траву  молотили,
Кохались  так,  що  незчулись,  запах  вітром  несло,
Про  пиріжечки  згорілі,  дізналось  все  село.

                                                                                     07.11.2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2019

Розділили кошторис

Вже  розділили  кошторис,  рука  руку  миє
Панам  крутим,  все  побільше.  А  дитятко  ниє
Від  болю  тіло  стражденне,  обіймає  холод
Як  у  той  рік,  тридцять  третій,  де  життя  не  солод.

Дитя  тримає  на  руках,  в  тридцять  посивіла  
На  життя  краще,  в  надії,  трояндою  цвіла,
Біда  прийшла  до    їх  хати,  боліє  дитятко,
На  заробітки,  на  війноньку  подався    татко.

Вечірня  зіронько,  скажи,  де  правда  на  світі,
Чому  з'явились  трутні  у  бузковім  суцвітті,
Й  магнати  газу,  чомусь  все  мільйони  рахують,
В  розчаруванні,  то  ж  сім`ї    копійки  чатують.

На  лікування,  де  знайти,  сльози  –  горошини,
Скажіть  мені,  люди  добрі,  чи  нема  причини,
Щоб  розігнать  панібратство,  дать  владу  народу,
Для  поєднання,  щоб  мир,  із  заходу  до  сходу.

У  кожній  хаті,  щоб  тепло  й  панував  достаток,
Й  нині  насмілився,  народ  зробити  початок,
Та  підкорятись  правосуддю,  прогнати  друзів,
І  панувала    правдонька  та  й  по  всій  окрузі.

Та  не  мільйонні  зарплати  і  замків  не  стало,
У  жилах  кров,  закипає,  як  життя  дістало!
Щоби  старенькі    і  ненька  не  цвікали  долі,
Що  народилися  на  світ,  в`януть  квіти  в  полі.

Кожна  дитина,  чи  й  зможе  на  ноги  піднятись,
Перебороти  всі  недуги,  чи    сподіватись,
Що  в  Україні,  настане  віра,  щастя,  воля?
А  чи  віками,  у  відчаї,  нещасна  доля.
                                                 
                                                           06.11.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2019

Чаклунка осінь

Нас  осінь  чемно,  взяла  за  руки,
І  проводжала  в  бурштиновий  гай,
Листва  спадала,  чарівні  звуки,
Вони  бентежать,  а  душа  в  розмаї.

Ой,  осінь  –  осінь  та  я  в  полоні,
Дерева    в  смутку  й  наші  почуття,
Звабливий    погляд,  теплі  долоні,
До  спокус  стежка,  веде  в  забуття.

Яке  то  щастя,  з  тобою  разом,
І  серця  гучно,  вибивають  так,
У  ніжнім  танці,  під  листопадом,
Музика  лине,  пізнаємо  такт.

Чаклунка  осінь  веде  у  казку,
Де  тихий  шелест,  сп`яніли  на  мить,
У  сяйві  місячнім,  ловим  ласку,
Тож  спромоглася,  нас  заворожить.


                                                   2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2019

Білі троянди на кордоні / проза /

     Осінній  день…  по  обіч  дороги,  в  ряд  листяні  дерева.  Понизу  трави  ледь  сухі  і  рижі,  де  -  інде  петрові  батоги,  квіти  тримали  догори,  як  світлофори  сині.  Поля  так  ваблять,  літає  погляд…  Деякі  орані,    чорніють,  а  вдалині  степ,  немов  сіре  рядно,  здається  потопає  в  сірих  й  білих  хмарах.  
 Так,  погода  в  цей  день  мінлива,  то  сонце  вирячиться  із-за  хмарин  і  кине  ніжну  позолоту,    то  за  мить  сховається,  мов  сердиться,  чи  то  наче  в    хованки  грається.
 Світлана  сиділа  в  автобусі,  ледь-ледь  торкалася  ліктем  вікна.  Вся  пірнула  в  осінній  сюжет,  який  зігрівав  їй  серце.  Любить  осінь,  все  вважає,  що  схожа  з  нею;  очі  красивої  форми,  колір  квіток,    петрових  батогів,  ніс  кирпатенький,  по  ньому  кілька  веснянок  та  їх  майже  непомітно,  щічки  рожеві,  як  ніжні  стиглі  яблучка.    Вважала  осінь    своєю  сестрою,  інколи,  всміхаючись  казала  друзям,
-  А,  що  не  видно,  що  рідня?    Тож    коси  кольором  пшеничної  соломи.  
Хтось  мов  ненароком  назве  риденькою  і  хитрою,  як  лиска.  Та  вона  не  ображалася.  В  компанії  завжди  весела,  як  заводна,  то  смішинку  якусь  розповість,  то  анекдот..  За  мить  у  всіх  усмішка  й  сяючі  очі.
 Скоро  буду  вдома…  ця  думка  зігріває  душу.  Три  місяці  поспіль  відпрацювала  в  Польщі,  заробила  грошенят,  з  задоволенням,  з  легким  хвилюванням,  дивилася  на  годинник,  буде  кордон,  за  чотири  години  вдома.  Думки  -    в  полі  квіти,  під  вітром  схиляються,  то  про  дім  подумає,    то  знову  плани  намічає,    а  що  ж  далі?  
 Її  хлопець  залишився  в  Польщі,  вкотре  посварилися  і  нарешті  вирішили,  краще  зостатися  друзями.  Чи  радіти,  чи  плакати  й  сама  не  знала.  Та  інколи  підбереться  джмелина  думка,  а  можливо  я  його  і  не  кохала.  Та  біс  в  ребро,  так  і  буде,  побуду    вдома,  а  там  знову  поїду,  вже    на  заробітки  мабуть    подамся  до  Києва.  Взимку  краще  в  якомусь  кафе  працювати,  як  мама  каже,  в  теплі  й  не  голодна.
 Перевела  подих,    журиться,  роки  -  роки  і  де  ви  взялися?  Батьки  розпочнуть  моралі  читати,  пора  зупинитися,  в  двадцять  чотири  роки  вже  треба  діти  мати…
   Ряд  автомобілів  і  автобусів  стояв  перед  кордоном,  побачивши,  кліпала  очима,  от  і  приїхала  вчасно,  така  черга,  мабуть  не  менше  трьох  годин  стоятимемо.  Автобус  зупинився  поруч  з    чорним  шикарним  автомобілем.  Ого!  Приховала  в  душі  сплеск  емоцій,  роззявивши  рота,  притулилася  носом  до  скла  вікна.  З  автомобіля  вийшов,    в  міру  вгодований,  середнього  зросту  чоловік.  Сині  джинси  обтягують  його  стан,  це,  що  перше  кинулося  їй  у  очі,  увагу  привернула  чорна  кепка,  із  -  за  якої  не  можна  було  роздивитися    обличчя.  О,  подивись  -  вирячила  очі  -    а  волосся  виглядає  з  під  кепки  такого  кольору,  як  в  мене.  Щастить  же  людям,  «сам  как  с  ларца,  да  каков  же  с  лица?»*,  а  видно  крутий.  Чоловік  позирнув  на  автобус,  їй  здалося  всміхнувся  до  неї.  Тю  -  відчула,  що  червоніє-    невже  до  мене  та  усмішка?  Та  лише  мить,  різко  відсахнулася  від  вікна.  Ото,  скаже  село  вирячилося.
   Водій  –  бажаючим  дозволив  вийти  з  салону,  повідомивши,  що  є  час    випити  в  кав`ярні  кави.  Всі  копошились,  один  поперед  одного  поспішили  до  дверей.  Чи  й  собі  вийти  -  подумала  й  підхопивши  сумочку    під  руку,  попрямувала  за  іншими…
   У  кав`ярні,  біля  столів,  всі  стільці  зайняті,  вільні  місця  залишилися  тільки  біля  напівбарних  столів.  Ну  нічого,  трохи  постою  –  вирішила  -  можливо  й  на  краще,  ноги  розімну.  Згодом  в  кав`ярні    гамірливо,  людей,  як  бджіл  у  вулику,  багато  бажаючих  випити  напоїв  та  перекусити.  За  стійкою    українські  дівчата  привітно  обслуговували  клієнтів,  мило  усміхаючись  моталися,  як  метелики.
   Добрих  пів  години  пройшло,  поки  Світлана  взяла  каву.  В  цей  час  звільнилося  місце  навпроти  великого  вікна,  біля  напівбарного  столу.    По  звичці,  колотила  каву,  задовольняючись  запахом,  примружила  очі.    На  якусь  мить  взяла  в  рот  кавову  ложку  й  підняла  голову,  зазирнула  перед  собою.  За  вікном,  боком  до  неї,  стояв  той  самий  чоловік.  О,  здається  й  симпатичний,  з  боку  ніс  рівненький.  Він  немов  побачив  її  погляд,  крутнув  головою  до  неї.  
-  Ой,  -  сьорбнула  кави.
   Вмить,  обличчям    повернулася  в  бік.  Мабуть  ми    тут  довго  будемо  стояти,  людей  все  більше  стає  -    з  такими  думками,    не  поспішаючи  допила  каву  й  направилася  до  виходу.  
 Чоловіка  біля  вікна  вже    не  було.  Полегшено  перевела  подих,  то  добре,  ще  подумає,  що  слідкую  за  ним.  Можливо  має  якусь  мадам,  як  помітить,  то    мені,  ще  тільки  неприємностей  не  вистачало.  Та  й    не  знати  ж  чи  українець,чи  поляк?    Полячки  ревниві,  свого  не  упустять,  тим  паче  на  своїй  території.
 Поверталася  до  свого  автобуса.    Поруч,  з  відкритими  дверима  заднього  сидіння,  стояв  той  самий  автомобіль.  Літня,  білява  жінка  голосно  спілкувалася  по  телефону.
 Вже  на  сходах  автобуса,  Світлана  придивлялася  вперед  і  на  людей,    які  не  поспішали  повертатися  в  автобус.  Біля  кав`ярні  помітила  чоловіка  з  цього  ж  автомобіля,  в  потоці  людей  він  заходив  в  кав`ярню.  От  халепа,  напевно  будемо  довго  стояти  й  за  мить  ледь  всміхнулася,  а  він  здається    молодший,  більше  схожий  на  хлопця,  чим  на  чоловіка.
 Затишно  вмостилася  на  сидінні,  відкинула  голову  назад.  Напевно  нічна  зміна  й  кава  подіяли  на  неї,  занурилась  у  дрімоту.
 Гучний  голос  водія  розбудив  її,  він    в  мікрофон  всіх  запрошував  до  салону.  Відразу  подивилася  на  годинник,  пройшло  майже  півтори  години,  як  вона  зайшла  в  автобус.  Полегшено  перевела  подих  й  бадьоро  зазирнула  у  вікно.  Біля  кав`ярні  майже  пусто,  дехто  поспішав  до  автобусів  та  автомобілів.  Водій  намагався  закрити  двері  й  комусь  робив  зауваження,  спочатку  щось  нерозбірливо,  а  потім  голосно,  
-А  ви  куди  чоловіче?  Мені  здається    ви  не  з  наших…
Після  цих  слів,  деякі  пасажири  підіймалися  з  сидінь,  з  цікавістю  спостерігали  за  суперечкою.  Чоловічий  голос,
-Та,  почекайте,  я  на  секунду,  зараз  вийду!  Будь  ласка,  я  швидко.
 За  мить,  усміхаючись,  з  букетом  білих  троянд  до  неї  підійшов  хлопець,  так,    той  самий,  з  чорного  шикарного  автомобіля.  Він  без  слів  подарував  їй  букет  і  похапцем  вискочив  з  автобуса.  Хтось  з  пасажирів  ахнув,    а  хтось  плескає  в  долоні,      із  заздрістю  дивився  на  неї.
   Збентежена  його  поведінкою,  від  несподіванки  округлилися  очі,  щоки  пашіли  рум`янцем.
Водій  же,  закриваючи  за  ним  двері,  весело    в  мікрофон,
-  От  молодь!  На  все  їм  часу  не  вистачає…
 По  салону  почувся  притишений  сміх.  Мов  сполохана  пташка,  кинулася  до  вікна,  автобус  рушив  з  місця,    його  автомобіль  побачити  не  вдалося.
 Трохи  оговтавшись,  любувалася  трояндами.  Аж  сім,  нічого  собі,  яка  краса!  І  тут  поміж  стовбурів  квітів  помітила  записку.    Тріпоче  серденько  від  хвилювання,  це  ж  треба  такого.  Й  відразу  засіло  сумління,  а  можливо    обізнався?  Та  ні,  зупинила  ці  думки.  У  руці  телефон,  швидко  зайшла  в  Інтернет,  цікаво,  що  означають  білі  троянди  в  кількості  семи  штук?  Ясніли  очі,  читала;
«Зворушливі  хвилини  пропозиції  руки  і  серця  будуть  прикрашені  подарунком  у  вигляді  цієї  композиції».
-  Ух!  -  Не  втрималась  від  прочитаного.    
На  неї  позирали  пасажири,  щось  шепотіли  між  собою.  А  жінка,  що  сиділа  поруч,  з  сяючим  обличчям  звернулася,
-  А  троянди  краса!  Що  не  встигли  розпрощатися?
Вона  нічого  не  відповіла,  розкрила  записку.  Їй  здалося,  що  букви  скакали  перед  очима  і  були  доволі  великі.  Намагалася  заспокоїти  свої  емоції,  зосередитися  на  текстові;
         «  Золотенька  привіт!    Буду  радий,  якщо    ти  мені  подзвониш,  в  крайньому  разі  напиши  адресу.  Я  обов`язково  приїду,  знайду  тебе.    Богдан.»                                                                                                  
 Перезвонить…  але  ж    де  номер?  Немає!  Скривившись,  кліпала  очима  та  тут  же    помітила,  в  самому  кутку  записки  дрібний  почерк,  це  був  номер  телефона.
 Всю  дорогу  з  усмішкою  на  обличчі  і  з    легким  хвилюванням  в  душі,  намагалася  відволіктися  від  думок.  Та  де  там,  обурювалася  сама  на  себе.  Це  ж  треба  такого,  вкотре  пригортала  до  себе  троянди,  а  він  вміє  заінтригувати  й  на  обличчі  славний….
   Вже,  аж  розсердилася  на  себе,  різким  рухом  руки    у  вуха  засунула    навушники,  з  телефона  слухала  музику.
   Час  швидко  пролетів.  Ще  пів  години  і  вона  вдома,  дивилася  на  телефон,  вагалася,    передзвонити,  чи  дати  адресу?  А  можливо  не  треба,  зупиняла  себе.  Зазирнувши  у  вікно,  з  радістю  задивлялася  вдалину,  треба  знайти  рішення,  треба.  Подумавши,  немов  махнула  рукою,  написала  адресу,    -  а  хай  там,  можливо  це  жарт  та  час  покаже….  
 Світлана  підіймалася  на  другий  поверх,  до  квартири.  В  телефоні  звук,  прийшла  СМС.  Однією  рукою  притиснула  троянди,  іншою,  хвилюючись,  в  телефоні  відкрила  вікно  СМС;
«Я  радий,  що  відповіла.За  два  дні  чекай  на  мене.  До  зустрічі.  Богдан.»
   В  душі  сперечалася  сама  з  собою,чи  вірно  зробила,  чи  ні?  І  все  ж,    з  піднесеним  настроєм,  в  передчутті  чогось  нового  відкриває  замок  дверей.  Можливо  ці  троянди  стануть  початком  справжнього  кохання,  хто  знає..Час  покаже,  хай  би  вже  швидше  минули  ці  два  дні…
 За  дверима    почула  радісні    голоси  батьків  -  »  Напевно  доня.  Як  добре,  що  вже  приїхала».

                                                                                                                                                           Жовтень  2019р

                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853424
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019

Её бы лелеял. .

Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла,
Пылинки  сбрасывал  бы,  так,  не  спеша,
Лишь  взгляд  подарила,  взмах  рукой  –  Пока,
Разлучница    осень…  недопит  бокал.

Вино  горчило,    уж  понял  для  тебя,
Видать    надоедлив,  целовал  любя,
И    розы  каждый  день,  на  твоём  окне,
Желанье  горячо…    так  радостно  мне.

Позволить  я  не  мог,  без  согласия,
Был  словно  мальчишка.  Как  причастие,
Касался,  губ  нежно,  топился  в  глазах,
Тропинки  не  нашёл,  утонуть  в  грехах.

 С  тобою  не  переступили  черту,
Печаль  и  боль    эту,  сердец  наших  стук,
Запомню,  ведь  знаешь,  так  страстно    любил,
 Как  жаль,  видно  тебе,  увы  не  был  мил.
Её…  бы  лелеял…  но  она  ушла….


                                   Из  рубрики  »  В  годы  молодые»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853203
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.10.2019

В чобітки взулася осінь… ( дит)

В  чобітки  взулася  осіньЗмінити
Небо  плаче,  крапля  скаче,  по  листочку  клена,
Зажурилася    травичка,  молода  зелена,
В  чобітки  взулася  осінь,  щоб  не  мочить  ніжки,
По  воді  пливе  листочок,  посеред  доріжки.

Прохолода,  легка  свіжість  сповила  всю  землю,
Та  й    густим,  молочним  туманом  лягла  на  греблю,
Хлюп  і  хлюп,  над  річкою  стрибають  краплинки,
 Між  собою  в  піднебессі  сваряться  хмаринки.

Вітерець,  в  лісі  сховався,  чекає  нагоди,
Із  хащ  темних  вирватися,  в  відчутті  свободи,
Щоб  сповитим  у  промінні  сонячних  цілунків,
Щоби    осінь  та  й  тепленька,  без  сірих  світанків,
Поки  ж  дощ,  іще  хлюпоче,  шурхіт  по  травиці,
Вечір  обрій  намалює,  ясні  зоряниці.

                                                                           24.09.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853010
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2019

Пішла боронити Батьківщину ( Ода)

                         
         Присвята  медсестрам,
           захисницям,  які  
                 загинули  на  сході)

***
Пізньою  весною,  в  квітучім  садочку,
Вишивала  ненька,    донечці  сорочку,
Там  оберіг    роду  -  маки  червоненькі,
Біля  них  листочки,  ніжні  зелененькі,
Все  від  злого  ока    і  думок  гнівливих,
Символ  -  пам`ять  роду,  всіх  бійців  загиблих.

Припікало  сонце,  матінці  на  плечі,
Душеньку  втішали  лепети  лелечі,
І  по  вишиванці    синенькі  волошки,
Хоч  й  пристала  нині,  вишию,  ще  трошки.

В  жіночій  сорочці,  цвіт  -  символ  вірності,
Краси  душевної,  тепла  й  ніжності,
Лозу  виноградну,  як  знак  родючості,
А  грона  багаті,  для  щастя    й  радості.

Увірвався  вітер  до  саду  вразливо,
Доня  привіталась,  сказала  сміливо,
-Ой,  піду    я  ненько,  на  схід  воювати,
Зісковзнула  голка,  заплакала  мати.

Що  ж    ти,  до  заручин,  готова  сорочка,
Й  стрічки  прив`язала  до  твого  віночка,
Рушники  вже  вишиті,  то  ж  на  весілля,
Може  ж  закінчиться  московське  свавілля?

Чи  й  думала  мати  дівча  –  патріотка?
Хоч  згадка  про  діда  -  у  шафі  пілотка,
Крики  й  умовляння,  –  Не  йди,  не  йди,  доню,
В  ніжних  очах  сльози,  цілунки  в  долоню.

-Я  вже  й  придивлялась,  на  весільну  сукню,
Куди,  поспішаєш,  це  ж    життя  в  безодню!

Весь  пташиний  щебет,  замовк  на  хвилину,
Обіймала  ненька,  як  малу  дитину,
Ні,  не  проводжала,  лиш  вслід  подивилась,
Ой,  коли  ж  зросла?  Біль    у  серці…  змирилась.

Чорні  пливли  хмари,  вдалину,  до  сход,
Думи  ніби  в  річці,  не  знаючи  броду,
Змарніле  обличчя,  сива  голівонька,
Та  й  чому  сьогодні,    все  не  дзвонить  донька?

Так  вночі  гриміло,  розгулявся  вихор,
Ранком  небо  сіре,  падав  дощик  тихо,
Мабуть  втішав  душу,  ніченьку  не  спала,
Думками  до  сходу,  біду  відчувала.
То  помилка  осені,  чом  впало  листя?
Молитву  читала,  донечко  озвися!

У  віконце  стук,,  то  молода  пташина,
Надіслала  звістку,  здригнулась  хатина,
Ота  клята  куля,  серце  зупинила,
Вона  ж  молоденька,  в  чому    завинила?
Красуня-  дівчина,  в  білому  халаті,
В  надії  на  щастя,  всі  думки  крилаті.

Тіло  заніміло,  тягнулось  до  світла,
Сили  покидають,  вдихає  повітря,
Ні  не  може  бути!    Скажи  нащо  Боже?
Ти  забрав  дитину,  так  робить  не  гоже!

Пішла  ж  боронити,  свою    Батьківщину,
Тож  спасати  воїнів-  чиюсь  дитину!
Більше  п`яти  років  ворони  літають,
А  безвинні  люди,  бідують,  страждають.

Все  село  зібралось,  припадало  в  горі,
У  журбі  спинилися,  всі  хвилі    в  морі.
Віра  в  щасті  жити,  зна  прийде  розплата,
 Ніяк  не  обійде  кремлівського  ката.

По  небу  безкраїм,  летіла  лелека,
Не  вернеться  птаха,  дорога  далека,
У  чорній  хустині,  мовить  мати  долі,
Та  це  ж  ангелятко,  хтіло  мати  волю.

Хіба  ж,  ото  гріх,  як  любить  землю  рідну?
Загинула  донечка  за  Україну.

Жовтень  2019р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2019

О милі айстри…

           
                       Айстри  цвітуть…  килим  вздовж  стежки,                              
Їх  кольори  -  в  небі  зірочки,
Виплели  сяючі  мережки,
У  час  вечірній,  цвіт  -квіточки.

Синенькі  тягнуться  угору,
Місяць  уповнІ…  шле  цілунок,
Здаля  рожеві,  схожі  морю,
І  у  очах  наче  малюнок.

Вже  скоро  ніч,  приляже  холод,
Осені  блуд,  торкне  пелюстки,
Роси  впадуть,  як  п`янкий  солод,
Засяють  краплі,  наче  зірки.

О,  милі  айстри,  в  моїм  саду,
Я  їх  чарівність,  ніжність  люблю,
З  вами    розраду,  все  ж  віднайду,
Кожну  печаль  у  імлі  втоплю.

                                 05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2019

Осінній сплеск емоцій

Осінь  малює,  чудову  картину,
Підкине  фарби  в  зелену  діброву,
Мене  втішає,    мов  малу  дитину,
По  стежці    стелить  стрічку  кольорову.

А  далі  златом  вкрита  полонина,
Душа  радіє,  люблю    свій  рідний  край,
Земле  моя,    це  жадана  хвилина,
Ранкове  сонце  цілує  небокрай.

Зібрав  світанок  роси  у  намисто,
Виграє  ними,  ловлю  щасливу  мить,
Мерехтять  краплі,  сяючі    барвисто,
Знов  сплеск  емоцій,  як  осінь  не  любить?

Пташині  крила  -  між  горами  туман,
Молочно-сизий  вкрив  могутні  сосни,
Повітря  свіже,  як    легенький  дурман,
Мені  шепоче,    не  вагайся,  вдихни.

Чарують  очі,    хмари  в  океані,
Простір  небес,  синій,  день    сонцем    яснить,
Ледь  доганяю,    думки  непогані,
Просто    без  осені,  ні,не  зможу  жить.

15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019

Непослушный воробей

Скок,-  скок  влево,  скок  -  скок  вправо,
-  Молодец,  сынок,    уж  браво!  -
Веселилась  воробьиха,
-Ну,  уж  вырос,    -  ему  тихо.
-За  тебя,  теперь    не  боюсь,
Вот  сейчас,  только    умоюсь,
Полечу  с  друзьями  в  поле,
Наконец  смогу  позволить,
Я  оставлю,  уж  одного,
 Ты  лишь  помни  наш    уговор.
У    гнезда,  только  на  крыше,
Можешь  прыгать,  но  не  выше,
Не  мечтай  на  дерево  сесть,
Не  силён,  ещё  не  взлететь!
 Ты  сынок,  осторожен  будь,
 И    советы,    все  не  забудь!
Ну  да,  думал  желторотик,
Взмахи  крыльев,    поднял  хвостик,
Да    я  разве    и  не  подрос?
Нет  решён,  мной  этот  вопрос,
Желторотиком  пусть  зовут,
Но  развею,  скуку  и  грусть!
Скок  по  крыше,  рад  воробей,
Ведь  забавно,  так    веселей!
Да    вниз  хочется  посмотреть,
Ведь  смогу,  я  смогу  взлететь.
Поглядел,  снова  вниз,  чуток,
Невзначай,  уж  падал  в  песок,
Лишь  промолвить,    смог  он  ,  -    Цвинь-цвинь,
Вмиг  исчезла    и  неба    синь.
     Уж  очнулся,  воробьиха,
Совсем  рядом  и  скворчиха,
 Такой  подняли,  шум  да  гам,
Только  лишь,-»  Цвинь»-  да  слово,-«Мам»,
Смог  сказать,  так  испугался,
Теперь  в  помощи  нуждался.
А  вблизи  давно  кот  лежал,
Сразу    шум,  этот    услыхал.
Воробьиха,    же  мать    строга,
Вдруг  решила  его  пугать,
-Вон    гляди,  кот    спешит  сюда,
Ну  скачи!  Ведь  будет  беда,
Коль    сбежать  мы    не  успеем,
Ну  смелее,  сын,  живее!
Второпях,    добрались  к  гнезду,
Крик  сердитый,  громко,  –Мя-у,
Кот  взъерошен,  ушёл  ни  с  чем,
Воробей,  так  весело  всем,
- Я  цвинь-цвинь,    вас  благо  дарю,
Больше  маму,  не  охмурю,
Ведь    вас  всех,  уж  очень  люблю!
- ***
Для  воробья  ,  будет  наукой  случай  этот
Непослушание  -  плохой  пример,    дети!
                                                                             Май  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852027
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.10.2019

Допитливе білченя /казка/

       Ранкові  сонячні  промені  проникали  поміж  дерев.  Торкалися  багряних  й  жовтих  листочків.  Деякі  виблискували,  а  деякі  тихенько  відривалися  від  гілочок  й  летіли  донизу.  
     Біля  дупла,  на  товстій  гілці  дуба,  сиділо  білченя.  Прикривши  лапкою  одне  око  від  променів,  звернулося  до  мами,
-    Мамо,  мамо,  подивися,  сонце  світить,  а  майже  не  гріє,  кожен  ранок  холодніший.  Що  це  коїться?  І  чомусь  листя    майже  все  жовте  і  навіть  червоне  є,  он  знову  летить,  кружляє.  Так  багато  насипало!  Біля  старого  хмизу  вже  ціла  купа  того  листя.  
     Мама  білка  в  цей  час    в  дуплі  постеляла  сухий  мох.  Вона  почула  сина  й    відповіла,
-  Це  синку  осінь  прийшла.  Добре,  що  тепла,  ще  погріємося.  А,  що  дерева  скидають  з  себе  листочки,  то  так  треба.
-  Тю,  так  треба?!  Я  вчора  тут  неподалік  бачив  деревце  вже  зовсім  без  листочків,  -  продовжило  розмову  білченя.
Білка  вже  стояла  поруч  з  сином.  Помітила  його  зацікавленість  і  обійняла,
-  Побачиш  синку,    всі  дерева    поступово  скинуть  з  себе  листву,  засинають,  тільки  ялинки  й  сосни  в  нашому  лісі  будуть  зеленіти.  Потім  прийде  зима,  вона  майже  завжди  сніжна  й  холодна.
-  Ну  холодна,  допустимо  я  розумію,  бо  вже  ранком  трохи  мерзну,    а  от  сніжна  це  як?-  запитав    маму.  
 -  Зима  красива!  Вся  земля,  дерева  і  кущі  будуть  покриті  легеньким,  іскристим  снігом.  Що  таке  дощик  ти  вже  знаєш,  бачив.  А  взимку  замість  дощу  буде  літати  сніг,  він    білий  і  пухнастий,  але  холодний.  А,  як    ближче  до  весни,  сонечко  стане  добре  пригрівати,  тоді  й  розтане,  перетвориться  на  краплинки  водички.  І    весь  сніжок  стече  водичкою  до  землі,    а  навесні,  знову  все  оживе  й  поступово  зазеленіє.
 Уважно  слухало  білченя  маму  й  запитало,
-  А  це  довго  чекати?  
Мама  відразу  відповіла,
-  Звичайно.  Але  взимку    більше  будеш  спати,  час  швидко  мине.  Вона  помітила,  що  син  зажурився  й  запитала,
-  А  що  трапилося?  Сьогодні  день  буде  гарним,  а  ти  чомусь  засумував…
-  Та,  як  тут  не  засумуєш.  Он  три  дні  вже  нема  мого  друга  їжачка.  І  де  він  подівся?  Ми  з  ним  так  весело  гралися,  він  ховався  під  кущами,    інколи  у  високій  траві,  а  я  його  знаходив.  Потім  удвох  так  сміялися,  аж    птахи  на  нас  звертали  увагу.  А  дядько  дятел,  мені  інколи  підказував,  перелітав  на  дерево,  біля  якого  він  ховався,-  голосно  розповідав  мамі.
 -  Нічого  не  будеш  сумувати,  зараз  з  тобою  доберемося  до  іншого  дуба,  це  недалеко,  назбираємо  жолудів.  А  можливо  й  грибочків  під  листям  знайдемо.  Треба  робити  запаси,  взимку  важко  щось  знайти  поїсти.  А    на  їжачка  ти  не  чекай!  Не  прибіжить  він  до  тебе,  аж  до  весни.  Бо  їжачки  в  цю  пору  лягають  спати.  От  і  твій  друг,  десь  вирив  нору  і  вже  солодко  спить.
Білченя  лапкою  почухало  вушко  й  сказало,
-  Ага,  це  солодко  спати,  коли  хочеш  ще  в  ліжку  полежать  й  знову  заснути…
 Білка  закрила  мохом  дупло,
-  Так  синку,  а  ще  коли  міцно  спиш  і  нічого  не  чуєш.  Добре,  вже  тепер  здається  питань  немає,  тож  не  відставай  від  мене.  
     Білка  спішила  ,з  гілки  на  гілку,  весь  час  озираючись  назад.  Білченя  не  відставало  від  мами,  трохи  тішилося  -  ну  от  їжачок  спить,  навіть  не  знає  скільки  я  нового  дізнався  й  що  тепер  я  з  мамою  наплигаюся  досхочу.
                                                                                                                                                                         28.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2019

Вмію гопак танцювати

Є  спідничка  у  оборки,
Я    візьмусь  руками  в  боки,
Гопак    вмію  танцювати,
Бабцю  з    дідом  звеселяти.
*
Гоп-  гоп-  гоп  -  та  й  покручуся,
Туди  й  сюди  повернуся,У  бабусі  світлі  очі,
 Спомина  роки  дівочі.
*
В  мене  капчики  новенькі,
Подивіться,  ой  гарненькі,
На  підборах,  політаю,
Немов  дзиґа  закружляю.

*
Гоп  -    гоп  –  гоп  -  та  й  покручуся,
Туди  й  сюди  повернуся,
Дідусь,  ніжками  тупцює,
Бачу,  бабцю    вже  цілує.
*
В  мене  очі,  як  волошки,
Потанцюю,  я  ще  трошки,
Звеселила  та  й  щаслива,
Кажуть  дівчинка  кмітлива.
*
Гоп-гоп-гоп  -  ще  покружляю
Бабцю  з  дідом  звеселяю,
Я  дівчинка  невеличка,
 На  мені  модна  спідничка.

                           16.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2019

В цей осінній вечір

Розгулявсь  шалений  вітер,    в  цей  осінній  вечір,
Та  й  рвав  коси  золотії,  молодій  берізці,
А    в  небеснім  океані  голоси  лелечі,
А  в  них  смуток  і  прощання,  мов  рідній  сестричці.

І  прохання  до  вітриська,  не  гуляй  низенько,
Не  рви  коси  тій  красуні,  в  золотім  намисті,
Підіймайсь  до  нас  хутчіше,  поміж  хмар  близенько,
Полетімо  ми  далеко,  де  світанки  чисті.

Наче  вітер  вгамувався,  приліг  при  долині,
Чи  й  розкаже,  він  про  любов,  про  своє  кохання,
Лише  струсить,  дощу  роси,  мов  сльози  полинні,
У  тривозі  та  й  в  надії  спочине  до  рання.


                                                                     15.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2019

Вмій бути вдячним

Вмій  бути  вдячним,  за  все,  що  маєш,
Тобі  Всевишній  дав  стежку  в  життя,
Коли  ти  зранку  сонце  стрічаєш,
Мрія  про  щастя,  бачить  майбуття.

Хай  не  змарнілі  від  сльозин  очі,
Не  пече  в  горлі,  полинний  ковток,
Хай  МИР  на  сході,  спокійні  всі  ночі,
Знов  проростає  пшениці  росток.

Вмій  бути  вдячним,  що  спиш  спокійно,
Що  не  настигла  клята  ця  війна,
Що  лиш  світанок  звук  мелодійно,
Пташиний  ніжить,  навпроти  вікна.

Ти,ще  не  знаєш,  новин,  що  сталось,
Є  знову  вбитий,  чи  поранений,
В  якого  сина  серденько  стало?
Чи  у  кайданах,  вже  ув`язнений?

Йдеш  на  роботу,  мелькають  люди,
Всі  поспішають  справи  владнати,
Думок  не  мають,  збутись  Іуди,
Як  сприйме  втрату,  рідненька  мати.

Вже  не  побачить  свого  синочка,
На  рушникові,  що  вишивала,
І  не  одягне  дівча  віночка,
Листи  писала,  адже  кохала.

Тебе  обходить  все  стороною,
Тож  будь  ти  вдячним,  тим,  що  на  сході,
Що  не  зустрівся,  з  страхом,  бідою,
Ти  в  доброті  живеш  і  згоді.

Вклонись  солдату,  що  вижив  без  ніг,
І  подай  руку,  підтримай  словом,
Що  повернувся  на  рідний  поріг,
Подякуй  щиро,  твій  спокій  зберіг!
Вмій  бути  вдячним!
***
О!  Божа  Мати,  допоможи  зупинить  війну!
Покрий  святую,  рідну  землицю  простирадлом,
Щоб  панував  МИР  і  в  душах  відчували  весну
І    побороти  змогли  непрохану  навалу,
За  волю  й  щастя,    за  нашу  неньку  Україну!
Могутні  воїни,    Вам  низький    уклін  до  землі,
     Від  нас  подяка!  Вітаємо  зі  Святом    усіх!
                                                                 
                                             14.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2019

Подарунок з минулого / проза /

           Осінній  пізній    вечір  у  полоні  чорних  хмар…  вдалині    блискавиця    раз  –  у  -  раз  на  шматки  розрізала  небо,  рожеве  сяйво  охоплювало  величезні  хмари.  Це  лише  на  мить.  За    кілька    секунд    доносився  тихий  гуркіт,  якась  частина  його  припадає  до  землі,  а  інша    тихо  бурчала  й  тікала,  як  подалі,  ледь  -  ледь  чулася  луна  й  десь  зникала.  Напередодні  вітер  шаленів,  зривав  листя  з  зажурених  дерев,  витанцьовував  по  напівсухих  травах  й  квітах.  Та  напевно  злякався  блискавки,  притих,  неподалік,  в  гаю  сховався.  А  можливо  й  десь,зовсім  непомітно    доганяв  скуйовджені  хмари.
     Ольга  вийшла  з  хати,  зморено  підняла  очі  до  неба,  кілька  раз  перехрестилася,
 -О,  Боженьку!  Дай  дощику  та  тільки  ж  ненароби  шкоди!  Прости  мене  стару  за  всі  гріхи!  Тихеньким,  лагідним  дощиком  землицю  окропи…  Охо  –  хо…  Тож  так  потрібна  сила  для  озимих.  Іще  раз  оглянула  все  небо  й  швидко  з  мотузки  зняла  висушений  одяг,    який  ранком  випрала.  Чи  закривати  хвіртку,  а  чи  й  ні?  Тільки  подумала,  як  декілька  великих  краплин  впало  на  хустину,  здригнулася  від  несподіванки,  немов  струмом  вдарило  все  тіло,  
-О,  де  там,-    двинула  плечами,  морозило,  трохи  злякано,  
-  Хай  йому  грець,  ще  змокну!  
 Й  до  пса,  що  крутився  під  ногами,
-  Гайда  в  буду,  що  грози  боїшся?  Ото  дурень,  ану  тікай!  
 Ледь  переставляє  ноги,  йшла  до  веранди.  За  звичкою,  включила  світло,  знову  перехрестилася.  В  хаті  зняла  хустку,
-  Ой,  хоча  б  не  полиняла  від  тих  краплин.  Така  ж  стара,  як  і  я…
 В  окулярах  роздивлялася  хустку,  задоволено  примруживши  очі,
 -  От  добре,  наче  все  гаразд.
 Й  відразу  нагадала,  що    на  веранді  забула  вимкнути  світло,  
-Ой,  треба  ж  такого,    все  забуваю…  Але    хто  там  в  таку  лиху  годину  прийде…
   Чи    ввімкнути  телевізор  -    подумала  і  тут  же  себе  зупинила  -  от  роззява,  тож  блискавиця!  Нарешті  присіла  на  стілець  біля  столу,  під  ногами,  на  плетеній  доріжці  лежав  кіт  Василь.  Він  не  звертав  на  неї  уваги,  хоча  вона  вже  декілька  раз  стукала  посудом.  Наливала  в  миску  гречаний  суп.  Як  завжди,  перед  вживанням  їжі,  перехрестилася  до  ікони,  подякувавши  Богу  за  хліб  і  сіль.  Тільки  в  руку  взяла  ложку,  як  почула  гавкіт  свого  Марса  й  гучний  стук  у  двері,  за  мить  у  вікно,  
-  Тю,    когось  таки    принесло…  Нікого  не  чекаю…    Бач,  то  добре,  хоча  блискавиця,  а  світло  не  вимкнули.  
На  вікні  розсунула  фіранки,  побачивши  незнайоме  обличчя  дівчини,  вирвалось  з  грудей,
-Ой,  хтось  чужий…
 Хвилюючись  відчиняла  двері,  бо    через  вікно  побачила,  що  дівчина  обома  руками  тримала    маленький  пакунок,  дуже  схожий  на  сповите  маля.
   Мокре,  бліде  обличчя  дівчини  вразило  стару.  Затрусилися    руки,  тремтів  голос,
-  О,  Боженку!Ти  хто?  Бачу  не  наша,    дитино,ти  звідки?
І  окинувши  оком  обійстя,  впустила  її  до  хати,  швидко  закрила  двері  на  ключ.
-    Та  ви  не  бійтеся,  я  одна  з  сином,  не  прийшла  красти,  чи  вимагати  щось…  Пустіть  на  ніч,    боюсь  мій  Макс  захворіє…
Ольга  оглянула  дівчину  з  голови  до  ніг  й  зробила  висновки,  не  схожа  на  циганку,
-  Ну,  давай,  заходь,  зніми  мокрий  одяг,    бачу  й    ковдра  в  малого  мокра,  треба  переодягнутися,  зараз    для  вас  щось  знайду.
   Скільки  ж  їй  років?  Звідки  вона,  де  взялася  в  таку  лиху  годину?  Навіть  сумки  немає,  чим    годуватиме  дитину?  Й  сама  в  легких  капцях,  мабуть  зовсім  змокріли  ноги-  думки  бджолині  роїлися  в  голові.  Вже  й  наче  хотілося  спати,  мала  лише  повечеряти,  а  тепер  й  сон  пропав.  Від  думок  гупало  у  скронях,  все  тіло  проймав  мороз,  за  якісь  секунди  відступав,  відчувала,  що  вже  червоніє  на  обличчі.  Дівчина  поклала  дитя  на  ліжко,  переминалася  з  ноги  на  ногу,
-    Бабусю  дякую  вам,  що  прихистили.  Я  ранком  піду…
-  Та  -  то  пусте,-  відповіла  Ольга,  викладаючи  з  шафи  деякі  речі.
     Мовчки  дивилася,  як  дівчина,    не  соромлячись,перед  нею  переодяглася.  Розповила  маля,  воно  солодко  сопіло,  навіть  не  відчувало    її  дотиків.  
   О  Боже,  що  це?  Чорнявий  і  смуглий,  чи  й  не  циганське  це  дитя?    І  подумки,  мов  прикусила  собі  язик.  О,  прости  -  прости  Боже,  думаю  негоже,  знову  беру  гріх  на  себе,  не  мені  судити.  Зацікавлено  дивилась,  то  на  неї,    то  на  хлопчика.  Такий  маленький,  напевно  від  роду  й  місяця  немає.  От,  молодість,    не  знає  страждань,  ото  взяли  моду,  народжують,  а  потім  не  знають,  що  з  цим  робити.  Та  тут  же  перехрестилася  й  відразу  відійшла  від  дитя.  Немов  клубок  у  горлі  застряг,  знов  грішу.  Прости  Боже,  за  ці  думки  злі,  що  значить  старість,  хто  знає,  що  привело  її  сюди?    Уже  насипала  суп,
-    Не  чіпай  хлоп`я,  хай  поспить,  напевно  не  промерз…  Он  махровий  рушник  поклала,  накрий  його,  сідай,    будемо  разом    вечеряти.  -  Вважаю  це  буде  доречно,  он  на  стільці  в`язані  шкарпетки,  одягни,  хай  ноги  зігріються.  Чого  доброго,  ще  сама  захворієш.  Не  соромся,  я  проста  людина,  грошей  за  ночівлю  не  візьму.  А  роздивляюся  тебе,  бо  схожа  зовсім  на  молоду  дівчину,  бере  сумнів,  що  твоє  дитя.  Та  й  знаєш,  живу  сама,    тому  й  трохи  боязно.
-  Мене  звати  Роза,  я  з  Демидівки….  Не  журіться,    надовго  не  залишуся.  Зараз  син  прокинеться,  погодую,  маю  молоко  в  грудях,  добре,  хоч  з  цим  проблем  немає.  А  все  інше,  якось  владнається,  просто  дощ  пішов,  тому  й  попросилася  до  вас.  Була  на  залізничній  станції,  електрички    не  зупиняються,  тому    й  тут,  Я  тільки  до  ранку,  потім  піду,  -    говорила  не  поспішаючи.
   Вони  мовчки,  кожна  з  своїми  думками,  сьорбали  гречаний  суп.    Почувши  розмови,  проснувся  кіт,  потягнувся,  хвіст  трубою  й  відразу  плигнув  на  ліжко  до  малого.  Лише  мить,  Ольга  сердито,    ліктем  скинула  кота,
-    От,  бісова  душа,  напевно  запах  молока  почув!
     Роза  -    думала  Ольга  сидячи  біля  вікна  -    дивне  ім`я.  А  хто  ж  батько  цієї  дитини,  можливо  хтось  з  мулатів?  Та  ні,  більше  схоже  на  закарпатських  людей.  Але  ж  чи  є  нині    такі  в  Демидівці?  Напевно  все  ж    таки  з  циганів,  хіба  може  до  них  пристала.  Але  ж  така  молода  й  на  вид  порядна,  охайна.
       Роза  з  сином    солодко  спали  на  старому  дивані,  а  вона  ж  хоч  собі    ліжко  й    розстелила  та  сон  не  йшов.  Дивилася  на  краплини,  що  стікали  по  склі  вікна,  думки  полетіла  в  молодість….
   Літо….  Неподалік  від  Бару,  невеличке  село  потопало  в  садах.  Поліна,  мати  Олі,  в  школі    викладала  українську  мову,  була  вимогливою,  дуже  строгою  вчителькою  і    на  жаль  вдома  своєї  тактики  не  змінювала.  Дівчина  не  знала  батька,  на  цю  тему  ніколи  з  матір`ю  не  говорили.  Лише,  одного  разу,  під  час  шкільних  канікул,  ще  в  років  десять,  запитала  про  нього.  Тоді  мала  що  слухати,  мати  сердито,  її    зачинила  в  кімнаті.  Заборонила  спілкувалася  з  дітьми,  з  дорослими,  думала,    то  чиїсь  настанови,  дізнатися  про  батька.  Ніяких    запитань,  мов  під  графою  -  »цілком  таємно».  З  роками  Оля  зрозуміла,  чому  мати    така  сердита,  чому  замкнута,  адже  окрім  роботи  ні  подружок  поруч,  ні  рідні.
   Йшли  роки...  Оля  відчувала  себе  дорослою,  перейшла  в  одинадцятий  клас.  Пізнала  перше  кохання…  Це  було  одного  літнього  вечора,  однокласники  юрбою  пішли  в  поле  -  посмакувати    молодого  гороху.  Вздовж  дороги,  густі  й  високі  зелені  трави  і  молода  посадка  з  листяних  дерев.  А  далі  низина  й  чудовий  березовий  гай.  Легенький  вітерець  колисав  віти  берізок,  вони  мов  загравали  з  вітром,  на  сонці  виблискували,    переливалися  золотом.
 Ось  і  забрели  Оля  з  Миколою,  світлооким  хлопцем,  від  якого  всі  дівчата  в  класі  божеволіли.  Він  син  міліціонера,  здавався  їй  відповідальним.  Хоча  і  не  було  побачень  та  з  школи  часто  проводжав  додому,  так  щоби  не  бачила  мати.  Вона  всіх  хлопців  з  її  класу  критикувала,  в  кожного  знаходила  вади.  
Донька  не  згідна  була  з  її  баченням  та  йти  проти  матері,  це  значить  в  домі  знову  блискавка  і  грім,  крик  і  сльози.  Хоч  і  дорослішала  доня  та  мати,    все  сприймала  її  за  десятирічну  дівчину.
     Оля  з  пелени  висипала  стручки  гороху  на  траву  й  сама  впала  на  коліна  від  сміху.  Микола  розповідав  фільм;  »Невероятные  истории  итальянцев  в  России».  Їй  не  довелося  його  побачити,  тому  з  задоволенням  слухала.  Він  приліг  біля  її  ніг  і  з  захопленням  розповідав,час  від  часу  дивлячись  в    ясні    очі.  Вона  чистила  стручки  гороху  і  усміхаючись,  по  кілька  горошин,    з  долоні  висипала  йому  в  рота.  Вони  чули,  як  поверталися  однокласники,  залишися  удвох.  
Микола  витирав  губи,
-Ну  досить  нагодувала,  смачно  дякую,  дай  закушу  солодом!
І  схопив  її  неціловані  уста.  Тремтіла,  не  знала,  що  діється.  Мов  сп`яніла,  дивне  бажання  відчула  в  тілі,  провалилась  в  небуття.  Ніжні,  пристрасні  поцілунки,  дотики  до  шиї,  збуджували  її.  Дотик  рукою  до  грудей  -    шалено  забилося  серце,    а  він  знову  ловив  і  ловив  її  медові  уста.  Розтала,  як  роса  на  сонці,  сама  не  знаючи,  чому  втратила  над  собою  контроль,  все  дозволила,  піддалася  спокусі.  Лиш  на  мить  думка  привела  до  тями  -  от,  що  таке  по  -  справжньому  любити.  Гарячі  тіла,  жаданий  дотик,  немов  струм  пройняв  все  тіло.  Бажання  ласки,  поцілунків,  мов  спрага  напитися  води,  відчула  смак  всього  і  заніміла…
 Легенький  вітер  розвіяв  світло  -  русі  коси.  Оголена,    дівоча  краса,  як  магія  спокуси.  Поцілунки.
-Яка  ж  ти  солодка,    Весь  вік    будеш  моєю….
Чи  -  то  запитання,  чи  ні,  не  зрозуміла.  В  голові  мов  шепіт,  а  чому  ж  ні,  адже  я  вже  твоя,  коханий.
 Уже  темніло…повернулися  додому.  Біля  хвіртки  на  них  чекала,  як  чорна  хмара,    її  мати,  
-Ну  і  ну,  всі  повернулися,  а  ви  де  вешталися  до  цієї  пори?
 Він  взяв  Олю  за  руку,  ледь  зблід,
-  Та  далеко  забрели  в  полі,  то  ж  йти  прийшлося  через  яр,  а  там  дорога  погана,  ви  ж  знаєте,    тому  так  сталося.  Ви  вибачте  нас,  не  сваріть  її,  це  я  винен.  
Мати,  від  цих  слів  навіть  посміхнулася,  але  кивнула  рукою  в  сторону  хати    й    суворо,
-  Більше  ніяких  походеньок!
Оля,  щоб  запобігти  сварці,  відразу  лягла  спати.
 Смачний  горох  і  ті  солодкі  поцілунки  вийшли  боком.  Оля  обчислювала  дні,  зрозуміла,  що  вагітна.  Хіба  буває  так,  що  раз  і  все,  дивувалася.  В  серпні  місяці    впевнилася  в  цьому.  На  побаченні  –  цю  новину    повідомила    Миколі.  Він  наче  й  зрадів  та    нагнувши  голову,  обома  руками  схопив  її  за  плечі.
-Що  ми  наробили  Олю?  Я  тобі  вірю,  що  ти  більше  ні  з  ким  не  будеш,  думаю  будемо  разом!  Але  ж  школу  треба  закінчити,  а  потім  служба  в  армії,  навряд  чи    батько  домовиться  в  військкоматі.  
   Струнка,  як  берізка,  стояла  обнявши  двома  руками  маленьку  берізку,  ні  вона  не  плакала,  вірила  йому,  бо  кохає.  Чомусь  не  дуже  журилася,  он  мати  мене  виховала,  нічого  і    я    поки  що  сама  дитину    підніму,    а  там  і  він  з  армії    прийде..
-Миколко,-  підійшовши  до  нього,  поцілувала  в  щоку,  -Я  тобі  вірю.  Я  справлюся.  Одне  тільки,  якось  з  мамою  поговорити  треба….  Він  цілував  її  уста,    говорив  ніжні  слова,  яких  їй  бракувало  житті.
     Вранці,  за  кілька  днів  до  школи,  її  дуже  стоншило.  Не  втрималася,    вискочила  надвір.  Мати,  саме  давала  курям  їсти,  побачивши  доньку,  миску  з  зерном  жбурнула  на  землю.
-  Що  догулялась?!  Напевно  той  горох  смачним  виявився!
Вона  різко  схопила  її  за  волосся,  волікла  до  хати,  з  силою  посадила  на  стілець,
-  Швидко  збирай  речі,  ми    поїдемо…
 Зі  сльозами  на  очах  на  якусь  мить  заніміла  та  відразу  ж  зірвалася  з  стільця,
-    Ми  одружимося.  Коли    з  армії  прийде.  Ми  кохаємо  один  одного.    
В  материнських  очах  вогонь  злоби,  ненависті,  розчервонілась,
-  Вони  кохають  один  одного,  подивіться  на  них  люди!    Та,  це  ж  сором!  Досить  розмов!  Треба  переодягнутися,  поїдемо!  Я  тобі    не  дам  мене  ославити  на  все  село.  Я  вчителька,  маю  подавати    приклад  у  вихованні  дітей.  А,  це,  що  ?  Приклад?!  Боже,  як  це  мені  пережити,  скажи?!  Їдемо  в  Бар,  в  мене  там  родина  є,  тітка  Катерина,    родичка  по  материнській  лінії.  Вона  працює  в  лікарні,  ось  там  і  все    вирішимо,  що  з  тобою    робити….
 Ті  слова,  як  грім,  не  говорила,  а  вигукувала  слова.  Дівчинці  здавалося,  що  від  перепаду  тону  дзвеніло  скло  вікон.
-Мамо  -  не  кричи,  тож  люди  почують….
Витерши  змокріле  чоло  рукою,  мати  посварила  вказівним  пальцем,  
-Надумаєш    не  послухати,  вижену  з  дому.  Швидко  збирайся,  я  сказала!  Маємо  встигнути  на  автобус.
Вона  так  кричала,  що  з  рота  вилітали  краплини  слини.  Від  поведінки  матері  доньку  тіпало  та    вона    все  ж    збирала  речі.  Розуміла,  своїм  сперечанням,  ще  більше  шкодить,  лише  дужче  розлючує  матір.
   Невеличке  містечко  навіяло  сумні  думки.  Він  там,  я  тут,  що  далі?  І  нічого  не  знає,  що  нині  відбувається.  Ні  я  на  аборт  не  піду,  хай  хоч  все  тіло  ріже  живцем,  хай  виганяє,  але  дитя  буде  жити.
 Тітка  Катерина  здивувалася    приїзду,  але  прийняла  радо,  адже  жила  сама  в  двокімнатній  квартирі,  дітей  Бог  не  дав,  як  розповідала  мати.
 -Ти  справжня  красуня,  Олічко!-  обійняла  її  тітка  і  продовжила,-  Мабуть  мене  не  пам`ятаєш,  я    у  вас  була,  тобі  тоді  здається  чотири  рочки  з  хвостиком  було.  Мама  інколи  приїздила,  при  зустрічі  все  скаржиться,  що  не  вистачає  часу…  Воно  й  насправді  така  робота,  що  не  завжди  вирвешся...
 Вона  відчинила    на  кухню  двері,
-  Поліно,  хай  Оля  тут  подивиться  телевізор,  а  ми  пішли  сюди,  тут  поговоримо.
   Мати  перша  вийшла  з  кухні,  заплакана,  намагалася  не  дивитися  на  доньку,  раз  -  по-  раз  схилила  голову,
-Ти  залишаєшся!  Про  дім,  школу    й  не  думай!  Тут  неподалік  є  школа,  кілька  місяців  походиш,  а  там  домовлюся…
-  Мамо,  про  що  домовлятися?  -  спитала  здивовано.
Поліна  стояла  біля  вікна,  задивлялася  вдалину,
-Довго  говорити  не  буду,  що  треба  я  зроблю,  а  ти  готуйся,  щоб  навесні    змогла    здати  екзамени.
З  підносом  в  руках  зайшла    тітка,  на  ньому  стояли  тарілки  з  стравами.  Запахло  копченою  ковбасою,  Оля  зблідла,  рукою  прикрила  рота,  піднялася  з  крісла.
Тітка  посміхнулася,
-Таке  воно  жіноче  життя,  он  на  столі  компот,  візьми  пару  ковтків,  може  попустить..
 Поліна  розповідала  про  роботу  в  школі,  інколи  мружила  очі,  позирала  на  доньку,  важко  переводила  подихи.  
За  пів  години,    поспішаючи  кивнула  рукою,
-Ну  бувай  доню,  ніяких  витівок,  лишаю  тебе  тут.  Живіть,  не  поминайте  лихом.
Вона,  тітці,    щось  прошепотіла  на  вухо    й    голосно,
-То  ти  проведеш  мене…  
Обоє  поспішили  до  дверей…  Коли    Оля  почула,  як  клацнув  замок,  не  стримала  сліз,  розридалася.  Чи  від  хвилювання,  чи  від  щастя,  що  залишить  дитину,  адже  про  аборт  -    ні  слова.  Розмірковувала,  звичайно,  непереливки  мені  буде,  можливо  це  й  на  краще,  що  не  вдома,  тільки  треба  дати  знати  Миколі  де  я,  хай  приїде.  
   Легкий  мороз  проймав  тіло,  з  хвилюванням    дістала  зошит  і  папір.  Напишу  листа,  напишу,  як  кохаю.  І  тут  же  себе  зупинила,  а  можливо  хтось  прочитає,  ще  висміють,  напишу  де  я,чекатиму.
 Пройшло  чотири  місяці…  Оля  дивилася  у  вікно,  ковтала  сльози,  Микола  на  лист  не  відповів,  мати  жодного  разу  не  приїхала.  У  відчаї,  що  нікому  не  потрібна,  перестала  ходити  до  школи.  Але  тітка  її  запевнила,  що  вони  у  вихідний  день  зустрінуться  з  директором  школи  і  всі  питання  вирішать.    Вона  не  лізла  в  душу  до  дівчини,  бачила  її  хвилювання,  інколи  намагалася  відволікти,  вчила  в`язати  дитячі  речі,  а  інколи  обійме  і  скаже,
-Все  буде  добре,  тобі  хвилюватися  не  можна.
 Їм  добре  вдвох…  Оля  відчувала  у  ставленні  до  себе  увагу  і  тепло.  Ласку  і  ніжність,  яку  мала  лише  в  дитинстві.
   Після  скорочення  штату  лікарні,  тітка  влаштувалася  працювати  на  пошту  в  посилочний  відділ,  приходила  з  роботи  втомлена.  Оля  радо  готувала    страви,  пекла  пиріжки,  печиво,  крутила  голубці,  тітка  задоволено  дякувала  їй  і  інколи  навіть  цілувала  в  щічку.  Їй  вже  й  здалося,  що  хай  би  тут  жити  все  життя,  так  спокійно  й  затишно.  Але    в  душі  тримала  біль,  не  ділилася  цим  з  тіткою,  чому  мовчить  Микола?  Чи  отримав  лист?  І  чому  мати  більше  не  приїздить?  Невже  не  простить?
   Поліна,  через  пару  днів  після  приїзду  додому,  в  коридорі  школи  побачила    Миколу.  Він  взрівши  її,  трохи  боязно,  хвилюючись,  
-А  чому  Олі  в  школі  немає?  Що  захворіла?
Сердито  зміряла  хлопця,мов  спицю  встромила  в  серце,  озирнулась,  впевнилася,  що  близько  нікого  немає,
-Це  ж  ти  її  довів  до  цього.  Дитину    втратила!  Між  вами  все  скінчено  і  не  шукай!  Я  її  відправила  до  Москви,  адресу  не  дам  і  не  проси.  І  гадаю,  про  те,  що  сталося,    краще,  щоб  ніхто  не  знав.  Розплескаєш  язиком,  сядеш  до  в`язниці  за  зґвалтування.      Він  побілів  на  обличчі,
 -  Але  ж    я…
Вона  різко  перебила,
 -  Ти  ніхто  і  тебе  звати  ніяк!  Я  все  сказала!
І  різко  розвернулася,  поспішила  в  клас.
 За  кілька  місяців  вона  ні  разу  не  поїхала  до  доньки.  Її  серце  було  переповнене  гордістю,    в  душі  не  змогла    наважитися  простити  доньку.  Але  щомісяця,  Катерина  отримувала  від  неї  гроші,  висилала  їх  з  пошти    сусіднього  села,  щоб  ніхто,  ні  про  що  не  дізнався.  Адже  лист  від  Олі,  що  мав  отримати  Микола,  вона  в  поштарки  забрала.  Поштарці  ж    радо  повідомила,  що  доню,  відправила  закінчувати  школу    в  Москву  до  родичів,  бо  там  перспектив  більше,  а  за  мовчання  сунула  в  руку  двісті  гривень.
         За  вікном  весна…    в  кабінеті  директора  школи  на  них  чекали  вчителі.  Катерина  вийшла  з  кабінету,  Оля    відповідала  на  запитання  з  усіх  потрібних  предметів.  Вчителі    з  розумінням  поставилися  до  майбутньої  матері,  всі  екзамени  склала  екстерном.  Відчуття  радості  переповнювало  душу.
     За  вікном  ясно  світило  сонце,    танув  сніг  -    маленькими  струмочками  стікав  з  дахів  будинків…  Вона  -    приклавши  руку  нижче  грудей,  слухає,  як  ворушиться  дитина,  всміхається,  -  
     -  Скоро  я  тебе  побачу…  Ти    скоро  з’явишся  на  цей  світ  і  ми  поїдемо  до  татка.  Хоч  бабуся  проти  та  ми  з  тобою  все  одно  поїдемо….
 Нині  тривожна  ніч    видалася    Олі.  Відчуття  страху,  час  від  часу  гудіння  в  голові  і  нудота,  яку  намагалася  вгамувати,  запиваючи  водою.  Та  врешті  не  стрималася    встала  з  ліжка,  все  закрутилося  пере  очима  і  попливло…
Катерина  майже  не  спала  цілу  ніч,  чула,  що  дівчина  не  спить,  відчувала,  що  напевно  скоро  почнуться  перейми.  Коли  ж  почула  гуркіт  стільця,  відразу  схопилася  з  ліжка,  різко  відчинила  двері,  Оля  лежала  на  підлозі….
   Поки  їхала  швидка  допомога    розплакалася  біля  неї,  обливала  водою,  але  привести  до  тями  не  вдавалося.
   В  родовій    кімнаті  -  цокання  металевих  предметів….  Оля  відкрила  очі,  біля  неї  жінка  середніх  років  збирала  в  лоток  медичні  інструменти,
-О!  Прийшла  до  тями,  от  і  добре.  Дякуй  Богу  за  спасіння,  мало  не  втратили  тебе….
Ці  слова  почула,  як  в  тумані  і  знову  перед  очима  все  попливло.  
   Чиїсь  розмови,
-  Багато  крові  втратила…  
 Біля  неї  стояла  тітка  і  жінка  в  білому  халаті.  Вона  взяла  тітку  за  руку,  ледь  усміхнулася  й  тихо,  
-Подивіться,  думаю  все  буде  добре.
   Катерина  обійняла  Олю,  поцілувала.  Але  при  поцілунку  вона  на  обличчі  відчула  її    сльози.
-Я  народила?  Кого?  Де  дитя?
 Губи  не  слухалися  її,  потемніло  в  очах.
     За  вікном  білий  день…  В  палаті  два  ліжка.  Їй  скільки  різних  препаратів  накололи,  що  вона  все  сприймала  наче  уві  сні.  Але  на  другому  ліжку  помітила  смуглу,  чорноволосу  жінку,  яка  лежачи  годувала  маля  й  промовляла,-
-Моя  Русланочка,  моє  сонечко…
Немов    гучною  луною  пливли  ці  слова,  за  мить  все  зникло.
   Більше  тижня  минуло  після  пологів    За  вікном  ніч,  Оля  відкрила  очі,  від  вікна    місячне  світло  падало  на  друге  ліжко.    На  ньому  спала  тітка  Катерина.
 Вона  намагалася  встати  та  тітка  відразу  почула,
-  Олічко,  дитино,  ну  дякувати  Богу.  Ти  може  пити  хочеш?
-Тьотю,  а  де  маля,  хто  в  мене?  Чому  ви  тут?  Мені,  що  робили  кесарів  розтин?  А  де  та  жінка  поділася,  чи    -то  циганка,  що  називала  свою  доньку  Русланою,  її  що  вже  виписали?Який  сьогодні  день?
Катерина  злегка  зблідла,  знервовано  подала  склянку  з  водою.
   -  Багато  не  пий,  не  можна,  ти  зараз  нічого  не  запитуй,  потім  поговоримо,  адже  нині  ніч  за  вікном.
Оля  повертаючись  на  бік,
   -Щось    сил  немає  ….  Добре,  ранком  поговоримо.  
За  кілька  хвилин  відчула,  прилив  тепла  до  грудей.  Ой,  що  це?  Можливо  молоко?  І  до  тітки,
 -В  мене  здається  на  грудях  мокра  сорочка.  Та  -  швидко  відреагувала  на  слова  ,
 -Під  подушкою  є  чиста,  зараз  все  зроблю,  переодягнусь.
     Вона  простирадлом  перев`язала  їй  груди,
-Знай,  тобі  треба  менше  пити…
Мов  божевільна,  обома  руками  схопилася  за  голову,  розплакалася,
-Що  дитину  не  спасли,  то  хоч  скажіть,  кого  мала  хлопчика,  чи  дівчинку?
Катерина  пригорнула  її  її  голову  до  себе,
   -Заспокойся,  змирися…  Доля  нам  така.  Донечка  була  в  тебе  та  на  жаль…  Хай  виписують  додому,  там  розповім,  заспокойся….
   Оля  з  Катериною  з  лікарні  поверталися  на  таксі..  Вона  роздивлялася  навкруги,  наче  когось  шукала,  
-Тьотю,  а  мами  ні  разу  не  було?
Та  приклала  вказівного  пальця  до  губ,
-  Вдома  поговоримо.  
   Минуло  два  місяці….  За  цей  час  майже  нічого  не  змінилося.  Оля  готувала  їсти,  тітка  ходила  на  роботу.  З  матір`ю  так  і  не  бачилася.  Одного  вечора  тітка  все  ж  таки  розповіла,  що  сталося  в  лікарні.    Хоч    дитину    мала  через  кесарів    розтин  та  за  два  дні  зробили  гінекологічну  операцію,  бо  утворився  тромб.  Мати  приїздила,  чекала  результату,  щоб  дізнатися,  чи  все  буде  гаразд.  Але  дівчинку  не  вдалося  спасти,  мати  відразу  забрала  її  і  поховала  в  іншому  селі.  Навіть  не  сказала  в  якому,  пообіцяла  сказати  пізніше,  коли  трохи  окріпнеш.  Тітка  дуже  нервувала,  то  червоніє,  то    ставала  біла,  як  полотно,  наче  розповідала  про  своє  втрачене  дитя.  
 Після  розмови,  Оля  дуже  хотіла  поїхати    додому,  але  тітка  відмовила.  Виявилося,  що  мати,  просила  не  відпускати  її,    щоб  ніяких  розмов  по  селі,бо  всім  розповіла,  що  відправила  до  родичів  в  Москву.
     А  час  не  зупинявся…    Катерина  оформлялася  на  пенсію,  їй  вдалося  влаштувати  Олю  на  роботу-  на  пошту.  Правда  не  в  посилочний  відділ,  а  поштаркою.  Обоє  тішилися,  адже  жити  за  щось  треба,  мати    -    більше      грошей  не  присилає.  Одного  разу  таки  приїхала  вона  в  Бар,  але  зайшла  до  Олі  на  роботу  саме  в  той  час,  коли  дівчина  розкладала  кореспонденцію.  Зайшла  з  таким  видом,  наче  вони  вчора  бачилися.  Дівчині  скільки  всього  хотілося  розповісти,  дізнатися,  що  там  вдома?  Чи    Микола  поїхав  навчатися?  І  основне  де  поховали  дівчинку?  Та  вона  тільки  сказала,
   -Мамо,  нам  треба  поговорити,  де  моє  дитя  поховане?
 Мати  здригнулася  від  питання,  зблідла,  знервовано  схопила  дочку  за  руку,
   -Про  це  й  не  питай,  забудь!  Не  трави  мою  і  свою  душу.  Воно  того  не  варте!  Нема  і  все,  нема!  
Й  різко  поспішила  до  виходу.
   Оля,  немов  той  вітерець,  швидко  рознесла  кореспонденцію,  поспішила  додому.  Переступивши  поріг,  розплакалася,    розповідала  про  приїзд  матері.  Катерина  теж  плакала,  чи  то  від  слів  і  жалю  до  дівчини,  чи  від  того,  що  вона  їй  нагадувала  про  її  молодість.  Але  цю  таємницю,  що  вона    втратила  недоношену  дитину  на  п`ятому  місяці  вагітності,  не  хотіла  розкривати.  Також  не  хотіла  розповідати  про  своє  життя  з  чоловіком,  який  відразу  покинув,  дізнавшись,  що  в  неї  не  буде  дітей.  Боялася  відкритися,  бо  полюбила  її,  мов  свою  доньку.  Дещо  знала  за    дівчинку,  що  народила  Оля,  але  поклялася  Поліні,  що  буде  мовчати.  Порадила  дівчині  не  шукати  Миколу,  вважала,  що  в  такому  разі  навряд  він  зрозуміє  її  біль,  бо  в    таких  випадках,  в  основному  чоловіки  кидають  дружин.
     Минуло    п`ять  років….  Останнім  часом  тітка  хворіла,  часто  тримала  руку  в  області  серця,  пила  якісь  краплі,  під  язик  брала  пігулку  валідолу,  але  звернутися  до  лікарів,  хоч  Оля    вмовляла,  йти  не  хотіла.
   Одного  зимового  дня  на  дворі    дуже  потепліло.  Оля,  з  промоклими  ногами,  ледве  прийшла  додому.    Було  багато  кореспонденції,  повернулася  пізно,  відчувала  біль  внизу  живота.  Тітка  відразу  наполягла    -  на  наступний  день  піти  в  лікарню.  
 У  поліклініку  йшла  сама,  тітка  знову  пила  ліки.  Довго  вмовляла  їй  піти  з  нею  і  обов`язково  показатися  кардіологу,  але  вона    категорично  відмовилася.  На  прийом  Оля  попала  до  молодого  гінеколога.  Після  огляду,  зацікавлено  подивився  на  неї,
   -  У  вас  запалення,  треба  лікуватися.  Хоч  і  не  будете  мати  дітей,  але  затягувати  не  варто,  це  може  бути  небезпечно.
Після  почутого,  не  змогла  й  слова  сказати.  Все  ж  дала  згоду  на  лікування  в  стаціонарі,  спішила  додому  взяти  деякі  речі  та  розпитати  тітку,  чому  їй  таке  сказали?  Але  коли  прийшла  додому,  тітка  капала  краплі  й  плакала,
   -Ой  Олічко,  дитинко,  мабуть  вже  кінець,  так  пече  в  грудях,  так  пече…
Оля,  кинувши  сумку,  побігла  до  сусідів  щоб  визвати  швидку  допомогу,  на  весь  будинок,  тільки  в  них  був  телефон.
Катерина  вся  труситься,  синіли  губи,  хоча  під  язиком  знову    тримала  пігулку.
Ледь  ворочає  язиком,  вирячивши  очі,
 -Сядь,  сядь,  дещо  скажу….
   Відчуття  страху  та    все  ж  присіла  біля  неї,  взяла  за  руку.  Вона  ледве  вимовляла  слова,
   -  Там,  у  біль`ї,  знайдеш  гроші  на  похорон,
   -  Та,  що  ви  тьотю?  -  перебила  її.  
Вже  майже  шепотіла,
   –Про  дівчинку  слухай,  звати  її  Руслана,  Поліна  віддала  її  жінці  тій,  що  з  тобою  в  палаті  була.  Вона  їхала  потягом  в  Івано  -    Франківськ,  передчасні  пологи,  зняли  з  потяга.  Її  звати  Софія,  вона  народила  мертвого  хлопчика.  Це  не  мій  гріх,  мама  запропонувала  тій  жінці,  а  хлопчика  десь  поховала,  я  навіть  не  знаю  де,  не  зізнається.  Прости,  прости  мене  дитино…
Відкривши  рот,  хапає  повітря  й  за  мить  закрила  очі.  Саме  в  цей  час  в    дверях  з`явилися  медики.
Чоловік,  відразу  подивився  в  якому  стані  очі,  а  потім  кивнув  рукою,  слухав  серце,  але  вже  було  запізно.
   Оля,  брала  в  лікарні    довідку  про  смерть,  зайшла  до  гінеколога,  щоб  виписав  для  неї  ліки,  які  можна  приймати  вдома.  З  пошти  відправила    телеграму  матері.
   Але  мати  так  і  не  приїхала.  Де  та  мужність  взялася,  де  взялася  сила?  Витримати  два  стреси  одноразово  занадто  важко.  Ховала  тітку,  мов  свою  маму,  на  шматки  рвалося    серце,  глибоко  в  душі  вгамовувала  біль.  Добре  коли  є  такі  чуйні  сусіди  та  працівники  з  роботи,  вони  й  допомогли  їй  організувати  похорон.
   Нелегкі  години  в  одинокості.  Після  невеликих  поминок,  все  здавалося,  що  зараз    в  двері  позвонить  мати,  але  не  дочекалася.  
   Думки  осині-    може  вона  хвора,  що  не  приїхала?  Треба  поїхати,  важливо  все  на  власні  очі    побачити,  як  вона  живе.  ..І  дізнатися  чому  не  приїхала,  адже  це  не  на  святкування  чогось,  а  провести  в  останню  дорогу.  В  душі  дивувалася,  невже  так  можна?  Як  можна  бути  такою  гордовитою,  чи  -  то  такою  черствою!  Могла    хоч  телеграму  дати,  чому  не  приїде.
   Декілька  днів  в  ліжку…  висока  температура.  До  запалення,  ще  й  грипувала.  На  дев`ятий  день  після  похорон,  саме  випала  неділя,  пішла  до  церкви.  Зробила  все  так,  як  підказала  сусідка  тітка  Тамара.  Вона  навідувалася  до  неї,  купила  лимони  та    деякі  ліки.  Тітка  підтримувала  її  розмовами,  втішала,  що  організм  молодий,  все  пройде  й  забудеться,  як  поганий  сон.
   Час  лікує  рани…  Оля    чекала  теплих  днів,  щоб  нарешті  поїхати  в  село.    Але  зима  видалася  сувора  і  сніжна.  Як  важко  на  душі,  але  треба  дочекатися  тепла  і  обов`язково  спитати  маму,  про  ту  жінку,  куди  вона  повезла  її  доньку?  І  як  змогла  таке  зробити?Як  їй  живеться  з  таким  гріхом?  Скільки  раз,  це  питання    задавала  собі,  адже  я  мама  дитини.  Скільки  думок  передумано,  скільки  планів  намріяно  та  треба  було  дочекатися  відпустки  -  в  березні  місяці.
       Нарешті  і  відпустка…..  Оля  добиралася  в  село,  саме  у  вихідний  день,  щоб  застати  маму  вдова.  Була  здивована  й  пригнічена,  коли    відчинивши  двері,  в  хаті  побачила  дядька  Василя,  який    в  школі  працював  завгоспом..  Він,  трохи  скривившись  на  обличчі,  привітався    і  відразу  його,  як  вітром  здуло,  тільки  й  помітила,  вже  зачинив  хвіртку.  Мати,  одягнена    в  довгий  коричневий  махровий  халат,  сиділа  в  кріслі,  біля  неї  на  журнальному  столику  парувала  кава.  Оля  на  підлогу  поставила  сумку,  намірилася  обійняти  матір.  Суворий  погляд,    категорично  кивнула  рукою,
   -Тільки  без  пестощів,  ти  ж  знаєш  я  цього  не  люблю.  Сідай,  якщо  вже  приїхала.  Думаю  не  надовго,  не  хочу,  щоб  тебе  люди    тут  бачили,  боюсь  заклюють  мене  питаннями.
     В  хаті  тихо  -  тихо…    Глухо  і  одноманітно  гойдався  на  стіні  маятник  годинника,  відстукує  секунди  і  час  від  часу  в    пічці  потріскували  дрова.  Оля,  при  розмові  з  матір`ю,  виплакала  всі  сльози.  
Їй  вже  й  здалося,  що  вона  їй  не  рідна  чи,  що?  Скільки  злоби  може  бути  в  людини  до  своєї  доньки?  Вона  розповіла  їй,  що  все  знає  про  свою  доньку.  Намагалася,  щось    дізнатися  про  ту,  смуглу    жінку,  але  мати  скрушно  похитала  головою,
-  Мені  нема  чого  тобі  додати,  тільки  вона  не  циганка,  із    західної  України,  не  знаю  хто  по  національності.  Ти  не  будь  дурепою,  не  шукай!  Досить  я  із-за  тебе  щастя  не  мала,  не  хотіла,  щоб  якийсь  чужий  чоловік    виховував  тебе.  А,  що  до  твого  батька,  то  помилка  молодості,  яку  ти  на  жаль    успадкувала.  Думаєш,  що  була  б  потрібна  Миколі?!  Він,  як  тільки  закінчив  школу,  вони  відразу  продали  будинок  і  виїхали  в  Київ.  Батько  ж  у  званні,  добряче  нахапав  грошей,  було  за  що  купити  квартиру.  Так  що  змирися!  А  на  похорон  не  приїхала,  бо  грипувала,  нічого  й  без  мене    поховали!
 Витираючи  сльози,  Оля  довго  мовчала.  В  неї  більше  не  було  сил  на  вмовляння.  Мати  при  спілкуванні  дивилася,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу,  намагається  не  дивитися  в  очі.  Донька  вже  хотіла  зняти  пальто,  мати    здивовано  подивилась,
-Думаю  ти  не  збираєшся  тут  ночувати,  пригощу  кавою  і  їдь,  краще  вдома  провести  відпустку.  І    я  спокійніше  спатиму.  Ще  розпочнуться  розмови  -    де  і  що?  Чому  сама  приїхала,  без  чоловіка?  Мені  цього  не  треба,  я  найкращі  роки  свого  життя  подарувала  тобі.  Ти  сама  вибрала  свій  шлях,  самостійна.  До  того  ж  тепер  господиня,  квартиру  маєш,  то  ж  живи  приспівуючи,  насолоджуйся  життям.  
 Оля  кліпала  червоними  очима  й  мовчала.  Такої  зустрічі    про  яку  мріяла,  не  відбулося.  На  жаль  і  дізнатися  того,  чого  хотіла,  їй  теж  не  вдалося.  Похапцем  виклала  з  сумки  на  стіл,  великий  шматок  сиру,  палку  ковбаси  і  коробку  цукерок.
Мати  махнувши  рукою,
   -  Та  не  переймайся,  в  мене  все  є.  Не  треба  було  втрачатися.  Бери  попий  кави,
Вона  в  чашку  налила  їй  кави,  продовжила,
     -Краще  про  щось  цікавіше  розкажи.
Гаряча  кава  лише  на  мить  відволікла  від  розчарування,  стиснуло  в  грудях,  хотілося    кричати,  вити.
     Життя  продовжилося…    по  сусідству  з  Олею,  жив  одинокий  чоловік  Олег,  правда  за  неї,  був  старший  на  десять  років.  З  дружиною  розійшовся,  але  мав    шістнадцятирічну  доньку,  яка  раз  в  місяць  навідувалася  до  нього.  Він  працював  охоронцем    в  міській  друкарні.  Робота  позмінна,  побачивши,  що  в  неї  нікого  немає,став  частенько  навідуватись  в  гості,  разом  дивилися  телевізор,  чаювали.  А  згодом  стали  жити  разом,  вирішили  не  одружуватися.  Адже  Ольга  знала,  що  в  нього  є  донька,  якій  залишиться  квартира  та  і  він  не  наполягав    на    офіційному  шлюбі.  
Вони    разом  прожили  двадцять  років.    За  цей  час  мати  декілька  раз  приїжджала  в  гості.  Привітно  з  радістю  спілкувалася  з  Олегом.  Доня  помітила  в  ній  невеличкі  переміни,  не  такий  суворий  погляд,  задоволеність.  Одного  разу,  коли  вона  проводжала  її  на  автобус  мати  не  витримала,
       -Ну  от,  бачу  живеш  з  чоловіком,  щаслива.  Тобі  треба  було  мати  за  собою  хвоста?  Чи  й  кому  б  потрібна  була?  Тож  досить  гніватися  на  мене,  подякуй,  що  все  так  сталося.  
         Роки  минали….  Ольга  тільки  оформилася  на  пенсію,  коли  в  Олега  трапився  інсульт.  Ховала  його  не  сама,  поруч  з  нею  стояла  його  донька.  Вона  не  засуджувала  батька,  часто  заходила  в  гості,  до  його  вибору  відноситься  з  повагою.
   Не  пройшло  й  півроку,  отримала  телеграму,  померла  мати.  Як  це  невчасно,  журилася,  от  тепер  зовсім  одна.  І    вкотре,  ковтаючи    сльози,  думками  про  доньку.  Де  вона  і  яка,  напевно  вже  своїх  дітей  одружує.  Хоча  б  одним  оком  її  побачити  та  мабуть  -  така  мені  доля.
Вона  з  годом    продала  квартиру,  повернулася  в  рідне  село,  в  свій  будинок,  де  зросла.  Хоча  прийшлося  зробити  гарний  ремонт,  витратити  багато  грошей,  але  тут  врешті  знайшла  спокій.  Цей  город,  обійстя,  гріли  серце  й  душу.  Ходила  на  могилу  до  матері  і  розповідала  їй  про  своє  життя.  Журилася,  згадувала  своє  кохання  і  інколи,  згадуючи,  що  донька  десь  далеко,довго  плакала.
     Вже  світало,  коли  Ольга  відірвалася  від  спогадів.  Витерла  сльози,  що  стікали  по  щоках,  почала  палити  пічку.  От  проснуться    мої  гості,  а  в  хаті  тепло,  затишно.    Поставлю  картопельку,  пюре    їм  приготую,  ще  й  яєчок  зварю  всмятку.  Як  проснуться    сходжу  до  Калини,  хай  молока  для  дитини  дасть.
   Вона  зайшла  в  хату,  коли  Роза  годувала  сина.  Дівчина  зашарілася,
     -Зараз  погодую  і  піду…
Старенька    категорично  заперечила  рукою,
   -Нікуди  не  підеш!  Голодну  не  відпущу,  де  ти  бачила  таке.  Он  сніданок  приготувала,  порадуй  мою  одинокість.  Хай  я  потішуся,  подивлюся  на  твого  козака.
Привітні  сяючі  очі  дивилися  на  неї,
-Ой,  дякую  вам!  Я  так  добре  виспалася.  В  хаті  тепло,  комфортно.
 -Ну  от  і  можеш  побути  в  мене  декілька  днів,  якщо  нікуди  не  поспішаєш.  Тільки  паспорт  маєш?  Я  забирати  не  буду,  тільки  подивлюся.  Так  на  душі    буде  спокійніше.
Поклавши  сина  на  ліжко,  Роза  дістала  з  маленького  пакунка  паспорт,  подала  їй.  Ольга  в  окулярах  листала,  передивлялася  всі  аркуші,
 -  О,  ти  заміжня…  бачу  штамп  стоїть.  Віддаючи  продовжила,
-  А  де  ж  чоловік  зараз…  Чи  в  Демидівці,  чи  десь  поїхав?
Злегка    почервоніла,
 -  Я  розповім  вам,  а  там  чи  повірите,  чи  ні,  ваша  справа.
   Хлопчик  почав  пхикати,  Роза  відразу  взяла  його  на  руки,  легенько  колисала.Ольга,готуючи  на  стіл  сніданок,  з  цікавістю  поглядала  на  них,  їй  з  першого  погляду  сподобалася  ця  молоденька  мама.  Роза    ж  відчувала    пильний  погляд  старенької,  у  відповідь  кліпала    великими  світлими  очима  і  усміхається.  У  її  погляді,  лагідних  очах,  щирій  усмішці  –  доброта,  від  неї  віяло  теплом,  Ольга  відчула  спокій  на  душі  і  радість
     -  Ну  от  і  добре,-  усміхнувшись,  кивнула  рукою  старенька,-  Давай  будемо  снідати.  Перехрестилася  до  ікони.
   Роза  кожного  разу  дякувала,  коли  вона  подавала    їй  страви.
   Здавалося,  що  дівчина  кудись  поспішає.  Швидко  опустошила  тарілку,  рукою  витерла  губи,
     -Дуже  дякую  за  все.  Як  не  пошкодуєте  про  те,  що  тут  залишуся    на  пару  днів,  то  тоді  слухайте,  як  мене  від  дому  занесло  та  ще  так  далеко.
Ольга  ніжно  поклала  руку  на  її  руку  і  не  кваплячись  заговорила,
     -Тільки  не  поспішай  дуже,  час  є,  ще  й  чаю  з  молочком  випий,  тобі  це  на  користь  й  сину  теж.
Та,  двома  руками  обійняла  чашку,
 -Я  сама  родом  з  Кольчино,  це  на  Закарпатті.    Є  батьки,  є  сестричка  ,за  мене  менша    на  чотири  роки.  Мама  українка,  а  тато  угорець.  А  мене  сюди  занесло,  бо  познайомилася    я  з  своїм  Романом  в  автобусі.  Ви  знаєте  там,  до  нас  багато  туристичних  автобусів  приїжджає,  ото    наче  й  любов,  згодом  побралися.  Забрав  мене  в  свою  Демидівку,  тепер  почав  пити,  як  сказився,  терпіння  лопнуло.
Заплакала.  
-  Ну-ну,  не  хвилюйся,  не  треба    нервувати,  тобі  дитя  годувати.  
Шморгає  носом,  продовжила,
-Ще  й  попрікає,  що  в    Макса  темніша  шкіра.    А  я  йому  кажу,  дивися    тато  мій  угорець,  хоча  правда  мама  світла,  ну  така,  як  ви,  як  я,  як  він.  Але  ж    сестричка  моя  теж  має  темнішу  шкіру  ніж  я.  Ото  ж  виходить  мій  тато  Максу  дідусь,  тому  тут    нічого  немає  дивного.  Чесно  скажу,  малому  тільки  місяць,а  я  вже  втретє  тікаю  від  нього,  то  в  сусідів  ночувала  два  рази,  а  це  вирішила  повернутися  в  Кольчино.  Почав  до  мене  руки  тягнути.  Правда  там,  у  другій  половині  хати,  його  батьки  живуть,  але  вони  не  були  мені  раді,  коли  ми  побралися,  сказали  чужинку  привіз.    Кому  й  що  казати.  Осудять,  ще  й  висміють,  одне  слово  на  чужині…
   Ольга  знервовано  встала  із-за  столу,  збирала  посуд,  
 -Ото  біда  така….І  це  ти,  ось  так,  вирвалася  майже  без  нічого.
   -Та  ні  в  мене  є  гроші,    три  тисячі  гривень.  Тож  додому  доберуся,-  сказавши  жадно  випила  чай  з  молоком,
-  Знаю,  вдома  мене  сваритимуть,  не  дуже  будуть  раді.  Особливо  мама,  вона  вчителька,  дуже  строга  і  в  школі,    і  вдома.  Не  хотіла  його  мати,  як  зятя,  відмовляла  мене,  щоб  не  виходила  за  нього  заміж,  не  їхала  на  чужину.  Та  і  бабуся,  вона  правда  теж  угорка,  казала,  що  на  сході  люди  недобрі.  Ви  пробачте  мене,    але  не  знаю  чому    вона  таку  думку  має.  
Холод  пройняв  все  тіло,  Ольга  здригнулася,
 -А  бабусю,  як  звати?
   -У  бабусі  красиве  ім`я  –  Софія…  І  в  мами  гарне,  Русланою  звати.
Затрусилися  руки,  старенька  впустила  тарілку  на  підлогу,  хоч    й  підлога  дерев`яна,  але  тарілка  розбилася  на  друзки.
Роза  схопилася  з  стільця,  похапцем  збирала  їх,
-  Це  ж  треба  такого,  ще  й  із  -  за  мене  тарілку  упустили!
   Присівши  на  стілець,  Ольга  мовчала…  Павутинні  думки    задурманили  голову  -    це  ж  треба  таке  співпадіння!  А  можливо  це  моя  онука?  Та  ні,  це  вже  мабуть  мої  жадані  сподівання  побачитися  з  донькою.  Чи  то  доля  на  старості  років  вирішила  зробити  мені  подарунок  з  минулого?    А  може  змилувалася,  щоб  не  одна  вік  доживала.  Склала  дві  руки  докупи,  приклала  до  грудей,
-Це  на  щастя  дитино,  не  копошися,  це  на  щастя….
-Та  ні,-    дівчина  швидко  витягла  з  пакунка  гроші,  хвилюючись,
 -  Ось  я  заплачу  вам,  я  маю  гроші.
Ледь  стримувала  сльози  старенька  та  намагалася  виглядати  не  жалюгідною,
 -Не  треба  мені  твоїх  грошей…  Я  маю  свої,  маю  пенсію.  І  хату  не  знаю  кому  залишу,  бо  одна,  як  перст.  Якщо  хочеш,  залишайся  в  мене  жити,  думаю  ми  з  тобою  поладимо.  А  там  вирішиш  сама,чи  повернешся  до  чоловіка,  чи  поїдеш  до  батьків,  то  вже  твоя  справа.
Роза  здивовано  дивиться  на  неї,  все  ще  тримаючи  в  руках  гроші.  Напевно,  правда,  тарілка  розбилася  на  щастя,  тільки  мабуть  для  мене,  подумала    й  ніжно  обійняла  її,
   -Бабусю,  дякую  вам!  Дякую,  що  повірили  мені,  що  не  прогнали.
Ольга  ховала  голову  в  її  обійми,  ледь  стримувала  крик  в  душі.  Якби  ж    ти  дитинко  знала,  який  в  житті  -  ти  для  мене  подарунок.  
                                                                                                                                                               Вересень  2019  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2019

Давай выпьем за любовь…

Пойми  любимый,  не  моя  вина,
Что  ты  не  выпил  этого  вина,
Тебя  ждала,    ведь  я,  тогда  у  реки,
Не  позвонил,  но  всему  вопреки,
Не  сомневалась,  жила  надежда.

Время  всё  сгладит…  и  мы  как  прежде,
Будем  вдвоём,  несмотря  на  осень
Обиды  сможет,  сердце  отбросить?
Уметь  прощать,  ты  не  научился,
А  ревновать?  Как  жаль,  что  ты  злился.

Уж  погляди,  на  этот  небосвод,
Может  утеху,  всё  же  принесёт,
Гордость  уйми  и  налей  мне  вина,
Прикоснись  губ,  вдвоём  выпьем  до  дна,
Всю  горечь  ту,что  на  душе  лежит,
Желая  сможем,  обиды  простить.

Давай  же  выпьем,  за  любовь,  милый!

                                                 2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851081
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.10.2019

Злети і падіння

[youtube]https://youtu.be/PMpizqgl6Z4[/youtube]

Як  пережити  всі  злети  і  падіння,
Бути  байдужим,  мабуть  зможе  не  кожен,
І  лише  з  часом,  коли  прийде  прозріння,
Ти  зрозумієш,  що  щось  зробив  негоже,

Чи  навпаки…    ти  відчуєш,  придбав  крила,
Змужнів  нарешті  і  зміг  серця  зігріти,
Із  сивиною,  тебе  весна  накрила,
Наступній  вдачі,  вже  порадіють  діти.

Життя  барвисте,  смужка  чорна  і  біла,
І  їх  перетин,  завжди  придає  сили,
Подібне  річці,  що  стрімко  вперед  бігла,
Геть  все    зрівняла  і  впевнено  щосили.

Шлях  прокладала,  щоб  розлитись  доволі,
Красу  побачить,  серед    квітучих  долин,
Щоби  відчути,  солодкі  смаки  волі,
На  шляху  змити,  з  душі,  той,  гіркий  полин.

На  жаль,  давно,  схований,  часто  турбує,
Все  пережите  -  нібито    мікроб    гризе,
Як    біла  смужка,  то    злагода  панує,
Життя  прекрасне!  В  надії,  знов  повезе.

Роки,  як  коні,  шалені  і  неспинні,
Чи  й  озиратись,  задам  собі  питання,
Йти    не  здаватись,  знайти  нові  стежини,
Зустріти  щастя,  без  всякого  вагання.

                                                               26.09.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2019

Чепурна осінь…

Чепурна  осінь,  то  ж  потішимось  люди,
Роси  бурштинові,  сяють,  іскрять  всюди,
Проснулось  сонечко,  промені  ласкаві,
Ніжні    цілунки,    а  погляди  лукаві.

Хоч  тепла    й  менше,  але  ж  вони  жадані,
Дозрів  горішок  у  зеленім  жупані,
Зраділа  білочка,  жолуді  на  дубі
Зло  кряче  ворон,  аж    на  верхівці,  в  чубі.

Чепурна  осінь  -  є  золотисті  крила,
Завзято  з  вітром,  вже  земельку  накрила,
Десь    менше  кинула  сяючих  краплинок,
До  лісу  більше,  тих,  яскравих  зоринок.

Виграють  роси,  так  ніжно  ваблять  очі,
По  златім  листі,    то  ж  я    пройдусь  охоче,
Чепурна  осінь,  така  вміла  майстриня,
 Багата  панночка.  Дивовижна  скриня.

 Є    в  її    шатах,  давно  золото  й  срібло,
Гарна  господарка,  розсипає  сміло,
Ще  й    фарб  підмішує,  із  глечика  свого,
Все  з  добротою,  це  до  погляду  мого,
Чепурна  осінь,  враз  всміхнулась  до  сонця,
І  нею  я,  захоплююсь  край  віконця.

                                                           05.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2019

Осінь шепоче…

Шепоче  осінь,    про  свою  красу,
І  я  так  хочу…  листя  торкнутись,
Та  й  несподівано  струсить  росу,
Щаслива  мить,  встигла  всміхнутись.

Тож  прохолода,  торкнулась  душі,
Через  долоню,  відчула  осінь,
   Стікають  краплі,  їх  чудні  пісні,
Немов  пливуть  у  небесну  просинь.

У  очах  мрія,  мені  б  поміж  хмар,
Птахою  стати,  причастить  душу,
 Та  й  із  піснями,  ще    пізнати  чар,
Та  я  безсила,  тут  бути  мушу.

Ласкавий  погляд,  приліг  до  клена,
Його  почую,  хай  пошепоче,
Який  він  красень,  я,  як  блаженна,
Немовби  в  казці,  він  вже  тріпоче.

Листок  строкатий,  падає  до  ніг,
Враз  обірвалась  музика  листви,
Причарувати,  все  ж  він  мене  зміг,
Як  дивна  осінь,  багряні  барви….

   Нині  послухай,  осінь  шепоче.

                       04.10.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2019