Ніна Незламна

Я зустрічаю ранок

А  ви  бачили  світанок,  який  він  мінливий?
Червоніє,  соромиться,  як  мила  дівиця,
Ні,  це    наче,  парубійко,  зовсім  не  сміливий,
Потемніє  на  якусь  мить,  зненацька  іскриться.

То  так  зовсім,  випадково,  стає  весь  рожевий,
Виглядає  упевнено,    до  землі  так  ніжно,
Стежку  стелить,  на  весь  обрій,  майстер  березневий,
Кольори  всі  сірі,  на  сині  змінить  поспішно.

Ясний  промінь,  як  художник,  намалював  ребра,
Розстелив,  раптом  веселку,  ледь  –  ледь  в  позолоті,
Так    сміливості  набрався,    сяйво  на  пів  неба,
Вмить    увагу  відвертає,    пташина  в  польоті.

І  заграє  часом  морем,  хмари  справжні  хвилі,
Крають  небо  на  частини.  Ще  по  ньому  зорі,
Та  й  світанок  схова  в  шати,  на    самому  схилі,
Десь  до  заходу  найближче,  в  темному  просторі.

А  на  сході  квітне  мальва…  із  відтінком  літа,
Фарби  смужками,  різнокольорові,  стрічками,
Шматок    ситцю  яскравіє,  піднесе  ввись  світла,
Промінці,  вмить  поміж  хмари,    виграють  свічками.

Яке  щастя,  просто  жити,  відчуть  прохолоду,
Край  мій  рідний,любуюся,  вишневий  світанок,
Зачарована  красою,  маю  насолоду,
Із  пташиними  піснями,  зустрічаю  ранок.

23.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830107
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2019

Проговорився /гумореска /

Каже  Ганна  до  Миколи,
Вже  послухай,  йди  до  школи,
Ти  ж,  як  батько  й  давно  хотів,
За  сім  років,  хоч  раз  пройдись.
Хваливсь  куму,  як  гуляли,
 Ви  удвох  пообіцяли,
Чи  збрехав,  як  було  колись,
Що  не  зрадив,  мені  моливсь.

Лип  Микола  до  дружини
Що    йти  слухати  провини?
Яке  виросло  в  нас  чадо?
А  дружина  й  дуже  радо,
Зроби  любий    гарний  вчинок,
Візьми  гроші  в  подарунок,
Скоро  ж  свято  це,  жіноче,
Та  й  до  вуха,  ледь  шепоче,
Ім’я  вчительки,  ти  узнай,
 Все  ж  надовго  десь  не  зникай.

-Мене  нині  здивувала,
Ти  ж  із  нею  дівувала,
Катька  звать,  -  каже  Микола,
Та  вона,  щось  вчора  квола,
Така  була  і  не  знати,
Чи    й  дітей  буде  навчати,?
Ми  із  кумом,  три  дні  поспіль,
Через  день  ходили  в  гості.

                                             28.02.2019  р

                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829981
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2019

Обіцяв татусь, я буду щасливий / вірш. розп. /

Малий  хлопчина  сидить  по  обіч  дороги,
Задививсь  на  водопад,  на  його  пороги,
А  в  малого  думок,  наче  велич  гори,
Каже  ненька,  -  Синку…  прийшло  до  нас  горе.

А  йому,    янголяті    й  п`ять  років    не  було,
Тож  воно,  синьооке,  про  це,  ще  й  не  чуло,
Цього  навіть  й  не  знало,  яке  оте  горе,
Нині  ненька  казала,  як  штормове  море.

Забирає  всіх,  коли    той,    морський  цар  гуляє,
 Підіймав  хвилі  і    човни,  до  дна  нахиляє,
-  Та  до  моря  так  далеко,  -  шепоче  синочок,
-    На  місточок,  давай  йдемо,  туди,  на  горбочок.
Добре  море  попросимо,  щоби  не  штормило,
І  щоб  людям  та  й  ніколи  горя  не  робило,
Міцні  руки,  мозолисті  маля  обіймали,
-  Ой,  щоб  ви,    діточки,  на  світі  горя  не  знали!

Йшла  дорога  крива,  до  самого  низу,
Поміж  трав  у  долину,  далі  до  хмизу,
Тут  лишили  малого,  є  бабця  поруч,
У  руках  для  волосся    тримала  обруч.

Він  здивовано  дививсь,  все    не  міг  збагнути,
Чому  нині  бабця  плаче,  їх  змогли  забути?
І  чому,  тепер  старенька,  зовсім  сива  стала?
Онуча  на  руки  взяла,  каже,  що  пристала.

Та  дорога,    до  цвинтаря,    стежкою  кривою,
Зрозуміть,  як  й  чом,    ненька    плаче  під  вербою?
Все  мовчала  й  нащо,  одягла  чорну  хустинку?
І  обличчя  хова?  Шепоче,  -  Синку  -  синку?

Оченята  зирили,  вслід  довгій  колоні,
На  губах,  старенької  сльозини  солоні,
Пережити,  як  все,  серденько  боліло,
А  онучок  відчував,  тремтить  її  тіло.

До  грудей,  тулила  мале  янголятко,
-  Полетів  до  неба,  ось  тепер  твій  татко,
Не  второпав  малий,  скривив  губенятка,
-  Полетів,  як  це,  я  хочу  до  татка!

-Ну  таке,  ти  скажеш,  він  моряк  сміливий,
Обіцяв,  татусь,  я  буду  щасливий!
Разом  ми,  будемо  море  захищати,
Вставай  бабцю,  гайда,  йдем  його  стрічати!

Десь  далеко  море,  хвилі  до  причала,
А  над  ним,    голосно  чайка  кричала,
Проводжала  моряка  в  потойбічний  світ,
Зрозуміє,  все  це  син,  через  кілька  літ.

                                                               21.03.2019р

                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2019

А, якби не він

Не  вій  вітрисько,  душу  не  холоди,
Сонячний  промінь,  доторкнеться  ніжно,
Із  трав  сонливих,  останній  сніг  струси,
Хай  сум,  тривога,  пропадуть  безслідно.

Весни  вітання,    хочу  я  пізнати,
Дивлюсь,  задумаюся,  знов  до  вікна,
Він  там,  на  сході,  піду  зустрічати,
Ой,  нащо  ж  люди,  страшна,  вбивча  війна?

Якби  не  він,  то  хто  б  йшов  боронити,
В  кроваве  пекло,  під  кулі,  снаряди,
І  хто  б  зміг  землю    й  мій  сон  захистити,
Борець  за  волю,  на  посту  й  за  правду.

Там  не  один,  де  жахи,  страх  й  смерть  ходить,
Сини  відважні,  немов  рідні  брати,
Всі  негаразди,  нехай  Бог  відводить,
Живі  верніться,  жде  жінка  і  мати.

                                       20.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829746
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2019

У день весняний

У    день  весняний,  просто  не  знати,
Чи  ясне  сонце,  зможе  пригріти,
Та  пташечка,    чи  буде  співати,
Чи  ранок  зустріну  й  первоцвіти.

Яскраві  барви,  сонце  золоте,
Пробудять  небо,  одягнуть  смужки,
Світанок  ,вкотре  сяйвом  зацвіте,
Розстелить,  по  краєчку  рядюжки.

Земля  в  дрімоті  та  відійшли  сни,
Весняний  вітер,  неначе  сніжить,
Упали  роси,  в  трави,  на  стежки,
Веселий,  стрімкий  промінчик  біжить.

Весни,  я  дочекалась  і  ранку,
Спіймаю  промінь,  радо  в  долоні,
Земля...  вже  одягла  вишиванку,
Щаслива,  то  ж  я    у  своїм  домі.


13.03  2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2019

Сонях - сонце….

Я  побачила  соняхи  у  сні,
Нагадали,  вже  про  тебе  мені,
У  той  день  була  лише  надія,
Ніжне  сонечко  в  полі  і  мрія.

І  веселики  ясні  у  очах,
Як  кохання,  політ  ввись  на  крилах,
Де  поглянь,  краса  і  красень  сонях,
Тримай  міцно  у    своїх  долонях.

Це  ж  є  нашого  щастя    порука,
Не  дістала,  ніколи  розлука,
Чи  та    магія,  чи  солод  гріха,
Нині  спомин,  сповив  та  й  втіша.

Для  нас  сонях  –  сонце,  коли  старість,
Ми  згадаймо  літо,  нашу  радість.


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2019

Місяцю, дай щастя

Година,  дві..  чотири,  п`ять,
І  час  минав,  стрілки  спішать,
Але  чомусь,  сон  геть  утік,
Дрімає  ніч,  немає  втіх.

Лиш  місяць  там,  серед  зірок,
Мені  здалось,  зробити  б  крок,
Душі    та  й  звідати  політ,
Щоб  поміж  них,  далекий  світ.

Це  лиш  думки,    у  сяйві  мрій,
Та  катма  крил.  В  голові  рій,
Бджілки  дзижчать,  аж  бере  сум,
Місяць  ясний,  низав  струм.

В  його  б  потрапити  полон,
Щоб  надійшов,  вже  Аполлон,
Тож  лікував,  від  самоти,
Хоча  б  на  ніч,  від  німоти.

В  душі  тепло,  щоб  відчути,
І  спів  кохання  почути,
Місяцю  дай,  щастя  крихту,
В  таємну  ніч,    ніжну  й  тиху.

2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2019

А чи є таке село?

А  чи  є,  таке  село,  на  рідній  землі,
Де    могили  немає,  мовчать  солов`ї,
Серед  трав  і    дерев,  син  упав  на  війні,
Як  журавлик  молодий,  ще  не  мав  сім`ї.

Все  жили  і  братались,  а  ворог  не  спав,
Ланцюги  весь  час  кував.Та  коли  ж    кінець?
П`ятий  рік,    війна  йде,  знов  народ  повстав
Де  ж  обіцяний  той  рай?  На  душі  свинець.
І  пече,    і  так  болить!  За  світлії  мрії,
Молить  мати  в  темну  ніч  за  своє  дитя,
Кожен  з  нас,    свій  хрест  несе.  Та  де  ж  надії?
Що  народу  чекати,  яке  майбуття?

Сонце  землю  зігріло,  стежка  в  болоті,
Чи  від  снігу,  чи  від  сліз,  до  цвинтаря  шлях,
Очі  лід,  душа  кричить.  Хрест  в  позолоті,
Полетів  поміж  хмарин,  сизокрилий  птах.  

А  чи  є,  таке  село,  де  могил  нема?
Дочекалися  весни,    скрізь  квітнуть  квіти,
Синів  любих,  милих,  забрала  війна,
А  чи  хтось,  хотів  страждань?  Чому  радіти?

10.03.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2019

Весна на порозі

Думки  минулі,  колотить    вітер  в  старім  листі,
Краплі    багрові  і  світлі  й  льодяні  в  намисті.

Трави  сухі  в  позолоті,  сонечко  збудило,
Землю  святу,  ледь  зігріло,  сніги  розтопило.

Між  дерев  голих,  у  лісі  горбочок  синіє,
Вже  й  веселиться  проміння,  пролісок  ясніє.

Заводить  пісню,  у  гаю  маленька  синичка,
Радо  голівкою  вертить,  підіймає  крильця.

Ввись,  як  пушинка  злітає,  хоче  розказати,
Вже  на  порозі  весна,  пора  її  стрічати.


                                             12.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2019

Привіт, чеченко! / проза /

     Ранкове  сонце…    світило  в  очі..    Тамара    в  ліжку,  повернулася  на  правий  бік,  дивилася  у  відчинене  вікно  до  стежки,  що  вела  до  садка.Стиглі  позички
 покриті  краплинами  роси,  виблискували  на  сонці,  немов  звали  до  себе,  візьми  й  зірви,  скуштуй,  відчуй  той  смак.  Лише  подумала  і  вже  скривилася,  як  була    в  трусиках  і  в  майці  так  і  гайнула  через  вікно.  Шубовснула  в  маленьку  калюжу    і  несподівано  вирвалося,
 -  Ой,  що  це,  дощ  був?!  
Скривив  носик,  озирнувшись  назад,  бігла  вперед    -  до  стиглих  ягід.    Прохолода  зробила  свою  справу.  Гусяча  шкура,  як  признак  холоду  виступила  на  руках,  злегка  тремтіла  та    в  долоні  рвала  ягоди,  захоплено  запихала  в  рот.  Кілька  раз  хапнула,  від  відчуття  кислоти  примружила  очі,  за  мить  почула  бабусин  голос,
-  Ти  де,  дівчисько?    
Здаля  побачивши  онучку,  жінка  продовжила,
-  Ото  вреднюща,  виспалася  й  бігом  в  садок!  Он  гайда  до  роботи,  дощ  пройшов,  не  треба  воду  носити,  замочимо  речі,    згодом  будемо  прати,  ходи  сюди!
Дівчинка  з  сяючими  оченятами  хапнула    дві  жмені  позичок,  не  поспішаючи,  поверталася  до  вікна.
Бабуся  хитає  головою,
-  То  вже  йди  через  двері,  куди  прешся,  тож  ноги  в  болоті.
-  Звичайно,  -  опустивши  голову,  відповіла  дівчинка.  Вона  й  зовсім  не  мала  наміру  через  вікно  лізти    в  кімнату.
Чорне  волосся,  спало  на  чоло,  поглядом  голодного  вовченяти  дивилася  на  стареньку.  А  потім,  немов  біс  вселився,  швидко  побігла,  спеціально  з  силою  ступала  на  землю.  На  всі  сторони  з  трави  розсипалися  краплини  дощу,  вона  ж  раз  –  по  -    раз  трясла    головою,  щось  бубоніла  про  себе.
 На  веранді,  бабуся    в  кружку  налила  молоко,  звівши    ледь  руді    брови,  суворо  сказала,
-  Так  досить  ганчіркою  терти  ті  ноги,  вже    сухі  й  чисті,  ти  ж    в  траві  їх    майже  вимила..  Пий  молоко  з  хлібом  та  разом    підемо  почистимо  в  корови,  потім  зігрію  води,  приступимо  до  прання.
 Тамара  всілася  на  стілець,  гойдала  ногами,  з  силою  кусала,  відривала  окраєць  хліба  й  прихльобувала  молоко,  на  знак  згоди  кивала  головою.  В  цей  же  час,  запитала.  
-    Бабусь,  а  чого  ти  риденька,  а  я  чорна,  ти  мені  рідна  бабуся?
-  Тю  на  тебе,  -    жінка  ледь  всміхнулася,  продовжила,
-А  тато  в  тебе  який,  хіба  не  світлий?  
Дівчинка    довірливо  заглядала    в  очі,
-Та,  я  це..  ну  він  же  не  такий,  як  ти!  Ти,  як  сонце,  а  він  он,  як  солома,  що  на  купі,  для  корови.
Стара  голосно  розсміялася,
-  В  тебе  мама  чеченка,  в  неї  коси  були,  як  смола,  такі  шовкові,  аж  виблискували.
Дівчинка  допивши  молоко,  витирала  рукою  вуста,
-  А  де  вона?  Чому  і  тато  довго  не  приїздить?  Вона  теж  в  тому  селі  живе,  що  й  тато,  то  чому  не  приїздить?
-  Ой  дитино,  -    погладила  по  голові    й  трохи  задумавшись,
-  Маєш  знати,  поїхала  твоя  мама,  а  куди  й  не  знати,  напевно  повернулася  в  Чечню.  
А  я  думаю,  чого  ти  мене  чеченкою  називаєш.  А  Чечня  –  це  що?
-  А  біс  його  знає,  твій  тато  там  був,  десь  в  Росії.  Служив  в  армії,  її  звідти  привіз,  була  справжня,  дикарка  та  все  ж    одружився.  Спочатку  жили  тут,    потім  збудували  будинок  в  іншому  селі,  там  тебе  і  купили.
Мала  опустила  голову,  наче,  щось  роздивлялася  на  підлозі,
-  То  тато  в  тій  хаті  живе,  а  чому  мене  не  бере  до  себе?  Я  вже  так  засумувала  за  ним,  як  на  Святвечір  був  з  якоюсь  тіткою  і  все.  Я  до  нього  хочу,  там  напевно  теж  є  школа.    Не  хочу  в  школу  з  Петьком  ходити,  він  цілу  дорогу  тільки  й  знає  обзивається,  як  ти    -  мене    чеченкою  називає.
Стара  хитаючи  головою,    сердито,
-  З  сусідами  треба  мирно  жити.  Але  ж  він  за  тебе  на  три  роки  старший,  в  батька  вдався,  років  мало,  а  на  вид,  як  молодий  ведмідь.  Ти  з  ним  краще  не  водися.  
   В  сараї  Тамара  сапою  вигортала  солому,  разом  з  ледь  присохлим  коров`яком.  Час  від  часу  рукою  підтирала  носика,  на  чолі  від  напруження  виступив  піт.  Машинально  це  робила,  бо  доводилося    прибирати  в  сараї  через  кожні  чотири  дні.  Іще  розстеляти    свіжу,  суху  солому  на  підлогу,  а  в  ясла  класти  свіженьке  сіно.  Боліли  рученята,  з  осторогою  позирала  на  двір,  де  бабця  для  корови,  на  тертці  терла    старі  буряки.  Думки  про  батька  не  давали    спокою,  важко  з  баусею  жити,  все  заставляє  робити,  хай  би  забрав  і  тітка  та,    наче  непогана  на  вид  і  село  більше  так  розповідала  бабуся.
   Збігало  літо…  Надворі  ледь  -  ледь  сіріло,  коли    Тамара  почула  голос  батька.  Пташечкою  зірвалася  з  ліжка  -    ну  нарешті.    Він  стояв  на  порозі,  коли  вона  кинулася  до  нього,  розставивши  руки      в  різні  сторони,  
-  Тату,  таточку,  забери  мене,  я  буду  слухняна.  Я  хочу    до    тебе  в  село,  хочу  там  ходити  до  школи.
Він  підхопив  її  на  руки,  худенькі  рученята  обіймали  його  шию,  притискали  до  себе  голову,  тулилася  щічкою  до  його  щоки,  зі  сльозами  на  очах,  заглядала  в  радісні  очі  батька.
-  Ну,  от  і  добре,  -    сказав  батько,  поцілувавши  в  щічку.
     Пройшло  трохи  часу…  Тамару  тітка  Галина  прийняла  з  холодним  серцем,  але  при  чоловікові  цього  не  показала.  Більше  уваги  привертала  маленькому  хлопчикові,  пояснили,  що  це  її  братик    -Миколка.
 Батько  працював  в    колгоспі    трактористом,  часто  йдучи  на  роботу,  будив  доньку  збиратися  до  школи.  У  перші  дні  Галина  кілька  раз  заплітала  їй  косички  та  згодом    дівчинка  відмовилася,  вирішила  сама  заплітатися.  Їй  здалося,  що  вона    заплітала  їй  коси,  дуже  нервувала,  навмисно  зробила  їй  боляче.  Коли  ж    батько  залишався  вдома  –  для  неї  щасливі  миті.  Він  більше  приділяв  їй  уваги,  хоча  й  возився  з  сином.  Лагідний,  привітний  погляд,  грів  молоде  сердечко,  любив  доньку.  Її  дзвінкий  голосочок,  як    дзвіночок  молодого  джерельця    -    тішив  його.
 Галина    тітка  строга,  дівчинка  тільки  приходила  зі  школи,  відразу  вимагала,  щоб  швидко  робила  уроки  й  береться  до  роботи.  То  підлогу  помити,  чи  то  посуд,  чи  бавитися  з  братиком.    А  їй  так  хотілося    на  вулицю,    де  гралися  діти,  де  линув  писк  і  сміх,  де  чути,  як  хтось  кричить,  -  Лови!  Лови  м`яч!  Всі  вмовляння,  відпустити  хоча  б  на  годину,  визивали  в  жінки  гнів.  Верещала  не  своїм  голосом,  що  в  неї,  аж  у  вухах  дзвеніло,  погрожувала  відправити  назад  до  бабусі.    Ці  слова  –  «Прийде  тато  тоді  будеш  гратися  де  захочеш,  а  зараз  мусиш  допомагати,  треба  заробляти,  щоб  тебе  тут  годували»,  як  ніж    і  молоде  серце  дитині,  гнобили,  ранили  душу.
       Одного  разу  Галина  наказала  дівчинці  полізти  на  горище,  дістати  соковарку.  Тамара  трохи  боялася  висоти  та  серйозний    погляд  тітки-  наче  забирав  з-  під  ніг  землю.  Втратила  контроль  над  собою,  чомусь  не  наважувалась  посперечатися.  Її  чорні  очі  наче  відбирали  силу,  здавалося,  що  на  якусь  мить    стемніло  перед  очима.  З  острахом  залишалася  з  нею  на  самоті.  Про  любов  до  тітки  й  речі  не  могло  йти,  хоча  батько  декілька  раз  мав  розмову,  щоб  називала  Галину  мамою.  Вона  ж    тільки  опустить  голову  донизу  й  тихо  погодиться,
 -«Добре  тату,  я  хочу  сказати  та  язик  не  слухається  мене.  Я  намагатимуся    це  зробити».
 Але  серце  й  душа  наче  входили  в  п`яти,  підступала  розгубленість,  щось  здавлювало  горло,    не  давало  вимовити  те  слово  –  мама.    
     Дівчинка,    хвилин  п`ять,    руками  обмацала  солому  на  горищі,  шукала  соковарку.  Солома,  мов    голки,  колола  ніжну  шкіру  на  рученятах,  вона    слиною  змочила  почервонілі  пальчики,  долоні  і  знову  шукала.
-  Ну  нарешті,  -  перевела  подих,  коли  в  самому  кутку,  під  старим  ганчір`ям,  від  якого  несло  затхлим  повітрям  вогкості,  намацала  її.  Витерши  рукою  змокріле  чоло,  крикнула  до  Галини,  
-  Я  знайшла…  
І    тихо  про  себе,  
-А    казала  в  соломі…
 Свербіж  по  оголених  ногах,  якесь  неприємне  відчуття    пронизало  все  тіло.  Ой,  напевно  це  від  соломи,  зробила  висновки  дівчинка,  дуже  хотілося    трохи  почухати,  чи    хоч  погладити  ноги  та  часу  не  було.  Знала,  якщо  затримується  -  буде  мати,  що  слухати  від  тітки,  неприємностей  не  позбудеться.  Тому  й  намагалася  по  соломі    якнайшвидше,  волокти  соковарку  до  дверей.
-  Ну  от  і  добре.  А  тепер  бери  її  і  злазь,  -    крикнула  у  відповідь  і    швидко  зникла    з  очей.
Ноги,  як  пружини  трусилися,  коли  злізла    по  старій  дерев`яній  драбині,  яка    ще  й  трохи  хиталася.  Однією  рукою    трималася  за  драбину,  іншою  рукою,  наскільки  можна  було,  охопила  соковарку  та  вона  чомусь  хотіла  вислизнути.  Не  втрималась,  коли    та  різко  похитнулася,  за  мить  втратила  контроль.  Глухий  гуркіт  на  подвір`ї    і  гавкання  пса  привернули  увагу  Галини.  Вона  вискочила  з  хати,  соковарка  лежала  біля  її  ніг,    а  Тамара  -    в  траві  трималася  за  ногу,  з  рани  на    коліні  сочилась  кров.
Жінка,  аж  побіліла  на  обличчі,  верещала  не  своїм  голосом,
-  Що,  застав  дурня  Богу  молитися,  то  й  лоба  поб`є!  Так  і  ти!  От  покарання  мені  господнє,  де  ти  взялась  на  мою  голову?  Йди  он,  біля  криниці    та    промий  рану,  я    принесу  зеленку  -    припечемо.  Що  напевно  рота  роззявила,  не  дивилася  під  ноги,  тому    й  злетіла?!
Дівчина  на  губах  відчувала  солоні  сльози,  що  котилися  мов  горошини,  боліло  все  тіло,  особливо  нога.  Не  наважилася  сказати,  відкопиливши  нижню  губу,  ледь  -  ледь  піднявшись,  кульгаючи  на  праву  ногу,  йшла  до  криниці,  яка  знаходилася  далеченько  від  сараю.  
 Ті  самі  слова,  що  й  бабуся  казала,  думала  дівчинка,  йдучи  від  криниці  до  хати  та  все  ж    з  бабусею  було  краще.  Хоч  тут  гній  тато  чистить  та    бабуся  вечорами    було  й  поцілує  в  лоба  й  щось  цікаве  розповість.  Хоч  і  бурчить  незадоволено  та  не  кричить  же  так,  що  можна  оглухнути..
Ввечері,    коли  батько  прийшов  з  роботи,  донька  вже  лежала  в  ліжку.  Його  зустріли  сумні  оченята,  доньці    стало  зовсім  зле.  Її,  то  проймав  холод,  то  кидало  в  жар.    Дружина  розповіла  йому,  що  сталося,  він  не  сварив  доньку,  погладив  по  голові,  здивовано  сказав,  
-    А  в  тебе  здається  підвищена    температура..
Й    до  жінки,
-  Галино,  дай  термометр!
   Випивши  ліки    від  високої  температури,  дівчинка  намагалася  заснути  та  сон  не  йшов,  хвилювалася,  адже  завтра    тато  має  її  повезти  в  містечко-  в  лікарню.
   Після  рентгену  в  Тамари  виявили,  що  в  неї    вроджена  аномалія  розвитку  однієї  нирки.  Ліва  нирка  була  в  нормі,  а  друга  -«  підкова»,  так  її  називають,    нирка  зовсім  не  розвинена.  Ще  рентген  показав  забої  стегна    та  сідниць,  хоча  і  так  було  видно,  на  ранок  тіло  покрилося  синіми  плямами.  Батько  хапався  за  голову,  від  таких  новин.  Вже  шкодував,  що  забрав  доньку  до  себе,  але  ж  час  не  повернути  назад.  Не  дарма  ж  кажуть  -  якби  знав  де  впадеш,  то  соломку  б  підстелив.
   Майже  три  тижні  пробула  в  лікарні,  їй  парентерально  вводять  ін`єкції,  заставляють  пити  ліки.  Тато  провідував  через  кожні  три  дні.  ні  тітка,    ні  бабуся  до  неї  не  приїхали.  А  вона  так  нудьгувала    за  бабусею,  здавалося  якби  мала  крила,  то  полетіла  б  до  неї  в  обійми.
Коли    була  вдома,  зрозуміла,  що  бабуся  навіть  не  знала,  що  з  нею    таке  трапилося.
     Надворі  осінь…  Тамара    наче  подорослішала,  робила  висновки,  що  краще  повернутися  до  бабусі.  Адже  Галина  до  неї  не  стала  краще  відноситися.  Тільки    до  сина  й  до  батька  усмішка,  до  неї  ж  прогляне  -    їдючим  поглядом,  як  в  оси  -    так  вона    собі  придумала.  Напередодні  зимових  канікул,  наважилася  поговорити  з  батьком,
-  Тату,    я  хочу  до  бабусі,  зараз  ти  більше  часу  вдома,  може  тітка  без  мене  побавить  Миколку?
Він  здивувався  від  почутого,  такого  прохання  з  підтекстом,  можна  сказати.
-  Мені  тут  сумно,  я  не  здружилася  з  дітьми,  бо  все  вдома,  а  там  в  мене  є  друзі.  Відвези  мене,  будь  ласка.
Його  здивувало  таке  прохання,  відчув  прилив  крові  до  обличчя,  намагався  стримано    говорити.  Хотів  відмовити  та  вона  ніжно  притулилася  до  нього,  обійнявши  за  шию,
-  Тобі  зле?  Ти  так  почервонів…
Батько  гладив  по  голові,
-  Залишиш  мене,  а  я  ж  сумуватиму  за  твоїм    дзвінким  голосочком.  І  Миколці  з  тобою  весело,  він  тебе  так  любить…
-Тату,    хоч  на  Новий  рік,  -  вмовляла,  зазираючи  в  світлі,  теплі  очі.
На  другий  день,  батько  зранку  зайшов  в  кімнату  до  доньки,  вже  одягнений,  навіть  в  чоботах,
-  Ну,  що  готова  їхати?  Одягайся!
 Ця  звістка  їй  здалася  святом,  вона  була  на  сьомому  небі.  Батько  сидів  на  стільці,    з  усмішкою  на  обличчі  спостерігав,  як  вона  швидко  і  вміло  застеляла  ліжко.  Трохи  знервовано  одягалася  й  збирала    деякі  речі,  навіть  портфель    з  книгами  та  зошитами  забрала.  
Вони  зайшли  на  кухню,  батько  ніс  рюкзак,  Тамара  в  руці    тримала      портфель.    За  столом    з  Миколкою  на  руках  сиділа  Галина,  годувала    його  молочною  кашею.  Миколка  побачивши  Тамару,  потягнув  до  неї  рученята,  рухав  ніжками.
Галина,  сердито  гримнула  на  нього,
-  А  ну  сиди,  непосидюче!
 А  потім  до  неї,
-  А  портфель  нащо  взяла?  Що  може  там  на  канікулах  будеш  завдання  якісь  виконувати?
А  потім  ледь  посміхаючись,
-  Ну  бувай!  Щасливої  дороги  вам!  А  ти  Степане,  там  довго    не  сиди,  щоб  на    обід  вдома  був!
         Старенька,  побачивши  у  вікно  сина  з  онукою,  аж    з  руки  випустила  черпак,  саме  хотіла  насипати  в  тарілку  щойно  зварений  борщ.  Тішилися  всі,  цілувалися,  обнімалися.  Онука  зазирає  в  ясні  бабусині  очі,
-  У  тебе  краще,  чим  там,  хай  тато  мене  тут  залишить,  назавжди,  я  буду  слухняною,  даю  чесне  слово,  все,  що  скажеш    буду  робити.
Вона  приголубила  дівчинку,  поцілувала  в  чоло,
-  Хай  і  правда  залишається,  ось  була  захворіла  на  грип,  не  було  кому  й    мені  чаю    подати.  Як  вона  хоче  хай  так  і  буде,  дитя  й  так  обділене  любов`ю.
     Батько  не  поїхав  відразу  додому,  довго  рубав  дрова.  Нарубаних  дров  під  сараєм  залишалася  невеличка  купка,  а  пічку  треба  палити  щодня,  а  то  й  двічі  на  день,  зварити  їсти  та  відігріти  сир.  День  короткий,  тож  він    при  включеному  електричному  світлі  рубав  і  складав  дрова,  відмовився  від  допомоги.Зайшов  до  хати,  коли  розгулялась  хурделиця,  у  димарі  завивав  вітер,  за  короткий  час  всі  вікна  заліпило  снігом.  
Дівчинка  задоволена…  лежала  в  своїй  кімнаті,  в  ліжку  на  пуховій  перині.  Посміхаючись  роздивлялася  книгу,  коли  почула  розмову  батька  з  бабусею,  вони    пили  чай  і  про  щось  розмовляли.  Ненавмисно  почула  слово»лікарня»,  відразу  прислухалася.  В  цей  час  говорила  бабуся,
-  То  їй,  що  заміж  не  можна  буде  виходити?    З  однією  ниркою  -    не  дозволять  народжувати.  Хоч  і  мала  та  не  виросте  ж  друга,  як  ти  кажеш…
Запала  тиша…  Згодом  глухий    стук  ложки,  батько  колотив  чай,
-  Ти  її  трохи  бережи,  важкого  не  заставляй  підіймати  та  солі  й  кислоти  поменше  треба  вживати,  одна  нирка  не  дві  сама  розумієш.  
Стара,    хвилюючим  голосом,
-  А  твоя  напевно  знала,  що  в  неї  така  біда,  тому  й  покинула  вас.
 -  Це  в  спадок  від  матері  передалася  їй  хвороба.  Що  тепер  поробиш,  вона  ж  народила  та  треба  шануватися  і  все,  а  там    життя  покаже,  -  сказав  тихим,  зниклим  голосом  батько.
Часто    й  гучно  забилося    її  сердечко.  Так  ось  чому    в  школу  пішла,  аж    у  вісім  років,  ось  чому  така  худенька  -  бідкалася  в  роздумах.  ма
 Її  життя  змінилося    в  кращу  сторону,  бабуся    забороняє  піднімати  важке.  Стала  трішки  лагіднішою.  А  вечорами  було  сяде  в  ліжку,  гукає  до  себе  і  в  обіймах  розповість  якусь  історію  і  навіть  казку.  Інколи  пісню  заспіває,  в  неї  голос  був    дзвінкий  -  дзвінкий,  славився  на  все  село.  
     До  школи  Тамара  йшла  в  супроводі    Петрика,  сусід  дуже  зрадів,  коли  побачив,  що    вона  приїхала  й  буде    ходити    в  цю  ж  школу,  що  і  він.  Де  було  іншої  взяти?  Хоча  вона  трохи  раділа,  що  йде  поруч,  несе  її  портфель  та  просила  його,  щоб  не  називав  чеченкою.  А  він  кожного  ранку,  як  тільки  побачить  і  кричить,  -
«  Привіт  чеченко!».
 А  потім  посміхнеться,  опустить  голову,  махне  рукою  й  скаже,
 -  Не  ображайся,  це  по  -  дружньому,  воно  само  вискакує  та  і  мені  подобається    так    тебе  називати.  
   Час  летів…  Зима  –  літо,  літо  –  зима….  Годинники  відстукували  секунди,  хвилини,    години…  Діти  підростали,  хоч  і  різниця  три  роки,  це  не  завадило  їхній  дружбі.  Чорненька  дівчинка  –  пір`їнка,  ще  так  інколи  називав  її  Петро,  коли  ранком  йшли  до  школи.
 Чудові  літні  дні  довгі,  можна  багато  роботи  переробити.  І  допомогти  по  -  господарству  й  працювати  в  городі  і  навіть  можна    в  бабусі    відпроситися  з  дітьми  на  ставок.  Сьомий  клас  був  дружній,  діти  з  вулиці,  як  і  в  дитинстві  збиралися  до  купи  біля  криниці.    В  самому  низу    вода  з  неї    попадала  у  виритий  вузький  рів,  в  якому  купалися  качки,    гуси,  так  метрів  триста,  а  потім  став.  Він  не  був  глибоким,  але  декілька  джерел  тримали  воду  прохолодною.  Але  діти  купалися,  насолоджувались  теплими,  світлими  днями.  
 Петро  вже  закінчив  школу,  інколи    разом  з  мамою  працював  на  фермі,    батько  ж  давно  навчив  хлопця  управляти  трактором.  Світлоокий  парубок  з  дитинства  любувався  Тамарою,  а  згодом  і  прийшло  раннє  кохання.    Він  дивився  в  її  волошкові  очі  і  дивувався,    сама  чорнява,  а  очі  світлі,  теплі,  привітні.  Як  і  раніше  проводив  вечори,  де  збиралися  всі  діти,  незважаючи  на  вік.  Дві  величні  тополі  колись  росли  біля  криниці,  їх  давно  зрубали  і  поклали  одну  навпроти  одної,  де  молодь  і  мала  посидіти  вечорами.  Тепер,  тут  навіть  краще  було,  росли  дві  плакучі    розложисті  верби,  придавали  затишок,  забираючи  сонячне  проміння  на  себе.  Вечорами,  хтось  брав  магнітофон,  над  лугом,  ставом  і  селом,  лунала  музика,  люди  знали  -    то  веселиться  молодь.
   Пройшов  час  …  Тамара  закінчила  восьмий  клас.  Струнка,  височенька,  як  берізка,  вбралася  в  дівочу  красу.  Відчуває  в  собі  силу,  хоча  знала,  що  не  простим  буде  її  життя,  пам`ятала    ту  розмову  бабусі  з  батьком  -  про  свою  хворобу.  Її  останнім  часом  зовсім  нічого  не  турбувало,  відчувала  себе  здоровою  людиною.
   Бабусі  минуло  сімдесят,  старенька    повільно  все  робила,  тому  дівчині  приходилося  виконувати  більший  об`єм  роботи.  Жити  в  селі  без  худоби  неможливо,  тому  весь  час  в  роботі.  Землі  сорок  соток,  тут  і  городина,  і  садок,  було  біля  чого  наробитися.  Особливо  важко  навесні,    треба  все  вчасно  посадити,  ще  й  навчання  у  школі.  Влітку,  восени  збір  врожаю.  Лишню  городину,  яблука,  ягоди  здавали  перекупщикам,  що  приїздили  автомобілями,  міняли  на  гроші,  чи    на  олію,  чи  на  якісь  миючі  засоби.  Добрим,  чуйним  помічником  дівчині  був  Петро.  Виріс  справжній  легень,  помужнів,  став  серйозним,  зваженим.  До  роботи  й  звати  не  треба,  тільки  побачить,  що  дівчина  на  городі  з  сапою,  він  вже  тут,  як  тут,  ставав  поруч  з  нею  і  сапав,  і  підгортав  бараболю.
 Посміхнеться,  жартує  і  цукерками  пригостить,  ще    й  води  наносить  з  криниці    для    худоби  та  до  хати.  Його  батьки  нічого  не  мали  проти  їхньої  дружби,  хоча  й  він  був  єдиний  син.  Їм  теж  сподобалася  дівчина,  виросла  на  виду,  як  кажуть.
Та  охопив  сум,  коли  пішов  в  армію,  молоде  серденько  страждало,  за  тим  теплим,  привітним  поглядом  хлопця  і  словами  –«  Привіт  чеченко!».  Останній  вечір  біля  криниці  залишив  солодкі  спогади,  той,  перший  поцілунок  в  уста  пробудив  дивні  відчуття.  Все  здавалося,  що  відносини  прості,    дружні,  сусідські,  а  тут,  зовсім  інше,  наче  сонячний  промінь  ковзнув  по  устах  і  проник  в  душу.  Вона    інколи    пальцями  торкалася  своїх  уст  і  вкотре  згадувала  той    медовий    поцілунок.  Вечорами  замислювалася,  хіба  вона  може  йти  заміж?  Але  ж  ні,  вже  скільки  медичної  літератури  перечитала,  пишуть  -  можна  народжувати    та  є    великий  ризик.  Сучасний  світ,  йти  заміж,  значить  обов`язково  мати  дитину,  мати  справжню  сім`ю.  А,  як  ні…  Мабуть  і  не  варто  мріяти  про  це.
     Петро  служив  в  армії.  Тамара    навчалася  в  місті  на  бухгалтера,  по  направленню  від  колгоспу,  тож  і    працювати  залишилася  в  селі.  Він  писав  їй  листи  два  рази  на  тиждень,  журився,  що  скучив  за  нею,  за  селом,  що  рахує  дні  до  закінчення  служби.
     Одного  разу,  отримавши  від  нього  листа,  танцювала  біля  шафи  з  дзеркалом,  коли  зайшла  бабуся,  
-  Що  лист  отримала,  закінчує  служити?  Коли  вдома  буде?
На  радощах  дівчина  обійняла  стареньку,
-  Ой  бабусю,  через  три  дні  має  бути.
 Вона,  наставивши    до  неї  руку,
-  Вгомонися,  присядь!
-  Та,  яке  там  присядь,  -    відкрила  шафу,  продовжила,
-Так,  яку  ж  я  сукню  одягну?  В  якій  його  зустріну?
-  Спинися  кажу.  Сядь  кажу!  Ти  знаєш,  що  ти  не  годишся  до  заміжжя,  тобі  краще  не  народжувати,  або  ж  дитини  не  виносиш,  а  можеш  і  сама  померти.  Що  тобі  важливіше  життя,  чи  та  любов?
         Початок  червня  був  спекотним.  Тамара  сиділа  за  столом  в  своєму  кабінеті  перед  відчиненим  вікном.  Віяло  прохолодою,  їй  здалося,  що  промерзла,  на  плечі  накинула  кофту,  вкотре  зиркнула    на  природу.  Вночі  пройшов  невеликий  дощ,  трава  та  листочки  на  деревах  блищали.  З  них  стікали    прозорі  краплі,  переливалися  на  сонці  немов  кришталеві.  Все  довкола  знову  ожило.  Сьогодні  має  бути  гарний  день  -  зробила  висновки.  Легка  усмішка  від  думок,  він  приїде,  як  не  сьогодні,    то  завтра  обов`язково.    Перед  нею,  на  столі  стояв  будильник,-  І  чому  він  так  повільно  тікає,  дивлячись  через  кожні  десять  хвилин,-    бурчала  про  себе.  Врешті  -  решт  глибоко  занурилася  в  свою    роботу.
 Згодом  раптово  здригнулася,  привернув  увагу  шурхіт  за  вікном,    здалося  пропливла  чиясь  огрядна  постать.  Відразу  за  дверима  почула    голоси  і  сміх,  двері  відчинилися.  Петро  стояв  з  букетом  польових  квітів.    Ніжно  глянув  на  неї,  на  його  обличчі  розпливлася  усмішка,  хіхікнув,
-  Ну  привіт,  чеченко!    І  розставив  руки.
 Від  радості  тріпотіло  сердечко,  як  у  пташки  крила,  вона  кинулася    вперед,  в  його  ласкаві  обійми.
   Пройшло  майже  пів  року,  здавалося  все  добре.  На  порозі  Новий  рік,    Тамара    шукала  нагоду  поговорити  з  Петром  про  майбутнє.  Так,  та  колишня  дружба    перетворилася  в  справжнє  кохання.  Бабуся  бурчала,
 -  Що  за  походеньки  щодня?  Що  ти  робиш?    Він  же  без  тебе  жити  не  зможе,  хіба  не  бачиш?!  Ось  свята  прийдуть,  його  мати,  все  мені  говорить  треба    сватання  робити,  а  ти  тягнеш  лямку,  поговори  врешті  з  ним,  розкажи.  А  ні,  то  я  сама  йому  все  розповім.
-  Ні  -  ні,  не  треба,  я  вже  точно  з  ним  сьогодні  поговорю.  Зустрінемо  Новий  рік,  підемо  гуляти,  вже,  що  буде    -  то  буде.
-  Ну  дивися,  це  вже  востаннє,  я  тобі  нагадала,-  сидячи  на  стільці,  пригрозила    пальцем  стара.
     Петро  в  обнімку  з  Тамарою  вийшли  з  хати….  Здалеку  чути,  хтось    голосно  вітався,  поздоровляв  з  Новим  роком.  Майже  в  кожній  хаті  світилося,  чути  музику.
Петро  чмокнув  її  в  щоку,  ніжно  зазирнув  в  очі,
-  Тамаро,  батьки  поїхали  до  дядька,  в  Петрівку  -    зустрічати  Новий  рік,  хата  пуста,  може  до  мене  підемо.
Вона  чекала  цієї  миті  і  боялася…  Досить  тягнути  час,  треба  йому  все  розповісти,  взявши  під  руку,  запропонувала,
-  Давай  спочатку  пройдемося    в  сторону  посадки,  прогуляємося  на  свіжому  повітрі.  Так  красиво,  подивися,  всі  дерева,  як  в  лебединому  пуху,  а  кущі,  то,  як  шапки  одягли,  а  зверху  краплі  льоду,  як  намисто  І  видно  добре,  наче  має  бути  день,  цього  року  гарна  зима.
Петро  підхоплював  кілька  раз  сніг,  однією  рукою  й  кидав  в  сторону,
-  Тамаро,  я  не  одноразово  тобі  казав,  що  кохаю,  вже  досить  гратися  в  ігри,  як  діти.  Не  маленькі,  прийшов  час  одружитися,  чого  боїшся,    зі  мною  наодинці  залишитися?  Гадаю  ми  добре  один  одного  знаємо,  чи  в  тебе  є    таємниці  від  мене?  
 Її  наче  хтось  кинув  в  крижану  воду,  холод  пронизує  все  тіло,
тремтячим  голосом  почала  розповідати  все,  що  мала  розповісти.  І,  що  є,    і  про  все,  що  начиталася  в  книгах  про  нирки,  і  які  застереження  роблять  медики.  Петро  уважно  слухав  її,  відчував,  як  часом    вся  тремтить,  брав  її  руку  в  свою,  притискав…
Вони  поверталися  додому,  він    легенько  торкнувся  плеча,  взяв  за  руки,
-Я  готовий  на  все,  заради  нас  з  тобою…  Ну,  не  буде  дітей,  візьмемо  з  дитбудинку,  звісно,  якщо  ти  не  проти.  Це  не  головне,  але  спочатку  влітку  поберемося.    Потім    треба    в  Києві    на  консультацію  записатися  до  професора.  а  там  життя  покаже.  Не  будемо  наперед  розчаровуватися.  Я  знаю  одне,  ти  моя  чеченко!  Подивися  в  небо,  бачиш,  он  там…  дві  зірки  в  стороні,  -    задрав  голову  й  продовжив,
 -    То  наші  дві  долі,    вони  разом,  я  за  ними  давно  спостерігав,  так,  що  все  буде  гаразд.
 Вона  ледь  посміхнулася,  хоча  очі  були  сумні.  Він  трохи  замислившись,
-  До  речі,  батькам,  не  обов`язково  це  знати,  бабця  твоя,  як  води  в  рот  набрала,    молодець,  тож  хай  і  надалі    мовчить,  це  наше,  особисте,  не  варто  всім  знати,  перешкоджати  нашому  коханню.
Ледь  -  ледь  доторкнувся  устами  до  її  уст,    відпустив  руки,
-  Тепер,  я  тебе  розумію,  чому  не  хотіла  залишатися  наодинці.  Я  пішов  до  завтра!
   Переступивши  поріг  хати,  розплакалася,  те  напруження  в  душі,  хвилювання,  зробило  свою  роботу.  Нарешті  скинула    з  плечей  тягар  думок,  як  добре,  що  не  пішов.  Хай  хоч  все  життя  мене  називає  чеченкою  та  я  його  кохаю…
       Минуло  два  роки…  У  вікно  стукав  весняний  ранок….  Сонячні  промені,  через  скло  і  тонкі  гардини,  проникали  в  кімнату,  плавали  по  дитячому  ліжку.  В  ній  солодко  спав  крихітний  хлопчик.  А  поряд    на  дивані,  в  халаті    лежала  Тамара.  Як  добре,  копошились  думки,  всі  хвилювання  позаду,  тепер  я  буду  берегинею  сімейного    вогнища.  В    кімнату  зайшов  заклопотаний  Петро,
-  Ну,  що?  Як  ви  тут?  Вже  кричав  Сашко,  чи  терпить  доки  я  прийду?  Ти  не  вставай,  я  все  зроблю  сам.  Лікар  сказав    треба,  ще    добрих  два  тижні    вберегтися,  щоб  шви  не  розійшлися.  
Скрипнули  вхідні  двері,  за  мить  в  кімнату  заглянула  бабуся,
-  Прийшла  провідати…  Доброго  дня  вам.  Я  заберу  пелюшки  прати.
Ні  -  ні,  -  заперечив    Петро,  -    Я  ранком  всі  машинкою  поправ,  вже    висять  надворі,  за  хатою,  що  не  бачили?
-  То  може  я,  щось  приготую  поїсти,  як  треба?
Тамара  посміхнулася,
-  Та  ні,    тож  Петро  вчора  був  вихідний,  всього  наготував,  є  що  їсти.  Ще  вчора    його  батьки  обоє  були  тут,  всі  хочуть  допомогти.
     На  столі    біля  ліжка    в    керамічній    вазі  стояв  букет  червоних  троянд,  це  Тамара    три  дні    назад  привезла  з  лікарні.  Серед  квітів  виднілася  записка,  на  ній  великими  літерами  написано  -  »ПРИВІТ,ЧЕЧЕНКО!  ДЯКУЮ  ЗА  СИНА!  Я  ТЕБЕ  КОХАЮ!
     Проминуло    п`ятнадцять  років…    За  сімейним  столом  гамірно,  сьогодні  відзначають  день  народження,  Тамарі  тридцять  п`ять  років.  Петро  веселий,  як  наречений,  одягнений  в  білу  сорочку.  А  вона  в  жовтій    шовковій  блузці,  яка  їй  дуже  пасувала.  Обличчя  осяяне  усмішкою,  тішилася,  задивлялася  на  двох  русявих  синів,  в  яких  різниця  у  віці  всього  два  роки  і  на  меншу,  чорняву  доньку,  якій  недавно  виповнилося  чотири  роки.  Раділа  життю,    на  душі  легко  і  тепло,  хоч  і    нелегко  довелося,    але  яке  це  щастя,  бути  коханою  і  мати  дітей.    
                                                                                                                                                                                                                                                                                     
                                                                                                                               Лютий  2019  р

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828627
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2019

Сьогодні Прощена неділя

Відійде    Масляна  з  останніми  снігами,
Сьогодні  -  «Прощена  неділя»    і  ми  з  вами,
До  Бога  звернемося  і  до  всього  люду,
Будь  ласка  вибачте!  Прошу  простіть  небогу.

На  коні  вітер,  розізлився,  шаленіє,
Сірі  хмарини,  сердито,  всюди  розвіє,
У  піднебесся,  летять  думки  немов  птахи,
Вкотре  промовлю,-  О,  Боженьку  мене  прости!

І  ненароком,  упаде  крапля  солона,
Чи  то  водиця,  навіть  зовсім  ще  холодна,
У  душі  клекіт,  на  жаль,    біль  не  приховати,
 Та  чи  навчилися,  ми  людоньки  прощати?

В  цей  день  весняний,  рано  виглянуло  сонце,
Вже  віджену  печаль,  погляну    за  віконце,
І  всі  сумління,  гордість    і    думки  зухвалі,
Нехай  вітрисько,  віднесе  геть,  якнайдалі.

Прошу  прощення  і    так  хочу  побажати,
Будьмо  дружніші,  то  ж  навчімося  прощати,
Бог  милосердний,  ми  каємось,хай  нас  простить,
Тож  у  єдності  і    мирі,  буде  краще  жить!

Прошу,  Вас  друзі,  знайомі    й  недруги,    простіть!
На  мене  в  серці,  як  є    образи  не  держіть,
Молюсь  до  Бога,  я  попрошу,  мене  прости,
Як  спричинила,  якісь    нечаянно    гріхи.      


                                                                     10.03.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2019

Істинний шлях у твоїм слові

Сонце  по  обрію,  вже  просинається  земля,
Птах  сизокрилий,  так  високо  здійнявся  вгору,
Він  з  Днем  народження,  спішить  привітать  Кобзаря,
Й  пробудить  криком  журавлиним,    поле  й  діброву.

 Та  з  першим  променем,  проснеться  вкраїнський  народ,
І  ти  наш  вчителю,    в  подобі  птаха  прилети,
У  день  весняний,  нам  зігрій  серця,  розвій  холод,
Словом  своїм,    мудрим,  наші  сумління  розмети.

Народу  віри  придай  -    тільки  в  єдності    сила,
Щоби  позбутися,  навік  залізних  кайданів
Щоб  на  шлях  вірний,  змогли  стати,  зміцнить  вітрила,
Та  відігнати  із  святої  землі  османів.

Зглянись    наш  батьку,  знову  сини  гинуть,  йде  війна,
Земля  стражденна,  палає,  потопає  в  крові,
Стогне  Дніпро,  біда,  за  волю,  велика  ціна,
Гине  цвіт  нації.  Шлях  істинний  в  слові  твоїм.

Допоможи  знайти,  як  зберегти  Україну?
Скажи  Тарасе,  як,  щоби  хліба    підростали,
Щоб  мир  і  щастя,  усі  любили  Батьківщину,
І  солов`їну  мову  та  й  горя  більш  не  знали!


Ми  пам`ятаємо!  Носим  велич  сло́ва  в  серці,
Сьогодні  вчителю,    низький  уклін  тобі  й  квіти.  

                                                                     0903.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2019

Частушки 5

Ромашки  в  руках  держала,
О  любви  верной  мечтала,
А  тем  временем  подружка,
Уж  милёночка  украла.
*
О,  любовь,что  между  нами,
Он  ласкал  меня  губами,
Ну,  а  мне,  не  это  надо,
Повернулась  к  нему  задом.
*
Долго  девку,  я  целовал,
Пригласил,  уж  на  синовал,
А  она,  мне  вилы  в  руки,
Поработай,  вот  от  скуки.
*
Девка  Зина  как  корзина,
Руки  тощи,  зад  перина,
Выхваляется  фигурой,
Да  талантливой  натурой.
*
Ох  девчоночки,  ох  да    ох,
По  селу,  уж  переполох,
Генерал  хочет  жениться,
Чтоб  не  баба,  а  девица.
*
Говорила,  я  султану,
Что  его  женою  стану,
Пусть  подарит,  он  город  мне,
На  загадочной,  той  луне.
*
Хорошо,  я  заквасила,
Да  лицо,  уж  подкрасила,
Генерал,  больно  влюбился,
Как  умылась,  утопился.
*
Пришёл  наш,  женский  денёчек,
Не  один  будет  милочек,
Пусть  ласкает,  меня  смело,
Да  что  б  «То»,  уж  не  висело.
*
Горевал,  сидел  на  ветке,
СМС,  я  писал  Светке,
Отписала,  -  Себе  забей,
У    меня,  уж  есть  соловей.
*
Верка  замуж  выходила,
А  он  страшный,  зверь-  верзила,
Я  видала,  ну  как  медведь,
Лучше  бабы  -  уж  умереть.
*
Гулять  в  праздник  и  спать  грешно,
А  мне  бабы,  уж  всё  равно,
Ведь  всегда  поймаю  момент,
Как  созреет,  хочет  клиент.
*
Вчера  косы  расплетала,
Меня  страстно  целовала,
 Я  сегодня,  не  явился,
За  ту  ночь,  не  расплатился.
*
Толи  баба,  иль  девица,
Захотел  вчера  жениться,
Поглядел,  а  возле  ворот,
Ох  и  очередь  -  целый  взвод.
*
Душа  пьяная  в  парнишки,
Проиграл  штаны  в  картишки,
Попросился,  не  будет  пить,
Он  сразу  всех,  хочет  любить.

                                                         2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828260
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2019

Да, мы женщины

[youtube]https://youtu.be/xVZWjalas7Y[/youtube]

Да,  мы  женщины…
Когда  есть    любовь,  мы  прекрасные
И  красивые.    И  ненастные
Коль  не  ценишь,  ты    ненаглядную,
Соловей,  поёт  песнь  печальную.

Цвет  весны,  мы  синева  в  лесу,
Нас    беречь,  умей,    земли  красоту,
Не  придай  огня,  что  в  глазах  твоих,
Слова  боли  спрячь,    чтоб  ветер  утих.

.  Если  дождь  пройдёт,  обними  слегка,
Не  буди  слезу,  из-за  пустяка,
Посмотри  в  глаза,  найди  солнца  луч,
Поцелуй  так  нежен  средь  тёмных  туч.

Да,  мы  женщины….
И  коль  в  море  шторм,  опора  всегда,
Грусть    утопим,  уж  отойдёт  беда,
Чайкой  белою,  буду  рядом  я,
Знаю  любишь,  ведь    я    радость  твоя.


06.03.2019  г
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828129
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.03.2019

Важка доля козача

Небо  сумне…  в  сизо  -  синій  пелені,
Напружиш  слух,  почуєш  стоголосся,
У  душі  розпач,  дуже    гірко  мені,
Крики  птахів…  схилилося  колосся.

І  все  летять,  над  темно-рижим  полем,
Лиш  де  –  не  –  де,  зосталось  золотаве,
А  там  димить,  земля  убита  горем,
Лежить  боєць,  під  ним  жито  кроваве.

Душа  спішить,  до  викриків  пташиних,
Так  хоче  волі  -  на  жаль,  не  пізнала,
Їх  не  спинить,  відчайдушних,  сміливих,
Клята  війна,  страшна  біда  забрала.

Десь  грає  гімн  і  лине  «Пливе  кача»,
Гірка  сльоза,  стікає  по  обличчі,
О,  як  болить,  важка  доля  козача,
Він  без  вагань,  дививсь  смерті  у  вічі.

13.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2019

З весною!

Сріблястий  пух  -  дерев    чарівність,
Сніжок  вже  вщух,  зими  мінливість,
В  красі  садок,  казковий  рай,
Весняний  вітер,  дрімає  гай.

Сумний  снігур,    по  гіллі  скаче,
Давно  сніжок,    на  ріллі  плаче,
Не  забарився  весни  привіт,
Скрізь  майорить,  це  крокусів  цвіт.

Сонце  всміхнулось,  розтанув  лід,
Десь  загубився  зимоньки  слід,
Підсніжник  й  пролісок    проснувся,
З  весною  радо  посміхнувся.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2019

Весняний світанок

Напівтемно…  гаснуть  зорі,
Птахи  -  хмари  мандрівниці,
У  небесному  просторі,
Темно  -  сині  танцівниці.

Ясне  сонце  позолоту,
Ввись  по  обрію  малює
Темноту  зрушить  й  дрімоту,
Світлий  день  нам  пророкує.

Нині  вийду,  я  на  ганок,
Свіжий  подих,  весни  чари,
У  рудій  рясі  світанок,
В  лісі  зникла  тінь  примари.

А  сніг  рихлий,  торкне  тишу,
Збудить  поле  ненароком,
Стіка  й  булька  вода  в  нішу,
Заясніє  срібним  блиском.

Ніч  тікає,    ген  за  гори,
Залишивши,  слід  туманний,
В  синяві…  голі  діброви,
Струмків  звуки,  спів  органний.
                                 

25.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2019

Я тебе прошу

Я  тебе    прошу,  не  дивися  вслід,
 На  мить  замовкни,  краще  не  гукай,
Хоч    сніги  плачуть,  твоє  серце  лід,
І  не  веди,  знову  в  холодний  гай.

Там  все  в  дрімоті,  бо  ж  іще    зима,
Ще  спить  трава  і  пташина  мовчать,
І  поміж  нас,  теж  почуттів  нема,
Не  прийшла  вЕсна,  не  настав  наш  час.

Тебе  попрОшу,  поглянь  навкруги,
Дзюрчать  струмки,    хоч  й  розляглись  річки,
З  тобою  ми,  так,  як  ті  береги,
 Удвох  не  будем,  бо  різні  стежки.

Тож  відпусти    і  не  дивися  вслід,
Доленька  –  мати,  для  нас  не  одна,
 Душу  не  руш,  бо  твій  цілунок  лід,
Далі  стежиною,  піду  сама.

                                                                 2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2019

Гнав би я, всіх у три шиї

На  зупинці  тихо  –  тихо,
Та  підкралось  наче  лихо,
Одне  слово  чи  то  вже  два,
Гомоніла  уся  братва.
Про  ті  вибори  й  про  владу,
Привела  народ  до  сказу,
Про  фантазії  субсидій,
Придумав  якийсь  лиходій.
Ми  на  голці,    газ  –  наркотик,
Ой  болючий    (анекдотик),
Обіцяли  при  союзі,
Ну  теперішні  нам    (друзі).
Нам  за  газ  дасте  копійки,
Ми  ж  живемо,  як  жебраки.
Люди  –  бджоли  гомоніли,
Тож  всі  жити,  краще  хотіли,
А  сьогодні  тільки    й  мови
Тож  чекають  допомоги.
Хтось  лукаво  посміхався,
Де  Зеленський  отой  взявся?
Дід  старий,  аж  кіпішує,
Коломойський  -  він  кришує,
Хтось  скрививсь,  як  від  цибулі,
Старій  бабі  суне  дулі,
Тільки  Юлі  довіряю,
Бо  давненько  її  знаю,
В  жінки  очі,  як  вовчиці,
Дала  ляпаса  по  пиці.
Хтось  ховав,  від  сміху  сльози,
Кожен  мав,  свої  прогнози.
Я  за  Бойка  кричить  бабця,
Замовчи,  ото  вже  трастя,
Дід  товче,  жінку  у    плечі,
Тож    хитрун,  як  гірше  смерчі.
Друг  найкращий,  утікача,
Мені    б  дАли  в  руки    меча,
Гнав  би  я,  всіх  у  три  шиї,
На  сміття    -    як  ті  помиї.
Сигнал  раптом,  є  автобус,
Враз  політик  знизив  градус,
Як  мурахи,  писк  і  мати,
Можеш  вуха  затуляти,
Як  шкода,  розчарування,
Для  всіх  нині  виживання.
А  вони  ж  все  будували,
На  літа  щастя  чекали.
Знову  тихо  на  зупинці,
Як  позбутися  чужинців?
Війну  б  врешті,  нам  зупинить,
Може  краще,  станемо  жить?

                                     28.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2019

Іди весно веселіше

Крижаний  вітрисько  виє,
Так  бува,  чому  й  не  знати,
Колючками  злими  сіє,
Весна  ж  мала  наступати.

Ні  не  можу  зрозуміти,
Хмари  й  вітер,  наче  в  змові,
Хай  би  сонечку  ясніти,
Сірі  дні,  немов  зимові.

Рихлий  сніг,  краплями  плаче,
Вигляда  пролісок  синій,
Та  й  синичка  радо  скаче,
На  дахах  розтанув  іній.

Гайда  сонце,  снити  досить,
Ненароком  поміж  хмари,
Земля  дуже,  тепла  просить,
Тож  розсій    золоті  чари!

Спів  пташиний  веселіше,
Я  тепер,    вже  точно  знаю,
Іди  весно  сміливіше
Тебе  з  ними  зустрічаю!

                         20.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2019

Недолюбила… / слова до пісні /

Недолюбила,  я  недокохала,
Не  утопилася  у  твоїх  очах,
Чому  так  мало  тебе  цілувала,
Коли  бажаний  був,  не  тільки  у  снах,
Чому  так  мало  тебе  цілувала,
Коли  бажаний  був,  не  тільки  у  снах.

Недолюбила,  я  недокохала,
Як  місяць  ясний,  землицю  обіймав,
Ховала  погляд  і  спостерігала,
Як  ти  в  садочку,  другую  цілував,
Ховала  погляд  і  спостерігала,
Як  ти  в  садочку,    другую  цілував.

Недолюбила,  я  недокохала,
Знаю  у  цьому,  є    і  моя  вина,
Коли  в  хатині,  вже  свіча  сіяла,
П`янів  ти  одиноко  від  вина.
Коли  в  хатині  свіча  сіяла,
Ти  одиноко  п’янів  від  вина.

Тож  я  спинилась,  нічку  здивувала,
Закалатало  і  серденько  моє,
Отак  з  думками  зразу  утікала,
Бо  зрозуміла,  вже  хтось  у  тебе  є,
Отак  з  думками  зразу  утікала,
Бо  зрозуміла,  вже  хтось  у  тебе  є.

Чом  розгубилася  й  сама  не  знаю,
Думки  роїлися,    немов  джмелі,
Серденько  билось…  краще    запитаю,
Від  чого  любий,  ти  так  захмелів,
Серденько  билось…  краще  запитаю,
Від  чого  любий,  ти    так  захмелів.

Молоде  тіло  тебе  манило
А  чи  кохання  п`янке  вино
Чи  мала  теплі,  ніжніші  крила
І,  щось  чарівніше  у  ній  було.
Чи  мала  теплі,  ніжніші  крила
І,  щось  чарівніше  у  ній  було.

Недолюбила,  я  недокохала,
Чи  то  на  щастя,  чи  може  на  біду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж    більше  не  прийду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж    більше  не  прийду.

Недолюбила,  я  недокохала,
Чи  то  на  щастя,  чи  може  на  біду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж  більше  не  прийду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж  більше  не  прийду.

Лютий  2019р.


                         *Буду  рада,  якщо  ці  слова  покладуть  на  музику
                             Щоб  зазвучала  пісня.
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2019

На жаль, у капкані

Тут  тиша  й  він…  у  одиночній  камері,
Ще  холод  –  змій,    що  проймає  кволе  тіло,
Легенький  шурхіт,  вже    здається  в  бункері,
 В  душі  журба  і  серденько  щеміло.

Одне  віконце,  таке,  як  дві  долоні,
Пітьма  їдюча,  пече,  мов  травить  очі,
Раптово  щоки,    вмиють  сльози  солоні,
А  сон  далеко,  тікав  в  обійми  ночі.

Думки  літають,  де    наші  –  побратими,
Що  були  поруч,  де  смерть,  на  передовій,
Якби  ж  то  зараз,    він    разом  стояв    з  ними,
Жаль  у    капкані,  стиснув  сильний  сніговій.
.
Зима  сувора…  мороз  маскує  ріки,
І  сніг  ховає  всі  урвища  й  снаряди,
Гуркіт  війни,      для  народу  не  ліки,
Розчарування  й  біль,  нічні,  смертні  наряди.

Так  підповзав,  ворог  прихований  в  сітці,
Ніхто  не  спав,    знову  зривались  левади,
Під  свист  гранат,    вмить  очутився  у  клітці,
Всюди  гриміло…    чуть  звуки  канонади,

Скрипнули  двері…    наглядач,  погляд  терпкий,
Як  псові  кинув,  сірий,  сухий  шмат  хліба,
І  сива    юшка,    від  неї  запах  гидкий,
Як  ненажери,  орла    дике  зітхання.

Скільки  чекати,  чи  вийде  із  полону?
Голова  в  пеклі,    від  думок  і  печалі,
Стіну  дере,    вперто  ложкою,  холодну,
Відмітить  день,  чекає,  що    ж  буде  далі.

Не  мре  надія,  вірить,  що  не  забудуть,
І  дадуть  знати,  неньці,  що    так  жде  дзвінка,
Воїнам  вірить,  перемогу  здобудуть,
Спитає  долю,  чому  випала  гірка.
                                                                         

15.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2019

Мої думки щодо нашого клубу

Ви  не  шкодуйте  теплих  слів,
І  подаруйте  квітку,
Не  пожалійте  щастя  сліз,
Тепло  душі,  як  влітку.

Щоби  радів,кожен  із  нас,
І  знову  мав  натхнення,
Щоби  спинився  на  мить  час,
Розчарування  зрання.

Свій  коментар,ти  подаруй,
І  поважай  же  інших,
І  часом  трішки  пожартуй,
Рішень  не  май  поспішних
.
То  ти  ж  почуй,  мене  друже,
Лист  написати  зможеш,
Прошу  тебе,  я  дуже,
Чи  підказати  схочеш.

І  не  забудь,  ще  серденька,
Хай  скаче  «мишка»  торкнись,
Щоб  заспівала  душенька,
Відповідь  дай-  посміхнись.

Тож  хай  «  Наш  сад»  тут  на  сайті,
Зустріне  вЕсноньки  цвіт,
Нехай  сам  тоне  в  суцвітті,
Щоби  нас  знав  увесь  світ!
+++
Тож  пишіть,  творіть  друзі,
У  єднанні  всі  сили,
Нехай  добро  по  окрузі
І  ми  будем  щасливі!

24.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2019

Сімейний оберіг / проза /

     Вчора  ввечері  хурделило…  веселився  вітер,    закружляв  у  танці  з  пухкими  іскристими  сніжинками.  На  ранок  все  потопало  під  білим    пухом,
а  деінде  невеликий  морозець  прикрив  сріблястим  інеєм.  На  гілках  дерев    лежали  купи    снігу,    а    кущі  ж    наче  сховалися  під  широкими  білосніжними  шапками,  як  подивитися  здалеку,  вони  ввижались  низенькими  хатками.  
     З  вікна,  здавалося  ледь  нахилившись,  можна  рукою  дістати  грона  калини.  Її  гілки  добре  нахилилися  під  вагою  снігу,  рум`яні  грона  виблискували  на  сонці.  Олексій  -    висунувши  голову  з  під  ковдри,  ще    лежав  в  ліжку,  задивлявся  у  вікно,  милувався  видом.  Він    з  батьками  проживає  в  п`ятиповерховому  будинку,  в  двокімнатній  квартирі  на  другому  поверсі.    Сьогодні    пізно  проснувся.  Всі  в  клопотах    у  передноворічну  ніч,  а  в  нього  ввечері,  в  центрі  міста  перше  побачення  з  Вікою.    Самому  доволі    дивно,  як  міг  зважитись  на  такий  крок,  знайомство  через  ОLX  визивало  усмішку.
   А  почалося    це  -  десь  близько  місяця  назад.    
 Олексій    вже  три  роки  поспіль  працював  диспетчером    при    Відділенні    залізниці,  мав  непогану  платню.    Хоча  й  мав    дешевенький  ноутбук,  з  яким  ходив  на  роботу,  але  давно  мріяв  собі  купити      сучасний  комп`ютер.
 Виваливши  немаленькі  гроші,  як  говорила  його  мама,  задовольнив  своє  бажання.  Встановивши  його    в  кутку  своєї  кімнати,  він  задоволено  крутився  на  комп`ютерному  стільці,  катався  на  ньому  від  столу  до  вікна  й  назад.    Мама  сиділа  на    м`якому  кріслі,  посміхаючись    з  цікавістю  стежила  за  сином,
-  Ти    тішишся,  як  дитя…    Ну  справді,  як  маленький….  Пригадуєш,  як  ми    з  татом,  тобі    на  день  народження  купили  іграшкову  пожарну  машинку  на  батарейках  ?  Скільки  радості  було!  Навіть  з  нею  ліг    спати.…
 Олексій  зморщив  носа,  від  спогадів  блиском  горіли  очі,  легка  усмішка  на  обличчі,
-  Пригадую,  як  зранку  шукав,    ледь  не  плакав.  А  ти  її  в  коробку  поклала  й  заховала  під  ліжко.  Ох  і  сердитий  я  тоді  на  вас  був.  Це  добре  пам`ятаю.
 Мати  встаючи  з  крісла,
-  Тобі  треба  кактус  купити,  поставити  навпроти  комп`ютера,  кажуть    на  себе  випромінювання  забирає  .
Виправивши  русяве  волосся,  що    спало  на  чоло,  
-  Я  то  не  вірю  в  це,  але  може  ти  мені  сама  купиш.  Це  ж  треба  йти  в  магазин  «Квіти»,  я    чесно  й  не  пам`ятаю  коли  там  був.
Мати  хитаючи  головою  заперечила,
-  Е  ні!  Куплю,  ще  не    такий,  буде  не  до  вподоби.  Он  сорочку  подарувала,  то  не  догодила,  ти  вже  сам  синку,    сам.  А  може,  ще  скажеш,  щоб  дружину  тобі  знайшла.  Вже  двадцять  п`ять  років    минуло,  то  на  роботі,  то  вдома,  не  бачу,  щоб  біг  на  побачення.  Тому  й  квіти  не  купуєш.    Дорослішай!  Гадаю    в  дитячі  ігри  на  ньому  не  будеш    грати.
     Олексій,  задумуючись,  задивлявся  у  вікно,  правду  мама  говорить,  треба  дорослішати.  Але  ж  не  так  легко  знайти  порядну  дівчину,  ну  навіть  молоду  жінку.  Он  на  роботі  Таня  -    така  славна,  розійшлася  з  чоловіком.  Шкода  дитину  має  та  й  старша  на  два  роки,  варіант  відпадає.  А  де,  ще  можна  познайомитися,  в  кав`  ярні,  де  тусується    молодь,  не  люблю  ходити,  не  моє.
     Через  пару  днів  він  повністю  заглибився  в  комп`ютер.  Задумав  подивитися  картинки  кімнатних  кактусів.    Від  кількості  різних  видів,  розбігаються  очі.  Від    простих    з  великими  голками  йому  ставало  моторошно,  здавалося,  що  ось  –  ось  вколеться.  А  квітучі    -  їх  кольори  йому  нагадали  весну,  дуже  сподобалися,  краса  та  й  годі,  невже  і  в  мене  вдома  можуть  зацвісти  ?  Зацікавленість  зробила  свою  справу,    не  вагаючись  зайшов    на  сайт  ОLX.      Доволі  здивувався,  що  в  його  містечку  такий  великий  вибір  кактусів.    Йому  сподобалося  два  кактуси,  один  з  рожевими  квітками,  а  інший    з  темно  -  синьою  квіткою.  І  поряд  декілька  маленьких,  пухнастих    кактусів  в  маленьких  горшках.  На  жаль  під  кактусами    замість  ціни  було  написано  -    «ціна  договірна»  ,  він  помітив,  що  адресат  був  один.  О!  Напевно  прямо  хтось  займається  цим.
     Перед  очима  мелькала  реклама,  коли  йому  прийшла  відповідь,  для  спілкування    отримав  телефонний  номер.  І  чому  не  написати  ціну  відразу,  хоча  це    майже  не  важливо  та  врешті  передзвоню,  це  ж  неважко  зробити.  Від  здивування  піднялись  брови,  коли  почув  молоденький  голос  й  тут,  же  сам  для  себе  несподівано  надавив  на  червону  кнопку.    В  емоціях,
-  Фу  -  ти,  дурень  безтолковий!  Злякався  чи  що?  І  від  чого?
       Чи  від  здивування,  що  почув  молодий    голос?  Повівся  точно,  як  хлопчисько  –  в  душі    себе  картав.  Такого,  ще  не  було  зі  мною,    але  ж  доволі  приємний  голос  і  хто  вона,  через  яку  зніяковів  раптово?!    В  голові  кружляла  думка,  а  що  можливо  й  правда  продає  кактуси,  може  така  пастка,  щоб  познайомитися?  Нині  такий  час,  що  дівчата    можуть  піти  на  хитрість,  щоб  зачепитися    за  що  -  небудь,  познайомитися  та  згодом  запросити  на  побачення.  Поглянув  на  годинник,  стрілки  показували  на  двадцять  першу,  трохи  запізно,  але  відступати  бажання  немає,  скажуть  якийсь  ***  передзвонив  й  виключився.  Рішуче  набрав  номер.
         Віка  сиділа  за  столом,    коли  вдруге  з  телефону  залунала    мелодійна  музика.
-  Чи  хтось    жартує,  чи  помилково,  –  здивувалася    вголос,  побачивши  той  самий  номер,  що  засвітився  напередодні.
Дівчина,  лягати  спати  ще  не  збиралась.  Хоча  після    випитої    чашки  кави  настрій  поліпшився  та  відчувала,  що  справи  кепські,  напевно  підхопила  вірус,  часто  чхала.  
 Почекаю,    вирішила  взяти  на  витримку,      хай    почекає  трохи.  Та  спохватившись,  коли  мелодія  втретє  закінчувалася,  відповіла,
-  Алло!  Я  вся  уваги,  слухаю  вас!    
Олексій  намагався  говорити  спокійно,  виважено,
-  Доброго  вечора  пані!  Ви  вибачте,  я  дзвоню  з  приводу  кактуса,  ви  продаєте?
В  відповідь  почув  чхання,  а  потім  відповідь,
Звичайно  продам,    звичайно,  навіщо  б  я  подавала  об`яву  в  ОLX.
Тут  наче  його  біс  штовхнув  в  спину,
-  А,  що  кактуси  вилікувати  вас  не  в  змозі,  чую  напевно  хворі.  Чи,  то  хтось  інший?
Він  сказав  й  відразу  пошкодував  про  свою  поведінку.  Мама  каже  дорослішай,  яке  там  ,  така  безглузда  поведінка  роздратувала  його,  мовчав,  чекав  відповіді.    На  декілька  секунд  запала  тиша.    Потім  тихо,  наче  десь  здалеку,  в    телефоні  почув  чийсь  жіночий  голос,
-  Випий  чаю,  він  з  лимоном.  Ти  ліки  випила?
 От  халепа,  точно  хворіє,  а  я,  як  той  ідіот  й  голосно  в  телефон,
-  Ви  мене  вибачте  я  перезвоню  через  декілька  днів,  ви  одужуйте.  
-  Я  вам  маякну,  коли  мені  покращає.  Вибачте,  три  дні,  як  подала  кактуси  на  продаж,  не  думала,  що  так  швидко  хтось  передзвонить,  а  тут  і  правда    така      напасть    -    грипую.  
-  До  побачення.  Одужуйте!  -  тихо  видавив  з  себе.  Й  посміхнувшись,  сам  до  себе  вголос,
-  А  голосок  милий…  Ой,  що  це  я,  як  кіт  на  сметану…  
     Треба  було  запитати  ім`я,  лягаючи  спати,  думки  про  неї,  голосок  милий,  а  з  виду  яка?  Скільки  років?  Чи  захоче  зустрітися?    А  може  заміжня?  Вмить  себе  зупинив,  а  чи  не  забагато  думок  перед  сном.    Нарешті  ж  якось  маю  побачити  кактуси,  не  буде  ж  пересилати  поштою,  це    ж  в  одному  містечку.  Так,  засинаючи,  планував,  завтра  треба  терміново    йти  в  перукарню,  бо  вже    дуже  заріс,  мама  каже  став  схожий  на  Тарзана.
       Минуло  три  дні…    Ввечері  він  сидів    за  комп`ютером,  зареєструвався    на  сайті  »  Фейсбук»,  шукав  однокласників,  коли  задзвонив  телефон  й  вмить  замовк.  О!  Напевно    вона,    недовго  хворіла,  хто  б  ще  міг  бути.  Всі  ці  дні  думав  про  неї  і  чого  й  сам  не  знав.  Її  голос  переслідував  його.
 О,  як  не  заміжня,  хай  дасть    адресу    в    фейсбуці,  побачити  б  її,  біленька,  чи  чорнява?  І  цікаво  очі  які?  Хай  би,  як  небо    блакитні,  світлі  і  привітні,  тільки  не  чорні.  Можливо  ті  квіти,  кактуси,  хоч  і  колючі  та  стануть  єднанням  долі.  Голосно  калатало  серце,  відчував,  як  у  вухах  і  скронях    стукає  кров.  Що  буде,  то  буде,  рішуче  набрав  номер  телефона,
-  Добрий  вечір!  
Йому  відповів  милий  голос,
-  Гадаю  добрий!  
 Почувши,  задоволено  хитнув  головою,  продовжив,
-    Мене  звати  Олексій.  Мені    сподобалися  ваші  два  квітучі    кактуси,    один  з  них    хочу  придбати.  Скажіть  мені  ціну  і  куди  та  в  який  час  я  зможу  підійти,  щоб    його  забрати.  Який  з  них,  я  вирішу  коли  побачу,  так  можна?
Він  почув  в  голосі  переміну,  відчував,  що  швидше  за  все  зраділа.  Мелодійний  голос,  наче  витримав  якусь  паузу,    потім    сказала,
-    До  речі  мене  звати  Віка.  Ви  знаєте,  я    сьогодні  вночі  їду  до  Києва  на  сесію,  за  три  тижні  повернуся,  тоді  й  прийдете.  Можна  звичайно  мамі  сказати,  щоб  вас  зустріла,  якщо  терміново,  як  ні,    то  тоді  вже,    як  повернуся.
-  Адресу  дасте?  -    поспішив  запитати.
-  То  вам  терміново?  -  в  голосі  відчувалося  здивування.
-  Ні  –  ні…  Гаразд  приїдете  з  сесії,  дасте  про  себе  знати.  Удачі  вам!-      сказавши  ,    відчував,  що  повівся  трохи  безглуздо,  навіщо  було  запитувати  зараз  адресу,  чекав,  що  вона  скаже.
-  Добре,  дякую,  на  добраніч!
   Віка  дивлячись  у  вікно  замислилася,  а  може  мені  його  заінтригувати,  хай    трішки  почекає,  ще  перезвонить,  здається  молодий  хлопець,  не  одружений.  Загалом  такі  речі  купують  жінки  -    зробила  висновки.
 Вона  зникла,  а  він  все  ще    тримав  телефон  біля  вуха.  Йому,  ще  хотілося  з  нею  поспілкуватися,  почути    той    ніжний  голос.  
Після  розмови  -    ще    довго    про  щось  читав  за  комп`ютером,  відкривав  інші  сайти  та  те,  що  було  перед  очима,  нічого  не  сприймав.  Дивувався,  якась  магія,    чи,  що  в  її  голосі,  що  так  подіяла  на  мене.  
   Пройшов  час…До  Нового  року  залишилося  три  дні.  Олексій,  ще  валяється    в  ліжку,  коли  задзвонив  телефон,  засвітився  її  номер.  Ну  нарешті…  Скільки  вільних  вечорів,  скільки  й  часу  думками  про  неї.  Навіть  була  думка  за  телефонним    номером    дізнатися  адресу,  якщо  до  Нового  року  не  перезвонить.    Як    добре,  що  не  забула,    здавалося  був  спокійним  та  в  душі  відчував  хвилювання.    
-  Добрий  день,  це  я  Віка,  дзвоню  з  приводу  кактусів.
Він  намагався  говорити  бадьорим  голосом,  але  спокійно  сказав,
-  Доброго  дня  !  О!  До  речі,  коли  дасте  адресу,  щоб  я  прийшов  за  кактусами?
-  То  ви  не  передумали!    Гаразд,  знаєте,    зараз  на  часі  підготовка  до  Нового  року.  Ну,  прибирання,    щось  інше,  треба    щось  смачненьке  приготувати.  Можливо  ми    це  питання    вирішимо  після  Нового  року?
 Олексій  потягнувся  в  ліжку,  відчув  чоловічу  силу,  приємно,  тепло  на  душі,  хоч  співай,  весело  до  неї,
-  У  -  ва,  то  ви  напевно  вмієте  чоловікові  догоджати,  так?
Вона  сміялася,    сміх  нагадав  спів    синички,  чому    зробив  таке  порівняння  і  сам    дивувався  такій  кмітливості.
Після  сміху,  якесь  шарудіння  і  її  голос,
-  Ще  ні,!  В  мене  чоловік  в  проекті,  так  через  рік  –  другий.  Мені  іще  півтора  року  залишилося  вчитися,  отримаю  диплом,  тоді  вже    можна  й  закохатися,  а  зараз  не  на  часі.
Її  слова  його  розсмішили.  Ну  і  ну  плани,  подумав  і  сказав,
-  А    що…    квіти  цвітуть  теж  по  вашій  забаганці,  бо  ви  їм  приказуєте?  
Запала  тиша…    Віка  чомусь  зніяковіла,  вже  тихо,    не  рішуче,  
-  Ви  знаєте,  ну  гаразд,  якщо  ви    не  проти,  прийдіть  ,  завтра,  чи  післязавтра,  після  обіду  -  для  мене    так  зручніше,  що  скажете?
 -Та,  я  хоч  сьогодні  і    хоч  зараз,    в  мене  вихідний  день.  А  завтра  я  на  роботі  цілий  день,  -  запропонував    не  поспішаючи.
-  Ні  сьогодні  відпадає,  мама  на  роботі,  а  без  мами  я  нікого  в  квартиру  не  запрошую,  вибачте.    А  далі  сплануйте    самі,    пропонуйте  коли  вам    краще  виходить.  Щодо  мене,  я    пішла  в  відпустку,  тож  кожного  дня  вдома  .
-  Віко,  я  тридцять  першого  числа  з  нічної  зміни,  виходить  в  цей  день    було  б  краще,  що  скажете?    Хоча  я  розумію  такий  день,  всі  в  клопотах,  як  ви  кажете.  Ви  напевно  десь  зустрічаєте  Новий  рік?!
Йому  здалося,  що  вона  грає  в  мовчанку.  Тихо…  Не  дочекавшись  відповіді  випалив,
 -  А  давайте  краще    зустрінемося  на  площі    біля  ялинки  -  разом  зустрінемо  Новий  рік,  а  потім  ,  як  ви  не  проти,  підемо  до  вас,  заберу  кактус.  Ви  тільки  скажіть,  як  я  вас  розпізнаю,  може  ви  в  фейсбуці  зареєстровані,  щоб  вас  побачив?
От  телепень,  сварив  себе  в  душі,  можливо  в  неї  хтось  є,
-  Чи  відкаже?  
Почув    легеньке  хіхікання,    вона    весело  сказала,
-  Це,  що  спочатку  побачення,  а  потім  кактуси?  Як  розуміти  вашу  пропозицію?
Він  замислився,  відчував,  що  вона  фліртує.  Охе  ці  дівчата,  напевно  зовсім  молоденька,  стоп,  але  ж  скоро    закінчує    навчання  йі  працює,  значить  років  дев`ятнадцять    –  двадцять  є  -    розмірковував.  Раптово  виключилась…
-  Катастрофа  -    раптово    голосно  вигукнув  на  всю  кімнату.  
Злетів  з  ліжка  почав  віджиматися  на  полу.    В  голові  гуділи  бджоли;    ні,  як  хочеш  так  і  вважай  та  я  хочу  побачити,  яка  ти…
Твій  милий  голос  то  наче  пташиний  спів
Якби  мав  крила,  то  до  тебе  вже  б  летів
Нехай  кактуси  -  як  привід  поєднання
Може  й  проснеться  те  почуття  -  кохання…
Вітром  погнався  в  душ,  сердитий  сам  на  себе,  дубовим  віником    шмагав,  вже    доволі    почервоніле  тіло..
 _-  Зараз  чекай,  лиш    не  зникай,  прийшов  до  тями,  нехай  так  буде,  хай  буде  спочатку  побачення  із  вами,  а  потім…  Так,  досить  базікати!  
Задоволений  вискочив  з  душу,    швидко  всунувся  в  штани  й  сорочку,  набрав    номер  телефону.У  вухах  наче  оглух,  дивився  в  одну  точку,  слухав  мелодію  Вона  вже  закінчилася  ,  пішов  повтор…  Раптом  почув  її  голос,
-  Віко!  Це  я,  Олексій!  Давайте  о  двадцять  другій  зустрінемося,  в  центрі  міста,  біля  ялинки.  
Вони    спілкувалися  хвилин  п`ять,    домовилися,  як  розпізнають  один  одного….
При  розмові    морщила  носика,  моргала  в  дзеркало,  що  висіло  на  стіні,  трохи  збоку    від  комп`ютера.    Її    блакитні    оченята  сяяли  радістю…
Коли  попрощалися,  Олексій    рукою  витер  спітнілий  лоб.  Це,  якесь  божевілля,  чим  вона  так  манить  ?  Трохи  терпіння  -    вмовляв  себе,    от  побачу,  що  то  за  пташечка….
   Блиск  кришталю  на  вікнах  будинків  мерехтів,  переливався,  вигравав  різними  кольорами  вогнів,  здалеку  в  гірляндах  виднілися  сяючі  ялинки.  Знову  й    знову  чути  веселу  музику,  сміх,    час  від  часу  неподалік  вихлопи  петард…      
Олексій  хвилюючись,  підходив  ближче  до  центру  рідного  містечка.  Гаряче  дихання    в  повітря  спричиняє    пару,  яка  від  вітру  прилягала  до  махрового  шарфа.  Йому  здавалося,  що  від  хвилювання    втратить  голову,  сміявся  про  себе  -  мабуть,  як  подивитися  збоку,  виглядаю  хлопчиськом.    Та  побачивши  її  ,  біля  площі  на  сходах  мерії,  ледь  не  зашпортнувся.  Ні  -  зразу    не  підійду,  можливо  й  не  вона,  глянув  на  годинник,  за    п`ять  хвилин  двадцять  друга,  напевно  вона….  Струнка,  в  чорному  пуховику,  під  пояс,    його  низ    і  рукава  біля  зап`ястя    виділялися  білими  стрічками,  комір  з  лебединого  пуху  й  така  ж  шапочка,  з  під  якої  виднілося  русяве  волосся.  Здаля  зирнув,    так  –  так  не  чорнява,  добре    що    стоїть  навпроти  вікна  з  ілюмінаціями-  роздивлюся  її.  Ховав  троянду  під  пальто,  щоб  не    відразу  впізнала  його.  Була  домовленість,  що  він    в  руці  буде  тримати  червону  троянду.  
На  високих  підборах  чобітки  придавали    їй  стрункості,  подумав  -  як  берізка  під  снігом,  а  які  ж  очі?  І  посміхаючись  направився  до  неї……
   Під  сяйвом  ілюмінацій,легке  спілкування.  Вони    наче  знали  один  одного  не  один  рік,  погляди    бентежили  серця.    Він    навіть  не  міг  уявити,  що  знайшов  ту,  яка  припала  до  душі.    А  її    блакитні  очі,  про  які  він  мріяв,  час  від  часу  при  розмові,  сяяли  сонячним  світлом.    Краса  губ,  кольору  стиглої  вишні,  манила  доторкнутись.    Гучні  салюти  й    весела  музика,  піднімали  настрій…
   Пройшло  два  роки….  У  передноворічну  ніч,  на  другому  поверсі  однокімнатної  квартири  гучно  грала  музика.  У  своїй    квартирі  вони  вперше  удвох  зустрічали  Новий  рік.  На  заскленому  балконі  мерехтіли    яскраві  ілюмінації,  освітлювали  оберіг  молодої  сім`ї  –  квітучі  кактуси.
     В  кімнаті  з  телевізора  чути  промову  президента.    Віка,  в  пишній  сукні  задивлялася    у  вікно,  пригадувала  першу  зустріч.  Олексій    підійшов  до  неї  з  двома  фужерами    апельсинового  соку,  ніжно  поцілував  в    уста,
-  Давай  моя  небесна  фея,  вип`ємо  за  нас!  За  наше  майбутнє!
   Кольорові    салюти  і  феєрверки    раз  у  раз  іскрами  освітлювали  містечко  ї  їх  щасливі  обличчя.    Він  рукою    ніжно  обіймав    за  округлену  талію,  вкотре  відчував  тепло  від  погляду,  топився  в    її    блакитних,  закоханих  очах…..
                                                                                                                                                                       Січень  2019  р
   
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2019

Я чувствую весну…

Я  чувствую  весну,  а  вы?
Хотя  ещё  мороз,  увы,
А  тучки  сизы,  словно  спят,
Уплыть  бы,  да  нет,  не  хотят..

Давно  расплакалась  зима,
В  тумане  светятся  дома,
Мгновение  весны  поймать,
Желание  птицей  взлетать.

В  вечерний  час,  дышать  легко,
Пьянит  воздух,  там  далеко,
Ещё,  городской  парк  в  снегу,
Добраться,  так  хочу  к  нему.

Весны  желаю  и    капель,
Весёлых  птичек  слушать  трель,
И  чтобы  луч  солнца  поймать,
И    друг,  что  бы  мой,  смог  понять,
Когда,  рядом,    весна,  любовь,
Не  надо  нам,  уж  больше  слов.

2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826637
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2019

Чи сонце вставало …

Чи  сонце  вставало,    чи  воно  сідало,
Не  пестить  промінням,жінці  коси  світлі,
Чомусь  у  вікно,  ледь  світле,  заглядало,
Давно  настали,  усі  дні  непривітні.

Надворі,  хоч  й  весна,  спів  пташок  не  чути,
Та  роси,  не  купають  трави  у  лузі,
Вона  одинока  не  може  збагнути,
На  сході  йде  війна,  сум  гуля  в  окрузі.

Старенька,  немічна,  утратила  сина,
І  батько  ж,  не  діждавсь,  щоби  обійняти,
Ридає  душенька,  геть  мокра  хустина,
Сердечко  палає,  як  біль  умертвляти?

Синочок,  не  один,  поліг  на  тім  полі,
Злетілись  яструби,  земля  кров`ю  вмилась,
Розбиті  всі  мрії,  вони  ж  хтіли  волі,
Матуся  до  ікон,  вкотре  нахилилась.

Не  ясне  небо,  уже  п`ятий    рік  поспіль,
Війна,  горе,  розпач,  страждають  всі  люди,
Земля  стогне,  плаче,  як    від  куль  сховатись?
Та    зовсім,  позбутись  дарунків  Іуди?

Чи  встало  сонечко,  чи  воно  сідало,
Між  хмар,  у  полоні,  ті  вже  просльозились,
За  мить,  материнське  серце  замерзало,
Хай  би,    ранком  сонце,  ясним  просиналось.

                                                                           24.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2019

Він кохав єдину… (віршована розповідь)

[youtube]https://youtu.be/lP--cEUCSxo[/youtube]

 Ніч  приховувала  днину,
Як  малесеньку  дитину,
Чомусь  зовсім  не  зоріла,
Її  душенька  горіла.
За  свого  друга  сумного,
 Іще  й  досить  молодого.
 Лягла  темінь  по  край  неба,
А  чи  й  була  в  цім  потреба,
Йому  йти  поспіх  до  моря,
У  обійми  пізнать  горе.
Знов  на  часі  пригадати
У  душі,спокій  сховати.
У  той  день,  дуже  штормило,
Він  дивився  полохливо,
До  дна  погляд  не  побачив,
По  житті  вже  не  пробачить,
Те  страшне,  що  тоді  сталось,
Увесь  час    йому  ввижалось.

Ясний  день,  ще  зовсім  зранку,
Він  убрався  у  вишиванку,
А  дружинонька  повненька,
Тож  дитинонька  маленька,
Скоро  мала  народитись,
На  світ  божий  появитись.
Вмить  вітрисько  жвавий,  гордий,
Настав  ранок  гнівний,  чорний,
Розпустив    над  морем  крила,
 Все  навкруг  пітьма  накрила.
Воно  жадно  бушувало,
А  сердечко  так  страдало,
Вже  перейми  і  пологи,
Нема  іншої  дороги,
Той  медпункт  чомусь  далеко,
Добиратися  нелегко,
 Їй  лелекою  би  стати,
Щоби  шлях  та  й  подолати.
Рвав  по  небу  все  повітря,
І  не  падав,вниз  від  вітру,
Вже  за  мить    у  небі  хмари,
Повтікали,  як  примари,
І  наразі  проясніло,
Але  ж  море  ще  кипіло,
Хай  би  штиль,  аби  діждатись,
Шторм  спромігся  вгамуватись.
Плескіт  хвиль,  сильний  об  човен,
А  чи  витримати  годен,
Ой  навіщо  ж  такі  муки,
Ніжно  взяв  її  на  руки,
Почекай,  кохана,  трішки,
Ховай  люба  голі  ніжки.
Вона  тайно  просльозилась,
 Все  ж  сказала-  я  втомилась,
Біль  вогнем,  зібрала  в  жмуток,
Хоч  й  повив  сердечко  смуток.
Весла  хвиль  ледве  торкались,
Віра  в  серці,  сподівались,
Щоб  дістануться  завчасно,
У  житті  пізнають  щастя.
Вдвох  молилися  до  Бога,
А  вона  його  небога,
Від  всіх  болей  вигиналась,
Знов  молилася  й  зверталась,
До  царя,  цього  морського,
І  до  світу  та  й  святого.
 Чайка  здалеку  кричала,
Жаль  не  видно  і  причалу,
Хизувалось  темне  море,
Хто  кого  тепер  поборе,
У  руках,  вже  сил  не  стало,
 Човен  днище  привітало.
Крик  здіймався,  понад    морем,
Він  розбитий,  ущент  горем,
Все  ж  торкнувся  по  імлі  дна,
Де  ж  ти  сонечко,кохана?
А  вода  на  серце    давить,
То  смерть  нею,  здаля  править,
Піднімались  у  вись  хвилі,
Ледь  торкнувся  і  він  милі.
Розстеливсь  по  воді  шарфик,
Із  душі  вирвався  окрик,
Море  –  море,  зупинися!
Отче  прошу,  то  ж  озирнись!
Чом  втопив  мою  надію.
Заховав  навіки  мрію?
Ще  три  дні,  у  хвилях    поспіль,
Недоторкана  і  постіль,
Розпач  тисне  і  страждання,
Отак  звечора  й  до  рання.
Як  цей  жах,  весь  пережити,
Як  же  далі,  мені  жити?
Легкий  шарфик  пестить  шию,
Цей  біль  чим,  колись  омию?
Море  надто,  вже  солоне,
Младе  серенько  холоне
Поміж  хвиль,там    її  погляд,
Враз  ховався,  нема  поряд.
Обійняла  нічка  днину,
Він  кохав  одну  єдину.

22.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2019

Лютневий ранок

[youtube]https://youtu.be/Ta0vNtWEU5Q[/youtube]                          


Їх  на  початку  березня  чекала,
Вони  світанок  розбудили  співом,
Шпаків  веселих,  зима  не  злякала,
Хоч  трави  в  полі,  в  полоні,  ще  під  снігом.

Струмки  стікають,  крихкий  лід  іскриться,
Дзвінке  дзюрчання,  лине  мелодій  звук,
І  шпак  раденький,  тріпочуться  крильця,
Пісня  кохання…  передав  серця  стук.

Відчиню  вікна,  стріну  весну  з  ними,
Хай  не  бариться,  сміливо  зробить  крок,
Яскраве  сонце,  візьме  у  обійми,
Й  пробудить  землю  і  лютневий  ранок.


10.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2019

Три роки поспіль… / Дякую Вам! /

Часом    бувало,    як  нічка  зоріла  за    вікном,
Вірші  писала,  затамувавши    в  собі  подих,
Їй  довіряла  й  чомусь    не  боролася  зі  сном,
Папір  і  ручка  -  помічники,  хоч  в  душі  подив.

Де  взять  рішучість?  Піти  по  стежці,  що  в  суцвітті,
Добути    скриню,    де  захований  скарб  усіх  слів,
Слова  пізнати,  розвіяні    у  всьому  світі,
Викласти  думку,    раптово  почувши  тиші  спів.

Казки  і  прози….  Літаю  з  ними,  я  до  неба,
Поміж  хмаринок,    пригріва  сонячне  проміння,
Ніжно  торкнеться….  Відчую  в  цьому  є  потреба,
Є  крок  й  упевненість,    вітер  розвіє  сумління.

Дорогі  друзі,  спілкування  знов  надихає,
Ваша  підтримка,  плекає  у  мені  надію,
Хтось  критикує,    хтось    залюбки    щодня  читає,
Та  вдячна  Вам,  це  все  щастя,  радість,  я  говію.

Дякую  Музі    й  Вам    дорогі  мої  читачі,
Три  роки  поспіль,  як    попала,    в  цей    квітучий  сад,
Завжди  Вам  рада.    Та  вибачте,  невдачі  мені,
Й  всі    негаразди,  хай    сховає,  нічний  зорепад!

                                                                         21.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2019

Де ж кохання солод….

Не  хочу  брати,  на  долоню  сніжинки,
Знаю  розтануть  …    так  схожі  на  сльозинки,
Такі  ж  прозорі,  на  мить  відчую  холод,
Душенька  мерзне.  Так    де  ж  кохання  солод?

Лишився  спогад,  краплини  через  пальці,
Любий  в  костюмі,  а  я  у  вишиванці,
Тут  на  порозі,  цілунки,  сніг  ловили,
Ясні  сніжинки,  вони  благословили.

Погляд  у  очі,  шукав  у  них  зізнання,
Аж  затремтіла,  боялась,  це  кохання,
На  серці  тепло,  губи  ніжно  до  очей,
Ти  не  дізнався,  скільки  не  спала  ночей.

Ясніло  небо,    погляд  до  сніжинок,
Щоб  не  летіли,  не  ховали  стежинок,
Загубив  шлях,  повсюди  біле  поле,
Чом  так  буває,  скажи  ж  нарешті  доле.

Вона  мовчала,  як  пухкий  іскристий  сніг,
У  сяйві  місячнім,  тихо  припав  до  ніг…
Ловить  не  хочу,  на  долоні  сніжинки,
Тихо  розтануть  …    вже  схожі  на  сльозинки…

Такі  ж  прозорі  та  не  відчула  холод,
Душа  мов  мертва…так  де  ж  кохання  солод?

                                           04.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2019

Тихо на Майдані

Сьогодні  зранку,    тихо  на  Майдані,
Асфальт,  ще  мокрий,  блистять  роси  ранні,
Та  у  лампадці,  свічка  палахкотить,
Блукає  спогад,  під  серцем  так  болить.

Глуха  та  тиша…та  за  мить  хтось  плаче,
Як  ти  там  любий,  мій  рідний  козаче?
Пороша  скрізь,  у  очах  біль,  тривога,
Знов  на  колінах,  в  розпачі  небога.

В  журбі  схилилась,  згадала  страшні  дні,
«Небесна  сотня»    лягла  у  тій  борні,
Горіли  шини,  снайпери  стріляли,
У  воді  зимній,  на  поміч  скликали.

Страх,  виживання,  у  морозні  ночі,
Вони  дивилися    смерті  у  очі,
Добро  змагалось,  на  цій  площі  зі  злом,
Тепер  тут  фото,  щемить,  у  горлі  ком.

Ненці  здається,  десь  кричить  лелека,
Вшануймо  люди,  всіх,  хто  там  далеко,
Хто  захищав  нас,  боровся  за  волю,
Щоб  Україна  мала  кращу  долю.
*
ГЕРОЯМ  СЛАВА!  Лунає  на  Майдані
Яскраве  сонце….  Збирає  роси  ранні.
                                                                 

                                                         18.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2019

Порозумілись / з гумором/

Сусід    Митька  до  Орини,
Приходь  завтра  на  хрестини,
Тож  омиєм    пуповину,
Ти  візьми,  нову  хустину.
Є  синочок  порадіймо,
Разом  вип’єм,  заспіваймо!
 Давно  дружим,    -  будеш  кума,
Та    мабуть  й  виходу  нема,
Як  ми  можем  зустрічатись?
По  ямах,  чи  де  кохатись?
У  садочок,  під  ліщину,
Чи  в  сараї  біля  тину,
Любить  буду,  тебе  знову,
Мою  милу,  чорноброву.
А  Орина  не  дурненька,
Очі  хитрі  і  гарненька,
Вмить  червона,  аж  зробилась,
Як  гроза,  що  розрядилась,
-  Здурів  певно,  ти  Дмитрусь,
Не  дурепа,  іншу  якусь,
Пошукай,  вже  досить  блудить,
Обіцяв,  лиш  мене  любить!
Нараз  жінка,  очі  злющі,
Мов  тигриця,  всевидюще,
Брови  в  купі,  руки  в  боки,
Наче  кульки  стали  щоки.
За  матню,  хап  чоловіка,
Чоло  мокре,  коси-  стріха,
-  От  гуляще…  скачеш?    Досить!
Тож  все  сивий,  ще  біс  носить?
Геть  без  мозку,  як  не  було,
За  вас  нині,  гуде  село,
У  ліс  часті,  походеньки,
По  черешні…  по  опеньки,
Вже  гадала  зупинився,
У  нас  син,  вже  ж  народився!
Чоловік  біг  поза  тином,
Наче  гнали  його  дрином,
Враз  єхидно  посміхнулась,
До  сусідки  повернулась,
Гамір,  крик,  аж  дрижать  стіни,
-  Скажи  чесно  –  що  ждеш  міни?
Ой,  та  він,  чи  й  здатен  кохатись,
Там  немає,  за  що  взятись,
Син  від  кого,  маєш  знати!
В  очах  світять  феєрверки,
-  Чи  між  нас,  бажаєш  сварки?
Це  ж  від  твого  чоловіка,
Тепер  двом  нам  буде  втіха
Гадку  маєш,  що  моторна,
Думки,  краля,  неповторна!?
До  дзеркал,ти  подивися,
Хоч  піди  та  вже  причешись.
Ти  по  ямах,  я  у  ліжку,
             Мене  любить,  як  кіт  кішку,
Вуса  довгі,  так  лоскоче,
Коли  дуже,  мене  хоче.
Ледь-ледь  зблідла,  розвернулась,
Їй  Орина  посміхнулась,
-  Значить  квити,  прийду  вип`єм,
Відсвяткуєм  перемир'я,
Підростають  наші  дітки,
А  ми  ж  добрі  дві  сусідки,
Нащо  людям,  гріхи  знати,
Чого  дружбу  руйнувати.

                                           2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2019

Стану снежинкой

Я    сегодня…  стану  снежинкой,
Загляну…  в  дивные  глаза,
Назовёшь,  ты  меня  пушинкой,
Уж  от  смеха  блестит  слеза.

У  объятиях….  я  растаю,
Тепло  рук,  ну  как  солнца  луч,
Ведь  снежинка,  уж  погибаю,
Люби  сладко,  прошу  не  мучь.

За  окном,  пусть  летят  снежинки,
Мороз  сильный,  уж  на  стекле,
Он  рисует  цветы,  картинки,
Хорошо,  нам  и  в  феврале.

Мы  вдвоём    и  это  прекрасно,
Недалёко,  от  нас  весна,
Стать  снежинкой,    знать  не  напрасно,
Вот  зима,  нам  и  не  страшна.

2000г

Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Днем  Святого  Валентина!

 [youtube]https://youtu.be/0FDAljlfljw[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825427
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.02.2019

Ой, не плач дівчино / слова до пісні /

Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою,
Не  вмивайся  люба,  гіркою  сльозою,
Весна  на  порозі…  спів  пташиний  чути,
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути.

Й  тих  ночей  безсонних,  у  журбі  страждання,
Тож  дивились  очі,  з  вечора  й  до  рання,
Там  у  полі  любий,  куля  зачепила,
А  вона    мов  знала,  Боженьку  просила.

Між  урвищ  стогнання,  вся  земля  горіла,
Місяченько  сивий,  ніченька  зоріла,
Доля    посміхнулась,  його  захистила,
Хмаронька    зненацька,  від  смерті  накрила.

То  не  його  день,  вже  життя  покидати.
Молилась  до  неба  й  все  просила  мати,
Ніч  ти  потаємна,  захисти  дитятко,
Він    же  молоденький  і  майбутній  татко.

Хай  живим  побачу,  нехай  усміхнеться,
Дай  же  Боже  силу,  нехай  повернеться,
Рано  пташка  співом,  як  звістка  про  щастя,
Живий  твій  коханий,  зіронька  не  згасла.

Як  же  хотів  волі,  мати  дала  крила,
Та  війна  так  рано,  сивиною  вкрила,
Він  боровся  мужньо  за  свою  країну,
За  мир  і  свободу  й  рідну  Україну.

Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою,
Не  вмивайся  люба,  гіркою  сльозою,
Весна  на  порозі,  спів  пташиний  чути,
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути.

13.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2019

Ведь точно знаю

Ведь  точно  знаю,  что  она  придёт
Сама  открою…  Я  весело  дверь
Утром  синичка  песенку  споёт
Весну  мы  встретим,  зазвенит  капель..

Из  крыш  сосульки,  нехотя  стекут
Облик  роняя,  совсем  не  спеша..
В  гости  метели,  больше  не  придут
Тепло  и  нежность…  Чувствует  душа…

Дивный  рассвет,  земная  благость
Сиянье  солнца  -    как  лучик  счастья
Весна  стучится,    на  сердце  радость
Её  я  встречу,  конец  ненастью.

                         07.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825103
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.02.2019

Це ж місяць лютий

Чого  вставати?    Не  варто  так  рано,
Зима  надворі,  хоча  й  сніги  зійшли,
Зовсім  не  чути,  пташиних  сопрано,
Ще  й  на  покрівлях  бурульки  не  стекли.

Сонце  сон  бачить,  у  сірій  пелюшці,
Паморозь  злегка,  дрімає  при  землі,
Ніжно    занурюсь  на  теплій  подушці,
Нехай  насниться,  весна  -  красна  мені.

Часом  тривога,    вривається  в  душу,
Чомусь  так  довго…  десь  сонечко  дріма,
Та  я  природи,  закон  не  порушу,
Календар  мовить,  що  в  нас  іще  зима.

Це  ж  місяць  лютий,  поніжуся  трішки,
Потім  до  гаю,  пройдуся  залюбки,
Для  тітки  -  білки,  ще  маю  горішки,
Дерева    ж  голі,    за  неї    всі  думки.

Жваву,  маленьку,    зненацька  зустріла,
Пухнастий  хвостик,  весь  час  кидалась  в  бік,
Мабуть  бідненька,    вже  давно  не  їла,
Здалося  квола,  не  впевнений  той  біг.

Вона  напевно  така  ж  одинока,
Як  я  в  хатині  й  годинник    лічить  час,
Хай    весна  тепла,  прийшла  б  ясноока,
Принесла  радість  й  приголубила  нас.

08.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2019

На все свій час… / гумореска /

На  підпитку  дід  Панас  завітав  до  бару,
Хоч  і  трішечки  старий,  захтів  знайти  пару,
Одягнувся  на  «ура»,  ще  й  краватку  модну,
Роздивлявся  молодиць,  очима  їв    кожну.
Та  худенька,  як  штурпак  і  цицьок  не  видно,
На    одну  загледівся,  так  стало  огидно,
Стегна  наче  у  свині,  клуби  ті  товстющі,
Плечі,  схожі  -  кораблі,  очі  карі,  злющі.
Ген,  поглянув  до  музик,    дівча  чорноброве,
Зирк  по  талії,  грудях,  мабуть  гонорове,
Зразу    висновок  зробив  та  лягла  до  серця,
На  вухах    сережки  є    -  білесенькі  скельця.
Сукня  жовта    в  горошок,  славненька,  тендітна,
Дід  весь  час  підтирав  ніс,  от  якби  ж  бездітна,
Почув  голос  чарівний,  дід  наче  сказився,
Вже  за  серденько  тримавсь,  нею  мов  обвився.
Нехай  йде  все  до  біса,  в  кишені  заначка,
Все  віддам,  що  в  мене  є,  хай  знає  співачка,
Ніжно  пісня  линула,  проймала  все  тіло,
Вмить  між  ніг  відчув  силу,  значить  буде  діло.
Сяють  очі  підійшов,    до  співачки  ближче,
Підморгнув,  посміхнувся,  нахилився  нижче,
Сунить  в  капці  долари,  дивиться  щасливо,
Те  дівча,  як  сорока….  Люди,  що  за  диво?
Гітарист  струну  нажав,  хап  діда  за  шкірку,
Тю,  на  себе  подивись  та  закрий  ширінку,
Гайда  звідси  старий  пень,  як  найшвидше  давай,
На  чужий  коровай,  ти    рота  не  роззявляй.
Злякавсь,    долари  лишив,  біг  до  туалету,
Усе  добре,  я  встигну,  завивав  сонату,
Не  шкодА  грошей,  хай  так,  хоч  на  мить  влюбився,
Цього  разу  без  ліків,    вже  сам  помочився.
*
Такі  думи  солодкі,    бентежать  часом  нас,
А  життя,  як  кажуть,  для  всіх  утіх  є  свій  час.

                                                                                 11.  02.  2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2019

Чому мовчиш…

Чому  мовчиш,  як  в  рот  води  набрав,
Зима  в  очах,  у  небі  нема  зір,
Що  може  хтось,  це,  тебе    обікрав?
Душа  болить?  Не  мовиш  до  цих  пір.

Життя  важке  і  ти,  як  той  ведмідь,
Рішучий  крок,  треба  сміло  зробить,
Чи  вигинатись,  як    та  м`яка  мідь,
Чи  сталлю  стать?  Щоб  у  світі  прожить.

Одна  брехня,  ти  де  не  глянь,  всюди,
Хани,  царі,  ти  ж  на  пів  голодний,
Закував  сум,  у  мовчанні  люди?
Вже  безнадія  й    ліг  піт  холодний.
.
Серцю  не  дасть,    стукати  в  такт  життя,
А,  як  же  діти  і  земля  рідна,
Буде  яким,    щасливим  майбуття?
Жаль  у  смітті,  тож  чи  буде  плідна?

Хоч  один,  виживе  паросток  той,
Що  загубивсь,  між  старих  бур`янів,
Хто  вбереже,  від  лукавства  й  пасток,
О,  як  шкода́́,  весь  світ  наш  помарнів.

Як  зуби  маєш,  міцні  й  натхнення,
Бажання  жить,  здолать  перепони,
Ростеш  у    хмарне  сьогодення,
Чи  жити  будеш,  зміниш  закони?

Їх    зможеш  виконать  серед  щурів?
Що  заховались  по  тих  палацах,
Якби  ж  зустрів,  бідних  помічників,
Ну  майже  голих,  лише  в  халатах.

Чого  чекать?  Об’єднатись  треба,
Вже  й  сон  мине  і  прийде  прозріння,
Людям  давно,    в  цьому  є  потреба,
Я  вірю  знайдем  порозуміння!

Досить  мовчать!  Сидіть  склавши  руки,
Рідна  земля,  аж  стогне  від  болю,
Лунає  гімн,    здолаємо  муки,
Йдемо  вперед  за  правду    і  волю.

                                     09.02.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2019

Тепла діждатись одна втіха

                                     Віршована  розповідь


Повіяв  вітер    попід  хату,
З  -під  стріхи  вилетів  клубочок,
То  павутиння    волохате,
В  обіймах  кинув  на  горбочок.

Господар  бачив  гарненькі  сни,
В  соломі    добре,  було    зручно,
Адже  далеко,  ще  до  весни,
Без  мух  лежати,  зовсім  нудно.

То  вирок  вітру,  чи  то  долі,
Нині  потрапити  в  цю  днину,
І  дуже  швидко,  як  у  колі,
 Снував  стежину,  як  перлину.

Важка  дорога,  де  ж  те  сонце,
Десь  забарилась  ця  красуня,
Видно  мережки  за  віконцем,
 Жаль  та  тривога,  вже  присутня.

Хитренький  майстер  цей  павучок,
Боже  творіння,    хоче  жити,
Тож  соломинок  досяг  пучок,
Радіє,  зможе  захистити.

Дрімав  напевно  від  безсилля,
І  знову  вітер    приніс  холод,
Раптово  впало    сухе  зілля,
Щось  би  поїсти,  стомив  голод.

Ледь  у  дрімоті,  він  зігрівся,
Як  охоронець  -  той  дім  стріха,
Уже  й  вітрисько  десь  подівся,
Тепла  діждатись  одна  втіха,
Щоб  із  весною  він  зустрівся.

                               05.  02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2019

Кружится снег

Кружится  снег…  это  правда,  не  первый,
Казалось  нам…  в  себе  каждый  уверен,
Всё  объясни,  почему    так  случилось,
Пойми    сердечко,  трепетно    забилось.

Ты  всё  молчишь…  чародейки  снежинки,
   Но  между  нас,    они  стали  как  льдинки,
Их  не  смогли,  даже  вдвоём  расплавить,
Ты  решил  сдаться  и  меня  оставить.

Я  тишину,  нет  не  пойму  душою,
Поверь  люблю,  ведь  ты  слышишь,  не  скрою,
Сможем  собрать,  мы  в  ладони  снежинки,
Они  растают-  дождливы  слезинки,
Пускай  вдвоём,  как  прежде  по  старинке.



2000г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824223
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2019

Не їдь далеко… / проза /

     Зимовий  вечір…  хурделиця  співає,  завиває.  Повсюди  пагорби,  як  гори  біля  кожної  хати,  Десь  у  вікнах  темно,  а  десь,  світло  проникає  через  замерзлі  шибки.
   Вона  йшла,  розкрита,  без  головного  убору.  По  плечах,  русяве  волосся  припадало  снігом  і  тут  же  розсипалося  вітром  на  оголені  плечі.  З  під  коричневої  осінньої  куртки  виднілася  легенька  сукня.  Сніг  падав    на  гаряче  тіло,  топився.  Тремтячою  лівою  рукою  прикривала  груди,  а  правою  рукою  притиснула    величенький  пакунок.  Здаля  ніхто  й  не  скаже,  що  то  дитя  -  маленьку  донечку  несла.  Як  та  вовчиця,  від  відчаю    іскрилися  очі,  йшла  -  куди    й  не  знати.    Холодний  погляд,  то  вперед,то  назад.    Завивав  вітер,    то  рідше,  то  густіше  перед  очами  сіяв  сніжинки,  їх  блиск  і  мерехтіння  заважали  бачити  все,  що  попереду.  За  мить  різко  нахилилася,  за  щось  зашпорталась,  ледь  втрималась  на  ногах.  Тремтіла  -    просила  Бога,  щоб  допоміг    вибратися  з  цієї  дороги.  У  чобітки  набралось  снігу,  відчула  холод  по  оголених  ногах.  Вже  падала,  обхопивши  обома  руками  дитя,.  Все  тіло  пронизало  струмом…  Відкривши  очі,  почула  плач  донечки.  О  Господи!  Це  ж  треба  такому  наснитись?!  Себе  бачила  уві  сні,  хай  йому  грець!  За  цілий  день  пристала,  думала  спатиме  міцно  -  міцно  та  на  тобі,  таке  привиділось.  Виправивши  волосся  на  плечах,  приклала  доню  до  груді,  за  мить  небажана  сльоза  скотилась  по  щоці.  Думки  роїлись  -  моя  маленька,  сонечко  моє,  все  буде  добре,  скоро  приїде  тато,  підемо  на  квартиру,  обов`язково.  Щоб  тільки  втрьох,  ти,  я  і  тато,  щоб  ніхто  не  бурчав,  щоб  ми  нікому  не  заважали  спати.  Нараз,  як  ведіння  мамині  очі,  наче  чула  її  слова  -  »  Не  їдь  далеко,  доню!  На  чужині  важко.  Хто  хоче  до  себе  в  хату  чужу  дитину.  Пригадай  слова  пісні  «  Постав  хату  з  лободи  та  в  чужую  не  веди».  На  душі  гірко,  боляче,  сповивали  журливі  думки.  Як  день  так  і  важче  було  від  свекрухи  терпіти  неповагу  і  приниження.
   Вони  побралися  навесні,  не  всупереч    його  матері.  Хоч  Тоня  й  здалеку  та  його  мама  з  ним  разом  приїхала  за  нею.  Родинне  коло  зібралося  за  столом,  це  не  весілля,  а  так  невеличке  свято  в  честь  реєстрації  шлюбу.  Вітання,    поцілунки,  два  дні  і  вже  прощання  з  родиною  й  з  батьками.    Тоді,  здавалося  все  добре,  що  ж  тут  такого,  мало  хто  йде  далеко  заміж,  то  й  нічого.  Чому  в  мене  має  бути,  щось  погано?!  
     По  приїзду  на  чужину,  все,  як  по  маслу,  проблем  з  роботою  не  було,  в  колективі  знайшла  однодумців.    Віктор  постарався  влаштувати  на  роботу.  Сам  серйозний,  обіцяв  разом  з  мамою  не  житимуть,  а  житимуть  окремо,  винаймуть  квартиру.  Так  і  вона  гадала,  бо  ж  де  тут  всім.  Невеличка  хатина,  коридор,  з  якого  ледь  відчиняються  двері  в  хату,  маленька  кухня  -  кімната    три  на    два  метра  і  одна  кімната  три  на    чотири,  де  навіть  між  ними  не  було  дверей.
   Свекруха,  працювала  прибиральницею  в  редакції  міської  газети.  Йшла  на  роботу  о  шостій  годині  ранку  і  вже  о  десятій  годині  була  вдома.  Тоня  працювала    телефоністкою  в  зміні,  це  не  подобалося  свекрусі,  вона  чомусь  не  розуміла,  чи  то  не  хотіла  розуміти,  що  після  нічної  зміни,  хоч  години  дві  чи  три  треба  поспати.  Жінка  намагалася  включити  голосніше  радіо,  бо  так  любила  його  слухати.  А  інколи,  коли  в  хаті  не  було  свекрухи,  Тоня  зменшувала  звук,  але  тільки  свекруха  ступне  на  поріг,  відразу  червоніє,  суворий    погляд,  бурчить,  а  потім  в  голос  скаже  кілька  раз  підряд,  -  »  Що  хочу,  те  й  роблю,  я  в    своїй  хаті    -  сама  собі  господарка.»
   Віктор  працював  щодня,  приходив  додому  о  вісімнадцятій  годині,  а  іноді    й  пізніше,  займався  монтуванням  АТС.  Тоня  не  наважилась,  щось  розповідати  чоловікові,  нащо    псувати  відносини,  то  ж  мали  йти    винаймати  квартиру.  Та  не  все  так  склалося,  як  гадалося.  Віктор  поступив  заочно  навчатися  в  КЄМТ.  Ще  одна  новина,  Тоня  чекала  дитину.  Той  пронизливий  погляд  свекрухи,  коли  вона  дізналася  в  розмові  між  подружжям,  як    в  серце  голкою  її  слова,  -  »Що  з  першої  ночі  голова  й  очі!»,  вона    мабуть  запам`ятає  на  все  життя.
   Чоловік  дуже  любив  читати,  особливо  технічні  журнали,  літературу.  Це  успадкував  від  свекрухи  та  і  днями  й  часом  ночами,  в  маленькій  кімнаті,  при  включеній  настільній  лампі  читала  у  запій    художню  літературу  та  газети.
     Минав  вересень…    Віктор  поїхав  на  сесію,  винаймати  квартиру  на  зиму  не  наважився,  гадав,  що  й  тут  непогано.  Пообіцяв,    що  навесні  вже  точно  підуть  жити  окремо.  Батьки  Тоні  прислали  гроші,  щоб  вклали  на  будівництво  приватного  житла.  Воно  й  нічого  наче,  свекруха  якийсь  час  була  задоволена,  що  є  підмога.  Та  це  було  лише  на  кілька  днів.  Тільки    залишиться  один  на  один  з  свекрухою,  та  розпочинає  розмову  за  гроші,  весь  час  тільки  й  мови  -«За  мого  сина  треба  золоті  гори  дати,  а  то  не  гроші,  за  них  хати  не  купиш».  
   Молоді  ж    планували  жити  окремо,  по  можливості  складати  гроші  на  житло,  чи  стати  на  роботі  в  чергу  на  квартиру.  Звичайно  Тоня  дивувалася  її  поведінці,  чи  можна  так  поводитися,  адже  знала,  що  батьки  давно  пенсійного  віку  і  до  цього  ніякої  розмови  про  гроші  не  було.  До  того  ж  свекруха  знала,  що  пенсію  отримував  лише  батько,  бо  мама  господарювала  вдома,  виховувала  семеро  дітей.  Свекруха  ж    працювала  на  пів  ставки,  звичайно  де  ті  гроші,  щоб,  щось  допомогти  на  будівництво.    Її  поведінка  викликала  здивування,  в  якійсь  мірі  розчарування.  Коли  тільки  одружилися,  Тоня  вийшла  на  роботу,  свекруха  наполягла  взяти  їй  в  кредит  зимове  пальто.  Звичайно  хто  міг  відмовити,  це  ж    його  мама.  Здивувалася  й    коли  в  розмові  з  чоловіком  дізналася,  що  через  рік  свекруха  піде  на  пенсію.  Що  їй  самій  буде  важко,  бо  стажу  всього  п`ятнадцять  років,  тож  на  гарну  пенсію  нема  чого  розраховувати.  Віктор  не  знав  батька,  свекруха  все  тримала  в  секреті,  хто  він.  Тоня    цим    і  не  цікавилася,  вона  дивилася  в  ясні  очі  Віктора,  кохала,  довіряла  йому,  гадала  все  буде  добре.  В  душі,  під  серцем,  як  сонячне  тепло  гріла  надія,  в  них  все  вийде!  
   Наче  й  притерлись    жінки  в  домі,  якби  ж  не    була  невістка  чужа  кістка.  То  не  в  те  одяглася,  то  де  ходила  після  роботи?  Хоча  продукти    купувати  більше  приходилося  Тоні,  майже  завжди,  коли  йшла  з  нічної  зміни,  треба  було  стояти  в  чергах.  Все  інше  просто  дрібниці;  то  приший  ґудзик  в  халаті,  ще  одного,  бо  груди  виставила,  то  вже  не  дівка,  щоб  коротке  носити,  весь  час  сердитий  погляд,часто  вслід    слова,    -  »От,  нещастя,  де  ти  взялася  на  його  голову».
   Люди  кажуть,  коли  в  хаті    менше  людей  то  й  менше  клопоту,  замороки,  тоді    й  спокійніше  живеться.  Та  життя  продовжувалось…  в  кінці  лютого  Тоня  народила  дівчинку.  Дякувати  Богу  все  добре,  хоча  знала,  що  свекруха  хотіла  онука.    В  п`ятницю  її  виписали  з  лікарні,,  Віктор  радо  поцілував  дружину  в  щоку,
-  Ну  ти  молодець!  Як  добре,  що  не  довго  була  в  лікарні,  я  сумував  за  тобою.
Тішилася,    приємно  чути  такі  слова,  але  здивувалася,  коли  дізналася,  що  пошкодував    на  таксі  п`ять  карбованців.  Додому  їхали  маршрутним  автобусом.
 Переступили  поріг  до  хати,  Віктор  весело  сказав,
-  Ну,  от  ми  і  вдома.
 Мати  сиділа  за  столом  читала  книгу,  позирнувши,  криво  посміхнулася,  ніякого  вітання.  Віктор  з  дитиною,  не  роздягаючись  пішов  в    кімнату  покласти  доньку  на  ліжко.
Тоня,  намагаючись  швидко  зняти  одяг  сказала,  
-  Та  ми  автобуса  чекали,  їздять  без  графіка,  як  заманеться,  тому  й    трохи  затрималися.
Свекруха,  дивлячись  поверх  окулярів,  ,
-  Тож  не  принцеса,  щоб  тебе  на  таксі  возили.  Йди    краще  до  дитини,  тепер  будеш    замороку  мати,  але  й  про  чоловіка  дивися  не  забувай..
   Та  такого    й    ніколи  не  було,  щоб  вона  забувала  про  чоловіка.  Не  лінувалася  готувати  їсти,  варила  перші  страви,  робила  пельмені,  вареники,  смажила  сирники,  які  він  обожнював.  В  шафі  завжди  випрасувані  сорочки  й  штани.    Окрім  того,  готувала  йому  сюрприз,  до  дня  народження,  вже  майже  закінчила    в`язати    светр.  Привітно    проводжала  чоловіка  на  роботу    й  радісно  зустрічала  його,  цілуючи  в  щоку.    Коли  це  відбулося    при  свекрусі,  вона  різко,  то  блідніла,  то  червоніла,  починала  ходити  по  хаті,  наче  намагалася  десь  присісти.    А  іншим  разом,  коли  сиділа  за  столом  читала  книжку,  то  стукає  по  столі  пальцями,  наче  вибивала    танець  «чечітку»  і  сердито  дивилася  на  неї.  Було  й  таке,  що,  як  обпечена  зривалася  з  стільця,  починає,  щось  шукати  в  шафі,    при  цьому,  щось  бурчала.  Коли    Віктор  помічав  її  холодний  погляд,  вона  тут  же  на  мить  мило  посміхалася  й  опускала  очі,  вдавала,  що  читає  книгу.  Інколи  він  помічав  відношення  матері  до  дружини  та  не  наважувався    їй  щось  сказати,  посміхнеться  й  скаже  -«  Та  не  звертай  уваги!  Бурчить  та  й  перестане…».
   Як    ведеться  в  людей,  так  і  Тоня  знала,  що  треба  в  перший  же  день  після  лікарні  викупати  донечку.    Вже  закипіла  вода,  вона  запарила  траву  «  дідові  воші».  Їй  вдома  доводилося  з  мамою  купати  племінників,  в  корито  поливала  теплу  воду    і  хлюпала  її,  то  на  груди,  то  на  чоло  дитині.  Але  вперше  бути  відповідальною  за  це  самій  страшнувато,  хвилювалася.  Віктор  же  був  єдиний  син,  він  навіть  не  бачив,  як    купають  малят.  Йому  довелося  допомагати  їй,  бо  тільки,  як    закипіла  вода  для  купеля,  свекруху,  як  вітром  здуло  з  хати.  Обоє  здивувалися,  наче  поспішала  на  роботу,  швидко  взулася  в  валянки,  накинула  пальто  на  плечі,
 -Я  піду  до  сусідки,  мені  до  неї  треба….
   Тряслися  руки,  як  сповивала  в  воді,  в  пелюшки  донечку,  намагалася  сховати  ті  рученятка,  а  вона  все  тягнула  їх  догори.  Добре,  що  народилася  близько  чотирьох  кілограм,  як  кажуть  хоч  було  за,  що  взяти.    »Не  святі  горшки  ліплять»  -    усміхнені,  задоволено  дивилися  на  маленьке  Боже  творіння,  яке  в  кориті  у  воді    -  від  задоволення  закривало  оченята.  
   Після  купеля,  почервоніла  донечка  насмокталась  материнського  молока,  солодко  спала.  Коли  прийшла  свекруха,    Тоня  вже  випрала  пеленки  і    в  алюмінієвому  тазу    винесла  в  коридор,  щоб  завтра  зранку  повісити  надворі.  Хоч  їй  було  всього  двадцять  один  рік  та  пам`ятала,  що  дитячі  речі  на  ніч  надвір  вішати  не  можна.  Чи  то  забобони,  чи  щось  інше  та  зробила  так,  як  колись  вдома  робить  її  мама.
     Переступивши  поріг,  свекруха  відчинила    навстіж  двері,
-  А  пару  напустили,  хай  освіжиться.
Віктор  засунув  штори  на  дверях  в  іншу  кімнату,
 -  Я  відразу  кватирку  відчинив  і  де  та  пара,  ми  ж  купали  в  теплій  воді.  
Підморгнув  до  дружини,  кивнув  рукою,  
-  Не  звертай  уваги!  Все  обійдеться.  Звичайно  нас  четверо  трохи  затісно  та    навесні  після  сесії  будемо  винаймати  квартиру.  
   Наступного  дня,  хоч  це  й  була  субота.    Віктор  йшов  на  роботу,  на  позапланову  перевірку.  Вже  коли  чоловік  був  в  дверях  гукнула,
-  Вікторе,  візьми  пеленки  ті,  що  в  тазу,  повісь  на  мотузку  надвір,  а  то  поки  я,  ще  одягнусь  тепліше,  в  халатику  ж  не  піду.
 Кивнув  головою  й    вийшов.  Свекруха  в  цей  час  наливала  собі  чай,  покачуючи  головою  сказала,
-  О  -  хо  -  хо,  молодь  -  молодь…  А  я  свого  чоловіка  не  заставляла  вішати  пелюшки,  люди  будуть  сміятися,  скажуть  під  підбори  взяла  чоловіка.
   Вона  промовчала….  повернулася  до  доньки,    прасувала  дитячі  речі.  Весь  час,  як    пташка  біля  пташеняти,  весело  говорила  до  неї,  коли  вкладала  спати,  тихенько,  щоб  не  заважати  свекрусі,  співала  колискову.
   Час  поспішав….Після  вихідного  дня,  чоловік  пішов  на  роботу,  свекруха,  пішла  раніше  за  нього.  Коли  Тоня  розпалила  пічку,  на  столі  помітила  розгорнуту  книжку,  поруч  два  маленькі  календарі.  Здивуванню  не  було  меж,  коли  побачила  закреслені  дні  в  обох  календарях,  закреслено  сорок  два  тижні  від  їхнього  весілля.  Ледь  посміхнулася,  про  себе,-  Ну  –  ну    і  чого  б  це  їй  в  голову  прийшло  лічити,  що  не  вірить,  що  донька  від  Віктора?!    Та  довго  думати  за  це  не  прийшлося.  Свекруха  прийшла  з  роботи,    привіталася.  Зняла  пальто,  заглянувши  в  кімнату,  
-  Ну,  що  справляєшся  із  своїми  обов`язками?  Справляйся  –  справляйся,  тільки    не  можу  зрозуміти,  чого    в  малої  коси  чорні  -  чорні,  як  смола,    ми  з  сином  світло  русі  і  ти  руса,  а  мала  хоч  і  тіло  біленьке  та  коси  занадто  чорні.  
Тоня  не  змогла  зрозуміти  до  чого  ця  мова.  Вона  ледь-ледь  посміхається,  дивлячись  на  маленьку,
-  А  ми  звідки  знаємо  в  кого  ми  вдалися,  правда  сонечко  моє,  напевно  в  родині  є  чорняві.
Свекруха  зміряла  сердитим  поглядом,  наважилась  щось  сказати  та  Тоня  відразу  продовжила,
-  Моя  мама  чорнява,  правда  зараз  сива,  тож  до  бабусі  вдалася  наша  Валюша.  
   Пройшло  два  тижні.  Часом  донечка  добре  спала,  а  було  вночі  й  капризувала.  Звичайно  свекруха  чула    та  двері  заказати,  щоб  повісити  в  кімнату  не  дозволила.  Коли  мала  плакала  тільки  й  чути-  ,»От  нещастя,  коли  це  закінчиться».  Тоня  сама  чекала  цього,  чекала  весни,  в  надії,  що  все  ж  підуть  окремо  жити.
   Через  тиждень  Віктор  поїхав  на  сесію  в  Київ,  тож  залишилася  знову    з  свекрухою.  Було  важко    зрозуміти,  чому  наодинці,    за  дрібниці    свекруха  чіпляється  до  неї.  При  синові  ніяких  нарікань,  зовсім  інше  відношення,  навіть  на  руки  онучку  брала  та  коли  син  тільки  за  поріг,  то  все  їй  не  так.  Боліла  душа  та  знала  свою  роботу,  зрозуміла,  що  допомоги  від  свекрухи  годі  й  чекати.  Вставала  рано,  палила  пічку,  готувала  їсти.  Часом  і  дров  нарубаних  не  було,  чомусь  Віктор  мало  заготовить,  то  приходилося  самій  рубати.  Іще  були  проблеми  з  молоком,  в  магазині  люди  завжди  займали  черги  в  шість  -  сім  годин  ранку,  хоча  магазин  працював  з  восьмої  години.  А  без  молока  ніяк,  треба  ж  годувати  доньку,  значить    треба  самій  пити  молоко,  чи  то  з  чаєм,  чи  без  нього.    Добре,  коли  мала  спить,  швидко  перебіжить,  займе  чергу,  а  потім  після  восьмої  ранку  знов,  як  пташка  летить,  щоб  швидко  повернутися  назад.  Дехто  з  старих  людей  розумів,  що  залишила  дитину  саму,  пропускав  взяти  без  черги,  бо  треба  було,  ще  з  пів  години  постояти,  а  інколи  приходиться    сповивати  доньку  і  йти  в  магазин  з  нею.  Воно  й  незручно,    холодно,  хоч  і  початок  березня  та  весною,  ще  й  не  пахло.
   Одного  разу,  Тоня  зранку  займалася  прибиранням  в  кімнаті,  побачила  на  останній  полиці  етажерки,  поверх  книг,  фотоальбом,  з  нього    стирчало  декілька  фото.  Хоча  й  часу  було  мало  до  приходу  свекрухи  з  роботи  та  цікавість  зробила  своє  діло.  Вона  роздивлялася  старі,  пошарпані  фото.  Для  неї  майже  всі  були  незнайомі.  Та  одне  фото  нагадало    слова  свекрухи  -    в  кого  доня  чорнява?  На  фото    свекруха  і  її  сестра  риденька,  Тоня  її  бачила,  якось  в  гості  заходила.  А  інша  жінка  схожа  на  свекруху,  волосся  в  неї  було  чорне,  як  смола.  Оце  так  -  так,  то  в  їхній  родині  теж  є  чорняві,  що  за  підозри  -  дивувалася  про  себе.
     Пройшов  лише  тиждень,  як  Віктор  поїхав  на  сесію,  мав  там  пробути  п`ятнадцять  днів.  А  їй  здавалося,  що  пройшла  вічність.  Вона  намагалася  з  дитиною  не  заважати  свекрусі  та  тільки  прийде  з  роботи,  то  відразу  йшла  гуляти  надвір.  Інколи  свекруха  лягала  спати,  а  інколи  включить  радіо  на  всю  гучність,  слухала  веселі  пісні.  Після  обіду  Тоня  надворі  гуляла  з  малою  на  руках,  сусідка  тітка  Феня,  підбадьорювала  її,  мило  посміхалася,  інколи  розпитувала  про  доню  та  розповідала  про  своє  молоде  життя  з  чоловіком  Ігнатом.  Обоє  привітні,  приємні  люди.  Вона  низенька,  повненька  жінка,  роками  така,  як  і  свекруха,  він  трохи  старший,  високий  дядько,  про  таких  кажуть  -  велетень.  Тітка  Феня  інколи  займала  чергу  в  магазині  для  неї,  як  кажуть  світ,  не  без  добрих  людей.  
 Одного  дня  …  Вже  майже  темніло…  Тоня    надворі  гуляла  з  донькою,  за  хвірткою  покликала  жінка  в  руках  тримала  велику  чорну  сумку,  вона  прийшла  до  свекрухи.  Тоня  запросила  її  в  хату,сама  ж  вирішила,  ще  хвилин  десять  -  п`ятнадцять  погуляти.
   Вже  віником  обмітає  сніг,  зайшла  в  коридор.  Раптом  почула  гавкіт  собак,  здивувалася.Тільки  відчинила  двері  в  кімнату,  як  під  ногами,    гучно  загавкали  два  песики,  почали  гарчати.  Жінка  посміхалася,  весело  сказала,
-  Та  це  вони  так  полякають  і  все,  не  кусаються,  не  бійся.
Тоня  пішла  в  свою  кімнату,  займалася  дитиною,  песики  бігли  за  нею.  Вони  швидко  забрались  на  диван,  все  нюхули,  нишпорили  по  всіх  кутках.  Отакої!    Здивовано  сіла  на  стілець,  що  ж  це  буде?  Якось  треба  вхід  загородити  в  кімнату,  чи  що?  Такі  спритні  вже  й  на  етажерці,  так  і  до  дитини  в  коляску  із  стільця  можуть  добратися.
   Вона  чула  веселий  сміх  двох  жінок  в  кімнаті,    майже  не  можна  було  розібрати  про,  що  говорили,  бо  з  радіо  гучно  линула  весела  музика.  Тоня  годувала  дитину,  чекала  коли  стихне  той  гамір.  Близько  двадцятої  години  жінка  прощалася  з  свекрухою,  чула  голоси,  дякували  одна  одній.  Ну  нарешті  хлопнули  двері,  в  хаті  стало  тихо.  Здивуванню  не  було  меж,  коли  Тоня,  переступивши  поріг,  побачила  песиків,  ті  мирно  спали  скрутившись  клубочком  один  біля  одного.  Чи  можна  було    щось  сказати,  звичайно  ні,  господар  –  пан.  Та  їй  в  голові  не  вкладалося,  як  це  має  бути    в  хаті,  вони  ж  як  нишпорки,  по  них  видно,  ще  молоденькі.  Хоча  б  до  посуди  в  тумбочки  не  лазили  та  не  дай  Бог  за  стіл  не  лізли.  Тоня  помила  посуд,  що  залишили  після  вечері.  до  хати  зайшла  свекруха,
-  От  і  мені  буде  веселіше.  Ти  ж  завтра  будеш  малу  купати,  то  я  зараз  в  тазу  їх  викупаю,  щоб  були  чисті.
   З  думками  лягала  спати…  Вночі  донечка  проснулася  їсти,  песики  відразу    були  під  ногами,  згодом  вже  й  поруч  на  дивані.  Жах,  думки,  де  той  Віктор,  чи  він  знав,  що  свекруха  має  взяти  кімнатних  песиків?  З  розмови  між  жінками,  що  вона  ледь  чула,  зрозуміла,  що  свекруха  їх  давно  замовила,  мали  їх  принести,  ще  перед  Новим  роком.  Але  ж  так  тісно,  треба  було  терміново  йти  винаймати  квартиру,  чи  може  він  нічого  не  знав?  Не  вкладалося  в  голові.  Хай  би  вже  пішли  окремо  жити,  тоді  б  вже  взяла,  чи    хоча  б  весни    дочекалася,  тепла,    адже  й  так  тісно  й  маленька  дитина  в  хаті.  Оце  так  сюрприз!  Щоб  позбутися  песиків,  наважилася  в  дверях  поставила  два  стільці  і  заклала  валізами.
 За  вікном    густо  падав  сніг….  Оце  так  весна,  треба  йти  розчистити  сніг.  Доня  солодко  спала,  ну  то  й  добре,  подумала  Тоня,  але  ж  відразу  нагадала  за  песиків.  Щось  дуже  тихо,  можливо  свекруха  їх  залишила  в  коридорі,  коли  йшла  на  роботу.  Швидко  одягнулася,  прибрала  на  місце  валізи  й  тихо,  підкрадаючись,  подивилася  в  кімнату,  ледь  не  схопилася  за  голову.  Рушники,  що  висіли  на  рукомийнику  валялися  на  підлозі,  тут  же  розлите  молоко  з  собачої  тарілки.  На  кухонному  столі  перевернуті  склянки  з  під  чаю,  напевно  свекруха  залишила,  на  її  застеленому  ліжку  спали  песики.  О,  Боже,  треба  все  прибрати.    Як  метеор  металася  по  кімнаті.  Прийшлося  в  воді  з  пральним  порошком  замочити  рушники  і  скатертину  зі  столу,  бо  заварка  чаю  залишила  чорні  плями.  Полегшено  зітхнула,  коли  все  прибрала,    розпалила  пічку.  Песики    час  від  часу  відкривають  очі,  озирались,  позіхали  і  знову  дрімали.  Добре,  що  за  молоком  сьогодні  не  потрібно  йти,  вскочила  в  чобітки,  пішла  розчистити  стежки  від  снігу.
   Свекруха  тільки  повернулася  з  роботи,  озирнулась  по  кімнаті,
-  А  де  поділась  скатертина?
Тоня  щойно  погодувала  малу,  
-  Так  вона  ж    в  плямах  від  чаю,  на  столі  були  перевернуті  склянки,  я  замочила  з  порошком,  нехай  трохи  від`їсть.  І  рушники  всі  були  на  підлозі,  мокрі,  в    молоці….
Песики  почувши  розмову,  зірвалися  з  ліжка,  лащаться  до  свекрухи,  нюшкували.  Вона  цілуючи,  весело  до  них,
-  Ах  ви  мої  хороші,  ах  ви  моя  радість!
   Очманіти  можна!  Очі  полізли  на  лоба,  ну-ну,  що  буде  далі?  Повернулася  йти  в  кімнату  до  себе,  збиралася  піти  з  малою  надвір,  їй  услід  свекруха,
-  Могла  відразу  й  випрати,  навіщо  було  залишати,  де  поставила,  що  не  бачу?
У  відповідь  кивнула  рукою,
-  Так  я  спочатку  в  холодній  воді  виполоскала,  а  потім  гарячою  водою  залила,    в  коридор  винесла,  зараз  з  малою  погуляю,  засне,  тоді  буду  прати.    
   Добре,  хоч  мороз  невеличкий,  надворі  можна  з  малою  й  годину  погуляти,    щоб  не  повертатися  в  хату.  Як  це  все  витримати,  хай  би    швидше  минав  час.  До  приїзду  Віктора    залишався  тиждень.
   Два  дні  поспіль,  зранку  на  Тоню  чекала  та  сама  картина  в  кімнаті.  Правда,  на  столі  не  було  скатертини,  лежали  газети.  І  по  кімнаті  шматки    розірваних  газет.  В  кутку,  біля  рукомийника  дуже  смерділо,  виднілися  сліди  сечі.  Ой,  яка  гидота,  можливо  треба  було  в  коридорі  пісок  чи,  що  поставити.  Прийде  свекруха,  треба  запитати,  як  краще  зробити.  Вона  мила  підлогу,  котилися  сльози.  Перед  нею  бігали  песики,  заважали,  хотіли  гратися,  напевно,  ще  й  чули  запах  молока,  бо  попискували,    підстрибували,  заглядали  в  очі.  Їй  було  і  їх  шкода,  а  себе  й  дитину,  ще  більше.    Добре,  що  додумалася  на  ніч  закриватися  валізами  та  стільцями,  вже  б  напевно  і  соску  з  коляски  забрали.  Як  по  молоко  йти,  адже  лізуть  геть,  аж  на  стільці,  а  потім  і  на  стіл,  і  на  підвіконня.
   Наступного  дня,  вона  закрила    песиків  в  коридорі,  коли  йшла  по  молоко,  свекруха  прийшла  пізніше.  Тоня  була  задоволена,  що  все  обійшлося,  боялася,  що  як  дізнається  не  знати,  що  буде.  Вже  трохи  знала  свекруху,  тому  й  нічого  не  наважилася  сказати,  навіщо  ці  сварки?  Віктора  немає,  все  рівно  без  нього  нічого  не  вирішить.
Два  дні  в  хаті  галас,  дзявкання  песиків,  це  так  свекруха  їх  готувала  до  життя,  як  вона  сказала.  Дала  їм  ім`я  -    Міккі  і  Нік.  Дражнила  їх,  тичить  у  писок  свої  ноги,  ті  хапали  за  носки,  тягнули  до  себе,    коли  свекруха  забрала,  дзявкають.  Вже  й  книжок  майже  не  читала,  хіба,  що  під  музику  з  радіо,  їх  вчила  служити,  щоб  навчилися  ставати  на  задні  лапи.  
 Це  була  субота,  коли  Тоня  побачила  той  сон…    Вночі  три  рази  просиналася  доня,  чому  плакала  й  не  знати,  можливо  з  материнським  молоком  передавався    настрій.  В  душу  засіла  тревога,  хоча  б  не  захворіла.  Сльози  котились,    тремтячою  рукою  легенько  струшувала  їх,  щоб  не  попали  на  чоло  дитині.  Ще  трішки,  вмовляла  себе,  ось  понеділок  і    вже  приїде  тато,  можливо  тоді  закінчиться  цей  кошмар  в  хаті.  Треба  терміново  йти  винаймати  квартиру.  Ці  песики  її  дістали,  вони  скрізь  лазили,  все  діставали,  тягнули  на  підлогу,  вилізши  на  стілець,  лискали  стіл,  визивали  огиду,  неприязнь  до  себе.
 Нагодувавши  дитину,  приспала,  сумно  кинувши  погляд  до  вікна,  поспішала  в  магазин  за  молоком.  Вона  вчора,  як  надворі  гуляла  з  малою,  продавщиці  банку  занесла  для  молока.  Останнім  часом,  молока  привозили  всього  один  бідон,  не  всім  бажаючим  дісталося,    в  черзі  люди  кричали,  сварилися.
 Біля  ліжка  на  стільчику  стояла  включена  настільна  лампа,    свекруха  вже  не  спала,  лежачи  читала  книгу,  поруч  дрімали  песики.  Тоня  привіталася  й  сказала,
-  Валя  заснула,  я  перейду  в  магазин  за  молоком,  вчора  банку  залишила  продавщиці,  там  Світлана  чергує,  обіцяла  мені  залишити,  щоб  я    в  черзі  не  стояла.
Вона  кивнула  головою,  
-  Тільки  не  вештайся  більше  ніде,  як  проснеться,  що  я  з  нею  буду  робити?
   Холодний  вітер,  вдарив  в  обличчя,  коли  вийшла  надвір.  Вгамовувала  неприємні  думки,  вмовляла  себе,  щоб  не  плакати,  бо  ж  пропаде  молоко  в  грудях,  цього  ж  не  можна  допустити.  Хвилина  -    дві,  почав  падати  густий  сніг,  зривався,  кружляв  вітер,  ніс  із  заходу  темно  -  сіру  хмару,  напевно    хурделиця  буде,  треба  йти  швидше.
 Біля  магазину    людно,  хто  з  бідонами,  хто  з    банками.  Черга  велика,  розмови,  що  пізно  привезли  молоко  і  тільки  один  бідон.  Розчарування  охватило  душу,  як  пробитися  до  прилавка?  Треба    ж  забрати  банку  з  молоком  та  чи  Світлана  встигла    її  наповнити?    Треба  швидко,  бо    бурчатиме  свекруха,  наче  знала,  що  багато  людей  буде,  попереджала,  щоб  недовго  ходила.
   Хай  би    песиків  не  було,  то  не  так  би  хвилювалася,  ще  до  дитини  в  кімнату  будуть  лізти.  Дякувати  Богу  і  Світлані,  що    побачила  її  в  дверях,  кивнула  рукою,
-  Тоню!  Зачекай  трохи,  я  зараз…
В  черзі  гомоніли,  в  основному  люди  похилого  віку,  кожен  намагався  швидше  підійти  до  прилавка.
Їй  прийшлося  зачекати  хвилин  десять,  коли  нарешті  передали  банку  з  молоком.  Світлана  привітно  посміхнулася,
-  Гроші  потім  віддаси.
І  до  покупців,
-    А  ви  не  кричіть,  в  неї  дитина  маленька,  тому  й  даю  в  першу  чергу.    
Потепліло  на  душі,  заясніли  радістю  очі,  добре,  що  в  Світлани  є  малі  діти  -    все  розуміє.
     З  піднесеним  настроєм  поверталася  додому,  все  ж,  гадала  швидко  справилася.  Та  коли  відчинила  двері  в  коридор,  ледь  не  вирвала.    Прямо  під  ногами  собаче  лайно  і  не  одна  купа,  а  кілька,  в  ньому    копошиться  щось    біле.Стиснуло  в  горлі,  вискочила  на  двір.  О  Боже!  В  хаті  мала  дитина,  а  тут  таке!    Здавило  в  скронях,  душа  хотіла  кричати,  вити,  як  вовчиця,  щоб  захистити  своє  дитя  від  цього.  Зняла  хустку,  витирла  піт,  де  взявся  і  не  знала.  Та,  як  свекрусі  сказати?  Чи  вона  не  бачила?  Адже  випускала    песиків  сюди,  їх  тут  немає,  значить  забрала  в  хату.Від  хвилювання  тремтіли  руки,  ледь  не  упустила  банку  з  молоком.  О  Боже,  дай  мені  сили  стерпіти  все  це,  дай  сили  вгамувати  цей  біль,    дочекатися  приїзду  чоловіка.
В  хату  переступила  поріг,  під  ногами  песики-    з  тарілки  пили  молоко.  Свекруха  за  столом  читала  книгу.
-  Мала  спить?  -  тремтячим  голосом  запитала.
 Свекруха  зазирнула  поверх  окулярів,
-  Щось  там  пару  раз  озвалася,  напевно  не  спить,  я  не  дивилася,  то  ж  не  плаче.  
-  Той  добре,  -      тихо  відповіла,    хотіла  зняти  пальто.
Свекруха  кивнула  рукою
-  Там  прибереш,  в  коридорі,  я  постелила  їм  газету,  а  вони  паршуки-    таки  скрізь  наклали.    І    підмети  сніг  біля  дверей,  до  мене  подруга  обіцяла  прийти.
 Поки  свекруха  говорила,  трохи  заспокоїлася,  відповіла,  
-  Заплаче  мала,  покличете.  
 Після  обіду  не  наважилася  з  малою  йти  на  двір,  хоч  снігу  вже  не  було  та  розгулявся  холодний  вітер,  в  грубі,  аж  свистіло,  завивало.    Хоч  на  душі  гидко  та  зварила  бараболі,  збиралася  пообідати.  З  тарілкою  направилась  йти  в    кімнату  до  доньки.  Та  її  зупинила  свекруха,  тримаючи  на  руках  песиків,  посміхаючись,  ледь  не  цілуючи  їх,
-  Чого  тікаєш,  що  тут  не  можна  поїсти…
Кинуло  в  піт,  ледь  стримувала  сльози,
-  Мамо,  ви  бачили,  що  в  коридорі?  Я  боюся,  це  ж  заразне,
-  Тю  ,  -  засміялася  у  відповідь  й  продовжила,
-  Таке  в  кожної  людини  є,  ти  думаєш,  що  ти  свята,    одна  така  чистюля?
 Ні,  не  стримала  сліз,  голос  прихрип,  
-  Я  боюся  за  дитину,  вона  ж  зовсім  маленька,  вони  скрізь  все  лискають,  кидають  на  підлогу  рушники  і    ті,  що  витираємо  посуд.
 -  Ну  й,  що?!  Нічого  не  буде  твоїй  дитині,  подумаєш  принцеса.
По  тілу  холод,  хотілося  виплеснути  все,  що  накипіло  на  душі,  не  витримала  запропонувала,
-  Може  б  в  коридорі  їх  тримати,  там  же  не  настільки  холодно,  в  ящик  постелити  якісь  лахи.
І  не  хотіла  говорити  та  наче  вирвалося,
-  Чи  вам  малої  зовсім  не  шкода?
 Свекруха  посміхнулася,  демонстративно  обійняла  руками  песиків,  тулила  до  обличчя  й  весело,
-  А,  що  мені  твоя  дитина?  Я  песиків  люблю,  не  збираюся    тобі  поступатися.  Куди  хочеш,  туди  і  йди,  хоч  зараз!  Тебе  тут  тримати  ніхто  не  буде.  І  я  тебе  сюди  не  звала.  Моя  хата,  що  хочу,  те  й  роблю.  Чи  не  в  мене  виріс  син,  за  якого  треба  золоті  гори  дати?  Нічого,  виріс!    І  до  речі  теж  була  собачка  в  хаті,  а  в  неї  бачте    -  донька  принцеса….
   Душило  в  горлі,  немає  слів…      Змовчала,  йшла  в  кімнату,  раптово  відчула  холод,  на  тілі  виступили  сироти.  Яке  там  їдло,  поклала  тарілку  на  підвіконня.  Єдиний  син  і  одна  онука,  і  ось  так!    Раптом  пригадала,  одного  разу  в  розмові  чоловік  проговорився,  що  три  рази  був  у  притулку.  Вона  бачила,  як  він  тоді  змінився  на  обличчі,  тож  не  наважилася  запитати,  як  це  сталося  і  чому?  По  ньому  бачила,  що  пригадувати  минуле  життя,  йому  спричиняло  біль.  Така  любов  материнська?  Невже  не  бачить,  що  він  коли  дивиться  на  неї,  то  щастям  сяють    очі?  Невже  не  бачить,  що  одне  одного  варте?  О,  Господи,  невже,  то  ревність?
   Ковтала  сльози,  то  правда,  слів  не  підібрати.  О  Боже,  дай  терпіння,  думками  вмовляла  себе.  Той  сон    не  віщій,  ні!  Треба  терпіння  мати,  тож  не  піду  кудись  з  дитиною  на  руках,  в  таку  погоду  і  куди  йти?    Йти  до  сусідів  соромно.  Змиритись  і  змовчати  треба,  дочекатися  чоловіка.  А  потім,  як  найшвидше  тікати  звідси,  чого  було  тягнути,  все  зачекай  та  й  зачекай,  їй  самій  буде  важко  матеріально.  Та  краще  хай  допомагає  грішми,  тільки  б  окремо  жити.  Треба  терміново  шукати  квартиру  в  оренду.
 Тоня  годувала  доньку,  її  маленькі  оченята,  як  сонячні  промінчики,  гріли  їй  душу,  пробуджували  надію,  що  має  бути  все  добре.  А  за  вікном  знову  розгулявся  вітер,  час  від  часу  бив  у  шибку,  підкидав  на  скло  пухкий  сніг.  Вона  ховала  в  ньому  свій  біль  і  сум,  водночас  згадувала  мамині  слова.  Як  наче  в  воду  дивилася  мама,  звідки  знає,  що  важко  жити  на  чужині,  далеко  від    рідної  домівки,  від  родини….

                                                                                                                                                                                                     1974  р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2019

Відрядження - розлука

Написати  вірш    надихнула  поетеса
   Galkka2      «А  в  хаті  пустота».  

Я  знов  вийду  на  ґанок,
Зустріну  сонно    ранок,
Мій  милий,  десь  далеко,
Поїхав  де    лелеки.

Відрядження  –  розлука,
Сім`ї  ж  важко,  то  мука,
Вночі,  так  засніжило,
Мене  заворожило.

Засипав  сніг  доріжку,
А  дітки,  іще  в  ліжку,
Сни  дивляться  ночами,
Ще  трішки,  буде  з  нами.

А    я  звикнуть  не  можу,
Собі,  душу  тривожу,
Слизька,  дорога  нині,
Всміхався,  хай  би  днині.

А  ніч,  на  відпочинок,
Не  скрив,  щоби  сльозинок,
І  втома,  не  зламала,
Та  й  я  все    відчувала.

Ти  там  і  все  в  порядку,
Шлю  вкотре,  я  на  згадку,
Поглянь,  всміхнусь  до  фото,
Коли,  вже  та  субота.

Без  тебе    нам  всім    важко,
Вертайся,  милий  швидко,.
Туман    низенько  слався,
Там  смуток  заховався.

Я  знаю  сім`ю  любить,
Вже  час  додому  любий,
Щоб  щастячко  в  родині,
І  злагода  в  світлині,
Щоб  свято,  порадіти,
Чекаю  я  і  діти.

29.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019

Блудниця нічка

Блудниця  нічка,    із  снігом  мов  у  змові,
Геть  посивіла,  повсюди…  темінь,  сіро,
Такий  характер,  то  причуди  зимові,
Сховала  місяць,  сплять  зорі,  десь  понуро.

Сльозяться  хмари,  від  обіймів  й  холоду,
Легенький  шепіт,  колискова  для  землі,
Дощ    -  гість  незваний,  порушив  сну  солоду,
Не  рада  ночі,    кепсько  на  душі  мені.

Вікно  відкрию,  зазирну  між  краплинки,
Вони  вже  мерзнуть,    від  подиху  морозу,
На  підвіконні,  біліють  порошинки,
Блудниця  нічка,  світлішає  відразу.

Чи  притомилась,  чи  піддалась  спокусі,
Згадала  погляд,  молодого  серпанку,
В  сизій  вуалі,  розтала  в  піднебессі,
Блудниця  нічка,  сховалась  від  світанку.


                                                           2019.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019

Ой зима - зимонька

Ой,  зима,  зимонька,  білосніжна  пані,
Падав  сніг  пухкенький,  кучугури  славні,
Розляглись,  по  полі  зачарували  світ,
На  річках,  сонливих  задзеркалився  лід.

І  на  серці  радість,  іду  по  стежині,
Промінь  сонця  тішить,,  на  рясній  калині,
Чую  спів,  синичка  зирить  полохливо,
Ой  творіння,    то  ж  боже,  є  справжнє  диво.

А  кущі,  під  самим  лісом,  вдягли  шапки́,
Гляну  здалеку,  то  наче  малі  хатки́,
Горобці,  кумедні,  випурхнули  звідти,
На  березі,  всілись    й  розгойдують  віти.

Ой  зима,  зимонька,  добре  потрудилась,
Щоб  пшениця,славна  рясно  колосилась,
Сил  набралась  земля,  щоб  щедрий  урожай,
                 Колосочки  вповні,  щоб  розцвів  рідний  край.              


24.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2019

Одна свіча на все село…

Підкрадавсь  вечір,  запорошена  стежинка,
Іскрять  сніжинки,  в  снігу  схована  хатинка,
Вітер  гуляє,  село  зовсім  опустіло,
В  однім  віконці,  наче  щось  палахкотіло.

Килими  білі,  розстелила  зима  всюди,
Свіже  повітря,  хвилювання  повнить  груди,
Одна  хатина,  одна  свіча  на  все  село,
А  де  ж  поділось…  Те  дитиня,  що  тут  зросло?

Замерзла  річка,  давно  ніхто  не  рибалить,
Іскрить  люстерко,  то  наче  підійти  вабить,
Вкотре  сховала,  на  дні    болі  і  печалі,
Ще  тепле  літо…  часом  згадує  ночами.

Весело,  гучно,  дітлашня,  як  каченята,
Вода,  як  купіль,  сміх,  щасливі  оченята,
Струшу  сльозину,  ні    я  не  зможу    збагнути,
Душа  черствіє?    Та  дитинства  ж  не    забути!

По  пояс  грузну,  знаю    тут,  на  мене    чекають,
Напевно  сум,  мій,  сніжинки  приховають,
На  серці  холод,  розтопить    на  вікні  свіча,
Ледь  посміхнувшись,  старенька  зустріне  дитя.

                                             29.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2019

Чом скупа доля…

Із    хвилюванням…  дививсь  у  її  вікно,
Легкий  рум`янець,  п’є  чай,  вона  мов  квітка,  
Бачить,  хтось  поряд…  а  він  же  так  кохав  давно,
Хто  отой  другий?  Щемить  під  серцем,  відчай.

Мороз  тріскучий…  на  бровах  лишав  сліди,
Кам`яні  ноги,  з  місця  не  може  зрушить,
Чарівні  очі,  зваблювали  йти  сюди,
А  чи  наважиться,  чи  зможе  порушить.

Здалеку  погляд,  на  неї  лиш  й  зміг  кинуть,
І  уявляти,  що    вона  вже  давно  з  ним,
Щоб  серця  в  такт,    у  коханні  потОнуть,
Чи  з  нею  інший?    І  він  лишиться  один.

Чому  ті  очі,  до  нього  в  сни  приходять?
Забрали  спокій,  як  та  хуга  надворі,
Де  вищі  сили,  що  життям  верховодять,
Чому  за  хмари,  сховались  ясні  зорі?

Чом  скупа  доля?  Нерозділена  любов,
Зими  причуди,  холод  стискає  скроні,
Стать  постаментом,  задубіє  в  жилах  кров,
Чи  вже  признати,  що  нам  не  по  дорозі.

28.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2019

Дитинство в полі ( Віршована розповідь)

Мій  рідний  край!
Широкі  ковдри…тут  розстелились,
Удалечінь…  туди  бажання  йти,
За  кольорами,  геть  розрізнились,
Рідні  поля,  їх  всі  не  обійти!

Не  поспішай…
Коли  з  думками…ти  все  досягнеш,
Як  до  землі  від  самого  неба,
Як  дитя  рада,  ти  вже  побачиш,
В  колоску  замасковані  зерна.

Щедрість  землі….
Під  чистим  небом  ніжно  голубим,
І  скрізь  під  сонцем,  що  зігрівали,
Був  колосок,  ще  зеленкуватим,
Та    ставав  згодом  повним,  золотим.

       Щось  мене  кличе…
Йти  так  далеко,  майже  нема  сил,
Колись  дитинство  бігло  по  полю,
Мій  погляд  там,    шукав  і  все  блудив,
Як  ота  квітка,  була  малою.

Сердечка  трепіт….
Весело,  сміх,  у  хованки  грали,
Як  під  ногами  будяк,  вже  рани,
На  те  уваги  всі    не  звертали,
                 Як  оті  кульки,  грались  з  вітрами.

Відчуття  волі…
 А  батоги  петрові-  вартові,
Аж  зашпортнувся,  коли  наступиш,
Подерті  ноги,  краплини  крові,
Махнеш  рукою,  все  перетерпиш.

Безмежна  радість…
Гарний    врожай,  дала  земля  сили,
Стручки  гороху,  слинка,  аж  тече,
Вчора  під  вечір  його  скосили,
 І  сяють  очі,  торба  за  плечем.

Земна  краса…
 Ряснів  ячмінь,  гойдався  морем,
Манив    він  нас,  до  повних  колосків,
Подалі,  ген,  за  широким  полем,
Рушник,  стелився  із  синіх  васильків.

Легенький  острах…
Хочеш  узяти,  це  усе  до  рук,
І  пригорнути,  відчути  запах,
Щоби  вітрець,  хоч  на  хвилинку  вщух,
Пізнати  втіху,  щоб    іскри  в  очах.

Вже  б  полетіла…
Іду  під  межу,  вздовж  по  дорозі,
   Квітне  земля,  сокирки,  ромашки,
У  росі  ноги,  змочила,  босі,
   Як  у  коралах  ніжні  волошки.

                           Скрізь  синьо  –  синьо…  
       Ці  квіти  звали,  причарували,
                   На  душі  тепло…  гуділи  бджілки,
                       Вони  зі  мною,  поруч  мандрували,
                 Наче  з  піснями..  грали  сопілки.

                       Чомусь  пристала…
                 Чоло  змокріле…  обійме  радість,
                     Людські  турботи,  хай  тут  залишу,
                   На  якусь  мить,  я  віджену  старість,
                         Думки  настирні,  позбутись  змушу.

                       Немов  у  раю…
       Зберу  докупи,  яскраві  квіти,
           Сплету  онучці  гарний  віночок,
Яке  то  щастя  жити  на  світі,
                   Чую  веселий,  дзвінкий  голосочок.

           Ні,  не  забути…
                 Дитинство    це,  то  крапля  насолоди,
   Найщасливішою,  ця  мить  була.
Сонях  й  доглянуті  всі  городи,
 І  поряд  мальва  красно  розцвіла.

Поряд  криниця…
Водичка  чиста,  як  ті  слізонька,
У  відрі  гОйдалась,  поспішали,
Хтось  ненароком,  вмочить  носика,
Мов  сонця  промінь  очі  блищали.

Я    там  була  …..
Всі  почуття,  думки  летять  у  вир,
Узнаю  рідний  край,  завше  у  сні,
Не  стерлось  з  пам`яті,  я  до  цих  пір,
Люблю  волошки  й  поля  золоті.  

         25.06.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2019

Та хто ж винен. .

Падав  сніг  за  вікном,
Ти  сидів  за  столом,
Не  злічити  вже  літ,
На  душі  давно  лід.

Та  вогонь  загорівсь,
Знов  зі  мною  зустрівсь,
Розійшлись,  як  зима,
Все  ж  гадаю  дарма.

Змарнували  ми  час,
Та  хто  ж  винен  із  нас?
Ворушить,  чи  варто?
Це  життя,  не  жарти.

З  свічки  капає  віск,
В  душу    влізла  вже  злість,
Не  налив,  ти  вина,
Моя  в  чому  вина?

Сніг  у  серце  попав,
Ти  мене  не  кохав,
Погляд  очі  в  очах,
Почуттям,  нашим  крах.

Вогонь  зразу  зітлів,
Ти  мене  не  хотів,
В  барі  гучно  і  сміх,
Знай  не  мій,    же  це  гріх.

Видно  доля  така,
Сніжна  стежка  крихка.


Вірш  зі  скрині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2019

Думки і спокій

Давненько,  десь  заблукав  спокій,
Чи  спить,  принишк,  серед  снігів,
З  думками  в  боротьбі  жорстокій,
Мабуть,  не  треба  ніяких  слів.

Вони  ж,  химерні    на  все  здатні,
Давно  здається  сірим  сонце,
Як  кинеш  оком  –  мов  гарматні,
Нависли,  хмари  –  охоронці.

Забрали  спокій,  у  неба  синь,
Бо  ж  там,  літають,  ясні  мрії,
Втечу,  від  воїн  та  потрясінь,
В  зимі,  сховаю  безнадію.


О1.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2019

Чорні троянди

Чорні  троянди  на  столі,  в  хаті  тихо-тихо,
Символ  печалі  й  скорботи,  нащо  прийшло  лихо?
Холодно,  зимно  і  млосно,  за  вікном    сніжило,
Зі  свічки  віск,так  стікав,  аж  полум`я  сліпило.

Сльоза  скотилась  по  щоці,  досада  та  журба,
На  душі  розпач,  гіркота,  хилилась  мов  верба,
Рукою  ніжно    до  чола,  мені,  прости  синку,
   Я  зберегти,  не  зуміла  рідненьку  кровинку.

Люди  сумні,  у  поклоні,  пелюстки  спадали…
Чорні  троянди  і  синок,    всім  болю  завдали.


                                                         02.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2019

Непрості часи

                   
Донецький  аеропорт  ті  очі  кіборга  Олі,
Щирість,  відвага.  Дівоча,  мила  усмішка..
Поруч  із  вояками  на  летовищі,
Скільки  мужності  в  ній  й    сили  волі!
Побачила  вчора  по  ТБ
надихнуло  написати  вірш.
***
Непрості,    попереду  часи  у  нас,
Та,  як  вибрати,  не  важкий,  вірний  шлях,
Щоб  відчули,  ми  врешті  прийшов  той  час,
Щоб  мир  всюди,  майорів  лише  наш  стяг.

Щоб  керманич,  наш    не  здав  й  шматка  землі,
Олігархи,  щоб  спинились,  не  крали!
Й  об`єднались,  люди  в  нашій  країні
Як  раніше,    щоб  поля  засівали!

Й  земля  квітла,  у  барвистих  кольорах,
В  злато  й    срібло,  ранком  роси  умили,
Щоби  ненька  й  дітки,  побороли  страх,
Щоб  мир  й  радість,  усе  життя  змінили!

Схід…війна,  в  бою  кіборги  –  вояки,
Мужні,  сильні,  на  стражі  в  спеку,  мороз,
Відчайдушні  й  є  молоді  жінки,
Поряд  з  ними,  теж    не  бояться  погроз.

Та  сміливість  і    гордість  за  країну,
Лід  -  залізо    пронизує  до  кісток,
Усе  витримає,  за  мир,  за  родину,
Тож  заради,  щастя,  малих  діточок.

Воїн  –  дівчина,  у  руках  автомат,
Щира  усмішка,  в  очах  сяє  мрія,
Погляд  вдумливий,  поряд  кілька  гранат,
Здатна  вистоять,  не  вмерла  надія.

Свій  край  бачить,    серед    волошок  синіх,
І  житА,  море  хвилясте  до  неба,
Народ  зважено  повірить  у  успіх,
Рідну  землю  захистить,  є  потреба!

Непрості,  попереду  часи  у  нас,
П`ятий  рік,  війна,  всім  завдає  болю,
Оля  вірять,  що  настане  світлий  час,
Україна,  здатна  здобути  волю!

                                               21.01.2019р

                                                               
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2019

День, що змінив її життя / проза/

               Не  можна  викреслити  з  пам`яті  той  день,  що  змінив  все    її  життя….Не  змогла  пробачити,  тому  й  не  приїжджала  сюди,  в  рідне  село,  де  босонога  по  стежках.  Де  з  мамою  в  шовкових  травах  була  щаслива,  
Із  квітів  польових  плела    віночки.  Де  з  хлопцями  грала  в  волейбол  і  разом  з  ними    бродила  по  калюжах…
   Дитинство…..    то,  як  солодкий  сон.  На  обійсті  грав  магнітофон  і  пісня  «  Лада»  лунала  далеко  по  долині.  Гуси  купалися  в  брудному  рівчаку,  який  тягнувся  здалеку.  І    на  долині  все  дітлашня,  грала  чи    в  «квач»,чи  в  м`яч.  Ті  дні  гріли  сердечко  молоденьке,  ніхто  не  знав,  що  станеться  біда.
 Одного  разу  прийшла  зі  школи…  Так  тихо  в  хаті,  кілька  сусідів  і    тітка  Зоя  ,чомусь  у  чорній  хустині,  дивилася  у  вікно.  Про  щось  тихо  шепотіла,  почула  шурхіт,  уздрівши  Наталку  зціпила  зуби,    раптово  з  грудей    вирвався  дикий  крик,  аж    різонув  по  вухах,  здалося,    стіни  затрусились,
-  Сирітко,  що  ж  це  ,  тепер  без  мами  й  тата….
     Наталка  -  саме  вік  такий,  що  батьків  треба    та  й  треба,  їй    на  тому  тижні,  лише  минуло  дванадцять  років.  З  подивом    кліпала  очима,  а  потім    всіх,  озирнувшись  довкола,  присіла  на  стілець,  склала  руки  на  пелені,
-    Не  дожену  я,  що  трапилося?  Скажіть…
Тітка  взяла  за  дві  руки,  дивилася  в  сині  оченята,
-  Розумієш,  на  трасі  аварія.    Ось  такі  заробітки,  свиню  здали,  а  поверталися  назад,  в  кювет  автівка  злетіла,  водій  і  батьки  -  всі  троє  загинули.
   У  хаті  метушня…  Єдина  донька  в  чорній  хустині,    під  очима,  аж  синці.  В  склянку  з  водою,  щось  капали,  давали  пити…  Немов  туман  перед  очима,  люди  з    вінками,  тихий  плач…
   На  похорон  приїхала  тітка  Оля  з  Москви,  це  рідна  сестра  її  мами.  Не  покидала  дівчинку  ні  на  мить,  словами  підтримувала,  втішала,  як  могла  і  вмовляла,  що  все  буде  добре.  Дитячий  крик  душі.    Як  пережити,  як  сприйняти  все  це,  що  сталося.  Звичайно,  думала  Наталка,  їм  добре  говорити,  їх  три  сестри,  веселіше  жилося,  як  мені  тепер  без  мами?    Якби  ж  то  тітка  Оля  забрала  в  Москву  та  тут  школа  і  тітка  Зоя  не  відпустить.  Скаже  будемо  разом  жити,  бо  ж  давно  без  чоловіка  й  дітей  немає.    Переверталися  думки  в  голові,  хотілося  кинутися  в  яму  за  батьками,  бо  їй  здалося  це  вже  кінець  світу  -    кінець  життя.  Хіба  можна  так  жити  без  мами  й  тата?  В  очах  розчарування,  всі  сльози  виплакала.  Наче  стала  німа,  лише  слухала  й  робила  те,  що  їй  підказували  люди.
   Коли  поверталися  з  цвинтаря,  жовтнева  погода  сприяла  настрою.  Ні  звідки  взялася  темно  –  сіра  хмара.  Летіли  великі  краплини  дощу,    всіх  підганяли  йти  швидше.  Тітка  Оля  тримала  Наталку  під  руку,  всю  дорогу  тільки  й  умовляла,  щоб  не  плакала  і  слухала  тітку  Зою,  бо  з  нею  жити.    На  другий  день  вона  повернулася  в  Москву,  адже  там  двоє  дітей  і  вже  був  маленький    онучок.  Бідкалася,    що  з  роботи  лише  на  три  дні  відпустили,  обіцяла  приїхати  через  рік.  
     В  стражданні,    в  журбі  пройшло  два  тижні,  позаду  поминки,  похід  до  цвинтаря.  Коли  Наталка  зустрічала  односельчан,  ті    висловлювали  свої  співчуття  й  намагалися  обійняти,  сказати  тепле  слово,  пригостити  цукеркою.
     Життя    змінилося…    жодного  разу  не  ночувала  сама.  Тітка  Зоя    була  старшою    в    маминій  сім`ї,  їй  минуло  п`ятдесят,  любила  керувати  всіма.  Занадто  бурчливою    й    майже  завжди  дуже  сердитою,  наче      світ  –  не  милий  для  неї  .
       Зарано  стала  Наталка  дорослішати,  важко  без  батьків.  Хоча  й  часто  на  неї  сварилися,  що  ледачкувата  та  з  кожним  днем  розумнішала,  що  ті  нарікання  були  правдиві.  Тітка  працювала    в  колгоспі,  в  її  обов`язки  входило  доглядати  за  садом.  Керувала  людьми,  щоб  вчасно  зробити  обрізку  дерев,  покропити  хімікатами,  побілити,  ну  і  звичайно  ж    зібрати  врожай.  Садок  великий,  тягнувся  вздовж  всього  села.  По  краю  вишні  з  усіх  сторін  -    як  охоронці,  а  в  середині  яблуні  та  де  –  не  -  де  абрикоси.  Різноманіття  сортів  яблук  дивувало  дівчинку,    вона  з  задоволенням  їла  ті  яблука,  що  приносила  тітка,  насолоджувалася  ними  й  посміхаючись,  кожного  разу  оцінювала  їх  смак.  Про  свою  звичку,  лежати  в  ліжку,  поніжитися,  мала  забути.  Господарство,  як  тримали  раніше,  так  і  тримали  зараз.  Тітка  рано  будила  її,  давала  вказівки,  що  треба  зробити.  Гуси,  качки,  кури,  індики  і  корова,  було  біля  чого  побігати,  як  кажуть  -    зранку  замість  зарядки.  Добре,  хоч  тітка  продала  свою  корову,  то  вже  легше.  Коли  корову  забирали  на  забій,  Наталка  саме  прийшла  зі  школи.  Тітка  тримала  в  руці  гроші,  всміхалася,    хитро  повела  очима.
-  Ну  ось  покладу  у  скриню,  будеш  виходити  заміж,  як  знайдуться.
 Ці  слова  звичайно  не  сподобалися  дівчині.  Який  заміж?  Ото  вже  бабі    у  голові  переклинило.    Все  добре,  заспокоювала  себе  та  не  до  вподоби  їй  була  дружба  тітки  з  бабою  Яриною,  що  жила  через  кілька  хатинок.  Ну  баба  Ярина,  ще  нічого,  не  така  сердита,  як  тітка  та  здавалося  їй,  вони  щось  замислили,    бабця    часто  хвалила    Василя  –  свого  онука.  Він    за    Наталку  старший  на  два  роки.  Трохи  дивакуватий,  -  виділявся  серед  хлопців,  неохайний,  часто  пустував,  інколи  поводився,  як  задерикуватий  півень.
Та  час  летів….  Рік  за  роком  збігав…  Наталка      в  школі  останній  рік.  Вчилася  добре,  надіялася  поїхати  в  Москву  до  тітки  Олі,  адже  та  обіцяла  її  забрати  до  себе.  Правда  тітка  Зоя  зразу  була  дуже  проти,  але  після  умовлянь,  погодилася  відпустити  на  навчання.  В  дівчини  було  бажання  вчитися  на  лікаря,  чи  в  крайньому  разі  на  медсестру.  Добре,  якби  дали  кімнату  в  гуртожитку,  щоб  нікому  не  заважати  -  розмірковувала  вона.  А  там  би  можливо  й  залишилася,  адже  молоді  в  селі  значно  поменшало,  всі  десь  їдуть  навчатися,  чи    працювати  в    обласне  місто.
     Думки…думки…  Та  не  так  все  склалося,  як  гадалося…  Як  грім  серед  ясного  неба,  прилетіла  звістка,  розпався  Радянський  Союз.    Пусті  прилавки  в  магазині  лякали  людей,  добре,  що  було  господарство,  то  вже  не  були  голодні.  Тітка  Зоя  дуже  зраділа,  коли  отримала  листа  від  сестри.  Оля  писала,  що  справи  кепські,  погано  з  продуктами,  що  друга  донька  вийшла  заміж  і  тепер  всі  живуть  у  двокімнатній  квартирі.  Написала,  що  Наталці  поки  що  краще  залишитися  вдома,  перечекати,  якийсь  рік  -  два,  пізніше  час  покаже,  що  робити  далі.
   В  дівчини  опустилися  руки,  куди  ж  податися?  В  селі  не  хотіла  залишатися,  не  мала  бажання  на  очі  бачити  бабу  Ярину,  яка  при  всіх  зустрічах,  немов  тішилася  нею,  хвалила,  що  гарна  й  красива,  до  того  ж  і  рукодільниця.  Вона  зачастила  до  них  в  гості,  особливо  вечорами,  коли  дівчина  вишивала  рушники.  Так,  вона  любила  вишивати,  в  клуб  ходила  рідко,  бо  тітка  дозволила  гуляти  тільки  до  двадцять  третьої  години.  Та  і  відданої  подружки  не  було,  лише  знайомі  й    однокласники.  А  Василь,  то  правда,  був  настирним,  як  та  муха,  чатував  її  щовечора.    Ніби  трохи  пришелепкуватий,  одягне  кашкет,    збоку  причепить  квітку,  з  посмішкою  на  обличчі    хизується    перед  нею.  Але  вона  намагалася  не  звертати  на  нього  уваги,  його  поведінка    провокувала    на  ненависть,  огиду.
   Весна  …    Все  зеленіє,    квітне  ,  птахи  співають  пісень,  а  в  синьому  небі  сонечко  дарує  тепло  й  світло  огортає  тіло,  охоплює  радість,  немов  би  пташкою  десь  полетіла.  Наталка  з  хвилюванням  закінчила  школу,  треба  поговорити  з  тіткою,  хай  би  відпустила  в  містечко  вчитися  на  повара,  чи  на  перукаря  в  училище,  тож  вдома  сидіти  не  буду.  Добре,  що  вже  сімнадцять  минуло,  можливо  б  на  роботу  десь  влаштувалася,  на  худий  кінець,  прибиральницею.
   Вечоріло…    Легенький  вітерець  з  долини  ніс  прохолоду.  Дівчина  тягнула  воду  з  колодязя,    раптово  із  –за  квітучої  калини,  як  біс,    вискочив  Василь,  в  руці  тримав  суцвіття  калини.      Одягнений    в  майку  й  якісь  обшарпані  старі  чорні  штани,  босоніж,  став  на  одне  коліно,  посміхався,
-  Що  хочеш  заміж?    То  ось  тобі  квітка.
З  переляку  пополотніла,    худенька  рука  не  втримала  ручки  ворота,  повне  відро  води  полетіло  донизу,
-  Ти,  що  зовсім  здурів?!  
Він  швидко  піднявся,  став  розчепіривши  ноги,
-  А,  що  після  зелених  свят  відгуляємо  весілля…  Так  бабця  казали.
Колючий  погляд,  його  напів  божевільних  очей,  змірював  її  з  ніг  до  голови.  Вона  здивовано  кліпала  очима,  опанувавши  себе,  намагалася  приховати  злість,  впевнено,  не  поспішаючи,  сказала,
-  Напевно    тобі  наснилося,  що  я  піду  за  тебе...
-  Підеш!  Твоя  тітка  дала  згоду,  не  втечеш  синичко.  Хоч  худенька  і  маленька  люблю  твоє  личко.  
Його  руки,  як  граблі  -  потягнулися  до  неї,  зробив  крок.
З-  під  лоба,    сердито  дивилася  на  нього,
-  Ану,  не  смій  торкатися  мене!  Згинь  з  очей  моїх!
Він  крутив  головою,  єхидно  посміхався,  відкинув  в  сторону  суцвіття,  йшов  на  стежку,
-  А  я  тітці  вірю,  підеш  за  мене.  Вона  тобі  щастя    бажає.  А  кому,  ще  будеш  потрібна  в  нашому  селі….
Затряслось  тіло,  ніби  хто  ошпарив  окропом.  Намагалася  глибоко  дихати,  гучно  билося  серце,  їй  здавалося,  що  воно  розірветься  на  шматки  й  вирветься  з  грудей.
   Прохолодна  вода  хлюпається  з  відра  прямо  на  ноги  та    вона  не  звертала  уваги,  спішила  додому.  Їй  би  зараз  терміново  поговорити  з  тіткою,  але  ж  вона    на  роботі,  хотілося  кричати    й  вити  від  такого  приниження.  Цікаво,  які  розмови  з  бабою  Яриною  веде  тітка?    Чому  він  так  похабно  поводиться?  
   За  пранням  навіть  не  помітила,  як    швидко  пролетів  час.  Думки  плутаються,  не  давали  спокою,  час  від  часу    по  щоках,  як  горошинами  котилися  сльози.
 Та  тітка  прийшла  додому    вже  коли  стемніло,    Наталка  вже    нагодувала  господарство.  Вона  за  цей  час  вгамувала  свою  злість,  вирішила  -  зараз  цієї  теми  не  торкатися.  Адже  завтра  екзамен,  треба  готуватися,  хай  вже  після  нього.  Ще  довго  світилося  в  її  кімнаті,  те  що  читала  ніяк  не  вкладалося  в  голові,  думки  повертають    до  розмови  з  Василем.
     Лише  після  останнього  екзамену  дівчина  наважилася  поговорити  з  тіткою.  Готувалася  до  вечора,  що  мав  відбутися  в  школі.    Одягнувши  плаття  блакитного  кольору,  стала  перед  дзеркалом,  поправляла  зібране  докупи  біляве,  ледь  кучеряве  волосся.  А,  що  хіба  й  така  погана?  Ну  не  обов`язково  ж    всім  бути    високими  тополями.  Нічого,  в  селі  не  збираюся  залишатися,  якось  треба  закрити  пельку  Василеві,  щоб  не  розносив  плітки  по  селі.
Коли  вийшла  з  кімнати,  за  столом  сиділа  тітка,  чистила  насіння  соняшника,  побачивши  її,  посміхнулася,
-  Ну  можна  й  під  вінець,  гарненька  ти  в  мене,  хоч  худенька,  то  нічого.  Всі  з  роками  збираємося  в  силу,  згодом  товстіємо…
Вона  витримала  паузу,  не  перебивала  її,    а  потім  миттєво  почервоніла,
-  Тьотю,  що  це  той  дурень…    Василь  плеще  язиком?  По  селі  чутки  розносить,  що  маю  за  нього  заміж  йти.  Ви  часом  не  знаєте  від  кого  йдуть  ці  брехливі  плітки?
Тітка  кивнула  головою,  дивилася  прямим  поглядом,
-  Ти  хочеш  сказати  Василь  поганий  хлопець?  Бідний  хлопець,  на  пів  сирота,  матері  немає,  батько  в  місті….  Звичайно,  бабця  не  може  йому  замінити  батьків,  але  ж  виховала  і  подивися  який  він  роботящий.  Що  веселий,  то  це  не  завада,  буде  веселіше  в  сім`ї.
Дівчина  ледь  зблідла,  більше  не  хотіла  слухати  її.  Тремтячим  голосом  перебила,
-  В  якій  сім`ї,  тітко?!  Він  же  бездарний,  дурнуватий!  За  восьмий  клас  ледве  здав  екзамени,  бабця  бігала  та  й  бігала  в  школу,  щоб  хоч  йому  трійки  поставили.  Всі  з  нього  сміються,  глузують.  Вдягнеться,  як  опудало,  пустий,  незграбний,  вічно  замурзаний,  матюки  за  матюками,  грубий.
Тітка  перед  нею  наставила  руку,  заперечуючи,
-  Помовчи!  Слухай,  що  скажу  тобі,  ти  життя  не  знаєш!  Дурник  би  на  тракторі  не  працював!  Ти  знаєш,  які  гарні  гроші    він  заробляє!  Це  основне  для  сім`ї,  як  в  колгоспі  проблеми  з  виплатою  грошей,  то  по  людях,  ще  більше  заробить.  Ні  в  яке  місто  ти  не  поїдеш  і  крапка!В  садку  будеш  мені  правою  рукою,  сама  знаєш,  як  мені  важко  з  усім  впоратися,  на  одну  -  роботи  забагато!  І  вічно  працювати  не  можу,  ходити  ноги  болять,  піду  на  пенсію,  треба  ж  комусь  передати  справи.  Дітей  ваших  бавитиму…
Наталка  не  озираючись,  пулею  вискочила  з  хати.  Хапала  свіже  повітря,  вгамовувала    хвилювання,    рукою  змахнула  сльози..
   Біля  школи    веселі  розмови,  сміх,  звучить  гарна  музика.  Вона  не  знала,  що  робити,  настрій  був  зіпсований…
 Промови,  побажання,  обійми,  поцілунки….  Не  усвідомлюючи  дивилася    на  це  все,  після  розмови  з  тіткою,  копошились  думки..  Побувши  пару  годин  з  однокласниками  -  зняла  капці  й    босоніж  гайнула  через  городи  додому,  щоб  нікому  не  потрапити  на  очі.  
 Йдучи  швидкою  ходою,  в  роздумах  -  треба  тікати  з  дому,  паспорт  є,  іншого  виходу  просто  немає.  Як  би  ж  тітка  Оля  була  ближче,  вона  б  цьому  завадила    та  де  гроші  взяти  на  квитки?
         В  одній  хаті…  поміж  них  наче  чорна  кішка  пробігла.
З  того  дня  Наталка  не  мовила    й  слова  до  тітки,  до  болю  стискає  кулаки,    в  собі  ховала  образу.  Жінка    інколи  поглядала  на  неї,  крутила  головою,
-    Подумай!  Подумай  добре,  я    ж  тобі  не  ворог….
   Пройшло  декілька  тижнів…Наталка    сиділа    в  своїй  кімнаті  біля  відчиненого  вікна,    коли    тітка  відчинила    двері,  
-    Ну,  чого  уникаєш  мене,  мовчиш,  як  в  рот  води  набрала.  Я  домовилася,  реєстрацію  шлюбу  зробимо  в  клубі,  на  наступну  неділю,  після  Зелених  свят.  Відгуляємо  невеличке  весіллячко  та  й  живіть  собі,  більше  я  втручатися  в  твоє  життя  не  буду,  слово  даю.  Хочу  спокійно  закрити  очі,  щоб  знала,  що  ти  живеш    з  надійною  людиною.  
     Вмить  зірвалася  зі  стільця,    руками  схопилася  за  голову,  в  істериці  закричала,
-  Яке  весілля  тіточко?!  Він  мені  огидний,  смердючий…
Махнувши  рукою,  йшла  до  дверей,  крикнула,
-  Я  з  ним  в  ліжко  не  ляжу,  хоч  ріж  мене,  сказала-  не  ляжу…
Вона  так  гримнула  вхідними  дверима,  що  ті  ледь  не  злетіли  разом  з  завісами.    Бігла  під  грушу,  під  ту  саму  грушу,  що  колись  вона  там    з  мамою    лежала  на  простирадлі.  Впала  ниць  на  траву,  душило  в  горлі,    плакала  й  плакала,  сльози  текли  рікою.
   Час  летів….  Хотіла  Наталка  втекти  та  на  жаль    на  місці  паспорт  не  знайшла.  Розчарування  доводило  до  сказу,  примруживши  очі,  глибоко  дихала,    щоб    до  тітки  вгамувати  злобу.  Думки,як  оси  -  ну  нічого  побачимо,  як  воно,  хай  знає  мій  характер.
       Напередодні  свята  тітка  занесла  в  кімнату  валізу,  з  неї    дістала  весільну  сукню,  махнувши  рукою,
-  Ось  міряй,  це  сукня  твоєї  мами.    Вона    думала,  що  ми  її  продали,  а  я  для  тебе  зберігала,  знала,  що  буде  мати  дівчинку,  а  чому  й  сама  не  знаю.  
Присівши  на  стілець  продовжила,
-  Курінь  в  них  зробимо,  хтось  допоможе  прикрасити.  Шкода  Оля  не  приїде,  онук  після  операції,  апендицит  вирізали.  В  садочок  довгенько  не  піде,  хто  ж  залишиться  з  ним  вдома,  будуть  змінами  мінятися,  щоб  не  йти  на  лікарняний.
Наталка  побіліла,  щеміло  під  серцем.  Весільна  сукня  білого  кольору,  на  вид  була,  як  нова,  зверху  лежало    біле  кольє.    На  якусь  мить  завмерла,  стиснуло  у  грудях,  стримувала  сльози,  в  душі  кричала    -    ой,  мамо,  щоб  ти  встала  та  й  подивилася,  що  робить  твоя  сестра,  як  їй  завадити  не  знаю.  Тремтів  голос  від  хвилювання,
-  Що  ви  робите  тітонько?  Що  робите,  одумайтеся!  Не  зривайте  квітку,  яка  тільки  розквітла…  Не  псуйте  моє  життя.  Я  вам  сказала,  я  з  ним  в  ліжко  ніколи  не  ляжу.  Зрозумійте  це  нарешті,  це    ж  весілля  буде  на  сміх  людям.
 Запала  тиша….  Тітка  встає  зі  стільця,  декілька  раз  пройшла  вздовж  кімнати,  стала  ззаду,  легенько  торкнулася  плечей  двома  руками,
-  Це  в  тебе  мандраж,  готуйся  і  більше  ніяких  розмов.  Подорослішай  нарешті,  давай  не  будемо  сперечатися…
Хотіла  погладити  її  по  голові  та  вона    різко    нагнулася,  тітка,    зітхнувши,    різко  махнула    руками,  вийшла  з  кімнати.
     Цілий  день  прискіпливі  думки  свердлили  мозок    -    ну  нічого,  якби  там  не  було,    підкорюся,    стерплю  весілля,    а    там  тільки  мене  й    побачить,  лише      якось  треба    дістати  паспорт.
     Біля  будинку  Василя    людно…    Гучно  грав  магнітофон...  Молоді  щойно  прийшли  з  клубу,  бабця  Ярина  й    тітка  зустріли  їх  з  хлібом  -  сіллю.  А  потім  самі  цілувалися  й  обіймалися,  раділи,  що  зробили  те,    чого  так  давно  чекали.  Звичайно  Василь  ходив,  як  півень,  посміхався,  правда,    як  тільки  Наталка  на  нього  погляне,  відводив  очі  і  напрочуд  мало  говорив,  за    нього  майже  все  говорила    його  бабуся.  Наталка  одним  була  задоволена,  що  встигла  забрати  паспорти  й  посвідчення  про  шлюб.
 Гуляли  до  пів  ночі,  коли  кричали  «гірко»    вона  наче  кам`яніла  та    все  ж  підставляла  щоку.  Хвилювалася,  як  втекти,  щоб  не  відразу  помітили,  треба    ж  якісь  речі  зібрати,  тож  в  одній  сукні  не  побіжить.  Час  від  часу    криво  посміхалася  до  Василя,  щоб  нічого  не  запідозрив,  навіть  дозволила  обіймати  себе,  хоча  в  душі  картала  -    де  ти  взявся  на  мою  голову.  Коли  з  неї  зняли  фату,  покривали  білою  хустинкою,  тітка  задоволено  дивилася,    витирала  сльози.  А  баба  Ярина,  як  квочка  ходила  кругом  Наталки,  щось  приспівуючи  говорила.  Та  вона  не  слухала,  на  умі  зовсім  інше  –  чекайте,  чекайте,  доспіваєтесь,  не  прощу  вам,  ніколи  не  прощу  цього…  
 Нарешті  розрізали  коровай  на  шматочки,  роздавали    всім  присутнім,  весілля  закінчилося….  Тітка  радо  всучила  в  руки  Василю  вирізану  середину  з  короваю,  
-  Ось  забирайте,  за  звичаєм    це  ваше,  а  ми  завтра  десь  о  дев`ятій  годині  до  вас  прийдемо,  висипайтесь.  
 Наталка  старалася    добре  напоїти  Василя,  коли  розходилися  люди  і  йому  налила  «  на  коня».  Посміхалася,  задоволено  зирила  на  свого  нареченого.
       В  хаті  тихо….  Лише  чути  цокання  годинника.  Наталя  включила  приймач,  знайшла  ліричну  музику.  Василь,  ледь  втримався  на  ногах,  зняв  жакета,  кинув  на  підлогу,  поцілував  у  щоку,
-  Роздягайся,  я  зараз  прийду.
О,  як  ти  остогид  мені  -    подумала,  та  добре,  що  десь  пішов.    Швидко  намацала  в  кишенях  гроші,  що  подарували  гості.  З  однієї  кишені    всі  забрала,  шепотіла,
-  Не  знаю  чи  порівну,  але  це  моя  частина.
 Заховала  в  сумку  до  документів.  В  шухляді  серванту  забрала    атестат,    шукала  фото  батьків,    Раптом  намацала  маленьку  книжечку  «  Молитовник»,  з  неї  випала  записка.  Цікаво,  що  це?  Читала  -  Москва  і  номер  телефону.  Сам  Бог  мені  допомагає,  це  ж  напевно  телефон  тітки  Олі.  Знайшовши  фото,  забрала  записку,  все  заховала  в  сумку.  Треба  тепер  зібратися,  подумати,  що  взяти  з  собою  в  рюкзак.    За  цілий  день  виснажилась,  як  же  це  не  заснути  до  світання?  Як  його  вмовити,  що  зробити,  щоби  заснув  швидше?    Раптом    за  склом  серванту  побачила  пляшку  вина  -    «Советское  шампанское!»    і    враз  -    скумекала.
 Василь,  як  чахлик  невмирущий,    зайшов    у  кімнату  в  одних  трусах,  волохаті  груди  їй  нагадали    мавпу.  Фу,  яка  гидота  і  не  посоромився.  А  труси,  як  спідниця,  аж  по  коліна.  Від  побаченого    її  проймав  холод,  морозило.  Від  нього  тхнуло  перегаром  й  блювотинням,  вона,  аж  здригнулася,    рукою  прикрила  носа,
-  Гаразд  Василю,  як  сталося  так  сталося….  Давай  вип`ємо!  Тобі  покращає.  Це  щоб  було  нам  веселіше  Гайда,  давай  вип`ємо  за  нас!  
   Василь    впав  на  ліжко,  запхав  руки  за  голову,  спостерігав,  як  вона  знімала  сукню,  одягла  халат.  Від  хвилювання  вся  тремтіла,  якби  це    його  швидше  приспати  й    до  нього,
-  А  хочеш  я  перед  тобою  потанцюю,  як  в  кіно?  Тільки,  давай    іще  вип`ємо!  Я  наберуся  сміливості,  це  ж    в  мене  перша  ніч.
Василь,    повернувся  на  бік,  погладив  себе  по  грудях,  рукою  схопився  за  пляшку,  ледь  -  ледь  ворочав  язиком,
-    Ага  я  теж  маю  набратися  сміливості,  то  я  доп`ю….
Жадно  присмоктався  до  пляшки,  як  теля,  до  корови.
-  Ой,  почекай,  я  зараз,  почекай  я  на  хвилинку,  чайник  закипів,  зараз  принесу,  ще  почаюємо..
   Він  допивши  все  вино,  кинув  пляшку  на  підлогу  й  повернувся  на  бік,  щось  бурчав  тихо,  згодом  сопів.
Як  бджола,  що  в  сітці,  носилася  по  хаті,  збирала  речі,  заглядала  у  вікно,  на  годиннику  минула  третя.
-  Ну  от  і  добре  -  перехрестилася,  -  Можна  йти,  гадаю  тітка  не  слідкує,    Господи  допоможи!
   Крадькома  відчинила  двері,  шмигнула  за  хату…  Свіже  повітря    придало  сили,  бігла  через  городи  -    в  сторону  садка.  Так  швидше  –  думала  -    навпростець,  через  садок,    ближче  до  траси.    Але  ж  погано  видно,  ні  зірок,  ні  місяця  на  небі,  чи    дощ  буде?  Та,  що  буде,  то  буде,  цей  день    змінить  моє  життя…
     Згодом  пару  краплин  дощу  впало  на  обличчя.  Треба  швидше,  добіжу  до  садка,    а  там  під  навісом  ящики,  перечекаю,  якщо  буде  злива.    Добре,  що  в  туфлях,  основне  ноги  не  промочити.
     З  садка  лунав  гавкіт  сторожових  собак,  себе  втішала  –  щоб  тільки  сторож  не  помітив  і  добре,  що  дощ  тільки  налякав.  У  напівтемряві    бігло  два  пси,  вже  не  гавкали,    лащаться,  адже  вона  часто  була  в  садку.  Торкалася  їх  вух,  гладила  голови,  наче  прощалася  з  ними,    пригостила  короваєм    і  дала  команду  повертатися  на  місце.  Неначе  пташкою  летіла,  позирала  до  неба,  на  сході    вже  ясніло,  виднілися    скупчені  темні  хмари,  далеко  на  заході  блискало.  Та  то  нічого  встигну  до  траси-    адже  вже  чула  гул  автівок.  
Уже  розвиднілось.  Здійнявся  вітер,  ніс  вологість,  пришвидшила  ходу,  в  надії  до  дощу  зупинити    якусь  автівку.
За  садом  переорана  земля  і    пагорб.  Рукою  подати  до  траси,  полегшено    зітхнула,  витерла  змокріле  чоло.  Хай  Бог  простить  мені  та  іншого  виходу  я  не  бачу,  заспокоювала  себе.  Витягла  з  сумки  мамин  старий  синій  балоновий  плащ,  накинула  на  плечі.
     По  трасі  на  великій  швидкості  промчало    кілька    автомобілів.  
 Темні  хмари  підповзали  ближче.  Блискавка  раз-  по  –раз  на  шматки  розрізала  небо,  гриміло,  почався  дощ.  
   Опустивши  голову,  стояла  спиною  по  ходу    автомобілів.    Ой,  що  ж  це,  одні  женуться,  як  скажені,  а  інших  зовсім  немає,  здається  вже  й    промерзла.  На  якусь  мить  охопив  розпач,  сумління,  можливо  треба  було  піти  на  перший  автобус.  Та,  який  там  автобус,  через  годину  міг  прокинутися,  де  б  тоді  втекла  -  втішала  себе.    
Сильний  гул  відволікає  від  думок.  Біля  неї  різко  зупинився  автомобіль,  відкрилися  двері.  Веселий    чоловічий  голос,
-  Тіточко!  Сідайте!  Такий  сильний  дощ,  а  ви  стоїте.  Як  хочете  підвезу  до  консервного  заводу.
 Наталка  наче  соромлячись,  підняла  голову.  Біля  неї  стояла  бортовий  автомобіль,заповнений  ящиками  з  болгарським  перцем.  З  кабіни  виглядав  засмаглий  чоловік.  Раптово  почервоніла,  вагалася,  але    ж  такий  молодий.  На  його  обличчі  розпливлася    привітна  усмішка,
-  Не  бійся,  думав  жінка,  а  ти  така  молоденька,  як  пролісок  на  узбіччі  дороги.  Ось  дивися  документи  маю,  захочеш  перевіриш,  звідки  я    і    хто.
Сміливо  подав  руку,  Наталка  вагалася    та  все  ж  залізла  в  кабіну.  
Він  не  копошився,  відразу  поклав  перед  нею  подорожній  лист  водія,
-  Ось  подивися,
На  відстані  прочитала  прізвище  та  ім`я,  трохи  вдалося  вгамувати  хвилювання,  мовчала.
-  То  може  познайомимося,  я  Віктор,  з  під  Могилів  -  Подільського,  оце  везу  перець  на  консервний  завод.  А  ти…  Ой  вибач,  я  простий  хлопець,  гадаю,  не  такий  вік,  щоб  викав  до  тебе.  А  ти  їдеш  до  міста  в  гості?    Чи    по  справах?
Крадькома  зирила  в  його  сторону,    тільки  тепер  помітила,  що  він  не  засмаглий,  а  просто  шкіра  трохи  темніша.  Напевно  молдаван,  симпатичний,  волосся  чорняве,  світло  карі  очі,  здається  порядний  -    зробила  висновки.
Йому  пасувала  блакитного  кольору  сорочка,
-  А  я  Наталка.  А  їду,  ще    сама  не  знаю  куди.  Можна  сказати  втекла  з  весілля.  Мабуть  поїду  до  Москви,  тільки  треба  передзвонити,  в  мене  там    тітка  Оля  живе…
Він  відкопилив  губи,  здивовано  до  неї,
-  А  що,  щоб  попасти  в  Москву  треба  тікати  з  весілля,  інакше  ніяк?
Засміявся….
-  Ледь  всміхнувшись,  відповіла,
-  Розповідати  довго,  гадаю    не  варто  час  витрачати.
-  А  ти,  так  коротко,  розкажи  про  себе  і  зрозуміло,  як  колись  в  школі  писали    перекази.  Так  буде  веселіше  їхати,  давно  школу  закінчила?
   Автомобіль  їхав  на  невеликій  швидкості,  за  вікном  накрапав  дощ.  Наталка    замислилася…  Мені  ж  з  ним  дітей  не  хрестити,  чому  й  не  розповісти.  Всю  дорогу  дивилася  вперед,  часом  здавлювало  в  горлі  й  підступали  сльози,  намагалася  не  показати  їх,  спогадами  роз`ятрила  душу.  Закінчила  говорити,  намагалась  всміхнутися,
-  Отакі  справи.  Це  так  коротко,  хочу  на  переговорний  пункт.  Спочатку    в  Москву  до  тітки  подзвоню,  щоб  знала,    на  що  я  зважилася,  що  жива    й  здорова.  Думаю,  можливо  поїду  до  неї,  а  як  ні,  то  десь  в  містечку,  на  худий  кінець,  на  якийсь  час,  прибиральницею  влаштуюся.  Правда,  це  не  найкращий  варіант,  гадаю  треба  тікати  подалі,  щоб  не  знайшли.  Хочу  сама  розпоряджатися  своїм  життям,  були  плани  поїхати  вчитися  та  тітка  не  пустила.  Все  ж  думаю  в    медичне  училище  поступити  і  одночасно    десь  підробляти,  треба  ж  за  щось  жити.
Віктор  мовчав,  наче  переварював  все  почуте.  Оце  так  справи,  закінчується  двадцяте  століття.  Дивно,  невже  люди  не  розуміють,  що  людина  сама  має  вирішувати,  як  поступити  в  такій  делікатній  справі.  Одружитися  без  кохання?  Напевно  це  не  вірно.    Він  думав  чим  би  їй  допомогти,  шкода  дівчини,  гарненька,  тендітна  квіточка  та  чи  правду  розповіла.  Але  судити  не  мені.  Під`їжджали  до  містечка…  перед  тим,  як  зупинитись  тихо  заговорив,
-  Я  тобі  запропоную  допомогу,  обдумай  добре.  Я  зараз  відвезу  тебе  до  пошти,  а  потім  поїду  здам  перець,  це  години  дві  пройде,  не  більше.  Гадаю  за  цей  час  додзвонишся  до  тітки,  почекаєш  мене,  хочу  знати,  що  вирішиш,  можливо    буде  потрібна  якась  допомога.  Наталка  навіть  зраділа,  повезло,  хоч  є  з  ким  поділитися,  то  вже  краще,  легше  на  душі.    
 Вона  додзвонилася  до  тітки,  просила,  щоб  та  передзвонила  в  колгосп,  щоб  передали  тітці  Зої,  що  з  нею  все  добре,  щоб  не  хвилювалася.  Як  влаштується  дасть  адресу.  В  розмові,  тітка  Оля  не  схвалювала  вчинку  та  все  ж  пообіцяла  передзвонити  в  колгосп,  щоб  не  шукали.  Запитала,  які  має  плани  на  майбутнє.  Дуже  засмутилася,  що  не  змогла  приїхати,  гадала,  що  цього  б  не  сталося.  Та  все  ж  наче  не  дуже  розсердилася,  дала  надію  дівчині,  вразі,  якщо  ніде  не  влаштується,  тоді  може  приїхати  до  неї.  
   Звичайно,  розмірковувала  Наталка,  в  двокімнатній  квартирі  три  сім`ї,  куди,  ще  мене  туди?  А  потім  нагадала,  що  Віктор  з  під  Могилів  -  Подільського,  адже  в    містечку  є  фельдшерське  училище,  може  це  мій  шанс?    Присівши    на  лавку  під  будівлею  пошти,  чекала  на  нього,  роздумувала,  що  робити  далі,  що  порадить  він?  Видно  чоловік  серйозний.  А  може  не  одружений,  на  вид  молодий  та  в  армії    напевно  був,  відчувається  стриманість,  ні  разу  не  перебив,  коли  розповідала  про  себе.  
   Вони  їхали    по  трасі,  Наталка  в  роздумах  дивилася  у  вікно.  Мабуть  він  правий,  поїду  в  Могилів  -  Подільський,  ще  приймають  документи,  можливо  все  задумане  збудеться.  Але  зараз  вони  їхали  в  його  село,  Віктор  пообіцяв  влаштували  на  квартиру  -  до  рідної  бабусі.
Від  траси,  кілометра  три,  їхали  по  вапняній  дорозі.  Вздовж  дороги  посадка,  з  обох  боків  старі    листяні  дерева  наче  вистроїлись  в  ряд.  Наталка  здивовано  запитала,
А,  що  у  вас  дощу  не  було?  Бачу  зовсім  сухо…
 Віктор  уважно  дивився  на  дорогу,
-  Та  не  знаю,  вчора  не  було,  я  ж  не  з  села  їхав,  це  ж  перець  з  Молдови.
Виднілися  дахи  хат,  село  потопало  в  зелені…  Вони  під`їхали  до  не  високого  паркану  з  штахетів  ,    відразу  загавкав  пес.    Він  допоміг  їй  злізти  по  сходах,  ледь  посміхався,
-  Не  хвилюйся,  тебе  тут  ніхто  не  скривдить.
На  обійсті  стояв  смуглявий  літній  чоловік,  відчинивши  хвіртку,  махнув  рукою,  
-  О,  дивися  Маріє,  онук  приїхав  і  не  сам,  напевно  з  нареченою.
Наталка  почервоніла  -    от  тютя,  чому  не  спитала  про  сім`ю.  То  мабуть  не  одружений….  
 За  столом,  спиною  до  них,  сива,  пишна  жінка,  в  квітчатому  халаті  ножем  різала  кропиву,  час  від  часу  повертала  голову  до  хвіртки.
Віктор    рукою  почесав  голову,  усмішка  розпливлася  на  обличчі,
-  Знайомтеся  це  моя  знайома  Наталка,  приїхала  поступати  в  училище,  зараз    в  містечку  важко  квартиру  знайти,  а  ми  ж  недалеко,  хочу,  щоб  взяли  її  на  квартиру,  що  скажете?
Ось  так  взяв  і  видав  все  відразу,    несміливо  переминається  з  ноги  на  ногу,  видно  трохи  хвилювався,  зніяковів.  
Жінка    поглядом  зміряла  її    з  ніг  до  голови,
-  Ну  я  Марія,  а  це  дід    Антонаш,  ну  Антон,  так  тепер  звуть.  Проходь  до  хати,  то  хороше  діло  вчитися.
Хитро  повела  очима,  продовжила,
-  Ти  Вікторе,  сам  їй  покажи  ту,  більшу  кімнату,  а  паспорт  нехай  на  стіл  покладе,  я  потім  подивлюся,  що  то  за  пташка  прилетіла  до  нашого  гнізда.  А    речей,  немає  чи,  що?
Хлопець  задоволено  позирнув  на  бабцю,
-  Гаразд,  тільки  ми  з  тобою  тет  –  а  –  тет  поговоримо,  добре?
Жінка  звела  чорні  брови,
-  Що  прямо  такий  секрет?
Він  кивнув  головою,  чорна  чуприна  спала  на  чоло,
-  Пішли  Наталю  покажу  твою  кімнату.
         Життя  продовжується,  як  кажуть  -  «Життя  йде,  як  по  маслу».  Люди,  хоч  і  молдавани,  були  гостинні,  привітні.  В  душу  не  лізли,  не  дуже  запитували  про  життя.  Це  напевно  після  розмови  з  Віктором,  вирішила  вона,  не  знати,  що  він  їй  розповів  та  жінка  особистого  життя  не  торкалася.
     Вже  на  другий  день  з  Віктором  завезли  документи  в  училище.  Мала  надію,  поступити  навчатися  по  спеціальності  -  »  акушерська  справа»,  адже  в  атестаті  було  лише  три  четвірки.  В  той  же  день,  мала  телефонну  розмову  з  тіткою  Олею,  але  в  якому  місті  навчатися  буде  не  сказала,  не  дала  й  адреси  де  проживає,  пообіцяла    інколи  дзвонити.
     Марія  все  була  вдома,  не  працювала,  а  дід  працював  в  колгоспі,  з  ним  і  Наталка  пішла,  щоб  заробити  якусь  копійку.  За  квартиру  розплачувалася  грішми  з  весілля,  планувала  -  коли  буде  вчитися,  переїде  в  гуртожиток.
   Віктор  раз  на  тиждень  приїжджав  автомобілем,  то  привезе  цукерок,  то    морозиво.  Він  дещо  розповів  про  себе,  виявилося,  що  живе  в  цьому  ж  селі,  через  дві  вулиці,  минув  рік  як  прийшов  з  армії.  Наталка  помітила,  що  коли  дивився  на  неї,  ясніли  очі,  посміхався.  Вона  вечорами  чомусь  стала  думати  про  нього,  гарно  мати  такого  друга.  А  якщо  є  дівка?  Одружиться  й  мене  забуде.А  чи  варто  втрачати?    Правда  молдаван,    не  українець,  видно  й  серед  них  є  непогані  люди  і    такі    ж  працьовиті,  як  і  ми.
 Одного  разу  Марія  зайшла  в  кімнату  Наталки,  коли  та  була  з  дідом  на  роботі.  На  столі  дві  книжки  між  них  виглядав  паспорт.  Ну  тепер  вже  уважно  подивлюся  документ,  варто  глянути  де  прописана.  Жінка,  аж  зблідла,  коли  побачила  в  паспорті  штамп  реєстрації  шлюбу.  Оце  так  -    так,  що  ж  це  виходить,  заміжня?!
Про  тіток  розповідала,  а  про  чоловіка  ні  слова,  дивно.  Але  ж  здається  Віктор  в  захваті  від  неї,  як  молоде  хлопчисько,  хіба  може  не  зізналась  йому.  Ой  Боже  -    Боже,  це  ж  треба  такого.Та  трохи  заспокоївшись,  роздумувала  -  так  вже  тиждень  лишився,  хай  їде  вчитися,  ще  й  наче  гуртожиток  їй  пообіцяли.  Все  буде  добре,  хай  минеться,  як  сон.  Менше  бачитимуться  -  то  на  краще.  Здається  вона  на  нього  не  запала,  має  за  друга.  Та  це  я  собі,  щось  придумала,  своїх  дівчат  достатньо.  Краще  мовчатиму,  навіть  доньці  нічого  не  буду  казати,  спокійніше  спатиме,  а  дідові  тим  паче  не  скажу,  бо  відразу  своїм  язиком  розголосить  на  роботі.  
       Минали  дні…  Наталка  навчалась  в  училищі.  Хоча  й  отримувала  стипендію,  все  ж  вечорами  вишивала  рушники,  а  Віктор  їх  здавав  у  магазин,  була  якась  копійка.  Більше  ні  разу  не  їздила  в  село  до  Віктора.  Коли  ж  він  приїжджав  до  бабусі  та  зацікавлено  дивилася  на  нього,  а  може,  щось  скаже,  чи  проговориться  за  неї,  як  влаштувалася  дівчина?  Але  він  мовчав,  Марія  ж  не  хотіла  про  це  говорити.
       Ніхто  й  не  підозрював,  що  в  них  дружба  переросла  в  кохання.
Частіше    зустрічалися,  похід  в  кіно,  поцілунки,  обійми,  веселі  розмови.  Вона  так  звикла  до  нього,  вже  й  не  замислювалась,  що  він  молдаван.  Раз  у  три  місяці  дзвонила  тітці  в  Москву,  розповідала  про  навчання,  але  адресу  не  назвала.  Хоча  тітка  Оля  вже  й  знала,  що  навчається  в  Могилів  –  Подільському  та  сестрі  не  говорила,  вирішила,  так    всім  буде  краще,  спокійніше.
       Минали  пори  року….    Осінь…    вересень  видався  напрочуд  теплим.  Вони    зустрічалися  в  парку,  неподалік  від  училища.  Наталці  залишилось  вчитися  пів  року.  В  цей  день  вони  не  мали  зустрітися,  але  після  занять  на  сходах  училища,  з  великим  букетом  квітів,  стояв  Віктор.  По  святковому  одягнений,  мило  всміхався,  не  звертаючи  уваги  на  сторонніх,  сміливо,  ніжно  торкнувся  її  губ,  подарував  квіти,
-    Ну,  гадаю  нам  пора  вирішити  коли  одружимося.  Підеш  за  мене?  Я  кохаю  тебе,  неодноразово  вже  говорив,  те,  що  мала  чоловіка  для  мене  пусте.  Хай  тільки  в  селі  цього  не  знають,  щоб  не  плескали  язиками,  а  мені  байдуже.
   Розгублено  зиркнула,  ледь-ледь  почервоніла,  опустила  голову,  наче  ховала    свої  красиві,  волошкові  очі.  Глибоко  вдихнула,    рукою  ніжно  торкнулася    його  обличчя,  трохи  здивовано,
-А,  що  вже  час?
Ледь  нахилившись,  взяв  під  руку,
-  Пішли  сонечко…  в  кафе,  морозива  посмакуємо,  там  і  поговоримо.
 В  маленькому  кафе  не  людно…  Грала  лірична  музика.  Віктор  замовив  морозиво  й  вони  присіли  за  круглий  стіл,
-  Наталочко,  більше  ніколи  й  слова  я  не  скажу  тобі  за  заміжжя.  Давай  в  листопаді  одружимося,  зимою  холодно,    тобі  вчитися  зовсім  мало  залишилося,    чого  нам  час  тягнути?  
Розпашіла,  схвильований  погляд  тонув  в  його  очах,  взяла  за  руку,  
-  А,  що  батьки  тобі  скажуть?  Вони  ж  мене  навіть  не  бачили.  І  в  паспорті  штамп,  я  ж  не  розірвала  шлюб.
Погляд  очі  в  очі,  милувався  нею,
-  Та  то  пусте,  я  це  питання  вирішу  за  два  тижні.    Просто  загубиш,  так  дехто  робить,  посвідчення  про  народження  в  тебе?  
Засяяли  оченята,  кивнула  головою.  Він  вкотре  посміхнувся,
-  Ну  тоді  не  переймайся,  в  новому  паспорті  штампу  не  буде,  ніхто      нічого  не  знатиме.
 Пройшло  три  тижні  …  Одного  вечора  Віктор  приїхав    автівкою,    »Нива»  -  білого  кольору  виблискувала  на  сонці,  Наталка  здивовано,
-  Що  не  хотів  своєю  їхати,  чи  на  ремонті?    Чи  може  в  когось  на  прокат  взяв?
 -    Та  ні,    це  наша  з  батьком,  обіцяв,  як  одружуся  мені  віддасть.
     Дорога  здавалася  довгою….  Наталка    хоча  й  одягнена  в  вишиванку    й  в  чорну,  не  коротку  спідницю,  все  ж  хвилювалася.  Це  ж  мов  оглядини,  як  її  сприймуть,  що  чекає  на  неї?
А  він  примружував  очі,  ледь  посміхався,  бачив  її  стурбованість,
-  Та  ти  не  хвилюйся,  там  дід    так  щебетав,    так  хвалив  тебе,  за  мене  такого  ніколи  не  говорив.
Авто    зупинилося    біля  паркану  з  білої  цегли.  Відразу    відчинилися  металеві  ворота,  дід  Антон  посміхався,  кивав  рукою,  
-  Давай,    заганяй  зразу,  навіщо  під  парканом  залишати.
Наталка  тримала  в  руках  торт,  Віктор  підморгнувши  взяв  її  за  руку,
-  Ану  усміхнися,  засяй  сонечком  весняним,  пішли.
 Вона  перевела  подих,  в  душі  просила  Бога,  щоб  все  було  добре.
   Переступивши  поріг  веранди,  їм  назустріч  вийшли  чоловік  і  жінка.  Наталя  відразу  зрозуміла,  що  це  мама  Віктора,  бо  він  дуже  схожий  на  неї.  Жінка  усміхнувшись    подала    руку,
-  Ну  от,  нарешті  познайомимося,  я  мама  Каміла,  довго  чекали  в  гості.  А  це  мій  чоловік,  батько  Віктора,  Роман.  Напевно  син  говорив  тобі,  в  нас  іще  є  дві  доньки  та  вони    одружені,    живуть  у  Атаках.
       В  хаті  за  столом,  сиділа  бабуся  Марія.    Вона  побачивши  молодих,  привітно  всміхнулася,  відповіла  на  привітання.  На  якусь  мить  зупинила  погляд  на  ній,  наче  хотіла  заглянути  в  очі.  Її  ,аж  холод  пройняв,    ото  напевно  на  мене    чекає  допит.  Пригадала,  ще  тоді,  як  їхала  від  них,  радо  прощалася,  бажала  щастя  та  знайти  мені  гарного  кавалера.  Мабуть  не  чекала,  що  все  так  складеться.  Вона  не  знала,  що    Марія  мала  розмову  з  Віктором  про  своє  заміжжя  та  він  відразу  їй  нагадав,  що  мама  його    теж  мала  перше  невдале  заміжжя.  Колись  бабця  його  просила,  нікому  не  розповідати,  тепер  можна  сказати  підписали  угоду  -    все  тримати  в  таємниці.
За  столом  наче  в  рідній  сім`ї  …  Як  сказав  дід,  на  тверезу  голову  треба  про  все  говорити,  я  потім  вже  випити.    Старші  шушукаються  між  собою,  дід  керував,  весело  пропонував  страви,  хвалив  домашнє  вино.  Підморгнувши  Вікторові,  встав  із  -  за  столу,  почав  говорити,
-  Ну  тепер    всіх  запрошую  випити.  Весілля    не  буде  гучним,  не  той  час  на  жаль,  але  через  місяць  станете  на  рушник.  Так,  що  завтра  подавайте  заяву,  а  за  все  інше  не  хвилюйтеся.  Наталко,  в  нас  родина  величенька,  вміємо  добре  працювати,  ніякої  роботи  ні  діти,  ні  онуки  не  бояться.    І  вміємо  гарно  повеселитися,  побачиш  наше  молдавське  весілля.  Ну,  а  де  житимете,  вам  вирішувати.  Хочу  сказати  одне,  що    двері  нашого  дому    для  вас  завжди  відчинені.  Тож  давайте  за  це  й  вип`ємо!
   Задоволений  промовою  батька,  Віктор  обіймав  Наталку,    легенько  рукою  притиснув  до  себе,  шипотів,  -
-  А  ти  боялася,  бачиш  -    все  добре.
   Каміла  привітна,  чорнява  жінка,  в  основному  мовчала,  зацікавлено  поглядала  на  майбутню  невістку.  
 Добре  закусили,  погомоніли…    Всі  дивилися  на  Марію,  чекали  її  слова.  Вона  наповнила  свій  келих  вином,  дивилася  на  Наталку,
 -  Так,  а  тепер  я  хочу  сказати  слово  та  щось  запитати.
Наталя  ледь  зблідніла,  опустивши  голову,  під  столом  зажала  руку  Віктора.  Він  відчув    легке  тремтіння,  зрозумів,  що  дуже  хвилюється,  поклав  руку  на  плече,  ледь  –  ледь    притиснув  до  себе.
Марія    посміхалася,    двома  руками  тримала  келих,
-  А,  що  Наталко,  що  онук  мій  молдаван,  то  нічого?
Вона  дивилася  прямим  поглядом,  наче  чекала  на  її  відповідь
Віктор,  щоб  підтримати  її  при  всіх,  ніжно  чмокнув  у  щоку,  голосно,
-  Сміливіше,  не  бійся,  не  соромся.
Стара  продовжила,  
-  Що  любиш  його?
-  Наталя  сильно  почервоніла,  тихо  промовила,
-  Та  він  же  хороший,  то,  як  не  любити,  кохаю  його,  обіцяю  шанувати.  А,  що  молдаван,  яке  це  має  значення,  ми  всі  рівні.
Вона  тільки  закінчила  говорити,  на  поміч  прийшов  Віктор,
-  А  я  тішуся,  що  буду  мати  жінку  українку.  Он  сестра    Марина,  чоловік  в  неї  українець,  хіба  в  них  погана  сім`я?  І  в  нас  все  буде  добре!
 Марія  задоволено  дивилася  на  молодих,
-  Ну  тоді  за  Вас!  Нехай    збудеться  все  задумане!!  В  добрий  час!
Потім  мати  й  батько  Віктора,  наливали  вино  й  запрошували  випити  за  все  сказане.
       Минув  місяць…  Наталка  про  весілля    тітці  Ользі  нічого  не  говорила.    З  тіткою  Зоєю  так  і  не  спілкувалася.  На  весілля  були  запрошені  тільки  дві  дівчини,  з  якими  навчалася.
       Весілля  пройшло  без  ніяких  пригод.  За  молдавським  звичаєм.  В  основному  гості,  це  не  маленька  родина  Віктора.  Почувалася  щасливою,  всі  хвилювання  відійшли,  в  неї  все  добре.  Якби    ж  то  ближче,  то  поїхала  б  на  цвинтар  до  батьків  і  попросила    в  них  благословення.  Розповіла  б  їм,  що  пізнала  справжнє  кохання,  що  зустріла  справжнього  друга,  який  їй  є  опорою  в  житті.    Що  збулася  мрія,  вивчилася  і  тепер    працює  в  лікарні.  Та  несла  камінь  на  душі,  задумувалась,  інколи  нишком  витирала  непрохану  сльозу,  коли  ж  поїду  в  рідне  село?  А  треба  поїхати,  як  важко  роками  нести  цю  ношу  -  образу  та  треба  переступити  гордість.  Пробачити  тітці  за  все,  що  було,  поки    вона  жива.  На  жаль  час  швидко  летить,  не  знати,  коли  побачить  сад  дитинства,  свою  хату  і  зелений  спориш  на        обійсті.
   Закінчилося  весілля,  на    автівках    роз`їжджалися  гості.  Віктор    літав  на  крилах,  задоволений  весіллям,  ніс  дружину  на  руках  до  самого  ліжка.  
     Дивувався  її  поведінкою.  Цілував  у  шию,  роздягав,  вона    соромилася,  ховала  очі,  прикривала  своє  оголене  тіло.  Тонула  в  його  обіймах  і  водночас  її  проймав  страх  та  це    ж  мало  колись  статися.  Віктор  не  міг  зрозуміти,  чому    така  поведінка?  Не  наважився  запитати,  до  чого  в  такий  момент  розмови…    Билося  гучно  серце.  Від  ніжних  дотиків  здригалася.    Боїться  інтимних  стосунків?  Чому?  Коли  тіла  сплелися  в  одне  ціле  зрозумів  і  здивувався.  Невже  так  буває?  Йому  не  вкладалося  в  голові,  як  це  мати  чоловіка    і  залишитися  недоторканою.
       Червневий  день  видався  ясним  і  теплим.  У  небо  сині    пливуть  хвилясті,  білі  невеликі  хмаринки.  То  зовсім  близько,  то  вдалині    здіймаються  птахи  в  політ  і  знову  припадають  до  землі.  Сонячні  промені  пестять  листя  на  кущах  і  деревах,  водночас  з  вітром  заграють,  мерехтять,  знову  й  знову    виблискують  на  сонці,  а  деякі  припадають  до  трав  і  квітів,  даруючи  тепло  і  ніжність,  все  довкола  наче  в  позолоті…  
       Автівка  «Нива»  звернула  з  центральної  траси,  їхала  вздовж  великого  садка.    По  краю  вже  відцвіли  вишні,  а  далі  яблуні  старі,  крислаті,  майже  всі  відцвіли,  лиш  де  –  де  -  де  між  них  ще  можна  побачити  в  цвіту.    А  попід  ними    зеленаві  трави  присипані  пожовклими  пелюстками  цвіту.
 В  автівці  за  сидіннями  два  похоронні  вінки,  великий  букет  квітів.  Поруч,  в  красивій  плетінці,  бутель  з  вином,  торт  і  пакет  солодощів.    Наталка  дивиться  у  вікно,  пригадувала  дитинство  і  той  день,  як  тікала.  Той  день  змінив  її  життя…  Ледь  стримувала  сльози,  так  швидко  пролетів  час,  не  була  в  рідному  селі  вісім  років.  Під  серцем,  аж  щеміло,  холод  по  тілу.  Рукою  притиснула  до  себе  п`ятирічного,  смуглявого  синочка  Андрійка,  наче  знаходила  в  ньому  розраду,  щоб  не  розплакатися  навзрид.  Її  коханий  і  любов,  її  надія    і  щастя,  це  син  і  Віктор,  вона  раділа,  що  доля  зробила  їй  такий  подарунок.
 Віктор,  час  від  часу  позирав  у  дзеркало,  бачив  тремтячі  вії.  Намагався  піймати  її  погляд,  щоб  посміхнутися,  вкотре  підтримати.    Розумів,  що  вона  поринає  в  спогади,  відчував,  як  їй  боляче  згадати  минуле,    як  важко  пробачити.
     Вже  майже  проїхали  садок,  далі  дорога    роздвоювалася.  Віктор    зменшив  швидкість,
-  Наталочко,  зараз  куди  наліво,  чи  направо?
Немов  проснулася,  кивнула  рукою,
-  Наліво  село,  а  направо  цвинтар.    Можливо  вони  вже  там,  я  тітці  Олі  говорила  о  котрій  годині  приблизно  приїдемо,  здається  встигаємо.
-  А  вона  вчора  мала  приїхати?
Наталка  погладила  сина  по  голові,  відповіла,
-  Так  вчора.
Відразу  серйозно  до  сина,  який  спритно  виставив  обличчя  у  вікно,  примружив  оченята  від  вітру.
-  Ще  трішечки  й  приїдемо,  посидь  тихенько.
Андрійко  зазирав  в  її  сумні  очі,
-А  в  мене  тут  теж  є  бабуся  й  дідусь?
Ніжно  обійняла  своє  чадо,  поцілувала  в  чоло,
-  В  тебе  тут  є    дві  бабусі,  старенькі,  як  бабуся  Марія.  Посидь,  як  на  шилі  крутишся,  скоро  їх  побачиш.
Її  погляд  губився  поміж  трав.  Напевно  ми  усі  маємо  гріхи,  гадаю  з  роками  усвідомлюємо  помилки.  Не  варто  мстити,  це  лиш    відкриє  болісну  рану,  згадуючи,  наче  попаде  на  неї  сіль.  Чи  варто  часто  озиратися  назад?  Хто  знає?  Як  згадати  краще,  можливо  й  варто.  А  все  болюче,  геть  розвіяти  вітрами  і  простити,  як  Бог  прощає.  Якби  важко  не  було  та  це  треба  зробити…                                                                                                                                                                                                      
                                                                                                                                                                   2018р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2019

Вітаю з Охрещенням Христовим!

   [youtube]https://youtu.be/dyocgJxHatk[/youtube]                                

Хмурий  місяць,    уповні,    в  хмарах  –  пелюшках,
Вітер  швидко  підіймавсь,  давав  йому  шлях,
Розійдіться    сіро  -сизі,  зіронько  засяй,
Це  ж  прийшов,  другий  Святвечір,  свято    зустрічай!

Хай  щедрівка,  зігріє,  всім  серця  теплом,
Нехай  ангел,  торкнеться  Вас  ніжно  крилом!
Хай  Господнє  Хрещення,  зайде    в  кожну  хату,
Добро  й  щастя  принесе,  радості  багато!

Хай  водиця,  окропить,  засіє  любов`ю
Подарує  благодать    і  міцне  здоров`я!



19.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2019

Будемо разом

Хай  смуток,  розвіють    штормові  вітри,
Благаю,  коханий,  лиш  сльозу  зітри,
Щоки  торкнися  і    геть  розвій  печаль,
З  тобою,  я  чайкою  полечу  вдаль.

Всі  біди  відведу,  зупиню  шторми,
Звернусь  до  Всевишнього,  будем  разом  ми,
До  неба  поклонюсь,буду  в  самоті,
Зласкавиться  доля,  дасть  шанс  у  житті.

У  серці,  сховаю,  ніжний  погляд  твій,
На  вушко  нашепчу,  ти  назавжди  мій,
Не  в  змозі,  зупинить  плескіт  морських  хвиль,
Та  сонечко  зійде,  буде  повний  штиль.

Блакитним  атласом,    гойдає  море,
Надію…  лелію,  все  переборе,
Я  в  ньому,  схороню  свої    печалі,
Зустрінемось,    любий,  знов,  на  причалі.

                                                         2013р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2019

Хочу танцювати / слова до пісні /

1
Ішла  дівка  до  криниці,
Їй    назустріч  Петрик,
В  селі  нині  вечорниці
В  парку  грав  оркестри,
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,  ой,  ой,  ой    хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой    тебе  обіймати,
2
Нащо  люба  та  водиця,
Погулять  на  часі,
Моя    будеш  лебедиця,
 Закручу  у  вальсі.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати.
3
Будеш  кралею  моєю,
Червоненькі  щічки,
Я  назву  тебе  своєю,
Зустрінемо  нічку.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати.
4
Ти  поглянь,  я  парубійко,
Повсякчас  моторний,
Будем  мати  діток  двійко,
І  палац  янтарний.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой    тебе  обіймати.
5
Ніжно  голову  схилила,
У  очах  іскринки
Вже  під  руку  підхопила,
З  вуст  збирав  краплинки.
Пр
Дай  ще  раз,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой    хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати,
Ой,  ой,  ой,  ой  ти  моя  лебідка,
Місяць  в  небі  ясноокий,  буде  нам  за  свідка.

17.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2019

Змарнував скільки літ / з гумором /

                       
Ой  погляну  в  дзеркало  та  й  підкручу  вуса,
За  вікном  сусідонька,    то  моя  спокуса,
Сипле    сніг  лапатий,  а  я  ж  ще  не  жонатий,
 Невисокий,  що  правда  та  зате  багатий.
Кривий  ніс,  кажуть  у  мене  й  ноги-  колеса,
Та  тож  брешуть,  хай  їм  біс  й  вона  не  принцеса,
Кругом  хати  з  віником,  пташкою  літає,
Щось  наспівує  під  ніс,  сніжний  день  вітає.
Я  все  чую,  не  глухий,  не  відведу  погляд,
Мабуть  взую  валянки,  щоби  вже  йти  поряд.
Ось  лопата,  у  руках,  любов  б`є  між  ребра,
 На  вустах  вже  усмішка,  мені  того  й  треба.
Іскрять  білі  кучугури,  рясно  срібляться,
Ой  помрію,  врешті  й  обійняти  вдасться.
Їсть  на  гілці  синичка,  жваво  смачне  сало,
Від  думок,  справді  радість,  аж  тепліше  стало,
Кругом  хати  стежка,  хоч  танцюй  свобода,
Мені  певно  буде,  якась  та  й  нагорода  ?
Потрудився    добре,  може    на  чай  запросить,
 Йде  назустріч,  чи  часом  здалося-  голосить,
 Той  писклявий  голос,  аж  тіло  затремтіло,
-  Ти    тут  це,    до  чого  і  твоє  яке  діло?
Сніг  по  вікна,  то  й  що,  не  маєш,  що  робити?
Чи  гадаєш,  за  оце,я  буду    любити?    
Руки  в  боки  взяла,ще  й  зміряла  сердито,
-  Чого  діду,  як  свиня,  лізеш  у  корито?
 Чи  не  бачу,  думаєш,  все  зириш  за  вікном,
Як  я  влітку  працюю,  на  клумбочці  рачком,
Не  вилазять  очі?  Ото  вже  старий  матняк!
 Із  очей,  зникни!  Чого  майориш,  як  маяк!
Від  розмови,    діда,  зразу  кинуло  у  піт,
 Це  ж  пантера,  от  шкода,  змарнував  скільки  літ.
-  Фантазерка,  -    дід  поглянув  досить  хитренько,
-  Чи  й  кому  ти  потрібна,  не  встанеш  раненько,
 Тебе  стало  жалко,  подякувала  б  краще,
Щоб  та  я,  влюбився?!  Хай  твій  язик  не  плеще!
       Ти  дурниці  плетеш,  то  ж  подивись  на  себе,
Ти  кікімора  -    баба,  я  плював    на  тебе!
На  плечі  лопата…тікав,  вслід  погляд  оси,
-  Замурую  всі  вікна,  спокушатись  досить!

                                                         25.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2019

Сусідка - мандрівниця / казка /

Жила  у  лісі  одна  синичка.  Вона    була  така  трудівниця,    в  старому  покинутому  дуплі,  старанно  вимостила  гніздечко..  Непосидюча,  хитренька  пташечка  все  робила  до  ладу.  
   Весною,  влітку,  восени,  жилося  їй  добре.    Спритна  маленька  пташечка  ніколи  не  лінувалася.  Перелітала  з  дерева  на  дерево,  інколи  скакала,  вишукувала  комах  і  павуків,  цим  і  годується.  А  ще  дуже  любить  співати  веселі  пісні.  
Пройшов  час…  З  кожним  днем  ставало  холодніше.    Птахи  відлетіли  в  теплі  краї,  а  синичка  залишилася.  
Одного  ранку  вона  виглянула  з  дупла,  мороз  закував  дерева,  на  землі  лежав  сніг.
-  О,  це  вже  зима  прийшла,  -  сумно  сказала  синичка.
     Вона  кілька  днів,  в  пошуках  комах,  ще  побула  в  лісі  та  все  даремно.  Скрізь  все  засипало  снігом,  навіть    і  ті  трави,  з  яких  можна  було  на  обід  зібрати  насіння.  Нема  іншого  виходу,  думала,  треба  летіти  ближче  до  людей.  Пригадала,  що  колись  бачила  хатинку  і  сарай  недалеко  від  лісу,  вирішила  летіти  туди.
 З  -  під  стріхи  сараю  стирчала  солома,  от  і  добре,  зраділа  синичка  й  вирішила  заховатися.  Та  тільки  наблизилася  до  сараю,  як  їй  назустріч  вилетіло  кілька  горобців.  Вони  сердито  цвірінькали,  відганяли  її  від  свого  житла.  Синичка  розчарувалася,  де  б  це  заховатися,  сіла  на  гілку  старої  черешні,  почала  співати  журливу  пісню.  Горобці  вгамувалися,  затихли,  позирали  один  на  одного.  Не  знали,  як  вчинити,  чи  її  й  звідти    прогнати,  чи  хай  вже  співає…
 Сутеніло.  До  синички  підлетів  один  горобчик,  сів  поруч  з  нею,
-  Гей  мандрівнице,  ти  так  гарно  співаєш,  а  ночувати  де  будеш?  Треба  десь  ховатися,  на  ніч  мороз  буде  сильніший.
Синичка    вертіла  голівкою,
-  Треба  десь  знайти  місце,  де  й  сама  не  знаю…
Горобчик  сміливо  махнув  крилом  і  сказав,
-  До  речі  мене  всі  звуть  Чир.  Гайда,  лети  за  мною,  сюди  за  сарай!
Вони  залетіли  під  стріху  з  іншого  боку  сараю.  На  жаль  тут  лежало  всього  кілька    соломин  та  все  ж  було  затишніше.  Горобчик  крутився,  скакав  на  одному  місці    і  схиляв  голівку  донизу.  Синичка  здивовано  запитала,
 -Що  ти  там  вдивляєшся?
Горобчик  взяв  крила  в  боки,  не  поспішаючи  сказав,
-  Розумієш  мандрівнице,  в  цій  хатині  навпроти  сараю,  живе  бабуся.  В  неї  є  кури,  вона  їх  годує  зерном,  тому    ми  тут    і  живемо.  Часом  можемо  поласувати  ним,  а  ще  недалеко  є  горобина  і  калина.  Ми  теж  недавно  сюди  прилетіли,  бо  ж  всюди  засипало  снігом.  Гадаю  біля  людей  краще  пережити  холодну  зиму.
За  мить  горобчик  змахнув  крилами  і  полетів.  Зраділа  синичка,  значить  і  я  не  пропаду  тут.  Вона  злетіла  на  молоденьку  яблуньку  і  хитренько  заглядала  до  вікна  хати,  весело  заспівала.  В  цей  час  біля  віконця  сиділа  бабуся.  Старенька  побачила  синичку,  усміхнулася  і  сказала,
-  О!  Яка  красуня  прилетіла!  Треба  завтра    на  гілочку  підвісити    шматочок  сала,  мороз  лютує,  хоча  б  не  замерзла  ця  маленька  пташечка.
 Ніч  була  надто  холодна.  Синичка  під  стріхою  тулилася  до  стінок  з  дерев`яних  брусків  та  вони  їй  здавалися  льодом.  Ледве  дочекалася  ранку,  щоб  виглянути,  де  б  це  знайти  інше,  тепліше  місце.    Перед  нею  з  даху  нависла  грудка  пухкого  снігу,    до  низу,  як  мереживо  із  сніжинок.  Ті  сніжинки  їй  здалися  занадто  великі  і    колючі.  Її  всю  почало  трусити.  Злякавшись,  хотіла  розправити  крила,  але  не  змогла,  вони  зробилися  важкі,  наче  задубілі.
-  Ой  біда  -  ой  біда,
-  пищала  синичка  та  її  ніхто  не  чув.
   Хоч  вона  чула,  як  заводив  пісню  півник,  як  цвірінькали  горобчики,  як  бабуся  гукала  курей.  Та  синичка  не  спромоглася  зрушити  з  місця.  Її  лапки  не  слухалися,  наче  приросли  до  брусків  дерева.
А  тим  часом,  бабуся  підвісила  шматочок  сала  на  яблуньку  і  сказала,
-  Мабуть  скоро  прилетить  синичка,  хай  смакує,  не  буде  голодна,  легше  перенесе  цей  сильний  мороз.
І  відразу  побачила  полохливих  горобців,  які  вже  сиділи  на  даху  хати,  спостерігали  за  нею.  Старенька  хитро  глянула  в  їхню  сторону  і  кинула  на  сніг  жменю  пшениці,
-  Ану  налітай    вже  братва,  нагодую  вас,  грійтеся  мої  маленькі!
 Й  швидко  повернулася  до  хати.
Горобці  задоволено  визбирали  зерно  і    знову  заховалися  під  стріху.  Чир  побачив  шматочок  сала  на  яблуні  і  здивувався,
-  Цікаво…  Що  мандрівниця  геть  полетіла?  Бач  для  неї  навіть  сало  повісили,  а  її  десь  немає...
 І  відразу,  не  вагаючись  полетів  туди,  де  залишив  її  вчора.  Синичка  мала  жалюгідний  вигляд,  ледь  -  ледь  дихала,  схиливши  голівку  набік.
Чир  знервовано  сказав,
-  Ой  біда  яка!  Та  ти  зовсім  захолола,  я  зараз  !
І  швидко  полетів  до  своїх  друзів.  За  мить    всі  горобці  дружно  несли  по  соломинці  до  синички.  Накрили  її,  пригорнулись  до  неї,  щоб  відігріти  пташечку.  Синичка  так  зігрілася,  що  міцно  заснула.
Пройшло  не  менше  години,  коли  синичка    просинаючись,  почула  цвірінькання.  Горобчики  ж  побачивши,  що    з  нею  все  гаразд,  один  за  другим    відлітали,    повернулися  під  стріху,  на  своє  місце.  
Синичка  відкрила  очі,  перед  нею  стояв  задоволений  Чир,  голосно  сказав
-  Ну  от,  здається    і  все  обійшлося.  Ти  посидь,  не  вилазь,  я  зараз    тобі  принесу  щось  поїсти.
Синичка  навіть  слова  не  встигла  сказати,  як  він  полетів.
За  кілька  секунд  Чир  у  дзьобі  приніс  шматочок  сала,  поклав  перед  нею.  Вона  здивовано,  хриплим  голосом  запитала,  
-  А  де  взяв,  друже?
Він  розвів  крила  в  сторони,  сказав,
-  Це  мабуть  для  тебе.  бабуся  підвісила  сало  на  яблуні.  Бачу  ти  захрипла,  треба  лікуватись.  Зараз    принесу  калини,  вона  допоможе.
 Три  дні    поспіль,  Чир  приносив  їсти  синичці,  вона    набиралася  сили,  одужувала.  
Наступний  ранок  видався  морозним  та  сонячним.  Горобці  прокинулися  від  веселої  пісні.  Чир  відразу  голосно  сказав,
-О!  Чуєте,  це    наша  сусідка  -  мандрівниця,  так    гарно  співає.  Значить    у    неї  все  гаразд.    Ми  всі  молодці,  підтримали  її,  це  так  і  має  бути.  Будемо  всі  жити  в  мирі  і  зустрінемо  весну  разом.
                                                                                                                                                   30.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2019

Ми українці

Нам  відкинуть  печалі,  на  часі,
Не  піддатись,    тій  прудкій  спокусі,
Щоб,  як  йшли,  колись  голосувати,
Всі  за  гречку,    потім    пожинати.

Беззаконня…  панує    свавілля,
Можновладці,  немов  із  похмілля,
Схаменіться,  вже  спиніться  люди,
Тож  безладдя,  де  не  глянь  повсюди.

Українці  -  чи  забули  свій  рід,
Олігарх,    все  нариє,  як  той  кріт,
І  маєтки,  і  в  золоті  храми,
Ми  ж  в  злидоті,це  ж,  як  завжди  з  вами.

Діли  гордість?  Та    ви  ж  працьовиті?
Секонд  хенд,  чому  у  подертій  свиті,
Де  льон  синій?    Поле  зачерствіле,
Щем  під  серцем,  згадаймо  минуле.

І  сорочки  льняні  скрізь  по  світу,
Тай  прославився  б,  наш  край  довіку,
А    реформи,    лиш  завдають  шкоди,
Всі  чіпляють,  собі  нагороди.

Жаль  і  премії,  за  що  не  знати?
Чи    нам  стало,  усім  краще  жити?
Люд    терплячий,  а    ЖКХ-  бомба,
Чи  хто  виживе?  Чи  ми  худоба?

Щоб  замерзли,  як  у  воєнний  час,
Мабуть  справді,  позбутись  хочуть  нас,
Медицина,  он  давно  в  Європі,
Тож  кому  жалітись?  Дяді  Стьопі?

Ич,  загрались,  як  у    дитсадочку,
Мати  плаче,  все  ж  проводжа  доньку,
На  війну,  на  схід,  бере  досада,
Яка  ж  прийде,  потім  нова  влада?

Припинити  війну,  нам  завдання,
Щоб  заводи  та  й  гуділи  зрання,
У  народу,  щоб  ясні  обличчя,
Знов  країні  вирнути    величчя.

Важко  вибрати,  це  знає  кожен,
Тож  країна  живе,  як  той  човен,
Серед  моря,  як  у  шторм  й  негоду,
Чи    й  почують,  всі  слова  народу?

   Журби  збутись,  йти  голосувати,
Та  посміти,  голос  не  продати,
Давно  лазять  у    гречці  хробаки,
Незаманять,  москальські  мудаки!

10.01.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2019

Де ж ти мій рідненький…/ слова до пісні /

                                   
Губив  місяць  сивий  погляд,  до  землі  дивився,
З  ним  неначе  журба  поряд,  хлопчик  народився,
Та  напевно  б  порадіти,  хай  би,  нічка  тиха,
Якби  ж  матінка  не  знала,  тої  біди  й  лиха.
                                             2  останні  рядки  2  рази

Не  побачить  татуся,  він  у  чужій  сторонці,
Зірки  ясно  не  горіли,  загинув  на  фронті,
Жаль  на  руки  не  візьме  й  ніжно  не  приголубить,
Син  на  фото  його  взнає…  сльозинку  загубить.
                                     2  останні  2рядки  2  рази

Завше  мама  в  чорній  хустці,  дуже  сумні  очі,
І  єдиний  синок  баче  й  чує  плач  щоночі,
А  раненько,  разом    з  нею,  вхопить  фото  в  руки,
Та  того  не  розуміє,  які  мамі  муки.
                                       2  останні    рядки  2  рази

Хоч  надію  хлопчик  має  та  батько  ніколи,
Жаль  за  руку  не  візьме,  не  поведе  до  школи,
Рік  за  роком,  а  татусь,  весь  час  молоденький,
Син  тривогу  відчуває,  де  ж  ти  мій  рідненький?
                                         2  останні    рядки  2  рази

Вкотре  гляне  здивовано,  неньку  запитає,
Чому  довго  так  немає,  то  ж  вже  й  сніг  літає,
Пече  холод    від  образи,  чи  здатен  простити,
Чому  він  маленький  та  й  буде  без  тата  жити.
                                                 2  останні  рядки  2  рази

11.01.2019р.

                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2019

Якось у кав`ярні / віршована розповідь/

Закрутили,  баба  з  дідом  у  веселім  танці,
Вона  в  модній  сукні  й  шляпці,    він    у  вишиванці,
Аж  зглядалися  люди,  у  кав`ярні  так  людно,
 Тож  веселі,  дали  »  джазу»,  для  них  було  модно.

Пригадали,  вже  молодість,  за  талію  брався,
Раннім    сонцем  усміхалась,  він  та  й  цілувався,
Очманіли,  всі  панянки,  ото  так  спокуса,
Дід  до  баби,  кривить  носа,  швидко  гладить    вуса.

Парубота,  обом  заздрить,  де    ж  береться  сила,
Морга  хитро  дружина  та  спинитись  несила,
Червоніла,  ну,  як    мальва,  в  душі  тепле  літо,
 Погляд  діда,  очі  ловлять,  дарить  ясне  світло,
Враз  руками,  пригорне,  немов    лебідка  –  птиця,
Вона  ж  щастя  берегиня,  вірності  дівиця.

Та  музики  закінчились,  плескіт  у  долоні,
Пара  ніжно  обіймалась,  у  низькім  поклоні,
 Та  ніхто,  не  знав  причини,  чом  такі  щасливі?
Переглянулися  люди  й  не  соромно,  сиві.

А  вони,  неначе  діти,  полохливий  погляд,
 Із  букетом  квітів,  раптом  з  ними,  кур`єр  поряд,
Зал  завмер,  роти  розкрили.  –  Увага,  хвилинку!
Ледь  соромлячись  всміхнулась,  скинула  сльозинку.

Жінка  квіти,  ті  прийняла,  відчула  незручність,
 Серце  в  грудях  шаленіло,  яка  романтичність!
Кур`єр  мило  посміхнувся,  став  мов  на  помості,
-  Золоте  весілля,  свято,  відзначають  гості,
 Й  ви  від  нас  прийміть  вітання!  А  за  танець  «  Браво»!

Дід  до  баби  притулився,  позирнув  лукаво,
-  Ану,  га́йда,  скажіть»  гірко»,  все  життя  ціную,
Свою  вірну  половинку,  хай  я  поцілую.
За  мить  щирість  здивувала,  люди  наче  друзі,
Теплі  погляди  і  радість,  гуляли  в  окрузі.

                                                                                     10.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2019

Зима примчалась

Ах  как  прекрасен,  очарователен    мир,
Зима  примчалась,  с  нею  мороз  –  ювелир,
Все    реки  в  блёстках,    уж  стали  зеркалами,
Во  сне  деревья  светятся,  уж  так    кристально.

На  стекле,  штрихи,  с  утра  везде  чудные,
А  с  крыш    сосульки,  висят,  изумрудные,
Светло  повсюду!  Сверкает  снежок,  искрит,
Белый,  пушистый,    мне  горевать  не  велит.

2010г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820812
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.01.2019

Дитяче 3

     Летять  сніжинки

За  віконечком  садочок,
Нарядився  у  віночок,
У  очах,  аж  стало  біло,
Всюди  сріблом  мерехтіло.

Швидко  взулась  у  чобітки,
Йду  на  двір,  хутко,  залюбки,
Тут  краса,  дива  довкола,
Пора  гарна,  ця  зимова.

 Скрізь  летять,  стрімко  сніжинки,
 І  на  мене    йі  на  хатинки,
Вітерець,  ледь-  ледь  холодить,
Ой  яка  ж,    це  чудова  мить!

Від  зими  маю  цілунки,
Прийму  радо  подарунки,
 Нехай  скрізь,  славно    іскриться,
 Хай  народ  повеселиться  !

                                               2010р

В  небі  зіронька    сяє  

Порадіймо  люди  добрі,
В  небі  зіронька  вже  сяє,
Дітвора  співа  надворі,
Різдво-  свято  прославляє.

Чуть  щедрівки,  аж  до  небес,
Зустрічаймо  мале  дитя,
Дочекались,  нині  чудес,
Щоб  було  світлим  майбуття!

Хай    зерно  щастя  скрізь  зросте,
У  родині    та  й  в  хатині,
 Ви    лише,  люди  повірте,
Будьте  щедрі  й  благостині!

Із  Різдвом  любі  малята
Привітайте  маму  й  тата!

                           06.01.2019р

Знов  цей  дощик

Крап  -  крап  дощик….  Доня  плаче,
«Чомусь    м`ячик  та  й  не  скаче,
 Він  потрапив,  у  халепу,
Ну  в  калюжу….  взагалі  то,
По    воді    блиск,  мов  сміється,
Знов  йде  дощик,  не  спиниться!

Почалось    сумненьке  літо,
А  де  ж  сонце,  ясне    світло?
Чому  в  чорних  хмарах  небо?
Я  гадаю  так  не  треба!»
Похитала  головою,
   Літо  щось,    не  так  з  тобою!»

   ***

Кому  вночі  спати,    а  кому  й  попрацювати

Запросив  день  в  гості  вечір.  Замовкли    голоси  лелечі.  В  лісі  
тиша,  лиш  де  -  не-де.  Раптово  листячко  впаде.  Під  ним  відразу  
павучок.  Проснувся,  схилився  на  бочок.  Мереживо  сплести  
має.  Вдоволено  поспішає.  Гарна  погода  і  вітерець  дрімає.
Всю    нічку,  в  роботі  рухливо.  Зирить  ранок  справжнє  диво.  
Сплів  мереживо  красиво!    Й  сонце  запросив    у  гості.  Павучок    
готував  постіль.  Ото  добре  потрудився.    Того  ж  певно  й  
притомився.  Бачила  ніч,  я  працював.    Й  місяць  свідок.  Він,  не  
дрімав!
Промінь  сонечка  привітний.  Й  вітерець    тепленький,  ніжний.
 Убаюкали  спати.  А  ну  ж  бо  відпочивати!  Пташка  пісеньку  
заводить.  Сон  його  у  казку  вводить..  День  усміхнеться  й    вечір  
знову.  Поведе  свою  розмову.  Кому  вночі  треба  спати,  а  кому  й    
попрацювати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2019

Пишу тобі листа

Взялась  за  ручку,  я  пишу  тобі  листа,
Надворі  зимно,    на  душі,  кепсько,  млосно,
Здається  скоро,    все  охопить  мерзлота,
Зранку  дощило,  знов  мороз,  та  чи  вчасно.

Тому  й  пишу,  то  ж  може  розвію  печаль,
Погода  скверна,  краще  сидіти  вдома,
Нехай  зима,  віхола  розстелить  вуаль,
По  всіх  деревах,білосніжність  знайома.

Я  подзвоню,  хай  покращиться  мій  настрій,
Все  ж  лист  спалю,  навіщо  душу  ятрити,
Себе  потішу,  сум  вляжеться  за  обрій,
Сонливе  сонце,  усе  здатне  зробити.

Відчую  ніжність,  врешті  знайду  спокій,
Мінливий  місяць  хитро  зирить  у  вікно,
Допишу  завтра,    про  зиму,  ясні  зорі,
Як  я  чекаю,  у  гості    тебе  давно.

Мороз  малює,  вдруге  на  склі  узори,
А  сніг  літає…  Ледь  мерехтять  ліхтарі,
Я  ж  в  теплім  ліжку,  подорожую  у  сні.

                                       
                                               25.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2019

Там знайду розраду…

Я  вкотре  гляну,  у  своє  вікно,
Стежину  в  ліс,  давненько  замело,
Дерева  сплять,  бачать  казкові  сни,
В  білій  імлі  виглядають  весни.

Кружляє  сніг,  мабуть  надвір  піду,
Подих  зими,  відчую  і  знайду,
Я  там  розраду  -  зловлю  сніжинку,
Сховаю  сум,  у  срібну  пір`їнку.

Зимна  мозаїка  вже  мерехтить,
В  моїх  очах  -  то  незабутня  мить,
Іскриться  сніг,  у  сяйві  золотім,
Лягла  краса,  повсюди  й  на  мій  дім.

                           02.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2019

Де знайти розраду… ( Віршована розповідь )

Довгі  -  довгі  коридори….  ще  сонце  не  встало,
А  по  стінах  якісь  тіні….  тут  лихо  блукало,
За  вікном,хуга  літає,  народ  веселиться,
Новий  рік,  вже  зірка  сяє…  білий    сніг  іскриться.
Довгі  темні  коридори…  на  душі  все  смуток,
Їм  так  хочеться  літати..  та  печаль  у  жмуток,
Десь  би  та  в  провалля  кинуть,  щоб  його  не  знати,
За  що  люди,  така  біда?  Якби  ж    крила  мати.
Співа  вранці  вже  й  синичка,  промінь  на  підлозі,
Нема  світла,нема  й    волі  по  їхній  дорозі,
Та  якби  ж,    то    оті  ніжки  та  й  вміли  ходити,
Вони  б  й  квіти  пригортали,  зуміли  б  любити.
Довгі  -  довгі  коридори…  терпкий  запах  ліків,
За  чий  гріх?!  Скажіть  оце  все?  Скільки  їх  на  світі!
Інвалід  у  холоднім  ліжку,  книжку  читає,
У  Різдвяний  вечір,  тихо,  Бога  прославляє,
Та  покотиться  сльозина,  нестримна,  пекуча,
До  землі,  часто  й  до  долі,  біль  та  неминуча.
Не  дала,  чом  мати  крила?  І  яка  провина?
Народилась,  чому  така,  немощна  дитина?
 Ледве  руку  потягне,  у  очах  біль,  страждання,
Хай    би  птахом  та  й  до  Бога…  нестримне  бажання.
Ледь  тремтіли  оті  крила…  де  знайти  розраду?
Полетіли  б,  якби  ж  змогли,  до  рідного  саду.
У  куточку  при  віконці…  яскрава  ялинка,
Туди  погляди    ховає…    щаслива  хвилинка,
Хтось  надійде  з  подарунком,  з  Різдвом  привітає,
Нехай  доля  усміхнеться!  Хай  радість  пізнає!

                                                                               06.01.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2019

Вітаю всіх з Різдвом Христовим!

Біленький  сніг…  довкола  весь  іскриться,
Чудова  мить,  надвечір  зірка  сяє,
Давно  по  обрію,  все  золотиться,
Свято  Різдво  народ  наш  зустрічає.

Радіймо  люди,  Ісус  народився,
Наш  Ангел  Божий,  ми  під  його  крилом,
Усі  в  надії,  щоб  кожен  трудився,
У  благодаті,  жив  за  щедрим  столом.

Низько  вклонимось  й  помолимося  всі,
Просимо  захисту!  Благаєм  Миру!
Щоб  панувало  щастя  на  всій  землі
Квітло  весною,  у  кожній  оселі!

                                     05.01  2019р.

***

Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Різдвом  Христовим!
Хай  Ангел  Небесний  Вас  торкнеться  крилом
Зігріє    ніжно  серця  і  душі  теплом
Хай  радість,  благодать  наповнить  Ваш  дім!
Оселиться  щастя,  злагода,  достаток  у  нім!
Веселих  Різдвяних  Свят  Вам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2019

У Різдвяний вечір

Різдвяний  вечір…  мережка  золотиста,
Лягла  на  обрій.  Шалене  серцебиття,
Радісна  йду,    я  по  вулиці  дитинства,
Вона  змінилась,  як  і  все  моє    життя.

Безмежне  поле,      білесеньке  іскриться,
А  воно  пагорбом,  наче  бачу  сані,
Ніжні  сніжинки,    подібні  до  суцвіття,
Я  в  них  сховаю,  думки  тихі,    печальні.

Здається  чую,  сміх,  хлопчиків    і  дівчат,
Тішаться  снігом,    веселі,  ясноокі,
Грають  у  сніжки,  поспішають  до  санчат,
Назустріч  вітру,  летять  червонощокі.

Ковток    повітря,  дитинства  аромати,
Я  знов  відчула.  Під  серцем  защеміло,
О!  Як  приємно,  мені  це  пригадати,
В  батьківську  хату,  ввійду  благоговійно.

Вже  сяє  зірка,  сріблиться  сонне  поле,
Свята  вечеря  теплом  зігріла  душу,
Сідай  до  столу,  зі  мною  моя  доле,
І  я  тихенько,  сльозу  з  обличчя  струшу.

Старенька  скриня,  на  ній,  фото  родини,
Різдвяний  вечір,  із  смачною    кутею,
Дітей    докупи,  зібрав,  наче  зернини,
Щоб  привіталися    з  рідною  землею.

                                                 24.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2019

А чи хотіли…

 [youtube]https://youtu.be/8Xr68ZvU_XE[/youtube]


Знову  налив,  у  келих  вина,    через  край,
Побудь  прошУ,    ще  зі  мною,  тож  не  тікай,
У  ясні  очі,  хай  загляну,  в  чарівні,
Майже  щоночі,  їх  бачу,  сняться  мені.

Колись  навпІл,  все  ділили,  щастя  й  радість,
А  чи  хотіли,  щоб  прийшла  журба  й  старість,
І  щоб  зронили,  троянди    всі  пелюстки,
Як  молодими,  їх  садили  залюбки.

Думки  обернуть    і  тиснуть,  вкотре  печаль,
Б`є  безпорадність,  як  жити?  Погляди  вдаль,
Десь  загубитись,  по  траві,  поміж  квітів,
Одному  жити,  так  важко  на  цім  світі.



11.12.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2019

В одному лісі /казка /

В  одному  лісі  на  старій,  високій  сосні,  жила  білочка  Рижуля,  із  синочком  на  ім`я  Тішок.    Він  був  спокійним  і    трішки  ледачим,  інколи  не  хотів  вилазити  з  дупла.
 Рижуля  цілими  днями    в  пошуках  горішків,  жолудів,  грибів  -  робила  запаси  на  зиму.  
 Давно  минули  погожі  дні….    Майже  всі  дерева  голі,  тільки  ялинки  і  сосни    зеленіли  в  лісі.  Одного  разу    білочка    повернулася  в  дупло    і  сказала,
-    Синочку  знаєш,    на  сосні,  що  поряд  з  нами,  у  маленькому  дуплі  поселився  дятел  -  санітар.    Я  сьогодні  вперше  його  побачила,  коли  почула  стук.  Тож  маємо  сусіда.
Тішок  здивовано  запитав,
-  А  чому  санітар?
-  Послухай  синочку,    під  корою  і  на  корі  дерев  є    багато  шкідників.  Вони  живляться  корою  і  деревиною,  цим  і  завдають  шкоди.      Дерева  втрачають  силу,  починають  хворіти.  Спочатку      сохнуть  листочки  й    гілочки,  а  згодом  засихає  все  дерево.  А  для  дятла  це  основна  їжа,  він  любить  тих  шкідників  споживати.  Тим  і    рятує    дерева,  тому  й  називають  його    санітар,  -    пояснила  мама  білка.
І  продовжила,
-  Напевно  зима  холодна  буде,  прилетів  до  лісу.  Тут  більше  ялинок  і  сосен,  він  знайде  в  шишках  насіння,  яке  теж  полюбляє.      Йому    буде  легше  пережити  холодні,  зимові  дні.    
-  Зрозуміло,  -  сказав  Тішок  і  знову  влігся  спати.
   Зима  не  забарилася….  Холодний  вітер  розгулявся  вночі  і  трохи  насипало  снігу.  А  ранком  поміж  сірих  хмар  виглянуло  сонечко.  Білочка  зраділа,  коли  вилізла  з  дупла,
-Ой,  як  красиво!  Скрізь  блистить,  іскриться  сніг  і  на  деревах,  і  на  землі.  Та  добре,  що  невеликий  випав  сніжок,  треба  поспішати,  ще  пошукати  шишок.  Вона  плигає  з  гілки  на  гілку,  за  мить  побачила  дятла,
-  Привіт  сусіде!  Що  зажурився,  чому  нікуди  не  летиш?
Дятел  відразу  відповів,
-  О!  Дивися  сусідко,  зараз  сонечко  та    це  не  надовго,  відчуваю  буде  завірюха.  Ти  ж  далеко  не  стрибай  від  дупла.  А  я  полечу,  ось  зовсім  близенько,  на  стару  ялину,  там  трохи  попрацюю.  
-  Не  пройшло  і  пів  години…  Білка  вже  знайшла  три  шишки  та  раптово  в  лісі  загуділо.  Увірвався  вітер  і    густий,  лапатий  сніг.  Вітер  завивав,  тріщали  молоденькі  гілочки  дерев.  Він  ламав  їх,  крутив  ними  і  підносив  догори,  а  потім  жбурляв  донизу.  Білочка  розхвилювалася,  загубила  шишки,    із-за  снігу,  перед  собою,  майже  нічого  не  бачила.  Напевно  треба  десь  заховатися  та  де  не  знати?  Вона  плигнула    з  дерева  на  землю,  біля  старого  дуба,    побачила  купу    складених  дерев.  Ото  добре,  тут  знайду  затишок  вирішила  вона.  І  сховалася  між  купою  дерев  і  товстим  стовбуром  дуба.  Ой  а,  як  же  там  мій  синочок  -    журилася  вона.  Та  знаючи,  який  він  соня,  вирішила,  що    міцненько  спатиме.  
 А  тим  часом,  як  повіяв  сильний  вітер  з  снігом,  дятел  хотів  повернутися    на  свою  сосну  в  дупло.  Та  тільки  розправив  крила  летіти,  як  вітер  підхопив  його,    відкинув  в  сторону  разом  з  гілочками,  що  зламав  з  дерев,  кинув  до  землі.  У  дятла,  аж  голова  закрутилася,  не  міг  второпати  куди  його  занесло.  За  мить  відчув,  що  його,  щось  дуже  тисне.  Він  намагався  вибратися  та  не  досить  було  сили,  щоб  вилізти  з  під  купи  зламаних  гілок.    Намагався  гукати  на  допомогу  та  ,  хто  ж  почує,  я  в  лісі  розгулялася  завірюха.    
 А  малий    Тішок  почувши  тріск  і  гул  відразу  проснувся,
-  Ой,  що  це?  І  мами  немає,  що  ж  робити?
Він    хотів  відкрити  двері  з  дупла  та  вітер  так  натискав  на  них,  що  в  нього  не  вистачило  сили  це  зробити.  Треба  почекати,  хай  трішки  вгамується,  тоді  буду  маму  шукати,  вирішив  Тішок.
 Та    добре,  що  завірюха  гуляла  недовго.  Малий  дуже  хвилювався  за  маму,  тому,  як  тільки  вітер  вщух,  відразу  виліз  із  дупла.    Озирнувся  навколо  і    голосно  сказав,  
-  Ого  скільки  навіяло!  Нічого  собі,  оце  зима…  
Цей  голос  почув  дятел.  Хоч  він  і  дуже  промерз  та  почав  гукати  на  допомогу,  -  «  Тик  «  -  «  Тчік»  -  «Тік».  
   -Ой,  хто  це?  Здається  наш  сусід  гукає  на  допомогу,  -  голосно  сказав  Тішок  і  не  вагаючись  спускався  з  сосни.
Великі  кучугури  снігу  накрили  землю,  він  не  міг  зрозуміти,  звідки  той  голос  і  тому  знову  погукав,
-  Дядю  дятле,  це  ви?  Ви  де?    Щось  я  вас  не  бачу,  відгукніться!
Знесилений  дятел  знову  подав  голос  і  цього  разу  Тішок  почув  де  він.  Спритно  плигнув  в  сторону,  під  купою  снігу  і  гілочок,  побачив  хвостик  дятла.  Де  й  сміливість  взялася,    швидко  лапками  звільнив  його    від  снігу  й  гілок.  Той  ледве  підняв  крила  промовив,
-  Ой,  а  летіли  я  не  в  змозі.  Дякую  тобі,  вже  якось  доберуся  по  гілках  до  дупла.    Ти  вчасно  помітив  мене,  ще  б  трішки,  я  б  напевно  задубів  на  бурульку.
Раптово  на  них    посипався  густий  сніг,    обоє  підняли  голови  догори.  На  гілці  сиділа  Рижуля,  здивовано  до  них,
-  А  чого  це  ви  внизу?  Щось  сталося?
Вона  вже  стояла  поруч  з  сином.  Він,  аж  підскочив  від  радості,  тулився  до  неї,
-  Мамо  я  так  хвилювався  за  тебе,  така  завірюха  була.  Оце  хотів  плигати,    думав  тебе  шукати  та  почув  голос  дядечки  дятла…
Його  нетерпляче  перебив  дятел,
-  Мене  Тішок  спас,  звільнив  від  гілок,  я  був  би  розпрощався  з  життям.  Він  молодець!    Ти  гарного  сина  виховала.  
Білочка  задоволено  обійняла  синочка,  гладила  по  голові,
-  Підріс  мій  Тішок,  молодець  синку!  Не  можна  бути  байдужим.  Ось  так  і    треба  чинити,  хто  в  біді,    треба  завжди  допомогти.
А  потім  до  дятла,
 -  Ну,  що  сусіде,    кажеш,  тебе  добре  притиснуло,  не  маєш    сили  злетіти…  Та  то  не  біда,  сідай  мені  на  плече,  заберу  тебе  поки  що  до  себе.  В  шишках  насіння  є,  погодуємо  тебе,  наберешся  сили,  тоді  й  будеш  в  дуплі  своєму  жити.  
Тішок  задоволено  плигав  з  гілочки  на  гілочку,  вслід  за  мамою  з  дятлом.  Вискочив  перед  ними,  відкрив    двері  в  дупло.  Його  очі  сяяли,  як  промінчики,  радісно  сказав,
-  От  і  добре  і  нам  веселіше  буде!  
 Щаслива  білочка  дивилася  на  синочка.  Вони  обмінялися  посмішками,  вона  тішилася,  розумний  мій  синок,  чуйний,  добрий  і  сміливий.

                                                                                                                                         27.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2019

Та, яке ж то перемир`я…

Сніг  над  землею,  іскрився,  ковдрою  стелився,
Дружно  народ,  український,  співав,  веселився,
Вогнями  площа  сяяла,  пишні  феєрверки,
Ялинка  в  центрі,  чарівна-    іграшки,  цукерки.

Посмішки  теплі,  вітання,  Новий  рік  зустріли,
У  небо  сизе,  високо  кульки  полетіли,
Лунає  музика,  смичок    ледь  торкнувся    струни,
Є  побажання  -  щоб  ніколи  не  було  війни!

Тут  знов  гуляють,  а  там  стріляють,  впав  загиблий,
Чому  жорстокий,  нині  світ  і  несправедливий,
Розчарування  прикрощі,  сльози  і  зітхання,
Коли  нарешті,  Вкраїні  прийде  процвітання?

Коли  діждуться,  матері,  синочків  додому,
Щоби  на  свято  присіли,  радісно  до  столу,
Та    яке  ж  то  перемир`я?Коли  злий  ворог  -  сич  лукавий,
Коли  сніг  білий,  вже  за  мить  став  чорно-кровавий.

Тож  не  забуде  наш  народ,  не  простить  ніколи,
Тому  химерному  (брату),    за  смертельні  кулі,
Вино  »  Шампанське»,  Новий  рік.  Та  не  знали  люди,
На  схід  дарунки,  знову  шлють,  від  царя  Іуди.

Під  ранок  площа  опустіла,  десь  звучить  скрипка…
Раптово  сльози  зронила,  заплакала  хрипко.


                                                                   01.01.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2019

Ах зимушка - подружка

Ах  зимушка  -  подружка,  что  настроения  нет?
Ну  ка  шепни    на  ушко.  Отчего  же,  тает  снег?
Ведь  солнышко    проснулось,  дали  дорогу  тучи,
Наверно  дорогая,  ты  потеряла  ключик.

Случайно,  дверь  открыла,    терпи  маленько,
Слегка  ,  темень  спустилась,    чернеет  дешевенька,
Да  крыши,  не  искрятся,  нет  блеска,  той  белизны,
Воды,  журчанье  слышно.  Сосульки  обречены.

Дорожки  водянисты,    нет  серебра  померкло,
Примчался,  быстрый  ветер,  раздел    так  незаметно,
Деревья…    нет  вуалей,    белых    тех,  золотистых,
И  к  лесу,  рыжей  стала,  змеистая  тропинка.

Да  ладно,  твоё  время,  не  огорчайся  шибко,
Чуть  с  ветром,  поиграй  ты,  его  срази  улыбкой,
Пускай,    он  летит  к  тучкам,  пусть  с  ними,  потанцует,
Они,  захлопнут  дверцу,    к  солнышку,  потайную.

И  вьюгу,  пригласи  в  гости,  пусть  повеселиться,
Снежинки,  ветер  да  мороз,  вдруг  всё  заискриться,
Надежды  не  теряй,  уж  смелее  лети  вперёд,
Пусть  люди,  радуются,  пришёл  праздник,  Новый  год!


                                                                             2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819747
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.01.2019

Частушки 4

[youtube]https://youtu.be/ShieUcUGOm0[/youtube]

Ставьте  ушки  на  макушки,
Написала  вам  частушки,
Меня    строго  не  судите,
Не  лукавьте,  оцените.
***
Собиралась  баба  Зина,
Выйти  замуж  за  грузина,
Гляжу  с  виду,  он    крокодил,
Но  её  сердце,  покорил.
***
На  рыбалке  мы  с  миленком,
Уж  рыбёшку  ловим  с  толком,
Уж  так  лодку  рас  качали,
Без  штанов  рассвет  встречали.
***
Сели    с  милым  на  крылечко,
Подарил,  он  мне  колечко
Ой  не  даром,  я  давала,
Уж  невестой  теперь  стала.
***
Ой  довольно,    нам    бабы  петь,
Мне  пора,  к  милёнку  лететь,
Ведь  батрачит,  он  в  Европе,
А  я  с  ним,  лишь  в  (  фотошопе).
***
Рубил  пень,  дедок  ругался,
Нынче  водкой  угощался,
Отдыхал  обняв  полено,
Думал  жёнушки  колено.
***
Вчера  ферму  обокрали,
Поросят,  штук  сто  украли,
Зам  директор  был  наводчик,
Вывозил  сыночек  лётчик.
***
Депутаты  у  кормушки,
Все  встречают,  годик    хрюшки,
С  ней  надежда    подружиться,
И  не  прочь  даже  жениться.
***
Да  уходит,  год  собаки,
Не  прошло,  ведь  всё  без  драки,
В  Сельсовете    отмечали,
За  «заслуги»,  за  «медали».
***
Уж  взяла  хрюшка  корону,
Все  жить  будем  -    по  закону,
Вдруг  собака  зарычала,
Во  даёт!  Вот  размечталась.
***
Новый  год….  пришли  подарки,
Всем  счета…  за  коммуналки,
Волос  дыбом,  глаза  на  лоб,
Что  за  месяц?!  Словно  за  год!
***
Ой  подружки,  я  распелась,
Целоваться  захотелось,
К  муженьку  пойду,  в  постели,
Уж  своей,  я    добьюсь  цели.
***
С  НОВЫМ  ГОДОМ!
Мы  народ  трудолюбивый,
Хлопотливый,  справедливый,
Ещё  крепкий  да  горячий,
Знаю  жить,  будем  богаче!

С  Новым  годом!  С  Новым  счастьем!
Обойдёт,  пусть  всех  ненастье!
Нам  войну  бы  остановить!
Всем  здоровья,  мира,  любви!
Дорогие,  желаю  от  души
Вдохновения  Вам  и  удачи!

2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819617
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.12.2018

Пускай….

Пускай  кружится  голова,
Пускай  навек  буду  твоя,
Пускай  и  лето,  и  зима,
Преград  и  не  несёт  весна.

Пускай  метель,  щиплет  мороз,
Я  жду,  придёшь  с  букетом  роз,
Подаришь…  месяц    в  небесах,
Растаю,  вдруг  в  твоих  глазах.

Прошу,  только    не  отпускай,
Всё  будет,  как  вот  есть  пускай!
Люби  и  я  буду  любить,
Цени  и  я  смогу  ценить.

Пускай  снега  искрят  вокруг,
Я  знаю  точно,  ты  мой  друг,
Уйдёт  зима,  придёт  весна,
Увы,  слегка  теплей  она.

Вдруг  стану  солнечным  лучом,
У  нас,    пусть  всё  будет  путём,
И  ты,  и  я,  и  целый  свет,
Любви  такой  же  нигде  нет!

Ты  слышишь,  всё  как  есть,  пускай,
Держи  крепче,  не  отпускай!

                                 2000г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819233
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.12.2018

Ой летять, летять сніжинки

1
Старий  рік  сказав  –  Бувай,
Новий  рік  іде  в  наш  край,
Закружляв  пухнастий  сніг,
Стрімко  падає  до  ніг.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.
2
Веде  віхола  танок,
Встеля  сріблом  весь  ставок,
Зимі  дуже  раді  всі,
І  дорослі,  і  малі.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли,    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.
3
Як  чудово,  ну  й  краса,
Зима  творить  чудеса,
Зустрічаймо  Новий  рік,
Наче  в  казці,  блищить  сніг.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли,    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.

                                     25.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2018

Моє життя - це ти

Скажи,  в  чому  моя  вина,
П`янію  знову  без  вина,
Відчула  повінь,ти  поряд,,
Кохання  вічне  й  твій  погляд.

Чуття,  нині,  аж  через    край,
Прошу  тебе  не  залишай,
Згорю,  мабуть  у  самоті,
Як    ніченька,  сумно  мені.

П`яніть,    хочу  до  забуття,
Тіл  наших,  жадане  злиття,
Тобою,  дихати  й  цвісти,
Це  ти,  моє  життя…  це  ти!


Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018

Та хто ж й думав…

Не  побачу  я  вітру,  відчуваю  його,
Віє  холодом,  нащо,  нема  щастя  того,
Що  надіялась  мати,  як  у  душах  весна,
По  дорозі  провалля…  річка  все  рознесла.

Ні  місточка,    ні  стежки,  сиро  й  зимно  давно,
Ні  не  варто  шукати,  знаю  не  повезло,
Хоч  надворі  краса,  лебединий  пух  вабить,
Так  хто    думав,  гадав,  що  коханий  та  й  зрадить.

24.12.2018р

                                                                             Вірш  не  стосується
                                                             особистості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018

Спомин б`є через край

Очі  твої,  б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…я  з  нею  лечу,
Хочу  знайти…  доріжку,  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу.

Місяць  лукавий  -  супутник  життя,
Купу  хмаринок,  загнав  за  обрій,
Нам,  покохатись,  аж  до  забуття,
Хай,  не  побачать,  очі  фурії.

Стегон  торкнувсь….  оголені  тіла,
Квітку  зірвав,  ніжненьку  троянду,
Щоб  у  обіймах,  теплих  розцвіла,
Ти  ж,  богиня,  вип`єм  насолоду.

Груди…  пестить,  вино  смакую  з  уст,
Світ  й  все  довкола,  на  мить  забути,
Хай,  мороз  і  вітриська  гучний  свист,
То,  не  завада,    нам  разом  бути.

Очі  твої,    б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…    я  з  нею  лечу,
Хочу  знайти…  доріжку  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу,
Разом  навіки…  запалим  свічку.

 
2014р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018

Оце зима - справжнє диво

Галасливо,  так  надворІ,
Пора  нині,  всій  дітворі,
Політати  на  санчатах,
Мов  на  крилах  -    на  лещатах.

Пухкий  сніг,  аж  сяє,  іскрить,
Як  чудово,  щаслива  мить!
Все  довкола  у  перлинах,
Діаманти  на  перинах.

 Всі  дерева    у  мережках,
У  золочених  сережках,
Сніг    блищить,  мов  самоцвіти,
Як  же  тут  не  порадіти.

Ой  зима,  це  справжнє  диво,
 Всі  тепер,гайда  сміливо,
 Політаєм,  мов  сніжинки,
Як  пір`їнки  -  балеринки!

                                 
                                                                               Лещата  -  стародавня  назва  лиж
                         на  Галичині

                                                   25.12.2018р                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018

Я розтану

Я  розтану  в  теплих  руках,
Розтоплюся,  як  білий  сніг,
Поселюся  в  твоїх  очах,
Хоча  знаю,  що  це  є  гріх.

Мені  будеш,  ясним  сонцем,
Тож  промінням,  ніжно  зігрій,
І  зима,  хай  за  віконцем,
Ти  вгамуй,  пристрасті  потік.

Ми  удвох  -  зранені,  птахи,
Це  воно  -  кажуть  кохання,
З’єднала  доля,  два  шляхи,
Сердечне,  наше  бажання.


       Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Зимовий вечір

Зимовий  вечір,  легенько  ліг  на  плечі,
Земля  довкола    в  посрібленому  вінку,
Не  відчувала,    я  нині  порожнечі,
Зима  кружляє  у  весільному  танку.

В  небесній  мисці,  набундючені  хмари,
Не  зіпсують,    вони  цей  настрій  нікому
І  я  радію,  що  знову  сипле  чари,
Тож  заховаю,  печаль  під  ними  й  втому.

Грайливий  вітер,  злегка  пестить  дерева,
Пух  лебединий,  злітає  попід  ноги,
Ледь  прокрутилась,  мережка  кришталева,
До  низу  впала,  під  покровом  дороги.

Різноманіттям,  дивує  тихий  вечір,
Краса  зимова,  приваблює  погляд  мій,
Неначе  в  ковдрі,  не  боюсь  холоднечі,
Моргає  місяць  у  оправі  золотій.


09.12.3018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Пригода кота / казка/

                                     
На  краю  села,  не  далеко  від  лісу,  стояла  хатинка.  В  тій  хатинці  жили  бабуся  і  дідусь,  був  у  них  котик  Пушок.  Білий  -  білий,  як  сніжок,  до  того  ж  ще  й  дуже  пухнастий.  Він  був  молодим  котом,  хитрим  і  непосидючий.    Мишей  в  коморі  і  в  сараї  справно  ловив,  а  в    ліс  ніколи  не  бігав.  Він,  ще  не  знав,  що  таке  зима,  не  доводилося  бачити  снігу.  
Одного    прохолодного  дня  сидів  на  сходах,  біля  хатинки.  Раптово  з  неба  почав  падати  сніг,  здивовано  позирнув,  що  це  таке  біле  літає?  Кілька  сніжинок  впало  на  ніс,  відчуває  холод,  здивувався,
-  Ня  -  у  -  ня-у!
 Дідусь  був  недалеко,  взяв  його  на  руки,  погладив  по  спині,
-  Це  зима  прийшла,  мій  хороший.  Звикай,  кожушка  маєш  тепленького,  не  замерзнеш.
Посадив  кота  на  лавку,  біля  сараю  і  сказав,
-  Саме  зараз  миші  будуть  шукати  місце  де  сховатися  та  захочуть  поласувати  зерном.  Тож  дивися  будь  за    сторожа,  не  дозволяй  мишам  господарювати.  
 Пушок  торкнув  лапою  купку  снігу,  що  лежала  на  краю  лавки  зрозумів,  що  ніякої  загрози  немає.  Двері  в  сарай  були  привідкриті,  кіт  уважно  спостерігав,  щоб  часом  і  справді  не  забігла  миша.  Довго  чекати  не  довелося.    Вона  вже  сиділа  між  стіною  сараю  й  цеглиною.  Бо  побачила  кота,  чекала,  коли  той  вляжеться  спати.  Та    Пушок,  майстер  ловити  мишей,  знав    їхні  хитрощі,  влігся,  ледь  -  ледь  відкрив  очі,  вдав,  що  він  спить…
 Миша  часу  не  гаяла,  шмиг….Та  на  заваді  плигнув  кіт,  вона  назад  тікати,  попід  невеличку  купу  хмизу,  а  він  за  нею.  Не  годиться  не  піймати,  сором  буде,  думав  кіт,  треба  цю  хитреньку  спіймати.  Вона  затаїлася  наче  в  засідці,  лише  виднівся  кінчик  хвостика.  Кіт  ткнув  до  хмизу  ніс,  тягнув  до  неї  лапу.  А  миша  з  під  хмизу  шмигула,  тікала  в  ліс,  залишила  маленькі  сліди  на  снігу.  Пушок  поспішав,  плигав  за  нею.  Пухкий  сніг  розлітався  на  всі  сторони  та  він  не  звертав  уваги,  намагався  догнать  мишу.    Вона  шмигнула  під  великий  кущ,  він  за  нею  і  раптово  провалився.  Незчувся,  як  
опинився  в  ямі  з  пожовклим,  старим  листям.  Не  знайшов  сліду  миші.  Вибрався  з  ями,  а  можливо  тут,  поруч,  під  сосною,  подумав  кіт.  Сосна    висока,  пишна    і  густа,  біля  самого  стовбура  купа    на  пів  сухого  листя.  Ні,  на  жаль  і  тут,  не  знайшов  слід  миші.  От,  халепа,  не  спіймав,  засмутився  кіт,  треба  повертатися  додому.    
Він  навіть  не  помітив,  що  здійнявся  вітер,  підносив  сніг  догори  і  з  неба  знову  посипав  густий,  лапатий  сніг.  О,  що  це?  Оглянувся    довкола,  сніг  засипав  всі    його  сліди.  Як  знайти  дорогу  додому?
 А  вітер  завивав,  сніг  сильно  кружляв  у  повітрі.  Повернувся  Пушок  під  сосну,  сховався  від  негоди.  Під  нею  було  затишніше,  вітер    майже  не  діставав  його.  Раптом  за  стовбуром  сосни,  сніг  заворушився.  Відразу  помітив,  ой,  хто  це  може  бути?  Дивина  та  й  годі.  Чи  то  ховатися,  чи  добре  роздивитися,  роздумував  кіт,  щоб  не  було  біди,  не  потрапити  комусь  в  лапи.  Ой,  він  такий  білий,  як  я  та  трохи  більший  за  мене.  І  ненароком  сказав,
-  Ня  -у-  ня-у…
За  мить  почув,    чийсь  писклявий  голос,
-  Гей,  ти  хто?
Пушок  став  на  дві  лапи,  намагався  краще  розгледіти,  хто  ж  то  такий?    За  мить  знову  почув  писклявий  голос,
-  Ти    не  бійся  мене,  я  не  хижий  звір..  Я  зайчик  ,  заховався  від  віхоли.  Бачиш,  як  мете,  світу  білого  не  видно!  
Кіт  побачив  довгі  вуха,  від  здивування  розкрив  рот,
-  Ого!    Я  такого  білого  звіра  ніколи  не  бачив.
Трохи  замислився  і  пригадав,  що    цей  звір  схожий  на  кроликів,  що    живуть  в  них  в  сараї.  Так  –  так,  думав  кіт,  в  них  теж  вуха  довгі.
Поки  він  думав,  вже  зайчик  був  поряд  з  ним,  подав  лапу,
-  Будемо  знайомі,  я  Пижик.
Кіт  тремтячим  голосом  сказав,
-  Я  котик  Пушок…  Розумієш,  до  нас  в  сарай  миші    прибігають    зерно  їсти.  Моє  ж  діло  не  допустити  цього.  Оце  за  одною  гнався  і  напевно  заблукав.  Снігом  замело  мої  сліди,  тепер  не  знаю,  як  повернуся  додому.  
Пижик  привітно  подивився  на  нього,  запитав,
-  А  тремтиш  чого?
 -  Та,  тебе  так  несподівано  побачив,  ще  й  промерз,  -  відповів  кіт.
-  Пижик  обійняв  його  лапами,
-  Ну  давай,  тулися  до  мене.  Ми  почекаємо  поки  віхола  вгамується,  подрімаємо  разом,  тоді  я  тебе  проведу  додому.  Я  знаю  дорогу  до  села.  Та  туди  не  бігаю,    мама  й  тато  не  дозволяють,  кажуть  це  небезпечно.
Пушок  гарненько  зігрівся  в  обіймах  зайчика  і  справді  задрімав..  Не  знати  скільки  пройшло  часу  та  відкривши  очі  побачив,  що    вітер  вщух,  будив  зайчика,
-  Зайчику,  Пижик,  просинайся,  вже  тихо,  не  мете,  мені  треба  поспішати  додому,  а  то  скоро  стемніє.
-  Зайчик  потягнувся,  кліпаючи  очима,  сказав,
-  Гарненько  поспали,  ну    поглянемо  скільки  тут  насипало  снігу?
Кіт  першим  вибрався  з  під  сосни,  його  майже  не  було  видно,  загруз  в  снігу,
-  Ого,    стільки    насипало!  А  красиво!  Подивися,  як  іскрить  скрізь.  Та,  як  вибратися  звідси  й  знайти  дорогу?
Пижик  вже  стояв  біля  нього  на  двох  лапах,
Не  хвилюйся,    я  по  деревах  і  по  кущах  знаю  дорогу,  те,  що  вони  в  снігу,  то  нічого.  Не  відставай,  доганяй  мене!
Зайчик  робив  великі  стрибки  по  снігу,  Пушок  намагався  від  нього  не  відставати,  хоча  провалився  усніг  та  знову  вибирався    і  плигав  за  зайчиком.    Біля  пишної  ялинки  зупинився  зайчик,  трохи  зачекав  кота.  Кивнув  лапою  вперед  і  сказав,
-  Ну  ось,  за  цією  ялинкою  село,  тільки  туди  мені  не  можна.  Тож  бувай,  забігай  в  гості,  тільки,  як  сніг  зійде,  бо  зараз  холодно.
Пушок    обійняв  Пижика,
-  Я  дуже  дякую  за  допомогу.  Ти  поступив,  як  справжній  друг.  Я  обов`язково    прибіжу,  як  розтане  сніг!
Пушок  махнув  лапкою  й  вискочив  за  ялинку,  здалеку  побачив  рідну  хатину.  Він  добирався  додому  й  думав,  обов`язкого  навідаюсь  в  гості  до  Пижика  навесні,  принесу  йому  морквину  і  листя  капусти.  Як  добре,  що    я  зустрів  доброго  зайчика!

                                                                                                                                                                             20.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2018

Дорога додому / проза /

       Широке  поле  із  трав  і  квітів  стелиться  вздовж  дороги  й  посадки.    Колись  -  тут  морем  колихалися  жита,  а  зараз,  то  наче  степ
 майже  по  коліна  квіти  й  трави.…  Ромашки  більше  трималися  купами,  а  волошки  деінде  розсипані  повсюди,  тягнулися  догори,  ближче  до  сонця,  в  надії  після  прохолодної  ночі  отримати  більше  тепла.  Деякі  квіти  відцвіли,  трави  ледь  -  ледь    присохли,  чи  то  змінили  кольори  на  темно  –  зелені,  жовті  й  руді.  Серпневий  вітер  гойдав  квіти,  загравав  з  ними,  легенько  прихилився  до  землі,  витанцьовував  по  травах,  ховався  поміж  них,  часом    наче  дрімав.  Та,  то  лише  на  декілька  секунд,  а  потім  знову  десь  летів,    пробуджував  птахів.  Ті  стрімко  вилітали  з  густої,  напів  сухої    трави.  А  часом  з  під  листків  великих    будяків  -  лопухів,  що  почувалися  тут  королями.  Височіли  над  всіма,  принижуючи  позирали  на  все,  що  довкола,  виставляли  наперед    свої  пишні,  квітучі  голови.  Вдавали  з  себе  володарів  цього  покинутого  поля.
   Роман  і  Оксана,  посміхаючись  один  до  одного,  щойно  вийшли  з  міжміського  автобуса,  вони  повернулися  з  лікарні.  Він  отримав  поранення  під  Луганськом,  більше  трьох  місяців  пролежав  у  лікарні,  переніс    чотири  операції.  Його  чорне  волосся  підкреслювало  кожну  деталь  блідого,  скрапленого  потом  обличчя.  Трохи  змоклий  чуб,  спадав  на  чоло,  він  зробив  кілька  кроків,  глухо  сказав,    
-  Слухай,    не  поспішай,  дуже  жарко…  Куди  нам  спішити,  три  кілометра  навпростець  й  будемо  вдома.
Вона  поправила    коротке,  русяве  волосся,  ледь  надула  свої    круглі  щоки,  стурбовано  до  нього,
-  Та  ні,  навпростець  не  підемо,  де  там  вже  нам,  там  кроти  горбів  нарили,  ще  й  трава  висока,  наберемося  реп`яхів….
Заклопотано,  з  сумки  дістала  телефон,
-  О!  І  тут  немає  мережі,  десь  -  то  хвилюються  наші,  що  довго  нас  не  чути.
       Удвох  трималися  за  руки,  дивилися  один  одному  в  очі,  намагалася  побачити  в  них  те,  чого  так  чекали,  ніжності  й  любові,  без  якої  прожили  три  роки  поспіль.  Поранення  далося  взнаки,  він  трохи  шкутильгав  на  праву  ногу,  осколки  снаряду  зрешетили  її.  Дякувати  Богу,  молоде  тіло  спроможне  загоїти  рани,  шкода,  що  вся  нога  в  шрамах,  але  й  добре,  що  все  ж    вдалося  її  зберегти.
         Яскраве  сонце  підіймалося  вище,  розсипало  ясні  промені,  добре  пригрівало,  висушувало  останні  роси  в  густих  травах.  Поодинокі  метелики  перелітали  з  однієї  квітки  на  іншу,  при  цьому,  то  швидко  піднімалися  вище,  то  повільно  спускаються  донизу  і  десь  зовсім  зникли  поміж  трав.  А  трохи  далі,  з  посадки,  линув  дзвінкоголосий  переспів  птахів.  Роман  вдивлявся  туди  й  прислухався,  наче  намагався  відрізнити,  чи  то  спів  пташиний,  чи  звук  снарядів,  які  часто  доводилося  чути.
     Вітерець  пестив  їх  обличчя,  очі    сяяли  від  радості.  Оксана  зирила  своїми  ясними  смарагдовими  очима    і  все  ще  не  вірила,  що  він  тепер  буде  поруч.  Що    буде  вдома  з  дітьми,  які  так  чекають  на  нього,  невже  й  насправді  позаду  туга,  всі  хвилювання    й      в  роздумах  недоспані  ночі….
   Йти  жарко  під  гарячим  сонцем,  воєнний  одяг  зберігав  тепло,  йому  хотілося,  як  швидше  збутися  його.  Відчути  подих  неньки  -  землі,  цього  рідного  поля,  що  колись    сам  його  орав  трактором.
Вона  вирвалася  вперед,  майже  зайшла  між  дерев  посадки,
-  Давай  сюди,  ось  тут,  за  шипшиною  відпочинемо.  Рідненький  мій,  зовсім  пристав.  Давай  руку,  допоможу  присісти,  спирайся,  чи  тримайся  за  мене,  як  тобі  краще,  сам  дивися.…
Рукою  торкнулася  його  чола,  хотіла  витерти  краплини,  що  з`явилися  знову.  Він  перехопив  рукою  її  руку,  міцно  притулив  до  своїх  грудей,
-  Якби  ж  ти  знала,  як  я  сильно  сумував  за  тобою,  за  твоїм  голосом,  волоссям,  як  пахнеш  вся,  просто  п`яниш….
Солодкий  ніжний  поцілунок,  доля  подарувала  щасливу  мить…  Гучно  забилися  серця,  здавалося  затихло  все  навкруги  і  спів  птахів,  і  шелест  листя  на  деревах.
 Вона  ховалася  в  його  обіймах,  сама  ж  в  душі  немов  замала  крила,  здавалося  летіла  назустріч  сонцю  –  жаром  пекло  все  тіло.  Як  добре,  що  він  є  -  це  щастя,  моя  доля,  не  буду  я  сама,  як  та  тополя  серед  поля.  Сльозинки  радості  в  очах  і  теплі  погляди.
   Роман  присідав  до  землі,  вона,  сама  худенька,  як  тростинка,  все  ж  намагалася  підтримати  його,  щоб  безболісно,  це  вдалося  зробити,
 -  Ну  ось  відпочинемо  трохи,  давай  зніму  ці  берці  …
 Злегка  почервонівши,  швидко  присіла,  старанно  розшнурувала  взуття,  поспіхом  знімала,  ледь  торкнулася  раненої  ноги,  
-  Дуже  болить?  Будемо  йти  не  поспішаючи  і  правда  куди  й  чого  нам  квапитися…
     Час  від  часу  шелестіло  листя  дерев….  Вони  радісно  перекусили  бутербродами  з  ковбасою  й  сиром,    с  термоса  чай  пили..  Оксана  задивилася  на  нього,  помітивши  сивину  на  скронях,  щось    хотіла  сказати  та  відразу  передумала.  Адже  він  раніше,  ще  в  лікарні,  просив  її,  щоб  про  війну  ні  слова,  щоб  не  сипати  сіль  на  рану,  що  запала  глибоко  в  душі,  яка  не  знати  коли  заживе.  Важко  переніс  втрату  побратимів,  молодших  за  нього  хлопців,  які  загинули  на  полі  бою.  Просив  не  торкатися  цієї  теми,  бо  і  так  ночами  здригався,  все  здавалося,  що  десь  знову  свистить  і    на  шматки  рветься  земля.  А  іншого  разу  чув  стогін  й    нестерпний  крик,  від  якого,  аж  гуділо  в  голові.  
Роман  приліг  спиною  на  траву,  підклав  руки  під  голову,  любувався  небесною  синявою.  Де  –  не  -де  білі,  маленькі  розпливчасті  хмари,  здавалося  стояли  непорушно,  але  все  ж  ледь  помітно  здригалися,  наче  човни  в  тихому  морі.  Як  гарно!  Яка  краса-    думки  летять  в  сонячний  простір,  Боже  дай  мені  душевний  спокій.  Лежачи,  рукою  зірвав  кілька  травин,  підніс  під  ніс,  нюхав,
-  Оксано,  ти  відчуваєш  запах  трави?  Оце  лежу,  насолоджуюся  пахощами  й  свіжим  повітрям,  мене,  аж  п`янить…
Сидячи  біля  нього,  крутнула  головою  в  сторону,
-  О!  Та  це  ось,  чебрець  росте  близько,  вітер  віє  в  нашу  сторону...
Похапцем  піднялася,  весело  й  радісно,  з  усмішкою  на  обличчі,  рвала  листочки  й  ледь  присохлі  квіти  чебрецю,
-  Нарву  на  чай.  А  ти  не  п`яній,  а  то,  як  доберемося  додому.
Недовго  думаючи,  Роман  дістав  з  сумки  капці,  взувся,
-  Подай  руку,  цьому  немічному  інваліду,  хай  я  встану….
Оксана  звела  брови  докупи,    трохи  підвищеним  голосом  сказала,  
-  Почекай  траву  покладу  в  пакет.  Ти  це  слово  забудь  Романчику,  все  буде  добре.  Он  поле  -    це  покинуте….  На  тебе  чекає  вже  три  роки  пустує,  далеченько  від  села,  немає  бажаючих  зорати!
               Він  піднявшись,  випрямився,  примружив  очі  від  сонця,  задивлявся  на  поле,
-  Ой  ти  знаєш,  я  б  і  босий  пішов  по  цій  рідній  землі,    так  за  нею  сумував,  хай  би  відчув  її,  думаю,  придала  б  мені  сили.  Інший  раз,  як  на  мить  -    було  задрімаю  в  бліндажі,  поле  насниться,  хвилясте,  то  наче  море  лагідне,  а  колоски  довгі,  повні,  аж  блищали  на  сонці…
Ніжний  погляд  до  нього,
-  Ромчику,  ще  находишся  босоніж,  на  подвір`ї  споришу  багато,  зелений,  м`якенький,  волохатий,  ще  й  височенький  -    в  ньому  купатися  можна…  А,  як  поле  з  житом,  чи  з  пшеницею  побачиш  уві  сні,    люди  кажуть,  на  щасливе    сімейне  життя.  От  бачиш  любий,  все  збулося,  радіймо,  живемо  один  раз  на  світі….      
   Вони  йшли  вздовж  посадки…  Ледь  –  ледь  шелестіло  листя  дерев,    чоловік,  дивлячись  вперед,  про  щось  думав,  мовчав.  Вона,  не  поспішаючи,  йшла  за  ним,  сумку  й  пакет,  перекинула  через  плече,    в  руці  тримала  телефон,
-  О!  Вже  є  мережа,  зараз  до  наших  подзвоню.
Усміхаючись,  зупинилася,  набрала  номер  телефона,  голосно  заговорила,
-  Мамо  Привіт!  Це  я!  У  нас  все  в  порядку.  Ми  приїхали,  зараз    йдемо  по  дорозі,  вздовж  посадки…
Потім  слухала,  що  говорить  мати,  продовжила,
-  Не  було  зв`язку,  тому  й  не  дзвонила.  Гаразд,  до  зустрічі.
Легенько  торкнулася  його  плеча,
-  Не  поспішай,  зараз  назустріч  автівкою  виїдуть.  Сусід  наш,  дід  Микола…  То  старий  козак  –  колись    пізнав,  що  таке  війна,  часто  розпитував,  хвилювався  за  тебе,  хвалив,  що  пішов  захищати  нашу  землю.
Роман  кивнув  головою,  посміхнувся,  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Оксанко,  я  тебе  просив,  менше  розмов,  де  я  був,  що  робив.  Я  просто  обов`язок  виконував    перед  Україною,  якби  не  пішов,  якби  дивився  родині  й  односельчанам  в  очі.  Досить  про  це.
Їм  назустріч  їхав  старенький  «  Запорожець.  Оксана,  побачивши,  як  дитина,  аж  підскочила  від  радості,
-Он!  Вже  їдуть,  бачиш?!
Автівка  під`їхала,  зупинилася.  Різко  відкрилися  двері.  Як  пташенята  вилетіли  із  гнізда,  так  син  і  донька,  вилізли  з  авто,  махаючи  руками  бігли  до  батька.
-Тату!  Тату!  -    гучно  покотилося  полем.  
У  Романа  на  очах  сльози,
-  А  підросли!
Оксана  рукою  змахнула  сльози  радості,  ледь  хвилюючись  сказала,
-Та,  що  ж  ти  хочеш,  Марійка  перейшла  в  п`ятий  клас,  а  Сергійко  в  третій.  
Здавило  в  горлі  від  хвилювання,  вона  не  змогла  більше  нічого  сказати.  Крізь  сльози  дивилася,  як  діти  тулилися  до  батька,  він  ледь  тримався  на  ногах,  боявся  впасти  від  обіймів.
Дід  Микола  тим  часом  виліз  із  автівки,  події  розчулили  його,  на  худорлявому  лиці  витирав  сльози.  
-  А  ну,  покажись  соколе,  герою  наш!  Молодець!  Помужнів,  справжній  воїн!
Роман  нахилившись,  обіймав  сусіда,  а  той  пнувся,  чмокав  його  в  щоку.
Старенький  похлопав  по  плечі,
-  Ну  гайда,  їдемо!  З  самого  ранку,  біля  сільради,  з  хлібом-сіллю  чекають  на  тебе  односельчани  й  родина...  Поспішаймо!    
   Оксана,  розпашіла,  як  троянда,  весело    присіла  на  переднє  сидіння  автівки.  Їй  було  дуже  приємно  чути  такі  слова  від  діда,  гордилася  чоловіком.
   На  задньому  сидінні  діти,  з  обох  боків,  обсіли  тата,  один  перед  одного  задавали  питання,  а  він  з  сяючими  очима    пригорнув  їх  до  себе,  гладив  голови,  цілував  в  чоло.
     Автівка  рушає  з  місця….  Роман  чомусь  хвилювався.  Відчуття  радості  гріло  серце,  він  чув,  як  воно  гучно  б`ється.  Яке  це  безмежне  щастя  повернутися  додому.

                                                                                                                                                                                         30.11.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Ти знайди сили

Очі  сумні,  серед  дня  пелена,
Замкнулася  у  своїй  надії,
І  чомусь  знов,  ти  зосталась  одна,
Любов  же  де?  Й  твої  ясні  мрії?

По  якій  стежці,    підеш  нарешті,
Чого  бажаєш,    в  своєму  житті,
В  розчаруванні…  на  перехресті,
В  думках  літаєш,  де  щастя  миті?

Чи  зрозумієш,  чого  ти  хочеш,
Коли  пізнала,  зневіри  сповна,
Між  трав  шовкових,  стежину  топчеш,
Чому  байдуже?  Де  в  душі  весна?

Вже  засніжило..  сріблиться  поле,
Вітер  розвіяв,    темну  пелену,
Та,  ще  той  спогад,  під  серцем  коле,
Пече  зневір`я….  присмак  полину.

Ти  знайди  сили,  ковток  повітря,
Придасть  бажання  й  віру  в  майбуття,
Сонце  в  зеніті,  подарить  світла,
Замай  упевненість,  шануй  життя.


17.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

З Днем Святого Миколая

Вляглась  віхола  за  гаєм,
Спішить  нічка  з  Миколаєм,
Він  несе  нам  у  торбинці,
Діточкам  гарні  гостинці.

Під  подушку  по  пакунку,
Тіштесь  любі  подарунку!
Тут  цукерки  і  родзинки,
Є  і  ляльки,  і  машинки.

Книги,  пазли  й  синій  м`ячик,
І  маленький  білий  зайчик,
Не  поклав  у  мішок  різки,
Бо  у  нас  хороші  дітки.

Ось  і  ранок  на  порозі,
Не  лишайтесь  на  морозі,
Завітайте  і  ви  в  хату,
Будем  разом  святкувати,
Хочу  радо,  всіх  вітати,
Та  здоров`я  побажати.

                       10.12.2018р

*****
І  Вас  дорогі  друзі!  Шановні  читачі!  Сердечно    вітаю    З  Днем  Святого  Миколая  Чудотворця!!!  Хай  прийде  мир  на  нашу  святу  землю!  Бажаю  здоров`я  всім,  достатку,  поваги,  тепла!  Хай  щира  любов  завітає  в  кожен  дім!  Нехай  збуваються  мрії  і  плани!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

Це є земна краса

Що  то  за  пташка,    зирить  у  віконце,
Маленькі  крильця,  інеєм  покрились,
Вона  зі  мною  зустрічає  сонце,
Кущі  шипшини,  під  снігом  схилились.

Та  тож    синичка,  прихисток  шукає,
Голівка  сива,  а  лід  неначе  сіль,
Мороз  за  двадцять,  холод  підступає,
Чека  підтримки…  В  зіницях  страх  і  біль.

Творіння  боже,  тебе  я  захищу,
Сала  підвішу,  шматок  на  кватирці,
Чекай  хвилинку,  ще  сіна  підмощу,
Вже  посміхаюсь,  красуні  синичці.

На  підвіконні…  розлігся  промінець,
Ясний,  стрімкий,  пробився  поміж  хмари,
Ніжний,  тепленький,  сонця  посланець,
Він  приніс  радість,  скрізь  розсипав  чари.

Яке  то  щастя,  це  є  земна  краса,
Збережімо́,    ми  всі  її  завзято,
Весну  зустріти,    надія  не  згаса,
Хай  поряд  з  нами,  тішаться  крилаті.

03.12.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018

У кутку сховалось лихо…/ віршована розповідь /

Коридор  довгий,      так  прохолодно  й  тихо  –  тихо,
Чомусь  здається,  тут  в  кутку  сховалось  лихо,
Мов  жде  нагоди,  погуляти  по    кімнатах,
Дім  пристарілих,  люди  у  білих  халатах.
По  кабінетах,  розмови  веселі  і  сміх,
Мабуть  хтось  скаже,  коли  є  хворі,  то  це  гріх,
Певно  на  розсуд  та  ні  краще  промовчати,
Із  яким  болем,  бачить,    все  це    відчувати.
Треба  триматись.  Хвилюватися  кожен  день,
Адже  це  важко,  як  чуєш  плач  замість  пісень,
Спішить  сестричка,  як  до  малої  дитини,
Хто  ж  допоможе?  Так  давно  нема  родини,
Старенька  просить  ,  –  Погляньте,  он  простирадло,
Злізло  з  ліжка  вже….  дивиться  так  безпорадно.
І  ошелешено,  з  болем  блима  очима,
Сльози  течуть,  а  хустина,  аж  за  плечима.
А  хтось  зненацька,  до  себе  гукав  в  надії,
-  Ось,  тут  у  п`яту  -    трусяться  вологі  вії,
-  Дайте  водички,  не  можу  сама  дістати,
Губи  присохлі,  почала    слова  путати.
А  потім  ранком  душа  десь  полетіла,
Ніхто  не  плаче,  а  вона  ж  жити  хотіла.
І  знову  тиша.  А    за  вікном  хурделиця,
Немічна  жінка,  наче  місяць,  блідолиця,
Співа  псалом,  то  їй  здалося,  що  у  церкві,
Руки  докупи,  мовить  слова  боголюбиві.
У  коридорі,    метушня,    чиїсь  розмови,
Запах  ялинки,  доволі  настрій  святковий,
А  ось  хтось  прийде!  Мо»    принесе  апельсину,
Чи  то  розстелить,    самобранку  –  скатертину.
Поїмо  смачно,  адже  так  давно  не  їли,
Ясніють  очі,  ждуть,  нехай  би  пораділи.
Вікно  криштальне….  світу  білого  не  видно.
Живе  надія,  стріти  весну  необхідно
 І  дуже  холодно,  як  йти  у  світ  незнаний,
Думки  літають,  хай  би  сонце,  в  чому  винний?
Немов  квітки,  що  по-під  снігом,  десь  у  полі,
Під  серцем  щемно  та  все  ж  дякують  своїй  долі,
Ясніли  ранки,  сіяли  хліб,  тож  прожили,
Так  працювали,  що,  аж  вилазили  жили.
Життя,  як  літо,  тепер  здавалось  їм  усім,
Майже  щоночі,  перед  очима  рідний  дім,
У  коридорі  тінь,  чия,ніхто  не  зна,
Напевно  лихо,    знову  не  спить,  когось    шука.

                                                                                 08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018

Екзотичний котик

                       Віршована  розповідь

Є    у  мене,    веселий,  чудненький  котик,
Звать  Кузьмою,  має  довгий,  пишний  хвостик,
Зелененькі  очі,  сам,  як  сніг  біленький,
І  миленький,  короткошерстий,  гарненький!

Непосида,  як  кажуть  неначе  шило,
Крутить  голову,враз  гляне  полохливо
І  такий  -  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно.

Розумаха,  хоча  і  зимно  надворі,
Швидко  мишку  зловить,  у  темній  коморі,
Як  клубок  котиться,  то  його  забави,
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди.

Обійма  хвостичок  і  старанно  миє,
От  чистьоха,  уже  й  справно  морду  вмиє,
Муркотіти  любить,  як  погладжу  спинку,
Як  голодний,  галас,  кричить  без  зупинки,
Вже  лунає  гучно,  на  всю  хату  –  Ня-у,
Як  наїсться,  його  спатоньки  вкладаю.

Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко,
Мені  радість  дарить,  ось  таке  звірятко,
Екзотичний  котик,  справжнісіньке  диво,
В  нас  гадаю,  йому  живеться  щасливо.

                                                                     10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2018

Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817115
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 11.12.2018

Зима плакала …

Безмежне  поле,    у  зимовій  колисці,
Ледь  –  ледь  дрімає,    у  лебединій  свитці,
По  рижих    травах,    ясноокі  сережки,
А  попід  стежку,  кришталеві  мережки.

Ще  снігу  мало,    зима  плакала  нині,
Дощик  хлюпоче,    мілкі  калюжі  сині,
Чому  ж  так  плаче,    посварилась  з  вітриськом,
Чом  такий  теплий  ?  Прощається  із  блиском.

А  він  зрадливий,  недавно  летів  низом,
В  яру  глибокім,  дивився  сни  під  хмизом,
Пристав  напевно,    бешкетував  раненько,
Занадто  довго….тепер  дрімав  гарненько.

Ніч  таємнича,  підкралась,  як  лисиця,
В  мисці  небесній,  засяяла  скарбниця,
Зорі  яніли,  на    хмарі  місяць  вклався,
Втішити  зиму,    з  морозом  намагався.

                                                           08.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018

І я раділа, як дитя….

Стрімко  летіла,  над    селом  віхола,
Скрізь  клуби  снігу  –  коні,  у  запряжках,
Це  ж  на  кареті,      зима  приїхала,
Красуня  сяє…  В  льодяних  сережках.

Вітер  підносив  у  туман  небесний,
Там  сизо  –  біло…..  її    в  обійми  брав,
Крилом  торкався,    в  потік  атмосферний,
Від  пітьми  далі,  перехресний  товкав.

Зима  сміялась,  іскристі  сніжинки,
У  стилі  танцю  припали  до  землі,
Як  світлоокі,    веселі  перлинки,
То  поцілунок  -    привітання  мені.

І  я  раділа,  як  дитя  всміхалась,
Пух  лебединий,  впав  ніжно  на  чоло,
Вона  з  вітриськом,    у  сріблі  скупалась,
Десь  знову  мчала,  відлуння  замело.

                                     08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2018

Що це за житуха / гум. /

Ой,  що  в  нас,  це    за  житуха?
Кричить  жінка  –  цокотуха,
-  У  хатині  нема    пічки,
 Посиніли  в  мене  щічки!
Батареї  -        геть  холодні,
Чи  жива,    ще  я  сьогодні?!
Чоловік,  -  Що  за  причина,
Хіба  я,  чи  й  не    мужчина?
Треба  спати  укладатись!
Хоч  старенькі,  чом  ховатись?
 Моє  сонце,  йди  зігрію,
Тож,як  ніч,  про  тебе  мрію.
А,  дружина,  гордість  має,
Косо,  хитро  позирає.
Не  зрівнятись  і    лисиці,
В  очах  жар,  як    тигриці,
-  Ті  обійми,  геть  до  біса!
Чи  здурів,  гріха  побійся!
Вже  за  газ    сходи  заплати,
Підняли  ціни,  ті  (скоти).
Знову  стали  недосяжні,
Вони  всі,  блазні  продажні.
Копійки  останні  здеруть,
За  офшори,  все  загребуть,
Страшно  жити,  от  холера,
Стала  хата  мов  печера.
 Кам`яне,  чи  що  століття?
Тих  всіх    викинуть  на  сміття!
Сидять  там  -  не  чоловіки,
А  зажери  маніяки!
Зникни  кАжу!  З  очей  моїх!
Бо  заб`ю,  ще  матиму  гріх,
 Прикривав  руками  вуха,
Права  завжди  цокотуха.
У  скарбничці,    гривні  білі,
Беруть  руки  задубілі,
Все  ж  мабуть,  піду    платити,
Якось  треба  вік  дожити.

                               06.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018

Здатні нас захистити

Я  піду,  по  стежині  далеко  –  далеко.
По  дорозі  загублю,  всі  печалі  свої,
Ой,  народу,  живеться  на  світі  нелегко,
Хоча    в  лісі,    нам  співають  пісні  солов`ї.

Є  веселі  та  на  жаль,бувають  й  журливі,
Йде  війна,  на  сході,  знову  палає  земля,
Там  не  сіють  пшеницю,  все    роси  сльозливі,
В  травах,    фосфорні  бомби  –  то  привіти  з  кремля.

Зима  п`ята,  сувора,  мороз  й  заметілі,
Наші  воїни,  славні,  на  посту,  як  завжди,
Стережуть,  кордони,  відчайдушні  і  смілі,
Захистити    нас  здатні,    хоча  сніг  й  холоди.

Я  іду,  по  стежині,  день  зимовий,  ясний,
Хай  бійців,  він  зігріє,  подарує  ніжність,
Нехай  Бог,захищає,  їх  в  цей  час  надважкий,
Поклонюся  солдатам…..
За  відвагу  й  мужність!


06.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2018

Гойдалка в снігу

Кругом  білосніжно,  гойдалка  в  снігу,
Ясний  місяченько,  між  хмарин  блукав,
Садок  обледенілий  сад,  наніс  нудьгу,
Лютує  морозець,  задзеркалив  став.

Пухкий  сіє  сніжок,  всюди  іскриться,
Зима  розгулялась,  розплела  косу,
З  думками  про  тебе,  зовсім  не  спиться,
Не  бачиш  коханий,  зимову  красу.

Ти  там  де  стріляють,  палає  земля,
 Патрони  кулеметні,  збивають  з  ніг,
Війна,  біль    й  руїни,  згорілі  поля,
Бездушність  і  стогін,  кров`янистий  сніг.

Безмежно,  я    люблю,  снагу  відчула,
Повернешся,  вірю,  надію  маю,
Хай    вітер  відгонить,  розвіє  тугу,
На  гойдалці,  скажу  -  милий  кохаю.

 
03.12.3018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Літа хуга

Ой  надворі,  що  твориться,

Літа  хуга,  веселиться,

Розсипа  сніжок  навколо,

І  виводить  своє  соло.


Навіває  скрізь  горбочки,

Квітнуть  пухом,  всі  садочки,

Часом  плаче,    то  сміється,

Завиває,  об  скло  б`ється.


За  віконцем,  вже  перини,

   Сяють  сріблом,  як  перлини,

І  хатинка,    біла-біла,

 Я  таку,  зиму  зустріла.


Скоро  нічка  підкрадеться,

Тож  гадаю,  спать  вкладеться,

А  допоки,  хай  лютує,

Іще  трішки  поцарює.

                       01.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Яблуко спокуси ( Вони дружили)

        Літо…    теплий,  сонячний  день.  Сонце  грає  промінням    в  блакитному  небі,    пробивається    між  пухкі  білі  хмаринки  до  землі.
     Яскраві    золоті  промені,  витанцьовують,  мерехтять  з  легеньким  вітерцем,  переливаються  по  траві.  Купаються  в  позолоті  квіти;    васильки  й  ромашки,  а    чебрець  тягнеться  догори,  в  надії  вкотре  отримати  сонячний  поцілунок.
         Доволі  теплі,  сонячні  промені  припікали  майже  голі,  вже    добре  засмаглі  плечі,  заглядали    хлопцям  в  очі,  які  світилися  радістю.    Вітер  крилом  пестив    обличчя,    підіймав,  розвіював  волосся,  бавився  з  ним,  воно  час  від  часу  хвилясто  спадало  на  чоло.  Вони  височенькі  на  зріст,  худорляві,  до  того  ж  босоногі,  в  однаковому  одязі,    в    сірих  майках  й    в  чорних    закочених    по  коліна    штанах,  мали  вигляд  чаплі.    
     Костя  -  чорнявий  красунчик,  так  називали  його  в  школі,  раз  -  по  -  раз  рукою  підбирав  кучеряве  волосся,  вдивлявся  в  ярок.  Толя  ж  русявий  хлопець,  з  зеленими  очима  і  веснянками  на  обличчі,  весь  час  тормошив  його  за  руку,  відволікав  від  погляду.    Це    щойно  прийшли  з    кукурудзяного  поля,  тримаючи  в  руках  по  декілька  молодих  початків,  кинули  їх  на  землю,  присіли  на  самому  краю  обриву  над  яром.  За  звичкою,  спустивши  ноги  донизу,  задоволено    гойдали  ними.
     Кукурудзяне  поле  зовсім  поруч,  лише  широка  вулиця  й  невеликий  пагорб  з  городами  відділяв  хати  від  яру.  Воно  здалеку    здається  зеленим  морем    з  сонячними  променями,    як  що  ж  підійти  ближче,  добре    видно  золотавий  цвіт  верхівок  кукурудзи  і    широкі,  довгі  листки,  які  приховують  молоді  початки.  
     Хлопці  жили  по  -  сусідству,  метрів  сімдесят  один  від  одного,  їх  розділяє  глибоке  урвище.  Воно  утворилося  від  води,  що  стрімко  стікала  з  поля  після  сильних  дощів.
       Як  приємно    насолоджуватися  свободою  після  закінчення  школи.  Попереду    чекає  нове  життя,  навчання    в  місті.  Обоє  мали  бажання  вчитися  на  слюсаря  по  ремонту  автомобілів,  тому  й  подали  документи    в  професійно  -  технічне  училище.  
     Веселий  галас    долинав  з  яру,  де  паслися  качки  і  гуси  і  тут  же  гралась  дітвора.  Для  дітей,  від  чотирьох  до  дванадцяти  років,  то    наче    земний  подарунок,    було  де  чудово  провести  вільний  час.      Ярок    доволі  широкий  і  глибокий,    приховував  в  собі  невеликий  ставок,  можна  сказати  копанку.  Коли  дні  занадто  спекотні,  діти  місилися  ногами  й  руками  в  багнюці,  будували  якісь    огорожі,  замки.    Потім  задоволено  купалися,  вмивалися  та    хлюпались  й    обливалися  водою,  тішилися  відпочинком.
   Ці  хлопці  теж  мали    таку  насолоду,  тут  промайнуло  і  їх  дитинство.  Яр  вабив  до  себе,  шовкова  трава  виросла  такою  високою,  що    в  ній  можна  було  сховатися,  дітвора  часто  грала  в  хованки.    Дівчата,  здебільшого  тішилися  квітами,  що  росли  попід  самі  обриви  яру,  плели  віночки.  Як  стати  на  пагорбі,  за  дорогою  в  полі,  яр  здається  великою  чашею  наповнений  зеленню  і  квітами,    а  маленький  ставок,    що  майже  в  середині,    здавався  дзеркалом.  По  іншу  сторону  яру  доглянуті    городи,  а  за  ними  в    ряд,  як  під  лінійку,    нові  одноповерхові  будинки.
       Костя  вдивлявся,  спостерігав  за  Танею,  яка  спустилася  в  яр,  з  іншої  сторони,  махала  рукою,  звала  до  себе  шестирічного  брата  Сашка.  Швидкий,  дотепний,  непосидючий,  так  казала  дівчина,  коли  щось  розповідала  за  нього.    То  справжнє  шило,  за  яким  треба  добре  дивитися,  чи  часто  навідуватися,  щоб  раптом  не  потрапив  знову    в  якусь  халепу.
     Вона  доганяла  його,  а  він,  як  козлик  скакав,  тікав  від  неї  кругом  ставу.  Діти  в  захваті  дивилися  на  це  дійство,  ніхто  не  наважився  зупинити  малого,  тільки    пищали,  коли  та  майже  доганяла  його  й  гучно  сміялися,  коли  вертавсь  з  під  її    рук.
       Толі  було  шкода  дівчини,  він  нею  захоплювався.  відчував  симпатію,    вкотре  махнув  рукою  перед  очима  Кості,  шкірився,
 -  Ти  мене  чуєш?  Агов!  Ну  досить  зуби  показувати  від  задоволення.  Ото  малий  бешкетник!  Такий  неслухняний,  ну  капець!  А  ти,  аж  рота  відкрив,  дивися,  щоб  часом  метелик  не  залетів,  он  бачиш,  який  красивий  літає….
       Таня  симпатична  дівчина,  у  міру  вгодована,  світло  русява,    з    волошковими    очима  красивої  форми.    Обом  хлопцям  подобається,  кожен  хотів  привернути  до  себе  увагу.  Вона  з`явилася  в  їхньому  житті  три  роки  назад.  Сама  родом  з  Воронезької  області,  батьки,  в  пошуках  кращого  життя,  приїхали  працювати  в  Радгосп.  Спочатку  жили  у  гуртожитку,    а  згодом  купили  будинок,  діти  раділи,  їм  сподобалося  селище.
   Дівчина  навчалася  в  цій  же  школі,  що  й  хлопці,  закінчила  дев`ятий  клас.    Вони    майже  щодня  поряд  з  нею,  кожен  пропонував  провести  зі  школи  додому,  часом  сварилися  між  собою,  хто  буде  нести  її  портфель.  Костя  був  хитрішим  за  Толика,    поводився  вільно,  не  стримував  своїх  емоцій,  міг  притулитися    всім  тілом,  зажати  в  обійми,  не  бажаючи  відпустити.  Таня  ж  на  це  тільки  всміхалася,  хоча  бачила,  що  подобається  Толику.  А  сама  ж    мріяла  про  дружбу  з    Костею,  про  перший  поцілунок,  його  дотики  хвилювали  її,  а  погляд  підкоряв  молоде  сердечко.
         Одного  разу,  мама,  дивлячись  на  неї  сказала,    
   -  Ой,  рано  ти    доню,  розквітла  квіткою  весняною.  До  бабці  вдалася.  Та  мене  в  шістнадцять  народила,  така  ж  була  трохи  пухкенька,  як  ти.  Ой  дивися,  не  зроби  помилки,  як  вона.
Таня  трохи  здивувалася,  потім  хитро  повела  очима,
-  Мамо  та  хіба  ж  то  погано?  Тож    вийшла  заміж  за  дідуся,  ти  є  на  світі….
Та  вдивлялася  в  дівчину,  шукаючи,  чи  часом,  щось  не  змінилося  в  ній,
-  Важкі  умови  життя  заміжньої  жінки,  доню.    Це  тільки  зараз  життя    стає  трохи  кращим,  розбудовується  країна,  відкривають  фабрики  ,  заводи,  а  раніше  з  села  було  не  виїдеш,  не  дозволяли,  а  в  селі  жити  дуже    важко,  сама  ж  знаєш.  Хоча    і  в  селищі  нелегко  та  все  ж  надія  є  ,  що  ти  виберешся  в  люди,    навчатися  поїдеш  в  місто.  Прошу,  не  закохуйся  рано,    моя  пташечко.
Почувши  мамині  слова,    в  розмову    вліз  Сашко,
-  Ага,  он  Костя    і  отой  Толик  все  їй,  то  квіти  дарують,  то  цукерками  та  яблуками  пригощають,  напевно  обоє  в  неї  влюбилися.
Скрививши  кирпатого  носика,    задоволено  хіхікав,  дивився  на  реакцію  сестри.  Та  ображено  надула  свої  темні,  як  стигла  вишня,      пухкенькі  губи,
-    Ото  вже  шило,  чого  встряєш,  ану  геть  звідси!  
 Хоча  Костя  і  спостерігав  задоволено,  як  Таня  бігає  за  братом  та  коли  Толик  відволік  його  своєю  промовою,  схрестив  руки  перед  собою,  підморгнув,
-  Так  я  пішов….
Він,  як  вихор  злетів  з  пагорба,  де  не  так  було  круто,  за  кілька  секунд    стояв  перед  Сашком,  розставивши  руки,  спіймав  його.  Малий    дригає  ногами,  пищав,
-  Ой  спасіть  мене,  не  хочу  додому.
Костя    добре  зажав  його  доволі  сильними  руками,
-    Ану,  зізнавайся  кукурудзи  хочеш?
Малий  здивовано  закліпав  оченятами,
-  А,  що  вже  є  така,  що  можна  варити?
 Таня  вже  стояла  поруч  з  ними.  Квітчаста  сукня  ледь  просвічувалась,  облягала  її  молоденькі  пишні  перси,  від  яких  хлопець  занімів.  Його  погляд    в  її  очах  горів  вогнищем,  бажанням  доторкнутися,    по  тілу  бив  струм.  Коли  погляди  зустрілися  -  почервонів,  як  варений  рак.  Вона  ж  трохи  зніяковіла,  різко  взяла  брата  за  руку,
-  Йдемо  додому…  пора  обідати…
Костя,  труснув  головою,  дивився  в  сторону  поля,  шукав  слова,  
-  Оце…  хочу  запропонувати  твоїй  сестрі,  щоб  пішла  зі  мною  по  кукурудзу,  ми  з  Толиком  принесли  трохи  та  не  помішало  б    більше  зварити,  щоб  наїстися  досхочу.  І  в  посадці  яблука  «білий  налив»  є.  
 Сашко  відразу  скумекав,
-    Давай    іди,  я    зараз  сумку  принесу,    мамі  скажу,  що  пішла  до  Тоні  побазікати,  музику  послухати…
Таня  й  Костя,  від  здивування    ледь  –  ледь  хитали  головами,  посміхалися,  адже  малий  підтримав  його.
-  Ото  молодець,  а  кажеш  в  тебе  брат  вередливий,  а  він  бачиш  який,    справжній  скарб  мудрості.
Вона  відразу  сердито  заперечила,
-  Ага!    А  потім  продаси?!  Ні,  не  підмовляй  мене…
Костя,  в  надії,  схопив  її  за  руку,
-  Та  ми  ненадовго,  пішли…
 Вони    відразу  відійшли,  як  подалі  від  дітей,  вона    вагалася,  не  знала,  як    краще  поступити.  Але  ж    дуже  хотілося    тих  яблук,  таких  ранніх,    по  –  сусідству,  ні  в  кого  не  було.
Сашко  дивлячись,  що  сестра    вагається,    взяв  напрямок  додому.  Обоє,  мов  схаменулися,  дивилися    йому  вслід,  він  біг    швидко,  миготів  брудними  стопами.    Костя  уважніше  придивлявся  до  дівчини,  намагався  заглянути  в  очі,    сміливіше  взяв  за  другу  руку,
-    Почекай,  не  тікай,  такий  гарний  літній  день,  тим  паче  вихідний,    охорони,  ну  об`їждчиків,  сьогодні  не  буде,  в  одного  з  них  день  народження,  хвалилися  пару  днів  назад….
Ховала  погляд,  звільнилася  від  його  гарячих  рук,  відійшла  в  сторону,  зазирнула  в  сторону  Толика.  Той  пересів,  як  подалі  від  обриву,  підібгав  одну  ногу  під  себе,  злегка  покачувався,  спостерігав  за  ними,  в  голові  роїлись  думки-    й  про,  що  можна  говорити  так  довго?
             Малий  вже    біг  по  стежці,  що  тягнулася  від  хати,  через  весь  город,    до  яру,  в  руках  тримав  плетену  сумку,  весело  кричав,
-  Гей  –  гей!  Все!    Я  вже  є…  
Він  знову  скакав,  здавалося,  часом  летів,    за  мить  був  біля  них,
-  Таню,  мама  пішла  на  поле,  до  буряків.  То  ж  прийде  нескоро,  кажу  йди,  принесеш  кукурудзи,  вона  прийде  похвалить,  що  зварили,  побачиш,  ну  й  яблук,  вони  ж  мабуть  вже  стиглі.    Я  даю  чесне  слово,  пообідаю  і  буду  гратися  в  яру.  Не  віриш?  Ось  тобі  хрест.
Позираючи  на  всі  сторони,  перехрестився,    від  задоволення,  в  очах  грали  бісики.
-  Ну  гаразд,  давай  цю  сумку,  -  погодилася  сестра.
Костя  свистом  привернув  увагу  Толика,  крикнув,
-  Не  чекай  на  нас  !Я  під  вечір  зайду  до  тебе!
 Хлопець  похапцем  піднявся,  кивнув  рукою,  зібрав  качани  кукурудзи  в  руки  й  опустивши  голову,  з  думками    попрямував  додому.  І  куди  це  їх  понесло,  якого  дідька  не  сказав,  що  за  намір  має,  тож  говорив,  що,  як  брати,  всім    треба  ділитися.    А  це,  не  сіло,    не  впало,  десь  пішов,  навіть  додому  кукурудзу  не  заніс.  
     Костя  й    Таня,  тримаючись  за  руки,  йшли  яром  в  сторону,  до    менш  крутого  схилу.  Як  подалі  від  дітвори,  підіймалися  на  гору,  до  дороги,  а  там  вже  й  поле.
   Кукурудза  оточувала  зі  всіх  сторін,  наче  забрала  їх  в  полон.  Йшли  навпростець,  часом    мовчки  пригиналися  під  густо  переплетеними  листками,  кожен  думав  про  своє.
   Які  гарячі  в  нього  руки  і  сильні  -  думала  вона-  напевно  стане,  ще  сильнішим  й  мужнішим,  ще  ж  піде  в  армію,  там  муштрують.  Може    не  буде  шукати  собі  молодшу  жінку  за  мене.  Хай  би  разом  довіку,  як  моя  бабця..  І  гарний  же,  хіба  б  були  не  пара?
     Костю  ж  хвилювало  інше  -  як  добре  я  і  вона,  і  більше  нікого.  Така  зваблива,  проста,  як  дрова  і  в  той  же  час  загадкова,  а  очі,  втопився  би  в  них…  Тільки,  як  стримати  себе,  адже  так  манить  її  помацати,  притулитися,  відчути  тепло  тіла.    Ні  –  ні,  більшого  я  собі  дозволити  не  посмію,  адже,  ще  молоденька,  хоча  й  при  ній  все  є.  Хай  би,  ще  пару  років,  туди,  перед  армією,  тоді  б  вже  точно  знав,    що  буде  моя.  Бажання  близькості  треба  вгамувати.  В  книгах  пишуть  одне,  а  як  воно  насправді  вперше,  навіть  не  уявляю.  Та  колись  же    все  одно  маю  стати  чоловіком.  Легкі  удари  листя  кукурудзи  по  обличчі,  відволікли  від  думок.  
 Раптово  взяв  її  за  плечі,  злегка  обійнявши,  дивився  в  очі,  наче,  щось  намагався  побачити  в  них,
-  Ти  така  гарна,  як  квітка…
-  Ого,  певно  не  троянда,  а  ромашка,  бо  світла,-    усміхаючись  заперечила,  намагалася  звільнитися  від  обіймів.
-  Хай  буде  й  так.  Чуєш,  давно  хотів  тебе  спитати,  будеш  зі  мною  дружити?  -  серйозно,  прямим  поглядом,  ще  дивився    в  очі.
-  Так  ми  ж  втрьох  дружимо,  хіба  ні?  -    спитала  й  відразу  наче  присоромилася,  опустила  голову.
Він  наблизився  так  близько,  що    чула  його  подихи.  В  неї  чомусь,  наперекір  бажанню,  закрилися  очі.    Солодкий,  невмілий  поцілунок  сполохав  їхні  серця.  Відсахнулася,  не  знала  де  подітися,  почервоніла.  Його  рука  доторкнулася    її  підборіддя,  ледь  стримував  тремтіння  тіла,  
-  Що  не  сподобалося?  Чи  може  я  тобі  противний?
Краплі  поту  виступили  на  лобі.  Говорив  не  поспішаючи,  перехоплював  подих,  щоб  не  відчула  його  хвилювання,  зупинявся  після  кожного  слова.  Миттєво    вирвалася,  як  пташка  вилетіла    з  клітки,  бігла  вперед  до  посадки,
-  Тю,  дурнику,  щось  таке  скажеш.  Давай  спочатку  яблук  нарвемо.  А  потім  вже  кукурудзи.
     Його  серце  ледь  не  вискакувало  з  грудей,  як  зупинити  бажання  спокуси.  Він  здається  читав  у  книжках    про  таке  відчуття.  Хоч  доволі,  ще  ж    хлопчисько  сказати  та  його  тягнуло  до  літератури  про  кохання.  Батько  дуже  любив  читати  про  кохання,  брав  книги  у  бібліотеці,  хтось  привозив  з  Москви,  була  і  йому  нагода  дізнатися  з  книжок  про  почуття,  відчуття  та  звабу  щодо  жінок.  Мабуть  і  зарано  часом  думав  про  себе.  Та  де  подітися,  як  вгамувати  цей  потяг?  Книги  зробили  свою  справу,  він  порівнював    свої  відчуття  до  Тані  з  тими  героями,  про  яких  читав.  Часом,  аж  струм  по  тілу,  як  було  побачить  її  десь  на  одинці,  бажання  цілувати  й  цілувати..
       Мати  ж  не  помічала  чим  захоплюється  син,  коли  лягав  спати,  бачила,  що  за  книгами,  а  за  якими  не  цікавилася.  Навчався  непогано,  не  палив,  що  ще  треба  матері,  здавалося  в  сім`ї    все  нормально.    Їй    ледь  вистачало  часу  впоратися  по  господарству;  зварити  їсти,  прибрати,  а  потім  в  поле  на  буряки.  Взимку,  то  менше  роботи,  так  старша  сестра  приносила  доньку,  Наталочку,  щоб  побавила,  їй  щойно  виповнився  тільки  один  рік.    Її  чоловік    з  батьком  Толика  працював    в  місті  на  ХТЗ.  Рано  їхали  на  роботу,  пізно  приїжджали,  де  там  їм  до  дітей.  Часто  на  заводі  працювали  по  дві  зміни,  виконували  план.
   Таня  підскакувала  біля  яблуні,  намагалася  дістати  жовтувате  яблуко.  Кректала,  піднімаючи  руки  догори,  вкотре  ставала  навшпиньки  та,  на  жаль,  не  могла  до  нього  дотягнутися..  Костя  вийшов  з  кукурудзи  й  зупинився.  Досить  і  так  коротка  сукня,  підіймалася,  ще  вище,  її  оголені  пружні  стегна  притягували  погляд,  відчував  збудження.  Швидко,  обома  руками,  схопив  її  вище  колін,  підняв,  щоб  нарешті  дістала  яблуко.  Вона  махала  руками,  діставши  його,  сміялася  від  задоволення.  Вони  хилилися  до  землі,  їй  здалося,  що  падає,  нагнувшись,  обійняла  його  руками  за  шию,  тримаючи  яблуко,  приголубила  до  грудей,  
-  Костю,  дай  я  вкушу,  почекай!  Хай  посмакую,  бачиш  стигле,  жовтесеньке,  -  щебетала  дівчина.
 Опустилися  в  траву,  вона    посміхаючись,  позирала  на  нього,  натягує  сукню  на  оголені  стегна.  Хлопець  не  задумуючись  впав  поряд  з  нею,  облокотившись  однією  рукою,  спостерігав,  з  якою  насолодою  вона  смакувала  те  яблуко.  Поправивши  своє  волосся,  що  спало  на  чоло,  тягнувся  дістатися    її  руки,
-А  мені,  я  теж  хочу  скуштувати.  
Вона    різко  повернулася  в  сторону  яблуні.  Розплелася  коса,  волосся  розсипалося  по  плечах,  
-  Там  вище    є,    діставай,  що  без  мене  не  дістанеш  -    не  дістанеш?!
Мила  усмішка,  сяючі  очі,  наче  мавка  зачарувала  його.  Це  розпущене  волосся….  Дивився  на  неї,  як  на  святу,  не  в  змозі  зупинити  вулкан  почуттів.  Вона  саме  кусала  яблуко,  коли  він  наблизився,  намагався  одночасно  з  нею  вкусити  його.  Сік    потік  по  бороді,  він    пристрасно  цілував  її  уста,  ховався  в  волоссі.  Ніжні  дотики  губами  до  шиї  сп`янили  обох,  його  пальці  торкнулися  пишних  грудей,  яблуко  покотилося.
   Десь  загубилося…  те  яблуко  спокуси.  Лише  яблуня  й  трава  знали  цю  таємницю.  А  поряд  шелестів  вітер,  загравав  із  листям  і    здалеку  чути  мелодійну  пісню  соловейка.  Неподалік,  не  дуже  високо,    кружляв  рудий  шуліка,  мов  підглядав  до  молодої  оголеної  пари,  яка  сховалася  у  високій,  шовковій  траві.
     Вона  почервоніла,  приходила  до  тями.  Соромиться,  намагалася  дивитися  в  сторону,  ховала  очі,  а  він  вкотре  цілував  пружні  пишні  груди  й  повторював,
-  Не  хвилюйся,  ти  тепер  моя.    Тільки  зараз  про  це  нікому  не  треба  знати,  чуєш..  Я  не  боюся  -    ні,  просто  навіщо  ці  розмови,  ми  тепер  дівчина  й  хлопець,  присягаюся,  будемо  разом.  Треба  зачекати,  відслужу,  потім    одружимося.  .
Сором`язливо…  затуляла  руками  груди,  розгублено  до  нього,
-  Досить,  Костику  досить,  благаю.
           Уже  одягнена  лежала    під  яблунею,    а  він,    мовчки  над  нею,  збирав  яблука.
     Поверталися  додому…  Час  від  часу,  він  цілував  її  в  уста.  Від  дотику  закривала  очі,  танула  росою  на  сонці,  наскільки  приємні  їй  були  його  дотики,    ніжність  огортала  все  тіло.
     Мати  Тані  вже  була  вдома,  коли  вони  зайшли  на  обійстя.  Здивовано  дивилася  на  пів  голого  Костю,
-  Ну  ти  даєш,  хоча  б  посоромився  при  дівчині,  ось  так,  вже  легень  здоровий.  Ой,  молодь…  молодь…
Суворо  позирнула  на  обох,  довго  ходили?
 -  Та  ні,  -    заперечила  Таня,  -  Ми  швидко.
 -  Ось  принесли  яблук  й  кукурудзи,  сьогодні  охоронці  гуляють,    завтра  такої  нагоди  не  буде,  -  підтримав  розмову  Костя.
 Біля  криниці  -  на  лавку  викладав  качани  кукурудзи.
-  То  добре,  що  приніс,    дякую.  Тільки,  щоб  в  пелені  нам  донька  подарунок  не  принесла.
Дівчина  відчула  вогонь  по  всьому  тілу,  почервоніла.  Костя    відразу  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Олю,  не  хвилюйтеся    я  її  не  ображу,  гадаю  прийде  час,  будемо  разом.  Ну  я  піду    Таню…..    На  все  добре!
-  Та  то  не  тобі  вирішувати,  а  долі,  -  вдогін  сказала  жінка.
З  ніг  до  голови  зміряла  поглядом  доньку,
-  А  ти  йди,  посуд  треба  помити  й  пообідай,  бачу,  що  не  їла….
 О  -  хо  -  хо  –  хо  -  хо…  Час  летить….Будемо  разом  -    це  ж  треба  такого!  Ще  молоко  на  губах  не  обсохло,  а  він  –  будемо  разом…
     Тані  наче  ніж  по  серцю,  мовчки  йшла  на  кухню.  Але  ж  він  мені  подобається  мамо  і    до  чого  це  бурчання.    Що    хіба  будеш  проти?  Сама  ж  колись  казала  гарний  хлопець.  Ні,    про  те,  що  сталося  нікому  ні  слова,  навіть  подружці  -    зробила  висновки.
   Галасливо  лунала  пісня  з  приймача.  Костя  -    задоволений  подіями,  вже  вдома  вплітав  зелений  борщ.  Розмірковував,  піти  до  Толика  та  ні,  краще  цим  не  ділитися.    Ось,  як  воно  буває,  це  сталося,  навіть  не  міг  подумати,  наче  солодкий  сон.  Але  ж  дозволяти  собі  такі  щасливі  миті  великий  ризик…  Думай  голово,    думай,  як  уникнути  пастки.
 Та  час  летів,  йому  не  приходилося  про  це  багато  думати.  Таня  почала  тікати  від  нього,  разом    намагалася  бути    лише  в  компанії.      Вони  зустрічалися  раз  на  тиждень,  потай  від  усіх,  ввечері  та  й  зовсім    ненадовго.  Дівчина  намагалася  тримати  дистанцію  між  ними,  не  допускала  звабливих  ніжностей,  лише  поцілунки.  Він  теж  не  наполягав,  знав,  що  так  поводитися  -  небезпечно,  попереду  навчання,  а  потім  армія.
   Хоча  Костя  нічого  не  сказав  Толику  про  потайні  відносини  з    Танею  та  той  все  ж  помітив,  якими  закоханими  очима  вони  дивилися  один  на  одного  при  зустрічах.  В  нього  боліло  серце  й  душа,  адже  він  мав  намір  запропонувати  їй  дружбу,  як  колись,    в  восьмому  класі,  тоді  відказала.  Зараз  знову  чекав  нагоди  та  на  жаль  друг  випередив  його.
     Час  летів…  Навчання  в  училищі,  робота  на  городі  і  раз  на  тиждень  зустріч  з  Танею  влаштовували  Костю.  Він  помужнів,    мати  косо  позирала,  качала  головою,
-  Ой  парубче,  дивися  не  попади  в  крижану  воду,    щоб  не  провалився  під  лід,  дивися  на  життя  як  слід,  будь  відповідальним  за  свої  вчинки,  щоб  не  плескали  в  магазині  про  тебе  нічого  поганого.
 Він    у  відповідь  чмок  в  щоку,  вкотре  всміхнеться,
-  Не  хвилюйся    все  під  контролем.
 Розумів,  що  грається  з  вогнем  та  все  ж  пару  раз,  ходив  з  Танею  по  солому  для  корови.  Обоє  розуміли,  що  варто  б  було  близькості  не  допустити  та    молода,  гаряча    кров  переповнювала  судини,    нестримні  почуття  спокуси    брали  над  ними  верх.  
       Толик  почав  зустрічатися  з  Тамарою,  на  рік  молодшою  за  Таню.  Худенька,  світлоока  дівчина,  доволі  симпатична  привернула  його  увагу,  ще  в  школі,  на  одному  з  вечорів.  Її  рухи  чимось  нагадували  рухи  Тані,  йому  здавалося,  що  вони  навіть  трохи  схожі,  різниця  була  тільки  в  статурі.    Часто  весела  компанія  збиралася  під    його  парканом,  гучна  музика  линула  по  всій  окрузі,    топилася  в  яру.    Їм  разом    добре  та  він  все  ж  задивлявся  на  Таню,  шкодував,  що  друг  завадив  стосункам.  А  Костя  був  наскільки  веселим,  що  часто  навіть  більше  уваги    приділяв  Тамарі,  не  помічаючи  цього  за  собою.  Дівчина  поводилась  легковажно,  розв`язно  ніж  Таня,  могла  не  соромлячись  розповісти  похабний  анекдот,  часто  підморгнула,  зваблювала  веселими  розповідями.  Для  Тані  це  послужило  дзвіночком,  зробила  висновки,  що  більше  ніяких  інтимних  стосунків,  тільки  дружба.
   Воно  напевно  так  мало  бути,  доля  писала  нові  штрихи  в  житті.  Час  летів…  Таня  навчалася  в  місті  на  бухгалтера,  Костю  забрали  в  армію.  Відносини  між  ними  стали  трохи  холодніші,  чи  можливо  із  -  за  ревнощів,  чи,  щось  інше,  але  коли  йшов  в  армію,  вмовляв  Таню  піти  з  ним,  залишитись  наодинці    та  вона  категорично  відмовила,
-  Прийдеш  з  армії,  потім,    ми  ж  тоді  були  майже  діти.  Гадаю  подорослішали,  адже  наслідки  можуть  бути  не  найкращі,  ти  зрозумій  мене,  поїдеш,  не  знати,  що  буде  далі…  
   Щось  і  в  душі  Кості  коїться,  відбувається,  якась  війна.  Його  тягнуло  поспілкуватися  з  іншими  дівчатами,  бути  вільнішим  у  стосунках.  Навіть  не  просив  Таню  дочекатися  його  з  армії,  це  її  насторожило.  Та    напевно  гордість,  яка  з`явилася  в  неї  з  роками,  не  дозволила  говорити  на  цю  тему.  Залицяльників    багато,  не  тільки  з  селища,  а    й  міста,  з  тими,  що  навчалася  -  пропонували    дружбу.  Зупиняли  думки  за  Костю,  надія,  що  все  буде  в  них  добре  і  те,  що  сталося  між  ними.  А  часом,  як  поганий  настрій  губилася  в  своїх  думках  і  запитувала  -    а  може  в  мене  вже  до  нього  все  перегоріло?  А  потім  ввечері  в  ліжку,  згадує  перші  відносини,    тихо  плакала,  ні,  я  без  нього  жити  не  зможу.      
       Минуло  два    роки…  Костя  служив  в  Казахстані,  писав,  що  служба  непогана,  працює  водієм  при  штабі.  Таня  все  рідше  отримувала  від  нього  листи,  хвилювалася,    в  душі  приховувала  відчай,  намагалася,  щоб  ніхто  не  помічав,  що  їй  боляче.  А  тут,  ще  й  Толик  посварився  з  Тамарою,  став  частіше    її  зустрічати  з  електрички.  
     Служити  в  армію  не  пішов,  чи  якісь  проблеми  із  здоров`ям,  чи,  щось  інше,  дівчина  не  цікавилася  цим.  А  він  часто  жартував,
-  Матуся  не  відпускає.
Один  в  батьків,  можливо  тому  й  не  хотіли  відпускати  своє  чадо.  Тим  паче  дядько    мав  звання  капітана,  при  одній    військовій  частині  в  місті.
     За  останній,  третій  рік,  служби  Таня  отримала  всього  чотири  листи  від  Кості,  вже  й  сама  не  знала,  що  робити.  Толик  же    не  давав  проходу.  Якось  одного  разу  завів  розмову,
-  В  житті  все  буває,  хай  там,  що  було  з  Костею,  це  не  буде  завадою,  для  нашого  кохання.  Ти  лише  почуй  мене,  адже  я  тебе  давно  кохаю.  Ну  так,  я  не  такий  сміливий  був,  як  він  та  він  же  перейшов  мені  дорогу,  зрозумій  це,  давай  зустрічатися.
Лише  всміхнулася  та  все  ж,  наче  соромлячись,  видавила  з  себе,
-  Життя  покаже…
     Одного  вечора  вони  їхали  разом  з  роботи,  він  проводжав  її  додому.  Під  ніжним  поглядом  дозволила  себе  поцілувати.  Він  працював  в  місті  на  ХТЗ  комірником  в  одному  з  цехів,  робота  не  важка,  після  роботи  мав  багато  вільного  часу.  Знав,  що  Костя  майже  не  пише  листів,    при  зустрічах,  вкотре  освідчувався  в  коханні,  приносив  квіти,  цукерки.    Вона  губилася  в  думках.  Дивне  відчуття    пронизало  тіло  при  поцілунках.  Чомусь  пригадала  восьмий  клас,  як  Толик  пропонував  їй  дружбу,  помічала,  що  був  ніжніший,  уважніший  при    спілкуванні  ніж  Костя.  
   Збігли  три  роки  служби….  ніякої  звістки    від  Кості    вона  не  отримала.  Одного  разу  в  магазині  бабусі  шушукаються,  що  мати  Кості  отримала  листа,  хвалилася,  що  має  там  дівчину,  залишився,  ще  на  рік,  по  контракту  на  відбудову  міста.
Ні,  вже  не  плакала  під  яблунею  в  саду,  як  раніше,  коли  так  чекала  від  нього  листи.  В  душі  щось    перевернулося  до  болю.  
         Пройшло  трохи  часу,  Таня  з  Толиком  побралися…    Дім  Толика  був  побудований  на  два  входи,    проблема,  де  будуть  жити  -  відразу  відпала.  Батьки  задоволені  його  вибором,  радо  прийняли  її  в  сім`ю.  Вони  жили  злагоджено,    в  достатку,  через  рік    народився  хлопчик.  Душі  не  чаяли,  тішилися  малим  Максимком,  хлопчик  оченятами  був  схожий  до  неї,  вона  раділа  цьому.  Адже  всі  говорять,  що  діти  будуть  щасливі,  якщо  дівчинка  схожа  на  тата,  а  хлопчик  до  мами.  Толик,  щасливий  тато,  цілував  йому  ніжки  й  примовляв,
-  Ах  ти    наше  щастячко!    І  вкотре  обіймав  й  цілував    Таню.  
       Минуло  чотири  зими,  як  пішов  на  службу  Костя,  всі  думали,  що  там  одружився  і  залишився  жити.  Та  він,  одного  травневого  вечора  з`явився,  як  грім  серед  ясного  неба.
     Мама  Толика  Марія,  здивувалася,  коли  той  зайшов  до  хати,
-  О  Костику,  з  поверненням!  
Оглядала  його,  помітила  нижче  виска  невеликий  шрам  від  опіку.  
-  Помужнів,  справжній  чоловік.  Що  це    на  щоці?  Чи  горів  десь,  від  чого  рубець?  Ти  з  дружиною  приїхав?
Він  присів  на  стілець,
-  Та  це  одного  разу  автомобіль  загорівся.  Але    він  же  невеликий,    майже  непомітний,  а  ви  помітили.  І  не  одружився  я…  з  чого  ви  взяли?
-  Та  Зоя  хвалилася,  що  дівчину  там  маєш,  -      перед    очима  онука  торохтіла  іграшкою    жінка.
Підправивши  чуприну,  усміхнено,
-  О  мама  є  мама,  я  ж  написав,  що  доглядає  дівчина  у  медсанбаті,  як  потрапив  після  опіку.  Я  тому  і  залишився,  ще  на  службі,  хотів,  щоб  все  добре  зажило.  Нікому  не  писав  про  це  в  листах,  боявся,  що  наважиться  мама  приїхати,  а  це  ж  їхати  далеко,  не  близький  світ  та  й  навіщо,  щоб  охала  і  ахала  біля  мене,  як  квочка  біля  курчат.
 А  малий  схожий  до  Тані,  гарненький  хлопчик,  як  назвали?
-  Максимко  в  нас  є,  бачиш  дядьку,  -      поцілувала  малого  в  чоло,  
-    А  ти  змінився,    подорослішав,  помужнів.
 Тільки  промовила  ці  слова,  відчинилися  двері,  до  хати  зайшли  Таня  й  Толик.
 Таня  відразу  зблідла  побачивши  його,  в  грудях  здавило,  ховаючи  хвилювання,  привіталася,
-  З  приїздом!
 І  забравши  сина,  йшла  в  іншу  кімнату.
-  Ну,  я  пішла…  Таню,  вечеря  на  плиті,  знайдеш,  -    кинула  на  ходу  свекруха.
Хлопці  обіймаються,  дивлячись  один  на  одного.  Толик  весело  запропонував,
-  Ну    не  тікай,  давай  повечеряєш  з  нами.
Він  не  відмовлявся,  лише  поглядав  в  сторону  кімнати,  куди  пішла  Таня  з  сином.
     Травневий  вечір  видався  приємним  в  спілкуванні.  Толик  поставив  на  стіл  пляшку    домашнього  вина.  Першим  тост  сказав  Костя,  привітав  з  сином,  побажав  достатку,  щастя.
 Таня  після  вина  розслабилася,  розпашіла,  годувала  сина  манною  кашею,  раз  –  по  -  раз  чмокала  у  чоло.  Вони  сиділи  за  столом,  як  справжні  друзі,  наче    й  нічого  дивного  не  сталося.
           Життя  продовжилося…  Таня  поводилася  розгублено,  коли  до  них  заходив  Костя.  Толик  інколи  спостерігав  за  обома  та  для  ревнощів  не  було  причин.
       Мати  ж  Кості  хвилювалася,  відчувала,  що  не  забув  перше  кохання,  наполягала,  щоб  менше  спілкувався    з  ними,  не  втручався  в  сім`ю.  Костю  в  місто    зовсім  не  тягнуло,  в  селищі  влаштувався  водієм  на  роботу,  з  пекарні  -  по  магазинах    розвозив  хліб.  
Пройшло  декілька  днів,  в  одному  з  магазинів  він  побачив  Тамару,  трохи  здивувався.  Дівчина  стала  справжньою  жовтою  трояндою.  Вона  побачивши  його,  аж  підскочила,  на  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-  Костю,  це  ти?  Сто  років  не  бачила.  Ану  дай  погляну.  Ох  -  ох,  справжній  чоловік  став,  помужнів,  красунчик!  
Веселі  очі  засяяли  від  щастя,  хитро  позирнула  довкола  й  вискочила  із  –  за  прилавка,  так  близько  підійшла,    наче  хотіла  в  ньому  сховатися,  шепотіла  на  вухо,
-  А,  що  легеню,  правда,  що  одружився  чи,  то  все  брехня?    
Він  не  очікував  такої  реакції,  але  не  розгубився,  поцілував  у  щоку  й  тихо,
-  Ні,  ясне  сонечко,  я  в  твоєму  розпорядженні,  якщо  бажаєш.
Дівчина  витріщила  оченята,
-  То  скільки  того  діла,  чекай  після  роботи,  прогуляємося…
Костя  чомусь  розхвилювався,  від  чого  сам  не  міг  зрозуміти.  Та  радий,  що  все  так  склалося,  життя  налагоджується….
       Вони  почали  зустрічатися.  Тамара  рада,  що  він  з`явився  в  житті,  їй  чомусь  все  не  везло  з  хлопцями.  Довгих  стосунків  ні  з  ким  не  було.  Згадували  минуле,  часом  сміялися,  часом  поринали  кожен  в  свої  думки.  Кості  було  приємно  спілкуватися  з  нею,  ніяких  протиріч.  Вона  усміхалася,  намагалася  звабити  і  їй  це  вдалося,  приємні  вечори  з  магнітофоном,  солодкі  поцілунки,  вони  зрозуміли,  що  їм  добре  вдвох.  Костя  згадував  Таню,  посміхався,  інколи  губився  в  думках  та  загубив  я  її,  вмовляв  себе,  загубив,  що  вже  тепер  вдієш.
 Зустрічалися  майже  пів  року,  коли  нарешті  Костя  запропонував  Тамарі  одружитися.  Ні  клятви,  ні  палкого  освідчення  в  коханні  не  було.  Вона  просто,  одного  вечора,  запросила  до  себе  в  гості,  її  батьки  поїхали  відпочивати  в  Ялту.  Чи  мало  так  бути,  чи  взаємне  почуття  бажання  близькості,  все  за  них  вирішило.  Вона  мов  купалася  в  щасті.    А  може  і  справді  він  моя  доля,  замислилася,  можливо  це  і  є  кохання,  хто  знає  яке  воно  насправді.  Колись  думала,  що  Толик  буде  чоловіком,  навіть  тремтіла    в  його  обіймах,  коли  грішили.  А  вийшло  все  по    іншому,  в    нього  давно  сім`я.  Від  роздумів  на  устах  заграла  усмішка,  ясний  блиск  в  очах.  Та  і  тепер  же  ми  дружимо  в  чотирьох,  це  ж  просто  класно,  коли  ніхто,  ні  на  кого    не  ображається.
 Три  вечора  Костя  з  Толиком  будували  намет  для  весілля.  Гостей  на  весіллі  небагато  та  гуляли  весело.  Поздоровлення,  тости,  подарунки,  а  згодом  «Гірко»,  молодь  рахувала  протяжність  поцілунку.  А  потім  танці  під  магнітофон  та  Толик  і  Таня  відразу  пішли  додому.  Свекруха  вже  виглядала  та  й  виглядала  у  вікно,  бо  Максимко  капризував,  без  мами  не  хотів  лягати  спати.
               Пройшло  майже  дев`ять  місяців….  Одного  вечора,  Таня  вкладала  сина  спати,  як  раптом  щасливий  Костя,  з  усмішкою  на  обличчі,  переступив  поріг,
-  Вибачте!  Ой,  привіт,  ти  одна?  А  в  мене  радість,  народився  син,  а  Толик  де?
Таня  приклала  пальця  до  губ,  щоб  не  розбудив  сина,    рукою  вказала  на  другу  кімнату.
Толик  вже    почув  його,  відчинив  двері,
-  Заходь.  Щось  хотів?
Костя    із  -  за  пазухи  дістав  пляшку  вина,
-  Син  в  мене  народився,  чуєш,  син,  хочу  в  честь  діда  назвати  Сергієм.  Прийшов  з  вами  відсвяткувати  цю  подію,  до  своїх  йти  запізно,  хай  там  сплять.  
 -  Ну  то  й    добре,  вітаю!  Хай  росте  здоровим  і  щасливим!  -  привітав  його.
 І  відразу  трохи  хвилюючись,
-А,  як  там  Тамара,  як  здоров`я,  важко  їй  прийшлося?
Костя  трохи  здивовано,
-  Та  все    добре,  все,  як  годиться  -  потерпіти  це  жіноча  справа…
       Таня  зайшла  в  кімнату,  в    руках  тримала  тарілки  з  закускою,
 -Ну,  що  ж  вітаю  Костю!  Хай  росте  здоровим  твій  синочок,  вам  з  Тамарою  на  радість!
Вони  сиділи  зо  дві  години.    Костя,  розповідав  про  роботу,  про  життя.  Після  весілля  з  Тамарою    жили    в  літній  кухні,  біля  її  батьків,  планували  купити  земельну  ділянку,  побудувати  будинок.  Дівчина  категорично  відмовилася  жити  з  свекрухою,  Костя  й  не  сперечався,  вирішив  можливо  так  і  краще.  В  одній  хаті  з    її  батьками  він  не  захотів  жити,  адже  в  Тамари  ще  був  молодший  брат,  який  закінчив  школу.  
   Пройшов  час….  На  обійсті  в  Толика  весело,  Тамара  кожні  вихідні  приїжджає  з  Сергійком  до  Тані.  Тільки  теплий  день,  вона  вже  тут,  як  тут.  Немовби    подруги  з  дитинства,  ділилися  всякими  новинами,  часом  обоє  тішилися  новим  вбранням,  як  маленькі  діти,  купували  однаковий  одяг.  А  основною  втіхою  було  спілкування  з  дітворою.  Що  матері,  ще  треба  -  щоб  не  хворіло  дитя  та  не  плакало,  зростало  в  радості,  достатку.  
Минуло  два  роки….    Костя  й  Тамара  ввійшли  в  новий  дім,  відгуляли  новосілля.  На  святкуванні  Костя  не  одноразово  дякував  Толику  за  допомогу.  За  цей  час  дружба  їх  сімей  стала  ще  міцнішою.  Було  й  таке,  що  Костя  прийде  до  Толика  за  чим  -  небудь,  то  Таня  й  до  столу  запросить  пообідати,  хоча  того  й  вдома      часом  не  було,  чи  бавляться  вдвох  з  малим.  Ніяких  розмов  лише  погляди.    Щось  відбувалося  в  їхніх  душах,  ховали  очі  один  від  одного  та  переступити  межу  дозволеного  не  наважувались,  вслід  одні  зітхання.
 Жінки  між  собою,  наче    сестри,    кожна  ділилася  своїми  поглядами  на  життя,    тішилися  хлопчиками.  Свою  материнську  любов  ділили  навпіл,  чи  плакав  Максимко,  вдвох  втішали,  чи  вередував  Сергійко,  обоє  вмовляли,  намагалися  забавити  іграшками.  Тільки  одну  тему  ніколи  не  піднімали,  тему  про  кохання,  про  особисті  відносини  з  чоловіками,  це    кожна    тримала    при  собі,    ховала  під    потайним  замком.  Та  частіше  за  все,  знаходили  в  журналах  нові  страви,  веселі  суперечки,  що  ж    смачнішого  приготувати  чоловікам.
       Зима  постукала  в  вікно…    Цього  року,  відразу  після  жовтневих  свят,      добре  навіяло  снігу,  тримався  невеликий  морозець.
 Тамара  торгувала  в  магазині  за  графіком  -  тиждень  вдома,  а  тиждень  працює.  Одного  разу  й  зібралася  із  сином  до  Тані  та    хурделиця    стала  на  заваді.  Якось  Костя  прийшов  пізно  з  роботи,  передав  привіт  від  Толика,  бачив  його,  той  біг  в  аптеку,  за  ліками,  бо  всіх  звалив  з  ніг  грип.  На  Новий  рік  захворів  Сергійко,  всі  свята  пройшли  в  лікуванні..
 Одного  вечора,  це  було  після  Водохреща,  Тамара,  Костя    і  Сергійко    в  коридорі  обтрушувалися  від  снігу,  
-  Агов!  Хтось  є  вдома?  Чи  ви  вже  забули  про  нас?  -  весело  гукав  Костя.
 Із-за  дверей  виглянув  Максимко,  навстіж  відчинив  двері,  почав  підскакувати,
-  Ура!  Сергійко  прийшов  з  мамою  й  татом  і  торт  принесли!
 За  кілька  секунд  з`явився    Толик,  всім    допомагав  роздягатися,  
-  О!  Які  гості,  ну  нарешті  вирвались,  заходьте,  заходьте.
       Дорослі  весело  спілкувалися  за  столом,  хлопчики  смакували  тортом,  вже  гралися  в  іншій  кімнаті.  Тамара  нахилилася  до  Тані,
-  Ти,  щось  говорила  про  вечір  в  школі?
 Та,  не  поспішаючи  шепотіла,
-  Та,  ще  не  встигла,  куди  поспішати,  ще  є  час…  
-  Еге,  знаю  свого,  йому  треба  заздалегідь  сказати,  
зирила  Тамара  в  його  бік.
Таня  продовжила,
-  Сукні  в  нас  є,  думаю  вмовити  своїх  мужиків  піти  потанцювати.  Давно  ніде  не  гуляли,  гадаю  не  відмовлять.
Тамара  зразу  ж  чайною    ложкою  постукала  по  склянці,
-  Слухайте  мене!    Увага!  Ми  маємо  пропозицію.  Шостого  лютого  в  школі  зустріч  випускників,  давайте  відірвемося  хоч  в  цьому  році.  Скільки  часу  пройшло,  а  ми    жодного  разу  не  були.  Діти  вже  старші,  думаю  бабусі  посидять,  що  скажете  хлопці?  
Ті  усміхнені,    переглянулись.      Костя  моргнув  Толику,
-  А  не  боїтеся,  що  собі  молодших  знайдемо.
Тамара  на  мить  рукою    прикрила  йому  уста,  сердито  писклявим  голосом,
-  Ну  ото  таке  бовкнув,  подумав,  що  сказав?!  Навіщо  нам  настрій  псувати,  то  гадаю  всі  -    за!
         Через  кілька  днів  двоповерхова  школа    приймала  випускників.    В  спортивному  залі  лунала  музика,  прямо  в  коридорі  вздовж  вікон  стояли  столи,  на  них  пляшки  з  напоями  «  Ситро»,  «  Крем-  
сода»  та  солодощами.  Довкола  тільки  й  чути  привітання,  веселі  розмови,сміх  від  захоплень,  крики  й  вереск.
         Таня  з  Толиком  прийшли  першими.  Він    одягнений  в  чорний  костюм  з  білою  сорочкою,  яку  прикрашала  атласна,  небесного  кольору,  краватка.    Таня  ж    виглядала  круто,  на  ній  гарна  сукня  такого  ж  кольору,  як  краватка,  з  рукавом  кльош.  Вона  облягла    її  красивий  стан,  трохи  приховувала    пишні  груди.  
 Таня  вкотре  озирається  назад,  шукала  поглядом  Костю,  сьогодні    вирішила  з  ним  серйозно  поговорити,  один  на  один,  бо  іншої  нагоди  не  буде.
 Тамара  не  йшла,  а  плила  павою,  уздрівши  знайомих,  привітно  всміхалася.    На  ній  сукня  такого  ж  покрою,  як  і  в  Тані,  тільки  рожевого  кольору.  Позаду  Костя,  справжній    джентльмен,    в  коричневому  костюмі    в  білій  сорочці  і  рожевій  краватці.  На  них  всі  звертали  увагу,  так  вишукано  ніхто  не  був  одягнений.
     Вони  тільки  зустрілися  й    привіталися,  як  в  коридорі  всі  заплескали  в  долоні,  з  учительської  вийшли  вчителі  й  директор  школи.  Промови,  вітання,  квіти,  овації,  усмішки.  На  якийсь  час  наче  повернення  в  дитинство….
     Хтось  відкоркував    «  Шампанське»..  Хтось  з  юрбою  посунув  в  клас,  а  дехто  пішов  в  спортивний  зал,  де  грав  магнітофон.
Тамара    тягнула  Таню  за    руку,
-  Йдемо  танцювати,  пішли  до  залу,  чуєш,  це  «  Лада  «,  пішли.
 Костя  задивлявся  на  Таню,  відколи  зустрілися,    з  неї  не  зводив  очей.  Та  Толик    все  тримав  під  контролем,  трохи  здивовано  кліпав,  водив  очима,  то  в  її  сторону,  то  в  його.
В  залі  зазвучала  пісня  «Червона  рута»,  Толик    похапцем  обійняв  Таню,  заглянув  в  очі,
Що  це  ти  чимось  заклопотана,  все  в  порядку?
-  Та  все  в  нормі,  це  тобі  здалося.
 Вони  всміхалися  ,  намагалися  танцювати  в  такт  музики,  хоча  їм  це  не  зовсім  вдавалося.Костя  відійшов  до  однокласників,  за  кілька  секунд  вже  линув  сміх.  Тамара  ж    стояла  з  однокласниками,  про  щось  розповідала,  розмахувала  руками.  На  сцену  піднявся  директор  школи,  сказав  кілька  привітальних  слів  і  об`явив  білий  танець.  Зазвучала  музика    вальсу..  Тамара  поважно  підійшла  до  Толика,  усміхнено,
-  Я  запрошую,  вас  джентльмене,  Таню,  ти  не  проти?  
Та  кивнула  головою.    Вона  повернулася  в  бік  до  однокласників    та  перед  нею    вже  стояв  Костя,
-  Ви  можливо  мене  хотіли  запросити  мадам?!
О!  Саме  вчасно,  -    дивлячись  прямо  в  очі,  помітила  Таня.
Він  обережно,  немов  скарб,    тримав  її  за  талію,  вони  легко  танцювали  під  музику.    Серце  билося  в  тривозі,  з  чого  почати,  як  сказати,  
 -  Костю,  нам  треба  менше  бачитися,  ця  дружба  ні  до  чого  доброго  не  приведе,  ти  над  цим  ніколи  не  задумувався?  
Ледь  -  ледь  притулився  до  неї,  збуджено  шепотів,  
-  Ми  зробили  помилку,  знаю.  Ми  маємо  бути  разом,  хоч,  як  там,  лише  треба  трохи  почекати.
   Вона  дивилася  прямо  в  очі,  раптово  голос  затремтів,
-  Ой,  руки  сильні,  не  підходь  занадто  близько
Гріха  боюся,    ще  скорюсь  я  спокусі
Став,  ще  сильнішим,  ніж  тоді,  як    був  хлопчисько
Давай  у  танці,  сховаєм  почуття,  в  русі.
Він    ледь  підняв  її,    в  ритмі  танцю  летіла  пташкою.  Обоє  почервонілі,  від  задоволення  закривали  очі.  Костя,  переводячи  подих,  заговорив,
-  Люба,  благаю,  не  дивись  на  мене  так
Закривши  очі,  я  відчуваю..  .лечу
Зумів  з  тобою,  як  колись  попасти  в  такт
Все  пам`ятаю,  не  думав,  що  я  втрачу
Треба  пробачить,  що  винен,  точно  знаю
Мене  бентежиш,  хочу  тебе  відчути
Ми  розлучились,  навіщо?  Поведи  до  раю
Де  скуштували,    вдвох  яблуко  спокуси
Де  так  любились,  кохались,  не  забути…
         Танець  закінчився…    перевівши  декілька  раз  подих,  Таня  сміливо  дивилася  в  очі,
-    Що  за  спогади  Костю?  Ти  не  забув…  Пам`ятаєш…    А  я  думала  вже  й  забув…
Вже    веселіше,
-  А  ти  добре  танцюєш,  не  розучився.!  Вміло  вів  у  танці,  геть  закружляв  мене,  як  птах  летів,  я  ледь  встигла  за  тобою.
Він  витримав  її  погляд,    покірно,
-  Я  птах  біля  тебе,  бо  це  ти  даєш  мені  крила.
Відразу  заперечила,  крутнула  головою,
-  Ну  досить,  досить  вже  співати,  пішли!
Вона  відчула  тремтіння  його  руки.  Він  проводив  її,  на  ходу  шепотів,
-  Кажеш    співати?!  Та  я  без  тебе,  як  той  соловей,    що  втратив  голос.  
Вони  підійшли  до  Толика,
-  Забирай  свій  скарб,  бережи,  а  то  правда  хтось  вкраде,  гарно  танцює!  
Таня  радісно,  наче  охмеліла  від  танцю,
-О!  Оце  вечірка,  так  закрутив  у  танці,  що  ледь  капці  не  злетіли.
Всі  дружно  переглянулися,  линув  сміх.  Цей  вечір  видався  чудовим.  Кожен  для  себе  отримав  задоволення  -  маленький  шматок  щастя.
       Минали  дні…    весняний  переспів  птахів,  бадьорий  настрій,  звеселяв  і  вже  давно  бузок  відцвів.  А  Костя  вкотре  згадував  очі  Тетяни,  в  душі  переживав  радість  тої  миті,  як  колись  були  разом.  Насмілився  зробити  крок,  щоб  її  повернути  собі.  Із  хвилюванням  не  один  раз    її  чекав  з  роботи.  Зупинить    автомобіль,  в  стороні  від  дороги,    відкриває  капот,  а  для  чого  і  сам  не  знає,  косо  позирає,  хто  йде  з  електрички,  чекав  нагоди,  коли  одна  йтиме  додому.
     Навесні  та  на  початку  літа  роботи  завжди  багато  на  городах  та  Сергійко    часто  просив  маму,  піти  погратися  з  Максимком.  
   Якось,  одного  разу,  Тамара  запитала  Таню,
-  У  вас  все  в  порядку  вдома?
Та  здивовано  запитала,
-  Чого  це  ти  раптом  про  це    запитуєш?  
-  Тамара  не  забарилася  з  відповіддю,  швидко  пролепотіла,
-  Та  пару  раз  бачила  Толика,  в  забігайлівку  заходив,  вона  ж  поруч  з  нашим  магазином.  Думаю  чого  б  це?  Він  же  здається  пива  не  любить….    
-  Все  в  порядку,  більш  –  менш.  Ти  цим  не  переймайся,  це  в  нього  бувають  дні  такі,  інколи  чомусь  дуже  замислений  ходить.  Я  в  душу  не  лізу,  можливо  на  роботі,  щось  не  так,  він  не  любить  про  роботу  говорити.
Та    не  знала  ні  Тамара,  ні  Таня,  що  Толик  одного  разу  випадково  їхав  додому  не  в  тому  вагоні,  що  дружина.  Згодом  побачив  автомобіль  Кості,  а  потім,  як  Таня  йшла  додому  не  одна,  їхав  в  своєму  напрямку  додому.  Це  його  заінтригувало,  він  кілька  раз  слідкував  за  дружиною  та  нічого  підозрюваного  не  помітив.  Але,  те,  що  стала  часто  відмовляти  в  близькості,  знову  повертає  до    сумних  думок.    То  тоді  чого  б  це?  А  можливо  вони  знову  разом?  
       Одного  літнього  дня-    в  Толика    на  роботі  була  комісія,  після  ситного  обіду  в  кафе,  випровадив  гостей  додому.  І  сам  задоволений,  що  з  перевіркою  все  в  порядку,  вирішив  раніше  поїхати  додому.
   Він  спускався  по  сходах  з  електрички,  за  пару  метрів,    на  першій  платформі  побачив  Тамару.  Вона  ледве  пересувалася  з  сумкою,  вирішив  їй  допомогти,
-  Тамаро,  зачекай!
За  пару  секунд    забрав  в  неї  сумку,
 -  Привіт!  Ти  що  камінців  набрала,  таке    важке  підіймаєш?!  Давай  проведу  додому.
Вона  радо  всміхалася,
 -  Та  я  сьогодні  вихідна,  малого  завела  до  мами,  а  сама  по  зарплату  пішла.  А  тут  якраз  товар  привезли,  оце  скупилася,  бо  сам  знаєш,  як  зараз  з  продуктами,  не  часто  завозять.  А  ти    чого  сьогодні  так  зарано  з  роботи?
-  Так  склалося,  був  облік.  Раніше  закінчили,  зводив  комісію    в  кафе  та  й  чкурнув  додому.  Таня  сьогодні  затримується  на  роботі,  то  я  звільню  маму  від  Максимка.
     Вони  зайшли  в  хату,  Тамара  відразу  поставила    пательню  на  газову  плиту,
-  Зараз,  за  компанію,    зі  мною  поїси,  потім  підеш  додому,  я  тебе  вином    пригощу.  
 Він  ледь  посміхнувся,
-  Та  я  то  не  голодний,  хіба,  що  за  компанію  та  поспілкуватися.  Як  в  тебе  справи?  Задоволена  життям?  Ми  ніколи  на  цю  тему  не  говорили,  все  всі  разом,  то  діти,  то,  ще  хтось.
У  відповідь  трохи  зажурившись,
-  Та  живемо…  Костя  правда  змінився,  напевно  твоя  Таня  таки  його  турбує…  Хоча  нічого  не  помічала  та  відчуваю.  Наша  дружба  мене  часом  дивує,  але  так  звикли  один  до  одного,  що  навіть  й  не  уявляю,  щоб  ми    не  спілкувалися.  
-  А  ти  знаєш  Тамаро,  я  не  можу  зрозуміти,  що  в  нас  відбувається,  вона  більш  привітніша  стала  до  гостей,  чим  до  мене.
Виклавши  на  тарілки  ковбасу  і  смажені  яйця,  запросила,
-  Давай,  он  вино,  бери,  вип`ємо,  перекусимо,  ти  ж  не  за  кермом.
В  душі  відчував  радість,  що  поруч  з  нею,  посміхаючись,  наливав  вино  у  фужери.  Вона,  немов    ненароком,  притулилася  до  нього,  прилягла  на  плече,
-  Та  ну  їх,  Толику  ти,  що  нічого  не  помічаєш?  Ми  дружимо,  воно  наче  й  смішно  та  не  стану  нічого  сказати,  до  чого  приведе  ця  дружба,  скажу  чесно  -    не  знаю.
Запала  тиша…  Випили  вина,  закусили.  Він  ніжно  взяв    за  талію,  
-  Тамаро,  якщо  чесно  -  я    шкодую,  що  не  з  тобою…
           Вже  темніло  коли  Толик  йшов  додому,  йшов  не  по  дорозі,    а  через  колії,  щоб  часом  не  зустрітися  з    Костею.  Відчував  задоволення,  вгамовував  емоції  після  спокусливого  вечора.  Що  далі?  Думки  гризли,  як  оси.  І  відразу  вмовляв  себе  та,  якось  буде,  але  ж  вона  така  жадана  й  гаряча,  як  колись.  Це  напевно  перст  долі,  принаймні,  це  не  погано,  що  ми  знову  разом.
             Одного  літнього  вечора  Таня  затрималася  на  роботі,  робила  звіт  за  квартал,  додому  приїхала  електричкою,  коли    вже  стемніло.  Було  не  людно…  Перейшовши  через  колії,  здивувалася,  побачивши  посеред  дороги    автомобіль  «Хліб»,    Костя,  вздрівши  її,  гукнув  через  відчинене  вікно,  
-  Таню,  давай  сюди!  
Вона  підходила,  до    відкритих  дверей,
-  Ну  нарешті,  а  вдома  за  тебе  хвилюються,  що  так  довго.  Це  я  був    у  вас,    привіз  запчастину  для  авто,  ваша  ж  не  находу.  Сідай  підвезу,  свою    пізніше  зажену  в  гараж….
Таня  чомусь  тремтіла,  гучно  билося  серце,  коли  сідала,  побачивши    на  ньому  білу  сорочку  розстібнуту  до  пояса.  Її    погляд    ковзнув  по  мужніх  оголених  грудях  й  відразу  різко  відвела  донизу.    Він  не  міг  не  помітити,  той  ніжний  погляд    світлих,  блискучих  очей,  пригадує    ті  сяючі  очі  під  яблунею.  Ой,  Таню,  що  ти  робиш  зі  мною,  що  ти  робиш?  Як  витримати  той  потяг  до  тебе?  А  можливо  й  не  треба  нам  ховатися  один  від  одного,  можливо  прийшов  час  знову  бути  разом?
Автомобіль    різко  рушив  з  місця,
-  Що  замерзла?  Та  наче  ж  літо,  правда  серпень,  вечорами  відчувається  прохолода.
Вони  їхали  вздовж  посадки,  Костя    більше  звертав  увагу  на  Таню,  чим  на  дорогу,  хотів  дивитися  й  дивитися  на  неї,  хоча  б  на  мить  доторкнутись  до  її  вуст.
-  Ух!-    Костя  раптово  відсахнувся,  зупинив    автомобіль  перед  пишним  кущем  шипшини,  продовжив,
-  О,  маєш  тобі,  дивися,  як  нас  угораздило,  це  все  твої  очі,    як  поглянеш  мов  заворожуєш,  ой,  не  даєш    ти  мені  спокою.
 -  Здавай  назад,  шкода,  ще  й  такий  рясний  кущ,  -  Таня  похапцем,  трохи  хвилюючись,  вилазила  з  автомобіля.  
Миттєво  був  біля  неї,  взяв  за  дві  руки,  вона  скочила  на  траву.  Ховає  очі,
-    Слухай  Костю,  відпусти!  Далі  сама  піду,  одного  не  можу  зрозуміти,  до  чого  нас    приведе  ця  дружба?!  Мені  важко  знайти  причину,  щоб  посваритися  з  Тамарою.  Та  й  не  хотілося  б,  скажу  чесно  та    ми  всі  вже  занадто  часто  зустрічаємося.  Мені  важко  розумієш,  те,  що  було  між  нами,  спогади  хвилюють  мене.
Він  дивився  на  неї  з  болем  в  очах,  з  ніжністю,  трепетом,  теплом    в  душі,  міцно  зажав  в  обіймах,  цілував  в  уста,  в  шию,  вона  не  відчула  під  ногами  землі,  поніс  на  руках  в  посадку.
 Життя…  Таємні  зустрічі  продовжувалися  більше  року…
Тамарина  мати  помітила,  що  все  частіше  Толик    заходив  в  гості  до  її  доньки.  Навіть  хотіла  з  нею  поговорити  на  цю  тему  та  розмови  не  відбулася,  Тамара  відразу  обірвала,
-  Мамо  не  лізь  в  душу!  Моє  життя,  сама  розберуся…  Благаю,  не  треба  повчань,  вже  доросла!
       Стосунки  Кості  з  Тетяною  теж  продовжувались.  Це  увійшло  в  звичку,  хоч  раз  на  тиждень  та  таки  зустрічалися.  Часом  Костя  їхав  в  місто,  зустрічались  в  готелі,  не  могли  вберегтися  від  спокуси  й  любовного  божевілля,  насолоджувалися    радістю  до  самозабуття.  Не  було  сили  волі  розірвати  стосунки,  хоча  часом  й  задумувались,  як  жити  далі…
 Одного  вечора  Костя  заїхав  до  батьків,
 -  Мамо,  ось  привіз  свіжого  хліба  два  буханці,  був  дуже  гарячий,  придавив  лотком.  Як  ви  тут?  Батько  на  роботі?
Та  сердито  зміряла  сина,
-  Ти  мені  краще  скажи,  як  ви  там?
 Він  лише  посміхнувся,
-  А,  що?    У  нас  все,  як  у  людей,  все  в  порядку…
 Мати  раптово  почервоніла,  стукнула  по  столі  кулаком,
-  Що  ти  дурника  корчиш!  Зупинися,  ну  погуляв  трохи  та  скільки  ж  можна?!  Люди  два  роки  кості  миють,  друзі  зі    школи  до  тепер  та  дружіть,  але  ж    навіщо  зраджувати  дружинам.  Чи  мізків  зовсім  бракує,  що  в  одного,  що  в  іншого.  Тож  маєте  діти,  Максимко  вже    має  йти  в  школу    і  наш  Сергійко  підріс,  як  ти  уявляєш  собі,  як  діти  дізнаються  від  людей,  їм  рот  не  закриєш.  Яка  то  рана  буде  хлопчикам?!  Сором  і  ганьба  на  все  селище!
 Костя  більше  не  хотів  слухати  моралі,  як  обпечений  зірвався  зі  стільця,  йшов  до  дверей,  на  ходу  вигукнув…
-  Ма,  ти  так  не  хвилюйся,  я  поговорю  з  Толиком,  ми  щось  вирішимо,  якось  воно  буде,  все  має  стати  на  свої  місця…
     Тікало  літо…  вечоріло.    Костя  з  Тамарою  несподівано  завітали  в  гості  до  Толика  й  Тані.  Їх  зустрів  Толик  з    Максимком,  малий  відразу  запитав,  
-  А  Сергійко  де?  Чому  не  взяли  з  собою?
Тамара  зайшла  останньою,  привіталася,    ніяковіє  перед  поглядом  Толика,  не  знала  де  заховати  очі.  Він  зрозумів,  що  щось  не  так,  але  мовчав,  дивився,  що  відбуватиметься  далі
Костя  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й    палку  ковбаси,
 -  Нам  би  поговорити,  можливо  на  дворі  краще,  щоб  без  малого…  
 -  Зараз  Таня  зайде,  вона  понесла    моїм  батькам  продуктів,  я    з  міста  привіз.
Й  відразу  до  сина,
-  Ти  йди  до  бабці  з  дідом,  пограйся  там,  скажи  мамі,  я  так  наказав…
Відчинилися  двері,  зайшла  Таня.  Побачивши  гостей,  посміхнулася.  
-  О!  В  честь  чого  збори?  Ще  й  з  пляшкою,  що    будемо  обмивати?
Толик    з  хати  випровадив  сина,
-  Ну  ось  прийшли  поговорити,  а  про  що,  зараз  дізнаємося.
         Хилилось  сонце  до  сну….  останні  промені  лизали  хати,  листя  на  деревах,  ховалися  між  соняхами  в  полі,    на  пагорбі  припадали  до  трави.  А  тут,  де  яр,  набагато  темніше,  а  на  самому  дні  світлою  плямою  виділявся  ставок.  Було  напрочуд    тихо,  лише  десь  далеко  часом    гавкала  собака.
Вони  сиділи  в  чотирьох,  на  самому  краю  обриву  яру,  спустивши  босі  ноги  донизу.  Костя    вдивлявся  в  яр,  пригадував  дитинство,  а  за  плечима,  неподалік  поле  з  кукурудзою,  яке  нагадувало  про  той  випадок,  про  те  медове  яблуко  спокуси,  яке  колись  поєднало  їх  з  Танею.  Вона  тихо,  наче  миша  сиділа  в  його  обіймах.  А  Толик,  обійнявши  Тамару  за  плечі,  шепотів  на  вухо,  вона  час  від  часу  сміялася,  луна  топилася  в  яру  й  знову  ставало  тихо.
         Розмова,  що  відбулася  нині,  була  настільки  стриманою,  серйозною,  без  крику,  без  дорікань,  без  образ.  Вони  достукалися  один  до  одного,  зрозуміли,  що  варто  все  повернути  назад,  хоча  втратили  час  і    є  діти.  Та  гадали,  що  подальше  життя  не  стане  великою  раною  дітям,  що,  як  і  раніше  будуть  дружити  сім`ями.  А  діти  з  часом  підростуть,  зрозуміють,  що  краще  жити  з  коханою  людиною,    що  від  долі  ніде  не  подітися…  
       Згодом  селищем  пішли  чутки…  обмінялися  дружинами,  це  ж  треба  такому  статися  –  дивина.      І  хто  б,  колись  міг  подумати,  що    так  буває    в  житті…
       Минуло  два  роки.  В  кукурудзяному  полі  лунав  сміх  і  вереск,  Максимко  й  Сергійко  з  дітьми  гралися  в  хованки,  вони  тепер  жили  по  сусідству.  А  біля  паркану  Толика,  на  лавці  сиділи  дві  подруги,  поруч  з  ними  дві  коляски.  Таня  тримала    на  руках  чорняву,  кучеряву  доню,    вона  голівкою  вертіла  в  різні  боки,  наче  шукала    когось.  А  Тамара,  час  від  часу  заглядала  в  коляску,  де  солодко  сопіла  донечка…
     То  персти*  долі,  вони  підвладні  їм.  Чи  вершин  досягали  в  житті,  чи  в  скрутні  часи,  що  згодом  з`явилися  по  дорозі  життя,  вони  проходили  разом,  підтримуючи  одна  одну.  А  час  летить,  життя  продовжується....

                                                                                                                                                 Персти  –  збіг  обставин  
                                                                                                                                                             Листопад  2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018

Зима сувора…

                                                                                                   В  цей  день  зимовий,  скажу  –  Привіт
                                                                                                   Шановні  друзі!    Я  всіх  люблю
                                                                                                   І  Боженьку  за  вас  молю
                                                                                                   Хай  дасть  здоров`я  й  шматок  щастя!
                                                                                                   Перебороти  нам  удасться  
                                                                                                   Всі  негаразди!  Хай  відійде
                                                                                                   Війна  гібридна!  І  мир  прийде!
                                                                                                   Принесе  радість  у  хатину
                                                                                                   Життя  любімо  й  Україну!

 Зима  сувора…Змінити
Зима  сувора.  То  ж  навмисно,
Прийшла  так  рано,  нас  всіх  страшить,
Принесла  холод    і  в  намисто,
Дерева  вділа.  Зникла    блакить.

Повсюди  сипле    чари  білі,
Пір`їнки,  пух,  у  снігу  стежки,
Завіє  вітер,  несе  хвилі,
Сріблі  і  златі,    я  залюбки,

Порину  з  ними  в  казковий  світ,
На  серці  тепло,  хоч    лід  іскрить,
Ловлю  очима  блистівок  цвіт,
Душа  радіє…  щаслива  мить.

     

                                                   О2.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018

Побувала в Європі / віршована розповідь /

Кар-Кар  ворона-    Ой  кар,  як  же  я  пристала,
Оце  в  Європу,  щойно  за  бугор  злітала,
Їхав  автобус  і  я  вирішила  за  ним,
Та  правда  довго,  нюхала  український  пил.
Дороги  наші,  ну  хіба,  що  траса  гарна,
А  за  останні,  скажу  чесно,  наче  жорна,
Народ  терплячий,  всі  їдуть  на  заробітки,
Ну  я  ж  за  ними,  підбираю,  смачні  об`їдки.
Та  ось  таможня  і  вже  в  напрузі  всі  люди,
Чемні  розмови,    доволі  веселі  всюди,
Шмону  не  було,  раді,  що  їде  підмога,
А  тут  довкола,  де  не  глянь,  рівна  дорога.
Та  здивувалась,  такого  мені  не    треба,
У  шлунку  смокче…    час  мов  птах,  поїсти  треба,
Ой,  біс  забрав,  би  оцю  жагу  полетіти,
 Мені,  на  жаль,  не  довелося  порадіти.
Якісь  там  баки,  схожі  на  великі    діжки,
А  то,  як  виявилось,  для  сміття  нічліжки,
Ой,  справжнє  лихо,  хоча  б,  з  голоду  не  вмерти,
Скрізь  всі  закриті,  ой,  а  я  ж,  так  хочу  жерти.
Перепочила,  тут,    під  автобусом  одним,
Ледь  очманіла,  весь  час  під  ніс  запах  згару,  дим,
Де  там  піднятись,  хтось  схватив,  несе  за  лапу,
Ой,  біда  мабуть,  бачу  морду  волохату,
Тремчу  від  жаху,  загубила  кілька  пір`їн,
Отак  дурепі,  що  захтіла,  інших  країн?
Не  дарма  кажуть,  що  вдома  і  стіни  гріють,
Невже  в  смітник,  мене  геть  викинуть  посміють?
Та  ні,  це  песик,  підносить  до  чоловіка,
Тепло  на  серці,  хвилююсь,  чи  справжня  втіха?
Той  в  рукавичках,  подивився    сумно  в  очі,
Бідна  пташина,  певно  дуже  їсти  хоче,
А  я  в  печалі,  чекаю,  що  буде  далі,
Хай  не  жалів,  краще  би  прочитав  моралі.
Ну  вже  нарешті,    ніжно  на  лавочку  поклав,
І  із  пакета,  хліб  й  сало  рідненьке  дістав,
Земляк  напевно,  вирішив  нагодувати,
Якби  ж  не  він,    то  чого  б  діждалась  не  знати.
Ой,  дуже  ж  смачно,  просльозилась,  уплітала,
Ось,  такі  справи,  так  в  Європі    побувала.
Правда  людей,  бачила  радо  зустрічають,
Чула  розмови,  допомогу  обіцяють,
Моїй  країні.  Що  вірите  це  задарма?
Ой,  ні  хороші,  ви  мої,  не  ваша  карма,
Весь  час  на  когось  працювати,  як  на  пана,
Самі    ж  хитріші,  все  їдуть,  де  більша  шана.
А  чи  повсюди,  життя  це  так  змінилося,
Пройшло  століття,  та  такого  й    не  снилося,
Ніколи,  правда.  Та  раджу  вам,  вдома  краще,
Бо  тут  родина,  тож  підставить  плече  завше,
Гайда,  відроджуйте,  ви  славну  Україну,
І  любіть  землю,  рідну  мову  солов`їну.
Тут  пахне  хлібом,  колосяться  щедрі  поля,
Дихати  краще,  то  ж  на  повні  груди  -  це  воля  !
Можливо    в  нас,  теж  колись  смітників  не  буде,
Ти  не  забудеш,  про  цю,  пташку  -  Кар-Кар  друже.

                                                                                               10.11.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

Осінній сум

Вже    дозріло  в  полі    колосся,
Ми  з  тобою,  теж  не  молоді,
Доторкнись,  ти    мого  волосся,
Ту  весну,  пригадай,  як  тоді.

Тож  згадай,  музику  любові,
Де  вітрець,  пестив  ранні  роси,
І  світанки,ті  загадкові,
Вже  чомусь,  тепер  прийшла  осінь.

Ти  кохай!  Розвій,  осінній  сум!
Торкнись  ніжно,  плеча  й  щічки,
У  сосудах,  щоб  гарячий  струм,
Тільки    вдвох,  у  полоні  нічки.

Місяченько,  хай  не  підглядає,
Сором  свій,  сховаю  між  хмари,
   Виграє,  вогнище  палає,
І  бажання…    лиш  мною  марив.

Золотий,  лист  спадає  в  танці,
Поцілунок,  солод    на  устах,
А  трава,  колом  у  багрянці,
Знову  ми,  у  жаданих  путах.

Ти  підтримай,  іскри  кохання,
Нехай  дощ,  я    хмари  розведу,
Зірка  в  небі  засяє    рання,
І  сумлінням,  всім  край  покладу.

Вбережи,  любий  між  нас  весну,
Соловей,  хай  пісню  заводить
Тож  кохай,  лише  мене  одну,
А    вже  сумнів,  осінь    відводить.


З0.10.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

І чай вечорами…

Нехай  все  буде…  так,  як  є  між  нами,
Сповила  осінь,  в  сіреньку  ряднину,
Ми  тільки  вдвох  й  смачний  чай  вечорами,
Пахучий  запах  забрав  порожнину.

Тікає  смуток,    в  пічку  із  дровами,
Вогонь  палає,  хвилясті  язики,
Як  феєрверк,  із  смугами  ясними,
Знов  будоражать  потаємні  думки.

Вітер  шмагає…  дощ  стукав  по  шибці
Погляди  ніжні….    супокій    панує,
Лиш  веселиться,  вирує  у  грубці,
Бурхливий    спогад,  вже  з  димком  воскує..  



13.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2018

У пошуках мати

По  полю  босоніж,  стерня  коле  ноги,
Ішла,    попереду  розбиті  дороги,
До  неба,  зглянеться,    між  хмар  видно  просинь,
Поправить  хустину  і  Боженьку  просить.

Мені,  підкажи,  де  нарешті  шукати?
Синочок,  не  вернувсь,  у  пошуках  мати,
На  фронті…  немає,  може  ж  він  в  полоні?
Журба…  серце  крає  і  сльози  солоні.

Й  гіркі,  полинові,  стікають  додолу,
О  скільки  ж,  ходити,  то  наче  по  колу,
Оббила  пороги,  майже  на  коліна,
Спита    в  генералів,  в  чім  сина  провина.

Розводять  руками,    дайте  листа  в  пресу,
То  марні  надії,    шукать  нема  сенсу,
Він  зниклий  безвісти  -  пролунав,  як  вирок,
Знесилена  горем,  ішла  без  зупинок.

У  смутку  із  осінню,  дубіло  тіло,
З  дерев  багрових,  вже  листячко  злетіло,
По  полю  ніс  вітер.  Проклинала  долю,
Де  ж  рідний  синочок?  Боровся  ж  за  волю!

Війна,  горять  трави,    дитя  загубилось,
Чомусь  і  не  знати  весілля  наснилось,
Та  мов    навіжена…  З  вітром  розмовляла,
А  я  ж,тебе  синку  та  й  благословляла.

Та  скільки  ж,  ще    треба,  матерям  страждати?
Щоб  доньки  й  сини  повернулись  до  хати.

10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2018