Ніна Незламна

Тобі сьогодні…

Тобі  сьогодні,  не  написала,
Як  завжди  зранку,  ніжного  листа,
В  душі  напевно,  сум  відчувала,
Той  сон    наснився,  мені  неспроста.

Вікна  навпроти,  бачу  цілуєш,
Часу  зада́рма,  ти  не  марнуєш,
І    давно  мабуть,  з  нею  фліртував,
Мені  болить,  на  жаль,  не  відчував.

Нехай  в  мобілці,  картку  я  зміню,
Тебе  назавжди,  від  дзвінків  звільню,
Хоча  під  серцем  пече  і  щемить,
Та  все  забуду,  неприємна  мить,
Тож  хай  до  біса,  все  в  вогні  згорить!



02.09.2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2018

Хочу в Карпати

Мрії  летять..  давно  хочу  в  Карпати,
Всюди  лунають  пташині  пісні,
Бажаю  я,    між  них  поблукати,
Приходять    часто,  до  мене  у  сні.

І  стрункі  сосни,  так  поглядають,
Мов  поверхнево,    як  охоронці,
Вони  пісні  горам  теж  співають,
Коли  купають,  віточки  в  сонці.

Маленька  пташка,  з  гнізда  тихенько,
Дивно  погляне  на  земну  красу,
Та  враз  так  гучно,  б’ється  сердечко,
По  житті  радість  світлу  понесу.
.
 Дуби  столітні,  тут  мов    гетьмани,
Керують  скрізь,  довкіллям  уміло,
А  полонини  й    квітучі  лани,
У  суперечці    з  річками  сміло.

Брескул,  Туркул  -  найвеличні  гори,
Як  мої  коси,    в  срібнім  тумані,
Ваблять  мене,  карпатські  простори,
Й  так  едельвейси,  скрізь  розсипані.

Я  сумувала,  давно,  тут  була,
Люблю  Карпати  -  сама  чарівність,
Як  наречена,    калина  цвіла,
Це    веснянОго  подиху  свіжість.

Люблю  яскравість,  всіх  карпатських  гір,
І  стрімкі  ріки,  обриви,  скелі,
У  лісі  зранку,  тьохкає  жайвір,
Линуть  пісні,  душевні  й  веселі.

Квітень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2018

Весняний етюд

За  обрій,  сховалося  сонце,
Останній  промінь  веселився,
Бузок  заглядав  у      віконце,
По  ньому  зайчик,  ще  сріблиться..

Вже  місяць,  показався  з  трави,
Ще  трохи,  чомусь  по  ній  ще  блукав,
Спішив  до  нічки  –королеви,
Доріжку,  в  небесах  відшукав.

Майстрині,  зорі  в  хороводі,
Засяяли  в  веснянім  танці,
Усі    раділи  чудо-  вроді,
Розквітли  на  бузку  рум`янці.



Квітень  2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2018

В моєму садочку

В  моєму  садочку,  веснянка  співає,
Гайда,  ти  послухай,    мов  оркестр  там  грає,
То  бджілки  -  майстрині  так    зранку  працюють,
Дзижчить  одна  другій,  з    гаммами  жартують.

Гойдає  вітерець  пелюсточки  жваві,
Листки,  веселяться  білі  й  зеленаві,
До  сонця,  аж  блистять,  з  вишнею  радіють,
Рік  буде  врожайним,  промінці  воліють.

Одягнеться  вишня  в  червоне  намисто,
Нехай,    оркестр  грає,  дзвінко,  урочисто,
В  моєму  садочку,  веснянка  співає,
До    квітних  дерев,  вже  бджілок    зазиває.

І    яблуня  й  грушка,  зхапахтіли  медом,
Покрилися  вони,  всі  барвистим  пледом,
На    мить  і  ти    прислухайсь,  тепло  на  душі,
Про  вроду  краю,  ми  напишемо  вірші.


25.04.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2018

В духмяному цвіті

Гойдає  вітер,  гілочки  вишні,
По  них  квітучі,  бруньочки  пишні,
Така  рясненька,  вся  в  духмяному  цвіті,
Листочки  ніжні    у  оксамиті.

Струнка,  чарівна,  мов  наречена,
Донизу  сонцем,  позолочена,  наголос
Всміхнувся  промінь,  ніжно  цілує,
Веселий,  з  пелюстками  жартує.

Окраса  саду  біля  хатини,
А  попід  нею  немов  стежини,
Нарциси  квітнуть,  поряд  фіалки,
Дзижчать  трепетно,  весело  бджілки.

Потішусь    вітерець  повіває,
В  обіймах  теплих  все  розквітає,
Яка  ж,  то  радість,  щастя  на  землі,
Дожити,  бачити,  все  це  мені.

Квітень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2018

Нащо зробила …

Ти  не  дзвониш,  не  пишеш  СМС,
Не  складаєш  мені  вірші,  пісні,
Були  разом,  мов  в  країні  чудес,
Веселеньке  літо,  тепленькі  дні.

Чи  хто    знав,  що  ця  осіння  гроза,
Що  зненацька  утопить  почуття,
Пополам,  розкололись  небеса,
Враз  спинилося,  твоє  серцебиття.

Як  болить,,  не  дочекалась  дзвінка,
Дуб  згорів,  під  яким,  часом  сидів,
Я  в  надії,  день  й  ніч  біля  вікна,
Не  проснусь,  від  відрадних  спогадів.

Ти  горе,  нащо  осінь  принесла?
Зруйнувала  молодим  гніздечко
Чому  в  хату,  ти  сум,  смерть  привела?
Це  зробила,  чого,  викрадачко?

Щем  під  серцем,  стискає  до  болю,
Мжичить  дощ,  краплини  на  вікні,
Нащо  ж  Боже,  ти  дав  таку  долю?
 Так  важко,  зимно  без  нього  мені.


23.09.2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2018

Знов цвіт опадає

Весна  квітне  та  знов  цвіт  опадає,
Молоденький,  ніжно  припав  до  землі,
Боєць  смілий,  в  серці  біль  відчуває,
За  що  йшли?  Його  друзі  усі  в  імлі.

Садок  цвів,  плачучи,  аж  прибрав  фату,
Де    не  глянь,  всюди  пелюстки  літають,
Не  простять,  черешеньки  орків  -  (братву),  
За    смертя!  Жаль,  наречених  втрачають.

Дощ  пустився,  піднебесся  сумує,
Як  пелюстки,  летять  птахи,  не  спинить,
Млада    яблунька,  мов  землю  цілує,
Давно  в  смутку…  як  зупинити  цю  мить?


квітень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2018

Так життя крокує…

Вишиванку  вдягну,  пройдусь  по  стежині,
Неспіша  до  лісу,  ой,  як  гарно  нині,
Свято  Паски  зустріли,  душі  зігрілись,
Діточки  до  столу,  як  птахи  злетілись.

В  день  поминок  усе  в  сонячнім  промінні,
Ми  згадали  предків,у  буйнім    цвітінні,
Нагідки,  нарциси,  оченьки  ясненькі,
Десь  пташині  пісні,  чути  веселенькі.

Всі  радіють,  весна,  погляну  до  неба,
Це  шматочок  щастя.,  а  що  й  мені  треба?
Щоб  здоров`я  та  мир,  сонячних  цілунків,
Земних  благ,  добра,  усміхнених  онуків,
Так  життя,  крокує,  по  святій  землиці,
                                                         Усі  хочуть  встигнуть,  всім  насолодиться.                                                  

                                       
                                                                         16.04.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2018

Я дякую Богу

Помарніла  нічка,  засрібливсь  світанок,
У  тумані  зорі,  вишиванці  ранок,
На  берізці  пташка,  сонечко  стрічає,
По  травичці  роси,  вітер  колисає.

ЗО,  так  пахне  весна  й  пісні  задушевні,
Я  охоче  почую,  ніжні,  любовні,
У  гнізді  вмостилась,  пташка  полохливо,
Вже  й  сміється  сонцю,  в  лісі  гамірливо.

Витанцьовують  промені,  аж  зі  сходу,
Яке  ж  щастя,  таку  люблю    я  природу,
Одяглась,  черешня,  в  зелену  хустинку,
Богу  дякую,  за  земельку  в  барвінку.

За    новЕ  джерело,  цілющу  водичку,
За  сріблясті  ріки    та  й  чисту  криничку,
Є  цей  світ,  казковий!  Я  в  його  полоні,
Тут  життя  і  радість,  щастячко  в  долоні!


                                         02.  04.2018р

     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2018

Я з вітром…

Я  напевно  з  вітром  поведу  розмову,
Він  такий,  вологий,  несе  прохолоду,
Нахилюся,  низький  кущик  зеленіє,
Це    смородинка,  мені  сердечко  гріє.

На  городі,  нині  весну  зустрічаю,
Сонце    в  очі,  сліпить,  з  думками  гуляю,
Ось  розквітне,  скоро,  це  боже  творіння,
Тож  тепло  настане,  не  бере  сумління.

Під  парканом,  то  неначе  море  синє,
Квіти  ряски,  виднілись,  а  листя  їхнє,
Десь  сховалося,  поміж  кущів  малини,
Мов  розмову  веде  до  бруньок  калини.

Незабудки  славні  й  стелиться  барвінок,
Так  привітно  дивляться  уздовж  стежинок,
Голубіє,  побач,  яскраво,  барвисто,
 І  жовтенька  пшеничка  сплела  намисто.

Ясні  промені,  тріпочуться  у  танці,
Відчуває  земля,  ось,  у  вишиванці,
Гляне  в  небо,  сонце,  потішиться  квітнем,
Я  щаслива  з  нею,  радію,  що  квітне.

Вітерець  тепленький,обійняв  за  плечі,
Ген,  аж  там,  далеко,чути  крик  лелечий,
Й  шпака  спів,  веселий.  Він  просто,  їх  дразнить,
Як  вони,  не  здатен,  упевнена  заздрить.

Скрізь,  блукав,  мій  погляд,  так  добре  на  душі,
Тож  треба  писати,  про  весноньку  вірші.


     
                                         11.04.2018р
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787642
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2018

Життя з присмаком полину

     Літо…  яскраве  сонце,  ще  пригрівало,  хоча  плинуло  ближче  до  заходу.  По  небо  сині,  високо-високо,  деінде,  немов  той  пух,  пливуть  білі  хмаринки,    доганяють  одна  одну.  А  ці,  що  нижче,  здавалось  рукою  подати,  завмерли,  зависали  на  якийсь  час,  потім,  так  раптово    летіли  під  дійством  вітру.  По  обрію,    рожева  стрічка  відокремлювала  небо  від  землі.  А  зі  сходу  сунула  чорно-синя  хмара.  Її  часом  обіймав  вітер,  вона  поспішала,  а  потім,  на  якусь  мить  зупинялася,  ховаючи  під  себе  білі  хмаринки,  які  згодом  розчинялися  в  ній.
Напевно  буде  гроза,  позираючи  на  небо,  подумав  Анатолій.  Він  сидів  на  маленькому  дерев’яному  стільчику,  широко  розставивши  ноги,  в  руках  тримав  полин,  який  вибивався  в  цвіт.  Закриваючи  очі,  кілька  раз  нюхав  його,  а  потім,  вкотре  кидав  погляд  довкола  себе  й  кудись  далеко-далеко.  Яка  краса!  Барвисте  літо,  трави  шовкові,  зелено-зелено,  пирій  доволі  вже  високий  й  килимом  стелиться    кучерявий  спориш.  А  далі  все  змішалося,  серед  трав  ромашки,  конюшина,    деінде    видніються  бутони  волошок,  ще  не  цвітуть.  Купками  висока  татарська  колючка  й  зовсім  при  землі  молодий    чортополох.  І  немов,  хтось  висіяв,  цілі  кущі  полину,  вони  ледь  схилялися  від  вітру.
Він  дивився  на  них,  пригадував  своє  життя.  Вкотре  думаючи,  чому  життя  таке  гірке,  полинове?  В  серці    носить  спогад  про  бабусю,  яка  все  йому  говорила,
-  Жити,  це  вже  щастя.
А  хіба  щастя  буває  таким  гірким?  Але  моє  життя,  як  стверджувала  бабуся,  що  це  щастя,  чомусь    воно  із  присмаком    гіркого  полину.
 Русявий  хлопчик  років    шести-семи,  в    сірій  майці  й  подертих  синіх    штанцях,  закачені  по  коліна,  сидить  на  товстій  гілці,  розложистої,  старої  яблуні.  В  руках  патика,  якою  прицілився  кудись  вдалину.  Його  блакитні    очі  бігали,  то  в  один  напрямок,  то  в  інший,  голосно,
-  Та-та-та-та.  Та-  та-та.
-  Досить  у  війну  гратися,  -  голосно  обізвалася  бабуся,  щойно  вийшла  з  хати,
-  Йдемо  в  город  бур`яни  рвати!  Бачиш,  після  дощу  виросли.  Як  я  бараболю  підгортати  буду?  Ти  спочатку  великий  бур’ян  руками  виривай,  а  я  із  сапою  йтиму  слідом    за  тобою,  -  продовжила  вона.
Він  примружував  очі  від  сонця,  рукою  підтер  ніс,  ледь    усміхнувся,
-  Не  кричи,  іду,  вже  йду!  Без  мене  ти  не  можеш!
Як  метеличок,  вже  був  поруч  з  нею,  вона,  ледь  всміхаючись,  рукою    погладила  по  голові,
-  Та  кому  ж  ти  іще  потрібен,  сиротинка?  Ти  мені,  а  я  тобі,-  приховуючи  сльозу,  перевела  подих.
І  це  правда,  він  жив  з  нею,  залишила  його  мама,  пішла  заміж  в  інше  село.  А  батька  зовсім  не  пам’ятає,  бабуся  розповідала,  що  був  та    давно  кудись  далеко  поїхав,  ні  разу  не  написав  листа.
А,  щоб  вона  без  онука?  Одна  донька  й  їй  щастя  нема,  пішла  долю  шукати.  З  ким  би  було  в  хаті  заговорити?  Та  й  так,  хоч  малий  та  все  ж  допомагає,  воду  з  криниці  витягне,  в  городі  теж  від  нього  є  поміч.  То  добре,  хоч  городина  родить  непогано.  В  колгоспі,  в  полі  на  буряках,    багато  грошей  не  заробиш,  копійки.  Все  життя  злидота.  За  весь  вік  навіть  корови  не  придбала.  Скрутно  жилося,  батьки  мали  багато  дітей.  Усі  розбрелися  по  святій  землі,  навіть  не  знати  де  один  від  одного  живуть,  немов  чужі.  Не  кожна  родина  так  жила    та,  то  напевно  цій  сім’ї  таке  щастя.  І  їй  щастя  Бог  не  дав,  чоловік  змолоду  помер.  Ще  досі  носить  по  ньому  тягар,  так  і  не  наважилася  вдруге  покохати.  Тож    тепер  тільки  й  розради,  що  біля  неї  онук.
Голими  руками,  Толя  смикає  бур`яни,  а  щоб  витягнути  осот,  замотував  руки  в  старе  ганчір`я.  Було  дуже  боляче,  коли  малесенькі  гострі  голочки  кололи  долоні.  Бабуся  швидко,  вміло  підгортає  бараболю,  намагається  за  ним  встигати,
-  Не  поспішай  так  швидко!  Он  дивися,  який  кучерявий  кущ  полину  пропустив!  Його  краще  вирвати  з  корінням,  бо,  як  зрубати  то  знову  буде  рости  з  новою  силою,  ще  пишнішим  виросте.
Онук  старався,  на  купі  бур’яни,  зазирнув  довкола,
-  І  чого  його  так  багато  на  городі?  Як  нахилюся  до  нього,  то  такий  пахучий,  що  аж  закрутить  у  носі,  так  і  хочеться  чхнути.  А  долоні  після  нього  трохи  зеленуваті,  а  ще,  якщо  їх  не  помити,  то  все,  що  візьмеш  в  рот,  таке  гірке,    що  язик  терпне.
Бабуся  всміхнулася,  
-  Тож  недалеко  пустир,  його  там  багато  розвелося,  от  вітром  насіння  й  переноситься  навкруги.  То  ліки,  любий,  майже  усі  трави  лікувальні,  підеш  до  школи,  все  будеш  знати,  якщо  не  будеш  ледачим.      
А  час  летів…  Толя  перейшов  у  третій  клас.  На  початку  літа,  як  завжди,  робота  на  городі.  Він  вже  брав  у  руки  сапу,  хоча,  ще  не  дуже  вміло,  але  допомагав  бабусі  справитися  з  бур’янами.  Після  роботи  в  городі,  їли  зварену    в  мундирах  бараболю.  Хлопчик,  облизував  пальці,  по  яких  стікала  олія,  бабуся  побачивши  це,  торкнула  рукою    поміж  плечі,
-  Не  розливай,  то  ж  гроші  коштує.  Он  скільки  всього  треба  до  школи!  Капці,    новий  одяг,  ростеш.  На  тебе  грошей  не  настачусь.
Махнула  рукою  в  сторону  садка,
-  Ти  після  обіду,  підеш  у  сарай  візьмеш  ручну  пилку,  залізеш  на  яблуню,  на  ту,  ну  на    стару,  що  все  на  ній  сидиш.  Сухі  гілочки  спиляй,  вони  не  товсті  та  їх  там  багатенько  є,  порубаєм,  буде  чим  хоч  на  раз  запалити  в  пічці.
Думки,  як  оси,  заперечень    не  може  бути,  бо  гратися  з  дітьми  не  пустить.  А  ще  ж  так  хочеться  в  ставку  купатися,  адже  нині  літо.
Він  любить  своє  село.  Йому  бабуся  розповідала,  що  раніше  воно  малу  назву  Головчинці.  В  той  самий  рік,  що  він  народився,  село  перейменували  в  Кармелюкове,  на  честь  народного  месника,  організатора  селянського  руху  Устима  Кармелюка.  Село  мальовниче,  декілька  невеликих  ставків,  сповиті  плакучими  вербами.    Неподалік  листяний  ліс    і  широка  смуга    з  ялин  та  сосен,  а  далі,  все  поля  й  поля  по  рівнині,  а  то  й  по  широких  пагорбах.
Хлопчина  вже  на  яблуні…  тремтячими  руками  тримає  пилку.  Вона  не  слухається  його,  змокрів,  з  лоба  стікають  краплі  поту.  Трохи  відпочивав  і  вкотре  брався  за  пилку,    наполегливо  пиляв,  хоча  було  доволі  важко.  Здавалося  запаморочилась  голова,  адже  сонце  добряче    припікало.  Незчувся,  як  злетів  разом  з  гіллякою  до  землі,  від  удару,  різкий  біль  у  голові  і  в  спині.  Лежав  розставивши  руки  й  ноги,  боявся  поворушитися.  Оце    так-так,  відразу  думки,  ото    буде  крику  від  бабусі,  на  все  село.  Вона,  в  цей  час,  сиділа  на  стільчику,  для  чаю  перебирала    сухий  чебрець.  З  переляку  зірвалася,  розмахуючи    обома  руками,  бігла  до  нього,  плеснула    в  долоні,
-  Ото  роззявляка,  чому  ж  з  тієї  гілки  не  зліз?!  Застав  дурня  Богу  молитися  й  лоба  наб’є.
   Декілька  днів  довелося  лежати  в  ліжку,  все  боліло,  бабуся  розтирала  горілкою.  Журилася,  в  містечко  не  повезе,  бо  треба  гроші  на  автобус  та,  ще  не  дай  Бог  відправлять  у  лікарню,  то  вже  краще  вдома.  Та  йому  доля  дала  шанс  на  життя,  все  обійшлося,  через  два  тижні,  разом  із  сільською  дітлашнею,  він  засмагав  на  ставку.  Бабуся,  після  падіння,  його  трохи  жаліла,  менше  заставляла  допомагати,  щовечора  читала  молитву,  щоб  відійшли    всі  напасті    й  хвороби.
 А  час  поспішав,  шкільні  роки  придали  сили.  Толя  підріс  та    був  не  дуже  високим,  зате  широкоплечим.  Дивиться  зі  сторони  на  нього  бабуся  і  думає,  в  кого  вдався?  Адже  в  роду  таких  низеньких  не  було,  а  може  те  падіння  далося  взнаки,  хто  знає.  Він  для  неї  був  справжнім  помічником,    вона    дуже  любить  його  та  все  ж  занадто  часто    сварить  і  бурчить.  Весь  час  хоче,  щоб  більше  звертав  уваги  на  навчання  та  думав,  як  пережити  зиму.  Адже  дрова  треба  носити  з  лісу,  де  ті  гроші  на  вугілля?  І  донька  за  скільки  років  пару  раз  навідалася,  як  гостя.
 Йому  до  душі  прилягли  уроки  співів,  ні,  не  самі  пісні,  а  музика  на  баяні,  його  зачарувала.  Навіть  бігав  додому  до  вчителя  музики,  той  вчив  його  грати  і  хлопець  мав  мрію  поїхати  десь  вчитися.  Було  проснеться  раненько,  відчинить  вікно  надвір,  слухає  солов’їний  спів,  який  линув  з  лісу.  І  після  того  все  доймав  бабусю,  щоб  купила  йому  баян  та  вона  у  відповідь    все  головою  покачає,  трохи  сердито,
-  Коли  ти  подорослішаєш?  Тебе  баян  не  нагодує!
   Час  летів…  день  за  днем    все  кудись  поспішав.    Толя  часто  задивлявся  до  вікна,  планував,  ось  вже  школу  закінчу,  щоб  там  не  було,  якби  не  було  та  буду  в  містечку  навчатися  музики.  Потай  від  бабці,  декілька  років  потай  складав  гроші.  Ті  копійки,  що  літом  заробляв,  коли  пас  на  пасовиську  чужих  корів  і  на  колгоспних  полях  сапав  буряки.  Ходив  у  клуб,  де  був  баян,  часом  відводив  свою  душу,  грав  деякі  мелодії.  Із  іскринками  в  очах  мріяв  поїхати  вчитися  в  музичне  училище.  Та  ті  мрії,  лише  залишилися  мріями.  Хоча  він    непогано  грав  на  баяні  та  бабуся  категорично  заборонила  навіть  думати  про  це.  Документи  заховала,  хлопець  ледь  не  на  колінах  умовляв,    вона  не  хотіла  його  почути.
 Позаду  шкільне  життя,    багато  молоді  поїхало  в  районне  містечко.  А  дехто    поїхав  поступати  навчатися  в  Вінницю,  в  Київ.  Він  та  ще  декілька  однокласників,  звичайно  бідніші,  залишилися  жити  в    селі,  працювали  в  колгоспі.
   Страшні  думки  сповили  молоду  голову.  Не  бажання  жити,  підкралося,  переслідувало  хлопця.  Одного    вересневого  дня,  він  у  відчаї  заліз  на  горище,  плакав,  не  міг  змиритися,  з  тим,  що  залишився  в  селі.  На  горищі  в  старій  валізі  знайшов  дідові  речі  для  рибалки:  сітку,  кілька  гачків,  поплавки.  Раптом,  під  ногою,  під  старим  лахміттям  й  сіном  відчув,  щось    тверде,  горбкувате.  Зацікавлено  розгорнув  руками.    Рушниця!    Оце  ж  треба,  як  її  я  раніше  не  помітив?!  Тепер  все  вирішиться,  вбив  собі  в  голову.  Кілька  днів  поспіль,  потай  зникав  на  горище  і  одного  разу  бабуся  почула  постріл.  
   Толя  лежав  у  ліжку,  поряд  сиділа  бабуся,  люди  в  білих  халатах  копошились  біля  нього,  тихо  шепотіли.  В  голові  гуділо,  на  очах,  якась  пелена,  на  мить  не  міг  зрозуміти,  чому  усі  біля  нього?  Смутно  пригадав,  коли  наважився  вистрілити    в  себе  та  тільки  все  осмисливши,  почав  плакати,
-  Чому  не  помер?  Без  музики,  я  не  хочу  жити.
   Швидка  допомога,  привезла  хлопця  на  обстеження  в  місто.  Заключення  лікарів  нікого  не  втішало,  куля  залягла  недалеко  від  серця.  Ніхто  з  лікарів  не  наважився  оперувати,  йому  кололи  антибіотики,  ще  дещо,  щоб  не  сталося  зараження  крові  і  вітаміни.  
Ця  новина,  відразу  до  його  мами  долетіла.  На  другий  день  вже  була  в  лікарні.  Толя  холодно  її    зустрів,  плакав  як  маленький,  занурившись  в  пелену  бабусі,  що  не  хоче  жити,  що  немає  заради  чого  жити.  Он,  хтось  щасливий,  а  він?  Чому  так  живе,  де  його  щастя?  І  коли  нарешті,  не  гірше  інших  буде  жити?
 Бабуся,  хвилюючись,  погладила  голову  онукові,  умовляла,  що  все  буде  добре.  Вона  по-своєму  розуміла,  що  таке  щастя,  бо  вкотре  говорила,  що  жити  -  це  вже  щастя.  Бачити  сонце,  небо,  відчувати  тепло  землі,  вирощувати  на  ній  врожаї,  слухати  спів  пташок,  треба  радіти  цьому.  Сама  ж    від  його  слів  тремтіла.  Згадуючи  своє  злиденне  життя,  ледь  стримувала  себе,  щоб  не  розплакатися  при  ньому.  Адже  і  насправді  багато  людей  жило  набагато  заможніше  їх.  Гадала  з  цим  треба  змиритися  і  просто  жити,  працювати,  надіятися,  що  колись,  доля  зробить  подарунок  і  життя    обов’язково  стане  кращим.
 Минав  час…  бабуся  поступилася  хлопцеві.  Він  закінчив  Вінницьке  музичне  училище.  Військкомат  визнав  непридатним  для  служби  в  армії  за  станом  здоров`я,  то  ж  залишився  в  селі.
 Мусив    змирився  з  цим  життям,  як  і  раніше  пас  корів  і  інколи  ходив  до  клубу.  Одного  разу  гнав  корів  на  водопій  до  ставка,  на  пагорбку  помітив  обрив,  з  під  чорної  землі  виднілася    світла  глина.  Виникло  бажання  зліпити  статую  Устима  Кармелюка.  І  він  таке  це  зробив,  хоча  на  це  пішло  багато  часу.
 Згодом  купив  собі  баян,  у  святкові  та  вихідні  дні    в  клубі  грав.  Нарешті,  в  колгоспі  вирішили,  призначили  його  завідуючим.
 Вже  й  не  хлопець,  а  справжній  чоловік,  тішилася  ним  бабуся.  Тільки  біда  була,  лікарі  попередили,  на  трактор  сідати  не  можна,  треба  шануватися,  щоб  часом  куля  не  зрушилася  з  місця  в  сторону  серця.
   Напевно  б  уже  і  одружився  та  не  знайшов  дівчини  собі  до  душі.  В  селі  кожен  один  одного  знає,  це  так  завжди  ведеться,  всі,  як  одна  сім’я.  Але  співчуття  хлопець  до  себе  не  хотів.  Мабуть  тому,  коли  відчував  це  від  дівчат,  намагався  розірвати  стосунки.  Не  був  красенем,  дехто  з  дівчат  цуралися  його,  до  того  ж  низенький  на  зріст.  Але  в  клубі  завжди    веселий,  охайно  одягнений,  ввічливий.
 Бабуся  часто  клопоталася  про  нову  хату.  Як  одружитися,  куди  приводити  наречену?  В  приказному  порядку  наполягла,  щоб  почав  будувати  новий,  просторий  дім.  Адже  ця  глиняна  хатина  залишилася,  ще  від  її  бабусі.  Солом’яний  дах  протікав,  маленькі,  вже  давно  перекошені  вікна  мало  освітлювали  хату  всередині,    а  стіни,  здавалося  вросли  в  землю.  Як  не  важко,  але  будівництво    було  розпочато,  стіни,  простінки  і  дах  вдалося  зробити  за  два  роки.  А  потім  по  одній  кімнаті  планував  зробити  внутрішні  роботи,  бо  вікна,  двері,  дошки  на  підлогу,  це  все  ж  гроші,  яких  так  не  вистачало.
   Пройшло  два  роки.  Одного  разу,  на  святкування  День  врожаю,  на  концерт    у  клуб  завітали  гості  з  іншого  села.  Ось  тоді  він  зустрів  свою  половину.    Це  була  Людмила,  чорнява  жінка  тримала  на  руках  дівчинку,  років  трьох,  яка  весь  час    виривалася,    хотіла    танцювати.
 Згодом  він  дізнався,  що  вона  розлучена,  зустрічалися  недовго.  Жили  злагоджено,  її  донька  Аня  дуже  полюбила  його.  
 Бабуся  доживає  останні  дні,  стала  зовсім  немічна.  Тішилася,  що  нарешті    може    спокійно  піти  в  інший  світ.
     Людмила  народила  двох  синочків.  Раділи  щастю,  що  прийшло  в  їх  дім.  Воно  все  б  наче  добре  та  після  других  пологів  дружина    захворіла,  залишила  його  з  трьома  дітьми.
Ото,  життя,  як  той,  гіркий  полин!  Дуже  переживав,  впадав  у  відчай,  розпач,  плакав,  як  дитина.  Дивився  на  дітей,  хапавсь  за  голову,  що  буде  сам  з  ними  робити?  В  грудях  боліло,  пекло.
 О  Боже,  що  ж  це  за  життя,  мов  в  пеклі….  відчував,  що  втрачає  сили,  слабкість  у  тілі.  Куля  про  себе  дала  знати.
А  діти,  як  ляжу,  хто  ж  буде  з  дітьми?  Від  мами    не  чекати  підмоги,  відтоді,  як  вийшов  з  лікарні,  лише  раз  була,  коли  хоронили  бабусю.  
Треба  терміново  шукати  дружину,  все  валиться  з  рук,  досить  ледь  осилював  бідність,  ще  діти  один  за  другим  хворіли  і  сам  неначе  став  напівживий.  Із  сільських  жінок,  на  троє  дітей  ніхто  не  наважився  піти.  Раніше,  часто  в  клубі  бачив  газету  Сільські  вісті,  якось  навіть  сміялися  з  хлопцями  про  рубрику»Вербиченька»,  в  якій  подавалися  об’яви  для  знайомства.  Що  було  чекати?  Наважився    відразу  декільком    жінкам  написав  про  своє  життя  та  проблеми.  
Довго  чекати  не  довелося.  Влітку,  з  Хмельницької  області  приїхала    русява  жінка.  Галя  струнка,  симпатична,  зі  смарагдовими  очима.  Красиву  косу  закладала  віночком.  Вона  не  була  заміжня,  хоча  такого  віку,  як  і  він.  Жінка  найняла  вантажний  бортовий  автомобіль,  привезла  придане;  корову,  кілька  овець,    шафу  з  дзеркалом  та  дві  валізи  з  речами.
Діти  її  добре  прийняли,  адже  вона  вміла  приготувати,  щось  смачненьке,  до  того  ж    ввечері    розповідала  цікаві  казки.  В  хаті  стало  веселіше,  встигала  і  прибрати,    і    попрати,    і  догледіти  дітей.
 Минув  місяць…  Анатолій  залишився  незадоволений  нею,  помітив,  що  занадто  багато  готує    їсти  страв,  які  залишалися  псові  та  котові.  Йому  не  сподобалося,  що  вона  зовсім  не  вміла  економити  гроші.  Тож  не  склалося  в  них  сімейне  життя.  
Але  ж  молодий,  гаряча  кров  у  жилах  грає,  як  без  жінки?  Знову  писав  у  «Вербиченьку».  Далеко  не  прийшлося  їхати,  йому  із  сусіднього  села  відповіла    Раїса.  Вона  розійшлася  з  чоловіком,  мала  сина.  Ось  так,  у  хаті  було  четверо  дітей,  яким  треба  було  дати  раду,  за  щось  жити.  
Анатолій  задумався,  за  ті  копійки,  що  отримує  в  колгоспі  за  роботу  в  клубі,  таку  сім’ю  не  прогодуєш.  Вирішив  ризикнути,  зайнятися  фермерством,  у  колгоспі    орендував  землю.  Сам  не  міг  сідати  за  трактор,  то  ж  працювати  взяв  кілька  чоловіків.  Заощаджень  майже  не  було,    мусив  брати  позику  в  банку.  Придбав  трактор,  комбайн  і  вантажну  машину.
Справи  йшли  непогано,  перші  два  роки  мали  прибутки,  в  банк  справно  сплачував  проценти.  Діти  підросли,  були  в  якійсь  мірі  помічниками,  на  обійсті  повеселішало,  крім  курей      розвели  качок  та  гусей.  В  полі  вирощував  зернові,  ріпак.  І  недалеко  від  себе  капусту  та  помідори,  цим    в  основному  займалися    старші  діти.
Тим  часом  і  в  сім`ї  знову  поповнення,    народився  син,  а  через  рік  і  другий.  
   Здавалося  життя  налагодилося  та  фермерство  стало  занепадати,  трактор  часто  виходить  з  ладу,  потребує  нових  запчастин,  а    згодом  зламався  і  комбайн.  Заощаджень    немає,  ще  й  з  банком  не  розрахувався.  Єдиний  вихід  продати  автомобіль,  щоб  хоч  трохи  зменшити  борг.  Так  все  і  відбулося,  його  фермерство  розвалилося.  Ще  два  роки  вирощував  капусту,  а  згодом  це  теж  не  стало  вигідно.  Щоб  десь  зліва  когось  наймати,  щоб    зорати  поля,  теж  треба  гроші.
   Почалися  проблеми  із  здоров’ям,  куля  наче  ворушилася,  мусив  часто  їздити  в  лікарню  на  консультації.  Відчай  в  душі,  знову  розчарування,  а  в  недобудованій  хаті  шестеро  дітей,  яких  треба  ставити  на  ноги.  Старших  потрібно  відправити  вчитися  в  училище,  а  молодших  вкотре  готувати  до  школи.
 Він  весь  час  з  баяном,  коли  все  гаразд,  то  звучать  веселі  мелодії.  Коли  ж  у  душі  відчай,  награє  сумні  мелодії,  які  линули  на  все  село.  Люди  відчували  його  життя,  часто  говорили,  -  О!  Толя    в  музиці  журбу  виливає.    
 Коли  більше  приділяв  уваги  фермерству,  не  помітив,  що  Рая  була  занадто  повільною  жінкою.  Як  старші  діти  вдома,  в  хаті,  хоч  і  сірого  кольору  стіни  та  завжди    підметено,  більш-менш  прибрано  й  завчасно  приготовлений  сніданок  чи  обід.  Коли  ж  старші  поїхали  навчатися  в  районне  містечко,  помітив,  що  дружина  не  може  справитися  навіть  по  господарству.  
 Про  неї  в  селі  говорили,  »  Якщо  Рая  зранку  варить  суп,  то  до  обіду  встигне  зварити,  якщо  ж  борщ,  то  це  тільки  на  вечерю  буде  готовий.»
 Та,  що  вдієш,  втішав  себе  чоловік,  добре  хоч  так,  то  ж  сам  не  залишиться  з  дітьми,  в  хаті  треба  жінки.  Коли  часом  до  неї  бурчав  ,  вона  замовчувала,  розуміла,  що  суперечки  ні  до  чого  доброго  не  доведуть.  Він  частіше  руку  прикладає  до  грудей,  ледь-ледь  блід,  вона  бачила,  що  йому  болить,  співчувала,  жаліла  його,  тому  й    намагалася  все  згладити.  
 В  хаті,  одинарні  вікна,  взимку  холодно,  щоб  зігрітися  треба  багато  дров.  Дружина  ніде  не  працювала,  де  там,  хіба  можна  все  встигати  робити,  коли  занадто  повільна.  А  ще  й  цілу  араву  бажаючих  нагодувати,  не  встигне  варити  одне,  вже  з’їли,  треба  щось  інше.  Діти  підростали,  мали  хороший  апетит.
 Пройшли  роки…  старша  донька  вже  заміжня,  має  троє  дітей,  мешкала  недалеко  від  нього.  Не  було  такого  дня,  щоб  не  навідалася,  а    старша  онука,    то  біля  дідуся  майже  весь  час.
Його  старші    сини  далеко  від  дому  знайшли  свою  долю.  Менші  ж  діти,  після  закінчення  школи  були    біля  нього.  Куди  йти  вчитися,  коли  майже  скрізь  навчання  платне,  то  ж  на  сімейній  нараді  вирішили  взяти  землю  в  аренду,  зайнятися  вирощуванням    малини.  Останнім  часом  похитнулося  здоров’я,  тепер  надія  тільки  на  синів.
Три  роки  поспіль  літо  посушливе,  то  ж  хлопці  змушені    зі  ставу  возити  воду,  наймати  автомобіль,  щоб  не  пропала  малина.  Майже  всі  дні  в  малиннику,  важка  праця    та,  що  поробиш.  Хлопці  здавали  малину  в  Жмеринці  на  вокзалі  перекупщикам,  які  везли  в  Одесу.  Шанували  кожну  копійчину.  Батько  тішився  ними,  добре  що  є  в  мене,  щоб  я  без  них  робив.  Хоча  не  такий    старий  та  здоров`я    не  мав,  тепер  хіба  що,  навчився  добре  керувати.
     На  сиву  голову  й  на  шию  впало  декілька  крапель  дощу…
Анатолій  здригнувся,  немов  проснувся,  раптовий,  сильний  вітер  вдарив  у  обличчя,  спогади  десь  полетіли.  Він  зазирнув  на  чорно–синю    хмару,  яка  ніби  нависла  над  головою.
-  Тату!  Тату!  Гайда,  швидше  в  хату!  А  то  змокнеш,  знову  захворієш,  -  гукнув  один  з  синів.  
Два  сина  поспішили  в  хату,  в  руках  тримали  по  дві  лубянки  з  малиною.  От  і  добре,  подумав  він,  буде    що  здати,  в  хаті  потрібна  свіжа  копійка.  
Вставав  із  стільчика,  той  полин,  що  тримав  в  руці,  він  вже    ледь-ледь  прив`яв,  підніс  до  носа,  примруживши  очі,  відчув  запах  і  в  голос,
-  Ой,  який  же  ти  пахучий!  Та  чому  ж  такий  гіркий,  як  моє  життя?!  
   Заходив  в  хату,  усмішка  на  обличчі,  тішився,  що  пішов  дощ,  адже  він  так  потрібен  для  малини.


                                                                                                                                         Квітень  2018  р.            
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2018

Ти наважся….

Ти  наважся,  послухай  своє  серце,
В  цей  чудовий,  весняний,  теплий  вечір,
Глянь  у  небо,  знайди  власне  озерце,
Десь  там  щастя,  ти  обійми  за  плечі.

І  насмілься,  сказати  тепле  слово,
Хай  ніч  чує,  у  коханні  зізнання,
Ми  зустрілись,  зовсім  не  випадково,
То  все  зорі,  поєднали  бажання.

Ще  зберися,  заглянь    у  світлі  очі,
В  них  знайди,  те,  що  бачити  бажаєш,
Будь  сміливим.  Хотів  цього  щоночі,
Це  кохання,  його  врешті  пізнаєш.

Край  чудовий,  разом  на  святій  землі,
Відсахнися,  від  всіх  поганих  думок,
Не  вагайся,  любий,  зізнайся  мені,
Прошу  серце,  не  закривай  на  замок.

О5.04.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2018

Проґавив… / з гумором /

З  роботи,  прийшла  жінка  на  підпитку,
Із  ванни,  щось    горлає  чоловіку,
А    він,  за  комп`ютером  сидить  весь  час,
Кричить,  піниться  –  Я  вже  виключив    газ!
Тож  чайник,  не  журися,  вже  закипів!  
 Він  грає  в  «Танки»,  вдоволений,  тремтів.

Вмить  чує  з  ванни,  на  двері,  щось  впало,
-  Ну  все,  терпіння  моє    вже  пропало,
Продув,  ото  біда,  як    далі  бути!?  -
Аж  впрів,  не  міг  зрозуміти,  збагнути.

Пече  у  грудях,  стрес,це  ж  треба,  програв,
Вона    кричить,  -  Йди  швидше,  не  лови  гав!
-Помий    же  спинку!  Давно  хтів,  цього  ти,
Нарешті,  допоможи  зняти  колготи.  -
-Та    біс  з  тобою!  Постійно  невчасно,
 Та  так,  не  біг,  якби  це  було    часто.

Завжди  відмови,  сексу  не  діждатись.  
Зайшов  до  ванни,  не  знав  за  що  взятись,
Дрімала,  вже  напівгола  у  воді,
Проґавив!  –  злющий,  бурмотів  сам  собі.

                                                         10.04.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2018

Я это сделала

Его  хотела,  наверное  приручить,
К  своим  желаниям,  навсегда  приучить,
Чтоб  не  хандрил  и  исполнял  любой  каприз,
За  это  ночью,  получал    меня  как  приз.

А  что  нельзя,  ведь  это  же  так  заводит,
Любить  за  зря,  конечно  в  планы  не  входит,
За  наслаждения,  знаю  надо  платить,
И  каждый  день,  я  пытаюсь,  его  взбодрить.

Прозрачна  кофточка,  нежный  запах  и  грудь,
Твой  голос  смирный  вдруг,  -  Прошу  моею  будь,
 Вот  так  решилось,  ведь  смогла  цели  достичь,
Я  это  сделала  -  сумела  приручить



06.11.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786851
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.04.2018

Ясніє світанок

Вітрець  гуляє,  ген-  ген,  по  долині,
Гойдавсь  мінливий,жваво  на  горбочку,
Ранкові  роси,  ледь  струсив  калині,
У  молодому  загубивсь  струмочку.

А  мати  –  й-  мачуха,  сонячна  квітка,
Проснулась  перша,  зустрічає  ранок,
Пелюстка    ясна,  як  у  небі  зірка,
Так  стрімко  тягнеться,  в  ніжний  світанок.

Бруньки    калини  вже  давно  набухли
Листочків  носики  скрізь  виглядають,
Грона  старі,  здалось,  зовсім  розкисли,
По  них  горобчики,  швидко  скакають.

Не  снить  берізка.  Вже  сонливе  сонце,
Дарує    промені  і  в  жилах  соки,
Може  скуштуєш,  то  підстав  долонці,
Смак  незабутній  і  на  душі  спокій.

Світанок  сяяв,    так  тепло  на  серці,
Це  чародійство,  тут    краса  довкола,
Бажаю  жити,  у  цьому  озерці,
Де  ранок  й  сонце  та  пташине  соло.

О2.04  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2018

Подарунок ночі

Ліжко  білосніжне,  все  чомусь  холодне,
Я  мов,  те  дитятко,  здається  голодне,
Ніч  чаклунка,  сумно.  Тебе  виглядаю,
Місяць  шле  цілунок,  а  я  почекаю.

Вітер  листя  куйовдить,  я  теж  так  хочу,
Тіло  відчуває,  знову  порожнечу,
Милий,  бажаю,  вмить  сховатися  в  тобі,
Ніжно    глянути  в  очі  ясно  –  голубі.

А  уста  -  солод,  ласкавий,  теплий  дотик,
Ледь    тремтіти  і  назвати  »  Рідний  котик»,
Щоб  муркотав  у    моїх,  міцних  обіймах,
 І,  я  би  пташкою  злітала  на  крилах.

Вже,  заколисує,    це  годинник  -  »  тік  -  так»,
Я,  не  можу,  чомусь  зігрітися  ніяк,
Дзвоник,  ключів  брязкіт.  Засяяли  очі,
Щастя  моє  прийшло,  подарунок  ночі.

Вірш  зі  скрині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2018

Вишенка моя

Просыпайся  вишенка,  в  небо  погляди,
Уж  морозы  отошли,  весна  впереди,
Ветви  к  солнцу  протяни,  чувствуешь  тепло,
Засияло  в  окошке,  и  мне  так  светло.

Зазвенел,    где  -  то  ручей,  словно  соловей,
Во  всех  радость  на  душе,  стало  веселей,
Уж  весенние  облака  льют  дождями
Все  печали,  нам    смоют  этими  днями.

На  вервях,  твоих  давно,  набухли  почки,
Распускаются,  дивно-  белы  цветочки,
Под  тобою,  красавцы  крокусы  цветут,
Ты  тюльпанам,  нравишься,  держат  к  солнцу  путь.

 Просыпайся,  милая,  к  нам  пришла  весна,
Моя  вишня,  вишенка  -    девица  красна.


О5.04.  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786711
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.04.2018

Славімо Бога!

Яскраве  сонце,  освітило  небеса,
Повсюди  з  храмів,    линуть  голосні  дзвони,
Свято  -  Великдень,  прийшло  у  наше  життя,
Запалим  свічку,  вклонімось  до  ікони.

Луна  далеко,    в  небо  синь,  цей  гучний  сплеск,
Це  після  тиші,пройшло  сім  днів  мовчання.

Славімо  Бога!  Словами»Христос  Воскрес!
В  цей  день,  сьогоднішній,  приймайте  вітання!

Вогонь,  цей  божий,  несемо  додому,
Поставим  свічку,  ми  на  святковім  столі,
Кожен  читає,  щиро,  молитву  Богу,
За    всі  страждання  та  за  нестерпні  болі,
Що    за  нас  виніс,  на  нашій  святій  землі,
У  день  весняний  -  Божого  Воскресіння.

У  нього  просимо  прощення  і  миру!
За  любов  дякуємо    й  за  все  творіння!
Хай  щастя,  радість  прийде  в  кожну  родину!
Христос  Воскрес!
Воістину  Воскрес!

***
З  Святом  Вас  шановні  друзі  і  читачі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2018

Нема надії

Море  штормить  і  погляд  десь,  у  воді,
Сховати  хтіла,  ті  солоні  сльози,
Щеміло  серце,  де  ж  роки  молоді?
Чом  промайнули,  швидко,  наче  грози?

Один  причал,  знав  скільки  раз  стрічала,
І  проводжала  в  незнану  дорогу,
І,  як  та  чайка,  щосили  кричала,
Де  ж  ти  Всевишній?    Звала  на  підмогу.

Як  ясне  сонце,  блисне  між  чорних  хмар,
Так  твою  постать,  видно  на  кораблі,
Не  відведу,  я  очі  від  морських  чар,
І  вже  побачу,  хоч  ти    в  сірій  імлі.

То  було  так,  але  море  забрало,
         Всі  наші  зустрічі.  Не  приїхав  ти,
Нема  надії.    На  днищі  сховало,
Наше  кохання,  не  змогло,  зберегти.


08.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2018

Маленька банка

                                           
                       Віршована  розповідь

Рахувала  Таня,  ложки,
Смакота,  ну  іще  трошки,
Три  спочатку,  чотири,  п`ять,
Та  не  стала    більш  рахувать.
Де  ж  варення?  З  банки  зникло!
Ой,  подумала,  як    прикро!
Лише  ложку  облизала,
І  до  мами,все  ж  сказала,
-  Така  банка,    щось  маленька,
Мама  доні,  -  Ой  хитренька,
Ти  ж  у  мене,  та  й  занадто!
Сіла  Таня  важкувато.
Як  мішок,  різко  на  стілець,
-  Я  не  думала,  що  кінець,
Я  чомусь,  з  рахунку  збилась,
Ой,    мабуть,  точно  об`їлась.

                                           20.03.2018р


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2018

Тоді були квіточки / проза/

   Коли  формується  сім`я,  здаються  всі  щасливі.  Кохання…  надії…  погляд  в  майбуття,  чекають  світлого  й  безтурботного  життя.  Та  перепонів  ціла  купа.
Будинок,  чи  квартиру  мати  споконвіку  було  важко.  Тому  й  жили    в  основному  з  свекрухами,  наприклад,  як  Кайдашева  сям`я.  А  чи  було  легко  двом  жінкам  на  одній  кухні?    Та  мабуть  ні,  часті  сварки,  звичайно  треба  було  молодшій  приклонитись,  адже  не  вона  господиня  дому.  Пригадала  слова  з  пісні  -
«Чужа  хата  такая
Як  свекруха  лихая,
Постав  хату  з  лободи,
А  в  чужую,  не  веди»
         Та  час  летів,  немов  той  птах  на  крилах.  Життя  змінилося…  І  кожна  родина  намагалася  дітям  допомогти  придбати  житло.  Та  в  кого  не  було  повноцінної  сім`ї,  чи  родина  бідна,  молоді  самотужки  будували  будинки.  Рідко  хто  отримував  квартири  особливо    в  маленьких  містечках,  вже  не  кажучи  про  село.
     Звичайно,  коли  в  сім`ї  троє,  чи  більше  дітей,  то  завжди  важко  жити,  особливо  матеріально,  бо  ж  й  будувати  самотужки  будинок    й  виховувати  одночасно  дітей,  треба  мати  велику  силу  волі  й    сильний  дух.  Хтось  народжував,  боявся  гріха,  щоб  вбити  зачату  дитину,  а  хтось,  не  наважився  це  зробити,  бо  лікарі  заборонили,  передбачаючи  погані  наслідки.  А  можливо,  то  доля,  мати  скільки  дітей.  Раніше  все  говорили,  скільки  Бог  дає,  скільки  треба  й  мати.
Та  навряд,  зараз    хтось  так  думає.  Життя  з  кожним  роком  важче,  в  повному  розумінні  й  в  усіх  напрямках.  
     Маючи  діти,  плекаєш,  молишся,  щоб  все  склалося  на  краще.  Вкладаєш  в  дитя  душу,  пестиш,  охороняєш  від  всякої  біди.  Часом  хочеш  їх  проблеми  й  хвороби  забрати  собі.  Кожна  мати  відчуває  серцем  своє  дитя,  хоче  захистити  від  всякої  загрози.  Ще,  як  маленькі,  довірливі  погляди  до  матусі,  вона  ж  оберіг  маленького  дива,  що  народилося  на  світ.  І  котресь  у  садочку  пізнає  життя,  а  бува  й  таке,  що  все  біля  мами  з  татом,  чи,  ще  й  бабуся  з  дідусем  -свою  ласку  дарують.  Здається  це  життя  -  то  насолода,  ковток  чистої  води.  І  проблем  менше,  коли  меншим  підростає.  Та  сонце  сходить    й  заходить,  буває  небо  чисте,  чи  -  то  хмарне,  життя  триває.  Матуся  все  зробить  для  дитини,  щоб  життя  було  світлим,  яскравішим,  прекрасним,  веселим  і  бажаним.  Вкласти  таке  почуття  в  дитину,  щоб  в  захваті  жилося,  щоб  хотілося  їй  жити,  пізнавати  все,  творити,  досягати  вершин,  мати  мрії,  сподівання…
 А  коли  дитина  йде  до  школи,  то  стрес  для  мами  й  для  тата,  а  хіба  ні?  Напевно  тільки  той  цього  не  знає,  хто  не  має  дітей.  В  сім`ї    побільшає  клопотів,  більше  розмови  про  майбутнє.  І  кожен  будує  свої  плани  для  майбутнього  життя  дитини.  «Навчатись  треба  краще»  -    товчуть  і    у  школі,  і  вдома.  Добре,  коли  дитина  ладна  гори  перевернути,  їй  все  вдається  легко.  А  бувають  і  сльоз    -  як  весняні  грози.  Бурчання  батьків,  чому  невчасно  виконав  завдання?  Життя  складне  й  стосунки    міє  дітьми  у  школі  теж  складні.    І    часом  їх  ускладнюють    самі  вчителі.    На  жаль    це  так,  що  вже  говорити  за  директорів,  які  погоріли  на  розкраданні  державних  коштів  на  ремонти  шкіл.  А  потім  тягнуть  копійки  з  сім`ї.  То  коли  сім`я  заможна,  ще  нічого.  А  от  коли,  як  кажуть,  -»  (У  меня  их  пять,  
все  по  полочкам  сидят,  голодные  глазки,  с  болью  на  меня  глядят)».
 Та  на  жаль    часом  не  можеш  захистити  дитину  від  брутальної  поведінки  вчительки.  Гадалося,  вона  має  бути  взірцем  для  учнів,  кращим  прикладом  в  повному  розумінні  слова.
   Мої  діти  навчалися  в  першій  школі,  школа  стара,  колись  вона  була  гімназією.  На  території    дві  споруди.  Класи  з  першого    по  третій  навчалися  в  малому  двоповерховому  приміщенні,  а  старші  в  великому  приміщенні,  теж  двоповерховому,  з  широкими  коридорами,  великими  вікнами.    
     Одного  разу  я  йшла  з  нічної  зміни,  зайшла  в  школу,  мала  здати  гроші  для  доньки,  на  обіди.  Це  було,  саме  сьомого  березня,  пригадую  зарплату  ми  отримали  п`ятого,  чи  шостого  числа.  Тоді,  на  початку  дев`яностих,    була  більш-менш  стабільність.
       Напередодні  продзвонив  дзвоник,  останні  діти  в  класи  зачиняли  двері.  З  деяких  класів  хтось  виглядав  із-  за  дверей,  а  в  деяких  класах  було  вже  тихо,  напевно  прийшли  вчителі.  Я  встигла  віддати  дочці  гроші,  не  поспішаючи,    поверталася      додому.  Біля  одного  класу,  на  дверях  мідна    позначка  «  7-Б»,    колом  стояло  восьмеро  дівчаток.  Вони,  як  і  всі  в  цей  день,  були  святково  одягнені,  в  білі  фартушки    й  коси  зібрані  в  хвостики  з  білими  капроновими  бантиками.  Та  видно  було  по  дівчатах,  що  настрій  в  них  не  найкращий,  не  святковий.  Пригнічені,  опустивши  голови,  вони  про  щось  шепотіли,  озирались  навкруги.  Я  помітила  сусідську  дівчинку  Наталку.  Цікавість,  це  таке  відчуття,  що  часом  перемагає    людину  так  і  мене,  взяла  в  свій  полон.  Наважилася  підійти,  поцікавитися,  чому  не  заходять?  Адже  здавалося,  що  в  класі  вже  був  вчитель.  Наталка,  звичайно  всміхнулася  до  мене,  а  потім  ледь  зблідла  й    хвилюючись,  сказала,
-  Та  нас    хлопці  й  дівчата  не  пустили  в  клас..
Я  звичайно  здивувалася,
-  Чому,  щось  сталося?  А  вчителька  там?
-  Так!  Так!  Там  наша  класний  керівник,  -  гомоніли  всі  разом.  
       Наталка,  взяла    мене  під  руку,  трохи  відвела  в  сторону  й  тихо  повідала    в  чому  ж    провина,  що  не  впустили  в  клас.  Тим  часом,  ще  підійшло  два  хлопчики,  стали  осторонь,  позирали  на  двері  класу.  Я  зрозуміла,  що  це  теж  учні  цього  класу.  Тож  це  третина  класу,  мені  не  вкладалося  в  голові,  була  шокована  побаченим  й  почутим.  Ці  діти  здали  лише  по  два  карбованці  на  квіти  вчительці  (  в  той  час  ходили  радянські  гроші).  А  на  подарунок  треба  було  здати,  ще  по  десять  карбованців.    Батьки  цих  дітей,  не  мають  такої  можливості  відірвати  від  сім`ї  такі,  для  того  часу,  не  малі    гроші.  Адже  зарплата  на  підприємствах  була  невелика.  Постоявши  пару  хвилин  з  дівчатками,  вирішила  дочекатися,  подивитися,  що  ж  буде  далі,  хто  їх    запросить  в  клас?    Хтось  з  дітей  чи  сама  вчителька?
 Пройшло,  ще  хвилин  п`ять,  можливо    й  більше.  З  класу  виглянула  вчитель,  привітно  привіталася,  а  потім  до  дітей,
-Ну  заходьте,  досить    вже  тут  стовбичити,  гомоніти.
 Учні,  опустивши  голови,  як  гусенята,  один  за  одним    поспішили  в  клас.  Я  відповіла  на  привітання    й  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,  не  втримавшись  запитала,
-  Вас  привітали  з  наступаючим  святом?
-Так,  так  !  -  відповіла  вона,  наче  трохи  розгублено.
-То  я  вас  теж  вітаю!    Вибачте,  мене  будь  ласка  та  я  вважаю,  не  варто  було  дітей  тримати  в  коридорі,  поки  вас  привітають,  -  не  поспішаючи  сказала  я.    Намагалася  дивитися  їй  прямо  в  очі,  щоб  пізнати  її  настрій,  адже  по  очах  людини  можна  дізнатися,    що  в  неї  на  душі,  чи  злість  й  зневага,  чи  тепло  й  щирість….
 Вона  в  клас  відчинила  двері,,  -  Та  це  ж  не  я,  це  ж    діти  так  вирішили…
Лукава  усмішка  -  лежала  на  її  обличчі,    вона  повернулася  до  дверей  класу.  Я  відчула,  як  прилинула  гаряча  кров  до  обличчя.  Напевно  очі  округлилися  від  здивування,  від  тих  почутих  слів.  Наважилася  зупинити  її  на  якусь  хвилину,
-  Адже  клас  –  це  сім`я,  ви  вважаєте  можна  ділити  дітей?  Ви  ж,  як  мама,  для  вас  всі  діти  мають  бути  однакові.  Вибачте,  ви  ж  знаєте  сім`ї  цих  дітей,  незаможні  і  напівсироти  є.
Вона  усміхнено  на  мить  застигла  на  місті.  Я  продовжила,
 -  Бажаю  вам  гарного  святкового  дня,  але  подумайте  про  те,  що  я  сказала.
Вона  ледь  перекосившись  на  обличчі  теж  побажала  мені  гарного  дня  й  зайшла  в  клас.
       Неначе  камінь  поклали  мені  на  плечі,  не  помічаючи  більше  нікого,  вийшла  зі  школи.  Гострі  думки,  немов  ширяли  спицями  під  серце  й  гул  в  голові.  Та,  як  це  можна?  Який  приклад  вчителька  подала  дітям?!  Чого  може  навчити  така  вчителька?  Що  на  душі  в  тих  дітей,  вони  й  так  ображені  на  злидне  життя,  тепер,  ще  це  приниження.  Навряд  забудуть  діти  цей  випадок.  Маючи  в  своїй    сім`ї  троє  дітей,  я  добре  розуміла  тих  батьків,  що  не  були  спроможні  -  на  подарунки    здати  гроші..  В  той  час,    я  будучи  депутатом  міської  ради,  мала  відчуття  відповідальності  за    те,  як  і  чим  живе  містечко?  Що  буде  далі  з  країною?  Яке  життя  буде  в  дітей,  що  на  них  чекає?Я,    як  мама,  знала  -  бути  класним  керівником  й  так  себе  поводити  по  відношенню  до  дітей,  це  неприпустимо.  Це  ж  професія  вчитель  !  Це  має  бути  гордість  Держави.  Бо  вона  ж  друга  після  сім`ї,  яка  виховує  молодь.  Колись  ця  молодь  має  стати  їй  на  заміну,  врешті    згодом  ці  діти  будуть  будувати  майбутнє  України.  
                                                                                       2
       Пройшло  багато  років…  Всього  за  цей  час  сталося….  
 Розпад  Союзу.Ми  отримали  Незалежність.  В  очах  людей  світлини  надії  на  краще  життя.  Згодом  пережили  Помаранчеву  революцію,  після  якої,  ще  більші  розчарування  огортали  кожного  з  нас.
 По  країні  модним  стало  слово  –  «Дістало».  Багато  людей  вийшло  на  протести  від  зубожіння,  від  несправедливості,  життя  ставало  з  кожним  днем  гірше.  Знову  революція…  Революція  Гідності,  принесла  нові  розчарування.  Так  званий  брат  забрав  Крим,  війна  на  сході  країни.  Немов  провалля  чекає  на  нас,  хто  в  цьому  винен,  напевно  трохи  кожен  з  нас,  але  ж  риба  гниє  з  голови…
         Надворі  весна…  Напередодні  Міжнародний  жіночий  день  8  березня.  На  зупинці  людно…  Я,  як  пенсіонерка,  чекала  пільгового  автобуса.  Хоча  сама  категорично  проти  пільг,  краще  б  зробили  нормальні  пенсії.  Віддали  те,  на  що  кожен  з  нас  заслуговує,  відпрацювавши  майже    по  сорок  років,  а  хто  й  більше,  щоб  не  відчувати  себе  приниженим.
   Три  дівчини  підходили  до  зупинки,  про  щось  весело  гомоніли.  Я  стояла  неподалік,  звичайно  звернула  увагу,  в  мене  ж  онуки  є,  такого    ж  віку.  Дівчата  мабуть  по  років  п`ятнадцять  –  шістнадцять,  всміхалися,  одна  до  одної.  Одягнені  доволі  гарно,  яскраві  коротенькі  куртки,  без  головних  уборів.  Ох,  ця  молодість,  всміхнувшись  -  подумала  я  -    які  чудові  роки!
Раптом  одна  з  них  голосно  запитала,  
-Ну,  що  всі  здали  бабло?  Залишилось  два  дні,  фактично  один,  коли  підемо  по  подарунок?
Одна  з  них  озираючись  відповіла,
-  Та  блін,  хіба  з  них  усіх  здереш,  я  вже  й  з  батьківським    комітетом  говорила,  щоб  посприяли  по  своїх  каналах.  Вони  нам    добавлять.  В  них  майже  штука  лишилася  з  тих,  що  на  ремонт  класу  здавали.
До  розмови  втрутилася  третя  дівчина,
-Ні!  Ну  не  фіга,  (оборзели),  замовляють  подарунки,  попробуй  догоди!  Мій  дід,  аж  за  голову  схопився,  коли  дізнався,  що  такі    гроші  здаємо.
-Ша  -  ша,  тихіше,  це  ж  своїй  класній,  а  іншим  вчителям  по  квіточці,  хай  вибачають,  в  них  є    свої  учні,-  пригнувши  голову  донизу  сказала  перша  дівчина.
 У  грудях,  аж  здавило  від  почутого.  Замовляють  подарунки!
Ось  і  пригадала  я  той  випадок,  коли  мої  діти  ходили  до  школи.
 Дожилися,  можна  сказати…  Сумно,  що  таким  стало  життя.  І  знову  я  повернуся  до  думки,  що  риба,  таки,  гниє  з  голови.  Чого  навчили  цих  дітей?!  Тоді,  ще  були  квіточки!  До  чого  ж  ми  дійшли  тепер?!  До  того  ж  всього,  ще  й  на  жаль,  ремонти  в  класах  за  батьківські  кошти  роблять.  А  де  ж  Держава?  Чого  чекати  далі?  Та  все  ж  душу  зігрів  спогад  за  онучок,  що  ходять  до  школи,  на  стільки  правду  говорили  доньки,  що  вчителі  попередили,  щоб  ніяких  подарунків.  Значить,  ще  не  все  так  погано,  не  всі  однакові.  Хоча,  хочу  сказати,  букет  квітів    на  свято  варто  подарувати,  як  другій  мамі,  яка  навчає,    вкладає  сили  в    виховання  кожної  дитини.

.                                                                                                                                                                              Березень  2018  р
                               
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2018

Ой, дзвени вЕснонько

Ой,  дзвени  вЕснонько,  дзвени  співай,
Та  й  мою  душеньку  ти  зігрівай,
Я    тішусь  сонечку    та  й  усміхнусь,
Воно  ж  яснесеньке,  мов  пригорнусь.

Ой,  весно    -  вЕснонько,  іскрить  роса,
Долина  в  зелені,  яка  краса,
У  гнізді  пташка  скрізь  лунає  дзвін,
Знов  чути  щебет  і  веселий  спів.

А    поле  хлібне,  аж  там,    вдалині,
Міцніють  паростки,  втіха  мені,
Радіє  ве́снонці,мій  рідний  край,
Та  й  веселить    фарбами  небокрай.

Літають  пахощі,  квітне  земля,
А  ще  й  вербиченька  й  доля  моя,
Відчую  вЕсноньку  в  своїй  душі
Напишу,  напевно,  я  їй  вірші.
                                 

18.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2018

Схилилась черешня

Схилилась,    черешня,  геть  посіріла,
Весноньку  зустріла,  дуже  раділа,  
Чому  мороз  підкравсь,  зовсім  не  знати,
Принишкли  горобці,  поблизу  хати.

Були  хмари  в  сльозах,  не  плачуть  нині,
Мов  вбрались,  у  кожухи  темно  сині
Напевно,  посіють,  крупою,  снігом,
Черешні  холодно.  Зігрітись    бігом.

Їй  дуже    хочеться.  Набухли  бруньки,,
Де  ж  сонце  поділось,  промені  б  спасли,
Ой,  вЕсна  –  веснонька,  чом  посварилась?
Та  й  з  ясним  сонечком,  де  забарилась?

«Прийди!»  -  тихий  шепіт,  черешня  скрипить,
Коли,    злі  морози,  не  зможу  вродить,
Тріск  -  скрип,  знову  чути,  в  поклоні  гілки,
Мороз  розлютився,  запхав  їй  голки,
Вона    ж  все  в  надії,  дітей  зберегти,
До  сонця  всміхнутись,  хтіла  залюбки.

19.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2018

Наша країна

Ой,  людоньки,  всі  люди,
Що  далі  воно  буде,
Це  наша    Україна,
І  мова  солов`їна.

Гноблять,  та  й  за  що  неньку?
Мою  рідну  земельку?
Не  хочемо  покори?
За  волю  і  простори.

Й  лани  в  цвіту  пахучі,
За  гай,  ліси  дрімучі,
За  величні  Карпати,
Й  красуні,  білі  хАтки,
У  вишивках  чудових,
Та  й  різнокольорових.

Біда,  повсюди  люди,
Як  збутися  Іуди?
Війна,  знов  на  сході,
Москаль,  йде  по  городі,
Й    повзуть,  то  ж,  як  спинити,
Усіх,  їх    розгромити?

Навіщо,  війна  клята,
Від  злющого,  як(брата)?
Не  скоримося    люди!
Воно,  так  ні,  не  буде!

Всі  воїни  –  герої,
Завжди  стоять,  по  полі,
І  ладні  захистити,
Вщент  ворога  розбити.

Сини  й  доньки  нині,
Не  зрадять  Україні
Наш  гімн,  радо  співають,
 І  неньку  прославляють.

Хай  краща    уже  доля!
І  буде  свято,  воля!
Нехай,  же  мир  і  щастя!
Здобути,  людям    вдасться!

Щоб  рідна    вся  країна,
Прекрасна  Україна,
Раділа,  знову  ранку,
Вдягнула  вишиванку,
Врожай  щедрий  вітала!
Й  родину  поєднала!

Дитя,  щоб    народилось,
Й  росою  гарно  вмилось,
Роса,  щоб,  аж  сріблилась,
І  ненька  веселилась!
Хліб  –  сіль,  щоби  на  столі,
 І  добре  жилось  усім!

19.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2018

Яблуко спокуси

                                                                           Вірш  написаний  до  картини

Спокуси  яблуко  -  яблуко  любові,
А  може  любий,  усе  було  у  слові,
У  слові  теплому,  чи  в  погляді  ніжнім,
В  саду  квітучому,  в  цвіті  білосніжнім.

І  нічка  зоряна  й  пісня  солов`їна,
У  серці  схована,  жадана  таїна,
Не  несли  довго,  як  яблука  доспіли,
Почуття  глибокі,  неначе  сп`яніли.

Не  стерпить  потяг,  з`єднались  у  гріхові,
Ні  та  спокуса,  нам  не  була  у  слові,
Й  відчуть  бажання,  двох  сердець,  гучні  звуки,
Дотики  вуст,  не  в  змозі  уйняти  муки.

 Який  медовий,  цей  перший  поцілунок,
Блаженство  зваби  та  то  ж  кохання  трунок,
Це    ж  зорі  в  небі,  ці  душі  поєднали,
Не  відчували,  ні,  провини  не  знали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2018

Прийшов час /з гумором /

Бабця    вуха  затикає,
Хоч  старенька  та  слух  має,
На  всю  хату,  мов  ревіло,
Онуча  в  руках  вертіло,
Чи  планшет,  чи  що,  не  знать
І  ось  так,  годин,  аж  п`ять.

До  онука,  що  за  штука?
Він  поглянув..  Це  ж  наука,
Бабцю,  що?  Не  доганяєш?
А  на  мене  нарікаєш.
Може  досить,  вже    сваритись
Прийшов  час!  Будеш  ти  вчитись!

Тільки  люба,  по  порядку,
Мені  дай,  на  шоколадку,
Дарма  сир  у  мишоловці,
Так  навчають  всі  торговці,
Життя  краще,  нині    інше!
Нема  дурнів,  як  раніше!

28.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2018

Ты аленький цветочек

Я  утону…  в  нашем  озере  любви,
Глаза  в  глаза,  по  телу  словно  озноб,
Постель,  тепло.  Нежно  пахнут  лепестки,
Уж  восхищаюсь,  сладок  словно  сироп.

Как  чуден  взгляд,  ты  аленький  цветочек,
Знаю  моя,  загляну  в  твою  душу,
Нежно  к  ногам,    как    трепетный    листочок,
Я  упаду.  Знаешь,  не  равнодушен.

Ты  обними,  во  мне  костёр  пылает,
Едва  коснусь,  к    тем  местам,  сокровенным,
Будет  крепка,  наша  любовь  земная
Тебе  клянусь,  супругом,  буду  верным.


2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785465
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.04.2018

Спи донечко

Люлі,  люлі,  спи  донечко,
Моє  сонечко  маленьке,
Подивись  у    віконечко,
Вже  заглянув  місяченько.

 Зірочки  сяють  яскраво,
Дружно  ніченьку  вітають,
До  усіх  діток  ласкаво,
Поцілунки  посилають.

Казки    теж,  з  ними  літають,
Про  ведмедика,  лисичку,
Все  на  світі  вони  знають,
І  про  півня  й  рукавичку.

Та  й  про  мишку,  у  нірочці,
Ту,  сіреньку  і  хитреньку,
Вже  й  про  білку  на  гілочці,
Гарну,  спритну,  ледь  руденьку.

Ще  про  курочку  й  яєчко,
Старі  раді,  золотеньке,
Доню  спи  -  моє  сонечко,
Миле  й  ніжне,  малесеньке.

Тож  гарненько  умостися,
Ти  послухай,  люба  мене,
Закрий  очі,  не  барися,
Прийде  казочка  й  до  тебе.

Люлі,  люлі,  спи  донечко,  
Моє  сонечко  маленьке,
Подивись  у  віконечко,
Вже  дрімає  місяченько.

                                   29.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785292
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2018

Весна в моєму серці…

Душа  холоне,  від  поглядів  твоїх,
Дрижання  тіла.  Що  відчуваєш  ти?
Я  точно  знаю,  що  це  великий  гріх
Жага  спокуси.  Як  її  зберегти?

Щоб  не  піддатись,  глибоким  почуттям,
Не  приховати,  весну,  що  проснулась,
В  моєму  серці.  Кохатись  до  нестям,
Від  поцілунків,  щоби  захлинулась.

В  тобі  сховатись,  хочу  ясним  сонцем,  
Насолодитись,  стати  теплим  ранком,
Квіткою  може,  щоб  був  охоронцем,
Разом  проснутись,  з  яскравим  світанком.

Росою  вмитись,  чути  пташиний  спів,
Тільки  удвох,  а  свідком  місяченько,
Пірнути  в  очі,  знаю  цього  хотів,
Щоби  від  щастя,  тремтіло  серденько.



Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2018

Пора позбутися…

Пора  позбутися,  нам  сарани-  ненажери,
Уже  давно,  розгулялася  по  Україні,
Народу  треба,  єднатися  й  зняти  кайдани,
І    відсіч  дати,  розірвати  зв`язки  родинні.

Хіба    так  (  братики,  із  сестрами)  поступають?
Війну  гібридну,  розпочали,  скажіть  для  чого?
Справжнє  страхіття,  коли  гаубиці  стріляють,
Не  залишають,  на  землі  нічого  живого.

Зв`язки  родинні,  такі  теплі  і  ніжні  слова,
То  все  лунали,  з  екрану,  й  не  знали  кордонів,
Чому  це  сталось?  Що  заважати  стала  мова?
Хай  буде  інша.  Та  для  нас  краща  –  калинова.

В  Росію  хочеш?  Гадаю  достатньо  вагонів,
Скажу  щасливо.  Гарної  дороги  та    знайте,
Ніде  не  люблять,  зрадників,  що  продають  неньку,
Тож  схаменіться,    ви  простих  людей  поважайте,
Уйміть  Іуду!  Нарешті,  дайте  нам  воленьку.

Біди  принЕсли…  що  вам  своєї  так  замало?
Тоді  у  Кемерово…  зазнали  прості  люди,
Тож  через  орків,  на  жаль,  їх  там  надто  багато,
 Й  у  нас    при  владі,  у  верхах,  достатньо  повсюди.

Війна,  рік  п’ятий…  в  олігархів  зростають  статки,
 Де  ж  співчуття?  Жаль,  діти  сироти  і  матері,
Кінці  з  кінцями,  ледве  зводять,  а  де  ж  порядки?
Що  обіцяли?  А  на  слова,  то    були    щедрі.

А,  як  до  діла..  .  на  жаль,  скрізь  сарана,  руїни,
Все  не  нажруться,  їм  завжди  всього  мало  й  мало,
А,  що  народу…  напевно  тікати  з  країни,
Знову,    по  наймах?  А  кажуть,  життя    кращим  стало.

20.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2018

Перша зустріч / проза /

     За  вікном  весняний  ранок…  біля  обрію,  на  білій  хмарі,  наче    прилягло  сонце.  Невгамовні  горобці  весь  час,  присідають  на  підвіконня    квартири,  скакають  по  ньому,  то  знову  метушливо  відлітають.
 А  майже  поряд  серцеподібне,  видовжене,  зелене  листя  бузку  поблискує    від    останніх    променів  сонця.  Від  вітру,  суцвіття  квітів  ледь-ледь  гойдаються,  їх  ніжний  аромат  проникає  через  відчинену  кватирку,  в  кімнаті  відчувається  солодкий  запах.
 Сергій    поглянув  у  вікно,  всміхнувся,    чи  сам  до  себе,  чи  до  горобців.  Розставивши  руки,  підносить  догори,  глибоко  вдихає  свіже  повітря,  від  задоволення  примружує  очі.  Ох  весна,  яка  ж  краса  та    за  роботою,  на  відпочинок  не  вистачає  часу.  Оце  б  погуляти  ввечері,  пройтися  по  тихій  вулиці,  відчути  пахощі  весни.
     А  час  летить…  вже  й  минув  робочий  день…  Сергій  та  бухгалтер,  ще    возяться  з  паперами,  які  на  підпис  має  відвезти  в  Київ.  Зручно  всівшись  на  стілець,  зі  стаціонарного  телефону  набрав  довідкове  бюро  поїздів,  в  черговий  раз,  почув  сигнал  зайнято.  Махнув  рукою,  підвівши  брови  догори  сказав,
-  Так  Ольго  Петрівно,  ви  всі  папери  підготували?  Я  буду  йти,  думаю,  сьогодні  рух  поїздів  йде  за  графіком.  Хотів  у  довідці  дізнатися,  але  там  весь  час  зайнято.
Жінка  в  роках,  всміхнулася,  дивиться  поверх  окулярів,
-  Сергійку,  а  ти  зателефонуй  в  дикторську,  там  все  знають,  що  запізнюється,  що  ні.  Зараз  ремонтують  колії,  то  ж  »  вікна»  майже  щодня.  Сьогодні  середа,  теж  можуть  затримати,    не  дивлячись,  що  вже  пізня  година.  
Він  полегшено  перевів  подих,  від  хвилювання,  трохи  поправив    змоклого  чорнявого  чуба,  набрав  номер.  Здивувався,  коли  почув  дзвінкий  молодий  голос,
-  Скажіть,  будь  ласка,  швидкісний  потяг  за    номером    сорок  сім  запізнюється?    
У  слухавці  запитали,  -  Вам  до  Києва?
-  Так,  Кишинів  -  Київ,  -  голосно  підтвердив  він.  
-  За  десять  хвилин  буде  на  другій  платформі,  стоянка  п'ять  хвилин,  то  ж  поспішіть,  щоб  не  запізнитися,  -  попередила  диктор.
-  Дякую!  Дякую!  От  голосок,  як  у  пташки!
Швидко,  але  охайно,  склав  всі  папери  в  дипломат,  зазирнув  у  дзеркало,  в  яке  більше,  як  годиться,  заглядали  жінки.  І  мов  на  крилах,    летів  до  виходу,  на  ходу    попрощався.
   Минуло  два  роки,  як  Сергій  закінчив    Український  державний  університет  залізничного  транспорту  в    Харкові.  Працює  у  відділку  по  вантажній  роботі    при  Відділенні    Західної  залізничної  Дороги.  
   У  відрядження,  доводиться  часто  їздити.  В  Управлінні  дороги  проводить  звірку  документів  та  за  деякими  підписами  керівників  відділку.  В  Києві  мешкає  його  рідна  тітка,  то  ж  було  де  зупинитися,  щоб    вже  зранку  бути  на  місці  призначення.
   За  кілька  хвилин  він  вже  на  вокзалі.  Знову  почув  голос  диктора,  на  якусь  мить  прислухався,  посміхнувшись,  поспішив  до  вагону.
Поїзд  набирає  швидкість,  а    все  думками,  про  той  голос  у  слухавці  й  ті  слова,  »  Поспішіть,  щоб  не  запізнитися».  Напевно  добра  душа,  хто  вона,  скільки  років,  чи  заміжня,  чи  в  неї  хтось  є?  
За  вікном  миготять  дерева,  вже  помітно  вбираються  в  листя.  Та  він  їх  не  помічає,  рахує  дні,  коли  вона  знову  буде    працювати,  щоб    хоч  одним  оком  побачити  її,    ще  раз  почути  приємний  голос.
   За  справами,  день  швидко  промайнув.  Іще    один  день  гостював  у  тітки  й  вже  повертався  додому.  Поїзд    з  Києва  прибув  близько  двадцятої  години  вечора.  На  платформі,  що  навпроти,  люди  поспішають  на    електричку.  Він  раптом  почув  її  голос,    вже  стояв,  як  у  землю  вкопаний,  чекай,  я  не  помилився,  сьогодні  неділя,  її  зміна.  
 Хоча  й  дорога  недалека  та  все  ж  трохи  притомився,  але  коли  почув  її  голос,  немов  набрався  сили,  де  й  взявся  настрій.  Той  голос  йому  здався  мелодійним.  Від  думок  пашіло  обличчя,  ой  піду,  хоч  зі  сторони  погляну,  що  ж  то  за  пташка,  яка  вона?
У  вікні  вокзалу  побачив  своє  відображення,  поправляє    краватку.  В  думках  заспокоював  -  все  буде  добре.  Зараз  вона  здасть  зміну,  я  побачу  її,  прослідкую.  Він  дуже  хвилюється,  ще  раз  поправив    краватку,  тихо,
 -  Так,  тепер  вперед.
   Двері  кімнати  диктора  не  були  щільно  зачинені.  Одразу  пізнав  її  голос.  Ох,  яка  ж  дзвінкоголоса!
В  одній  руці  тримає  дипломат,    пальці    ж  другої  руки  раз-по-раз  перерахував,  не  знати  для  чого.  О,  це    якийсь  страх  ,  в  голові  копошаться  думки.  Так,  треба  зосередитися,  зробити  байдужий  вигляд,  щоб  не  помітила.  Та  мало  хто  може  стояти  біля  стінки.
   Нарешті  двері  відчинилися.  Струнка  як  берізка,  помітив  відразу,  побачивши  її  ззаду.  Русяве,  пряме    волосся,  ледь  прикриває  плечі.  Вона,  схиливши  в  бік  голову,  махнула  рукою,  за  собою  зачинила  двері.  Сергій  пильно  подивився  на  неї,  легкий  рум`янець  лежав  на  світлому,  усміхненому  обличчі,  помітив,  о,  косметики  немає.  
   Дівчина  поправила  полу  плаща,  волосся,  яке  ледь  потрапило  на  чоло.  Зазирнула  навкруги,  він  спіймав  її    теплий,  ніжний  погляд,  очі  смарагдові.  О!  Невже  така  добра  й  чуйна,  дивувався,  оце  відбарабанила  дванадцять  годин  й  не  видно,  щоби  втомилася.  На  зріст  височенька,  та  ні,    не  вища  за  мене,  хоча  на  високих  підборах.  
   Роздивлявся  її  знову,  сам  не  помічаючи  того,  йшов  позаду,  ніби  переслідував  її.    Хтось  його  зачепив  рукою,  здригнувся,  помітив,  що  вони    дійшли  до  площі.  Ото  не  фіга  собі,  ні,  здається  не  помітила.  
Раптом  жіночий  голос,
-  Синку,  візьми  для  дівчини  тюльпани,  подивися,  які  гарні,  щойно  розквітли.
У  відповідь,  наче  запрограмований,  витягнув  з  кишені  куртки  двадцять  гривень,
-  Досить,    ні?  
     Вона  з  вокзалу  йшла  в  напрямку  центру.  Він  вже  догнав,  йшов  за  нею,  як    раптово  вона  повернула  в  «  Маркет  ».    Полегшено  зітхнув,  ну,  як  вітер,  ледь  догнав  її,  що  далі?  Зазирнув  на  тюльпани,  ага,  це  ж  здається  для  неї  взяв.  Ні,    вже  назад  не  відступлю.  Що  буде,  так  і  буде.
   У  вітрині  магазина,  від  яскравого  світла,  коробки  з  цукерками  й    шоколадки,  аж  виблискували.  Сергій  переминається  з  ноги  на  ногу,  лише  тепер  помітив,  що  стало  майже  темно.  Цікаво.  куди  піде  далі?    Невже  з  однієї  вулиці?  Чому  раніше  не  бачив?    
 Нарешті,  вона  з’явилася  з  пакетом  у  руці.  На  ходу  заглядає  в  сумочку    й  водночас  роздивляється  донизу,  навкруги  себе,  немов,  щось  шукає.  Він  наче  прокинувся  від  думок,  випалив,
-  Сонечко,  ти  щось  загубила?
-  Ой,  такий  наплив  людей,  з  усіх  сторін  штовханина,  думала  хтось  гаманець  поцупив,  -  сказавши,  раптово  почервоніла,  озирнулася.
-  А  ви,  що  мене  знаєте?  І  чому  раптом  сонечко?
-  А  хіба  така  чарівна  дівчина,  від  якої  віє  теплом,  ніжністю  не  схожа  на  сонечко.  Нам  бачу  по  дорозі,  давайте  допоможу,  а  це  вам,  -  миттєво  взяв  пакет,  подав  тюльпани.  В  її  очах  іскринки,  посміхнулася.  Вона  була  приємно    вражена,
-  Дякую!  Але  тепер  скажіть  хто  ви,  принце?
-  Я  Сергій.  Ви  не  помилилися,  не  одружений.  Гадаю  ця  прекрасна  леді  скаже  своє  ім’я.
На  мить  зупинилася,    зміряла  його  з  ніг  до  голови,
-  Гаразд,  якщо  по  дорозі.  Здається    на  нашій  вулиці  бандити  не  водяться,  то  пішли,  так  і  буде.  А  я  Світлана.
-  О,  не  дарма  таке  ім’я!  Хоч  відпрацювала  дванадцять  годин  та  вся  світишся.  Слухай,  якщо  з  однієї  вулиці,  правда  давай  на  ти,  так  простіше,  -  запропонував  їй,  взяв  під  руку.  Вона  не  заперечила,  не  соромлячись,  заглянула  в  його  карі  очі,  злегка  почервоніла,
-  Гаразд.  Може  ти  знаєш    звідки  я  йду?
-  А  чому  ж  не  знаю.  Твій  голос  чув  на  вокзалі,  по  телефону.  Тебе  дзвінкоголосу,  від  всіх  можна  відрізнити,  -  говорив  не  поспішаючи.
   Вона  зупинилася  неподалік    від  багатоповерхівки,
-  Ну  все  !  Дякую!  Я  вже  прийшла.
Він  відразу  змінився  на  обличчі,  від  розчарування,  червонів,  
-  Що  так  швидко?  Стоп-стоп!  Перепрошую!  Перша  зустріч  так  швидко  не  має  закінчитися.  Час  кудись  вічно  летить,  то  ж  не  втрачаймо  нагоди  провести  його  краще.  Тут  за  цим  будинком    є  кафе,  зайдемо,  посидимо.  Я  щойно  з  поїзда,  був  у  відрядженні,  голодний,  як  пес,  будь  ласка  не  відмовляй.  Чи  я  такий  поганий,  що  соромишся  зі  мною  повечеряти?  Чи  може  діти  плачуть?  
Він  все  ще  тримав  пакет,  вона  протягнула  руку  взяти  його  та  не  наважилась,  його  погляд  зупинив  її.  На  якусь  мить  підстерігає  думка,  як  відмовити?    Погляд  теплий,  ніжний,  з  надією,  а  в  очах  блискавки.  Ой,  то  він  напевно  в  мене  закохався,  зробила  висновки  й  раптово  наче  замислилася.  Кілька  секунд  тиші.  Вони  нічого  не  чули,  нічого  не  помічали,  хоча  по  дорозі  не  зупинявся  рух  машин.  Зненацька,  прямо  біля  них  хтось  просигналив,  червона  машина  освітила  обличчя.  Сергій  заступив  собою,
-  Ну  йдемо,  будь  ласка,  прошу!
На  згоду  кивнула  головою,  з-під  тишка  дивиться  на  нього.  Гарний  трясця,  як  відказати,  оце  так  зустріч    й  не  снилося.  Та  чомусь  шалено  б`ється  серце?    Хіба  так  буває  з  першої  зустрічі…  закохатися?  Сама  собі  задала  запитання,  а  він  ніжно  тримав  за  руку.
 В  кафе  звучала  спокійна  музика,  із  записом  голосів  птахів.  В  серця  неначе  увірвалась  любов,  за  столом  він  взяв  її  руки  в  свої.
 Світлана  зачаровано  дивилася  на  нього.  Відчула  тепло,  неначе  торкнулася  полум'я  свічки,  серце  гупало,  здавалося  вискочить  з  грудей.  Душа  наповнилася  радістю,  з  трепетом  подумала,  невже  й  мене  торкнулося  сузір`я  любові?  Ось  так  відразу,  ніби  весна  завітала  в  душу.  Здалося  по  всьому  тіло  відчула  струмок  теплої  води,  від  задоволення  на  якусь  мить  закрила  очі.  
     Вони  довго  вечеряли,  їли  пельмені,  салат,  пили  пахучу  каву,  яка  здавалося  злегка  п`янила.  Сергій  розповідав  про  себе  і  все  дивився  в  її  смарагдові  очі,  вона  червоніла  вкотре,  від  задоволення    іскрилися  очі.  Коли  розповіла  про  себе,  він  дивувався,  як  можна  жити  на  одній  вулиці  й  ніколи  не  зустрітися?    Різниця  в  чотири  роки,    це  ж  не  завада  для  стосунків,  зробив  висновки.
   Бармен  готувався  до  закриття  кафе,  а  він  не  хотів  її  відпускати.  Уста  малинові,  ото  би  до  них  доторкнутися,  думав  й  червонів  та  не  тут  же,  вмовляв  себе,  зупиняв    бажання.
 Дівчина    нарешті  помітила,  що  в  кафе  залишилися  лише  вони,
-  О,  ти  бачиш,  ми  з  тобою….
Зненацька  задзвонив  телефон.  Вона  швидко  дістала  із  сумочки,
-  Слухаю  мамо,  скільки?  Вибач,  я    не  помітила,  що  вже  така  година.  Я  трохи  затрималася  на  роботі,  а  зараз  зовсім  поруч,  в  кафе  п`ю  каву.  Не  хвилюйся,  все  гаразд,  за  кілька  хвилин  буду  вдома.
Він  поспіхом  взяв  її  телефон,  
-  Я  запишу  собі,  не  заперечуєш?
У  відповідь  мила  посмішка.
За  кілька  хвилин  біля  квартири,  він    віддав  їй  пакет,  аж  раптом  за  дверима  гавкіт  собаки.
   А  поцілунок,  подумав  про  себе,  от  халепа,  хоча  б  один  солодкий  поцілунок.
В  дверях  відкривали  замок,  вона  мило  всміхнулася,
-  Дякую  за  вечір,  бувай!
У  відповідь,    знову    тепло,  привітно  усміхнувся,
-  Я  передзвоню.
 За  мить,  як  хлопчисько  скакав  по  східцях.
       Минуло  сім  років.  На  площі  біля  вокзалу,  з  букетом  червоних  тюльпанів,  Сергій  з  дітьми  чекає  на  дружину.  Близнюки,  Олеся  й  Дмитрик  бігають  кругом  клумби,  про  щось  сперечаються.
 Нині  річниця  зустрічі,  цей  день  він    добре  пам’ятає,  то  ж  варто  сходити  в  кафе,  відсвяткувати.  Можливо  пригадати  про  перші  почуття  при  знайомстві,  вечерю,  відволіктися  від  повсякденного  життя.  З  дітьми  посмакувати  солодощі  та  випити  смачної  кави.      
                                                                                                                                             2018р    

                                                                                                                                                             

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2018

Частушки 3

Ставьте  ушки  на  макушки,
Я  спою  для  вас  частушки,
Прошу  строго  не  судить,
Меня  лучше,  уж  простить,
***
Соблазняла  вчера  Ваню,
А  он  взял  да  выбрал  Таню,
Говорит,  я  рыжая,
И  морда  бесстыжая.

***
Хоровод  девки  водили,
И  парней  уж  пригласили,
Церемониться  не  надо,
Ведь  пристроились,  все  сзади.
***
С  милым  мы,  на  сеновале,
Целу  ночку  ночевали,
А  к  утру  комарики,
Покусали  (  шарики).
***
Я  милёнку  песню  пела,
Всё  о  том  ,  что  залетела,
А  он  мне,-  Ну  как  же  знать?
Ведь  могла  другому  дать!
***
Говорит  парень  девице,
Ну-  ка  стань,  нынче  Жар  птицей,
Разожги  во  мне  огонь,
Да  смотри  не  проворонь.
***
С    муженьком  вместо  зарядки,
Поиграть  решили  в  прядки,
Я  в  сарай,  легла  на  пол.,
Невтерпёж,  забивал  гол.
***
О  любви,  ночка  шептала,
Я  милёночка  ласкала,
А  он  мне,  -Там    не    гу-гу,
Раскатала    ты  губу.
***
Вот  беда,  видит  милёнок,
Что  вокруг,  так  много  тёлок,
Тянет  каждая  в  постель,
Он  кричит,-    Да  я  ж    не  Лель.
***
Я  свиданье  назначала,
Сама  взяла,  опоздала,
Прихожу,  а  он  с  другой,
Изменил,  мне  дорогой,
***
Мой  милёнок,  мой  милёнок,
Говорил,  что  любит  тёлок,
А  влюбился  в  тощую,
Из  средствами  хорошими.

                         2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2018

Весну стрічаю

Я  точно  знаю,  весна  мандрує  по  землі,
Вільна  мов  пташка,  покинула  свої  шати,
Пора  ранкова,  високо  в  небі  журавлі,
Цю  мить  щасливу,  хочу  з  ними  теж  спіймати.

Серця  відчують,  весна  теплом  напуває,
Посіє  радість  пробудиться  рідна  земля,
Квіти  проснулись…  первістки.  Душа  співає,
Повсюди  сонце,  ясне  проміння  розстеля.

Його  спіймаю,  до  себе,  пригорну  ніжно,
Весняний  подих,  зігріє  тіло.  І  радість,
Весну  стрічаю,    серце  забилось  бентежно,
Пізнала  щастя,  зовсім  забула  про  старість.

                                                                                                     18.02.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2018

Моє кохане озерце

Я  пригорну….  твій  погляд  до  себе,
Теплом  сповиє,  він    моє  серце,
Усі  тривоги…..зникнуть  за  тебе,
Моє  кохане,  миле  озерце.

Втону  в  очах,  твоїх,  ясно  –  синіх,
Відчую  дотик  теплого  тіла,
Як  небо  й  хмара  у  небо  сині,
Щоби  від  щастя,  аж  затремтіла.



Вірш  зі  скрині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2018

Цінуймо мову!

Нам  найдорожча  ненька  Україна,
Та  Богом  дана  земля,  ліси,    поля,
І  наша  мова,  чиста,  солов`їна,
Та  людське  щастя,  ще  й  святая  воля.

Ця  рідна  мова,  як  меч  гостра,
Її  боялись,  вороги,  чужоземці,
Ні,  не  зламали,  ми  з  нею  йшли    в  завтра,
І  все    в  неволі,  немов  охоронці.

За  неї  били  і    тримали  в  тюрмі,
Вона  ж  мужніла  в  кожнім  своїм  слові,
Занадто  довго  тримали  у  ярмі,
Непереможна,,  зросла  у  любові.

У  материнських,  вишитих  рушниках,
В  піснях  народних,  що  про  рідний  край,
В  ясних  світанках  та  в  червоних  маках
В  рясній  калині,  де  квітучий  розмай.

Цінуймо  мову,  шануймо  її  спів!
Дітям  даруймо,  в    пісні  колисковій,
Серед  волошок,  ромашкових  степів,
Тож  прославляймо,  в  країні  щасливій!


26.03.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2018

Земна краса весни

Земна  краса,    весни  чарівність,
Як  небеса,  сама  їх  ніжність,
Перехопило,  вмить  подих  мій,
Бажання  всупереч  стихій.

Мороз  підкрався,  вночі,  ще  й  сніг,
Так  стрімко  падав..  До  них  приліг,
Вони  ж  до  сонця,  тягнуться  всі,
Ми  порадіймо,  дивній  красі!

                                           07.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2018

Про себе

Яке  життя  у  мене  за  плечима,
Я  точно  знаю,  й  певно  моя  доля,
Світ  кращий  хтіла,  пізнати  очима,
Як  та  ромашка  зросла  серед  поля.

Сім`я  велика,  бачила  сум  й    сльози,
І,  як  завжди,  недостаток  на  столі,
Часто  від  старших,  не  чіпай,  погрози,
Не  заважай  і  штурхання  до  болі.

І  черевики,зовсім  заношені,
Змиритись  треба,  бо  ж  я    є  найменша,
Ні,  не  були,  ми  в  сім`ї  розбещені,
Спочатку  плач,  потім  нарешті  тиша.

А  погляд  мами  -  розпач  і  печалі,
Мені  ж  шістнадцять,  на  втіху  робота,
Світ  завертівся,  життя  іде  далі
Шматочок  щастя,  відійшла  злидота.

Гусей  лишила,  вже  не  пасла  й  в  («Совхоз»),
Там  підробляла,  мала  копійчину,
Знову  навчанням  зайнялася  всерйоз,
Рідні  всміхались,  не  пізнать  дівчину.

У  очах  радість,  тож    коханий  поряд,
Дорога  з  дому  видалась  далека,
Мене  привабив  -    світлий,    ніжний  погляд,,
У  новий  дім,  доньок  приніс  лелека.

Час  так  летів,  минали  дев`яності,
Розчарування  у  людей,  мо»  зрада?
Чи  людям  брак  житейської  мудрості,
 Важке  життя,  часто  брала  досада.

Все    пережито,  онуків  замала,
Велике  щастя,  сміх  у  світлині,
Прийшла  весна,  нас  ніжно  обіймала,
Я  колискову,  співала  дитині.

Вклала  душу,  щоби  росли  в  достатку,
Вчила  любові  й    пізнати  науки,
І  віддавала,  свого  щастя  частку,
Щоб  вони  мали  найкращі  задатки.

Придає  сили  життю,  любов  земна,
Що  дала  доля,  прийняла,  це  й  маю,
Точать  хвороби,  знаю  -  я    Незламна,
Знову  пишу,  цим  живу,  відчуваю.

                                                       25.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2018

Зрада

Так  давно,  світить  місяченько,
Ти  чомусь,  живеш  далеченько,
У  надії,  мріяв,  що  кохаєш,
Все  до  вікон,  знов  виглядаєш.

А  надворі    вже  заметілі,
І  покривала    всюди  білі,
У  срібнім  сяйві  ця  дорога,
Я  дійду,  радо  до  порога.

Не  мої,  вже  уста  медові,
 Й  чарівні,  очі  волошкові,
Зим  мелодія,  зазвучала,
Бачив  друга,  ти  цілувала.

Диво-  казка,  враз  закінчилась,
Нині  й  хуга,  не  веселилась,
Десь  зник  звук,  музики  любові,
Загубив,  ранки  світанкові.

27.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2018

Ой, як важко думи

Думи    мої,  думи,    мов  дорослі  діти,
Мені  би  з  вами,  любі,  лиш  порадіти,
Всюди  розсіялись,  по  широкім  полі,
Порад  шукають  і  хочуть  летіть,  волі.

Думи  мої,  думи  уже  в  піднебессі,
Ідуть  у    мандри,  близенько  по  узліссі,
Зустрінуть  вЕсноньку,  з  нею  порадіють,
Очі  зажмуривши,  до  сонця  говіють.

Здійнявся  вітер,  уже  й  кинув  до  сходу,
Думки  тремтіли  та  й  схилились  народу,
Там  йде  війна,  давно  малий,  старий  плаче,
Москаль  жаднючий,  шаленіє,  аж  скаче.

Страх,  біль  повсюди,  у  чорній  хустці  ненька,
Дружині  сумно,  тож  дитина  маленька,
Думки    сльозились,  ой,  що  ж    далі  робити,
Як  ката-  ворога,    навік  зупинити.

Співа  синиченька,жалібно  над    лугом,
А  козак  оре,  полечко  тяжким  плугом,
Вижити  треба,  не  втрачаймо  надію,
О,  як  же    важко!  Я  мабуть  посивію.

Тож  вгомоніться,  нехай  прийде  світанок,
Принесе  злагоду,  сонечко  на  ґанок,
Війна  скінчиться  і  звеселиться  життя,
Думки  з’ясніють,  зустрінемо  майбуття.


14.03.2016г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2018

Весняні очі

У  весня́ні  очі,  я  тобі  загляну,
Віднайду  фіалку,  щиро  подарую,
Поцілую  ніжну,  солодку,  духмяну,
Лиш  тебе  кохаю,  не  хочу  другу.

У    очах  світленьких,  сонечко  ласкаве,
Воно  гріє  й  нині  так  до  тебе  манить,
Як  у  небі,  завжди  ніжненьке,яскраве,
Я  гадаю,  добра  душа,  не  обманить.

Пригорнусь  ніжненько,  співай  колискову,
У    обіймах  теплих,  дуже  бути  хочу,
Вже  цілунки..  .  солод,  заведем  розмову,
Ти  озерце  і  мої  весня́ні  очі.


О3.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2018

Наша судьба / песня под гитару/

Я  возьму  гитару  в  руки,
Спрячу  в  звуках  свои  муки,
Ах  гитара,  ты  гитара,
Почему  ему  не  пара.

Вчера  зеркало  разбилось,
Вместе  нам,  быть  не  судилось,
Струны  рвать  всё  же  не  буду,
Любить  буду  даже  в  стужу.

Придёт  оттепель  весною,
Всё  зима,  она  виною,
Все  цветы,  а  с  ними  и    я,
Стану  радостью  для  тебя.

И  пробьётся  посреди  туч,
Ясный,  тёплый,  ласковый  луч,
Стану  я,  с  тобою  рядом,
Приворот,  уж  нежным  взглядом.

Спою  песню,  под  гитару,
Не  теряй,  ты  свою  пару,
Оглянись,  уж  в  глазах  печаль,
Всё  забыл..  иль  тебе  не  жаль?

Но  жалеть  меня  не  надо,
Как  вдвоём,  лучше  гораздо,
Будет  поздно,  ведь  поймёшь  вдруг,
Красота,  какая  вокруг.

Я  весна,  ты  цени,  люби,
 И  себя,  лишь  не  погуби,
Звон  гитары,  её    звуки
Все  мои  забрали  муки.
Пусть  всё  будет,  наша  судьба,
Она  знаю,  ведь,  не  глупа.

                     14.03.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783505
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.03.2018

Таня і сметана

Кіт  замурзаний  в  сметані,
Таня  миє  ніжки  в  ванні,
Мама  сердиться  й  до  доні,
Давай  добре  мий  долоні!

Це  ж  додуматися  треба,
Чи  була  в  тому  потреба,
З  котом  разом  з  миски  їсти?
Нема  в  хаті  де  й  присісти.

Де  не  гляну,  скрізь  сметана,
Чути  з  ванни  плаче  Таня.

                             12.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2018

Щось так надовго…

Щось  так  надовго,  гостя  завітала,
Сніг  заіскрився,  летять  парашути,
Землю  вдягає…  вуаллю  покрила,
Первістки  квіти,  хоче  пригорнути.

Тепла  одежка,  цей  лебединий  пух,
Переливався,  срібливсь  від  сніжинок,
Сховала  кущики,  троянд  під  кожух,
Ледь  прихилились,  від  ясних  крижинок.

Вже  виглядають,  проліски  з-  під  снігу,
Зими  розваги,  не  усім  до  душі,
А  вона  сипле,  сипле  має  втіху,
Мов  зірочками,  покрилися  кущі.

Ну  досить  -  досить,  зимо  гостювати,
Ясний    блиск  сонця,  стече  сніг  струмками,
Ти    врешті,  повертайся  в  свої  шати,
Фіалки  встеляться  поміж  стежками.
                                             

20.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2018

Ще не час, синенький. . / проза /

         Молода  веснонька  коси  розплітала.  Вставала  ранесенько,  з  сонцем  привіталась,  радісно  злітала.  Проталини  снігів,  по  них  мандрує.  І  крок  за  кроком  немов  землю  чує.  Куди  не  погляне  оком,  поспішає  й  наче  ненароком  пісню  заспіває.  Із  вітром-молодцем  та  й  повеселиться.  Радісно  зробить  подих    і  не  забариться,  своє  тепло,  свою  радість    квітами  розсипає.
   Ген,  ген  під  лісочком…  підсніжник  білий.  А  там  далі,  під  горбочком  пролісок  синіє.  Аж  зазолотилася    по  ньому  росиця,    то  ж  він  мав  нагоду,  зранку  гарненько  умитися.  По  ньому  промінчик    розлив,  кольорові  гами,    немовби  цілує,  в  ритмі  вітру  здавалося  танцює.  Ясненьке  сонечко  кинуло  тепла  жменьку  і  вітерець  співає  пісеньку  ніжненьку.
     Так,  дні  чудові,  чому  не  порадіти,  переливається  на  сонці,  посміхнувся  пролісок  до  весни  привітно.  А  вона  мандрувала  все  далі  й  далі,  розвіює  дні  зимові,  печальні.
     Стелиться  дорога  далека,  ген,  до  поля.  Аж  тут  пролісок  синенький  та    чомусь  зовсім  одненький.  Чи  то  може  загубився,  чи  то  йому  така  доля?  Та  він  не  журився,  до  землі  хилився.  Тож  нещодавно  з-під  неї  проткнувся,  гадав    настала  пора,  тому  й  проснувся.
 Час  летить,  вже  й  звечоріло,  поле  неначе,  все  почорніло.  Випило    із  снігів  води  сонечко  ласкаве,  бо  ж  цілий  день  котилося,  світилося  яскраво.  Воно  уже  за  обрій  провалилось,  напевно  так,    як  проліску,  щось  наснилось.
   Ніч  мандрувала,  рілля,  місяченько  над  полем,  неначе    землю  оре.  Геть  стрепенувся  пролісок,  тремтів,  він  самотності    уже  не  хотів.  Та,  що  поробиш,  така  доля,  стоїть  одненький  посеред  поля.  Хотів  знову  хоч  на  хвилинку  задрімати,    у  чому  річ  не  міг  збагнути.
     Миттєво,  немов  вітер  відштовхнувся  від    вершин  гірських,  аж  загуділо,  потім  раптово  стих.  Завивав,  стрімко-стрімко  розгулявся,    то  ж  із  морозом  обійнявся,  неначе  грузнув,  знов  літав,  підскакуючи  мов  ходив,  відразу  по  всій  окрузі  холодив.  Ні,  проліску    це  не  здавалось,  таки,    на  жаль,  воно  це  сталось.
Він  затремтів    і  позирав  до  неба,  а  в  думках,    ой,  мороз  не  треба!    Зорі,  одна  за  одною  ховались.  Журився,  ой  чи  є  в  цьому  потреба?  Вони  ж  одна  за  одною  кудись  пропадали,  лиш  сумний  погляд  здаля  кидали.  Ото  біда,  вітер  з  морозом  здружились,  підступні  хмари,  що  закрили  зорі,  холодним  дощем  розплакались,  зажурились.  Перевів  подих  пролісок,  чому  так  важко  стало?    На    ньому  всі  краплинки,  намистом  стали.  Тільки  намистинки,  як  тягар  висіли  і  ніяк  покинути  його  не  хотіли,  пелюстки  синесенькі  цьому  не  раділи.  Ой,  що  ж  це  за  воля?!    Геть  зажурився,  ось  тут,  серед  поля,  до  землі  схилився.  Нащо    і  за  що  холодним    дощем    вмивати?  Адже  я  красунчик,  хочу  щастя  мати!  Геть  в  розчаруванні,  ледь-ледь  похилився  в  дрімоті  та  то  ж,  як  заснути?  Немов  вихор  летить,  щось  здалеку  чути.
   Ой,  то  точно  біда,  думає,  гадає…  бачить  біла-біла  пелена,    швидко  підлітає.  Що  ж  за  диво?  Ой-ой-ой,  віхола  сміялась,  реготала,  що  є  сили  з  вітром    хитро  загравала.  Він  довірився  шаманці  та  й  кружляв  з  нею  в  танці,  ото  вже  творили,  все  те,  що  хотіли!  Та  й  ген-ген  полетіли,  далі  поспішили.
 Проліска  ледь  видно,  з-під  пухкого    снігу,  і  не  чути  вже  ніде  від  віхоли  сміху.    А  навколо  біло-біло,  повсюди  іскрилось.  І  подумав  пролісок,  що  то  все  наснилось?  Ні!  Він  щойно  задрімав,  сніг  взяв  у  обійми  і  не  думав  й  не  гадав,  чому  все    так  сталося,  чому  все  зробилось?  Чому  він  потрапив  знову  до  зими,  чому  в  сніжному  полоні  і  чому  застигли  сльозинки  холодні?
 Згодом  він  тепло  відчув,  земля  пригортала.  А  зима    мов  чарівниця,  зверху  снігу  підкидала.  Тож  дрімай,  рано  проснувся,  хотів  собі  волі,  ще  не  час  тобі,  синенький,  ще  уві  сні  тополі.  Озирнись,  бачиш  берези,  віти    не  колишуть,  значить,  ще  й  тобі  не  час,  знай,  іще  рано    цій  весні,  пісеньку  співати,    рано  маленькі  коси  розплітати.  Тоді,  коли  сонечко  піднімається  вище,  коли  воно  звеселиться,  яскраво  заблищить.  Навіщо  рано  покидати  весні  свої  шати,  то  ж  нема  й  тобі,  гарненький,  куди  поспішати.  Нехай  іще  на  який  час  вона  вгамується,  а,  як  сонце  до  землі  немов  усміхнеться.  Прийде  час  і  сніг  струмками  стече  до  землиці,  от  тоді  вже  прийде  час  красуні,  весні-молодиці.  Тоді  прокинешся    і  ти    й  не  будеш  одненький,  поряд,  біля  тебе  будуть  друзі,  такі  ж,  як  ти,  синенькі.

                                                                                                                                                   19.03.2018  р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2018

Люблю блины ( слова к песне)

   
Ой    пришла,  к  нам  масленица,
Хочу  я,  повеселиться,
Хочу  с  вами,  поделиться,
Толь  блином,  а  толь  улыбкой,
Ой  люблю,  уж  блины  шибко.

Очень    вкусно,  нежны  с  икрой,
Пойду  с  девкой  да  с  молодой,
Гостей  встречу,  а  может  нет,
Холостяк,  не  держу  секрет.

На  столе  блины  с  капустой,
Мне  видать  не  будет  пусто,
Со  сметаной,  бы  смаковать
Да  девчонок  всех  целовать.

Торжествует  масленица,
Хороша  сидит  девица,
Глазки,  щечки,  вся  сияет,
Меня  страстно  привлекает.

Вот  блинов,  дабы  с  мясом  съесть,
Много  девок  не  перечесть,
У  одну  лишь  бы  влюбился,
Да  от  счастья  весь  светился.

На  гармошке,  вот  сыграю,
И  за  всеми    уж  страдаю,
Ох,  маслёнка,  веселись
Давай  в  очередь  становись

Уж  люблю,  всё  блины  хочу,
Правда  девки!  Ой  не  шучу,
Пошли  ноги,  сами  плясать,
Ой  свободы  мне  не  видать.

Ах  утешусь,  масленица,
Хочу  я,  повеселиться,
Хочу  с  вами  поделиться,
Толь  блином,  а  толь  улыбкой,
Ой,  люблю  блины  я  шибко

Стих  был  написан  к  празднованию  масленицы.

                                                                                                             2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782972
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.03.2018

Ой, Іванку /слова до пісні/

Ой  Іванку,  Іванку,  ходи  ти  до  мене,
Як  одягнеш  вишиванку,  піду  я  за  тебе,
Тож  чекаю,  не  барися,  дивись  не  спізнися,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  добра  молодиця.

Маю  хату,  маю  кури,  ще  й  півник  гарненький,
І  корову  в  хліві  маю,  є  бичок  маленький,
Лиш  не  маю  чоловіка,  ночами  все  мрію,
Покохали  дуже  хочу,  боюсь  зубожію.

У  ставочку  гусенята,  миють  радо  лапки,
Я  до  них,  все  усміхнуся,  скрізь  в  мене  порядки,
Порося  в  сараї  хрюка,  хай  росте  закуска,
На  Різдво  приготую,  буде  смачна  гуска.

Не  хвалю,  себе  ніколи,  знають  господиня,
Вмію  я,  їсти  варити,  кажуть,  що  княгиня,
Бо  синенькі,  теплі  очі,  як  диво  волошки,
Ой,  поглянь,  же  мій  соколе,  тільки  товща  трошки.

До  життя,  боюсь  втрачу  охоту,  чуй    Іванку,
Присилай,  сватів  та  й  швидше,  вдягай  вишиванку,
Тож  не  бійся,  гарбуз  не  дам.  Бо  давно  чекаю,
Ой,  тебе,  лиш  миленького,  дуже  я  кохаю.

У  сараї,  є  три  кізоньки  й  кінь  вороненький,
В  гаражі,  щойно  купила  лімузин  новенький,
Як  годиться,  то  ж  придане,  все  маю  до  діла,
Молоді,  скрізь  цілуються,  самій  закортіло.

Вже  й  горілочки  придбала,  місяць  посміхався,
Прийди  нічкою  Іванку,  в  коханні  зізнайся,
Ой,  тебе  буду  любити,  пристрасно  кохати,
У  неділю,    стріну  радо,  я  сватів  до  хати.

Ой  Іванку,  Іванку,  ходи  ти  до  мене,
Як  одягнеш  вишиванку,  піду  я  за  тебе,
Тож  чекаю,  не  барися,  дивись  не  спізнися,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  гарна  молодиця,
Усі  кажуть,  що  я  славна,  гарна  молодиця!

                                                                                   15.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782689
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018

На війну провела. .

Ой  горе  людям,  у  сльозах  Україна,
Провела    мати,  вже  на  війноньку  сина,
Москаль  нахабний,  неспроможний  нажертись,
Все  землі  мало,  лізе,  треба  позбутись.

На  посту  гаряче,    літають  ракети,
Із  мінометів  гатять,  б’ють  кулемети,
Вже  минула  осінь,  морози  кріпучі,
Виглядає  сина,  очі,  аж  пекучі.

Сльозин  немає,  то  ж  знову  до  ікони,
Та    я  тебе,  невже  не  стріну  ніколи,
Як  ти  рідненький,  чому  не  подзвониш?
Боюсь  мій  любий,  що  ноги  заморозиш.

Пережися,  дуже  тебе  чекаю,
Коли  приїдеш?  Жаль,  я  й  досі  не  знаю,
Ідуть  сини,  чому  голівки  схилили,
І  у  очах  тривога,  сина  хвалили…..

 Бачить  хлопчину,несуть,  чий  він,  не  знати,
Ще  ж  молоденький  і  матір  не  пізнати,
Вмилась  сльозами,  біда,  не  бачить  світу,
Стемніло  небо,  геть  похилились  квіти.

Любив  країну  і  хотів  волю  мати,
 Тож  зовсім  юним,  йшов  її  захищати,
Ворожа  куля,  це  життя  обірвала,
її  голівка,  зовсім  сива  стала.

Нема  прощення,  цьому  ворогу  –  кату,
Чого  ти  хочеш,  чому  лізеш  у  хату,
 І  землю  топчеш?  Всі  люди  проклинають,
На  перемогу  ж,  усі  надію  мають.

СЛАВА!  -  лунає,    а  Україна  плаче,
Низько  вклоняюсь,    до  тебе  козаче.  
                         

16.03.2018р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782688
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018

Випадок у школі /проза /

       Зимова  ніч  заглядає  у  вікно.    По  кімнаті  чути    годинник  «Тік  -  так,  тік-так»…  знову  не  спиться.  Але  ж    і  місяць  здається  не  вповні,  чи  його  зовсім  немає?  Бажання    дізнатись,  позирнула  до  вікна,  то  світло  від  снігу,  добре  насипало  за  два  дні.  А    місяць  десь  сховався  поза  хмари,  між  ними  де-не-де  ледь-ледь  мерехтять  зорі.  Мабуть  зима  відтанцювала  свої  танці,  адже  останні  дні  лютого.
 На  годиннику  третя  година  ночі,  чому  проснулася?  Що  вкотре  не  дає  спати?  Останнім  часом    я  ніяк  не  можу  збагнути,    чомусь  мої  думки  переносять  мене  у  школу.  Це  ж  треба,  минуло  більше  п`ятдесяти  років,  а  все  один  і  той  же  випадок  перед  очима,  неначе  все  було  зовсім  недавно.…
 Я  народилась  і    мешкала  в  селищі  міського  типу  Козача  –  Лопань.  Це  в  Харківській  області,  з    населенням  -  майже  сім  тисяч.  Воно  зовсім  недалеко  від  Росії,  якщо  брати  відстань    по  залізничному  полотні,  то  лише  до  двох  кілометрів,  не  більше.  
 Пригадую,  як  ми,  босонога  дітлашня,  юрбою  бігали,  обожнювали  грати  в  ігри;  »Квач»,»Хованки».  Подалі  від  будинків  й  вулиці,  між  полем  й  посадкою,    стелилася  широка  дорога  вздовж  залізничного  полотна.  О,  було  де  розгулятися.  Ми    бачили    невисокі  бетонні  стовпчики,  пофарбовані  в  білий  колір  з  двома  зеленими  смужками,  колись  це  був  кордон  з  Росією.    Тоді  ж  цим    зовсім  не  переймалися,  адже  був  союз.
 Цікава  назва  селища  походить  від  двох  значень.  Розповідали  старі,  що  в  сімнадцятому,  вісімнадцятому  столітті  в  цих  краях  на  річці  Лопань  від  переслідування  переховувалися  вільні  козаки.  Воно  розміщене  по  дві  сторони  річки,  а  річку  Лопань  назвав  один  з  царів.  Одного  разу    він  в    кареті  -  переїжджав  через    міст,  який  був  збитий  з  товстих  дерев`яних  брусків.  Карету  дуже  трусило,  ця  незручність  роздратувала  його,  він  вирішив  подивитися,  чому  ж    така  дорога?  Поспіхом  взявся  за  поручень  карети,  в  цей  час  з  пальця  знявся  перстень,  звичайно  ж  полетів  донизу.  Бруски  дерев  збиті  не  щільно,  перстень  впав  у  воду,  от  він  і  висловився  «злопала».  Від  тої  пори,  як  розповідали  старші  й  пішла  така  назва,  а  чи  то  правда,  чи  легенда,  але  люди  вірили  цьому.  Річка    -  красуня,  широкою  стрічкою  тягнулася    через  селище,    по  обіч  неї  широкі,  квітучі  долини  з    розлогими  вербами,  високими  стрункими  тополями,  густими  кущами  шипшини.
Ми  в  дитинстві  мали    можливість    біля  річки  вволю  награтися  в  м`яч,  купатися,  засмагати,  а    часом    й  порибалити.  
     Дітей,  шкільного  віку,    в    селищі  багато,  тому  й  мали  дві  школи.    Одна  з  них,  «стара»  -  так  всі  її  називали,  в  ній  колись  вчили  «Боже  слово»,  лише  після  1920  року  зробили  семирічне  навчання,  а  згодом  восьмирічне.
Друга  школа    двоповерхова,  неподалік  від  центру,  була  побудована  в  1939  році  та  на  жаль  довго  дітям  навчатися  не  вдалося,  почалася  Друга  Світова    війна.  Німецька  авіація    вщент  зруйнувала  школу.  Німці  три  рази  заходили  й  виходили  з  селища,  багато  біди  принесли  населенню.
       Лише  в  1952  році    відбудована  школа  прийняла  учнів.    Красива  школа,    побудована  буквою  «П»,  з  просторими  класами,  здоровими  вікнами  і  широкими  коридорами.  Школа  прославилася  в  Харківській  області,  при  ній  був  відкритий  музей  «Ніхто  не  забутий  -  ніщо  не  забуте».  Навіть  приїжджало  телебачення  з  Харкова    на  відкриття  цього  музею,  згодом  навіть  показали  по  телебаченню.  Я  приймала  участь  в  роботі  музею,  так,  як  і  деякі  інші  школярі.  Нас  називали  слідопитами,  ми  знаходили  й  провідували  ветеранів,  знаходили  матеріали  для  музею,  родичів,  фото,  листи.  За  мною  був  закріплений  стенд  Володі  Головіна,  ще  до  цієї  пори  пам`ятаю  кілька  рядків  з  листа  до  дружини.  Він  писав  російською  мовою  -»  Отвори  потихоньку  калитку,  дорогая  подружка  моя,  посмотри  на  дорогу  получше  по  которой  меня  увели».  
     Я  і  в  той  час  й  до  цієї  пори    не  можу  зрозуміти  одне,  чому  всі  собі  перемоги  приписувала  комуністична  партія?  Адже  більше  загинуло  простих  бійців  і  більш  тяжку  роботу  виконує  завжди  простий  народ.  Зізнаюся,  ці  люди  в  мене  визивали  неприязнь,  я  вважаю,  що  так  нечесно.  І  за  другим  критерієм,  вони    майже  всі  стверджували,  що  Бога  немає.  Це  визивало  здивування,  адже  мої  батьки    вірили  в  Бога  і  нас  виховували  притримуватися  всіх  релігійних  свят,  то  ж  я  вирішила  краще  вірити  батькам.
   Нас  ніхто  не  запитував,    чи  ми  хочемо    в  жовтенята,  чи  в  піонери,  твердили  одне,  не  можна  ганьбити  школу,  партія  сказала  треба  -  значить  треба.
     Нова  вчителька  з  географії  прийшла  в  наш  клас  в  другому  півріччі,  ми  навчалися  вже  в  сьомому  класі.  Їй  було  тридцять    три  роки,  саме  такий  вік,  як  розіп`яли  нашого  Всевишнього.  Та  вона  на  жаль  була  зовсім  протилежність  його  навчанням.  Занадто  пишається  собою,  що  була  членом  комуністичної  партії.  Напевно  не  було  такого  уроку,  де  б  не  підкреслила,  що  Бога  немає.  Сама  ж  на  вигляд  доволі  симпатична,  світло-русяві  коси,  підстрижена  під  »Каре»,  круглолиця,  на  обличчі  декілька  веснянок.  За  статурою  відноситься  до  повненьких  жінок,  слідкувала  за  своєю  зовнішністю,  користувалася  косметикою.  Приваблива,  на  перший  погляд,  ввічлива,  але  погляд    її  чорних  очей  визивав  страх.
       Вона  завжди  дивилася  на  учнів  хитро.  Любого  учня,  який  був  біля  дошки  змірювала  з  ніг  до  голови,  немов  оцінюючи,  а  потім  обов`язково  скаже  щось  таке,  щоб  принизити  учня,  то  не  так  одягнувся,  то  їй  не  подобається  зачіска.
 В  післявоєнний  час  до  школи  ходили  не  в  формах,  не  кожна  сім`я  могла    дозволити  її  придбати,  адже  життя  тільки  набирало  обертів.  До  того  ж,  в  Харківській  області,  літо    тисяча  дев`ятсот  п`ятдесят  третього  року  видалося  дуже  спекотним,  врожай  зернових  був  нікудишнім.  В  основному    сім`ї  були  не  маленькі,  прогодуватися  було  важко,  що  вже  говорити  за  одяг.
     Нас    дивувала  поведінка  цієї  вчительки,  вона  в  любій  ситуації  розхвалила  комуністичну  партію.  Інший  раз  було  вкотре  скаже,  «Мені  вас  доручила  комуністична  партія,  щоб  я  вас  витягнула  зі  злиднів,  тож  навчайтеся  й  пам`ятайте,  хто  вам  зробив  таку  ласку!».
     Ні,  ми  не  могли  її  прийняти  напевно  не  тільки  із-за  поведінки,  а  й  тому,  як  вона  одягалася.  Занадто  короткі  спідниці,  коли  присідала    на  стілець,  вивалювалося  жирне  тіло,  адже  розпірки  були,  можна  сказати  до  сокровенного  місця,  то  по  боках,  то  спереду.
     Не  соромиться    нікого,  але  ж  сьомий  клас,  це  не  четвертий,    чи  п`ятий,  в  дітей  саме  перехідний  вік.  Вчитися  хотіли  всі,  але  такої  поведінки  хлопці  не  витримали.  Хіхікання  по  класу,  коли  проходила  між  рядами  парт,  навіть  вслід  кидали  кульки  з  паперу,  а    часом  хлопці    стріляли  з  рогаток.  Вона  чи  не  помічала,  чи  не  придавала  цьому  значення,  не  звертала  уваги,  бо  продовжувала    одягатися  так,  як  й  одягалася,  як  кажуть,  в  тому  самому  дусі.  Ще  зимою,  не  так  все  помітно,  а  з  настанням  весни,  було  неприємно  бачити  гумки  з  під  спідниці,  які  тримали  капронові  панчохи.  Робила  вигляд,,  що  так  й  треба,  цим  не  переймалася,  до  того  ж,  ще  й  блузки  одягала  з    великими  вирізами  на  грудях,  як  тільки  нахилиться,  то  груди  мало  не  випадали  з  білизни.
 Були  випадки,  що  декілька  раз  залишала  четверо    самих  сміливих  хлопців  після  уроку,  читала  моралі  за  поведінку.  Особливо  в  нас  у  класі  був  Володя  Г.,  він  навіть  їй  в  очі  говорив,  може  б  спідниці  трохи  довші  носили  та  вона  тільки  після  цього  приходила,  ще  сердитіша.  Все  вихвалялася,  що  комуністка,  що  її  виховала  партія  й  вона  знає    в  чому  їй  ходити  одягнутій  і,  як  себе  поводити.  Звичайно    учням  знижувала  оцінки,  але  скаржитися  на  неї  боялися.
       Весняний  ранок  збирав  учнів  до  школи…  Хтось  з    дівчаток  приніс  тюльпани  з  розквітлим  бузком,  поставив  на  підвіконня  навпроти  класу.  Біля  нього  вже  стояло    декілька  учнів,  гомоніли,    але  ніхто  не  заходив,  хтось  повідомив,  що  після  миття    сохне  підлога.  З  хвилини  на  хвилину  мав  продзвеніти  дзвоник..  нарешті  з  класу  вискочило  кілька  хлопців,  всміхаючись,  в  клас    пропускали    учнів.  Голосно  дзвонив  дзвоник,  всі  відразу  зайняли  свої  місця,  адже  перший  урок  мав  бути  з  географії.
     У  вікно  привітно  заглядало  сонечко,  яскраві    промені  бігали  по  квітам,  по  підвіконні.  Нічого  поганого  й  не  передбачалося.  
З  гордо  піднятою  головою,  вчителька  зайшла  в  клас,  як  завжди  привіталася.  Взяла  журнал,  підійшла  до  вікна,  позирала  на  букет,  згодом  дивилася    на  двір  й    одночасно  зачитувала  прізвища  учнів,  перевіряла  хто  є,  а  кого    немає.  Аж  раптом  в  двері  постукали,  до  класу  зайшов  розчервонілий  Володя  Г.,  вибачився  за  запізнення.  Вона  незадоволено  поглянула  на  нього,  потім  на  годинник,  але  нічого  не  сказала,  дозволила  присісти  на  своє  місце.  Цього  теплого  весняного  ранку,  одягнена  була  в  коротеньку    чорну  спідницю,  з  великою  розпіркою  з  боку  і  в  шовкову,  блакитну  блузку  з  вирізом  на  грудях,  кругом  якого  йшов  волан.  Вона  від  нього  виглядала,  ще  пишнішою,  хоча    на  сідницях    спідниця  так  облягала,  ледь  -  ледь  не  тріщала,    немов  намагалася  приховати  її    пишне  тіло.
     Як  завжди,  вчителька  ходила    між  рядами,  розповідала  про  моря,  це  була  нова  тема    уроку  і  до  дошки  попросила  Таню,  на  якій  висіла  карта  світу.  Таня    уважно  слухала  вчительку,  в  любу  хвилину  була  готова  указкою    показати,  де  і    яке  море  розташоване.
 Вчителька,  нічого  не  підозрювала,  наважилася  присісти  на  стілець…  Раптово  опинилася  на  підлозі,  задравши  ноги  догори…
 «Ух»,-  пронеслося  по  класу  і  в  кожного  з  учнів  страх  в  очах,  що  буде  далі?    Хтось  від  несподіванки  схопився  за  голову,  хтось  рукою  собі  закрив  очі,  а  хтось  стояв  розкривши  рота,  намагаючись  приховати  усмішку.
     Той  стілець  під  нею  розсипався,  як  паперовий  будинок.    За  мить  зірвалася  з  підлоги,  схопила  одну  ніжку  від  стільця  і  зі  всієї  сили  вдарила  по  першій  парті.  Ніжка  в  руці    розкололася  навпіл,  одна  половина  відлетіла  на  підлогу,  друга  половина  залишилася  в    руці.  Зелений  відтінок  ліг  на  обличчя,  губи  трусилися,  знервовано  махнула  рукою  в  якій  тримала  кусок  ніжки  від  стільця  і  нею  вдарила  по  голові  Валю  С.
 Ми  були  шоковані,  хтось  з  дівчат    від  несподіванки  вирячив  очі,  хтось  знову  схопився  за  голову.  Дехто  зірвався  з  місця,  просто  стояв,  намірився  підійти  до  Валі  С.  Дівчина  схопилася  за  голову,  тихо  заплакала.  Вчителька  закричала  хриплим  голосом,
-Встати!    Її  чорні  очі  палали  вогнями  ненависті,  обличчя  труситься,  чоло  вкрилося  краплинами  поту.
Ми    ж  звичайно,  всі,  як  один  встали,  з  під  лоба  позирали    на  всі  сторони…  Хтось  ледь  чутно  хіхікав.
     Вона  кивнула  рукою  до  Тані,  а  потім  в  сторону  парт,  дала  їй    зрозуміти,  щоб    та    йшла  на  своє  місце.Зненацька,  зі  всієї  сили,  кинула  на  підлогу  біля  дошки  другу  половину  ніжки  стільця,  ту,  що  була  в    руці,  поспішаючи  вийшла..
Дівчата  збіглися  до  Валі,    вона  в  істериці  збирала  речі,  всі  намагалися  її  заспокоїти,  допомогли  зібрати  речі  в  портфель.  Валя  нікому  не  дала  подивитися,  що  під  волоссям  на  голові,    весь  час  тримається  рукою.  Схлипувала,  сльози  котилися  наче  горошини,  махнувши  рукою,  поспішила  додому.  
         В  класі  тихо,  напевно  б  було  чути,  як  летить  муха,  з  коридору  долинав  чийсь  голос,  але  про  що  мова,  не  можна  було  зрозуміти.  В  клас  -  першим  зайшов  директор  школи,  за  ним  слідом    бліда  вчителька  з  географії  і  червона,  як  рак  наша  класний  керівник.
Директор  пройшов  між  рядами  парт,  суворо  вдивляючись  до  кожного  учня,  підійшов  до  розібраного  стільця,  присів,  хитаючи  головою,  зібрав  в  оберемок.  Піднявшись,  з  сумом  подивився  на  нас,  голосно  звернувся  до  вчителів,
-  Дізнаєтеся  хто  це  зробив,  прийдете  з  ними  до  мене  в  кабінет.
 Вчителька  з  географії  поспішила  слідом  за    ним…
 Класний  керівник  не  кричала,  прочитала  мораль  за  ганебну  поведінку.  Наполягала,  а  згодом  і  вмовляла,  щоб  зізналися,  хто    наважився  це  зробити.  Володя  таки    не  витримав,  розповів  про  поведінку  вчительки,  що  не  раз  їй  хлопці  робили  зауваження  щодо  одягу.  Дівчата  одна  перед  одною  розповіли,    чому  пішла  Валя  С.  додому.  Від  почутого,  вчителька  миттєво  зблідла,  вискочила  з  класу.  
 Через  декілька  хвилин  повернулася,  дала  нам    час  -  один  урок  на  роздуми,  щоб  зізналися,  виказали,  хто  зважився  на  такий  вчинок?  Всі  мовчали,  як  партизани.  Що  сказати,  «діточки»,  це  напевно  саме  такий  вік,  впертості,  непокірності,  проява  своєї  особистості.  Звичайно  ж,  хтось  знав,  хто  це  зробив,  але  зрадників  у  класі,  дякувати  Богу,  не  знайшлося.    
         Так  і    через  урок,  ніхто  і  не  зізнався,  хто  ж  міг  таке  зробити,  нам  дали,  ще  один  урок  постояти,  подумати.  Результату  від  цього  не  дочекалися,  навчання  продовжилося.    Але  четверо  хлопців  з  класу-  наполегливо  запросили  в  кабінет  директора  школи.  Володя  Г.  також  був  серед  них,  але  ж  в  нього  було  алібі,  він  запізнився  на  урок.  Ми  розуміли,  що  Володя  хитрий  хлопець  і  якщо  його  хоч  раз  хтось  принизить,  він  цього  не  подарує.  Були  в  нього  й  віддані  друзі,  тож  не  обійшлося  без  їхньої  допомоги.
 Клас  прославився  на  всю  школу  своєю  поведінкою.  Хтось  розумів  нас,  а  хтось    і  ні,  але  шкода  класну  керівничку.  Вона  завжди,  коли  нам  давала  поради,  ставила  на  шлях  істинний,  принаймні  вміла  підійти  так,  щоб  не  принизити  учня.  Можна  сказати,  була    доброю  вчителькою.  
           Після  школи  кілька  дівчат  пішли  додому  до  Валі  С.  Мені,  було  її  дуже  шкода.  Мама  її    жила  в  Харкові,  одружилася  вдруге,  мала  дівчинку  від  вітчима,  а  Валя  ж  жила  з  бабусею,  якій  було  мабуть  років  під  сімдесят,  до  того  ж    бабуся  часто  хворіла.  Я  розуміла,  як  їй  боляче,  адже  без  мами  не  солодко,  немає  кому  поплакати  в  пелену,  як  ми  часом  робили  це  в  дитинстві.  Я  зростала  в  великій  сім`ї,  тут  і  побилися,    і  помирилися,  про  щось  поділилася,  а  їй  напевно    одненькій  дуже  важко,  адже  вона  любила  бабусю,  оберігала  її  від  всяких  неприємностей.  Валя  намагалася  навчатися  добре,  щоб  не  хвилювалася  бабуся,  хоча  деякі  предмети  їй  вдавалися  важко,  загалом  дівчинка  спокійна  на  таких  кажуть  «  Мухи  не  образить».  А  за    першою  партою  сиділа,  бо  в  неї  були  якісь  проблеми  з  зором.
           До  Валі  від  школи  напевно  йти  з  кілометр.  Надворі    по  -  весняному  гарно,  погода  сонячна,  легкий,    теплий  вітерець  обвіював  обличчя  свіжістю.  Молоденька    травичка,  спів  пташок  підіймали  нам  настрій,  ми  емоційно  обговорювали    подію.  Цілу  дорогу  в  догадках,  хто  ж  розібрав  той  стілець  на  частини?  Ніяк  не  могли  збагнути,  як  хлопці  могли  таке  витворити,  хоча  в  душі,  що  й  гріха  таїти,  сміялися  від  цієї  події.  І  надіялися,  що  вчителька  нарешті  буде  з  розумінням  відноситися  до    нас,    без  принижень  і  вихвалянь  про  свою  партію.
     Собаки  на  обійсті  не  було,  тож  ми    відразу  зайшли  в  хату.  Валя  лежала  в  ліжку,  біля  неї  склавши  руки  сиділа  бабуся.
Ніхто  навіть  не  подумав,  що  Валя  приховає  все  від  бабусі,  про  те,  що  відбулося  в  класі.  Ми  засипали  запитаннями  її,  як  вона  почувається  і  відразу  розповідали,  чим  це  все  закінчилося.  Бабуся  не  сварила    Валю,  тільки  поскаржилася  на  неї,  що      нічого  не  хоче  їсти,  жаліється  на  головний  біль.
     Наступного  дня,  як  завжди  в  школі  вирувало  життя….
По  коридору  гамір,  тільки  й  розмови    про  вчорашню  подію.  Біля  дверей  директора  школи  ми  бачили  Валіну  бабусю,  згодом  вона  зайшла  до  нас  в  клас,  повідомила,  що  Валі  краще,  що    завтра    прийде  в  школу.
 Вчительки  з  географії  в  цей  день  у  школі  не  було,  »  шкільне  радіо»  гомоніло,  що  пішла  на  лікарняний.  Та  звичайно  ж,  це  перша  витівка,  що  можна  було  зробити,  щоб  ухилитися  від  відповідальності.  Та  звичайно  ж,  гадаю  на  мій  погляд,  хоча  б  вибачилася  перед  бабусею,  чи  принаймні  б  поговорила  з  нею,  а  то  сховалася,  як  рак  між  камінням.  Звичайно  комуністична  партія  завжди    своїх    брала  під  своє  крило,  не  розбираючись,  де  правда,  де  брехня.    Це  я  вже  звичайно  з  життєвого  досвіду  зробила  висновки.
А  далі    шкільне  життя  продовжилося,  як  річка    в  своєму  руслі.  Після  вихідного  дня  до  нас  прийшла    нова  вчителька  з  географії,  ми  були  дуже  раді.  Класний  керівник  мала  розмову  з  нами  на  цю  тему,  призивала  бути  чемними,  повідомила,  що  і  вона,    і  директор  школи  вибачилися  перед  бабусею  -  за  поведінку    вчительки  з  географії.  І  вкотре  просила,  щоб  зізналися,  хто  це  зробив?  Та  все  було  марно.  Я  пишалася,  як  і  інші  учні,  що  в  нас  дружній  клас…
 Проживши  життя,  чомусь  часто  не  дає  спокою  цей  випадок    і  чомусь  більше    шкода  дівчини  й  класну  керівничку,  чим  вчительку  з  географії.    Можливо  хтось  мене  засуджує  Можливо  я  не  права,  хто  знає?  
Ну  от,    надворі  вже  ранок….  По  обрію  виглядає  сонне  сонце,  сніг  виблискує,    іскриться,  переливається  змішаним  ,  білим    з    блакитним,  кольорами,  буде  гарний    день.    На  душі  спокійно,  спогади  зігріли  серце  й  душу….життя  продовжується.

                                                                                                                                                               16.03.2018  р.
               
                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2018

А одна пылала. .

Веточка  мимозы,  как  она  прекрасна,
Не  страшны  морозы,  ноченькою  ясной,
Подарю  любимой,  утоплю  печали,
Будь  неугасимой,  звёздочки  дрожали.

А  одна  пылала,  уж  больно  так  ярко,
Губы  обжигала,  целовала  сладко,
Вот  мечта  заветная,  сбылась,  уж  я  знаю,
Звёздочка  приветная,  её  обожаю.


                           07.03.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782297
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.03.2018

Просила жінка

Просила  жінка,  досить  холодити,
Вкотре  зверталась,  до  сніжної  зими,
Нехай  весна,  змогла  би  розсудити,
Хай    навіяла  б….  думками  благими,
Щоб  закінчилась,  ця  жорстока  війна.

Мов  перемир`я…та  де  ж  воно?  Біда,
Стукає  знову,  до  рідної  хати,
Стомлена  мати..  Біля  вікна,  бліда,
Передчуття,  тому  не  може  спати,
Коли  ж  відступить,  ота  страшна  чума?

Несуть  хлопчину,  кажуть  стріляв  снайпер,
Їй  би  поглянуть,  ворогам  у  вічі,
І  де  він  взявся,  схожий,  немов    Гітлер,
Шкода  синочка,  нині  пішов  у  вічність,
Тож  рідну  неньку    і  землю  захищав.

Свята  весняні,  хтось  їм,  все  ж  радіє,
Чомусь  забувши,  що  там,  ще  стріляють,
Не  одна  мати,  про  дитятко  мріє,
Зморені  думи,  то  ж  весь  час  плачуть,
І  все  ж  надію,  у  душах  тримають.

Настане    час  і  окріпне  країна,
Спиниться  ворог,,  розквітне  вся  земля,
Знов  залунає,  пісня  солов`їна
Заколосяться,    хлібами  всі  поля,  
Світлий  день  прийде,  настане  мир,  воля.


09.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2018

Хай прийде…

 По  обрію  жевріє,  чомусь  сну  немає,
Та  й  зітре  сльозиноньку,  ранок,  ще  дрімає,
Де  ж  сонечко,  ясне  і    чому  забарилось?
Волосся  матінки,вже  сивиною  вкрилось.

Знов  день,  новий  настає,  вигляда  дитинку,
Ясне  сонечко,  може  спопелить  сльозинку,
Й  повернеться  синок  вже  ранньою  весною,
Схова,  до  землі  струмок,  розлуку  з  тобою.

Іскрять  ранні  роси  та  й  промінець  лягає,
Добром,  налиті  очі,,  сина  зустрічає,
Аж  плаче,  яка  радість,  моє  янгелятко,
 Так  тепло  на  душі,  повернулось  дитятко.

Ой  слава,  Богам,  весні,  та  й  вона  щаслива,
Настане,  кінець  війні,  змиє  рання  злива,
Сини,  всі  повернуться    до  рідної  хати,
Повсюди,  на  землі,    усміхнеться  мати.


13.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018

Несу щастя …

Я  йду,  знов    по  стежці,
Що  мов,  серед  городу,
Несу  щастя  у  жменці,
Маю  гарненьку  вроду.

Хоча  й  не  молоденька,
Душа  іще  співає,
І  ранок,  і  веснонька,
За  плечі  обіймає.

Тягну  вкотре  долоні,
Погляну,  усміхнуся,
В  її,    уже  полоні,
Землиці  поклонюся.

Тож  йду,  наче  по  ковдрі,
Спориш,  немов  мережка,
Зелені,  мав  кучері,  
М`якесенька    вся  стежка.

Попід,  самісінький  край,
Сніжок  ,іще  рихленький,
Погляну,    так  зазвичай,
Горобчик  маленький.

Уже,  поруч  скаче,
В  землі,  щось  шукає,
Привіт,гей,  юначе,
Думками  до  нього,
     Тебе,  теж  з  весною,
Подякуймо,  ми  Богу,
Потішся  й  ти  зі  мною.

А  поряд    з  деревами,
Сніжок  крижаний  плаче,
Під  сірим,він  покровом,
Озерце  здаля…  наче.

І  радісна  землиця,
Скрізь  квіти  розквітають
І  промінь  веселиться,
Всі  вЕсноньку  стрічають.

Поглянь,  крокуси  пнуться,
Жовтенькі,  тут  й  біленькі,
А  проліски,  аж    гнуться,
Голівоньки  синенькі.

Я  йду,  знову  по  стежці,
Теж  сонечко  зустріла,
Теплесенько  на  серці,
Весні,  дуже  зраділа.

14.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018

Бабця і козел / з гумором /

Прив`язала  козла  бабця,
Геть  подалі  від  криниці,
Увірвався,  ото  трясця,
Мо»  захоче  до  водиці.

Він  неначе,  як  та  дзиґа,
 Ланцюг  тягне  по  городі,
Як  сказився,  хвостом  дрига,
Б`є  рогами  по  колоді.

На  всі  боки,  летять  тріски,
Її  трусить.  Як  підійти?
У  очах,  аж    бачить  блиски,
Треба  вихід,  нині  знайти.

От  же  дурник,  мій  старенький,
Йому  бабця,  так  сердечно,
Йди  до  мене,  мій  рідненький,
В  такий  вік,  дуже  вже  смішно.

Чом  брикаєш  навіжений!
Маєш    силу,  ще  до  кізок?
Як  мій  дід,    наче  скажений,
Не  зміг  жити,  без  інтрижок.

Впала  бабця,  ледь  не  плаче,
Це  весна  на  них,  так  діє,
Біля  кізок  козел  скаче,
Ясне  сонце,  добре  гріє.

                                 2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2018

Готова на край света

Я  бы  пошла,  за  тобой,  если  бы  только  позвал,
Что  жизнь  моя,  без  тебя?  Знаю  полнейший  провал,
Ловлю  ночную  тишину,  чтоб  малость  отдохнуть,
Кусочек  счастья  поймать,  хотя  бы  чуть-  чуть    вздремнуть.

Чувствую  сердцем,  душой,  ты  мой  телохранитель,
С  головой  в  омут,  брошусь,  уверена  спаситель,
Ведь  только  ты,  согреешь,  в  объятьях  своих  милый
За  окном  месяц,  как  лёд,    тогда  всю  ночь  молилась.

Ты  не  пришёл,  я    ждала,  в  небе  звёзды  мерцали,
Звезда  единственная,  развеяла  печали,
Понять  смогла,  её  миг,  надежда  притаилась,
Уж  пять  часов    и  давно  калитка  отворилась.

Пойти,  я  согласна,  знай,  ранним  весенним  утром,
Когда  искрятся  росы,  травы  под  перламутром,
Готова  на  край  света,  ведь  тону  в  нашей  любви,
Ты  ясный  свет  в  окошке,  мой  ангел,  лишь  позови.

                                     2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781927
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.03.2018

Частушки 2

Ох,  маленькая  зарплата,
У  нашего  депутата,
Не  живёт  он,  существует,
По  Канарах  всё  кочет.
***
Царь  батюшка  на  фургоне,
К  подруге,  подъезжал,  к  Тоне
На  крыльце  она  стояла,
Зам.  министра  целовала.
***
Идти,  я  собралась  в  баню,
 Хотела,  взять  с  собой  Ваню,
А  подружка  мне  на  ухо,
Ой,  большое  в  него  брюхо,
***
Нагадала  баба  Зина,
Выйдет  замуж  за  грузина,
А  он  негром  оказался,
И  жениться  отказался.
***
Побывал  вчера  в  колхозе,
Застрял  малость,  я  в  навозе,
Бабы  ржали  как  те  кони,
Ночевать  пришлось  у  Тони.
***
Говорила  мне  мамаша,
Не  спеши,  ты  замуж  Глаша,
Ну  как  же,  не  торопиться,
 Сможет  он,  в  сестру  влюбиться.
***
Долго  парился  в  парилке,
Я  из  баньки  прямо  к  Зинке
Горят  глазки.  Мне,-Ого  -  го,
Во  распарил!    Как  ты  его!
***
Проколола,  вчера  уши,
Теперь  дома,  бью  баклуши,
Они  стали  словно  розы,
По  щекам  стекали  слёзы.
***
Выйти  замуж,  захотела,
За  одну  ночку,  влетела,
Он  от  новости,  вот  такой,
Да  женился,  взял  на  другой!
***
Ночевали  мы  в  подвале,
А  мечты  о  генерале,
Лоханулась  бабы,  отстой!
Оказалось,  он  мент  простой!
***
На  свидании  с  милёнком,
Кажись    было  всё  и  с  толком,
Второй  раз,  он  не  явился,
Дала  плохо  -  очень  злился.
***
Продала,  корову  бабка,
У  неё,  мужик  –  то,  тряпка,
Ты  не  сильно  уж  везучий,
Значит  денег  не  получишь
***
Ой,  ой  бабы,  я  распелась,
Целоваться  захотелось,
Муженёк  гляжу  в  постели,
Ой,  добьюсь,  я  своей  цели.

2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2018

Просила весну…

Світанок...    ховається,  поміж  хмар,
 Його,  я  весь  час  віднайти  хочу
А    місяць  ясноокий,  мов  ліхтар
Розвіє,  може    печаль  жіночу.

Дощик,  раптовий  тихо  дріботів
Це  що,  розплакалася  хмарина?
Сердитий,  місяць,  миттю  помарнів,
Відразу  вляглася    та  хустина.

То  день  новий  хтів  раненько  вмитись,
З-  під  снігу,  щоб  проснулися  квіти,
Весну,  просила  ж  я  не  баритись,
Підсніжники…  наче  перші  діти.

Самій,  варто  пробудитись  від  сну,
Я  знаю,  тепло  відчуть,  це  вдасться,
Раненько  зустріти  красну  весну,
В  житті  радіти,  прийняти  щастя.

17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2018

Прощу образи

Я  тобі,  хочу  сказати,
Щоб  мене,  врешті  зрозумів,
Не  навчився,  ти  кохати,
Обманути,  вкотре  посмів.

І  не  треба,  нам  мовчати,
Немов  тиша,сонна  вночі,
Ні,не  хочу,  все  втрачати,
Від  сердечка,  віддай  ключі.

Зірки  в  небі,  вже  ясніють,
То  моє,  мабуть  відчуття,
Світлі  мрії,  не  марніють,
Ми  зустрінемо  майбуття.

Любий,  знай,  прощу  образи,
Тож  сердечко  не  закривай,
Разом  ми,  будем  завжди,
Тільки  ти,  мій  милий,  кохай.


Лютий  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2018

Чоботи промочила зимонька. .

Промочила  чоботи  зимонька,
Та  й  насупила  білі  брівоньки,
Чепурненька,  плаче  хмаринонька,
І  струмками  стечуть  крижиноньки.

А  вітрисько,  молодий  стрибунець,
По  долинах,  швидко  прогулявся,
Прилетів,  цей  весняний    посланець,
Із  гілками  беріз  забавлявся.

Розвивались  хмари  пеленою,
Усміхались  до  сонця  привітно,
Лише  зимонька,  стала  сумною,
 Тож  позбулася  красот  помітно.

Ой  панянко,  весно  -  чарівниця,
Тебе  радо,  зустрічає  земля,
Дай  всім  сонечком  насолодиться,
Хай  розквітнуть  долини    і  поля.


                             2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018

Пробач мамо, я щаслива. /проза /

     Поступово  підкрадається  осінній  вечір.  В  домі  тихо,  лише  чути,  як  чітко  вибиває  годинник  «Тік-так…  тік-так».  Засмучена,  в  розчаруванні,  ледь  стримуючи  сльози,  Надія  біля  мами.  Раптово  в  голові  гул,  перед  очима  туман.  Присіла  на  стілець,  рясні,  солоні  сльози,  з  гірким  присмаком,  вмивали  обличчя,  зволожували  уста,  краплями  падали  на  поділ  сукні  і  окуляри.  Весь  час,  у  руках  знервовано  смикає  зовсім  мокру  носову  хустинку,  від  неї  не  відводить  погляду,
-  Матусю,  рідна,  дорогенька,  не  йди,  чуєш,  тебе  благаю.  А,  як  же  я  сама?  Одненька  і  буду  без  тебе?  Ні!  Тільки  не  це…
В  кімнаті  тихо-тихо…  вона  вже  й    не  чує  годинника,  вся  увага  до  мами.  Місяць,  а  може  й  більше  вона  лежить    виснажена,  бліда-бліда.  Ледь-ледь  трусилися  уста,  шепіт,
-  Донечко,  пробач.    
 Ніч  давно  розкидала  зорі,  які  ледь-ледь  мерехтіли,  а  сама  дрімала  в  тиші.  Раптово  сивий  місяць  уповні  заглянув  у  вікно,  кинув  сяйво  на  ліжко,    навічно  закрив  її  очі.
Нині  залишилася  одна,  як  билина,    душа  тремтіла,  розривалася,  гаряче  на  серці,  біль  у  грудях,  ледве  їх  стерпіла.  Думки  про  рідну,  ніжну  матусю,  що  я  без  тебе,  тут  досягти  можу?  Одна  опора  й  світло  у  вікні  для  мене  була    ти…
Дівчина  не  знала  батька,  мама    все  тримає  в  таємниці.  Інколи  із  сумом,  говорила  -  »  Краще  б  його  не  мала,  але  ти    доню,  в  мене  одна  розрада.  Тобою  вік  я  прожила  і  все  зробила,  щоб  краще  було  тобі,  люба,  комфортніше,  на  цьому  світі.  Дала  освіту,  то  ж  тепер  сама  рідненька  в  житті  дорогу  вибирай,  прошу  тільки  не  оступись,  як  я.  Добре  роздивися,  щоб    тобі  не  така  доля,  як  моя».
 Вона  пригадала,  як  поводилася  мама,  коли  зустріне  в  селі  п’яного  чоловіка,  задумається  й  скаже  -»О,  ще  один.  Де  беруться  гулящі  і  пияки?  Чому  коли  зустрічаються,  всі  хороші  здаються?  А  тільки    подаруєш  своє  кохання,  вкотре  приповзе  весь  у  болоті,  п`яний  й  просить  вибачення.  Мине  день-другий,  творить  теж  саме.  Ой  доню,  хто  вигадав  таке  життя?  Де  знайти,  щоб  був  порядний?
 По  селі  подивишся,  майже  всі  горілку  п`ють,  хтось  більше,  а  хтось  менше,  тому  і  в  злиднях  живуть,  хіба  їм  потрібна  ця  бібліотека?  Хіба  що  якась  жінка  прийде  взяти  прочитати  книгу  й  то  все  більше  про  кохання.  Це  говорить  про  те,  що  жінкам,  сільським  трудівницям,  теж  хочеться  нормального  відношення,  любові  й  поваги.  Бути  господинями,  але  не  рабинями,  подай,  принеси,  прибери.  Хто  знає,  в  місті  людей  більше  проживає,  можливо  там  й  менше  вживають  алкогольні  напої.  Та  й  то  треба  знати  з  якої  сім`ї  і  хто  батьки?  Хоча  поговірка  є;  «В    сім`ї  не  без  виродка».  Я  молода  була,  не  розгледіла,  закохалася,  годила,  як  могла,  а  він  згулявся,  бешкетував,  а  потім  поїхав    далеко,    в  Росію  на  бурові  установки,  там  і  спився.    А  так,  щоби  щось  про  нього  розповісти,  то  ніколи  не  хотіла.  Тільки  кивне  головою,    очі  стануть  сумні,  відразу  прикладе  руку  до  грудей  й  слова  -  «Не  ятри  душу».
   Надії  минуло  двадцять  три  роки,    її  дім  від  сусідів  метрів  двісті  і  від  одних,  і  від  інших.  Немає  з  ким  поспілкуватися,  крім  рижого  сміливого,  хитрого  кота  на  ім`я  Марс  й  невеличкого  молодого,  чорного  пса  на  ім’я  Топа.  Вони  кожного  дня  проводжали  її  до  хвіртки,  коли  йшла  на  роботу.  А  після  вісімнадцятої  години  спокійно  сиділи,    кіт  на  паркані,  а  песик  прямо  біля  хвіртки,  чекали  на  господарку.  І  саме  цікаво,  що  ніколи  не  билися,  поважали  один  одного.  Топа  добрий,  часом  нюхне  його,  а  в  кота  відразу  хвіст  догори,  спокійно  пройде,  навіть  не  озирнеться.  Та  коли  пахне,  щось  смачненьке,  Марс  відразу  плигає  на  руки.    Хитро  заглядає  у  очі  й  треться,  у  підборіддя  тицяє  носом.  Топа  спостерігав,    виляє  хвостом,  ледь-ледь  скавулів.  Вони  звикли,  знали,  що  дістанеться  обом  та  кіт  хитріший,  завжди  все  першим  хотів  отримати.  Вона    тішилася,  адже  з  ними  веселіше.  А,  ще  часом    з  телевізором,  бо  то  тільки  й  розваги,  а    так  майже  всі  дні  з  книгами.  Колись  рушники  вишивала,  адже  кожна  дівчина  мріє  зустріти  коханого,  стати  з  ним  на  весільний  рушник.  Тепер  цим  не  займалася,  оберігала  очі,  адже  з  зором  мала  проблеми.
 Час  плинув…..    вечоріло.  За  вікном  ліпив  мокрий  сніг  з  дощем.  То  тихіше,  а  то  сильно  чути  свист  вітру,  в  пічці  гуділо,  в  піддувало  сипалися  яскраві,  червоні  вогники-жаринки,  від  яких  освітлювало  підлогу.  Надя  підкинула  кілька  дровенят,  від  яскравого  світла,  задоволено  примружила  очі.  У  грубці  жар  спалахував  великим  полум`ям,  на  обличчя    віяло  гаряче  повітря.
На  столі,    на  годиннику  шістнадцята,  помітила  й    замислившись,  промовила,
-  Так,  скоро  стемніє,  якраз  за    дві  години  згорять,  можна  збиратися  додому.  Добре,  що  Топа  та  Марс  на  веранді,  були  б  замерзли.  Адже  погода  неприємна,  холодом  дихає  в  спину.  Так,  ось  уже  й  примхлива,  пізня,  осінь.
     Сьогодні,  бажаючих  взяти  книги,  було  зовсім  мало.  Вже,  як  примерзне,  тоді  приходить  більше  читачів,  аж  з  колгоспу,  це  від  села  кілометрів  три,  тоді  веселіше.  Піднімається  настрій,  хтось,  про  щось  цікаве    розповідає,  чи  помилуються  її  квітами    в  горщиках.  Вона  їх  дуже  любить,  це  мама  так  навчила,  не  забуде  вкотре  полити  та  помити  листочки,  намилуватися  ними.  І  часом  у  самотності  пригадаєш,  як  колись  до  них  тихо-тихо    говорила  мама,  немов  боялася  їх  налякати,
-  Мої  славненькі  квіточки,
Наче    гарненькі  діточки,
Несуть  радість  тобі  й  мені,
Справжня  весна,    в  нас  на  вікні.
Шануй  їх  доню,  це  сонечка  цвіт,
Скільки  б  не  було,  люба,  тобі  літ.
   Спогади  про  маму  турбують  душу,  скотиться  непрохана  сльоза.  І  все  перед  очима,  пригадає  її  веселий  настрій  біля  вікна,  прислухається  до  пташиного  переспіву,  вкотре  всміхнеться.  А  потім,  як  наслухається  пташок  вголос  мріє;  о,  якби  я  пташкою  була,  то  б  полетіла  куди  захотіла.
Зненацька,  її  думки  перервав  стук  у  двері,  зайшов  високий,  молодий  чоловік  в  окулярах,
-  Вибачте!  Добрий  вечір!
Зняв  окуляри,  поспіхом,  носовою  хустинкою,  витирає  скельця,
 -  Я  здається  заблукав,  із  села  звернув,  гадав    доїду  до  траси,  а    дорога  привела  до  вашого  села.  Оце  проїхав  трохи,  все  ще  не  розумію,  як  проїхати  до  траси.  Ніде  ніяких  знаків  немає,  як  на  трасу  попасти?  Підкажіть…  будьте  ласкаві.
 У  легкій  курточці,  він  стояв  перед  нею,  без  головного  убору.  Акуратно  підстрижене  русяве  волосся,  обличчя  світле,  приємне,  блакитні  очі.  Про  себе  описала  його  зовнішність,  що  в  нього  на  душі,  хто  знає?  Не  зміг  би,  ось  так,  хтось  незнайомий,  приїхати,  пожартувати,  ще  й  в  таку  кепську  погоду.
 Він  скоса  позирає,  не  міг  зрозуміти  її  мовчанки.    Тихо  кашлянув,  щоб    на  нього  звернула  увагу,  ледь  почервонівши,  продовжив,
-  Ви  знаєте,  так  стемніло,  хоч  очі  вийми,  в  яку  сторону  не  погляну,  нічого  не  бачу.  От  халепа,  не  можу  зрозуміти  в  яку  сторону  їхати?!
-  А  ви  хто    і  звідки?  –    запитала,  виправивши  окуляри.
-  Я  це…  ой,  вибачте,  я  Максим,  як  треба  й  прізвище  скажу.
Мило  посміхнулася,
-  А  я  Надя,  бібліотекар,  як  бачите.  Ви  знаєте  від  нас  до  траси    чотири  кілометри  та  я  вас  розчарую,  дорога  погана.  Машини  розбили,  коли  на    цукровий  завод  возили  буряк.  Якщо  у  вас  «Нива»,  то    проїдете,  якщо  ж  ні,  боюся,  що  прийдеться    вам  зустріти  ранок  в  якійсь  калабані.
 Чоловік  підійшов  ближче,  впритул  до  столу,  за  яким  вона  сиділа.  Здивовано  відреагувала  на  його  сміливість,  відразу  встала,  хотіла  запитати,  можливо  може,  ще  чим  допомогти.  Та  він  уважно  придивився  на  неї,  протягнув  руку,
-  Тоді  будемо  знайомі.
 Дівчина  трохи  розумілася    на  людях,  адже  скільки  книжок    прочитано,    з  них  таки  чогось  навчилася.  Ледь  усміхнена,  гадала,  що  не  помилилася  в  ньому,  подала  руку,
-  А  ви  мабуть  в  Олексіївку  їздили?
-  Розумієте,  в  нас  Василь  Степанович,  електриком    працює  на  заводі.  Йому  зателефонували,    що  захворіла  мама,  а  вона  ж  в  Голубівці  живе.  Автобус  з  містечка  лише  два  рази  на  день  ходить,  то  я  допоміг  людині,  адже  разом  працюємо.
-  То  можливо  чаю?  Ви  ж  напевно  не  гостювали,  з  дому  давно.
-  Ну  так-так,  прямо  з  роботи,  не  заперечую,  вибачте,  вам  заморока  та  я  буду  радий.  Хоча  в  машині  тепло  та  із  собою    не    додумався    термос    взяти,  ще  розсіяний    таки  трохи,  хоча  вже    й  не  хлопчисько.  Та  знаєте,  все  не  передбачиш,  коли,  ще  сам,  не  маєш  сім`ї,  то    на  все  не  дуже  звертав  уваги.
-  Сідайте,  он  стілець,  -  запросила,  водночас  уважно  придивлялася  до  нього.
 О,  то  він  не  одружений,  цікаво,  а  чому,  хіба  дівчат  на  заводі,  чи  в  містечку  немає?  Чи  можливо  перебирає,  шукає  якусь  вишукану,  багату.  На  вигляд  років  двадцять  вісім,  чи    тридцять,  але    здається    не  більше.
 Максим  присів,  чомусь  розгубився  не  знав,  як  поводитися,    роздивлявся  полиці  з  книгами,    з-під  тишка  позирає  на  неї,  нарешті  запитав,
-  Ви  тут  одна  і  не  боїтеся?
 Мило  всміхнулася,  відвела  погляд  до  вікна,
-  Чому  одна?  З  книгами,  з  квітами.  Ви  знаєте,  в  нас  гарна  бібліотека,  тут  самотнім  себе  ніколи  не  відчуєш.  Правда,  як  хто  зайде,  якісь  новини  розповість,  то  теж  цікаво.  Але  книги,  це,  як  люди.  В  кожній  із  них  є  своя  історія,  своя  доля.  В  них,  як  зачитуються,  то  здається  попадаєш  в  море,  в  якому,  то  штормить,  то  так  тепло  й  світло,  що  в  душі    відчуваєш  весну.  А  історичні,  то  немов  казки,  правда,  то  я  не  про  Шевченка,  там  стільки  болі  й  журби,  особливо  зараз  згадуються  його  твори.  Яка  гірка  доля  матінки  України.  Чому  віками,  так  званий  брат,  все  хоче  принизити  націю.  Там  сумне,  часом  хочеться  чогось  душевного,  вже  візьмеш  твори  молодих  поетів.  Мова  відроджується,  то  добре,  чисте  кохання,  красива,  щедра  земля.  А  коли  світанки  й  вечори,  то  потрапляєш  в  обійми  природи,  тішишся,  насолоджуєшся  всім,  перед  очима  немов  картини.
Він  намагався  заглянути  в    її  очі.  Заслухався,  сам  того  не  помічаючи,  ледь    роззявив  рота,  вже  стрепенувся,  зробив  глибокий  подих,
   -  О!  Ви  прямо,  як  та  фея  знань,  така  промова!  Я  сам  технічний  інститут  закінчив,  все  більше  справ  із  залізом  маю,  знаєте  залізниця,  це  вагони    й  вагони.  Признаюся  не  дуже  мав  бажання  до  книг,  так  ото  часом  про  кохання,  то  більше    читав  зарубіжних  письменників.  А  зі  школи  звичайно  більше  пам`ятаю  Шевченка,  Лесю  Українку.  Та  зараз  інший  час,  скрізь    більше  комп’ютерів.  В  нас  на  роботі  і  в  мене  вдома  є,  тільки  я  там  більше  тримаю  інформацію  щодо  роботи.  А  новини,  мені  всі  з  Інтернету  батько  розповідає,    загалом  я  зайнятий,  якщо  чесно,  то  бракує  часу.
Не  поспішаючи,  вона  розлила  чай,  припрошувала  до  пряників,  що  лежали  в  тарілці.
 Так,  про    свою  маму  мовчить,  є  батько,  цікаво,  загалом  сини  завжди  більше  мову  ведуть  за  маму,  а  тут  інше.  Значить  не  мамин  синочок,  як  то  є  розбещений,  то  не    чоловік  виростає,  а  ганчірка,  нікчема,  розмазня,    перекручувала  в  голові    роздуми  за  нього.
Тут  була  з  ним  і  в  той  же  час  десь,  чомусь  згадувалися    прочитані  твори.  Хотіла  в  них  віднайти    подібного  героя.
Подякував  за  чай,  якісь  хвилини  мовчання,  в  руках  окуляри,
-  Ви  дозволите  переглянути  книги?  Можливо  для  себе,  щось  цікаве  знайду.
-  Будь  ласка,  -    зазирнула  на  годинник,  стрілки  годинника  доходили  до  вісімнадцятої.  Він  слідкував  за  нею,  то  ж  відразу  зреагував,
-  Ой,  що  ж  я  напевно  піду,  вибачте,  бачу  вам  час  додому.
Вона  перебила  його,
-  Та,  як  це  піду?  Куди  в  машину?  Ні-ні,  я  запрошую  вас  до  мене  в  гості.  Я  б  звичайно,  з  вами  тут  до  ранку    могла  побути,  знайшла  би  вам  про  щось  розповісти  та    на  мене  вдома  чекають.
Максим  уважно  дивився,  вона  трохи  почервоніла,  в  голосі  відчувалося  хвилювання,  миттєво  не  задумуючись  випалив,
-  Я  зрозумів,  чоловік,  дитина.  Вибачте,    вас  більше  ні  на  хвилину  не  затримаю.
   Вона  різко  встала,  розвела  руками,  заговорила  доволі  голосно  з  хвилюванням,  поспішаючи.
-  Який  чоловік,  яка  дитина,  з  чого  ви  взяли?    Я  вас  просто  не  можу  відпустити  мерзнути  в  машині.  А  включите    опалення,  вам  буде  в  ній  небезпечно.  Ви  вперше  в  нашому  селі,  то  ж  значить  гість,  вважаю  так  не  годиться.  А  вдома  в  мене,  мої  любимі    кіт    і  песик.
 Присіла    на  стілець,  зробила  глибокий  подих,  знявши  окуляри,  поклала    їх  на  стіл.
 Він  здивувався….  о,  які  очі,  волошкові,  їй  краще  без  окулярів.    Красива  дівчина,  варто  придивитися,  а  що  окуляри  носить,  то  нічого,  я  теж  очкарик,  так  в  школі  дражнили.  Пригадав,  свою  дівчину  зі  школи,  з  протилежного  класу,  яка  проводила  в  армію.  Але  напевно  не  доля,  бо  не  дочекалася,  вийшла  заміж.  Від  тої  пори,    то  тільки  робота,  як  наречена.  Піймав  себе  на  тому,  що  вона  чим-то    схожа  на  його  перше  й  останнє  кохання.  В  голові  спогад,  батькові  слова,  -  Вже  може  господиню  приведеш  у  квартиру,  гадаю  пора  одружитися,  можливо  б  менше  був  на    роботі.  Звернув  би  увагу  на  те,  що  роки  швидко  летять,  молодість  саме  кохати.  Що  заважає  нарешті  подумати  про  себе,    про  мене,  одружився  б,    потішив  мене,  я  б  онуків,  ще    трохи  бавив».
Вона  одягалася  в  пальто,  а  він  замислившись,  поринув  у  спогади.  Йому  було  десять  років,  як  мама  зникла,  поїхала  в  Москву  на  заробітки    і  все,  ні  слуху,  ні  духу.  Батько  все  життя  працює  на  ЖВРЗ,  в  електричному  цеху,  тому  й  вчився  він  по  настанові  батька.  Місяця  три,  як  очолив  бригаду  в  цьому  цеху,  хотів  змін  на  заводі,  з`явилися  інвестори,  роботи  було  і  йому  це  сподобалося.  Батькові,  одному  важко  тягнути  сина,  але  більше  він  не  одружився.  Пригадує,  як  часом  на  ніч  вдома    залишився  сам,  тільки  тепер  дорослим  розумів,  де  він  був.  Та  про  жінок,  ніколи  не  було  мови,  можливо  соромився,  хто  знає.  Адже  хлопчиськом    ніколи  про  це  не  замислюєшся.  До  того  ж  й  звикли  вдвох,  здавалося,  що  все  так  і  треба.  Хоча,  зізнався  сам  собі,  що  бере  безсоння,  після  якогось  фільму,  чи  від  переглянутої  інформації  в  Інтернеті.
 Вона,    поспішно  в  грубі  прикрила  піддувало,
-  Ну,  що  йдемо  до  мене,  гадаю  іншого  виходу,    просто  немає.    
Як  джентльмен,  пропустив  її  вперед,  виходив  слідом,  мов  покірне  ягнятко.  Чомусь  коли  ближче  до  неї  підійшов,  її  легкі  парфуми,  чи  то  не  парфуми,  привабили  його.  Мовчав    й  сам  дивувався  чому,  з’явилося  бажання,  ще  якийсь  час  побути  з  нею.
   Надворі  трохи  вітряно,  але  дощу  вже  не  було.  Біля  бібліотеки    припарковано,    синього  кольору  машину.
-  Ні,  гадаю,  в  машину  сідати  не  варто,  там  дорога  розбита,  краще  пішки,  -  попередила  його,  не  вагаючись  пішла    вперед.
Темно,  хоч  очі  вийми,  вона  витягла  з  кишені    ліхтар,  освічувала  дорогу,  він  сміливо  її  взяв  під  руку,
-  Так  гадаю  зручніше,  під  ногами  багнюка,  якщо  будемо  падати,  то  так  і  буде,  адже  разом  веселіше.
     Йшли  не  поспішаючи,  Надя    мовчала,  лише  схиляла  голову  донизу,  час  від  часу,  дивиться  під  ноги.  Після  його  слів    відчувала,  як  підступає  гаряча  кров  до  обличчя,  розбігається  в    судинах  по  тілу.  Він  теж  йшов  мовчки,  міцно  тримав  її  руку,  боявся  відпустити,  щоб  від  слизької  дороги    не  втратити  рівноваги.
Як  добре,  ось  так  удвох,  набагато  веселіше,  чим  одній.  А  цікаво,  як  він  в  мене  вдома  буде  себе  вести?  Ловелас  чи  ні?  Але  відразу  зупинила  себе,  кажуть  з  повій  бувають  гарні  дружини,  можливо  й  з  ловеласів  згодом  теж  бувають  гарні  охоронці    домашнього  вогнища,  хто  знає.
   На  веранді  загавкав  пес.  Кіт,  не  вагаючись,  з  підвіконня  плигнув  на  підлогу,  потягнувся,  не  міг  зрозуміти,  на  кого  може  гавкати  пес,  адже  мала  прийти  господиня.  Вона  відчинила  двері  й  відразу  взяла    пса  на  руки,
-  Подивися  Максиме,  це  мій  охоронець  Топа.
Той  не  хотів  вгамуватись,  ричав  на  нього,  від  ревнощів  хотів  вирватися  з  рук,  дістати  незнайомця.
-  Е  ні,  так  справи  далі  не  підуть,  гайда  дам  їсти  і  в  буду,  прикрию,  курткою,  щоб  зігрівся,  там  будеш  спати,-    клопоталася  до  собаки,  відчинила  двері  в  простору  кімнату,  привітно  до  гостя,
-  Ти  проходь!    Ой,  вибач  ненароком    звернулася    на  «ти»
Він  хотів  взяти  її  за  руку  та  пес  виривався,  аж    стукав  зубами,  ледь  не  дістав  його,
-  То  краще,  що  на  «ти»,  будемо  рідніші,  так  зручніше,  це  ж  не  дев’ятнадцяте  століття.
 Уже  зачинила  за  ним  двері,  давала  їсти  собаці  й  котові.
 Він,  озираючи  кімнату,  помітив,  як  тут  вишукано,  комфортно.  Пахне  сосною,  травами,  а  книг,  як  багато  та  й    квітів,  як  у  магазині!  На  серванті  помітив  фото  жінки,  знайшов  схожість  між  ними,  зрозумів,  що  це  напевно  мама.  Але  ж  її  немає,  що  сама  живе,  оце  сюрприз  й  наважилася  запросити,  це  ж  треба!  Ще  ніколи  так,  наодинці,  не  був,  з  дівчиною,  в  незнайомому  селі,  при  такій  кепські  погоді.  Доторкнувся  до  пічки,  вона  була  ледь  тепла.
З  оберемком  дров,  вона    зайшла    в  хату  й    поспіхом    розпалювала  пічку,  з  усмішкою  до  нього,
-  Ну  ось,  своє  господарство  нагодувала,  тепер  нам  час  подумати  про  вечерю.  Ти  любиш  пельмені?
 Він  мовчав,  вона  права,  я  люблю  пельмені,  але  не  куплені  в  магазині,  а  ті,  що  вони  готують  у  вихідні  дні  з  батьком.
-  Максиме,  роздягайся,  будь  ласка  сам,  не  соромся,  нас  у  хаті  лише  двоє,  нема  чого  соромитися.  Різниця  у  віці,  бачу  невелика,  то  ж,  як  кажуть,  сучасна  молодь  не  соромиться  нічого,  вперед,    ми    ж  живемо  в  двадцять  першому  столітті!
Вони  сиділи  за  столом,  насолоджувалися  чаєм,  після  смачних  пельменів,  які  запивали  вином.  Він  розповідав  про  школу,  друзів,  за  пройдений  шлях  в  житті.  Вона  з  радістю  підтримувала  розмову,  розповіла  про  своє  дитинство,  про  маму.  Розповідала  фрагменти  з  розповідей,  прочитаних  книг.
Напевно  вино  трохи  вдарило  в  голову,  дивлячись  один  на  одного,  їх  притягувало  неначе  магнітом.  Максим  все  всміхався,  ненароком  клав  свою  руку  на  її  плече,  адже  сиділи  поруч,  їй    здавалося,  що  то  сонячні  промені  підкрадалися  до  її  тіла.  Розчервонілась,  веселий  погляд,  усмішка,  задоволення  від  спілкування.  Спіймала  себе  на  тому,  що  їй  так  ніколи  не  було  приємно  спілкуватися,  хотіла  голову  покласти  на  його  плече.  Як  мамі  колись,  як  було  вечорами  вдвох  пили  чай,  а  вона  потім  обіймає  її  і  скаже,  -  »  Добре  доню  вдвох,  одній  людині  не  прожити  нормальне  життя,  обов’язково  має  бути  сім`я,  а  вже  яка,  то  Бог  вирішує.  Гадаю  в  тебе  буде  інша  доля».
 Вона  й  не  помітила,  як  за  думками  опинилася  в  його  обіймах.
Мабуть  про,  щось  думає,  він  сам  про  себе  вів  бесіду,  обставини,  чи  хтось  керує  тим,  що  зараз  відбувається?  Так  спокійно  на  душі,  неначе  знає  її  все  життя,  лиш  хвилювання,  що  чекає  на  нього  попереду.  Невже  я  втрачу  цей  випадок?  Не  наважуся,  адже  вона  гарна,  а  що,  якщо  має  когось?  Але  ж  його  тут  немає.  А  я  є  і  здається  живий,  що  ледь  стримую  гарячі  почуття.  Це,  що  кохання?  О,  біс  би  забрав  мою  нерішучість,  адже  мовчить,  в  обіймах,  як  дитя.  А  волосся  пахне,  дурманить.
 Від  пічки  відчувається  тепло,  йому  ж  здавалося,  що  хмеліє.    П’яніє  від  спокуси,  яка    крутиться  в  думках,    все  тіло  в  напруженні.
   Їй  так  було  добре,  відчуває  тепло,  його  серцебиття.  Думки  далеко  не  тікали.  Кого,  ось  тут,  в  селі  зустріну,  чи  буде,  ще  така  нагода  зустрітися  з  ним?  Ні,  той  переселенець,  що  заходить  в  бібліотеку  частіше  за  всіх,  їй  зовсім  не  подобається,  хоча  й  приносить  цукерки,  кидає  погляди  та  він  її  не  приваблює.  Кинутися  у  вир  головою.  А  раптом  дитя?  А  якщо  дитя,  то  хоч  красиве,  таке,  як  він.  Та  так  і  буде,  то  ж    не  сама  буду,  потягну,  робота  є,  а  зараз  на  дітей  дають  допомогу.    Вона  придала  собі  рішучості,  що  має  бути  так  і  буде,  це  напевно  доля.
 Обережно  звільнилася,  від  обіймів.  Він  раптово  доторкнувся  до  уст.  Той  поцілунок  вирішив  все…  Жадні  цілунки,  пружні  перси,  вогонь  в  серцях.  Відчуття  нового  тіла  і  перший  поштовх,  розлилося  червоне  вино…
Лежав  щасливий,  ця  мить  спокуси  йому  неначе  подарувала  крила.  Ніколи  в  житті,  не  відчував  такого  задоволення.  Вона…    вона  єдина  така  і  моя.  Кипіла  кров  по  жилах,  у  скронях  гупало,    а  тіло,  ще  бажання  мало  та  ні,  він  зупинив  себе.  Не  втрачу  я  її,  моєю  навік  буде.  Клянусь  в  душі,  збережу  вірність  лебедину,  я  берегтиму,  кохатиму  її  все  життя,  це  моя  доля.  Але  ж,  як  дивно  так  далеко  від  мене  була  і  так  раптово  я  її  знайшов…
 Пізній,  похмурий  ранок  заглядає  у  вікно,  дощу  не  було  і  вітер  здавалося  зовсім  пропав.  Принаймні  так  подумала  Надя,  вона  прокинулась  раніше.  Чи  шкодувала  про  нічну  близькість?  Ні,  напевно  так  поступила  після  прочитаних  книжок,  вирішила,  що  кохати    в  житті  можна  декілька  раз  і  воно  те  відчуття,  не  відразу  приходить,  а  буває    й  з  часом.  Напевно  там,    на  небі,  зорі  складають  свої  пазли,    їм  видніше.  З  висоти  роздають  долі,  які  їм  до  вподоби,  чи  можливо  хто  яку  заробив,  хто  знає?
Він  ледь-ледь  відкрив  очі,  вона  в  синьому,  махровому  халаті,  за  столом  нарізала  бутерброди,  закипів  електричний  чайник.
В  одній  білизні,  не  соромлячись,  підійшов  до  неї,  несподівано  взяв  на  руки.  Осінній  ранок,  а  в  серцях  весна,  а  в  душі  радість  й  бажання  насолоджуватися  один  одним.  Обоє  не  вважали  чогось  боятися,  соромитися,  поринули  у  світ  любові,  медових  поцілунків,  пристрасно  бажали  близькості.
   Сніданок,  поцілунки,  ніяких  обіцянок,  тільки  погляди  один  до  одного,  кожен  при  своїх  думках.  В  обох  гарний,  піднесений  настрій  та  час  нагадував,  що  треба  йти  на  роботу.  Він  допоміг  їй  одягнути  пальто,  присівши  на  одне  коліно,  закриває  блискавку  на  чоботях.  Усміхнено  зазирає  в  очі,  хотів  знайти  в  них,  хоч  маленький  блиск  щастя.
   Надворі  Топа  виліз  з  буди,    тихо  ричав,  дзявкав,  неподалік,  біля  пустої  тарілки,  сидів  кіт,  не  звертаючи  на  пса  уваги,  поважно  вмивався.
 Вони  підходили  до  бібліотеки,  біля  машини  стояли  два  літні  чоловіки,  розмахували  руками,  про  щось  сперечалися.
 Один  з  них  помітивши  їх  звернувся,
-  Ага,  Надю,  добрий  день!  То  це  до  тебе  гість  приїхав,  а  ми  з  дядьком  Іваном  ледь  не  посварилися,  вже,  аж  на  пиво  посперечалися.    Я  думав  це  син    Степана  приїхав,  а  він  доводив,  що  до  Валентини  діти  приїхали,  то  ж  ніхто  не  виграв,  не  буде  кому  пригостити  пивом.  Вибачайте  нас!
І  вже  до  Івана,  товкаючи  в  плечі,
-  Пішли…  пішли!    Чого  рота  роззявив?  Молода,  напевно  коханця  якогось    замала,  то  ж  не  буде,  як  її  мати,  весь  вік  одна.  Чого  такій  гарній  одній  залишатися…  пішли….
Той  намагався  вкотре  озирнутися,  рукавицею  підтирає  ніс.
Максим  обійняв  її,
-  Чуєш  Надю,  молода,  коханець,    то  я  тобі  тепер  хто?
Вона  ледь  почервоніла,  миттєво  згадала  ніч,  опустила  очі,
-  Ну  врешті  гадаю  не  коханка,  а  далі  час  покаже.  Може  цей  соловейко,  що  залетів  в  бібліотеку,    тільки  в  ліжку  щирий,  а  так  ні,  хто  знає?
Він  ледь  зблід,  не  соромлячись  притиснувся  до  неї,    знявши    їй  окуляри  поцілував.  Не  пручалася,  нехай  там  хтось  і  побачить,  так  і  буде.
 В  бібліотеці,  вона  швидко  почала  роздягатися,  він  допоміг.  Нічого  не  запитуючи,  пішов  надвір,  з-під  навісу  приніс  оберемок  дров.
Раділа  допомозі,  але  не  заспокоїлася,
-  Тобі  ж  час  їхати,  ти  вже  й  так  запізнився  на  роботу,  поки  доїдеш,  буде  обід.
-  Все  гаразд,  я  зателефонував  батькові,  о  другій  буду  на  роботі.  А  ти  мені  поясни,  ще  раз  якою  краще  дорогою  їхати,  щоб  не  заблукати.
 Вона  посміхаючись,  розповіла  йому  маршрут,
-  Гадаю  сюди  дорогу,  ще  знайдеш,  чи  знову  в  іншому  селі  заблукаєш?
Морщила  носик,  притиснула    вказівного  пальця  до    його  вуст,
-  Це  я  пожартувала,  мовчи,  не  треба  нічого  говорити.
 Він  на  всякий  випадок  залишив  свій  номер  телефону,  на  ходу,
-  Шкода,  що  зараз  не  маєш  телефону  та  гадаю  скоро  він  у  тебе    обов’язково  з’явиться.
 Вони    завмерли  в  поцілунку,  їм  обом  не  хотілося  розлучатися  та  в  житті  не  завжди  виходить  так,  як  хочеться.
 Поспішив  до  дверей,
-  Не  проводжай  мене,  скоріше  повернуся.
   Минуло  три  дні…  Надя  в  бібліотеці,  біля  вікна.  Сутінки  лягали  на  землю,  чому  так  довго  тягнеться  час?  Нехай  би    неділя  швидше  була,  то  можливо  б  і  приїхав.
   Прийшовши  з  роботи  додому,    тішилася  з  котиком  та  песиком  й  все  прислухається,  чи  раптом  не  їде  якась  машина.
 В  неділю  погода  покращилася,  навіть  виглянуло  сонце.
 Вона,  з  вікна  зазирала  в  сторону  садка,  любувалася  калиною,  яка  пишалася  червоними  гронами.  Декілька  горобців,  крутилися  над  нею,  то  відлітали,  то  присідали,  крутили  голівками,  щось  знаходили  й    знову  відлітали.  Пригадала,  що  на  весільний  коровай  обов’язково  кладуть  калину.  Гарні  звичаї  та  чи  я  колись  буду  розрізати  весільний  коровай  для  гостей,  час  покаже.  Ну,  як  не  приїде…  та  ні,  вона  відкидає  цю  думку,  але  сумнів  підкрадався,  як  черв`як.
   Пройшло  більше  тижня,  від  Максима  ніякої  звістки.  Вже  перестала  чекати,  вирішила  так  і  буде,  напевно  зірки    в  небі  переплутали  все,  не  мала  бути  ця  зустріч,  втішала  себе.  Ввечері,  в  п`ятницю,  чомусь  зовсім  зіпсувався  настрій,  навіть  не  знала  чого.  Біля  маминого  фото,  тихо  просила  вибачення,
-  Пробач  матусю,  своє  непокірне  дитя,  не  прислухалася  до  твоїх    порад.  Зізнаюся  тобі,  він  мені  сподобався,  я  б  хотіла  з  ним  бути,  в  мене  склалося  враження  про  нього,  що  він  порядний,  надійний.  Хотілося  б  мати  такого  чоловіка  та  чи    будемо  разом?  Я  тільки  мрію  про  це,  попасти  в  його  обійми  й  ліпити  пельмені,  які  він    обожнює.  Та  не  їде,  а  дзвонити  я  перша  не  буду,  йти  по  людях,  дайте  зателефонувати,  ні.  Пробач  мамо  своє  дівчисько,  зрозумій  мене,  як  жінка,  адже  ми  створені  Богом  для  кохання,  для  продовження  роду.  Знаю  це  гріх,  але  ж  такий  солодкий.  Кожна  жінка  мріє  кохати  і  бути  коханою,  це  ж    врешті  не  мої  вигадки.
 Щоб  поліпшити  настрій,  включила  телевізор,  знайшла  канал  »Горизонт»,  звучали  українські  пісні.  А  й  справді,  музика  творить  чудо,  вже  всміхалася  швидко  прибралася  в  хаті.  Не  задумуючись,  замісила  тісто  на  пельмені,  адже  пару  днів  назад  купила    в  сусідки  свіжини.  Вирішила,  чого  вже  другий  день  має  стояти  перемелене  м`ясо.  Не  їде,  ну  й  нехай,  сама  наїмся.
   Вже  близько  півночі,  за  вікном  пролітав  пухнастий  сніг,  у  хаті  смачно  запахло.  Так,  хоч  пізно  та  вона  зварила  кілька  штук  пельменів,  смакувала,  тішилася,  як  дитя,
-  Ага  тебе  немає,  то  я  сама  пару  штук  з`їм    і  за  тебе  також,  а  ти  пошкодуєш,  що  не  посмакував  мої  пельмені  з  кропом.
 В  ліжку  ковдрою  накрилася  з  головою,  від  позитивного  настрою,  чи  від  вечері  відразу  солодко  заснула.
   Сьогодні  не  спішила  на  роботу,  в  суботу  відкривала  бібліотеку  об  одинадцятій  годині..  Пробудив  її  кіт,  лапою  торкав  пальці  ніг,  це  так  завжди,  як  захоче  надвір.  Потягнулася,  помітила,  на  годиннику    близько  десятої.  Оце  так-так!  Посміхнулася,  мабуть  завдяки  пельменям  так  гарно  спалося,  всі  хвилювання  десь  поділися.
 Раптом  загавкав  Топа,  почула  гул  машини.  Та  сьогодні  ж  субота,  заспокоїла  себе,  він  зазвичай  на  роботі  та  і  так  рано  не  може  приїхати.
Не  поспішаючи,  накинула  халат,  випустила  кота,  від  здивування,  на  якусь  мить  застигла  на  місці.  Біля  хвіртки  стояли  якийсь  чоловік  з  жінкою,  жінка  тримала  в  руках  на  рушнику  хліб,  хто  це  може  бути?  Ні,  щось  не  те…  аж  раптом  побачила  Максима  з  букетом  червоних  троянд,  на  ходу  поправляє  квіти.
О,  Боже!  Як  дзиґа  закрутилася  в  хаті,  за  хвилину,  вже  одягнена,  відчиняла  двері.  Топа  рвався,  гарчав,    схаменулася,  але  ж  оголені  ноги,  розчервонілась  від  хвилювання,
-  Ой,  Боже,  що  ж  це  я!
Але  ж  не  повернуся,  подумала,  немов  умовляла  себе.  Поспіхом,  ноги    засунула  в  калоші,  що  стояли  поряд,  поспішала  вгамувати  пса.
То  був  батько  Максима,  з  тіткою  Ганною,    Максим  взяв  їх  на  підмогу,  як  сказала  тітка,  що  сватання  має  бути  в  непарній  кількості  людей.  Надія  задоволена,  не  дарма  вчора    багатенько  наліпила  пельменів,  але  й  гості  прийшли  не  з  пустими  руками.
   Проминули  зимові  свята,  вже  й  по  всій  землі  освячена  вода,  холодний  січень  збігає  до  кінця.  Морозним  видався    і  цей  день,  від  сонячних  променів  сніг  сріблиться  й  золотиться.  І  так  світло  й  тепло  на  душі  в  молодят.  Вже  їхали  в  комфортній  машині  від  РАЦСУ.  Максим  сяяв  від  щастя,  все  намагався  притулити  до  себе  наречену.  Надя  на  якусь  мить,  дивлячись  у  вікно,  задумалася,  мамо,  це  так  красиво,  ти  напевно  бачиш.  Пробач,  мене,  що  не  прислухалася  до  твоїх  порад.  Подивися,  я    щаслива,  мені  доля  зробила  подарунок  і  в  мене  все  добре.    Матусю,  люба,  привітай  мене.                                                                                                                                                                                                                        
                                                                                               24.03.2018  р.                                                                                
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2018

Снег кружится. .

                         Снег  кружится
                                     /  мысли  двоих/

Снег  кружится  ,  я  с  ним  летаю,
Снег  кружится,  вот  уж  порхаю,
Словно  птица,  ловлю  миг  счастья,
                     Не  хочу,  я  с  ним  расставаться.

Ах  снежок,  снег  пушистый,  белый,
Да  же  холоден,  всё  же  нежный,
Почему,  замёл  след    любимой,
Любви  нашей,  неугасимой.

Как    луч  солнца,  найду  тропинку,
И  с  плеча,  я  струшу  росинку,
От  тепла,  ведь  снег  оставил  след,
Снова  вместе,  много,  много  лет.


25.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781120
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.03.2018

Скажу матусі…

Ой  не  спиться,  мені  в  ліжку,
 Я  візьму  до  себе  кицьку,
А  вона  гратися  хоче,
Весь  час  вушками  тріпоче.

Бач  не  спиться,  їй  раненько,
Умивається  гарненько,
Й  мені  мабуть,  пора    встати,
Ясне  сонце,  привітати.

Потім  маму  та  ще  й  тата,
Приготуюсь  я  до  свята,
День  жіночий  наступає,
І  нас  тато  привітає.

Я  матусю  поцілую,
Свій  малюнок  подарую,
Їй  мімози,  ніжні  куплю,
Скажу  щиро  -  Дуже  люблю.

                       05.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2018

Не молчи берёзка

Берёзка,  не  молчи,  прошу  не  грусти,
Подремлешь,  согревшись,  косы  распусти,
Пора,  уж    думаю,  весну    всем  встречать,
Под  солнцем  ярким,    уж  будешь  расцветать.

Совсем,  чуть  –  чуть  снега,  возьму  в  ладошку,
Уже,  видишь  тает,  правда  немножко,
Красавица,  к  тебе  нежно  прикоснусь,
Да  ну!  Не  бойся  ты!  Оглянись  вокруг.

Смотри  родная,    ведь  солнышко  встаёт,
А  ветер,  весенний  нам    песню  поёт,
С  тобою,  мы  вместе,  слезинки  сотрём,
Уж  глазки,  прикрывши,  трепетно  вздохнём.

Берёзка,  не  молчи,  ветви  распусти,
Весна  веселится,  в  сердечко  впусти,
Пригреет  солнце    и  на  душе  светло,
Подарит,  нам  нежность,  радость  и  тепло.


18.02.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780969
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2018

Таку кохаю…

                             
[youtube]https://youtu.be/9qGCd8nWt7c[/youtube]

Світловолоса,  темноволоса,
Але  завжди  дзвінкоголоса,
Ти  моя  пташко  та  й  ясноока,
Люблю  такою,  якою    ти  є,
Бо  точно  знаю,  що  щастя  моє.

Це  Ти  і  погляд,  що  з  розуму  звів,
Коли  в  гаєчку,  линув  дзвінкий  спів,
Той  соловейко,  заводив  вночі,
Про  твою  вроду  й  очі  ясні.

Ніжність,  чарівність,  медові  вуста,
Ти,  мов  царівна,  як  янгол  чиста,
Встоять  не  можу,  певен  –  кохаю,
Жити  з    тобою  -  сили  черпаю.

Ладен  спалити,  перепони  вщент,
Земля  умилась,  весняним  дощем,
Я  здатен,  гори  перевернути,
В    обіймах  теплих,  хочу  заснути.

Заради  щастя,  світлого  життя,
Позаздрять  нам,  хай  чисті  небеса.
Таку  кохаю,  милу,  тендітну,
Мою  єдину,  щиру,  привітну.


07.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2018

В жінок така доріжка

На  все,  свій  час  ,  а  хіба  ні,
Пізнати,  почуття  земні,
Як  донечка,  народилась,
Сім`я,  теплом  оповилась.

Прийшла,щаслива  година,
Раділа,  щиро  родина,
Дівча,    любиме,  ласкаве,
Як  сонця,  промінь.  Щасливе.

Слова,  перші  -  «мама,  тато»,
То  справжнє,  для  батьків  свято,
Оглянешся,  уже  школа
Змінилося,  все  довкола.

Ти  з  нею,  гризеш  науки,
Й  свої,  згадаєш,  всі    муки,
Сховаєш,  усе  від  дитя,
Суворішим  стало    життя.

Неправда,  всюди  панує,
Схова,  в  душі,  хай  не  чує,
З  роками,  зрозуміє    все,
В  цей  час,  батькам  радість  несе.

В  неї,  позаду  інститут,
І  вибире,  вже  свій  маршрут,
Захоче,  ледь  відпочити,
На  гальмах,  життя  пустити.
.
Аж  раптом,    зустріне  друга,
Тепер  і    інша  дорога,
Пізнає…чари  кохання,
Думками…може  зарання?

Та  час  її,  не  спитає,
Вже  нічка  пісню  співає,
Мов  пташка  летить,  на  крилах,
Засне,  у  ніжних,  обіймах.

А  далі?  Жінка,  як  дзиґа,
Сім`я,  клопіт,  не  розвага,
Роботи  непочатий  край
Життя,  хай  квітне,  це  наш  рай.

Колише,малу  дитинку,
Згадає,  укотре  неньку,
Така,  у    жінок  доріжка,
Роботи-  важка  теліжка.

окотиться,  часом  сльоза,
На  думці,  мамині  слова:
«Час,  доля,  усім    керує,
Життя,  нас,  доню,  гартує.

І  попри,  всім  перешкодам,
Існує..,  світ  завдяки  нам,
Ми  є,  подарунком  творця,
Любов`ю,  гріємо  серця,
Продовжимо  земне  життя.

23.12.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018

Ти жінка - мати

ТИ  жінка,  мати.  Боже  дитя,
Тобі,  він  подарував    життя,
І    ношу,  поклав  на  ці  плечі,
Щоб  всюди,  звучав  дзвін  малечі.

Щоб  радість  ,  у  хаті,  світлі  дні,
Й  людина….  не  жила  в  самоті,
Навчити  доручив,  любити,
Сім`ю,  замати  й  не    зганьбити.

Свій  рід  й  всіх  навчити  поваги,
Розумно,  пізнати  розваги,
Закласти,  в  душі  милосердя,
Й  зуміти,  цінить  правосуддя.

Усім,  у  душі  нести  вдячність,
Ніколи,  не  втратить  людяність,
Ти  мати  -  символ  миру,  щастя,
Я  знаю,  тобі  завжди  вдасться,

Дарити  ласку  і  кохання,
Здолати  всі  розчарування,
ЗалИшити,  усмішку  і  ніжність,
Щоб  мати  у  спадок  успішність.

Життя,  щоб  прийнялося,  мов  рай,
Й  краса,  щоб  процвітав  рідний  край!
Й  не  знали,  люди  воїн  й  болю,
Назавжди!  Мали  святу  волю!

Встеляй,  шлях  до  нового  життя,
Щасливим,  хай  буде  майбуття!
 
06.03.2018р
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2018

Зима сніжить

Не  поспішай,  він  шепотів  так  ніжно,
 І  намагався  дивитися  в  очі
А  навкруги,  сріблиться  білосніжно
Пухнастий  сніг,  чарівність,  зваба  ночі.

Ставало    звечора,  іще  світліше,
Зима  сніжить,  від  неї  подарунок,
І  ми  на  світ,  дивились  веселіше,
П`янка  любов  -  це  кохання  трунок.

Вітер  гуляв,  сніжинки  мов  у  вальсі,
Повсюди  біло,  жвавий,в  позолоті,
Стриманість  рухів,  ніжний  дотик  пальців,
У  танці  вдвох,  раділи  кожній  ноті.


28.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2018

Дякувати Христі / з гумором /

       
Півник  пісеньку  заводив,
На  паркані  веселився,
 А  Микола  чуб  куйовдив,
А,  щоб  клятий!    Ти  збісився!

Продер  очі,  поглядає,
Гей,  скажіть,  в  чиїй  я  хаті,
Тихо  –  тихо,  вже  зітхає,
Бачить  очі  балухаті.

Угораздило!  До  Христі!
Ой  біда,  що  ж  це  робити
 А  вона  в  краснім  намисті
Вже  горілку  несе  пити.

Хай  не  йшла,  би  на  пів  гола,
 Я  не  так,  би  був  злякався,
Схожа,  жах!  На  диявола!
Враз  під  ковдру  заховався.

Вже  беззуба,  що  сказати,
Мабуть  років,  під  шістдесят,
Хотів  п`ятами  кивати,
Жаль  не  чую  двох  ноженят.

То  від  страху,  чи  горілки,
Певно  так,  гадаю  собі,
На  годиннику  вже  стрілки,
Швидко  бігають,  то  ж  обід.

Зник  під  ковдрою  -  ну  хана,
Думка  миттю,  буде  мені,
Ах  ти  шльондра,  с*чка,  драна,
Нашептала,  щось  уві  сні?

Хіба  міг,  таку  любити?
Ой  куди  дивились  очі,
Її  ладен,  геть  забити,
           Щоб  спокійні,    були  ночі.

Відчуваю,  що  весь  горю,
Десь  вода,  чую  зюркоче,
Зачіпає  гідність  мою,
І  по  кульках,  хтось  лоскоче.

Цих  знущань  терпіть  не  можу,
Ще  й  так  пити,  дуже  хочу,
Тепер  певно  бачу  рожу,
Знов  від  страху,  щось  белькочу.

З  пересердя,    та  й  кулаком,
Хтів  добряче  дать  у  пику,
Почувався,  геть  дурником,
Капець  буде…мандрівнику.

Та  здалось,  кудись  проваливсь,
І  ніяк  не  розумію,
Немов  хтось  снігом  освіжив,
Тож    попасти  в  свій  дім  мрію.

Чом  лежу,  аж  поза  ліжком,
Наді  мною,  моя  Таня
Поглядаю  тишком  –  нишком,
-  Ти  чого,  розвоювався?
Так  любився,  гарно  зрання,
І  чого  розхвилювався!

Я  заліз,  врешті  на  ліжко,
Вона  гладить  голе  тіло,
Всміхнулася  і  до  мене
Вночі  класне  було  діло.

В  кого    пив  й  за  що,  не  знаю,
Все  сподобалося  мені,
Я  ж  дивуюсь  не  згадаю,
Чому  Христю  бачив  у  сні?

Чи  пігулки  мав  у  воді,
Я  хильнув,  як  йшов  додому,
Вся  сіяла,  -Ми  ж  молоді,
Чому  спим,  все  по  одному?  

Невпізнав  дружиноньку  я,
Мабуть  дякувати  Христі,
Ми  заслухались  солов`я,
Загубився  у  намисті.

На  світанку,  все  пригадав,
Нюхали  з  Христею  (табак),
Згодом  стежку,    свою  шукав,
Пред  очима  мигтів  відьмак.

Присягнувсь,тепер  -  ні,  ні  -  ні
 Із  Тетянкою  п’єм  лиш  сок,
На  душі  добренько  мені,
Не  піду,  до  інших  жінок.

                     Лютий  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2018

В зимовий вечір. . / проза/

   За  вікном  ледь-ледь  сутеніє,  я  вкотре  туди  зазирну.  Четвертий  поверх,  але  все  добре  видно.  Легенький  сніг  опускається  до  землі.  Він  кружляє,  заворожує,  а  лише  потім  легенько  припадає  до  неї,  неначе  боячись  обіймає.  Одна    сяюча  сніжинка  заблукала,  припадає  до  скла  вікна,  вмить,  на  її  місці  маленька  краплина,  висить,  заглядає  до  мене.  А  мене    ж  смуток  обіймає  за  плечі,  погляд  губиться  до  неба,  підіймавсь.  От  природа,  все  вирішує  сама,  як  і  ця  зима,    коли  сніжити,  коли  бути  морозу.  А  часом  і  потепління,  впустити  на  якийсь  час  і  вже  відлига.    На  жаль,  не  завжди  людям  цього  хочеться  та  вона  ж  нікого  не  запитує,  сама  пише  свою  історію.  Хоча  останній  день  зими,  а  вона,  ще  тут,  навіть  лютує,  мороз  п`ятнадцять  за  вікном,  а  дійсно  хто  цим  всім  керує?    Цим  дивовижним  світом,  хто?  В  якому  ми  живемо,  гадаю  є  господар  той,  що  дав    і  нам  життя,    і  нашій  землі.    Навіть  проживши  майже  все  життя,  цієї  загадки  ніхто  не  розгадав  так,  як    і  я.
 На  всю  кімнату  чути  голоси  з  телевізора,  йдуть  новини.  На  якийсь  час  занурилась  про,  що  йде  мова.  Ой,  як  шкода,  що  звідти  майже  завжди  лине  брехня  і  все,  якісь  страшилки.  Вкотре  почувши,  як  завжди,  похитала  головою,  як  справді  жаль,  що  це  все  вливається  в  наше  життя.  І  залишає  відпечаток  у  душі  -  того  негативу,  що  нам  подають  з  усіх  екранів.  Махнувши  рукою,  виключила  телевізор,  знову  погляд  до  вікна.  Мабуть  одягтися  та  вийти  на  декілька  хвилин  на  балкон.
Зимовий  вечір,  то  одна  мить  краси,  яку  змайструвала  зима.  Від  світла  ліхтарів,  по  тротуару  іскриться  сніг.  Кілька  дерев    вряд,  до  половини  прикидані  снігом,    немов  пишні  спідниці    їм  повдягали.  А  туди  далі,  ще  вирує  життя,  нікому  не  спиться,  трамваї  човгають  у  різні  сторони  і  не  поспішаючи  їдуть    машини.  Так,    в  цю  погоду  швидко  не  поїдеш,  мов  величезні    білі  мухи  все  падають  і  кружляють,    і  танцюють.  Наче  в  танці  «Фокстрот»,  завмирають,  а  потім  знов  крутнувшись  падають  до  землі.  
Свіже  повітря  забиває  подих  і  на  душі  вже  набагато  тепліше  мені.  Хоч  і  холодні  дні,  але  ж  яскраві,  подарувала  зима  і  цей  раз  шматочок  щастя.  Адже  просто  жити  -  це  вже  щастя,  хіба  ні?
Зненацька  сигналить  якась    машина,  відволікає  від  думок.  Та  вже  бачу,  по  тротуару  йде  чоловік,  доволі  стрункий,  молодий,    мені  здалося,  дивлячись  на  його  ходу,  кудись  дуже  поспішає.  Воно  ж  так  добре  все  видно,  бо  освічують  ліхтарі  і  сніг  свіженький  білий-білий.  А  неподалік  йде  дівчина  на  підборах,  ні,  не  висока,  не  поспішає.  На  сніг  стає  обережно,  напевно  ж  під  ним  деінде  лід,  тому  так  йде.  Доволі  широко  розмахує  руками,  як  пташка  крилами,  коли  хочеш  присісти  на  якесь  місце.  О,  то  це,  як  я  всміхаючись,  зробила  висновки.
Раптово    дівчина  ледь  послизнулась,  напевно  в  пару  метрів  від  чоловіка,  що  йшов  назустріч,  а  можливо  й  менше.  Бо    він  відразу  підскочив  до  неї,  підтримав,  щоб  не  впала.  До  мене  долинає  дзвінкий  сміх.  Він  стоїть  навпроти  неї  близько,  дивився  прямо  й  раптом  двома  руками  легенько  взяв  за  плечі.  О!  Мабуть  знайомі,  чи,  що?  Чоловік  про  щось    розповідає,  розмахує  руками,  вона  ж    рукою  тримає    піднятий  комірець  темного  пальто,  напевно  від  снігу.    Ця  парочка  мене  заінтригувала,  що  ж  буде  далі?  Адже  йшли  в  різних  напрямках.
Легенький  холод  підібрався  до  мене,  вже  й  вітер    зненацька  повіяв    сильний,  напевно,як  вчора,  знову  буде  хурделиця.  Той  вечір  був    казковим.  Майже  не  розгледіти,  що  за  вікном.  Все  виглядало  іскристим,  білосніжним,  навіть  не  можна    розібрати,  чи  чоловік  йшов,  чи  жінка.Та  й  людей  було  зовсім  мало,  всі  завчасно  поховалися    до  квартир.  Звичайно,  з  квартири,  в  якій  доволі  тепло,  можна    довго  спостерігати  за  життям  поза  вікном,  тим  паче  в  зимовий  вечір.
Взяла  цікавість…  мене  в  свій  полон,  як  повернутися  в  квартиру?  Хотілося  знати,  що  ж  далі?    Так  довго  спілкуються,  нехай  би  вже  розійшлися  і  я  б  пішла.  Та  раптом  дівчина    поправила  біленьку  шапочку    й  взяла  його  під  руку,  він  поправив  їй  комірець.  Вони  пішли  вдвох  в  ту  сторону,  що  йшла  вона.  І  в  мене  якесь  задоволення,    усмішка  на  обличчі.  Ось  воно,  таке  життя,  хто    його  змінює  нам?  Йдучи  в  одну  сторону,  коли  здається  будеш  так  іти,  ми  не  передбачено  йдемо  по  другому  шляху.
Я  придивляюся  їм  услід,  він  розмахує  однією  рукою,  схилявся  в  її  сторону.  На  душі  так  тепло  мені,  як  добре,  що  в  житті  є  такі  моменти,  що  люди  зовсім  зненацька  знаходять  свої  долі.  Можливо  і  в  них  так  станеться.  А  сніг,    ще  сильніший  летів,  кружляє  і  падає,  замітає  їх  сліди.  Я  ж  думала,  нехай    в  цих  молодих  не  буде  ніяких  бід  і  суперечок.  Най  все  складеться  на  краще,  адже  ми  не  знаємо  часом  де  те,  наше  щастя.
                                                                                                                                                     28.02.    2018р  .
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780178
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2018

Иль на счастье, иль…

Ой,  на  счастье,  иль  на  беду,
Куда  хочешь  с  тобой  пойду,
Только  чтоб  мной  дорожил,
Да  весь  век,  в  радости  прожил.

Хороша,  видишь,  девица,
Чтоб  с  меня  сделал    царицу,
Так  нежно,  косы  расплетал,
Да  ночкой,  до  утра    ласкал.

Я,  для  тебя,    ведь  всё  смогу,
Хочешь,  горы,  переверну,
Пусть  сольются,  наши  тела,
Так    давно,  этого  ждала

Словно  в  омут,    я  головой,
В  мыслях  твоя,  будь  же  ты  мой,
На  счастье  же,  иль  на  беду,
Куда  хочешь,  с  тобой  пойду.

Нам  звёзды,  шепчут  о  любви,
Я  прошу…  воодушеви.
.
                           Стих  написан  в  молодые  годы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779990
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.03.2018

Прийде свято до нас

Я  давно  весни  хотіла,
А  вона  все  не  летіла,
Бач  зима,  летять  сніжинки,
Скрізь  засипали  стежинки.

Вже  на  вушко  шепче  тато,
Адже  скоро  буде  свято,
Що    робити,  я  не  знаю,
Бо  ж  підсніжників  не  маю.

Де  мені,  тих  квітів    дістать,
Ну  хоча  б  пролісків  зо  п`ять,
Ох    лукава  оця  зима,
Все  під  снігом  довго  трима.

Я  ж  хитріша  проти  неї,
Намалюю,  хай  орхідеї,
 А  ще  вазу,  з  пролісками,
Та  можливо  й  з  мімозами.
 
Нехай  не  думає  вона,
У  нас  буде  радість  й  весна,
Настане  день  і  врешті    час,
І  свято  це,  прийде  до  нас.

Усім  буде,  так    приємно
Постараюсь  не  даремно!

                                   03.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2018

Онучок і бабця /з гумором/

-Загубилася,  десь    моя    обручка,
Клопотала  бабуся  до  онучка,
Я  на  скриню  поклала,  ти  не    бачив,
Як  брав  іграшки,  увесь  час  маячив?
Ну  давай,  зізнайсь,  нащо  й  куди  поклав,
Зчервонів,  трохи  онук,  чомусь  мовчав.

 Потім    сміло,  -  Віддав  подружці  Тані,
Ми  корабликами  грались  у  ванні,
Дуже  плакала,  щоби  хтось  полюбив,
Я  подумав,  їй  подарунок  зробив,
 Одружусь  відразу,  після  садочка,
І    у  нас  будуть  з  нею  син  і  дочка,
Не  шкодуй  бабусю,  то  ж  ми  родина,
Теж  для  тебе,  стане  рідна  дитина.

                                                   01.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2018

Хоч маленьке щастя

Куди,  так  стрімко  спішить  наше  життя,
Ледь  встигнемо,  ми  осмислити  його,
Несе,  час,  як  віртуоз,  у  майбуття,
Задумуємось,  чи  варті  ми  того?

На  ноги,  ставши,  гадаєш  все  за  раз,
Адже  ,вивчився,  добре  нема  ліні,
Та  де  ж,  робота?  Мо»  чекає  наказ?
Шукати,  чом  десь?  Все  колись  і  нині?

Пізнати,  хочеш,  хоч  маленьке  щастя,
В  своїй,  країні,  де  дитинство  миле,
Жаль  землю,    тобі  плекати  не  вдасться,
Шкодуєш,  бо  вже  життя  не  трикриле.

Тож  два,  тобі  крила,  вручила    доля,
Стежину,  щоб  йшов,  зборов  перепони,
Відразу,  відчуй,  що  на  то  є  воля,
Збіжить,  і  час,  і  забиті  перони.

І  ти,  десь  їдеш,  мо»  там    його  знайдеш?
Мабуть,  ні,  не  смішно,  то  ж  там  чужина,
Надії,  все  ж  у  серці  нести  зможеш
Що  щастя,  поруч,  де  твоя  родина.

02.03.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2018

Перший день весни

Весна…  перший  день,  він  буде  незабутий,
Зими  чарівність,  не  здав  позицій  лютий,
Притих,  сховавсь  березень  у  своїх  шатах,
До  неба  зирив,  хмари    в  сірих  халатах.

Боїться  визирнуть  морозець  лютує,
Не  може,  він  збагнуть,  зима  не  жартує,
У  танці,  кружляє,  віхола-  подружка,
Рушник,  розстелила  з  інію  мережка.

Кущі  і  дерева  потрапили    в  казку,
Вони  ж    у  снах,  дивилися  на  берізку,
А  та,  все,  ще  дріма.  Не  шурхотять  коси,
Затрималась  весна,  березневі  роси.


01.03.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Одна така

Вона,  одна  така,
Берізонька  струнка,
Тоді  її  кохав,
Як  коси  розплітав.

Вона,  одна  така,
Ясна,  та  зіронька,
До  неба  я  літав,
Кохати  обіцяв.

Життя…  наче  вітри,
Роки…минуло  три,
Ішли  рясні  дощі,
Поникли  радощі.

Відчув,  уже  втрачав,
Чому  і  сам  не  знав,
Мовчать  давно  хрущі,
На  нашому  кущі.

Тоді,  жасмин  ламав,
Збагнув,  що  покохав,
Вона  одна  така,
У  полі  квітонька.

А  погляд  сонячний,
Характер  лагідний,
Та  чом,  зробилося,
Чуття  розбилося.

Немов,  серця  шматки,
В  руках    тримав  книжки,
І  мрії,  покохать,
Знов  зорі  рахувать.

Не  з  нею,  ноги  мить,
Ловить  щасливу  мить,
У  ранішній  росі,
У  сонячній  сльозі.

Вона,  була  така,
Берізонька  струнка,
Трима  мале  дитя,
Чому  таке  життя?

Не  зміг,  тоді  збагнуть,
Боявсь  її  гукнуть,
Лиш  глянув,  їй  у  слід,
А  серце,  наче  лід.

Час  дуже,  поспішав,
Її  не  доганяв
Батьківства,  я    не  знав,
Себе,  не  проклинав.

Та  чом,  так  сталося,
Між  нас,  зосталося,
Печаль,  на  душі  лиш,
І  чистий  лежить  лист.

Роки,  швидко  летять,
Їх  мусив  я  догнать,
Вже  скроні  в  сивині,
Так    боляче  мені.

Нам  час,  не  повернуть,
Мені,  це    не  забуть,
У  спогадах,  все  та,
Берізонька  струнка.

Тепер,  я  в  каятті,
Все  бачу,  очі  ті.


17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Буде жити в… ( Присв. Сабіні Галицькій)

                                         
                                       (Мед  сестрі  Сабіні  Галицькій)

Ой  летіла  пташечка,  земля  задрожала,
Поламали  крильця  їй,  а  за,  що  й  не  знала,
Та  й  така  ж  гарнесенька…  Та,  ще  й  молоденька,
Не  побачить  дитятко,  матуся  рідненька.

Скажіть  хто,  посмів  зламать,  життя    їй  підкосить,
А  снаряди,  все  летять..Ні,  не  можна  простить,
Кров`ю  скроплений,  весь  сніг,  нічка  заніміла,
Друзі  падали  до  ніг,  матінка  зомліла.

Пізнать  волю,  не  встигла,  все  інших  спасала,
Серед  поля,    там,  впала,  земля  застогнала,
Її  очі,  світлесенькі,  такий  ніжний  погляд,
Холоднесенькі  щічки  і  ангели  поряд.

Ой,  ми  втратили  пташку,  на  серці  дивний  щем,
Небеса  заплакали,  сніг  з  солоним  дощем,
Полетіла  душенька,  в  небо    молоденька,
Буде  жити  у  серцях,  зіронька  ясненька.


                                 28.02.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2018

Чуєш поете…

   Чуєш  поете,  не  зраджуй  сам  себе,
Хоча    зима,  чи  весна,  чи,  то  літо,
Гадаю,  що  всі,  зрозуміють  тебе,
Спостерігаєш,  ти  за  усім  світом.

І    всередИні,  мов  щось  тебе  шкребе,
Надія  й  радість,  береш  ручку  і  папір,
Чи  мислиш  ти?  На  вухо  хтось  шепоче,
Чому,  подумаєш,  терпів  до  цих  пір.

Адже  поклав,  на  папірець    охоче,
Все,  що  сховалось,  там  далеко  в  душі,
Часом  тікає,  в  нічку  сон,не  спиться,
То  прийшла    Муза  і  принесла  вірші.
І  сам  ти  хочеш,    цим  насолодиться,
Від  всіх  сховався,  неначе  у  мушлі.

І  що  бентежить,  чи  війна  на  сході,
Де  діти  гинуть,    безвинні,  за  волю,
Чи  ненароком,  блудиш  у  природі,
І  помандруєш…по  хлібному  полю,
Перед  очима,стрінеш  чиюсь  долю.

Цей  раз  можливо,  ти  напишеш  прозу,
У  мріях  загубишся,  про  кохання,
У  життя  ринеш  і  знайдеш  відразу,
Вогнище  те,  від  якого  безсоння.

І  уже  виплеснеш,  як  немов  дитя,
Це  ж  при  народженні,  огорне  тепло,
Сприймаєш  втіху,  чуєш  серцебиття,
Нового  твору,  зовсім  змокле  чоло.

Шматочок  щастя,  ти  немовби    знайшов,
Й  своє  натхнення,  між  зірок  у  слові,
Мінливий  місяць,  вже  за  обрій  зайшов,
А  ти  мислитель,  тішся  своїй  волі,
Себе  не  зраджуй,  пиши,  твій  час  прийшов!

27.02.2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

Вміє зима веселиться

На  порозі  снігу  купа,
Морозець  нам  в  двері  гупав,
Лютий  місяць,  дає  знати,
Вміє  зимоньку  кохати.

Вона  наче  та  дівиця,
Вже  вертілась,  мов  цариця,
В  позолоті,  білолиця,
Вся  сіяє,  мов  Жар  –птиця.

Засміється  і  вже  хуга,
Так  цінує,  свого  друга,
Місяць  Лютий  у  зізнанні,
Він  освідчився  в  коханні.

Зима  танець,  з  ним  заводить,
Хороводи,  вміло  водить,
Сама    коси,  розпустила,
Ой  любенький,  полюбила!

Знов  літають,  скрізь  пір`їнки,
Ясноокі  ті  сніжинки,
Нині  вміє  веселиться,
Сипле  снігом,  вмить  іскриться


27.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2018

У кожного своє життя /проза/

     Красне  літо,  мов  усміхалось…  сонце    височенько.  А  по  небу  ні  хмаринки.    Здалеку  чути  ґелґотання    гусей  переспів  півнів,  перегукування  собак.  Село  давно  проснулось.  Яскраве  сонце  заглядає  у  вікно,  промені  пригріли  обличчя.    Сашко  неспокійно  кліпав  очима,  не  хотів  прокидатися,    не  кваплячись,  потягнувся  в  ліжку.  Йому  минуло  дев`ять  років.  Як  добре  літом,  немає  підстав  кудись  поспішати.  Та  все  ж    вставати  треба  й    відразу  туди…  звичайно,  як  завжди,  до    рідного  ставка.
         Лише  через  дорогу  пагорб,  а  за  ним    розлігся  широкий  став.  Краса  земна,    очей  не  відірвати!  Навкруги  нього  безліч    пишних  кущів    й    різних  дерев,  наче  на  сторожі,  як  охоронці.  Лише  де-не-де  рівний  схил  до    води,  квіти,  трави  до  самого  берега.  Дві  пари  лебедів  поважно  плавали  попід    плакучі  верби,  наче  ховалися  між  вітами,  які    купали    світло-зелені  листочки  у  воді.  Вона  чиста-чиста,  аж  дно  видніється.  Як  відразу  близько  підійдеш,    то  неподалік,  під  самий  обрив,    б`є  джерело.  Ногами  станеш  у  воду,  вона  така  холодна,  наче  лід  приклав.  Сонце    у  воді  купає  промені,  вона    ж  змінює  кольори,    то  стане  салатовим,  то  темно-зеленим  кольором.  А  часом  посиніє,  як  здалеку  подивишся,  немовби  синє  море.
       Сашко  підійшов  до  ставка,  на  кладці  бабця  Марія  з  онучкою  Вікою  полоскали  білизну.  Бабця  викручувала  речі,  подавала  дівчинці  та  клала  в  таз,  часто  поправляє  кучеряве,  світле  волосся,  коли  нахилялася  воно  спадало  на  чоло,
-  Доброго  ранку,-  всміхаючись,  привітався    він  і    одягнений  в  шорти  та  футболку,  кинувся  у  воду.
     Від  сонячних  променів,  Віка  морщила  світле,  в  ластовинні  личко,  всміхалася  до  хлопця,
-  Бабусю,  я  теж  хочу  у  воду,  вона  ж    туди,  далі,    не  холодна,  ти  ж  знаєш!
-  От  парочка,  як  Мартин  та  Одарочка,  не  можете  один  без  одного,  біжи,    тільки  ж  платтячко  зніми,  -    кивнула  рукою,  дала  згоду.
-  Та  я  ж  без  купальника.      Правда  чужих  тут  немає,  -      тихо  сказала  дівчинка,    знімаючи  літнє,  квіточками,  платтячко.
-  Там,  ще  немає,  що  ховати,  рік-два  тоді  вже  будуть  рости  «бурульки»,-  всміхаючись  до  онучки  проговорила  бабуся.
   Займалася  білизною,  а  думки  про  життя,  що  далі  з  них  виросте?  
 Вони  давно  живуть  по-сусідству    з  подружкою  Дариною,  яка  має  доньку  Олену    й  зятя  Григорія  та  цього  завзятого  хлопчика.    Залишилася  без  чоловіка,    давненько  помер,  від  запалення  легенів.
 Онуки,  як  кажуть,  ще,  як  сопливі  були,    змалку,  разом  у  піску,  на  городі,  чи  в  садку.  Він  біля  неї,  як  голуб  біля  голубки,  всі    її  забаганки  виконує.    Минуло    три  роки,  як  син    Марії,  Сергій,  переїхав  в  містечко,  купив  там  будинок.  Тепер  Віка  в    школу    ходить  в  місті.  А  Сашко,  кожного  разу,  як  зустріне  її  то  тільки  й  мови  коли  приїде  онучка?    Ця  теж  має  його,  можна  сказати,    за  брата    й  тепер,  як  тільки  літо,  з  міста  тікає  в  село.
Минуло  чотири  роки.  Сьогодні  Сашко  встав  раненько.  Відчинив  вікно,  свіже  повітря  підбадьорило.  Ласкаві    сонячні  промені  витанцьовували  на  підвіконні.  Він,  не  поспішаючи,  збирався  на  рибалку.  Його  мама  вже    вигнала  корову  на  пагорб,  чекала  череди.    До  обійстя  Марії  під`їхав  старенький  запорожець,  звідти  вискочила  Віка,
-  Доброго  ранку!  Тітко  Олено,  а  Сашко,  ще  спить?    А  я  на  канікули  приїхала!  -  весело  й  жваво  щебетала  дівчинка.
О!  За  цей  час  поповніла,  -  подумала  Олена,  час  іде,    до  чого  ця  дружба  доведе?  І  ось  так  кожне  літо,  не  розлий  вода.    І,  як  він  все  сприйме,  коли    перестане  в  село  приїжджати?  Адже  на  календарі,  як  тільки  починалося  літо  обривав  листки  паперу,  рахував  дні,    ну  коли  вже  Віка    приїде.
     Яскраве  сонце  світило  в  обличчя.  Вони  сиділи  біля  ставка,  опустивши  ноги  в  воду
-  Ну,  як  справи?  –  спитала  вона.
А  він  усміхався,  довго  вдивлявся  в  її  сині,  волошкові  очі,  опустив  погляд  на    округлені  перси,  почервонів,  
-  А  в  тебе  веснянок  стало  менше,  погарнішала.
-  Та  ну  тебе,  -  зірвалася  з  місця,  миттєво  скинула  його  в  воду  і  відразу  відбігла,  вже  неподалік  усміхалася.
-  Ну  от,  що  засумувала  за  пустощами,  -  обізвався  весело  з  води,  на  лобі  поправляв    русяве  волосся.
Крутнула  головою,  розсипавши  біляве  волосся  по  плечах,  не  поспішаючи  пішла  вздовж  ставка.  Ох  і  терплячий,  думала  за  нього,  я  б  ото  вже  й    викупала  його,  якби  він  мене  так.  Сіла    на  ледь    обривчастий    берег,  висока,  шовкова  трава  лоскотала  ноги.  Вона  усміхнена,  задивляється  в  прозору  воду,  а  там  зграйки  маленьких  рибок,  наче  літали,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу.  Вода  від  вітру  злегка  рябила,  приваблювала  до  себе.  Перехопила  подих,  коли  побачила  величенького  карася,  який  підплив  і  наче  стояв  на  місці.  Озирнулася  до  Сашка,  кивнула  рукою,  той  вже  йшов  до  неї,  з  футболки  та  з  шортів  по  ногах  стікала  вода.
Вона  приклала  вказівний  палець  до  уст  й  тихо,  
-  Тихо,  поглянь,  я  хочу  того  карася,  дістань  мені.
 Її  очі  іскряться  веселкою,  бігали  по  ньому,  наче  шукали  розраду,    вкотре  поправляє  волосся,  заглядає  в  очі,  дарує  усмішку.  Він,  як  покірний  слуга,  зняв  футболку,  тримав  у  руці,  похапцем  спускався  до  ставка.  Ледь-ледь  пересуває  ноги  у  воді,  намагався  не  зробити  тінь  на  рибу,  щоб  не  злякати  її.  Розставив  руки,  в  них  тримав  футболку,  розправив  її,  ледь  розтягнув,  придав  форму    рушника  й  миттєво  занурив  глибоко  у  воду,  враз  висмикнув.  Карась  підскакував  на  футболці,  дівчина    від  радості  запищала,    підскакувала.  Та  враз  похитнулася,  здалося    сіра  пелена  насунулась  на  очі,  у  вухах  задзвеніло…
Сашко    побачив,  як  вона    наче  поступово  втрачає  силу  в  ногах,  схилялася  донизу,  миттєво  вискочив  з  води,  відкинув  рибу  в  сторону,    підставив  під  неї  руки,  поклав    на  траву.
           В  її  голові  прояснилося,  кліпала  очима,  Сашко  мокрою  футболкою  витирає  бліде  обличчя,
-  Ти  мене  чуєш,  Віко?  Чомусь  не  втрималася  на  ногах,  що  з  тобою?  До  того  ж,  ще  й  помарніла,  може  це  від  сонця?
Вона  труснула  головою,
-  Якесь    запаморочення,  напевно  від  сонця.
Відчула,  як    все  тіло  покрив  піт,  перед  очима  мерехтіння  мушок.
Сашко  уважно  дивився  на  неї,  час  від  часу  кидав  погляд  на  сонце,
-  Не  поспішай  вже  вставати,    трохи  полежи,  зараз  минеться.
Кілька  хвилин  мовчанки,  вона  дивилася  на  небо  й    від  нього  ховала  погляд.    Нарешті    відчула,  що  вже  має  силу  встати.  Неподалік  від  них  на  сонці  виблискує  карась,  його  хвіст  раз-по-раз  здригається.  Де  й  поділась  її  веселість,  підняла  карася,
-  Я  піду,  щось  трохи  кепсько,  напевно  перегрілася.  Приходь  ввечері  на  юшку,  бабуся,  ще  й  пирогів  з  капустою  напече,  ти  ж    їх  любиш.
Він  збентежено  кивнув  декілька  раз  головою,  дав  згоду.  Його  сумний  погляд  лежав  на    її  плечах,  адже  хвилювався,  йшов  слідом,  провів  до  самої  хвіртки.
       На  обійсті  за  великим  столом  бабуся  різала  кропиву,
-О!  Щось  зарано  повернулася?!  Славний  карась,  що  хтось  з  знайомих  подарував,  чи  може  хто  з  чужих  рибалок?  -    засипала  запитаннями.
-  Та  ні  !  Це  мені  Сашко  піймав,  можна  сказати  руками,  так  уміло  футболкою  підхопив,  карасик,  не  встиг  виплеснути.  Якраз  буде  нам  на  юшку,  я  Сашка  запросила.    Бабусю,  пішли  до  хати,  я  тобі  хочу  дещо  сказати.
Здивовано,  в  той  же  час  уважно  поглянула  на  онуку.  Лише  тепер  помітила  легку  блідість  обличчя,  розгубленість,  
-  Ну,  якщо    по  секрету,  тоді  пішли.
         Життя….  вкотре  перевела  подих  бабця.  Ось  і  онука  вже  доросла,  чому    невістка  їй  нічого  не  розповіла  про  жіночі  секрети,  не  могла  збагнути.  У  кожного  свій  характер,  добре,  що  поїхали  жити  окремо,  спокійніше  на  душі,  вмовляла  себе.  Хоч  Катерина  була  й  непоганою  невісткою  та    мала  свій  погляд  на  життя.  Часом  весела,  часом  сувора,  а  то  було,  як  підмінять  її,  як  кажуть,    ні  з  того  ні  з  сього  стане  сердитою.  В  особисте  життя  сина  не  втручалася,  часом  вмовляла  себе,  хто  знає,  що  там  в  них,  краще  мовчати.  Часом  у  синові  бачила    характер  свого  чоловіка  ,  знала  його  запальний  характер,  тому  й  хотіла,  щоби  й  швидше  жили  окремо.  
 Сином    задоволена,  він    влаштувався  на  завод  водієм.  Тож  заспокоїлася,  робота  є,    хата  теж,  що  ще  треба,  най  живуть.
Через  години  три,  Сашко  відчинив  хвіртку,
-  Добрий  день!  Ну,  як  там  Віка,  краще?  Відійшла  від  спекотного  сонця?  А  то…  я  оце  місця  не  знаходжу,  зазирнув  через  паркан,  її  не  видно.  Може,  щось  треба,  то  я    і  гори  переверну  та  знайду,  тільки  скажіть.
-  Та,  ні,  нічого  не  треба.  Все  гаразд!    Трохи  поспала,  все  минулося.  Заходь-заходь,  будемо  обідати.  Зараз  я  її  покличу,    –  привітно,  з  усмішкою  запросила  Марія.
 За  столом,  Віка  розповіла,  як  Сашко  зловив  карася,  а  потім  раптово,
-  Бабцю,  я  напевно  завтра  додому  поїду.  Хоч  до  школи,  ще  два  тижні  та  гадаю,  треба  підготуватися,  деякі  покупки  зробити.  Завтра  сама    будеш  корову  пасти,  боюся  на  сонці  перегрітися.
Марія  зрозуміла  онучку,  махнула  головою,  
-  Гаразд,  тільки  одна  умова,  зберу  сумку,  Сашко  довезе  до  самого  дому.  Що  скажеш,  хлопче?
-  Та  я…  що  ви  запитуєте,  я  завжди  за!  Хоч  дізнаюся  де  живе,  а  то  скільки  раз  у    містечко  їздив  й    ні  разу  в  них    не  був.  Можливо,  ще  колись  знадобиться  щось  завезти,  то  я  завжди  готовий.  
           Місячна  ніч…  за  вікном  тиша  нервувала  хлопця,  виглядає  у  вікно,  шукав  місяця,    думав  може  уповні,  що  не  спиться.  Напевно  поїздка  в  місто  не  дає  спокою,  вирішив  він.  Взяв    першу    книгу,  яка  потрапила  до  рук,  включив  настільну  лампу,  занурився  читати.
Прочитавши  кілька  сторінок,  сердито  відкинув  у  сторону,  ні-ні  в  цьому  віці  краще  про  кохання  не  читати.  Подушкою  накрив  голову,  закрив  очі,    почав  рахувати,  як  бабуся  в  дитинстві  вчила.
       Вони  їхали  в  автобусі,  Сашко  спостерігав  за  кожним  рухом  Віки,  задоволений,  що  вдома  дозволили  поїхати.    Він  за  неї    на  пів  голови  вищий,  відчував  себе  охоронцем,    на  всіх    позирав  з  осторогою.    
     Катерина    радо  зустріла  дітей,
-  Ну  ти  й  виріс!  Вже  вуса  чорніють,  справжній  легень.
     Час  летів…  Віка  закінчила  дев`ятий  клас,  мала  йти  вчитися  на  лаборанта.  Дівчина  помітно  підросла,    носила  коротенькі  спідниці,  хизувалася  красивими  ногами.  Обличчя    світле,  веснянок  майже  немає,  можна  на  пальцях  перелічити.  Вона  любила  дивитися  в  дзеркало,  вкотре  думала,    ну,  що  хлопці,  що  вони  мені,  хоч  і  зачіпають  розмовами  та  з  ними  краще  не  зв’язуватися.  І  хто  придумав  дружбу,    кохання,  сімейне  щастя,  якась  дурня.
 Характером  дуже  змінилася,  принаймні  такі  висновки  зробила  Марія,  дивлячись  на  неї.  Чому    така  дівчинка  стала,  відколи  рідше  приїздила  до  неї,  то  з  кожним  разом  ставала  черствою,  десь  пропала  ніжність,  яку  їй    прищепила  з  дитинства.  Напевно  вік  такий,  або  ж  гени,  адже  характером  ставала  дуже  схожа    на  невістку.
   Одного    літнього  вечора  Олена    прибігла  до  Марії,  сповістила,  що  дуже  погані  справи  з  Дариною,  адже  та    давно  хворіла,  доймав  тиск  та    й    роки    ж  не  молоді.  
     В  хаті  тихо…    Марія  присіла  біля  подружки,  вони  довго  згадували  молодість,  деякі  моменти  з  життя.  Дарина  тремтячою  рукою  взяла    за  руку,  схвильовано  сказала,
-  Я  тебе  хочу  попросити.  Не  знехтуй  моїм  онуком,  він  так  кохає    Віку,  я  знаю,  він  її  не  образить.  Пообіцяй,  що  ти  не  будеш  проти,  щоб  вони  побралися.
-  Та,  що  ти,  дорогенька,  хіба  ж  я  проти!  Я  бачу,  як  він  ставиться  до  неї,  тут  й  говорити  нема  про  що.    Я    б  теж  була  щаслива,  якби  Віка  пішла  за  нього,  знаю  він  буде  гарним,  надійним  чоловік.  Та  про    все  це,  поки  зарано  говорити,  вивчиться,  потім  армія,  якби  ж  Бог  дав  дожити.  
       В    той  же  рік  Дарина  померла.  Сашко  змарнів,  був  в  розпачі,  адже  дуже  любив  бабусю,  яка    ростила,  з  пелюшок  плекала.  До    всього,  ще  й  останнім    часом  хворів  батько,  виразка  шлунку  не  давала  спокою.
 Віка  з  Марією  була  на  похоронах,  приїхала  підтримати  Сашка,  але  чомусь  не  знаходила  слів.  Майже  весь  час    мовчала,  не  стало    тих  поглядів    із  співчуттям,  все  ховала  очі,  а  то  відводила  їх,  коли  він  дивився  на  неї.  Йому  здавалось,  що  він  її  втрачає,      в  душі  з  кожним  роком    все    важче  переносив    розлуку.
       Вдома  важко  без  його  допомоги  та  батьки    все  ж  відправили    хлопця  вчитися  в  КЕМТ  на  електрика.
       Вони    майже  рік  не  бачилися,  а  згодом  цілих  два  роки.    Він  писав  їй  листи  та  вона  рідко  відповідає,  пару  рядків  напише    про  навчання,  про  погоду,  про  себе  конкретно,  ні  слова.
     А  час  летів…  після  навчання,  батьки  влаштували  Віку  працювати    на  завод    комірником.  Сашко  після  навчання  служив  в  армії.  Проводів  гучних  не  було,  адже  дуже  хворів  батько.  Олені    занадто    важко    справлятися  одній    з  хазяйством.  Вона    тепер  не  могла  уявити  життя  без  сина,  тільки  на  нього  й  надія,  що  прийде  з  армії  буде  жити  в  селі.  Він  служив  у  Німеччині,  звичайно  писав  листи    додому  й  до  Віки.  Та  ті  листи,  як  погода  восени,    рідко  були  теплі,    в  основному  прохолодні,  без  ніяких  слів  на  підтримку,  чи  то  хоч  би  одне  слово,  що  сумує  без  нього.    Відчував,  що    Віка  стала    балуваною,  адже  одна  в  батьків,  в  домі  достаток.  Ще  й  бабця  передає,  яйця,  молоко,  не  говорячи  вже  про  всю  городину.  Та  все  ж  не  втрачав  надії,  що  вона  таки  буде  з  ним.  За  пів  року  до  кінця  служби  помер  батько,  в  цей  час  саме  проходили  навчання  в  лісі,    на  полігоні,  йому  дали  знати,  аж  через  тиждень.  Хлопець  важко  переніс  втрату.  Ніхто  й  не  подумав    йому  дати  дозвіл,  на  кілька  днів  поїхати  додому,  адже  це  за  кордоном,  керівництво  тільки  висловило  співчуття  та  розводило  руками.
   Позаду  служба….  Сашко  стояв  на  порозі    хати  з  букетом  квітів.  Катерина  зміряла  з  ніг  до  голови,
-  О,  відслужив?!  Вітаю!  А    Віка  в  подружки,  тут  неподалік.  Може  пізніше  зайдеш?
Хлопець  здивувався  такому  прийому,  адже  скільки  часу  не  бачилися.  Тож  з  квітами…  може  б  запропонувала  почекати.  Не  знав  куди  себе  подіти,  чи  повертатися,  чи  присісти,  тут  на  обійсті.  Аж  раптом    скрип  хвіртки.  Віка    підходила  не  поспішаючи,  хитро  позирнула,  всміхалася,
-  А  приїхав!  От  пропаща  душа,  чому  не  приїхав  на  похорон  рідного  батька?!  Мовчи-мовчи,  зараз  скажеш  не  пустили,  або    ще  щось  вигадаєш.
Поцілувавши  її    у  щоку,  віддав  квіти.  Вмить,  як  дзиґа  крутилась,
-  Ну,  до  чого  такі  ніжності.  Ти  до  мене  прямо  з  поїзда?!    Ха!  Це  ж  треба,  такі  почуття.
Катерина  всміхалася,  спостерігала,  як  донька  зустріла  хлопця,  але  до  хати  його  запросила.
   Пройшов    лише  тиждень,  Сашко  вже  працював  на  вокзалі  електриком,  спочатку  щодня    із  села  їздив  на  роботу,  а    згодом  два  дні  працював  і  мав  два  дня  вихідних.  Важкі  дні,  не  досипав,  роботи  вдома  непочатий  край,  що  таке  в  селі  без  батьківських  рук,    напевно  кожен  знає.
Віка  не  давала  Сашкові  слова  «чекати«,  то  ж  з  хлопцями  зустрічалася,  але  постійного  не  мала.  Напевно  тому  Катерина    не  відказала  йому,  коли  він  дав  зрозуміти,  що  хоче  сватати  доньку.  А  можливо  мала  розмову  з  нею,  бо  та  тільки  всміхалася  та  хитро  позирала  в  його  сторону.
     Сонце  ховалося  за  обрій,  небо  переливається  темно-синім  та  червоним  кольором.  Вони  біля  ставу,  він  ніжно  обіймає  за  плечі
-  Віко,    ти  ж  знаєш,  я  з  дитинства  тебе  кохаю.
Запала  тиша.  Раптом    здалеку  закричала  качка,  дівчина  наче  стрепенулася,
-  Не  лякайся,  що  замріялася?!  Чуєш,  підеш  за  мене?
То  були  перші  медові  поцілунки  в  уста.  Вона  не  пручалася,
-  Все  одно  треба  йти  заміж,  хтось  це  все  придумав,  любов,  сім`ю,  щастя,    але  я  згодна!
           Через  пів  року  відгуляли  весілля.  Життя  продовжується,  але  кохання    для    Сашка    не  стало  солодом.  Адже    Віка  не  погодилася  піти  винайняти  квартиру,  жили  з  її  батьками.  Відразу  звикнути  до  сімейного  життя  важко,    можливо  якби  були  тільки  удвох,  то  й  відносини  були  інші.  В  домі  всім  керувала  теща,  якій  було  все  одно,  чи  зять    поїв,  чи  поспав.  Одне  бажання,  щоб  більше  приносив  грошей  та    із  села  привозив  все,  що  бачив.
         Воно  би  все  нічого  та  наодинці  з  Вікою  майже  не  залишалися.  Вона  інколи  перед  ним  хизувалася,  що  не  дуже  хотіла  йти  за  нього  заміж,  але  ж  чому  не  відмовила?    Зізнань  в  коханні  від  неї  ніколи  не  чув  та  мав  надію,  що  подорослішає,  адже  сімейне  життя,  це  не  пустощі,  як  в  дитинстві.    Та  згодом  зрозумів,  що  зробив  помилку,  то  вже  не  та  Віка,  що  була  в  дитинстві.  Хіба  про  таке  життя  він  мріяв?  Звичайно  ж  ні.  Ті  колючі  слова  тещі  та  тестя  -  «Тебе  ніхто  не  питає,  як  має  бути,  чи  буде..»,  його  пригнічували,  ніхто  не  рахувався  з  його  думкою.  Хоча  тесть  часто  був  у  відрядженні,  він  працював  на  заводі  водієм,  достатньо  було  побути  ввечері  всім  разом  вдома,  щоб  відчути  приниженість,  вкотре  виставити  себе    господарями.  Його  скрізь    всі  називали  Олександром  та  тут  він  залишався  Сашком,  немов  якимось  хлопчиськом.  Теща  не  працювала,    кожен  крок  тримала  під  контролем,  де  поставити  капці,  чи    посадити  в  городі  тільки  там  квітку,  де  вона  дозволить  і    часто  за  спиною  слова  -  »  А  ти  тут  хто?!».  Звичайно,    все  зрозумів,  тому  не  раз  умовляв  Віку    винайняти  квартиру,  щоб  жити  окремо  та  все  було  марно.  Про,  що    було  говорити  з  нею,  як  тільки  батько  у  відрядженні,  біжить  спати  до  матері,  наче  мала  дитина.  Усмішка  на  обличчі,  до  півночі  біля  екрана  телевізора.
 Він    два  рази  на  тиждень  їздив  у  село    допомогти  мамі  по  господарству,  завжди  привозив  продукти.    Інколи    бракувало  часу  та  намагався    все  зробити  вчасно.  
 Минув    рік…  народилася  дівчинка.  Назвали  Вікою,  так  захотіла  теща  і  це  обговоренню  не  підлягало.  Донечка  -    спокійна  дитина,    це  подобалося  Віці,  адже  вона,  як  і  раніше  любила  поніжитися  в  ліжку.  Багато  часу  йому  доводилося  приділяти  маленькому  скарбу,  так  інколи  він  її  називав,  коли  гуляв,  годував  та  міняв  підгузки.  Літом,  хоча  і  їздить  у  село,  було  легше  та  взимку    набагато  складніше.  В    його  обов’язки    входило  два  рази  на  день  палити  пічку,  адже    хата    шлакова,  холодна,  ще  й  не  маленька.  Це  не  мало  значення,  чи  вихідний  день,  чи  робочий.  Теща  вважала,  що  в  домі  жінки  цим  не  повинні  займатися,  де  б  це  видано  було,  щоб    її  донька,  чи  то  вона  дрова  носила,  коли  є  зять.
         Коли  донечці  виповнилося  три  роки,  померла  бабуся  Марія.  Тепер  біля  мами,  в  селі  по-сусідству  ніхто  не  мешкав,  у  Сашка    боліло    серце.  Адже  тоді  був  спокійним,  знав,  що  поряд  з  нею  ця  мила  й  добра  старенька,  яка  їй  стала  наче  рідною.
     Олена  давно,  при  нагоді  відкладала  кожну  копійку,  щоб  купити  в  містечку  дім,  адже  багато  людей  виїхало  з  села.  Що  їй  тут,  одній  залишатися  жити?  Від  кого  чекати  допомоги?  Хазяйство,  город,    щодня  обходити  важко,  вже  не  те  здоров`я,  не  молоді  роки.  Згодом    вона    продала  свій  будинок.  На  околиці  містечка  Олександр  сам  вибрав,  для  неї  будинок,    невеликий,    з  літньою  кухнею.  Задоволений,  тепер    їздити  недалеко,  менше  хвилювань  за  маму.
   Одного  зимового  вечора  на  залізниці  дуже  сніжило,  для  руху  поїздів  утворився  колапс,  не  працювали  стрілки.  Всіх  працівників  після  роботи  попросили    піти  на  чистку  снігу,  хоча  би  на  пару  годин.    В  цей  день  саме  чергував  Олександр,  він  цінував  свою  роботу,  був  відповідальним,  не  зміг  залишитися  осторонь.
   Близько  півночі  повертався  додому,  зморений,  в  промоклих  чоботах.  Тихо  постукав  у  вікно  до  Віки  та    вона  напевно  міцно  спала,  бо  було  тихо.  Вже  кругом  хати  розчистив  сніг,  щоб  зігрітися,    наважився  знову  постукати  в  двері.  Відчинила  теща,
-  Що  нагулявся!  Йди  туди  звідки  прийшов!
Здивовано    здвигнув  плечима,
-  Я  був  на  снігоборотьбі,  то  ж  бачите  засипало,    на  станції  потяги    стоять.
Теща  стала  в  дверях,  схилившись  до  стіни,
-  А  мені,  що  до  твоїх  поїздів,  це  відмовка,  що    ще  придумаєш?!
     Терпець  урвався,  зблід,    скільки  ж  можна  терпіти    це  приниження,  різко  вийшов  з  обійстя.    Але  куди  йти?!  На  вокзал?!  З  роботи  хтось  побачить,  соромно.  До  околиці  міста  далеко,  снігу  намело  вище  колін  та  й  крізь  одежину    до  тіла  вже  давно  пробрався  холод.  В  одній  з  кімнат,    в  сусідів  горіло  світло,  може  до  них  зайти?!  Вагався,  вже  сам  себе  заспокоював,    але  ж    тітка  Тоня  привітна  жінка,  може    дозволить  переночувати?  
   Тоня  сиділа    дивилася  кінофільм  й  одночасно  в`язала    шкарпетки,    почула  стук  у  вікно.  Здивовано  подумала,  хто  б  це?  Та  напевно  хтось  із  своїх,  раз  собака  не  гавкає.    Звичайно  жінка  здивувалася  та  запросила  до  хати.  В  цей  день  онуки  пішли  додому  спати,  то  ж  місця  було  достатньо.  Олександр  розхвилювався,  тремтів,  аж  цокотів  зубами,  коротко  сказав,
-  Був  на  снігоборотьбі  після  роботи,  а  вони  не  пустили  до  хати.
Тільки  похитала  головою,  швидко  зігріла  хлопцеві  води  відігріти  ноги,  дала  нові  шкарпетки,  напоїла  чаєм  з  медом.    Більше  запитань  не  задавала,  по-сусідству  все  видно,  як  ставляться  до  хлопця.  Дивувалася,  що  й  так,  на  скільки  часу    мав  терпіння.  Сама  працювала  на  залізниці,  для  неї  не  дивина,  щоб    після  роботи  людей  посилали  на  снігоборотьбу.
   Надворі    ледь  посвітліло,  Олександр,  подякувавши,  пішов  додому.
   Стукати  не  довелося.  В  їхній  кімнаті  біля  дверей    на  нього  чекала  валіза.    Віка  ніжилася  в  ліжку,  доня  солодко  спала.  Він  тихо  почав  розмову,
-  Вікусю,  я    був  на  снігоборотьбі,  розумієш.  Твоя  мама  не  повірила,  не  пустила  мене.  Мусив  попроситися  до  сусідів,  бо  змерз,  як  цуцик,  до  того  ж    в  ноги  промок.
Вона  зневажливо  кинула  погляд,    потягнувшись,  зловтішна  усміхалася,  
-  Ой-ой…  думаєш  душу  розворушив?  Чекаєш,  що  зараз  розплачуся.    Раз  на  тиждень  можеш  до  доньки  зайти,  щось  принести,  а  зараз  забирайся!  Нам  більше  немає  про  що  говорити.
Олександр  ніжно  взяв  її  руку  з  хвилюванням,  умовляв.
-  Віко,  але  ж  ми  маємо  обов`язково  бути  разом,    у  нас  дитина,  ми    маємо  виховати,  бути  відповідальними  за  її  життя.  Адже  мріяли  жити  щасливо,  ти    пригадай,  як  нам  було  добре  разом  у  селі,  пригадай!    Давай  підемо  на  квартиру,  в  мами  є  трохи  грошей,  згодом    придбаємо  дім,  чи    квартиру,  що  захочеш.  Адже  ми  кохаємо  один  одного!
Вона  сіла,  звісивши  ноги  до  підлоги,  дивилася  у  вікно,
-  Слухай,  то  було  дитинство.  Оті  слова;  кохаєш,  щастя,  яке  в  бісу  щастя?!  Ти  прямо  розумник  і  знаєш,  що  таке  бути  щасливим?    Я    хочу  краще  одягатися,    з  подругами  ходити  в  кав’ярню,  замовити  там  все,  що  захочу,    тоді  я  буду  щасливою.  А  для  цього  треба  гроші,  вважаю  будуть  гроші,  тоді    і  буде  оте  щастя.  А  в  тебе  тільки  робота  та  дім,  з  тобою  нудно.  Йди,  це  зайве,  не  треба  умовлянь,  я    і  без  тебе  буду  щаслива.  А  за    Вікусю,  не  хвилюйся,  он  баба  з  дідом  є,  будуть  бавитися.    
     Він  спішив  до  мами.  Ні,  сльозам  волі  не  давав,  здавалося,  вони  десь  самі  пособі  зникали,  хоча  горло  здушило,  хотілося  кричати,  ридати.  Та,  ні,  я  ж  чоловік,  маю  взяти  себе  в  руки.  Втішав  себе,  добре,  що  сьогодні  вихідний  й  дороги  трактор  чистить,  значить    автобусом  доберуся  швидше.  
     Це  був  сюрприз  для  Олени.  Хоча    й  бідкалася,  що  дитина  буде  зростати  без  батька  та  намагалася  підтримати  сина.  Щоб  не  падав  у  відчай,  життя  продовжується,  тим  паче    знала,  що  донька  його  любить,  то  ж  з  нею  бачитися  буде.
   Життя  змінилося.  Зробив  євроремонт,  у  літню  кухню  провів  опалення,  Олена  хотіла  жити  окремо,  гадала  так  буде  краще    обом,  адже  він  не  хлопчисько,  а  чоловік,  то  ж  рано  чи  пізно  знайде  собі    пару.
       До  донечки  він  приходив  раз,  а  коли  й  два  рази  на  тиждень,  вона  завжди  зустрічала  його  радо.  З  нею  ходив  гуляти  в  центр  містечка,  в  парк,  часто  балував  іграшками,  купував  деякі  речі.  Віку  не  завжди  застава  вдома,  а  коли  зустрічалися  то  лише  вкотре  розумів,  що  вороття  не  буде.  Аліменти  вона  завжди  отримувала  вчасно,  до  того  ж  непогані,    на  той  час  на  залізниці    працівники  перейшли  на  бригадний  метод,  завдяки  якому  отримували  гарну  зарплатню.  Вона  відразу  покинула  роботу,  займалася  вихованням  доньки,  на  її  місце  пішла  працювати  теща.
         Олександр  інколи  мав  бажання  поговорити,  помиритися  та  коли  бачив  Віку  напідпитку,  а  часом  заставав  з  цигаркою,  мовчав,    не  впізнавав    в  ній  ту,  яка  була  мила,  щира,  якою  жив,  кохав.
         Три  роки  поспіль  провідував  доньку,  яка  його  завжди  чекала.  Здавалося    все    купив  до  школи  та  все  одно    донечці  поклав    на  долоню      сто  гривень.  
-  Хай  там  будуть,  віддаси  мамі,  вона  щось  купить  тобі.  .
Вікуся  так  схожа  на  нього;  русява,  смарагдові    очі,  овал  обличчя,  усмішка,  тільки    трішки  від  мами  взяла    веснянок.
-  Тату,  мама  казала  собі  хоче  купити  нову  футболку,  таку  з  блиском,  забере  гроші,  побачиш.
Серце  облилося  кров’ю,  але  що  поробиш,  підморгнув,  мовчки  стиснув  кулачок  з  грішми,
-  Віддаси,  добре?
       Після  першого  дзвоника    в  школі,  він  запропонував  піти  в  кафе  та  Віка  не  захотіла,  але  до  вечора  дозволила  погуляти  з  донькою.  Він    справно,  раз  на  тиждень  приходив  до  школи,  на  декілька  годин  забрав  до  себе.
       Згодом,  Віка  пішла  працювати,  на  базарі  торгувала  продуктовими  товарами.
     Одного  осіннього    дня,  Олександр    чекав  доньку  під  дверима  класу.  Із  сусіднього  класу  вийшла  дівчинка,  видно  старша  за  доньку,  на  пару  років.  Вона  в  руках    несла  ранець,  схвильовано  тормошила  ним,  не  могла  закрити.  Він,  з  усмішкою  на  обличчі,  запропонував,
 -  Що  застібка  барахлить?  Давай  допоможу,  ось  тут  біля  вікна.
Вона  здивовано  поглянула,
-  А  можете  зробити?  Стільки  раз  кажу  мамі,  що  заїдає,  а  вона  каже  треба  новий  купити,  а  грошей  немає.
Він  відразу  витягнув  з    кишені  пасатижі,  намагався  притиснути  собачку,
-  А  тато  не  міг  зробити,  чи  десь  у  відрядженні?
-  Та  ні,  тата  немає,  він  нас  давно  покинув.
Раптово  задзвенів  дзвінок,  він  поспіхом  закрив  застібку.
В  коридорі  з`явилася  темноволоса,  на  зріст  височенька  жінка,  в  руках  несла  декілька  книг,
-  Доброго  дня!  
І  вже  до  дівчинки,  -  Що  Таню  знову  проблеми  із  застібкою?
Та  кивнула  головою.
-  Дякую  вам,  -  звернулася  до  нього.
-  Та    нічого,  то  пусте,  гадаю,  ще  трохи  послужить.
Навпроти  них  відчинилися  двері,  юрбою  діти    товклися  один  поперед  одного,  кожен  першим  намагався  вискочити  з  класу.
     Він  зачастив  до  школи  і  таки  дочекався    одного  разу  Таню,  з  якою  вирішив  дочекатися    її  маму.  Так  вони  познайомилися,  Олеся  була    родом  з  іншого  села,  заради  роботи  в  місті  винаймає  квартиру.  В  школі  викладає  географію  та  природу.
   Минув  рік    знайомства.  Олександр,  в  основному  після  занять,  Олесю  й  Таню  проводив    додому.  Часто  разом  чаювали.  Олеся  тягнулася  до  нього,  він    це  бачив  і  таки  вирішив,  що  не  хлопчик  бігати,  вже  мабуть  треба  попросити  руки.  Ввічлива,  серйозна,  вона  добре  розуміла,  що  весь  вік  одна  жити  не  буде.  Зважила  всі  «за»    і  »проти»,  на  пропозицію  дала  згоду.  Тим  паче  їй  здалося,  що  зустріла  свою  долю,  пишалася  Олександром.  За,  що  б  не  брався,  в  руках  все  (горіло)  до  того  ж  не  палив,    не  зловживав  алкоголем.  
Олена    задоволена  вибором  сина,  відчувала,  що  ця  жінка  буде  його  любити  й  шанувати.    Таня  ввічливо  спілкувалася  з  новою  бабусею,  часто    з  нею  проводила  час.  Дівчинка  вихована,  Олена  інколи  дивувалася,  порівнювала    відношення  цих  двох  дітей  до  себе,  зробила  висновки,  що  все  ж    мати  освіту,  бути  вчителем,  для  сім`ї  грає  велику  роль.
     Не  пройшло  й  двох  років,  як    помер  батько  Віки.    Сергій  приховував  хворобу  печінки,  рак  здолав    менше  чим  за  три  місяці.
Звичайно  Олександр  не  міг  стояти  осторонь,  як  годиться,  все    в  чому  міг  допомагав.  Віка  у  відчаї  та  трималася  гордо,  хоча  проблем  багато  звалилося.  Закрутилося  в  неї  життя,  неначе  летіло  в  прірву,  нестача  грошей  -  тиснула  за  горло.  Адже  звикла  жити  краще,  тепер  одні  розчарування.  Вирішила  продати    свій  дім,  окремо  купила  хатинку  для  Катерини  й  в  одній  з  багатоповерхівок,  собі  двокімнатну  квартиру.  Та  це  лише  на  пів  року,  весь  час  бідкалася  матері  за  гроші,  що  недостатньо  для  життя.  Катерина  в  свою  чергу  за  допомогою  посилала    до  Олександра,  хоча  він  справно  сплачував  аліменти.  
Одного  разу  Олександр  провів  доньку    додому,    до  самих  дверей.  Віка  відразу  відчинила  двері,  наче  чекала  на  них,  
-  Може  зайдеш?
-  Хіба  на  пару  хвилин,  треба  бігти,  вдома  чекають.    Все  ж    поріг  переступив.
-  Ой,  хто  тебе  там  чекає!  Своєї  дитини    не  маєш,  а  спішиш.
Він  розвернувся  до  дверей,
 -  Це  наші  справи,  в  мене  є  донька  тут  і  є  там.  Це    врешті  не  твої  справи,  зараз  нелегкий  час  для  країни,  не  знати,  що  з  роботою  буде  далі.  Ти  коли-небудь  подумала  про  те,  що    я  можливо  попаду  під  скорочення,    аліментів  не  будеш  отримувати  таких,  як  маєш?  Чи  ти  взагалі  ні  про,  що  не  думаєш,  а  живеш  так,  як  і  раніше,  тринькаєш  гроші  направо  й  наліво.  Я  дитині,  що  треба  куплю,  але  грошей  тобі  більше  давати  не  буду,  зрозумій  в  мене  є  сім`я,  то  ж  надалі,    як  ти  кажеш,  на  мої  подачки,  не  розраховуй.  Зрозумій,  у  нас  тепер  у  кожного  своє  життя,  як  не  прикро  та  ти  сама  цього  хотіла,  -  знервовано  поспішив  до  дверей.  
     Віка  продала  мамину  хатину,  знову  жили  разом,  іншого  виходу  не  було.  На  базарі    багато  грошей  не  заробиш,  стала  скуповувати  фрукти,  ягоди,  возити  на  продаж  у  Київ.
   Пройшло  більше  десяти  років….
Олександр,  вперше  за  скільки  років,  стояв  поруч  з  Вікою.  Вони  благословляють    доньку  в  нове  життя,  весілля  гуділо.  Віка  хотіла,  щоб  він  сам  був  на  весіллі,  тому  після    поздоровлення  молодих  в  кафе,    відразу  повернувся  додому.  Він  зі  сторони  уважно  придивлявся  до  колишньої  дружини,  чи  змінилася    і  в  яку  сторону,  в  кращу,  чи  в  гіршу?  Ні,  його  серце  не  тьохнуло,    як  колись.  Як  добре  склалося  все,  що  я  таки  пішов,  тепер  свого  життя  не  шкода.  Адже  в  мене,  є  дружина,  яка  цінує  мене,  іще  є  одна  донька,  яка  теж  скоро  вийде  заміж.  Ніяк  не  міг  зрозуміти,  чому    Віка  стала  такою?!  Адже  її  життя  щасливим  напевно  не  назвеш.    Останні  роки,  зі  слів  доньки,  як  той    холодний  вітер,  все  сама,  зневага  до  всіх  чоловіків.    Хіба  що    в  котрий  раз  посидіти  в  кафе,  розважитися  з  черговим  знайомим.  І  весь  час  десь,  то  в  Москву,  то  в    Київ  на  заробітки,  бо    тільки  й  мови,  чого  тут  сидіти,  треба  заробляти  гроші.  А  хіба  в  грошах  щастя?  Вкотре  запитував  себе  і  тут  же  давав  відповідь,  ні  напевно  коли  маєш  кохану  людину.  Яка  поруч  всміхнеться  і  привітно  зазирне  в  очі,    поділиться  своїми  роздумами  та  проблемами,  щось  порадить  й  зігріє  своїм  поглядом.  Ото  напевно  справжнє  щастя.  

                                                                                                                     Лютий  2018  р
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2018

Мандрує лютий

Мандрує  лютий,  довкола  все  відпочиває,
Іскриться  ковдра,  земля    у  цілковитій  тиші,
Сніг  за  віконцем,  він  чомусь,  мене  не  втішає,
Згубився  спокій,  тривога  залягла  на  душі.

Стріну  день  новий  і  знову  беруть  хвилювання,
Як  там  на  сході?  Коли  ж  нарешті    мир  настане?
Чи  принесе,  він  печаль,  журбу,  розчарування?
А  може    радість,  цей  день  війни  буде  останній?

Ясніє  сонце,  захоплююсь,  як  же  красиво,
Рожеві  плями,  давно  сховалися  за  обрій,
Прославлю  Бога.  І  попрошу,  щоб  сталось  диво,
Щоб  промінь    сонця,  для  всіх  приніс  жаданий  спокій.


04.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2018

Кровная дружба

Не    играла    гитара,  только  струны  дрожали,
Взрывы,  крик.  И  грохоты.  Давно  темно  в  блиндаже,
С  нею  рядом,  все  ребята,  обнявшись  лежали,
У  них  серые  лица,  взгляды  застыли  уже.

Кто  моложе,    постарше,  уж  души  улетели,
Не  дождутся  их  дома,  ах  проклятая  война!
Над  землёю  всё  чаще,    взрывались  и  свистели,
Разрушали  снаряды,      украинские  дома.

Кто  тебя,  посмел  позвать,  сюда  накликал  беду?
Украина  плачет,  поседела  мать  у  гроба,
Текут  горькие  слёзы,  сама  же  словно  в  бреду,
Вот  сыночек,  всем  нам  кровная,  братская  дружба.


Февраль  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778749
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2018

Хто б обійняв її. .

Заховався…  в  сутінках  вечір,
Вітер  в  полі,  ледь  хилить  траву,
Обійняв,  хто  її    за  плечі
Молоду,  цю  жінку  й  красиву.

Йде  війна.  Немає  молодця,
Полетів,  він  нині  до  неба,
Тепер  що?  Вона    вже  вдовиця,
Це  кому,  скажіть  все  так  треба?!

Щоби  щастя,  не  було  родині,
Хтять  на  шмаття,  все  розірвати,
 Як  єдиній,  бути  дитині?
І  хто  зможе,  світ  врятувати?

Світлий  світ,  де  добро  і  радість,
Де  здоров`я,  ясні  обличчя?
Най  загине,  ганебна  заздрість,
Хай  мир  всюди  і  благополуччя!

Вітер  віє  і  веселиться,
Одна  в  полі,  немов  вовчиця,
 Їй  життям,  хтілось  солодиться
Та  болить,  душа  удовиці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2018

Ах море. .

Ах  это,  море,  подобно  смерчи,
На  дне    глубоком,  спрятались  смерти,
 Уж  в  ожидании,  души  забрать,
Чтобы  кто-то,  заново  мог  страдать.

А  ведь  бывало  прозрачным,  тихим,
Солнце  лучами  тебя  ласкало,
Подобно  вдруг,  голодной  волчихи,
Скажи  зачем,  ты    вот  таким  стало?

Я  хочу  чтобы,    день  был  чудесный,
Чёрные    тучи,  спрятались  на  дне,
Чтоб  веял  ветер,  кроткий  и  нежный,
На  душе  лёгкость,  так  спокойно  мне.

Море  прошу,  злобу  уйми  свою,
Призову  свет  -  синие  небеса,
Чтоб  не  забрал,  ты  любовь  мою,
Пускай  услышат,  творят  чудеса.

Не  будь  жестоким,  я  молю,  море,
Послушай  песню,  ветра  и  мою,
Зачем  влюблённым,  печаль  и  горе,
Весна  подарит,  нам  песню  свою.


05.02  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778375
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.02.2018

І маленький…/ загадка /

Я  скакаю  по  стежині,
Покотився  по  долині,
Забивають  у  ворота,
Полетіть  мені  охота.

І  маленький  і  кругленький,
Кольоровий  і  м`якенький,
І  здоровим  можу  бути,
Не  завжди  можеш  збагнути.

Поруч  був,  вже  лечу  вгорі,
Погасаю,  скрізь  по  дворі,
Покочусь,  ніби  трохи  в  скач,
Ну  вгадали?  То  ж  це  я  -(  М`яч)

                 06.07.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778229
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2018

Згадаю погляд твій

       
Я  піду  стежкою,  до  річки  під  місточок,
Помрію  любая,  що  знов  стріну  тебе,
А  вода  чистая,  під  самий  горбочок,
Сріблом  виблискує,  весь  час  манить  мене.

Підійду  вкотре,  так  думки  летять,  як  дні,
Я  нарву  квіті,  тут  згадаю  погляд  твій,
Ой,  якби  ж,  знала  ти,  як  холодно  мені,
Розчарування  та  без  тебе  нема  мрій.

Ромашки  любая,  як  світлі  віченьки,
З  якими  я,  прожив  все  буденне  життя,
Ми  так  любилися,  жадані  ніченьки,
Тепер  лиш  спогад  і  немає  майбуття.

Залишу  смуток,  тут,  з  думками  утоплю,
А  вода  бистра  та  й  кудись  весь  час  біжить,
Другу  не  хочу,  я  тебе  одну  люблю,
Скажи  кохана,  то  ж  далі,  як  мені  жить?

Наш  соловей,  десь  зник,  давно  з  лісу  не  чуть,
Який  був  час,  даний,  хто  знав  для  нас  обох,
Щоби  щасливі.  Я  не  зміг  очей  зімкнуть,
Тому  й  прийшов,  нам  нічка  освітила  путь.


21.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2018

Вшануємо усіх…

Їх  сто  сім,  журавликів  летіло,
У  надії,    дивились  до  землі,
Свою  душу  віддали  і  тіло,
За  Вкраїну  у  смертній  боротьбі.

Аж  тремтіла  від  біди  країна,
Від  жахУ,  знущань  злої  беркутні,
У  воді,погрузли  по  коліна,
Здалось  ноги  ставали  кам`яні,
Як  болить!  Не  стерпіть  жити  в  брехні?

Як  навалу,  спинить,  змогли  вони?
Ці  синочки  козацького  роду,
Тож  стояли,  не  хотіли  війни
І  боролись  за  мир,  за  свободу.

Відшумів,  мовчить  Майдан  в  поклоні,
Ті  герої,  нема  поруч  з  нами,
Тут    лиш  квіти,  троянди  червоні,
Й  молитви.  І  відчай  жінки  й  мами.

Луна  пісня,  у  квітах  гробниці,
А  у  небі  чути  крик  лелечы
Героям  слава!  
                               Вже  дзвонять  дзвіниці,
           Усіх  вшануєм,
                               Хто  там,  далеко…..

                               20.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2018

Бабця і онучка / з гумором/

Все  кричить  бабця  онучці,
Не  сиди,  довго  в  «Фейсбуці»,
Люба  ти,  не  помічаєш,
Шкода́  час,  дарма    втрачаєш.

Та  всміхнулась,  бабці  мило,
І    їй  голосно  і  сміло,
Тобі  треба  -  планшет  купить,
Тоді    будеш    й  ти  кайф  ловить.

                                             13.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018

Ой у полі / слова до пісні /

Ой,  у  полі,  три  тополі,  біля  них  калина,
І  струнка,    та  ще  й  гарненька,  як  мила  дівчина,
У  весільному  наряді,  немов  наречена,
Біля  неї,  є  тополя,  то  її  хрещена.

                                     2  останні  рядки  2  рази

Ой,  у  полі,  вітер  віє,  пелюстки  зриває,
Геть  розплакалась  калина  його  не  кохає,
Нахилились  до  землиці  квіточки  волошки,
Умовляли  всі,  ще  й  маки,  почекай,  ще  трошки.

                                       2  останні  рядки  2  рази

Вона  зовсім  молоденька,  не  руш  її  коси,
Хай  її  дуже  раненько,  вмиють  чисті  роси,
Квіточки,  нехай  осяє  сонечко  яскраво,
Та  й  всякчас,  теплом  зігріє,  ніжно  і  ласкаво.

                                             2  останні  рядки  2  рази

Летів  вітер,  хтів  зламати  молоду  калину,
При  дорозі  тополенька,    впала  на  стежину,
Не  віддам,  не  жди  за  тебе,  хоч  й  сама  загину,
Як  дитина,  вона  ж  мені,  ховала  сльозину.

                                           2  останні  рядки  2  рази

Тікав  вітер,  тополенька,  всміхнулась  калині,
Всі  хрещеній  дякували  й  квіти  при  долині,
При  тополі,  пташечки  гніздечка  мостили,
Та  й  тим  співом  дзвінкоголосі,  всіх  звеселили.

                                                     2  останні  рядки  2  рази

16.07.  2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2018

Втихомир потяг (+18)

Колючий  холод…  пронизував  до  кісток,
А  блідий  місяць,  вкотре  заглядав  в  вікно,
Себе  вмовляла,  одинокість  -    не  вирок,
Його  той  погляд,  світився  непривітно.

Чи  то  із  сяйвом,  він  забрав  міцний  мій  сон,
Чи  та  самотність,  що  з  простирадлом  стогне,
Вже,  як  відчую,  струм,  прилив  крові  до  скронь,
Мене  розбудить…Те  почуття  гріховне.

Годинник  тікав.  Просила,  дай  же  спокій,
У  цю    ніч  місяцю,  то  ж  приспи  печалі,
Втихомир  потяг!  Важко  вгамувать  самій,
Розвій  із  вітром,  віднеси  геть,  подалі.

Сердечко  в  ритмі,  спокійні,  чіткі  стуки,
Спить  одинокість,  врешті  –  решт  засну  і  я,
Вже  не  колотить,  добре  зігрілись  руки,
Світанок  зирить  здалеку  чути  півня.


                                                                   Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2018

Ивушка моя

Что,  стоишь  уныло,
Ветви  теребя,
Косы  распустила,
Ивушка  моя.

Ветви  –  волосинки,
НА  ветру  шуршат,
Льдинки-  серебринки,
Между  них  ворчат.

Дуб  оледенелый,
Рядышком  стоит
И  ,сухим  листочкам,
Падать  не  велит.

Холодно  и  сыро,
Спит  всё  так  давно,
Небо    всё  покрылось,
Серой  пеленой.

Уж,  ушли  морозы,
И  тепло  сейчас,
Льдинки  –  серебринки,
Каплями  висят.

Радуется  ива,
Весело  вздохнет,
Вновь  играют  ветви,
С  теплым  ветерком.

 Грусть  уймись,  просишь  ты,
Ведь,  весна  придёт,
Спрячь  в  себе  все  силы,
Снова  расцветёшь.

1996г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777662
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.02.2018

Сьогодні їх пом`янули

Лютий…  сімнадцятого…  числа,
У  вогонь  й  пекло  летить  душа,
Повсюди  стогін  і  все  горіло,
Зранку  Дебальцево,  загуділо.

Чиєсь  безкровне,  мертве  тіло,
О,  Боже,  скільки  їх  полягло,
Діток  сховатися  не  встигло…..
Салюти,  цвинтар  і  співчуття,
В  очах,  надія  на  майбуття.

Три  роки  швидко  промайнули,
Сьогодні  всі,  їх  пом`янули.
Все  тоне  в  квітах,  а  в  небесах,
Кричить  далеко  не  один  птах.
Луна  сховалась,    поміж  снігів,
А    було    ж  скільки,  побратимів?

Усі  мовчать,  як  правду  взнати,
І  не  одна,  ще  плаче  мати,
Десь    у  полоні,  єдиний  син,
Чи  загубивсь,  у  полі  один.

Ще  йде  війна…  Країна  в  журбі,
Хто  знав  коли,  кулі  ворожі,
 Врешті  замовкнуть,  щоб  мир  всюди,
Коли  відчують  щастя  люди?

Люди  в  журбі,  «Пливе  кача»
Здалеку  лине,  сніг,  аж  тремтить,
На  посту  воїн,    а  час  летить,
Героям  Слава!  Синам  уклін!
А  з  храмів  чути,  лунає  дзвін.


17.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018

Спокусливий вечір /проза/

         Зимовий  вечір…  він  так  приходить  рано.  За  вікном  завиває  вітер,  мабуть  буде  метелиця,  думав  Роман.  Треба  зачинити  курей,  ще  вночі  щось  залізе  та  хто  знає,    ще  вдавить,  як  колись.
   Ось  так,  живе  з  думками  три  роки  поспіль,  хоча,  ще  й  не  старий,  минуло  п’ятдесят.  Дружина,  після  хвороби  пішла  в  інший  світ.  Інколи,  як  надворі,  кине  погляд    до  небес  і  вкотре  скаже,  -  Чому  доле  так?  Навіщо  так  рано  її  туди  забрав  від  мене?
 На  віях  непрохані    сльози.
   А  діти….  син  і  донька  вже  давно  одружені.  Бог  дав  їм  кожному    по    синові  і  дочці.  Кажуть  щасливі,  нехай  живуть.  Разом  мають  якийсь  бізнес  по  кондитерській  справі.  Тішився,  що  дружні,  а  вони  й  правда  не  лукаві,  з  дитинства  знаходили  спільну  мову.  В  усьому  довіряв  їм,  вважав  недоречним  лізти  в  їх  відносини.  Шкода,  що  рідко  приїжджають  та  відразу,  в  душі    їх  виправдовував,  важке  життя,  що  сказати.  Хіба  це  життя,  це  виживання.
 Діти  з  онуками,  до  нього  навідувалися  раз  на  рік,  влітку,  коли  день  народження,  привезуть  подарунків,  розцілують.  Іще  на  один  день  залишаться,  щоб  на  цвинтар  сходити.  Весь  час  поспішають,  кажуть  роботи  непочатий  край  й  в  обіймах  тихо  слова,
-  Тату  бувай,-    сльози  на  очах,    -  А  може  нарешті  поїдеш  з  нами?
 Вкотре  до  них  всміхнеться,
 -  Та  я  те…  ще  ж  не  старий.  Навіщо  буду  заважати,  ви  молоді  живіть,  насолоджуйтеся  життям,  виховуйте  діточок.  Для  вас  зараз  такий  скрутний  час,  в  Києві  школи  кращі,  інститути  є.  А  що  село,  з  кожним  роком  більше  занепадає,  що  молодим  тут  робити?
 Вони  гайда,  по  машинах,  лише  пил  услід.  В  дорогу  перехрестить,  розхвилюється,  як  завжди  та  ховає  сльози.
   Надворі  розгулявся  вітер,  в  трубі,  аж  завивало.  За  вікном  сипав  густий  сніг,  раптово,  під  дійством  вітру,  пасмами  летів  до  землі  й  інколи  припадає  до  віконного  скла.  У  пічку    підкидав  дрова,  вони  тріщали,  іскрили,  веселіше  гудів  котел.
-  Ну  от  і  добре,    -  сам  до  себе.
 На  стільчику,  біля  котла,  грівся  кіт,  від  задоволення,  аж  розтягнувся,  а  його  хвіст  час  від  часу  колихався,  як  колиска.
-  Ну,  що?  Відгуляв,  наївся,  помився?  То  добре,  тепер  й  мені  слід  себе  привести  в  порядок.  Що  скажеш  на  ніч  голитися,  чи  ранком?
 Не  знати  для  чого  в  кота  запитав,  це  було  так,  за  звичкою.  Адже  знав,  що  нічого  не  відповість,  може  лише  потягнеться  кілька  раз,  вкотре  примружить  очі,  чи  їх  відкриє  й  знову  задоволено  закриє.
 Вкотре  поглянув  на  нього,  копошились  в  голові  думки-оси,  йому    добре,  два  дні  була  гарна  погода,  світило  сонечко  яскраво,  повіяло  весною,  вигулявся,  не  являвся  додому.  Лише  за  вікном  линули  котячі  весільні  пісні.  Мене  б  хто  хоч  раз  за  чотири  роки  зігрів  й  обійняв.  В  селі  немає  таких,  одиноких  жінок,  всі  старші,  ще  й  набагато  років.    Нехай  би  вже  швидше  весна,  тоді  б  я    всівся  на  свого  трактора-коня  й  по  полях  до  пізньої  осені.  Кивнув  рукою,  що  це  знову  в  голову  лізе,  по  жилах  відчував,  гаряча  кров  заграла,    в  душі    сам  себе  сварив.
     Велике  дзеркало  в  шафі,  припало  пилом.
-  Так-так,  щось    у  мене  не  все  до  ладу,  треба  протерти,  здається  тільки  вчора  скрізь  прибирав,  чи  забув  про  нього?  Ще  ж  не  такий  старий,-  хитав  головою,
-  Рано  розум  втрачати,  ой  надто  рано.
Уже  поголився,  виконав  всі  вечірні  гігієнічні  процедури,  ледь-ледь  покропився    одеколоном.  Є  в  нього  дезодорантів  всякого  запаху,  це  діти  так  стараються,  кажуть  для  настрою,  щоб  молодість  в  душі  відчував.
   Дочка  часто  заводила  розмову,  можливо,  ще  одружися,  а  воно  ж  трохи  соромно  перед  дітьми,  хіба  в  такі  роки  хтось  закохується?  Хоча  знаходяться  пари,  як  побачиш  по  телевізору,  вік  ролі  не  грає.  Хто  знає,  яка  доля,  чи  сам  буду  доживати,  чи  знайдеться  якась.  Все  там,  на  горі  вирішиться,  серед  зірок,  чи  знайдеться,  ще  якась  одинока  зірка,  яка  розділить  зі  мною  останні  роки  мого  життя.  
   Надворі  світало,  хурделиця  вщухла,  виглянув  у  вікно.  Довкола  білосніжно,  над  пагорбом  молодий  місяць,  до  нього  немов  всміхався.  А  поряд    мерехтіло  кілька  зірок,  далі  виднілись  підсвічені  сяйвом  хмари.  Оце  зима,  краса!
 Включив  телевізор,  усівся  зручно  на  дивані.  Після  новин,  почався  фільм.  Перший  сюжет  роздратував,  показали  вбивство  чоловіка.
-О!  Знову  ці  страшилки!  -  сказав  знервовано.
   Переключив  на  канал  ТЕТ,  а    там    програма    «Віталька»,    Той  молодик,  визивав  усмішку,  такий  худий,  здавалося  немічний,  а  поводився,  як  справжній  мачо.  Тиснув    молодих  жінок,  гладив  оголені  ноги,  цілував  пишні  перси.  Він  вже  знервовано  встав  з  дивану,  виключив  телевізор.  Раптом  почув    гавкання  собаки,  стук  у  вікно.  Похапцем  підтягнув  спортивні  штани,  на  майку  накинув  куртку,  вийшов  на  веранду.  Коли  включив  світло,  здивувався,  побачив  жінку  в  біленькій  в`язаній  шапці,  обличчя  майже  не  видно,  до  очей  закрите  сірим  шарфом.  Вона  топталася  на  місці,
 -  Романе,  що  не  впізнав?  Доброго    вечора!
 -  Галю  ти?  Ти  звідки  й  куди  в  таку  пору?  В  тебе,  щось  трапилося?  Заходь-заходь,  років  п`ять  з  тобою  не  бачилися,  -    здивовано  роздивлявся  її.  Ледь  хвилюючись  запропонував,
 -  Проходь,  не  соромся,  ми  ж  свої,  як-то  кажуть.
Допоміг  їй  зняти  пальто,  швидко  прибрав  деякий  одяг,  що  лежав  на  дивані  та  на  стільцеві.  
 -  Розумієш…  машина  заглухла,  двигун  не  заводиться.  Тут,  недалеко,  кілометра  два  від  села.  Вчора  приїхала  в  Мартинівку  за  картоплею,  за  консервацією,  був  же  такий  гарний  день,  вирішила  заночувати.  Не  поспішала,  хто  знав,  що    погода  зіпсується,    думала  до  містечка  доберуся  поки  стемніє.  Та  не  так  сталося,  ці  десять  кілометрів  до  вас  добиралася  всі  п`ять  годин,  три  рази  машина  зупинялася.  І    все  в  ній  є,    бензин  і  вода  та  чомусь  сказилася.  Як  на  лихо,  хоча  би  хтось  їхав  чи  в  одну  сторону,  чи  в  іншу,  нікого.  Ночувати  побоялася,  думаю  задубію.  Пригадала  вас,  адже  разом  вчилися  в  школі,  хоч  й  різниця  два  роки.  Ми  ж  і  так  не  раз  бачилися    з  Оксаною  та  й  з  тобою  у  школі  на  зустрічах  однокласників,  ніколи  не  цуралися.
Перевела  подих  озирнулася  по  хаті,  в  одну  кімнату  двері  зачинені.  Тихіше  запитала,
 -  А  вона,  як  зараз?    Мабуть  спить,  хоча  б  не  розбудити.  А  я  на  радощах,  що  зустрілися  розбазікались,  то  ж  давно  не  бачилися.  Багатенько  часу  минуло.  Пригадую,  я  тоді  саме  з  Києва,  від  сина  приїхала,  прийшлося  з  онуками  побавитися.
Галина  помітила,  як  змарніло  його  обличчя,  опустив  голову,
 -  Давай  знімай  чоботи,    швидше  ноги  зігріються,    чаю  поп`ємо,  поговоримо.  
Вона  зняла  чоботи,  він  побачив  промоклі  шкарпетки.
 -    Ого!  Та  ти    ж  ноги  промочила,  як  це  ти  умудрилася?  
Жінка  трохи  зніяковіла,  розчервонілась,  поправила  підстрижене  волосся,
 -  Та  ні,  це  колготки.  Тож  машину  товкала  та  й  попав  сніг.  Такі  ж  скрізь  кучугури    навіяло,  місцями  по  коліна,  що  ледве  пройдеш.
Двигнувши  плечима,  посміхнувся.
 -  Ну  це  зняти  я  тобі  не  допоможу.  Ти  вже  сама,  я  вийду.  Принесу  води,  попар  ноги,    все  тобі  розповім,  як  давній  подрузі,  з  якою  колись    в  школі    «вишивали»  на  танцях,  -    сказав  веселіше  й  шмигнув  на  кухню.  У  мисці  парувала  вода.  Роман  підливав  воду,  поглядав,  то  на  її  ледь  прикриті  коліна,  то  на  обличчя.  В  тілі  відчував  чоловічу  силу,  ледь  стримував  бажання  близькості.  По  спині    бігали  мурашки,  гучно  билося  серце,  ховав  погляд,  витирав  спітніле  обличчя.  Чоловік  здоровий,    вгамувати  почуття  є  сила  волі.  То  на  неї  дивився,  то  на  дно  склянки  з  чаєм,  не  поспішаючи,  розповідав  про  дружину.  Галина  слухала  його,  маленькими  ковтками  пила  чай,  насолоджувалася  запахами  м`яти  та  чебрецю.  Закінчивши  розповідь,  запала  тиша…  кожен  думав  про  своє.    Роман  намагався  відводити  від  неї  очі,  щоб  не  так  було  видно  його  хвилювання.  Роїлися  думки,  пригадував  молодість.
   Галина  шокована  тим,  що  Оксани    вже  немає.  Вона  знала,  що  вони  разом  жили  дружно,  ніколи  ні  від  кого  не  чула,  щоб  Роман  гуляв,  чи  колись  бився,  пиячив,  чи  ображав  дружину.  Так,  то  було  її  щастя,  але,  на  жаль,  коротке.  Чому  такі  долі,  їй  би  жити  й  жити.  
 Тиснуло  в  горлі,  пригадала  свого  чоловіка,  з  яким  майже  відразу  розійшлася,  після  пологів.  Пиячив,  до  неї  протягнув  руки.  Що  вона  з  ним  хорошого  бачила  в  житті?  Навіть  й  після  розлучення  три  рази  просився,  прощала  та  спокійним  життя,  було  лише  на  декілька  днів.  Добре,  що  в  Києві    жила  старша  сестра,  вона  допомогла  влаштуватися  на  роботу,  двірником.  Дали  однокімнатну  квартиру,  там  й  виховувала  єдиного  сина,  який  зараз  працює  в  поліції  й  живе  в  тій  же  квартирі.  Син  віддав  їй  свою  стару  машину,  собі  купив  іномарку.  Вона  в  районному  містечку  купила  однокімнатну  квартиру,  ближче  до  рідного  дому.  Тепер  його  має  за  дачу,  то  ж  краще  самій  вирощувати  овочі  та    фрукти,  чим  купувати  на  базарі.  З  двірників  давно  пішла,  погіршилося  здоров`я.  Вона,  ще  відразу  після  школи  закінчила  курси  крою  та  шиття.  Майже  все  життя  шиє    одяг    для  чоловіків  й  жінок,  гарна  майстриня.  Завдяки  цьому  живе  більш-менш  не  так  скрутно,  ще  й  допомагає  сину.
   Вона  так    поринула  в  спогади,  що    не  помітила,  як  Роман  взяв  рушник,  присів  біля  неї,
-    Ну,  думаю  вже  зігрілася.  Давай  витру  ноги.
 Миттєво  почервоніла,  крутила  головою,  замахала  обома  руками,
-  Ой,  що  ти…  що  ти!  Господь  з  тобою!
Він    легенько  поклав  руку  на  плече,    ніжно  заглянув  в  очі,
-  Ну,  що  ти,  хвилюватися  не  варто.  Ми  ж  не  діти,  гадав  тобі  буде  приємно.  А  якби  допоміг  та  позалицятися  б  трішки?!  
Від  почутих  слів  округлилися  очі,  ледь  всміхнулася,  
-  Ой,  Романе  скажеш  таке.  Мене,  аж  у  жар  кинуло,  ти  ж  знаєш  скільки  років  сама,  як  ти  кажеш,  ми  ж  не  діти,  все  розуміємо.
За  мить  хитро  поглянула,
-  Ну  добре,  тоді  залицяйся.  Я  б  щось  перекусила,  після  чаю,  аж  засмоктало  в  шлунку.  І  якщо  можна,  включи  телевізор.
-  Боже  який  я  бовдур,  ти  ж  голодна,  звичайно,  скільки  ж  часу  пройшло,  як  ти  із  села.  Зараз  одна  мить,  в  мене  домашнє  вино  є,  вип`ємо  за  зустріч.  
З  легким  хвилюванням  в  душі,  на  кухні  різав  сало,  ледь  не  врізав  пальця.  Що,  це  зі  мною,  що  за  вечір  невже  це  мій  шанс?  Це  ж  треба!  Здається  й  місяць  не  уповні,  щоб  в  голову  лізли  такі  думки.  Напередодні,  ще  розважальна  телепередача  «  Віталька.  Отакої,  пруть  емоції,  кришу  зносить,  відчуваю  себе  хлопчиськом.  Цікаво,  як  вона  себе  поведе,  якщо  запропоную  назавжди  залишитися?    Посміхнувся…  гарна  жінка,  не  завжди  час  забирає  красу,  хоч  і  сріблить  коси.    Мені  ж  здається,  я  на  вид  не  такий  став,  як  колись.  але  ж  для  чоловіка  основне,  щоб  була  сила  в  руках,  у  тілі.  Хоч  стільки  є  прислів`їв  на  цю  тему,  старий  кінь,  молодий  кінь,  але  ж  мені  не  сімдесят,  ще  ж  здатен  гори  перевернути!  Та,  як  підійти?  В  гречку  не  скакав,  все  життя  одну  знав,  одну  кохав.  От  би  потрапити  в  її  обійми,  поцілунки  пізнати,  які  вони?  А    можливо  такі  ж  медові,  як  й    завжди  в  молоді  роки.  Торкнутися  грудей,  взяти  за    талію.
   З  рук  вислизнув  ніж,  по  тілу  мурашки.  Час  покаже,  що  буде  далі,  заспокоїв  себе,  смажив  яйця.
   Перед  очима  мерехтів  екран  телевізора,  по  ТЕТ,  ще  йшла  передача  «Віталька».  Вона    її  не  помічала.  Коли  Роман  йшов  на  кухню,  уважно  подивилася  вслід,  такий  мужній,  впевнений  в  собі,  мабуть,  ще  має  силу  до  жінок,  що  так  поводитися.  А  може  мені  доля  всміхнеться?  Не  буду  сама,  хто  знає  скільки    ще  часу  доля  відміряла,  на  цьому  світі  прожити.  Зумів  зробити  щасливою  Оксану,  можливо  мій  час  настав  радіти  життю.  Він  один,  я  одна,  діти  вже  добре  стоять  на  ногах,  може  варто  спробувати,  якщо  буде  пропонувати.
-  О!    Ти  Галю,  «Вітальку»  любиш  дивитися?
 Раптово  перервав    її  думки,  посміхався,    на  підносі  тримав  вечерю.  В  очах  зірниці,  почервоніла,  але  миттєво  виправдалася,
 -  Та  я  те…  не  знаю  де  пульт,  щоб  переключити.  Та,  ще  знаєш,    емоції  беруть  верх,  думки  в  голову  лізуть.  Такі    дивні  обставини,  я    в  тебе  гостюю,  машина  заглухла,  майже  не  вагаючись  покинула  її,  дива,  це  ж  треба,  щоб  так  все  сталося.
 Усмішка,  хитрий  погляд,  він  весело  сказав,
-  А  може  це  така    наша  доля,  за  нас  все  на  небі  вирішили.
Де  сховати  очі,  сховати  палаючі  щоки?  Вона  опустила  голову.
   За  столом  випили  вина,  посміхалися  один  до  одного,  наче  їм  було  по  років  тридцять,  не  більше.  Галина  пригадала,  як  одного  разу  в  це  село  їхали    мотоциклом,  в  клуб  на  танці.  Адже  десять  кілометрів,  це  не  два  чи  три.  Поверталися  додому,  мотоцикл  зламався,  майже  п`ять    кілометрів  його  товкали,  додому  повернулися  під  ранок.  Розповідала,  як  батьки  влаштували  «розгін»  всім,  хто  їздив,  крику  було  на  все  село.
Обоє  усміхнені,  згадували  школу,  друзів,  ловили  теплі  погляди.  
-  Ти  посидь,  я  сам  все  приберу.  Ти  ж  гостя,  давай,  знайди  якусь  музику  та  й  будемо  влаштовуватися  на  ніч.
На  каналі  Шансон,  співала  Любов  Успенська,  звучали  пісні  про  кохання.
Спокусливий  вечір  тікав…  дав  дорогу  зоряній  ночі.  Лукавий    місяць  заглядав  у  вікно.
Вони  сиділи  на  дивані,  він  ледь  обійняв  її    за  плечі  й  тихо  майже  на  вухо,    
 -  Галинко…  а  може  назавжди    в  мене  залишишся?
Ласкавий,  сонячний  погляд,  зігрів  душу,  притулилася  до  його  мужніх,  гарячих  грудей.    Ніч  шепотіла…  розпалила  їх  почуття.  
                                                                                                                                                                                                                                       
                                                                                                                                               6.02.2018  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2018

Прийде час розплати

У  полі  схилилась,  висока  тополя,
 Україно,  рідненька,  де  ж  твоя  воля?
Та  коли  ж,  нарешті,  сонце  засіяє
У  нічному  небі,  зіронька  засяє?

Щоби  мир  і  щастя,  відчували  люди,
Щоб  прогнали  військо,  від  того  Іуди,
Та  й  зустріли  весну,  з  солов`їним  співом,
Покінчили  врешті  із  отим  кріпатством.

Щоби  чорні  хустки,  матері  сховали,
І    маленькі  діти,  воїн    не  пізнали,
Та  й  сирітства  не  знали  й  крові  по  землі,
І  тогО,  страшного  звірства,  що  у  Кремлі.

Ой,  схилилась  тополя  -  моя  країна,
Кожен  день,  страждає.  Біль,  хоронить  сина,
А  по  небу  хмари,    все  чорні,  вИборні,
Вже,  на  жаль,  літають  снаряди  фосфорні.

Ой  Всевишній,  прошу,  зупини  навалу!
Врозуми,    ти  її    -  націю  зухвалу,
Вітер  знов,  бачиш,  у  полі  розгулявся,
Серед  нього,  он  там,  хлопчина  зостався.

Всюди  шастають,    як  ті  щури  прокляті,
То  ж  чужі,  найманці.  Хочуть  розірвати,
Україну,  болить  серце    її    кволе,
Ой,  та  чому,  скажи,  чому  така  доле?

Нехай  сніг,  розтане,  врешті  вщухнуть  болі,
Нехай  рідна  ненька,  заживе  у  волі!
Хоч  болить  серденько.  Ні!  Не  подолати!
І  ти  знай  –  вороже!  Прийде  час  розплати!

Січень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2018

Квіти кохання

Троянди  –  це  квіти  кохання,
Із  ними,    приймаю  вітання,
Кохаю….  давно  зрозуміла,
Радію,  що  щастя  зустріла.

Цей  вечір,  він  наш  таємничий,
Життя,  ціль  де  ти  найдорожчий,
І  погляд  ніжний,  квіти  пахкі,
Уже,  рідні,  дорогі  мені.

Розніс,  вітер  сумніви  усі.
Дріма,нічка  в  золотій  рясі,
Троянди…  запах  –  чудодійство
Кохання.  Це  майже  чаклунство.

Вірш  до  картини

10.09.2017р






Т

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2018

Хтось встеляє дорогу. .

Хтось  встеляє,  в  житті  нам  дорогу,
Як  від  рідного,  йдемо  порогу,
   Часом    смуток    душу  огортає,
 Ми  не  знаємо,  що    нас  чекає.

   В  подарунок,    то  шляхи  від  долі,
Розпорошимось,  як  квіти  в  полі,
Та,  що  дасть,  всім  нам  свята  воля?
Чи  не  знищить,  котрогось  роздолля?

Як  співає  весна,  в  буйноцвітті,
Щасливіші,  здається  у  світі,
Життя  наше,  різне,  немов  квітне,
Таке  світле  і  різноманітне.

Тоді  сонце,  немов  наша  мати,
Всіх    уміє,  воно  надихати,
Подолати  страхи,    перепони,
Молоді,  то  ж  не  відчуймо  втоми.

За  весною,  до  нас  спішить  літо,
Все  довкола,  вкрите  оксамитом,
Зустрічаємось,  з  коханням    в  маках,
Загубилися,  ми  в  них,як  в  казках.

Воно  нам,  сліпить    очі  і  буяє,
Життя  п`єм,    земне  то  ж  надихає,
Бува  миле    і  водночас  сумне,
Чомусь  смак,  солодкий    з  часом  згіркне.

Оті  зернята,  що  виростив  ти,
Їм  у  житті  маєш    допомогти,
І  навчить  земну  любов  пізнати,
Не  лишатись,  щоб  змогли  час  догнати.

Вже  на  вершнику  осінь  завіта,
Чом  спитаєш,  швидко  летять  літа?
Не  встиг  випить,  цілющої  води,
Побороти  незвані  холоди.
І    про  себе,стиха,  шепочеш  ти,
По  дорозі  життя,  ще  хочу  йти.

25.08.3017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2018

Ми гуляли в полі / пісня /

                                 
Ой  ромашки,  ромашки,  квіточки  загадкові,
Білосніжні  пелюстки,  як  секрети  любові,
Вас  до  себе  пригорну,хай  пізнаю  кохання,
Ваша  ніжність  чарує,  дочекались  світання.

Ой,  яскраві  ж  усі  квіти,  до  сонця  вітались,
Як  же  нам,  не  радіти,  адже  ми  закохались,
Я  сплету  нам  віночки,  ще  волошок  добавлю
Та  й  дзвіночки  задзвенять,  чудо  -  квіти  прославлю.

Тож  радієм  мов  діти,  нам  тепер  не  страждати
Щастя  в  сонячних  квітах,  ми  змогли  покохати
Ой  ромашки,  ромашки,  ще  гуляємо  в  полі
Вони  свідки  жадані,  нам  поєднали  долі…

13.06.2017р
                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2018

Кольоровий сон / проза /

     Я  в  ліжку…  від  чого  прокинулася  не  можу  зрозуміти,  чи  від  слів,  чи  від  почуттів.  Помітила,  що  серце  билося  ледь  швидше.  Перевела  подих,  відкрила  очі,  за  вікном  сніг.  Так,  він  два  дні,  як  випав,  такий  гарний,  білий,  пухнастий,  а  перед  очима  сон,  який  мене  схвилював,  до  того  ж  кольоровий.
Так  хочу  спокою,  знову  закриваю  очі,  а    мені  хтось  немов  підказує,  згадай  його.  Якісь  хвилини,  перебрала  всі  сюжети.  І  вже    й  саму  заінтригував  цей  сон.  Чому  мені  таке  наснилося?  Та  іще  й  все  кольорове,  неначе  наяву.  З  боку  на  бік  кілька  раз  повернулася  та  ні,  треба  вставати.  Лип,  на  годиннику  лише  п’ята  ранку.  Накинувши  халат,  думки,  так,  треба  дописати  ту  прозу,  що  почала,  адже  саме  була  на  фініші.
Екран  монітора  світиться,  а  в  мене  в  голові  той  сон,  щось,  чи  хтось  підказує,  наполягає,  щоб  сіла  написала  про  нього.  Чому  такі,  дивовижні  сни  до  мене  інколи  приходять?  І  копошаться  в  голові,  не  хочуть  дати  мені  спокій.  І  ось,  завершила  я  попередню  прозу.
На  кухні  гарячий  сніданок.  Наче  поспішаю  на  роботу,  а  дивний  сон  перед  очима.
Знову  тут,  біля  комп’ютера,  магнітом  тягне.  Пальці  самі  просяться  натиснути  клавіші  на  клавіатурі,  наче  кудись  поспішають,  бояться  запізнитись.  Ні,  не  в  силах  зупинити  цей  порив  душі…
Бачу  широку,  майже  сіру  дорогу,  а  навкруги  пагорби  червоно-коричневого  кольору,  по  них  видніється  пісок.  Посеред  дороги  стоїть  гурт  воїнів  у  шоломах.  Який  це  вік,  не  можу  зрозуміти,  чую  уривки  мови,  здається  французька.  Пил  піднімався  вище  голів,  до  воїнів  підійшло  багато  люду,  як  полонені,  але  не  в  кайданах  та  загороджені  товстою,  сірою  мотузкою.  Обличчя  зморені,  голодні  очі,  а  весь  одяг  майже  подертий,  лише  прикриває  частково,  на  пів  оголені  тіла.  Позаду  них,  теж  йшла  юрба  воїнів.
Брудна  жінка,  років  п’ятдесяти,  зажурено  дивилася  на  мене.  Ні,  я  себе  у  сні  не  бачу,  хтось  її  товкнув,  з  юрби  вивели  дівчину.  Напевно  років  вісімнадцяти,  не  більше.
Мене  переповнювала  цікавість,  відчувала,  що  дивлюся  із  захопленням.
На  її  плечах  був  накинутий  плащ  товстий,  так,  він  мені  здався  товстим  і  для  неї  заважким.  Вона  під  ним,  аж  прогнулась,  він  теж  був  весь  засмальцьований.  Славна  дівчина,  круглолиця,  а  очі  сині,  як  волошки  та  так  шкода  в  них  сум  побачила,  страждання,  розчарування.  Русяве  волосся  пасмами  спадало,  торкаючись  того,  гидкого  плаща.  Вона,  як  для  дівчини  і  не  пишна,  і  не  худенька,  ледь-ледь  просвічувався  одяг,  на  персах  трохи  облягав.  Я  здивувалася,  блузка,  не  блузка,  щось  подібне  майки,  але  ж  не  дуже  облягає  тіло.  Тканина  біла,  чи  то  товстий  шовк  та  ні  напевно  атлас,  якби  ж  то  шовк,  то  просвічувалось  би  все  її  молоде  тіло.
 Десь  здалеку  чути  іржання  коней.  Лише  хотіла  поглянути  в  ту  сторону,  як  побачила  на  конях  двох  воїнів.  Я  була  здивована,  зацікавлено  придивилася  до  них.  Мене  вразило  те,  що  в  них  у  руках  були  залізні  щити  і  збоку  на  поясі  висіли  шаблі  сховані  в  піхви.  Вони  впритул  під`їхали  до  дівчини,  силоміць  витягли  і  посадили,  до  одного  з  них,  на  коня.  Вона,  щось  спочатку  кричала,  я  того  не  розуміла,  а  потім  погляд  на  мене,
-Н!  Ні!  Я  не  хочу…
І  тільки  вслід  пил,  її  кудись  повезли.
Вже  пройшла  якась  мить,  не  знаю  де  я  та  тільки  бачу  сонце,  воно  мені  прямо  в  очі  світить.  А  потім  зелені  дерева,  то  декілька  штук,  а  далі  ліс.  А  вже  немов  би  стадіон,  як  по-моєму  розумінні,  чи  то  долина  така  величезна  всю  поглядом  не  охопити.  І  скрізь  багато  людей,  обірваних,  замучених  і  серед  них  воїни.  Аж  раптом  неподалік  два  воїни  і  та  сама  дівчина.  Один  з  воїнів  стояв  над  нею  з  батогом,  таким,    надто  яскраво-червоним,  він  відразу  кинувся  мені  в  очі.  Я  чую  слова,
-  Я  наказую  тобі,  ти  маєш  до  нього  піти  і  мене  не  цікавить  твоє  бажання,  хочеш  ти  цього,  чи  не  хочеш.
Вона,  схиливши  голову  плакала,  на  ній  не  було  плаща.  Все  той  же  одяг,  що  був  тоді,  тільки  тепер  було  видно  сірого  кольору  штанці,  ні  то  не  шорти  і  не  бриджі,  більше  схоже  на  нижню  білизну  в  царські  часи.
До  того  воїна,  що  мав  бити,  підійшов  другий  воїн,  роками  набагато  старший,  щось  прошепотів  йому  на  вухо.
А  потім,  єхидно  посміхнувшись,  голосно  сказав,
-  Гаразд,  тебе  не  будуть  більше  бити,  не  хочеш  до  володаря,  пішли  до  моєї  спальні,  я  тебе  заслужив!
-  Ні-ні!  -  вона  кричала  в  розпачі,  трусила  головою.
Між  людей  крики,  штовханина,  хтось  одягнений  в  срібний  плащ,  який  так  виблискував  на  сонці,  що  ледь  можна  було  розгледіти.  Голосно,  суворо  промовив,
-  Що  тут  коїться?  Чого  дівчисько  те,  чи  жінка  плаче?
До  нього,  відразу  всі  стали  в  поклоні.  Лише  дівчина  закам`яніла,  з  високо  піднятою  головою,  стояла  мов  статуя.
Так,  йому  років  сорок,  прикинула  я.  Один  з  воїнів  вийшов  вперед,  знову  зробив  уклін,  голосно  сказав,
-  Володарю!  Це  для  вас  на  ніч  подарунок  та  щось  пручається  красуня.  Ми  її  мали  помити  та  одягти  в  кращий  одяг,  з  прикрасами,  щоб  прийшла  до  вас,  як  вранішня  зоря.
Той,  в  сріблястому  плащі,  підійшов  до  неї  ближче,  взяв  за  підборіддя,  заглянув  у  волошкові  очі.  Його  обличчя  вже  не  таке  суворе,  в  очах  з`явилася  ніжність,
-  Боїшся  жінко?  Чому?
Вона  розставила  руки,  немов  звернулася  до  Бога,
-  А  чи  не  боїшся  ти  гріха,  він  за  мене  тобі  не  пробачить.
Здивовано  відійшов  до  воїнів,  запитав,
-  Хто  вона?
Раптом  один  з  воїнів,  зняв  з  дівчини  блузку.
Я  бачила  частково  оголену  спину.  Не  знаю,  що  він  відчував,  лише  бачила  його  відкритий  рот,  з  якого  виднілися  ледь  руді  зуби.  Запала  тиша,  немов  у  храмі.
Вона  не  ховала  свої  перси,  розставила  руки  й  голосно  закричала,
-  Будете  мати  гріх!  Хто  доторкнеться  до  мене  хоч  пальцем!  Я  ще  дівчисько,  чуєте,  розбещений  народ  і  ти  повелителю!
А  потім  гамір  і  штовханина  між  людей,  які  стали  повільно  йти  вперед  по  дорозі.
 Вже  бачу  дорогу,  дерева  в  осінньому  вбранні  і  пил  піднімався  догори  разом  з  пожовклим  листям,  яке  вітром  відносило  в  сторону.  Коней  не  видно,  лише  бачу  велику,  красиву  карету,  яка  вже  зупинилась,  з  неї  вийшла  та  сама  синьоока  дівчина.  Обличчя  чисте,  волосся  розвівалося  вітром.  Одягнена  в  білу  блузку  з  мереживом  і  в  пишну,  воланами  спідницю,  яка  ледь  торкається  землі.  Вона  дивиться  на  мене  прямим  поглядом,
-  Мені,  ще  довго  треба  блукати,  щоб  знайти  притулок,  де  буде  добре,  де  буду  я  вільна,  як  пташка,  де  буду  жити  щасливо  на  цій  святій,  Богом  даній  землі.
   Оці  слова  і  я  прокинулася.  Тепер  вже  виклавши  все  на  льоту,  самій  цікаво,  що  за  дівчина?  Та  на  душі  відчула  полегшення.  Ніби  виконала  свою  місію.  Та  ятрить  думка,  нині  важкі  часи.  А  може  в  ролі  дівчини  моя  рідна  Україна?  Але  ж  чомусь  наснився  мені  цей  дивний,  кольоровий  сон.                                                                                                                                                                                                                                                                              
                                                                                                                                                   1.02.2018  р.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018

Помню твой облик

До  сих  пор,  вспоминаю  твой  облик,
И  тот  взгляд,  когда  раздевал  меня,
Ведь  записан,  тобой  в  баре  ролик,
Не  манящая,  на  столе  стряпня.

Ты  с  улыбкой,  признавался  в  любви,
Поцелуи,    дарил  мне  с  экрана,
Я  ждала,  а  ну  замуж  позови,
Не  хотела  большего  соблазна.

На  скатёрку,  вдруг  вино  полилось,
Не  заметил,  уж  фужер  давно  полон,
Ты  не  услышала  слов,  сердце  рвалось,
На  частицы…  Нет,  ты  не  мой  барон!

В  углу  громко,  цыганки  смеялись,
Свою  честь,  сберечь    и    гордость  смогу,
Была  рада,  что  всё  же  расстались,
Взгляд  с  ухмылкой,  я  забыть  не  могу..

2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776186
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2018

Квітка серед поля

Ой  доле,  доленько,  чому  не  смієшся,
 Із  гіркотою...чому?  Чи  так  здається,
У  полі  квіточка,  будяки  радіють,
Всміхались  лукаво,  про  кохання  мріють.

Вона  ж  журилася,    шукала  поради,
То  ні,  не  за  себе,  діточок  заради,
Як    їх  відпустити,  в  отой  світ  незнаний?
Змогли,  щоб  зберегти,  сховать  цвіт  родинний.

Страшенний    ворог,  нині  хоче  здолати,
Та  ніжна  квітка,  щоб  не  змогла  плекати.
Своїх  діточок.  Та  щоби  на  чужИну,
Вони  відлітали,  вітер  дув  у  спину.

Грошву,  мали  заробить,  весь  час  по  наймах,
По  сте́жках  чужих  і  безвісних  долинах,
І  губить  квітка  сльози.  Ген,  полетіли,
Далеко  зонтики,  волі  захотіли.


06.02.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2018

Решила припугнуть

Поругалась  баба  с  дедом,
Не  накрыл,  вчера  вот  пледом,
Вся  замёрзла,  ох,  прямо  жуть,
Смогу  деда,  я    припугнуть.

Говорит,-  Вот  на  работу,
Завтра  я  -  еду  в  Европу,
Уж    кричат,    что  давно  «безвиз»
Получу,  себе  классный  приз!

Дед    почёсывая  ухо,
И  поглаживая  брюхо,
Туда  пьющих,  слышь  -  не  берут,
На    Восток,  ты  уж  держи  путь.
                       


Январь  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775761
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2018

Я ж не станцюю

   
Немов  багаття    в  молодій  душі,
Запекло  в    грудях,  мабуть  горіло,
Перед  очима    пухкий  сніг,  кущі,
Він  опритомнів,  небо  сіріло.

Червона  пляма,  зовсім  поряд,
Жме  серце,  страшно,    чому  такий  сніг?
Його  трусило,  до  неба  погляд,
Суворо,  згодом,  подививсь  до  ніг.

 Живий  напевно,  то  сон  наснився?
Знов    засвистіло,  здригнулась  земля,
Чому  один,  я    тут  залишився?
 Десь  зник  бліндаж,  щось  гудить  звіддаля.

 У  очах  темно,  ні,  то  був  не  сон,
Та  де  ж  поділась…  та,  друга  нога,
Як  же  станцюю…з  жінкою  «Бастон»?
Чарівний  танець?  Рве  душу  жага.

Лицем  до  снігу,  на  смак  солоний,
Почувши  шурхіт,  зібравщи  сили,
Я  живий,  друзі!  Лиш  біль  нестерпний,
Ледь  похитнувся,  в  очі  світили.

Тепло  відчув  і  дотик  ніжних  рук,
Він  просинався,  думав  про  сім`ю,
Уявляв  жінку,  того  вальсу  звук,
 Моя    ти  зірко,  я  ж  не  станцюю.    

                                   08.02  2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2018