Ніна Незламна

Люблю блины ( слова к песне)

   
Ой    пришла,  к  нам  масленица,
Хочу  я,  повеселиться,
Хочу  с  вами,  поделиться,
Толь  блином,  а  толь  улыбкой,
Ой  люблю,  уж  блины  шибко.

Очень    вкусно,  нежны  с  икрой,
Пойду  с  девкой  да  с  молодой,
Гостей  встречу,  а  может  нет,
Холостяк,  не  держу  секрет.

На  столе  блины  с  капустой,
Мне  видать  не  будет  пусто,
Со  сметаной,  бы  смаковать
Да  девчонок  всех  целовать.

Торжествует  масленица,
Хороша  сидит  девица,
Глазки,  щечки,  вся  сияет,
Меня  страстно  привлекает.

Вот  блинов,  дабы  с  мясом  съесть,
Много  девок  не  перечесть,
У  одну  лишь  бы  влюбился,
Да  от  счастья  весь  светился.

На  гармошке,  вот  сыграю,
И  за  всеми    уж  страдаю,
Ох,  маслёнка,  веселись
Давай  в  очередь  становись

Уж  люблю,  всё  блины  хочу,
Правда  девки!  Ой  не  шучу,
Пошли  ноги,  сами  плясать,
Ой  свободы  мне  не  видать.

Ах  утешусь,  масленица,
Хочу  я,  повеселиться,
Хочу  с  вами  поделиться,
Толь  блином,  а  толь  улыбкой,
Ой,  люблю  блины  я  шибко

Стих  был  написан  к  празднованию  масленицы.

                                                                                                             2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782972
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.03.2018

Ой, Іванку /слова до пісні/

Ой  Іванку,  Іванку,  ходи  ти  до  мене,
Як  одягнеш  вишиванку,  піду  я  за  тебе,
Тож  чекаю,  не  барися,  дивись  не  спізнися,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  добра  молодиця.

Маю  хату,  маю  кури,  ще  й  півник  гарненький,
І  корову  в  хліві  маю,  є  бичок  маленький,
Лиш  не  маю  чоловіка,  ночами  все  мрію,
Покохали  дуже  хочу,  боюсь  зубожію.

У  ставочку  гусенята,  миють  радо  лапки,
Я  до  них,  все  усміхнуся,  скрізь  в  мене  порядки,
Порося  в  сараї  хрюка,  хай  росте  закуска,
На  Різдво  приготую,  буде  смачна  гуска.

Не  хвалю,  себе  ніколи,  знають  господиня,
Вмію  я,  їсти  варити,  кажуть,  що  княгиня,
Бо  синенькі,  теплі  очі,  як  диво  волошки,
Ой,  поглянь,  же  мій  соколе,  тільки  товща  трошки.

До  життя,  боюсь  втрачу  охоту,  чуй    Іванку,
Присилай,  сватів  та  й  швидше,  вдягай  вишиванку,
Тож  не  бійся,  гарбуз  не  дам.  Бо  давно  чекаю,
Ой,  тебе,  лиш  миленького,  дуже  я  кохаю.

У  сараї,  є  три  кізоньки  й  кінь  вороненький,
В  гаражі,  щойно  купила  лімузин  новенький,
Як  годиться,  то  ж  придане,  все  маю  до  діла,
Молоді,  скрізь  цілуються,  самій  закортіло.

Вже  й  горілочки  придбала,  місяць  посміхався,
Прийди  нічкою  Іванку,  в  коханні  зізнайся,
Ой,  тебе  буду  любити,  пристрасно  кохати,
У  неділю,    стріну  радо,  я  сватів  до  хати.

Ой  Іванку,  Іванку,  ходи  ти  до  мене,
Як  одягнеш  вишиванку,  піду  я  за  тебе,
Тож  чекаю,  не  барися,  дивись  не  спізнися,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  гарна  молодиця,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  гарна  молодиця!

                                                                                   15.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018

На війну провела. .

Ой  горе  людям,  у  сльозах  Україна,
Провела    мати,  вже  на  війноньку  сина,
Москаль  нахабний,  неспроможний  нажертись,
Все  землі  мало,  лізе,  треба  позбутись.

На  посту  гаряче,    літають  ракети,
Із  мінометів  гатять,  б’ють  кулемети,
Вже  минула  осінь,  морози  кріпучі,
Виглядає  сина,  очі,  аж  пекучі.

Сльозин  немає,  то  ж  знову  до  ікони,
Та    я  тебе,  невже  не  стріну  ніколи,
Як  ти  рідненький,  чому  не  подзвониш?
Боюсь  мій  любий,  що  ноги  заморозиш.

Пережися,  дуже  тебе  чекаю,
Коли  приїдеш?  Жаль,  я  й  досі  не  знаю,
Ідуть  сини,  чому  голівки  схилили,
І  у  очах  тривога,  сина  хвалили…..

 Бачить  хлопчину,несуть,  чий  він,  не  знати,
Ще  ж  молоденький  і  матір  не  пізнати,
Вмилась  сльозами,  біда,  не  бачить  світу,
Стемніло  небо,  геть  похилились  квіти.

Любив  країну  і  хотів  волю  мати,
 Тож  зовсім  юним,  йшов  її  захищати,
Ворожа  куля,  це  життя  обірвала,
її  голівка,  зовсім  сива  стала.

Нема  прощення,  цьому  ворогу  –  кату,
Чого  ти  хочеш,  чому  лізеш  у  хату,
 І  землю  топчеш?  Всі  люди  проклинають,
На  перемогу  ж,  усі  надію  мають.

СЛАВА!  -  лунає,    а  Україна  плаче,
Низько  вклоняюсь,    до  тебе  козаче.  
                         

16.03.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018

Випадок у школі /проза /

       Зимова  ніч  заглядає  у  вікно.    По  кімнаті  чути    годинник  «Тік  -  так,  тік-так»…  знову  не  спиться.  Але  ж    і  місяць  здається  не  вповні,  чи  його  зовсім  немає?  Бажання    дізнатись,  позирнула  до  вікна,  то  світло  від  снігу,  добре  насипало  за  два  дні.  А    місяць  десь  сховався  поза  хмари,  між  ними  де-не-де  ледь-ледь  мерехтять  зорі.  Мабуть  зима  відтанцювала  свої  танці,  адже  останні  дні  лютого.
 На  годиннику  третя  година  ночі,  чому  проснулася?  Що  вкотре  не  дає  спати?  Останнім  часом    я  ніяк  не  можу  збагнути,    чомусь  мої  думки  переносять  мене  у  школу.  Це  ж  треба,  минуло  більше  п`ятдесяти  років,  а  все  один  і  той  же  випадок  перед  очима,  неначе  все  було  зовсім  недавно.…
 Я  народилась  і    мешкала  в  селищі  міського  типу  Козача  –  Лопань.  Це  в  Харківській  області,  з    населенням  -  майже  сім  тисяч.  Воно  зовсім  недалеко  від  Росії,  якщо  брати  відстань    по  залізничному  полотні,  то  лише  до  двох  кілометрів,  не  більше.  
 Пригадую,  як  ми,  босонога  дітлашня,  юрбою  бігали,  обожнювали  грати  в  ігри;  »Квач»,»Хованки».  Подалі  від  будинків  й  вулиці,  між  полем  й  посадкою,    стелилася  широка  дорога  вздовж  залізничного  полотна.  О,  було  де  розгулятися.  Ми    бачили    невисокі  бетонні  стовпчики,  пофарбовані  в  білий  колір  з  двома  зеленими  смужками,  колись  це  був  кордон  з  Росією.    Тоді  ж  цим    зовсім  не  переймалися,  адже  був  союз.
 Цікава  назва  селища  походить  від  двох  значень.  Розповідали  старі,  що  в  сімнадцятому,  вісімнадцятому  столітті  в  цих  краях  на  річці  Лопань  від  переслідування  переховувалися  вільні  козаки.  Воно  розміщене  по  дві  сторони  річки,  а  річку  Лопань  назвав  один  з  царів.  Одного  разу    він  в    кареті  -  переїжджав  через    міст,  який  був  збитий  з  товстих  дерев`яних  брусків.  Карету  дуже  трусило,  ця  незручність  роздратувала  його,  він  вирішив  подивитися,  чому  ж    така  дорога?  Поспіхом  взявся  за  поручень  карети,  в  цей  час  з  пальця  знявся  перстень,  звичайно  ж  полетів  донизу.  Бруски  дерев  збиті  не  щільно,  перстень  впав  у  воду,  от  він  і  висловився  «злопала».  Від  тої  пори,  як  розповідали  старші  й  пішла  така  назва,  а  чи  то  правда,  чи  легенда,  але  люди  вірили  цьому.  Річка    -  красуня,  широкою  стрічкою  тягнулася    через  селище,    по  обіч  неї  широкі,  квітучі  долини  з    розлогими  вербами,  високими  стрункими  тополями,  густими  кущами  шипшини.
Ми  в  дитинстві  мали    можливість    біля  річки  вволю  награтися  в  м`яч,  купатися,  засмагати,  а    часом    й  порибалити.  
     Дітей,  шкільного  віку,    в    селищі  багато,  тому  й  мали  дві  школи.    Одна  з  них,  «стара»  -  так  всі  її  називали,  в  ній  колись  вчили  «Боже  слово»,  лише  після  1920  року  зробили  семирічне  навчання,  а  згодом  восьмирічне.
Друга  школа    двоповерхова,  неподалік  від  центру,  була  побудована  в  1939  році  та  на  жаль  довго  дітям  навчатися  не  вдалося,  почалася  Друга  Світова    війна.  Німецька  авіація    вщент  зруйнувала  школу.  Німці  три  рази  заходили  й  виходили  з  селища,  багато  біди  принесли  населенню.
       Лише  в  1952  році    відбудована  школа  прийняла  учнів.    Красива  школа,    побудована  буквою  «П»,  з  просторими  класами,  здоровими  вікнами  і  широкими  коридорами.  Школа  прославилася  в  Харківській  області,  при  ній  був  відкритий  музей  «Ніхто  не  забутий  -  ніщо  не  забуте».  Навіть  приїжджало  телебачення  з  Харкова    на  відкриття  цього  музею,  згодом  навіть  показали  по  телебаченню.  Я  приймала  участь  в  роботі  музею,  так,  як  і  деякі  інші  школярі.  Нас  називали  слідопитами,  ми  знаходили  й  провідували  ветеранів,  знаходили  матеріали  для  музею,  родичів,  фото,  листи.  За  мною  був  закріплений  стенд  Володі  Головіна,  ще  до  цієї  пори  пам`ятаю  кілька  рядків  з  листа  до  дружини.  Він  писав  російською  мовою  -»  Отвори  потихоньку  калитку,  дорогая  подружка  моя,  посмотри  на  дорогу  получше  по  которой  меня  увели».  
     Я  і  в  той  час  й  до  цієї  пори    не  можу  зрозуміти  одне,  чому  всі  собі  перемоги  приписувала  комуністична  партія?  Адже  більше  загинуло  простих  бійців  і  більш  тяжку  роботу  виконує  завжди  простий  народ.  Зізнаюся,  ці  люди  в  мене  визивали  неприязнь,  я  вважаю,  що  так  нечесно.  І  за  другим  критерієм,  вони    майже  всі  стверджували,  що  Бога  немає.  Це  визивало  здивування,  адже  мої  батьки    вірили  в  Бога  і  нас  виховували  притримуватися  всіх  релігійних  свят,  то  ж  я  вирішила  краще  вірити  батькам.
   Нас  ніхто  не  запитував,    чи  ми  хочемо    в  жовтенята,  чи  в  піонери,  твердили  одне,  не  можна  ганьбити  школу,  партія  сказала  треба  -  значить  треба.
     Нова  вчителька  з  географії  прийшла  в  наш  клас  в  другому  півріччі,  ми  навчалися  вже  в  сьомому  класі.  Їй  було  тридцять    три  роки,  саме  такий  вік,  як  розіп`яли  нашого  Всевишнього.  Та  вона  на  жаль  була  зовсім  протилежність  його  навчанням.  Занадто  пишається  собою,  що  була  членом  комуністичної  партії.  Напевно  не  було  такого  уроку,  де  б  не  підкреслила,  що  Бога  немає.  Сама  ж  на  вигляд  доволі  симпатична,  світло-русяві  коси,  підстрижена  під  »Каре»,  круглолиця,  на  обличчі  декілька  веснянок.  За  статурою  відноситься  до  повненьких  жінок,  слідкувала  за  своєю  зовнішністю,  користувалася  косметикою.  Приваблива,  на  перший  погляд,  ввічлива,  але  погляд    її  чорних  очей  визивав  страх.
       Вона  завжди  дивилася  на  учнів  хитро.  Любого  учня,  який  був  біля  дошки  змірювала  з  ніг  до  голови,  немов  оцінюючи,  а  потім  обов`язково  скаже  щось  таке,  щоб  принизити  учня,  то  не  так  одягнувся,  то  їй  не  подобається  зачіска.
 В  післявоєнний  час  до  школи  ходили  не  в  формах,  не  кожна  сім`я  могла    дозволити  її  придбати,  адже  життя  тільки  набирало  обертів.  До  того  ж,  в  Харківській  області,  літо    тисяча  дев`ятсот  п`ятдесят  третього  року  видалося  дуже  спекотним,  врожай  зернових  був  нікудишнім.  В  основному    сім`ї  були  не  маленькі,  прогодуватися  було  важко,  що  вже  говорити  за  одяг.
     Нас    дивувала  поведінка  цієї  вчительки,  вона  в  любій  ситуації  розхвалила  комуністичну  партію.  Інший  раз  було  вкотре  скаже,  «Мені  вас  доручила  комуністична  партія,  щоб  я  вас  витягнула  зі  злиднів,  тож  навчайтеся  й  пам`ятайте,  хто  вам  зробив  таку  ласку!».
     Ні,  ми  не  могли  її  прийняти  напевно  не  тільки  із-за  поведінки,  а  й  тому,  як  вона  одягалася.  Занадто  короткі  спідниці,  коли  присідала    на  стілець,  вивалювалося  жирне  тіло,  адже  розпірки  були,  можна  сказати  до  сокровенного  місця,  то  по  боках,  то  спереду.
     Не  соромиться    нікого,  але  ж  сьомий  клас,  це  не  четвертий,    чи  п`ятий,  в  дітей  саме  перехідний  вік.  Вчитися  хотіли  всі,  але  такої  поведінки  хлопці  не  витримали.  Хіхікання  по  класу,  коли  проходила  між  рядами  парт,  навіть  вслід  кидали  кульки  з  паперу,  а    часом  хлопці    стріляли  з  рогаток.  Вона  чи  не  помічала,  чи  не  придавала  цьому  значення,  не  звертала  уваги,  бо  продовжувала    одягатися  так,  як  й  одягалася,  як  кажуть,  в  тому  самому  дусі.  Ще  зимою,  не  так  все  помітно,  а  з  настанням  весни,  було  неприємно  бачити  гумки  з  під  спідниці,  які  тримали  капронові  панчохи.  Робила  вигляд,,  що  так  й  треба,  цим  не  переймалася,  до  того  ж,  ще  й  блузки  одягала  з    великими  вирізами  на  грудях,  як  тільки  нахилиться,  то  груди  мало  не  випадали  з  білизни.
 Були  випадки,  що  декілька  раз  залишала  четверо    самих  сміливих  хлопців  після  уроку,  читала  моралі  за  поведінку.  Особливо  в  нас  у  класі  був  Володя  Г.,  він  навіть  їй  в  очі  говорив,  може  б  спідниці  трохи  довші  носили  та  вона  тільки  після  цього  приходила,  ще  сердитіша.  Все  вихвалялася,  що  комуністка,  що  її  виховала  партія  й  вона  знає    в  чому  їй  ходити  одягнутій  і,  як  себе  поводити.  Звичайно    учням  знижувала  оцінки,  але  скаржитися  на  неї  боялися.
       Весняний  ранок  збирав  учнів  до  школи…  Хтось  з    дівчаток  приніс  тюльпани  з  розквітлим  бузком,  поставив  на  підвіконня  навпроти  класу.  Біля  нього  вже  стояло    декілька  учнів,  гомоніли,    але  ніхто  не  заходив,  хтось  повідомив,  що  після  миття    сохне  підлога.  З  хвилини  на  хвилину  мав  продзвеніти  дзвоник..  нарешті  з  класу  вискочило  кілька  хлопців,  всміхаючись,  в  клас    пропускали    учнів.  Голосно  дзвонив  дзвоник,  всі  відразу  зайняли  свої  місця,  адже  перший  урок  мав  бути  з  географії.
     У  вікно  привітно  заглядало  сонечко,  яскраві    промені  бігали  по  квітам,  по  підвіконні.  Нічого  поганого  й  не  передбачалося.  
З  гордо  піднятою  головою,  вчителька  зайшла  в  клас,  як  завжди  привіталася.  Взяла  журнал,  підійшла  до  вікна,  позирала  на  букет,  згодом  дивилася    на  двір  й    одночасно  зачитувала  прізвища  учнів,  перевіряла  хто  є,  а  кого    немає.  Аж  раптом  в  двері  постукали,  до  класу  зайшов  розчервонілий  Володя  Г.,  вибачився  за  запізнення.  Вона  незадоволено  поглянула  на  нього,  потім  на  годинник,  але  нічого  не  сказала,  дозволила  присісти  на  своє  місце.  Цього  теплого  весняного  ранку,  одягнена  була  в  коротеньку    чорну  спідницю,  з  великою  розпіркою  з  боку  і  в  шовкову,  блакитну  блузку  з  вирізом  на  грудях,  кругом  якого  йшов  волан.  Вона  від  нього  виглядала,  ще  пишнішою,  хоча    на  сідницях    спідниця  так  облягала,  ледь  -  ледь  не  тріщала,    немов  намагалася  приховати  її    пишне  тіло.
     Як  завжди,  вчителька  ходила    між  рядами,  розповідала  про  моря,  це  була  нова  тема    уроку  і  до  дошки  попросила  Таню,  на  якій  висіла  карта  світу.  Таня    уважно  слухала  вчительку,  в  любу  хвилину  була  готова  указкою    показати,  де  і    яке  море  розташоване.
 Вчителька,  нічого  не  підозрювала,  наважилася  присісти  на  стілець…  Раптово  опинилася  на  підлозі,  задравши  ноги  догори…
 «Ух»,-  пронеслося  по  класу  і  в  кожного  з  учнів  страх  в  очах,  що  буде  далі?    Хтось  від  несподіванки  схопився  за  голову,  хтось  рукою  собі  закрив  очі,  а  хтось  стояв  розкривши  рота,  намагаючись  приховати  усмішку.
     Той  стілець  під  нею  розсипався,  як  паперовий  будинок.    За  мить  зірвалася  з  підлоги,  схопила  одну  ніжку  від  стільця  і  зі  всієї  сили  вдарила  по  першій  парті.  Ніжка  в  руці    розкололася  навпіл,  одна  половина  відлетіла  на  підлогу,  друга  половина  залишилася  в    руці.  Зелений  відтінок  ліг  на  обличчя,  губи  трусилися,  знервовано  махнула  рукою  в  якій  тримала  кусок  ніжки  від  стільця  і  нею  вдарила  по  голові  Валю  С.
 Ми  були  шоковані,  хтось  з  дівчат    від  несподіванки  вирячив  очі,  хтось  знову  схопився  за  голову.  Дехто  зірвався  з  місця,  просто  стояв,  намірився  підійти  до  Валі  С.  Дівчина  схопилася  за  голову,  тихо  заплакала.  Вчителька  закричала  хриплим  голосом,
-Встати!    Її  чорні  очі  палали  вогнями  ненависті,  обличчя  труситься,  чоло  вкрилося  краплинами  поту.
Ми    ж  звичайно,  всі,  як  один  встали,  з  під  лоба  позирали    на  всі  сторони…  Хтось  ледь  чутно  хіхікав.
     Вона  кивнула  рукою  до  Тані,  а  потім  в  сторону  парт,  дала  їй    зрозуміти,  щоб    та    йшла  на  своє  місце.Зненацька,  зі  всієї  сили,  кинула  на  підлогу  біля  дошки  другу  половину  ніжки  стільця,  ту,  що  була  в    руці,  поспішаючи  вийшла..
Дівчата  збіглися  до  Валі,    вона  в  істериці  збирала  речі,  всі  намагалися  її  заспокоїти,  допомогли  зібрати  речі  в  портфель.  Валя  нікому  не  дала  подивитися,  що  під  волоссям  на  голові,    весь  час  тримається  рукою.  Схлипувала,  сльози  котилися  наче  горошини,  махнувши  рукою,  поспішила  додому.  
         В  класі  тихо,  напевно  б  було  чути,  як  летить  муха,  з  коридору  долинав  чийсь  голос,  але  про  що  мова,  не  можна  було  зрозуміти.  В  клас  -  першим  зайшов  директор  школи,  за  ним  слідом    бліда  вчителька  з  географії  і  червона,  як  рак  наша  класний  керівник.
Директор  пройшов  між  рядами  парт,  суворо  вдивляючись  до  кожного  учня,  підійшов  до  розібраного  стільця,  присів,  хитаючи  головою,  зібрав  в  оберемок.  Піднявшись,  з  сумом  подивився  на  нас,  голосно  звернувся  до  вчителів,
-  Дізнаєтеся  хто  це  зробив,  прийдете  з  ними  до  мене  в  кабінет.
 Вчителька  з  географії  поспішила  слідом  за    ним…
 Класний  керівник  не  кричала,  прочитала  мораль  за  ганебну  поведінку.  Наполягала,  а  згодом  і  вмовляла,  щоб  зізналися,  хто    наважився  це  зробити.  Володя  таки    не  витримав,  розповів  про  поведінку  вчительки,  що  не  раз  їй  хлопці  робили  зауваження  щодо  одягу.  Дівчата  одна  перед  одною  розповіли,    чому  пішла  Валя  С.  додому.  Від  почутого,  вчителька  миттєво  зблідла,  вискочила  з  класу.  
 Через  декілька  хвилин  повернулася,  дала  нам    час  -  один  урок  на  роздуми,  щоб  зізналися,  виказали,  хто  зважився  на  такий  вчинок?  Всі  мовчали,  як  партизани.  Що  сказати,  «діточки»,  це  напевно  саме  такий  вік,  впертості,  непокірності,  проява  своєї  особистості.  Звичайно  ж,  хтось  знав,  хто  це  зробив,  але  зрадників  у  класі,  дякувати  Богу,  не  знайшлося.    
         Так  і    через  урок,  ніхто  і  не  зізнався,  хто  ж  міг  таке  зробити,  нам  дали,  ще  один  урок  постояти,  подумати.  Результату  від  цього  не  дочекалися,  навчання  продовжилося.    Але  четверо  хлопців  з  класу-  наполегливо  запросили  в  кабінет  директора  школи.  Володя  Г.  також  був  серед  них,  але  ж  в  нього  було  алібі,  він  запізнився  на  урок.  Ми  розуміли,  що  Володя  хитрий  хлопець  і  якщо  його  хоч  раз  хтось  принизить,  він  цього  не  подарує.  Були  в  нього  й  віддані  друзі,  тож  не  обійшлося  без  їхньої  допомоги.
 Клас  прославився  на  всю  школу  своєю  поведінкою.  Хтось  розумів  нас,  а  хтось    і  ні,  але  шкода  класну  керівничку.  Вона  завжди,  коли  нам  давала  поради,  ставила  на  шлях  істинний,  принаймні  вміла  підійти  так,  щоб  не  принизити  учня.  Можна  сказати,  була    доброю  вчителькою.  
           Після  школи  кілька  дівчат  пішли  додому  до  Валі  С.  Мені,  було  її  дуже  шкода.  Мама  її    жила  в  Харкові,  одружилася  вдруге,  мала  дівчинку  від  вітчима,  а  Валя  ж  жила  з  бабусею,  якій  було  мабуть  років  під  сімдесят,  до  того  ж    бабуся  часто  хворіла.  Я  розуміла,  як  їй  боляче,  адже  без  мами  не  солодко,  немає  кому  поплакати  в  пелену,  як  ми  часом  робили  це  в  дитинстві.  Я  зростала  в  великій  сім`ї,  тут  і  побилися,    і  помирилися,  про  щось  поділилася,  а  їй  напевно    одненькій  дуже  важко,  адже  вона  любила  бабусю,  оберігала  її  від  всяких  неприємностей.  Валя  намагалася  навчатися  добре,  щоб  не  хвилювалася  бабуся,  хоча  деякі  предмети  їй  вдавалися  важко,  загалом  дівчинка  спокійна  на  таких  кажуть  «  Мухи  не  образить».  А  за    першою  партою  сиділа,  бо  в  неї  були  якісь  проблеми  з  зором.
           До  Валі  від  школи  напевно  йти  з  кілометр.  Надворі    по  -  весняному  гарно,  погода  сонячна,  легкий,    теплий  вітерець  обвіював  обличчя  свіжістю.  Молоденька    травичка,  спів  пташок  підіймали  нам  настрій,  ми  емоційно  обговорювали    подію.  Цілу  дорогу  в  догадках,  хто  ж  розібрав  той  стілець  на  частини?  Ніяк  не  могли  збагнути,  як  хлопці  могли  таке  витворити,  хоча  в  душі,  що  й  гріха  таїти,  сміялися  від  цієї  події.  І  надіялися,  що  вчителька  нарешті  буде  з  розумінням  відноситися  до    нас,    без  принижень  і  вихвалянь  про  свою  партію.
     Собаки  на  обійсті  не  було,  тож  ми    відразу  зайшли  в  хату.  Валя  лежала  в  ліжку,  біля  неї  склавши  руки  сиділа  бабуся.
Ніхто  навіть  не  подумав,  що  Валя  приховає  все  від  бабусі,  про  те,  що  відбулося  в  класі.  Ми  засипали  запитаннями  її,  як  вона  почувається  і  відразу  розповідали,  чим  це  все  закінчилося.  Бабуся  не  сварила    Валю,  тільки  поскаржилася  на  неї,  що      нічого  не  хоче  їсти,  жаліється  на  головний  біль.
     Наступного  дня,  як  завжди  в  школі  вирувало  життя….
По  коридору  гамір,  тільки  й  розмови    про  вчорашню  подію.  Біля  дверей  директора  школи  ми  бачили  Валіну  бабусю,  згодом  вона  зайшла  до  нас  в  клас,  повідомила,  що  Валі  краще,  що    завтра    прийде  в  школу.
 Вчительки  з  географії  в  цей  день  у  школі  не  було,  »  шкільне  радіо»  гомоніло,  що  пішла  на  лікарняний.  Та  звичайно  ж,  це  перша  витівка,  що  можна  було  зробити,  щоб  ухилитися  від  відповідальності.  Та  звичайно  ж,  гадаю  на  мій  погляд,  хоча  б  вибачилася  перед  бабусею,  чи  принаймні  б  поговорила  з  нею,  а  то  сховалася,  як  рак  між  камінням.  Звичайно  комуністична  партія  завжди    своїх    брала  під  своє  крило,  не  розбираючись,  де  правда,  де  брехня.    Це  я  вже  звичайно  з  життєвого  досвіду  зробила  висновки.
А  далі    шкільне  життя  продовжилося,  як  річка    в  своєму  руслі.  Після  вихідного  дня  до  нас  прийшла    нова  вчителька  з  географії,  ми  були  дуже  раді.  Класний  керівник  мала  розмову  з  нами  на  цю  тему,  призивала  бути  чемними,  повідомила,  що  і  вона,    і  директор  школи  вибачилися  перед  бабусею  -  за  поведінку    вчительки  з  географії.  І  вкотре  просила,  щоб  зізналися,  хто  це  зробив?  Та  все  було  марно.  Я  пишалася,  як  і  інші  учні,  що  в  нас  дружній  клас…
 Проживши  життя,  чомусь  часто  не  дає  спокою  цей  випадок    і  чомусь  більше    шкода  дівчини  й  класну  керівничку,  чим  вчительку  з  географії.    Можливо  хтось  мене  засуджує  Можливо  я  не  права,  хто  знає?  
Ну  от,    надворі  вже  ранок….  По  обрію  виглядає  сонне  сонце,  сніг  виблискує,    іскриться,  переливається  змішаним  ,  білим    з    блакитним,  кольорами,  буде  гарний    день.    На  душі  спокійно,  спогади  зігріли  серце  й  душу….життя  продовжується.

                                                                                                                                                               16.03.2018  р.
               
                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2018

А одна пылала. .

Веточка  мимозы,  как  она  прекрасна,
Не  страшны  морозы,  ноченькою  ясной,
Подарю  любимой,  утоплю  печали,
Будь  неугасимой,  звёздочки  дрожали.

А  одна  пылала,  уж  больно  так  ярко,
Губы  обжигала,  целовала  сладко,
Вот  мечта  заветная,  сбылась,  уж  я  знаю,
Звёздочка  приветная,  её  обожаю.


                           07.03.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782297
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.03.2018

Просила жінка

Просила  жінка,  досить  холодити,
Вкотре  зверталась,  до  сніжної  зими,
Нехай  весна,  змогла  би  розсудити,
Хай    навіяла  б….  думками  благими,
Щоб  закінчилась,  ця  жорстока  війна.

Мов  перемир`я…та  де  ж  воно?  Біда,
Стукає  знову,  до  рідної  хати,
Стомлена  мати..  Біля  вікна,  бліда,
Передчуття,  тому  не  може  спати,
Коли  ж  відступить,  ота  страшна  чума?

Несуть  хлопчину,  кажуть  стріляв  снайпер,
Їй  би  поглянуть,  ворогам  у  вічі,
І  де  він  взявся,  схожий,  немов    Гітлер,
Шкода  синочка,  нині  пішов  у  вічність,
Тож  рідну  неньку    і  землю  захищав.

Свята  весняні,  хтось  їм,  все  ж  радіє,
Чомусь  забувши,  що  там,  ще  стріляють,
Не  одна  мати,  про  дитятко  мріє,
Зморені  думи,  то  ж  весь  час  плачуть,
І  все  ж  надію,  у  душах  тримають.

Настане    час  і  окріпне  країна,
Спиниться  ворог,,  розквітне  вся  земля,
Знов  залунає,  пісня  солов`їна
Заколосяться,    хлібами  всі  поля,  
Світлий  день  прийде,  настане  мир,  воля.


09.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2018

Хай прийде…

 По  обрію  жевріє,  чомусь  сну  немає,
Та  й  зітре  сльозиноньку,  ранок,  ще  дрімає,
Де  ж  сонечко,  ясне  і    чому  забарилось?
Волосся  матінки,вже  сивиною  вкрилось.

Знов  день,  новий  настає,  вигляда  дитинку,
Ясне  сонечко,  може  спопелить  сльозинку,
Й  повернеться  синок  вже  ранньою  весною,
Схова,  до  землі  струмок,  розлуку  з  тобою.

Іскрять  ранні  роси  та  й  промінець  лягає,
Добром,  налиті  очі,,  сина  зустрічає,
Аж  плаче,  яка  радість,  моє  янгелятко,
 Так  тепло  на  душі,  повернулось  дитятко.

Ой  слава,  Богам,  весні,  та  й  вона  щаслива,
Настане,  кінець  війні,  змиє  рання  злива,
Сини,  всі  повернуться    до  рідної  хати,
Повсюди,  на  землі,    усміхнеться  мати.


13.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018

Несу щастя …

Я  йду,  знов    по  стежці,
Що  мов,  серед  городу,
Несу  щастя  у  жменці,
Маю  гарненьку  вроду.

Хоча  й  не  молоденька,
Душа  іще  співає,
І  ранок,  і  веснонька,
За  плечі  обіймає.

Тягну  вкотре  долоні,
Погляну,  усміхнуся,
В  її,    уже  полоні,
Землиці  поклонюся.

Тож  йду,  наче  по  ковдрі,
Спориш,  немов  мережка,
Зелені,  мав  кучері,  
М`якесенька    вся  стежка.

Попід,  самісінький  край,
Сніжок  ,іще  рихленький,
Погляну,    так  зазвичай,
Горобчик  маленький.

Уже,  поруч  скаче,
В  землі,  щось  шукає,
Привіт,гей,  юначе,
Думками  до  нього,
     Тебе,  теж  з  весною,
Подякуймо,  ми  Богу,
Потішся  й  ти  зі  мною.

А  поряд    з  деревами,
Сніжок  крижаний  плаче,
Під  сірим,він  покровом,
Озерце  здаля…  наче.

І  радісна  землиця,
Скрізь  квіти  розквітають
І  промінь  веселиться,
Всі  вЕсноньку  стрічають.

Поглянь,  крокуси  пнуться,
Жовтенькі,  тут  й  біленькі,
А  проліски,  аж    гнуться,
Голівоньки  синенькі.

Я  йду,  знову  по  стежці,
Теж  сонечко  зустріла,
Теплесенько  на  серці,
Весні,  дуже  зраділа.

14.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018

Бабця і козел / з гумором /

Прив`язала  козла  бабця,
Геть  подалі  від  криниці,
Увірвався,  ото  трясця,
Мо»  захоче  до  водиці.

Він  неначе,  як  та  дзиґа,
 Ланцюг  тягне  по  городі,
Як  сказився,  хвостом  дрига,
Б`є  рогами  по  колоді.

На  всі  боки,  летять  тріски,
Її  трусить.  Як  підійти?
У  очах,  аж    бачить  блиски,
Треба  вихід,  нині  знайти.

От  же  дурник,  мій  старенький,
Йому  бабця,  так  сердечно,
Йди  до  мене,  мій  рідненький,
В  такий  вік,  дуже  вже  смішно.

Чом  брикаєш  навіжений!
Маєш    силу,  ще  до  кізок?
Як  мій  дід,    наче  скажений,
Не  зміг  жити,  без  інтрижок.

Впала  бабця,  ледь  не  плаче,
Це  весна  на  них,  так  діє,
Біля  кізок  козел  скаче,
Ясне  сонце,  добре  гріє.

                                 2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2018

Готова на край света

Я  бы  пошла,  за  тобой,  если  бы  только  позвал,
Что  жизнь  моя,  без  тебя?  Знаю  полнейший  провал,
Ловлю  ночную  тишину,  чтоб  малость  отдохнуть,
Кусочек  счастья  поймать,  хотя  бы  чуть-  чуть    вздремнуть.

Чувствую  сердцем,  душой,  ты  мой  телохранитель,
С  головой  в  омут,  брошусь,  уверена  спаситель,
Ведь  только  ты,  согреешь,  в  объятьях  своих  милый
За  окном  месяц,  как  лёд,    тогда  всю  ночь  молилась.

Ты  не  пришёл,  я    ждала,  в  небе  звёзды  мерцали,
Звезда  единственная,  развеяла  печали,
Понять  смогла,  её  миг,  надежда  притаилась,
Уж  пять  часов    и  давно  калитка  отворилась.

Пойти,  я  согласна,  знай,  ранним  весенним  утром,
Когда  искрятся  росы,  травы  под  перламутром,
Готова  на  край  света,  ведь  тону  в  нашей  любви,
Ты  ясный  свет  в  окошке,  мой  ангел,  лишь  позови.

                                     2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781927
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.03.2018

Частушки 2

Ох,  маленькая  зарплата,
У  нашего  депутата,
Не  живёт  он,  существует,
По  Канарах  всё  кочет.
***
Царь  батюшка  на  фургоне,
К  подруге,  подъезжал,  к  Тоне
На  крыльце  она  стояла,
Зам.  министра  целовала.
***
Идти,  я  собралась  в  баню,
 Хотела,  взять  с  собой  Ваню,
А  подружка  мне  на  ухо,
Ой,  большое  в  него  брюхо,
***
Нагадала  баба  Зина,
Выйдет  замуж  за  грузина,
А  он  негром  оказался,
И  жениться  отказался.
***
Побывал  вчера  в  колхозе,
Застрял  малость,  я  в  навозе,
Бабы  ржали  как  те  кони,
Ночевать  пришлось  у  Тони.
***
Говорила  мне  мамаша,
Не  спеши,  ты  замуж  Глаша,
Ну  как  же,  не  торопиться,
 Сможет  он,  в  сестру  влюбиться.
***
Долго  парился  в  парилке,
Я  из  баньки  прямо  к  Зинке
Горят  глазки.  Мне,-Ого  -  го,
Во  распарил!    Как  ты  его!
***
Проколола,  вчера  уши,
Теперь  дома,  бью  баклуши,
Они  стали  словно  розы,
По  щекам  стекали  слёзы.
***
Выйти  замуж,  захотела,
За  одну  ночку,  влетела,
Он  от  новости,  вот  такой,
Да  женился,  взял  на  другой!
***
Ночевали  мы  в  подвале,
А  мечты  о  генерале,
Лоханулась  бабы,  отстой!
Оказалось,  он  мент  простой!
***
На  свидании  с  милёнком,
Кажись    было  всё  и  с  толком,
Второй  раз,  он  не  явился,
Дала  плохо  -  очень  злился.
***
Продала,  корову  бабка,
У  неё,  мужик  –  то,  тряпка,
Ты  не  сильно  уж  везучий,
Значит  денег  не  получишь
***
Ой,  ой  бабы,  я  распелась,
Целоваться  захотелось,
Муженёк  гляжу  в  постели,
Ой,  добьюсь,  я  своей  цели.

2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2018

Просила весну…

Світанок...    ховається,  поміж  хмар,
 Його,  я  весь  час  віднайти  хочу
А    місяць  ясноокий,  мов  ліхтар
Розвіє,  може    печаль  жіночу.

Дощик,  раптовий  тихо  дріботів
Це  що,  розплакалася  хмарина?
Сердитий,  місяць,  миттю  помарнів,
Відразу  вляглася    та  хустина.

То  день  новий  хтів  раненько  вмитись,
З-  під  снігу,  щоб  проснулися  квіти,
Весну,  просила  ж  я  не  баритись,
Підсніжники…  наче  перші  діти.

Самій,  варто  пробудитись  від  сну,
Я  знаю,  тепло  відчуть,  це  вдасться,
Раненько  зустріти  красну  весну,
В  житті  радіти,  прийняти  щастя.

17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2018

Прощу образи

Я  тобі,  хочу  сказати,
Щоб  мене,  врешті  зрозумів,
Не  навчився,  ти  кохати,
Обманути,  вкотре  посмів.

І  не  треба,  нам  мовчати,
Немов  тиша,сонна  вночі,
Ні,не  хочу,  все  втрачати,
Від  сердечка,  віддай  ключі.

Зірки  в  небі,  вже  ясніють,
То  моє,  мабуть  відчуття,
Світлі  мрії,  не  марніють,
Ми  зустрінемо  майбуття.

Любий,  знай,  прощу  образи,
Тож  сердечко  не  закривай,
Разом  ми,  будем  завжди,
Тільки  ти,  мій  милий,  кохай.


Лютий  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2018

Чоботи промочила зимонька. .

Промочила  чоботи  зимонька,
Та  й  насупила  білі  брівоньки,
Чепурненька,  плаче  хмаринонька,
І  струмками  стечуть  крижиноньки.

А  вітрисько,  молодий  стрибунець,
По  долинах,  швидко  прогулявся,
Прилетів,  цей  весняний    посланець,
Із  гілками  беріз  забавлявся.

Розвивались  хмари  пеленою,
Усміхались  до  сонця  привітно,
Лише  зимонька,  стала  сумною,
 Тож  позбулася  красот  помітно.

Ой  панянко,  весно  -  чарівниця,
Тебе  радо,  зустрічає  земля,
Дай  всім  сонечком  насолодиться,
Хай  розквітнуть  долини    і  поля.


                             2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018

Пробач мамо, я щаслива. /проза /

     Поступово  підкрадається  осінній  вечір.  В  домі  тихо,  лише  чути,  як  чітко  вибиває  годинник  «Тік-так…  тік-так».  Засмучена,  в  розчаруванні,  ледь  стримуючи  сльози,  Надія  біля  мами.  Раптово  в  голові  гул,  перед  очима  туман.  Присіла  на  стілець,  рясні,  солоні  сльози,  з  гірким  присмаком,  вмивали  обличчя,  зволожували  уста,  краплями  падали  на  поділ  сукні  і  окуляри.  Весь  час,  у  руках  знервовано  смикає  зовсім  мокру  носову  хустинку,  від  неї  не  відводить  погляду,
-  Матусю,  рідна,  дорогенька,  не  йди,  чуєш,  тебе  благаю.  А,  як  же  я  сама?  Одненька  і  буду  без  тебе?  Ні!  Тільки  не  це…
В  кімнаті  тихо-тихо…  вона  вже  й    не  чує  годинника,  вся  увага  до  мами.  Місяць,  а  може  й  більше  вона  лежить    виснажена,  бліда-бліда.  Ледь-ледь  трусилися  уста,  шепіт,
-  Донечко,  пробач.    
 Ніч  давно  розкидала  зорі,  які  ледь-ледь  мерехтіли,  а  сама  дрімала  в  тиші.  Раптово  сивий  місяць  уповні  заглянув  у  вікно,  кинув  сяйво  на  ліжко,    навічно  закрив  її  очі.
Нині  залишилася  одна,  як  билина,    душа  тремтіла,  розривалася,  гаряче  на  серці,  біль  у  грудях,  ледве  їх  стерпіла.  Думки  про  рідну,  ніжну  матусю,  що  я  без  тебе,  тут  досягти  можу?  Одна  опора  й  світло  у  вікні  для  мене  була    ти…
Дівчина  не  знала  батька,  мама    все  тримає  в  таємниці.  Інколи  із  сумом,  говорила  -  »  Краще  б  його  не  мала,  але  ти    доню,  в  мене  одна  розрада.  Тобою  вік  я  прожила  і  все  зробила,  щоб  краще  було  тобі,  люба,  комфортніше,  на  цьому  світі.  Дала  освіту,  то  ж  тепер  сама  рідненька  в  житті  дорогу  вибирай,  прошу  тільки  не  оступись,  як  я.  Добре  роздивися,  щоб    тобі  не  така  доля,  як  моя».
 Вона  пригадала,  як  поводилася  мама,  коли  зустріне  в  селі  п’яного  чоловіка,  задумається  й  скаже  -»О,  ще  один.  Де  беруться  гулящі  і  пияки?  Чому  коли  зустрічаються,  всі  хороші  здаються?  А  тільки    подаруєш  своє  кохання,  вкотре  приповзе  весь  у  болоті,  п`яний  й  просить  вибачення.  Мине  день-другий,  творить  теж  саме.  Ой  доню,  хто  вигадав  таке  життя?  Де  знайти,  щоб  був  порядний?
 По  селі  подивишся,  майже  всі  горілку  п`ють,  хтось  більше,  а  хтось  менше,  тому  і  в  злиднях  живуть,  хіба  їм  потрібна  ця  бібліотека?  Хіба  що  якась  жінка  прийде  взяти  прочитати  книгу  й  то  все  більше  про  кохання.  Це  говорить  про  те,  що  жінкам,  сільським  трудівницям,  теж  хочеться  нормального  відношення,  любові  й  поваги.  Бути  господинями,  але  не  рабинями,  подай,  принеси,  прибери.  Хто  знає,  в  місті  людей  більше  проживає,  можливо  там  й  менше  вживають  алкогольні  напої.  Та  й  то  треба  знати  з  якої  сім`ї  і  хто  батьки?  Хоча  поговірка  є;  «В    сім`ї  не  без  виродка».  Я  молода  була,  не  розгледіла,  закохалася,  годила,  як  могла,  а  він  згулявся,  бешкетував,  а  потім  поїхав    далеко,    в  Росію  на  бурові  установки,  там  і  спився.    А  так,  щоби  щось  про  нього  розповісти,  то  ніколи  не  хотіла.  Тільки  кивне  головою,    очі  стануть  сумні,  відразу  прикладе  руку  до  грудей  й  слова  -  «Не  ятри  душу».
   Надії  минуло  двадцять  три  роки,    її  дім  від  сусідів  метрів  двісті  і  від  одних,  і  від  інших.  Немає  з  ким  поспілкуватися,  крім  рижого  сміливого,  хитрого  кота  на  ім`я  Марс  й  невеличкого  молодого,  чорного  пса  на  ім’я  Топа.  Вони  кожного  дня  проводжали  її  до  хвіртки,  коли  йшла  на  роботу.  А  після  вісімнадцятої  години  спокійно  сиділи,    кіт  на  паркані,  а  песик  прямо  біля  хвіртки,  чекали  на  господарку.  І  саме  цікаво,  що  ніколи  не  билися,  поважали  один  одного.  Топа  добрий,  часом  нюхне  його,  а  в  кота  відразу  хвіст  догори,  спокійно  пройде,  навіть  не  озирнеться.  Та  коли  пахне,  щось  смачненьке,  Марс  відразу  плигає  на  руки.    Хитро  заглядає  у  очі  й  треться,  у  підборіддя  тицяє  носом.  Топа  спостерігав,    виляє  хвостом,  ледь-ледь  скавулів.  Вони  звикли,  знали,  що  дістанеться  обом  та  кіт  хитріший,  завжди  все  першим  хотів  отримати.  Вона    тішилася,  адже  з  ними  веселіше.  А,  ще  часом    з  телевізором,  бо  то  тільки  й  розваги,  а    так  майже  всі  дні  з  книгами.  Колись  рушники  вишивала,  адже  кожна  дівчина  мріє  зустріти  коханого,  стати  з  ним  на  весільний  рушник.  Тепер  цим  не  займалася,  оберігала  очі,  адже  з  зором  мала  проблеми.
 Час  плинув…..    вечоріло.  За  вікном  ліпив  мокрий  сніг  з  дощем.  То  тихіше,  а  то  сильно  чути  свист  вітру,  в  пічці  гуділо,  в  піддувало  сипалися  яскраві,  червоні  вогники-жаринки,  від  яких  освітлювало  підлогу.  Надя  підкинула  кілька  дровенят,  від  яскравого  світла,  задоволено  примружила  очі.  У  грубці  жар  спалахував  великим  полум`ям,  на  обличчя    віяло  гаряче  повітря.
На  столі,    на  годиннику  шістнадцята,  помітила  й    замислившись,  промовила,
-  Так,  скоро  стемніє,  якраз  за    дві  години  згорять,  можна  збиратися  додому.  Добре,  що  Топа  та  Марс  на  веранді,  були  б  замерзли.  Адже  погода  неприємна,  холодом  дихає  в  спину.  Так,  ось  уже  й  примхлива,  пізня,  осінь.
     Сьогодні,  бажаючих  взяти  книги,  було  зовсім  мало.  Вже,  як  примерзне,  тоді  приходить  більше  читачів,  аж  з  колгоспу,  це  від  села  кілометрів  три,  тоді  веселіше.  Піднімається  настрій,  хтось,  про  щось  цікаве    розповідає,  чи  помилуються  її  квітами    в  горщиках.  Вона  їх  дуже  любить,  це  мама  так  навчила,  не  забуде  вкотре  полити  та  помити  листочки,  намилуватися  ними.  І  часом  у  самотності  пригадаєш,  як  колись  до  них  тихо-тихо    говорила  мама,  немов  боялася  їх  налякати,
-  Мої  славненькі  квіточки,
Наче    гарненькі  діточки,
Несуть  радість  тобі  й  мені,
Справжня  весна,    в  нас  на  вікні.
Шануй  їх  доню,  це  сонечка  цвіт,
Скільки  б  не  було,  люба,  тобі  літ.
   Спогади  про  маму  турбують  душу,  скотиться  непрохана  сльоза.  І  все  перед  очима,  пригадає  її  веселий  настрій  біля  вікна,  прислухається  до  пташиного  переспіву,  вкотре  всміхнеться.  А  потім,  як  наслухається  пташок  вголос  мріє;  о,  якби  я  пташкою  була,  то  б  полетіла  куди  захотіла.
Зненацька,  її  думки  перервав  стук  у  двері,  зайшов  високий,  молодий  чоловік  в  окулярах,
-  Вибачте!  Добрий  вечір!
Зняв  окуляри,  поспіхом,  носовою  хустинкою,  витирає  скельця,
 -  Я  здається  заблукав,  із  села  звернув,  гадав    доїду  до  траси,  а    дорога  привела  до  вашого  села.  Оце  проїхав  трохи,  все  ще  не  розумію,  як  проїхати  до  траси.  Ніде  ніяких  знаків  немає,  як  на  трасу  попасти?  Підкажіть…  будьте  ласкаві.
 У  легкій  курточці,  він  стояв  перед  нею,  без  головного  убору.  Акуратно  підстрижене  русяве  волосся,  обличчя  світле,  приємне,  блакитні  очі.  Про  себе  описала  його  зовнішність,  що  в  нього  на  душі,  хто  знає?  Не  зміг  би,  ось  так,  хтось  незнайомий,  приїхати,  пожартувати,  ще  й  в  таку  кепську  погоду.
 Він  скоса  позирає,  не  міг  зрозуміти  її  мовчанки.    Тихо  кашлянув,  щоб    на  нього  звернула  увагу,  ледь  почервонівши,  продовжив,
-  Ви  знаєте,  так  стемніло,  хоч  очі  вийми,  в  яку  сторону  не  погляну,  нічого  не  бачу.  От  халепа,  не  можу  зрозуміти  в  яку  сторону  їхати?!
-  А  ви  хто    і  звідки?  –    запитала,  виправивши  окуляри.
-  Я  це…  ой,  вибачте,  я  Максим,  як  треба  й  прізвище  скажу.
Мило  посміхнулася,
-  А  я  Надя,  бібліотекар,  як  бачите.  Ви  знаєте  від  нас  до  траси    чотири  кілометри  та  я  вас  розчарую,  дорога  погана.  Машини  розбили,  коли  на    цукровий  завод  возили  буряк.  Якщо  у  вас  «Нива»,  то    проїдете,  якщо  ж  ні,  боюся,  що  прийдеться    вам  зустріти  ранок  в  якійсь  калабані.
 Чоловік  підійшов  ближче,  впритул  до  столу,  за  яким  вона  сиділа.  Здивовано  відреагувала  на  його  сміливість,  відразу  встала,  хотіла  запитати,  можливо  може,  ще  чим  допомогти.  Та  він  уважно  придивився  на  неї,  протягнув  руку,
-  Тоді  будемо  знайомі.
 Дівчина  трохи  розумілася    на  людях,  адже  скільки  книжок    прочитано,    з  них  таки  чогось  навчилася.  Ледь  усміхнена,  гадала,  що  не  помилилася  в  ньому,  подала  руку,
-  А  ви  мабуть  в  Олексіївку  їздили?
-  Розумієте,  в  нас  Василь  Степанович,  електриком    працює  на  заводі.  Йому  зателефонували,    що  захворіла  мама,  а  вона  ж  в  Голубівці  живе.  Автобус  з  містечка  лише  два  рази  на  день  ходить,  то  я  допоміг  людині,  адже  разом  працюємо.
-  То  можливо  чаю?  Ви  ж  напевно  не  гостювали,  з  дому  давно.
-  Ну  так-так,  прямо  з  роботи,  не  заперечую,  вибачте,  вам  заморока  та  я  буду  радий.  Хоча  в  машині  тепло  та  із  собою    не    додумався    термос    взяти,  ще  розсіяний    таки  трохи,  хоча  вже    й  не  хлопчисько.  Та  знаєте,  все  не  передбачиш,  коли,  ще  сам,  не  маєш  сім`ї,  то    на  все  не  дуже  звертав  уваги.
-  Сідайте,  он  стілець,  -  запросила,  водночас  уважно  придивлялася  до  нього.
 О,  то  він  не  одружений,  цікаво,  а  чому,  хіба  дівчат  на  заводі,  чи  в  містечку  немає?  Чи  можливо  перебирає,  шукає  якусь  вишукану,  багату.  На  вигляд  років  двадцять  вісім,  чи    тридцять,  але    здається    не  більше.
 Максим  присів,  чомусь  розгубився  не  знав,  як  поводитися,    роздивлявся  полиці  з  книгами,    з-під  тишка  позирає  на  неї,  нарешті  запитав,
-  Ви  тут  одна  і  не  боїтеся?
 Мило  всміхнулася,  відвела  погляд  до  вікна,
-  Чому  одна?  З  книгами,  з  квітами.  Ви  знаєте,  в  нас  гарна  бібліотека,  тут  самотнім  себе  ніколи  не  відчуєш.  Правда,  як  хто  зайде,  якісь  новини  розповість,  то  теж  цікаво.  Але  книги,  це,  як  люди.  В  кожній  із  них  є  своя  історія,  своя  доля.  В  них,  як  зачитуються,  то  здається  попадаєш  в  море,  в  якому,  то  штормить,  то  так  тепло  й  світло,  що  в  душі    відчуваєш  весну.  А  історичні,  то  немов  казки,  правда,  то  я  не  про  Шевченка,  там  стільки  болі  й  журби,  особливо  зараз  згадуються  його  твори.  Яка  гірка  доля  матінки  України.  Чому  віками,  так  званий  брат,  все  хоче  принизити  націю.  Там  сумне,  часом  хочеться  чогось  душевного,  вже  візьмеш  твори  молодих  поетів.  Мова  відроджується,  то  добре,  чисте  кохання,  красива,  щедра  земля.  А  коли  світанки  й  вечори,  то  потрапляєш  в  обійми  природи,  тішишся,  насолоджуєшся  всім,  перед  очима  немов  картини.
Він  намагався  заглянути  в    її  очі.  Заслухався,  сам  того  не  помічаючи,  ледь    роззявив  рота,  вже  стрепенувся,  зробив  глибокий  подих,
   -  О!  Ви  прямо,  як  та  фея  знань,  така  промова!  Я  сам  технічний  інститут  закінчив,  все  більше  справ  із  залізом  маю,  знаєте  залізниця,  це  вагони    й  вагони.  Признаюся  не  дуже  мав  бажання  до  книг,  так  ото  часом  про  кохання,  то  більше    читав  зарубіжних  письменників.  А  зі  школи  звичайно  більше  пам`ятаю  Шевченка,  Лесю  Українку.  Та  зараз  інший  час,  скрізь    більше  комп’ютерів.  В  нас  на  роботі  і  в  мене  вдома  є,  тільки  я  там  більше  тримаю  інформацію  щодо  роботи.  А  новини,  мені  всі  з  Інтернету  батько  розповідає,    загалом  я  зайнятий,  якщо  чесно,  то  бракує  часу.
Не  поспішаючи,  вона  розлила  чай,  припрошувала  до  пряників,  що  лежали  в  тарілці.
 Так,  про    свою  маму  мовчить,  є  батько,  цікаво,  загалом  сини  завжди  більше  мову  ведуть  за  маму,  а  тут  інше.  Значить  не  мамин  синочок,  як  то  є  розбещений,  то  не    чоловік  виростає,  а  ганчірка,  нікчема,  розмазня,    перекручувала  в  голові    роздуми  за  нього.
Тут  була  з  ним  і  в  той  же  час  десь,  чомусь  згадувалися    прочитані  твори.  Хотіла  в  них  віднайти    подібного  героя.
Подякував  за  чай,  якісь  хвилини  мовчання,  в  руках  окуляри,
-  Ви  дозволите  переглянути  книги?  Можливо  для  себе,  щось  цікаве  знайду.
-  Будь  ласка,  -    зазирнула  на  годинник,  стрілки  годинника  доходили  до  вісімнадцятої.  Він  слідкував  за  нею,  то  ж  відразу  зреагував,
-  Ой,  що  ж  я  напевно  піду,  вибачте,  бачу  вам  час  додому.
Вона  перебила  його,
-  Та,  як  це  піду?  Куди  в  машину?  Ні-ні,  я  запрошую  вас  до  мене  в  гості.  Я  б  звичайно,  з  вами  тут  до  ранку    могла  побути,  знайшла  би  вам  про  щось  розповісти  та    на  мене  вдома  чекають.
Максим  уважно  дивився,  вона  трохи  почервоніла,  в  голосі  відчувалося  хвилювання,  миттєво  не  задумуючись  випалив,
-  Я  зрозумів,  чоловік,  дитина.  Вибачте,    вас  більше  ні  на  хвилину  не  затримаю.
   Вона  різко  встала,  розвела  руками,  заговорила  доволі  голосно  з  хвилюванням,  поспішаючи.
-  Який  чоловік,  яка  дитина,  з  чого  ви  взяли?    Я  вас  просто  не  можу  відпустити  мерзнути  в  машині.  А  включите    опалення,  вам  буде  в  ній  небезпечно.  Ви  вперше  в  нашому  селі,  то  ж  значить  гість,  вважаю  так  не  годиться.  А  вдома  в  мене,  мої  любимі    кіт    і  песик.
 Присіла    на  стілець,  зробила  глибокий  подих,  знявши  окуляри,  поклала    їх  на  стіл.
 Він  здивувався….  о,  які  очі,  волошкові,  їй  краще  без  окулярів.    Красива  дівчина,  варто  придивитися,  а  що  окуляри  носить,  то  нічого,  я  теж  очкарик,  так  в  школі  дражнили.  Пригадав,  свою  дівчину  зі  школи,  з  протилежного  класу,  яка  проводила  в  армію.  Але  напевно  не  доля,  бо  не  дочекалася,  вийшла  заміж.  Від  тої  пори,    то  тільки  робота,  як  наречена.  Піймав  себе  на  тому,  що  вона  чим-то    схожа  на  його  перше  й  останнє  кохання.  В  голові  спогад,  батькові  слова,  -  Вже  може  господиню  приведеш  у  квартиру,  гадаю  пора  одружитися,  можливо  б  менше  був  на    роботі.  Звернув  би  увагу  на  те,  що  роки  швидко  летять,  молодість  саме  кохати.  Що  заважає  нарешті  подумати  про  себе,    про  мене,  одружився  б,    потішив  мене,  я  б  онуків,  ще    трохи  бавив».
Вона  одягалася  в  пальто,  а  він  замислившись,  поринув  у  спогади.  Йому  було  десять  років,  як  мама  зникла,  поїхала  в  Москву  на  заробітки    і  все,  ні  слуху,  ні  духу.  Батько  все  життя  працює  на  ЖВРЗ,  в  електричному  цеху,  тому  й  вчився  він  по  настанові  батька.  Місяця  три,  як  очолив  бригаду  в  цьому  цеху,  хотів  змін  на  заводі,  з`явилися  інвестори,  роботи  було  і  йому  це  сподобалося.  Батькові,  одному  важко  тягнути  сина,  але  більше  він  не  одружився.  Пригадує,  як  часом  на  ніч  вдома    залишився  сам,  тільки  тепер  дорослим  розумів,  де  він  був.  Та  про  жінок,  ніколи  не  було  мови,  можливо  соромився,  хто  знає.  Адже  хлопчиськом    ніколи  про  це  не  замислюєшся.  До  того  ж  й  звикли  вдвох,  здавалося,  що  все  так  і  треба.  Хоча,  зізнався  сам  собі,  що  бере  безсоння,  після  якогось  фільму,  чи  від  переглянутої  інформації  в  Інтернеті.
 Вона,    поспішно  в  грубі  прикрила  піддувало,
-  Ну,  що  йдемо  до  мене,  гадаю  іншого  виходу,    просто  немає.    
Як  джентльмен,  пропустив  її  вперед,  виходив  слідом,  мов  покірне  ягнятко.  Чомусь  коли  ближче  до  неї  підійшов,  її  легкі  парфуми,  чи  то  не  парфуми,  привабили  його.  Мовчав    й  сам  дивувався  чому,  з’явилося  бажання,  ще  якийсь  час  побути  з  нею.
   Надворі  трохи  вітряно,  але  дощу  вже  не  було.  Біля  бібліотеки    припарковано,    синього  кольору  машину.
-  Ні,  гадаю,  в  машину  сідати  не  варто,  там  дорога  розбита,  краще  пішки,  -  попередила  його,  не  вагаючись  пішла    вперед.
Темно,  хоч  очі  вийми,  вона  витягла  з  кишені    ліхтар,  освічувала  дорогу,  він  сміливо  її  взяв  під  руку,
-  Так  гадаю  зручніше,  під  ногами  багнюка,  якщо  будемо  падати,  то  так  і  буде,  адже  разом  веселіше.
     Йшли  не  поспішаючи,  Надя    мовчала,  лише  схиляла  голову  донизу,  час  від  часу,  дивиться  під  ноги.  Після  його  слів    відчувала,  як  підступає  гаряча  кров  до  обличчя,  розбігається  в    судинах  по  тілу.  Він  теж  йшов  мовчки,  міцно  тримав  її  руку,  боявся  відпустити,  щоб  від  слизької  дороги    не  втратити  рівноваги.
Як  добре,  ось  так  удвох,  набагато  веселіше,  чим  одній.  А  цікаво,  як  він  в  мене  вдома  буде  себе  вести?  Ловелас  чи  ні?  Але  відразу  зупинила  себе,  кажуть  з  повій  бувають  гарні  дружини,  можливо  й  з  ловеласів  згодом  теж  бувають  гарні  охоронці    домашнього  вогнища,  хто  знає.
   На  веранді  загавкав  пес.  Кіт,  не  вагаючись,  з  підвіконня  плигнув  на  підлогу,  потягнувся,  не  міг  зрозуміти,  на  кого  може  гавкати  пес,  адже  мала  прийти  господиня.  Вона  відчинила  двері  й  відразу  взяла    пса  на  руки,
-  Подивися  Максиме,  це  мій  охоронець  Топа.
Той  не  хотів  вгамуватись,  ричав  на  нього,  від  ревнощів  хотів  вирватися  з  рук,  дістати  незнайомця.
-  Е  ні,  так  справи  далі  не  підуть,  гайда  дам  їсти  і  в  буду,  прикрию,  курткою,  щоб  зігрівся,  там  будеш  спати,-    клопоталася  до  собаки,  відчинила  двері  в  простору  кімнату,  привітно  до  гостя,
-  Ти  проходь!    Ой,  вибач  ненароком    звернулася    на  «ти»
Він  хотів  взяти  її  за  руку  та  пес  виривався,  аж    стукав  зубами,  ледь  не  дістав  його,
-  То  краще,  що  на  «ти»,  будемо  рідніші,  так  зручніше,  це  ж  не  дев’ятнадцяте  століття.
 Уже  зачинила  за  ним  двері,  давала  їсти  собаці  й  котові.
 Він,  озираючи  кімнату,  помітив,  як  тут  вишукано,  комфортно.  Пахне  сосною,  травами,  а  книг,  як  багато  та  й    квітів,  як  у  магазині!  На  серванті  помітив  фото  жінки,  знайшов  схожість  між  ними,  зрозумів,  що  це  напевно  мама.  Але  ж  її  немає,  що  сама  живе,  оце  сюрприз  й  наважилася  запросити,  це  ж  треба!  Ще  ніколи  так,  наодинці,  не  був,  з  дівчиною,  в  незнайомому  селі,  при  такій  кепські  погоді.  Доторкнувся  до  пічки,  вона  була  ледь  тепла.
З  оберемком  дров,  вона    зайшла    в  хату  й    поспіхом    розпалювала  пічку,  з  усмішкою  до  нього,
-  Ну  ось,  своє  господарство  нагодувала,  тепер  нам  час  подумати  про  вечерю.  Ти  любиш  пельмені?
 Він  мовчав,  вона  права,  я  люблю  пельмені,  але  не  куплені  в  магазині,  а  ті,  що  вони  готують  у  вихідні  дні  з  батьком.
-  Максиме,  роздягайся,  будь  ласка  сам,  не  соромся,  нас  у  хаті  лише  двоє,  нема  чого  соромитися.  Різниця  у  віці,  бачу  невелика,  то  ж,  як  кажуть,  сучасна  молодь  не  соромиться  нічого,  вперед,    ми    ж  живемо  в  двадцять  першому  столітті!
Вони  сиділи  за  столом,  насолоджувалися  чаєм,  після  смачних  пельменів,  які  запивали  вином.  Він  розповідав  про  школу,  друзів,  за  пройдений  шлях  в  житті.  Вона  з  радістю  підтримувала  розмову,  розповіла  про  своє  дитинство,  про  маму.  Розповідала  фрагменти  з  розповідей,  прочитаних  книг.
Напевно  вино  трохи  вдарило  в  голову,  дивлячись  один  на  одного,  їх  притягувало  неначе  магнітом.  Максим  все  всміхався,  ненароком  клав  свою  руку  на  її  плече,  адже  сиділи  поруч,  їй    здавалося,  що  то  сонячні  промені  підкрадалися  до  її  тіла.  Розчервонілась,  веселий  погляд,  усмішка,  задоволення  від  спілкування.  Спіймала  себе  на  тому,  що  їй  так  ніколи  не  було  приємно  спілкуватися,  хотіла  голову  покласти  на  його  плече.  Як  мамі  колись,  як  було  вечорами  вдвох  пили  чай,  а  вона  потім  обіймає  її  і  скаже,  -  »  Добре  доню  вдвох,  одній  людині  не  прожити  нормальне  життя,  обов’язково  має  бути  сім`я,  а  вже  яка,  то  Бог  вирішує.  Гадаю  в  тебе  буде  інша  доля».
 Вона  й  не  помітила,  як  за  думками  опинилася  в  його  обіймах.
Мабуть  про,  щось  думає,  він  сам  про  себе  вів  бесіду,  обставини,  чи  хтось  керує  тим,  що  зараз  відбувається?  Так  спокійно  на  душі,  неначе  знає  її  все  життя,  лиш  хвилювання,  що  чекає  на  нього  попереду.  Невже  я  втрачу  цей  випадок?  Не  наважуся,  адже  вона  гарна,  а  що,  якщо  має  когось?  Але  ж  його  тут  немає.  А  я  є  і  здається  живий,  що  ледь  стримую  гарячі  почуття.  Це,  що  кохання?  О,  біс  би  забрав  мою  нерішучість,  адже  мовчить,  в  обіймах,  як  дитя.  А  волосся  пахне,  дурманить.
 Від  пічки  відчувається  тепло,  йому  ж  здавалося,  що  хмеліє.    П’яніє  від  спокуси,  яка    крутиться  в  думках,    все  тіло  в  напруженні.
   Їй  так  було  добре,  відчуває  тепло,  його  серцебиття.  Думки  далеко  не  тікали.  Кого,  ось  тут,  в  селі  зустріну,  чи  буде,  ще  така  нагода  зустрітися  з  ним?  Ні,  той  переселенець,  що  заходить  в  бібліотеку  частіше  за  всіх,  їй  зовсім  не  подобається,  хоча  й  приносить  цукерки,  кидає  погляди  та  він  її  не  приваблює.  Кинутися  у  вир  головою.  А  раптом  дитя?  А  якщо  дитя,  то  хоч  красиве,  таке,  як  він.  Та  так  і  буде,  то  ж    не  сама  буду,  потягну,  робота  є,  а  зараз  на  дітей  дають  допомогу.    Вона  придала  собі  рішучості,  що  має  бути  так  і  буде,  це  напевно  доля.
 Обережно  звільнилася,  від  обіймів.  Він  раптово  доторкнувся  до  уст.  Той  поцілунок  вирішив  все…  Жадні  цілунки,  пружні  перси,  вогонь  в  серцях.  Відчуття  нового  тіла  і  перший  поштовх,  розлилося  червоне  вино…
Лежав  щасливий,  ця  мить  спокуси  йому  неначе  подарувала  крила.  Ніколи  в  житті,  не  відчував  такого  задоволення.  Вона…    вона  єдина  така  і  моя.  Кипіла  кров  по  жилах,  у  скронях  гупало,    а  тіло,  ще  бажання  мало  та  ні,  він  зупинив  себе.  Не  втрачу  я  її,  моєю  навік  буде.  Клянусь  в  душі,  збережу  вірність  лебедину,  я  берегтиму,  кохатиму  її  все  життя,  це  моя  доля.  Але  ж,  як  дивно  так  далеко  від  мене  була  і  так  раптово  я  її  знайшов…
 Пізній,  похмурий  ранок  заглядає  у  вікно,  дощу  не  було  і  вітер  здавалося  зовсім  пропав.  Принаймні  так  подумала  Надя,  вона  прокинулась  раніше.  Чи  шкодувала  про  нічну  близькість?  Ні,  напевно  так  поступила  після  прочитаних  книжок,  вирішила,  що  кохати    в  житті  можна  декілька  раз  і  воно  те  відчуття,  не  відразу  приходить,  а  буває    й  з  часом.  Напевно  там,    на  небі,  зорі  складають  свої  пазли,    їм  видніше.  З  висоти  роздають  долі,  які  їм  до  вподоби,  чи  можливо  хто  яку  заробив,  хто  знає?
Він  ледь-ледь  відкрив  очі,  вона  в  синьому,  махровому  халаті,  за  столом  нарізала  бутерброди,  закипів  електричний  чайник.
В  одній  білизні,  не  соромлячись,  підійшов  до  неї,  несподівано  взяв  на  руки.  Осінній  ранок,  а  в  серцях  весна,  а  в  душі  радість  й  бажання  насолоджуватися  один  одним.  Обоє  не  вважали  чогось  боятися,  соромитися,  поринули  у  світ  любові,  медових  поцілунків,  пристрасно  бажали  близькості.
   Сніданок,  поцілунки,  ніяких  обіцянок,  тільки  погляди  один  до  одного,  кожен  при  своїх  думках.  В  обох  гарний,  піднесений  настрій  та  час  нагадував,  що  треба  йти  на  роботу.  Він  допоміг  їй  одягнути  пальто,  присівши  на  одне  коліно,  закриває  блискавку  на  чоботях.  Усміхнено  зазирає  в  очі,  хотів  знайти  в  них,  хоч  маленький  блиск  щастя.
   Надворі  Топа  виліз  з  буди,    тихо  ричав,  дзявкав,  неподалік,  біля  пустої  тарілки,  сидів  кіт,  не  звертаючи  на  пса  уваги,  поважно  вмивався.
 Вони  підходили  до  бібліотеки,  біля  машини  стояли  два  літні  чоловіки,  розмахували  руками,  про  щось  сперечалися.
 Один  з  них  помітивши  їх  звернувся,
-  Ага,  Надю,  добрий  день!  То  це  до  тебе  гість  приїхав,  а  ми  з  дядьком  Іваном  ледь  не  посварилися,  вже,  аж  на  пиво  посперечалися.    Я  думав  це  син    Степана  приїхав,  а  він  доводив,  що  до  Валентини  діти  приїхали,  то  ж  ніхто  не  виграв,  не  буде  кому  пригостити  пивом.  Вибачайте  нас!
І  вже  до  Івана,  товкаючи  в  плечі,
-  Пішли…  пішли!    Чого  рота  роззявив?  Молода,  напевно  коханця  якогось    замала,  то  ж  не  буде,  як  її  мати,  весь  вік  одна.  Чого  такій  гарній  одній  залишатися…  пішли….
Той  намагався  вкотре  озирнутися,  рукавицею  підтирає  ніс.
Максим  обійняв  її,
-  Чуєш  Надю,  молода,  коханець,    то  я  тобі  тепер  хто?
Вона  ледь  почервоніла,  миттєво  згадала  ніч,  опустила  очі,
-  Ну  врешті  гадаю  не  коханка,  а  далі  час  покаже.  Може  цей  соловейко,  що  залетів  в  бібліотеку,    тільки  в  ліжку  щирий,  а  так  ні,  хто  знає?
Він  ледь  зблід,  не  соромлячись  притиснувся  до  неї,    знявши    їй  окуляри  поцілував.  Не  пручалася,  нехай  там  хтось  і  побачить,  так  і  буде.
 В  бібліотеці,  вона  швидко  почала  роздягатися,  він  допоміг.  Нічого  не  запитуючи,  пішов  надвір,  з-під  навісу  приніс  оберемок  дров.
Раділа  допомозі,  але  не  заспокоїлася,
-  Тобі  ж  час  їхати,  ти  вже  й  так  запізнився  на  роботу,  поки  доїдеш,  буде  обід.
-  Все  гаразд,  я  зателефонував  батькові,  о  другій  буду  на  роботі.  А  ти  мені  поясни,  ще  раз  якою  краще  дорогою  їхати,  щоб  не  заблукати.
 Вона  посміхаючись,  розповіла  йому  маршрут,
-  Гадаю  сюди  дорогу,  ще  знайдеш,  чи  знову  в  іншому  селі  заблукаєш?
Морщила  носик,  притиснула    вказівного  пальця  до    його  вуст,
-  Це  я  пожартувала,  мовчи,  не  треба  нічого  говорити.
 Він  на  всякий  випадок  залишив  свій  номер  телефону,  на  ходу,
-  Шкода,  що  зараз  не  маєш  телефону  та  гадаю  скоро  він  у  тебе    обов’язково  з’явиться.
 Вони    завмерли  в  поцілунку,  їм  обом  не  хотілося  розлучатися  та  в  житті  не  завжди  виходить  так,  як  хочеться.
 Поспішив  до  дверей,
-  Не  проводжай  мене,  скоріше  повернуся.
   Минуло  три  дні…  Надя  в  бібліотеці,  біля  вікна.  Сутінки  лягали  на  землю,  чому  так  довго  тягнеться  час?  Нехай  би    неділя  швидше  була,  то  можливо  б  і  приїхав.
   Прийшовши  з  роботи  додому,    тішилася  з  котиком  та  песиком  й  все  прислухається,  чи  раптом  не  їде  якась  машина.
 В  неділю  погода  покращилася,  навіть  виглянуло  сонце.
 Вона,  з  вікна  зазирала  в  сторону  садка,  любувалася  калиною,  яка  пишалася  червоними  гронами.  Декілька  горобців,  крутилися  над  нею,  то  відлітали,  то  присідали,  крутили  голівками,  щось  знаходили  й    знову  відлітали.  Пригадала,  що  на  весільний  коровай  обов’язково  кладуть  калину.  Гарні  звичаї  та  чи  я  колись  буду  розрізати  весільний  коровай  для  гостей,  час  покаже.  Ну,  як  не  приїде…  та  ні,  вона  відкидає  цю  думку,  але  сумнів  підкрадався,  як  черв`як.
   Пройшло  більше  тижня,  від  Максима  ніякої  звістки.  Вже  перестала  чекати,  вирішила  так  і  буде,  напевно  зірки    в  небі  переплутали  все,  не  мала  бути  ця  зустріч,  втішала  себе.  Ввечері,  в  п`ятницю,  чомусь  зовсім  зіпсувався  настрій,  навіть  не  знала  чого.  Біля  маминого  фото,  тихо  просила  вибачення,
-  Пробач  матусю,  своє  непокірне  дитя,  не  прислухалася  до  твоїх    порад.  Зізнаюся  тобі,  він  мені  сподобався,  я  б  хотіла  з  ним  бути,  в  мене  склалося  враження  про  нього,  що  він  порядний,  надійний.  Хотілося  б  мати  такого  чоловіка  та  чи    будемо  разом?  Я  тільки  мрію  про  це,  попасти  в  його  обійми  й  ліпити  пельмені,  які  він    обожнює.  Та  не  їде,  а  дзвонити  я  перша  не  буду,  йти  по  людях,  дайте  зателефонувати,  ні.  Пробач  мамо  своє  дівчисько,  зрозумій  мене,  як  жінка,  адже  ми  створені  Богом  для  кохання,  для  продовження  роду.  Знаю  це  гріх,  але  ж  такий  солодкий.  Кожна  жінка  мріє  кохати  і  бути  коханою,  це  ж    врешті  не  мої  вигадки.
 Щоб  поліпшити  настрій,  включила  телевізор,  знайшла  канал  »Горизонт»,  звучали  українські  пісні.  А  й  справді,  музика  творить  чудо,  вже  всміхалася  швидко  прибралася  в  хаті.  Не  задумуючись,  замісила  тісто  на  пельмені,  адже  пару  днів  назад  купила    в  сусідки  свіжини.  Вирішила,  чого  вже  другий  день  має  стояти  перемелене  м`ясо.  Не  їде,  ну  й  нехай,  сама  наїмся.
   Вже  близько  півночі,  за  вікном  пролітав  пухнастий  сніг,  у  хаті  смачно  запахло.  Так,  хоч  пізно  та  вона  зварила  кілька  штук  пельменів,  смакувала,  тішилася,  як  дитя,
-  Ага  тебе  немає,  то  я  сама  пару  штук  з`їм    і  за  тебе  також,  а  ти  пошкодуєш,  що  не  посмакував  мої  пельмені  з  кропом.
 В  ліжку  ковдрою  накрилася  з  головою,  від  позитивного  настрою,  чи  від  вечері  відразу  солодко  заснула.
   Сьогодні  не  спішила  на  роботу,  в  суботу  відкривала  бібліотеку  об  одинадцятій  годині..  Пробудив  її  кіт,  лапою  торкав  пальці  ніг,  це  так  завжди,  як  захоче  надвір.  Потягнулася,  помітила,  на  годиннику    близько  десятої.  Оце  так-так!  Посміхнулася,  мабуть  завдяки  пельменям  так  гарно  спалося,  всі  хвилювання  десь  поділися.
 Раптом  загавкав  Топа,  почула  гул  машини.  Та  сьогодні  ж  субота,  заспокоїла  себе,  він  зазвичай  на  роботі  та  і  так  рано  не  може  приїхати.
Не  поспішаючи,  накинула  халат,  випустила  кота,  від  здивування,  на  якусь  мить  застигла  на  місці.  Біля  хвіртки  стояли  якийсь  чоловік  з  жінкою,  жінка  тримала  в  руках  на  рушнику  хліб,  хто  це  може  бути?  Ні,  щось  не  те…  аж  раптом  побачила  Максима  з  букетом  червоних  троянд,  на  ходу  поправляє  квіти.
О,  Боже!  Як  дзиґа  закрутилася  в  хаті,  за  хвилину,  вже  одягнена,  відчиняла  двері.  Топа  рвався,  гарчав,    схаменулася,  але  ж  оголені  ноги,  розчервонілась  від  хвилювання,
-  Ой,  Боже,  що  ж  це  я!
Але  ж  не  повернуся,  подумала,  немов  умовляла  себе.  Поспіхом,  ноги    засунула  в  калоші,  що  стояли  поряд,  поспішала  вгамувати  пса.
То  був  батько  Максима,  з  тіткою  Ганною,    Максим  взяв  їх  на  підмогу,  як  сказала  тітка,  що  сватання  має  бути  в  непарній  кількості  людей.  Надія  задоволена,  не  дарма  вчора    багатенько  наліпила  пельменів,  але  й  гості  прийшли  не  з  пустими  руками.
   Проминули  зимові  свята,  вже  й  по  всій  землі  освячена  вода,  холодний  січень  збігає  до  кінця.  Морозним  видався    і  цей  день,  від  сонячних  променів  сніг  сріблиться  й  золотиться.  І  так  світло  й  тепло  на  душі  в  молодят.  Вже  їхали  в  комфортній  машині  від  РАЦСУ.  Максим  сяяв  від  щастя,  все  намагався  притулити  до  себе  наречену.  Надя  на  якусь  мить,  дивлячись  у  вікно,  задумалася,  мамо,  це  так  красиво,  ти  напевно  бачиш.  Пробач,  мене,  що  не  прислухалася  до  твоїх  порад.  Подивися,  я    щаслива,  мені  доля  зробила  подарунок  і  в  мене  все  добре.    Матусю,  люба,  привітай  мене.                                                                                                                                                                                                                        
                                                                                               24.03.2018  р.                                                                                
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018

Снег кружится. .

                         Снег  кружится
                                     /  мысли  двоих/

Снег  кружится  ,  я  с  ним  летаю,
Снег  кружится,  вот  уж  порхаю,
Словно  птица,  ловлю  миг  счастья,
                     Не  хочу,  я  с  ним  расставаться.

Ах  снежок,  снег  пушистый,  белый,
Да  же  холоден,  всё  же  нежный,
Почему,  замёл  след    любимой,
Любви  нашей,  неугасимой.

Как    луч  солнца,  найду  тропинку,
И  с  плеча,  я  струшу  росинку,
От  тепла,  ведь  снег  оставил  след,
Снова  вместе,  много,  много  лет.


25.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781120
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.03.2018

Скажу матусі…

Ой  не  спиться,  мені  в  ліжку,
 Я  візьму  до  себе  кицьку,
А  вона  гратися  хоче,
Весь  час  вушками  тріпоче.

Бач  не  спиться,  їй  раненько,
Умивається  гарненько,
Й  мені  мабуть,  пора    встати,
Ясне  сонце,  привітати.

Потім  маму  та  ще  й  тата,
Приготуюсь  я  до  свята,
День  жіночий  наступає,
І  нас  тато  привітає.

Я  матусю  поцілую,
Свій  малюнок  подарую,
Їй  мімози,  ніжні  куплю,
Скажу  щиро  -  Дуже  люблю.

                       05.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2018

Не молчи берёзка

Берёзка,  не  молчи,  прошу  не  грусти,
Подремлешь,  согревшись,  косы  распусти,
Пора,  уж    думаю,  весну    всем  встречать,
Под  солнцем  ярким,    уж  будешь  расцветать.

Совсем,  чуть  –  чуть  снега,  возьму  в  ладошку,
Уже,  видишь  тает,  правда  немножко,
Красавица,  к  тебе  нежно  прикоснусь,
Да  ну!  Не  бойся  ты!  Оглянись  вокруг.

Смотри  родная,    ведь  солнышко  встаёт,
А  ветер,  весенний  нам    песню  поёт,
С  тобою,  мы  вместе,  слезинки  сотрём,
Уж  глазки,  прикрывши,  трепетно  вздохнём.

Берёзка,  не  молчи,  ветви  распусти,
Весна  веселится,  в  сердечко  впусти,
Пригреет  солнце    и  на  душе  светло,
Подарит,  нам  нежность,  радость  и  тепло.


18.02.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780969
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2018

Таку кохаю…

                             
[youtube]https://youtu.be/9qGCd8nWt7c[/youtube]

Світловолоса,  темноволоса,
Але  завжди  дзвінкоголоса,
Ти  моя  пташко  та  й  ясноока,
Люблю  такою,  якою    ти  є,
Бо  точно  знаю,  що  щастя  моє.

Це  Ти  і  погляд,  що  з  розуму  звів,
Коли  в  гаєчку,  линув  дзвінкий  спів,
Той  соловейко,  заводив  вночі,
Про  твою  вроду  й  очі  ясні.

Ніжність,  чарівність,  медові  вуста,
Ти,  мов  царівна,  як  янгол  чиста,
Встоять  не  можу,  певен  –  кохаю,
Жити  з    тобою  -  сили  черпаю.

Ладен  спалити,  перепони  вщент,
Земля  умилась,  весняним  дощем,
Я  здатен,  гори  перевернути,
В    обіймах  теплих,  хочу  заснути.

Заради  щастя,  світлого  життя,
Позаздрять  нам,  хай  чисті  небеса.
Таку  кохаю,  милу,  тендітну,
Мою  єдину,  щиру,  привітну.


07.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2018

В жінок така доріжка

На  все,  свій  час  ,  а  хіба  ні,
Пізнати,  почуття  земні,
Як  донечка,  народилась,
Сім`я,  теплом  оповилась.

Прийшла,щаслива  година,
Раділа,  щиро  родина,
Дівча,    любиме,  ласкаве,
Як  сонця,  промінь.  Щасливе.

Слова,  перші  -  «мама,  тато»,
То  справжнє,  для  батьків  свято,
Оглянешся,  уже  школа
Змінилося,  все  довкола.

Ти  з  нею,  гризеш  науки,
Й  свої,  згадаєш,  всі    муки,
Сховаєш,  усе  від  дитя,
Суворішим  стало    життя.

Неправда,  всюди  панує,
Схова,  в  душі,  хай  не  чує,
З  роками,  зрозуміє    все,
В  цей  час,  батькам  радість  несе.

В  неї,  позаду  інститут,
І  вибире,  вже  свій  маршрут,
Захоче,  ледь  відпочити,
На  гальмах,  життя  пустити.
.
Аж  раптом,    зустріне  друга,
Тепер  і    інша  дорога,
Пізнає…чари  кохання,
Думками…може  зарання?

Та  час  її,  не  спитає,
Вже  нічка  пісню  співає,
Мов  пташка  летить,  на  крилах,
Засне,  у  ніжних,  обіймах.

А  далі?  Жінка,  як  дзиґа,
Сім`я,  клопіт,  не  розвага,
Роботи  непочатий  край
Життя,  хай  квітне,  це  наш  рай.

Колише,малу  дитинку,
Згадає,  укотре  неньку,
Така,  у    жінок  доріжка,
Роботи-  важка  теліжка.

окотиться,  часом  сльоза,
На  думці,  мамині  слова:
«Час,  доля,  усім    керує,
Життя,  нас,  доню,  гартує.

І  попри,  всім  перешкодам,
Існує..,  світ  завдяки  нам,
Ми  є,  подарунком  творця,
Любов`ю,  гріємо  серця,
Продовжимо  земне  життя.

23.12.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018

Ти жінка - мати

ТИ  жінка,  мати.  Боже  дитя,
Тобі,  він  подарував    життя,
І    ношу,  поклав  на  ці  плечі,
Щоб  всюди,  звучав  дзвін  малечі.

Щоб  радість  ,  у  хаті,  світлі  дні,
Й  людина….  не  жила  в  самоті,
Навчити  доручив,  любити,
Сім`ю,  замати  й  не    зганьбити.

Свій  рід  й  всіх  навчити  поваги,
Розумно,  пізнати  розваги,
Закласти,  в  душі  милосердя,
Й  зуміти,  цінить  правосуддя.

Усім,  у  душі  нести  вдячність,
Ніколи,  не  втратить  людяність,
Ти  мати  -  символ  миру,  щастя,
Я  знаю,  тобі  завжди  вдасться,

Дарити  ласку  і  кохання,
Здолати  всі  розчарування,
ЗалИшити,  усмішку  і  ніжність,
Щоб  мати  у  спадок  успішність.

Життя,  щоб  прийнялося,  мов  рай,
Й  краса,  щоб  процвітав  рідний  край!
Й  не  знали,  люди  воїн  й  болю,
Назавжди!  Мали  святу  волю!

Встеляй,  шлях  до  нового  життя,
Щасливим,  хай  буде  майбуття!
 
06.03.2018р
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018

Зима сніжить

Не  поспішай,  він  шепотів  так  ніжно,
 І  намагався  дивитися  в  очі
А  навкруги,  сріблиться  білосніжно
Пухнастий  сніг,  чарівність,  зваба  ночі.

Ставало    звечора,  іще  світліше,
Зима  сніжить,  від  неї  подарунок,
І  ми  на  світ,  дивились  веселіше,
П`янка  любов  -  це  кохання  трунок.

Вітер  гуляв,  сніжинки  мов  у  вальсі,
Повсюди  біло,  жвавий,в  позолоті,
Стриманість  рухів,  ніжний  дотик  пальців,
У  танці  вдвох,  раділи  кожній  ноті.


28.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2018

Дякувати Христі / з гумором /

       
Півник  пісеньку  заводив,
На  паркані  веселився,
 А  Микола  чуб  куйовдив,
А,  щоб  клятий!    Ти  збісився!

Продер  очі,  поглядає,
Гей,  скажіть,  в  чиїй  я  хаті,
Тихо  –  тихо,  вже  зітхає,
Бачить  очі  балухаті.

Угораздило!  До  Христі!
Ой  біда,  що  ж  це  робити
 А  вона  в  краснім  намисті
Вже  горілку  несе  пити.

Хай  не  йшла,  би  на  пів  гола,
 Я  не  так,  би  був  злякався,
Схожа,  жах!  На  диявола!
Враз  під  ковдру  заховався.

Вже  беззуба,  що  сказати,
Мабуть  років,  під  шістдесят,
Хотів  п`ятами  кивати,
Жаль  не  чую  двох  ноженят.

То  від  страху,  чи  горілки,
Певно  так,  гадаю  собі,
На  годиннику  вже  стрілки,
Швидко  бігають,  то  ж  обід.

Зник  під  ковдрою  -  ну  хана,
Думка  миттю,  буде  мені,
Ах  ти  шльондра,  с*чка,  драна,
Нашептала,  щось  уві  сні?

Хіба  міг,  таку  любити?
Ой  куди  дивились  очі,
Її  ладен,  геть  забити,
           Щоб  спокійні,    були  ночі.

Відчуваю,  що  весь  горю,
Десь  вода,  чую  зюркоче,
Зачіпає  гідність  мою,
І  по  кульках,  хтось  лоскоче.

Цих  знущань  терпіть  не  можу,
Ще  й  так  пити,  дуже  хочу,
Тепер  певно  бачу  рожу,
Знов  від  страху,  щось  белькочу.

З  пересердя,    та  й  кулаком,
Хтів  добряче  дать  у  пику,
Почувався,  геть  дурником,
Капець  буде…мандрівнику.

Та  здалось,  кудись  проваливсь,
І  ніяк  не  розумію,
Немов  хтось  снігом  освіжив,
Тож    попасти  в  свій  дім  мрію.

Чом  лежу,  аж  поза  ліжком,
Наді  мною,  моя  Таня
Поглядаю  тишком  –  нишком,
-  Ти  чого,  розвоювався?
Так  любився,  гарно  зрання,
І  чого  розхвилювався!

Я  заліз,  врешті  на  ліжко,
Вона  гладить  голе  тіло,
Всміхнулася  і  до  мене
Вночі  класне  було  діло.

В  кого    пив  й  за  що,  не  знаю,
Все  сподобалося  мені,
Я  ж  дивуюсь  не  згадаю,
Чому  Христю  бачив  у  сні?

Чи  пігулки  мав  у  воді,
Я  хильнув,  як  йшов  додому,
Вся  сіяла,  -Ми  ж  молоді,
Чому  спим,  все  по  одному?  

Невпізнав  дружиноньку  я,
Мабуть  дякувати  Христі,
Ми  заслухались  солов`я,
Загубився  у  намисті.

На  світанку,  все  пригадав,
Нюхали  з  Христею  (табак),
Згодом  стежку,    свою  шукав,
Пред  очима  мигтів  відьмак.

Присягнувсь,тепер  -  ні,  ні  -  ні
 Із  Тетянкою  п’єм  лиш  сок,
На  душі  добренько  мені,
Не  піду,  до  інших  жінок.

                     Лютий  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2018

В зимовий вечір. . / проза/

   За  вікном  ледь-ледь  сутеніє,  я  вкотре  туди  зазирну.  Четвертий  поверх,  але  все  добре  видно.  Легенький  сніг  опускається  до  землі.  Він  кружляє,  заворожує,  а  лише  потім  легенько  припадає  до  неї,  неначе  боячись  обіймає.  Одна    сяюча  сніжинка  заблукала,  припадає  до  скла  вікна,  вмить,  на  її  місці  маленька  краплина,  висить,  заглядає  до  мене.  А  мене    ж  смуток  обіймає  за  плечі,  погляд  губиться  до  неба,  підіймавсь.  От  природа,  все  вирішує  сама,  як  і  ця  зима,    коли  сніжити,  коли  бути  морозу.  А  часом  і  потепління,  впустити  на  якийсь  час  і  вже  відлига.    На  жаль,  не  завжди  людям  цього  хочеться  та  вона  ж  нікого  не  запитує,  сама  пише  свою  історію.  Хоча  останній  день  зими,  а  вона,  ще  тут,  навіть  лютує,  мороз  п`ятнадцять  за  вікном,  а  дійсно  хто  цим  всім  керує?    Цим  дивовижним  світом,  хто?  В  якому  ми  живемо,  гадаю  є  господар  той,  що  дав    і  нам  життя,    і  нашій  землі.    Навіть  проживши  майже  все  життя,  цієї  загадки  ніхто  не  розгадав  так,  як    і  я.
 На  всю  кімнату  чути  голоси  з  телевізора,  йдуть  новини.  На  якийсь  час  занурилась  про,  що  йде  мова.  Ой,  як  шкода,  що  звідти  майже  завжди  лине  брехня  і  все,  якісь  страшилки.  Вкотре  почувши,  як  завжди,  похитала  головою,  як  справді  жаль,  що  це  все  вливається  в  наше  життя.  І  залишає  відпечаток  у  душі  -  того  негативу,  що  нам  подають  з  усіх  екранів.  Махнувши  рукою,  виключила  телевізор,  знову  погляд  до  вікна.  Мабуть  одягтися  та  вийти  на  декілька  хвилин  на  балкон.
Зимовий  вечір,  то  одна  мить  краси,  яку  змайструвала  зима.  Від  світла  ліхтарів,  по  тротуару  іскриться  сніг.  Кілька  дерев    вряд,  до  половини  прикидані  снігом,    немов  пишні  спідниці    їм  повдягали.  А  туди  далі,  ще  вирує  життя,  нікому  не  спиться,  трамваї  човгають  у  різні  сторони  і  не  поспішаючи  їдуть    машини.  Так,    в  цю  погоду  швидко  не  поїдеш,  мов  величезні    білі  мухи  все  падають  і  кружляють,    і  танцюють.  Наче  в  танці  «Фокстрот»,  завмирають,  а  потім  знов  крутнувшись  падають  до  землі.  
Свіже  повітря  забиває  подих  і  на  душі  вже  набагато  тепліше  мені.  Хоч  і  холодні  дні,  але  ж  яскраві,  подарувала  зима  і  цей  раз  шматочок  щастя.  Адже  просто  жити  -  це  вже  щастя,  хіба  ні?
Зненацька  сигналить  якась    машина,  відволікає  від  думок.  Та  вже  бачу,  по  тротуару  йде  чоловік,  доволі  стрункий,  молодий,    мені  здалося,  дивлячись  на  його  ходу,  кудись  дуже  поспішає.  Воно  ж  так  добре  все  видно,  бо  освічують  ліхтарі  і  сніг  свіженький  білий-білий.  А  неподалік  йде  дівчина  на  підборах,  ні,  не  висока,  не  поспішає.  На  сніг  стає  обережно,  напевно  ж  під  ним  деінде  лід,  тому  так  йде.  Доволі  широко  розмахує  руками,  як  пташка  крилами,  коли  хочеш  присісти  на  якесь  місце.  О,  то  це,  як  я  всміхаючись,  зробила  висновки.
Раптово    дівчина  ледь  послизнулась,  напевно  в  пару  метрів  від  чоловіка,  що  йшов  назустріч,  а  можливо  й  менше.  Бо    він  відразу  підскочив  до  неї,  підтримав,  щоб  не  впала.  До  мене  долинає  дзвінкий  сміх.  Він  стоїть  навпроти  неї  близько,  дивився  прямо  й  раптом  двома  руками  легенько  взяв  за  плечі.  О!  Мабуть  знайомі,  чи,  що?  Чоловік  про  щось    розповідає,  розмахує  руками,  вона  ж    рукою  тримає    піднятий  комірець  темного  пальто,  напевно  від  снігу.    Ця  парочка  мене  заінтригувала,  що  ж  буде  далі?  Адже  йшли  в  різних  напрямках.
Легенький  холод  підібрався  до  мене,  вже  й  вітер    зненацька  повіяв    сильний,  напевно,як  вчора,  знову  буде  хурделиця.  Той  вечір  був    казковим.  Майже  не  розгледіти,  що  за  вікном.  Все  виглядало  іскристим,  білосніжним,  навіть  не  можна    розібрати,  чи  чоловік  йшов,  чи  жінка.Та  й  людей  було  зовсім  мало,  всі  завчасно  поховалися    до  квартир.  Звичайно,  з  квартири,  в  якій  доволі  тепло,  можна    довго  спостерігати  за  життям  поза  вікном,  тим  паче  в  зимовий  вечір.
Взяла  цікавість…  мене  в  свій  полон,  як  повернутися  в  квартиру?  Хотілося  знати,  що  ж  далі?    Так  довго  спілкуються,  нехай  би  вже  розійшлися  і  я  б  пішла.  Та  раптом  дівчина    поправила  біленьку  шапочку    й  взяла  його  під  руку,  він  поправив  їй  комірець.  Вони  пішли  вдвох  в  ту  сторону,  що  йшла  вона.  І  в  мене  якесь  задоволення,    усмішка  на  обличчі.  Ось  воно,  таке  життя,  хто    його  змінює  нам?  Йдучи  в  одну  сторону,  коли  здається  будеш  так  іти,  ми  не  передбачено  йдемо  по  другому  шляху.
Я  придивляюся  їм  услід,  він  розмахує  однією  рукою,  схилявся  в  її  сторону.  На  душі  так  тепло  мені,  як  добре,  що  в  житті  є  такі  моменти,  що  люди  зовсім  зненацька  знаходять  свої  долі.  Можливо  і  в  них  так  станеться.  А  сніг,    ще  сильніший  летів,  кружляє  і  падає,  замітає  їх  сліди.  Я  ж  думала,  нехай    в  цих  молодих  не  буде  ніяких  бід  і  суперечок.  Най  все  складеться  на  краще,  адже  ми  не  знаємо  часом  де  те,  наше  щастя.
                                                                                                                                                     28.02.    2018р  .
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780178
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2018

Иль на счастье, иль…

Ой,  на  счастье,  иль  на  беду,
Куда  хочешь  с  тобой  пойду,
Только  чтоб  мной  дорожил,
Да  весь  век,  в  радости  прожил.

Хороша,  видишь,  девица,
Чтоб  с  меня  сделал    царицу,
Так  нежно,  косы  расплетал,
Да  ночкой,  до  утра    ласкал.

Я,  для  тебя,    ведь  всё  смогу,
Хочешь,  горы,  переверну,
Пусть  сольются,  наши  тела,
Так    давно,  этого  ждала

Словно  в  омут,    я  головой,
В  мыслях  твоя,  будь  же  ты  мой,
На  счастье  же,  иль  на  беду,
Куда  хочешь,  с  тобой  пойду.

Нам  звёзды,  шепчут  о  любви,
Я  прошу…  воодушеви.
.
                           Стих  написан  в  молодые  годы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779990
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.03.2018

Прийде свято до нас

Я  давно  весни  хотіла,
А  вона  все  не  летіла,
Бач  зима,  летять  сніжинки,
Скрізь  засипали  стежинки.

Вже  на  вушко  шепче  тато,
Адже  скоро  буде  свято,
Що    робити,  я  не  знаю,
Бо  ж  підсніжників  не  маю.

Де  мені,  тих  квітів    дістать,
Ну  хоча  б  пролісків  зо  п`ять,
Ох    лукава  оця  зима,
Все  під  снігом  довго  трима.

Я  ж  хитріша  проти  неї,
Намалюю,  хай  орхідеї,
 А  ще  вазу,  з  пролісками,
Та  можливо  й  з  мімозами.
 
Нехай  не  думає  вона,
У  нас  буде  радість  й  весна,
Настане  день  і  врешті    час,
І  свято  це,  прийде  до  нас.

Усім  буде,  так    приємно
Постараюсь  не  даремно!

                                   03.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2018

Онучок і бабця /з гумором/

-Загубилася,  десь    моя    обручка,
Клопотала  бабуся  до  онучка,
Я  на  скриню  поклала,  ти  не    бачив,
Як  брав  іграшки,  увесь  час  маячив?
Ну  давай,  зізнайсь,  нащо  й  куди  поклав,
Зчервонів,  трохи  онук,  чомусь  мовчав.

 Потім    сміло,  -  Віддав  подружці  Тані,
Ми  корабликами  грались  у  ванні,
Дуже  плакала,  щоби  хтось  полюбив,
Я  подумав,  їй  подарунок  зробив,
 Одружусь  відразу,  після  садочка,
І    у  нас  будуть  з  нею  син  і  дочка,
Не  шкодуй  бабусю,  то  ж  ми  родина,
Теж  для  тебе,  стане  рідна  дитина.

                                                   01.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2018

Хоч маленьке щастя

Куди,  так  стрімко  спішить  наше  життя,
Ледь  встигнемо,  ми  осмислити  його,
Несе,  час,  як  віртуоз,  у  майбуття,
Задумуємось,  чи  варті  ми  того?

На  ноги,  ставши,  гадаєш  все  за  раз,
Адже  ,вивчився,  добре  нема  ліні,
Та  де  ж,  робота?  Мо»  чекає  наказ?
Шукати,  чом  десь?  Все  колись  і  нині?

Пізнати,  хочеш,  хоч  маленьке  щастя,
В  своїй,  країні,  де  дитинство  миле,
Жаль  землю,    тобі  плекати  не  вдасться,
Шкодуєш,  бо  вже  життя  не  трикриле.

Тож  два,  тобі  крила,  вручила    доля,
Стежину,  щоб  йшов,  зборов  перепони,
Відразу,  відчуй,  що  на  то  є  воля,
Збіжить,  і  час,  і  забиті  перони.

І  ти,  десь  їдеш,  мо»  там    його  знайдеш?
Мабуть,  ні,  не  смішно,  то  ж  там  чужина,
Надії,  все  ж  у  серці  нести  зможеш
Що  щастя,  поруч,  де  твоя  родина.

02.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2018

Перший день весни

Весна…  перший  день,  він  буде  незабутий,
Зими  чарівність,  не  здав  позицій  лютий,
Притих,  сховавсь  березень  у  своїх  шатах,
До  неба  зирив,  хмари    в  сірих  халатах.

Боїться  визирнуть  морозець  лютує,
Не  може,  він  збагнуть,  зима  не  жартує,
У  танці,  кружляє,  віхола-  подружка,
Рушник,  розстелила  з  інію  мережка.

Кущі  і  дерева  потрапили    в  казку,
Вони  ж    у  снах,  дивилися  на  берізку,
А  та,  все,  ще  дріма.  Не  шурхотять  коси,
Затрималась  весна,  березневі  роси.


01.03.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Одна така

Вона,  одна  така,
Берізонька  струнка,
Тоді  її  кохав,
Як  коси  розплітав.

Вона,  одна  така,
Ясна,  та  зіронька,
До  неба  я  літав,
Кохати  обіцяв.

Життя…  наче  вітри,
Роки…минуло  три,
Ішли  рясні  дощі,
Поникли  радощі.

Відчув,  уже  втрачав,
Чому  і  сам  не  знав,
Мовчать  давно  хрущі,
На  нашому  кущі.

Тоді,  жасмин  ламав,
Збагнув,  що  покохав,
Вона  одна  така,
У  полі  квітонька.

А  погляд  сонячний,
Характер  лагідний,
Та  чом,  зробилося,
Чуття  розбилося.

Немов,  серця  шматки,
В  руках    тримав  книжки,
І  мрії,  покохать,
Знов  зорі  рахувать.

Не  з  нею,  ноги  мить,
Ловить  щасливу  мить,
У  ранішній  росі,
У  сонячній  сльозі.

Вона,  була  така,
Берізонька  струнка,
Трима  мале  дитя,
Чому  таке  життя?

Не  зміг,  тоді  збагнуть,
Боявсь  її  гукнуть,
Лиш  глянув,  їй  у  слід,
А  серце,  наче  лід.

Час  дуже,  поспішав,
Її  не  доганяв
Батьківства,  я    не  знав,
Себе,  не  проклинав.

Та  чом,  так  сталося,
Між  нас,  зосталося,
Печаль,  на  душі  лиш,
І  чистий  лежить  лист.

Роки,  швидко  летять,
Їх  мусив  я  догнать,
Вже  скроні  в  сивині,
Так    боляче  мені.

Нам  час,  не  повернуть,
Мені,  це    не  забуть,
У  спогадах,  все  та,
Берізонька  струнка.

Тепер,  я  в  каятті,
Все  бачу,  очі  ті.


17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Буде жити в… ( Присв. Сабіні Галицькій)

                                         
                                       (Мед  сестрі  Сабіні  Галицькій)

Ой  летіла  пташечка,  земля  задрожала,
Поламали  крильця  їй,  а  за,  що  й  не  знала,
Та  й  така  ж  гарнесенька…  Та,  ще  й  молоденька,
Не  побачить  дитятко,  матуся  рідненька.

Скажіть  хто,  посмів  зламать,  життя    їй  підкосить,
А  снаряди,  все  летять..Ні,  не  можна  простить,
Кров`ю  скроплений,  весь  сніг,  нічка  заніміла,
Друзі  падали  до  ніг,  матінка  зомліла.

Пізнать  волю,  не  встигла,  все  інших  спасала,
Серед  поля,    там,  впала,  земля  застогнала,
Її  очі,  світлесенькі,  такий  ніжний  погляд,
Холоднесенькі  щічки  і  ангели  поряд.

Ой,  ми  втратили  пташку,  на  серці  дивний  щем,
Небеса  заплакали,  сніг  з  солоним  дощем,
Полетіла  душенька,  в  небо    молоденька,
Буде  жити  у  серцях,  зіронька  ясненька.


                                 28.02.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2018

Чуєш поете…

   Чуєш  поете,  не  зраджуй  сам  себе,
Хоча    зима,  чи  весна,  чи,  то  літо,
Гадаю,  що  всі,  зрозуміють  тебе,
Спостерігаєш,  ти  за  усім  світом.

І    всередИні,  мов  щось  тебе  шкребе,
Надія  й  радість,  береш  ручку  і  папір,
Чи  мислиш  ти?  На  вухо  хтось  шепоче,
Чому,  подумаєш,  терпів  до  цих  пір.

Адже  поклав,  на  папірець    охоче,
Все,  що  сховалось,  там  далеко  в  душі,
Часом  тікає,  в  нічку  сон,не  спиться,
То  прийшла    Муза  і  принесла  вірші.
І  сам  ти  хочеш,    цим  насолодиться,
Від  всіх  сховався,  неначе  у  мушлі.

І  що  бентежить,  чи  війна  на  сході,
Де  діти  гинуть,    безвинні,  за  волю,
Чи  ненароком,  блудиш  у  природі,
І  помандруєш…по  хлібному  полю,
Перед  очима,стрінеш  чиюсь  долю.

Цей  раз  можливо,  ти  напишеш  прозу,
У  мріях  загубишся,  про  кохання,
У  життя  ринеш  і  знайдеш  відразу,
Вогнище  те,  від  якого  безсоння.

І  уже  виплеснеш,  як  немов  дитя,
Це  ж  при  народженні,  огорне  тепло,
Сприймаєш  втіху,  чуєш  серцебиття,
Нового  твору,  зовсім  змокле  чоло.

Шматочок  щастя,  ти  немовби    знайшов,
Й  своє  натхнення,  між  зірок  у  слові,
Мінливий  місяць,  вже  за  обрій  зайшов,
А  ти  мислитель,  тішся  своїй  волі,
Себе  не  зраджуй,  пиши,  твій  час  прийшов!

27.02.2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

Вміє зима веселиться

На  порозі  снігу  купа,
Морозець  нам  в  двері  гупав,
Лютий  місяць,  дає  знати,
Вміє  зимоньку  кохати.

Вона  наче  та  дівиця,
Вже  вертілась,  мов  цариця,
В  позолоті,  білолиця,
Вся  сіяє,  мов  Жар  –птиця.

Засміється  і  вже  хуга,
Так  цінує,  свого  друга,
Місяць  Лютий  у  зізнанні,
Він  освідчився  в  коханні.

Зима  танець,  з  ним  заводить,
Хороводи,  вміло  водить,
Сама    коси,  розпустила,
Ой  любенький,  полюбила!

Знов  літають,  скрізь  пір`їнки,
Ясноокі  ті  сніжинки,
Нині  вміє  веселиться,
Сипле  снігом,  вмить  іскриться


27.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

У кожного своє життя /проза/

     Красне  літо,  мов  усміхалось…  сонце    височенько.  А  по  небу  ні  хмаринки.    Здалеку  чути  ґелґотання    гусей  переспів  півнів,  перегукування  собак.  Село  давно  проснулось.  Яскраве  сонце  заглядає  у  вікно,  промені  пригріли  обличчя.    Сашко  неспокійно  кліпав  очима,  не  хотів  прокидатися,    не  кваплячись,  потягнувся  в  ліжку.  Йому  минуло  дев`ять  років.  Як  добре  літом,  немає  підстав  кудись  поспішати.  Та  все  ж    вставати  треба  й    відразу  туди…  звичайно,  як  завжди,  до    рідного  ставка.
         Лише  через  дорогу  пагорб,  а  за  ним    розлігся  широкий  став.  Краса  земна,    очей  не  відірвати!  Навкруги  нього  безліч    пишних  кущів    й    різних  дерев,  наче  на  сторожі,  як  охоронці.  Лише  де-не-де  рівний  схил  до    води,  квіти,  трави  до  самого  берега.  Дві  пари  лебедів  поважно  плавали  попід    плакучі  верби,  наче  ховалися  між  вітами,  які    купали    світло-зелені  листочки  у  воді.  Вона  чиста-чиста,  аж  дно  видніється.  Як  відразу  близько  підійдеш,    то  неподалік,  під  самий  обрив,    б`є  джерело.  Ногами  станеш  у  воду,  вона  така  холодна,  наче  лід  приклав.  Сонце    у  воді  купає  промені,  вона    ж  змінює  кольори,    то  стане  салатовим,  то  темно-зеленим  кольором.  А  часом  посиніє,  як  здалеку  подивишся,  немовби  синє  море.
       Сашко  підійшов  до  ставка,  на  кладці  бабця  Марія  з  онучкою  Вікою  полоскали  білизну.  Бабця  викручувала  речі,  подавала  дівчинці  та  клала  в  таз,  часто  поправляє  кучеряве,  світле  волосся,  коли  нахилялася  воно  спадало  на  чоло,
-  Доброго  ранку,-  всміхаючись,  привітався    він  і    одягнений  в  шорти  та  футболку,  кинувся  у  воду.
     Від  сонячних  променів,  Віка  морщила  світле,  в  ластовинні  личко,  всміхалася  до  хлопця,
-  Бабусю,  я  теж  хочу  у  воду,  вона  ж    туди,  далі,    не  холодна,  ти  ж  знаєш!
-  От  парочка,  як  Мартин  та  Одарочка,  не  можете  один  без  одного,  біжи,    тільки  ж  платтячко  зніми,  -    кивнула  рукою,  дала  згоду.
-  Та  я  ж  без  купальника.      Правда  чужих  тут  немає,  -      тихо  сказала  дівчинка,    знімаючи  літнє,  квіточками,  платтячко.
-  Там,  ще  немає,  що  ховати,  рік-два  тоді  вже  будуть  рости  «бурульки»,-  всміхаючись  до  онучки  проговорила  бабуся.
   Займалася  білизною,  а  думки  про  життя,  що  далі  з  них  виросте?  
 Вони  давно  живуть  по-сусідству    з  подружкою  Дариною,  яка  має  доньку  Олену    й  зятя  Григорія  та  цього  завзятого  хлопчика.    Залишилася  без  чоловіка,    давненько  помер,  від  запалення  легенів.
 Онуки,  як  кажуть,  ще,  як  сопливі  були,    змалку,  разом  у  піску,  на  городі,  чи  в  садку.  Він  біля  неї,  як  голуб  біля  голубки,  всі    її  забаганки  виконує.    Минуло    три  роки,  як  син    Марії,  Сергій,  переїхав  в  містечко,  купив  там  будинок.  Тепер  Віка  в    школу    ходить  в  місті.  А  Сашко,  кожного  разу,  як  зустріне  її  то  тільки  й  мови  коли  приїде  онучка?    Ця  теж  має  його,  можна  сказати,    за  брата    й  тепер,  як  тільки  літо,  з  міста  тікає  в  село.
Минуло  чотири  роки.  Сьогодні  Сашко  встав  раненько.  Відчинив  вікно,  свіже  повітря  підбадьорило.  Ласкаві    сонячні  промені  витанцьовували  на  підвіконні.  Він,  не  поспішаючи,  збирався  на  рибалку.  Його  мама  вже    вигнала  корову  на  пагорб,  чекала  череди.    До  обійстя  Марії  під`їхав  старенький  запорожець,  звідти  вискочила  Віка,
-  Доброго  ранку!  Тітко  Олено,  а  Сашко,  ще  спить?    А  я  на  канікули  приїхала!  -  весело  й  жваво  щебетала  дівчинка.
О!  За  цей  час  поповніла,  -  подумала  Олена,  час  іде,    до  чого  ця  дружба  доведе?  І  ось  так  кожне  літо,  не  розлий  вода.    І,  як  він  все  сприйме,  коли    перестане  в  село  приїжджати?  Адже  на  календарі,  як  тільки  починалося  літо  обривав  листки  паперу,  рахував  дні,    ну  коли  вже  Віка    приїде.
     Яскраве  сонце  світило  в  обличчя.  Вони  сиділи  біля  ставка,  опустивши  ноги  в  воду
-  Ну,  як  справи?  –  спитала  вона.
А  він  усміхався,  довго  вдивлявся  в  її  сині,  волошкові  очі,  опустив  погляд  на    округлені  перси,  почервонів,  
-  А  в  тебе  веснянок  стало  менше,  погарнішала.
-  Та  ну  тебе,  -  зірвалася  з  місця,  миттєво  скинула  його  в  воду  і  відразу  відбігла,  вже  неподалік  усміхалася.
-  Ну  от,  що  засумувала  за  пустощами,  -  обізвався  весело  з  води,  на  лобі  поправляв    русяве  волосся.
Крутнула  головою,  розсипавши  біляве  волосся  по  плечах,  не  поспішаючи  пішла  вздовж  ставка.  Ох  і  терплячий,  думала  за  нього,  я  б  ото  вже  й    викупала  його,  якби  він  мене  так.  Сіла    на  ледь    обривчастий    берег,  висока,  шовкова  трава  лоскотала  ноги.  Вона  усміхнена,  задивляється  в  прозору  воду,  а  там  зграйки  маленьких  рибок,  наче  літали,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу.  Вода  від  вітру  злегка  рябила,  приваблювала  до  себе.  Перехопила  подих,  коли  побачила  величенького  карася,  який  підплив  і  наче  стояв  на  місці.  Озирнулася  до  Сашка,  кивнула  рукою,  той  вже  йшов  до  неї,  з  футболки  та  з  шортів  по  ногах  стікала  вода.
Вона  приклала  вказівний  палець  до  уст  й  тихо,  
-  Тихо,  поглянь,  я  хочу  того  карася,  дістань  мені.
 Її  очі  іскряться  веселкою,  бігали  по  ньому,  наче  шукали  розраду,    вкотре  поправляє  волосся,  заглядає  в  очі,  дарує  усмішку.  Він,  як  покірний  слуга,  зняв  футболку,  тримав  у  руці,  похапцем  спускався  до  ставка.  Ледь-ледь  пересуває  ноги  у  воді,  намагався  не  зробити  тінь  на  рибу,  щоб  не  злякати  її.  Розставив  руки,  в  них  тримав  футболку,  розправив  її,  ледь  розтягнув,  придав  форму    рушника  й  миттєво  занурив  глибоко  у  воду,  враз  висмикнув.  Карась  підскакував  на  футболці,  дівчина    від  радості  запищала,    підскакувала.  Та  враз  похитнулася,  здалося    сіра  пелена  насунулась  на  очі,  у  вухах  задзвеніло…
Сашко    побачив,  як  вона    наче  поступово  втрачає  силу  в  ногах,  схилялася  донизу,  миттєво  вискочив  з  води,  відкинув  рибу  в  сторону,    підставив  під  неї  руки,  поклав    на  траву.
           В  її  голові  прояснилося,  кліпала  очима,  Сашко  мокрою  футболкою  витирає  бліде  обличчя,
-  Ти  мене  чуєш,  Віко?  Чомусь  не  втрималася  на  ногах,  що  з  тобою?  До  того  ж,  ще  й  помарніла,  може  це  від  сонця?
Вона  труснула  головою,
-  Якесь    запаморочення,  напевно  від  сонця.
Відчула,  як    все  тіло  покрив  піт,  перед  очима  мерехтіння  мушок.
Сашко  уважно  дивився  на  неї,  час  від  часу  кидав  погляд  на  сонце,
-  Не  поспішай  вже  вставати,    трохи  полежи,  зараз  минеться.
Кілька  хвилин  мовчанки,  вона  дивилася  на  небо  й    від  нього  ховала  погляд.    Нарешті    відчула,  що  вже  має  силу  встати.  Неподалік  від  них  на  сонці  виблискує  карась,  його  хвіст  раз-по-раз  здригається.  Де  й  поділась  її  веселість,  підняла  карася,
-  Я  піду,  щось  трохи  кепсько,  напевно  перегрілася.  Приходь  ввечері  на  юшку,  бабуся,  ще  й  пирогів  з  капустою  напече,  ти  ж    їх  любиш.
Він  збентежено  кивнув  декілька  раз  головою,  дав  згоду.  Його  сумний  погляд  лежав  на    її  плечах,  адже  хвилювався,  йшов  слідом,  провів  до  самої  хвіртки.
       На  обійсті  за  великим  столом  бабуся  різала  кропиву,
-О!  Щось  зарано  повернулася?!  Славний  карась,  що  хтось  з  знайомих  подарував,  чи  може  хто  з  чужих  рибалок?  -    засипала  запитаннями.
-  Та  ні  !  Це  мені  Сашко  піймав,  можна  сказати  руками,  так  уміло  футболкою  підхопив,  карасик,  не  встиг  виплеснути.  Якраз  буде  нам  на  юшку,  я  Сашка  запросила.    Бабусю,  пішли  до  хати,  я  тобі  хочу  дещо  сказати.
Здивовано,  в  той  же  час  уважно  поглянула  на  онуку.  Лише  тепер  помітила  легку  блідість  обличчя,  розгубленість,  
-  Ну,  якщо    по  секрету,  тоді  пішли.
         Життя….  вкотре  перевела  подих  бабця.  Ось  і  онука  вже  доросла,  чому    невістка  їй  нічого  не  розповіла  про  жіночі  секрети,  не  могла  збагнути.  У  кожного  свій  характер,  добре,  що  поїхали  жити  окремо,  спокійніше  на  душі,  вмовляла  себе.  Хоч  Катерина  була  й  непоганою  невісткою  та    мала  свій  погляд  на  життя.  Часом  весела,  часом  сувора,  а  то  було,  як  підмінять  її,  як  кажуть,    ні  з  того  ні  з  сього  стане  сердитою.  В  особисте  життя  сина  не  втручалася,  часом  вмовляла  себе,  хто  знає,  що  там  в  них,  краще  мовчати.  Часом  у  синові  бачила    характер  свого  чоловіка  ,  знала  його  запальний  характер,  тому  й  хотіла,  щоби  й  швидше  жили  окремо.  
 Сином    задоволена,  він    влаштувався  на  завод  водієм.  Тож  заспокоїлася,  робота  є,    хата  теж,  що  ще  треба,  най  живуть.
Через  години  три,  Сашко  відчинив  хвіртку,
-  Добрий  день!  Ну,  як  там  Віка,  краще?  Відійшла  від  спекотного  сонця?  А  то…  я  оце  місця  не  знаходжу,  зазирнув  через  паркан,  її  не  видно.  Може,  щось  треба,  то  я    і  гори  переверну  та  знайду,  тільки  скажіть.
-  Та,  ні,  нічого  не  треба.  Все  гаразд!    Трохи  поспала,  все  минулося.  Заходь-заходь,  будемо  обідати.  Зараз  я  її  покличу,    –  привітно,  з  усмішкою  запросила  Марія.
 За  столом,  Віка  розповіла,  як  Сашко  зловив  карася,  а  потім  раптово,
-  Бабцю,  я  напевно  завтра  додому  поїду.  Хоч  до  школи,  ще  два  тижні  та  гадаю,  треба  підготуватися,  деякі  покупки  зробити.  Завтра  сама    будеш  корову  пасти,  боюся  на  сонці  перегрітися.
Марія  зрозуміла  онучку,  махнула  головою,  
-  Гаразд,  тільки  одна  умова,  зберу  сумку,  Сашко  довезе  до  самого  дому.  Що  скажеш,  хлопче?
-  Та  я…  що  ви  запитуєте,  я  завжди  за!  Хоч  дізнаюся  де  живе,  а  то  скільки  раз  у    містечко  їздив  й    ні  разу  в  них    не  був.  Можливо,  ще  колись  знадобиться  щось  завезти,  то  я  завжди  готовий.  
           Місячна  ніч…  за  вікном  тиша  нервувала  хлопця,  виглядає  у  вікно,  шукав  місяця,    думав  може  уповні,  що  не  спиться.  Напевно  поїздка  в  місто  не  дає  спокою,  вирішив  він.  Взяв    першу    книгу,  яка  потрапила  до  рук,  включив  настільну  лампу,  занурився  читати.
Прочитавши  кілька  сторінок,  сердито  відкинув  у  сторону,  ні-ні  в  цьому  віці  краще  про  кохання  не  читати.  Подушкою  накрив  голову,  закрив  очі,    почав  рахувати,  як  бабуся  в  дитинстві  вчила.
       Вони  їхали  в  автобусі,  Сашко  спостерігав  за  кожним  рухом  Віки,  задоволений,  що  вдома  дозволили  поїхати.    Він  за  неї    на  пів  голови  вищий,  відчував  себе  охоронцем,    на  всіх    позирав  з  осторогою.    
     Катерина    радо  зустріла  дітей,
-  Ну  ти  й  виріс!  Вже  вуса  чорніють,  справжній  легень.
     Час  летів…  Віка  закінчила  дев`ятий  клас,  мала  йти  вчитися  на  лаборанта.  Дівчина  помітно  підросла,    носила  коротенькі  спідниці,  хизувалася  красивими  ногами.  Обличчя    світле,  веснянок  майже  немає,  можна  на  пальцях  перелічити.  Вона  любила  дивитися  в  дзеркало,  вкотре  думала,    ну,  що  хлопці,  що  вони  мені,  хоч  і  зачіпають  розмовами  та  з  ними  краще  не  зв’язуватися.  І  хто  придумав  дружбу,    кохання,  сімейне  щастя,  якась  дурня.
 Характером  дуже  змінилася,  принаймні  такі  висновки  зробила  Марія,  дивлячись  на  неї.  Чому    така  дівчинка  стала,  відколи  рідше  приїздила  до  неї,  то  з  кожним  разом  ставала  черствою,  десь  пропала  ніжність,  яку  їй    прищепила  з  дитинства.  Напевно  вік  такий,  або  ж  гени,  адже  характером  ставала  дуже  схожа    на  невістку.
   Одного    літнього  вечора  Олена    прибігла  до  Марії,  сповістила,  що  дуже  погані  справи  з  Дариною,  адже  та    давно  хворіла,  доймав  тиск  та    й    роки    ж  не  молоді.  
     В  хаті  тихо…    Марія  присіла  біля  подружки,  вони  довго  згадували  молодість,  деякі  моменти  з  життя.  Дарина  тремтячою  рукою  взяла    за  руку,  схвильовано  сказала,
-  Я  тебе  хочу  попросити.  Не  знехтуй  моїм  онуком,  він  так  кохає    Віку,  я  знаю,  він  її  не  образить.  Пообіцяй,  що  ти  не  будеш  проти,  щоб  вони  побралися.
-  Та,  що  ти,  дорогенька,  хіба  ж  я  проти!  Я  бачу,  як  він  ставиться  до  неї,  тут  й  говорити  нема  про  що.    Я    б  теж  була  щаслива,  якби  Віка  пішла  за  нього,  знаю  він  буде  гарним,  надійним  чоловік.  Та  про    все  це,  поки  зарано  говорити,  вивчиться,  потім  армія,  якби  ж  Бог  дав  дожити.  
       В    той  же  рік  Дарина  померла.  Сашко  змарнів,  був  в  розпачі,  адже  дуже  любив  бабусю,  яка    ростила,  з  пелюшок  плекала.  До    всього,  ще  й  останнім    часом  хворів  батько,  виразка  шлунку  не  давала  спокою.
 Віка  з  Марією  була  на  похоронах,  приїхала  підтримати  Сашка,  але  чомусь  не  знаходила  слів.  Майже  весь  час    мовчала,  не  стало    тих  поглядів    із  співчуттям,  все  ховала  очі,  а  то  відводила  їх,  коли  він  дивився  на  неї.  Йому  здавалось,  що  він  її  втрачає,      в  душі  з  кожним  роком    все    важче  переносив    розлуку.
       Вдома  важко  без  його  допомоги  та  батьки    все  ж  відправили    хлопця  вчитися  в  КЕМТ  на  електрика.
       Вони    майже  рік  не  бачилися,  а  згодом  цілих  два  роки.    Він  писав  їй  листи  та  вона  рідко  відповідає,  пару  рядків  напише    про  навчання,  про  погоду,  про  себе  конкретно,  ні  слова.
     А  час  летів…  після  навчання,  батьки  влаштували  Віку  працювати    на  завод    комірником.  Сашко  після  навчання  служив  в  армії.  Проводів  гучних  не  було,  адже  дуже  хворів  батько.  Олені    занадто    важко    справлятися  одній    з  хазяйством.  Вона    тепер  не  могла  уявити  життя  без  сина,  тільки  на  нього  й  надія,  що  прийде  з  армії  буде  жити  в  селі.  Він  служив  у  Німеччині,  звичайно  писав  листи    додому  й  до  Віки.  Та  ті  листи,  як  погода  восени,    рідко  були  теплі,    в  основному  прохолодні,  без  ніяких  слів  на  підтримку,  чи  то  хоч  би  одне  слово,  що  сумує  без  нього.    Відчував,  що    Віка  стала    балуваною,  адже  одна  в  батьків,  в  домі  достаток.  Ще  й  бабця  передає,  яйця,  молоко,  не  говорячи  вже  про  всю  городину.  Та  все  ж  не  втрачав  надії,  що  вона  таки  буде  з  ним.  За  пів  року  до  кінця  служби  помер  батько,  в  цей  час  саме  проходили  навчання  в  лісі,    на  полігоні,  йому  дали  знати,  аж  через  тиждень.  Хлопець  важко  переніс  втрату.  Ніхто  й  не  подумав    йому  дати  дозвіл,  на  кілька  днів  поїхати  додому,  адже  це  за  кордоном,  керівництво  тільки  висловило  співчуття  та  розводило  руками.
   Позаду  служба….  Сашко  стояв  на  порозі    хати  з  букетом  квітів.  Катерина  зміряла  з  ніг  до  голови,
-  О,  відслужив?!  Вітаю!  А    Віка  в  подружки,  тут  неподалік.  Може  пізніше  зайдеш?
Хлопець  здивувався  такому  прийому,  адже  скільки  часу  не  бачилися.  Тож  з  квітами…  може  б  запропонувала  почекати.  Не  знав  куди  себе  подіти,  чи  повертатися,  чи  присісти,  тут  на  обійсті.  Аж  раптом    скрип  хвіртки.  Віка    підходила  не  поспішаючи,  хитро  позирнула,  всміхалася,
-  А  приїхав!  От  пропаща  душа,  чому  не  приїхав  на  похорон  рідного  батька?!  Мовчи-мовчи,  зараз  скажеш  не  пустили,  або    ще  щось  вигадаєш.
Поцілувавши  її    у  щоку,  віддав  квіти.  Вмить,  як  дзиґа  крутилась,
-  Ну,  до  чого  такі  ніжності.  Ти  до  мене  прямо  з  поїзда?!    Ха!  Це  ж  треба,  такі  почуття.
Катерина  всміхалася,  спостерігала,  як  донька  зустріла  хлопця,  але  до  хати  його  запросила.
   Пройшов    лише  тиждень,  Сашко  вже  працював  на  вокзалі  електриком,  спочатку  щодня    із  села  їздив  на  роботу,  а    згодом  два  дні  працював  і  мав  два  дня  вихідних.  Важкі  дні,  не  досипав,  роботи  вдома  непочатий  край,  що  таке  в  селі  без  батьківських  рук,    напевно  кожен  знає.
Віка  не  давала  Сашкові  слова  «чекати«,  то  ж  з  хлопцями  зустрічалася,  але  постійного  не  мала.  Напевно  тому  Катерина    не  відказала  йому,  коли  він  дав  зрозуміти,  що  хоче  сватати  доньку.  А  можливо  мала  розмову  з  нею,  бо  та  тільки  всміхалася  та  хитро  позирала  в  його  сторону.
     Сонце  ховалося  за  обрій,  небо  переливається  темно-синім  та  червоним  кольором.  Вони  біля  ставу,  він  ніжно  обіймає  за  плечі
-  Віко,    ти  ж  знаєш,  я  з  дитинства  тебе  кохаю.
Запала  тиша.  Раптом    здалеку  закричала  качка,  дівчина  наче  стрепенулася,
-  Не  лякайся,  що  замріялася?!  Чуєш,  підеш  за  мене?
То  були  перші  медові  поцілунки  в  уста.  Вона  не  пручалася,
-  Все  одно  треба  йти  заміж,  хтось  це  все  придумав,  любов,  сім`ю,  щастя,    але  я  згодна!
           Через  пів  року  відгуляли  весілля.  Життя  продовжується,  але  кохання    для    Сашка    не  стало  солодом.  Адже    Віка  не  погодилася  піти  винайняти  квартиру,  жили  з  її  батьками.  Відразу  звикнути  до  сімейного  життя  важко,    можливо  якби  були  тільки  удвох,  то  й  відносини  були  інші.  В  домі  всім  керувала  теща,  якій  було  все  одно,  чи  зять    поїв,  чи  поспав.  Одне  бажання,  щоб  більше  приносив  грошей  та    із  села  привозив  все,  що  бачив.
         Воно  би  все  нічого  та  наодинці  з  Вікою  майже  не  залишалися.  Вона  інколи  перед  ним  хизувалася,  що  не  дуже  хотіла  йти  за  нього  заміж,  але  ж  чому  не  відмовила?    Зізнань  в  коханні  від  неї  ніколи  не  чув  та  мав  надію,  що  подорослішає,  адже  сімейне  життя,  це  не  пустощі,  як  в  дитинстві.    Та  згодом  зрозумів,  що  зробив  помилку,  то  вже  не  та  Віка,  що  була  в  дитинстві.  Хіба  про  таке  життя  він  мріяв?  Звичайно  ж  ні.  Ті  колючі  слова  тещі  та  тестя  -  «Тебе  ніхто  не  питає,  як  має  бути,  чи  буде..»,  його  пригнічували,  ніхто  не  рахувався  з  його  думкою.  Хоча  тесть  часто  був  у  відрядженні,  він  працював  на  заводі  водієм,  достатньо  було  побути  ввечері  всім  разом  вдома,  щоб  відчути  приниженість,  вкотре  виставити  себе    господарями.  Його  скрізь    всі  називали  Олександром  та  тут  він  залишався  Сашком,  немов  якимось  хлопчиськом.  Теща  не  працювала,    кожен  крок  тримала  під  контролем,  де  поставити  капці,  чи    посадити  в  городі  тільки  там  квітку,  де  вона  дозволить  і    часто  за  спиною  слова  -  »  А  ти  тут  хто?!».  Звичайно,    все  зрозумів,  тому  не  раз  умовляв  Віку    винайняти  квартиру,  щоб  жити  окремо  та  все  було  марно.  Про,  що    було  говорити  з  нею,  як  тільки  батько  у  відрядженні,  біжить  спати  до  матері,  наче  мала  дитина.  Усмішка  на  обличчі,  до  півночі  біля  екрана  телевізора.
 Він    два  рази  на  тиждень  їздив  у  село    допомогти  мамі  по  господарству,  завжди  привозив  продукти.    Інколи    бракувало  часу  та  намагався    все  зробити  вчасно.  
 Минув    рік…  народилася  дівчинка.  Назвали  Вікою,  так  захотіла  теща  і  це  обговоренню  не  підлягало.  Донечка  -    спокійна  дитина,    це  подобалося  Віці,  адже  вона,  як  і  раніше  любила  поніжитися  в  ліжку.  Багато  часу  йому  доводилося  приділяти  маленькому  скарбу,  так  інколи  він  її  називав,  коли  гуляв,  годував  та  міняв  підгузки.  Літом,  хоча  і  їздить  у  село,  було  легше  та  взимку    набагато  складніше.  В    його  обов’язки    входило  два  рази  на  день  палити  пічку,  адже    хата    шлакова,  холодна,  ще  й  не  маленька.  Це  не  мало  значення,  чи  вихідний  день,  чи  робочий.  Теща  вважала,  що  в  домі  жінки  цим  не  повинні  займатися,  де  б  це  видано  було,  щоб    її  донька,  чи  то  вона  дрова  носила,  коли  є  зять.
         Коли  донечці  виповнилося  три  роки,  померла  бабуся  Марія.  Тепер  біля  мами,  в  селі  по-сусідству  ніхто  не  мешкав,  у  Сашка    боліло    серце.  Адже  тоді  був  спокійним,  знав,  що  поряд  з  нею  ця  мила  й  добра  старенька,  яка  їй  стала  наче  рідною.
     Олена  давно,  при  нагоді  відкладала  кожну  копійку,  щоб  купити  в  містечку  дім,  адже  багато  людей  виїхало  з  села.  Що  їй  тут,  одній  залишатися  жити?  Від  кого  чекати  допомоги?  Хазяйство,  город,    щодня  обходити  важко,  вже  не  те  здоров`я,  не  молоді  роки.  Згодом    вона    продала  свій  будинок.  На  околиці  містечка  Олександр  сам  вибрав,  для  неї  будинок,    невеликий,    з  літньою  кухнею.  Задоволений,  тепер    їздити  недалеко,  менше  хвилювань  за  маму.
   Одного  зимового  вечора  на  залізниці  дуже  сніжило,  для  руху  поїздів  утворився  колапс,  не  працювали  стрілки.  Всіх  працівників  після  роботи  попросили    піти  на  чистку  снігу,  хоча  би  на  пару  годин.    В  цей  день  саме  чергував  Олександр,  він  цінував  свою  роботу,  був  відповідальним,  не  зміг  залишитися  осторонь.
   Близько  півночі  повертався  додому,  зморений,  в  промоклих  чоботах.  Тихо  постукав  у  вікно  до  Віки  та    вона  напевно  міцно  спала,  бо  було  тихо.  Вже  кругом  хати  розчистив  сніг,  щоб  зігрітися,    наважився  знову  постукати  в  двері.  Відчинила  теща,
-  Що  нагулявся!  Йди  туди  звідки  прийшов!
Здивовано    здвигнув  плечима,
-  Я  був  на  снігоборотьбі,  то  ж  бачите  засипало,    на  станції  потяги    стоять.
Теща  стала  в  дверях,  схилившись  до  стіни,
-  А  мені,  що  до  твоїх  поїздів,  це  відмовка,  що    ще  придумаєш?!
     Терпець  урвався,  зблід,    скільки  ж  можна  терпіти    це  приниження,  різко  вийшов  з  обійстя.    Але  куди  йти?!  На  вокзал?!  З  роботи  хтось  побачить,  соромно.  До  околиці  міста  далеко,  снігу  намело  вище  колін  та  й  крізь  одежину    до  тіла  вже  давно  пробрався  холод.  В  одній  з  кімнат,    в  сусідів  горіло  світло,  може  до  них  зайти?!  Вагався,  вже  сам  себе  заспокоював,    але  ж    тітка  Тоня  привітна  жінка,  може    дозволить  переночувати?  
   Тоня  сиділа    дивилася  кінофільм  й  одночасно  в`язала    шкарпетки,    почула  стук  у  вікно.  Здивовано  подумала,  хто  б  це?  Та  напевно  хтось  із  своїх,  раз  собака  не  гавкає.    Звичайно  жінка  здивувалася  та  запросила  до  хати.  В  цей  день  онуки  пішли  додому  спати,  то  ж  місця  було  достатньо.  Олександр  розхвилювався,  тремтів,  аж  цокотів  зубами,  коротко  сказав,
-  Був  на  снігоборотьбі  після  роботи,  а  вони  не  пустили  до  хати.
Тільки  похитала  головою,  швидко  зігріла  хлопцеві  води  відігріти  ноги,  дала  нові  шкарпетки,  напоїла  чаєм  з  медом.    Більше  запитань  не  задавала,  по-сусідству  все  видно,  як  ставляться  до  хлопця.  Дивувалася,  що  й  так,  на  скільки  часу    мав  терпіння.  Сама  працювала  на  залізниці,  для  неї  не  дивина,  щоб    після  роботи  людей  посилали  на  снігоборотьбу.
   Надворі    ледь  посвітліло,  Олександр,  подякувавши,  пішов  додому.
   Стукати  не  довелося.  В  їхній  кімнаті  біля  дверей    на  нього  чекала  валіза.    Віка  ніжилася  в  ліжку,  доня  солодко  спала.  Він  тихо  почав  розмову,
-  Вікусю,  я    був  на  снігоборотьбі,  розумієш.  Твоя  мама  не  повірила,  не  пустила  мене.  Мусив  попроситися  до  сусідів,  бо  змерз,  як  цуцик,  до  того  ж    в  ноги  промок.
Вона  зневажливо  кинула  погляд,    потягнувшись,  зловтішна  усміхалася,  
-  Ой-ой…  думаєш  душу  розворушив?  Чекаєш,  що  зараз  розплачуся.    Раз  на  тиждень  можеш  до  доньки  зайти,  щось  принести,  а  зараз  забирайся!  Нам  більше  немає  про  що  говорити.
Олександр  ніжно  взяв  її  руку  з  хвилюванням,  умовляв.
-  Віко,  але  ж  ми  маємо  обов`язково  бути  разом,    у  нас  дитина,  ми    маємо  виховати,  бути  відповідальними  за  її  життя.  Адже  мріяли  жити  щасливо,  ти    пригадай,  як  нам  було  добре  разом  у  селі,  пригадай!    Давай  підемо  на  квартиру,  в  мами  є  трохи  грошей,  згодом    придбаємо  дім,  чи    квартиру,  що  захочеш.  Адже  ми  кохаємо  один  одного!
Вона  сіла,  звісивши  ноги  до  підлоги,  дивилася  у  вікно,
-  Слухай,  то  було  дитинство.  Оті  слова;  кохаєш,  щастя,  яке  в  бісу  щастя?!  Ти  прямо  розумник  і  знаєш,  що  таке  бути  щасливим?    Я    хочу  краще  одягатися,    з  подругами  ходити  в  кав’ярню,  замовити  там  все,  що  захочу,    тоді  я  буду  щасливою.  А  для  цього  треба  гроші,  вважаю  будуть  гроші,  тоді    і  буде  оте  щастя.  А  в  тебе  тільки  робота  та  дім,  з  тобою  нудно.  Йди,  це  зайве,  не  треба  умовлянь,  я    і  без  тебе  буду  щаслива.  А  за    Вікусю,  не  хвилюйся,  он  баба  з  дідом  є,  будуть  бавитися.    
     Він  спішив  до  мами.  Ні,  сльозам  волі  не  давав,  здавалося,  вони  десь  самі  пособі  зникали,  хоча  горло  здушило,  хотілося  кричати,  ридати.  Та,  ні,  я  ж  чоловік,  маю  взяти  себе  в  руки.  Втішав  себе,  добре,  що  сьогодні  вихідний  й  дороги  трактор  чистить,  значить    автобусом  доберуся  швидше.  
     Це  був  сюрприз  для  Олени.  Хоча    й  бідкалася,  що  дитина  буде  зростати  без  батька  та  намагалася  підтримати  сина.  Щоб  не  падав  у  відчай,  життя  продовжується,  тим  паче    знала,  що  донька  його  любить,  то  ж  з  нею  бачитися  буде.
   Життя  змінилося.  Зробив  євроремонт,  у  літню  кухню  провів  опалення,  Олена  хотіла  жити  окремо,  гадала  так  буде  краще    обом,  адже  він  не  хлопчисько,  а  чоловік,  то  ж  рано  чи  пізно  знайде  собі    пару.
       До  донечки  він  приходив  раз,  а  коли  й  два  рази  на  тиждень,  вона  завжди  зустрічала  його  радо.  З  нею  ходив  гуляти  в  центр  містечка,  в  парк,  часто  балував  іграшками,  купував  деякі  речі.  Віку  не  завжди  застава  вдома,  а  коли  зустрічалися  то  лише  вкотре  розумів,  що  вороття  не  буде.  Аліменти  вона  завжди  отримувала  вчасно,  до  того  ж  непогані,    на  той  час  на  залізниці    працівники  перейшли  на  бригадний  метод,  завдяки  якому  отримували  гарну  зарплатню.  Вона  відразу  покинула  роботу,  займалася  вихованням  доньки,  на  її  місце  пішла  працювати  теща.
         Олександр  інколи  мав  бажання  поговорити,  помиритися  та  коли  бачив  Віку  напідпитку,  а  часом  заставав  з  цигаркою,  мовчав,    не  впізнавав    в  ній  ту,  яка  була  мила,  щира,  якою  жив,  кохав.
         Три  роки  поспіль  провідував  доньку,  яка  його  завжди  чекала.  Здавалося    все    купив  до  школи  та  все  одно    донечці  поклав    на  долоню      сто  гривень.  
-  Хай  там  будуть,  віддаси  мамі,  вона  щось  купить  тобі.  .
Вікуся  так  схожа  на  нього;  русява,  смарагдові    очі,  овал  обличчя,  усмішка,  тільки    трішки  від  мами  взяла    веснянок.
-  Тату,  мама  казала  собі  хоче  купити  нову  футболку,  таку  з  блиском,  забере  гроші,  побачиш.
Серце  облилося  кров’ю,  але  що  поробиш,  підморгнув,  мовчки  стиснув  кулачок  з  грішми,
-  Віддаси,  добре?
       Після  першого  дзвоника    в  школі,  він  запропонував  піти  в  кафе  та  Віка  не  захотіла,  але  до  вечора  дозволила  погуляти  з  донькою.  Він    справно,  раз  на  тиждень  приходив  до  школи,  на  декілька  годин  забрав  до  себе.
       Згодом,  Віка  пішла  працювати,  на  базарі  торгувала  продуктовими  товарами.
     Одного  осіннього    дня,  Олександр    чекав  доньку  під  дверима  класу.  Із  сусіднього  класу  вийшла  дівчинка,  видно  старша  за  доньку,  на  пару  років.  Вона  в  руках    несла  ранець,  схвильовано  тормошила  ним,  не  могла  закрити.  Він,  з  усмішкою  на  обличчі,  запропонував,
 -  Що  застібка  барахлить?  Давай  допоможу,  ось  тут  біля  вікна.
Вона  здивовано  поглянула,
-  А  можете  зробити?  Стільки  раз  кажу  мамі,  що  заїдає,  а  вона  каже  треба  новий  купити,  а  грошей  немає.
Він  відразу  витягнув  з    кишені  пасатижі,  намагався  притиснути  собачку,
-  А  тато  не  міг  зробити,  чи  десь  у  відрядженні?
-  Та  ні,  тата  немає,  він  нас  давно  покинув.
Раптово  задзвенів  дзвінок,  він  поспіхом  закрив  застібку.
В  коридорі  з`явилася  темноволоса,  на  зріст  височенька  жінка,  в  руках  несла  декілька  книг,
-  Доброго  дня!  
І  вже  до  дівчинки,  -  Що  Таню  знову  проблеми  із  застібкою?
Та  кивнула  головою.
-  Дякую  вам,  -  звернулася  до  нього.
-  Та    нічого,  то  пусте,  гадаю,  ще  трохи  послужить.
Навпроти  них  відчинилися  двері,  юрбою  діти    товклися  один  поперед  одного,  кожен  першим  намагався  вискочити  з  класу.
     Він  зачастив  до  школи  і  таки  дочекався    одного  разу  Таню,  з  якою  вирішив  дочекатися    її  маму.  Так  вони  познайомилися,  Олеся  була    родом  з  іншого  села,  заради  роботи  в  місті  винаймає  квартиру.  В  школі  викладає  географію  та  природу.
   Минув  рік    знайомства.  Олександр,  в  основному  після  занять,  Олесю  й  Таню  проводив    додому.  Часто  разом  чаювали.  Олеся  тягнулася  до  нього,  він    це  бачив  і  таки  вирішив,  що  не  хлопчик  бігати,  вже  мабуть  треба  попросити  руки.  Ввічлива,  серйозна,  вона  добре  розуміла,  що  весь  вік  одна  жити  не  буде.  Зважила  всі  «за»    і  »проти»,  на  пропозицію  дала  згоду.  Тим  паче  їй  здалося,  що  зустріла  свою  долю,  пишалася  Олександром.  За,  що  б  не  брався,  в  руках  все  (горіло)  до  того  ж  не  палив,    не  зловживав  алкоголем.  
Олена    задоволена  вибором  сина,  відчувала,  що  ця  жінка  буде  його  любити  й  шанувати.    Таня  ввічливо  спілкувалася  з  новою  бабусею,  часто    з  нею  проводила  час.  Дівчинка  вихована,  Олена  інколи  дивувалася,  порівнювала    відношення  цих  двох  дітей  до  себе,  зробила  висновки,  що  все  ж    мати  освіту,  бути  вчителем,  для  сім`ї  грає  велику  роль.
     Не  пройшло  й  двох  років,  як    помер  батько  Віки.    Сергій  приховував  хворобу  печінки,  рак  здолав    менше  чим  за  три  місяці.
Звичайно  Олександр  не  міг  стояти  осторонь,  як  годиться,  все    в  чому  міг  допомагав.  Віка  у  відчаї  та  трималася  гордо,  хоча  проблем  багато  звалилося.  Закрутилося  в  неї  життя,  неначе  летіло  в  прірву,  нестача  грошей  -  тиснула  за  горло.  Адже  звикла  жити  краще,  тепер  одні  розчарування.  Вирішила  продати    свій  дім,  окремо  купила  хатинку  для  Катерини  й  в  одній  з  багатоповерхівок,  собі  двокімнатну  квартиру.  Та  це  лише  на  пів  року,  весь  час  бідкалася  матері  за  гроші,  що  недостатньо  для  життя.  Катерина  в  свою  чергу  за  допомогою  посилала    до  Олександра,  хоча  він  справно  сплачував  аліменти.  
Одного  разу  Олександр  провів  доньку    додому,    до  самих  дверей.  Віка  відразу  відчинила  двері,  наче  чекала  на  них,  
-  Може  зайдеш?
-  Хіба  на  пару  хвилин,  треба  бігти,  вдома  чекають.    Все  ж    поріг  переступив.
-  Ой,  хто  тебе  там  чекає!  Своєї  дитини    не  маєш,  а  спішиш.
Він  розвернувся  до  дверей,
 -  Це  наші  справи,  в  мене  є  донька  тут  і  є  там.  Це    врешті  не  твої  справи,  зараз  нелегкий  час  для  країни,  не  знати,  що  з  роботою  буде  далі.  Ти  коли-небудь  подумала  про  те,  що    я  можливо  попаду  під  скорочення,    аліментів  не  будеш  отримувати  таких,  як  маєш?  Чи  ти  взагалі  ні  про,  що  не  думаєш,  а  живеш  так,  як  і  раніше,  тринькаєш  гроші  направо  й  наліво.  Я  дитині,  що  треба  куплю,  але  грошей  тобі  більше  давати  не  буду,  зрозумій  в  мене  є  сім`я,  то  ж  надалі,    як  ти  кажеш,  на  мої  подачки,  не  розраховуй.  Зрозумій,  у  нас  тепер  у  кожного  своє  життя,  як  не  прикро  та  ти  сама  цього  хотіла,  -  знервовано  поспішив  до  дверей.  
     Віка  продала  мамину  хатину,  знову  жили  разом,  іншого  виходу  не  було.  На  базарі    багато  грошей  не  заробиш,  стала  скуповувати  фрукти,  ягоди,  возити  на  продаж  у  Київ.
   Пройшло  більше  десяти  років….
Олександр,  вперше  за  скільки  років,  стояв  поруч  з  Вікою.  Вони  благословляють    доньку  в  нове  життя,  весілля  гуділо.  Віка  хотіла,  щоб  він  сам  був  на  весіллі,  тому  після    поздоровлення  молодих  в  кафе,    відразу  повернувся  додому.  Він  зі  сторони  уважно  придивлявся  до  колишньої  дружини,  чи  змінилася    і  в  яку  сторону,  в  кращу,  чи  в  гіршу?  Ні,  його  серце  не  тьохнуло,    як  колись.  Як  добре  склалося  все,  що  я  таки  пішов,  тепер  свого  життя  не  шкода.  Адже  в  мене,  є  дружина,  яка  цінує  мене,  іще  є  одна  донька,  яка  теж  скоро  вийде  заміж.  Ніяк  не  міг  зрозуміти,  чому    Віка  стала  такою?!  Адже  її  життя  щасливим  напевно  не  назвеш.    Останні  роки,  зі  слів  доньки,  як  той    холодний  вітер,  все  сама,  зневага  до  всіх  чоловіків.    Хіба  що    в  котрий  раз  посидіти  в  кафе,  розважитися  з  черговим  знайомим.  І  весь  час  десь,  то  в  Москву,  то  в    Київ  на  заробітки,  бо    тільки  й  мови,  чого  тут  сидіти,  треба  заробляти  гроші.  А  хіба  в  грошах  щастя?  Вкотре  запитував  себе  і  тут  же  давав  відповідь,  ні  напевно  коли  маєш  кохану  людину.  Яка  поруч  всміхнеться  і  привітно  зазирне  в  очі,    поділиться  своїми  роздумами  та  проблемами,  щось  порадить  й  зігріє  своїм  поглядом.  Ото  напевно  справжнє  щастя.  

                                                                                                                     Лютий  2018  р
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2018

Мандрує лютий

Мандрує  лютий,  довкола  все  відпочиває,
Іскриться  ковдра,  земля    у  цілковитій  тиші,
Сніг  за  віконцем,  він  чомусь,  мене  не  втішає,
Згубився  спокій,  тривога  залягла  на  душі.

Стріну  день  новий  і  знову  беруть  хвилювання,
Як  там  на  сході?  Коли  ж  нарешті    мир  настане?
Чи  принесе,  він  печаль,  журбу,  розчарування?
А  може    радість,  цей  день  війни  буде  останній?

Ясніє  сонце,  захоплююсь,  як  же  красиво,
Рожеві  плями,  давно  сховалися  за  обрій,
Прославлю  Бога.  І  попрошу,  щоб  сталось  диво,
Щоб  промінь    сонця,  для  всіх  приніс  жаданий  спокій.


04.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2018

Кровная дружба

Не    играла    гитара,  только  струны  дрожали,
Взрывы,  крик.  И  грохоты.  Давно  темно  в  блиндаже,
С  нею  рядом,  все  ребята,  обнявшись  лежали,
У  них  серые  лица,  взгляды  застыли  уже.

Кто  моложе,    постарше,  уж  души  улетели,
Не  дождутся  их  дома,  ах  проклятая  война!
Над  землёю  всё  чаще,    взрывались  и  свистели,
Разрушали  снаряды,      украинские  дома.

Кто  тебя,  посмел  позвать,  сюда  накликал  беду?
Украина  плачет,  поседела  мать  у  гроба,
Текут  горькие  слёзы,  сама  же  словно  в  бреду,
Вот  сыночек,  всем  нам  кровная,  братская  дружба.


Февраль  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778749
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2018

Хто б обійняв її. .

Заховався…  в  сутінках  вечір,
Вітер  в  полі,  ледь  хилить  траву,
Обійняв,  хто  її    за  плечі
Молоду,  цю  жінку  й  красиву.

Йде  війна.  Немає  молодця,
Полетів,  він  нині  до  неба,
Тепер  що?  Вона    вже  вдовиця,
Це  кому,  скажіть  все  так  треба?!

Щоби  щастя,  не  було  родині,
Хтять  на  шмаття,  все  розірвати,
 Як  єдиній,  бути  дитині?
І  хто  зможе,  світ  врятувати?

Світлий  світ,  де  добро  і  радість,
Де  здоров`я,  ясні  обличчя?
Най  загине,  ганебна  заздрість,
Хай  мир  всюди  і  благополуччя!

Вітер  віє  і  веселиться,
Одна  в  полі,  немов  вовчиця,
 Їй  життям,  хтілось  солодиться
Та  болить,  душа  удовиці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2018

Ах море. .

Ах  это,  море,  подобно  смерчи,
На  дне    глубоком,  спрятались  смерти,
 Уж  в  ожидании,  души  забрать,
Чтобы  кто-то,  заново  мог  страдать.

А  ведь  бывало  прозрачным,  тихим,
Солнце  лучами  тебя  ласкало,
Подобно  вдруг,  голодной  волчихи,
Скажи  зачем,  ты    вот  таким  стало?

Я  хочу  чтобы,    день  был  чудесный,
Чёрные    тучи,  спрятались  на  дне,
Чтоб  веял  ветер,  кроткий  и  нежный,
На  душе  лёгкость,  так  спокойно  мне.

Море  прошу,  злобу  уйми  свою,
Призову  свет  -  синие  небеса,
Чтоб  не  забрал,  ты  любовь  мою,
Пускай  услышат,  творят  чудеса.

Не  будь  жестоким,  я  молю,  море,
Послушай  песню,  ветра  и  мою,
Зачем  влюблённым,  печаль  и  горе,
Весна  подарит,  нам  песню  свою.


05.02  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778375
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.02.2018

І маленький…/ загадка /

Я  скакаю  по  стежині,
Покотився  по  долині,
Забивають  у  ворота,
Полетіть  мені  охота.

І  маленький  і  кругленький,
Кольоровий  і  м`якенький,
І  здоровим  можу  бути,
Не  завжди  можеш  збагнути.

Поруч  був,  вже  лечу  вгорі,
Погасаю,  скрізь  по  дворі,
Покочусь,  ніби  трохи  в  скач,
Ну  вгадали?  То  ж  це  я  -(  М`яч)

                 06.07.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778229
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2018

Згадаю погляд твій

       
Я  піду  стежкою,  до  річки  під  місточок,
Помрію  любая,  що  знов  стріну  тебе,
А  вода  чистая,  під  самий  горбочок,
Сріблом  виблискує,  весь  час  манить  мене.

Підійду  вкотре,  так  думки  летять,  як  дні,
Я  нарву  квіті,  тут  згадаю  погляд  твій,
Ой,  якби  ж,  знала  ти,  як  холодно  мені,
Розчарування  та  без  тебе  нема  мрій.

Ромашки  любая,  як  світлі  віченьки,
З  якими  я,  прожив  все  буденне  життя,
Ми  так  любилися,  жадані  ніченьки,
Тепер  лиш  спогад  і  немає  майбуття.

Залишу  смуток,  тут,  з  думками  утоплю,
А  вода  бистра  та  й  кудись  весь  час  біжить,
Другу  не  хочу,  я  тебе  одну  люблю,
Скажи  кохана,  то  ж  далі,  як  мені  жить?

Наш  соловей,  десь  зник,  давно  з  лісу  не  чуть,
Який  був  час,  даний,  хто  знав  для  нас  обох,
Щоби  щасливі.  Я  не  зміг  очей  зімкнуть,
Тому  й  прийшов,  нам  нічка  освітила  путь.


21.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2018

Вшануємо усіх…

Їх  сто  сім,  журавликів  летіло,
У  надії,    дивились  до  землі,
Свою  душу  віддали  і  тіло,
За  Вкраїну  у  смертній  боротьбі.

Аж  тремтіла  від  біди  країна,
Від  жахУ,  знущань  злої  беркутні,
У  воді,погрузли  по  коліна,
Здалось  ноги  ставали  кам`яні,
Як  болить!  Не  стерпіть  жити  в  брехні?

Як  навалу,  спинить,  змогли  вони?
Ці  синочки  козацького  роду,
Тож  стояли,  не  хотіли  війни
І  боролись  за  мир,  за  свободу.

Відшумів,  мовчить  Майдан  в  поклоні,
Ті  герої,  нема  поруч  з  нами,
Тут    лиш  квіти,  троянди  червоні,
Й  молитви.  І  відчай  жінки  й  мами.

Луна  пісня,  у  квітах  гробниці,
А  у  небі  чути  крик  лелечы
Героям  слава!  
                               Вже  дзвонять  дзвіниці,
           Усіх  вшануєм,
                               Хто  там,  далеко…..

                               20.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2018

Бабця і онучка / з гумором/

Все  кричить  бабця  онучці,
Не  сиди,  довго  в  «Фейсбуці»,
Люба  ти,  не  помічаєш,
Шкода́  час,  дарма    втрачаєш.

Та  всміхнулась,  бабці  мило,
І    їй  голосно  і  сміло,
Тобі  треба  -  планшет  купить,
Тоді    будеш    й  ти  кайф  ловить.

                                             13.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018

Ой у полі / слова до пісні /

Ой,  у  полі,  три  тополі,  біля  них  калина,
І  струнка,    та  ще  й  гарненька,  як  мила  дівчина,
У  весільному  наряді,  немов  наречена,
Біля  неї,  є  тополя,  то  її  хрещена.

                                     2  останні  рядки  2  рази

Ой,  у  полі,  вітер  віє,  пелюстки  зриває,
Геть  розплакалась  калина  його  не  кохає,
Нахилились  до  землиці  квіточки  волошки,
Умовляли  всі,  ще  й  маки,  почекай,  ще  трошки.

                                       2  останні  рядки  2  рази

Вона  зовсім  молоденька,  не  руш  її  коси,
Хай  її  дуже  раненько,  вмиють  чисті  роси,
Квіточки,  нехай  осяє  сонечко  яскраво,
Та  й  всякчас,  теплом  зігріє,  ніжно  і  ласкаво.

                                             2  останні  рядки  2  рази

Летів  вітер,  хтів  зламати  молоду  калину,
При  дорозі  тополенька,    впала  на  стежину,
Не  віддам,  не  жди  за  тебе,  хоч  й  сама  загину,
Як  дитина,  вона  ж  мені,  ховала  сльозину.

                                           2  останні  рядки  2  рази

Тікав  вітер,  тополенька,  всміхнулась  калині,
Всі  хрещеній  дякували  й  квіти  при  долині,
При  тополі,  пташечки  гніздечка  мостили,
Та  й  тим  співом  дзвінкоголосі,  всіх  звеселили.

                                                     2  останні  рядки  2  рази

16.07.  2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018

Втихомир потяг (+18)

Колючий  холод…  пронизував  до  кісток,
А  блідий  місяць,  вкотре  заглядав  в  вікно,
Себе  вмовляла,  одинокість  -    не  вирок,
Його  той  погляд,  світився  непривітно.

Чи  то  із  сяйвом,  він  забрав  міцний  мій  сон,
Чи  та  самотність,  що  з  простирадлом  стогне,
Вже,  як  відчую,  струм,  прилив  крові  до  скронь,
Мене  розбудить…Те  почуття  гріховне.

Годинник  тікав.  Просила,  дай  же  спокій,
У  цю    ніч  місяцю,  то  ж  приспи  печалі,
Втихомир  потяг!  Важко  вгамувать  самій,
Розвій  із  вітром,  віднеси  геть,  подалі.

Сердечко  в  ритмі,  спокійні,  чіткі  стуки,
Спить  одинокість,  врешті  –  решт  засну  і  я,
Вже  не  колотить,  добре  зігрілись  руки,
Світанок  зирить  здалеку  чути  півня.


                                                                   Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2018

Ивушка моя

Что,  стоишь  уныло,
Ветви  теребя,
Косы  распустила,
Ивушка  моя.

Ветви  –  волосинки,
НА  ветру  шуршат,
Льдинки-  серебринки,
Между  них  ворчат.

Дуб  оледенелый,
Рядышком  стоит
И  ,сухим  листочкам,
Падать  не  велит.

Холодно  и  сыро,
Спит  всё  так  давно,
Небо    всё  покрылось,
Серой  пеленой.

Уж,  ушли  морозы,
И  тепло  сейчас,
Льдинки  –  серебринки,
Каплями  висят.

Радуется  ива,
Весело  вздохнет,
Вновь  играют  ветви,
С  теплым  ветерком.

 Грусть  уймись,  просишь  ты,
Ведь,  весна  придёт,
Спрячь  в  себе  все  силы,
Снова  расцветёшь.

1996г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777662
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.02.2018

Сьогодні їх пом`янули

Лютий…  сімнадцятого…  числа,
У  вогонь  й  пекло  летить  душа,
Повсюди  стогін  і  все  горіло,
Зранку  Дебальцево,  загуділо.

Чиєсь  безкровне,  мертве  тіло,
О,  Боже,  скільки  їх  полягло,
Діток  сховатися  не  встигло…..
Салюти,  цвинтар  і  співчуття,
В  очах,  надія  на  майбуття.

Три  роки  швидко  промайнули,
Сьогодні  всі,  їх  пом`янули.
Все  тоне  в  квітах,  а  в  небесах,
Кричить  далеко  не  один  птах.
Луна  сховалась,    поміж  снігів,
А    було    ж  скільки,  побратимів?

Усі  мовчать,  як  правду  взнати,
І  не  одна,  ще  плаче  мати,
Десь    у  полоні,  єдиний  син,
Чи  загубивсь,  у  полі  один.

Ще  йде  війна…  Країна  в  журбі,
Хто  знав  коли,  кулі  ворожі,
 Врешті  замовкнуть,  щоб  мир  всюди,
Коли  відчують  щастя  люди?

Люди  в  журбі,  «Пливе  кача»
Здалеку  лине,  сніг,  аж  тремтить,
На  посту  воїн,    а  час  летить,
Героям  Слава!  Синам  уклін!
А  з  храмів  чути,  лунає  дзвін.


17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018

Спокусливий вечір /проза/

         Зимовий  вечір…  він  так  приходить  рано.  За  вікном  завиває  вітер,  мабуть  буде  метелиця,  думав  Роман.  Треба  зачинити  курей,  ще  вночі  щось  залізе  та  хто  знає,    ще  вдавить,  як  колись.
   Ось  так,  живе  з  думками  три  роки  поспіль,  хоча,  ще  й  не  старий,  минуло  п’ятдесят.  Дружина,  після  хвороби  пішла  в  інший  світ.  Інколи,  як  надворі,  кине  погляд    до  небес  і  вкотре  скаже,  -  Чому  доле  так?  Навіщо  так  рано  її  туди  забрав  від  мене?
 На  віях  непрохані    сльози.
   А  діти….  син  і  донька  вже  давно  одружені.  Бог  дав  їм  кожному    по    синові  і  дочці.  Кажуть  щасливі,  нехай  живуть.  Разом  мають  якийсь  бізнес  по  кондитерській  справі.  Тішився,  що  дружні,  а  вони  й  правда  не  лукаві,  з  дитинства  знаходили  спільну  мову.  В  усьому  довіряв  їм,  вважав  недоречним  лізти  в  їх  відносини.  Шкода,  що  рідко  приїжджають  та  відразу,  в  душі    їх  виправдовував,  важке  життя,  що  сказати.  Хіба  це  життя,  це  виживання.
 Діти  з  онуками,  до  нього  навідувалися  раз  на  рік,  влітку,  коли  день  народження,  привезуть  подарунків,  розцілують.  Іще  на  один  день  залишаться,  щоб  на  цвинтар  сходити.  Весь  час  поспішають,  кажуть  роботи  непочатий  край  й  в  обіймах  тихо  слова,
-  Тату  бувай,-    сльози  на  очах,    -  А  може  нарешті  поїдеш  з  нами?
 Вкотре  до  них  всміхнеться,
 -  Та  я  те…  ще  ж  не  старий.  Навіщо  буду  заважати,  ви  молоді  живіть,  насолоджуйтеся  життям,  виховуйте  діточок.  Для  вас  зараз  такий  скрутний  час,  в  Києві  школи  кращі,  інститути  є.  А  що  село,  з  кожним  роком  більше  занепадає,  що  молодим  тут  робити?
 Вони  гайда,  по  машинах,  лише  пил  услід.  В  дорогу  перехрестить,  розхвилюється,  як  завжди  та  ховає  сльози.
   Надворі  розгулявся  вітер,  в  трубі,  аж  завивало.  За  вікном  сипав  густий  сніг,  раптово,  під  дійством  вітру,  пасмами  летів  до  землі  й  інколи  припадає  до  віконного  скла.  У  пічку    підкидав  дрова,  вони  тріщали,  іскрили,  веселіше  гудів  котел.
-  Ну  от  і  добре,    -  сам  до  себе.
 На  стільчику,  біля  котла,  грівся  кіт,  від  задоволення,  аж  розтягнувся,  а  його  хвіст  час  від  часу  колихався,  як  колиска.
-  Ну,  що?  Відгуляв,  наївся,  помився?  То  добре,  тепер  й  мені  слід  себе  привести  в  порядок.  Що  скажеш  на  ніч  голитися,  чи  ранком?
 Не  знати  для  чого  в  кота  запитав,  це  було  так,  за  звичкою.  Адже  знав,  що  нічого  не  відповість,  може  лише  потягнеться  кілька  раз,  вкотре  примружить  очі,  чи  їх  відкриє  й  знову  задоволено  закриє.
 Вкотре  поглянув  на  нього,  копошились  в  голові  думки-оси,  йому    добре,  два  дні  була  гарна  погода,  світило  сонечко  яскраво,  повіяло  весною,  вигулявся,  не  являвся  додому.  Лише  за  вікном  линули  котячі  весільні  пісні.  Мене  б  хто  хоч  раз  за  чотири  роки  зігрів  й  обійняв.  В  селі  немає  таких,  одиноких  жінок,  всі  старші,  ще  й  набагато  років.    Нехай  би  вже  швидше  весна,  тоді  б  я    всівся  на  свого  трактора-коня  й  по  полях  до  пізньої  осені.  Кивнув  рукою,  що  це  знову  в  голову  лізе,  по  жилах  відчував,  гаряча  кров  заграла,    в  душі    сам  себе  сварив.
     Велике  дзеркало  в  шафі,  припало  пилом.
-  Так-так,  щось    у  мене  не  все  до  ладу,  треба  протерти,  здається  тільки  вчора  скрізь  прибирав,  чи  забув  про  нього?  Ще  ж  не  такий  старий,-  хитав  головою,
-  Рано  розум  втрачати,  ой  надто  рано.
Уже  поголився,  виконав  всі  вечірні  гігієнічні  процедури,  ледь-ледь  покропився    одеколоном.  Є  в  нього  дезодорантів  всякого  запаху,  це  діти  так  стараються,  кажуть  для  настрою,  щоб  молодість  в  душі  відчував.
   Дочка  часто  заводила  розмову,  можливо,  ще  одружися,  а  воно  ж  трохи  соромно  перед  дітьми,  хіба  в  такі  роки  хтось  закохується?  Хоча  знаходяться  пари,  як  побачиш  по  телевізору,  вік  ролі  не  грає.  Хто  знає,  яка  доля,  чи  сам  буду  доживати,  чи  знайдеться  якась.  Все  там,  на  горі  вирішиться,  серед  зірок,  чи  знайдеться,  ще  якась  одинока  зірка,  яка  розділить  зі  мною  останні  роки  мого  життя.  
   Надворі  світало,  хурделиця  вщухла,  виглянув  у  вікно.  Довкола  білосніжно,  над  пагорбом  молодий  місяць,  до  нього  немов  всміхався.  А  поряд    мерехтіло  кілька  зірок,  далі  виднілись  підсвічені  сяйвом  хмари.  Оце  зима,  краса!
 Включив  телевізор,  усівся  зручно  на  дивані.  Після  новин,  почався  фільм.  Перший  сюжет  роздратував,  показали  вбивство  чоловіка.
-О!  Знову  ці  страшилки!  -  сказав  знервовано.
   Переключив  на  канал  ТЕТ,  а    там    програма    «Віталька»,    Той  молодик,  визивав  усмішку,  такий  худий,  здавалося  немічний,  а  поводився,  як  справжній  мачо.  Тиснув    молодих  жінок,  гладив  оголені  ноги,  цілував  пишні  перси.  Він  вже  знервовано  встав  з  дивану,  виключив  телевізор.  Раптом  почув    гавкання  собаки,  стук  у  вікно.  Похапцем  підтягнув  спортивні  штани,  на  майку  накинув  куртку,  вийшов  на  веранду.  Коли  включив  світло,  здивувався,  побачив  жінку  в  біленькій  в`язаній  шапці,  обличчя  майже  не  видно,  до  очей  закрите  сірим  шарфом.  Вона  топталася  на  місці,
 -  Романе,  що  не  впізнав?  Доброго    вечора!
 -  Галю  ти?  Ти  звідки  й  куди  в  таку  пору?  В  тебе,  щось  трапилося?  Заходь-заходь,  років  п`ять  з  тобою  не  бачилися,  -    здивовано  роздивлявся  її.  Ледь  хвилюючись  запропонував,
 -  Проходь,  не  соромся,  ми  ж  свої,  як-то  кажуть.
Допоміг  їй  зняти  пальто,  швидко  прибрав  деякий  одяг,  що  лежав  на  дивані  та  на  стільцеві.  
 -  Розумієш…  машина  заглухла,  двигун  не  заводиться.  Тут,  недалеко,  кілометра  два  від  села.  Вчора  приїхала  в  Мартинівку  за  картоплею,  за  консервацією,  був  же  такий  гарний  день,  вирішила  заночувати.  Не  поспішала,  хто  знав,  що    погода  зіпсується,    думала  до  містечка  доберуся  поки  стемніє.  Та  не  так  сталося,  ці  десять  кілометрів  до  вас  добиралася  всі  п`ять  годин,  три  рази  машина  зупинялася.  І    все  в  ній  є,    бензин  і  вода  та  чомусь  сказилася.  Як  на  лихо,  хоча  би  хтось  їхав  чи  в  одну  сторону,  чи  в  іншу,  нікого.  Ночувати  побоялася,  думаю  задубію.  Пригадала  вас,  адже  разом  вчилися  в  школі,  хоч  й  різниця  два  роки.  Ми  ж  і  так  не  раз  бачилися    з  Оксаною  та  й  з  тобою  у  школі  на  зустрічах  однокласників,  ніколи  не  цуралися.
Перевела  подих  озирнулася  по  хаті,  в  одну  кімнату  двері  зачинені.  Тихіше  запитала,
 -  А  вона,  як  зараз?    Мабуть  спить,  хоча  б  не  розбудити.  А  я  на  радощах,  що  зустрілися  розбазікались,  то  ж  давно  не  бачилися.  Багатенько  часу  минуло.  Пригадую,  я  тоді  саме  з  Києва,  від  сина  приїхала,  прийшлося  з  онуками  побавитися.
Галина  помітила,  як  змарніло  його  обличчя,  опустив  голову,
 -  Давай  знімай  чоботи,    швидше  ноги  зігріються,    чаю  поп`ємо,  поговоримо.  
Вона  зняла  чоботи,  він  побачив  промоклі  шкарпетки.
 -    Ого!  Та  ти    ж  ноги  промочила,  як  це  ти  умудрилася?  
Жінка  трохи  зніяковіла,  розчервонілась,  поправила  підстрижене  волосся,
 -  Та  ні,  це  колготки.  Тож  машину  товкала  та  й  попав  сніг.  Такі  ж  скрізь  кучугури    навіяло,  місцями  по  коліна,  що  ледве  пройдеш.
Двигнувши  плечима,  посміхнувся.
 -  Ну  це  зняти  я  тобі  не  допоможу.  Ти  вже  сама,  я  вийду.  Принесу  води,  попар  ноги,    все  тобі  розповім,  як  давній  подрузі,  з  якою  колись    в  школі    «вишивали»  на  танцях,  -    сказав  веселіше  й  шмигнув  на  кухню.  У  мисці  парувала  вода.  Роман  підливав  воду,  поглядав,  то  на  її  ледь  прикриті  коліна,  то  на  обличчя.  В  тілі  відчував  чоловічу  силу,  ледь  стримував  бажання  близькості.  По  спині    бігали  мурашки,  гучно  билося  серце,  ховав  погляд,  витирав  спітніле  обличчя.  Чоловік  здоровий,    вгамувати  почуття  є  сила  волі.  То  на  неї  дивився,  то  на  дно  склянки  з  чаєм,  не  поспішаючи,  розповідав  про  дружину.  Галина  слухала  його,  маленькими  ковтками  пила  чай,  насолоджувалася  запахами  м`яти  та  чебрецю.  Закінчивши  розповідь,  запала  тиша…  кожен  думав  про  своє.    Роман  намагався  відводити  від  неї  очі,  щоб  не  так  було  видно  його  хвилювання.  Роїлися  думки,  пригадував  молодість.
   Галина  шокована  тим,  що  Оксани    вже  немає.  Вона  знала,  що  вони  разом  жили  дружно,  ніколи  ні  від  кого  не  чула,  щоб  Роман  гуляв,  чи  колись  бився,  пиячив,  чи  ображав  дружину.  Так,  то  було  її  щастя,  але,  на  жаль,  коротке.  Чому  такі  долі,  їй  би  жити  й  жити.  
 Тиснуло  в  горлі,  пригадала  свого  чоловіка,  з  яким  майже  відразу  розійшлася,  після  пологів.  Пиячив,  до  неї  протягнув  руки.  Що  вона  з  ним  хорошого  бачила  в  житті?  Навіть  й  після  розлучення  три  рази  просився,  прощала  та  спокійним  життя,  було  лише  на  декілька  днів.  Добре,  що  в  Києві    жила  старша  сестра,  вона  допомогла  влаштуватися  на  роботу,  двірником.  Дали  однокімнатну  квартиру,  там  й  виховувала  єдиного  сина,  який  зараз  працює  в  поліції  й  живе  в  тій  же  квартирі.  Син  віддав  їй  свою  стару  машину,  собі  купив  іномарку.  Вона  в  районному  містечку  купила  однокімнатну  квартиру,  ближче  до  рідного  дому.  Тепер  його  має  за  дачу,  то  ж  краще  самій  вирощувати  овочі  та    фрукти,  чим  купувати  на  базарі.  З  двірників  давно  пішла,  погіршилося  здоров`я.  Вона,  ще  відразу  після  школи  закінчила  курси  крою  та  шиття.  Майже  все  життя  шиє    одяг    для  чоловіків  й  жінок,  гарна  майстриня.  Завдяки  цьому  живе  більш-менш  не  так  скрутно,  ще  й  допомагає  сину.
   Вона  так    поринула  в  спогади,  що    не  помітила,  як  Роман  взяв  рушник,  присів  біля  неї,
-    Ну,  думаю  вже  зігрілася.  Давай  витру  ноги.
 Миттєво  почервоніла,  крутила  головою,  замахала  обома  руками,
-  Ой,  що  ти…  що  ти!  Господь  з  тобою!
Він    легенько  поклав  руку  на  плече,    ніжно  заглянув  в  очі,
-  Ну,  що  ти,  хвилюватися  не  варто.  Ми  ж  не  діти,  гадав  тобі  буде  приємно.  А  якби  допоміг  та  позалицятися  б  трішки?!  
Від  почутих  слів  округлилися  очі,  ледь  всміхнулася,  
-  Ой,  Романе  скажеш  таке.  Мене,  аж  у  жар  кинуло,  ти  ж  знаєш  скільки  років  сама,  як  ти  кажеш,  ми  ж  не  діти,  все  розуміємо.
За  мить  хитро  поглянула,
-  Ну  добре,  тоді  залицяйся.  Я  б  щось  перекусила,  після  чаю,  аж  засмоктало  в  шлунку.  І  якщо  можна,  включи  телевізор.
-  Боже  який  я  бовдур,  ти  ж  голодна,  звичайно,  скільки  ж  часу  пройшло,  як  ти  із  села.  Зараз  одна  мить,  в  мене  домашнє  вино  є,  вип`ємо  за  зустріч.  
З  легким  хвилюванням  в  душі,  на  кухні  різав  сало,  ледь  не  врізав  пальця.  Що,  це  зі  мною,  що  за  вечір  невже  це  мій  шанс?  Це  ж  треба!  Здається  й  місяць  не  уповні,  щоб  в  голову  лізли  такі  думки.  Напередодні,  ще  розважальна  телепередача  «  Віталька.  Отакої,  пруть  емоції,  кришу  зносить,  відчуваю  себе  хлопчиськом.  Цікаво,  як  вона  себе  поведе,  якщо  запропоную  назавжди  залишитися?    Посміхнувся…  гарна  жінка,  не  завжди  час  забирає  красу,  хоч  і  сріблить  коси.    Мені  ж  здається,  я  на  вид  не  такий  став,  як  колись.  але  ж  для  чоловіка  основне,  щоб  була  сила  в  руках,  у  тілі.  Хоч  стільки  є  прислів`їв  на  цю  тему,  старий  кінь,  молодий  кінь,  але  ж  мені  не  сімдесят,  ще  ж  здатен  гори  перевернути!  Та,  як  підійти?  В  гречку  не  скакав,  все  життя  одну  знав,  одну  кохав.  От  би  потрапити  в  її  обійми,  поцілунки  пізнати,  які  вони?  А    можливо  такі  ж  медові,  як  й    завжди  в  молоді  роки.  Торкнутися  грудей,  взяти  за    талію.
   З  рук  вислизнув  ніж,  по  тілу  мурашки.  Час  покаже,  що  буде  далі,  заспокоїв  себе,  смажив  яйця.
   Перед  очима  мерехтів  екран  телевізора,  по  ТЕТ,  ще  йшла  передача  «Віталька».  Вона    її  не  помічала.  Коли  Роман  йшов  на  кухню,  уважно  подивилася  вслід,  такий  мужній,  впевнений  в  собі,  мабуть,  ще  має  силу  до  жінок,  що  так  поводитися.  А  може  мені  доля  всміхнеться?  Не  буду  сама,  хто  знає  скільки    ще  часу  доля  відміряла,  на  цьому  світі  прожити.  Зумів  зробити  щасливою  Оксану,  можливо  мій  час  настав  радіти  життю.  Він  один,  я  одна,  діти  вже  добре  стоять  на  ногах,  може  варто  спробувати,  якщо  буде  пропонувати.
-  О!    Ти  Галю,  «Вітальку»  любиш  дивитися?
 Раптово  перервав    її  думки,  посміхався,    на  підносі  тримав  вечерю.  В  очах  зірниці,  почервоніла,  але  миттєво  виправдалася,
 -  Та  я  те…  не  знаю  де  пульт,  щоб  переключити.  Та,  ще  знаєш,    емоції  беруть  верх,  думки  в  голову  лізуть.  Такі    дивні  обставини,  я    в  тебе  гостюю,  машина  заглухла,  майже  не  вагаючись  покинула  її,  дива,  це  ж  треба,  щоб  так  все  сталося.
 Усмішка,  хитрий  погляд,  він  весело  сказав,
-  А  може  це  така    наша  доля,  за  нас  все  на  небі  вирішили.
Де  сховати  очі,  сховати  палаючі  щоки?  Вона  опустила  голову.
   За  столом  випили  вина,  посміхалися  один  до  одного,  наче  їм  було  по  років  тридцять,  не  більше.  Галина  пригадала,  як  одного  разу  в  це  село  їхали    мотоциклом,  в  клуб  на  танці.  Адже  десять  кілометрів,  це  не  два  чи  три.  Поверталися  додому,  мотоцикл  зламався,  майже  п`ять    кілометрів  його  товкали,  додому  повернулися  під  ранок.  Розповідала,  як  батьки  влаштували  «розгін»  всім,  хто  їздив,  крику  було  на  все  село.
Обоє  усміхнені,  згадували  школу,  друзів,  ловили  теплі  погляди.  
-  Ти  посидь,  я  сам  все  приберу.  Ти  ж  гостя,  давай,  знайди  якусь  музику  та  й  будемо  влаштовуватися  на  ніч.
На  каналі  Шансон,  співала  Любов  Успенська,  звучали  пісні  про  кохання.
Спокусливий  вечір  тікав…  дав  дорогу  зоряній  ночі.  Лукавий    місяць  заглядав  у  вікно.
Вони  сиділи  на  дивані,  він  ледь  обійняв  її    за  плечі  й  тихо  майже  на  вухо,    
 -  Галинко…  а  може  назавжди    в  мене  залишишся?
Ласкавий,  сонячний  погляд,  зігрів  душу,  притулилася  до  його  мужніх,  гарячих  грудей.    Ніч  шепотіла…  розпалила  їх  почуття.  
                                                                                                                                                                                                                                       
                                                                                                                                               6.02.2018  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2018

Прийде час розплати

У  полі  схилилась,  висока  тополя,
 Україно,  рідненька,  де  ж  твоя  воля?
Та  коли  ж,  нарешті,  сонце  засіяє
У  нічному  небі,  зіронька  засяє?

Щоби  мир  і  щастя,  відчували  люди,
Щоб  прогнали  військо,  від  того  Іуди,
Та  й  зустріли  весну,  з  солов`їним  співом,
Покінчили  врешті  із  отим  кріпатством.

Щоби  чорні  хустки,  матері  сховали,
І    маленькі  діти,  воїн    не  пізнали,
Та  й  сирітства  не  знали  й  крові  по  землі,
І  тогО,  страшного  звірства,  що  у  Кремлі.

Ой,  схилилась  тополя  -  моя  країна,
Кожен  день,  страждає.  Біль,  хоронить  сина,
А  по  небу  хмари,    все  чорні,  вИборні,
Вже,  на  жаль,  літають  снаряди  фосфорні.

Ой  Всевишній,  прошу,  зупини  навалу!
Врозуми,    ти  її    -  націю  зухвалу,
Вітер  знов,  бачиш,  у  полі  розгулявся,
Серед  нього,  он  там,  хлопчина  зостався.

Всюди  шастають,    як  ті  щури  прокляті,
То  ж  чужі,  найманці.  Хочуть  розірвати,
Україну,  болить  серце    її    кволе,
Ой,  та  чому,  скажи,  чому  така  доле?

Нехай  сніг,  розтане,  врешті  вщухнуть  болі,
Нехай  рідна  ненька,  заживе  у  волі!
Хоч  болить  серденько.  Ні!  Не  подолати!
І  ти  знай  –  вороже!  Прийде  час  розплати!

Січень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2018

Квіти кохання

Троянди  –  це  квіти  кохання,
Із  ними,    приймаю  вітання,
Кохаю….  давно  зрозуміла,
Радію,  що  щастя  зустріла.

Цей  вечір,  він  наш  таємничий,
Життя,  ціль  де  ти  найдорожчий,
І  погляд  ніжний,  квіти  пахкі,
Уже,  рідні,  дорогі  мені.

Розніс,  вітер  сумніви  усі.
Дріма,нічка  в  золотій  рясі,
Троянди…  запах  –  чудодійство
Кохання.  Це  майже  чаклунство.

Вірш  до  картини

10.09.2017р






Т

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2018

Хтось встеляє дорогу. .

Хтось  встеляє,  в  житті  нам  дорогу,
Як  від  рідного,  йдемо  порогу,
   Часом    смуток    душу  огортає,
 Ми  не  знаємо,  що    нас  чекає.

   В  подарунок,    то  шляхи  від  долі,
Розпорошимось,  як  квіти  в  полі,
Та,  що  дасть,  всім  нам  свята  воля?
Чи  не  знищить,  котрогось  роздолля?

Як  співає  весна,  в  буйноцвітті,
Щасливіші,  здається  у  світі,
Життя  наше,  різне,  немов  квітне,
Таке  світле  і  різноманітне.

Тоді  сонце,  немов  наша  мати,
Всіх    уміє,  воно  надихати,
Подолати  страхи,    перепони,
Молоді,  то  ж  не  відчуймо  втоми.

За  весною,  до  нас  спішить  літо,
Все  довкола,  вкрите  оксамитом,
Зустрічаємось,  з  коханням    в  маках,
Загубилися,  ми  в  них,як  в  казках.

Воно  нам,  сліпить    очі  і  буяє,
Життя  п`єм,    земне  то  ж  надихає,
Бува  миле    і  водночас  сумне,
Чомусь  смак,  солодкий    з  часом  згіркне.

Оті  зернята,  що  виростив  ти,
Їм  у  житті  маєш    допомогти,
І  навчить  земну  любов  пізнати,
Не  лишатись,  щоб  змогли  час  догнати.

Вже  на  вершнику  осінь  завіта,
Чом  спитаєш,  швидко  летять  літа?
Не  встиг  випить,  цілющої  води,
Побороти  незвані  холоди.
І    про  себе,стиха,  шепочеш  ти,
По  дорозі  життя,  ще  хочу  йти.

25.08.3017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2018

Ми гуляли в полі / пісня /

                                 
Ой  ромашки,  ромашки,  квіточки  загадкові,
Білосніжні  пелюстки,  як  секрети  любові,
Вас  до  себе  пригорну,хай  пізнаю  кохання,
Ваша  ніжність  чарує,  дочекались  світання.

Ой,  яскраві  ж  усі  квіти,  до  сонця  вітались,
Як  же  нам,  не  радіти,  адже  ми  закохались,
Я  сплету  нам  віночки,  ще  волошок  добавлю
Та  й  дзвіночки  задзвенять,  чудо  -  квіти  прославлю.

Тож  радієм  мов  діти,  нам  тепер  не  страждати
Щастя  в  сонячних  квітах,  ми  змогли  покохати
Ой  ромашки,  ромашки,  ще  гуляємо  в  полі
Вони  свідки  жадані,  нам  поєднали  долі…

13.06.2017р
                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2018

Кольоровий сон / проза /

     Я  в  ліжку…  від  чого  прокинулася  не  можу  зрозуміти,  чи  від  слів,  чи  від  почуттів.  Помітила,  що  серце  билося  ледь  швидше.  Перевела  подих,  відкрила  очі,  за  вікном  сніг.  Так,  він  два  дні,  як  випав,  такий  гарний,  білий,  пухнастий,  а  перед  очима  сон,  який  мене  схвилював,  до  того  ж  кольоровий.
Так  хочу  спокою,  знову  закриваю  очі,  а    мені  хтось  немов  підказує,  згадай  його.  Якісь  хвилини,  перебрала  всі  сюжети.  І  вже    й  саму  заінтригував  цей  сон.  Чому  мені  таке  наснилося?  Та  іще  й  все  кольорове,  неначе  наяву.  З  боку  на  бік  кілька  раз  повернулася  та  ні,  треба  вставати.  Лип,  на  годиннику  лише  п’ята  ранку.  Накинувши  халат,  думки,  так,  треба  дописати  ту  прозу,  що  почала,  адже  саме  була  на  фініші.
Екран  монітора  світиться,  а  в  мене  в  голові  той  сон,  щось,  чи  хтось  підказує,  наполягає,  щоб  сіла  написала  про  нього.  Чому  такі,  дивовижні  сни  до  мене  інколи  приходять?  І  копошаться  в  голові,  не  хочуть  дати  мені  спокій.  І  ось,  завершила  я  попередню  прозу.
На  кухні  гарячий  сніданок.  Наче  поспішаю  на  роботу,  а  дивний  сон  перед  очима.
Знову  тут,  біля  комп’ютера,  магнітом  тягне.  Пальці  самі  просяться  натиснути  клавіші  на  клавіатурі,  наче  кудись  поспішають,  бояться  запізнитись.  Ні,  не  в  силах  зупинити  цей  порив  душі…
Бачу  широку,  майже  сіру  дорогу,  а  навкруги  пагорби  червоно-коричневого  кольору,  по  них  видніється  пісок.  Посеред  дороги  стоїть  гурт  воїнів  у  шоломах.  Який  це  вік,  не  можу  зрозуміти,  чую  уривки  мови,  здається  французька.  Пил  піднімався  вище  голів,  до  воїнів  підійшло  багато  люду,  як  полонені,  але  не  в  кайданах  та  загороджені  товстою,  сірою  мотузкою.  Обличчя  зморені,  голодні  очі,  а  весь  одяг  майже  подертий,  лише  прикриває  частково,  на  пів  оголені  тіла.  Позаду  них,  теж  йшла  юрба  воїнів.
Брудна  жінка,  років  п’ятдесяти,  зажурено  дивилася  на  мене.  Ні,  я  себе  у  сні  не  бачу,  хтось  її  товкнув,  з  юрби  вивели  дівчину.  Напевно  років  вісімнадцяти,  не  більше.
Мене  переповнювала  цікавість,  відчувала,  що  дивлюся  із  захопленням.
На  її  плечах  був  накинутий  плащ  товстий,  так,  він  мені  здався  товстим  і  для  неї  заважким.  Вона  під  ним,  аж  прогнулась,  він  теж  був  весь  засмальцьований.  Славна  дівчина,  круглолиця,  а  очі  сині,  як  волошки  та  так  шкода  в  них  сум  побачила,  страждання,  розчарування.  Русяве  волосся  пасмами  спадало,  торкаючись  того,  гидкого  плаща.  Вона,  як  для  дівчини  і  не  пишна,  і  не  худенька,  ледь-ледь  просвічувався  одяг,  на  персах  трохи  облягав.  Я  здивувалася,  блузка,  не  блузка,  щось  подібне  майки,  але  ж  не  дуже  облягає  тіло.  Тканина  біла,  чи  то  товстий  шовк  та  ні  напевно  атлас,  якби  ж  то  шовк,  то  просвічувалось  би  все  її  молоде  тіло.
 Десь  здалеку  чути  іржання  коней.  Лише  хотіла  поглянути  в  ту  сторону,  як  побачила  на  конях  двох  воїнів.  Я  була  здивована,  зацікавлено  придивилася  до  них.  Мене  вразило  те,  що  в  них  у  руках  були  залізні  щити  і  збоку  на  поясі  висіли  шаблі  сховані  в  піхви.  Вони  впритул  під`їхали  до  дівчини,  силоміць  витягли  і  посадили,  до  одного  з  них,  на  коня.  Вона,  щось  спочатку  кричала,  я  того  не  розуміла,  а  потім  погляд  на  мене,
-Н!  Ні!  Я  не  хочу…
І  тільки  вслід  пил,  її  кудись  повезли.
Вже  пройшла  якась  мить,  не  знаю  де  я  та  тільки  бачу  сонце,  воно  мені  прямо  в  очі  світить.  А  потім  зелені  дерева,  то  декілька  штук,  а  далі  ліс.  А  вже  немов  би  стадіон,  як  по-моєму  розумінні,  чи  то  долина  така  величезна  всю  поглядом  не  охопити.  І  скрізь  багато  людей,  обірваних,  замучених  і  серед  них  воїни.  Аж  раптом  неподалік  два  воїни  і  та  сама  дівчина.  Один  з  воїнів  стояв  над  нею  з  батогом,  таким,    надто  яскраво-червоним,  він  відразу  кинувся  мені  в  очі.  Я  чую  слова,
-  Я  наказую  тобі,  ти  маєш  до  нього  піти  і  мене  не  цікавить  твоє  бажання,  хочеш  ти  цього,  чи  не  хочеш.
Вона,  схиливши  голову  плакала,  на  ній  не  було  плаща.  Все  той  же  одяг,  що  був  тоді,  тільки  тепер  було  видно  сірого  кольору  штанці,  ні  то  не  шорти  і  не  бриджі,  більше  схоже  на  нижню  білизну  в  царські  часи.
До  того  воїна,  що  мав  бити,  підійшов  другий  воїн,  роками  набагато  старший,  щось  прошепотів  йому  на  вухо.
А  потім,  єхидно  посміхнувшись,  голосно  сказав,
-  Гаразд,  тебе  не  будуть  більше  бити,  не  хочеш  до  володаря,  пішли  до  моєї  спальні,  я  тебе  заслужив!
-  Ні-ні!  -  вона  кричала  в  розпачі,  трусила  головою.
Між  людей  крики,  штовханина,  хтось  одягнений  в  срібний  плащ,  який  так  виблискував  на  сонці,  що  ледь  можна  було  розгледіти.  Голосно,  суворо  промовив,
-  Що  тут  коїться?  Чого  дівчисько  те,  чи  жінка  плаче?
До  нього,  відразу  всі  стали  в  поклоні.  Лише  дівчина  закам`яніла,  з  високо  піднятою  головою,  стояла  мов  статуя.
Так,  йому  років  сорок,  прикинула  я.  Один  з  воїнів  вийшов  вперед,  знову  зробив  уклін,  голосно  сказав,
-  Володарю!  Це  для  вас  на  ніч  подарунок  та  щось  пручається  красуня.  Ми  її  мали  помити  та  одягти  в  кращий  одяг,  з  прикрасами,  щоб  прийшла  до  вас,  як  вранішня  зоря.
Той,  в  сріблястому  плащі,  підійшов  до  неї  ближче,  взяв  за  підборіддя,  заглянув  у  волошкові  очі.  Його  обличчя  вже  не  таке  суворе,  в  очах  з`явилася  ніжність,
-  Боїшся  жінко?  Чому?
Вона  розставила  руки,  немов  звернулася  до  Бога,
-  А  чи  не  боїшся  ти  гріха,  він  за  мене  тобі  не  пробачить.
Здивовано  відійшов  до  воїнів,  запитав,
-  Хто  вона?
Раптом  один  з  воїнів,  зняв  з  дівчини  блузку.
Я  бачила  частково  оголену  спину.  Не  знаю,  що  він  відчував,  лише  бачила  його  відкритий  рот,  з  якого  виднілися  ледь  руді  зуби.  Запала  тиша,  немов  у  храмі.
Вона  не  ховала  свої  перси,  розставила  руки  й  голосно  закричала,
-  Будете  мати  гріх!  Хто  доторкнеться  до  мене  хоч  пальцем!  Я  ще  дівчисько,  чуєте,  розбещений  народ  і  ти  повелителю!
А  потім  гамір  і  штовханина  між  людей,  які  стали  повільно  йти  вперед  по  дорозі.
 Вже  бачу  дорогу,  дерева  в  осінньому  вбранні  і  пил  піднімався  догори  разом  з  пожовклим  листям,  яке  вітром  відносило  в  сторону.  Коней  не  видно,  лише  бачу  велику,  красиву  карету,  яка  вже  зупинилась,  з  неї  вийшла  та  сама  синьоока  дівчина.  Обличчя  чисте,  волосся  розвівалося  вітром.  Одягнена  в  білу  блузку  з  мереживом  і  в  пишну,  воланами  спідницю,  яка  ледь  торкається  землі.  Вона  дивиться  на  мене  прямим  поглядом,
-  Мені,  ще  довго  треба  блукати,  щоб  знайти  притулок,  де  буде  добре,  де  буду  я  вільна,  як  пташка,  де  буду  жити  щасливо  на  цій  святій,  Богом  даній  землі.
   Оці  слова  і  я  прокинулася.  Тепер  вже  виклавши  все  на  льоту,  самій  цікаво,  що  за  дівчина?  Та  на  душі  відчула  полегшення.  Ніби  виконала  свою  місію.  Та  ятрить  думка,  нині  важкі  часи.  А  може  в  ролі  дівчини  моя  рідна  Україна?  Але  ж  чомусь  наснився  мені  цей  дивний,  кольоровий  сон.                                                                                                                                                                                                                                                                              
                                                                                                                                                   1.02.2018  р.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018

Помню твой облик

До  сих  пор,  вспоминаю  твой  облик,
И  тот  взгляд,  когда  раздевал  меня,
Ведь  записан,  тобой  в  баре  ролик,
Не  манящая,  на  столе  стряпня.

Ты  с  улыбкой,  признавался  в  любви,
Поцелуи,    дарил  мне  с  экрана,
Я  ждала,  а  ну  замуж  позови,
Не  хотела  большего  соблазна.

На  скатёрку,  вдруг  вино  полилось,
Не  заметил,  уж  фужер  давно  полон,
Ты  не  услышала  слов,  сердце  рвалось,
На  частицы…  Нет,  ты  не  мой  барон!

В  углу  громко,  цыганки  смеялись,
Свою  честь,  сберечь    и    гордость  смогу,
Была  рада,  что  всё  же  расстались,
Взгляд  с  ухмылкой,  я  забыть  не  могу..

2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776186
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2018

Квітка серед поля

Ой  доле,  доленько,  чому  не  смієшся,
 Із  гіркотою...чому?  Чи  так  здається,
У  полі  квіточка,  будяки  радіють,
Всміхались  лукаво,  про  кохання  мріють.

Вона  ж  журилася,    шукала  поради,
То  ні,  не  за  себе,  діточок  заради,
Як    їх  відпустити,  в  отой  світ  незнаний?
Змогли,  щоб  зберегти,  сховать  цвіт  родинний.

Страшенний    ворог,  нині  хоче  здолати,
Та  ніжна  квітка,  щоб  не  змогла  плекати.
Своїх  діточок.  Та  щоби  на  чужИну,
Вони  відлітали,  вітер  дув  у  спину.

Грошву,  мали  заробить,  весь  час  по  наймах,
По  сте́жках  чужих  і  безвісних  долинах,
І  губить  квітка  сльози.  Ген,  полетіли,
Далеко  зонтики,  волі  захотіли.


06.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2018

Решила припугнуть

Поругалась  баба  с  дедом,
Не  накрыл,  вчера  вот  пледом,
Вся  замёрзла,  ох,  прямо  жуть,
Смогу  деда,  я    припугнуть.

Говорит,-  Вот  на  работу,
Завтра  я  -  еду  в  Европу,
Уж    кричат,    что  давно  «безвиз»
Получу,  себе  классный  приз!

Дед    почёсывая  ухо,
И  поглаживая  брюхо,
Туда  пьющих,  слышь  -  не  берут,
На    Восток,  ты  уж  держи  путь.
                       


Январь  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775761
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2018

Я ж не станцюю

   
Немов  багаття    в  молодій  душі,
Запекло  в    грудях,  мабуть  горіло,
Перед  очима    пухкий  сніг,  кущі,
Він  опритомнів,  небо  сіріло.

Червона  пляма,  зовсім  поряд,
Жме  серце,  страшно,    чому  такий  сніг?
Його  трусило,  до  неба  погляд,
Суворо,  згодом,  подививсь  до  ніг.

 Живий  напевно,  то  сон  наснився?
Знов    засвистіло,  здригнулась  земля,
Чому  один,  я    тут  залишився?
 Десь  зник  бліндаж,  щось  гудить  звіддаля.

 У  очах  темно,  ні,  то  був  не  сон,
Та  де  ж  поділась…  та,  друга  нога,
Як  же  станцюю…з  жінкою  «Бастон»?
Чарівний  танець?  Рве  душу  жага.

Лицем  до  снігу,  на  смак  солоний,
Почувши  шурхіт,  зібравщи  сили,
Я  живий,  друзі!  Лиш  біль  нестерпний,
Ледь  похитнувся,  в  очі  світили.

Тепло  відчув  і  дотик  ніжних  рук,
Він  просинався,  думав  про  сім`ю,
Уявляв  жінку,  того  вальсу  звук,
 Моя    ти  зірко,  я  ж  не  станцюю.    

                                   08.02  2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2018

А мы с тобой

Нам  весело    вдвоём,
Хотя,  мы  под  дождём,
Сверкает  солнца  луч,
Среди  сереньких  туч.

Бежит  вода  ручьём,
А  нам,  всё  нипочём,
Пускай,  зайдём  в  кафе,
Попьём  в  чашках  кофе.

Пьянит,  нас  аромат,
Твои  глаза  манят,
Как  сладок  поцелуй,
Мой  милый,  не  горюй.

С  тобой  на  край  земли,
Любовь  мы  сберегли,
И  пусть,  дождь  за  окном,
Ему,  мы  намекнём.

Он  нас,  соединил,
Кольцо,  ты  подарил,
Я  с  гордостью  взяла,
Теперь  уж    поняла,
Навек  ты  только  мой,
Люблю,  тебя  родной.


Стих    написан  к  картине

сентябрь    2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775432
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.02.2018

Доленько

У  гаю  квіти  квітучі,
Тут  з  тобою  нерозлучні,
Ми  знайшли  одну  дорогу,
До  рідненького  порогу.

Наша  доленька  блукала,
 Поля    й  ріки    оминала,
І  печалі,  часом  й  болі
Як  волошки,  ми  у  полі.

Дощ  і  спеку,  все    стерпіли,
 І  здолать,  журбу  зуміли,
 Мов  птахами,  вмить  ставали
Між  хмар  сонця  досягали.

Була  сила  й  Божа  воля,
Усміхалась,    наша  доля,
Сльози  сонцем  вигрівались,
Цілувались,  милувались.

Здаля  хата,  ледь  біліє,
Тобі  серце  й  мені  гріє,
Веселяться  у  ній  діти,
Цьому  щастю,  лиш  радіти.

Доле  дякую,    я  тобі,
За  любов  і  безхмарні  дні,
Що  на  святій…  живу  землі
Де  трав  шелест,  квітнуть  гаї.      
                   

20.11.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2018

Плаче Україна / пісня/

1
Журба,  плине  по  країні,
Війна...  розпочалась,
Пісні  змовкли  солов`їні,
Земля,  аж  здригалась,
Козак,  казав  дівчиноньці,
Чекай,  не  згублюся,
Хоч  буду,  в  чужій  сторонці,
Живим  повернуся.

2
Вітрець…  віє  по  долині,
Калина  схилилась,
Вже  сльози,  течуть  полинні.
ДівчИна  молилась,
Не  плач,  ой  моє  серденько,
Я  скоро    вернуся,
Мені,  усміхнись  миленько,
Прийду,  одружуся.

3
Гримить,  десь  громовиця,
Та  враз  засвітилась,
Та  й  личко  вмила  водиця,
ДівчИна  журилась,
Тож  рік,  пройшов  й  цей  минає,
Стоїть  на  порозі,
Все  милого  виглядає,
Чи  йде  по  дорозі.

4
Хмарки  місяць  затуляли,
Вітрець  розгулявся,
Печаль,  друга  поховали,
У  полі  зостався,
Ніч  темна,  дорогу  вкрила,
Ледь-ледь  шепотіла,
Якби  ж,  та  й  замала  крила,
Всякчас  би  летіла.

5
Тож  відповідь,  дай  коханий,
Як  так  й    не  любити,
Без  тебе,  як  мій  єдиний?
Не  хочу,  я  жити,
Тіла,  скам`яніли  в  полі,
У  землю  сховались,
Десь  всі  загубились  долі
До  зІрок  подались.

6
Жура,  плине  по  країні,
В  сльозах  Україна,
Пісні,  змовкли  солов`їні,
Нема  доньки  й  сина,
Біда…  гуля  по  країні,
Гірко  Україні,
Не  чуть  пісень  солов’їних,
Нема  доньки  й  сина…

05.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2018

Та в синем платье. .

Ах,  так  порхала,    в  синем  платьице  в  горошек,
Он  любовался,  всю  жизнь  любил  таких  крошек,
Как  в  школьном    вальсе,  в  шальные,  младые  годы,
И  на  причале,  провожали  пароходы.

Играл  оркестр,  здесь,  ну  возле  пансионата,
Ах  очень  жаль,  он    опомнился  поздновато,
Позади  годы,  привиделось,  ещё  молод,
Сердце  в  тревоге,  знобило,  по  телу  холод.

Перед  глазами,  с  улыбкой  нежные  взгляды,
Да  в  тайных  встречах,  были  счастливы  и  рады,
Судьбе  не  мочь.  Не  подарила    нам  прекрасный  миг,
В  душе  так  молод,  а  с  виду  стал  совсем  старик.

Та  в  синем  платье….  он  вспомнил  первую  любовь
Вернуть  бы  это,  от  боли  закипала  кровь.

2014  год

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775226
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2018

Як ця зима…

Здалось,  у  казці,  хурделиця  гуляла,
Щасливі,  зовсім  поруч,  тут  біля  вікна,
Зима  ,  кружляла,  іскрилась,  звеселяла,
Хотів  сказати,  ти    навік  моя,  одна.

Як  зірка,  що  ясніє  поміж  хмарами,
Немов  освітлює,  в  життя  дорогу  нам,
Чомусь  ти  вирішила,  що  не  пара  ми,
Зненацька,  стала,  крижана,  як  ця  зима.

Чоло,  покрив  холодний  піт,  бере  відчай,
Між  нас,  згубились  яскраві  веселики,
Колись,  побудувати  свій,  надіявсь    рай,
На  жаль,  то  лише,  почуття  –  метелики.

А,  ночі,  як  же?  Де  поділася  ніжність,
Трепіт  сердець,  гучно    стукотів  –  прощавай,
Мигтить  вразливо,  вражає  білосніжність,
По  стежці,  як  лезом  у  очі  -  тож  прощай!


Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2018

Ворона Кар / байка /

Ворона  Кар  знайшла  панчоху,
Вмить  роздивлялася  потроху,
Думки  блудили,  ну  що  робить?
Тож  не  наважусь  одну  носить?

І  хто  додумався  зимою,
Пожартувать  оце  зі  мною?
Якби-то  дві,  тоді  б  зігрілась,
Раптово  з  вороном  зустрілась.

В  тебе  ж  здається,  була  сім`я,
Тобі  мій  друже,  дарую  я,
Мені,  ти  що?  Це  не  згодиться!
Та  ти  ж  старий,  то  ж  знадобиться.

Візьми,  постелиш  у  гніздечку,
Як  ні,  дружині  на  сорочку,
Мені  ж  це  соромно  одягти,
Я  ж  маю  гідність  поберегти.

***
Секон-  хенд  тепер  є  і  у  нас,
Шле  Європа  (золотий)  запас,
Їм  у  тому  -  соромно  ходить,
А  нам,  злидням,  якось  треба  жить.

                                                   03.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2018

Дитяче 2

Ой,  надворі  сніг  летить,
Оченята  веселить,
Так  же  радісно  мені,
Тепер  справді  не  у  сні,
Хай  кружляє,  я  зловлю,
Бо  його,  дуже  люблю.
***
Зайчик  хвостика  ховав,
Бо  чомусь  він  білий  став,
Білосніжні  й  зовсім  лапки,
На  кущах  зі  снігу  шапки,
Ось  тепер,  вже  зрозумів,
Чому  він,    так  побілів.
***
На  порозі,  скрізь  сніжинки,
Заіскрилися  перлинки,
Аж    виблискують  на  сонці,
Візьму  радо,  їх  в  долоньці.

Поміж  пальчики,  вже  вода,
 Нащо  брала,  ой,  так  шкода,
Краще  з  ними  буду  гратись,
Теж  до  неба  підійматись.

***
Котик  й  мишка      

Котик  й  мишка  наче  друзі,
Гарно  граються  у  лузі,
Тільки  кіт  чомусь  боїться,
З`їсть  її,  як  не  наїсться,
В  животі,  так  дуже  бурчить,
Тож  не  стане  мишки  й  за  мить,
       Мишка  в  нірці,  стирчить  хвостик,
У  траві  дрімає  котик!
***
Хитрюща  лиска

Лиска  хвостика  ховала,
Я  її  нині  впізнала,
Хоч  і  осінь  жовте  листя,
Все  ж  уздріла  в  падолисті.

Бач,  хитрюща,  аж  занадто,
Позира  злодійкувато,
До  сараю  підкрадалась,
А  я  зовсім  не  злякалась.

Гей,  тікай,  у  ліс  ти  швидко!
Песик  гавкав,  вже  й  не  видно!
***
Сон
Ковбаса    у  тарілці,
Мишенятко  у  нірці,
Кіт  з  печі,  аж  звалився,
Ото  сон,  був  наснився!

*
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774663
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2018

Возвращение грешника / проза /

   Вот  поворот  и  снова  поворот,  скорее  бы  доехать,  надоело.  Эта  дорога  прямо  сплошной  лёд  и  не  посыпал  какой-то  идиот.  И    голова  от  движения,  аж  гудела.  Он  мчался  на  «  Мерседесе»  вторые  сутки,  зима,  ему  довольно  надоела.  Давно  уже    так    сосало  в  желудке  и  тело  отдохнуть  хотело.  Уж  десять  лет,  как  уехал,  батрачил  в  Москве,  на  стройке.  А  время  быстро  так  пролетело,  но  уж  не  выдержал  этой  зимовки.  В  том  вагончике  был  страшный  холод  и  иногда  донимал  голод.    Но  хочешь  денег,  вот  так  надо  зарабатывать,  да,  как  и  никак  этого  не  избежать.  Сказать  от  души  откровенно,  уж  очень  всё  осточертело.  Ну  вот  и  крутой  трассе  конец,  виднелся  знак  к  селу  «20  км».
Всё  вдоль    посадка,  возле  деревьев  совсем  голых,  девчонка  танцует  на  каблуках.  А  шапочка  на  ней  видать,  что  с  пуха,  стоять  на  морозе  в  ней  не  веселуха,  мороз  наверное  донимал  и  он  слегка  на  тормоза  нажал.  А  может    женщина…    Рукой  взмахнула  и  мило  не  стесняясь  улыбнулась.  Наверно  взять  да  подвезти,  а  вдруг  понравится,  роман  завести?  Другого  нету  ведь  пути,  поскольку,  уж  притормозил,  своим  желаниям  отказать  не  имел  сил.  Кто  знает,  черт  побери,  ведь  уже  больше  тридцати  и  было  их  у  него,  не  больше  пяти,  но  не  нашёл  ту  что  искал.  И  правда,  не  раз  был  скандал,  всё  хотели  его  охомутать,  но    каждый  раз  во  время  убегал  и  неприятностей  удавалось  избежать.  А  что  Россия,  нет  не  для  него,  он  там  был  лишь  ради  денег.  Имел  желание  одно,  поскорее  бы  домой,  где  лес  родной  и  речушки  крутой  берег.Где  вырос,  рыбку  там  ловили  тех  девчонок,  сельских  красавиц,  любил.
   О  да!  Это  сюрприз  просто,  наверное  проститься  с  ней  будет  не  просто.  Она  красива,  словно  молодая  берёзка.  Светла  улыбка,  ах,  ну  да  просто  крошка.  А  губы  цвет  спелой  вишни,  без  помады,  подумал,  а  может  я    где  –то    уже  встречал  однажды.  Не  удивлюсь,  если  поедет  в  моё  село,  тогда  уж  точно  будет  мне  не  всё  равно.  Глаза….  Её  глаза  терзали  душу,  их  цвет  сводил  его  с  ума.  Он  немного  покраснел,  подумав,  неужели  её  имя  спросить  я  струшу,  узнать  бы  или  замужем  она?  Зелёный    блеск  глаз  как  изумруды,  искрились    слегка  с    тёмным  оттенком,  чуть  растерялся,  оторопел  от  улыбки  тёплой,  нежной…
 Она  поправила  пальто,
-  Ну,  что  едете  далеко?!  Вы  до  Матвеевки,  иль  дальше?
 Голос  чист,  никакой  фальши.  Ха,  уж  мысль,  звонкоголосая  такая.  В  кармане  слышно  звуки  -  ключей  бряканье.
 Он  улыбаясь  поправлял  своё  пальто,
-  Считаю  вам  очень  повезло.  Туда  и  я,  только  правда,    живу  в  начале  села,  а  вы  оттуда,  иль  судьба  вас  в  гости  к  кому  -  то  занесла?
Она  молчала,  узнав  его,  в  мыслях  крутилось,  ну  ничего,  что  грешник  вернулся,  на  родную  землю  потянуло?  Взяла  -  не  торопясь  пальто  расстегнула,
-У  тебя  здесь  тепло…  Хотя  я  вижу  и  ты    одет  не  легко,  издалека  наверно  держишь  путь,  решил  взять  меня,  чтобы  развеять  грусть?  Иль  правда  пожалел,  чтоб  не  замёрзла,  ведь  на  дворе,  пятнадцать  градусов  мороза?
Убавил  скорость,  зачем  так  спешить?  Иль  что-то  ей  ответить,  иль  спросить?    Правда  странная  она  на  «ты  «    перешла  сразу  не  зная  меня.  Не  торопясь  бросил  взгляд  на  расстёгнутое  пальто,  о,  грудь  полна,  ведь  это  хорошо.  Видать  красавица  в  моём  вкусе,  наверное  надо  отвечать.    А  то  подумает,  что  струсил,  надо  с  чего-  то  начинать,
 -Да  мчусь    из-  за  границы,  соскучился,  домой  охота  и  надоела  эта  работа.  Пора  уж  видать  якорь  бросать,  достаточно  по  чужим  землям  шастать.  Пустует  дом,  уж  года  три,  родные  от  меня  ушли,  в  тот    свет,  иной,  теперь  вот  жизнь  совсем  стала  другой.  Война,  на  Донбассе  одна  разруха!  Не  удалась  вот  нам  житуха,  чтоб  в  мире,  как  в  те  времена.  А    жить  ведь  каждый  хочет,  она  одна.
Она  смотрела  в  сторону.  А  за  окном,  посадки  все  в  снегу  и  белые  поля  и  издали  виднелась  водонапорная  башня.
-Ну,  вот,  уж  нам  совсем  немного  осталось  до  села.  А  я  думала,  грешник,  ты  снова  уедешь  и  не  оставишь  адреса  как  тогда.
Остановил  машину,  нахлынуло  волнение,  лёгкий  озноб,
-  Чего  -  то  не  пойму,  кто  ты  и  какой  мой  грешок?  Ты  меня  знаешь  вижу,  а  я  нет.  Так  кто  же  ты?  Открой  будь  добра  секрет.
-А,  что  Вадим  так  изменилась?  Похорошела,  иль  постарела?  Ты  знаешь,  мне  ведь  сегодня  приснилось,  что  я  в  зеркало  смотрела.  А  это  говорит  о  том,  что  будет  свидание  и  думаю  не  постигнет  меня    разочарование.  Так  столько  лет  тебя  не  было  сознайся  и  почему  молчал  или  скрывался?  Видать  твои  родители  умерли  тогда,  когда  я  на  заработках  в  Москве  была.  Уж  извини,    но  увы,  ведь  у  каждого  жизнь  своя.  Да  время  пролетело,  очень  жаль  но  мы  живём  не  так,  как  бы  нам  хотелось.  Скажу  честно,  сочувствую  тебе,  так  говоришь  совсем  забыл  обо  мне?
Ему  стало  жарко,  не  по  себе,
 -Давай  выйдем  из  машины,    поговорим.  Она  не  спеша  открыла  дверь,  он  подал  руку  ей  как  джентльмен.  А  взгляд  глаза  в  глаза…  И  она  покраснела,  слегка  рукою  по  плечу  провела,
-  Ты  правда  стал  мужчиной  славным,  можно  сказать  очаровательным.  Что  не  женился  значит,  тебя  я  поняла…
И  так  неожиданно  его  за  плечи  обняла,
-  Вон  вдалеке  видишь  башня  и  сад.  А  ведь  когда  ты  там  был  и  был  мне  рад.  Ты  целовал    в  густой  траве  под  вишней.  Вспомни,  я    же  тогда  была  девчонкой  пышной.  Настойчиво  умолял  и  клялся  мне  в  любви,  тогда  гуляли  мы  с  тобою  до  зари.  Под  утро,  еще  пел  нам  соловей,    а  ты  в  страсти  так  просил,  ну  будь  моей….
 Не  помнишь?  Или  скажешь  мне  –  что  ты  гонишь.
 Чуть  смутно,  но    вспомнил  он  ромашки….    Да,  в  тот  день    нарвал  их  у  соседки,  для  Наташки…Тогда  им  было  по  семнадцать…  И  вдруг  так  резко  повернулся,  словно    от  чего  -  то  ужаснулся.  Закрыл  одной  рукой  лицо  своё,  припомнил  её  платье  голубое  и  как  прятала  упругую  грудь.  А  он  целовал  её  и  ласкал,    и  нашёл    к  сокровенному  путь…
 И  вдруг,  расставив  руки  закричал,
-А  я  ведь  лет  пять  тебя  после  этого  искал.  Прости,  ну  просто  не  узнал.
А  потом  тише,  подойдя  ещё  ближе,
-  Я  с  мыслями  о  тебе  жил  столько  лет,  уехала,  ничего  не  сказав  и  даже  не  передала    хотя  бы  мне  привет.
-  Слышишь,  прости  Наташа,  что  жизнь  так  сложилась  наша.  Начнём  сначала  всё,  я    грех  тот  отмолю,  ведь    тебя  одну  до  сих  пор  люблю.
Ты  изменилась  да,  вижу  это,  ведь  столько  лет  прошло,  не  есть  секретом.  Но  ведь  взгляды  твои  ко  мне  нежны,  поверь,  они  для  меня  очень  важны.
Она  стояла  обворожительно  красива,  румянец  на  лице  и  ему  показалось,  что  счастлива,  её  улыбка,  словно  солнце.  
 И  вот  сделала  шаг  назад  и  тихо  прошептала,
-Я  вижу  очень  рад,  а  я  ведь  знала.  Однажды  мне  цыганка  нагадала.  Чтобы  не  спешила  замуж  я,  что  буду  иметь  короля,  который  близок  стал,  родной.  И  я  поверила,  о  Бог  мой!
Он  за  руки  её  уж  взял  и  голос  едва  задрожал,
-  Скажи,  что  правда,  ты  меня  ждала?  Замуж  не  шла,  была  верна.  Ой,  да  ладно,    всё  то  не  важно.  Скажи,  ты  свободна  как  и  я?
Обнял  так  крепко,  освободиться  не  смогла,  ведь  она  этого  ждала.
А  потом  нежно  взял  за  подбородок,  посмотрел  в  блестящие  глаза,  тонул  в  них  и  тихо  прошептал,
-  Мы  ещё  молоды,  ведь  нам  не  по  сорок  и  мы  найдём  с  тобою  наш  причал.
И  нежный,  сладкий  поцелуй  и  стук  сердец,  волнение.  Каждый  из  них  в  душе  таил  восхищение.  Ах,  ведь  разлука  была  не  напрасной  и  складывается  всё  прекрасно…
Он  целовал,  кружилась  голова,  а  ветерок  слегка    их  охлаждал,  к  чему  какие-  то  слова.
Как  вдруг  сигнал  машины    остановил  их  пыл  и  он  трепетно  спросил,
-Так,  что?  Ты  едешь  домой  или  в  гости  к  своим?  Где  живёшь  на  самом  деле?  Пойдём  в  машину,  поговорим.
Наташа  улыбаясь,  в  машину  садилась  не  спеша,  да  думала..    Это  же  надо,  всё  видать  не  спроста.  Её  в  село  тянуло  к  родителям  давно,  но  почему  –  то  всё  никак  не  выходило,  всё  время  что-  то  мешало,  то  на  грипп  заболела,  а  то  работа.
Уже  в  машине,  гудел  мотор,  он  вдруг  сказал,
-Ты  посмотри,  как  красиво!  Хоть  и  зимой,  поля    искрятся,  словно  под  шёлковой  простынёй.  Вот    что  значит,  наш  край  родной  и  дышится  здесь  так  легко…
Она  смотрела  на  него  со  стороны,  нет  на  ней  не  было  вины,  что  так  сложилось,  что  уехала  она  тогда.  Учиться  ведь  надо  было  и  жить  как-то.  В  Днепре  у  бабушки  случилась  беда,  умер  дедушка,  она  по  –другому  поступить  не  смогла,  ведь  ей  поддержка    была  так    необходима.  Решила,  всё  ему  потом  я  расскажу,  пока    наверно  лучше  промолчу.
Он  бросал  взгляд,  видел,  что  призадумалась  она,  боялся  отвлечь  довольно  долго.  А  потом  снова  притормозил,  казалось  что-то  искал  в  её  глазах  и  не  спеша  нежно  спросил,
-  Так,  что  ты  ангел,  мне  скажи,  у  нас  с  тобою  позади  все  жизненные  миражи.  Я  думаю,  едем  к  тебе,  как  по  мне,    пора  идти  навстречу  нашей  судьбе.  Думаю  тыкву  ты  мне  уже  не  дашь,  выбросишь  из  головы  любую  блажь.    Что  скажешь?  Что  молчишь?
Улыбка  на  лице,  губы  коснулись  его  щеки,
 -Да,  думаю,  больше  не  стоит  идти  вопреки  желаниям  нашим.  Не  думаю,  что  жизнь  врозь  будет  краше.  Кто  знает,  что  нас  ждёт  там,  впереди,  бери  меня  и  хоть  на  край  света  завези.
 Среди  дороги  остановилась  машина,  кто  знает  в  чём  эта  причина.  Но  они    в  страстных  поцелуях  замирали,  а  ведь  когда-то  об  этом  только  мечтали.
     Неслась  машина,  уж    к  селу  подъезжала,  она  от  волнения  чуть  дрожала.  Но  знала  теперь  только  вдвоём  и  пусть  их  жизнь  бьет  ключом.  А  жизненный  путь  продлиться  светлым,  чистым  ручьём,  согретый  тёплым,  солнечным  лучом.  
                                                                                                                                                                                                       02.02.2018  г
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774660
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.02.2018

Вже повний місяць. .

У  небі  хмари  спинились,
І  місяць  знов,  у  кришталі,
Вони    із  ним  не  сварились,
Так  добре  світить  по  землі.

Надворі  дивно,  так  світло,
Немов    всміхається,  вповні,
Довкола    де  глянь,  скрізь  біло,
Добре  навіяло  снігів.

А  то  мінливо  й  яскраво,
Весь    місяць  переливався,
Враз  мов  сердито  й  ласкаво,
В  сніжку  пухкому  купався.

У  ніч  зимову,  холодну,
Що  бачив  тим  й  милувався,
Він  так  любив  ненаглядну,
З  нею  він  не  розлучався.

Морозець  сильний  надійде
Бо    Лютий  місяць,  холодний
Коли  якийсь,  же    час  пройде,
Уже  не  буде,  він  повний.

Форму  почне,  змінювати,
На  кілька  днів,  зовсім  зникне,
Захоче  знов,  мандрувати,
Ще  погуляє  й    прилине.

     Дружбу  міцну,  цю  назавжди
Вже  об’єднали,  вмить  сили
Так,  як  у  річки,  береги,
Вони    разо́́м,  то  ж  щасливі.


2014р

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2018

Її рушник…

Вітри  гойдають,  чорні  хмари,
Сосна  схилилась,  в  сірій  імлі,
Перед  очима,  мов  примари,
Летить  лахміття,  аж    до  землі.

То  не  лахміття,  одежина,
Ось  так  раптово,  на  голові,
Вишита  ненькою  ожина,
На  материнськім  рушникові.

Йшов  на  війну  матуся  дала,
Його  той  вибір,  все  ж  схвалила,
Ледь  -  ледь  торкнулись,  уста  чола,
Й  сама  так  гірко  затужила.

Тож  відчувала,  не  побачить,
Він  не  повернеться,  на  поріг,
Лиш  примовляла  –  Син,  треба  жить,
Це  тобі  буде,  як  оберіг.

Тіла  розкидані    по  полю,
Когось  нема,  як  розпізнати?
Хто  загубив,  тут  свою  долю?
Її  рушник…  пізнала  мати.

Стоїть  одненька,  трава  в  крові,
Квола,  аж  ноги  підкосились,
Кричать  далеко…  десь  журавлі,
Трави  сльозами  обросились.      

31.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2018

Согрешила… / песня под гитару/

Согрешила…  согрешила,  ох  согрешила,
Ах  зачем,  ну  зачем,  я  его  полюбила,
Взгляд  бросала,  в  глазах  тонула,  соблазнила,
Свою  гордость…  я  почему  то,  не  ценила.
.
Он  моложе,  так  лет  на  десять,  ну  и  что  же,
Ведь  милее  и  прекрасней  всех,  и  дороже,
Озабочен,    он  лишь  мною,  об  этом  знаю,
Да  я  радуюсь…  счастлива,  птицей  порхаю.

Но  завидуют,  кости  моют  и  судачат,
Хотя  вовсе,  от  других  он  и  не  богаче,
Зато  нежен,  ласковый,  им  не  налюбуюсь,
Загубила,  ведь  жаль,  его  жизнь  молодую.

30.01.  2018  г

         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774338
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2018

У садочку (з гумором)

Тупотить    Люба  ногами,
Кричить,  я  хочу  до  мами,
Не  люблю  тітоньки    Галі,
Бо  читає  нам  моралі.

Не  так  п`ю,  каже,  не  так    їм,
Враз  кричить,  наче  отой  грім,
А  сама,  як  ми    вже  в  ліжку,
Весь  час  їсть  і  лиже    ложку.

Хіба    так  робить  годиться?
А  скажіть,  чого  це  мушу,
Часто    я,  з  нею  водиться?

                     27.01.2018р


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2018

Так буває…

     
Удава  скільки  не    годуй,
Все  злість  у  очах,  непокора,
В  обійми  візьме,  не  шкодуй,
Душа,  все  жадобою  хвора.

Ось  так  буває  й  серед    людей,
В  таких,  присутня,  підлість,  заздрість,
Не  здатні  зрадить  своїх  ідей,
Ніколи,  не  втратять  можливість.

Принизить.  Не  вміють  вітатись,
По  –людські.    Хіба  їх  не  вчили?
Собою,  лиш  люблять  втішатись,
На  що,  ось  такими  зростили?

То  гордість  та  розум    тьмарить,
Чи  може,  так  краще  жити  ?
Диявол  очима  іскрить,
Ти  з  ним,  не  посієш  жито,
Тож    краще  і  не  дружити.



10.01.2018р
     
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018

В цей вечір

Лежить  стежина,  між    пагорбів  до  лісу,
Сніг  по  коліна…  наче  маємо  втіху,
Ми  пішли  з  радістю,  дивитись  на  красу,
Ялинки  пишні,  всі  в  сріблястому  пуху.

Стежина  нас,  привела,  немов  до  раю,
Ніс  на  руках,  погляд  ховав  в  моїх  очах,
Прошепотів  -  Ти,  сонце,    тебе  кохаю,
Думки  летять,  я  би  пташкою  в  небесах.

Сніжинки  сипались,    зима  нас  вітала,
Мов  діаманти,  припали  до  волосся,
На  однім  подиху,  я  вірші  читала,
Що  загадала,  в  цей  вечір,  все  збулося.


Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2018

Пусть сын вернётся

Блестела…  река,  ещё  сонно,
Слегка  лучи  её  ласкали,
Под  сердцем,  матери  так  сольно,
Дорогу,  всё  глаза    искали.

Приехать  обещал  на  день  -    два,
В  надежде  сердце  и  в  тревоге,
С  постели,  встала  она  едва,
Встречает  сына,  на  пороге.

Так  радостно  и    в  глаза  смотрит,
Слегка  коснулась  его  волос,
А  ведь  он  дома!  Но    не  верит,
Хотела  слышать    его  голос.

Казалось,  что  солнце  проснулось,
Без  слёз  никак,  слёзы  радости,
Ведь  это  счастье  ей  вернулось,
Хочу,  так    дожить  до  старости.

В  спокойствии,  чтобы  без  войны,
 И  чтоб  рассветы    все  прекрасны,
Счастливыми  были  все  вёсны,
Светлы  надежды,  не  напрасны.

А    взгляд,  такой    тёплый  и  нежный,
-Я  только,  мам,  на  один  денёк,
На  плечи,  дала  шарфик  серый
Возьми,  так  теплее,  путь  далёк.

Ушёл,  а  на  сердце  тревога,
Быстрей,  пусть  закончится  война
Пусть  сын  вернётся,  просит  Бога
Как  больно!  Всех  достала  она!

2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773622
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.01.2018

Ой, дітки люлі…

Дзелень,  дзелень    дзвіночок,
Схилився  під  горбочок,
А  сонечко  яскраве,
Тепленьке  і  ласкаве,
Сховалося  за  обрій,
Там  свій  віднайшло  спокій.

Ой,  дітки,  люлі,  люлі,
Вже  в  лісі  сплять  козулі,
В  гніздечку    пташенятка,
Спіть  хлопчики  й  дівчатка.

Сваривсь  місяць  на  хмари,
Навіщо  виринали,
Гайда,    у  свої  шати,
Настав,  час  подрімати.
Щоб  зорі  заясніли,
Всі  гарні  сни  гляділи.

Ой,  дітки,  люлі,  люлі,
На  подрах  дрімлють  гулі,
У  лігві    зайченятка,
Спіть  хлопчики  й  дівчатка.

                               04.08.2006р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2018

Давай кумонько рішать / з гумором /

За  вікном,  мов  хтось  петляє,
Це  куму,  бачу  у  пітьмі,
В  хаті  кум,  радо  вмовляє,
Компліменти  дарить  мені.

Та  чомусь  розчервонілась,
І  не  думала  ховатись,
Так  упевнено  всміхалась,
От  кума,  зайшла  до  хати.

-Вже  давненько  хтіла  зібрать,
Я  скажу,  це  вас  докупи,
Тож  не  станеш,  ти  щебетать,
Що  кумасю,  то  все  слухи.

-Бачиш  грішна,  я  не  криюсь,
Бач    кума,  нам  пора  рішать!
Його  хочу,то  ж  не  каюсь!
І  не  стану  тебе    втішать!

Верещить  кума,  як  той  звір,
Ухопилась,  за  волосся,
 Ти  мовчала,  це  до  цих  пір?
Я  втекла  із  хати  боса…..

 На  руках,уздріла,  поніс,
Любий    кум,  куму  додому,
 Нехай  грець,  їм  у  ребра  біс,
Ось  повір,  тепер  котрому?!

                                                         16.11.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2018

Здригається земля

Хоча  і  тиша,  ніч  невесела,
Ховався  місяць,  в  сірій  пелені,
Ледь  визирав,  на  міста  і  села,
Ті  потопали,  всі  в    чорній  імлі.

Знову  «салют»  освітив  все  небо,
Вмить  здригнеться,  моя  рідна  земля,
Шлють  вороги,  привіти  ганебно,
То  від  жадоби,  чи  від  безсилля.

Поміж  хатами,  пил  підіймався,
Рухнули  стіни....лежить  дитина,
Відразу  місяць,  мов  заховався,
Біда  прийшла,  плаче  Україна.

Та  скільки  ж  можна,  «демон»  -  зупинись,
У  серці  кожного,  знов  тривога,
Що  ж  ти  накоїв?  Врешті  озирнись!
Думаєш    ні?  Це  вірна  дорога?!

Течуть  болючі,  сльози  рікою,
Страждають    тут,  певно  й  там    матері,
Вмились  давно,  гіркою  сльозою,
Хай  знову  в  небі,  засяють  зорі!

Благають  -  НІ!  Цій  ганебній  війні!
                               
                                                               12.01.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2018

Буде жити Україна

Буде  жити  Україна,
Хоч  страждань  і    забагато,
Мирна,  сильна,  Батьківщина,
Все  ж  здобудем,    своє  свято!

Не  діждуться,  ні,  вороги
Не  зламати  нашу  волю!
Прийдем  ми,  до  перемоги,
І  замаєм  кращу  долю!

На  сторожі,  смілі  й  сильні,
Тож  надійні  дочки  й  сини,
Бо  до  миру,  вони  схильні,
І  завжди  не  хочуть  війни.

Хай  розквітне  Україна,
Соловейко  заспіває,
Як  та  зірка,  все  єдина,
Знов  яскраво  всім  засяє!


17.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2018

Там, в дремучем лесу

Там,в  дремучем  лесу,скрип  деревьев  чуть  слышен,
Постарался  мороз,  в  изморозь  всё  приодев,
Задержалась  зима,  лес  казалось  обижен,
Уж  довольно  долго,  звучал  осени  напев.

Всё  с  холодным  дождём,  иногда  тихо  –  тихо,
Пригласит  ветерок,    уж  было,  к  себе  в  друзья,
Запоёт    веселясь,  разгуляется  лихо,
И  сорвёт    из  шиповника  все  ожерелья.

Вот  теперь  на  ёлках,  все  иголочки  в  пуху,
Хотя  им    не  холодно  ,  они  всё  ждут  снега
Белоснежную,    им  бы    вуаль  одеть  сверху,
Хотят  все,  чтоб  украсила  зима  –  подруга.


28.12.  2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772511
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.01.2018

Таємна ніч

Таємна  ніч  -  вже  зіткала  вуаль
Ясніють  зорі,  тікала  печаль
Кришталь  надворі,  блиск.  яскравий  сніг,
Ти  усміхалась,  я  спішив,  аж  біг.

Мінливий  місяць…  випромінив  шлях,
Сяяла  радість  у  твоїх  очах,
В  мене,  закохуйся  без  обману,
Любий,  люби,  ніжну  і    кохану.

Мерехтіли  зорі…ніч  минала
В  твоїх  обіймах,  я  засинала.


2013р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2018

Початок нового життя / проза /

     Серпневий  ранок  заглядав  у  вікно  БУСа.  Сонячні  промені    часом  світили      прямо  в  обличчя,  а  часом  виблискували  на  капоті.  Помірний  вітерець  ривками  залетів    у  салон,  здіймав  кучерявого  чуба  Максиму.
           По  трасі  їхати  добре,  дорога  рівна,  обабіч    стіною  відвертає  увагу  посадка.  Зелені    дерева  вистроїлись    в  ряд  -    то  клени,  то  граб  і    по  краю  липи  й  берізки….  А  попід  них  трави  й  високі  ромашки,  місцями  синіють  дзвіночки  і  купками  в  цвіту  конюшина,    то  зеленим    килимом  стелиться  чебрець.  Красиво…        Виглядати  з  вікна  небезпечно,  по  трасі    автомобілів  багато,  адже  літо,  час  відпусток  та  часу  обмаль  роздивлятися,  милуватися  природою,  треба  поспішати,  поки,  ще  не  дуже  спекотно.  
         Він    кілька  днів,  як    приїхав  з  Польщі,  трохи  заробив  грошенят,  вирішив  спробувати  нового  життя,  зайнятися  бізнесом.  Довго  міркував,  що  робити  далі,  роботи  немає,  а  їхати  знову  за  кордон  не  мав  бажання.
       З  піднесеним  настроєм,  здавалося  птахом  летить,  це  так    поспішає  в  село,  бо  вперше  їде  торгувати.  В  Одесі  закупив  товар,  хвилювався,  розпочинати    нове  діло  завжди  важко,  але  життя  змушує.
         Час    швидко  летить…  вже    минуло  тридцять  років,  а  сім`ї  до  цієї  пори  немає.  Батьки  всі  вуза    продзижчали-    скільки  можна  тинятися  по  заробітках?  -Пора  кидати  якір,  -  часто  повторює  батько.  А  воно  і  насправді,    як  подумати  -  робив  висновки,  друзі  давно  одружені,  навіть  мають  по  двоє  дітей.  Та,  як  одружуся,  то  напевно  буде  проблема,    мама  занадто  любить,    де  б  не  був,  тримає  на  телефонному  контролі.      І    з  вибором  дівчат  важкувато,  як  з  котрою  познайомиться,  то  вже    мати  знає    хто    та,  що  за  дівчина,  на  жаль  не  з  такої  сім`ї,  вона  не  варта  тебе.  Розмовами  все  зрушить,  кілька  раз  думав,  десь  би  виїхати  та,  як  зробити  це,  зразу  мати  в  сльози,  -На  кого  ти  нас  покинеш?
   Замислювався  -  адже  сам  не  поганий  на  обличчі,  чорнявий,  не  дуже  високий,  але  коренастий  хлопець,  дівчата  здається  не  лякаються,  можливо    і    пора  вже  одружитися.  Та  і    весь  вік  жити  біля  батьків  теж  не  будеш,  як  би  вони  цього  не  хотіли.  Гроші  на  квартиру  трохи  склав,  але,    замало,    тож  автівку  купив,  а  через  два  роки    попав  в  ДТП,  прийшлося  за  свій  кошт  все  ремонтувати.  А  згодом    ремонт  вдома  зробив,  потім  БУС  придбав,  на  все  треба  немалі  гроші.    
             Містечко  невелике,  багато  людей  один  одного  добре  знають.  Тим  паче  батьки  працюють  в  Управлінні    праці  та  Соціального  захисту  населення,  тож  тільки  котру  дівчину  проведе  додому,  вже  мати  на  заваді  стосункам.  Де  ж    познайомитися?    Коли  в  такому  віці  крім  кав`ярні,  чи  ресторану  більше  ніде.  Та  там  же  часто  не  буваєш,  ціни  кусаються.  Хоча  й  був    час,  коли  однокласники  ,ще  не    одружилися,  нагулялися  всі  вдосталь  та  зарано  не  хотілося  одружуватися,  чи  може  й  справді    такої  не  зустрічав,  щоб  причарувала,  чи  приворожила,  щоб  не  міг  від  неї  відмовитися.
         Ось  і  поворот  з  траси,  далі  пряма  дорога  потопала  між  високих  шовковистих  трав  по  квітучій  долині.  Сама  ж  дорога  висипана  вапняковим  каменем,  зменшив  швидкість,  тут  можна  розслабитися,  автомобілів  немає.  Роздивлявся  на  два  боки,  милувався  природою  Подільського  краю.
               По  праву  сторону,  біля  річки,  виднілися    стрункі  тополі,  а  далі  дві  плакучі  верби,  пишними  гілками  прикривали  криницю.  Здалеку    на  долині,  пара  журавлів,  раз    –  по  -  раз  схиляли  голови,  ховалися  в  траві.  Там,  за  річкою  починався  пагорб,    на  якому  розлігся  молодий  ліс,  який  тягнувся  далеко,  що  й    кінця  не    видно.  По  ліву  сторону  старий  садок,  де-не-де  видніються,  то    червонощокі  яблука,  то  жовті  грушки.  Зелені  ж  наче  ховалися  між    густе  листя,  майже  не  помітні.
     Ну  ось,  нарешті  побачив  перші  хати  й    знову  криниця.  Вирішив  біля  неї    зупинитися,  набрати  свіжої  води,  а  потім  їхати    в  центр,    де  є  медпункт  та  старий  клуб.  Він  тут  колись  був  з  однокласниками,  якось  одного  вечора  їхали  з  рибалки,    саме    в  вихідний  день,  потрапили  на  танці.  Всі  відірвалися  по  повній,  отримали  море  задоволення,  натанцювалися.  Місцевих    хлопців    мало,  дівчата  хихикали,  усміхнено,  оцінюючи  позирали,  по  них    помітно,    компанія  їм  сподобалась.    
     Широка    дорога  тяглася  до  самого  центру,  невеликий  магазин  був  зачинений,  біля  нього  стояло  пару  літніх  чоловіків.  Максим  під`їхав  прямо  до  них,  ті  відразу  звернули  на  нього  увагу.
-  Добрий  ранок  вам!  -      виліз  з  машини,  подам  чоловікам  руку.
-Ти,  може,  щось  привіз!    Часом  не  хліб?    А  то  вже  два  дні  магазин  закритий,  десь  нашої  продавщиці  не  видно,  -    запитав  один  з  них.
-  Якщо  чесно,  то  в  мене  є  пару  буханок,  я  завжди  з    собою  беру,  часом  перекусити  десь  на  природі  треба.  Що  зовсім    так  скрутно?  –  не  поспішаючи  запитав  хлопець.
-  Та  я    то,  один  живу,  ото  візьму  буханець  на  два  дні  досить,  а  потім  вже  знову  треба.  Он    Івану  легше,  має  жінку,  як  треба,  все  спече  свіженького  хліба,  -  продовжив  чоловік.
-  То  ти  до  когось  приїхав,  чи  як?  -  озираючи  з  ніг  до  голови  Максима,  запитав  другий  чоловік.
-  Привіз  на  продаж  речі,  думав  люди  йтимуть  в  магазин,  чи  в  медпункт,  може  комусь,  щось  треба  з  одягу,  тут  мило,  порошки,  шампунь.
Чоловік  протягнув  руку,  
-  Я  Іван,  а  це  Петро,  мій  сусід.  То  в  тебе    може    для  бриття  щось    є?
-А  я,  Максим.    Звичайно,  ще  й  вибір  хороший,  -  відкриваючи    задні  двері    БУСа  відповів  хлопець.
З  провулку,    зі  сторони  річки,  показалися  три  хлопця,  у  кожного  в  руках  вудочки  й  пакети.    Вони,  побачивши  БУС,    відразу  направилися    до  нього.  Один,  на  вигляд,  років  тринадцять  -    чотирнадцять,  чорнявий,  а  два  менших  по  років  шість,    чи  то  сім,    біляві,  напевно  близнята  відразу  помітив  Максим.  Хлопці  були  одягнені  в  легкі  куртки    й  старенькі,  подерті  джинси,  він  відразу  зробив  висновки,  що  рибалили  напевно  з    світанку,  бо  ж  надворі  було  доволі  тепло.
Дядько  Іван  помітивши  хлопців  зауважив,
-  Он  є  хлопці,  зараз  все  село  буде  знати,  що  ти  привіз  товар.  Тільки    скажи  їм  та    пригости  цукерками,  а  далі,  то  вже  не  твоя  справа.
Хлопці  зацікавлено  зазирали  в  відчинений  БУС,    зміряли  поглядом  Максима.  Старший  запитав,
-    Ого,  як  багато  всього,  що  будеш  торгувати  дядьку?
Він  подав  руку,
-  Мене  звати  Максим,  є  одне  діло,  давай  відійдемо,  є  пропозиція.
   Два  близнюки  задоволено  усміхалися,  позирали  на  Максима,  коли  він  їх  пригощає  цукерками.  Через  кілька  хвилин  хлопців,  як  вітром  здуло  і  старший,  який  назвався  Ігорем,  теж  пішов  в  напрямку    провулка.
Максим  дістав  хліб,    дав  чоловікам,  попередивши,  що  грошей  не  візьме,  дякував  за  допомогу.
Дядько  Іван  звернувся  до  нього,
-  Оті  два  хлопчики,  Павлик  та  Дмитрик  такі  проворні,  як  вітер,  а  роботящі,  що  сказати,  вони    зі  мною  по  сусідству  живуть.  І  на  рибалку,    і  в  город,  все    робити  Світлані  допомагають.  Ото  прийду  нарубаю  дров,  а  вони,  як  ті  мурашки,  раз,  раз,  оком  не  встигну  повести,  вже  всі  притаскали,  поскладали.  Шкода  батько  в  Росію  втік,  бо  сам  звідти,  як  то  зветься,  а    з  Воронезької  області.  Воно  жінку  шкода,  медсестрою  в  нас  у  медпункті  працює,  сердешна  така,  добра,  чуйна  людина.  Два  роки,  як  сама,  якісь  там  копійки  дає  сільрада.  Оце    діти  до  школи  мають  йти,  не  знаю,  як  вона  їх  сама  потягне,  ні  аліментів,  нічого.  Сама  родом    здалеку,  це  тут  бабця  Текля  покійна,    їй  хатину    залишила,  говорила,  що  це  її    племінниця.  Батьки  були  проти,  толкували,  щоб  не  йшла  заміж  за    кацапа,  якось  сама  розповідала,    не  послухала,  він  в  нас  водієм  працював  в  колгоспі,  на  бортовій  машині.  
       Максим  уважно  слухав,  вже  побачив  людей,  які  направлялися  до  нього,  
-Я  зрозумів,  ви  не  думайте,  що  в  мене  ціни  завеликі,  я  не  можу  шкуру  з  людей  дерти,  хто  хоче  купувати  дорого….    Зараз  така  пора,  роботи    люди  не  мають,  майже  у  всіх  прибутки    замалі.  
Торгівля  йшла  »  на  ура  «,  Максим  розчервонівся,    стало  жарко.  Він  був  задоволений,  що  перша  поїздка  -  можна  сказати,  вдалася.    
   Пару  чоловіків,  а  то  в  основному  жінки  з  дітьми  купували  товар,  гомоніли  між  собою,  що  добре,  що  не  так  дорого,  як  на  базарі  в  місті.  Люди  скуплялися,  поспішали  додому,  про  щось  весело  спілкувались.    Він      здалеку  побачив  хлопчиків  –  близнюків.З  ними  йшла  славна  жінка,  білява.  На  ній  сіра  футболка    й  темно  -  сині  шорти  –  щільно  облягали  фігуру.    Хлопець  наче  загубив  контроль,  хтось  з  дітей  торкнув  його  за  руку,
-Дядьку,  а  сорочки  білі,  для  школи,  ще  є?
-Так,  так,  є,  який  розмір?  –  запитав  і  в  той  же  час  задивлявся  на  жінку.  
   Вже  брав  гроші  за  сорочку,  раптом  один  з  близнюків  сказав,
-  Дядьку  Максиме,  а  ми  маму  привели,  нам  теж  треба  сорочки  й  штани,    і  їй  блузку  на  перше  вересня…  
Максим  чомусь  розгубився,  напевно  від  її  погляду,  його  наче  облили  окропом.  Відчув,  як  шалено  забилося  серце,  тепло  підступило  до  обличчя.  Карі  очі,  чорні  брови,  як  в  тій  пісні,  подумав,  гарненька,  цікаво,  а  волосся  світле,    а  уста,  то  прямо  ,  як  вишні  наливні.  
-Павлику,  підійди  ближче,  будемо  вибирати,  приміряти  речі,  -  погукала  сина.
За  хвилин  п`ятнадцять  -    два  хлопчики  мали  вигляд  першокласників.  Максим      чомусь  трохи  хвилювався,  коли  пропонував  одяг.    Жінка  поводилася  просто,  наче  з  ним  була  знайома,      відверто  говорила,  що  їй  не  подобається.  Звернулася  до  синів,
-Ну,  от  і  все,  вкладемося  в  гроші,  що  маємо  чи  ні,  зараз  порахуємо.  Ще  все  рівно    прийдеться  їхати  в  місто  за    рюкзаками  та  шкільним  приладдям.
Максим,  дивився,  як  хлопчики  уважно  слухають  маму,  подумав-  напевно  їй  віддам  по  закупочних  цінах.  Покупців  пару  чоловік  лишилося,  гадаю  не  помітять,  що  продаю  дешевше,  нехай  тішиться.
 Неподалік  -  залишився  стояти  дядько  Іван,  спостерігав,  як  справно  йде  торгівля,  в  одній  руці  тримав  хліб,  а  в  другій  пакет  з  покупками,
-  Світланко,  нехай  хлопці  так  додому    йдуть,  тут  же  недалеко,  вони  ж  не  замурзані,  недавно    з  річки.  А  рибу  де  поділи,  встигла  почистити?
-  Так    дядьку,    встигла,  поки    хлопці  бігали  звали  людей,  -  відповіла  зразу.
-  Ну  то  Максиме,  давай  до  мене  на  обід,  десь  -  то  зголоднів.  В  мене    дещо  є  перекусити,  а    Світлана  принесе  смаженої  риби,  -  запропонував  дядько  Іван.
 Здається  Світланою  її  назвав,  згадав  хлопець,  а  вона  і  справді,  аж  світиться  вся  на  обличчі,  красива,  зупинив  на  ній  погляд.
Дядько  Іван  всміхнувся,  помітив,  як  той  дивиться  на  неї,  підкрутив  вуса,  кахикнув.  Максим  неначе  проснувся  та  миттєво  опанував  себе,
-  Я  не  гордий,  запрошення  приймаю,  в  мене  теж    дещо  є  ,  але  попереджаю,    я  не  п`ю.  Може  приїду  до  вас,  ще  не  раз,  адже  бачу  люди  роблять  покупки,  задоволені  пішли.  
Вона,  підбирала  собі  блузку,  все  придивлялася  на  цінники,  йому  так  хотілося  їй  сказати,  що  уступить  ціну,  пильно  дивився,  спостерігав  за  кожним  її  рухом.  Нарешті  не  витримав,  взяв  голубого  кольору,
-  Ось  ця  вам  підійде!  Подивіться    й  недорого…
Максим  побачив  ціну  -  двісті  гривень,  відразу  продовжив,
-О  ні,  їй    ціна  не  така,  я  напевно  переплутав,  вона  коштує  дешевше,  я  зараз  в  записнику  погляну,  зачекайте.
Розчервонівся,  хвилюючись  ,  витягнув  блокнот,  придивлявся,
-Ця  сто  коштує.  Голуба,  ага,  я  ж  бачу  і  цінник  тут  не  на  місці.
Хлопці    стояли  біля  дядька  Івана,  чекли  коли  вже  мати  вибере  блузку  .  Задоволено  перевели  подих,  коли  та  давала  гроші.
Світлана    збентежено  позирала  на  нього,  яскравий  рум`янець  з`явився  на  обличчі,  усміхалась,  зраділо  взяла  синів  за  руки,  поспішила  додому.
Хлопчики  позирали  до  Максима,  один  із  них  сказав,
-  Давай  дядьку,  побачимося!
Другий  відразу  дав  в  лоб  щигля  й  вже  було  чути  сміх.
Дядько  Іван    весь  час  тільки  й  усміхався,  хитро  позирав  на  Максима,
-  А    ти  малим    сподобався,  бачу  особливо  Павлику.  Дмитрик  то  більш  серйозніший,  а  Павлик    дуже  ніжний,  він  завжди  всіх  жаліє.  Часом  побачить,  як  рубаю  півника,  чи  курку  на  бульйон,  то  завжди  відвернеться,  аж  сльози  на  очах,  а  потім  з  -  під  лоба  гляне,  обов`язково  пробурчить  –«Ви  діду  жорстокий!  Як  можна  зарубати  те,  що  сам  вигодував».    Але  рибу  ловить  і  майже  живою  чистить,  як  треба.  Не  вистачає    їм  батьківської  опіки.  Ну  поїхали,    щось  я  занадто  розговорився.
-А  вони  такі  схожі,  що  я  не  бачу  хто  з  них  Павлик,    а  хто    Дмитрик  і  на  зріст  однакові  ,  –  підтримав  розмову.
-  Та  я  по  ході  здалеку  бачу,  Павлик  йде  спокійно,  плавно,  а  Дмитро,  то  той  частіше  не  йде,  а  підскакує.  Ти  подивися  на  них,  як  стоятимуть  поряд,  у  Павлика  на  носі  ластовиння  густіше.  Чужому    й  справді  здається  однакові,  згодом  навчишся  їх    розрізняти.
 Максим  нічого  не  сказав,  лише  глянув  на  дядька  з  усмішкою  і  в  той  же  час  трохи  замислився.
Проїхали  метрів  триста,  дід  махнув  рукою,
-  Ось  сюди,  ближче  до  паркану  став,  щоб    з  обійстя  було  видно.
     Біля  відкритої  хвіртки  вже  стояла  жінка,  люб`язно  запросила  гостя.
-  Оце  моя  половина,  знайомся,    тітка    Катерина,  -  поспішив  представити  свою  дружину  Іван.
Відразу  де  і  взявся  один  з  хлопчиків,  обіпершись  на  хвіртку,      стояв  на  одній,  лівій  нозі.  Правою  ж  ногою  весь  час  водив  по  траві  і  час  –  від  -    часу  кидав  погляд  на  старших.
-О,  Павлику,  біжи  погукай  маму,  скажи  хай  несе    рибу,  -  махнувши  рукою  сказав  дядько    Іван.
           За  столом  нібито  свято,  господарі  припрошували  до  страв  Максима  та  Світлану  з  хлопчиками.  Малі  задоволено  великими  шматками  смакували  ковбасу,  яку  поклав  на  стіл  Максим,  на  всіх    позирали.  Тітка  Катерина    –  з  льоху  принесла    холодний  компот,  розливала  в  склянки.    Хлопчики  відразу,  з  усмішкою,  цокнулись  склянками  й  стали  пити.  
-Бабцю,  а  ви  дядькові  Максиму  в  дорогу  компоту  дайте.  Йому  ж  довго  їхати,  а  раптом  пити  захоче,  компот    такий    смачний.  Напевно  його  жінка  такий  не  варить,  -  раптом    серйозно  сказав  Павлик  й    опустив  голову.
Всі  здивовано  дивилися  на  малого,  а  Максим  хоч  почервонів  та  не  розгубився,  відразу  випалив,
-Е,  ні,  хлопче,  я    хоч  дядько  та,  ще  не  маю  дружини.
Дмитрик  штовхнув  хлопця,    кліпнув  очима,  -  Замовчи,  от  тобі  мама  дасть!
Світлана    відразу  почервоніла,  опустила  голову,пригорнула  малого.    
     Прощалися  біля  двору,  Світлана  відразу  пішла  додому,  а  сини  сиділи  в  кабіні  БУСа.  Вони  вмовили  маму,  щоб  дозволила  проїхатися  до  кінця  села.  Тітка  Катерина  окрім  компоту,    в  дорогу  ще  й  пиріжків  з  вишнями    дала.    Дядько  Іван  тихо  запитав,
-Ну,  що,  Максиме,  приїдеш  до  нас  чи  ні?  Може  не    погано  прийняли?  Що  скажеш?
Потім  підкрутив  вуса,    хитро  зирнув,  прошепотів,
-  Може  часом  Світлана  сподобалася?  Бачив,  як  ти  кидав  погляд  на  неї,  горять  твої  оченята,  не  приховаєш….  Вона  гарна  жінка  і  молоденька,  і  господиня  гарна,  варта  бути  щасливою….
   Від  несподіванки  в  Максима  округлилися  очі,  він  не  чекав  такої  розмови.  Миттєво  почервонів,  піт  виступив  на  чолі,  поправив  трохи  змокрілого  чуба,      а  потім  весело,  але  тихо,
-  Хм…  Гарна  -  гарна,  хіба  я  сказав  погана.  Славна  молодиця  й  рибу  смачну  приготувала.  Дякую  вам  за  все.  А  приїхати,  то  обов`язково    приїду,  через  кілька  днів,  так  собі  думаю.
       Мабуть  проїхали  з  кілометр,  чи  півтора,  вже  виднівся  знак  назви  села.  Хлопці,  як  два    полохливих  горобчики  виглядали  з  вікна,  тішилися,  що  покаталися.  Максим  відкрив  двері,
-Ну  все,    обережно  виходьте,  бувайте  мені  здорові!
Дмитрик  виліз  першим,  як  козлик    поскакав,  розмахував  руками,  а  Павлик,  підтер  носа,  притулився  до  грудей  Максима,
-Ти  класний  дядько!  Приїжджай  до  нас,  я  буду  чекати.  І  мамі  скажу,  щоб  теж  тобі  компоту  зварила  і  пиріжків  напекла,  вона  вміє  це  робити.  
В  нього,  аж  серце  тьохнуло  від  таких  дитячих    ніжностей  і  розмов.
         За  ці  дні  добре  виснажений    і  зморений,  але  радісний,  Максим  повертався  додому.  Вражений  подіями,    всім  побаченим,  чомусь  не  мав  спокою,  якась  жаринка  гріла  під  серцем.  Він  намагався  уважно  придивлятися  до  дороги  та  перед  очима    сором`язливий  погляд  Світлани.  Думки  роїлися,  згадував  її    миле    личко,    поведінку    Павлика,  який  же  він  милий  і  цікавий  хлопчик,    і  беззахисний.
       Вечоріло…  Максим    в    своїй  кімнаті  за  столом    рахував  статки,  під  ніс  щось  наспівував.  До  кімнати  зайшов  батько  й  здивовано  до  нього,
-Дивина,  в  тебе  щось  сталося?  За  скільки  часу  вперше  бачу  тебе  таким  веселим.  Що  зняв  гарний  перший  куш?  Справився!  Бач,  а  хвилювався,  молодець!    
-  Так,  тато,  все  гаразд,  через  день  чи  завтра  поїду    в  Одесу,  за  товаром  для  дітей.  Батьки    до  школи,  ще  малих    не  зібрали,  тож  варто,  ще  крутитися,  бо  навчальний  рік  на  носі.
-Гаразд,  сину,  тільки  будь  обережним,  це  гроші,  справа  серйозна,  -
батько    похлопав  його  по  плечі  і    хотів  вийти.
Він  уважно  дивився  на  батька,  не  знав,  як  поступити  сказати,  чи  не  сказати,  що  має  на  душі  та  все  ж    взяв  його  за  руку,
,-  Ти  маєш  час  поговорити,  так  по-секрету,  поки  мами  вдома  немає?  
-В  тебе  таки,  щось  сталося    бачу.  Давай  викладай,  а  то  й  справді,  десь  через  хвилин  двадцять  прийде,  пішла  до  подруги.
Їх  розмова  затягнулася,  Максим  розповів,  що    в  селі  познайомився    з    людьми,  які  добре  прийняли,  нагодували  й  напоїли,  ще  й  в  дорогу  з  собою  дали.  Не  зміг  змовчати  за  Світлану,  розповів  за  її  синів,  поділився  сокровенним,  що  його  бентежило,  що  напевно  та  Світлана  його  доля.  Батько  придивлявся  на  сина,  як  він  емоційно  про  все  розповідає,  усміхнений  кивнув  головою,
-  Це  напевно  кохання  з  першого  погляду  сину,    добре  в  собі  розберися.  А  вона  про  це  знає?  Ти  дав,  якийсь  їй  привід,    чимось  привернув    увагу,    крім  торгівлі?
-Ні!  Ні  тату!  Звичайно  я  не  поспішаю  та  чи  втримаюсь,  -  сказав  тихо,  трохи  задумуючись.
-То,  що  діти,  це  велика  відповідальність  синку.  Звичайно  мама  буде  ґвалт  кричати,  але  ти  ж  її  сюди  не  привезеш.  Хіба,  що  коли  квартиру  купиш,  ти  ж    вже  трохи  грошенят  маєш,  з  нами  все  рівно  жити  не  будеш.  Та  і  в  тридцять  років  ти  вісімнадцяти  років  дівчину  не  візьмеш,  бо  з  роками  піде  гуляти.  Це  життя,  інколи  важко  зробити  вибір    й  проти  долі  не  підеш.  Тобі  вирішувати,  мамі  поки  що  ні,  ні!  Чим  пізніше  взнає  тим  краще,  змириться,  куди  подінеться.  Я  її  поступово  підготую,  як    раптово  пропадатимеш.  Скажу,  що    котрусь  в  селі  зустрів,  сподобалася,  а  там,    все  якось  вирішиться,  -  закінчив  розмову  батько.
 Було  чутно,  як  клацнув    в  дверях  замок,  батько  приклав  вказівного  пальця  до  уст  й  вийшов.
     Підкрадалась  ніч….  ясний  місяць  зазирав  у  вікно.  Максим,  ніжачись  на  м`якій  перині  ,  обнявши  подушку    -  засинав.  Часом  на  обличчі  з`являється  посмішка,  пригадував    моменти  спілкування    з  новими  знайомими.
                 У  Світлани  цього  вечора  довго  світилося.  Поки  перед  сном  помила  хлопців,  ті  дражнилися  один  з  одним,  скакали  по  хаті,  наче  в  них  десь  шило  засіло.  Нарешті,  як  завжди,  в  ліжку  кожного    поцілувала  в  чоло,  прикрила  легким  простирадлом,
 -  Ну  все,    досить  гомоніти,  спіть  сказала!
     Згодом  сама    вклалася  спати.  Як  добре,  що  є  своя  кімната,  подумала,  як  добре,  що  бабуся  зробила  їй  такий  подарунок,  а  то  не  знати,  як  взагалі  б  жила.  Позирала  у  вікно,  здавалося  і  сон  десь  пропав,  намагалася  порахувати  зорі.  Аж  раптом  почула  розмову  синів.  Дмитро    майже  шепотів  братові,
-А  тобі,  бачу,  сподобався  цей  дядько  Максим,  як  і  мені.
-  Угу!  А,  що  і  красивий  і  каже  не  жонатий,  напевно  не  п`є  горілку,  як  наш  тато  пив,  я  це  добре  пам`ятаю.  От  би  нам  такого  тата,  он  в  Ігоря  порядний,  не  п`є    й  любить  його,  -  ледь  хриплим  голосом  сказав  Павлик.
-Слухай,  а  давай  його  перевіримо,  що  за  один,  на  вид  добрий,  а  так,  хто  його  знає..  Давай  підготуємо  молоток  і  довгий,  товстий  цвях,  –  запропонував  Дмитрик.
-А  це  для  чого?  -  перебив  його  брат.
-  Ха!  Проб`ємо  колесо,  хай  залишиться  ночувати    в  нас  у  прихожій,  будемо  бачити  злий  він  чи  добрий,  -  продовжив  Дмитрик.
-  Ти,  що,  дурень?!  Не  підходить,  багато  мороки  буде  йому.  Давай  краще  запросимо  його  порибалити  з  нами.  Розповімо,  як  гарно  ловиться  риба,  ще  й  часом  попадається  велика,  що  треба  йти  рибалити  на  світанку.  Ось  так  зробити,  -  запропонував  Павлик.
-  Ага,  а  потім  мама  юшки  наварить,  вона  в  неї  смачна  виходить,  може  сподобається,  ще  раз  приїде,  -  продовжив  Дмитро.
Світлана  уважно  прислухалася,  хотіла  почути  кожне  слово  та  після  слів  Дмитрика  ледь  не  розсміялася  й  гучно  сказала,
-Хлопці,  що  за  бурмотіння?    Ану  вгомоніться!  Спіть  нарешті!
     Через  чотири  дні  Максим  їхав    в  село,  якесь  відчуття  радості  переповнювало  душу.  Він  відразу  посигналив  біля  дядька  Івана,  той  з  обійстя  махнув  рукою  в  напрямку  магазину,  дав  зрозуміти,  що  побачив,  щоб  їхав  далі.
Він  попав    на  відкриття  магазину,  декілька  чоловік  стояло  під  дверима.  Доволі  повна  жінка,  років  сорока  п`яти,    в  руках  тримала  ключі    й  замок,  трохи  незадоволено  сказала,
-О!  Це  напевно  приїхав  ваш  хвалебний  торгач….  Побачу  я,  що  в  нього  за  товар  та  які  ціни?  На  все  село    розхвалили…
Максим  -  цього  разу,  привіз  майже  все  для  школи.  Діти  й    дорослі  вибирали  рюкзаки  та,  ще  дещо.  Хлопець  чекав  на  дядька  Івана  і  сам  не  знав  чому,  але    трохи  хвилювався,  адже  ні  близнюків,  ні  Світлани  не  було.
   На  свій  смак,  приховав  два  кращі  рюкзаки  для  хлопчиків,  тому  весь  час  і  позирав  на  дорогу.  Через  години  три,    побачив,  як  Світлана  з  синами  спішила  до  БУСа.  Малі,    підходячи  ближче,    всміхалися  й  привітавшись,  зазирали    Максиму  в  очі.
Він  не  витримав  й  запитав  Світлану,
-А  де  це  дядько  Іван,  може  прихворів,  що  не  йде?
Зашарілася,  намагалася  не  дивитися  прямо,  наче  ховала  свої  красиві  очі,    ледь  -  ледь  почервоніла,
-  Та  він  нас  підмінив,  ми  сьогодні  з  хлопцями  корів  випасаємо,  наш  день.  Оце  відправив,  щоб  могли  дещо  купити,  тоді  вже  підмінимо  його.  Говорив,  що  теж  хоче  побачитися  з  тобою,  тож    прийде.  
     Дітям  сподобалися  рюкзаки,  вони  заповнили  їх  шкільним  приладдям  і  швидко  поспішали  додому,    водночас  позирали  на  Світлану,  яка  суворо  дивилася  на  них.  Тільки    Павлик  розгублено  помахав  рукою,  коли  купили  потрібні  речі.  Їх  поведінку  можна  було  зрозуміти,  адже  мама  провела  з  ними  серйозну  бесіду,  про  їх  поведінку  з  чужим  дядьком.
         Сонце  припікало.  Товару  залишилося  мало,  не  було  й  вже  покупців.  Максим  збирався  їхати  додому.  Настрій  був  трохи  кепський  і  сам  не  зміг  зрозуміти  чому  так.  З  провулку  побачив  дядька  Івана  і  одного  з  хлопчиків,  який  йшов  поруч  з  ним.
-Ну,  встигли,  привіт!  -  дядько  Іван  подав    Максимові    руку.
-Бачиш,  Павлику,  а  ти  хвилювався.  Все  добре,  зараз  подивимося,  що  нам  дядько  привіз?
Він  давав  товар,  який  хотів  дядько  Іван,  а  гроші  не  взяв,  відмовився,  спираючись  на  той  обід,  що  відбувся  минулого  разу.
-  Жарко  їхати,  залишайся  хоч  до  вечора.  В  мене  БУСа  заженеш  на  обійстя,  пообідаємо,  відпочинеш,  а  потім  їдь  собі.  Куди  спішити,  говориш  не  одружений.
   Аж  тут  не  витримав  Павлик,  він  весь  час  спостерігав  за  старшими,  зморщивши  трохи  носика,  примруживши  оченята,  голосно  вимовив,
-  Дядьку,    в  нашій    річці  так  добре  клює    риба,  можете  порибалити…
-А  й  справді,  заночуєш  в  мене,  а  раненько  можна  й  на  рибалку,  батькам  рибки  привезеш,  тільки  передзвони  їм,  щоб  не  хвилювалися,
-  запропонував  дядько  Іван.
       Вже  вечоріло…  здалеку  було  чути,  як  корови    поверталися    з  пасовиська.  Корова  дядька  Івана  заходила  на  своє  обійстя,  Дмитрик  і  Світлана  здивовано  дивилися  на  Максима,  той  наче  виправдовувався  перед  нею  біля  хвіртки,
-  Та  я,  це  вирішив  порибалити  тут,    у  вас.  Може  хлопців  раненько  відпустиш,    хай  покажуть  де  добре  клює,  вони  ж  напевно  знають.
Світлана  зирнула  на  Павлика,  який  стояв  поруч  с  Максимом,  побачивши  в  очах  сина  радість,  не  могла  відмовити,
-Ну  гаразд,  вони  рано  тебе  розбудять,  це  такі  завзяті  рибалки,  що  повстають  не  світ,  не  зоря,  як  кажуть.
       Сини  Світлани,  напрочуд,  були  слухняні,  швидко  вклалися  спати.  Вона  сиділа  біля  вікна,  дивилася  на  зорі…
         Тітка  Катерина  і  дядько  Іван  не  вмовили  Максима  залишитися  в  хаті,  він  вирішив  спати  в  БУСі.  Та  сон  не  йшов..
         І  сам  не  знав,  що  з  ним  робиться,  але  ноги    привели    до  обійстя  Світлани.  Це  ж  зовсім  близько,  метрів  п`ятьдесят,  не  більше.
Серце  шалено  стукало….  За    парканом    росли  високі  рожі,  але  було  добре  видно  при  відкрите  вікно  на  двір,  адже  в  кімнаті  світилося.  За  білою    вишитою  шторою  побачив  її  .  Кілька  хвилин  наче  завмер,  не  міг  відвести  очей.  Здавалося  один  крок  і  рукою  б  дотягнувся    обійняти,  доторкнутися  до  вишневих  уст,  які    так  манили.  Та  стільки  ж  стояти,  слухати  мелодію  цвіркуна  і    далекий  гавкіт  собак?  Його  нерішучість  часом  бісила  та  цей  раз    терпець  урвався,  нахилився  через    паркан,  загавкав  пес,  привернув  її  увагу.  Вона    декілька  секунд    розглядала,  хто  б  там  міг  бути.  Коли  ж  впізнала  наче  завмерла,  відчула  по  тілу  тепло  й  мале  тремтіння,    часте  серцебиття,    не  вагаючись  вийшла  надвір.
         Хто  знає,  чому  так  буває…  Коли  наче  магнітом  тягне  молодих  людей  один  до  одного.  Чи  то  кохання,  чи  пристрасть,  яку  не  можна  зупинити..  
 Сп`яніла…  Можливо    від    поцілунків,  чи  може  від  запаху  сіна,  в  якому  потонули  обоє.  З-за  навісу  із  шиферу  виднівся,  переливався  блідий  місяць,  наче  підглядав  за  ними.  Десь  здалеку  чути  цвіркуна    й  тихий  шепіт  на  вухо,
-Ти  така  солодка,  я  загубив  голову…  Обійми  мене,  по  -  сонячному  зігрій,  я  так  цього    хочу……
       Він,  ще  довго  воркував  біля  неї,  як  голуб  біля  голубки    -  вона  підкорилася  цим  умовлянням,  відчула  себе    коханою    жінкою…
       Сіріло…    на  сході  небо  вкривається  фіолетовими  й  золотисто  -  рожевими  кольорами.  Все  частіше  півні  заводили  пісні,  переспів  линув,  то  з  одного  краю  села,  то  з  іншого..
 Світлана    поклала,  руку  на  чоло,
-  Максиме,  підіймайся,  зараз  хлопці    повстають,  йди,  щоб  ніхто  не  побачив,  у  нас  в  селі  люди  рано  встають.
Він  занурився  між  її  перси,  поцілував,
-  Нехай  бачать…  Ми  одружимося…  Що  тут  поганого.
Наче  током  пройняв  все  її  тіло,    відразу  сіла,  кров  вдарила  в  обличчя,
-  Ти  гарно  подумай,  у  мене    ж  два  сина…  Ти  їм  подобаєшся,  але  взяти  такий    тягар  на  свої  плечі,  ти  ж  такий  молодий…
-  Який    там  молодий!  Минулого  місяця  відсвяткував  тридцять  років,  не  хвилюйся,  одружений  не  був,  дітей  на  стороні  немає.  Дасть  Бог  будемо  мати    спільних,  ну  хоча  б  одне  дитя,  підеш  за  мене?  -  поцілунок  в  уста.
-  Ми  однолітки  з  тобою,  -  на  ходу  сказала,  як  дівчисько  побігла    до  хати,  у  вікні  з’явилося  світло…
         Всі    дружно  поверталися  з  рибалки.  Дядько  Іван  -  наловив  риби  більше  за  всіх,  бо  сидів  трохи  подалі  від  хлопчиків  й    від  Максима.  Бо  тільки  й  чути  було  розмов  про  автомобілі,  школу.  Хлопці  засипали  запитаннями,  то  про  одне,  то  про  інше.  Павлик  залазив  на  руки  до  Максима,  тулився  до  нього,  зазирав  в  очі,  усміхається  й  часом  поправляє  йому  чуба.
         Весело  за  обіднім  столом…    Дядько  Іван  і  тітка  Катерина,  переглядалися  між  собою,  позирали  на  Світлану  і  Максима,  коли  ті  наче  завмирали  при  погляді    один  на  одного.  
 Пройшло  кілька  днів.        Пізній  вечір….  Максим  стояв  навпроти  дзеркала,  приміряв  новий  костюм  й    білу  сорочку,
-Тато,  ходи  на  хвилинку,  порадь  яка  краватка  підійде  краще.
Мати  здивовано  глянула  на  чоловіка,
-Він,  що  на  побачення  йде?  В  таку  пору?  То  вже  ж  пізно..
Відразу  поспішила  до  сина,  за  нею  слідом,  покачуючи  голову,  кліпаючи  очима  йшов  чоловік.
-О,  тато,!  А  мами  вже  не  треба,  то  ж  вже  пізно,  одинадцята!  Куди  в  таку  пору  можна  йти?  –  запричитала,  заходячи  в  кімнату  мати.
І  відразу  сіла  в  крісло.  Відкопилила  губу,  ледь  скривилася,  здавалося  зараз  потечуть  сльози,
-  Легеню  мій,  синку,  такий  красень!  Та  хіба  так  пізно  безпечно  йти  десь?
-Так,  мамо,  без  сліз!    Знайшла  легеня,  я  вже  чоловік!  Ти,  що  забула  скільки  мені  років?  Краще  порадьте,  яка  підходить  краватка.
Батько,  подав  краватку,  яку  підібрав  на  свій  смак,  всміхнувся,
-  Ось  ця  підійде!  Що  оновився  трохи,  це  не  завадить  до  свята.
Мати,  аж  підскочила  з  крісла,  взялася    руками  в  боки,    сердито  зміряла  сина  з  ніг  до  голови,  
-  До  якого,  ще    свята?  Що  приховує?
-Ти,  що  забула,  тож  скоро  перше  вересня  ,-  помітив  син.
-  Тфу,з  вами!  Зирить  один  на  одного,  всміхається,  я  думала  якесь  інше  свято.  Ага…  То  це  ти  вирішив  у  школу  навідатися,  що  з  однокласниками  домовився  зустрітися?  -    запитала  сина,  обома  руками  гладила  плечі,  наче  поправляла  жакет.  
-Це  мамо  гарне  свято,  ти  ж  знаєш.  А  про  те,  що  ти  подумала,  гадаю  можливо  через  пів  року,  а  може  через  рік,  але  обов*язково  збудеться,
 -  відповів,  з  усмішкою  на  обличчі.
-Чуєш,  старий,  ти  знаєш  хто  вона?  Чому  мовчиш?  Чия?    Я  їх  знаю?  -  хитро  заглянула  в  очі  чоловіка.
-  Ні  мамо,  це  буде  сюрприз,  він  нічого  не  знає  і  не  бачив  її,    ще  не  час.  Але  гадаю,  рішення  своє  не  зміню,  одружуся  нарешті,  ви  ж  цього    так  давно  хотіли.    І  ніяких  більше  розмов,  на  добраніч,  мені    завтра  рано  вставати.
-Ох,  ох,  дивися  сину,  добре  дивися,  щоб  не  жалкував…  Життя  складне,  щоб  не  прийшлося  в  одну  ту  саму  річку  два  рази  заходити,  як  кажуть  люди.  Щоб  один  раз  і  на  все  життя…-  виходячи  з  кімнати,    бурчала    мати.
       Перше  вересня  -  всіх  запрошувало  до  школи.  Ранкове  сонце  привітно  розкидало  промені  до  землі,  по  небу  де-не-де  білі  хмаринки.  Гучно  грала  музика,    всім  піднімала  настрій.  Світлана  з  синами,  як  і  всі  інші,  стояла  в  шерензі  з  першокласниками.  Діти,  як  діти,  святково  одягнені,  завертілися,  озирнулися  на  всі  боки,  в  очікуванні  початку  «  лінійки».
 До  школи  під`їхав  БУС….    Максим  радісно  з  усмішкою,  з    букетом  троянд,  підійшов  до  Світлани.  Чмокнув  у  щоку,  привітав  зі  святом,  вона  почервоніла,  зашарілася,
-Ну,  що  ти,  так  при  людях?!
-  А  що,  хай  знають,  в    нас  з  тобою  сини  йдуть  до  школи  ,тож  для  нас  це  свято.  Не  переймайся,  все  буде  добре!
 З  хлопцями  привітався  по-чоловічому,  ті  тупцювалися,  з  усмішкою  і  теплим  поглядом  позирали  на  присутніх.  То  напевно  для  них  було  більше  свято,  ніж  свято  першого  вересня.  Очі  світилися  щастям,  Павлик  підморгнув  Дмитрикові,  щось  прошепотів  йому  на  вухо.  Відразу  одночасно  взяли  Максима  за  руки,  весело,  демонстративно  поглядали  на  всі  сторони.  Наче  хотіли  всім  показати,  що  біля  них  є  чоловік,  який  здатен  їх  захистити  і  любити.  
                                                                                                                                                                                               Січень  2018  р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2018

Пишу, дышу

Пишу…  Дышу
Этим  живу…
Ах,  если  бы,  не    эта  война,
Наверняка,  пела  бы  душа,

Посмотрев  ТВ,  уж  нету  слов,
Ох  уж,    (  братская),  это  любовь,
Скольких  ребят,  ты  загубила.

Пишу,
Дышу,
А  за  окном  зима
Сверкает,  словно  в  сказке,  блестит,
Белым  бело,  под  снегом    все  дома,
Душа  не  радуется,  болит,
Горит  Восток,  там  идёт  война.

Кому,  зачем,  скажите  нужна,
Жена  и    мать,    так  давно  не  свят,
Ведь  все  так  ждут,  уж  давно  звонка.

Задребезжал  рассвет,  перо  возьму,
Рядом  чернила,    вот  пишу,  дышу,
Снова  ловлю,  лучик,  этим  живу,
Мне  почему,  но  ведь  не  всё  равно

 Хоть  далеко,  я  так  от  войны,
Ведь  погибают  за  свободу,
Но  у  ребят,  знаю  нет  вины,
Ценят  всегда,  в  жизни  лишь  правду.

Жить  желание…  в  мирной  стране,
 Мечты  в  душах,  хранят  надежду,
Улыбнуться  маме  и  жене.
Пишу,
Дышу,
Этим  живу…
Хочу  всем  пожелать,  мира,  добра!
Чтобы  радовались  зиме,  весне,
Наконец,  чтоб  закончилась  война!
Не  писала,  чтоб  больше  я  о  ней,
Чтобы  жизнь  была  всегда  прекрасней!

18.01.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772152
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.01.2018

Любіть Батьківщину

Зітхає  молодь,  куди  податись,
Як  віднайти,  ту  дорогу  в  житті,
Й  воно  одне,  ним  би  і  пишатись,
Не  залишитись,  в  самозабутті.

Знайти  б  роботу…та  де  є  вона?
Стоять  заводи  й  фабрики  давно,
А  там  на  Сході,  все,  ще  йде  війна,
Біда,  край  топчуть,  москалі  гнівно.

За  що  скажіть,  це  все    країні?
 І  трударям,  які    на  ній  живуть,
Де  люблять    мир  й  пісні  солов`їні,
І    обробляють  поля,  жита  жнуть.

Незневіряйтесь,  майте  терпіння,
І  не  лишайте,  ви  свою  землю,
Ось,  тут  родина,  ваше  коріння,
Й  не  гайте  часу,  років    даремно!
Завжди  всі  хочуть,  змін  лиш  на  краще,
Надію  маєм,    з  нею  живемо,
Із  війни  вийти,  бажання  наше,
Щоб  волю  мати.  Знову  розквітне!

Любіть  Батьківщину,  вас  прошу  діти,
 І  де  дитинство    й  мама  щаслива,
Щоби  в  родині,  завжди  радіти
Земля  рідна,  знайте,  незрадлива!

11.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2018

Свято Водохреща

Відгриміли  Новорічні  салюти,
Вже  Різдво  пройшло  і  свято    Василя,
Килими,  зима  спішить    розстеляти,
В  чародійствах    казкових  іскрить  земля.

І  до  нас,  вночі  прилинуть  чудеса,
Ми  відзначимо  свято  –  Водохреща,
Привідкриються,  нам  чудні  небеса,
Тіла  й  душі  скропить  вода  цілюща.

Хай    Господнє  Хрещення    в  кожну  хату,
Принесе,  всім  радості  багато!
Й  допоможе    вистоять  солдату,
 Матері,  щоб    нестали  страждати,
Щоб  закінчилась,  війна  на  це  свято!

Хай,  окропить  ласкою,  любов’ю,
Ця  свята  вода    й    МИР  подарує!
Хай  пожалує    щастя  і  здоров`я!
Благодать,  хай  Божа  запанує!

ВАС  ЗІ  СВЯТОМ,    ШАНОВНІ  ДРУЗІ!


18.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2018

От зима!

Зимно,  хутко  одяглася,
На  подвір’я  подалася,
Добре  сипле,    сніг  лапатий,
Кущ  калини,  весь  пухнастий.

Ой,  як  гарно,  як  красиво,
От  зима,  ну  справжнє  диво,
Я  розчищу  всі  стежинки,
Сріблом  сяють,    всі  сніжинки.

Підлітають,  аж  догори,
А  надворі,  є    дітвори,
Веселяться,  в  сніжки  грають,
На  санчатах,  всі  літають.

                             Грудень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2018

На крилах любові

Знаю  любий,  що  сонце,  не  спалить  нас,
Хоч  у  кожного,є    вогонь  кохання,
Зірочки,  палахкотять,  прийде  наш  час,
Тільки  звідти,  буде  благословення.

Там  висОко,  в  небесному  просторі,
Як  птахи,  злетим  на  крилах  любові,
Ніч  ясна    і  радо  вітають  зорі,
Поєднатись    доленьки    вже  готові.
                   
Обійму  ніжно,  по  дорозі  життя,
Вірю  я!  Чуєш,  ти  мій  поклик  душі,
Нехай  в  щасті,  вже    буяє    майбуття,
Я  коханий!  Тобі,  напишу  вірші.
                             

2013  рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2018

Свято Василя прославляймо

Прилетіла  пташечка  над  селом,
Розсипала  пір`ячко,  весело,
 То  посланниця-  вісточка  зими,
Скрізь  іскрились,  рушники  й  килими.

Заясніли  пухкі,  білесенькі,
Зі  сніжинок  срібні,  яснесенькі,
 Одяглись,  сяють  дерева  й  кущі,
Сповилась    земля  в  казковій  красі.

Порадіймо  люди,  привітаймо,
Новий  рік    й  Василя  зустрічаймо,
Поспіваєм  дружно,  пощедруєм,
Та  й  господарю  радість  даруєм!

Тож  посіймо,  ми  оселю  зерном,
Щоб  на  мир,  на  щастя,  на  добро!
Нехай  гарно  зросте  озимина,
Дасть  здоров`я  і  достатку  зима.

Хай    луна  сміх  в  кожній  хатині,
Усміхнеться  Бог  любій  дитині,
Посвяткуймо  люди  та  вітаймо,
Василя  -  це  Свято  прославляймо!

Хай  дарує  сили  і  терпіння,
Ще  родинного  порозуміння!
Тепла  вам,  злагоди  і  кохання!
Хай  здійсняться  ваші  побажання!

14.01.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2018

Стану подарунком

Йшли  босоніж,  як  колись  дітьми,
Ледь  м`яка    -трава  шурхотіла,
Сіра  пташка,  вмить  вдарила  крильми,
На  березу,  стрімко  злетіла.

Колисалися  віти  рясні,
Листя    блиск,  сіяє  на  сонці,
Задивляюся    в  очі  ясні,
Зловлю  промінь,  я    у  долонці.

Й  подарую,  його  вмить  тобі,
Разом  з  ніжним,  теплим  цілунком,
Сховай    погляд  холодний  в  імлі,
Я  бажаним    стану  дарунком.


2000р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2018

Ой, Маланочко…

Ой,  Маланочко,  Маланко,
Усміхнись  до  всіх,  ти  ранком,
Принеси  в  дім,  людям  щастя,
Хай  відійдуть  всі  напасття.

Час  сьогодні  не  змарнуєм,
По  -  під  вечір,  пощедруєм,
Добрий  вечір,  люди  добрі,
Хай  всміхнуться  в  небі  зорі.
Хай    мир  буде  ,  на  всій  землі!
 Разом  скажимо,  -Ні!  НІ!  війні!

І  бажаєм,  всій  родині,
Щоб  та  й  радість  у    світлині,
Щоб  здоров`я,    усі  мали,
Радо  Свято  зустрічали.

Зберемось,  на  вечорниці,
 Дай  господар  паляниці,
Пісень  тОбі,  поспіваймо,
Весь  народ    ми  привітаймо!

Лети  -  лети  щедрівонька,
Не  болить,  хай  голівонька,
Хай  в  сім`ї,родяться  діти,
Щоб  було,  чому  радіти,
Завше  хліб,  і  сіль  на  столі,
Щоби    щастя,    по  всій  землі!



12.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771082
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2018

Пригода в ставку / казка /

Жила  -  була  на  ставочку  одна  дуже  вередлива  жабка.
І    все  їй  не  так,  не  слухала  ні  маму,  ні  татка.  Майже  завжди  жабки  всі  разом,  а  ця  така  непосидюча,  їй  все  та  скрізь  хочеться
 побачити  та  розпізнати.
 Поряд  з  ставом  росли  верболози,  до  самої  водички  діставали,  від  вітру  вітами  колихали  і  часто  жабку  попереджали,  шепотіли,
-  Будь  обережна,  бо  тут  часто  між  очеретом  та  зіллям      полюють  чорногузи.  Хоч  вони    на  вид    красиві  і  такі  привітні  та  дуже  люблять  їсти  жабок,  тож  не  запливай  далеко  від    батьків,  щоб  не  було  біди.
Жабка  ж  все,  плеск  та  плеск,    животиком  по  водичці,  пливе,    а  потім  на  берег,  тішиться,  літечко,  тепленько.  Чому  б  не  повеселитися?  Та  й  далі  пливти  подивитися,  подумала  вона,  дуже  хочеться  знати,  що  там?    
Потихеньку,  щоб  ніхто  не  помітив,  лапками  туди.  сюди,  попливла  далеченько,  до  високого  обриву.  Тут  водичка  така  чиста,  чиста,  що  при  самому  дні  видно  маленькі  водорості.  Від  несподіванки  рот  відкрила,  помітила….На  дні,  серед  великих  каменів,  копошиться  декілька  штук  раків.
Ой,  як  цікаво,  зраділа  жабка,  ніхто  цього  не  бачив  тільки  я!  Оглянула  все  навкруги,  нікого  не  видно  ,  розвернулася    і    швидко  попливла  назад.
Ой,  чому  це  так  яскраво  світить  сонце?  Прямо  в  очі!  Майже  нічого  не  бачу,  кліпаючи  очима  обурювалася  про  себе  жабка.  Так,  напевно  заховаюся,  он  там  і  швидко  попливла  до  чагарника.  
 Тут  же  поруч  з  чагарником  росло  невеличке    зілля  і  килимом  розстелилася  ряска.  Та  нічого,  я  прорвуся,  подумала  жабка  і  плила  далі  до  красивих    водяних  лілій.
 Ой,  та,  що  це  ?  Зачепилася  лапкою    вже    тягне    вліво,  а  потім    вправо,  ні  !  Ще  більше  обмоталася  не  тільки  ряскою,  ще  й  водоростями.
Вже  не  звертаючи  ні  на  що  уваги,  злякалася.  Де  й  хитрість  поділася,  згадала,  що  верболози  попереджали  про    чорногузів,  почала  кричати,  звати  на  допомогу,
-Ой,  спасіть!  Спасіть!  Спасіть  мене!  Застрягла    у  водоростях    я.  Агов  !  Хто  є?!  Не  маю  сили  зовсім  я!
 -Ой,  напевно  я  загралася,  чому  не  послухала  маму  й  татка,  нащо  далеко  запливла?  -  сварила  себе  жабка.
-  Ото  біда!    Така  краса,  ці  водорості  і    ряска,  а  для  мене  пастка.
     Тут,  неподалік    у  воді  дрімав  чорногуз,  стояв  на  одній  ніжці.  Та  й  почув  ті  плаксиві  слова  і  швидко  хлюп  та  хлюп  по  водичці.  Поспішив,
-О  напевно  є  обід,  точно,  чую  голос  жабки.
Раптом  зачепився  за  щось,  похитнувся    мов  в  каруселі  і  вже  носом  у  воду  шубовсть!  Крилами    бив  по  воді,    вона  краплями  розліталася  на  всі  боки,  ледь  -  ледь  ногу  витягнув..
Побачила  жабка  здалеку  чорногуза,    з  переляку  де  й  сила    взялася,      крутилася  неначе  дзиґа,    вискочила,  з  пастки.    
Поспішала,  швидко  плила,  плила,  навіть  не  оглянулась.  Побачила,  що    вона  далеченько    від  чагарника,  на  мить  зупинилася,  озирнулася  на  всі  боки  і  весело  закричала,
-  Гей  тільки    й  бачили  мене!  Помітили,  сама  з  пасткою  справилася!  Ага!  Не  піймав  чорногуз  мене!  Ага!
           Та  її,    ніхто  не  чув,  бо  вона,  з  переляку,  захрипла.
 Дуже    задоволена,  радісно  плила  додому.  А    по  дорозі    все  ж    вирішила,  краще  про  це,  нікому  не  розповідати,  бо  знала,  що,  як  дізнаються  батьки,  будуть  дуже  сваритися.  І  подумала,  ні  більше  такого  робити  не  треба,  якщо  хочу  жити,  треба  бути  обережною.  
****
Добре,  дітки,  що  так,  закінчилася  казка,  щоб  не  було  біди,  слухайтеся  завжди  маму  і  татка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2018

Мій синку…

Мій  синку,  рідненький,  як  ти  там,
   Я    стіл,  святковий,  вже  накрила,
Без  тебе,    так  сумно  усім  нам,
Кутю,  смачненьку    теж  зварила.

І  вигляну  знов  у  віконце,
До  тиші  весь  час  прислухаюсь,
Чекаю,  тебе,мов  те  сонце,
Приїдеш    на  це  сподіваюсь.

Далеко,  ти  де  горить  земля,
 Немає  й    дня  щоб  не  стріляли,
З  Різдвом,  теж  привітали  з  Кремля,
Синочків,  наших  відганяли.

Я  прОшу,  Боженьку  за  всіх  вас.
І  вкотре  молюсь  до  ікони,
Благаю,  щоби  від  кулі    спас,
Хай  згинуть    кремлівські  дракони!

ДощИк,за  віконцем  хлюпоче,
Давно  вже  догоріла  свічка,
Під  серцем    щемить  й  так  тріпоче,
Мені  б,  побачить,  твоє  личко.

07.01.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2018

На все Божа воля

Як  має  бути,  нічого  не  зробиш,  буде,
Не  намагайся,  воно  все  рівно  прийде,
В  житті  від  тебе,    майже  не  залежить  доля,
Яке  майбутнє,  вирішує  Божа  воля.

Як    було  часто,  перегортаєш  сторінку,
Минуле,  пройдене,  хоча  би  на  хвилинку,
 Ти  задумався,  чи    спроможний  щось  змінити?
 Чи  здатен  був,  поганючому  завадити?

Завжди  хочеться  краще  жити,
Часом  і  сам,  не  знаєш,  як  це  зробити,
Та  все  ж  наважишся,    звернувсь  до  Всевишнього,
Для  усіх  кращого,  благаєш  майбутнього.

За  гріхи  каєшся,  вкотре  просиш  поради,
У  душі  з  вірою,  все  ж  чекаєш  пощади,
Тобі  в  житті,  знай,  завжди  Боженько  підкаже,
Нелегкий  час,  цей,  пережити  допоможе.

Тож  не  здавайся,  живи,  твори,  радій,  мрій,
Чуєш,  ніколи,  не  втрачай  світлих  надій!
***
У  кожного  із  нас  є  своя  доля,
А  буде,  якою,  то  Божа  воля.


Серпень  1992р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2018

Новорічні частівки

Розпустила  зима  коси,
Нема  снігу  лише  роси,
Наступив,  нині  Новий  рік,
Вже  загавкав  пес  надворі,
***
Ой  вам  друзі,  скажу  –  трясця,
Загубилося  десь  щастя,
Як  зимою  снігу  нема,
Так  й  коханнячка  теж  катма.
***
Гарно  пічку  розтопила,
В  гості  Гриця  запросила,
Одягнувсь  в  Діда  Мороза,
Йшов  у  сторону,  зараза.
***
У  морозну  тиху  нічку,
Заплітаю  в  косу  стрічку,
Перший  прийде,  хто  посіє,
Хай  мою  нудьгу  розвіє.
***
Йшов  до  мене,вже  Дід  мороз,
Я  гадала,  все  серйозно
Та  й  наповниться  щастям  дім,
Він,  як  зюзя,  напивсь  у  нім.
***
Новий  рік  ми  поєднали,
Заодно  горілку  гнали,
За  мить  тут,  на  порозі  мент,
От  гад,  свято,  зіпсував    вщент.
***
Не  прийшов  сусід  погрітись,
Вже  встиг  звечора  напитись,
Обіцяв  стрічать  Новий  рік,
Тепер  я,  сама  цілий  вік.
***
Ой  злітають  ціни  в  гору,
Голівоньку  маю  хвору,
То  від  влади  нам  ґатунки,
Новорічні  подарунки.
***
З  Новим  роком  !  З  новим  щастям!
Хай  Вам  люди,  все,  все  вдасться!
Хоч  нас  хочуть  -    всі  зламати
Нехай  знають  -    не  здолати!

                                 2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2018

Ну, улыбнись

Моя  любовь,  очей  очарование,
Поверь  не  зря,  пригласил  на  свидание,
Отбрось  сомнения,  выпей  чуть-чуть  вина,
Все  расставания…То  не  моя  вина…

Прошу  тебя,  давай  не  грусти  так  шибко,
На  дне  бокала…    ведь  спрятана  улыбка,
Давай  оставим,  все  споры  в  старом  году,
Ну  улыбнись,  я  никуда  не  уеду!

В  глаза  смотри,  услышишь,  поезд  уходит,
Меня    на  мысли,  он  даже    не  наводит,
 Скажи  ты  мне,  не  тая,  и  сердце  открой,
Ночь  Новогодняя,  наш  желанный  покой.

 Уж  пригуби,  чуть  вина,  ты  счастье  моё
Я    же  готов,  всю  жизнь  оставаться  с  тобой!
                                       

2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770290
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.01.2018

Хай зірка ясно засіяє

Хай    сніг  нам  сіє,  посіває,
Святкову  землю,  прикрашає,
В  платті  весільнім  наречена,
Зіронька  в  небі,  як  хрещена.

Вся  заіскрилась,  засіяла,
 Із  Різдвом-  святом  привітала,  
Радіймо  люди!  Співаємо!
Ми  із  народженням    вітаймо!

 І  прославляєм  Боже  ім`я,
Веселись  небо  й  рідна  земля!
Славим    від  хати    і  до  хати,
 Будемо  миру,  всім  прохати.

Свічу  запалим,  під  образом,
Щастя  попросим    й  добра  разом,
Хай    принесе  злагоду  й  любов,
Щоб  Україна  та  й  вільна  знов!

Хай    ясно  зірка  засіяє,
 Всевишній  нас,  благословляє!

07.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2018

Зустрічаємо Різдво

У  кожух,  вечір  вбирався,
Вже  давно  посутеніло,
Місяць  срібний,  усміхався,
Там  де  обрій,  червоніло.

Перша  зірка  загорілась,
Сяйвом  небо  освітилось,
Вість  благая  розлетілась,
Тож  дитятко    народилось.

В  Вифлеємі  та  й  у  яслах,
 Спішив  янгол  сповістити,
По  різних  містах  й  по  селах,
Про  подію  озвучити.

І  сьогодні,  святкуємо,
День  народження    Ісуса,
Ми  славімо,  пам`ятаймо!
Опромінились  небеса!

Порадіймо    добрі    люди  !
Зустрічаєм  свято  Різдво!
Хай  же  мир  повсюди  буде!
У  кожній  хаті  торжество!

Свято  віри!  І  любові
Нехай  всім,  зігріє    серця!
Хай  колядки  вечорові,
Прославлять  нашого  творця!

Восхваляймо,  спасителя,
Та  подякуймо  за  добро!
Возвеличмо  учителя,
Й  заповіти,    усі  його!

06.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2018

Хтось не любить. .

Хтось    і  не  любить…  то  так    і    буде,
Тож  я  сміюсь,  на  повні  груди,
І  прилечу  хугою,  снігом,
Все  килимами  вкрию,  сріблом.

Хай  заіскриться,  біло  -    біло,
І  помандрую,    далі  сміло,
Аж  по  верхівки,  в    пуху    кущі,
Нитки  златаві,  скрізь  по  плащі.

Змахну  над  річкою,  знов  крильми,
За  мить  покрилась  дзеркалами,
Зіткаю  скатерку  -самобранку,
 Вдягну  калині  вишиванку.

 Бач  ягідки,  вже  червоніють,
Усім  птахам  сердечка  гріють,
Вберу  ялинки  в  діаманти,
І  почекаю,  на  куранти.

 Лунає  дзвін,  спішить  Новий  рік,
Ступне  до  кожного  на  поріг,
Чомусь  тим  часом,  втіхи  нема,
Бо  ж  холодненька,  кажуть  зима.

Скрізь  озирнись  -  краса  чудова!
Тож  усміхнись,  пора  казкова!
Не  любить  хтось,  нехай    так    буде,
Вкотре  сміюсь,  на  повні  груди.


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018

Добрий вечір

Ой,  не  сумуй,  зимонько  не  плач,
Спечу  смачний,  я  тобі  калач,
Ще  й  наверху  маком  притрушу,
           Та  й    діточок  радо  пригощу.

У  небі  зірка,  прийшло  свято,
Ми    зберемося  -    нас  багато,
Гайда    всі  разом  попід  хати,
 Дружно  станем  колядувати.

Ялинка    світиться  у  вікні,
Господар  вдома,  чи  може  ні?
До  нас  виходь,  давай    із  хати,
Вас  із  Різдвом  будем  вітати.

 Ой,  коляд,  коляд,  колядниця,
Хай  щедро  родить,  всім  пшениця,
Попросим    Бога,  добрі  люди,
По  всій  землі,  хай  мирно  буде!

Ой  коляд,  коляд  колядниця,
У  джерелі  свята  водиця,
Зіронька  в  небі  заіскрилась,
Нехай    війна    би  закінчилась!

Ой,  коляд,  коляд,  колядниця,
Із  маком  гарна  паляниця,
Тож  буде  хай  у  кожній  хаті,
Щоби  усі,  ситі  й    багаті!

Нехай  ростуть  жита    у  полі!
Завжди  щасливі  будуть  долі!
Всім  добрий  вечір!  Щедрий  вечір!
Та  й  добрим  людям  на  здоров`я!

                                                 24.12.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018

Три ім`я на "О"

 Осінній  вечір  ….  сіра  пелена  -  немов  туман,    в  небі  сховала  зорі.    Листя  багряне,  жовте,  ледь  зелене,  потріпане    і  на  пів  сухе  крутиться  під  дійством  вітру.  Часом  пролітає  наче  в  танці,    чи  скручується  клубком,    чи  поодинці    все  ж    припадає  до  землі,  знаходить  спокій.
     Ото  так  і  життя,  думав  Олег,  вкотре  уважно    придивлявся  до  дороги.  Та,  щось  зі  спокоєм  у  мене  ніяк  не  виходить.  Весь  час  в  напрузі,  така  професія...  
   Прохолодний  вітер  віяв  у  вікно,  то  злегка,    то  сильніше,  розвіює  пасму  волосся,    ніжить  його.  Трамвай  набирав  швидкість,  згодом  знову  гальмує,  перед  кожною  зупинкою  попереджає  пасажирів    -    оголошує  назву.  Уважно  придивлявся  в  дзеркало,  чи  можна  зачинити  двері.
         В  місті  комфортно,  по  алеях  ліхтарі.  Освітлення  достатнє,  видно,  як    кудись  поспішають  люди.  Часом  всміхнеться,  як  побачить,  що  цілуються  пари.  І  знову  вся  увага  на  дорогу,  і  в  салон.    Два  роки  їздить  одним  маршрутом,  людей  багато,  постійних  пасажирів  знає,  особливо  ввечері,  коли    робить  останнє  коло.
 Ніколи  не  думав,  що  прийдеться  переїхати  із  Сімферополя  в  Вінницю.  Події  на  Майдані  змусили  це  зробити,  не  зміг    змінити  погляд  до  своєї  країни.  Він  іще  зі  школи  нею  жив,  так  любить    Україну,  читав  твори  Шевченка,  Лесі  Українки.  Особливо  любить    читати  книги  -      історичні,  воєнної    тематики.
 На  жаль,  коли  йому  було    п’ять  років  покинув  батько.  Переїхали  в  Ялту,  відтоді  наче  й  не  було  в  хлопця  батька,  навіть  ні  разу  не  прислав  аліменти.
         З  мамою  в  місті,  з  бабусею  та  дідусем  -    в  приморському  селі  пройшло  дитинство.  Коли    був    молодшим,  з  дідом    на  човні    виходив  в  море  порибалити.  Закінчив  школу,    поховали  дідуся.  Більше  часу  приділяв  бабусі,  був  помічником  ,  вона  жила  в  приватному  будинку,  біля  нього  завжди  треба  чоловічої  руки.  
     Після  школи  Олег    вивчився  на  водія.  Кілька  місяців  на  машині  возив  товари  в  магазини,  згодом  мав  дозвіл  на  перевезення  пасажирів.    На  кожні  вихідні    в  бабусі,  в  курортний  сезон  навіть  прямо  від  неї    їздив  на  роботу.  Бабуся  на  той  час    брала  на  квартиру  відпочивальників.  Хлопця    тягнуло  до  компанії.    Молоді  дівчата,  хлопці,  магнітофон,  музика  і  все  це    біля  моря,  це  був  суцільний  кайф.    Присяде  на  пісок,  задивиться  на  море,  а  хвилі  піняться,  стеляться,  одна  на  одну,  в  полон  забирає  одна  іншу.  Відразу,  наче  якийсь  біс  у  тіло  вселився,  здавалося  перевернув  би  гори.  Інколи    таке  було,  що  дівчата  самі  запрошували  в  кімнату.  Молодий,    в  жилах  кров  кипіла,  відчував  себе  жеребцем,  але  спокусам    не  піддавався.  Правда,  до  того  випадку,  поки  не  зустрів  двох  подружок.  Ох  і  засліпила  очі  Оксана,  думав  здуріє,  згадував,  як  воно  буває  вперше,  коли  горить  в  душі  вогонь  і  не  можеш  зупинитися.  Часом  вийде  надвір  хіть    остудити,  а    море  штормить,  вітер  б’є  в  обличчя,  розвіє  довге  волосся,  хотілося  завити  вовком.    Дівчат  було,  що  сказати,    гріхів,  як  вже  пізніше  думав  -  мав  занадто  багато.
 Можливо  тому  й  до  цих  пір  не  одружився.  То  на  заваді  друзі,  не  хотів  дорогу  переходити,    то  його  не  хотіли.  Здавалося,  хлопець  з  виду  непоганий,  білявий,  з  синіми  очима.  Високий  на  зріст,  міцненький  горішок,  так    його  називала  бабуся.  Та  невдовзі,  залишила    їх.    Бідкався  хлопець,  дуже  любив  її.    Одна  біда  кажуть  не  ходить,  в  армію  не  взяли,  захворіла  мама.    Через  два  роки  її    не  стало,  здолав  рак.  Йому  тобі  минуло  двадцять  два  роки.
     Дві  тисячі  чотирнадцятий  рік  увійде  в  історію.  Майдан,    розмови,  що  Росія  прийде  на  допомогу  кримчанам.    Не  розгубився,  не  вагаючись    продав  бабусин  будинок.  Продав  квартиру,переїхав  у  Вінницю.  Чому    в  це  місто  і  сам  не  знав,  він,  якось  одного  разу,    їздив  з  другом  по  роботі,  в  гості  до  його  бабусі.  Місто  сподобалося,  красиве,  привабливе.    Протікає  річка  Буг,    любив  бродити  по  берегу,  насолоджуватися  виблискуванням  води,  пейзажі,  особливо  з  плакучими  вербами.
 Усе    вдалося  зробити  все  швидко.  В  міській  раді  запропонували  роботу    в  автопарку,  водієм  трамваю.  В  гуртожитку    дали  кімнату.  Навіть  був  трохи  спантеличений,  це  ж  треба,  без  проблем,  тільки,  погляди  в  його  сторону  і  де  хто  дивувався,  що  виїхав  з  Криму.  Згодом  зрозумів,    вірне  рішення,  адже  Крим  окупувала  Росія.  В  гуртожитку  довго  не  затримався,  компанії,  веселощі,  вже  не  для  нього.  По  відношенню  до  жінок,  чи  охолов,  чи  переїзд    зупинив  його.  Не  пройшло  і  чотирьох  місяців  купив  двокімнатну  квартиру,  життя  потекло  спокійним,  звичним  руслом.
           Пізній  вечір…  він  вкотре,  за  звичаєм,  зазирнув  у  салон,  всього  чотири  пасажири.  Обнявшись,  сиділа  молода  пара,    хлопець  посміхається  до  дівчини,  про  щось  емоційно  розповідає.  І  чоловік,  років  п’ятдесяти,  який  мав  на  наступній  зупинці  зійти.  Він  його  добре  пам`ятає,  часто  возить.  Неподалік  від  них,  з  букетом  червоних  троянд,  сиділа  жінка.
О,  як  багато  квітів  і  без  чоловіка,  цікаво…  та    таке  буває  -    подумав.  Останній  поворот,    далі    по  прямій.  Раптово  засвітив  в  очі  автомобіль,  відразу  загальмував,  в  метрах  п`яти  на  колії  стояли  два  автомобілі,  декілька  чоловік  розмахували  руками  .  Ось  так  тепер  треба  чекати,  коли  приїде  ГАЇ  -  подумав,  вже  почув  сирену.
Олег  попередив  пасажирів,  що  треба  трохи  зачекати,  адже  побитих  авто  не  було,  то  ж  все  мало    владнатися  швидко.
       Його  ніби  магнітом  тягнуло  подивитися  на  жінку  з  квітами.    Стоп,  зупинив  себе,  адже  я  її  десь  бачив.  Де?  Коли?  Очі,  ці  очі    і    волосся  каштанового  кольору,  щось  знайоме,  впевнився  він,  знову  подивився  на  неї.  Невже  це  Оксана?    Очі  забігали,  немов    шукали  порятунку,  відчув    під  серцем  холод.  Та  ні,  це  напевно  жінка  дуже  схожа  на  неї.  Не  пригадаю  звідки  вона  була.  Ото  дурість,  молодість  все  було  по  барабану.  Пригадав  той  випадок,  як    у  бабусі,  відпочивали  дві  подруги.  Як  Оксана  умовляла  його,  просила,  щоб  не  чіпав,  щоб  пожалів  -  пошкодує  потім.  А  він  тоді    від  поцілунків  наче  оп`янів,    домігся  її.  Вона  ж  наступного  дня  виїхала,  поїхала  раніше.  Запекло  в  грудях,  кинуло  в  жар  -  правду  говорила,  шкодує  про  те  що  сталося.
   Сигнал  автомобіля  відволік  від    спогадів.  Колію  звільнили,  заметушився,  поїхав.    На  зупинці  вийшов    чоловік  і  дівчина  з  хлопцем.  
То  це  вона,  чи  не  вона  ?  Вкотре  запитував  себе  Олег,  чомусь  не  наважився  знову  зазирнути,  немов  боявся.  Але  ж  така    ж  гарна,  можливо  й  не  вона  .  А    якщо,  познайомитися,  саме  кінець  зміни,  запропонувати  провести    додому.  З  квітами  і  сама  -  цікаво…
     Оксана    працювала  в  банку,  після  роботи    накрила  святковий  стіл,  адже  в  неї  сьогодні  день  народження.  Додому  дуже  рідко  їздить  трамваєм.  То  друзі  машиною  підвозять,  то  співробітники,  інколи  на  маршрутному  таксі.  Після  шампанського  боліла  голова,  вирішила    чим  довше  добереться  додому,  тим  краще.  Вдома  на  неї  чекає  донька,  цей  подарунок  долі  в  молоді    роки,  що  змінив  її  все  життя.
         Після  того,  як  Оксана  поїхала,  зрозуміла  -  вагітна.  Подружка  радила,  щоб  дала  знати  йому  та    батьки  хоча  й  сварилися,  але  згодом  змирились.  Батьки  інтелігентні  люди  -  викладачі  в  університеті.  Щоб  по    під’їзду  було  менше  розмов,  в  іншому  мікрорайоні  для  неї  купили    двокімнатну  квартиру.  Оксана  вирішила,  що  це  на  краще,  адже  батьки  дали  їй  шанс  самій  вирішити,  як  жити  далі.  Від  батьків  мала  фінансову  підтримку,  вони  окрім  роботи  займаються  репетиторством,  давали  уроки  англійської  мови.
Дівчинка  народилася  вчасно,  Оксана  дала  їй  ім`я  –  Оля.  Вирішила  хай  буде  три    ім’я  на  «О».  Можливо  колись  пробачить  Олега,  дасть  знати,  що  в  нього  є  дочка.  Маленька  народилася  темненькою  та  з  часом  волосся  почало  світліти,  оченята  сині,  красиві.  Помітно  підростала,  все  більше  ставала  схожа  на  Олега.
             Олі  було  три  роки,  коли  Оксана  отримала  диплом,  вона  навчалася  на  заочному  відділені  Вінницького    торговельно-економічного  коледжу.  Відразу  пішла  працювати  в  банк,  а  доню  водила  в  садочок.
На  роботі,  в  основному  колектив  жіночий,  подруга,  з  якою  відпочивали  на  морі,  поїхала    в  Київ.  За  особисте  життя  забувала,  вільний  час  від  роботи,  приділяла  доньці.    Батьки  онучку  не  бавили,  інколи  раз  чи  два  рази  на  місяць,  на  якусь  годину  -  дві  приїдуть  машиною,  провідають  і  все.  Жалілися,  що  не  витримують  капризування  онучки,  хоча  Оксана  не  вважала  дівчинку  вередливою,  ну  хіба    коли  хворіє.
     Не  встигла  оглянутися,  як  доня  так  швидко  виросла,    на  обличчі  від  неї    успадкувала    красиву  форму  губ,    все  останнє  від  Олега.
Батьки  інколи  запитували  її,  чи  не  написала  листа  батькові  дитини  та  вона  тільки  хитала  головою.  А  в  самої  щеміло  під  серцем,  не  минуло  відчуття  образи.  А  донька  підростає.
         Надворі    зима…    напередодні  Нового  року,  Оля  сама    наряджала  ялинку.  Вона    навчається    в  сьомому  класі,  весело  розповідала  мамі,  що  в  школі  має  бути    новорічний  вечір  та  про    цікаві  конкурси,  які  готують  діти.  Оксана    прийшла  з  роботи,  за  цілий  день  роботи  з  клієнтами  в  голові,  аж  шуміло.  Обперлася  на  підвіконня,    задивлялася  в  засніжене,    вечірнє  місто.  Повішені  ліхтарі  на  стовпах,    гойдалися  від  вітру,  то  світили  на  більшу  частину  тротуару,  то  на  меншу.  Сніг  іскрився,  то  знову  пропадав  в  пітьмі,  наче  заколисував.    Смуток  запав  на  душі  -    ось  вже  який  Новий  рік,  а  вона  одна.    Донечка  ,  як  квіточка  розквітає,  мабуть  вже  хлопці  придивляються    -  навіяло  в  думках.  Оля  підійшла,  обійняла  за  плечі,  
-  Мамо,  а  хто  мій  тато?  Я  вже  майже  виросла  розкажи  мені,  що  в  дитинстві  розповідала,  то  напевно    байки,  що  поїхав  на  заробітки.
Вона  поцілувала  в  щоку,
-  Мамо,  я  все  розумію,  гадаю  маю  право  знати.  
Двома  руками  взяла  за  плечі,  повернула    до  себе.    У  Оксани  у  очах    смуток,  на  віях  тремтіли  сльози.  Оля  притулилася  до  неї,
-  Тобі  боляче,  тоді  може  іншим  разом,  якось….
-  Ні-ні,  давай  присядем.
   Після  розповіді,  Оля,  дивлячись  в  очі  запитала,
-  Мамо,  а  ти  його  кохала?  
-  Але  ж  тоді    -  іще  сама  цього  не  знала  та  коли    народилася  ти,  ще  так  схожа  на  нього,  з  роками  зрозуміла,  що  то  було  кохання.  Чи  я  помилилася,  чи    доля    все  так  повернула    в  моєму  житті.  Про  тебе  не  наважилася  йому  написати.  Ти  пробач,  мабуть    неправильно  поступила,    не  знаю  чому  довго  тримала  образу.  
         Час  летів…    дочка  підросла,  до  цього  питання  не  поверталися,  адже    Крим  давно  під  окупацією.
     Трамвай  під`їжджав  до  останньої  зупинки…  Олег  здалеку  побачив  напарника    Миколу,  який  мав  завтра  виїхати  на  маршрут.  Тішився  думкою  -  от  добре,  він  зможе  трамвай  відправити  в  депо,  а  я    наважуся    познайомитися.    Тим  паче  на  зупинці  більше  нікого  немає.
-  Ви  останній  пасажир  і    більше  ніде  нікого.  Може  я    вам  допоможу,  такий  великий    букет  іще  й  пакет.  Напарник  поїде  в  депо,  а  я  вже  вільний.
       Вона  зніяковіла  та  все  ж  вирішила  прийняти  пропозицію.  Хоча    в  салоні  не  дуже  світло  та  Олег  помітив,  як  вона  почервоніла.
   Він  взяв  пакет,  вона  йшла  за  ним.  Як  годиться  джентльмену,  допоміг  вийти  з  трамваю.  Вона  подала  руку,    відразу  опустила  очі,  напевно  від  його  погляду  її  кинуло  в  жар.  Освітлення  на  зупинці  погане  та  він  зрозумів,  що  це  вона.  Йшли  мовчки,  він  тішився,  що  не  відмовила  в  його  послузі.  Біля    п`ятиповерхового  будинку,  вона  притишила  ходу.    А  він,    як  хлопчисько,  не  наважився,  щось  сказати,    чи    запитати.    Від  хвилювання  гупало  серце,  здавалося  ось-ось  вискочить.    Ні,  вона  мене  не  впізнала  -    зробив  висновки,  адже  скрізь  напівтемрява.  Треба  зробити  так,  щоб  потрапити  під  гарне  освітлення,  щоб  нарешті  подивилася  на  мене,  а  не  опускала  голову  і  не  ховала  очі.  Сумні  думки  невизначеності  копошаться  в  голові,  як  зробити  краще,  що  буде  далі?    Хоч    осінній  вечір  і  прохолодний  та  йому  здавалося,  що  він  щойно  виліз  з  лазні.
-  О!  Я  вже  прийшла.  Дуже  дякую,  мій  другий  під`їзд.  Далі    я    вже  сама.
-  Та  ні,  що  ви!  Ваші  квіти,  як  витримають,  шкода  таку  красу  зламати.  Чи  у  вас  чоловік  ревнивий,  що  боїтеся,  щоб  я  до  квартири  провів?  –    запитав  з  опалу.
-  Ну  гаразд,  в  мене  третій  поверх,  гадаю  вас    ненадовго    затримаю,
-  погодилася  Оксана,  поправляла  квіти.
     Швидко  піднімаючись  по  сходах,  не  озираючись,  вона  перша  зайшла  в  добре  освітлений  під’їзд.  Зверху    розмовляли,  то  голос    хлопця,  то  дівчини,    сміх.  Підходячи  до  третього  поверху  Оксана  пізнала  голос  доньки,  зупинилася,  не  знала,  що  робити,  чи  йти  вперед,  чи  подякувати  і  попрощатися.  
 -  Щось  не  так?  
Оля  перша    помітила  маму  на  східцях,  поруч  з  нею  стояв  юнак.  Дівчина  не  розгубилася,
-  О  мамо!  Ти  не  одна!  Нарешті….  бачу  і  подарунки  відразу  принесли.
І  вже  до  хлопця,
-  Ти,  Сергію  йди,  завтра  в  школі  зустрінемося.  
Хлопець  привітався    прошмигнув  мимо  них  і,  як  півень  поскакав  донизу.
Олег  шокований,  наче  закам`янів,  ноги  не  слухалися,    не  зводив  очей  з    дівчини.  Невже  це  донька?  Кров  прилинула  до  обличчя.  Не  озираючись  Оксана  прямувала  до  дверей.  А  він    чекав,  що  ж  буде  далі?    
Усміхаючись,    донька  відчинила  двері,  
-  Ну,  то  ж  запрошуй  гостя,  в  мене  все  готово,  будемо  святкувати.
Оксанин  погляд    пронизував  доньку  з  ніг  до  голови.  Не  очікувала    від  неї  такої  витівки,  розгублено    подивилася  на  Олега.  Їх  погляди  зустрілися,  вона  зблідла,  ледь  не  впали  квіти,  все  ж  сказала,
-  Заходь  Олежку,  навіть  не  могла  подумати,  що  це    ти  міг  бути.  Трохи  змінився,  але  ж  скрізь  напівтемрява,    відразу  не  впізнала.
     Оля  підлила    квіти,  крутнула  головою,    про  себе,-  Оце  дивина,  татусь  знайшовся.
   В  небі  моргав  мінливий  місяць,  де-не-де  видніються  зорі.  Прохолода  освіжила  Олега,  коли  вийшов  з  під`їзду.    Дві  години  розмов  -  пролетіли  швидко.  Спочатку  годину  тет-а-тет,    потім  разом,  майже  мовчки  пили  чай.    Для  дівчини,  в  її  віці,  це  було  сюрпризом,  щоб  так,  зустрілися  майже  рідні  люди.  Спочатку  вона  сиділа  в  своїй  кімнаті,  дала  час  побути  їм  наодинці,    розуміла,  мама  йому  вибачить,  напевно  тому,  що  сама  так  хотіла.  Заспокоювала  себе,  якби  мав  сім`ю,  то  не  прийшов  би  і  де  вони  зустрілися?
   У  гарному  настрої,    він  задер  голову  догори,  зазирнув  на  балкон.  Оксана  і    донька  проводжали  поглядом.  
-  Доню,  все  буде  добре,    він  взяв  номер  телефону,  завтра  подзвонить,  скаже  в  який  час  прийде,  будемо  чекати.
-  Мамо,  гадаю  не  буде  хлопчиськом,  побачення,    поцілунки.  Буде  з  нами  жити?  Чи  в  нього  є  сім`я?
-  Ні  сонечко,  його  сім`я  це  ми.  Тож  тепер  маєш  батька.
     Легенький  вітер  розвівав    волосся,    йому  здавалося  летить  на  крилах.
 Весь  час  думки  -    от  доля,  пригадав,  як  Оксана  розповідала  про  імена.  Це  ж  треба  три  «О»  -  тепер  сім`я!  Душа  раділа,  що  вогонь  кохання,  ще  жеврів,  не  згасав  скільки  років,  надіявся,  що  знову  розгориться  полум’я  кохання.

                                                                                                                                                                                                     Грудень  2017  р
                                                                                         

           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2018

Такий Новий рік

Вже  Новий  рік,  салюти,  десь  гримить,
Тиша  була,  здавалось  лиш  на  мить,
Не  феєрверки,    Луганськ  у  імлі,
Залишивсь  воїн,  лежати  в  пітьмі.

 Наче  всі  зорі,  здригнулись,  темінь,
В  грудях  солдата,  гарячий  кремінь,
Життя  спинилось,  здалося    завмер,
На  жаль,  далеко,десь  бункер  тепер.

Чом  святкування,  комусь,  чи  війна,
Є  запитання,  потрібна  вона?
Почувши  крики,  були  лелечі,
В  холодний  бруд,  опустились  плечі.

Вже  полетіла  душа  безкрила,
Чорна  хустинка,  голівку  вкрила,
Плаче  матуся,  жінка  й  дитина,
Немає  батька,рідного  сина.

Салюти  і  смерть…такий  Новий  рік
І  знову  чути…  материнський  крик.

03.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018

Під Новий рік

Ой  зима,  немов  княгиня,
Пишні  коси  у  перлинах,
Прийшла  вчасно,господиня,
Закружляла  по  долинах.

У  містечко  завітала,
З  шиком,  блиском,  під  Новий  рік,
Всі  ялинки  повбирала,
В  кристалічно-  біленький  сніг.

Місяченько  теж  піднявся,
Сипле  чари  із  висоти,
Ясним  сяйвом    виливався,
Свята    мають,скоро    прийти.

Завірюха  танцювала,
 Літав  скрізь  лебединий  пух,
Та  й  сніжинки  підіймала,
Вигравав  іскристий  кожух.

Діамантові  сніжинки,
Своїм  блиском  чарували,
Закружляли  балеринки,
В  зимній  казці  мандрували.

Аж  світилися  місцями,
В  сніжно-  білих    намистинках,
Веселились  з  килимами,
В  Новорічних  чародійствах.
                                 
31.12.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2017

Є у мене песик

                           Віршована  розповідь

Є  у  мене  маленький  песик,
Він  на  колір,  схожий  на  персик,
Ну  такий,  ледь  темно  –рожевий,
Ніби  трішки  помаранчевий.

Погляд  ніжний,    а  очі  хитрі,
Зуби  білі,    та  дуже  гострі,
Хоч  здається,  мій  песик  смирний,
Та  буває  і  агресивний.

Та  шаную,  я  його  друже,
Бо  постійно,  він  на  сторожі,
І  мене  здатен  захистити,
А  іще    й  трішки  звеселити.

Коли  теплі  дні,    всі  погожі,
Часом  буцімто  на  манежі,
Стане  вміло,  лиш  на  дві  лапи,
Струнко  -  струнко,  ну,  як  солдатик.

Круть  наліво,  вмить  круть  направо,
Йому  радо,  я  кричу  ,-  Браво!
Підняв  лапи,  зразу  догори,
Каже,-»  Гав»  -  немов  -  «  Поговори».

І  він  потім,  часто  тупцює,
На  манежі,  немов  танцює,
Ще  гарненький  мій  веселунчик,
Дуже  любить  поїсти  супчик.

Зажуривсь,  сидить  у  куточку
Я  йому,  вже  принесла    кістку,
Радо  метляє,  веєром  хвіст,
Мов  на  сцені,  як  жвавий  соліст.

Вже  вклоняється  -  то  подяка,
Він  мені,  ну  справжній,  друзяка,
Тож  потішуся,    його    люблю,  
І,  як  треба  завжди  похвалю.

А  сьогодні,  то,  ще    тим  паче,
Ото  радий,  високо  скаче,
Тож  ж  його,  оце  рік  приходить,
Поспішаю,  щоби  погладить.

Порадіймо,  ми  разом  люди,
Хай  мир  й  щастя  на  світі  буде!

                                               2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2017

З Новим роком, із Різдвом Христовим! / привітання /

Зима,  капризна  та  не  сувора,  
 Нагнівалась,  чомусь  чорноброва,
Себе    не  притрусила    красою,
 Не  втішила  срібною  косою.

Пухові,  жаль  не  іскряться  ковдри,
 Далеко,  мов  подалась  у  мандри,
Куранти,все  ж  віддзвонять  дванадцять,
 По    всій  землі  підтвердять  про  свято.

Новий  рік,  стукає  в  кожну  хату,
Сподівань,  маємо  так  багато,
Хай  закінчиться  ця  страшна  війна!
Бо    нікому,не  потрібна  вона!

Хай  Всевишній  усіх    нас  почує,
 У  країні    хай  Мир  запанує!

                           Шановні  поети,  поетеси,  читачі!

 Щиро  вітаю  з  Новим  роком  і  з  Різдвом  Хрестовим!
 Хай  в  Новому  році  Вам  все  вдасться!  
 Хай  доля  буде  люб`язною,  подарує  кожному  щастя!
Сімейного  затишку  Вам  і  тепла!
Хай  огортає  любов  і  доброта!  
 Хай  Новий    рік  і  Різдво  принесе  радість  в  кожен  дім,  квартиру!
 Бажаю  здоров`я,  достатку,  веселощів,  божою  благодаті  і  миру!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2017