Ніна Незламна

Не поспішай старість

Життя…  летять  роки,  не  поспішайте,
Благаю,  пташкою  не  відлітайте,
Не  хочу,  нині,  щоб  догнала  старість,
Хто  знає,  кажуть,  яка  з  нею  радість.

Природи  цвіт,  та  краса,  що    навесні,
І  жайвір,  плинуть  задушевні  пісні,
На  світі  хочеться  все  розпізнати,
Всякчас  втішатись,  швидко  підростати.

Красуня  квітка,  із  землі  п`є  воду,
Прекрасну  має,    бездоганну  вроду,
Всього  добУла  і  пишаєшся  ти,
Весняно  мрієш,  когось  покохати.

Колосок  в  полі,  достиг,  радо  збираєш,
Дітей,  як  зернят    на  долоні  маєш,
А  хтось  пізнав,  яке  то  щастя  мати,
Від  бід  зумів  під  крилом  присховати.

Було  щоб  тепло,  світло  і  любилось,
Младе  сердечко,  щоби  чітко  билось,
А  час  летить,  сватів  ждеш  на  порозі,
Пізніш    оглянешся  по  тій  дорозі.

Роки  пробігли,  у  косах  сивина,
Минули  швидко  і  це    не  дивина,
Онукам  радий,  зростом  доганяють,
 Навіщо  стрімко,  літа  поспішають?

Природа  квітне,  хутко  відцвітає,
Мине  найкраще,  вдалеч  відлітає,
У  танці  сяйвом  мерехтить  світанок,
Стрічаю  радо,  тож  вийшла  на  ганок.

Я  дуже  прОшу,  не  поспішай  старість,
Почуй  мене  і    не  забирай  радість.
                           

20.04.2017

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2017

Встретил тебя

Бежит,  спешит,  длинна  дорога,
Стремглав  летит,  всё  куда    -  то  вдаль,
Живет  в  моей  душе  тревога,
Уж  навевает  грусть    и  печаль.

Узнать  бы  сразу,  мчишься  куда?
Где  счастье  там  и  что  впереди?
Чтоб  для  меня    не  была    чужда,
Сказала  б  сразу,  смелей  иди.

Встретил  тебя,  ручьи  запели,
Сладость  весны,  я  хотел    ласки,
Пойдём  вдвоём,  слышны  капели,
О,  как  чудны,  прекрасны    глазки.  




2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730412
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2017

Вона знала, він прийде ( 18+. проза)

         Минули  перші  весняні  дні.  Майже  руді,  приховані    від  сонця  крижинки  снігу  й  льоду  розтали,    стекли  струмками.    Поля  почорнілі  й  озимі    культури  прокинулися,  яскравіше  зазеленіли,  тягнулися  до  сонця.  Попід  лісом,    у  лісі,    в  гаях,    на  пагорбах  і  майже  в  кожного  на  обійсті  підсніжники,      проліски  привітно  прихилялися    до  всіх,  немов    у  поклоні.    Молода  травичка,  невеличкими  килимками  пробивається  із  землі,  яскравіше  зеленіють  листки  барвінку.  В  рідний  край  повертаються  перелітні  птахи,  виводять  веселі  трелі.    Весняний  вітерець  хоч  прохолодний,  опісля  першого  дощу  все  ж  сушить  землю.  На  кущах  агрусу,  смородини,    бузку    -  пнуться  перші  ніжні,  світло  -  зелені    листочки.    
           Весна…    це  слово  пробуджує  не  тільки  природу,  а  й  серця,  бажання  кохати,  позбутися  самотності  .  В  кімнаті  майже  темно…    Ледь  –  ледь,  через  шовкові  фіранки,  на  підлогу  падає  світло.  Годинник,    немов    молоточком,  впевнено  вибиває  -  Тік  -  так,  тік  –  так.  Крізь  білу,  шовкову  тюль  заглядає  повний,    блідий  місяць.
         Оксана  встала  з  ліжка,  шовковий  пеньюар  рожевого  кольору  облягає    її  стрункий  стан.    Потягуючись  підійшла,  припала  до  вікна.  Небо    ледь  -  ледь  світліло,  ближче  до  заходу  виднілося  декілька    зірок,    решта  десь  поділася,  чи  ховалися,  наче  їх  ніколи  й  не  було.
     Ну  от  вже    яскравий  світанок…  буде  гарний  день.  Та  де  той  настрій?  Сьогодні    не  приїхав.    І  чому?  Спересердя  впала  на  ліжко,  як    гусінь    крутилася,  мов  у  кокон,  закрутилася  в  ковдру.      В  ліжку  холодно,  наче  струм  пронизує  тіло.  Їй  же  так  хотілося  тепла,    ніжності,  міцних  обіймів,  пристрасних  поцілунків.  А  ще…  того  потаємного  зближення    і  завмирання  від  задоволення.  Себе  відчути  справжньою  жінкою,  досягти  вершини  збудження.  Від  кохання  п’яніти,  відчути  прилив  гарячої  крові  по  судинах  молодого  тіла,  в  собі  відчути    його  бажані  дотики.  Грати  в  екстазі,  стати  покірною.    Сльоза  скотилася  на  подушку  –  подружку,    це  тільки  вона  знала  усі  її  страждання,  хвилювання  від  невизначеності  в  житті.
         Вона  жити  в  селі  залишилася.  Їй  у  спадок,  батьки  подарували    маленький  приватний  магазин.    На  жаль,  їм  ще  не  було  й  по  шістдесят  років,  як    покинули  цей  світ.
       Село  невеличке,  людей  небагато,  майже  вся  молодь  поїхалася    на  заробітки,  лише  навідуються  до  батьків  і  то  не  часто.    Неподалік,  за  кілометрів  дванадцять,  за  лісом  біля  річки,  теж    розташоване  село.  Трохи  більше  ніж  це,  там  є    колгосп,  робота,  тому  й  молодих  сімей  було  більше.
           Три  роки  назад  Оксана  познайомилася  з  Романом,  коли  маму  поховала,  яка  лише  рік  прожила  після  смерті  батька.    Вона,  залишилася    одна,  як  волошка  в  полі,  змучена  сухим  вітром,  одна    однісінька,  з  рідні    більше  нікого.  А  далі,  що?  Їй  вже  тридцять  два  роки,  знає,  має  великий  гріх    та  сама  із  собою  не  в  змозі  впоратися.  Коли  поряд  був  Роман,  здавалося  в  тілі  градуси  піднімаються  вище  сорока,  кров  закипала  в  судинах,    гріховне    бажання  переповнювало.  Іншим  разом,    на  самоті  бідкалася  в  душі,  нащо  народилася  така  сексуальна,  чому  так  нагородила  природа?  Вже  й  трави  заварювала,  пила    заспокійливі  чаї,  все  дарма….
     Та  було  цікаво  і    їй  самій  те,  що  ж  в  магазині,  інколи    молоді  чоловіки  пропонували  зустрітися.  Навіть    такі,  що  цілували  руки  та  до  них  холодна,  як  крижана  скеля.  Часом  слухала  зізнання  в  коханні,    ніжні  слова    та  її  брова  навіть  не  здригнеться,    перемагала  байдужість,  навіть  не  усміхнеться.  Чому  не  можу  бути  привітною?  Інколи  задавала  собі  питання.  Вже  думка,  може  мене  хтось    чарами  напоїв?
       Одного  разу  він  зайшов,  просто  попросив  води,  залити  в    бак  вантажного    автомобіля.  На    ньому  працював  у  колгоспі,  а  після  того  навідувався  все  частіше  й  частіше.
       Майже  пів  року,    просто  дружнє  спілкування,  а  потім…..
   Ні,  вона  не  встояла  перед  ним,    коли  вперше  її  поцілував,  розтала,  як    сніг  на  сонці,  неначе  втратила  свідомість.  Зблідла,  судорога  із  струмом  пронизала  все  тіло,  вперше  в  житті  відчула  цей  поштовх  до  близькості.  Немов  у  молочному  тумані  дивилася  на  нього,  а    він,  як  сонячний  промінь,  привітний,теплий,    усміхнений,  заніс  її  в  спальню.
Жадане  сталося,  тоді  їй  було  двадцять  дев`ять  років.  Уміло  зірвав  давно  розквітлу  квітку.  Здивувався,  але  вона  так  його  жадала,  не  шкодувала  пестощів  до  збудження.А  він  ніби  літав,  сприймаючи  дотики,  насолоджувався  нею.  Від  поцілунків  п`яніла,  в  голові  дурман,  але  хотіла  його  ніжності,  віддалася  з  усією  жіночою  пристрастю,  якою  її  нагородила  природа.  
     Але  згодом,  все  ж  трохи  розварувалась,  адже  він  одружений  та  мовчала,    їй  з  ним  було  добре.  Себе  ловила    на  тому,  що  мала  шматочок  щастя  в  житті,  яке  від  радості  її  підносило  до  пташиного  польоту.  Такого,  з  них  ніхто  не  очікував,    їм  світ  здавався  казкою,  більше  ні  про  що  не  думали.  Він  мов  Геракл  володів  нею  і  тремтів,  від  її  поцілунків,  відповідав  на  них  пристрасно,  з  насолодою.  То  долі  милість,  думала  вона,  нарешті    я  пізнала,  що  таке  кохати,  яка  я  справжня  жінка.
Одне  бажання  в  обох,  як  він  говорив,
 -      Народимо  дитину,  тоді  одружимося,  присягаюся.
   Кохала,  вірила,  знала,  що  вже  п`ять  років  він  одружений,  а  діточок  немає.  Мова  була  на  цю  тему,  лікарі  казали,  що  його  дружина    може  народити  та  надії  були  марними.    А  він  з  лікарями  справ  не  хотів  мати,  вірив  у  спроможність.  Сам  з  великої  сім`ї,  їх    п`ять    братів,  вже    четверо    старших,  одружених  братів  мали  дітей,  лише  в  нього  не  було.  Навіть  не  сприймав  такої  думки,    почувався  без  нарікань,  був  впевнений,  що  здатний  задовольнити  жінку,  мати  дітей.
     Та  раптом,  чи  здалося,  чи  насправді  почула  гул    автомобіля.  Наче  окропом  ошпарена,  заскочила  в  душову  кабіну,  на  ходу  крутнула  ключа  в  замку  вхідних  дверей.  Якщо  він,  то  почую,  як  ні,    то  хто,  ще  може  зайти,    думала,  втішала  себе,  обливаючись    настоями  пахучих  трав.  В  котрий  раз,  зі  сльозами  на  очах,    просила  Бога  простити    за  гріх,  від  якого  не  мала  сили  відмовитися.  Бажання  кохатися,  спокуса  близькості,  на  якісь  миті  ніби  втрачання  своїх  дійств,  самоконтролю.
   Їй  не  довелося  довго  чекати,  він  стояв  поряд,  в  чому  народила  мати,  вона  ж  тремтіла,  немов  кульбаба  від  вітру,  що  з  себе  скинула  з  пухом  зернята,  від  задоволення  стогнала  і  знову,  й  знову  його  до  себе  притискала.
 Її,  як  найцінніший  скарб  у  світі,  виніс  на  руках,  ніжно  поклав  у  ліжко,    насолоджувався    її  солодким  тілом.  Вона  ж  під  ним    вигиналася,  оповив  поцілунками,  задовольняв    її  примхи.  
         Надворі  зовсім  видно,  прокинулися    від  співу  півня.  Оксана  задоволено  лежала,  очі  сяяли  щастям,  щоки  кольору  рожевої  троянди  з  блиском.    Біляве  розсипане  волосся    ледь    -  ледь  прикрило  оголені  груди.  
-  О,  бідний  півень,  аж  захрип,  напевно  сердитий,  що  я  їх,  ще  не  відчинила,  чуєш,  як  горлопанить?
 Роман,  відкрив    чорні  очі  і  знову  заворожив  її.
 -  Ромчику,  підіймайся,  не  спокушай,  чуєш  ,-  тихо  -  тихо    вимовила    і  з  новим  бажанням  припала  до  вуст.
             Засвистів    чайник,  Роман  ще  і  ще    задоволено  припав  до  грудей,  які  ледь  видніються  з  -  під  пеньюару.  Оксана    обома  руками  обійняла  його  голову,
-  Досить,  трохи  на  завтра  залиши,  ти  ж  приїдеш,  моє  сонце,  радість?
Так,    він  мав  задоволення  чути  такі  слова,  обожнював  її  за  це,  бо  дружина    в  ліжку  була  холодна.  І  хоч  він  інколи  з  нею    спав  та  це  було    обов`язком,  не  вміла  так  заохотити,  спокусити,  як  це  робить  Оксана.    Часто  думав  залишити  дружину  і  знав,  що  піде  та  коли,  сам  не  знав  цього.  Ні,  він  не  боявся  пересудів,  боявся  своєї  совісті,  яку  напевно  втратив  перед    дружиною.  Але  ж,  як  бути?  Йому  добре  з  Оксаною  і  в  ліжку,  і  в  розмовах,  і  гарна  господиня,  і  красива  ж,  все  одно  прийде  до  неї.    Одного  разу  обов`язково  зважиться,  хоч  і  не  буде  вагітна,    з  валізою    назавжди  прийде.  
 Снідали  мовчки  і  весь  час  усміхалися,  душі  переповнюються  почуттями  ніжності  і  тепла.  Один  би  поцілунок  і  розгорілося  б  вогнище  кохання,  але  на  все  свій  час.  
           Автомобіль  від`їхав,  Оксана  пішла  в  душову  кабіну.
 Знесилена,  але  щаслива  підійшла  до  фото  мами,  поцілувала,
 -  Прости  мамо,  знаю,  такою  бути  ти  мене  не  вчила.    Але  я  його  кохаю,  не  можу  втримати  своєї  пристрасті!  Прости  рідненька…  без  нього  пропаду…
     І  котилися,  як  горошини,  ледь  стримані  сльози,  плакала  немов  дитя,  це  вже    не  вперше,  а  вкотре,    вона  не  рахувала.  Тільки  знала  і  відчувала,  що  в  чомусь  винна  та  вірила    він  прийде,  обов`язково  прийде.      І  завтра,    і  потім,  а  згодом  назавжди,  тільки    треба  трохи  почекати.

                                                                                                                                                                                                                                                                       
                                                                                                                                   2017р

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2017

Кожен зі мною дружить ( загадка)

Добрий    ранок!  Всіх  вітаю!
Радо,  весело  стрічаю,
Хто  зі  мною  нині  дружить,
Вміло  й  добре  чистять  зуби!

Дуже  люблять,  всі  малята,
 Моя  подружка  -    це  паста,
Зробим    їх,  чистенькі  й  білі,
Щоб  ніколи,  не  боліли.

Хочу  дітки,    запитати,
 Ви  всі  зможете  впізнати,
Хто  ж  це  я,    спритна  така?
Ваша  -      (щіточка  зубна).

                           01.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729890
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2017

Повернення шкільного кохання / проза /

       Сонячне  літо…  спекотне,  майже  бездощове,  із  суховіями.    Вранці    лиш  де  -  не  -  де  росило,  земля,  де  не  має  трави,  здавалося  ставала  попелом.
     В  сторону  долини,  від  містечка,  далеченько  тягнеться  широка  дорога.  А  ближче  до  річки,  буяють,  виблискують    шовкові  трави.  Роса  на  сонці  виграє  кольорами  веселки.  В  річці  чиста  -  чиста  вода,  переливається  блакитними    та  срібними  кольорами.  Ближче  до  берега,  темно  -  зелений    колір  водоростей,  серед  них    де  –  не    -  де  видніються  очі  жаб.    Час  від  часу  кругами  вода,    то  бабка  присяде,    то  риба    спливає  до  поверхні,  на  мить  хапне  повітря.  Пташки  на  льоту  воду  підхоплять,    а  клопітливих  горобців  зовсім  не  видно,  принишкли  а  кущах.    Високі,  густі  кущі  шипшини  та  глоду,  немов  притулилися  до  річки.  Глід  вже  відцвів,  а  по  щипшині,  ще  деінде  є  квіти.  А  далі  на  пагорбку    тягнеться    листяний  ліс.  На  усліссі    рожеві  й  білі  ружі….  ті,  що  в  затінку  схилені,  тягнуться  до  сонця,  поміж  них    виднілися    синенькі  дзвіночки.
     Біля  самої  води,  сиділа  Валя,  в  руках  тримає  букет  квітів,  які  щойно  нарвала.    Тут,  якщо  треба,    навіть  можна  сховатися.  Широколистий  старий  клен  захищає  від  спекотного  сонця.  Він  трохи  схилився  донизу,  дуже  крутий  схил,  ще  зо  два  метри  і    можна  шубовснутися  в  воду.  Неподалік,  цілими  букетами,    росла  висока  квітуча    м`ята,  скрізь  відчувався  її  запах.
           Зненацька,  дівчина  почула  голоси.  Це  молодь  збиралася,  весело  гомоніла    і  вже  линув  сміх,  який  згодом  топився  у  воді.  Всі  поспішали¸  то  ж    завтра    свято  Івана  Купала.  Як    і  кожного  року,  хлопці    й    дівчата  гулятимуть    цілу  ніч.  Вона    прийшла  раніше,    трохи  соромилась,  що  одягнена  не  так,  як  всі,    немає    вишиванки,  не    мала  модного  одягу.  Знайшла    біленьку,  з  мереживом  сорочку,  до  неї    шпилькою  прикріпила  стрічку  синьо  –  жовтого  кольору.  Зараз    це  модно,  патріотично,  після  подій  на  Майдані  ці  символи  стали  єднати  людей.    Згодом  Росія  забрала  Крим  і  на  Сході  другий  рік    йшла  війна.    Хоч  по  Україні  об`явили,    що    АТО  та  люди  впевнені,  що  це  справжня  ,  як  її  назвали,  гібридна  війна.  
     Знайомі    побачили  її  поблизу  річки,  махали  руками,  звали  до  себе.
 Недавно,  їй    минуло  двадцять  років,  в  компанії    друзі  по  школі.  також  дівчата  і    хлопці  з  містечка.  Навчаються  в  Києві,  Вінниці,  на  літні  канікули    приїхали  додому.  Також  є  старші,  одружені  й  молодші,  які  в  цьому  році  закінчили  школу.  
               Валя  працює  на  кар`єрі  ,  контролювала,  відправляла    автомобілі,  які  возили  відсів,  гравій,  щебінь,  каміння  на  замовлення.  Добре,  що  в  такий  складний  час,  була  робота  на  місці,  бо  ж  здавалося  все  кругом  руйнується.  Її    прийняли  на  роботу  замість  мами,  бо    із  -  за  горілки,  вона    не  раз  запізнювалася  на  роботу,  чи  зовсім  не  з`являлася.
     Вдома  їх  вдвоє….  батько  давно  покинув,  поїхав,  а  куди,  не  знає  ніхто.  Аліментів  не  отримували.  Дівчина  трохи  пам`ятала  його,  красивого,  високого,  їй  було  тоді  всього  шість  років.  Скільки  минуло  часу…    потроху  все    забувається.  Тільки  й  може  пригадати  сварки,    з  -  за    друзів  матері,  які    часто  вешталися    з  пляшками  горілки.  Та,  що  вона  може  вдіяти,  добре,  хоч  останнім  часом  мати  стала  менше  пити.  А  може  вже  соромиться  людей,  бо  ж    донька  виросла.  Адже  вона    часто  свариться  з  нею  за  цих  друзів  -  пияк,  за  вживання  горілки.
   Валя  -    гарненька  дівчина,  чорнява,  виразні  карі  очі  прикрашали  тоненькі  смужки  брів.  Це,  як  кажуть,  було  взято  від  батька,  а  красиві  пишні  уста    успадкували  від  мами.  Вона  ні  з  ким  не  зустрічається,    лише  по  роботі  спілкується  з  водіями  автомобілів    та    вони  майже  всі  мали  сім`ї.
   Гнівань  -    містечко  невелике,  молоді  не  було  де  зустрічатися.    Круті,  частіше  гуляли  по  кафетеріях,  часто  їздили    у  Вінницю,  це  ж  недалеко.  Так  туди    треба    більше  грошей  мати,  щоб  розважитися,  а  вона  де  ті  гроші  може  мати?  Мама      не  працювала,  тож  доводилося  дівчині  всю  свою  зарплату  витрачати  на  прожиття  та  на  комунальні  послуги.  
           Барвінок,  фіалки,  васильки,  ромашки,  м`яту  -Валя    вплітала  в  вінок,  щось  наспівувала  про  себе.
-  О!  Привіт,  сусідко,  давно  не  бачились!  Ти  як?  -  привітався  хлопець.  
-  Ромко!  Ти  де  взявся?  Точно,  давно  з  тобою  не  бачилися,  -    весело  позирнула  на  нього.
 Приміряла    на  себе  вінок,  усміхаючись  й  кривлячись  запитала,
-  Ну,  як  я?  Скажи  постаріла?  
-  Давай    плети,  ще  одного,  знаю  заміж  не  вийшла,  може  вже  до  причалу  пора,  чи  плануєш  ще  навчатися?  Я  одружився,  он  там,  бачиш  у  жовтому  костюмі  дівчину,  то  моя  Олександра.  Обоє  працюємо    на  фірмі,  квартиру  винаймаємо,  поки    задоволені,  а  далі  життя  покаже.
 Вона  задерла  голову,  дивилася  в  сторону  гурту,  намагалася  побачити  його  дружину.
-  Молодець!    Гарненька,  струнк!  А  в  Києві  зараз  спокійно?  Ви  надовго  сюди?
-  У  нас  відпустка,  на  пару  тижнів.  А  там  не  знаю,  хоч  би  на  війну  не  забрали.  Хоча  в  мене    зі  спиною  проблеми  та  все  може  бути,  тільки  туди  б  не  хотілося.
Дівчина  уважно  слухає  і  доплітає  другий  вінок,
-  Так,  я  чула  ,  там  таке  твориться,  кожного  дня  вбивають,  багато  поранених.  Досить  з  Майдану  скільки  калік  повернулося,  а  тепер,  ще  ця  війна.  А  з  заміжжям  треба  почекати,  немає  за  кого  йти.  Може,  як  війна  закінчиться,  тоді    усі  повернуться  в  Україну.  Ти  ж  бачиш,  багато  хто  поїхав  на  заробітки  до  Польщі,  в  Москву,  ти  ж  сам  знаєш,  що  тобі  розповідати.  Добре  хоч  я  маю  роботу,  надіюся,  що  працюватиму  на  кар`єрі,  дороги  ж  ремонтують,    обіцяють  капітальні    ремонти  робити.
                   Сутеніло…  хлопці  для  вогнища  носили  хмиз.  На  травянистому  березі,  опустивши  ноги  в  воду,  сидів  Роман  з  дружиною  і  Валентина,  спілкувалися,  жартували.  
-  О!  Дівчата    подивіться,  по  ту  сторону  річки  теж  хтось  є,    бачу,  здається  один  хлопець.  Вже  майже  не  видно,  думаю  не  рибалить,    вудочок  не  видно,-    помітив  Роман.
-  Це  мабуть  не  з  наших,  може  хтось    до  когось  в  гості  приїхав,  наші  всі  знають  ,  що    завжди  тут  збираємося,  -  сказала  Валентина.
 У  вогнищі  потріскувало  …  вітерець  розносив  запах  диму.  Вогонь  жвавіше  підстрибував    догори,  облизував    хмиз,  легенький  попіл  підіймався,  час  від  часу  іскрить  сильніше  -  маленьким  феєрверком.  Сухі  гілки  від  дерев  швидко  займалися.  хлопці  притягнули  товсте,  сухе  дерево,  двигали  ним  потроху,  щоб  швидше  спалахнуло.
             Дівчата  й  хлопці    іля  багаття  зібралися  колом.  Від  нього,  аж  припікало,  любувалися,  бачили,  як  витанцьовувало  полум`я,  освітлювало  все  навколо.  Дівчата  заспівали  пару  журливих  пісень  про  кохання  й  пішли    до  річки,  на  воду  клали  вінки.
       По  долині    линув  сміх…    хлопці,  дивлячись  на  дівчат,    про  щось  гомоніли,  сміялися  та  вже    хтось  біг,  доганяв  вінок  .  А  дехто  тільки  позирав  у  сторону  дівчат,  спостерігав,    усміхався.
     Лише  двоє  хлопців  з  вінками  йшли  до  дівчат,  решта  розмахували  руками  .  Було  чути,  як  розповідали,  що  лише  ці    були  близько  біля  берега.  Вінок  Валі    та    вінки    декількох  дівчат  понесло  течією    в  сторону  залізничного  мосту.  Хто  там  туди  поженеться!    По  перше  пагорби  обривисті,  по  друге,    місцями  росте  очерет,  хіба  щось  у  пітьмі  побачиш?    Та  й    далеченько,  ніхто  не  наважився  кинутися  в  річку,    попід  берег  можна    відразу    глибоко  загрузнути    в    мул.
       Ближче  до  півночі  молодь  стрибала  через    багаття,  хтось    у  парі,  а  деякі  хлопці    хизувалися,  показували  своє  уміння.
         Зоряна  ніч…  жарти,  пісні,  анекдоти,  піднімали  настрій.  Дівчата  пригощали  хлопців  солодощами  та  напоями.  Близько  третьої  години  ночі    дехто  поспішав  додому,  мав  їхати  в  гості.  А  хтось  залишався  до  ранку,  біля  красот  нічної  річки  насолоджувався    прохолодою    та    слухав  музику,  що  линула  з  приймача.
         Роман  з  посмішкою  підморгнув  дівчатам,  взяв  під  руки  дружину  й  Валю,
-  Гадаю  досить!  Погуляли  гарненько,  повеселилися,  гайда  додому,  треба  хоч  трохи  поспати.  Нині  прийдуть  теща  з  тестем,    треба  зустріти,  як  кажуть,  на  висоті,  то  ж    вперше  гості    навідаються  до  нашої    оселі.    
     Валя  вдома…  відразу  вклалася  спати.  Копошились  думки,  в  інших  все  добре,  а  я  навіть  не  маю  з  ким  пофліртувати.  Як  далі  складеться  життя?  Поворожити  б  чи,  що?  Але  тут  же,  в  душі  сміється  над  собою.
           Обідня  пора…  її  розбудив  пес.Проснулася    майже  в  обід,  розбудив  пес,  дуже  гавкав,  так  гиркав  що,  аж  захрип,  намагався  зірватися  з  ланцюга.  В  привідчинене  вікно  висунула  голову,  біля  хвіртки  стояли  двоє  чоловіків  похилого  віку.  По  -  святковому  одягнена  мати  виходила  з  хати,  обіймалася,  цілувалася  з  ними.  О,  має  гості,  за  матір  промайнула  думка.  Впала  на  ліжко,  вкрилася    ковдрою,  навіть    сховала    голову,    заснула.
         Вразливий,  гучний  сміх    все  ж  не  дав  їй  виспатися.  Накинулвши  літній  халатик,  зазирнула  в  шпаринку    привідчинених  дверей.  Що  тут  дивитися  та  говорити,    п`яні  очі  матері  все  розповіли.  Чоловіки  з  обох  сторін  тримали  чарки  з  горілкою,  умовляли  її  випити.  Вона  різко  відчинила  навстіж  двері,
-  Не  знаю  хто  ви  та  й  не  запитую,  прошу  покинути  наш  дім.
Мати  здивовано  відреагувала  на  ультиматум  дівчини,  встала  із  -  за  столу,  ледь  втрималася  на  ногах,  волосся  з  під  хустки  закривало  частину  обличчя.  Намагалася  втримати  рівновагу,  почала  кричати,
-  Це  мої  двоюрідні  брати!  Ти,  що  доню  сказилася?!  В  такий  день  виганяти  гостей!  Бач,  господиня  знайшлася!  Послухай,  не  смій  цього  робити!  Сама  звідси  забирайся!  Скільки  будеш,  ще  дівувати,  мені  жити  заважати?!
       Її  немов  ошпарили  окропом.  Це  вже  не  вперше  такий  концерт,  але  ж  було  давненько,  щоб  так  напитися,  майже  рік  минув.  Вона  думала,  що  мати  нарешті  схаменулася,  адже  клялася  ж,  що  не  буде  пити.  Поспішила  в  свою  кімнату,  похапцем  одяглася  в  штани,  на  всякий  випадок  взяла    тоненьку  куртку,  може  ввечері  буде  прохолодно.  В  пакет  склала  парасольку,  пляшку  з  водою  та  пачку  печива.  Треба  зникнути  з  очей  на  якийсь  час,  нехай  утихомириться.
       Йшла  до  річки    немов  у  тумані,    від  болю  душу  рвало.  Ну,  чому  ж  так?  Яка  несправедливість!  І  в  той  же  час  думала,  що  ж  мати?  Тож  без  неї  зовсім  пропаде,  не  працює,  а  що,  як  знову  зведеться  з  алкашнею,  тоді    вже  не  знати  чого  чекати.  Але  добре,  хоч  хата  оформлена  на  неї,  то  вже  не  зможе  пропити,    витирала  непрохані  сльози,  заспокоювала  себе.
       Сонце,  ще  добре  припікало,  але  віяв  невеликий  вітерець,  який  час  від  часу  куйовдив  коротко  підстрижене  волосся.  Здалеку  відчувався  запах  квітучої  гречки.  Вже,  проходила  вздовж  неї,  на  мить  зупинилася,  вдивляється  в  красу    поля.  Яке    від  вітру  хвилями  переливалося  білими  і  рожевими  кольорами.  Метушливі  бджоли,  швидко  перелітати  від  однієї  квітки  до  іншої,  збирали  нектар.  Присіла,  обома  руками  обійняла  частину    квітучих  стебел,  немов  у  букет,  пригорнула  до  себе,
-  Ой,  яка  ж  краса,  яка  насолода,  яка  гарна  моя  земля!  Ні!  А  куди  їхати?  Тільки  тут  жити,  у  своєму  містечку….
   Раптово  маленька  пташка  пролетіла  над  нею,  від  несподіванки  примружила  очі.    Повернулася,  виправивши  волосся,  довкола    озирнулася.  Як  добре,  хоч  ніхто  не  бачить  мене,  а  то  б  напевно  сміялися.  По  стежці  поспішила  до  річки.    
 Вона  не  йшла  до  розлогистого  клена,  мала    напрямок    ближче  до  залізничного  мосту.  Там,  за  пагорбом,  був  невеликий  пляж,  щоб  менше  мулу,  де  більше  піску.  Тут  можна  гарно  відпочити,  купатися,  тільки  одне  заважало,  це  гудіння  потягів.  Навіть  у  вихідні  дні,  сюди  приходило  мало  відпочивальників.  В  цьому  місці,  з  обох  сторін    річку  охороняли  кущі  шипшини  та  глоду,  де  -  не  -  де    росла  малина  та  ожина.
 Поступово  зривався  вітер…  де  й  взялася  хмара,  падав  густий  дрібний  дощ.  Відкрила  парасольку,  ховалася    поміж  кущі.  Декілька  горобців,  цвірінькаючи  вилетіли  й  неподалік  знову  сховалися  у  високих    травах,  що  під  кущами.
     Трохи    далі,  в  сторону  від  пляжу,  за  кущами,  біля  самого  берега,  вона  побачила  човен.  В  ньому  сидів  одягнений  чоловік,  Голова  накрита    рожевим,  поліетиленовим    пакетом.  Він  ухиляється  від  дощу,  напевно    з  пакета  тече  вода.  Встигла  подумати,  мабуть  за  комірець,  бо  вже  раз  -  по  -  раз  рукою  намагаєтьсяся  струсити  воду.  Зацікавилася,  уважно  придивляється,  хто  б  це  міг  бути?  Раптом  побачила,  вудочку,  на  гачку  тріпотить  гарна  рибина.
-  Ого!  Нічого  собі  -  голосно  вирвалося  з  її  уст  .
Чоловік  зняв  пакет,  озирнувся,  напевно  почув,  роздивлявся  довкола.  Побачивши  її  з  парасолею,  швидко  йшов.  до  неї.  Куди  тікати  та  й  чого?  Дощ  хлюпав,  але  рідший,  знову  з`явилося  сонце  та  воно  вже  котилося  ближче  до  заходу.  Вона  піднялася  назустріч,  чомусь  раптово  почервоніла.  Ух!    А  він  нічого,  оцінювала  його,  бігаючи  очима  з  під  парасольки.
-  Доброго  дня!  Ще  одна  жертва  дощу,  як  і  я,  -  з  усмішкою,  прикриваючись  руками  від  дощу  проговорив  хлопець.
Ой,  це    хто?  Десь  бачила  його?  Намагалася  пригадати.  Смарагдові  красиві  очі…її    кинуло  в  піт.  Загупало  серце,  зараз  пригадаю,  наполегливо  думала  вона.  Ні,  мабуть    таки  Сергій,  хіба  могла  помилитися?  
-  Валю!  Що  забула,  не  пам`ятаєш,  не  впізнала?  Ану,  подивися,  ти  ж  весь  час  в  школі  кепкувала  з  моїх  балухатих  очей,  пригадай!
 Її,  як  окропом  облили,  здригнулася.  Він  спритно  підхопив  парасольку,  ховався  поруч  з  нею.  Така  несподіваність,  тремтіла,  як  листок  під  дійством  вітру.  Не  могла  сказати  й  слова,  розгублено  позирала,  ховала  очі.  Сюрприз!  Сергій  зі  школи.  На  два  роки  старший  за  неї,  в  дев`ятому  класі  марила  ним,  перше  кохання,  але,  на  жаль,  не  взаємне.  Та  він  цього  не  знав,  які    в  душі  хвилювання  вона    приховувала  при  зустрічах.  Лише  один  рік  і  він  закінчив  школу,  з  часом  здавалося  все  згасало,  але  десь  далеко  час  від  часу    жевріло.  Як  згадає    школу,  так  відразу  й  тьохкало  сердечко,  от  хоча  би  ще  раз  зустріти,  побачити  його,  який  зараз?
 Вони    жили  по  різних  околицях  містечка,  напевно  тому  й  не  бачилися  кілька  років.
Він  взяв  її  за  підборіддя,  зазирнув  у  очі,  а  там  немов  сонячні  зайчики.    Вона  не  пручалася,  її  уста  манили,  він  ніжно  поцілував.
-  Сергію,  що  ти,  -  голос  тремтів,  раптово    відпихнула  його.
Він  послизнувся,  махав  руками,  але  вдалося  вхопитись  за  малину.    Відчув  біль,  голки  залізли  в  долоню,  скривився,  
-  Ах!  
Не  могла  зрозуміти  в  чому  справа.  Та  вже  побачила  в  руці  листя  малини,
-  Ой,  Сергію!  Вибач,  все  це  так    зненацька,  я  не  хотіла.  
Він  намагався  не  хвилюватися,
-  Та  ні,  це  ти  вибач,  побачив  твої  пухкенькі  уста,  не  втримався,  пробач,  але  ж  ти  така  гарненька  стала.
В  цій  ситуації  їм  допоміг  ліхтарик  з  телефону,  маленькі    колючки  були  видалені  з  долоні.
       Закінчився  дощ,  зовсім  стемніло,  Сергій  наносив    хмизу,  розпалював  вогнище,
-  Валю,  бачу  додому  не  поспішаєш….  може    вночі  разом  порибалимо?  Перекусити  в  мене  є  дещо  і    юшки  можна  зварити,  є  каструля,  цибуля,  лавровий  лист  і  сіль  знайдеться.  Що  скажеш?
Опустивши  голову  донизу,  усміхнулася,  
-  Та  я  й  не  думала  йти  додому.  До  мами  гості  прийшли,  ти  ж  напевно  знаєш  які.  Надіялася  на  гарну  погоду,  думала  тут    нікого  не  буде,    передрімаю,  а  завтра  й  на  роботу.
Сергій  відчував,  як  вона  хвилюється,  обійняв.
-Ти  все  в  собі  не  тримай,  не  маєш  чогось  боятися!  Я  нічого  не  заподію,  просто  довірся  мені,  розкажи,  яким  життям  ти  зараз  живеш?
   Палахкотить  вогнище…  Валентина,  як  на  сповіді,  розповідає  про  своє  життя.  Вона,  зважуючи  кожне  слово,  говорила  не  поспішаючи.  Він  уважно  слухав  й  одночасно  готував  юшку.
   Як  малі  діти,  смакували  з  каструлі,  їли  по  черзі,  по  десять  ложок.  Ложка  ж  була  одна,  треба    ж    якось  поділитися.
-  Гарного  карася  спіймав,  смачний,-  облизала  ложку,  крадькома  зазирнула  на  нього.
Жеврів  вогник  кохання,  задоволено  дивилася  на  нього,  раділа,  що  зустріла.  Після  смачної,гарячої  юшки,  в  теплих  обіймах,  засинала  в  човні.
   Світає…  по  небу  виграють  рожево  -  фіолетові  промені.  Лунають  голоси  птахів,  цвірінькають  горобці,    в  пошуках  їжі,  перелітали  з  одного  куща  на    інші.
Вона    відкрила  очі,    в  човні  сама.  Неподалік,  побачила  Сергія,  не  поспішаючи,  важкою  ходою,  з  пакунком  в  руці,  підійшов  до  неї.
-  Доброго  ранку!  Прокинулася,  ще  трохи  зарано.  Я  тут,  перейшов  до  друга,  взяв  термос    та    дещо  на  сніданок.
 Приємно  вражена  його  поведінкою,
 -  Тож  далеченько!    А  в  мене  до  чаю  є  печиво.  Зараз  заваримо  з  м`ятою,  смакота  буде!
Він  уважно  придивляється  до  неї,    підморгнув,  
-  А  ти  зранку,  ще  краща,  ніж  ввечері.
Зніяковіла,  відвернулася,  сором’язливість  хотіла  сховати  у  спокійній  течії  води.  Він  сміливо  розвернув  до  себе.  Вид    розквітлої  троянди,  щоки  горіли,  личко  ніжне,  біленьке,  в  очах  вогники  кохання.  Він  все  зрозумів,  приголубив,  за  якусь  мить  поцілував.
В  обіймах  так  тепло,  солодкі  поцілунки  та    раптово  випурхнула,  як  птаха,  відійшла  в  сторону.
-  Що  таке,  Валю?  Щось  не  так?  Не  тікай,  я  тобі,  що  огидний?
Їй  стало  не  по  собі,  зашарілася,
-  Та  ні,  я    просто,  нічого  не  знаю  про  твоє  життя.  Ось  так,  відразу  поцілунки,  з  тобою  ніч  провела.
Веселий  сміх  пролинув  над  річкою,  
-  Щоб  так,  усі  люди  проводили  ночі,  мабуть  би  вже  на  землі  й  нікого  не  було.
-  Я,  щось  не  так  сказала?  –    почала  несміливо  виправдовуватися.    
-  Все  буде  добре!  Чого  ти?  Не  хвилюйся,  ще  все  попереду.  Ось,  сьогодні  опісля  роботи,  як  буде  погода  знову  порибалимо,  я  все  розповім.  А  зараз  давай  будемо  снідати.
   Нахабні  горобці  побачили    на  рушникові  продукти,  почали  скакати,  підбиратися  ближче.  Вона  з  них    кепкувала,  коли  здавалося    дражнилися  з  нею.  Як  вже  вкусила  печиво,  один  сміливець  ніби  намагається    залетіти  прямо  до  рота.  Він  сміявся,  часто  підморгував,  пив  чай  з  одноразового  стакана,  що    приніс  від  друга.
         Вона  вже  поспішила  на  роботу,  а  ввечері,  знову  мали    зустрітися.    Дивився  вслід,  почухав  чуба,  вкотре  поправляє  волосся  на  голові.  Ой,  гарненька  ж  стала,  бентежить,  чи  може  закохався?    Тоді  була  непримітна,  як  гидке  каченя,  а  зараз  красуня,  жадана,  як  в  полі  квітка  польова.  Тю,  ти  дивись,  що  це  мене  так  думки  заносять?  Ще  вірші  про  кохання  почну  писати.      Позирнувши  на  річку,  посерйознішав,  але  ж,  що  далі?  Як  їй  сказати,  що  я  інвалід?  Мабуть  цього,  ще  не  помітила,  А,  як      помітить,  що  скаже?
   Роздягався…  знімав  з  себе  одяг  і  протез.  Граната  пошкодила  ступню,  довелося  без  неї  залишитися.  Це  добре,  що  на  лікування  потрапив  у  Ізраїль,  вдалося  ногу  спасти.  Протез  зроблений  по  нових  технологіях,  в  капцях  майже  непомітний.  Він  інколи  задумується  про  минуле,  бажання  жити  краще  покликало  на  Майдан.  Тому  й  пішов,  добровольцем    захищати  Україну,  майже  рік  воював,  потім    поранення.  Признали  учасниками  бойових  дій,  тепер  має  групу.  Та  все    ж  огортає  розпач,  ще  йде  війна,    а  допомогти  нічим  не  може.  Два  місяці,  як  вдома,  у  військкоматі  пообіцяли  взяти  на  роботу.  Погляд  до  річки,  а  думки  за  вечір,  як  вона  відреагує?  Не  зміг  визначитися,  як    краще  їй  сказати.
         Цілий  день  Валентина  біля  автомобілів.  Метушня,  відправка  машин.  На    кілька  хвилин  зайшла  в  кафетерій,  щоб  випити  чаю.  За  столом  Роман  з  Олександрою  насолоджуються  кавою.    Привіталася,  за  мить  вже  біля  них.  Роман,  відразу  запитав,
-  Ти  де  пропала?  Вчора  ввечері  зайшов,  хотів  на  вечерю  запросити,  а  у  вас  вдома  «весілля»,  в  когось  ночувала?
-  Та  потім,  якось  розповім,  зараз  не  маю  часу,  буду  бігти,    у  мене  ж  машини  на  відправку.  На  ходу  допиває  чай,  поспішає  до  виходу.  Відразу  думка  -    треба  зайти  подивитися,  може  гості  вже  поїхали.
         Цілісінький  день  крутилася,  як  білка  в  колесі,  Пилюка  стовпом,  жарко,  і  душно,  зовсім  не  відчувалося,  що  вчора  пройшов  дощик.  Завантажився  останній  автомобіль.  В  зошиті    підбивала  підсумки  дня,  занесла  диспетчеру,  поспішила    додому,  подивитися,  що  там  відбувається.
         Навстіж  відчинені  двері,  тихо…    ця  тиша  злякала  її,    може  мамі  стало  зле?    Тихе  сопіння  линуло  з  її  кімнати,  мати  й  іще  двох,  так  званих  братів,  покотом  спали  на  дивані,  одягнені,  навіть  взуті.  Від  них  дуже  смерділо  перегаром.  Страшно  подумати,  щоб  це  побачив  Сергій,    хіба  захоче  зі  мною  діло  мати.  Напевно  таких  людей  стороною  обходить.  В  душі  бідкалася,  від  думок  охололи  руки.
     В  літньому  душі…  не  поспішаючи  милася,  думала,  чи  варто  йти  до  нього?    Все  ж  в  серці  мала  надію,  полетіти  в  його  обійми,  щоб  відчути    той,  солодкий  поцілунок,  який  досі  відчуває  на  устах.
     На  столі  залишила  записку,  збрехала,  що  пішла  ночувати  до  однокласниці.  Знала,  що    не  шукатиме,  коли  в  запої,  ніколи  не  думала  про  неї.  Їй  часто  доводилося  ночувати    в  сусідів,    а  інколи  й  в  однокласниць.
       Валя  вийшла  з  магазину,  купила  дещо  з  продуктів.  З  гарним  настроєм  йшла  до  Сергія.  Вітер  пестив  обличчя,  їй  здавалося  студив  почервонілі  щоки  та    стрімке  бажання  побачити  його.
         Він  все  спланував  за  день,  рано  наловив  риби,  приніс  додому  і    попередив  батьків,  що  може  завтра  прийде  з  дівчиною,  хоче  їх  познайомити.  Батько  з  -  під  лоба  зирнув  на  сина,
-  Вона  з  місцевих,  чи  чужа?  І  як  сприйняла,  що  ти  інвалід?
Сергій  стримано  заговорив,
-  Не  журіться  дівчина  гарна,  хоча  виросла  без  батьківської  опіки,  покинув  їх,  мати  має  звичку,  любе  випити.  Думаю  діло  поправне,  все  буде  добре.  Валя  гарна,  роботяща,  я  її,  ще  зі  школи  знаю.  Та  вам    все  одно  з  нею  не  жити,  он  Танюха,  вже  майже  дівка.
Батько  сердито  заперечив,
-  Ти,  що  не  знаєш,  що  дівчата  з  хати  йдуть,  а  не  хлопці,  показуєш  на  сестру,  їй  лише  п`ятнадцять.  
-  Так,  то  ж    так  колись  було,  а  зараз  кожен  мріє  жити  окремо  і  я  теж.
   Мати    Сергія  працювала  вчителькою  початкових  класів.  Завжди  зважено  ставилася  до  розмови  на    любу  тему.  Почувши  розмову,  звернулася  до  чоловіка,  
-  Ти  Дмитре  не  спіши,  час  покаже,  все    розставить    по  своїх  місцях.  Йому  жити,  кого  знайде  так  і  буде,  де  захоче    жити,  нехай  сам  вирішить.
     Задоволений  такою  розмовою,  Сергій  спішив  до  річки.  Мати  взнавши  за  дівчину,  наказувала  бути  серйозним,  не  спішити  з  почуттями,  щоб  часом  не  образив  її,  раз  дитина  виросла  без  батька  та,  ще  така  мати,  то    десь  -  то  не  солодко  живеться.
             Валентина  летіла,  в  душі  відчуття  крил,  мов  птаха.    Немов  на  перше  побачення.    Від  думок  гучне  серцебиття,  що  буде  сьогодні,  що  розкаже?  А  можливо,  як  у  школі  закохається.  Тоді  мріяла  засинати  в  його  обіймах.  І  навіть  йому  писала  вірші.  Згодом  вечорами    потай  читала  й  з  ними  засинала,  немов  у  вишневому  гаю.  
«В    обіймах,  тут,  у  вишневому  гаю,
Де  серце  завмирає  від  почуттів,
Будемо  разом  в  нашому  раю,
Сп`яніємо  від  запаху  пелюстків.
Подаруй  мені  смарагдові  очі,
Коханий,  я  давно  в  думках    твоя,
Будуть  у  нас  солодкі,  ніжні  ночі,
Віддам  тобі…  я    пристрасті  дівочі…
Ми  знайдемо  з  тобою  наше  щастя!
Тю,  дивина,  пригадала,  оце  ж  треба!    Вже  йшла  й  сміялася,  може  буде  нагода,  прочитаю  та  чи  всерйоз  він  мене  сприйме?
       Він  вже  чекає…    на  всю  долину  пахла  риба.  Підійшовши,  вона  побачила,  як  шашлики,  підвішена  риба  смажиться  над  жаром.  
Радо  обійняв,  хотів  поцілувати,  але  вона  виривається.
-  Ух,  Сергію,  не  треба,  так  недалеко  і  до  гріха,-  зненацька  випалила,  вмить  опустила  голову.
     Сиділа  мовчки,  неначе  спостерігали  за  водою  в  річці  та  насправді  кожен  думав  про  своє.  А  вода  в  річці  виблискує  на  сонці,    від  вітру  рябіє,  деінде    з`являються    круги.  Біля  берега,  хвилі  ніби  загравали  з  водоростями,  вкотре    їх  відносили  на  пісок  й  знову  забирали  із  собою.
   За  вечерею  Сергій    розповідав  про  своє  життя  після  школи.  Закінчивши    курси  водіїв,  якийсь  час  працював  в  автопарку  на  маршрутці,  а  потім  поїхав  в  Київ,  на  Майдан.  Відчувала,  йому  боляче  згадувати  страшні  події,  то  ж  намагався  розповідати  стисло,  без  подробиць.  Коли  почав  розповідати  про  Донбас,  зненацька  почули  голос,
-  Ось  ти  де?  А  ми  облазили  мабуть  з  кілометр,  вже  думали    тебе  біля  річки  немає,  прийшли  на    запах  смаженої  риби,-  Роман  говорив  трохи  збудженим  голосом,  біля  нього  стояла  дружина.
-  Валю,  тобі  негайно  треба  додому,  мати  до  нас  прийшла,  вся  труситься.  Ми,  визвали  швидку,    в  неї  високий  тиск.  їй  щось  вкололи,  але    від  лікарні  вона  відмовилася.
Сергій,    відразу  усіх  заспокоїв,
-  Не  хвилюйтеся,  підемо  разом.  І  вже  до  Валентини,-  Я  йду  з  тобою,  заперечення  не  приймаються.
Олександра    йшла  поруч  з  Валентиною,  намагалися  йти,  як  найшвидше.  Позаду  йшли  чоловіки,  про  щось  не  дуже  голосно  розмовляли.
Роман  із  Сергієм,  навчалися  в  одній  школі,  старший  за    нього  на  два  роки,  
-  Ти  дивися  не  ображай  дівчину,  вона  непогана,    я  сусід,  її  добре  знаю,  виросла  на  очах.  Правда  з  матір`ю  проблеми    та  вона  теж  непогана  жінка,    інколи  буває,    ця  клята  горілка  її  затягує.  Скільки  раз  говориться,  щоб  полікувалася,  не  хоче,  ти  не  уявляєш,  як  дівчині  живеться.
 На  мить  зупинилися,  Сергій  збуджено  заговорив,
-  Ти  знаєш,  я    її  пам`ятаю,  ще  зі  школи  Тоді  мені  здавалося,  що  я  їй    подобався  та  й  зараз,    бачу  вона  не  проти  зі  мною  бути.  Я  готовий  хоч  завтра  з  нею  під  вінець  та    є  одна  проблема.  Був  на  Майдані,  потім  на    Донбасі,    тут,  таке  діло,  розірвалася  граната,  добре,  що    живий  залишився,  але  маю  протез.
 Роман    відкопилив  губу,    хитнув  головою,
-  Я  бачу,  ступаєш  обережно,  помітив,  що  йдеш  не  поспішаючи,  почекай  хвилинку.
 Роман  доганяв  дівчат,
-  Ви  йдіть,  нам  треба  в  одне  місце  зайти,  ми  вас  доженемо.
Валя    хвилюючись,
-  Він,  що  з  тобою?
-  Так-  так,  не  хвилюйся,  ми  недовго.
-  А  може  йому  краще  всього  не  бачити,  най  не  йде  з  нами,  мабуть  краще  нехай  йде  додому.
-  Та  ні,  слухай,  він  вирішив  йти  з  нами,  хай  йде,  я  не  можу  заборонити.  Не  хвилюйся,  ти    подобаєшся  йому,  я    ж  бачу,  в  цьому  трохи  розуміюся,  ще  в  тебе  на  весіллі  погуляємо.
             Сергій  розповів    Роману,  про    свою  інвалідність,  про  те,  що  обіцяли  взяти  на  роботу  в  військкомат.  Хвилювався,  як  їй  про  все  має  розповісти.
Роман  підтримав  його  в  розмові,
-  Я  думаю  все  буде  добре  та  про  це  маєш  сам  розповісти,  наодинці,  без  свідків,  ти  ж  чоловік,  маєш  мати  достатньо  сили  волі.
             Вже  майже  ніч,  по  усій  хаті  горіло  світло.  На  вулиці      в  гаммаку  лежала  мати,  вона  тільки  спостерігала,  що    робить  молодь.  З  хати  були  винесені    деякі  речі.  Валя  з  Олександрою  вапном  білили  кімнати,  чоловіки  на  веранді  фарбували  вікна  та  панелі.  Роман  ,  як  старший  серед  них,  керував,  що  і  ,  як  все  робити,  він  з  Олександрою,  немов  родина  допомагали  зробити  все  до  пуття.
     Світає….  на  подвір`ї    пахне    фарбою  й  сосисками,  які  смажаться  на  вогнищі.  Молодь  весело  спілкується.  Валентина  посміхалася,  їй  хотілося    усіх  обійняти,  поцілуватий  і  подякувати  за  допомогу.  Вона  не  могла  не  помітити,  як  старанно  все  робив    Сергій.  На  якусь  мить,  себе    відчувала  щасливою.
       Проснулася  Надія…  просила  пробачення,  з  -  під  лоба  позирала  на  доньку.  Їй  соромно,  що  при  таких  обставинах  познайомилася  з  Сергієм  та  Олександрою.  Вже  згодом,    наодинці    з  донькою,  пообіцяла,  що  зовсім  не  буде  пити  горілки.  Валентині  хотілося  в  це  вірити,  але  вмовила  піти  до  лікаря,  у  Вінницьку  лікарню  поїхати.  Мати  зайшовши  в  хату  заплакала,
-  О!    Все  встигли  зробити,  я  подумала,  що  вже  помру.
-  Мамо,  на  кого  мене  залишиш?
-  А,  що  хіба  Сергій  не  твій  хлопець,  він  наш,  чи  звідкись?
-  Так,  наш  мамо,  місцевий.  Ми  в  одній  школі  навчалися,    живе  в  ту  сторону,  за  кар`єром.  Та  я  не  впевнена,  що  він  мій  хлопець,  про  це  зарано  говорити.
-Та  я  б  так  не  сказала.  Бачила,  як  він  на  тебе  дивиться,  дурному  зрозуміло,  може  в  тебе  з  ним  вже,  щось  було?
-  Це  тебе  не  обходить,  ти  ж  знаєш,  я  давно  сама  вирішую,  що  і,  як  буде  в  моєму  житті,  немаленька.  Лише  одне  прошу,  не  сперечайся,  якщо  хочеш,  щоб  я  вийшла  заміж,  як  всі  дівчата  і  була  щаслива,  не  заважай  мені,    попрошу  покинь  пити,  ляж  у  лікарню,  підлікуйся.
Валя  проводжала  Сергія  до  хвіртки….    їй  було  трохи  ніяково,  ховала  очі,
-  Дякую  тобі,  вибач,  але  я  так  живу.  
Поцілунок  в  щоку…  прошепотів  на  вухо,
-  Я  ввечері  прийду…
Роман    і  Олександра    спілкувалися  з  Надією,  розповідали  про  своє  життя  в  Києві.
Вже  йдучи  додому  Роман    з    Валентиною  перекинувся  кількома  словами,  щоб  більше  ніхто  не  почув.  Дещо  запитував    про  рибалку  та    чи  пообіцяв  прийти  Сергій.
Валя  повеселіла,
-  Обіцяв  ввечері  прийти….
Сергій    усміхнувся,  підморгнув,
-  Ну  -  ну,  давай  -  давай,  а  то,  як  кажуть  зима  не  за  горами.
       Декілька  хвилин  і    в  начальника  кар`єру,  на  два  дні  за  рахунок  відпустки  підписанга  заява.
 Після  лікарні,    з  направленням  їхали  у  Вінницю.  Вдалося  покласти  маму  на  лікування.  Мати  вже  майже  не  сперечалася,  без  нарікань  підкорилася  донці.
           Валентина  вже  одягла  улюблений,  літній  сарафан,  який    підкреслював  її  витончений  стан.  Квітучі  соняхи    на  одязі  дуже  пасували  їй.  На  вигляд,  як  молоде  закохане  дівчисько,  з  трепетом  чекала  приходу  хлопця.  Саме  на  вечерю  смажила    картоплю.  Сергій    одягнений  в  білу  футболку  й  сині  джинси  переступив  поріг.  В  руках  букет  червоних  троянд.  Ой,  який  красивий,  затаїла  подих,  не  у  військовому  одязі.  Поцілунок  в  щоку,  прийнявши  квіти,  подякувала,  притулилася  до  нього,
-  А  ну,  посмакуй,  яка  я  куховарка?  Оціни!
Вмить  на  вилці  кілька  шматочків.
-  Е  ні,  справжній  поцілунок,  тоді  посмакую.
Поцілунок  був  довгим.  Згодом  покуштував,
-    Мабуть  таки  поцілунок  кращий  за  картоплю,-  усміхнений,  обійняв    її.
За  вечерею,  вона  все  розповіла  про  поїздку.
-  Завтра,  завезу  їй  деякий  одяг  та  йтиму  на  роботу,  там  без  мене  завал.  Слухай,  давай  до  річки  сходимо  скупаємося.  Така  жара…  тобі  в  джинсах  гарно  та  чи  не  жарко?  Бачу  хлопці  ходять    у  бріджах,  чи  ти  соромишся?  Вважаєш  себе  старим?  -    запитала,  морщила    личко,  весело  з  усмішкою,  зазирає  в  очі.
За  мить  помітила,  ледь  зблід.    Встав  із  -  за  столу,  відійшов  до  вікна.  В  її  грудях  похололо,  затерп    язик,  забракло  слів,  зіпсувався    настрій,  В  душі  картала  себе,  от  дурепа,  язик  теліпається,    несу  не  те,  що  треба.
Запала  тиша….  він  задумливо    дивився  до  вікна,
-    Цими  днями,  я  б  хотів  тебе  з  батьками    познайомити,  що  ти  на  це
 скажеш  ?
Вона  мовчала,  відчула,  тіло    хвилею  огорнуло  теплом.
-  Гаразд,  давай  на  вихідні,  я  згодна.
Присів  біля  неї,  задоволено  зажав  у    обійми.  Гарячі  поцілунки  -  феєрверк  в  почуттях  до  нього,  вже  сама  обіймала  його,  зазирає  в    очі,    цілувала.  Згодом  запитала,
-То  йдемо  купатися,  чи  вже  ні?
Збентежено,  по  кімнаті,  як  вітерець,  моталася  збирала  деякі  речі.
     На  вулиці  оминали  останній  будинок,  далі  долина.  Взявшись  за  руки,  відчуття  теплих  долонь,  більше  довіри.  Йшли  веселі,  задоволені,    зиркали  один  на  одного.
Сутінки  прилягали  до  землі…Сергій  перервав  мовчанку,
-  Валю,  я  інвалід,  на  групі,  мав  поранення    на  Донбасі,  лікувався  в  Ізраїлі.
Перехопило  подих,  кров  прилинула  до  її  обличчя,    відразу  думка,  може  не  здатен,  як  чоловік,  чи  може  дітей  не  буде?
Обоє  мовчали,  він  чекав,  що  вона  перша,  щось  скаже,  а  вона,  як  підстрелена  пташка,  не  знала,  як  діяти  далі.  
Вже  і    річка…  вона  на  ходу  знімає  халат,  подумала,  невже  я  його  не  зумію  привабити,  як  у  кіно,  це    роблять  жінки?  Хіба  я  така  потвора,  здається  ж  не  гірше  декого,  вже  себе  заспокоїла.  І  шубовснула  в  воду,  весело  охаючи  та  ахаючи  від  задоволення,  вміло  поплила    проти  течії.
   Він  роздягається,  нахилився,  їй  було  погано  видно,  що  він  там  робить,  розвернулася,  пливла  ближче.  В  цей  момент,  їй  здалося  небо    накрила  суцільна  чорна  хмара.  Від  побаченого  розхвилювалася,  кілька  раз  вмилася.  Це  вона  побачила  протез,  який  він  щойно  зняв.  Їй  вперше  в  житті  довелося  це  побачити.  Здалося  зупинилася  течія  води,    немов  у  іншому  світі  знаходиться,  серце  гучно  билося,  зморозило,  відчула,  що  тремтить.
-  Валю,  ти  можеш  такого  покохати?  -    голосно  запитав  і  відразу  ж  кинувся  у  воду,  як  подалі  від  неї.
 Від  цих  слів,  завмерла  душа,  в  голові  зашуміло,  стрепенулася,  вийшла    на  берег.  Погляд  там,  у  воді,  де  плаває  він,  сильно  розмахуючи  руками,  немов  бився  з  якимись  перепонами.
 Прийшовши  до  тями,  усвідомивши,  що  побачила,  намагалася  заспокоїти  себе.  Тьху  ти,  це  що  я,  чому  така  реакція?  Але  ж  бачила  по  ТБ,  чому  так  вразило  мене?    Дурепа,  подумала  про  інтимне.  Але  ж  я  про  нього  мріяла,  так  хотіла  зустріти,  а  тепер  відмовитися  від  своєї  мрії?  Ні,  тільки  не  це!  Так  і  буде,  це  не  завадить  його  кохати.  Якби  він  мені    тільки  освідчився,  пішла  б    а  нього  на  край  світу  й  не  думала  б.  Вже  спокійно,  зважено  роздумувала  вона.  Залпом  з  пляшки  випила  мінеральної  води,    кинулася  у  воду.  Пливла  до  нього.
 Сергій,    побачивши  її,  став  плевти  назустріч,  раптово  зник  в  воді  та  за  мить  з`явився  перед  нею,
-  Ну,  що  підеш  за  мене,  я  згорів    в  собі,  відколи  тебе  побачив.  Чи  покрутиш  і,  як  непотріб  викинеш?-    запитав  хвилюючись.
Обома  руками  обійняла  за  шию,
-  А    ти,  що  освідчуєшся  тут,  у  воді?  Кличеш    заміж,  чи  як?
Підхопив  її    на  руки.
-  Я  кохаю  тебе!
     Кохаю,-  гучно  линуло    над  водою,  полетіло,  розвіялось  по  долині.
   Отямившись  від  поцілунків,  вона    вискочила  на  берег,  щоб  він  не  відчув  незручності,  з  рушником  у  руці,  побігла  на  пагорб.
Він  одягався,  не  озираючись.  Вже  стояв  дивився    на  річку,  посміхався,  здається  не  злякалася,  щирий  погляд.
Вона  підійшла,  тілом  припала  до  його  спини,
-  Я  тебе  давно  кохаю,  чуєш!
Набравшись  хоробрості,  прочитала  йому  той  вірш,  що  колись  був  писаний.  Заворожено,  здивовано  подивився  на  неї,  
-  Це  хто  писав?  Такого  я  не  чув,  ніде  не  зустрічав…
-  Ці  слова  тобі  написані,  ще  коли  ти  закінчив  одинадцятий  клас,  пригадай  вечір  в  школі,  пам`ятаєш,  були  конкурси.  Вже  тоді  моє  серце  страждало  за  тобою,  ще  тоді  я  закохалася  в  тебе.  Кохання  тліло,  ти  знову  з`явився  в  моєму  житті,  розпалив    вогонь.
Присмак  гарячих  поцілунків,  відчувався  на  устах,  п`яніли  від  ніжностей.
                 Тихо…  Ясно  світив  місяць,  загадково  мерехтіли  зірки.
 Давно  усі  спали.  Усміхнені,  щасливі,  після  ніжного  кохання  й  пристрастей,  вони  поверталися    додому.
 Сергій  додому  не  пішов,  залишився  в  неї…
         У  вересні    на  вихідні,    приїхав  Роман  з  дружиною,  допомагали  зробити  курінь,  готувалися  до  весілля.
     Минув  рік…  Дві  родини  й  друзі  зібралися  за    святковим  столом,  хрестили  малого  Іванка,  йому  допіру  виповнився  місяць,  назвали  на  честь  прадіда,  який  загинув  у  Велику  Вітчизняну  війну.
           Валентина  й  Сергій  усміхнені,  щасливі    сиділи  поруч,  раділи  життю,  задоволено  дивилися  на  гостей.  Роман,  хрещений  батько  Іванка,    схилився  над  коляскою,  з  цікавістю  дивився    на  малюка.  А  поруч,  з  усмішкою  на  обличчі,  на  нього  позирала  вагітна  Олександра.
       Мама  валентини,  припрошувала  сватів  і  молодь  відвідати  страви.  Вона  тішилася  дочкою  і  зятем,  не  відчувала  одинокості,  раділа,  що  в  їх  оселю  прийшло  щастя.

                                                                                                                                                                                     17.04.2017р.
                                                                                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2017

Лунають дзвони… Христос Воскрес!

Умилось  сонце,  сміється  росами,
Блакитність  неба,  перші  первоцвіти,
Синенькі  й  білі  сплелись  віночками,
А  нам  так  хочеться,  всьому  радіти.

Піднялось  сонце,  до  Пресвятих  небес,
Лунають  дзвони,  люди  у  храм  спішать,
Приніс  Великдень,  слова  -  Христос  Воскрес!
По  всій  землі,  всіх  із  радістю  вітать.

Вклонімось  люди,  каючись,  до  Христа,
У  дні  пасхальні  просимо  прощення,
Благаєм  кращого  нам    дати    життя,
Тож  ми  помолимось  за  воскресіння.

І  на  честь  сина,  запалимо  свічу,
Скріпить  молитва,    всім  зболені  серця,
У  каятті  просимо  щастя  й  миру,
У  дні  Пасхальні,  прославимо  Творця.

Уклін,  подяка  за  щедроти  земні,
За  його  ласку  і  яскраве  сонце,
За  почуття  світлі,  благословенні,
У  наші  душі  прислав  на  долонці.
     ***
Христос  Воскрес!  Христос  Воскрес!
Нехай  лунає  до  блакитних  небес!
Щиро  вітаю,  Вас  шановні  читачі!

Бажаю  миру,  добра  і  щастя  від  душі!
Нехай  ця  радість  прийде    в    кожну  хатину
І  за  святковим  столом  збере    родину!
Христос  Воскрес!  Христос  Воскрес!
                                                 Воістину  Воскрес!


                                   10.04.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728989
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2017

Берізка коси розпускає…

Берізка  коси  розпускає,
 Всі  чарівні,  ледь  -  ледь  пухкенькі,
А  поряд  пташечка  співає,
Файні  пісні  та  веселенькі.

Зустріла  сонечко  раденько,
Берізка  ніжно  колихнулась,
І    мені  так,  стало    тепленько,
Уже  до  неї  посміхнулась.

     Поряд  жовтесенькі  кульбабки,
Яскраві  сонечка,  ясненькі,
Із  вітром  гралися  залюбки,
Між  них  фіалочки  синенькі.

О  земле  рідна  і  чарівна,
Стільки  тепла  мені  даруєш,
Ти  одяглась,  як  королівна,
Тож  моє  серденько  лікуєш.

Хочеться  глибоко  вдихнути,
 На  повні  груди,  немов  дитя,
Щоби  духовно    воскреснути,
Й  насолодитися  цим  життям.

Берізко  –  подружка,  красуня,
Я  їй  ніжненько  шепотіла,
Знала  давно,  що  не  самотня,
Із  нею  я,  дуже    раділа.


15.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2017

Чудовий день

Чудовий  день    у  небо  сині,
Хмарки  цілуються  біленькі,
Неначе  птАшечки  красив,
Вальсують  поспіхом,  дрібненькі.

Радо  журавликів  стрічають,
«  Курли,  курли  »  пісенно  лине,
Щиро  з  весною    привітають,
Втішає  пара  лебедина.

Земля  рясніє  у  смарагдах,
Проснулись  трави  шовковисті,
Ніжні  сережки  на  березах,
Верба  вклонилась  у  намисті.

Веселився  вітер  з  промінням,
Мерехтять  зайчики,  дзеркальні,
Джерело    срібне  між  камінням,
Скачуть  краплиночки  криштальні.

                                             05.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2017

Ти цього ніколи не узнаєш

Напевно  ти,  для  мене  ясне  сонечко,
Тож  можеш  міцно  обійняти  й  пригріти,
Кожного  разу  бачу  за  віконечком,
Йдеш  на  роботу,  я  ж  бажаю  зустріти.

Твій  ніжний  погляд,  дуже  мене  бентежить,
І  вже  чуприна,  мокра  від  хвилювання,
Лиш  ти  не  знаєш,  як  можеш  розтривожить,
         Я  не  пізнаю  солодкого  кохання.

Часто  милуюсь,  радію  твоїй  вроді
Зачарувала  мені  серце  і  душу,
Клята  війна,  прийшла,  захищав  на  Сході,
Бачиш  життя,  я  у  ліжку  лежать  мушу.

Тільки  цього,ні  ніколи  не  узнаєш,
Бо  мармурові  між  нас  стіни,  безодня,
Йдеш  на  роботу,  летиш,  все  оминаєш,
Як  тепле  сонце,  на  жаль,  серденько  краєш.

02.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2017

Весняний подих

Роси  намистом,  зеленіє  трава,
Весняний  подих  -  придасть    мені  сили,
Туман  із  сонцем  звабливо  заграва,
Щоранку  усмішка  від  небосхилу.

Там  кольори,  ніжно-  голубі  кличуть,
Душа  й  натхнення  у  вирії  весни,
ЧарівнІ  сили,  про  твори  шепочуть,
Наповнять  запахом  квітучі  сади.

Повітря  свіже  -  бажання  писати,
Цвітіння  буйне  повсюду  навесні,
Хочеться  щастя  та  радість  пізнавати
На  серці    нині,  добре,  тепло  мені.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2017

Я хочу…

Я  хочу,  щоб  ти,  мене,  кохав  все  життя,
Оберігав,  як    калиноньку  у  цвіту
І  відчували  один  такт  серцебиття
Разом    змогли,  побороти  любу  скруту.

Ми  ж  такі  гарні  із  тобою,  молоді,
Цвітіння  час,  у  сонячному  промінні,
У  наших  душах,  ще  співають  солов`ї,
Проживемо  всякчас  у  порозумінні.

Хай  у  калини  кетяги  достигають,
Наша  любов,  принесе  на  землю  дитя,
Нехай  до  нас,  лиш  біди  не  заповзають,
Буяє  щастя  й  тепле,  світле  майбуття
.
Кохай  мене,  чуєш,  щоб  вогонь  у  душі,
Завжди  повага,  лебедина  відданість,
Ми  розпізнаємо  миті  найсолодші,
І  у  стосунках  збережемо  впевненість.

05.02.2017
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2017

Голубка та ясен

 Сіла  голубка  на  ясен  відпочити,
Тож  нелегка,  й  далека  була  дорога,
Зовсім  знесилена,  де  б  води  попити?
Не  покидав,  біль  під  серцем,  тривога.

До  неї  ясен,  зашелестів  тихенько,
Нема  дощів,  давно  висохли  криниці,
І  чомусь  річка,  доволі  далеченько.
Поклюй  листочків,  моїх    замість  водиці.

І  розкажи  ,  де  була    та  що  бачила,
Мені  так  сумно,  лишився    зовсім  один,
Чуєш  свистить,  клята    війна  оточила,
Жити  підтримує,  мене  лише  спомин.

Сиза  голубка,  раптом  просльозилася,
А  що,  давно  вже  тут  нікого  немає?
Сина  побачити,  все  ж  надіялася,
Думки  про  ворога,що  вже  відступає.

О,  якби  знала,  які  були  тут    бурі,
Немов  гроза,  у  змові  із  снарядами,
Тремтячим  голосом,  шептав  у  зажурі,
Різало  землю,безжально  мов  лезами.

На  жаль  забрали,  синочки  у  полоні,
Живі  сам  бачив,  не  журися,  благаю,
Донизу  капали  сльозинки  солоні,
Світлая  душенька  злетіла    до  раю.
                     
Серпень2015
                         
-      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017

Не вважай життя грою

А  що  життя,  розчарування,  мрії,
Ще,  як  народишся,  одні  надії,
Зумів  зробити  уже  перші  кроки,
Від  старших  ти,  отримуєш  уроки.

Перші  слова  сказати  --  мама,  тато,
Часом  здається  вражень  забагато,
Вже  розумієш,  що  маєш  бути  тут,
Лиш  треба  вибрати  свій  шлях  і  маршрут.

Ким  хочеш  стати,  чогось  досягнути,
Своє  життя,  не  вважай  грою.  Зможеш,
Здійснить  бажання,  здолать  перепони,
І  жити  краще,  чим  живуть  мільйони.

Ти  намалюй,  свій  світ,    світлий  у  очах,
Злітай    до    неба,  немов    крилатий  птах,
Там  ясне  сонце,  жага  думок,  бажань,
Скарби    найкращих  омрійних  сподівань.

Будь    завжди  чесним,  сміливим  і  сильним,
Себе  відчуєш,  лиш  тоді  щасливим,
І  цим  життям  наповнись,  аж  по  вінця
Бо  ти  дитя  -  Бога,  землі    і  сонця.

20.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017

Вбралась вербичка….

 Шановні  пані  і  панове!  Щиро  вітаю
З  ВЕРБНОЮ  НЕДІЛЕЮ!
Сердечно  бажаю  Вам  і  Вашій  родині
Миру,  радості,    здоров`я!
Злагоди,  добра  і  щастя!!!

 ***
Ховалась  нічка,  багріли  промінці,
Вже  кольорами  світанок  танцював,
Верба  вдяглася  у  весняні  штанці,
 До  сонця  «  котик»,  рученьки  простягав.

Дари  природи,  ой  чубчики  пухкі,
У  позолоті  жовті  і  сріблясті,
Всюди  літають,  чародійства  пахкі,
Земля  радіє  у  цій  чарівності.

Вбралась  вербичка,  святково  у  красу,
Всміхалось  сонечко  щодня  ясніше,
І  розплітала  весняночка  косу,
Земля  квітчає  пишніше  й  рясніше.

01.03.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2017

Під охороною ангела / проза /

               Початок  літа…    у  вікно    заглядає  ніч.    Зоряно,  місячно,  неначе  в  казці.
     На  годиннику  три  години.  Тоня  дивиться  у  вікно.  Далеко  виднілося  мерехтіння    кольорових  вогників  від  літака.  Добре,  що  не  було  дощу,  треба  збиратися  йти  на  дизель-поїзд,  їхати  на  дачну  ділянку.  Співробітниця,  сусідка  по  дачі,  попередила,  що  молодий  колорадський  жук  взявся  за    картоплю,  тож  треба  терміново  кропити  хімікатами.
     Зазирнула  в  дитячу  кімнату,  дві  донечки,  шести  та  дев`яти  років  солодко  спали.  Сьогодні  вихідний,  чоловік  у  відрядженні,    прийдеться  самій    їхати,  спасати  врожай.  Дизель  -  поїзд  їздить  тільки  два  рази  на  день,  вибору  не  було,  щоб  надовго  не  залишати  дітей  самих,  треба    їхати  тільки  так  рано.  А  потім,  вже  о  сьомій  ранку  назад,  якщо  ж  не  встигнути,  то  прийдеться    лишатися  до  дев`ятнадцятої  години  та  такий  варіант  жінці  зовсім  не  підходив.
   Ділянки  під  дачі  дали  в  дуже  красивому,  мальовничому    місці,  біля  ставу.  Їхати  до  станції  Лопатинці,  а  потім    від  залізниці  йти  хвилин  тридцять,  не  менше.  Загалом  незручно  добиратися;    якщо  ж  від    автомобільної  траси  йти,  ще  довше,    добрих  хвилин  сорок  п`ять.
   Вже  вдягнувшись,  вона  перехрестила  дітей,  присіла  на  диван,  прочитала  молитву  й  вийшла  надвір.  Прохолода  вдарила  в  обличчя,  але  все  одно  тепло,  тож  початок  літа,  прямувала  до  станції.  Дітей  попередила,  якщо  в  разі  проснуться  раніше,  чи    щось  треба,  щоб  гукнули  сусідку,  бабусю  Феню.    
Їм    повезло,    що  мають  добрих    сусідів.  Що  її  чоловік  -  дід  Ігнат,  що  вона,  люди  ,  чуйні,  при  потребі  завжди  прийдуть  на  допомогу.  Обом  вже  близько    сімдесяти  років,  єдина    донька  мешкає  в  іншому  містечку.        Тоня,  на  чужині,    часом  так  потребує  поради,  чи  допомоги,  все  до  бабці  Фені.Вона  ж  завжди  вислухає,  як  рідну  доньку,    порадить.  А    коли  треба,  то  й      пару  годин  пригляне  за  дітьми.
     З  провулка    вийшла  на  центральну  дорогу,  по  ній    часом  проїжджають  автомобілі,      тоді  хоч  трохи  видніше,  бо  вуличні  ліхтарі,  що  мали  світити,    майже  всі  розбиті.  Аж  раптом,  зовсім  поруч  ,  через  паркан  хотів  перескочити  пес,    від  страху,    зненацька,  аж  запекло  в  грудях.  Йшла  далі,  в  думках  себе  картала,  ото  роззява,  забула,  що    тут  все  відв`язаний.  Здоровий  пес,  хоча  здається  породистий  та  напевно  все  ж  дурний,адже  до  нього  на  обійстя  ніхто  не  намагається  пролізти.  Ну,  ось  нарешті  здалеку  почула  гул,  їхало  таксі,    спереду  трохи  освітлює  дорогу.    По  ній  нікого,от  і  добре,    зробила  глибокий  подих,    впевненіше  йшла  вперед.
     Дизель-поїзд  напевно  на  платформу  подали  давно,,  в  вагоні  людей  багатенько.  Завжди    більшість    пасажирів  їдуть  до    Хмельницького,  на  великий  речовий  базар.  Вона  роздивлялася  на  всі  сторони,  може    хтось  знайомий  з    дач,  чи  хтось,    так  раненько,  їде  на  рибалку?  Та  ні    -  нікого.  Все  ж  надію  мала,  може    хтось    в  інших  вагонах  їде  -  заспокоювала  себе.  Їхати  недовго,  всього    двадцять  хвилин.
   Надворі  майже  темно,  місяця  вже  не  видно,  а  зорі    немов    десь  провалювалися,  зникали.  Тоня  зійшла  на  платформу,  одна    однісінька.  Озирнулася  ,  з  вікон  вагонів  проникало  світло  на  платформу,  нікого.
Самої  станції  тут    немає,  неподалік  будинок  на  два  господаря.  Це  для  працівників  залізниці,  путеобходчиків.    Дачники    знали,  що  там  давно  живуть  пенсіонери,  завжди  водиться  алкашня,  яка  часто  промишляла    по  дачах,  щоб  щось    вкрасти  на  закуску.  
Дизель-поїзд  забрав  з  собою  світло.  Знову    майже  темно,  ні,  це  очам  так,подумки  втішала  себе,  зараз  звикну.
     З  надією  позира  до  сходу  сонця.  По  небу  танцювали  фіолетові  й  рожеві  кольори,  а  вище  ледь-  ледь  світліло  небо.    Ще  б  хвилин  двадцять  і  вже  можна  було  б    сміливо  йти,але  ж  стояти  не  буде  одна,  вирішила  потихеньку  йти.    З  залізничного  полотна,    між  травою  чорніє  стежка,  тягнеться  донизу,    а  далі  посадка.
     Скрізь  тихо  -  тихо,  тільки  шурхіт  від  щебеню,  що  під  ногами  губиться  поміж    дерев  посадки.  Ой,  подумала,  якби  це    пройти  ці    тридцять  метрів,  щоб  нічого  не  злякатися.  По  чолу  холодний  піт,  по  судинах,  немов  протікали    жарини.  В  руках  сумка  з  відром  й  віником,  вже  думала,  якщо  щось,  то  буде  відбиватися  цим  знаряддям.  Наблизилася  до  посадки,  перед  самим  носом,    пролетіла  пташка.  Вона  завмерла,    якісь  секунди  слухала    шурхіт  листя.  На  мить    отямилася,    прискорила  ходу,  вийти  б  швидше,  там  за  посадкою  видніше,  вже  ж    світанок,  заспокоїла  себе.
Вийшла  з  посадки,  відчувала,  як  тремтить,  чи  то  від  страху,  чи  від  ранкової  прохолоди.  Стала  дивилася  донизу,    що  це,  якась    непроглядна  сивина,  весь  низ  потопав  у  тумані.  Ні  річки,  ні  ставу,  ні  тим  паче  за  річкою  де  дачі,  зовсім  нічого  не  видно.  Стояла,  а  в  душі  ,  якийсь  мандраж,  заспокоювала  себе,  треба  йти,  все  буде  добре.  Але  ж  йти  далеченько,  спочатку  вздовж  посадки,  майже  кілометр,    потім  донизу,  до  ставу  по  дамбі,  яка  теж    не  менше    метрів  чотириста.  Але  ж  там  біло,  як  туди  йти?  Миттєвий  шурхіт  перервав  тишу,  з    посадки  в  метрах    двадцяти  вискочив  заєць,    побіг  спереду.  Від  несподіванки,  аж  присіла,  тремтячим    голосом  заговорила,
-  От  бешкетник  налякав,  я  ж  тебе  не  збиралася  чіпати,  нащо  мене  налякав?
     Відразу  збентежено  обернулася,  чи  часом  немає  когось  позаду.  Заєць  на  якусь  мить  став  на  дві  лапи  позирав  в    її  сторону  й  знову  біг  вперед.  А  далі,  вже,  як    чкурнув,    то  тільки    його  й  бачили.
Серед  трави  до  дамби  виднілася  стежка.  Все  довкола  оповите  туманом.  Але  вже  не  таким  білим,  не  пеленою,  туман    частково  розпливчастий,  то  густіший,  то  рідший.  Вже  добре  чути,  як    вода  протікала  через  шлюзи.
   Тоня  хотіла  спускатися  в  сторону  ставу.  Озирнулася  назад,    на  сході    перші  сонячні    промені  лагідно,  не  поспішаючи  освітлювали  небо.  Здавалося,  ще  трішки    й  вони  зможуть  дістатися  землі.  Прочитала  молитву  й    пішла  призиваючи  ангела  охоронця,  щоб  допоміг  їй  пройти  без  страху,  який  весь  час  її  переслідував.
     Зненацька  зупинилася,  -  Ой,  що  це?
В  метрах  п`ятидесяти,  над  дамбою,    побачила  образ  феї.  Ні,  вона  не  збожеволіла,  ні!    Озирнувшись  довкола,    нічого  примітного  не  було,  а  над  дамбою  немов  летіло    тіло.  Ніг  не  видно,  внизу  все  в  пелені  туману,  а    вище  ,  де  туман  був  рідшим,  немов  летіла  якась  жінка.  В  сукні  синього  кольору  з  розпущеним,    світло  –  блакитним    волоссям,  повертала  голову,  то  в  один  бік  ,  то  в  інший.  Одночасно    махала  руками,  ні  не  так  ,  як  пташка  крилами,  а  немов  брала  розбіг,  тільки  ж  знову  рук  не  було  видно,  тільки  немов  широкий  рукав  і  довгий,  сукня  розвівається    при  кожному  русі.  Та  фея  летіла  й  Тоня  теж  неначе  летіла,  бо  не  відчувала  під  ногами  землі.
     За  якийсь  час,  фея  прилетіла  до  кінця  дамби,    озирнулася  назад,  немов  показувала    в  сторону  сходу  сонця.  Сама  ж  зникала  за  пагорбом,  де  росли  берізки,  по  них  вже  ледь  -  ледь  мерехтіли  перші  сонячні  промені.  
 Тоня    перевівши  подих,зупинилася.  Так  вона  вже  пройшла  дамбу,  але  все,  ще  зачаровано  дивилася  в    той  бік  де  зникла  загадкова  фея.  Туди,  ще  нижче,  виднілися  якісь  кущі,  а  по  ліву  сторону  біля  ставу    долина,  майже  вся  покрита  зіллям,  очеретом  та  високою  травою.    Вона    повернула  в  сторону,  ближче  до  ставу,  тепер  треба  піднятись  на    великий,  крутий  пагорб.  Хоч  і  спекотні  дні  та  на  ньому  де-не-де  сріблилася  роса,  від  променів    мерехтіла,  блищала.
   Піднялася  на  пагорб,  з  нього  все  видно,  як  на  долоні.  А  далі  виднілися  дачні  будинки,  контейнери,    ділянки.  От  і  добре,  що  нікого    з  чужих  не  зустріла  ,  заспокоювала  себе.  Нею  керувало  якесь  почуття  радості,  задоволення  і  водночас  зацікавленості,  що  ж  то  було?  Та  роздумувати  не  було  часу,  треба  поспішати.
       Сходило  сонце,  золоті  промені    прилягали  до  землі.  Вона  стояла    й  немов    заворожена,  роздивлялася  навкруги,  краса  чарувала  її.  А  в  сторону,    донизу,  ближче  до  ставу,  теж  тягнулися  дачі.  Став  виблискував  на  сонці  ,  немов  сяяли    дзеркала,  вода  переливається  часом  зеленим,  інколи  синім  кольорами  і  де-не-де  фіолетовим  кольором,  разом  з    блакитним.  По  іншу  сторону  ставу,  поміж  очеретом    виднілися  рибаки.  Напевно  ночували  тут,  а  можливо  чужі,  бо    дачники  завжди  рибалять  зі    своєї  сторони.
   Вона  дістала  речі  з  контейнера,  переодяглася  і  весело  з  відром  подалася  до    ставу.  Ніжно  віяв  легенький  вітерець,  а  в    небі  білі  хмаринки  немов  вальсували,  підбадьорювали  до  роботи.
-Хлюп,  хлюп,  -  почула  підходячи  до  води.
 Це  жабки,  напевно  почули  шурхіт,  поплигали  в    воду.    А    вона  така  тиха,  чиста  –  чиста,  видно,  як    зграйками  швидко  плавали  маленькі  рибки.
     На  кладці  набирала  воду.  Посміхнулася,відчувши  яка  вона  тепла,  промайнула  думка  -»Можна  буде  купатися»..  В  метрах  п`ятнадцяти  від  кладки  ,помітила    знайомих  дачників,    мовчки  уважно  спостерігали  за      поплавками.  Вода  рябила….  А  риба  тут  є,  водяться    карасики,  краснопірка,  короп,  щука,  а  як  повезе,  можна  спіймати  товстолоба    та  навіть  сома.  А  туди,  далі  біля  самої  дамби,    інколи  діставали  раки.  Любителів    порибалити  влітку,    завжди  є  багатенько.  Навіть  з  містечка  і  інших  сіл    на  автомобілях,  мотоциклах    приїжджають  сюди.  Влітку-  студенти  часті  гості,  приїжджають  групами,  навіть  з  з  ночівлею.
   Справно,  з  гарним  настроєм  кропила  жуки,час  від  часу  позирала  на  годинник,  тож  треба  поспішати.
Десь    в  кінці  дач  чула  чиїсь  голоси,  напевно  хтось  таки  ночував,  зробила  висновки.  Будинків  небагато  побудовано,  тож  роздали  ділянки  всього        чотири  роки  назад,    дехто  приволік  собі  контейнер.
     Закінчивши  роботу  ,  взяла  рушник    й  побігла  до  ставу….
   Яка  насолода,  вода  холодила  розігріте  тіло.  Адже  добре  набігалася    вверх  та  вниз.  Земля  суха,  аж  тріщини  по  ній,  давно  не  було  дощів,тож  пилюки  набралася  достатньо.  Запливала  недалеко,  приємно  в  воді,  неначе    в  ній  залишала  втому.
 По  дорозі  назад,    думками  з  феєю,  що  ж  то  за  сила  є?  Що  ж  то  за  янгол  охоронець?    Напевно  Бог  дає  випробування  і  в  той  же  час  допомагає  в  скрутну  хвилину.  Вона  розуміла,  то  було  послання  від  Всевишнього,  адже  з  дитинства  вірила  в  нього.    Пригадала,  як  колись,  в    шкільні  роки  вчителька    викладала  українську  мову  й  літературу.  Така  вся  з  себе  ,  як  кажуть  пані,  занадто    ділова  й  гордовита.  Часто  говорила,  що  Бога  немає.  Дуже  хвалилася  ,  що  поступила  в  комуністичну  партію,  що  тепер    при  такому  званні,  як  член  партії  треба,  щоб  більше  прислухалися  до  її  порад.    Одного  разу  дозволила  собі  принизити  учнів,  це  було    після  Провідної  неділі,  як  завжди  вдома  всі  фарбували  яйця,  а  фарби  були  такі,  що  залишили  сліди.  Якщо    було  візьмеш  в  руку,  то  вже  залишався  слід,  а  відмиваться  дуже  довго,  було  таке,  що  й    до  тижня.  Після  Провідної  неділі      більше  десяти  учнів  з  класу  прийшли  з  пофарбованими  пальцями.
 Ой,  що  тоді  було  …  кричала  не  своїм  голосом,  аж  слина  з  рота  летіла.  Здавалося,  аж  школа  здригалася,  розчервонілась,  а  очі  світилися,  як  у  демона.  Потім  тих  учнів  вигнала  з  класу  ,  відправила  додому,  щоб  привели  батьків.  Та    вдома,  розповівши    мамі  про  таке  ставлення,  вона  тільки  усміхнулася,  сказала,  щоб  завтра  йшла  до  школи,  не  звертала  уваги.  Запам`ятався  цей  випадок;  під  дверима  класу,  всі  учні    весело  спілкувалися,  а  в  клас  запросив    директор  школи.  І  немов  не  було  того  інциденту,  навчання  продовжувалося  без  ніяких  нарікань.  Між  собою  учні  шепотіли,  що  хтось  з  батьків    був  у  школі,  з  вчителькою    і  з  директором    мав    серйозну  розмову.  Правда,  мабуть  з  тиждень    її    в  школі  не  було,  говорили,  що  пішла  на  лікарняний.
 Тоня  знала,  що  цей    випадок    запам`ятає  на  все  життя.    Вона  завжди  в    душі  вірила,  що  Бог  є    і  при  нагоді  захистить  її.
Йшла  по  стежці  біля  посадки,  сонце  світило  прямо  в  очі,  усміхаючись    жмурила    їх  й  рвала  польові  квіти,  васильки,  ромашки,  дзвіночки  ,  а    з  ними  приходили    слова,
-Ой,  тумани  -  тумани,  чародійства  казкові
Та  для  мене  ви  стали  подарунки  ранкові
 Пестить  сонця  промінчик,  янгол  поряд  зі  мною
Хто  ж  та  фея  чарівна,  мабуть  була  святою…  
Та  красуня  з  туманом  придали  мені  сили
Неприємності    і  цей  страх  побороти  навчили…
Я  нарву  букет  квітів,  до  ікони  поставлю  
Помолюся  і  Боженьку,  навіки  прославлю…..
     Літній  вітерець  шелестів    листочками      по  всій  посадці,  весело  переспівувалися  пташки.
Радісно  на  душі,  все  встигла,  позаду    залишився  страх  та,    ще  трохи  не  покидала    тривога,  щоб  вдома  все  склалося  добре.
Дизель-поїзд  приїхав    в  Жмеринку,  Тоня      хвилюючись,  немов  пташечка  летіла,    спішила  додому.
 Хотіла  відчинити    вхідні    двері  будинку,  закрито  на  замок.  О,значить  ,  ще  сплять,  подумала,  перевела  дух    й  спокійно  зайшла  в  дитячу    кімнату.  Дівчата    задоволено  відкрили  очі,  одна    перед  одною  раділи,  що  мама  вже  повернулася..  А  Тоня  сиділа  задоволена,  їй  здалося,  що  сьогодні  вона  отримала  шматочок  щастя,  яке  дається  в  житті.    Усміхалася  і  в  той  же  час    думала,  щоб  ви  діточки  знали,  як  страшно  було  вашій  мамі.  Та  все  те  розповіла  дітям  лише  згодом,  як  одного  разу,  літнього  дня,  разом  їхали  на  дачу.
 Від  тої  пори  минуло  більше  ніж  тридцять  років,  а  в  Тоні  все  перед  очима  та  чарівниця  -  фея,  яка  допомогла  їй  в  скрутний  час.  Проживши  цей  відрізок  життя  вона,  ще  більше  впевнилася,  що  то  був  янгол,  який  і  зараз  оберігає    її  життя.

                                                                                                                                                                                               08.04.2017р.

           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2017

Квітневий ранок

Світанки,  у  тих  очах,  голубенькі,
Омріяні  у  квітучому  ранку,
Проснулись  первоцвіти  веселенькі,
Землицю  одягли  у  вишиванку.

Барвінок,  гіацинт,  диво  -    фіалки,
Де  глянь,скрізь  оченята  вже  синенькі,
Літають  стрімко  трудівниці  бджілки,
Осяйні  сонцем  квіточки  раденькі.

Весняні  дні  й    пишна  верба  стрічає,
Вдягла  жовтенькі  котики  –  кофтинки,
Туман  молочний  зранку  обіймає,
Прикрасить  їх  у  сріблясті  росинки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2017

О, моя земле…

         Ой  моя  земле  і  чисте  небо,
Я  люблю  вас  -  так  ніжно,  сердечно,
Я  тут  навчилась  волю  любити,
Благаю  Бога,  хочу,  ще  жити.

Щоби  у  небі,  плинуть,  як  хмари,
Радо  побачити  земні  чари,
Де  колоситься  в  полі  пшениця,
У  срібних  росах  сяє  травиця.

Люблю  Карпати  ,  луги  і  ліси,
Линуть,  пташині  дзвінкі  голоси,
Хитра  зозуля  весело  кує,
Завжди  раденько  роки  роздає.

Тут  соловейко    заливається,
 Дніпро  між  горами  плескається,
Люблю  безмежно  свою  країну
Найщасливішую  Батьківщину.

О,  моя,  земле!  Чарівний  краю,
Я  лише  тут,  добро  відчуваю,
В  моїй  душі,  нехай    квітне  весна,
І  кожен  раз    продовжує  життя.
     
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017

Весняний дощик

   Шановні  поети  і  поетеси,  мої  чітачі  щиро  вітаю  зі  святом  Благовіщення!!!
Бажаю  здоров*я,миру  і  добра!  Нехай  Бог  нам  принесе  у  кожну  родину,  у  кожну  світлину  радість  ,тепло,достаток  і  благополуччя!            

Весняний  ранок,  сонливий  між    хмаринок,
Щось  не  веселий,  зажурливий  сьогодні,
Там  за  вікном,  весільний  танок  краплинок,
І  всі  радіють,  цій  чарівній  природі  .

Бруньки  всміхаються,вмиваючись  дощем,
І  пробивається    веселіш  листочок,
Бузок  окутується  зеленим  плащем,
Лине  пташиний  наддзвінкий  голосочок.

           Аж  виграє,  проміння  яскравим  світлом,
Ясна  небесна  голубінь  золотиться,
По  срібних  травах  малює  візерунком,
Немов  у  казці  все  раптово  іскриться.

Закружляв  вітер  з  хмаринками  у  вальсі,
Вони  ж  біленькі,  як  лебеді  літали,
Кричали  радо,    пташки  у    піднебессі
З  весняним  дощиком,  усіх  привітали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017

Украли до країни любов

О  море,  небо  і  моя  земля!
     Усі  Боги,  що  у  небо  сині,
Скажіть  мені,  ви  нині,  звідтіля,
Чому  тут  люди  та  й  не  щасливі?

Земля  в  дарунок,  кожному  життя,
Все  так  батьки,  з  дитинства  навчали,
Завжди,  тут  знайдемо  волю  й    щастя
Всіх  до  роботи  щодня  привчали.

Щоби  уквітчані  всюди  гаї,
Щоб  із  джерел  чиста,свята  вода,
Щоби  співали,  зранку  солов`ї,
Чому  ж  земля  зараз  гірко  рида?

За  що  біда,  гуляє  на  світі?
Забули,  як    треба  все  зберегти,
На  жаль,  давно  не  у  буйноцвіті,
   Навіщо  хочуть  усе  розтягти.

Геть  рзірвати  і  розділити,
Повік  розтерти  людські  надії,
За  що  землицю  рідну  палити?
Чому  прийшли  сюди  лиходії?

Тужливо  ранок,  ледь  просинався
Всюди  –  воронки,  тече,  чорна  кров,
Чому  народ,  наш  не  об`єднався,
За  що  украли  надію  й    любов?

Та,  як    же  можна?    То  ж  хаменіться!
Тут    ваші  пращури  завжди    жили,
Ви  нені  рідній  та  й  поклоніться,
Адже    її,  раніше  любили.

Терпка  роса,  потемніла,  лежить,
Дзвінких  пісень  не  чутно  пташиних,
Он  із-під  попелу  струмок  біжить,
Скажіть  тепер,  де  шукати  винних…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2017

Ловлю вітер…

Я  ловлю  вітер,  теплий,  ніжний,
Тож  обійма  ніжно  за  плечі,
Небесний  простір  дивовижний,
Там  чути  крик-  «Кру  –кру  «лелечі.

Сріблить  роса,  ігристий  промінь,
У  кришталі  ранок  стрічає,
Небо  яснить,  здалеку  пломінь,
Земля    із  вЕсною  співає.

Над  небокраєм  золотиться,
Все  розшиває  візерунком,
Поміж  хмарин  уже  іскриться,
Сонце  чаруючим  дарунком.

 Вітрець  тримає  у  обіймах,
Той  п`янкий  трунок  первоцвітів,  
За  мить  розсипавсь,  як  у  ритмах,
Припав  цілунком  до  всіх  квітів.

Люблю  вітрець,  я  у  веснянці,
Скрізь  килими,  барвні  по  полю,
З  ними  втішаюся  панянці,
Відчула  щастя,  святу  волю.  
                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2017

Миленького виглядала / з гумором /

Ой  кувала  зозуленька,  кувала,  кувала,
А  я  свого  милого  у  вікно  виглядала,
Десь  пішов,  гарно  вдягнувся...боюсь,  що  нап`ється,
Бачу  в  двері  заглядає  та  й  хитро  сміється.

Коси  зовсім  помокріли,  очі  веселенькі,
Язиком  ледве  ворочав,  каже,  -  Ой  гарненькі!
     В  небі  зорі  казкові.  Ой,  мабуть,  заблудився,
Чом  у  Соньки  не  знаю.  У  ліжку  опинився.

На  коліна  припадає,  рученьки  цілує,
А,  я  ж  бачу,  він  паскудник,  занадто  хитрує.
Вже  пательна  у  руці,  питаю,  -  Було  діло?
Він  мені,  -  Ну  що  ти  люба,  навіть  не  свербіло.

Признаюсь.  Чесно,  то  напевно  спокусив  той  біс,
Точно  сила  нечиста,  він  туди  мене  приніс,
Присягнусь,  їй  Богу  не  цілував,  пам`ятаю,
Та  штани  коли  й  де  подів,  зовсім  не  згадаю.

За  дверима  ж,  то  не  бачу…вздріла,  лише  в  трусах,
Де  й  взялась  та  мужицька  силонька  в  моїх  руках.
Поміж  плечі  кулаками,  взяла  за  чуприну,
-Я  ж  тебе,  кохаю,  дурня,  як  оту  дитину.

Все  готую,  перше  й  друге,  пиріжечки  печу,
Запитала  гнівно,  -  Гідність,  де  подів,  козачу?
Нащо  до  кацапки,  що  своєї  не  маєш?
Чи  та  може    московськії  чари  підливає?

Бач,  знайшов,  якусь  жердину,  ні  грудей,  ні  стану,
Почекай,  прийде  день  завтра,  знайду  ту,  окаянну,
Темнота…  давно  надворі,  скрізь  по  небу  зорі,
Біля  нього  всю  ніченьку,  немов  на  дозорі.

Дала  пити  кисляку  …  на  лоб  клала  ганчірку,
А  під  ранок,  вже  для  нього  смажила  печінку,
За  віконцем  посіріло  …  наступав  світанок,
Прилетіла  зозуля,  стрічали  ясний  ранок…

Знов  кувала,  зозуленька,  весело  кувала,
А  я  свого,  миленького  ніжно  обіймала.

                                                                                             2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2017

Танцюй весно…

Весна  літає,  відтворює  музичний  ритм,
 Немов  джерельце,дзвенить,  чи  пташиним  співом,
Поет  бажає    підібрати  слова  для  рим,
Слово  звеличує,    душу  огорне  сяйвом.

Краплі  емоцій  пізнати,  радіти  життю,
Не    у  самотності,  вже    мелодію  відчуть,
Щоб  поєднатися  із  щасливою  миттю,
Там  у  гаєчку,  де  соловейки  щебечуть.

Танцюй  же  весно,  у  ніжнім,  веснянім  вальсі,
Із  ясним  небом,    яскравим  сонцем,    розмаєм,
Теплі  слова,  хай  завжди  у  римах  на  часі,
Земля  квітуча,  рідна,  буде  справжнім  раєм.
                                         


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2017

Весняний ранок

Яскравий  блиск,  іскрить  весняний  ранок,
І  фіолетово  -  срібний  світанок,
 Мерехтять  промені,  ясні  у  вальсі,
Фарби  міняються  у  піднебессі.

Уперті  хмари,  злетіли  вдалечінь,
 Земля  проснулася,  від  світлих    мигтінь,
Як  із  долонь,  сонце  зазолотило,
Срібні  вуалі  всюди  пробудило.

Вже  первоцвіти  у  ніжних  обіймах,
Ще  ліс  дрімав,  у  казкових  дивних  снах,
 Верба  й  береза,  сонно  позіхала,
Дзвінкоголоса  пташка  щебетала.

Вміло  веснонька,  танцює,  літає,
Скрізь  теплим  подихом  вінки  сплітає,
Земля  уквітчана  в  різні  кольори,
Знов  спів  пташиний  розносили  вітри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2017

Дуби у зажурі

Душа  тремтить,  коли  кину  оком,
Давно  забуті,  величні  дуби,
Там  недалеко,  он  за  горбочком,
Вони  є  свідки  страшної  війни.

Течуть  струмки  весняні  із  кров`ю,
Ридає,  стогне    рідненька  земля,
Берегла  мир,  завжди  з  любов`ю,
Уже  хлібами  пишніють  поля.

Схід  сонця  в  попелі,  знов  журливий,
І  роси  темні,  неначе  смола,
Колись  світанок  щодень  щасливий
Чарівно  пахла,скрізь  матіола.

А,що  ж  тепер…  дуби  у  зажурі,
Не  роси,    а  гіркі  сльози  всюди,
То  смерть  літає,  ще    у  повітрі,
Біда,  страждають,  ридають  люди.

Страшенний  біль,  запекло  у  серці,
Не  покидає  душу  тривога,
І  знову  ненька  у  чорній  хустці,
Скажіть    до    миру,  де  та    дорога?
Дуби  столітні…снять  у  зажурі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2017

Не дав зотліти

Он  там,  далеко  море  безкрає,
Здалось  долоні  вже  підставляє,
Й  ти  далеченько,  поринуть  хочу,
У  простір  хвиль,  до  тебе    шепочу.

Тож  повертайся,  горить  бажання,
Пристрасть  зтліває,  нема  кохання,
У  морі  хвилі,  мов  виринають,
Почуття  щирі,  ні,  не  згасають!

Десь  загубивсь  у  морскім  тумані,
Та  ми  ж  тобою  навік  зв’язані,
Ти    скарб  й  доля,  а  хвилі    плескочуть,
Мої  уста  цілувати  хочуть.

Тебе  єдиного,  у  надії,
Сумніви  сховані,  я  розвію
Ласкають  хвилі,  ніжні  привіти,
Кораблі  бачу,  не  дав  зотліти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2017

Подруги / проза/

       Середина  літа…  ясний  день.  Яскраве  сонечко  привітне,  немов  всміхалося  до  землі.  Пташиний  спів  лунав  довкола,  достигали  пахучі  абрикоси,  біля  них    кружляли  оси.
         Ті  оси,  Любі  не  давали  спокою.  В  колясці  поклала  донечку  спати,  прикрила    густим  тюлем,  щоб  часом  не  потрапила  туди  непрохана  гостя-оса.  За  будинком,  на  мотузку  розвішувала  дитячі  речі.
-  Любо,  доброго  дня,-  привіталася  сусідка  Марія.
-  Ти  знаєш  є  новини,  мого  чоловіка  племінник  Толя,  одружився  ,  служив  в  Дніпропетровській  області.  Гарну  дівчину  звідти  привіз,  тепер  уже    дружину,  як  і    твій  Сергій,  а  ти  теж  звідти?
-  Ні-ні,  я  із  Сумської....
-  Ну  все  рівно,  ти  на  чужині    і  вона,    схожі  долі,  закинуло  вас  сюди.  Може  б    ви  подружилися,  напевно    й  роками  однакові.  Вони  купили    земельну  ділянку  тут,  внизу  по  вулиці,  будуть  будувати  будинок,  як  і  ви,  -  голосно  говорила,  підходила  до  паркану    жінка.
-  Може  колись,  до  вас  у  гості  зайде,  покличете  мене,  -  відповіла,    поспішаючи.
-  Так  вони  ж,  через    п`ять  будинків  винаймають  квартиру,  в  тітки  Галини,  познайомлю  вас  ,  -  наполегливо  продовжила  Марія.
       Пройшов  час…  Люба,  хотіла  з  Нового  року  вийти  на  роботу,  маленьку  Валю    оформила  в  ясла,  сидіти    вдома  нема  за  що.
Сергій  працював  на  залізниці    та  із  заробітків  в  сто  десять  карбованців  не  збудуєш  будинок.  Він  виріс  без  батька,  був  єдиним    сином,  а  мама    мала  малу  пенсію,  тридцять  два  карбованці.  Помочі  не  було  від  кого  чекати,  в  Люби    батько  теж  був  на  пенсії,  а  мама  ніколи  не  працювала,  виховувала  дітей,  в    сім`ї    було  ще  троє.
В  своїх  клопотах  жінка  забула  про  розмову  із  сусідкою.
Перед  Святим  вечором,    вона    тільки  прийшла  з  роботи,  у  вікно  постукали,
-  Добрий  вечір,  буду  колядувати,-  заходячи  в  кімнату,  весело  зауважила  сусідка.
-  Зайдіть  до  нас  на  вечерю,  познайомлю  тебе    із  Зоєю,    вам  веселіше  буде.
     Люба  працювала  до  двадцятої  години,  чоловік  забрав  донечку  з  ясел,  треба  було  малу  нагодувати,  помити  та  вкласти  спати,  сама  ж  дивилася  на  чоловіка,  що  скаже?  Та  він  був  завжди  мовчазним,  не  любив  ходити  по  гостях,  більше  любив  читати  та  по  телевізору  дивитися  новини.
     Проводжала  Марію,  пообіцяла,  що  можливо  сама  навідається.  На  пропозицію,  Сергій  відреагував  трохи  здивовано,  хоч  і  жив      тут  давно  та    із  старшими    за  себе  не    дуже  мав  бажання  спілкуватися,  тим  паче  з  жінками.
Вже  була  майже    десята  вечора,  коли    зробила  всі  справи,  пішла    до  сусідки.
 За  великим  столом,  напевно  сиділа  вся  родина,  їх  всіх  Люба    не  знала,  бо  минуло  лише    два  роки,  як  приїхала  сюди.  Вона  із  своїм  чоловіком    познайомилася  в  Сумах,    він  там  служив,  там  і  побралися,  приїхали  жити  на  його  батьківщину.
 В  Марії  рот  не  закривався,  все  про  всіх  знала,  все  про  всіх  чула,  за  кожного  розповідала.  За  Любу,  вона  старша  всього  на  вісім  років,  але  вже  мала    дев`ятирічного  сина  і  дворічну  доню.  Займалася  вихованням  дітей,  чоловік  працював  на  залізниці  оглядачем  вагонів  та  дві  родини  допомагають  матеріально.  Завжди  весела,  усміхнена,  за  роботу  не  журилася.  
Люба  недовго  була  в  гостях,  в  основному  розмову  вела  із  Зоєю,  згадували  свої  весілля.  Що  їх  поєднувало  -  це  те,  що  приїхали  на  чужину.  Не  дарма  так  кажуть;    куди  голка,  туди  й  нитка,  але  журилися  жіночки,  як  воно  далі  життя  складеться.
   А  далі,  Люба  поступила  заочно  вчитися  в  КЕМТ,  чоловік    вже  там  навчався,    теж  заочно,  закінчив  перший  курс.
   Кожен  у  своїх  клопотах,  Люба  з  чоловіком  самотужки  будували  дім,  взяли  в    кредит  на  два  роки  »Каркасний  будинок».  Матеріал,  то  добре,  але  ж  його  треба  було  зліпити  докупи.  Правда  батьки  Люби  на  будівництво,  підкинули  п`ятсот  карбованців,  то  вже  було  легше.  
Анатолій  та  Зоя  задумали  будувати  великий  будинок,  з  високим  ламаним  дахом,  щоб  зробити  там,  ще  одну  кімнату.  Їм    допомагала  вся    родина,    із  села  приїжджав  цілий  гурт  людей.  Він    був  із  села  і  всі    продукти    харчування    були  звідти.  Батьки    заможні,  мали  іще  одного  старшого  сина,  який  жив  у  містечку,  вже  мав  сім`ю.  А  Зоїн  батько  в  селі  працював  фельдшером.  Тож  вона  часто  отримувала  посилки  з  копченостями  та  салом.  Про  це  Люба    дізналася  від    Зої,  якось  у  вихідний  день  зустрілися  біля  магазину.  Вона  поділилася,  що    лаборантом  працевлаштувалася  на  завод.
     Пройшов  час…    Марія  підказала  Любі,  що  Анатолій  працює  водієм,  їм  для  штукатурки  не  ставало  піску.  Тож  вирішила  до  нього  звернутися  за  допомогою.  
           Влітку  довгий  день…  Люба  з  донькою  іноді    гуляє  по  вулиці,  де  із  Зоєю  зустрічалася,  спілкувалися.
       Промайнув  рік…..  Зоя    народила  хлопчика,  назвали  Валентином.  Прийшла  до  них,  просила,  щоб  Сергій    став  хресним  батьком.    Та  в  ті  часи,  яке  там  хрещення,  церкви  були,  але,  щоб  охрестити  офіційно,  це  значить  на  роботі  наражатися  на    неприємності.  Сергій  саме  в  цей  час  йшов  на  підвищення    та  все  ж  не  відмовився,  можна  сказати,  заради    дружби  жінок.  Тим  паче  поїхали  в    глухе  село,  в  маленьку,  непомітну  церкву,  там  і  охрестили,  то  ж  тепер  стали  кумами.
         Пізня  осінь,  вечір...    надворі  буря  й  лупить  холодний  дощ.  Під  ногами  калюжі  з  купами  опалого  листя.  Та  Зоя  майже  нічого  не  бачила,  вона  бігла  до  Люби.  В  душі  тривога,    разом  з  дощем  сльози.  Прямо  на  голову    накинула  курточку,  яка  ледь  прикривала  плечі,  збентежена,  в  розпачі,  постукала  у  вікно.
Вона  саме  прийшла  з  роботи,  вкладає  доньку  спати.  Зоя  стояла  змокла  і  бліда,  знервована,  плакала,
-  Син  дуже  плаче.  вже  пів  дня,  не  можу  нічого  зробити.  Господарка  в  село  поїхала  і  мій  теж,  а  звідти,    має  їхати  в  Київ  за  приладами  для  заводу.  Валентин    ніжками  сує  та  животик  опух,  напевно  температура  є  ,  але  термометра  не  маю.
Люба  швидко  з  чоловіком  обговорила  проблему,  побігла  до  Зої.
Правда,  дитя  кричало  на  всю  кімнату.  Це  мабуть  трохи  досвід,  спілкування  з  старшими  по  роботі,    додали  Любі  трохи  більше  знань  та  й  племінники  росли  на  очах.  Справно  обстежила,  в  малого  було  звичайне  скупчення  газів.  Після  всіх  процедур,  хлопчик  солодко  сопів  у  Люби  на  руках.  Зоя  повеселіла,  усміхнена,  щаслива  любувалася  сном  сина,  щиро  дякувала  подрузі.
       Після  цього  випадку,  вони  дуже  здружилися.  Люба    сама  частіше    навідувалася  до  Зої.  Адже  бачила,  що  подруга  губилася  в  рішеннях  до  сина,  доводилося  дещо  підказувати  та  допомогти.
       Одного  вечора,  це  було  на  початку  зими,  Люба    прогулюючись  з  донькою,  зайшли  до  Зої.  В  коридорі  було  чути,  як  у  кімнаті,    схлипуючи,    вона  плакала.  На  душі  тривожно,  що  ж  сталося?
 Над  ліжком  сина  стояла  Зоя,  плакала,  а  він  дивився  на  неї,    з  рота  пускав  бульки,  калатав  іграшкою.
-  Ой,  а  я  подумала  щось  трапилося…..
За  кілька  хвилин  в  хаті  стало  тихо.  Зоя    мала  не  найкращий  вигляд;  почервоніли,  припухли  очі,  вмилася  на  веранді.
-  Не  хочеш  поділитися,  розповісти,  що  сталося?
     Тремтячим  голосом,  вона  почала    свою  розповідь…  Анатолій  вдома  майже  не  ночував.  Часто  їздив  у  відрядження  та  пропадав  на  будівництві,  зачастив  у  село.  Вдома  зовсім  не  допомагав,  не  бавився  із  сином.  Тож  майже  весь  час  вдома  сама.  Магазин  далеченько,  не  було  на  кого  залишити  малого,  адже  треба  купити  хліба  й  інколи  молока.  Хлопчик  був  гарним  карапузиком,  часто  капризував,  в  материнських  грудях  мало  молока.  А  в  магазинах,  з  молоком  теж  були  проблеми.    Привозили  мало,  великі  черги,  не  завжди  всім  вистачає.
       Вислухавши  її,  Люба  порадила,  не  звертати  уваги,    знала,  як  важко    працювати  на  будівництві  і  на  роботі.  Їй  було  трохи  дивно,  але  ж  вона  Анатолія  вважала    відповідальним  та  працьовитим.
     Час  летів.  Працюючи  позмінно,  Люба  часто  виручає  подружку,  приходила  побавитися    з  малим,  поки  та    в  магазині  придбає  потрібні  продукти.
         Перед    Новим  роком,  ввечері,  вона    з  донькою  зайшла    до  Зої.  Вся  увага  була  звернена  на    дітей.  Раптом  жінки  почули,  що    на  веранді  хтось  говорив    й  сміявся.  До  хати  зайшла  розфуфирена  жінка,  років  тридцяти,  від  неї    дуже  несло  парфумами,  слідом  за  нею  зайшов  веселий  Анатолій.
-  Добрий  вечір,    -  привіталися  обоє.
Анатолій  крутнувся,  зухвало  промовив,
-  Що  все  плаче?!
Любі  таке  відношення  ножем  по  серці  та  вона  лише  спостерігала.  Анатолій  представив  жінку,  яка  назвалася  Оксаною,  сказав,  що  це  з  роботи  нарядниця.  Що  дуже  поспішають,  він  завтра  має  поїхати  за  станками  в  Запоріжжя.  А  сьогодні  їде  в  село,  скаржився,  що  вдома  із-за  малого  не  відпочине.  Та  Оксану  мав  завести  додому,  вона  жила  в  кінці  містечка,  саме  по  дорозі  до  траси.  Гостя  придивлялася,  то  на  Анатолія,  то  на  Зою,  з  під  лоба  зирила  на  Любу.  Вже  взявши  документи,  розпрощалися,  Зоя  хотіла  провести  їх  на  вулицю  та  Анатолій  заперечив,  що  вийдуть  самі.  Він  був    дуже  уважний  до  Оксани,  усміхнувся  ,  ніжно  взяв  за  плечі,
-  Ну  пішли,  то  ж  поки  доберемося,  скоро  вже  й  Новий  рік.  
 Любу  немов  облили  кропом,  коли    побачила  погляди  цих  молодих  людей.  Ні,  не  спроста  очі    вогниками  світяться,  подумала  вона.
 Вже  збиралася  йти  додому,  одягла  доню    побачила,  як    заплакала  подруга.  Лише  запитала,  чи  це  вперше  він  приїжджає  сюди  з  нею  і  чи  часто  їздить  в  село?
         Плачучи,  повідала,  відкрила  душу.  Анатолій    часто  їздив  в  село  та,  як  узнала    пізніше  від  свекрухи  в  них  являвся  раз  у  місяць.  А  часто  був  у  хаті  покійної  бабусі,  тут  же  в  цьому  селі,  там  ніхто  не  мешкав.  Він,  всім  говорив,  що  приїжджає  туди  ночувати,  щоб    пропалити  пічку  та  перед  відрядженням  відпочити.
     Люба  уважно  вислухала,  порадила  їй  більше  приділити  уваги  своїй  зовнішності.  Бо  бачила  подругу  завжди  в  одному  й  тому  самому  халаті,    як-небудь    на  шпильку  зібрані  коси.  Вона  ж  працювала  в  великому  колективі,  де  багато    молоді,  тож    за  собою  слідкувала.  Хоч  одягу  не  було  багато    та  в  халаті  тільки  тоді  ходила,  як  готувалася  лягати  спати,чи  зранку,  коли  збиралася  на  роботу.
       Різниця  в  подругах  була  в  тому,  що  Зоя  дуже  повільна  в  усьому,  трохи  байдужа  до  того,  як  живуть  інші.  Доволі  пухкенька  на  свої  роки,  а  після  пологів  добре  погладшала,  їй  самій  це  подобалося.  Йти  на  роботу  після  року  декрету  навіть  не  думала,  принаймні  так  говорила,  що  так  вирішив  Анатолій.  А  батьки  будуть  допомагати  продуктами  та  фізично  на  будівництві.
       А  в    Люби  ж,  у  руках  все  горіло,  робота,  дитя,  будівництво,  навчання.  Вона  була  змушена    бути  жвавою,  бо  допомоги  не  було  від  кого  чекати.  Завжди  з  нічної  зміни  йшла  додому  з  повними  торбами,  в  її  сім`ї  так  склалися  обставини,  чоловік  вночі  сам  залишається  з  донькою,  а    вранці,  по  дорозі  на  роботу,  заносив    у  дитячий  садочок.
       Зустрілися  подруги  вже  після  свят.  Зоя  знову  жалілася,  що    Анатолій  після  Нового  року    вдома  з’явився,  аж  під  Святвечір.  Приїхав  за  нею  ,  як  завжди  на  службовій  машині,  щоб  разом  поїхати  до  батьків.  Скаржилася,  має  підозру,  що  він  їй  зраджує.  Люба  втішила  подругу,  а  сама  в  душі  відчувала,  що  таки,  щось    недобре  коїться    між  молодими.  
       Зима  минала…    добре  відчувався    подих  весни.  Струмочками  збігав  сніг,  поміж  хмар    частіше  з`являлося  сонечко.  Помітно  потеплішало,  веселіше  перегукувалися  птахи.
       Кожна  сім`я  жила  своїм  життям,  своїми  клопотами.  Люба  -  на  три  тижні  поїхала  на  сесію  в  Київ,  чоловік  справлявся  з  донечкою  сам,  свекруха  хоч  й  жила  недалеко  та  часті  проблеми  з  тиском  заважали,  хоч  трохи,  допомагати  йому.  
         Зоя  ж  бавилася  із  сином,  а  Анатолій    заробляв  гроші.  Будівництво  підходило  до  кінця,  залишалися  тільки  внутрішні  роботи.  Вони  влітку,  з  квартири  хотіли  перейти  у  свій  будинок.  Люба  з  чоловіком  теж  закінчували  останню  кімнату  .  Сергій  зробив  так  звані  «козли»,  щоб  жінка  змогла  діставати  до  стелі.  Як  тільки  була  вихідна  змішувала  глину  з  тирсою,  з  піском,  водою,  потроху  мастила.  Ще  в  дев`ять  років    мама  всіх  дітей    привчила    до  всякої  роботи,  тож  тепер  це    їй  знадобилося.  Подруги  зустрічаються  рідко,  весняні,  літні  роботи  не  давали  перепочити.  Город,  хоч  і  невеликий,    шість  соток  та  все  ж  треба    вручну  копати,  садити  та  обробляти.
         Одного  разу  зустрілися  жінки  біля  магазину,  Зоя,  як  завжди  була  в  домашньому  халаті.  Люба  помітила,  що  подруга  не  прислухалася  до  її  порад,  але  промовчала.  Зоя  поцікавилася    в  подруги  справами  на  роботі    та  вдома.  Помітила  ,  що  Люба  схудла,  запитала,  як  справи,  чи  часом    не  хвора?    Та  тільки  усміхнулась,
-  Займаюся  спортом,  закінчуємо  останню  кімнату.  Хоч  будинок  всього    шість  з  половиною  на  вісім  квадратних  метрів.  та  наробитися  біля  нього  треба.  Ще  робота,  навчання  та  це  не  біда.
-  А  ми    влітку,  думали    зайти  в  свій  будинок  та  не  виходить,  напевно    зайдемо  восени.  Свекруха  приїде  з  родиною    останній  раз  все  побілить  та  пофарбує.  Анатолій  немає  часу,  все  по  відрядженнях,-  трохи  з  сумом  розповідала  Зоя.
Подруга  не  наважилася  запитати,  які  зараз  стосунки    між  молодими.  Але  та,  сама    в  котрий  раз  поскаржилася  на  чоловіка.  Рідко  вдома,  мало  звертає  на  неї  уваги,  став  роздратованим,  брутальним,  що  навіть  не  знає,  що  буде  далі.  Тут  на  квартирі  звикла,  часто  допомагає    хазяйка,  як  сама  буде  справлятися,  немає  уяви.  Восени    вони  таки    ввійшли    в  свій    будинок.  
   Одного  дня  Люба  напекла  пиріжків  з  капустою  та  з  яблучним  повидлом,знайшла  час  вирватися  до    подруги.  За  чаєм  спілкувалися,  розповідала  про  події  на  роботі,  як  була  на  установчій  сесії  та  про  домашні  клопоти.
   Приблизно  через  пів  години  почули  гул    автомобіля.  За  мить,
   Анатолій,  погукав  дружину,
-  Ти,  що  не  чула,  що  я  під`їхав?!  Все  не  маєш  часу,чим  займаєшся?  Через  тебе  вічно  проблеми.
Любі,    стало  не  по  собі.  почула  яким  сердитим  голосом  він  звертався  до  дружини,  не  витримала,  вийшла  слідом  за  нею.
Зоя  вся  зчервоніла,  знервовано  забирала  велику  сумку.  Анатолій  побачивши  подругу  трохи  зніяковів,  привітався,
-  А  це  ти  кума  прийшла,  а  я  це…Спішу,  бо  обід  закінчується…
-  То  ти  не  будеш  обідати  ?!  
-  А  ти  щось  приготувала  окрім  супу?!  Я  знайду  де  поїсти,    
-  бурчав  і  відкрив  двері    автомобіля.  Люба  стояла  на  сходах  ,  їй  було  краще  видно,  в  автомобілі  сиділа  та  сама  жінка,  яка  колись  представилася  Оксаною.
       Від`їхав  автомобіль…  Зоя  з  сумки  витягувала  продукти,  які  привіз  чоловік  від  свекрухи,  заплакала,
-  Мені  б  краще  цього  не  віз,  краще  б  я  сама  пішла  купити,  чим  на  мене  весь  час  гримаєш.
Люба    взяла  за  руку  подругу,  присіла    на  стілець,  
-  Знаєш,ти  давно  помітила,  що    Анатолій    крутить  з  цією  дамою?  Мабуть  рік  пройшов,  як  він  з  нею  приїжджав,  я  саме  тоді  ж  була  у  вас.  Що  ти  зробила,  щоб  завадити    їх  відношенням?  О,  я  б  не  дозволила,  щоб  так  зі  мною  розмовляв!  Ти  не  ображайся  та  ти    так  і  не  звертаєш  увагу  на  свій  вигляд,  чоловіки  люблять  жінок,  які  слідкують  за  своєю  зовнішністю.  Люблять  смачно  поїсти,  я  помітила,  йому  подобаються  вареники,  солодощі.  Тож  приготуй  йому  смакоту,  як  приїде  ввечері.  Накрий  стіл,  постав  квіти,  сама  гарно  одягайся,  а  не  в  цьому  вилинялому  халаті.  Знаю  ж,  хвалилася,  що  були  на  базарі,  що  дещо  купила  собі,  нащо  бережеш?  Треба  бути  для  нього  зіркою,  про  яку  він  колись  мріяв.  Не  давати  можливості,  щоб  задивлявся  на  інших  жінок,  маєш  бути  привабливою.  
Вона,  ще  розповідала    деякі  моменти    з  особистого  життя.  В  колективах  де  працювали  Люба  і  її  чоловік  було  багато  молоді,  то  ж  напевно  серед  них  вона  дечого  навчилась.
           Йшла    додому,  не  могла  збагнути,  як  можна  сидіти  вдома,  щоб  не  йти  на  роботу,  як  їй  не  набридло  таке  життя?
         Минув  час  …сувора  зима,  навіяло  багато  снігу.  Лише  один  слід  від  автомобіля  виднівся  по  вулиці.
 О,  напевно  Зоя  вдома,  подумала  Люба,  сліди  вели  донизу  в  кінець  вулиці.  Вона    вчора  приїхала  з    зимової  сесії,  доньку  чоловік  завів  в  дитсадок,  сама  ж  займається  пранням,  три  тижні  не  була  вдома,  купа  білизни  чекає  на  неї    у  ванні.
Машинка  крутилася  й  Люба  крутилася,  як  білка  в  колесі.  Весело  грав  приймач,  з  гарним  настроєм,  трохи  приспівуючи  під  музику  колотила  налисники,  варився  розсольник.
В  дверях,  як  сніг  на  голову,  з`явилася  Зоя,
-  Привіт,  добре,  що  ти  є,  прийди  до  мене,  хочу,  щоб  ти  побачила  ту,  що  возить  чоловік.
-  Та  я  ж  її  бачила.  А,  що  там,  ще  возить?
-  Прийди!  Я    вклала,  малого  спати  ,  а  вона  в  мене  вдома,
-  вже  витирала  сльози,  які  котилися  немов  горошини.
-  Добре  йди,  десь  через    годину    буду,  постараюся    навідатися,  тільки    ненадовго,  поки  мої  не  прийшли.
             Справилася  з  своїми  роботами,  взяла    кілька  налисників  та  для  малого  цукерок,  іграшкову  машинку  в  подарунок,  спішила  до  куми.  Ото  сюрприз  -    по  дорозі  подумала    про  куму,  не  позаздриш.  Розпашіла,  збуджена  зайшла  в  дім.  
   Перше,  що  помітила,  на  Зої  новий  халат,  відчувала  запах  парфумів.  На  столі  коробка  цукерок,  вино,  мандарини,  печиво.  Двері  в  другу  кімнату  були  відчинені  навстіж.  В  кріслі  сиділа    чорнява  жінка,  ноги  підібрані  під  себе.  З  під  бокового  розрізу  шикарного,  вишневого  кольору  халата,  виднілися  оголені  стегна.  Відкрите  декольте  оздоблене    червоним  мереживом,  яке  дуже  підкреслювало  красиві,  пишні    випуклі  груди.  Вони  вивалювалися    з  декольте,  посеред  них  на    золотому  ланцюжку  висів  хрестик.  Волосся  красиво  заплетене,  закріплене  шпилькою  ,  яка  переливається  перламутром.  Красиві  чорні,    як  вуглинки  очі  підведені  олівцем,  на  заокругленому  обличчі  блистіла  жирна  пудра    та  рум`янок,    в  очі  відразу  кинулася  яскрава  помада  на  губах.  
Ну  нічого  собі  -  подумала  Люба,-  оце  так    новорічний    подарунок!  
Вона  заметушилася,  коли  почула  привітання  жінки.  Валентин    вискочив  з  іншої  кімнати,  з  цікавістю  дивився,  що  ж  принесла  тітка.  Малий  з  радістю  забрав  іграшкову  машинку,  пішов  гратись    у  дитячу    кімнату.
Оксана  вийшла    до  них,  з  усмішкою,  зміряла  з  ніг  до  голови  Любу,
-  Добрий  день,  добрий  день!  О!  Давно  не  бачилися…
     Вже  всі  сиділи,    смакували  вино,  розмовляли.  Любі  було  цікаво  поспілкуватися  якомога  довше,  щоб  трохи  більше  дізнатися  про  цю  особу,  як  давно  (дружить  )  з  Анатолієм?
       Оксана  багато  часу  приділяла    для  розповідей  про    роботу.  Коли  Люба  запитала,    як  реагує  чоловік,  що  вона  має  часто  відрядження,  якими  вона  хвалилася  та  трохи  зніяковіла,
-  З  малим  мама  бавиться  в  селі,  а  я,  так  сказати,  вільна,  поки,  ще  в  школу  не  йде.  Хочу  теж  переїхати  в    містечко,  щоб  десь  тепленько  й    гарненько  та  полюбовно  жилося.  Анатолій    мені  пообіцяв  допомогти,,  маю  трохи  грошей,  хочу  купити  квартиру  чи  будинок.  
         Зоя,  аж  рота  роззявила,  коли  побачила  реакцію  Люби,  на  розповідь  жінки.  Очі  заіскрили,  як  у  вовчиці,  що  хоче  захистити  своє  дитя.  Вона  сиділа,  терла  руку  об  руку,  думала,  прийшла  б  ти  до  мене,  я  б  тебе  за  шкібарки,  то  напевно  б  залишилася  без  волосся  й  назавжди  б  забула  сюди  дорогу.  Вона  побачила,  що  Оксана  розговорилася,  усміхаючись  запропонувала,
 -  Слухайте,  таке  чудове,  смачне  вино,  давайте  ,  ще  потроху.
Під  столом,  ногою  торкнула  подругу,  сама  ж  заговорила  до  хлопчика,  який  вже  пив  чай,  заохочувала  його  з`їсти  печива.
Оксана  повеселішала,
-    Дівчата,  я  закурю  а?  Тут  здається  можна,  бачила  Толик  курив.
   Зоя    малого  понесла  на  горщик,  а  Люба  дивилася  в  одну  точку,  ледь  себе  стримувала,  але    ж,  що  вона,  що?  Треба  мовчати,  є  господиня,  тож  хай  і    робить  зауваження,  якщо  вважає,  що  щось  не  так.  Оксана    вже  поділилася,  що    колишній  чоловік  приревнував  її    до  сусіда  в  селі,  що  прожили  всього  два  роки.  І  він    не  довго  був    сам,  вже    одружився,    має  сім`ю.  Вихвалялася,  що  розуміється  на  чоловіках  і  якщо  піде  заміж,  то  можна  й  за  розвідника,  якби  тільки  був  ласкавим  та  надійним.
       За  розмовами  не  почули,  як  під`їхав  автомобіль..  До  хати  зайшов  веселий  Анатолій,
-  О,    бабине  царство  зібралося!  Привіт  кума!  Давненько  тебе  не  бачив!  
Сам  же  очами  бігав    по  хаті,  кинув    хмільний  погляд  на  Оксану,  яка  відразу  поправила  декольте  й  волосся.  Закинула  ногу  за  ногу,  гладила  халат  на  стегнах,  здавалося,  хотіла  привернути  увагу.  
 -  Та  коли?  Робота,  навчання,  немає  часу,  -  відповіла  Люба.
-    Ах,  робота!  Що  не  може  чоловік  забезпечити?  Он,  моя  вдома  сидить  і    не  піде  на  роботу,  хай  сина  виховує,-  усміхаючись  продовжив  він.
-  Е  ні!  Це  не  в  моєму  характері,  одне  дитя,  бути  під  великим  підбором,  як  же  особистість?  Он,  ще  рік  закінчу  технікум,  буду    мати  гарну  професію,  ще    на  роботі  є  самодіяльність,  де  можна  прикрасити  життя.
Оксана  спостерігала  за    розмовою  із  Анатолія  не  зводила  очей.  Почервоніла,  як  варений  рак,    в  очах  спалахували  вогники.
 -  Ні  -  ні,то  не  моє,  в  нас  з  Сергієм  навіть  мови  немає,  щоб  вдома  сидіти.  На  одну  зарплату  не  проживеш  та  й  дитя  одне,  то  не  сім`я.  Закінчу  навчання,  треба  ,  ще    буде  одне  маленьке,  кого  вже    Бог  дасть,-  продовжила  Люба.
Анатолій    пішов  у  іншу  кімнату,  звідти  покликав  Оксану.
Та  швидко,  немов  метелик  усміхаючись,  зиркаючи  по  всіх,  поспішала  до  нього.  Люба  встала  із-за  столу,
-  Зою,  я  вже  піду,  скоро  мої  прийдуть,  засиділася.
За  мить  шепотіла  на  вухо,
-  Тримайся!  Заходь  на  чай,  може  хочеш  поділитися,  легше  стане,  через  два  дні  буду  вихідна.
Вони  вийшли  із  кімнати  обоє  веселі,  він  тримав  її  за  плечі,
-  Сідайте,  ще  почаюємо,  ти  куди  кума?
-  Ні,  дякую,  я  вже  йду,  пора,  треба  бігти,  ще  на  налисники  має  свекруха  прийти.
Анатолій    пішов  проводжати,  Зоя  трохи    неуважно  і  зажурено  кивнула  головою,
-  Я  навідаюся.
-  Ой  вона  навідається!  Дома  сиди  й  так  не  встигаєш  все  зробити,  без  мене  немає,  що  швендяти,-    підморгнув  до  Люби.
Її  ж,  як  током  пронизало  все  тіло,  нічого  собі,  подумала  -  оце  житуха,  дитя,  дім,  обіди,  немов  в  тюрмі.  А  може  пожартував  та  ні,  хіба  так  можна  жартувати,    принизити  при  сторонніх»  -  вже  заспокоювала  себе.  Біля  хвіртки,    все  ж  не  витримала,
-  А  та  принцеса  твоя  з  роботи,  нічого  така…
Анатолій  розплився    в  посмішці  ,-  Гарна,  правда?
Аж  в  жар  кинуло,  випалила,  
-  Дуже  схожа  на  гарну  хвойду,  я  б  таку  на  поріг  не  пустила!  Як  кума  терпить,  не  розумію…
Його,  як  окропом  зілляли,  весь  почервонів,  його  брови  піднялися  доверху,  донизу  опущені  очі,  єхидно  посміхнувся,
-  А  куди  вона  дінеться?!    
Раптово  струснув  головою,
-  Ти  хоч  свої  пусті  думки  Зойки  не  скажи.
Вона  відразу  сердито  обірвала    розмову,
-  А  з  яких  пір  вона  тобі  Зойка  стала?  А  не  Зоя    чи  Зоєнька,  як  колись.  Не  думай,  що  вона  в  тебе,  вибач,  дурепа,  вона  все  сама  бачить.  Слухай,  кум!  Я  від  тебе  такого  відношення  до  неї  не  очікувала,  дуже  шкода…    Шануй  її,  вона  ж  на  чужині,  все,  бувай!
Він  мовчки  зачинив    хвіртку.
         Додому  йти  недалеко  та  думки  крутилися  в  голові.  Звичайно,  ця  краля  старша  на  років    сім  чи  вісім,  на  вид  принаймні.  Очі  чорні  красиві,  а  так,  штукатурки  на  обличчі  багато,  хіба  зрозумієш,  яка  вона.  Ну,  а  вела  себе  занадто  відкрито  й  нахабно,  немов  у  себе  вдома,  вже  перед  очима  згадалися  її  оголені  ноги.  Звичайно  Зоя  поступалася  красою  перед  тією  хвойдою,  але  ж  вона  з  Анатолієм  дуже  схожа,  обоє  світленькі,  навіть    в  обох  очі    смарагдові.
 Через  чотири  дні,  Зоя  забігла  на  декілька  хвилин.
В  емоціях  розповіла,  що  в  той  день  чоловік  поїхав  у  відрядження,  а  Оксану  залишив  з  нею,  сказав,  що  в  село,  до  її  батьків,  дороги  позамітало,  хай  декілька  днів  погостює,  вона  в  відпустці,  тож  немає  куди  поспішати.  Вчора,  тільки    приїхав  з  відрядження,  пообідали  й  відразу  повіз  її  в  село  та  повернувся  дуже  пізно.  Завалився  спати  прямо  одягнений,  весь  час  бурчав,  що  все  не  так.  А  на  ранок  я  розбудила  його,  відбулася  серйозна  сварка,  врешті    все  пішло  на  користь.  Він    дав  згоду  на  роботу,  сказав,  що  з  березня  можу  йти,  а  син  буде  ходити  в  садочок.  Люба  розуміла  подругу,  як  їй  важко,  це  все  бачити  та  тільки  сказала,
-  Якщо  любиш  Анатолія,  борися  за  нього,  бо  можеш  втратити  і  не  навішуй  на  себе  всю  роботу,  хай  хоч  трохи  займається  сином.
 Перед  святом  Восьмого  березня  сусідка  Марія,через  паркан,  виглядала  Любу.  Нарешті  вдалося  побачити,  повідомила  ,  що  Зоя  пішла  на  роботу,  а  сина  Анатолій  возить  на  автомобілі  в  дитсадок.  Жінка  перевела  подих,  може,  якраз  все  буде  добре,  а  з  голови  не  виходила  та  краля,  може  з  нею    розірве  зв`язки.  Вона  відчувала,  що  в  них    дуже  близькі  відносини.
             Звичайно,  весною  роботи  дуже  багато,  то  ж  по  гостях  немає  часу  ходити.  Подруги  майже  не  зустрічалися.  На  Великодні  свята  Люба  була  на  роботі,  на  все    часу  не  вистачало.
Одного  літнього  дня,  в  Любин  вихідний…  знервована,  заплакана  подруга  прийшла  із  сином.
Малий  відразу  побіг  гратися  в  пісок.
-  Ти  дуже  зайнята?  Я  хочу  з  тобою  порадитися,-  розпочала  розмову.  
-  Я  не  знаю,  що  мені  робити,  сьогодні  середа,  малий  захворів  у  п`ятницю,  то  ж    я  зараз  на  лікарняному,  а  Анатолій,  як  поїхав  у  село  так  і  немає.
Подруга  уважно  придивилася  до  неї,
-  А  у  вас  все  добре,  сварок  не  було?  Може  по  дорозі  поламалася    машина?
 Зоя  ще  дужче  розплакалася,  повідала  про  сварки,  останній  місяць  Анатолій  ночував  вдома  разів  чотири  не  більше.  Розповіла,  що  запитувала  про  Оксану,  чи  купила  будинок,  чи  квартиру  та  він  тільки    дужче  сердився,  сказав,  що  це  не  її  діло.  
Задумуючись  запитала,
-  А,  що,  щось  запримітила  за  ним,  можливо    це  з-за  роботи  такий?
-  Ні-ні,  не  з-за  роботи.  На  тому  тижні    прала  речі,  в  кишені  знайшла  презервативи,  розпочату  пачку,  але  ж  ми  ними  не  користуємося.  Навесні,  в  курточці  знайшла  помаду  та  жіночу  носову  хустинку.  Останнім  часом    ввечері    каже,  що  їде  в  село  до  батьків,  а    я,  що,  знаю  правда,  чи  ні?  Щоб  ти  зробила  на  моєму  місці?
Люба  здивувалася,  не  очікувала  такого  запитання,
-  Я?  Я  б  давно  вже  вияснила,  які  насправді  в  них  відносини?  І  не  чекала  б    стільки  часу.  І  не  терпіла  б  отаку  гостю.
 -  А,  як  ?    Я  на  руках  з  дитиною,  що  можу  зробити?
Їй  чомусь    стало  трохи  смішно,  як  бути  такою  безпорадною.  Емоційно  почала  говорити,
-  Ось  так  -  взяла  малого  на  руки  і  на  автобус  в  село,  щоб  там  тебе  ніхто  не  чекав.  Не  чекала  б  я  на  твоєму  місці,  що  колись  би  мене  хтось  завіз  в  село  та  звідти.  А    сама  без  попередження,  взяла  і  поїхала  автобусом.  І  до  тієї  самої  свекрухи,  і  так  само  в  ту  бабусину  хату.  Звичайно,  це  важко.  Окрім  малого  треба  сумку  нести,  взяти    штанці  та  води,  якийсь  пряник  в  дорогу,  це  ж  дитина,  раптом  щось  захоче.  Та  це  варто  того,  щоб  нарешті  дізнатися  правду  та  розірвати  їх  відносини.
Зоя  взялася  за  голову,
-  А,  як  він  приїде,  а  мене  вдома  немає?
У  відповідь  ледь  не  розсміялася,
-  Ну  ти,  подруго!  Напиши  записку  так  і  так,  поїхала  в  село,  в  гості.  Ти  ж  на  лікарняному  до  п`ятниці…  що  ж  тут  такого?  Ні,  я    чесно  кажучи,  часу    б  не  гаяла,  не  відкладала  би  це  в  далекий  ящик.
-  Знаєш,  останній  автобус  о  двадцятій  рівно,  це  там    буду,    майже  о  двадцять  першій  годині,-  проговорила  Зоя.
Люба  дивилася  на  неї  і  думала  чи  сказати,  чи  ні  та  все  ж,  трохи    хвилюючись  наважилася,
-  Саме  добре!  Літо,  то  ж  темніє  пізніше,  ти  саме  вчасно  встигнеш  до  бабусиної  хати.  Якщо  його  там  немає,  значить  свекрусі  і  свекру  зробиш  сюрприз,  побачиш  будуть  раді.  Ти  запитувала,  щоб  я  зробила?    Я  б  поступила  так,  а  там    твої  справи.
Зоя  від  хвилювання    рвала  листки  з  дерева  і  дрібнила  їх  на  маленькі  шматочки,  поглядала,  то  на  небо,  то  на  сина,  видно  було,  що  думки  заполонили  її.
           -  Ти  мене  проведеш  на  автобус?  -  нарешті  видавила  з  себе.
     -  Звичайно!  Чому  ні,  я  сьогодні  вихідна,  мої  прийдуть,  повечеряємо  та  й  проведу  тебе  з    донькою.
     Автобус  під`їжджає  до  села,  останній  рейс,  людей    було  багатенько.  При  виході  один  чоловік  помітив,
-  Зою,  часом  не  до  свекрухи  приїхала?  Що  в  селі  хочеш  трохи  відпочити?  Біля  Марфиної  хати  бачив  машину.  
На  ходу  кивнула,  поспішала.  Вже  сутеніло  і  захмарене  небо  попереджає  про  можливий  дощ.
 Весь  час,  син  тягнув  за  руку,  щоб  йшла  швидше,  а  в  неї  здавалося  підгиналися  ноги.  Підійшли  до  обійстя,  от  і    добре,  може  справді  поламалася  машина.  Думки  про  можливу  зраду,  все  ж  переслідували  її.  Нарешті  тремтячими  руками  ледь    дістала  клямку,  відчинила    хвіртку.  Майже  в    пітьмі,  двері  з  веранди  відчинила  в  хату,  в  прихожій  кімнаті    його  не  було.
Валентин    запитав  ,  -  А  тата  немає  ?
Вона  почула  голос  чоловіка,  
-  Одягайся!  Швидше,  чуєш,  що    я  сказав?!  Бачиш  приперлася!
Зоя  стояла  бліда,  як  стіна  та  все  ж  наважилася  зайти  в  ту    кімнату,  відразу  включила  світло.  Він  вже  одягнув  сорочку,  а  в  штани  напевно  вліз  миттєво.  Оксана  лежала  з  ледь  прикритими,  оголеними  грудьми,  обличчя  її  пашіло,  усміхнено  дивилася  на  Зою.  Відразу  до  Анатолія,
-  Скільки  можна  мене  дурити?  Нехай  знає!    Він  мене  годував  обіцянками  -  завезу  звідки  привіз.  В  тому  році    наполіг,  щоб  зробила    аборт,  присягався,  що  з  тобою  розірве  шлюб.
 Зоя  більше  нічого  не  стала  слухати,  їй  здалося,  що  попала  в  полум`я,  в  голові  гуділо  і  вже  дзвеніло.  Різко  схопила  сина  за  руку,    немов  одурманена  поспішила  до  дверей,  як  п`яна  йшла  до  його  батьків.  Ні,  їй  не  хотілося  плакати,  пекло  в  грудях,  боліла  душа,  хотілося  кричати,  вити  від  злості.
   Надворі  темінь…  старі  дуже  здивовані,  але  раді.  Свекруха  раз-по-раз    поглядає  на  Зою,  немов  чекає  пояснення.  Повечерявши,  дід  з  онуком  вклалися  спати.  А  свекруха,  знадвору  покликала  її  до  себе.  Вони  присіли  на  лавці,  біля  винограду.  Мати    поклала  руку  на  плече,  
-  Ну  поплач,  розповідай,  що  трапилося?  Тільки  тихо,  щоб  ніхто  не  почув,  а  то  будуть  завтра  лепетати  по  селі,  що  і  чого?
Зоя  тихо,  не  поспішаючи,  але  дуже  хвилюючись  розповіла  все  ,  що    бачила    в  бабусиній  хаті  та,  як  вони  живуть.  Сльози  душили,  ком  в  горлі    не  давав  дихати  та  в  неї  достатньо  сили  волі  стримати  їх.  Свекруха  слухає,  час  від  часу  хитає  головою,  багато  не  говорила,
-  Що  ти  чекала?  Чому  раніше  не  розповіла?  Чоловіки  є  чоловіки,  за  ними  треба  дивитися  й  дивитися,  вони  гірше  чим  діти.  Ото  тільки  й  чатуй,  підморгне  якась,    не  озираючись  вскочить  у  гречку.
-  Та  я  була  б  і  сьогодні,  ще  не  приїхала,  вже  не  знала,  що  робити,  пішла  до  Люби  за  порадою,  ми  ж  дружимо.  Вона    відразу  нічого  не  говорила,  а  потім  все  ж  розповіла,    як  би  сама  вчинила    в  такій  ситуації.  Ось  я  і  приїхала.  Що  далі  робити?  Я  не  знаю….
-  А  нічого,  лягаймо  спати,  завтра  Бог  дасть  день,  воно  само  покаже,-    встаючи  з  лавки,  сказала  свекруха.
Опівночі  приїхав  Анатолій,  мовчки  вкладався  спати.  Та  батько,  почувши,  що  приїхав  син,  взяв  за  комір,
-А  ну  йдемо,  поговорити  треба.
Батько  зростом  був  такий  же,  як  і  син,  в  руках,  ще  мав  силу.  Той  набундючився,  дивився    з  під  лоба,
-  Йду  я,  йду…
Ніхто  не  чув  цієї  розмови.  Навіть  мати,  котра    саме  перед  приїздом  сина  ,  закінчила  чоловікові  розповідати  про  походеньки  сина.
На  ранок  Анатолія,  як  підмінили,  був  уважним,  тільки  від  дружини  ховає    очі.  Вона  набралася  мужності,  щоб    втримати  в  собі  емоції,  при  старих  не  хотіла  ніяких  розмов.  Тільки  одне  зрозуміла,  що  треба  було  давно  це  зробити.
 Під  вечір  наступного  дня,  старі  проводжали  неочікуваних  гостей,  були  задоволені,  що  побачилися,  погралися  з  онуком.
Батько,  про  щось  довго  розмовляв  з    Анатолієм.  А  мати  обіймала  онука  на  руках  і  шепотіла  невістці,-
         -  Тепер  залежить  все  від  тебе,  захищай  свою  любов,  бережи  її  і  намагайся    не  мовчати,  не  плач,  а  таки  дай  відсіч,  щоб  не  наважився  тебе  більше  ніколи    образити,  а  тим  паче  зрадити.
             Вихідний  день…  Люба  працювала  до  вечора,  як  завжди,  із  сумками  йшла  з  роботи.  Біля  своєї  хвіртки,  побачила  Зою  із  сином,  який  бігав  кругом  неї,  напевно  чекали  її.  З    усмішкою,  привітно  позирнула,  підійшла  до  подруги,
-  Як  добре,  що  ти  мені  підказала,  я  думала  з  тобою  раніше  поділитися  підозрами  та  порадитися    не  наважилася,  ми  ж  одна  одну,  ще  мало  знали.  У  нас  тепер  все  добре,    він  присягався,  що  більше  ніколи    подібного  не  станеться.
Любі    приємно,  що  в  подруги  все  склалося  на  краще,  впевнено  заговорила,
-  Ти  зрозумій  ми  обоє  з  тобою  на  чужині,  до  того,  ще  й  куми,  настільки  це  можливо,  маємо  триматися  разом.  Ми  ж  не  думаємо  жити  тут  два  чи  три  роки,  у  нас  попереду  все  життя.  
   Через  рік,  Люба  закінчила  навчання,  згодом  народила,  ще  одну  доню,    коли    їй  виповнилося    вісім  місяців,  вийшла  на  роботу,  а  донечку  носили  в  ясла.
Все  непосидюча,  повна  енергії,  вже  пізніше,  на  роботі  роздавали  землю  під  дачі,  правда    далеченько  та  треба  було  працювати,  щоб  жити  більш  менш  забезпечено.  На  роботі  самодіяльність  підіймала  настрій,  ще  й  чотири  роки  була  депутатом    міської  ради,  з  усім  справляється,  цим  жила.
       А  Зоя  через  п`ять  років  народила  дівчинку,  після  цього  вже    на  роботу  не  пішла,  все  ж  Анатолій  настояв,  щоб  виховувала  дітей.    
       Таке  життя  вирувало,  десь  поділися,  збігли  роки.  Хтось  з  них  жив  заможніше,  хтось  бідніше,  хтось  працював  все  життя  і  тішився  цим.  А  хтось    все  життя,  як  кажуть  в  чотирьох  стінах  крутився  домохазяйкою  та  це  не  завадило  дружбі.  Ці  дві  жінки,  в  яких  здавалося  зовсім  різні  долі,  поєднувало  те,  що  вони  більш  ніж    вісімсот  кілометрів  від  рідного  батьківського  дому.  Зуміли  поріднитися  і  завжди,  чи  радість,  чи  журба  були  підмогою  одна  сім`я  іншій.
             Минуло  більше  сорока  років,  вони    давно    бабусі,  тішаться  дітьми,  онуками  і  правнуками,  а  їх  дружба,  стала  іще  міцнішою.

                                                                                                                                                       30.03.2017  р.
     
       


 
             
                                                                                                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2017

Плачуть небеса

     
   Сьогодні  вкотре,  плачуть  небеса,
І  над  землею  чорна  завіса,
Несуть  героя,  душа  кричала,
Знову  тремтіла,  не  мовчала.

Суворі  дні,  тяжкі,  клята  війна,
Під  серцем  щем,біль,  у  чому  винна,
Сльози  гіркі,  стікають  рікою,
Він  захищав,  мужньо  нас  собою.

Горить  земля,  сніг,  кров  на  долині,
Та  чому  ж  доля,гірка  країні?
Тож  стрепеніться  люди  на  землі!
Хочемо  миру!Скажем  -  НІ  війні!

Як  зупинити  страшне  свавілля  ?
Як  захиститись  від  божевілля?
У  одну  гуртуймося  родину,
         Збережемо́  неньку  –  Україну!            
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2017

Она дрожала как листочек

Она  дрожала  как  листочек,
Украла  счастья,  лишь  кусочек,
Нежна,  красива,  с  ней  быть  не  прочь,
Душа  с  душой,    лишь  миг,  ушла  ночь.

Весна,  солнышко  уж  первый  луч,
Он  прекрасен,  как  Геракл  могуч,
Давно  светлело,  за  окошком,
Шептал-Побудь  ещё  немножко..

Сладостны  губи,  грех,  каялась..
Тёплой  росою  растаяла.



         Стих  из  ларца

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726001
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.03.2017

Ходила весна бережком / пісня /

Ой  ходила  весна,  бережком  раненько,
Уквітчала  землю  з  сонечком  гарненько,
Розпускайтесь  пагінці,  зелененькі,
Нехай    будуть  ліси  і  гаї  раденькі,
Розпускайтесь  пагінці,  зелененькі,
Нехай    будуть  ліси  і  гаї  раденькі.

Розквітати    гарно,  сміятись  і  жити,
У    весняночку  та  й  душеньку  впустити,
У  лісочку  нині,  радіє  синичка,
І  співа  весело  джерельна  водичка,
У  лісочку  нині,  радіє  синичка,
І  співа  весело  джерельна  водичка.

Ой  ходила  весна,  бережком  під  лісом,
Заряснів  бузочок,  гарно  ніжним  цвітом,
Шовковисті  трави,  ледь  -  ледь  пробивались,
У  промінні  сонця  із  вітром  купались,
Ой  ходила  весна,  бережком  раненько,
Уквітчала  землю  з  сонечком  гарненько.

                                     2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017

Виступав ранковий цвіт

Сьогодні  бачила,  я  дивосвіт,
У  новім  клубі,  плинула  радість,
Виступав,  містечка  ранковий  цвіт,
Пісні,  танці,    буяла  молодість.

Краплі  натхнення  в  несмілих  віршах,
Читав  гарненько,  бравий  хлопчисько,
Забавний  гумор,  сміх  на  радощах,
Дітей  вітали  так  урочисто.

Лунали  ніжні  музичні  ритми,
Тут  вертуози,  саксофоністи,
Той  скрипки  звук,стеливсь  печалями,
Про  біль  країни  зміг  розповісти.

Сплели    дівчатка,  вінок  весняний,
 Весь  первоцвіт  мерехтів  у  танці,
У  очах  радісних,  промінь  ясний,
Було  так  тепло    й  весело  бабці.

В  костюмах  славних,  діти  «  Веснянку»
Досить  уміло  так  танцювали,
Котились  сльози  від  дарунку
Всі  босоноге  літо  згадали.

О,  милі  дітки  і  онучата,
Була  сьогодні,  я  мов  у  казці,
 За  свято  вам,    велика  подяка,
Зростайте  любі,  завжди  в  мирі  й  в  щасті.

                                                                                             2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017

Спогади про тата

Давно  сум  у  душі    панує,
У  очах,  навіки  образ  твій,
Щем  під  серцем,  ніхто  не  чує,
Я  раділа  музиці  отій!

Вже  гармошка  в  тата  на  плечах,
Диво  -  звуки,    моє  дитинство,
Пісні  наче,  теплі  лелечі,
Я  пізнала  справжнє  блаженство.

А  чи  чули  жвавий  «  Краков`як  »?
Так  чарівно  лунав.  Віртуоз,
Заграв  весело,  мені  «  Гопак  »
Привели  спогади,  аж  до  «сльоз».

Я  неначе  чую  всі  звуки,
Пригадаю  розповідь  твою,
Як  війна,  журба,  страшні  муки,
Прикривав,  ти  подружку  свою.

Щоб  не  взЯли  клятущі  німці,
У  землі  сховав  і  сам    живий,
Залишивсь,зникав  у  криниці,
Та  злодюга  наполегливий.

Все  ж  знайшов  тебе.  Гіркий  полон,
Змів  втекти.  І  це  було  не  раз,
У  кайданах,  немов  страшний  сон,
 Та  не  встигли  виконать  наказ.

Перемога!  Здаля  чути  спів,
Від  подружки  галасливої,
Неспроможність  скрити  почуттів,
Пори  згадка  вмить  щасливої.

По  травичці,  все  босоногі,
У  гаю  задзвеніли  пісні,
Такі  раді,  хоча  й  убогі,
Сяють  яблука,  в  садку  рясні.

Пам`ятаю  свою  оселю,
Не  забуду  знайомих  доріг,
Квіточками,    їх  рясно  встелю,
Там  життя  і  мій  рідний    поріг.

                                                 2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2017

О тюльпани /пісня/

                 Розквітають  тюльпани,  пелюстки  ясноокі,
Квіточки  такі  ніжні  і  листочки  широкі,
О  тюльпани,  тюльпани,  веселять  мої  очі,
Мов  дівчата,  всі  гарні,  сняться    майже  щоночі,
О  тюльпани,  тюльпани,  веселять  мої  очі,
Мов  дівчата,  всі  гарні,  сняться    майже  щоночі.

Та  й  піду,  поміж  них  я,  загадаю  бажання,
Промінь  сонця  лежить,  там  зустріну  кохання,
О  тюльпани,  тюльпани,  як  дівчата  чарівні,
Як  світанки  ранкові,  як  лебідоньки  ніжні,
О  тюльпани,  тюльпани,  як  дівчата  чарівні,
Як  світанки  ранкові,  як  лебідоньки  ніжні.

Розквітають  тюльпани,  як  ясні  мої  мрії,
Подаруйте  радість,нехай  збудуться  надії  надії,
О  тюльпани,  тюльпани,  вже  так  хочеться  жити,
І  дівчаток  чарівних,  шанувати  й  любити,
О  тюльпани,  тюльпани,  ой  так  хочеться  жити,
І  дівчаток  -  лебідок,  шанувати  й  любити.

                                                                             2017р
                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2017

Навіть пес біль сприймає

Сидить  тихенько  і  плаче,
Сивенька,  старенька  в  кутку,
Покинув,  чому  козаче?
Навіщо  лишив  у  смутку.

Як  жаль,  то  ж  грошей  не  маю,
За  що,  тебе  хоронити?
 Мать  краще,  я  теж  сконаю
Зосталася…  нащо  жити?

Всі  люди  йдуть  до  хатини,
У  жмені  гроші  тримають,
То  наче,  як  до  родини,
У  поміч  радо  приймає.
Як  всім  виживати  нині,

Тож  треба  за  все  платити,
У  хаті,  давно  мов  злидні,
На  пенсію,  чи  й  ви  жити,
Все  обіцянки  роками.

Ще  трішки  чекати  треба,
 Тріпаються  язиками,
Ото,  бач,  така  халепа,
Їм  мало,хоч  й  ростуть  статки.

А  людям    -  то  забаганки,
Нам  кажуть,  що  їм  монетки?
Та  нащо  їм  ті  світанки?
Хай  гинуть  та  і  чим  швидше,
Тож  влада  наша,  видніше
***
Надворі  пес  завиває
Господарки  біль  сприймає…

                                                             2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2017

Весняні миті

Весняні  звуки,  як  спів  птахів,
 Між  хмар  до  неба,  підіймались,
Теплий  вітрець,  злегка  шелестів,
І  квіти  -  крокуси  втішались.

Нині  проснулись  зимні  від  сну
Тумани  в  полі,  заховались,
Береза  теж  у  світлім  плащу,
Й    верба  із  сонцем  привітались.

 Ніжно  приліг,  промінь  до  землі,
Тепло  відчула,,у  обіймах,
ЧарівнА  мить,  тішить  навесні,
Буял  у  ніжних  первоцвітах..
                                                     

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2017

У дружбі сила / казка/

Цвірінь  -  цвірінь  -  сказала  горобчиха,
Мовчить,  нам  всім,    хоча  б  не  було  лиха,
Мої  малята,  погляньте  донизу,
Там  біля  гірки,  старезного  хмизу,
Прийшов  небажаний  гість,  буде  лихо,
Тож  ви    хороші,  сидіть  тихо  –  тихо.

Он  кіт,  із  себе,  вдає,  що  дрімає,
Насправді  їсти  хоче,  нас  чекає,
Завжди  голодний,  бажає  впіймати,
Тож  всі  тримайтесь,  гніздечка  -  хати.

 Сама  матуся  полетіла.  Раптом,
 Свого  зустріла  горобця,    вже  й    разом,
Каже  -  Кота,  злодюгу  треба  прогнати,
І  нам  потрібно,  всіх  друзів    зібрати,
Зробити  так,  щоб  забув  він  дорогу,
Тож  дружні  ми,  одержим  перемогу!

По  різні  боки,    чути,  -  Цвірінь  –  цвірінь,
А  кіт  хитрющий,    вже  плигнув  на  курінь,
Зненацька  всі,  миттєво  налетіли,
Клювали  стільки,  стільки  захотіли.

От  горобці,  сміло  бились,  завзято,
 Є  перемога,    нині  справжнє  свято,
Бігом  тікав,  з    котиська  шерсть  летіла,
Сюди  тепер,  він  не  матиме  діла.

Нехай  він  знає  -    тільки    в  дружбі  сила!
Сім`я,  в  гніздечку  весела,  щаслива.

                                                               21.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017

Я б журавлем….

   
     Я  б  журавлем,  у  небо  полетіла
Певно  давно,  стала,  сизокрила
Спросила    Бога,у  тому  крАю,
Чому  немає,  на  землі  раю?

Чому  матуся  хоронить  сина?
За  що  дитятко  вже  сиротина?
Ти  поглянь  Боженьку,  аж  до  низу,
Одягла  вкотре,чорну  хустину.

Знов  припада,  мати  на  коліна,
Скажи  за  що,    ця  дитина  винна?
Чи  що  на  світ,  цей  народилась?
Цілує  рученьки,  геть  безсила.

Але  ж  йому,    було  лиш  двадцять  п`ять,
Поглянь  синочку  журавлі  летять,
Вже  над  землицею  твоя  доля,
Хай  би  на  краще,  то  Божа  воля.

У  світ  незнаний,  мені  б  злетіти,
А  тобі  синку,  жити  й  радіти.
                                     
                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017

Її життя / Ода /

                       До  дня  народження  сестричці  -  трудівниці  

У  тридцять  сьомому,  на  цей  світ  прийшла,
За  всі  роки,  всього  доля  принесла..
Стекло  багато  печалей  в  воду,
 По  мулі  в  річці  йшла,  не  знала  броду.

 Минав  страшний  тоді  час,  четвертий  рік,
 Війну  бачила  та  Боженько  вберіг,  
Немов  свої,  вже  долонці  підставляв,
 Жили  у    злиднях  та  все  ж  життю  сприяв.

 Часто  бомбили,  хоч  і  мала  звичку,  
Тремтіли  рученьки,  несла  сестричку,  
Матуся  двох,  іще  брала  за  руки,  
Щоб  не  лякали,  дітей  страшні  звуки.

 Худа,  маленька  у  великій  сім`ї,  
Ну,  як  циплятко,  ще  не  була  в  пір`ї  ,
Матусі  завжди  правою  рукою,
 Гралась  із  меншими,  ще  й  з  дітлашньою.

 Корові  сіна,  свині  терти  буряк,  
Курям  зварила  та  й  тягне  баняк,,
Та  й  під  вагони,  потім  за  вугіллям  ,
Мала  з  матусею  порозуміння.  

Як  було  вижити  у  скрутні  часи?
 Лиш  працювати,  щоб  сім`ю  спасти,
 Батько  все  десь,  на  роботах  і  в  полі,
 Чому  ж  тернисті,  такі  людям  долі?

 Це  боротьба,  іде  за  виживання,  
Встигати  все  і  бігти  на  навчання,
 Немов  у  прірві,  як  вибратись  у  люди?
 Яку  професію    мати,  ким  бути?  

Старша  сестра,  хитріша,  нащо  спішить,
 Зовсім  не  журиться,  працю  полегшить  ,
Все  керувати  хоче,  дасть  копняка,
 Вмилась  сльозою,  чому  ж  доля  така?  

Часом  поплаче,  матусі  в  пелену,
 Їй  так  болить,  схова  душу  скривджену,
 Знову  надовго  подалася  в  поле,  
Врожай  зібрали,  трактор  землю  оре.

 Десь  залишилась,  якась  картоплинка,  
Ото,  як  звариться,потече  слинка,
 Як  вовченята,  голодні  біля  столу  ,
Жадно  їдять,  картоплю  охололу.  
Погляд  у  очі,  там  бачать  втому  ,
Щораз  радіють,  вже  дню  прийдешньому,
Тож  всі  у  хаті  менші,    іще  п`ять  є,
І    вони  ж  хочуть,  теж  їстоньки  дуже.

 Тяжкий,  голодний  післявоєнний  час,
 Старша  сестра,  вийшла  заміж,  водночас,
 Та  недалеко,  в  цій  самій  хатині,
 Іще  скрутніше  стало  всій  родині.

 У  місті  вже,  щоб  професію  мати,
 «Швачка  -  майстриня  «-  нею  хтіла  стати,
 Нитки,  крючок,  для  неї  насолода,  
На  речі  в`язані,  набула  мода.

 Це  простирадла,  достатньо  красиві,
Брали  на  придане,  дівки  вродливі,
 Модні  серветки,  більш  ночами  плела,
 Собі  на  придане  гроші  замала.

 Виросла  дівчина,  трішки  чорнява,  
А,  на  обличчі  -  красуня  білява,  
Та  й  до  роботи  -  завжди  роботяща,
 У  хаті  сватання  -  на  «Водохреща».

 Не  сільський  оком  кинув,  прислав  сватів,
 Праця  в  Радгоспі  аж,  з  Ялти  прилетів,
Воно  б  хотілося  краще  згадати,
 І  н  пройшло  три  роки-  став  гуляти.
 
Він  у  міліцію  робить  подався,  
Та  партквитком,  як  завжди  прикривався,  
Потім  десь  зник,  у  колясці  дитина,
 Батьків  підмога,  є  мала  хатика.
 
Надія  є,  на  покращення  життя,  
Маленька  донечка  -  буде  майбуття,  
Приймальний  пункт,  Радгосп«  Молочарня»,
 Вже  й  на  роботу,  спішить,  так  зарання.
 
Лиш  перші  півні  пісеньки  заводять,  
Їй  вже    машини,  молоко  звозять,
 У  чобітках,  гумових  взимку  й  літом,  
Любить  роботу,  цим  серце  зігріте  ?  

У  душі  біль  і  образа  дістає,  
Де  ж  оте  щастя,  доля,  чи  воно  є?
 Роки  минула  та,  як  сніг  з`явився,
 На  коліна  впав,  у  сім`ю  просився,
 Надії  гарні  -  дитя  хоче  тата,  
Чому  ж  дорога  у  житті  строката.

 Здалось  все  добре,  може  буде  краще?
Та  знов  приходив,  наче  чудовище,
Все  обцілований,  зухвалий,  п`яний,  
Ще  й  починав  битися  окаянний!

 Просять    батьки  повернутись  додому,  
Вона  ж  бідненька    боялась  сорому,  
Як  п`яний  бив,грозився  зарубає,  
А,  як  тверезий,  простити  благає.

 Донька  доросла,  вже  терпіння  нема,
Не  спита  батька  у  чому  причина,
 Не  раз  йому  на  двері  указала,  
Щоб  їх  покинув,  часто  благала.  

А  час  минав,  думала  сваркам  кінець,
 Єдина  донечка  збиралась  під  вінець,
 І  мала  стати,  за  тиждень  на  рушник,  
 Батька    нема,  чомусь  десь  раптово  зник.

 З`явився  п`яний,    доньку  в  кімнаті  закрив,  
І  над  дружиною  знущавсь,  всю  ніч  бив,  
Ледве  жива,  за  ніч  стала  сивою,
 А  колись  думка  -  буду  щасливою.

На  ранок  двері  відчинені,  пропав,
 Думки  і  гадки,  мо»  під  парканом  спав,
 Він  у  сараї,  покликав  його  біс,  
На  шиї  зашморг,  таку  кару  приніс,
 Як  пережити,  донці  і    дружині?
 Так    біль  пече!  Нема  місця  сльозині.

 Тече  ріка,  швидко  минають  літа,
 Донька  вже  доні  косу  запліта,  
І  бабця  тішиться,  все  слава  Богу,  
Кум  на  порозі,  прийшов  на  підмогу,
Три  роки  сам,    у  хаті  залишився,
Жити  разОм  наполягав,  просився.

 Своя  у    доньки  доленька  не  склалась,  
Маленьку  лишила,  кудись  подалась,  
Сиділи  часто,  з  кумом  вечорами,  
Ніхто  не  ждав,  від  життя,  іще  драми,
 Ой  ,чому  доленька  така  гноблива?  
За  що  скажи,  чому  не  справедлива?

 «Рак  »  забрав  друга  і  донька  далеко,  
Хоча  онучка  й  тут,  жити  нелегко,  
У  рідну  хату,  стільки  вклала  сили,
Тепер,  продала,  хвороби  скосили.
До  доньки  в  місто,  купила  квартиру,  
Жила  з  онучкою.  Щоб  без  докору.

.  Вона  навчалась  в  університеті,  
На  одному  з  фізичних  факультетів,
 Вчилась  відмінно,,  то  кажуть  від  Бога,  
ВУЗ  закінчила,а  потім  дорога.
 
Саме  в  той  час  і  почалися  зміни,    
Тікала    молодь,  вже  із  України,  
Напевно  доля  так  розпорядилась,  
Дуже  розумницею  народилась.
 
Вже  у    Німеччині,  в  одному  з  центрів,  
Туди  знання  привели  і  впертість,  
Життя,  ще  тяжчим  стало,  чи  здалося,
Чи  мало  бути  так,  то  й  відбулося  .

Донька  наважилась  -  квартиру  здала,
 Сама  ж  хворіла,  до  мами  жити  прийшла,
 Чи  не  багато,  отих  бід,  доленька,  
Пішла  по  гроші  за  квартиру  доненька.

 Вбили  безжалісно,  ще  й  прив`язали,  
Як  пережити?  Ноги  відказали,  
О,скільки  бід,  по  цій  дорозі  життя?  
Чому  все  так,  може  чиєсь  прокляття?  

Хіба  ж  змогла    і  за  що  заробила?  
Сама  лишилась,  у  квартирі  безсила,
 Давно  все    бідкається  на  колінах,
 Побачить  сонечко  лише  у  вікнах,
Сміх  загубила,  виплакані  очі,  
Просить  у  Бога  прощення,  не  спить  вночі.

Просить  прийняти,  якщо  на  те  воля,  
Та  оптимізм  у  душі,,  каже    доля,  
Та  й  вже  онучка,  за  кордоном  сама,
Їй  сорок  років,  але  завжди  зима,
У  її  серці,  зовсім  весни  нема,  
Не  повертається,  бо  зараз  війна.

Забрать  бабусю?!  Та,  не  схотіла!  Ні  !
 Хто  помирати,  хоче  на  чужині?  
І  біля  столу,  сидить,  приймач  грає,
 У  вікно  гляне,  десь  біль  притихає,
Надія,  мрії,  все  ж  живе,  приїде,
 Онучку  стріне  -  думка  серце  гріє.

 Цим  і  живе,  усі  сестри  далеко,  
Пенсіонерам,  живеться  нелегко,  
Порозкидала    всюди  доленька  всіх,
 Часом  навідуються,  та  й  то  впоспіх.

 У  житті  кожен  свою  стежку  має,  
І  коли  зустріч,  серце  завмирає….
 Біля  вікна,  сидить,  війну  згадає,  
Полинні  сльози  хусткою  стирає,  
Лежать  сухі,  рученьки  на  подолі,  
Немає  крил  у  пташки,  нема  волі.  

***  
Ось  на  колінах,  мене  зустрічає,  
Вже  років  десять,  отак  виживає,
 А  я  все  ж  хочу,  Боженьку  спитати,
 Чом  не  зміг  долю,  кращу  підібрати?  
Одна  в  кімнаті,  мов  у  ріднім  гаї,
 Жаль  не  побачила  земного  раю.

                                                                   20.03.2017р.
                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017

Весняне

Шумиь,  спішить,  річка  навесні,
Змива  вода,  зимові  чари,
Нині  на  серці,  добре  мені,
Голубить  небо  чудні  хмари.

Немов  кораблики  біліють,
По  морських  водах  мандрували,
А  поміж  них,  пташки  радіють
Ясненьке  сонечко  вітали.

Подих  весни,  щирих  почуттів,
Вже  пробудив  земну  сонливісь,
Яка  краса!  Промінь  мерехтів,
Тепло    відчули  і  ласкавість.

О,чари  дивні,  щебіт  пташок,
Моя  душа    хоче  співати,
Втішавсь  пробуджений  пролісок,
Хотів  із  вЕсною  вітатись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2017

Умився дощем

Умивсь  дощем  холодний  березень,
Нема  бажань,  зрадити  веснянку,
Тікав,  ховавсь  від  досадних  зіткнень,
Хотів  зустріти,  пишну  панянку.

Колючий  вітер  -  привіт  від  зими,
Злісно  сміявся,  поквапив  хмари,
Тож  намагавсь  зіткати  килими,
Сипати  білі,  зимові  чари.

А  чи  доречно,  ранок  закричав,
Сніжні  крупинки  -  вже  рясні  сльози,
Сонячний  промінь,  радо  зустрічав,
Хай  теплий  дощик,  класичні  блюзи.

Буйний  розмай  у  музичних  ритмах,
Весни  чарівність  у  дивній  красі,
Проліска  цвіт  у  світлих  обіймах,
У  небо  сині  радісні  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017

Ну зачем…

Согрешила,  я  согрешила,
Тебя  милый  приворожила,
Мои  глазки  сверкали  огнём,
И  мы  шли  по  дороге  вдвоём.

Тихий  лес  нам    шептал  о  любви,
В  небе  звёзды  нежно  меркали,
Ах  ты  молодость  благослови
Пусть  развеются  все  печали.

В  небе  звёзды,  чуть-чуть  искрились,
И  нам  месяц,    моргал  с  ухмылкой,
Ну  зачем,  с  тобою  встретились?
Ведь  любовь  -  ответил  с  улыбкой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724151
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.03.2017

Світлий день / проза /

           Вчорашній,  вечірній,  теплий  дощ  скропив  землю.  На  ранок  пухкі,  білі  хмаринки  ледь  помітно  пливли  по  синьо  -  блакитному  небі.    Привітне  сонце,  то  виринало  поміж  хмарин,  то  ховалося  за  ними,  яскраві,  теплі  промені  –  торкалися  квітів  на  балконі.  Вони  немов  усміхалися  до  нього,  покриті    легкими  краплями  кришталевої    води  чи,  ще  від  дощу,  чи  вже    причепурила    їх  роса.  Пелюстки    квітів  виблискують,  переливаються,  змінюють  колір,  залежно  від  відтінків.
   Галина  і    Володимир  -  ці  квіти  розсадили  ранньою  весною,  доглядали    їх  і  вже  разом  з  ними  радіють  літній  порі.
       Поміж  вазонами,  як  завжди,  сидів  кіт    Мурчик,  хитро  позирає  донизу  та  на  горобців.    Ті  скрізь  скачуть,  сміливо  сідають  на  перила  балкону.  Вертіли  голівками,    весело  цвірінькають,  немов  дражнилися  з  ним,  але  позирали    з  осторогою.  Між  вікнами,    з  першого  поверху    до  третього,    тягнеться  виноград,  молоді  грона  набиралися    сили.  Від  дотику  пташок,    з  листя  скотилися    маленькі  крапельки  води,    на  сонці  переливаються  веселкою,  нечутно  падають  до  землі.
   Мурчик    уважно  спостерігає  за  горобцями,  очі  іскрять,  блискають.  Облизався  і  в  той  же  час,  старанно  вмивався  та  плигнуть  не  наважувався,  адже  не  такий  молодий,  щоб  спритно  плигати.
Володимир  закривав  балкон,  гукнув  до  дружини,
-  Галинко,  давай  будемо  снідати,  вже  десята  година  та  подивимося  новини,
 З  газетою  й  окулярами  в  руках,  вона  вийшла  зі  спальні,
-  Та  все  встигнемо,  не  хвилюйся.  Зараз  поснідаємо,  ти  подивишся  новини,  а  я  тим  часом  готую  обід.
Підійшовши  до  неї,  поправив    волосся,  яке    трохи  спало  на  очі,  нахилився,  весело  зазирнув  у  них,  усміхнувся,
-  Сьогодні  наш  -    світлий  день,    ввечері  сходимо  в  парк?  
-  Ну,  прямо  скажеш,  таки  світлий!
-  А  хіба  ні  ?  Все  слава  Богу  і  погода  така  чудова,  після  дощу  свіжо,  тепло,  все    пахне.  Ми  з  Мурчиком  виходили  на  балкон,  краса,  гарно,  все  цвіте,    а  запах  забиває  подих.
     Вона  усміхалася,  ніжно  дивиться  на  чоловіка.  А  в  думках  крутилося  -  А  й  справді,  чого  Бога  гнівити,  правда  без  ліків  не  обійдемось  та  сили,  ще  є  трохи.    І  він,  майже  завжди  веселий,  з  ним  сумувати  не  приходиться,  уважний,  щоб  настрій  підняти,  знає  що  сказати.
Він  біля  телевізора  дивиться  новини,  по  кімнаті  різкі  крики.  На  дивані,  поруч  з  ним,  від  гучного  голосу,  здригаються  вуха  кота.  Різко  відкриває  очі,  зазирнувши  на  нього,заспокоїться,  примружує  очі.  З  пересердя,  Володимир  переключив  на  інший  канал,  пролунали  постріли,  вмить  стало  тихо.  Не  поспішаючи  встав  з  крісла,  трохи  вигнувся,  вирівняв  спину,  йшов  на  кухню,  
-  Немає  що  подивитися!  Війна,-  помітно  рознервувався,  продовжив,
-Погані  новини.  Знову    гради  луплять,  є  втрати,  багато  поранених.
З  тривогою  в  очах,    вона  подивилася  на  чоловіка,
-  Нехай  Бог  допоможе  синам    в  бою,  що  захищають  нас.  А    матерям  терпіння  і  подяка,  що  таких  патріотів  виховали.
-Давай  краще,  я    кришитиму  на  вінегрет,  допоможу,  бо  від  телевізора  один  негатив,  ніде  немає  пуття,  що  діється!  До  чого  дійшли!  Не  хочу  псувати  настрій,  разом  приготуємо  обід,  будемо  відпочивати.
     Ранок,  непомітно  переходив    у  день.  Опісля  обіду  дивилися    по  ТБ      «  Вечірній  квартал».  Згодом,  кожен    зручно  вмостившись  в  кріслі,  задрімав.
       Після  відпочинку,  вона  з  шафи    дістала    улюблену,  яскраву,  гіпюрову  сукню  ,  яку  дуже  берегла  і  одягає  тільки  в  школу  на  урочисті  лінійки.    Пригадувала  своє  вчителювання  та  учнів,  яких  вчила.  В  очах  іскрилися  вогники  щастя,  перед    дзеркалом  закладала,  ще  трохи  кучеряве,  але  вже  сиве  волосся,
-  Ну,  що  збирайся,  сонце  моє,  поки  не  пізно  підемо  прогуляємося.
Володимир  дістав  святкові  штани,    на  яких  завжди  добре  випрасувані  рівні  стрілки.  Весело,  всміхаючись  запитав,
-Як  думаєш,  не  спадуть?  
Розпливлася  в  усмішці,
-  Ну,  ти  таке  скажеш!  Чого  це?  Ти  в  мене,  як  парубійко,  хоча  зростом  став  трохи  нижчий.  
Від  розмови  гучно  сміялися.  Вона  допомогла  одягнути    жакет,  поправила  комір  білої  сорочки,  покропила  парфумами,
 -  Ну,  ти  справді,  як  франт,-      погладила    по  щоці.
Перед    дзеркалом,  покропилася  парфумами,  по  кімнаті  розвіявся  ніжний  запах  бузку.
     Він  погукав  кота,
-  Мурчик,  Мурчик,  ми  йдемо  гуляти,  знай  своє  місце.  Не  сходь  з  розуму,  не  твори  перевертні,  як  минулого  разу.
Галина  голосно  розсміялася,
-  Та  я    кошик  з  клубочками  в  шафу  заховала,  думаю  вже  не  зробить  шкоди.
Кіт    зрозумів,  що  до  нього  мова,  зіваючи  витягувався,  дивився,  як  виходили  з  квартири.
         Не  поспішаючи,  вони  спускалися  по  сходах,  чоловік  тримає  її  за  руку,  на  кожній  сходинці    намагається  підтримати,  знає,  що  в  неї  болять  суглоби.
     П'ятиповерховий  будинок,  знаходився  майже  біля  набережної,  тож  до  парку    йти  недалеко.
         З  Дніпра,  теплий  вітерець  віє  в  обличчя,    пахло  свіжістю  й    трохи  сирістю.  На  вулиці    гамірно…  як  завжди  опісля  роботи,  людей  багато.  Біля  переходу  вулиці,  гучно  сміється  молодь,    неподалік  від  кафе  машина,  з  неї  лунає  весела    музика.
                   При  вході  до  парку,  дві  арки  мерехтять  різнокольоровими  світильниками.  Неподалік,  з  великої  вази,  жінка  продає  пишні  троянди.  
-  Яка  краса!  От    і  добре!  Зачекай!  -    помітив  чоловік,  попрямував  до  квітів.
 Трохи  виправивши  спину,  усміхнений,    поспішаючи,  повернувся,  в  руці  тримає  три  червоні,    чарівні  троянди.
-  Це  тобі  люба!  З  нашим,  світлим  святом,  адже  сьогодні  п’ятдесят  два  роки,  як  ми  вперше  зустрілися    з  тобою,  тут,  біля  Дніпра.  І  рівно  п`ятдесят    років,  як  побралися,  а  мені  здається,  це  було  зовсім  недавно.  
   Ніжно  взяв  її    пальці  в    свою  долоню,  поцілував,  елегантно  подарував  квіти.  Вона  щаслива,  від  хвилювання,  ледь  затремтіли    худорляві  руки,  на  віях    тремтіння  сліз,  повільно  стекли  по  щоках.    Молодь,  яка  проходила  мимо,  раптово  зупиняється,  з  усмішкою    позирає  на  літню  пару.  Володимир  знає,  що  вона  його,  як  і  вдома  поцілує  в  щоку.  Радів,  що    дивилася  на  нього  все,  ще  ніжно  закоханими,  щасливими  очима,  нахилився.  Вона  ж  озираючись,    рукою  легко  доторкнулася  до    його  обличчя,  помітила,  що  перехожі  звертають  на  них  увагу,  зніяковіло  опустила  голову,
-  Ну  пішли,    на  нас  всі  так    дивляться,  я  тебе  вдома  поцілую.
Раптово,  в  його  кишені  задзвонив  телефон.
-  Ну  нарешті    про  нас  згадали!-  за  мить,  почув  голос  сина.
 Той  привітав  їх  з  річницею,  обіцяв  на  вихідні  приїдуть  із  сім'єю  та  з  онуками.  
Задоволений  розмовою,  віддав  телефон  дружині.  Вона    усміхнена,    радісно    про  всіх    розпитала,  дякувала  за  поздоровлення.,
-  Я  думала,  що  про  нас  забули.  Молодці,  невісточка  пообіцяла  спекти  торт.  Сказала,  що  всі    приїдуть,  навіть  правнучків  візьмуть.    
-  От  добре,  напевно  підросли,  це  минуло  два  роки,  як  ми  бачилися.
-  Час  швидко    біжить,  дивися,  ще    трохи    і  в  школу  йтимуть.
       Вони  йшли…  неймовірно  щасливими,  відчуття  радості  переповнювало  серця.  Вечорня    прогулянка  вздовж  берега.    По  обрію,  Дніпро  спокійно  поблискує    сріблясто-рожевою  смугою.  Переливається,  то  світло-фіолетовим,  то  синьо  –  зеленим  кольором.  Хвилі    поступово  дістаються  берега,  вода  піниться,  наче    грається  з  водоростями.  То  викидала  їх  на  берег,  то  знову  забирає  із  собою.  Здалеку  чути  гул  моторів    яхт    та  човнів,  деякі  підпливли  до  річкового  вокзалу.  Кременчуцький  річковий  вокзал  здалеку  нагадує  човен,  що  пливе  по  широкій  річці.  По  всьому  узбережжі    свіжо  й  зелено,  тягнуться  мальовничі  липи,  ліщини,  високі    ялини,  каштани  та  розложисті  клени.
       Поблизу  «  Чортового  колеса  »  гучно  грає  музика,  поруч,  про  щось  весело    спілкується  молодь,  галасливий  сміх  губиться  поміж  дерев.
-  Володю,  а    пам'ятаєш,  де  ми  були,  коли  ти    мені  в  коханні  зізнався?
-  Галинко,  не  ображай,  навіть  скажу  о  котрій  годині  це  було.  Ось  тут,  на    набережній,  коли  ти    поскаржилася,  що  змерзла.  На  годиннику  була  рівно  двадцять  перша  година.  Я  на    твої  плечі,    накинув  жакет,  обійняв    міцненько  і  освідчився.  Пам`ятаєш,  як  тобі  сподобалася    форма  майбутнього  пілота,    я  вже    закінчив  наше  училище.  І  ми  часто  з  тобою  задивлялися  в  небо,  від  чарівної  краси  завмирали  подихи.
-  Пригадую,  в  той  час,  ще  дуже  пахли  матіоли,  голову  дурманило.
-  А  можливо,  то  було  від  кохання?!  –  весело,  з  усмішкою  продовжив.
           Повздовж  алей  горять  ліхтарі,    вже  часто,  назустріч  трапляються  закохані  пари.  Повертаючись  додому,  проходять  біля  кафе,  увагу  привернула  музика  вальсу.  Ледь  -  ледь  морщила  носа,  хитро  позирнула  на  чоловіка,
-  А    я  хочу  морозива….
-  То  є  нагода,  давай  зайдемо,  в    мене  є  заничка.  Хіба    в  такий  день,  не  можемо  собі  дозволити?
Взявшись  за  руки,  піднялися  по  східцях,  він  продовжив,
-  Давай,    хоч  трохи    посидимо  серед  людей,  послухаємо  музику,  куди  нам  поспішати…        
         Затишне  приміщення,  добре  освітлене,  оформлене  у  теплих  помаранчево  -  бежевих  тонах,  склало  приємне  враження.  Відпочиваючих  небагато.    Вона  окинула  поглядом  присутніх,  подумала  –  Добре,  хоч  не  одна  молодь  відпочивала.
Дві  пари,  обіймаючись,  танцювали    повільний  танець.
   Дехто  звернув  увагу,  за  столом,  ця  пара  зайняла  місце.  Вона  поклала    троянди.
   Офіціант  приніс    морозиво    з  шоколадом.  Засяяли  очі,  мило  посміхнулася,  
 -  О!  Таке,  як  я  люблю!
     Під  тиху  музику  смакували  морозиво.  Десь  загубилися  погляди,  кожен  з  них  поринав  у  спогади.  За  декілька  хвилин,  поспіхом  встав,  
-  Я  зараз  прийду.
Через    кілька  секунд    музика  раптово  зупинилася.    Присутні  звернули  увагу  на  офіціанта,  який  копошився  біля  музичного  центру.  
За  мить,  Володимир  за  руку  тримав  дружину,  в  цей  час  зазвучала  пісня  «Листья  желтые»,
 -  Прошу,  Галочко,  давай  потихеньку  потанцюємо.
Вона  звернула  увагу,  присутні  дивилися  на  чоловіка,  все  ж  набралася  сміливості,    не  поспішаючи,    пішла  з  ним.    В  цей  час,  він  мав  вид  щасливого  хлопчиська,  веселий,  усміхнений,  обережно,  немов  скарб,    в  танці  водив  свою  половинку.    До  них  вийшло,  ще  декілька  пар.  Присутні  шоковані  їх  поведінкою.  Кілька  пар  очей  зацікавлено  стежили  за  ними.  Дехто  прошепотів,
-  Оце  е  ж  треба…
   Напевно  в    душах  переповнювала  заздріть  та  мабуть  намагалися  приховати.  
 Останні  акорди,  вона  відчула    трепіт  серця.  Гучні  оплески,  засоромилася,  тулила  обличчя  до  його  грудей.
   Задоволені,  цим  чудовим  вечором,  з  гарним  настроєм,  з  теплом  у  душі,  направилися  до  виходу.  Вона  несла  букет  чарівних  троянд,  дарувала  усмішку.
       На  якісь  миті  згадилися  молоді  роки.  Ця  прогулянка,  танець,  ніби  сонячне  проміння    торкнулося  сердець.  Душі  огорнуло  тепло,  не  відчували,  що  минули  роки.  Усміхнені,  щасливі  повертаються  додому.  А  завтра,  життя  продовжиться,  приїдуть  діти,  онуки,  будуть  нові  клопоти.    Та  цей  світлий  день,  надихає  до  життя,  в  надії  іще  не  раз  його  відсвяткувати.

                                                                                                                                                                                                       18.03.2017  р


                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724148
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2017

Розійшлися дороги

Ти  там,  я  тут,  розійшлися  дороги,
Минає  біль  і  тікають  тривоги,
Та  у  минулому  спогади    лишили,
 Весна  співала,  ми  удвох  любились.

Густий  барвінок,стеливсь  під  ногами,
Казкова  ніч,  гуляли  вечорами,
Та  розірвався,  наш  вінок  надії,
Світанок  зорі,  скидав,  рушив  мрії.

Зрадлива  доля,  вирішила  за  нас,
Промінь  любові,  на  жаль,  давно  погас,
Та  все  ж  не  стерти  спогадів  весняних,
Ніжні  цілунки,тих  щічок,  рум`яних,

Моє  сердечко  сповнили  любов`ю,
Жаль,  не  моя,  сумую  за  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017

Зустрічаймо весну!

Поете  радо,  зустрічаймо  весну,
Нехай  завжди,  вірші,  як  ніжне  сонце,
Красу  умієш,  списати    небесну,
Країну  любиш,  будь  їй  охоронцем.

Живеш  добрішим,  за  примхи  природи,
У  житті  дні,  є  погожі  й  похмурі,
Щирі  слова,  линуть    як  нагороди,
Ти  все  опишеш,  мов  у  увертюрі.

Чарівність  слів,  як  музика  скрипаля,
Як  той  політ,    у  небо  сині  птахів,
На  серці  тепло,  квітне  моя  земля,
А  промінь  сонця,  кине  щастя  міхів.

Підсніжник  й  крокус,  веснянці  радіють,
Схиливсь  із  усмішкою,  вже    й  пролісок,
Природа  й  слово,  душеньку  зігріють,
Навіє  мрії,  нам  скоролісок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2017

Шепотіла весна

Жваво  гуляв,  колючий  вітрисько,
Аж  сміх  по  полю,  на  повні  груди,
 І  завивав,  як  справжній  вовчисько,
Заплакав  сніг,  тривожно  повсюди.

Але  ж  учора,  сонце  сміялось,
Вже  підійнялась  рілля  сонливо,
Мабуть  то  їй,  все  просто  наснилось,
Що  так  птахи,  велись  гомінливо.

Вже  погуляв  та  досить,  тихенько,
Весна  шептала,  ну,  ти  не  злися,
Он  подивись,  сонце  височенько,
Промінням  тим,  візьми  та  й  умийся.  
                                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017

О, ясени!

Десь  було  чути  пісню  «  Ясени»,
 Весь  час  приходила,  у  мої    сни,
Спогади  серце,  тісно  давили,
На  душі  туга,  удвох  любили.

Посеред  поля,  знов  у  бліндажі,
Безжальні  круки,  літають  хижі,
Стогін  землі  і  материнський  плач,
Ясени  свідки,  сповива  розпач.

Ясени  прошу,  печаль  розвійте,
Жінкам  серця  й  матерям  зігрійте,
Їх  плач  послухайте,  спиніть  війну,
Тож  подаруйте  щасливу  весну!








                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2017

Весняна мить

                 Поля  безкраї    –  природи  дар,
Скрізь  неосяжність  надземних  чар,

Тепленький  вітер,  срібні  скельця,
Мигтять  із  блиском  крізь  озерця.

Зима  сльозить,  дивовижний  світ
По  краю  поля,  чарівний  цвіт,

Підсніжник,  пролісок  між  сріблом,
До  сонця  погляд,  кида  ніжно.

Яка  чудова  весняна  мить,
Синенька  квітка,  хмільно  тремтить,

Струмок  веселий,  жваво  біжить,
Дзвінкоголосо  весна  спішить.
               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017

Бідний народ …

Багато  болю  і  стільки  страждань,
Нам  українцям,  ще  скільки  терпіти?
Не  чує  влада  жодних  нарікань,
Коли  життю  зможем  порадіти?

Давно  нема,  в  душі  насолоди,
Вода  стемніла,  знов  у  джерелі,
Залито  кров’ю,  прийшли  іроди,
Як  круки  кинулись,  болить  мені.

Вже  третій  рік,  умиті  сльозами,
 Матері  зморені,  на  колінах,
Земля  рида.  Як  зняти  кайдани?
Коли  ж  почне,  квітнуть  Україна?

 Уже  привласнили  все  держмайно,
Як  зупинить,свавілля,  цю  банду,
Тож  багатіють,  втіха  звичайно,
 Бідний  народ,одяг  зсекон  –  хенду.

Скажіть  коли,  спинитесь  Іуди?
Смуток,  печаль,  сіється  по  землі,
Лиш  безнадія  і  розпач  всюди,
Коли  зерно,  проросте  у  імлі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2017

После праздника / с юмором /

Балдела  в  ванне  словно  русалка
Никак  не  мог,    отвести  от  неё  взгляд
Глазам  не  верил,  а  может  сказка?
Ведь  для  меня  ты  милее  всех  наград.

Уж  улыбаясь  хотел  подойти,
Купаться  в  нежных  объятиях,
Нежно  взглянуть,  в  глаза  –  васильки,
Не  сгореть  бы,  в  своих  страданиях.

В  страстном  порыве  ветра  прилетел,
Услышал  всплеск,  приятна  водица,
 Уж  чей  -  то  голос….  нет,  не  охмелел,
Ну  это  надо  же,  так  напиться!

 Ах  как  прекрасен,  наслаждений  миг,
Куда  девалась?  Может  это  сон?
Иль  слабоумия  видать  достиг,
На  полу  в  ванне  лежал  огорчён.

                                             2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722812
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2017

Подарунок / проза/

       Під  Новорічну  ніч  багато  навіяло  снігу.  У  димохід,  завивав,  просився  вітер.  З  неба  красиво  падали,  іскрилися  сніжинки.  Немов  на  крилах  летять  хмари,  а  вітер  знову  й    знову  веселиться.  
       Бабця  ледве  добралася  до  хати,  йти  було  не  сила.  На  голові  пухова  хустка  вся  в  снігу,  ледь  видніється  ніс,  в  руках  дрова.  Швидко  зачинила  двері,  із  себе  сніг  струсила.
 -  О,    прийшла!  Де  ж  була  люба,  чому  так  довгенько?  Швидше  підкидай  дрова,  щоб  було  тепленько.  Я  змерз,  он  вогонь  вже  погас.  Давай  снідати  буду,  чай  та  до  нього  масла.  Не  шкодуй,  поклади  на  хліб.  Я  бачу,  що  вже  зовсім  зблід.
 В  пічці  дрова  тріщать,  затишно  в  хатині.  Гладить  ніжно  плече  бабці,  усміхався  мов  дитині.
 -  О!  Тож  це  сьогодні  Новий  рік  зустрічати,  а  я  зовсім  забувся.  Будемо  вдвох  святкувати,  діти  далеченько,  хіба    прийдуть  поздоровлять,  то  ж  буде  завтра,  посидимо  гарненько.
 Бабця  дерунів  натерла,  присіла,  зажурилася,  ті,    вже  підсмажилися  на  пательні,  
-  Ой,  -  вже  спохватилась,  нагадав,  як  рукою  плеча  торкнувся.
 -  Що  не  чуєш,  вже  горять,  чи  ти  може  заснула,  бо  бачу  рукою  бороду  підіпхала.  
 -  Та  ні  зажурилася,  одна  курочка  залишилася,  бідна,  сидить  сама  в  сараї,  думаю  нудьгу  замала.  Це  добре,  що  ми  удвох,  а  вона,  бідна  одна.
 -  Ну,  -  вже    дід  трохи  сердито,
-  Чого  ти,    я  мусив  дві  зарубати.  Бідненькі,  упали  на  лапи,  не  могли  на  сідало  залазити.    Що  думаєш  це  забаганки  мої?  Чи    мені  не  було,  що  робити?  Не  журися,  донька  хвалилася  в  них  є  три  молоденьких  півника,  одного  обіцяла  нам  подарувати.Ти  готуй  усе,  як  слід!  Треба  ж  буде  пригостити  чимось  особливим,  щоб  був  гарний  Новий  рік,  смачним  та  веселим.  
Не  пізно  спати  вкладаються,  хто  там  буде    той  час  чекати.  Бо  ж  зовсім  стали  старі,  що  їм,  нині  Новий  рік.  Поруч  з  дідом  лежить  кіт.  Як  завжди  ховає  носа  в  простирадло,    поводився  зухвало.  Все  діда  лапами  товкає,  щоб  він    наче  пан,  спокійно,  розкішно  спати  зміг.  Бабця  Богу  помолилась,  постіль  розстелила.  Вже  давно  ось,  так  ведеться,  окремо  в  кімнаті,  як  не  спиться,  то  читають,  чи  в  телевізор  заглядають.
За  вікном  світанок…
 -  Подивися,  все  кругом  засіяло.  Але  ж  трасця  довга  ніч,-    дід  каже  до  бабці,-.  Хоч    іще  гаряча  піч  та  лежати  не  можливо,  аж  болять  боки.  Хоч  би  швидше  літо,  тоді  б  вже  качки,  напевно  спати  б  не  давали.  А  гусочки  в  сараї  іще  відпочивають.  Почекаємо,  засмажимо  в  печі,  будемо  святкувати.  Кажуть  півника  не  можна  рубати,  бо  це  півня  рік,    буде  великий    гріх.
 Довго  сидів,  молився,  знову  дід  до  вікна,
-  Гарна  ж  зима  в  цьому  році,  ти  подивись,  як  блищить  сніг,  а  он  там  синичка  заглядала.
 -  От,  турок,-  себе  картає,-    Вже  маю  голівоньку  хвору……
 І  поплентав  у  комору.  Відрізав  шматок  сала.  За  мить  вчепив  на  вишневу  гілку,  щоб  кіт  чи  чиясь  кішка  не  дістала.  
Бабця  теж  не  барилась,    швиденько,  одяглася,  вмилась.  Заглядала  у  вікно,  усміхалась,  тішилась,  що  гарно.  Заходить  дід  з  надвору,
 -  Ой,  яка  ж  там  краса!  Добре  засніжило,  я  трохи  відкидав,  позамітав  та  й  вже  трішечки  пристав,  мабуть  вже  поснідаю.
 Всілися  за  стіл,  сніданок  парує,  коли  дід  раптом  чує,  хтось  до  хати  добирався  й  на  веранді  вже  вітався.
 -  Ой,  прийшли,-  раділа  бабуся.  
-  З  Новим  роком!З  Новим  щастям!-  каже  донька  й  велику  сумку  відкриває,  а  звідти  півень  виглядає.  Гребінець  немов  кучері,  а  сережки  -  грона  калинові.  Той,  як  поглянув,  закричав,  немов  його  хтось  різав.  В  різні  боки  головою  вертів,  а  очі  бігали  сердито  поміж  їх  усіх.  Так  бідний  злякався!  Усміхнулась  бабця,
 -  Це  добре,  що  принесли,  курці  буде  щастя.  Не  буде  в  самоті.  Добре  несеться,  зарізати  шкода  та  іще  й    така  рідкісна  порода.  
Дід  витягнув  півня,  взяв  на  руки,  а  той  не  сподівався,  головою  крутить,  довкола  роздивлявся.
 -  Ой,  який  гарненький,  молоденький  та  й  кольором,  як  наречена  в  сукні,  майже  весь  біленький,  а  хвіст,  який  пишненький!  
   Тішилися  баба  з  дідом,  що  гарні  гості  прийшли,  навіть  правнуки  були.  На  півня  дивились  ,  немов  лицар  він.  Задер  голову  догори  і  звисока  подивився  на  всіх.
 -  В  сарай  його  занеси,-  каже  баба,  -  Ото  буде  курка  рада!
 Онуки  дивляться  на  старих,  які  ж  вони  смішні,  раді  півню,  раді,  такі  заклопотані.  Біля  нього  весело  гомонять,  кожен  хоче  його  в  обійми  взять.  Дід  з  бабусею  оглядаються,  а  онуки  здивовано  дивляться  на  них,  тихо  посміються,  озираються.
 -  Досить,  занеси  вже  його.  До  столу  будемо  сідати,  -  клопоталася  бабуся.
     Швидко  пробіг  час,  весело  поспілкувалися,  доволі  наговорилися.  Ясніє  сонечко,  привітно  виглядає.    А  надворі,    як  у  казці,  все  чарівним  виглядає.  Все  переливається,  дерева  сріблясті,  немов  кришталь  по  них,  сніжинки  блискають  на  сонці.  
Старенькі  гостей  проводжають,  клопочуться,  онукам  гостинців  придбали.  Діти  раді,  на  ходу  дякували,-    «Бувайте!»,-  кричали.
 Надворі    сутінки…  на  ніч  морозець  сильнішав,  бабця  з  дідом  йдуть  на  півня    подивитися.  Він  почав  кричати,  мабуть  подумав,  що  його    хтось  хотів  хапати.  Курка  довго  не  дивилась,  стала  йому  допомагати,  галасливо  кричати  –  куд  кудах  кати.  Обійнялися  старенькі,  усміхнулися  любенько  та  й  спішили  до  хати,  ніченьку  зустрічати.
     Гарний  день  для  них  був,    дуже  притомилися  від  спілкування,  гарненько  спали  до  самого  рання.
Вранці  почули,  співає  півень,  -  дід  не  змовчав,  усміхаючись  каже,
 -  А  голосок,  який  гарненький!  Дзвінкий,  такий,    як  у  тебе  був  у  молоді  роки.  Пам`ятаєш,  як  ти  заводила  пісні?  Одна  була  така,  на  все  село!  Всіх  завжди  голосисто  переспівала.  За  це,  я  тебе  й  полюбив,  а  ще  за  твої  смарагдові  очі.  Пригадай!  Я  ж  про  це  нашіптував,  ну  майже  щоночі.  
Та  мовчала  довгенько,  згодом  усміхнулася  миленько,
 -Згадала  бабка,  як  дівкою  була,  так  і  ти,  які  були.    А  тепер,  мовчи  вже  старий,  краще  помовчи!
     День  пройшов,  як  завжди,  спокійно.  На  подвір`ї  гелготали  гуси  мелодійно,.  А  песик    невеличкий,    з  буди  лише  ніс  показав,  знову  заховався,  мабуть  холод  діставав.  А  півник  з  куркою  із  сараю  надвір  не  виходили,чи    сніг  на  заваді,  чи  дуже  холодом  проймало.  Бабця  з  дідом  заглядали  у  віконце,  світло  включене  цілий  день.  Щоби  півник  звикав  та  веселіше    й  частіше  пісень  співав.  Дід  навіть  гребінчик  змастив  жиром,  бо  ж  вечером  ще  дужче  приморозить.  А  раптом  півню  заманеться  на  двір,  казав  собі  не  пробачить,  буде  мати  гріх.
     Аж  на  третій  день,  дід  вирішив  півня  винести  на  подвір’я.  Тож  потепліло,  гарно  сонечко  світило.  Мабуть  мінус  три,    небільше  було,  вийдуть  кури  погуляти,  пощастило.
 Зразу  півень  у  руки  дався,  але  чи    злякався,  чи  в  чому  справа  не  розібрався.  Як  його  дід  відпустив,  крилами  радо  махав,    голосно  заспівав.  А  курка,  як  господиня,  сама  по  сходах  вийшла,  стояла,  боком  позирала,  напевно  до  старих  приревнувала.  Гордо  ходила  туди  й  назад,  туди  й  назад,  мабуть  показувала  територію,  білий  від  снігу,  зимовий  сад.  
Паркан  височенький,  більше  ніж  два  метра  та  куди  тікати,  поряд  покинута  хата,  ще  й  через  дорогу  теж  якась  розвалюха.  Так,  що  там  нічого  кращого  поїсти  не  знайде.    І  поряд  у  сусідки,  курей  немає.  Вже  діло  йшло  до  вечора,  дід  швидко  у  магазин  за  хлібом  подався.  А  бабця  діду  теплі  шкарпетки  в`язала,  поки  ще  було  видко.  Тільки  вийшов  він  із  хати,  чує  стара,  як  півень  зо  три  рази  голос  подав,  про  себе  знати  дав.  О  -  подумала,  напевно,  дід  не  може  півня  загнати      на  сідало,  дороги,  ще  не  запам`ятав  та  за  мить  знову  стало  тихо.
 Через  пів  години,  дід  прийшов,  біля  входу  топчеться.  
-  Ой,  я  мабуть  стара  тетеря!  Люба,  чуєш,  десь  немає  нашого  молодика,    напевно  десь  заховався,  ото  заморока.  Вже  зовсім  стемніло,  нічого  не  бачу,  ліхтарика  мені  дай,  бо  скоро  заплачу.
 В  бабці  серце  йокнуло,  клопоталася,  
-  Що  знову  курочка  сама  зосталася?!  Ото  така  біда,  такий  подарунок  та  ще  й  в  рік  півня.  Погана  прикмета,  пошукати  треба.  
 Скрізь  з  ліхтарем  скрізь,  де    було  можна  світили,  шукали,  біля  сараю  весь  сніг  з  дерев  обтрусили.  Та  все  марно,  зморені  зайшли  до  хати,  навіть  вечеряти    не  захотіли..  Бабця  тихо  шепотіла,  чай  пропонувала,  дід  сидів  себе  картав,
 -  Я  роззява!  Ой,  який  там  чай!  Краще  -  не  зачіпай!  
Ніч  пройшла,  немов  чергували.  Тільки  й  чути  ліжка  скрипи  та  від  позіхання  звуки.  Аж  під  ранок,  таки  трохи  задрімали.  Бабця  звикла  рано  вставати,  ледь  засіріло  стала  клопотати,  на  кухні  справами  займатись.  Дід  сопів  гарненько,    часом,  щось  під  ніс  белькотів  тихенько.
 Надворі  добрий  морозець,  подумала  бабуся,  певно  півнику  вже  капець!  Де  в  такий  холод  вижити,    де  його  шукати?!  Присідала,  на  коліна  стала,  вже  й  гукала,  »Тю-тю-тю»,  накричалась  досхочу.  Та  все  було  марно,  бабці  дуже  сумно.  До  покинутої  хати  вже  лізла,  не  йшла.  В  думках  вертілось,  ох  ти  бісова  душа.
 А  снігу  накидало  в  цьому  році,  як  ніколи,  майже  по  пояс,  а  в  бабусі  -  вже    й  руки  похололи.  Увесь  сніг  зверху  льодом  покрився,  напевно  від  сонця  просльозився.    Йшла  попід  край  паркану  другого  сусіда,  що  межував,  чийсь  голос  почула,  її  хтось  погукав.  Відповідала,
 -  Та  ось,  десь  наш  півник  пропав,  такий  гарненький,  хвостик  пишненький,  де  –  не  -  де  пір`їнки  ледь  сірі,  а  крильця,  то  зовсім  білі  -  білі.  Дочка  принесла,  подарувала,  оце  на  Новий  рік,  а  він  взяв,  пустун,  кудись  утік.  Тепер  курочка  зосталася  одна,  її  теж  шкода.  Отака  біда!  -  сумно  старенька  розповідала,  сама  ледь-ледь  не  плакала.  
Молоденька  сусідка  здвигнула  плечима,  головою  кивнула  ,  що  не  бачила  й  не  чула,  вже  ховалася  за  дверима.  Прийшла  додому  бабця  знесилена.  захекалась,  поки  з  того  снігу  вибиралась.  Голову  схилила,  на  діда  поглядала,  
 -  Все  я  облазила,  скрізь  шукала,  ніде  немає,  вже  його  й  гукала.  Якби,  щось  вкрало,  то  б  якесь  пір`ячко  летіло.
 Дід  саме  одягався,    швидко  шукати  подався.
 Не  пройшло  і  три  хвилини,  закричав,
 -  Ходи  сюди,  розшукав!  Допоможи  загнати,  знайшов  його  біля  покинутої  хати.  Ходив,  роздивлявся  навкруги,  вертів  головою.  Тож  давай  швиденько,  поспішай  за  мною.
 Стали  баба  з  дідом  півника  ганяти,  а  він  ошаленний,  як  почав  скакати,  то  злетить  на  паркан,то  геть  тікає,  а  то  немов  птах  злітає.
 -  Ну  давай,-    дід  гукає.
 -  Не  скачи!  -  кричить  баба  вслід.
 А  півень  розправив  крила  та  з  сараю,  аж  на  хату,  лапами  мов  на    параді  марширує,  сміливо  по  даху  мандрує.  Дід  бере  довгого  патика,  до  півня  кричить,
 -  Ох,  ти  паскудник  такий,  як  же  тебе  зловить?!  Ну,  злітай  же,  трясця,  тобі  ж  буде  краще.  Бісова  твоя  душа,  зовсім  заморився  я.
 Кругом  хати    бабця  бігала.  Стала  руками  махати,  щоб  часом  не  полетів.А  він  знову  дивився  на  обійстя  сусідів.  Паркан  невисокий  близько,  то  ж  скакати  буде  низько.  Дід  вже  лізе  по  драбині,  крекче,  от  лиха  година,  думає  про  себе,  оце  ось  так  треба,  гарний  подарунок,  от  півень  паскудник.
Бабця  бачить  дід  заліз  на  дах,  а  там  снігу  багато,  її  взяв  страх.  Давай  кричати  та  до  діда  руками  махати.
 -  Ой  дивися,  щоб  не  послизнутися,  близько  не  махай  до  нього,бо  знову  десь  полетить,  що  потім  будемо  робить?
 Півень  оглянув  дах  з  одної  сторони,  хотів  летіти,    розправив  крила.Стара    голову  задрала,  не  втрималась  на  ногах,  впала,    на  снігу  лежала.
 -  Пожалій  вже  нас  старих,-  ледь  промовляла,  переводить  подих.
 Він  раптово,  схилив  голову  донизу,  кудись  дививсь.  Враз  злетів  на  самого  коника,  що  на  даху  хати.  І  там  став  голосно  співати.  Дід  по  даху,  який  під  снігом,  немов  по  величній  горі  прямо  повзе,  баба  вже  до  нього  по  драбині  лізе.  Серце  в  старої  ледь  не  вискочить,  знервовано  кричить,
 -  Ой,  лишенько,  дивися  не  впади,  хоча  би  не  сталася  біда!  
До  півня  почала    сваритись,  дивилася  під  ноги,  щоб  самій  з  драбини  не  звалитись.  Може    півник  почув,  нарешті  злетів,  знову  скакав.  Гонористо  всівся  на  паркані,  все  навкруги  оглядав.
 Поки  старі  донизу  позлазили,  зовсім  не  мали  сили.  Удвох  бідкалися,  що  його  не  зловили.  Насмілився  півень,  на  обійстя  злетів,  не  тікав.  Роздивлявся,  нікого  не  боявся,  тільки  лапи  закидав,  по  подвір`ї    сміливо  крокував.  У  куточку,  біля  хвіртки,  дід  ледве  не  впав,  схопив  за  лапи,  вже  міцненько  тримав,  з  усмішкою,  головою  качав.
 -  Ох!  І  подарунок,  цей  день  будемо  пам’ятати.  Але  ж,  гарненький,  спритний  когутик,  будемо  шанувати.  
     Рада  бабця,  немов  шило,  де  й  взялася  ота  сила,  з  ножицями  прибігла,    півнику  підстригла  крила.  Ніжно  поглядала  на  нього,  гладить  голівку  й  примовляє,
 -  Вже  не  будеш  ти  літати,  купимо  тобі,  ще  курочок  сім,  до  твоєї  хати.  Щоби  по  сусідах  коханок  не  шукав,  а  нам  -    щоби  кожен  ранок  гарненько  співав.  
                                                                                                                                                                                                               11.03.2017р
   



     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017

Його щире слово

Це  батько  наш,  його  щире  слово,
Яке    писав  завжди  пречудово,
Живе  і  досі  у  наших  серцях,
У  думках  ринув  світлих,  найкращих.

Вірші  правдиві,  наче  пророцтво,
Дуже  зненАвиділо  все    панство,
Писав  про  життя,  весну  надворі,
І  не  зганьбився  у  непокорі.

Землю  любив  і  рідну  країну,
Бачив  страждання,  плач  України,
Майже  щодня,  очі  відкривали,
Слова  гучні.  Люди  відчували.

Вірили  Богу,ним  посланий    був,
Знає  весь  світ  і  Дніпро  те  ж  почув,
Він  душі  збуджував,  всіх  піснями,
Його  вірші  століттями  з  нами.

Тут  на  сторожі,  рідного  краю,
Знав  що  немає  кращого  раю,
Просив  у  Бога  щастя  і  миру
Мріяв  побачить  вільну  країну!


                       08.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2017

Встречают весну

Тускло  черные  деревья  видать  вдалеке,
Заблудился  ветер    тёплый,  прилетел  ко  мне,
Прошептал  слегка  над  ушком  -  ведь  согрею  всех,
Он  давно    в  весну  влюбился,  разве  это  грех.

Снега  в  поле  расплакались,  чисты  ручейки,
Побыстрее  до  оврага,  пути  далеки,
Обнимал,  их  ветер  мило,  быстрей  да  быстрей,
Искрит  солнышко  ясно,  ведь  вместе  веселей.

На  деревьях,  собралось  птиц,  встречают  весну,
Как  нежны,  все  их  песни,  уж  ветру  подпоют,
Где-то  там,  на  полянке,    подснежник  проснулся,
Глазки  синие  открыл,    мило    улыбнулся.

Ах  кудесница  весна,  так  давно  тебя  жду,
Подарила,  свой  аромат,  хмелею,  в  бреду..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722230
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.03.2017

Зі святом!

 Тепла  ніч,  свіженький  ранок,
Роси  падали  на  ґанок,
Бачу  сонце  у  віконці,
 Простягну  туди  долоньці.

Маю  радості  багато,
Бо    у  мами,  нині  свято,
Намалюю,  їй  малюнок,
Буде  гарний,  подарунок.

Я  люблю  свою  матусю,
Міцно  -  міцно  пригорнуся,
 Очі    ніжні  і  привітні,
Тож  найкраща  на  всім  світі!

Чарівна,  мила,  як  фея,
Ніби  справжня  орхідея,
Поцілую,    її  в  щічку,
Бачу  посмішку  привітну.

День  чудовий  і  весняний,
Нехай  буде,  настрій  гарний!
Всіх  зі  святом    я  вітаю!
Миру    й  щастя    вам  бажаю!

                   07.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017

Весна і туман

Весна,  туман  сповитий    над  землею,
Як  дід  старезний,  долею  радіє,
Сонно  вітрець,  березневий  зівав,
Десь  приховався,  серед  торішніх  трав.

Наразі  тиша,  але  ж  може  досить?
Весняний  подих,    мов  дитинча  босе,
Сховавсь,  закутий  в  сивині  природи,
Дрімає  сонечко!  Де,  чом  не  сходить?

Дрижить  на  сході,  не  сміло  промінець,
Веде    туман,  під  небоколом  танець,
Мінливі  роси,  спадають  весняні,
Украсять  землю  краплинки  сріблясті.


           Шановні  друзі!

Вітаю  всіх  зі  святом  8  Березня!
Бажаю  ,щастя  ,здоров*я,  миру  і  добра!
У  кожну  світлицю  порозуміння  й  тепла!
Хай  зігрівають  сонця  промені  надії!
Нехай  любов  панує  та  збудуться  мрії!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017

Старшей сестре

Сложна  дорога  в  жизни,  ты  прошла,
Всегда  с  гордо  поднятой  головой,
В  душе  лелеяла,  цвела  весна,
Судьба,  ведь  родилась  этой  порой.

Река,  давно  собою  унесла,
Все  горечи,  тревоги,    печали,
Не  часто  казалось,  но  иногда,
Что  силушки  хватало  едва  ли.

Но  ты,  упряма,  смогла,  добилась,
Всего,  о  чём  мечтала,  хотела,
Со  всеми  трудностями  справилась,
А  может,  всё  так  судьба  велела?

Прекрасно,  сегодня  День  рождения!
От  чистого  сердца  я  поздравляю!
Здоровья  крепкого  и  вдохновения!
Счастья  и  мира,  добра,  любви  желаю!

И  пусть  всегда,  ранний  искристый  рассвет,
 Согреет  нежностью    душу  и  теплом,
Прожить,  лишь    в  радости  ещё    много  лет,
Всегда    держись  сестрица    молодцом!

И  пусть,  в  лесу  славно  запоют  птицы,
Для  всех,  милых    внуков,  правнуков,  детей,
Тебе,  да  не  узнать  счастья  границы,
И  жизнь  станет  ещё  светлей  и  теплей.

И  жизни  радуйся,  пока  Бог  даёт!
                                                                   Имей  мечту,  смелее  смотри  вперёд!                                                                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721921
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.03.2017

Сосна і весна/ казка/

Сосна  і  весна
                                                                                             Казка
Щось  зранку  в  лісі  вітерець  гайнув  тихенько,  зачепився  за  верхівку  сосни  і  притих,  аж  раптом  з*явилася  маленька  сяюча  іскринка  і  було  чути  шурхіт  між  голочок,  розмову,
-  Весна  це  ти?  Чи  хто  до  мене  завітав  із  сонцем,  -  здивовано  запитала  сосна.
-А  хто  ж  іще,  звичайно,  вгадала  ,це  я,  шур,  шур,  -  спокійно,  ледь  чутно  промовила  весна.
-  Нарешті  місце  собі  знайшла.  Ти  сосна  ,  саме  величніша  тут,  тому  й  сховалась  на  тобі,  це  сонечко  мене  сюди  прислало,  а  вітер  йому  допоміг.  Гадаю,  вже  залишуся  напевно,  тож    місяць  березень  вітром  мені  передав  привіт.  Каже  пора,  а  можливо  він    має  рацію,  он  поглянь  на  хатинку  лісовика  ,  на  дах  і  на    поріг,  стікає,  плаче  там  давненько  сніг….
-А  ти  ж,  така    тепленька  від  сонячного  проміння  і  на  голочках  твоє  потемніння  напевно  від  сонечка,  хіба  ні?  І  ти  скажи,  що  не  рада  мені?  Думаю  досить,  вдосталь    награлася  з  зимою,  ти  ж  поскидала  давно  з  себе  кришталеві  бурульки  і  від  вуалі  пухової    зовсім  нічого  не  залишилося.  А  он  там,  поглянь  біля  джерельця,  зовсім  вже  розтав  пухнастий  сніг,  а  між  дерев  листяних,  сховався  слід  зайчика  й  лисиці,  були  глибокі  ями  по  снігу  та    промінчик  до  землі  їх  немов  приклеїв  і  там  зробився  лід    із  чистою  водою,  -  довго  говорила  весна.
Здригнулася  сосна,
 -  Та  я  не  проти,  мабуть  ти  права,  на  все  свій  час,  ти  б  бачила  мене,    яка  красива  я  була  на  Новий  рік.  Обсипала  мене  зима  сріблястим  блиском  і  біля  мене  зовсім  близько  зібралися  всі  лісові  друзі,  ну  звичайно  ж  ті,  що  не  сплять.  Ти  б  бачила  ,який  був  хоровод,  шкода,  що  листяні  дерева  дрімали  та  гадаю  їм  напевно  наснився  сон,  коли  кругом  мене  всі  у  танці  закружляли,  зустрічали  Новий  рік.  І  ніхто  нікого  не  чіпав,  бо  всі  знають,  у  лісі  такий  закон  .Коли    Новий  рік,  ні,  ні  -  нікого  не  можна  чіпати.,  ото  гуляли!  А  розійшлися,  аж  під  самий  ранок.
-  Тож    знай  весна,  що  і  зимою  біля  мене  весело  буває.  І  снігурі  й  синички  прилітали,  заводили  свої  пісні  ,немов  у  хорі.  Що,  аж  здригалися  сніжинки  на  деревах  і  злітали  немов  лебедині  пір*їнки,  ти  б  бачила,  як  вони  веселилися  під  той  спів….
Аж  раптом  з*явилася  хитренька  білочка  на  сосні,
-  Ти  з  ким  шепочешся  ?  Чи  сама  собі?  Чи  може  до  сонячних  промінчиків,  що  заховалися  в  тобі?
Сосна  мовчала,  лише  одна    найвища  гілочка  затрусилася,  а    білочка  сміливо  озирнулася    і    побачила  шишку,  зовсім  повну  з  горішками,  зраділа,  хвостиком  вильнула  ,зірвала  шишку  і  чкурнула….
Сміялася  сосна  з  весною  тихенько,  поглядали  їй  у  слід,  а  сонечко  спускалося  низенько,  до  обрію  поближче,  бо  вже  скоро  мала  прийти  ніч.
Надворі  тихо-тихо  сосна  зашепотіла,
-  Ти  лягай,  дрімай  вже  в  мене,  так  і  буде,  добре  сховайся  між  гілочок,  бо  вночі    може,  ще  прийти  морозець,  а  з  ним  холодний  вітерець.  Захищу  я  тебе  від  них.  Відпочивай,  в  тебе  завтра  багато  роботи.  Зранку  із  сонечком,  будеш    всіх    пробуджувати  від  зимового  сну.
Аж  раптом  чути    неподалік,    -  У-у..  У-у….У-у.
Сосна  каже  до  весни,-  Чуєш,сова  проснулася.
-Давай,  вкладаймось  спати,  весно!  Хай  насняться  гарненькі  сни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2017

Тату, я тебе чекала

     Осінній  ранок….  перші  сонячні  промені    потрапляють  на  багряне  листя.  Легенький,  ще  трохи  теплий  вітерець  куйовдив,  збадьорював  листочки,  вони  ледь  -  ледь  просохли  після  вчорашнього  дощу.  Із  заходу  пливли  невеликі  хмари,  здалеку  здавалося  темно  -  синя  вуаль  накривала    всю  землю.  Невеличке  містечко,  восени    потопало  в  кольоровій  листві  дерев,  в  пишних  хризантемах  та  айстрах.
         Напевно  знову  буде  дощ,-  подумав  Іван.  Із  закритою  парасолькою  в  руці  поспішав  на  зупинку  автобуса.  Цього  разу  повезло,  майже  на  ходу,  але  встиг  заскочити  в  автобус.
 Сьогодні  вийшов  трохи  раніше,  тому  й  небагато  людей,    навіть  є  вільні  місця.    Можна  сказати  повезло,  бо  знову  не  виспався,  присівши  на  місце,  можна  закрити  очі  розслабитися.  Опісля  всього,  що  йому  прийшлося  пережити,  зовсім  погано  спиться  та  мабуть  і  не  кожен  може  спати  спокійно.  Йому  лише  двадцять  три  роки,  а  вже  довелося  побачити  жахи  війни.  Ще,  як  розпочалися  протести  на  Майдані,  не  зміг  залишитися  осторонь.  Вирішив  поїхати,  відстоювати  право  на  краще  життя.  Видно  доля  така,    побачити  те,  що  не  передати  словами.  
     Батьки  знали,  що  збирався  їхати  в  Київ,  на  жаль,  їм  не  вдалося  його  зупинити.    Ірина,  старша  сестра,  теж  там  була,  на  щастя  залишилася  жива.  Від  беркутівців  їй  дісталося,  як  собаки  кидалися  на  людей,  вдалося  втекти.  Ще  два  тижні,    з  друзями  знаходилася  в  Києві,  згодом  Іван  наполіг,  щоб  поїхала  додому.  А  сам,  за  покликом  серця,  йшов  добровольцем  захищати  Україну.
       Це  сталося  під  Донецьком,  вже  мав  їхати  додому,  затримали,  бо  не  прийшла  заміна.  Останній  день  видався  жарким,  отримав  поранення  в  стегно.  Майже  місяць  пролежав  у  лікарні  та  дякувати  Богу,  нога  вціліла,  тільки  трохи  шкутильгав.  
   Він  мешкав  з  батьками  в  приватному  секторі.  А  сестра  з  чоловіком,  на  постійне  місце  проживання,  поїхала  в  Київ.
 За  згодою  військкомату,  Іван  слюсарем  працевлаштувався  на  завод.
       Автобус  зменшив  швидкість,  вже  й  наступна  зупинка.  З  маленькою  дівчинкою  на  руках,    зайшла  молода  жінка.
 Навпроти  Івана  було  вільне  місце.  Присівши,  вона  доні  щось  прошепотіла.  Та  здивовано,  блакитними  оченятами,  з  цікавістю  позирала  на  пасажирів.  Іван  звернув  увагу,  що  дівчинка  дуже  схожа  на  маму.  Дівчинка,  як  шило  вертілася  на  руках,  роздивлялася,  дарувала  усмішку.
     Він  зацікавлено  подивився    -  і  куди  можна  так  рано  везти  дитину?  Адже  по  маршруту,  ні  садочка,  ні  лікарні.  Крадькома  позирав  на  молоду  маму,  брови  смужкою  підкреслювали  виразні  очі,  довгі  вії  придавали  краси.  Дівчинка  почала  гойдати  ніжкою,  зачепила    його  штани,  -
-  Ой,  вибачте!    Оксанко,  не  вертись,    вгамуйся  я    сказала.
 Дехто  звернув  увагу,  він  усміхнувся,
-  Та  нічого,  то  пусте,  капчики    ж  чистенькі,  не  хвилюйтеся.
 Маленька  хитро  зазирає  в  очі,  усміхається,  вертить  головою.  Напевно  надоїло  вертітися,  зосередилася  на  ньому.  Двома  долонями  сховала  своє  обличчя,  за  мить  їх  забрала,  хіхікала.    Раптова  посмішка  не  зникала  з  його  обличчя,  ледве  стримував  себе,  щоб  не  засміятися.
Остання  зупинка  біля  заводу,    пасажири  виходять  з  автобуса.  Йому  хотілося  взяти  дівчинку  на  руки,  допомогти  жінці  та  не  наважився.  Така  ж  гарненька,  подумав,  як  квіточка,  така  ж  привітна,  як  її  мама.
   Цю  жінку  бачив  не  вперше,  коли  до  роботи  добирався.  В  автобус  вона  заходила  на  задні  двері,  зранку  завжди  людей  багато.  Не  раз  і  літом  бачив,  як  з  коляскою  сідала  в  автобус.
   Минув  тиждень.  Кожного    разу,  він  чекав,  звертав  увагу,  чи  зайде  та  жінка  з  дівчинкою.    Та  вже  кілька  днів  не  бачив.  В  душі  запала  тривога,  може  та  крихітка  захворіла?
     У  п`ятницю  після  роботи,  неподалік  від  заводу,  вирішив  прогулятися.  Надіявся  їх  зустріти.  В  голові  крутилося;  а  може  якраз  зустріну?  А  можливо  має  чоловіка?  А,  як  ні,  чи  захоче  з  ним  познайомитися,  адже  трохи  шкутильгав  на  ліву  ногу.  Засмучений  повернувся  додому.  Мати  помітила  настрій  сина,  понурений,  помітно  схуд,
-  Ти  часом  не  захворів,  чи  щось    з  роботою  не  так?  
-    Там  все  нормально.  Знаєш  мені  подобається  одна  дівчина,  ну,  як  сказати  молодичка.  Майже  щодня,  з  дівчинкою  їде  автобусом.  Напевно  чоловіка  не  має,  чи  розлучена,  ні  разу  не  бачив,  щоб  хтось  їй  допоміг.  Дівчинка  така  гарненька,  дуже  схожа  на  маму,  така  потішна,  ніколи  в  автобусі  не  капризує,  всім  усміхається.  
     Мати  присіла  навпроти  сина,  від  хвилювання  стиснула  руки,  уважно  подивилася,    
-  І  що,  як    з  дитиною?  Синку,  життя  складне,  зараз  багато  молоді  розбігається,  здається  зараз  так  кажуть.  Життя  прожити,  не  поле  перейти,  а  зараз  тим  паче,  скільки  безробітних,  недостатки,  а  терпіння  не  мають.  А  може  чоловік  на  заробітках?
       За  вікном  стемніло…  Іван  валявся  в  ліжку,  дивився  телевізор,    спати  вкладався  запізно,  від  завтра  у  відпустці,  то  ж  можна  відіспатися.  До  третьої  години  ночі  спав  міцно,  але  прокинувшись,  пропав  сон.  Місяць  уповні  збуджував,  думки  про  життя,  перед  очима  та  жінка  з    дівчинкою.  
     Сьогодні  морозно,  аж  дух  перехоплює…  падає  перший  сніг.  Іван  у  автобусі,  позирав  у  вікно,  але  думав  про  неї.  Як  же  вона  з  дитиною  при  такому  морозі?  На  зупинці  заспокоївся,  вона  заходила  в  автобус,  відразу  місце  уступив.  Пройшовши  по  салону,  став  неподалік,  не  міг  відірватися,  спостерігав  за  ними.  Дівчинка,  як  завжди  крутилася,  щось  говорила,  усміхалася,  задерла  голову,  роздивлялася  довкола,  немов  когось  шукала.  Іван  здивувався,    помітивши  його,    мала  всміхалася,  кліпала  оченятами,  водила  ними,  примружила  і  знову  кліпала.
     Останнім  вийшов  із  автобуса,  вирішив  за  ними  прослідкувати.  Тільки  повернули  у  вулицю,  назустріч  йшла  літня  жінка,    
-  Що  так  довго,  запізнишся  на  роботу,  батько  вже  давненько  пішов,  а  тебе  все  нема  й  нема.  
Біля  дитини  присіла,
-  Оксаночко,  моє    сонечко,  як  справи?  Бабуся  вже  зачекалася  вас,  сумувала  за  тобою.  
-  Та  встигну,  не  хвилюйся,  я  швидко.  
Жінка    з    дівчинкою  пройшли  кілька  метрів,  зникли  на  одному  із  обійстів.    Іван  вдав,  що  на  когось  чекав,  весь  час  задира  рукав  куртки,  щоб  поглянути  на  годинник.  Розвернувся  в  сторону  заводу  ,  побачив,  як  вона  пішла  на  прохідну.  О!  То  вона  в  нас  працює,  значить  є  шанс  познайомитися.
       Мати    в  синові  помітила  несподівану  зміну,  став  довше  спати,  краще  їсти,  але  розпитувати  не  поспішала.
 Справжня  зима  не  забарилася,    снігу  багато  насипало.  Було  біля  чого  накидатися.  За  розміром,  в  них  хата  не  маленька,  на  два  входи.  Ще  дідусь  з  бабусею,  побудували  цей  будинок.    Друга  половина  хати  вже  п`ять  років  пустує,  зробили  ремонт.  Інколи  батько  казав,
-  Вже  одружися,  чи  що?  Навіщо  час  тягнеш?  Треба,  щоб  опалювалась,  щоб  відчувала  живий  дух.  Чого  доброго  розведеться  сирість.
Похлопав  по  плечі,  продовжив,
-    Довго  не  гуляй,  життя  коротке.  Рід    треба  поповнювати,    щоб  було  кому  жити  на  цій  землі,  захищати  нашу  Україну.
 Батько  Івана  працював  на  заводі  електриком,  а  мама  медсестрою  в  лікарні.  Жили  більш  -  менш  у  достатку.  В  сім`ї  часто  обговорювали  політичні  новини,  адже  війна    тривала.  І  були  дуже  розчаровані  діями  влади,  яка  прийшла  опісля  подій  на  Майдані.
           Автобус  ледве  їхав  по  дорозі,  оминаючи  гулі  льоду,  які  з`явилися  після  ожеледиці.  Людей    дуже  багато,  Івана  не  покидали  думки  -  Як  сьогодні,  з  дитиною  на  руках,  вона  добирається  на  роботу.  Обличчя  миттю  посвітліло,  коли  побачив,  як  вона  зайшла  в    автобус,  відразу  він  очутився  поруч  з  нею.  Обличчя  дівчинки  червоне,  напевно  довго  чекали  автобуса.  Вона  прямим  поглядом  позирала  на  нього,
-  Мамо!  Он  тато.  Бачиш,  тато!  Я  хочу  до  нього,  ти  мене  дуже  тиснеш.
 Вона    торкалася  її  плеча.  Одна  жінка,  що  стояла  поруч,  здивувалася,
-  Тож  важко  тримати,  чого  це  ви  мучилися,  що  чоловікові  не  довіряєте,  чи  так    його  шануєте?
 Їй  стало  не  по  собі,  дуже  почервоніла,  малій  щось  шепотіла.  Іван  не  стримався,  
-  Давайте  я  потримаю,  буде  легше,  зручніше,  я  ж  вищий  за  вас.  Маленька,  то  йди  сюди.
До  його,  чоловік,  що  стояв  поруч,
-  Треба  жінку  шанувати,  донька  вже  нелегка.
Опісля  почутого,  їй  стало  не  по  собі,  опустивши  голову,  віддала  йому  доньку.  Та  радо  рученятами  торкнулася  його  шапки,
 -  Чого  так  довго  не  приходиш?  Без  тебе  сумно.  
 До  себе  злегка  притулив,  не  знав,  що  відповісти  цій  крихітці.  Дівчинка    намагалася  дивися  йому  в  очі,  немов  просила  допомоги  від  тисняви.    Нарешті  кінцева  зупинка…  немов    мішок  розв`язався,  люди  виходять  з  автобуса.
Виправивши  комірець  пальто,  жінка
-  Давайте  її  мені.  Дякую  вам,  не  звертайте  уваги,  вона  така  вигадниця,  завжди  щось  викине.  
 Він  привітно  подивився  на  неї,
 -  Я  проведу  вас  до  бабусі.  Тут  же  недалеко,  вам  важко  та  й  незручно,  он  чобітки    на  підборах.  Снігу  багато  насипало,  не  хвилюйтеся,  встигнемо.  
Здивовано  позирнула,  зупинилася,
-Ви,  що  десь  тут  живете?  
Промовчав.    Вона  тільки  звернула  із  стежки    до  обійстя,    назустріч  поспішала  мати,
-  Доню,  а  ти  бачу  не  сама  -  брала  онуку  на  руки,  
-  Оксаночко,  хто  це  з  вами?
Дівчинка  рукою  торкнулася  його  щоки,  защебетала,
 -Тато,  тато.  Я  там,  у  автобусі  знайшла.  Він  хороший,  бачиш!    Бабця  нічого    не  встигла  сказати,  як    з  хати  вийшов  чоловік.  Вона  звернулася  до  доньки,  
-  То  вже  познайом  нас,  чи  що?
 Він  не  розгубився,  сказав  ім`я.  Батько  протягнув  руку,  привітався,
 -  О,  наш  герой!  Таню,  а  ти  звідки  його  знаєш?  
Вона  вмить  почервоніла.  Її  голос  трохи  тремтить,
 -  Та  це….  в  автобусі.
 -  Ну,  молодь,  нам  пора.  Нехай  бабуся  з  онукою    тут  сама  справляється,  а  то  запізнимося,  -    потурбувався  батько.
 Тепер  Іван  дізнався    як  звати,  цю  славну  молодицю.  Запропонував  допомогу,  взяв  за  руку,  щоб  не  послизнулася.  
-  Ну,  ви  тут  самі,  доганяйте!  Ото  взуються  в  не  знати  що,  високі  підбори,  потім  падають.  Йде,  мов  та  корова  на  льоду,  -  поспішаючи,    щось  пробурчав  батько,  йшов  вперед.
 -  Я  вам  дякую,  що  допомогли,  мені  незручно.  Доня  таке  видала,  не  звертайте  уваги.  Напевно  переплутала  з  моїм  колишнім  чоловіком,  -  немов  виправдовувалася.
 -  Таню,  нічого  тут  страшного  не  сталося,  зараз  не  маємо  часу  поговорити,  давайте  після  роботи  зустрінемося.  Вона  здивовано  крутнула  головою,
 -  Може  не  варто,  в  мене  дитина.
 Кивнув  рукою,  побіг  до  роздягальні.
 Тетяна  працює    в  механічному  цеху,  комірником.  Достатньо  часу  подумати  і  про    нього,  і  про  своє  життя.  Пройшов  місяць,  як  приїжджав  Олег,  колишній  чоловік,  він    ввечері  з`явився  зненацька.  Приїжджав  до  батьків,  провідав  доньку.  Вже  пів  року,  як  розлучилися,  поїхав  на  заробітки  в  Москву,  там  і  залишився,  має  нову  сім`ю.  Вона  знала,  що  вороття  не  буде.  
           Взимку  зарання  темніє…  біля  прохідної,  Іван  чекав  на  неї.  
Вона  йшла  вперед,  позаду  поспішав  батько,
 -  Ну,  що  може  на  вечерю,  Іване,  що  скажеш?  
Тетяна  хотіла  заперечити,  та  він  зненацька  взяв  її  за  руку,  трохи  притиснув.  Збентежено,  здивовано  подивилась  на  нього,  промовчала.  Батько  обох    взяв  по  -  під  руки,  став  жартувати,  згадувати  про  молодість,  як    в  лікарні  познайомився  зі  своєю  дружиною.  Коли  вона,  тільки  після  училища,    перші  дні  працювала  в  приймальному  відділенні.  Як  немічного,  з  отруєнням,  привезла  швидка  допомога.  Скільки    тоді  їй  довелося  набігатися  біля  нього.
-  Побачивши  те  молоде  дівчисько,  я  закохався  по  вуха,  -  біля  хвіртки  закінчив  розповідь.  
   Зайшовши  до  хати,  Іван  дістав  із  -  за  пазухи  коробку  цукерок,  поклав  на  столі.  Оксанка  вискочила  із  іншої  кімнати,
 -  Тату,  тату,  я  тебе  чекала.
 Не  очікував  такого  повороту,  усміхаючись,  поцілував  у  чоло.
 Це    було  так  несподівано.  Присутні  ніби  завмерли,  дивилися    на  таку  теплу  зустріч.
     Цього  року,  літня  погода  досить  мінлива.  Та  в  цей,  липневий  день,    ласкаво  світило  сонце,    легенький  вітерець  загравав  з  листочками  на  деревах.
В  центрі  міста  завжди  жваво.  Неподалік  від  палацу  одруження,  стоїть  кілька  прикрашених  машин.    Молода  пара  йшла  по  східцях.  Поміж  ними,  у  білій  пишній  сукні  йде  маленька  фея.  В  її  руках  букет  червоних  троянд.  На  обличчі  мила  усмішка,  очі  сяють  щастям.
 
                                                                                                                                     05.03.2017
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2017

Посій добро

У  тобі,  яке  ж  то  зло  сидить,
І  безжалісно  роз`їдає,
І  навіщо  серденько  ятрить,
Вогонь  душу,  аж  спопеляє.

Впусти  промінчик,  вже  сонечка,
І  краплину  чистої  роси,
Та  нехай  зроситься  доленька,
І  Боженьку,  добре  попроси.

Нині  хай,  простить  тобі  гріхи,
У  своїй  душі  зрости  весну,
Вже  відчуєш  полегшення    ти,
Розпізнаєш,  життя  і  красу.

Врешті  викорчуй  із  душі  зло,
Та  добро,  ти  посій  у  слові,
Щоб  в  житті  завжди  повезло
Хай  зростуть  зернятка  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017

Скрипка плаче

 Стільки  горя,  за  що?    Цій  рідній  землі,
Полетіли,  знов  у  небо  журавлі,
Тяжко-важко  нести  біль  всій  родині
Чому  ж  люди  гинуть  в  роки  молоді?

Вже  не  чути  музик,  плаче  країна,
Хвороблива  ненька  хоронить  сина,
Відчайдушний,  смілий  пішов  до  Бога,
У  хустині  чорній  плаче  небога.

Не  зустріли  весну,  жорстока  доля,
Ну  чому  ж  скажіть,  така  гірка  воля,
Скрипка  плаче,  у  смутку,  у  печалі,
Як  же  вижити    Україні  далі….
 

                                                         03.03.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2017

Виверти долі /проза/

       Зима…  мороз  за  двадцять  градусів,  ще  звечора  по  небу  темно  -  сіра  пелена.  Зразу  неначе  злегка  мело,  а  трохи  згодом,  сильніший  вітер  розгулявся,  густий  сніг  падав  пасмами.    
   Хурделиця    вирувала,  з  вітром,  ледь  з  ніг  не  кидала.  У  обличчя  сніг  жбурляла,  по  всьому  тілу  морозно.  Вадим  пройшов  вже  не  один  квартал,  трохи  горбився,  скручувався  від  холоду.  Вийшло  так,  що  легко  одягнений,  замість  теплих  штанів,  спортивні,  хатні,  еластичні,  хіба  такі  нагріють?  Добре,  хоч  є  шапка  та  курточка,  які  викинули  вслід,  напевно  б    без  них  перетворився  на    бурульку.  В`язану  шапку,  з  козирком  не  дуже  натягнеш  на  вуха  та  все  ж  тепліше.  Тільки    й  відчував,  що  не  замерзло  серце,  гучно  билося,  прислухався,  думки,  як  вітер,  ще  ж  не    такий  вже  старий,  щоб  здаватися,  ще  треба  жити.
     Вийшов  на  пряму  дорогу,  з  обох  сторін  по    тротуару  ліхтарі,  безлюдно.  Пару  молодих  людей  все  ж  здалеку  побачив.  Раптово  зупинили  машину,  яка  їхала  в  напрямку  залізничного  вокзалу.  Щото  гроші  є,  проблем  немає,  сіли  й  поїхали.  Від  хвилювання  гупало  в  скронях,  не  відчуває  пальців  рук,  постукав  ногу  об  ногу.  Сніг  бив  у  обличчя,  прилипав,  вже  чоло  й  волосся  змокріло.  Але  ж  швидко  йду,  дивувався,  чому  так  замерз?  Тож  в  чоботах,  можливо  росте  тиск?  Перед  собою  вже    майже  нічого  не  бачив,  за  спину  проник    собачий  холод,  цокотіння  зубами,  все  ж  намагався  йти  швидше.    Перед  залізничним  вокзалом,  раз  -  у  -  раз    проїжджали  обліплені  снігом    автівки,  полегшено  зітхнув,-  Ну,  здається  добрався!
       На  другий  поверх  не  йшов,  а  летів,    кожен  раз  здригався  від  холоду,  от  би  зараз  чаю.  Залізничний  вокзал  просторий.    Не  дуже  людно,  то  ж  друга  година  ночі,  давно  пройшли  новорічні  свята.  В  таку  пору  завжди  пасажирів  менше,  лютий  місяць  сніжив  і  лютував,  показав  свої  здібності.
   В    залі  очікування    більшість  людей  поважного  віку.  Молодь  напевно  в  такий  холод  не  їздить,  позираючи  довкола,  роздумував,  шукав  місце,  де  б  це  присісти  та  зігрітися.  
       Тільки  зараз  помітив,  що  на  курточці  загубив  гудзик.  Пригадав,  як  син  виштовхнув  його  з  квартири,  вслід  викидав  одяг.  Тож  вороття  додому  вже  не  буде.  Хвилюючись    помацав  кишені,  паспорт  завжди  був  при  ньому,  полегшено  дихнув,  все  добре,  не  випав.  Та  вмить  серце  защеміло,  лише  сто  гривень  знайшов,  хіба  це  гроші….
     Присідаючи  на  крісло,  хустиною  витирає  обличчя.  Ой,  що  ж  це  я,    сьогодні  не  поголився,  на  кого  схожим  став?  І  волосся  досить  змокле,  подумають  безхатько.  
     Все  життя  він  до  себе  ставився  самокритично,  завжди  підтягнутий  ,  охайний.  Хоч  минуло  два  роки,  як  поховав  дружину  та  за  собою  завжди  дивився.  Всупереч  такого  прикладу,  син  був  ледачим,  байдужим  до  свого  вигляду.
         Вадим  водієм  працював  у  торгівельному  центрі,  заробляв  непогані  гроші.  Дружина  все  своє  життя  присвятила  дитячому  садочку.  Виховали  єдиного  сина  –  Сергія,  якому  в  забаганках  майже  ніколи  не  відмовляли.  В  дев`ятому  класі  мав  мотоцикл,  не  зважаючи  на  те,  що    погано  навчався  й  до  всього  був  байдужий.  Майже  щовечора  з  друзями,  інколи  повертався  опівночі.  Коли  він  був  вдома  із  сином,  розповідав  про  життя,  інколи  повчав,  його  це  тільки  дратувало.  Надія  намагалася  догодити  сину,  бідкалася,  що  один,  то  ж  для  кого,  ще  жити?  Та  добре,  хоч  після  закінчення  школи,  через  рік  здав  на  водійські  права,  пішов    працювати  на  одну  із  торгівельних  фірм.
Син  мав  свою  копійку,  відносини  зовсім  погіршилися,  часто  намагався  батькам  сказати  в  очі,  що  другі    живуть  краще,  чому  вони  неспроможні  йому  дати    більше.
     Час  плинув,  син  не  одружувався,  але  ночами  в  когось    ночував.  Все  ж  намагався  з  ним  поговорити,  дізнатися,  можливо  є  якісь  проблеми,    в  очах  з`являлося  роздратування,  відчувалась  неприязнь.  Єхидна  посмішка  й  запитання,
-  А,  що  може  квартиру  купите?
   Хоча  знав,  що  мати  хворіє  на  цукровий  діабет,  на  лікування  потрібні  гроші.
В  шістдесят  років,  Вадим  попрощався  з  дружиною.  Перед  смертю,  в  нього  просила  пробачення,  що  не  змогла    правильно  виховати  сина.  Бідкалася,  що  йому  буде    з  ним  дуже  важко.  В  сина  гарна  зарплата  та  тільки  ніхто  не  знав,  куди  йшли  ті  гроші.  Більшу  половину  пенсії,  в  батька  забирав  на  комунальні  послуги,    додому  нічого  не  приносив.  Власником  квартири  була  дружина.  За  три  роки  до  смерті  оформила  дарчу  на  сина,  адже  обіцяв,  клявся,  що  з  батьком  все  буде  добре.  Не  пройшло  і  пів  року,  він  зрозумів,  що  вона  зробила  велику  помилку.  Але  хто  ж  знає,  що  таке  станеться,  тепер  мусив  терпіти,  куди  ж  подінеться.  
 Минув  майже  рік,  як  Сергій  в  дім  привів  жінку  –  Ірину,  з  дев’ятирічним  хлопчиком.  На  здивування,  Денис  виявився  вихованим.  Ірина  ж  часто  смалила,  крила  матом.  Вадим    приносив  додому  куплелі  продукти,  за  декілька  днів  з  холодильника  зникали.  На  обід    він  часто  готував  першу  страву.  Хлопчик  приходив  зі  школи  разом  обідали,  спілкувалися,  грали  в  шахи,  розгадували  кросворди.  Та  тільки  хтось  з`явився  вдома,  хлопчик  боязко  дивився,  поспіхом  виходив  з  його  кімнати.
     Сину  минуло  тридцять  сім  років,  хіба  в  такому  віці  можна  чогось  навчити,  чи    порадити.  Декілька  раз  намагався  поговорити  з  ним,  той  відразу  зачиняв  двері,  доводив,  що  їм  мало  місця.  Радив  знайти    якусь  жінку,  щоб  до  неї  перебрався    жити.  Останнім  часом  до  них  часто  приходили  друзі,  пиячили.  На  базарі  Ірина  мала  свою  »ракушку».  Її  знайомі,  безцеремонно  приходили  погрітися.  Це  продовжувалося  до  глибокої  ночі,  Дениско  прибігав  до  діда,  ховався  під  ковдру,  так    і  спали  до  самого  ранку.
Ось  і      цього  вечора,  до  ночі  гуляла  молодь,  включили  музику,як  кажуть,  на  всю  горлянку.  Він  зробив  зауваження,  цим  і  поплатився.
             У  приміщенні    вокзалу,  час  від  часу  лунав  голос  диктора.  Вадим    вже  трохи  зігрівся,  навіть  задрімав.  Раптом    почув  гучну    розмову,  один  поліцейський  вів  безхатченків,  весь  час,  щось  говорив  та  рукою    показував  у  сторону  східців.  Ще  двоє  проходили  поміж  рядами,  до  кожного  придивлялися,  в  декого  перевіряли  документи,  білети.
     Він  зацікавлено  зазирав  на  славну  жінку.  Обома  руками  вона  тримала  чашку,  щось  пила,  часом  зацікавлено  позирала  на  нього.  Не  було  часу  на  роздуми,  що  буде  далі.  Вже  стоїть  поруч,  привітався.  Запитав,  чи  можна  присісти  поруч,  на  згоду  кивнула  головою,  миттю  озирнулася  довкола.  
-  Бачу,  ніби  на  безхатченка  не  схожі.  Довго  сидите,  далеко  їдете?
     На  вигляд  їй,  років  п`ятдесят  п`ять,  не  більше,  круглолиця,  смарагдові,  випуклі  очі  вказували  на  відвертість  і  доброту.  Принаймні,    йому  так  здалося,  ледь  посміхнувся,
-  Мене  звати  Вадим…  мені  здається  я  вже  приїхав.
Уважно  придивляючись,  вонать  на  плечах  поправила  пухову  хустку.  Під  білу  в’язану  шапку  ховала  світле,  ледь  сиве  волосся,  що  звисло  на  чоло.  
-  Ви  жартуєте!  Мені  здається  ви  місцевий,  так  одягнені,  надворі  мороз,  напевно    когось  маєте  зустріти?
     Поліцейські  направилися    до  них,  про  щось  весело  розмовляли.  Вадим  помітив  їх,  нахилився,  ледь  чутно,
-А,  як  вас  звати?
-  Ну  гаразд  скажу  вам  ім`я  та    нащо  воно  вам?  Наталя  Петрівна,  можна  Наталя,-  відповіла  веселим  голосом,  одночасно  поліцейським  подарувала  усмішку.    Він  поправив  шапку,  засміявся.  Поліцейські  не  наважилися    завадити    веселій  розмові,  пройшли  далі.  Коли  ті  вже  були  на  відстані,  задоволено  перевів  подих,  
-  Наталю,  ви  мене  виручили,  дякую!
Здивовано  зміряла  очима,
-  Вас,  що  шукають?  Чи  може  я  помилилася,  може  й  справді  хати  не  маєте,  чи    щось  гірше?  
 Вона  уважно,  немов  вивчаючи,  дивилася  на  нього.  На  вид  років  шістдесят,  чимось  схожий  на  мого  чоловіка,  защемило  під  серцем,  
   Вадим  з  нагрудної  кишеня  дістав  паспорт,  де  й  взялася  банківська  картка,  на  обличчі  з`явилася  усмішка,  а  в  очах  блиснула  іскра  радості,  як  той  раз  не  намацав?  Задоволений,  навіть  хотів  пожартувати,  що  собі  шукає  жінку  та  не  наважився.  Раптом  встав,  трохи  хвилюючись  сказав,
-  Я  на  хвилинку  відійду,  зараз  повернуся.
       За  декілька  хвилин  у  руках  тримав  пакунок  з  гарячими  пиріжками.
 Не  соромлячись,  із  задоволенням  їла  пиріжок,  його  пригостила  чаєм.  Вона  вкотре    дивилася  на  табло,
-  Слава  Богу,  вже    чотири  години,  мені  вже    скоро  треба  їхати  на  автовокзал.
Кліпав  очима,  здивувався,
-  Я  думав  ви  кудись  їдете.
-  Та  ні,  я  їду  від  сина,  в  Кременчузі  мешкає.  Довгенько    в  них  погостювала,  від    Нового  року.
-  Який  збіг  обставин,  я  теж  від  сина,  тобто  з  дому,  тільки  він  мене  вигнав.  
 -  Як  так?  -  крутнула  головою.
-  Ну,  якщо  маєте  час,  бажання  -    я  вам  розповім.
Наталя  подякувала  за  пиріжки,  зручно  присіла,  прихилила  голову  в  його  сторону.
-  Гаразд  давайте,  веселіше  буде,  ще  є  час.
Розповідь  почав  з  молодих  років.  Про  дружину  говорив  з  повагою,  бідкався  за  сина.  Уважно  слухала,    реагувала  на  те,  що  він  розповідав,  то  хитає  головою,  то  задумувалась,  опускала  очі,  важко  переводила  подих,  зітхала.
-  Дякую,  що  вислухали,  мені  на  серці  стало  тепліше,  спокійніше.  Ось  так,  тепер    сам  не  знаю,  що  робити  далі,  повертатися  не  хочу,  а  куди  йти    й  не  знаю.  
   Їм  обом  здалося,  що  кругом  них,  більше  нікого  немає.  Кожен  задумався,  якийсь  час  мовчали.
     Час  від  часу    вона    позирала  на  нього,  думала;  що  можна  сказати  цьому  чоловікові,  як  його  підтримати?  При  розповіді  відчула,  з  яким  болем,  хвилюванням  розповідав,  як  тремтів  його  голос.
         Наталя  ж  з  невеличкого  села,  з  -  під  Бахмача.  Від  Києва  додому  завжди    добиралася  автобусом.  В  п`ятдесят  років  овдовіла,  син  Андрій    одружився  на  однокурсниці,  ще  коли  навчався  в  інституті,  в  Києві.  Дружина  була  з  Кременчуга,  одна  в  батьків,  то  ж  після  закінчення  поїхали  туди  жити.  Вона  тішилася  онуками,  мала  хлопчика  і  дівчинку.  Свати  -    люди  інтелігентні,  гостинні,  частенько  до  них  їздила  в  гості.
           Живе  вона  по  –  сусідству  із  сестрою,    то  ж  за  хазяйством  було  кому  подивитися.  Сестра,  старша  за    неї  на  п`ять  років,  дітей  не  мала,  давно  розійшлася  з  чоловіком,  він  із  села  виїхав.  
             Зважаючи  на  розповідь  Вадима,  заполонили  думки;  воно  б  не  завадило  мати  чоловіка.  Бо  вона  сама  і  сестра  теж,  а  чоловічі  руки  при  господарстві  завжди    потрібні.  Він  розповідав,  що  мали  дачу,  вирощували  овочі,  працював  водієм.  Можливо  нам  справно  допомагатиме.
   Вадим  дивився,  бачив,  що  замислилася.  Відчував,  що  вона  йому,  щось  скаже.  В  думках  надія,  що  в  неї  добре,  щире  серце,  що  може  сказати,  щось  тільки  хороше,  щоб  підтримати  його.
А  вона  мовчала….  напевно  все  зважувала.  десь  літали  її  думки.  Нарешті    потрапила  в  реальність,  поправила  шапку,  наважилася  перервати  мовчанку.
     -  А  що,  якщо  я  запропоную  поїхати  зі  мною,
що  скажете?  Я  вже  вісім  років  вдова,  маю  непогану  хату,  невеличке  господарство,  біля  якого  треба  ходити.  Із  родини  один  син  із  сім`єю  в  Кременчуці  та  поруч  зі  мною  живе  старша  сестра.  Подумайте!  Ви  можете  пожити  зі  мною  деякий  час,  а  далі,  як  кажуть,  буде  видно.
Гучно  забилося  серце.  Світ  не  без  добрих  людей.  Від  хвилювання  затрусилися  руки,  раз  -    у  -  раз  стискав  їх,  намагався    приховати.  
Вона  помітила,  як  зблід,  на  очах  блискали  сльози,  які  ледь  не  падали  донизу,
-  Вам  чимось  допомогти?  Щось  не  так?
 Намагався  вгамувати  хвилювання,  трохи  соромлячись,
-  Я  дуже  вдячний  вам,  вибачте  трохи  розхвилювався.  Не  подумайте,  я  тягарем  не  буду,  маю  непогану  пенсію,  банківська  картка  при  мені.  А  сам  я  родом  з  Попільні,  сільську  роботу  знаю,  дрова  рубати,  ще    є  сила.
     Не  поспішаючи,  на  плечах  поправила  хустку,  з  веселою  ноткою  в  голосі,
-  Тоді  йдемо,  нам  пора.
   Вадим  озирнувся,  довкола  провів  очима,  в  душі  вдячність  долі,  що  зустрів  таку  жінку.  Надіявся,  що  тепер  у  нього  нове  життя,  все  буде  гаразд.  Взяв  її  сумку,  пропустив  йти  вперед  та  вона,  з  усмішкою  на  обличчі,  взяла  за  руку,  поспішили  на  автовокзал.
                                                                                                                                                   02.03.2017  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721135
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017

Скажи Боженьку. .

Розривають  Україну  пихаті  й  байдужі,
Вони  знають,  у  країні  лише  гроші  дужі,
Все  купити  і  продати,  їм  це  не  завадить
Знахабніли,  на  всіх  чхають,  навіть  ладні  зрадить.

Ой  та  й  скільки  можна,  Боже,  Державу  ганьбити?
Ви  скажіть,  ради  чого  діточок  хоронити?
Все  кричать,  нема  законів,  а  хто  ж  їх  приймає,
Розікрали    давно,  брешуть  виходу  немає.

А,  як  вибори  співають  (  щиро),  дуже  гарно,
Обіцяють  нам  щастя,  знущаються  безжально!
Тож  зневірились  люди,  стало  гірше  жити,
Скажи  Боженьку,  скажи,  як  безлад  зупинити?

На  очах  полинні  сльози,  гине  Україна,
Але  ж  хоче  щастя  й  миру,  щоби  була  вільна!
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2017

Зовсім круглий/ загадка/

Лунає  крик  на  стадіоні,
Немов  вітрець,    я  пролітаю,
По  різні  боки,  ген  по  полі,
Голи    так  швидко  забиваю.

Умію  високо  скакати,
Вже  покотився  по  доріжці,
Тож  доганяйте  мене  дітки,
Бо  загубився  у  травичці.

Завжди  я  круглий  та  м`якенький,
Люблю  дитячий,  цей  майданчик,
Вгадайте    хто,  такий  спритненький?
Та  це  ж  малята    -    я  ваш  (М`ячик).

                                                     28.02.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720789
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017

Кохання

Кохання  -  краплина  чистої  роси,
Крупинка  мала  весняної  краси,
Це  ніжний  дзвін  молодого  джерела,
 Промінчик  теплий  сонячного  тепла.

Нехай  між  всього  буде  земна    любов,
Щасливі,  ми  очистимо  свою  кров,
Гарячі  прибережем  всі  почуття,
Тож  щастя  знайдемо,  буде  майбуття.

Зуміймо,  ми  кохання  захистити!
Як  неньки  любов,  будемо  любити  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2017

Коли всі разом

Як  зробити,  скажіть,  нам  одну  родину,
І  чи  можна  об`єднати  Україну?
Запитання,  ми  знаємо,  не  із  простих,
Не  від  закликів,  гадаю  промовистих.

Коли  маєш  сім`ю,  велику  родину,
Із  повагою  розрізають  хлібину,
Вже    останню,  ти  розділиш  на  шматочки
Не  згубити,  щоби  ані  крихтиночки.

Ти  це  зробиш  порівну,  щоб  без  обиди,
Щоб  заради  рівноправ`я  і  злагоди,
Ти  поділишся  останньою  водою,
Як  повага,  привітався  із  тобою.

Вже  тоді  до  тебе  матимуть  повагу,
І  запросять,  радо  до  свого  порогу,
Як  всі  разом  то  ж  з`являється  родина,
Чи  то  літні  люди,  чи    мала  дитина,
Відчуває,  тоді  любов  і  турботу,
 І  взаємну  підтримку  має,  доброту.

Тож  міцними,  кращими,  стають  стосунки,
Та  й  із  радістю  одягнуть  вишиванки,
Як  єдності  символ,  нашої  країни,
Все  заради  миру  й  щастя  України.

Зустрічаймо,  кожного  привітним  словом,
Хай  хто  прийде  до  нас,    їм  не  буде  дивом,
 Хлібом  –  сіллю,  завжди  гостинно  зустріти,
Щоб  разОм  святій  землі  й  волі  радіти.
                                                                   

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2017

Стою у двери (слова к песне)

Стою  я    у  двери,
Со  мной  поговори,
Открой…
Поверь,  меня  прости,
Прошу  не  отпусти,
Я  твой.
Ты  солнце,  подойди,
В  глаза  мне  погляди,
Поверь…
Хочу  с  тобою  жить,
Вдвоём  суждено  быть,
Теперь.

И  пусть  повздорили,
Немного  спорили,
Ерунда…
И  что,  где  бы  стряслось,
Ведь  нам  не  надо  слёз,
Никогда…
Зима    -  разлучница,
Уже  не  спутница,
Отошла..
Открыла  дверь  ты  мне,
Весна  зимы  сильней,
К  нам  пришла.

Губы  медовые,
Взгляды  бредовые,
Нет  стыда…
И  глаза  так  нежны,
Друг  другу  мы  нужны
Навсегда.
/последние  3  строчки  2    раза/

2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720555
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.02.2017

Злиться річка

Стрімка  річка  нищить  ліс,
Мов  вселився  в  неї  біс,
Мокрий  сніг  руйнує  все,
Геть  корчує..  десь  несе.

Цей  потік  -  напасть  землі,
Все  неначе  в  сірій    млі,
Дерев  стогін,  скрізь  біда,
Злиться  річка  молода.

Та  й  покаже  гонор  свій,
Метушня  всіх  прелюдій,
Ліси  змиє  і  поля,
У  розпачі  вся  земля.

Стік  гірського  джерела,
Всі  утримай  дерева,
Хай  прекрасний  буде  світ,
Сонце  злиже  сизий  лід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017

До Нового року залишилося сорок хвилин/проза/

     Засніжені  зимові  краєвиди  …  земля  сріблить  білосніжним  снігом,  а  він  все  сипле  й  сипле,  сніжинки  падають  ніжно  і  тихенько.
Небо  схоже  на  злегка  штормове  море,  пливуть  хмари  темні  і  світліші.  Часом  на  мить  десь  промінь  сонця,  як  ліхтарем  освітить  і  знову  його  обіймуть  хмари.  Надвечір  знову  віхола  літала  і  морозець  давав  про  себе  знати,  здавалося  зима  перед  Новим  роком  спішила,  хотіла,  ще  прикрасити,  освіжити  все  довкола..          Передноворічний  клопіт  відчувався  скрізь,  в  електричці  дуже  людно,  битком  забитий  прохід  і  тамбур.
 До  Нового  року  залишилося  три  години.  Володимир  завчасно  прийшов  до  електрички,  ще  вдалося  зайняти  вільне  місце,  добирався  додому  з  Польщі.  Трохи  розчарований,  не  було  квитків  на  швидкий  потяг  та  все  ж  радів,  що  вже  їде  і  мав  встигнути  до  Нового  року.  В  вагоні,  аж  сіро,  здавалося  не  було  чим  дихати,  пасажири  поглядали,  то  один  на  одного,  то  на  годинники,  чи  їдуть  за  розкладом.  Вже  під`їжджали  до    Жмеринки,  трохи  дивно,  що  на  зупинках  майже  ніхто  не  виходив,  багато  їхало  до  кінцевої.
 Пасажири  з  полегшення  перевели  подихи,  електричка  загальмувала,  всі  копошились,  як  мурашки.  Штовхалися,  рухалися  до  дверей,  зчинився,  ще  більший  галас.  Хтось  розмовляє  по  телефону,  хтось  з  верхніх  полиць  діставав  валізи,  які  ледь  не  падали  на  голови.  Нарешті,  думав  хлопець,  може  встати  розім`ятися,  треба  поспішати,  до  Нового  року  залишилося  сорок  хвилин.  Поглянув  на  скупчення  людей  біля  вихідних  дверей,  раптом  побачив  дівчину,  яка  стояла  боком,  йому  здалося,  що  це  Оля.
 Поправив  шапку,  декілька  раз  гукнув,  махав  рукою,  хотів,  щоб  почула.  Насправді  ж  кричав  не  дуже  гучно,  трохи  розхвилювався,  ще  й  знаходився  посеред  вагону,  хіба  в  такому  галасі  можливо  розпізнати  вигуки.  Озирнувшись  навколо.  помітив,  що  на  нього  зовсім  ніхто  не  звернув  уваги.  От  халепа,  кричу  даремно,  мені  б  крила,відразу  б  її  догнав.
       Він    два  роки    з  нею  не  мав  зв`язку.  Дружба  в  школі,  побачення,  кохання.  Після  школи  зустрічалися  півтора  року,  Оля  поступила  вчитися  в  технікум,  а  він  байдикував,  не  міг  знайти  собі  роботу.  Нарешті  вдалося  при  заводі  закінчити  курси  зварювальників,  але  на  роботу  не  взяли,  не  було  замовлень,  йшло  скорочення  штату.  Пропрацював  пів  року  зварювальником  на  будівництві,  познайомився  з  одним  із  хлопців,  який  їхав  до  Польщі  на  заробітки,  вирішив  спробувати  своєї  вдачі.  Батьки  допомогли  матеріально,  віза,  зарубіжний  паспорт,  все  це,  коштувало  гарних  грошей.  По  дорозі  в  Польщу,  в  автобусі  десь  подівся  телефон,  чи  загубив,  чи  можливо  хтось  вкрав.  На  роботі  склалося  все  добре,  через  тиждень  отримав  зарплату,  придбав  телефон.  До  мами  відразу  подзвонив,  до  Олі  номер  телефону  не  пам`ятав,  саме  перед  від`їздом  змінила  його.  Його    батьки  знайомі  з    нею,  тож  однокласники,  не  раз  збиралися  у  нього  вдома.  Кілька  раз  запитував  маму,  чи  не  заходила?  Але  з  часом  не  зручно  було  запитувати,  турбувати  батьків.  Сумував,  хвилювався,  але  ж  всі  знайомі  знали,  що  поїхав  в  Польщу  на  заробітки.  Якби  кому  був  потрібен,знайшли  б  через  батьків.    
         З  вагону,  люди  вивалились  немов  розв`язався  мішок,  штовханина,  бурчання,  всі  поспішали.Він  вискочив,  ледь  втримався  на  ногах,  з  голови  злітала  шапка,  весь  час  прийшлося  притримувати.  Зирив  в  різні  сторони,  біг  вперед  та  хіба  можна  було  швидко  бігти,  на  сходах  з  платформи  було  слизько    та  й  людей,  не  проштовхнутися.
 В  роздумах  заскочив  до  магазину,  якщо  була  вона,  то  повинен  встигнути,  маю  наздогнати.  В  магазині  людно,треба  викручуватися.  Іншого  варіанту    просто  немає,  протовкнувся  до  прилавка,
 -  Виручить  будь  ласка,  можна  візьму  без  черги,  бо  якщо  не  встигну,  все  йтиме  шкереберть.
 Жінка  років  п`ятдесяти,  здивовано  подивилась,
 -Ох  молодь….  Все  не  маєте  часу,  напевно  на  потяг,  беріть  вже….  Хлопець  подякував,  став  доганяти  час,  який  витратив  на  купівлю  торта.
 Біг  стрімголов,  під  ногами  ледь  відчував  землю.  Ох,  ця  Оля,  якби  знав  точно,що  не  вона  ,  то  не  біг  би  так,  заспокоював  себе..
 Дорога  тягнулася  донизу,  зразу  з  обох  боків  хати,  а  далі  з  одної  сторони  ряд  голих  дерев,  з  іншої  пагорби  снігу.  Тут  ще  трохи  під  ногами,  щось  видно,  а  далі  темінь,  хоч  око  виколи.    Тротуар  весь  в  гулях  льоду,  напевно  була  ожеледиця,  гадав  він,  на  зустріч  по  дорозі  їхала  автівка.  
О!  Зрадів,  здаля  знову  побачив  дівчину.  Вона  вже  спускалася  донизу,  вмить  послизнувся  і  гепнувся,  як  кажуть,  з  усіх  чотирьох,  аж  заіскрило  в  очах.
-  Ого,  -  вирвалося  з  уст.
 -  Нічого  собі,  аж  бісики  перед  очима.  Ох,  ти  ж  моя  Олю,  що    зі  мною  робиш.  Я  ж  зі  сторони  сторони  дивитись,  мабуть  посміховисько.
 Він    боком  лежав  на  снігу,  тільки  завдяки  сумці  не  впав  на  спину.  Шапка  сповзла  на  бік,здавалося  очі  полізли  на  лоба,  руками  обхопив  торт,  щоб  не  впустити.  Похитуючи  головою,,не  поспішаючи  підіймався,розминався,  щоб  зрозуміти  стан  тіла.  Вже  тішився,  як  дитина,  зрозумів,  що  виконав  вдалий  політ.  Сильно  нічого  не  забив,  в  душі  сам  з  себе  сміявся.  В  той  же  час  підповзла  думка,а  може  то  не  вона?  Чухає  голову,  поправляє  шапку,  замислився.  Якщо  навіть  буду  йти  швидко,  хто  знає,  чи  дожену?  Та  якщо  це  не  вона,  буде  шкодувати,запізнюся  додому  зустріти  Новий  рік.  А  якщо  не  дожену,  пізніше  дізнаюся,  що  була  вона,  шкодуватиму  все  життя.  Буду  згадувати,  чи  сміливості,  чи  сили  не  достатньо  догнати  її,  адже  всю  дорогу  їхав  і  мріяв  з  нею    зустрічати  Новий  рік.  Думки  на  ходу,  вітер  у  вухах.  Пихтів,як  паровоз,    то  виривався  біг  швидше,  то  спокійніше  по  проїжджій  частині  вулиці,  скільки  сили  було,  кричав  її  ім.`я.    По  обіч,  під  хатами,  йшли  дві  літні  жінки,  напевно,  щось  сказали  та  він  не  зрозумів,  за  мить  почув  сміх.  Їм  то  добре,  думав,  а  в  мене  вже  чуб  мокрий.  Відчував,  як  краплини  поту  потрапляли  за  комір,  стікали  по  спині.  А  під  шапкою,  здавалося  вся  голова,  як  в  бані.
 Знову  проїхала  автівка,  світло  від  фар  потрапило  на  дівчину.  Ні  мабуть  таке  вона,  треба  доганяти.  Дівчина  ж  побачила,  що  якийсь  чоловік  намагається  її  догнати,  прискорила  ходу.
Ні,  вона  ніяких  криків  не  чула,  з  плеєра  слухала  передачу  »Радио  Пятница».Вже  не  йшла  серед  дороги,  намірилася    йти  по  обіч,  але  гулі  снігу,  разом  з  льодом,  заважають  нормальній  ході.  На  високих  підборах  не  пройти,  тим  паче  зовсім  темно.  Неподалік,  на  стовпі  горів  ліхтар,  але  до  нього,  ще  треба  добратися.
 Придивилася  назад,    в  темноті  нікого  не  помітила,йшла  повільніше.От  панікерша,  паневно  просто  кудись  біг  хлопець,а  в  мене  вже  темні  думки,ледь  підбори  не  зламала.Призупинилася,  з  вух    витягла  навушники,  намірилася  їх  заховати  в  сумку,раптово  почула,
 -Олю!  Олю!  Зачекай  !
Все  ще  кричав  Володимир,  хочане  був  впевнений,  що  це  вона,  адже  в  темноті    добре  не  розпізнаєш.
     Від  несподіванки  здригнулась,  остовпіла,  їй  хотілося  крикнути,  Володю  ти  ?  Адже  майже  впевнена,  що  це  його  голос,  та  все  ж  страх  переборов,  серце  калатало,  трусилися  ноги,  а  якщо  не  він?    Він  немов  мав  крила,  стрімголов  летів,  адже  побачив,що  вона  зупинилася.  З  радості  ледь  не  кинув  торт,  пригнувшись  поставив  на  сніг,  поруч  кинув  сумку.  За  мить  тримав  її  на  руках.
 -Володю!  Де  ти  взявся?
 Вона  тремтіла,як  листочок  під  дійством  вітру,  поцілував  у  щоку,  поставив  на  землю,
-Ти,  що  не  впізнала?  Давай  підійдемо  до  світла,  хочу  краще  побачити  яка  ти  стала.  
Підкрався  сумнів,  опустила  красиві,  смарагдові  очі,  надула  пишні,  малинові  губки,
 -  Краще  ти  розкажи  де  пропав?  Чому  не  дзвонив?  Пройшло  майже  два  роки,  від  тебе  ні  слуху,ні  духу,  що  я  могла  подумати?!  І    врешті…  коли  приїхав?
 Він    більше    не  чекав  запитань,  перебив  її,
 -А  ти  не  змінилася!  Часом  без  мене  заміж  не  вийшла?  Так,  перше,  -  він  почав  рахувати  на  пальцях.
 -  Ніде  не  пропадав,  ти  ж  знаєш  поїхав  до  Польщі.  Сумував,  та  подзвонити  не  зміг,  так  сталося  -  загубив  телефон  -  це  друге  .  Ну  і  третє,  приїхав  з  тобою  разом,  в  одному  вагоні.  
       Оля  здивовано  подивилась,швидко  заговорила,
 -То  ти  слідкував  за  мною  і  мовчав?!
 -Ні,  сонце  моє,  я  горлав,  коли  ти  саме  виходила  в  тамбур  та    на  жаль,  ти  не  почула.А  по  дорозі,  аж  люди  розглядалися  і  сміялися  з  мене,  волав  твоє  ім.`я  та  все  марно.
Вона  схвильовано,
 -То  правда,  сьогодні  людей  було,  як  ніколи.  Міг  мені  горлопанити  скільки  завгодно,  адже    в  вухах  навушники,  слухала  передачу.  А  злякалася,  коли  побачила,  як  хтось  мене  намагається  догнати,  вже  думала,  якийсь  маніяк.  
   Він  тільки  тепер  витягнув  хустинку  витерти  обличчя  від  поту,  
 -То  ти  на  мене  чекала,  чи  в  тебе  хтось  є?
 Дівчина  хитро  подивилася,  закопилила  губу,
 -Ти,    що  забув,  чи  та  розмова  не  була  серйозною?  Ми  ж  якось  в  неділю  були  з  тобою  в  храмі,  пам`ятаєш  ?  Коли  батюшка  закінчив  службу,  ти  сказав,  що  будемо  вінчатися  в  цьому  храмі,  бо  він  у  нашому  містечку  найкращий.
 -А  чому  не  па`ятаю….  Ти  б  знала,  стільки  всього  я  за  цей  час  передумав  та  вирватися  не  міг.  Підписав  одну  угоду  за  іншою,  на  будівництві  зварювальників  не  достатньо,  мені  сам  хазяїн  продовжив  візу,  щоб  я  не  катався,  не  витрачав  час.
   З  його  рук  забрала  хустинку,  мило  усміхаючись,  зняла  з  нього  шапку,  витирала  чоло,  
-Ой,  та  ти  ж  зовсім  мокрий,  бідненький,  як  тебе  пожаліти?  
Він  не  дав  їй  більше  нічого  сказати,  пригорнув  до  себе,  завмерли  в  довгому  поцілунку.  Вона  вирвалася  з  обіймів,  поправляла  шапочку,
- Стій-  стій!  Слухай,а    котра  година?
 Збентежено  поглянув,  немов  щось  пригадав,
 -  Йой,  це  ж  скоро  Новий  рік,  з  тобою  про  все  на  світі  забув.  Зараз  поглянемо,  без  п`ятнадцяти  дванадцять.  Почекай!
 Володя  повернувся  за  сумкою  і  тортом,
 -  Давай  швидко  до  мене,  бо  запізнимося!  Батьки  чекають,  я  їм  телефонував  з  електрички,  а  ти  зателефонуй  своїм,  скажи  ,  що    святкувати  будемо    в  мене.  
-  Та  ні  ,  мої  на  мене  не  чекають,  я  не  обіцяла  приїхати,  вони  думають,  що  я  з  подругами  в  Хмельницькому.  
Зазирнув  у  очі,
 -  Ми  встигнемо,  тільки  пішли  швидше,  вони  ж  тебе  знають  і  буде  нагода  повідомити,  що  ти  моя  наречена.  Що  скажеш?
 В  душі  дуже  хвилювався,  здавалося  з  грудей    вискочить  серце.  Її    сонячний  погляд  розвіяв  всі  хвилювання,  мило  усміхалася.
 -  Ну  ,що  йдемо,  будеш  моєю  дружиною?
 Підійшла  ближче,  його  погляд,    в  очах  блискавки  кохання  зігріли  серце.  Тільки    й  встигла  сказати,    -Так!
 До  чого  тут,  ще  якісь  слова?    Коли  стукіт  сердець  в  одному  ритмі,  відчуття  єднання  рідних  душ.  Солодкий  поцілунок,  заховалася  в  його  обіймах.
     Вони  посмішали…  Володимир  тримав  її  під  руку,
 -Я  домовився  з  головним  інженером  з  нашого  заводу,він  приїжджав  до  Польщі  на  семінар,  обіцяв  мене  взяти  на  постійну  роботу  зварювальником,тож  нікуди  я  вже  не  поїду.  Все  одно  вдома  краще,  як  не  крути,  прийшла  пора  гніздечко  звити.  Гадаю  все  буде  добре,  наприкінці  літа  одружимося.  
З  усмішкою  підморгнув,  чмокнув  в  щоку.  Дорогою  воркували,  як  пара  голубів.  Усміхнені,  щасливі,    йти  намагалися  якнайшвидше.  До  Нового  року  залишаються  лічені  хвилини.
                                                                                                                                         25.02.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017

Піду з тобою

Піду  з  тобою,  я  на  край  землі,
Нехай  потраплю,  в  холодну  воду,
Добре  тримай,  мене  в  своїй  руці,
Бо  в  річці  тій  ,зовсім  нема  броду.

Нехай  остудить,  наші  почуття,
Ми    умиваємося  від  бруду,
Гучне  вгамуємо  серцебиття,
Я  присягнусь    повік    вірна  буду.

Підем  туди,  де  величні  гори,
Та  зачаровані    линуть  пісні,
Клятву  нехай  почують  явори,
Ти  подаруєш    мені  кохання.



2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2017

Мур - мур / с юмором /

Мур  –  мур,  сказала  кошка  мужу,
Не  смей  гулять  в  такую  стужу,
Волнуюсь…  чтоб  не  пришла  беда,
Ты  знаєшь…  ведь  я  всегда  права!

Весны,  нам  бы,  тепла  подождать,
Не  хочешь  милый,  чуть  подремать?
Уж  кот  улыбнулся,  не  молод  он,
Ты  так  красива  ,  люблю  весной.

Тебя  одну  и  землю    в  цвету,
Я  сладкий  покой    приобрету,
Да  ты  не  бойся…  бегу  шибко,
И  вновь  на  мордочке    улыбка.

                                                             2017г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719978
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2017

Ти пішов

           
Ти  пішов,  відразу  лютувала,
Загубила  сон,    мрію  і  спокій,
А  надворі  зима  вирувала,
Вже  пропав  в  хурделиці  жорстокій.

Біль,  шкодую,  вже  мені  не  снишся,
Не  діждалася  від  тебе  тепла,
Тож  не  любиш,  знаю  не  вернешся,
Поміж  нас  холод,  байдужа  імла.

Виглядаю,  коли  знову  весна,
Любить  вміє  і  гарненько  цвісти,
Прийде  світла,  весела,чудесна,
Є  надія,  я  прошу  відпусти.
                                 


2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719628
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017

На Майдані

А  на    майдані,    весь  час  ідуть  люди,
Куди  не  глянь,  лежать  квіти  повсюди,
Тим  пелюсткам  усім  не  порадіти,
Вони  зів`яли,  як  на  війні  діти.

І  все  іскрить,  пала  нова  лампадка,
Дитя  прийшло,  шукає  свого  татка,
Як  можна  все,    те  страхіття    забути,
Чому  ж  у  нас,  в  країні  ще  є    круки?

Зранена  жінка  впала  на  коліна,
Все  придивляється,  шукає  сина
Хотіла  взнати  за  що  його  вбили?
За  що  ж  її,  кровинку  погубили?

Ледве  ідуть,  старі  люди  у  журбі,
Чому  Держава,  укотре  у  ганьбі,
Як  можна  біль,  у  серці  пережити,
Та  ,як  країні,  скажіть,    далі  жити.

Пройшло  три  роки,  не  сталося  чудо,
Взяв  Крим,  на  Сході,  з  війною  Іуда,
Полинні  сльози,  лине  стогін  стиха,
За  що  ж  нам  Боженьку,  ще    стільки    лиха?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719621
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017

Пройшло три роки

А  чи  багато,  чи  мало  –  три  роки,
Зібрались  люди  на  Майдан,  згадати,
Дні  революції  -не  перші  кроки
Скільки    ж  країна,  ще  буде  страждати?

Які  ж  були,    вони  були  сміливі  й  дужі!
Ті,  що  давно,  злетіли  у  неба  синь,
Ніхто  не  знає,  як  страждають  душі,
Може    достатньо,  народу  потрясінь!

І  дзвенять  дзвони,  знов  линуть  молитви,
Схилені  голови,  згадують  часи,
Прийшла  біда,  скільки  крові  пролито,
Хотіли  землю,  Батьківщину  спасти.

Дніпро  широкий,  стогне  споглядає,
Течуть  рікою  сльози  материнські,
Душа    болить    і  серце  завмирає,
І  думки  гублять  у  тривожній  пісні.

Глибокі  рани,  плине  «  Пливе  кача»,
Всі  прапори  із  чорними  стрічками,
Десь  полетіла  журавлів  малеча,
Подала  голос  до  кожної  мами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2017

Тернистий шлях /продовження/

       
Відколи  народила  сина,  ця  ніч  для  Алли  була  найспокійніша.  На  душі  легше  і  син  не  капризував,  навіть  ні  разу  не  прокинувся.
Ранок  …  Алла  чує,  як  біля  господарства  батько  клопочеться.  Роїлися  думки;  чому  не  зайшов,  може  шкодує  про  те,  що  вчора  сказав?    Та  проснувся  син,    увагу  приділяла  йому.
 В  кімнату  зайшла  мати,
-  Доброго  ранку!  Ну,  ви  молодці!  Сьогодні  й  ми  з  батьком  проспали,    корова  почала  ревіти,  
   Гучно  забилося  серце,  а  може  батько  розповів,  вона    цього  показати    не  хоче,
-  Мамо  ти  як?
-  Все  слава  Богу,  зараз  поснідаємо,  до  сусіда  підемо.  Треба  зібратися,  по-людські,  на  цвинтар  сніданок  нести,  що  сам  Антон  зробить,  йому  й  так  на  душі  важко.
-  Ой,  мамо  добра  ти  душа,  за  всіх  клопочешся,  пожалій  себе.  Вчора    така  була  бліда  та  хіба  можна  було  відговорити,  щоб  не  йшла  на  цвинтар.
-  Скільки  назначено,  стільки  й  проживу.
Надворі  гавкає  собака,  біля  хвіртки  стояла  жінка,
-  Мамо,  хтось  прийшов…
-  То  це  ж  Зінаїда,  остання  дружина  покійного  Миколи.
     Алла  дивилася  у  вікно,  жінка  розмахувала  руками,  показувала,    то  на  дім  сусіда,  то  на  дорогу  й  швидко  пішла.
-  Іване  ти  де?!  -    Надія  гукала  чоловіка.
     За  мить    вийшов  із  сараю,
-  Йду  вже,  йду,  будемо  снідати?
 Зайшла  до  хати  зблідла  мати,
-  Ви  знаєте,  що  витворив  синок,  Зінаїда  розповідає,  залишив  їй  гроші,.  Сказав,  що  немає  часу  йти  на  цвинтар,  щоб  самі,  хто  хоче  пішли    та  поснідали,  там  від  вчора,    багато  чого  їсти  залишилося.  
-  Оце  так,  виховуй,  душу  вкладай,  а  він  людей  не  поважає.  Паскудник,  тут  же  виріс,  ця  ж  земля  вигодувала!  -  клопотався  батько.  
-  Мамо,  в  такому  разі  ти  з  Андрійком  залишися  вдома,  а  ми  з  батьком    та  тіткою  Зінаїдою  сходимо,  може,  ще  й  тітка  Палажка,  з  нами…
Батько    підтримав  її,
-  Молодець,  тільки  так  й  треба    жити  по  -  сусідськи,  а  відмовлятися  від  батьків  та  односельчан  великий  гріх.  Невже  та  Москва  рідніша    й  краща?  Чи  запроданці  такі?  Заради  грошей,  якоїсь  посади,    загубили  людяність.
     Пройшов    час  ….    ікно  зі  спальні    відчинене.    Прокинувся  Андрійко,    на  стільчику  відсунув  вазон,  кликав  маму,
Та  спохопилася,  бігла  з  кухні,  швидко  забрала  на  руки,  
-  Ну  тебе  вже  не  залишити,  справжнє  шило,  йдемо  по  росичці  походимо,  сонечко  вже  пригріло.
 Мати  з  батьком  під  грушею,  він  їй  зміряє  тиск.
-  Що  високий?  Тату,  Андрійко  раненько  любить  бігати,  збивати  росу.  Ти  йди  з  ним,  буде  міцнішим,  не  хворітиме.  А  я  прослідкую  за  тиском.
Батько  теж  босоніж,  обом  закачав    штанини,  йшли  на  долину.
Алла  наполягала  матері  лягти  в  ліжко  та  вона  заперечила,  попросила,  щоби  в  літньому  душі  кип`ятильником  нагріла  воду.
-  Що  це  ти  мамо,  дні  перепутала?  Сьогодні  ж  не  субота,  а  вівторок.
-  Та  ні,  не  переплутала,  хочу  сьогодні,  відра  води  досить.
     З  душа  вийшла  мати,
 -  Як  пахнуть  яблука!  Щось  шепотіла,  перехрестилася.
Алла  чекала  на  неї,  все  бачила,  завмерла.  Не  насмілилася  щось  сказати,  під  серцем  защеміло,  в  душі  засіла  тривога,  чого  це  вона  так?
-  Доню,  в  цьому  році  на  все  буде  врожай,  буде  що    в  місто  напродаж  возити.  Якби  їздили  перекупщики,  було  б  краще,  нехай  трохи  дешевше,  але  ж  легше  на  руки.
       Микола  з  онуком  грався  в  хованки,    малий,  знаходячи  його,  задоволено  підскакував,  пищав,  вже  обоє  сміялися.
Алла  зупинила  їх,
-  Досить  не  галасуйте!  Може  бабуся  заснула.
         За  хвилину  малий  побіг  до  неї.  Вона  ніжно  обіймала  онука,  тулила  до  себе,  ховала  непрохані  сльози.
-  Мамо  чого  ти?  Тобі  недобре?-  хвилюючись,  запитала  дочка.
-  Та  це  я  так,  не  звертай  уваги.  Я  ліки  випила,  опісля  душу  покращало,  стало  легше  дихати.
Андрійко  весело  заліз  на  ліжко  до  бабусі,  в  руках  тримає  гребінець,
-  Бабусю,  я  тобі  зачіску  зроблю,  будеш  у  мене  красива,  як  фея.
Та  ледь  стримує  сльози,  ніжно  обіймала,  поцілувала.
Алла    спостережлива,  подумала;  якби  вона  відносилась  до  неї  і  до  малого,  якби  знала,  що  це  син  Антона?
     Велику  роль  в  її  житті  відігравав  батько,  про  нього  ні  разу    не  нагадав.  На  рану  не  сипав  сіль.  На  себе  гріх  взяв,  адже  він  наполягав,  говорив    дружині,  щоб  умовила  доньку  не  їхати.  Щоб  залишалася  вдома,  на  батьківській  землі  Адже  кажуть,  де  народився  -    там    краща  доля.  
     Одного  разу,  мати  завела  мову  про  Москву,  як  там  люди  живуть,  чи  краще,  чи  гірше?  Вона  майже  ніколи  не  дивилася  телевізор,  чоловік    оберігав,  щоб  не  хвилювання.  Алла    заспокоїла,  сказала,  що  нікуди  не  їде,  переконувала,  що  для  сина    тут  краще,  веселіше.  У  великому    місті,    багато  людей,  повітря  зовсім  інакше  та  й  вже  звикла    без  чоловіка.  
       Вечеряли  дружно,  як  завжди.  Вся  увага  до  малого,  розвеселив,  підскакував,  балувався,здебільшого  з  дідусем.
               Ранок….  здалеку  доносився  грім.  Алла  прокинулася  з  тривогою  в  душі,  щось  не  так,  передчуття    чогось  невідомого.
Тихо  вийшла  з  кімнати,  світло  в  кухні,  двері  відчинені  надвір.  Напевно  батько  вийшов,  але    в  спальні  батьків  помітила  світло.  Кинулася  туди,  струмом  пронизало  тіло,  мати  предстала  перед  Богом.
В  відчаї  взяла    її  руку,  поцілувала,
-  Мамо,  матусю,  я  ж  тобі  не  розповіла  правди,  прости!  Я  гадала  тобі  поліпшає,  тоді  розповім.  Як  з  цим  буду  далі  жити,  нащо,  покинула  нас?
 Сльози  текли  рікою,  перед  ліжком  впала  на  коліна,  не  могла  стриматися,  ридала.
   За  якийсь  час,  опанувавши  себе,  втерла  сльози,  а  де  ж  тато?  
   На  сходах,  двома  руками,  обхопивши  голову,  сидів    батько.
-  Татусю…
 Обоє    обійнявшись,  тремтіли  від  болю,  дали  волю  сльозам.  Хіба  можна  передати  те  горе,    як  щемно  на  серці,  як  болить  душа,  коли  втрачаєш    найрідніших.
-  Я  ж  так  все  життя  її  кохав,  оберігав.
-  Тату,  таточку,  ти  все  робив  завжди  зважено,  як  треба,  це  я  винна,    я  своїм  вчинком  вкоротила  їй  віку,  -  говорила    схлипуючи,  гладила  його  по  плечі.
         Під  вікном  завив  пес,  перервав  їх  розмову,  ранкову  тишу.
-Тату,  як  мені  жити  з  цим,  скажи?  Я  ж  не  сказала  їй  правди,  чи  може  ти  їй  розповідав,  в  собі  біль  тримала?
-  Ти    що  донечко,  я    ж  сказав,    я  могила,  нікому  й  слова,  ти  ж  моя  кровинка,  моя  дитина.  Іди,  присядь  біля  неї  розкажи  все,  чого    і  я  не  знаю,  вона    почує  тебе.  Бо  її  душа,  ще  тут,  тобі  на  душі  полегшає,  йди.
 Тихо….  Як  на  сповіді,  все  розповідала,  час  від  часу  рушником  витирала  сльози,  який    зовсім  став    мокрим.
           Пройшов  час…  Алла    й  на  хвилину  не  покидала  батька.  Бачила,  який    зажурений  ходив,  за  цей  час,  ще  дужче  постарів.  Він  пригадав  дружину,  бачив,  як  схожа  на  неї  донька,  журився.  Ось,  Надія  покинула  і  я  згодом  піду,  як  же  вона  сама  з  дитям,  ще  ж  молода?  Кого  тут  зустріне?  Нікуди  не  ходить,  ні  з  ким  не  спілкується.  Така  славна,  обличчя  біляве,  красуня,  як  дружина  в  молоді  роки.  Каявся;  напевно,  все  ж  ми  зробили  помилку,  після  школи  треба  було  відпустити,  може    життя  не  було  би  тернистим.
   Хоча  й  важко  та  Алла  з  роботою  вміло  справлялась,  крутиться,  як  та    білка  у  колесі.  Господарство  треба  вчасно  обійти.  Батько,  все  більше  на  городі,  вже  копає  картоплю,  поруч  грався  онук.  Клопотався  старий,  добрий  врожай,  буде,  що  продати,  чи    розміняти  на  щось.  Інколи  він  сідав  на  лавку,  що  біля  двору,  чатував  онука,  поки  той    в  долині  весело  грався  з  дітворою.
           Одного  разу  Андрійко  з  сусідськими  дітьми  грався.  Хтось  з  менших    змішував  багнюку,  старші  хлопці  сиділи  біля  криниці,  весело  спілкувалися,  метляли  босими  ногами.  Раптово  під`їхав    мікроавтобус,  молодий  чоловік  привітався  до  дітей,  попросив  води.  Діти  немов  прилипли,  роздивлялися  автобус,  мацали    руками,  про  щось  гомоніли.
   -  Ну,  що  хлопці,  дякую  за  воду!  А  тепер  всі  біжіть  по  хатах,  розкажіть  батькам,  буду  приймати  картоплю,  помідори,  цибулю.  
Старших    дітлахів,  як    вітром  здуло,  покивали  чорними    п`ятами,  менші  зацікавлено  спостерігали  за  незнайомим  чоловіком.  Андрійко,  задираючи    голову  догори,    ходив  кругом  нього,  щурився  від  сонці,  все  ж  набрався  сміливості,
-  А  ти  часом  не  мій  тато?
Чоловік  засміявся,  
-  Оце  так  запитання,  Та  ні,  я    не  одружений.
Погладив  малого  по  голові,
-  А,  що    трохи  забув  свого  тата?  Він    напевно  десь  поїхав  гроші  заробляти?
Він  ще  раз  обійшов  його,  поглядом  зміряв  з  ніг  до  голови,  
-  О!  Такий  здоровий,  гарний  і  не  одружений?
-  У  мене  є  дідусь  і  мама,    і  все,  а  бабця  пішла    від  нас,  оце  літом,  дідусь  сказав  у  інший  світ.
-  Йди  на  руки  -    покажеш  де  живеш.
Андрійко  задоволений,  вже  сміливо      куйовдив  йому  чорне  волосся,
-  А  ти,    ніби  нічого,  красивий,  в  мене  мама  теж,  як  лялечка  красива,  так  дідусь  каже  та  тільки    не  таке  темне  волосся.
   Алла  саме  була  надворі,  побачила,  як  йшов  незнайомий  чоловік,  на  руках  тримав  сина.
-  Ой,  щось  сталося,-  за  мить  біля  хвіртки,  почервоніла.
Та  його  погляд  її  зупинив,  опустивши  очі,  покликала  батька.
-  Мене  звати  Валентином,  я  з  сусіднього  села,  маю  товар,  приймаю  овочі,  щось  будете  здавати?
Дід  з  онуком  швидко  збирали  помідори,  Алла  з  мішка    у  відро  насипала  картоплю.  Не  соромлячись,  чоловік  більше  ніж  пів  мішка,  поніс  до    автобуса.
Андрійко  біг  позаду  діда,  хитро  зазирнув  до  неї,
-  Мамо,  а  він  нічого,  от  би  мені  такого  тата.
Вона  шарпнула  його  за  руку,
-А  ну  перестань  фантазувати,  геть  мене  зганьбив,  марш  до  хати.
За  вечерею  батько  тішився,  повезло,  вдало  обміняв  на  товар,  навіть    трохи    дав  грішми.
-  До  збору  горіхів,  тепер  не  будемо  журитися,  на  хліб  стане.
 Син,  напевно  за  день  набрався  багато  емоцій,  у  ліжку  крутився.  Запитував  коли  в  нього  з`явиться  батько,  то  просив  розповісти  казку,  ледве  вклала  його  спати.
Івана  гризли  думки  за  доньку;    нехай  би  знайшовся  котрийсь,  щоб  могла    прихилити    голову,  ще  ж  молода,  красива,  як  та  троянда.
       Сувора  зима…сильний  мороз,  аж  під  вікна  снігу  насипало.  Алла  годувала  курей,  почула    якийсь  гул.  Через  декілька  секунд,  біля  хвіртки  стояв  Валентин,
-  Доброго  дня,  може  на  якийсь  дасте  пару  полін  та  совкову    лопату,    застряг,  не  можу  виїхати.
 Не  знати  чого,  але  засоромилася,  покликала  батька  й  винесла  лопату.
Досить  важко  виїхати  з  кучугури  та  чоловікам  це  вдалося  зробити.
Батько  запросив  його  на  чай,  не  відмовився,  зайшовши  до  хати,  Андрійкові  дав  шоколадку.
 Вона  подякувала,  кивнула  малому,  щоб  йшов  до  іншої  кімнати.
Чомусь    злегка  трусилися  руки,  подала    пахучий  борщ  і  смажену  качку  з  яблуками.
Валентин  від    Алли  не  відводив  очей,  це  батько  помітив.    Вона  хотіла  йти    до  малого  та  батько  наполіг,  -
   -  Ти  ж  господиня,  чого  не  сідаєш  з  нами?  
   Валентин  розповідав,  що  привіз  з  лікарні  тітку,  яка  тепер  жила  в  хаті  покійного  Миколи.  Не  подумав,    що  так  важко  буде  їхати.  
           Хлопець  чемно  подякував  за  обід,  поспішав  їхати.  Батько  проводив    його  до  хвіртки.
     Якісь  думки  почали    тривожити  Аллу,  не  спроста  він  тут  застряг,  може  якийсь  знак  та  зловила  себе,  що  не  вперше  думає  про  нього,  він  їй  сподобався.  
     Запахло  весною…    розставав  сніг,  задзвеніли  перші  струмки.
Подаючи  сигнал,    синій  автобус  під`їхав  до  обійстя.синій  автобус.  В  гумових  калошах  Андрійко  вискочив  з  хати,
-О!  Ти  приїхав,  а  мама  полізла  в  льох  за  огірками  та  змити  помідори  в  діжці.
     Надвір  вийшов  батько,  перед  ним  стояв  Валентин,  в  одній  руці  тримав  три  троянди  і  під  пахвою  пакунок,  а  в  другій  торт,
-  До  вас  можна?
-  А  чому  не  можна,  якщо  з  добром,  ми  гостям  завжди  раді.
     Алла  зайшла  до  хати,  здивовано  подивилася.  Андрійко  в  вазу    вже    встиг  поставити    троянди,  зняв  кришку  від  торта.
-Алло,  це  тобі,  вітаю!
Він  подарував  набір  парфумів,  а  Андрійкові  дав    книжку    під  назвою
 «  Чіпполіно  ».
Як  шило  бігав,  то  до  Алли,    то  до  нього,  показував  малюнки,  які    намалював  взимку.
Ховала  очі,  не  наважувалась  дивитися  в  очі.  він  її  бентежив.
Години  дві    спілкувалися,  Валентин  розповідав  про  меншого  брата,  який  молодший  на  п`ятнадцять  років,  багато  часу    треба  приділяти    його  навчанню.  Про  заготівельників,  що  приймають  у  нього  товар.
Андрійко  позирнув  на  Валентина,  хитро  повів  очима  до  діда,
-  Чуй,  мамо,  він  твій  жених  буде,  так?  А  мені  татом?
Запала  тиша…  тільки  чути  годинник.  Алла    миттєво  почервоніла,  їй  було  так  соромно,  розгублена,  ладна  провалитися  крізь  землю.
Та  Валентин    не    розгубився,  усміхнений,  зиркнув  на  Івана  й  до  Алли,
-  А  ти  маєш    щось  проти?
-  Малий  не  забарився  з  відповіддю,
-  Та  ні,  так  ото,  скажу,  нічого  красивий,  як  і  мама,  здається  не  скупий  і  горілки  не  п`єш,  як  інші….
   Іван  суворо  подивився  на  доньку,  йому  здалося,  що  вона  хотіла  з  опалу    синові    щось  сказати.  Адже  намірилася  схопити  його  за  руку.
-  Алло,  не    зачіпай,  нехай  там,  він  же  малий,  то  ж  говорить  те,  що  думає.
       Коли  Валентин  збирався  їхати  додому,  батько  кивнув  головою  до  доньки,  дав  знак,  щоби  сама  провела  до  хвіртки.  
Біля  хвіртки  Валентин    порушив  мовчання,  уважно  подивився,  
-  То  нічого,  що  є  син,  можна  я  буду  заходити  в  гості?
 Очі  її  немов  забігали,  від  несподіванки,  кивнула  головою  й  швидкою  ходой  йшла  до  хати.
На  неї  чекав  батько,
-  Думай  доню,  думай,  так  серед  людей  чув,  хлопець  не  був  жонатим,    кажуть  сім`я  непогана.
       Пройшло  два  роки…Андрійко  дуже  чекав  на  перше  вересня,  нарешті  дочекався,  його  збирали  до  школи.
Валентин,  їх  завіз  до  містечка,  де  не  соромлячись  взяв  за  руку  хлопчика,      вибирав  для  нього  одяг.  Алла  спостерігала  трохи  дивувалася,  їй  дуже  хотілося  щиро  подякувати  йому  за  цей  клопіт,  відчуває  трепіт  серця  і  ніжність,  хотілося  схилити  голову  на  його  мужнє  плече.    
     Автобус  біля  подвір`я….  з  хати  з  квітами  поспішала  Алла.    За  нею  вискочив  задоволений  Андрійко  і  по  -    парадному  одягнений  йшов  батько.  Поспішали  в  школу,  нині  ж  перше  вересня.
         Йшов  час…  Валентин  зачастив,  майже  щомісяця  приїжджав,  то    в  чомусь  допомогти,  то  просто  поспілкуватися.
 А  літом  кілька  раз  втрьох  їздили  на  річку,  до  неї  було  добрих  два  кілометра  йти,  як  не  більше.  Валентин  у  спілкуванні  простий,  увічливий.  Навчив  Андрія  плавати,  грався  з  ним,    дещо  пояснював,  коли  той  про  щось  запитував.  Син  захваті  від  нього.
       Вже  перейшов    у  другий  клас,  частіше    запитував,  
-  Мамо,  а  чому  не  одружитися?    Нехай  би  я  мав  батька,  хлопці  бачать,  що  возить  мене  до  школи,  дивуються,  як  я  кажу,  що  це  твій  друг,  як  ти  мені  говорила.
Лагідно  погляне  в  очі,  задумливо  відповідала,
-  На  все  свій  час,  синку.
               Одного  літнього  вечора  Валентин  довго  засидівся  з  батьком.  Алла  не  лягала  спати,  чекала,  щоб,  як  завжди    провести  до  хвіртки.  Нарешті  почула,  він  подякував,  вийшов  з  кімнати,-
-  Алло  ти  мене  проведеш?
-  Ви,  що  анекдоти  розповідали,  що  так  довго  засиділися?
Біля  хвіртки,  Валентин  наважився  обійняти.  Не  сперечалася,  відчувала,  як  гучно  забилося  серце.  В  ніжному  поцілунку  прокинулися  відчуття  жіночності.  Дев`ять  років  пройшло,  як  вона  не  мала  інтимних  стосунків.  Якийсь  час  до  чоловіків    відчуваа  огиду,  а  нині  зовсім  інше.
-  Я  хочу,  щоб  ми  врешті  побралися,  скільки  я  буду  сюди  так  їздити,  думаю  пізнали  один  одного.  Я  хочу,  щоб  у  вересні  зіграли  весілля,    то  ти  підеш  за  мене?  
Кивнула  головою,  побігла  до  хати.
За  столом  батько  пив  чай,
-  Ну,  що  доню,  почервоніла,  оченята,  як  вогники,  може  це  твоє  щастя?
Сіла  поруч  з  батьком  поклала  голову  на  плече,
-  Ти  в  мене  самий  найкращий  батько,  я  дуже  вдячна  тобі  за  допомогу,  за  поради.
Він  перебив  її,
-Ти  не  виляй,  як  лисичка  хвостиком,    краще  скажи  дала    згоду?  Вийдеш  за  нього?
Здивовано  позирнула,  кліпала  очима,
-А  ти  звідки  знаєш?  Так,  тато  я  мабуть    закохалася  ,-  трохи  соромлячись,  тихо    відповіла,
-  Ой,  доню,  доню,  хіба  я  не  бачив,  як  у  вас  очі  святяться,  який  ви    мали  вигляд,  коли  стояли  поруч.  Нині  в    мене  просив  твоєї  руки,  я  сказав,  щоб  ти  сама  вирішила,  що  тобі    серце  підказує.  Я  пригадую  мою,  Надійку.  Яке  то  щастя,  коли  насправді  кохаєш,  -  говорив,  схиливши  голову,  на  очах  витирав  сльози.
   Минуло  два  роки…  сонячне  літо.  Настусі  виповнився  один  рік.  Дівчинка  дуже  схожа  на  Валентина,  Алла  пишалася  цим.  Поруч  з  ним  відчувала  себе  щасливою.  Він  усиновив  Андрія,  хлопець  подорослішав,  називав  його  батьком.  Іван  тішився,  що  нарешті  усміхненою  бачить  доньку.  Радів,  що  віддав  її  в  надійні  руки.
     Одногов  вечора  Іван  для  неї  приніс  новину,  розповів,  що  зустрів  тітку  покійного  Миколи,  повідомила,  що  Антон  спився,  хоронитимуть  тут  в  суботу.  Кажуть,  це  він  давно  жінці  говорив,  щоби  в  селі  поховали.            
Вона    здивовано  позирнула,
-  І  що?  Він  тобі  треба?  Чи  мені?
Батько  її  перебив,
-  Доню,  це  я  до  того,  що  Бог  сам  розпоряджається,  як  має  бути.  Кожен    у  житті,  свій  хрест  несе,  відповідає  за  гріхи.    Нашу  таємницю,  Антон  забере  із  собою  в  могилу.  То  я  тобі  сказав,  щоб  ти  знала.  Це  добре,  що  зібралися  їхати  до  сватів.  Поки  повернетеся,  його  поховають.  
   Її  серце  навіть  не  йокнуло,  за  ким  і  за  чим  було  шкодувати?  Обійняла  батька,
-  Дякую!  Ти  так  за  мене  не  хвилюйся!  Я  вже  подорослішала  і  в  нас  все  добре!  Тату,  я  щаслива!                                                                                                            
                                                                                                                           2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2017

Тернистий шлях / проза / 18+/

     Другий  день  не  вщухає  дощ.  За  вікном  майже  оголені  дерева.    Примхливий  листопад,  заховалось    сонце,  небо  -  сіра  пелена.
           Ось  і  осінь  збігає  -  думала  Алла.  Цілими  днями  в  хаті,  навіть  не  має  з  ким  поспілкуватися.
До  хати  зайшов  батько,  перед  нею  поставив  відро  з  горіхами,
-  На  доню,  розважайся.  Що  наб`єш,  то  буде  копійка.
         В  сім’ї  Алла  пізня,  єдина  донька.  
         Невеличке  село,  далеко  від  райцентру,  ледве  виживало.  Яка  там  робота?!    Вдома  невелике  господарство:  кури,  гуси,    індики,  порося  та  корова.  Город  сорок  соток,  біля  всього    потрібно    добре  наробитися.  Щодо  грошей,  то  звжди  скрутно.  Батько  з  Аллою  інколи    автобусом  їздять  у  райцентр  на  базар,  з  городини  щось  продадуть,  ті  гроші  на  прожиття.  Минув  рік,  як  дівчина  закінчила  школу.  Далеко  дівчину  відпустити    на  навчання,  батьки    не  захотіли  тай  з  грішми  завжди  проблема.  
-  Одна    в  нас,  на  кого  покинеш?    Самим    з  таким  хазяйством  справитися  важко,  куди  їхати  і  чого?  Он  вийдеш  заміж  за  якогось  сільського,  буде  замість  навчання,    -    часто  повторював  батько.
Вона    ж  потай  складала  якусь  копійку,  мала  надію  поїхати  до  Москви.      
Дід  Микола  сусід,  часто  хвалився,  що  син  при  службі,  гарні  гроші  одержує,  навіть  пропонував  адресу,  щоб  на  деякий  час  прийняв  її.  Ще  відразу,  після    закінчення  школи,  взяла  номер  телефона.  Його  сина  звали  Антоном,  але    батькам,  про  це    ні  слова.
           Цьогоріч  гарно  вродили  горіхи.  Батько  завіз  до  райцентру,  здав,  коли  ж  приїхав  майже  половину  грошей  віддав  дочці,
-  Це  ти  заробила,  якось  потепліє    поїдем  на  базар,  щось    з  одягу  тобі  купимо,  приховай  в  себе.
       В  селі  навіть  клубу  немає,  майже  вся  молодь  виїхала,  хто  за  кордон,  хто  в  Київ,  чи  в  Москву.
Швидко  сплинув  час.  Над  сніжним  покривом  віє  весняний  вітерець.  З  кожним  днем  сонце  піднімалося  вище,  сильніше  пригріває.  Нарешті  весна,  тішилася  дівчина,
       -Може  автобусом  сама  з’їжджу?  Я    доросла,  хіба  не  зможу  собі  взуття  та  пальто  придбати,-  запропонувала  батькам.
-  Що  сама?-      суворо  зирнув  батько,  продовжив,  -  Та  правда,  вже  доросла,  гаразд    їдь,  тільки  будь  уважною,  щоб  гроші  не  вкрали.
-  Це  гроші  великі,  то  ж  будь  обережна,-  підримала  мати.
         Задовга  ніч,  боялася  проспати  на  перший  рейс  автобуса.  За  вікном  сіріло,  на  столі  залишила  записку-
«  Дорогі  мої,  вибачте,  я  маю  надію  добратися  до  Москви,  там  влаштуватися,  знайти  роботу.  Обов’язково  передзвоню,  не  хвилюйтеся,  не  маленька,  все  буде  добре.»  
           Надворі    прохолодно,  в  обличчя  бив  вітер,  замоталася  хустиною,  до  траси  далеченько.  Відчувала  занепокоєність,  чи  правильно  зробила?  Та  в  той  же  час  заспокоювала  себе,  все  буде  добре,  я    впораюся.
           Ближче  до  полудня  добралася  до  Києва.  Місто  вразило  кількістю  людей,  що  кудись  поспішають.  На  вокзалі    теж  людно,  гуділо  немов  у  вулику.  Час  від  часу,диктор    об`являє  про  потяги.  Трохи  моторошно,  часто  озирається,  щоб  запам`ятати  де    проходила.  На  поїзд  плацкартних  місць  не  було,  взяла  купейне.  Дивилася  на    пасажирів,  тішилася,  що  все  добре  склалося,  завтра  об  одинадцятій  годині  буде    в  Москві.Заходила  у  вагон,  пригадала,  як  у  восьмому  класі  їздили  на  екскурсію  до  Києва.
     Алла  в  купе  з  подружньою  парою.    Вони  спілкувалися  російською  мову,  чоловік  весь  час  турбувався  про  жінку,  запитував  чи  зручно  їй,  чи  чогось  бажає.щось  хоче.  Хоч  вона  й  лежала  на  нижній  полиці,  здавалося  її  зовсім  не  помічали,  окрім-    (Добрый  вечер),  -  більше  ні  слова.
       Провідниця    постукала  у  двері,  кричала  на  весь  вагон,  щоб  для  митників  приготували  документи.  
   У  військовій  формі  зайшли    два  чоловіки.  Помітно  старший  за  віком,      уважно  подивився  на    неї,  зміряв  з  ніг  до  голови,  з  усмішкою  віддав  паспорт.
       Більше  ніщо  не  порушило  сну.  На  одній  із  зупинок,  подружня  пара  покинула  купе.  До  Москви  залишалося  їхати  три  години.  
   Потяг  рухався  швидко…    у  вікно  зазирає  весняне  сонце.  Злегка  мерехтівши  світить  у  очі,  піднімає  настрій.  Як  добре  ,що  одна,  всміхалася,  потягнулася.  Раптовий  стук  у  двері,відразу  ж  відчинилися.  За  мить    ноги  на  підлозі.  Зайшов  митник,  який  дивився  її  паспорт.  Оглянув  купе,  зачинив    двері.    Вона  миттєво  на  себе  накинула  теплу  кофту.  Він  ввічливо  запитав,
-  Чого  ти  злякалася.  Мені  твій  паспорт,  ще  раз  потрібно  подивитися.  
Він  дивився,    то  на  фото,  то  на  неї,  перегортав  сторінки.
     -  О!  Така  красуня    й    незаміжня!  І  куди  ти  їдеш?-  запитав,  одночасно    трохи  відчинив  вікно.  Мило  усміхався,  присів  навпроти,
 -  Що  в  Москві  маєш  робити?  Ти  знаєш,  що    фальшивий  паспорт  показуєш?!
-  Ні!  Що  ви!?  Це  неправда,  дійсний,  нормальний,  в  містечку  отримала,  Вискочила  з  купе,  пройшла  до  провідниці,  її  навісці  не  було.  в  деяких  купе  двері  відчинені,  пасажирів  не  було.  Із  одного  купе  відчувався  запах  спиртного,    веселий  сміх  лунав  на  весь  вагон.  Стала  в  проході  біля  вікна,  не  знала  куди  подітися,  що  робити  далі.  Він  виглянув  з  її  купе  махнув  рукою,  йшов  до  тамбура.  Вона  відразу  повернулася  в  своє  купе,  не  встигла  зачинити  двері,  він  притримав  їх,
-  Чого  боїшся?  Хіба  такий  страшний?    Нічого  не  заподію,  не  хвилюйся,  тільки    дещо  скажу,  як  вийти  з  цієї  халепи  і  все.
       Обнявши  себе  руками,    з  острахом  дивилася  на  нього.
-  До  кого  їдеш,  чи  може  збрешеш?
-  Ні  -  ні,  ось  маю  телефон,  сусід  дав,    подзвоню  до  його  сина,  з  роботою  має  допомогти,  -    показала    записку.
Він  вихопив  її,    зиркнув  в  неї,
 -  О  якийсь  Антон,    до  речі,    мене  теж  так  звати,-    кинувся  зачинити  вікно,  за  склом  відлетіла  записка.
-  Ой  я  не  хотів,  вибач,  ти  напевно  пам`ятаєш  номер,  скажеш  я  тобі  наберу,  як  треба  поговориш.  
-  Ні,  не  пам’ятаю.
Від  здивування  округлилися  очі,  почервоніла,  розхвилювалася,  не  знала,  що  робити  далі.
-  Не  журися,  з  роботою  я  тобі  допоможу.  Тож  не  покину  таке  гарненьке  дівча,  зараз  принесу  чаю.
Сиділа  приголомшена  та  заспокоїла  себе,  він    же  на  роботі,  при  формі.  Не  такий    і  молодий,  щоби  чіплятися.
Пили  чай,  розмова  не  клеїлась,  Він  присів  поруч,  намагався  на  ній  притримувати    кофту  та  за  мить  її  жбурнув  на  другу  полицю,  поклав  на  неї  свою  руку.
-Тобі    вже  не  холодно,  зігрілася,  може  приляжеш?  Я  ж  теж  їду    до  Москви,  постережу  тебе,  -    пристально  дивився  в  очі.
     Вона  справді  зігрілася,  розморило,  в  очах  спокій,  в  голові    якийсь  туман,  її  хилило  в  сон.
     Антон    лежав  біля  неї  ,  занурився  обличчям  до  грудей,  руками  гладив  стегна.  Вона  не  могла  поворухнутися,  їй  почали    подобатись  
його  парфуми,  заперечити  б  та    в  собі  відчуває  безсилля.  Язик    занімів,  не  могла  й  слова  сказати.  Він  поцілунками  ніжно  торкався  пишних,  пружніх  грудей,  припав  до  тіла,  яке  часом  здригалося  від  його  гарячого  дотику.  Немов  у  сні,  сталося  те,  чого  не  можна  виправити,  заволодів  нею.
       Поїзд  під`їжджав  до  Москви.  Вона    ледве  проснулася,    в  голові  шуміло,  лежала,  як  зранена  пташка,  знесилена,  спустошена.
 Він  сидів  навпроти,  розчервонілий,  задоволений.
-  А  ти  молодець!  Я  про  тебе  мав  гіршу  думку.  Скоро  Москва,  то  ж  себе  приведи  в  порядок.  І  ні  про  що    не  думай,  паспорт  у  мене,  все  буде  добре,  -  поспіхом  вийшов.
         Він  допоміг  вийти  з  вагону,  жваво  розповідав  про  Москву,  усміхався.  
     Як  і  обіцяв,  недалеко  від  вокзалу,  винайняв  однокімнатну  квартиру.  Приніс  деякі  продукти,  мав  приїхати    через  два  дні.
   Алла    повірила  йому,  по  дорозі  з  вокзалу,  він    розповідав  про  свої  плани,  що  знайде  їй  роботу,  владнає  свої  справи  .  Зізнався,  що  одружений,  має  двох  дітей,  але  з  дружиною  хоче    розлучитися.
         Дівчина  шкована  подіями,  але  повернутися  додому  не  достатньо  сміливості.  Подзвонила  до  батьків,  збрехала,  що  вже  працевлаштувалася,  що  з  нею  все  добре.  Чула,  як  схлипувала  мати,    батько  напевно  хвилювався,  бо  дуже  тремтів  голос.
         Через  три  дні  Антон  з  Аллою  підійшли  до  вагона,  який  мав  відправитись  до  Києва.
   -  То  що  поїдемо  Дмитре?-  усміхаючись  спитав  Антон,  протягуючи  руку  до  провідника.
-  А  чому  би  й  ні?!  В  останнє  купе  зайдете,-  весело  відповів,  зацікавлено  на  неї  позирав.
-  Ти  будеш  допомагати  провіднику,  будеш  вчитися  застеляти  постіль  та  готувати  чай.  Тільки  тоді,  коли  він  тебе  гукатиме,-  повчав    Антон.
     За  вікном  зовсім  темно,  час  від  часу  мерехтіли  ліхтарі.  Поїзд  набирає  швидкість,    в  купе  їх  тільки  двоє.  Антон  мурликав,  щось  під  ніс,  торохтів  ложкою  в  стакані  з  чаєм.
       Вона  в  красивій  блузі  з  вирізаним  декольте,  це  він  подарував  їй,  попросив    одягати  для  нього.  Нічого    не  запідозривши,  із  задоволенням  випила  пахучий    чай.
     -  Я  мабуть  трохи  посплю,  як  треба  допомогти  провіднику  то  скажеш  мені,  чи  зараз  до  нього  йти?  
-  Та  ні,    не  зачиняй,  я  скоро  зайду,  взнаю  дещо.
Хвилин  десять  лежала,  дивилася  у  вікно,  повернулася  на  бік,  провалилась  у  сон.
     Вже  не  можна  було  розібрати,  чи  то  сон  був,  чи  можливо  ні.  Почула  поцілунок    в  шию,    мацав  груди.  Не  бачила  обличчя,  тільки  часте  дихання.  Що  це,  зовсім  не  маю  сили  повернутися,  немов  у  сні    про  себе  подумала,  намагалася  опісля  всього  встати  та  закрутилася  голова,  здавалося  десь  летіла.  
         Пройшов  якийсь  час,  відкрила  очі,  навпроти  неї  Антон    і  молодий  хлопець.  Весела  розмова,  пили  горілку,  закусювали.  Помітивши,    що  вона  проснулася,  хлопець    примружив  очі,  з  усмішкою  на  обличчі,  встав,
-  Ось  на,  воно  того  варте,-  моргаючи  до  неї,  на  стіл    поклав    двісті  доларів.
Різко  піднялась…..  вмить  перед  очима    все  пливло,  в  голові    гуділо,  стукає  в  скронях.  Все,  як  в  тумані.  Коли  себе  опанувала,  хлопця  в  купе  вже  не  було.  Підстерігає  думка;  все  повторилося,  як  того  разу.  Опустила  голову,  руками  закрила  обличчя,  не  змогла    стриматися,    розплакалася,
-    Як    ти  посмів,  навіщо  в  чай  щось  підсипав,  не  міг  зробити  це  там,  на  квартирі,  чи  в  тебе  хвороба,  спати  в  поїзді?  
Антон  лукаво  позирнув,  
-  А  що  хіба    немає  різниці  чи  то  я,  чи  молодий,  га?  Он    бачиш  заробила!-  показуючи  на  долари,  сказав  зухвало.
         До  неї    тільки  тепер  дійшло,  що  сталося.  Напевно  в  чай  кинув    якісь  таблетки,  що  вона  на    якийсь  час  втрачає  контроль,  їй  було  все  байдуже,  адже  втрачала  силу.
-  Я  йду,  скоро  митниця,  відпочивай.  І  не  панікуй,  заробиш  грошей  нам  на  квартиру,  будемо  спокійно    жити  і  далі  забивати  бабло.
Схопилася  за  голову,  що  робити?  Як  знайти  вихід?  Паспорт  так  і  не  віддав,  а  що  вона  без  документів?!  Як  переконати,  щоб  більше  цього  не  сталося?
         Коли  потяг  повернувся  до  Москви,  розійшлися  мовчки,  немов  чужі.  А  в  неї  калатало  серце  від  гніву,  але  ж  при  сторонніх  скандал  не  зробить.  
       В  кімнаті  розслабилася,  ридала,  витирала  сльози,  схлипувала,  знову  плакала.  Картала  себе,  шкодувала,  що    покинула  батьків.  Важко  заспокоїтися  та  занурившись  у  подушку,  заснула    в  тривожному  сні.
     Минуло  три  дні…  із  огидою  згадувала,  як  поводився    Антон.  Гризли  думки;    як  діяти  далі,  що  робити,  коли  майже  не  має  грошей?  Такі  запитання  не  давали  спокою,  не  знала,  що  скаже,  як  він  прийде.
     Спустилася  в  магазин  дещо  купити.  Коли  повернулася,  він    чекав  на  неї.      У  вазі  червоні  троянди.  
-  Оці  квіти  тобі  на  знак  примирення.  Вибач,  такого  ніколи  не  повториться,    дурень,  я  без  тебе  не  зможу,  повір,-  стоячи    на  колінах,  припав  до  ніг.  Я  все  виправив,  домовився  ,  будеш  працювати  в  ресторані.  Пару  днів  повчися,  потім  тиждень  працюватимеш,  тиждень  вдома.
       Пити  чай,  який  готувала  сама,  бо  вже  не  довіряла  йому.  Він  з  тривогою  дивився  на  неї,  цілував,  обіймав.
-  Досить,  я  тобі  не  кукла,  що  так  зі  мною  поводишся.  Як  раптом  завагітнію,    що  буде?
-  Та  ні,  я  гадаю  все  обійдеться,  наступного  разу  я  буду  обачливим.
   В  душі  надіялася,  що  не  завагітніла,  думала  про  маму,    вона  ж    в  сорок    два  роки  мала  її.
   -  Я  не  хочу,  віддай  мені  паспорт,-  різко  обірвала.
-  Ну,  що  ти,  то  ж  заніс  у  ресторан,  віддав  для  оформлення.  Не  гарячкуй,  я  обіцяю,  місяць  -    другий,  я  все  одно  розірву  шлюб.  Ми  маємо  бути  разом,  хіба  я  тобі  не  подобаюсь?
     Ніби  й  дивилася  на  нього  та  не  бачила.  Думки  не  покидали;  яка  там  любов,  що  буде  далі?
         Два  тижні  поспіль  вона  працювала  офіціанткою,  гроші  непогані,  ще  й  чайові  є.  Частину  відкладала,  щоб  він  навіть  не  знав.
     Одного  разу,  був  з  нею  дуже  ніжним,  затіяв  розмову,
-  Ми  так  швидко  не  заробимо  грошей,  може  поїдеш  зі  мною?
-  Я  сказала    ні!  Тобі,  що  тут  мало?  Я  тобі  майже  не  відмовляю!
-  Та  ні,  ти  мене  не  зрозуміла,  в  мене  є  один  план,  допоможи  мені.
           Раз  чи  два  рази  на  місяць  Алла  їхала  з  ним    у  тому  ж  вагоні.  Дмитро  був  з  ним  заодно,  то  ж  зустрічав  дуже  привітно.
       Швидко  їхав  поїзд,  Алла  в  коридорі    біля  вікна  дивилася  на  пейзаж.
           В  купе,  вже  добре  напідпитку    їхало  троє  хлопців.  Що  їдуть  з  калимної  роботи,  Антон  якось  дізнався.  Попросив  її,  щоб  розвеселила  їх,  поспілкувалася,  щоб  напилися  та  вчасно  віднесла  їм  чай.  Він  завжди  готував  його  сам,  хоча  скільки  й    були  разом  та  він  їй  вже  не  довіряв.  
 Тепер  вона  дізналася,  як  дістаються  ліві  гроші,  їх  так  називав  Дмитро.  Намагалася  переконати  Антона,  що  ні  в  яку  голову  не  влазить.
-  Хіба  можна  обкрадати  заробітчан,  яких  чекають  вдома?
-Та  нехай  поділяться,  ми  ж  всі  не  забираємо,  так  трохи,  кілька  процентів.  Вони  навіть  не  помічають  в  гаманцях,  що  пропало  сотня  доларів,  чи  інших  грошей,  –  зухвало  й  задоволено  відповів  Антон.
Знову  нагадав,  що  треба  гроші  на  квартиру,  що  кохає  її.  Усміхаючись,  часто  повторював,  що  все  буде  добре.
Але  втягнулася,  змирилася  з  таким  життям.  Щоразу  через  місяць,    батькам  висилала  сто  доларів.  По  телефону  заспокоювала,  говорила,  що  в  неї  все  гаразд.  Батько  ж  скаржився,  що  в  матері  часто  піднімається  тиск,  пропонував  повернутися.  Кожного  разу  заспокоювала  його,    мала  надію,  збере  гроші,  тоді  покине    Антона,  винайме  квартиру.  
       Минув    майже  рік…  Алла  сиділа  біля  вікна,  перерахувала  та  сховала  гроші.    Треба  щось  вирішити,  на  перший  період  заощаджень  досить,  а  там  зароблю.  Що  повертатись  додому?  Що  там  чекає  її?  Хіба,  що  маму  жалко  та  може  все  обійдеться,  будувала  плани.  
           Мінлива  погода  та  відчуваються  подихи  весни.    Вона  збиралася  вийти,    свіжим  повітрям  подихати  та  почула,  як  відкривається  замок.
Із  трояндами,  на  підпитку,  Антон  перед  нею  розмахував  руками,
-Люба  моя!  Куди  зібралась?  Я  дуже  скучив!  Роздягайся….
-Ти  трохи  випив,  може  краще  прогуляємося.  Паспорт  при  тобі?  Можуть  перевіряти.
-Так,  у  кишені  куртки.
   Непомітно  для  нього,  із  трепетом  у  душі,  в  сумку  заховала  паспорт.
-Почекай,  дай  свої  милі  губки,  я  скучив,  потім  підемо.
       Вже  не  заперечувала,  зраділа,  що  забрала    паспорт.  З`явилася  надія,  що  задумане  вдасться    втілити  в  життя.
     Він  міцно  заснув.  Вона    лежала  знесилена,  хоча  з  ним  у  ліжку  приємно,    умів  розпалити  вогонь.  Вона  навіть  інколи,  сама  того  не  помічаючи,  тонула  в  його  забавах.  Та  згодом,  за  слабкість  картала,  адже  не  такого  кохання    хотіла,  мріяла  про  тихе  сімейне  життя.
       Минуло  три  тижні.  Графік  їхньої  сумісної    роботи  не  порушувався.  Скільки  раз  просила,    досить  грабувати,  треба  зупинитися,  ніхто  на  неї  не  звертав  уваги.
         Одного  разу,    хлопці  в  купе  вже  добре  випили,  коли  вона  принесла  чай,  хотіли  з  неї  зняти  одяг  та  вчасно  зайшов  Дмитро.  Щоб  не  було  скандалу  взяв  з  них  по  сто  доларів.  Сердитий,  загнув  пару  матюків,  сказав,  що  ніякого  чаю  не  буде.  Склянки  з  чаєм,  вилив  у  рукомийник.
         Ввечері,  Алла  поверталася  з  ресторану…зробилося  зле,  крутилася  голова.  Може  я  перетомилася?  Закрутилася  голова,  ледь  не  впала.  Ой,  що  це?  Хвилювалася  та  все  ж    вирішила  йти  в  платну  клініку.  Найбільше  всього  боялася  вагітності.  Нагадала,  як  Антон  прийшов  напідпитку,  мала  інтимні  стосунки.
Та  за  неї  все  вирішила  доля,  пришвидшила  її  вагання.  Думки,  як  оси;  треба  не  гаяти  часу,  посваритися,  можливо  відчепиться,  а  дитя  й  без  нього  виховаю.
     Одного  вечора,    опісля  зміни  в  ресторані,    у  квартирі    він    її  чекав.
-  Що  це  ти    в  таку  пору  з’явився?  Може  нарешті  подав  на  розлучення?
-  Та  ні,  скучив,  вона  гадає  я  на  роботі.  Із  розлученням  треба  почекати,-сказав  обіймаючи.  
-  Я  себе  не  добре  почуваю.  мабуть  простигла,  все  тіло  ломить.
-  То  я  зігрію,  вилікую,  розжену  застиглу  кров,  ходи  ластівко  моя.
Руками,  жадібно  торкався  грудей,  обіймав,  цілував.  
В  неї  закрутилася  голова,  похилилася  на  нього.
-О!    Подумав  ти  брешеш.  Зараз  зроблю  міцного  чаю,  все  пройде.
     -  Я  втомилася,  зовсім  виснажена,    може  з  Дмитром    самі…
Не  дав  договорити,
-    Гаразд,  хіба  недовго.  Зараз  пасажирів  менше,  побудемо  без  тебе,  але  знай,  ми  рідко  бачитися  будемо.
-  Дякую!  Щоб  я  вже  не  вставала,  двері  на  замок  закрий.
Було  чути,  як  спускався  по  східцях.
     Вона  прокинулася  рано.  Перші    сонячні  промені  торкалися  будинків.  Щоб  не  гаяти  часу,  зібрала  речі,  їхала  на  нову    квартиру.  Правда  трохи    далеченько  від  роботи  та  вирішила  -  так  буде  краще.
           Через  декілька  днів  подзвонив  Антон,  вона  саме  була  вдома,  то  ж  задоволено  усміхнулася  Гадаю,  що  не  знайдеш  –  подумала,    швидко  вимкнула  телефон.
     На  роботі  їй  сказали,  що  заходив  якийсь  чоловік,  шукав  її,  просив  передати,  що  приїде  через  два  дні.  Негайно  звільнилася  з  роботи,  гадала  іншого  виходу  немає.
Наступного  дня  на  базарі,  влаштувалася  продавцем  морозива.  Надіялася,  що  тут  її  не  знайде,  не  любить  цього  робити.
               Збігало  літо…  все  частіші  дощі,  ставало  прохолодно.  Виручки  майже  не  було,  але  трохи  вдалося  скласти  грошей.  Що  далі?  Немає  виходу,  треба  повертатися  додому.
     Сонячний  ранок…  щоб  ніхто  її  не    впізнав,  одягла  сонцезахисні  окуляри  та  широку  шерстяну  сукню,  щоб  приховати  вагітність.    На  всякий    випадок,  щоб  не  зустрітися  з  Дмитром,  чи  Антоном,  вирішила  їхати  транзитним  потягом.
 Здавалося    їхала  вічність.  Скільки  думок,  скільки  спогадів,  боліла  душа,  але  ж  під  серцем  дитя.
         Алла  вже    під`їжджала  в  автобусі  до  дороги,  що  вела  до  села,  защеміло  серце.  
Йшла    одна  однісінька,  плакала,  по  щоках  котилися  сльози.  У  відчаї  присіла  на  траву,  припала  до  землі,  благала,  щоб  дала  пораду,  як  жити  далі?  Думала,  це  треба  ж  було,  тої  Москви,  що  наробила,  як  і  що  сказати  мамі?  
   Вітер  куйовдив  волосся,  ніби  намагався  її  заспокоїти.  Навкруги  знайомі  поля  та  посадка,  яка  вела  до  села,  майже  зовсім  не  змінилася,  повіяло  теплим,  рідним.  Опанувавши  себе,  нарвала  ромашок,  ще  де  -  не-де  були  дзвіночки  і    шальвія,  зібрала  у  невеликий  букет,  йому  зраділа  ,  як  дитина.  Намагалася  приховати  тривогу,  підійшла  до  рідної  хати.  
       Біля  курей  клопоталась  мати,  побачивши  доньку,  приклала  дві  руки    до  грудей,  від  радості  заплакала,
-  Дякую    Богу,  нарешті  повернулась!    Ти  від  траси  йшла?  Тобі  ж  напевно  важко?  Заходь…  заходь  до  хати.  Ти  ж  вдома!  Зараз  прийде  батько,  ото    старий    вже  буде  радий.
     Від  хвилювання  почервоніла,  зайшла    в  хату,  перехрестилася.  Подумки    в  домівки  просила  прощення  за  те,  що  без  згоди  батьків    залишила  її.  
 Мати  нічого  не  запитуючи,  поцілувала,  обійняла,  запропонувала  відпочити.  Сама  ж  видоїла  корову,  на  кухні  готувала    страви.
Коли  прийшов  батько,  Алла  відпочивала  надворі,  за  столом  під  грушею.  Побачивши  його  змарнілим,  на  душі  стало  гірко,  болючою  стрілою  пронизала  думка;  ой,  як  же  він  постарішав!
     -  Ну,  нарешті,-    витирав  сльози.  
-    Слава  Богу,  ти  сама?  А  він,  що  боїться  приїхати  в  Україну?
-  Та  ні,    з  роботи  не  відпускають,  відпустку  вже  відгуляв.  Я  побуду  тут,  хочу  вдома  народити,  а  там  час  покаже,  маля  підросте,  тоді    буду  їхати.
 Батьки  щасливі,  спокійніше  на  душі.  Та  інколи    батько  затівав  розмову  про  Антона,  що  може  би  сюди  жити  приїхали,  клопотався,  що  вже  старий,  що  в  домі  треба  господаря.  
   Пройшов  час…..    Алла  народила  сина,  тішилася  ним.  Та  коли  годувала,  часто  ховала  сльози,  серце    кров’ю  обливалося.  Син  дуже    схожий  на  батька,  але  в  чому  винна  дитина?  Це  ж  рідненька  кровинка,  Богом  дане  дитя.  Журилася,  що  не  може  розповісти    правди.  Ховалася,  вдаючи,  що  по  телефону  розмовляє  з  чоловіком.
       Яскравий  сонячний  день….  По  небу  пливуть  білі,  пухнасті  хмари.        В  колясці  лежав  Андрійко,  роздивлявся  довкола.    
-  Бачиш,  вже    засадили  город,  як  добре,  що  не  одні  руки,    а  то  ми  б  з  мамою,  ще    скільки    б  часу  товклися.-  клопотався  батько,-  Та  й  сіно  вже  скоро  буде,  роботи  багато,  дав  би  Бог  здоров`я.
-  Та  я    ж,  ще  не  їду.  Нехай  трохи  підросте,  вже  тоді,  -  вкотре  заспокоювала  батьків.  
         Андрійко  на  руках,  але  вертівся,  як  шило.  Батьки  тішилися  онуком.  Як  вечір  так  і  суперечка,  чи  дідусь,  чи  бабуся  візьме  на  руки,  не  могли  поділитися.
 Мати    затіяла  розмову  про  Москву,  хіба  не  бачиш  в  мене  тиск,  якщо    щось  станеться,  до  кого  за  допомогою  звертатися?    
 При  таких  розмовах,  її  кожного  разу  охоплювала  тривога  -  ой,  якби  ж  знали  правду.
   Одного  разу,  батько  дуже  заклопотаний  зайшов  до  хати,,
-  В  сусіда  Миколи  інсульт,    лікарі  сказали  не  виживе,  а  той  син!    Що  сказати  -  паразит,  ні  слуху,  ні  духу,  за  скільки  років  один  раз  був,  тільки  висилає  гроші.
         Готувалися  до  похорон.  Прийшли  всі  сусіди,  навіть  прийшла  колишня  -    третя  дружина,  яка    п`ять  років  назад  покинула  його.
Розмовляли  люди  між  собою,  що    покійний  чоловік  –  гуляка,  набрався  гріхів.  Та  жінки  його  теж  любили,  на  старості  не  стало  терпіння  і  в  останньої  дружини,  покинула.  Син  в  Москві  начебто    порядний,  двох  дітей  в  інститутах  вчить,  так    розповідали    люди,  розхвалював  сина.
             Вже  третій  день,  від  сина  покійного  ні  звістки,  батюшка  відчитує  молебень.  Жінки  сиділи  зажурені,  враз,  аж  заіскрило  мерехтіння  свічки,    до  хати  увірвався  мокрий,  розчервонілий  син.
-  Я  прийшов,  тату,  вибач  мені,  вибач,  -  голосно  пролунали  слова,  став  на  коліна,  плакав.
       Коли  поверталися  з  кладовища,  думки  не  покидали  Антона,  чому  тут  Алла    і  чому,  толком  не  подивився    паспорт,  її  приписку  ?  Що  за  хлопчина,  якого  вона  тримає  на  руках,  чий  він?  Коли  помітив  схожість  очей,  здригнувся.
   Опісля  поминок,  за  столом  залишилися  лише  сусіди.  В  Надії  на  руках  вертівся    Андрійко.  Антон  присів  поруч,  тихо  запитав,
-  Це  ваш  онук?
-  Тішимося,  Алла  тут  народила.сюди    нехай  підросте,  тоді  вже  поїде.  Чоловік,  якийсь  кацап,  навіть  не  знаємо,  в  очі  його  ні  разу  не  бачили.  Не    хоче    приїжджати,  напевно  соромиться,  що  ми  сільські  люди.
       Він    злегка  зблід  та  за  мить  почервонів,  холодним  потом  вкрилося  чоло.  Намагався    не  видати  себе  надмірною  цікавістю,  немов  обпечений,  швидко  вийшов  з  кімнати.
   Вечір…  сонце    майже  зовсім  заховалося  за  хмари.  На  землю  лягала  прохолода.  Надія,  зморена  за  цілий  день,    від  тиску  випила  ліки,  дрімає.  Алла    вкладає  сина  спати,  наспівує  колискову  пісню.  А  батько  пішов  надвір,    у  сараї  та  влітній  кухні  зачинити  двері.
     Тихий  стук  у  вікно,  збентежив  Аллу.  Невже  він?  Навіщо  прийшов?  З  миттєвою  рішучістю,  швидко  вийшла  з  хати.
   Антон  схопив  її  за  руку,  ривком  потягнув  за  хвіртку,  під  кущ  жасмину,
-  Що    ти  зробила?  Чому  ніколи  не  сказала  з  якого  ти  села?  Навіщо  народила?  Чому  втекла?  Чому  не  призналася,  що  вагітна?
Говорив  наспіх,  зопалу,  нервово  палив  цигарку,  озирався.
-  Я  би  в  лікарні  заплатив,  було  би  все  добре,  жили  б  тільки  для  себе.  Тобі  треба  це  село?  Я  так  розумію,  це  мій  син.  Але  в  мене  є  двоє  дорослих,  я  не  збираюся  розривати  стосунки  із  сім`єю.  Тобі  треба  було  цієї  замороки?
Тремтіла,  ні  вона    йому  не  повірила,  адже  паспорт  довго  був  при  ньому,  що  навіть  не  поцікавився  звідки  вона?  Яка  байдужість!  Від  люті,  із  силою  вліпила  ляпас,  різко  повернулася,  пішла.
 Тільки  зайшла  за    кущ,  по  дорозі  до  хати,  навпроти  неї  стояв  батько,
-  Нам  треба  поговорити,  я  все  чув,  пішли  присядемо  під  грушкою.
Від  раптовості,  слів  не  знайшла,  мовчала.
-  Я  все  зрозумів,  доню.  Він    мерзотник  і  я  бачу  не  надійний,  толку  не  буде.    Недарма  кажуть  яблуко  від  яблуні.    Не  знаю,  як  він  там  жив  у  тій  Москві,  правда  покійний  Микола  його  хвалив  та  напевно  він  вдався  до  нього.  Запитувати  не  буду,  як,  і  що?  Це  твоє  життя!  Напевно  ляпаса  він  заробив,  якщо  ти  це  зробила.  Та  хочу  тобі  сказати,  можливо  ми  винні,    опісля  школи  не  відпустили  вчитися,  це  таке  діло,  але  назад  час  не  повернути.  Та  я  тебе  прошу,  давай  залишимо  все  в  таємниці.  Якщо  мама  дізнається,  що  батько  онука  Антон,  не  перенесе    удару.  Останнім  часом,    занадто  часто  проблеми  з  тиском,  із  серцем,  ти  ж  сама  бачиш.
         Вона  слухала,  намагалася  приховати  сльози,  які  відчувала  на  устах.  Не  стрималася,  обійняла  батька,  тремтіла,  плакала.  
     -  А  той  кацап,  боїться  їхати  до  нас,    в  Україну.    Тож  краще  нехай  не  їде,  ми  самі  виростимо  Андрійка,  все  буде  добре!                                                                                                                                
   
                                                                                                                                                   Далі  буде

                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2017

Не отдам никому

Какой  прекрасный,  там  вид,  за  окном,
А  мы  вдвоём,  с  тобой,  всё  ждём  весну,
Посеребрит,  пусть  зимушка  кругом,
И  я  покрепче  тебя  обниму.

Ещё  капели,  не  поют  песню,
И    мне  так  холодно,  уж  одному,
Пусть  погуляет,  ветер  с  метелью,
Ведь  я  тебя,  не  отдам,  никому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718672
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2017

Одинока, як вовчиця

Як    одиноко,  бо  ж,  як  вовчиця,
Колючий  вітер  січе    в  обличчя,
Із  ним    так  хочеться  завивати,
Про  біль  й  жорстокість,  всім  розказати.

Бачу  впав  воїн,  посеред  поля,
Спитати  хочу,  а  де  ж  та  доля?
Чому  гарненька,  ця  молодиця,
Мов  цвіт  калини,  а  вже  вдовиця?

А  сніг  мете,  що  й  світу  не  видно,
Свавілля  кожному  остогидло,
Прошу  Всевишній  зупини  війну!
І  захисти  -  неньку    Україну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2017

Свідомість людства

   
Свідомість  людства  про  наше  життя,
Щодень  думки,  гризуть  про  майбуття,
Чого  чекати?  Як  змінився  світ,
І  яким  стане,  навкруги  всесвіт.

Хто  посилає  й  звідки,  нам  зміни,
У  невагомості…  є  переміни,
Здається  ми,  там  зовсім  безсилі,
Летять  ракети  і  мають  цілі.

Хтять  люди  знати,  хто  керує  цим,
Здається  є,  питання    відкритим,
Читали  здавна,  усе  про  Богів,
У  всі  віка  ,народ  мав  ворогів.

Чи  то  послАнці?  Звідки,  не  знали,
У  житті  певно  весь  час  страждали,
Тож  де  взялись,  на  безсмертній  землі,
 І  виживають  на  суші  й  у  млі.

Ті  землетруси,  смерчі  і  зливи,
Що  навкруги,  всякчас  негативи,
Давно  здається,  знищили    б  усе,
Як  в  лихоманці,    довкола  трясе.

Людство  живе,  витримує  завжди,
І  катаклізми  вистоїть  й  біди,
Собою  мужньо  все  переживе,
Випробування  для  нього  святе.

Людина  здатна,  думать,  творити,
А  чи  спроможна  все  захистити?
То  риторичне,  нині  питання,
Та  чи  доведене  існування,
Людини.Як  з’явилась  на  землі?
І  чи,  зникає,  коли  у  пітьмі?

Життя  суворе,  але    триває,
Всі  перепони  перемагає
Мабуть  людина,  послана  Богом
Тому  продовженням  і  є  всього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017

Муха

Її  крила,  здаються  нерухомі,
Як  літає,  мов  господиня  в  домі,
А  проворна,  в  кожну  шпаринку  лазить,
Кого  хоче,  завжди  зможе  образить.

 Ой  шкідлива,  до  того  й  надто  прудка,
 Поневолі  наважується  рука,
Відмахнутись  від  неї,  -  Геть,  ну  геть!
Ич  пристала,  липне,  дзижчить,  хай  їй  грець!

Ще  нахаба,  вже  сидить  регоче,
Все  смакує,  звичайно  що  захоче,
Павучок,  на  неї  зирить,  чекає,
Сплів  мереживо,  говорить  кохає.

Як  обійме,  вона  гучно,  мов  кричить,
Бідолаха,  за  мить  тихенько  дзижчить,
От  пораділа,  що  цокотуха,
Ох,  любов,  вже  пропала,  хитра  муха.

                                                   16.02.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017

Прелестный миг

Прелестный  миг…очей  очарование,
Как  крик  души  и  в  любви  признание,
А    можно  ли,  познать  любовь    и  страсть,
Чтобы  любить  искренне,  не  страдать?

Твой  взгляд  светлее,  всех  чудес  земных,
Как  всласть  воды,  из  рек  всемогущих,
Испить  глоток  и  тихонько  пьянеть,
                                                         Чтоб  целовать,  при  этом  не  сгореть.                                                              


2010г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017

Я светра в`язала

Нині  светра  я  в`язала,
І  на  милого  чекала,
Чомусь  вітер  розгулявся,
Жваво  з  листям  забавлявся,

Шепотів  мені  мінливо,
На  сердечку  так  журливо,
Та  все  ж  спицями  уміло,
Тож  в`язала  дуже  сміло.

 Ниточки  досить  тоненькі,
Як  його,  очі  синенькі,
 Я  із  ними  радість  вклала,
Всю  любов,  адже  кохала.

Квіточки  неначе  в  полі,
Щоб  щасливі  наші  долі,
 Молитви  часто  читала,
   В  житті  кращого  не  знала.

 Й  попросила  я  у  Бога,
Щоб  його,  нині  небога,
На  столі  хліб  і  сіль  мала,
Щоб  любов  нас  поєднала.

Ниточки  такі  гладенькі,
Щоб  завжди  раді,  миленькі,
Щоби  добре  нам  жилося,
 І  так  ніжно  любилося.

А,  як  светра    він  одягне,
 Та  на  мене  хай  погляне,
Подарує  диво  –  квіти,
Із  ним  будуть  у  нас  діти.

Вітерець…  теплий,  ласкавий,
Як  хлопчисько,  віє  бравий,
Про  любов  мені  розкаже,
Нас  навік    разом  пов`яже.

                       Січень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2017

Подарунок долі/ проза/

   Негода...  здіймався    поривчастий  вітер.  Руде,  жовте,  золотисте  листя  згортає  до  купи,  крутить  ним,  підносить  догори    і  вже  знову  розсипає.  Часом  так  високо  здіймає,  що  здається  підносить  до  неба  у  вирій.  І  зненацька  під  тиском  краплин  дощу  летить  донизу,    довкола  розкидає.  Сильний  вітер  ніяк  не  вгомониться,  з  новою  силою,  з  дерев  зриває  останнє  листя.  Пташок,  що  залишаються  зимувати,  загнав  у  надійні  схованки.
     Надя  стояла  на  зупинці,  якщо  так  можна  було  назвати.  Шиферне  покриття    напів  розібране,  потрощене,  діряве.  Від  дощу  навряд  чи  й  можна  сховатися,  а  він  неначе  її  переслідує.  То  накрапав  та  вже  поступово  перейшов  у  зливу.  Від  вітру  ухилялася,  парасолька  крутиться,  по  обличчю  стікає  дощ.
     А  напередодні  у  двокімнатній  квартирі  сварка,  здавалося  б  чому?  Але  ж  живуть  у  достатку,  обоє  мають  роботу.  Вона  працює  у  школі,  викладає    іноземну  мову.  Дмитро  займає  посаду  ректора  інституту.  Сусіди  завжди  їз  заздрістю  дивилися  на  цю,  прекрасну  пару.  Насправді  підноготні  ніхто  не  знав,  чому  сварки.  Всім  байдуже,  ні  знайомі,  ні  друзі  її  про  це  не  запитували,  також  не  цікавилися  чому  для  повного  сімейного  щастя,  не  народили  дитя.  В  молоді  роки    оберігалися,  а  коли  їй  виповнилося  тридцять,  він    захищав  дисертацію,  настояв,  щоб  перервала  вагітність.  То  для  неї  було  неприємним  сюрпризом,  чи  можна  сказати  пасткою.  Він  просто  запропонував  поїхати  в  лікарню,  на  визначений  час.  Вона  навіть  не  знала,    про  що  він  домовився.  Вже,  як  в  кабінет  зайшли,  поцілував  в  щоку,  
-  Не  хвилюйся,  все  гаразд.
       Її  здивувало,  вдома  майже  завжди  тихий,  заклопотаний  своїми  матеріалами  для  студентів.  А  тут  не  бракувало  слів.  З  лікарем,  по  -  приятельськи    спілкувався.  Останніми  словами  приголомшив,  
-Ми  готові  на  операцію
   Їй  би  кудись  втекти,  щоб  захиститись  та  не  змогла  проронити  ні  слова.  При  лікареві  цілував  руки,  втішав,  що  любить,  що  домовився,  зробити  все  так,  щоби  згодом,  ще  змогла  мати  дитину.
 Мабуть  з  пів  року,  жили  спокійно  та  з  часом    чоловік  додому  став  приходити  напідпитку,  не  раз  комір  сорочки  був  у  губній  помаді,  пахло  чужими  парфумами.
 Минуло  три  роки.  Надя  себе  повністю  присвятила  школі,  з  учнями  проводила  додаткові  уроки.  Додому  поверталася  запізно,    інколи,  він  вже  був  вдома,  але  частіше,  як  лягала  спати,  його  ще  не  було.  Стосунки  стали  зовсім  натягнуті  та  про  свої  обов`язки  не  забувала,  завжди  приготовлені  страви,  печені  солодощі,  які  він  любив.    І  коли    він  приходив  пізно,  спати  лягав  у  кімнаті,  вона  ж  ковтала  сльози  від  його  байдужості.  Та,  як  були  разом,  час  від  часу  запитував,чи  не  готова  народити?  Вона  ж  хотіла  та  все  дарма,  лікування  не  допомогло,  лікарі  розводити  руками.
 Він    же  почав  колоти  в  очі,  що    інші  і    по  три  рази  переривали  вагітність    і  нічого,  народжували.  Дивувалася,  адже  мудра,  досвідчена  людина,  мав  би  все  розуміти  та,  на  жаль,    у  всьому  звинувачував  тільки  її.  
Вона  ж  ні  з  ким  не  ділилася,  лише  одна  подушка  знала  скільки  за  весь  час  пролито  гірких  сліз.  Як  болить  її  душа,  як  страждала,  що    до  себе  не  мала  належної  уваги.  Тоді,  як  навчався,  захищав  дисертацію,  весь  час  заклопотаний  своїми  справами,  все  списувала  на  зайнятість.  Коли  став  ректором  дуже  змінився,  став  байдужим  і  холодним  подібний  айсбергу.
   Те  що  сталося  сьогодні…  вона    від  нього  такої  поведінки  не  очікувала.    Надія  вдома…  Дмитро  відчинив  двері,  пропустив  вперед  молоду  дівчину,  напевно  студентку,  
-Заходь  люба!  Буде  все  (окей),  старої    вдома  нема,  в  неї  пари,  то  ж  роздягайся  і  бігом  у  ванну.  Я  прийду,  покажеш,  що  ти  вмієш,    нарешті  залік  здаси.  
 В  цей  час,  вона  пила  каву,  почувши  такі  слова,  поперхнулася,  закашлялася.  
-  Зачекай!  Не  поспішай,  я  зараз,  -  почула    його  голос  до  дівчини.    Розчервонілий  залетів  в  кухню,  від  нього  тхнуло  спиртним,
 -О!  Ти  вдома,  а  я  це.    Тут  прийшла  студентка  здати  залік,  так  я  це…  Пожартував  трохи  з  нею…
 -  Гарні  жарти,  а  це  що?  –  запитала,  показуючи  на  шию.  Він  стояв  перед    шафою  з  дзеркалом,  побачив  на  щоці  і  на  шиї    свіжі  сліди  губної  помади,  
-  Тю,  це  дзеркало  таке,  -    гупнув  по  ньому  кулаком.  Від  удару,  на  дріб’язки  розсипалося  дзеркало.  
А  далі…    все  неначе    в    тумані.  Швидко  зібрала  речі,  вийшла  з  квартири.    Що  робити  далі  й  гадки  не  мала.  Все  ж  вирішила  розірвати  стосунки.      Але  куди  йти  ?    Адже  вона  на  чужині.  До  школи…  ні,    адже  соромно,  не  наважилася.  Поїхати  до  батьків    уДрогобич,  майнула  думка,  зупинилася,  батьки  вже  немолоді.  Навіщо  їм  ці  неприємності,  тим  паче  живуть  з  молодшим  братом,  в  якого  є  сім`я.  Один  вихід,  поїхати  до  найближчого  готелю.  В  метро,  метушня,  людно,  то  ж  саме  час  пік,  всі  добираються  до  домівок.  При  виході  сталася  штовханина,  щось  дуже  шарпонуло  пальто.  Вона  відразу  перевірила  кишеню,  в  якій  лежав  гаманець,  на  жаль,  там  пусто.  Довкола  озиралася,  кожен  поспішав,  не  звертаючи  ні  на  кого  увагу.  Ой,  що  ж  буде,  така  глибока  кишеня,  як  же  змогли?  Здушили  сльози,  хотілося  плакати,  кричати,  серце  рвалося  на  частини.  Вийшла  з  метро,  згодом  трохи  опанувала  себе.  Погода,  як  настрій….    холодний  дощ  із  вітром.  Вже  на  зупинці  роздумувала,  були  гроші  мала  зупинитися  в  готелі,  а  тепер  ніби  така  гола,  як  дерева.  Думки  не  доганяли  одна  одну.
 Розпач,  стояла  з  валізою,  дивилася  в  нікуди.  По  обличчі,  разом  з  водою  текли  сльози.  Від  душевного  болю  хотілося  кричати  та  чи  це  допоможе.
   Їй  на  очі,  з  великою  ч.чорною  парасолею  потрапив  чоловік.  Пригинаючись  від  вітру,  поспішно  переходив  дорогу  до  зупинки.  О,  іще  одному  вдома  не  сидиться  -  надлетіла  думка.  Та  він  раптово  зупинив  на  ній  погляд,    вже  став  поруч.  Так,  я  к  і  вона,  поглядав  у  бік,  звідки  мав  приїхати  тролейбус.  Все  ж  помітив  її  мокре  обличчя.  Здригнувся  від  уяви,  як  їй  холодно,  моторошно  від  дощу.  Наважився  підійти  ближче,  щоб  і  її    парасолею  захистити  від  дощу,
 -  Може  так  краще?  Шановна,  ховайтесь  під  парасольку.  Бачу  змокли,  ще  довго  чекати?  Давно  тролейбуса  нема?
 О,  такий  уважний,  подумала,  насправді  трохи  промерзла,  відчувал,  що  вже  й  часково  промокло  пальто.  
-Дякую,-  проговорила  тихо.  Він  уважно  й  сміливо  дивився  в  її  очі,  немов,  щось  там  шукав.  ЇЇ  погляд,  форма  й  смарагдовий  колір  очей  нагадали  покійну  дружину.  Світло  -  русе  волосся,  округле  підборіддя,  дуже  схожа,  хто  вона?
 Автобус  тихо  під’їхав  до  зупинки.    Помітивши,  що  вона  не  зрушила  з  місця,  здивувався,
-Ви  мабуть  переплутали  зупинки,  тут  тільки  третій  номер  зупиняється.  
У  відповідь  розгублено  поглянула,  їй  не  було,  що  сказати.  
-Я  бачу  ви  замерзли,  я  теж,  давайте  зайдем  у  кав’ярню,  погріємося,  кави  вип`ємо.    
А  який  вихід?    На  згоду  кивнула  головою.  У  приміщенні    тепло,  затишно,  тихо  грала  лірична  музика.  Мабуть  так  треба,  подумав,  може  розповість  що  сталося.
 -    Ой,  ми  ж  не  знайомі,  я  Павло,  можна  Паша,  так  приємніше,  бо  офіційне  спілкування  за  кілька  років  вже  набридло.
 -  Надя,  -    відповіла  тихо,  трохи  соромлячись.
Не  поспішаючи,  пили  каву,  напевно    думки  у  кожного  свої.  Тільки  зацікавлені  погляди  один  на  одного,  мовчання.  Раптово  взяв  її  за  руку,
 -  Послухайте  мене,  я  бачу  в  скруті,  хочу  вам  допомогти.  Щоб  не  думали,  що  я  якийсь  пройдисвіт,  вислухайте  будь  ласка.  Мені  сорок  сім  років,    на  службі  був  майором,  у  зв`язку  зі  скороченням  штату,  пішов  на  пенсію.  Мав  дружину  Марію,  майже  два  роки  назад,  залишила  мене  із  сином.  У  наш  час,  на  жаль,  не  всі  спроможні  побороти  онкохворобу.  Син    військовий,  йому  двадцять  п`ять  років,  зараз  служить  під  Львовом.  А  я  живу  недалеко.  Їхати  дві  зупинки,  це  ходив  у  бібліотеку,  дещо  прочитав  в  читальному  залі.  Загалом  зараз  вдома,  пенсія  непогана,  як  кажуть,  можна  пожити.  
.  Вона  повільно  забрала  руку,
 -  Ну,  що  ви…    мені  все  так  розповідаєте,  ви  ж  мене  не  знаєте,  навіщо  так?
 -  Надю,  ви  розумієте,  я  трохи  знаюся  в  людях,  бачу,  що  у  вас,  щось  сталося  та  думаю  зараз  запитувати  не  варто,  просто  не  хочу.  Пропоную  поїхати  зі  мною,  звичайно  в  гості,  захочете  розповісти,  а  ні,  самі  вирішите,  що  робити  завтра.  Холодно,  осінь,  думаю  для  мандрів  погода  несприятлива.
 Зашарілася,  схвильовано  із  сумочки  дістала  паспорт,  намірилася  показати  йому.  Його  обличчя  виражає  здивованість,  стурбованість,  розгубився,  все  ж  заперечив,
-  Ні  –  ні,  ну  що  ви?  Краще    дайте  відповідь  на  мою  пропозицію.
Ось  так  зненацька….    оце  подія,    в  голові    роїлись  думки.  Схиливши  голову,  мовчала.    Павло  теж  мовчав,  тільки  дивився  на  неї,  все  знаходив  спохожі  риси  з  покійною  дружиною.  Щоо  це?  Подарунок  долі?  Мовчання  перервала  весела  музика,  придала  їй  впевненості,  підняла  настрій,  сміливіше  дивилася  в  його  очі,
-  Я  згідна.  
Для  чого,    ще  якісь  слова…  Немов  голуб,  біля  голубки,  тепліший  погляд,
-  Ну  ось,  заспокоїли  мене,  а  то  був  би  хвилювався.
     Надворі    стемніло,    дощ  так  і  не  вщухав.  Вони  піднялися  на  третій  поверх,  дев`ятиповерхового  будинку.  Його  уважність  дивувала,  в  руці  валіза  і  весь  час  її  підтримував  за  руку.  Відчинивши  двері,  запросив  до  квартири,  помічала  його  хвилювався,
 -  Ось,  будь  ласка,  мої  апартаменти,    влаштовуйтесь,  ознайомлюйтесь.  Що  потрібно,  не  соромтеся,  кажіть.  
 У  квартирі  затишно,    помітила,  видно    що  воєнний.  Він  показав  їй  кімнату,  де  могла  відпочити.
   Переодягалася  в  махровий  халат.  Велике  дзеркало  прикріплене  до  шафи,  як  не  побачити  себе.  Обличчя  змарніле,  виснажене,  намагалася  посміхатися,    адже  треба  триматися.  Але  ж  справді,  сорок  років,  це  ще  такий  вік,  ще  може  зустріти  друга,  чи  партнера,    бути  щасливою.
     Гучно  свистів  чайника.  Чого  сидіти?  Запитує  себе.  Треба  йти,    якось  не  зручно,  але  треба.
Павло  підвівся  з  дивану,  сонячний  погляд,  яка    ж  вона  мила  -  догнала  думка,  так  схожа  на  покійну  дружину.  Стан,  руки,  рухи…  а  очі…  Відчув,  щось  перевернулося  в  душі  в  горлі  пересохло,  злегка  зблід.
 Вона  помітила,  уважно  подивилася  на  нього,  чи  так  хвилюється?  Погляд  перевела  на  фото  в  серванті.  Мабуть  його  дружина,  а  справді,    є  якась  схожість.        
 За  чаєм,  попросив  розповісти  про  себе.  Та  вона  й  сама  хотіла  розповісти,  щоб  не  подумав,  що  якась  не  серйозна  жінка,  пуста  й  розбещена.  Бесіда  затягнулася  надовго.    Вже  була  майже  перша  година  ночі,  коли  він  запропонував  відпочивати.  Ніжно  взяв  за  руку,  уважно  подивився  в  очі,  
 -  Все  буде  добре,  гарних  сновидінь.  
Стримуючи  хвилювання,  подякувала  за  допомогу.
 Заснула  майже  відразу,  їй  здавалося,  згадуючи  своє  життя,  важку  ношу  скинула  з  плечей.  
   Опісля  спілкування,  Павло  довго  не  міг  заснути,  крутився,  через  кожні  п`ятнадцять  хвилин  дивився  на  годинник.  В  голові  копошилися  думки  -  чому  її  зустрів?  Може  й  справді    мені  така  доля?  Чому  схожа  так?  А  може….  ні,  чортівня  якась,  сварив  себе,  хіба  ось,  так  відразу  закохатися?  Але  ж    так    до  себе  манить,  що  це?  Дві  години  сну,  чомусь  боявся  проспати,  сам  не  розумів  чому.  Нарешті  ранок,  на  годиннику    майже  сьома  годин,  поспіхом  збирався  в  магазин.
     Надворі  похмуро….  на  деревах  де-не-де  видніється  іній,  земля  вкрита  памороззю.  
Ой,  як  гарно,  добре,  що  дощу  немає,  дивлячись  у  вікно,  тішилася  Надія.    Настрій  піднявся,  вчора  в  сумці  знайшла  сто  гривень,  заспокоїлася,  добре  хоч  гроші  на  проїзд  є,  за  кілька  днів  зарплата.  Зайшла  в  кімнату,  перше,  що  помітила,  на  столі  в  тарілці  лежали  бутерброди  з  вітчиною,  у  вазі  фрукти.  На  душі  потепліло,  відразу  з`явилося  відчуття  порівняння,  її  чоловік,  цим  ніколи  не  переймався.  Навіть  уяви  не  мав,  щоб    такий  чоловік,  ходив  за  продуктами  в  магазин,  на  базар.  Вважав,  цим    завжди  мала  займатися  жінка.  Не  дай  Бог,  хтось  побачить  зі  студентів,  мовляв,  з  нього  сміятимуться.  
 Павло    приніс  дві  чашки  кави,  привітався.  На  обличчі  виглядав  досить  свіжо.  Приємно  пахнуть  парфуми.  Костюм  коричневого  кольору  і  біла  сорочка  йому  душе  пасували.  Ледь  посміхнувшись,  запропонував,
 -  Прошу,  давайте  поснідаємо…  
   Снідали  швидко,  мовчки,  вона  спішила    в  на  роботу.    Тільки  наважилася  встати  з  -  за  столу,  він  вже  тримав  пально,  допоміг  одягнути..Перша  встала  з  -  за  столу,  він    допоміг  одягнути.  Двигнула  плечима,  мацала,  чи  воно  повністю  просохло.  Він  уважно  спостерігав  за  її  кожним    рухом,
-Та  я  у  ванній  кімнаті  включив  калорифер,  добре  що  просохло,  на  дворі  приморозок.
 Їй    наскільки    було  приємно,  що  навіть  посміхнулася.    
-  Надю,  підійдіть  до  вікна,-  рукою  показує,  куди  звернути  увагу,
-  Он  там    бачите,  сірого  кольору  машину,  то  моя,  старенька  та  вас  на  роботу  відвезу.
   До  обличчя  прилинула  кров,відчуває,  що  червоніє,  поспішила  до  виходу.  Дорогою  весь  час  мовчали,  збентежена  такою  повагою,  не  наважилася  заговорити.  В  руці  тримала  телефон,  гадала,  що  має  подзвонити  Дмитро,  але  очікування  виявилося    марним.  
Коли  Павло  завіз  її  на  роботу,  в  нього  значно  покращився  настрій.За  від`їзд    мови  не  було,  тішився,  з`явилася  надія,  що  не  поїде,  що  зможе  її  краще  пізнати.  
   Спливав  робочий  день,  дзвінка  від  Дмитра  не  було.    Не  знала,  чи  це  на  краще,  чи  на  гірше  та    настрій  псувати  не  хотілося.  Все  обдумала,  впевнена,  до  нього  не  повернеться.  
 Біля  школи,  з  букетом  хризантем  на  неї  чекав  Павло.    Їй  настільки  приємно,  що    в  очах  з’явилися  іскринки.  В  машині,  він  помітив  її  покращений  настрій,  сонячну  посмішку,  яку  здавалося,  хотіла  приховати.
 На  кухні  на  столі,  уже  в  рукаві,  лежить  курка.
 -  Ну,  що  поки  зробимо  салат,  вона  за  той  час  спечеться,-  підморгнув,  демонстративно  поклав  її  в  духовку.
За  мить  вже  стояв  біля  неї,  ніжно  взяв  за  плечі,
 -  Ну  от,  ви  тут  зможете  стати  господинею.  
 Стрепенулася  від  несподіванки.
 -  Ну  -  ну,  не  треба  хвилюватися,  я  буду  прямий,  давайте  перейдемо  на  "ти"-  запропонував,  із  серванта  дістав  пляшку  Шампанського.
       Думка  за  думкою,  як  у  річці  стрімка  течія  води,  а  можливо  воно  мало  так  бути?  І  чому  саме  в  такий  день  його  зустріла?
Вони    весело  провели  вечір,  смакували  вино.  Ніжні  погляди  в  її  очі,  поцілував  у  щоку,  відразу  відійшов  до  вікна.  Вже  три  роки,  як  з  жінками  не  мав  стосунків,  намагався  зробити  так,  щоб  не  помітила  потягу.    Але  вона  сама    відчула,  як  дотик  його  руки  збентежує,колотиться  серце.  Поспішила  в    кімнату,  огорнувшись    у  плед,  губилася  у  невизначеності.
 Ввечері  подзвонив  Дмитро,  в  цей  час  Павло  ще  не  спав,  чув  тиху  розмову.  Від  того,  що  почув,    на  душі  стало  одночасно  і  тривожно,  і  радісно.  Чітко  почув,  як  вона  сказала,  що  не  повернеться.  З    її  розмови  зрозумів,  що  подасть  заяву  на  розлучення.
     Минуло  кілька  днів….  опісля  роботи  завжди  зустрічав  Павло,  охайний,  стриманий,    дуже  уважний,    в  той  же  час  веселий.  Розповідав  різні  історії,  навіть  одного  разу  читав  вірші  С.Єсеніна.  А  потім    на  кухні  разом  готували  вечерю,  чаювали.  
   Одного  вечора,  Павло  зненацька  поцілував  у  щоку,  дивлячись  у  очі,  весело  промовив,
 -  Надійко,  а  давай  приготуємо  печінку,  я  так  люблю  смажену  з  цибулею,  сьогодні  отримав  пенсію,  ходив  на  базар,  купив  м`яса  та  дещо  з  продуктів.  
   Її    давно  ніхто  так  не  називав,  тепло  огорнуло  тіло,    не  знала,  що  сказати,  що  робити,  ніжно  подивилась  на  нього.  Він  ледь  стримувався,    хотів,  обняти,  пригорнути,  загубитися  в  ній.  Мовчання…  думки.  Нарешті,  опанував  себе,  з  холодильника  дістав  печінку.  Вона  взяла  в  руку  цибулину  і  ніж.  Павло  нахмурився,  забрав  цибулю,
 -  Ні  -  ні,  де  це  ти  бачила,  щоб  твої  оченята  плакали,  це  моя  справа,  а  ти  краще  он,  печінкою  займися.
 Почервоніла,  як  стигла  вишня  на  сонці,  серце  шалено  билося,  здушили  сльози,  ледь  трималася,  щоб  не  побачив  обличчя.  Від  його  уважності,  їй  хотілося  заплакати.  Це  ж  треба  так  ставитися  до  жінки,  думала  про  себе.  Чомусь  так  боляче,  адже  чоловік  про  неї  так  ніколи  не  турбувався.  
 Смачна,  весела  вечеря.  Він    розповідав,  що  не  любить  чистити  картоплю,  бо  набридла,  ще  за  часів  служби,  про  різні  пригоди,    про  друзів,  які  залишилися,  ще  на  службі  в  інших  гарнізонах.  
   Вечорами,  Надія    сиділа  за  зошитами  учнів,  він  спостерігав  за  нею  в  ледь  причинені  двері,    відкидав  думку,  що  вона  зможе  його  залишити.
Ну  от    і  все  -  перевела  подих,  нарешті  отримала  зарплату,  її  часто  затримували  в  кінці  року.  Думала,  як  йому  сказати,  що  хоче  перебратися  в  готель.  Хоча  покласти  руку  на  серце  та  чесно  зізнатися  собі  -  не  хотіла  розірвати  з  ним  теплі,  дружні  стосунки.
     Чудовий,  тихий  вечір…  надворі  злегка  морозило,  інколи  пролітав  лапатий  сніг.  Вони  стояли  на  балконі,  їй  здавалося  серце  вискочить  з  грудей,  відчула,  що  не  проти,  щоб  обійняв  і  навіть  поцілував,  зрозуміла,  таїла  в  душі,  він  їй  подобається.
       Наступний  день  був  вихідним,  він  запропонував  сходити  на  циркову  виставу.  Звичайно  погодилася,    мабуть  років  десять  ніде  не  була.  Та  зранку,  коли    зайшла  в  кухню,  привіталася,  здивувалася.  На  столі  лежало  круто  замішане  тісто,  м`ясний  фарш.
 -  О!  Доброго  ранку,-  наблизився  поцілувати.  Підставила  щоку,    усміхнулася  ,
 -  А,  що  в  уста  не  можна?-    запитав  радісно.
 Вмить  зашарілася,  але  по  тілу  відчула  тепло.
-  Ну,  що  наліпимо  пельменів?  А  потім  гарненько  наїмося  й  будемо  відпочивати,  сьогодні  ж  вихідний,  можна  розслабитися,-  впевнено,  не  поспішаючи  говорив  Павло.
В  той  же  час  уважно  спостерігав  за  нею,  немов  чекав,    може  вона  хоче  щось  сказати?  Ні,  вона  вирішила  змовчати,  зрозуміла,  що  розмову  прийдеться  відкласти  на  вечір.  Вже  допомагала  ліпити  пельмені,  міркувала;  чому  є  така  різниця  між  чоловіками,  чому  не  зустріла  його  в  молоді  роки?
       У  небі  злегка  переливається  молодий  місяць,  красиво  мерехтять  зорі.  Під  місячним  сяйвом,  іскриться,  сріблясто  переливається  сніг.  Їм  дуже  сподобалася    циркова  програма,  В  гарному  настої  обговорювали  деякі  моменти  виступів.  Йшли  не  поспішаючи…свіже  повітря  пестило  обличчя.  Зненацька  почав  падати  густий,  лапатий  сніг,  здавалося  все  довкола  заворожує,    скрипить  під  ногами.  Павло  взяв  за  руку,  підтримує,  щоб  не  під  слизнулася.  А  вона  йшла  й  думала;  як  розпочати  розмову  про  від`їзд,  що  він  скаже?  Все  ж  наважилась,
-  Нам  треба  поговорити,  я  вчора  отримала  зарплату.  
 -  Ні,  тільки  не  зараз,  поглянь  ,  який  чудовий  вечір,  ще  буде  час,  -  сказав  з  піднятим  настроєм.
     Коли  прийшли,  він  швидко  поставив  чайник,  включив  телевізор,
-  Не  заперечуєш?  Я  послухаю  новини.  
Опісля  ванни  вона    пішла  до  себе  в  кімнату,  щоб  не  заважати.  Сама  ж  зрозуміла,  що  на  ніч  він  не  хоче  мати  розмову,  виключила  настільну  лампу,    лягла  в  ліжко.  Та  сон  не  йшов,  чула,  як  він  інколи  зітхав.  А  може  все  залишиться,  як  є,  в  душі  мала  надію,  їй  здалося,  що  вона  все  життя  мріяла  про  такого  чоловіка.  Повернулася  на  іншу  сторну,    в  голову  лізуть  грішні  думки.  Він  же  ще  не  старий,  хіба  до  жінок  не  здатний,  тому  нічого  не  запропонував?  Можливо  я,  просто  йому  не  подобаюся?  Думки  крутилися,  як  за  вікном  сніг  під  дійством  вітру,  засинала.  
   По  телевізору  новини  йшли  тільки  для  звуку,    він  не  міг  зосередитись  на  словах  дикторів.  Відволікався,  повторював  слова,  -  невже  я  не  зможу  її  ощасливити?  Як    наважитися  підійти,  як  зізнатися,  що  покохав?  Горів  бажанням    щоб  назавжди  залишилася  з  ним.
   .  За  вікном  прокинувся  ранок…  небо    сіро  -  синє,  сонце    розсипало  перші  промені.  О,  буде  чудовий  день,  подумала,  але  мабуть  не  для  мене.  Надія  шидко  накинула  халат,  тихо  виглянула    з  кімнати,  Павла  не  було.  Раптом  в  двері  подзвонили,  вона    повернулася.  Він  поспішав  з    кухні,  відчинив  двері,  почула  голос  незнайомого,
 -  Це  вам!  Від  мене  теж  вітання!  Розпишіться….
-  Дякую!  
Двері  зачинилися.  В  шпаринку,  вона  побачила  Павла  з  букетом  білих  хризантем.  Що  це?  ЇЇ  охопив  розпач,  напевно  день  народження.  Що  ж  робити?    Їй  треба  було  в  туалет,  а  вже  потім  думати,  як  бути.  Вона  одягла  красиве  в`язане  плаття  волошкового  кольору,  прикріпила  брошку  -  метелика,  яка  переливалася  перламутром.  Наважилась  змінити  щоденну  зачіску,  гарно  вклала  волосся,  покропилася  парфумами.  Взяла  в  руку  помаду  та  тут  же  зупинилася,  поглянула  в  дзеркало,  мабуть  не  варто.  Все  ж  себе  підбадьорила,  підморгнула  й  тихо  промовила,
 -  Що  буде,  то  буде…
   У  кімнаті  Павла  не  було.  Швидко  шмигнула  в  туалет,  потім  у  ванну  кімнату,  поверталася  назад,  на  столі  у    вазі  стояли  ті  самі  хризантеми.
 -  О!  Надійко,  ти  така  красива!  Дай    погляну  на  тебе,-  зупинив  її,  саме  виходив  з  кухні.  Вона  вся  немов  загорілася,  від  його  слів,  обличчя  запашіло.  Помітно  хвилюючись  до  нього,  
-  Напевно  в  тебе  день  народження,  хоч  би  слово  промовив.  Він  ніжно  взяв  за  плечі,  дивився  в  очі,
 -  Вибач,  не  хотів  наперед  говорити,  хочеш  привітати?  Мені  достатньо  слів!
 Вона    вислизнула  з  -  під  рук,
 -  Що  ж  прийми  вітання,  найкращі  побажання,  нехай  в  тебе  все  буде  добре,  а  основне  здоров`я,  ну  звичайно  гарного  настрою,  щоби  збулися  всі  мрії..
 Він  підійшов  так  близько,  що  вона  почула  його  серцебиття,  майже  притулився  до  неї,
 -  А  поцілунок?  
 Очі  забігали,  як  у  пташки,  що  попала  в  клітку.  Її  уста  ледь  торкнулися  щоки,    хотіла  йти  та  він  взяв  руку,
 -  Сьогодні  вихідний,  куди  нам  поспішати,  давай    удвох  накриємо  стола  відсвяткуємо.  Ось  мене  син  привітав,  бачиш  молодець,  не  забув,  здається  непогано  виховав.  
   Метушився,  відкоркував  Шампанське,  випили,  гарно  поснідали,  хоча  вже  була  одинадцята  година.  
 Вона    збуджена  подіями,  вийшла  на  балкон.  Дивиться  в  нікуди,  думки  не  дають  спокою.  Вважала  в  такий  день,  недоречно  почати  розмову  про  переїзд.  Тим  паче  випили  вина,  це  не  жарти,  тут  треба  бути  впевненою,  а  не  так,  як  вона  відчувала  себе  розслабленою.
 Її  відволікла  музика,  яка  почала  лунати  з  кімнати.  Павло  підійшов  до  неї,
-  Мадам,  прошу  до  танцю,  надіюся  сьогодні  ти  мені  не  відмовиш.  
 Тиха,  легка  музика  сприяла  роздумам,  танцювали  мовчки.  В  собі  відчула  бажання  бути  коханою.  Його  теплі,  ніжні  руки,  торкалися  тих  почуттів,  яких  вона  боялася.  Гучно  калатало  серце,  бажання  обіймів,    ласки  все  ж    вдалося  зупинити,  ї
 -  Може  досить,  вже  три  танці,  давай  відпочинемо.    Тільки  присіла  на  диван,  він  з  кухні  приніс  торт.
 -  Давай  я  біля  тебе  присяду,-  посміхнувся,  взяв    за  руку,  
-  Надійко,  я  не  такий  молодий,  мабуть  багато  красивих  слів    не  знаю  та    будь  ласка  вислухай  мене.  Я  думаю  це  доля  нам  зустрітися  !  Я  ось!  -  він  з  кишені  дістав  коробочку.  
З  надвору,через  скло  вікна,  сонячні  промені    торкнулися  двох  обручок,  відблиск    відбився  у  її  очах.  Він  помітив  це,  вже    в  своєму  рішенні  став  впевненішим,  
 -  Ми  не  так  давно  знайомі  та  я  зробив  висновок,  що  я    не  зможу  відпустити.  Я  кохаю  тебе!  Ми  маємо  право  на  щастя!  Хочу,  щоб  ми  завжди  були  разом!
Не  знала,  що  сказати,  люб`язно  посміхнулася,  тулилась  до  його  мужніх  грудей,
 -  Ти  подарунок  долі.  Я  щаслива  це  почути.  Нам  і  справді  не  варто  втрачати  час.    І  в  такі  роки  життя  при  підносить  сюрпризи.
 За  вікном  пролітав  сніг,  припадав  до  скла.  А  вона  завмирала  від  солодких  поцілунків.

                                                                                                                                                                                     2017р
 
                                                                                                                                                                                 
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2017

Дуже давня історія/ проза/

     Надворі  літо…  в  полі  пшениця  під  сонцем  золотиться,  під  дійством  вітру  хвилями,  немов  море.  А  поміж  неї  стежка.  в  ромашках,  маках,  васильках  і  де  -  не  -  де  стирчать  квітучі  колючки.  Волошки,  як  на    рушнику,  одна  за  однією  віночком  розстелилися,  тягнуться  до  блакиті  ,  від  помірного  вітру,  злега  тріпочуть.
Клавдія  йшла,  а  очі  від  болю  загубилися,  не  знала  куди  той  біль  подіти,  пішла  в  поле,  там  з  травами  поділитися,  прошепотіти,  щоб  загубити  свою  печаль.  Вона  її,  через  все  життя  пронесла,  вже  скільки  років  проминуло,  а  все  перед  очима,  наче    вчора.Та  подія  не  покидала  її  навіть  на  мить,  яке  життя?!  Що  прийшлося  пережити!  І  нащо  було  нагадати,  зачепити  рану,  що  і  так  все  життя  болить.
           Неподалік,  з  опущеною  головою,  на  висках  біліє  сивина,  по  дорозі  йшов  чоловік.  Здавалося  -  нічого  навкруги  не  чує  і  не  помічає.  Так  він  йшов  від  неї,  його  очі  сповнені  слізьми.  Це  він,  всі  спогади    пробудив,  сказав  все  життя  марив,  хотів  потрапити  сюди.  За  скільки  років  собі  не  зміг  пробачити,  в  думках  себе  картав,  що  такий  гріх  колись  собі  дозволив.
         Вітер  схиляє  до  землі  налиті  колоски  пшениці,  присіла  серед  них.  Спогад  крає  серце,  по  щоках  котяться  сльози.
Йшов    тисяча  дев`ятсот  сорок  перший  рік,  війна…
Вона  мешкала  у  селищі,  неподалік    від  Харкова.  Сім’я  невелика,  син  та  чоловік  Петро.  Він  працював  в  Харкові  на  заводі,  а  синочку,  Костику,  було  майже  три  роки.  Війна  зненацька  застала,  хоча    розмови  давно  ходили,  що  Гітлер  може  напасти  та  ніхто  не  вірив.  
     До  останніх  хвилин  проводилась  евакуація  заводів,  людей.  Ешелони  відправляли  в  Челябінськ,    в  Пермь,  а    завод  ХТЗ  в  Сталінград.  Хто  міг  виїхати,  виїхав,  а  Петро  із  заводу  відправляв  людей,  а  сам  не  встиг.  Саме  приїхав  за  дружиною  і  сином  та  було  вже  пізно,  виїхати  не  вдалося.
Страшенні,  жорстокі  бої  відбувалися,  коли  фашисти  заходили  в  Харків.  Гул  літаків,  як  страхіття  літало  в  небі,  мов  зграї  чорних    воронів.  На  землю  скидали  сотні  снарядів,  земля  здригалася  від  болю,  стогнала  від  наступу  фашистських  танків.  За  ними  йшла  піхота,  розбій  і  мародерство,  знущалася  над  простими  людьми  -  хто  не  покинув  свої  хати.
Кінець  жовтня….  саме  в  цю  пору  починаються  холоди,  йдуть  більш  затяжні  дощі.  Фашистам,  десь  треба  було  зігрітися,  годуватися.  В  одній  із  хатин  зробили  контору.  Поводилися,  як  хазяї,  як  ті  пси  ,  по  кожній  хатині  пройшлися,  винюхували  чи  ніде  немає  наших  солдат.
 Документи  Петра  заховали  в  підвалі,  німцям  сказали,  що  лише    є  свідоцтво  Всі  інші  документи  згоріли  в  старій  хаті,  в  яку  влучила  бомба.  Таке  страхіття  довелося  пережити  Клавдії  із  сином!  То  було  їх  щастя,  що  снаряд  влучив  не  в  їхню  хату,  а  в  ту,  що  майже  поряд.  Нову  хату  недавно  звалькували,  в  ній  три  просторі  кімнати.  Німці  побачили,  що  є  де  зупинитися,  сказали,  що  підселять  постояльця.
Петра  забрали  в  штаб.  Спочатку  розмовляли  спокійно,  оягли,  взули,  ще  й  нагодували.Та  потім,  три  години  стояв  під  прицілом,  допитували,  щоб  розповів,  що  знає  про  кожну  хату,  про  кожну  сім`ю.  А  він  мовчав,  знову  били,  били  прикладами  по  всьому  тілі,  юшила  кров  з  обличчя.  Надрізали  одне  вухо,  а  він  мовчав,  лише  весь  час,  дивився  вниз.  Врешті  –  решт,  знесиленого  кинули  в  погріб.  Три  дні  пролежав  на  вологій  землі,  знову  били,  знущалися.  Пропонували,  щоб  працював  на  них,  щоб  розповів,  що  знає  про  війська.  Наполягали,  щоб  став  поліцаєм,  та  не  погодився,  хотів  втекти,  але  ж  куди?  
   Зайнявши  Харків,  фашисти  просувались  далі.  Скрізь  по  дорогах  мотоцикли,  німці  ходили  юрбою,  нахабно  поводилися.  Линув  сміх,  іржання,  схоже  на  іржання  коней,  все  більше  після  вечірніх  гулянок  і  весь  час  пили  »Шнапс»  та  закушували  шоколадом.
Від  хати  Клавдії  до  поля,  рукою  подати.  Буряки  встигли  зібрати.  Там  німці  зробили  склади,  автомобілями  звозили  снаряди,  ящики  з  кулями  і  вже  підтягнули  гармати.
   Вечоріло…    надворі  йшов  дощ,  хтось  заходив  до  хати,  Костик  заліз  на  пічку  і  як  кроленятко  притих,  виглядав  із  -  за  завіси.  Клавдія  саме  помила  чотири  картоплини,  поставила  зварити  на  вечерю.  В  дверях  почула  голоси,  вся  затремтіла,  Боженьку,  що  буде?  До  хати,  нахабно  завалили  два  німці.  Офіцер,  зняв  в  багнюці  чоботи,    голодним  вовком  подивився  на  неї.  Мімікою,  жестами  показав,  щоб  помила,  а  другий  молодий,  мовчки,  ніби    очима  її  їв,  посміхався.  Блиск  очей,  як  у  пантери,  фальшиво  з  акцентом  заговорив,
«-  Файна,  файна,  это  так  у  вас  на  Украине  говорят?  Я  остаюсь  тута».  *  
Згодом  офіцер  вийшов,  молодий  назвався  Стефаном,  одягнений  завалився  спати.  Не  тільки  Клавдія,  а    й  всі  хто  залишився,    боялися  вийти  з  хати.  Скрізь  нагляд,  гітлерівців  багато,  як  тільки  вийдеш,  могли  й  вбити.  Було,  як  до  криниці    вийде  по  воду,  відразу    помічає  погляди,  чує  гучні  розмови  німецькою  мовою,  а  потім  регіт.  Немов  дикуни  на  охоті,  дивилися  на  молоду  жінку  звіриними  очима.  Їй  лише  двадцять  три  роки,  красива,  статна,  обличчя  кругленьке,  щоки  немов  рум`яні  яблука.  Красу  їй  доводилося    приховувати.  Волосся  наперед  насуне,  одягає  хустку-  ряднину,  а  брови  виправить  на    широкі,  намалює  чорною  сажею,  щоб  страшніша.  Іншим  разом  спеціально  замаститься  багнюкою.
На  другий  день,  Петра  кинули  серед  хати.  Ножем  по  серці  Клаві,  адже  вона  любила  чоловіка.  Побралися  по  любові,  він  був  із  сусіднього  села,  батьки  ж  їхні  повмирали.  Вона  три  дні  і  три  ночі  не  відходила  від  нього,  дякувала  Богу,  що  залишився  живим.  А  постоялець  тільки  поглядав,  часом  суворо.  А  часом  здавалося  в  очах  з`являлася  турбота,  ніжність,  це  її  лякало.  Коли  Петро  вже  встав  на  ноги,  знову  прийшов  офіцер  з  постояльцем,  на  підпитку.  При  ньому,  офіцер  на  Клавдії  розірвав  стареньку  сорочку,    нижню  білизну.  Пишні  груди  виднілися  в  ліфчику,  вона  обхопила  себе  обома  руками,  він  з  розмаху  вдарив  по  обличчю.    Петро  наблизився  до  офіцера,  хотів  захистити  дружину  та  від  удару  по  голові,  звалився  на  підлогу.  Хлопчик  верещав  не  своїм  голосом,  постоялець  взяв  малого  на  руки,  дав  плитку  шоколаду.  Дитя  переляканими  очима  подивилося  на  маму,  на  Стефана,  згодом  замовкло.  Мімікою,  офіцер  показав,  що  гарна    й  вийшов.  Відразу,  за  Петром  прийшло  двоє  німців,  нічого  не  сказавши,  скрутили  руки,  кудись  повели.
Наступного  дня,    Стефан  ламаною  мовою  повідомив,  що  Петро  буде  жити,  не  вб’ють,  але  буде  поліцаєм    в  Харкові.  Клавдія    плакала,  з  болем  в  душі,  мусила  прати  й  готувати  їсти  німцеві,  коли  наказував.  Який  вихід,  замислювалася,  втекти  з  дитиною  -  це  пусті  мрії.  Як  і  інші  в  селищі,  мусила  терпіти.    Людей  зовсім  мало  залишилося,  як  якесь  непорозуміння,  щось  німцям  не  подобалося,  не  розмовляли,  відразу  розстрілювали.
 Позаду  сувору  зиму,  майже  голодні  і  в  холоді,  але  вижили.  Напевно  таки,  ще  завдяки    цьому  німцю.  Як  заметіль,  сильні  морози,  приводив  друзів.  Поводилися,  як  свині,  пронизливі,  єхидні  погляди  на  неї.  Але  малому  приносили  хліб,  шоколад,  інколи  й  згущене  молоко.  Костик,  був  слухняним  і  в  той  же  час  переляканим,  але  до  Стефана  трохи  звик.    Петро  приїжджав  один  раз  на  місяць.  Понурений,  цікавився  хто  із  своїх  не  приходив,  може  десь,  щось  чула  про  партизан.Та  де  могла  почути,  як  слідили  за  хатою,  за  нею.  Коли  всіх  збирали  на  збори,    Стефан  своєю  мовою  з  німцями,  щось  белькотав  і  її  ніхто  не  чіпав,  тільки  з  презирливою  посмішкою,  кидали  вовчі  погляди.
Влітку  сорок  другого  року,  всі    думали,  що  повернуться  наші  війська.  Люди  бачили,  як  від`їжджало  все  керівництво,  дуже  близько  гриміло,  щось  палало.    Знервований    Стефан  влетів    у  хату,  на  стіл  кинув  банку  консерви,  малому  в  руки  всунув  шоколад.  Про  щось,    по  -  своєму  белькотав,вона  зрозуміла  тільки  останні  слова,
»  -Я  это,  вернусь».*
З  надіє,  люди  чекали  на  своїх  солдат.  Селищще  немов  завмерло,  зовсім  близько  вибухи,  автоматні  черги.  Згодом,  як  злі  пси,  повернулися  німці.  В  хатах  розмови,  був  бій  з  партизанами.  Ввечері  Стефан  повернувся,  підійшов  до  неї,  хотів  взяти  за  плечі,
«-Не  бойся,  я  тебя  любить,  тебя  не  тронут».*  
Вона  відсахнулася,  на  руки  схопила  сина,  нею  трусило  від  злоби,  з  -  під  лоба  дивилася  на  нього,  рада  була  вбити,  якби  ж  її  воля.
Прийшла  зима  -  холодна  і  сніжна.  Хурделить  майже  через  день,  повсюди  кучугури  снігу.  Щоб  хоч  якусь  дорогу  зробити,  виганяли  людей  з  лопатами  розчищати,  а  хто  не  міг,  падав  знесилений,  в  того  стріляли.  Людей  в  хатах  знаходили  мертвими,  замерзлими,  не  було  чим  палити,  не  кожен  мав,  щось  їсти.  
 Майже  всю  зиму  Петро  не  з’являвся.  Коли  почав  розставати  сніг,    у  селищі  німців  побільшало.  Петро  приїхав  з  одним  німцем,  який  мав    з  Харкова  якесь  доручення,  залишився  ночувати.  Пізно  ввечері  прийшов  Стефан,  вони  цілу  ніч  пили,  співали.  Чоловік    від  злості  потирав  руки,  от  би  вбити  та  зупиняла  невизначеність,  а  що  далі?  Знає  німецькі  здібності,  уб’ють  дружину  й  сина.  За  цей  час  побачив  їх  жорстокість  і  ненависть.  Він  попередив  її,  що  знайшов  зв`язок  з  підпіллям,  можна  було  втекти  в  партизани.  Та  йому  не  дозволили,  дали  завдання  спостерігати,  що  діється  і  як  можна  більше  допомогти  людям,  які  в  полоні,  при  нагоді  організувати  втечу.  Костик  дуже  зрадів  приїзду  батька,  до  уст  підносив  вказівного  пальчика  й  говорив,
-Тату,  я  нікому  не  скажу,  нікому,  так  мене  мама  вчила.
Кожного  разу,  як  Петро  їхав  у  Харків,  хвилювався  за  сім’ю,  запитував,  чи  не  чіпляється  німець.  Вона  ж  боялася  зізнатися,  що  той  белькотав  про  свої  почуття,  що  її  ніхто  не  діставатиме.  Думала,  хоч  би  Петро  не  вбив  німця,  бо  тоді  ж  усіх  розстріляють.
   Настав  квітень…  Клавдії  передали,  що  Петро  втік  до  партизанів.    Насторжено  дивилася  на  Стефана,  що  буде,  як  він  про  це  дізнається?
 Одного  вечора  йшов  дощ,  чомусь  син  раніше  вмощувався  спати.  Клавдія  руками  мацала  голівку,  що  сталося?  Досить  і  так  худий,  блідий,  обличчя  хлопчика  на  очах  прямо  біліло,  а  тіло  здавалося  зовсім  холодним.  Господи  мабуть  від  голоду,  в  останні  дні  з`їдав  хліба  один  шматочо,  трохи  юшки  на  лушпайках.  Останнім  часом  Стефан  обідав  і  вечеряв  десь,  сюди  нічого  не  приносив.  В  його  очах  не  помітила  тієї  злоби,  що  була  раніше.  Напевно  втомилися,  хоч  би  вже  йшли  геть,  молилася,  просила  Бога.  На  столі,  його  пуста  чашка,  кілька  книг,  пригадала,  що  там  бачила.  Коли  знайшла.аж  просльозилася.  Останній    невеличкий  шматок  рафінаду  розчинила  у  воді,  дала  випити  синові.    Сама  на  нгах  ледь  трималася,  тремтячими  руками  притискала  до  себе,  намагалася  зігріти,  читала  молитву.
   Нарешті  його  личко  ледь  посвіжіло,  відчула  тепліші  ручки.  Перехрестила,  поцілувала,  поклала  на  піч,  накрила  куфайкою.
 Не  пройшло  й  години,  до  хати  зайшов  Стефан.  До  чола  підставив  руку,  щось  викрикнув.  Йогоочі  розбігалися  в  різні  сторони,  ніби  когось  шукав.  Від  нього,  неприємно  пахло  горілкою,
«-Я    любить…со  мной  в  Германию,  собирайся  скорее,  будем  уходить!»*  Наблизившись,  вирячив  очі,  нахилився  до  неї,  приклав  палець  до  уст
«-  Только  никому,  ни  шу  -  шу.»*
-    Ні!  Ні,  що  ти!  Я  з  тобою  їхати  нікуди  не  буду,-  перелякано  заперечила.
Вона  наважилася  відійти,  він  ніби  ледь  тримався  на  ногах  та  сильно  притиснув  до  себе.
 Скільки  мала  сили    пручалася,  відбивалася,  але  не  кричала  боялася  розбудити  сина.  Стефан,  як  розлючений  ведмідь,  схопив  її  за  руки,  загнув  назад,  притиснувся,  жадібно  цілував.  Всі  намагання  позбутися  його  навали  виявилися  марними.  Відчула  дотик  всього  його  єства.  Він  жадібно  цілував  уста,  впивався,  як  змія,  вона  ж  не  витримала,  вкусила  за  бороду.  Вмить  з  розмаху  вдарив  по  обличчі,  зблідла,  підкосилися  ноги,  впала  на  підлогу,  в  очах  потемніло.  Ніби  на  мить  втратила  свідомість,  але  знову  її  накрили  поцілунки,  заволодів  нею.  В  голові  дзвініло,  по  тілу  гаряче,    в  очах  темінь.
     На  лавці  опритомніла,  він  хлюпав  на  неї  воду,  цілував  пишні  груди,  тулився,  як  дитина.  О,  якже  гидко,  перехопило  в  горлі,  ловила  повітря,  нудило,  а  він  вцілував  оголене  тіло.
Згодом,  себе    відчула  ніби    трохи  сильнішою,  намагалася  прикритися,  встати.  Він  задоволено  дивився,  сопів,  як    брюхата  свиня.  Нарешті  вдалося  відсунути    його  ногою,  як  непотріб  звалився  на  долівку.
 Ледь  дочекалася  ранку,  що  робити?  Проснувся  Костик,
-Мамо  я  хочу  їсти.  
 Ой,  слава  Богу,  значить  краще  стало,  може  тікати  та  куди?!  По  вікнах  зазирнула  -  машини,  мотоцикли,  знову  наїхали  паразити.  Почула  стогін,  з  підлоги    піднявся  Стефан,  опустивши  очі,    тихо  сказав,
«-  Я  любить!  Прости!»*
   Мовчала,  По  голові  гладила  сина,  щоб  не  злякавсяя.  притулила    до  грудей,  майже  криком,
-  Щоб  ти  здох,  нелюд,  скот*на!  Нехай  Бог  за  цей  гріх  тебе  покарає!  
Його  обличчя    помітно  зблідло,  напевно  вже  деякі  слова  розумів,  мовчки  вийшов.  Вона    сама  ладна  його  вбити  та  стримував  син.
   Пізно  ввечері  Стефан  повернувся,  зайшов  мовчки,    на  стіл  поклав  дві  консерви,  дві  баночки  згущеного  молока  й  майже  пів  буханки  хліба.  Очі  бігали,  як  у  перелякано  зайця,  зник    у  іншій  кімнаті.
Того  дня  скільки  сліз    було  пролито,  напевно  за  все    прожите  життя,  скільки  не  пролилося.  Костик  дуже  кволий,  цілий  день  відвертав  увагу  від  тієї  події  та,  як  пережити  те  страхіття  і  які  наслідки,  що  на  неї  чекають?
   Між  ними,  немов  чорна  завіса.  Стефан    спілкувався  тільки  з  Костиком.  спілкувався.  Інколи  помічала,  як  з  -  під  лоба,  крадькома  позирав  на  неї,  напевно  чекав,  що  вона  щось  скаже.
 Минуло  півтора  місяці,  зрозуміла,  що  вагітна.  Досить    і  так  не  доїдали,  обезсилена,  тепер  ледь  вставала  з  печі,  немов  п`яна  ходила  по  хаті.  Стефан  зрозумів,  кожного  дня  приносив  щось  поїсти.  Вона  ж  сама  не  їла,  лише  при  ньому  давала  синові,  бо  дивлячись  у  очі,  він  наполягав.
 Одного  дня  прийшов  на  підпитку,    став  белькотати  ламаною  мовою,
«-Не  сметь,  надо  кушать,  моё  дитя  любить!  А  я  приеду,  ведь  твоего  мужа    убили.  »*
Клавдія  схопилася  за  голову,  насправді  від  Петра,  відколи  поїхав,  ні  слова  і  ті  люди,  що  інколи  заходили  до  неї  -  не  з`являлися.  В  такий  час  зробити  аборт  неможливо,  діяла  заборона,  а  зробити  нелегально,  не  було  фельдшерки,  Тільки  починалася  війна,  вона  кудись  виїхала.  Надіялася,  що  втратить  дитину,  поперед  себе  піднімала  відра,  в  гарячій  воді  парила  ноги.    Одного  разу  наважилася,  в  Стефана  знайшла  пляшку  червоного  вина,  цілий  стакан  нагріла  до  гарячого  й  випила.  Та  все  дарма,  до  вечора,  як  і  не  пила,  тільки  почувалася  сильнішою.  
     В  перших  числах  серпня  німці  наче  показились,  часто  лунали  постріли,  когось  поранили,  когось  убили.  Радянські  війська  почали  великий  масштабний  наступ.  Гуділи  мотори,  мотоцикли  та  автомобілі,  їхали  вервечкою,  німці  тікали  до  Харкова.  Стефан,  як  зранку  зник,  більше  й  не  повернувся.
   Нарешті  дочекалися….  наші  солдати  вели  полонених  фашистів.  зморені,  голодні,  обдерті  та  щасливі  обіймалися  з  людьми.  Майже  всі  їм  виносили  поїсти,  хто  що  мав  у  хаті.  Зі  слізьми  на  очах  навіть  останнім  ділилися,  дякували.  Клавдія  раділа,  плакала  від  щастя,  відчувала,  що  скоро  кінець  війни.  
     Через  тиждень,    після  звільнення  Харкова,  Петро  прийшов  додому.  Радості  не  було  меж,  але  це  лиш  на  один  день.  Ввечері  за  ним  заїхали,  повернувся  на  завод,  на  ремонтні  роботи.  Вона  дуже  хвилювалася,  що  не  наважилася  з  ним  поговорити,  що  відклала  на  пізніше,  бідкалася,  що  так      скоро  поїхав.
Минав  час,  вона  почала  повніти,  відчула,  як  забилося  дитя.  Не  було  такого  дня,  щоб  не  думала,  що  ж  буде?  Як  сказати  чоловікові?  Вечорами,  вже  спав  син,  в  надії  вдивлялася    у  вікно,  чекала  на  чоловіка.  Його  дуже  любила.    В  голові  думки,  сама  собі  не  могла  пробачити,  що  не  запобігла  тому,  що  сталося.  Думала;  ну  все,  як    цього  разу  приїде,  стану  на  коліна,  буду  просити  прощення.  А  там,  як  скаже  так  і  буде,  то  ж    хіба  вона  зможе  дитину    комусь  віддати,  чи  покинути.  Воно  ж  маленьке  було  спокійне,  лише,  як  їсти  дуже  хотілося,  тоді  стукало,  про  себе  нагадувало  і  то  так  тихенько,  як  мишенятко.  Думала,  що  напевно  буде  дівчинка,  якщо  так,  назве  Марією.  Але  основне  її  хвилювало  -  що  скаже  чоловік?
За  вікном  осінь.  Холодний  вітер  з  дощем  обривав  листя.  Це  третій  день  така  погода,  все  небо  вкрите  сірою  пеленою.  Так  і    на  серці  в  Клавдії,  ніби  якийсь  камінь  лежить,  нестерпно  давить,    тривожно  на  душі.  
 Нарешті  передали,  що  приїде  Петро.  І  ось,  ввечері  біля  вікна  палахкотить  свічка,  чекала.  Душа  виснажена  думками,  щеміло  під  серцем,  їй  здавалося  краще  померти,  чим  мати  цю  розмову,  але  ж  є  Костик,  їх  кровинка,  то  ж  не  покине  його.  Вже  чула,  як  відчинилася  хвіртка,  ламала  руки,  вся  тремтіла,  а  по  щоках  сльози,  як  той  дощ.
-  Клаво  це  я,  –  гукнув  Петро.  Відчинила  двері,  очі  геть  сховала,  адже  вона  стояла  так  одягнена,  що  її  вагітність  було  добре  видно.  
-  Кохана,  -  кинувся  до  неї,  обійняв,  поцілував    в  чоло.Зняв  хустину,  помітив,  сльози,  очі  червоні  –  червоні.  Здивовано  кинув  погляд  з  гори  донизу,  завмер,  то  червоніє,  то  блідне.  Трохи  помовчав,згодом    тремтячим  голосом,
-То  нічого,  то  ж  живі,  це  основне.  Я  знаю,  бачив,  що  витворяли  ці  покидьки,  ти  така  не  одна.  О,  ти  би  знала  скількох  у  Харкові  вбили,  наших  молоденьких  дівчат  за  те,  що  вони  не  підкорялися  цим  виродкам.  
Ніжно  подивився  в  очі,  обійняв,
-Так,  гадаю  це  перша  і  остання  наша  розмова,  я  вважаю  -  це  наше  дитя,  моє,  чуєш.
 Її  бажання  на  коліна  впасти  та  просити  прощення,  але  він  взяв  її  руку,  посадив  на  лавку,
-  Все,  я  сказав    моє  дитя.  А  хто  в  селищі    пліткуватиме,  не  звертай  уваги,  хто  знає,  коли  я  приїжджав.Де  був,  чи  в  Харкові,чи  в  партизанах,  кому  і  які  справи  до  нас.
Минув    час,  Клавдія  ледве  ходила.  Петро  в  Харкові,  тільки  раз  на  тиждень  приїжджав,  привезе  продукти  й  знову  їхав.  Це  й  так  добре,  а  то  би,  як  було  вижити,  де  ті  харчі  взяти,  а  на  роботі  давали  пайки.
   Одного  ввечера  відчула,  дитина  проситься  на  світ.  Одяглася,  сина  вклала  спати,  сама  ж  пішла  в  кінець  селища  до  однієї  жінки,  яка  вміла  прийняти  дитя.  Не  довго  мучилася,  просила  прощення  в  Бога,  опівночі  народила  дівчинку.  На  той  час  повненьку  і  до  того  ж,  ще  й  зі  світлим  волоссям.  Побачивши  дитя  зраділа,  але  в  грудях,  горлі  тиснуло,  сліз  не  змогла  вгамувати,  хотілося  ридати.  А  маленька  відкрила  оченята  і  давай  кричати.  Повитуха  уважно  обстежила  дівчинку,
-  Гарненька,  повненька  та  в  кого  ж  така  світленька?!    Клавдія  ховала  очі,  що  сказати,  через  силу  посміхнулася,
-  Як  моя    бабуся,  згодом  волосся  потемніша.Назвали  дівчинку  Марією.
 Життя  продовжилось…  минуло  два  роки.  Дівчинка  дуже  любила  Костика,  все  рученята  тягнула  до  нього,  щоб  взяв  на  руки.  Клавдія  залишала  їх  самих,  сама  йшла    прпцювати  в  поле.
 Через  рік  народилася,  ще  одна  дівчинка,  дуже  схожа  на  чоловіка.  Петро,  як  побачив  маленьку,  дуже  зрадів,  цілував  крихітку,  назвав  Тетянкою.
Все  б  нічого  та  опісля  війни  Петро  часто  жалівся  на  болі  в  шлунку.  При  заводі  в  медпункті  сказали,  що  напевно  виразка  шлунку,  що  потребує  дієти  і  частого  харчування.  Але  кожного  дня  був  на  роботі,  в  основному  споживав  сухий  пайок  та  окріп.
А  час  летів….  зростало  троє  діток,    Петро  часто  до  н  их  звертався,
-  Мій  дубочок,  мої  берізки.
Всіх  дітей  любив  однаково,  однаково  і  приголубить,  як  і  Клавдія.    Хоч  різниця  все  ж  була,  на  вид  Марійка  світліша  волоссям  і  розріз  очей  схожий  на  розріз  очей  Стефана.  За  Таню  дівчинка  набагато  спокійніша.  Про  минуле  ніхто  не  згадував.
     Минуло  два  роки.  Опісля  операції  на  шлунку,  Петрові  дали  другу  групу.  Але  прожив  недовго,  через  пів  року  помер.  Важкі  дні  настали  для  сім`ї.  Клавдія  вперше  поїхала  в  Харків  на  завод,  де  вже,  опісля  курсів,  слюсарем    працював  син.  Просила,  бронь  для  сина,  щоб  не    забрали  в  армію.  Бо  хто  ж  допоможе  двох  дівчаток  підняти  на  ноги,  вона  в  полі,    на  сезонній  роботі,  багато  не  заробить.
   Чудовий  літній  ранок.  Сонце  привітно  розкидало  промені,  із  самого  ранку  припікало.  На  обійсті  вже  копошилися  кури.  Селище  просинається  рано,  а  ще  саме  жнива,    усі  вставали  зі  сходом  сонця.  Здавалося  все  гаразд,  Клавдія  розбудила  дівчат.  Швидко  випили  молоко,  відправилися  на  тік,  лопатами  пересипали  зерно,  просушували,  готували  для  зберігання.  Сама  ж  в  садку  збирала  яблука,  з  гарним  настроєм    на  сік  терла.  Тішилася  врожаєм,  в  цьому  році  добре  вродило;    і  хліби,  і  городина.  Навіть  якусь  мелодію  наспівувала.  Рпаптово  помітила,  як  до  хвіртки  підходив  стрункий  чоловік,  одягнений  в  костюм  коричневого  кольору,  з  нагрудної  кишені  виднілась  білого  кольору  хустинка,  в  руці  тримав  дипломат.
«-  Кто  -  то  есть  дома?!  »*-  гукнув  і  відразу  заглядав  у  щілини  між  штахети.
Не  поспішаючи,  відчинила  хвіртку,
-  А  вам  кого  треба?
Миттєво  зблідла,  перед  нею  Стефан.  Ледь  не  впала,  її  раптово  почало  морозити,    руками  схопилася  за  хвіртку.  Намагалася  себе  взяти  в  руки,  які  враз  зробилися  мокрі,  дивилася  з  -  під  лоба  дивилася,  голос  тремтів,
-  Чого  прийшов?  Що  радий,  що  живий  зостався?!  Негідник,  як  посмів  сюди  з`явитися?!
Стефан  спочатку  мовчав,  довго  дивився,  помітно  хвилювався,
«-Нам  надо  говорить,  прошу  выслушать,  очень  прошу.»*
   Відчувала,  як  гучно  б`ється  її  серце,  здавалося  ладна  була  його  вбити,  але  побачила  обличчя  із  стражденним  виразом  очей,  взяла  себе  в  руки,  запросила  до  хати.  Йшла  слідом  за  ним,  дивилася  на  всі  сторони,  чи  хтось  побачив,  як  він  заходив  до  неї.
   Клавдія  боялася,  щоб  ніхто  нічого  не  почув,  причинила  двері,  показала  на  стілець.  А  під  серцем  закололо,  немов    у  нього  влучила  стріла.  Десь  взявся  страх,  може  за  нею  приїхав  та  вона  ж  кістьми  ляже,  не  віддасть  своє  дитя.  Не  зводив  з  неї  очей,  почав  плакати,  впав  на  коліна,
«  -  Богиня!  Прости!  Ты  мать  моего  ребёнка,  я  виноват,  прости!  Ты  понять  меня,  был  молод,  любил,  был  дурак,  прости!  Была  война,  меня  призвали  служить,  но  я  понял,  она  не  нужна  была,  я  сделал  ошибку.  Я  идиот,  что  было  делать,  как  поправить,  не  знал,  прости!»*
Клавдія  закам`яніла,  ні  вона  не  плакала,  очі  округлилися,  вже  тієї  ненависті,  що  колись  була,  в  них  не  було.  На  нього  дивилася  задумливо,  з  жалістю.  Так,  у  нього  був  вид  встреленого  оленя,  який  здавалося,  чекав  допомоги.  Він  був  молодшим  на  років  два,  чи  три,  а    виглядав  набагато  старшим.  Напевно  війна  й  роки  зробили  свою  справу,  пройшло  скільки  часу,  люди  вже  зрозуміли,  що  в  усьому  винні  в  цій  війні  були  керівники,  той  самий  Гітлер  та  інші.  В  цей  час  ставлення  людей  Радянського  Союзу,  до  німців  вже  змінилося.  Вона    присіла,  мовчала,  тільки  чула,  як  калатало  серце,  зненацька  обірвала  його,
-  Досить!  Чого  ти  приїхав?  Що  ти  тут  забув?
-«Я  хотел  видеть  дочь,  я  знаю,  наводил  справки,  давно  хотел  приехать,  прости,  но  не  мог,  не  пускали.  Я  работаю  в  туристической  фирме  в  Берлине,  дали  разрешение  в  Москву,  здесь  у  меня  один  день.»*
   Клавдія  з  книжної  полиці  дістала  два  фото,  на  ньому  троє  її  дітей,  тільки  навесні  зроблене  сином.  Він  вирячив  очі,  пополотнів,  тремтячим  пальцем  тикнув  на  Марійку,
«-  Вот  она!  Вот  эта  на  меня  похожа,»  *-  видавив  із  себе  зі  слізьми  на  очах,  поглядав,  то  на  неї,  то  на  фото,  обличчя  перекосилось,  знову  розплакався,
»-  Прости!».*
Мовчання…здавалося  чути,  як  пролітає  муха.  Та  раптом,  тишу  порушив  півень.  Від  його  співу,  обоє  стрепенулися.
-»Ты  мне  одно  подарить,  прошу,  пожалуйста,  Клава,  пожалеть  меня,  я  не  женился,  всю  жизнь  один,  родители  умерли,  совсем  один  остался,  ведь  у  меня    больше  никого    нет.  Пусть,  хотя  фото  мне  греет  сердце,  буду  знать,  что  ты  простила.»*
Суворо  позирнула,
-  Я  вибачила!  Це  час  зіграв  свою  роль,  досить  розмов!    Я  тобі  дам  одне  фото,  де  вона  одна  і  йди,  не  хочу,  щоб  хтось  з  дітей  тебе  побачив!
Із    шухляди  старенького  серванту  дістала    газету,  в  ній  лежало  декілька  фото,  одну  дала  йому.Зненацька  він  схопив  її  руку,  почав  цілувати,
«-Спасибо!  Прости  меня,  прости.»*
Забрала  руку,
-  Йди!  Забудь  сюди  дорогу  і  більше  нікому  не  ламай  життя.
Він  відкрив  дипломат,  на  стіл  поклав  три  баночки  рибних  консерв,  баночку  «Икра    красная»*,  пакунок  шоколадних  цукерок  і  три  пачки  доларів.
«-Это  всё  свежее,  я  через  Москву  летел.  Там  брать,  прими  не  бойся,  это  для  детей.»*
Його  поведінкою  Клавдія    була  шокована.  Перша  думка  –  кинути  все  в  обличчя  та  він  дивився  на  нею,  як  на  святиню,  в    його  очах  біль,  прохання.  Подумала,  може  нехай  буде,  дітям  щось  придумаю  сказати,  таке  ж  тільки  по  телевізору  бачили,  а  зараз  сховаю.  Взяла  гроші,  хотіла,  щось  сказати,  перебив  її.
«  -Этого  хватит  Марии  на  квартиру,  купишь  в  Харькове.  Я  попрошу  сделай  так,  чтобы  смог  спокойно  умирать.»*
     В  його  голосі  чула  каяття,  це  досить  щиро  було  сказано.  Вже  проводжала  до  хвіртки,  він  іще  раз  уважно  подивився,  з  опущеною  головою  йшов  у  напрямку  до  залізничної  станції.
   Схвильована  повернулася  до  хати,  похапцем,  тремтячими  руками,  зі  столу  все  в  хустину  забрала,  де  ж  сховати,  щоб  ніхто  не  побачив?    Віднесла  в  погріб.  Зайшовши  в  хату,    з`явилося  бажання  усамітнитися,  кудись  втекти.  В  грудях  відчувала  біль,  в  голові  тиснуло,  злегка  тремтіло  все  тіло.  Її  знову  переслідували  спогади,  яких  надто  важко  позбутися.
       За  кілька  хвилин,  трохи  згорбившись,  йшла  в  поле,  щоб  там  знайти  розраду.  Той  спогад,  що  ятрив  душу,  розповісти  колоскам,    траві  й  тому  вітру,  що  віяв  у  її  заплакані  очі.
                                                                                                                                   *-діалог  російською  мовою.
                                                                                                                                                                                 10.02.2017р

 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2017

И сердце на замке

Она  ему,  всегда  прощала  всё,
Не  замечал,  а  ведь  так  устала,
Целовал  страстно,  он  молил  ещё,
Чтобы    сильней  любила,  ласкала.

Может  привычка?  Но  прощала  всё,
Что  приходил,  иногда  очень  пьян,
Мысли,  чтоб  вечер,  быстрее  прошёл,
Но  не  смогла,  ему  простить  обман.

Пахнут  духи.  Поцелуй  на  щеке,
Следы  от  губной,  красной  помады,
Сняла  кольцо.  И  сердце  на  замке,
Так  что  не  думай,  не  жди  пощады.

Слёзы  в  глазах,  печально,  не  любил,
Был  так  жесток,    себя  вёл,  как  вампир,
Всю  жизнь  сломал,  казалось  кровь  выпил,
Нет,  не  жалела.  Тихо    уходил….


2010г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717411
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2017

Прекрасный миг/ о музе/

       Тот  мир  открылся,  нежданно,
Всю  жизнь  казалось  хотела,
Как  пенье  птиц.  Не  печально
Ведь  было  Муза  примчалась.

Поэзия!    Хочу  понять,
Кто  дверь  открыл?  Прекрасный  миг!
Дано  не  каждому  писать,
Тот  счастлив,  кто  всего  достиг.

Слова,  радость,  счастье,  тепло,
Награда  мне,  ведь  я  пишу,
И  чувствую,  что  повезло,
Довольна    я,  этим  дышу.

Уж  солнышко,  блестят  краски,
Уж  птицей  взлечу  в  синеву,
 Нрав    Музы  узнаю,  сказки,
Поддамся  её  колдовству.

Мне  душеньку  окрыляет,
Смотрю  на  мир,  уж  иначе,
Ведь  Муза  силы  придаёт
Моя    жизнь  стала  богаче.

08.02.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716990
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2017

Не піддамось ми пропаганді

Чому  здурманені  їх  голови,
Чи  жадібністю,    пропагандою,
Повсюди,  кричать  московські  церкви,
Бредуть  за  Кремлівською  бандою.

Тож  хочуть  країну  розірвати,
І  з`їсти,  як  сало,  не  вдавитись,
Набігли,  знов  вороги  прокляті,
Вкраїнці  ж  спроможні  захиститись!

Історія.  Усі  покоління
Старались,  щоби  вірили  брехні,
Життя,  принесло  людям  прозріння,
 На  жаль,  герої,  гинуть  на  війні.

Завадити,  чи  зможемо  біді,
Коли,  танки  й  Гради  хазяйнують,
Не  скоримось,  ми    тій  пропаганді!
Противники  ще  більше  лютують.

Упевнені  українці  в  собі,
Нехай,  як  ті  пси  гавкають,  брешуть,
Хоч  здавна,  всі    погрязли  у  ганьбі
Ми  вільний  народ,  нас  не  зламають!

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2017

Чотирьох любила / гумор /

Я  Грицька  любила,  потім  Степана,
Хай  їм  грець,  іще  зустріла  Івана,
Що  сказати,  женихів,  всіх  кохала,
Та  тихенько,  щоби  мати  не  знала.

Із  одним  сьогодні,  а  завтра  з  іншим,
Потім  ще,  а  четвертий,  звався  Юхим,
Із  Грицьком  жартувала,  гарбуз  дала,
 А  другого,  в  щічку  вмить  цілувала.

Іван  був  найкращий,  мені  все  моргав,
Обіймав    і    мацав,  казав,  покохав,
А  четвертий  зовсім,  ще  молоденький,
 Хоч  високий  та  на  личку  гарненький.

   Що  робити  мені  та  й  що  казати,
 Запросить  мусила,    усіх    до  хати,
Всі  горілку  пили  й  чай,  цілували,
Темна  ніч  свідок,  довго  жартували.

Та  Іван  сердився,  дивно  позирав,
Вже  махнув  рукою,  двері  зачиняв,
Молодий  Юхимчик,  як  біс  напився,
Під  парканом  бачу,  із  ніг  звалився.

На  Степана,  я  все  ж  мала  надію,
Карі  очі  так  манять,  шаленію,
Цілувала,  та  й  зізналась  у  гріхах,
Задрімала  міцно,  в  його  обіймах.

Промайнув  вже  тиждень,  нікого  нема,
Ой  напевно  кохала,  усіх  дарма,
 Що  ж  мені  вдіяти  та  й  що  казати,
Мабуть  вік  доведеться  дівувати.

                                                                 2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

Йшов першим у бій

Сьогодні  вітер  дуже  розгулявся,
Він  ледь  стерпів,  був  свідком  страшних  подій,
Страждав  і  бачив  -    воїн  захищався,
Тож  молодий,  хтів  жити,  замати  мрій.

Це  вже  не  вперше,  він  на  передовій,
 Серця  поклик.  Його  душа    боліла?
Бажав  навчитися  службі  військовій?
Стояв  мужньо!  Не  жалів  сили  й  тіла.

У  бій    йшов  першим,  захищати  землю,
Любив,  бо  ж  ненька,  так  його  зростила,
Де  щастя  бути,  між  хлібів  по  полю,
Жадав  та  жаль,  зграя  орків  накрила.

Навіщо  йшов,  ворог  ненажерливий?
А,  що  злочинцю,  тобі  завжди  мало?
Ненависть  сієш,  підступний,  брехливий,
Напав  на  люд,  як  вогняне  кресало.

Зривався  вітер,  усе  кидав    до  ніг,
Війна,  страхи,  очі  неньки  у  росі
Тривога,  глянути  спокійно    не  міг,
Жура,  страждання,чорна  стрічка  в  косі.

ПроклЯті  гниди!  Невже  серця  нема?
Спиніться,  прийде,  ще  той  час  розплати,
Море  жалю…  Скажіть,    нащо  нам  війна?
Сьогодні  плаче,  Україна  -  мати.

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2017

Немов у полоні

Тік  –  так,  лунає,  наче  у  бочці,
Годинник,  сльозини  на  сорочці,
Самотність,  так  лупцює  у  скроні,
Сама.  Мабуть  у  його  полоні.

Ясненький  місяць  зник,  заховався,
Напевно  в  нічку,  він  закохався,
А  я,  як  же,  чом  не  моргнув  мені?
Хоча  б  була,    щаслива    уві  сні.

Тік-так    і  все.  Тож  зовсім  байдужий,
Товче  молотком,  гучно,  ворожий,
Навіщо  б  взнати,  є  такі  долі?
Всякчас  одна.  Я  з  ним  у  неволі.
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715997
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017

В останню путь

Давно  живе    містечко  у  тривозі,
Уже  минуло  два  роки-  йде  війна,
Душа  болить,  упав  сніг,  на  порозі,
Знову  гримить,  стоїть  одненька,  сумна.

Вигляда  сина.    О  мій  ангелочку!
Холод  дістав,  аж  мінус  двадцять  вісім,
Зайди  погрітись,хоч  на  хвилиночку,
Нині,  я  чула,  привезли  груз  двісті.

Яке  ж  то  горе  ненці  пережити,
Хати  дрижать,  всюди  вибиті  шибки,
Червоний  сніг,  а  він  так  хотів  жити!
Прийшов,  зрадів  би,  до  неї  залюбки.

 Усе  горить  і  окроплене  кров`ю
Син    України,  загинув  на  війні,
 Вже  до  матусі,  спішив  би  з  любов’ю,
   Лежить  героєм  на  святій  землі.

Нині  народ  зібрався  на  Майдані,
Сина  проводили,  у  останню  путь,
Лиця  слізьми,  майже  щодень  зрошенні,
На  жаль,  ніяк,  мати  не  може  збагнуть.

Холод,  мороз,всім  душі  пропікає,
Стражданням,  болю,  все  немає  кінця,
Матусин  погляд,,довкола  блукає,
Не  мре  надія,  знов  шукає  дитя.

У  піднебесся  плине  -    »Пливе  кача»,
 До  Бога  ближче,  злетіли  соколи,
Дай    Боженьку,  ти  Україні  щастя!
Тебе  благаю,  від  орків  захисти!


       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2017

Якби не калоші /проза/

       Небо  в    сірій,  холодній  імлі,...  прокинувся    зимовий  ранок.  Хмари,  як  великі  подушки,    в  протистоянні  із  стрімким  вітром.  Та  сніжинки  повільно  кружляють,    ледь  -  ледь  іскряться,прилягають  до  землі.  Та  вже  перші  сонячні  промені,  де    -  не  -  де  пробиваються  поміж  хмар.  Мороз  торкався  вікон,    на  склі  розмальовані  чарівні  узори.  
-  Ой,  добре  в  цьому  році,    із  снігом,-  тішилася    Клавдія,  зазирнула  до  вікна  і  продовжила,  -  Можна    на  базар  збиратися.  на  базар.  В  хаті  тиша.    Вже  минуло  п`ять  років,  як  її  чоловік  Степан,  пішов  у    той  світ,  звідки  не  повертаються.  
       В  одній  торбі  биті  валянки,  в  іншій  калоші.  Саме  сезон  продати  на  базарі,  треба  йти,  хоча  мороз  десять  градусів.  Таке  життя,  що  одна  пенсія,  треба  виживати.  Добре,  що  ще  при  чоловікові    пішла  у  бізнес.
       За  рік  до  пенсії,  одного  разу  поїхала  на  Хмельницький,  зкупити  Степану  биті  валянки.  Часто  скаржився,  що  дуже  мерзне  в  ноги.  Він  за  неї  на  сім  років  старший.  П  роблеми  з  тиском,  давно  жалівся  на  болі  в  області  серця.  Але  до  лікарні  не  ходив,  де  взяти  гроші...  ліки  дорогі.  А    помочі    ні  від  кого  чекати.  Накрапає  «Корвалол  «,  покращало,  ото  і  все  лікування.
 В  молоді  роки  лікарі  сказали,  що  після  служби  на  підводному  човні,    дітей  не  буде.  Отримав  опромінення,    лікування  нічого  не  дало.  Катерина  хотіла  взяти  дитину  з  дитбудинку,  не  погодився.  Хоч,  як    просила  та  мусила  змирилася,  дуже  кохала  його.  Красивий,  високий,  широкоплечий,
 аочі  блакитні  і  погляд  такий  теплий  -  теплий.  Як  молодий  був,  волосся  русяве,  густе  і  хвилясте.  Як  сідав  за  стіл,  їй  все  хотілося  погладити  його  по  голові.    Часто  цілувала    в  щоку,  чи  в  чоло,  а  він  посміхався,  обіймав  за  талію,  занурювався  поміж    груди,  які  завжди  його  манили.  Їй  є  про  що  згадати.  Степан    її  кохав,  завжди  зважений,  чемний,  поважав    і  шанував,  сварок    майже  ніколи  не  виникало.  Окрім  роботи    вона  займалася  в`язанням,  якийсь  шарфик  чи  теплі  шкарпетки  зв`яже,  а  інколи    було  і  серветку  не  стіл.  Як  він  виходив  у  рейс,  по  місяцю  не  бував  вдома,  дуже  сумувала.  А  мав  прибути  з  рейсу,  їхала  до  Одеси,  хоч  дорога  не  близька  від  Вапнярки  та  приїжджала  за  годину    чи  дві  раніше.  Виходила  до  моря,  чекала,  молила  Бога,  щоб  все  було  гаразд.  Кожного  разу  зустрічала  з  радістю,  можна  було  подумати,  що  щойно  побралися.  Він  колегам  хвалився,  що  вона  його  так  зустріча,  як  люди  зранку  сонце  й  чисте  небо.  Коли  зустрінуться,  візьме  за  плечі,  довго  дивиться  в  смарагдові,  красиві  очі,  завжди  запитає,чи  все  гаразд,  а  потім  при  всіх  обійме,  поцілує.  І  так  було  завжди,  майже  до  самої  пенсії.
         Отож  привезла  йому  биті  валянки,  а  вони  ж  гарні,  високі    але  малуваті."О  біда,  це,  як    я  зняла  мірку?  Куди  дивилася?"  -  картала  себе.  Та  він  не  сварився,  сказав  з  другої,  його  пенсії  купиться.  Але  ж  були  холоди,  вирішила  йти  на  базар  продати,  щоб  знову  поїхати  купити.
       Та  тільки  в  руки  взяла  валянки,  як  один  чоловік  не  торгувався,  відразу  дав  гроші,  довго  дякував.  
Через  кілька  днів  чоловік  отримав  пенсію,  знову  зробила    своє  турне  в  Хмельницький.  На  цей  раз  вгадала,  ще  й  теплі  шкарпетки  до  них    зв`язала,  дуже  тішився.
           Пробігли  роки…  все  гаразд,  здавалося  на  пенсії  тільки  й  пожити.  Як    хата  є    та    дві  пенсії,    то  ще  нічого.,  можна  жити.  Та  в  дім  прийшла  біда,  в  помер  Степан.  Залишилася  Клавдія  сама,  кажуть,  як  перст.  Добре,  що  сусіди  людяні  та  жінки  з  роботи  прийшли  підтримати,  допомогли  поховати.  Вона  все  життя  пропрацювала    бухгалтером  в  дитячому  садочку.
       Тепер  самотність  серце  розриває,  як  погляне  на  хату,  де  треба,  щось  відремонтувати  та  немає  кому,  щемить  під  серцем.  Все  у  вікно  задивляється,  плаче  за  своєю  половиною,  ковтає  гіркі  сльози,  а  що  вдіє.
       Минуло  дві  зими,  майже  в  самотності.  На  хазяйстві,  кіт,  песик  та  шість  курочок  з  півником,  ото  й    все  спілкування.  Ще  телевізор,  після  того,  як  на  сході  розпочалася  війна,  зовсім  рідко  включала.  Як  надивиться  новин,  вражаючих  страшилок,  зовсім  губився  сон.  Та  ще  все  в  три  рази    подорожчало,  життя  стало  зовсім  нестерпним.  Хата    не  дуже  велика  та  грошей  на  опалення  треба.  Тож,  треба  якось  викрутитися.  Приїде    в  Хмельницький,  візьме    п`ять  пар  валянок  та  калош,  йде  на  базар,  вигадає  за  одну  пару  гривень  десять  і  цим  задоволена.  Торгівля  йшла  непогано,  тішилася  бізнесом.
   Цього  року  зима  лютує.  Вже  в  грудні  добре  морозило,  багато  насипало  снігу.  Клавдія  взялась  трохи  відкидати  сніг  та  подивилася  на  годинник,  схопила    приготовані  дві  торби,  одинадцятим  маршрутом,  як  вона  сама  собі  каже,  спішила  на  базар.  Снігу  навіяло  багато,  що  машини  не  могли  нормально  проїхати,  буксували.  Тож    не  знати,  чи  будуть  їздити  автобуси.
       Поспішала,  повітря  від  подиху  затримується  на  пуховій  хустці,  лягає  інеєм.  Його  сріблястий  блиск,  незважаючи  на  вік,  підкреслює  красу  обличчя.  Як  завжди  привітна,  а  ще  трохи  щоки  почервоніли,  здавалося  жінка  рада  цій  зимі,  морозу,  що  таки  добре  щипає.  Потроху  людей  більшало,  вже  й  знайшлися  покупці  на  товар.  Тішилася,  відразу  дві  пари  продала.    Здалеку  видно  було,  повеселішала,  посміхалася.  Можливо  б  і  не  помітила    одного  чоловіка  та    почула,  як  люди  просили  посторонитись,  щоб  пройти  поміж  рядами.  Ростом  такий  же,  як  Степан,  -  зразу  подумала.  Одягнений  в  теплу  шкіряну  куртку  з  -  під  якої  виглядає  білий  пуховий  шарф.  Щось  діставав  з    кишені,  потім  помітила  перерахував  гроші,  підійшов  до  неї.  Чемно  привітався,  роздивляється  калоші,
-  Мені  напевно    ось  такі  треба?  А    валянки  я  маю.
Клавдія    трохи  розгублено  почала  показувати  калоші  інакших  розмірів.  Серце,  як  зірвалося  з  ланцюга,  ледь  не  вискакувало.  Голос  цього  чоловіка  був  дуже  схожий  на  голос  покійного  чоловіка.  Вже  за  собою    того  не  помічаючи,  вона  уважно  дивилася  на  нього,  наче  щось  рідне  шукає.  Їй  вже  здалося,  що  колись  зустрічалися  та  не  могла  пригадати.
Він  витягнув  з  сумки  валянок,  приміряв,-
-  О!  Здається,  ось!  Ці  підходять,  беру.
Клавдія  назвала  ціну,  дала  поліетиленовий  пакет  ,
-    Беріть,  будь  ласка.
Він  звернув  увагу,  що  її  голос  тремтить,
-  Ви  що  замерзли?  Довго  не  торгуйте,  а  то  захворієте.
Раптово  зніяковіла,  не  знала,  що  сказати,  опустила  голову.  Він  здивовано  поглянув,  але  подякував.  
Жінка  не  знаходила  собі  місця,  це  ж  треба  і  такий  же  колір  очей,  як  у  покійного  Степана.  Їй  здалося,  що  навіть  рухи  схожі.  Весь  час  думки,  де  я  його  зустрічала?!
 Ще  з  годину  постояла,  стала    збиратися  додому,  інші  торгівці  теж  збирали  речі.  Нічого,  втішала  себе  думками  -  і  так  добре.
Сніг  скрипів  під  ногами,  здалеку,  на  зупинці  помітила  його  постать.  Та  вирішила  додому  добратися  пішки.    Його  постать  її  трохи  схвилювала,  поверталася  до  спогадів.
         А  вже  вдома,  як  зайшла  до  хати,  на  душі  так  кепсько  стало.  Тиша  роздратувала,  у  горлі  щось  тисло,  не  стрималася,  дала  волю  сльозам.
 І  чому  так  важко,  навіть  не  має  з  ким  словом  перекинутися  та  чаю  попити.  
   Воно  б  уже  й  заспокоїтися  та,  як  включила  телевізор,  а  там  концерт,  лунає    пісня  <  Снег  кружится>.  Слова    торкнулися    душі,  ще  більше  навіяли  смутку.  Уже  й  носова  хустинка  зовсім  змокріла  -  ото  ж  якби  у  спокійній  атмосфері  з  ким  -  небуть  поспілкуватися  та  почути  лагідне  слово.    А  тут  чомусь,  ще  й  перед  очима  отой  чоловік,  але  ж  не  родина.  Пригадала    родину  покійного  чоловіка,  що  мешкає  у  Росії,  ще  й  більше  котилися  сльози.  
     Пролетіли  дні…  вдома  мала  п`ять  пар    битих  валянків.  Тож  у  Хмельницький    їхатине  збиралася,  готувалася  йти  на  базар.    Калоші  вкладає  в  сумку,  засміялася,  коли  ж  продала  і  кому    калоші  на  одну  ногу?  Все  думала,  гадала,  коли  це  та  якого  дня  могло  статися?  Останніх    три  рази,  опісля  продажу,  знала,  ще  шість  пар  залишалося.  За  ті  дні,  ніяк  не  могла  пригадати  покупців,  хто  помилково,  міг  взяти  дві  праві  калоші.
     Надворі  холодний  вітер  та  вже  виднілося  сонце,  віщувало,  що  вдень  буде  тепліше,  але  темно  -  сірі  хмари  пливли  дуже  швидко.  Цього  разу  повезло,  прямо  перед  носом  зупинилася  маршрутка.  Не  вагаючись,  Клавдія    сіла  в  неї,    їхала  на  базар.  Здалеку,  побачила  чоловіка,  що  останній  раз  купував  калоші.  Зненацька  думка  підстерегла,  от  заморока,  може  йому  продала?  За  себе  стало  незручно,  вважала,  що  винна.  
     Вітер  сильнішав,  моментами  зривався,  повалив  лапатий,  густий  сніг.  Здалося,  ніби    мішок  з  дерев’яною  стружкою  розв’язався.  Тільки  білий  -  білий,  легкий,  як  лебединий  пух.  
     На  базарі,  привіталася  до  сусідів,  що  поруч  торгують.  Розкладений  товар  складали  в  сумки,  збиралися  йти  додому.  
-  От  добре,  що  ви  прийшли,-    раптово    підійшов,  обізвався  чоловік.
-  Ви  знаєте,  я  помилився,  у  вас  взяв  калоші  та  чомусь  дві  праві,  ви  будь  ласка  вибачте  за  неуважність.
Зашарілася,  виклала  калоші,
-  Я  теж  винна,  що  не  простежила.
-  А  ви,  що  не  продаєте  валянок?-    до  них  надійшла  жінка.
-  То  ви  вже  відпускайте,  я  зачекаю,-  чоловік  відійшов  у  сторону.
Вона  продала  валянки  і    ще  дві  пари  калош.  За  ці  п`ять  хвилин,  весь  прилавок  і  товар  був  під  снігом.
-  Ну,  що  де  ваші  калоші,  шукайте  собі  пару  та  буду  збиратися.  Сьогодні  якось  треба  додому  добиратися,  напевно  транспорт  не  поїде,  ото  зима  цього  року,-    клопоталася,  трохи  поспішаючи.  
Нарешті  чоловік    взяв  калоші,  подякував  і  уважно  дивився  їй  в  очі,  наче  щось  хотів  сказати.  Потупцювався  на  місці,  все  ж  відійшов  в  сторону,  поглядав,  наче    її  чекав.
 Вона    поспішала,  холодний  вітер  ледь  не  збивав  з  ніг,  прямо  в  обличчя  сипав  сніг.  Вийшла  з  базару,  її  догнав  той  самий  чоловік,
-  Ваше  ім`я,  здається  Клавдія?  А  мене  звати  Олександр.
-  Давайте  допоможу,-  проговорив,  забираючи  одну  сумку.
Клавдія  не  сперечалася,  тільки  запитала,  що  може  йому  в  іншу  сторону,  бо  вона  не  буде  чекати  автобуса,  чи  то  маршрутки.
Навпроти  вітру  йти  швидко  не  вдавалося,  а  говорити  тим  паче,  хурделиця  розбушувалася.
Підійшли  до  воріт,  зашарілася  та  все  ж  запитала,
-  Вам  ще  далеко?  Дуже  дякую.
-  Та  нічого,  ще  з  кілометр,  он  туди,  в  ту  сторону,  через  провулок,-  показав  рукою,  запитав,  -  А  може  на  чай  запросите?    
Їй  чомусь  здалося,  буде    не  правильно,  якщо  відмовить.  Якби  не    така  погода    може    б  і  не  запросила.  В  душі  ніби  оправдується,  а  я  що  не  людина,  здається  порядний  мужик,  корона  не  впаде,  якщо  запрошу.
   Проходячи  біля  хати,  помітила,    з  димохода  від  котла,  не  йде  пара.
-  Ой,  напевно  вітром  задуло,  потух  котел,  бачите….
Він  промовчав,  зайшли  до  хати,  без  запрошення  почав  роззуватися,
-  Я  зараз  подивлюся.  Думаю  де  вас  бачив,  я  вам  труби  варив,  опалення  робив.  
Розгублено  подивилася,
-Та  ні,  не  пам`ятаю,-    підійшла  до  котла.
Він,  вже    руками  мацав  котел,
-  Це  видно  недавно  трапилося,  запаху  майже  не  чути.
 Перекрив  газ,  роздягнувся,  відчинив  вікно.
-  Ви,  що  зможете  запалити?
-  Звичайно,  я    працював  у  газовому  господарстві.  Недавно  звільнився,  правда  опісля  пенсії,  ще  два  роки  працював.
Вона  дивилася,  легко  запалив  вогонь.  Зраділа,  що  запросила,  а  то  знов  би  за  допомогою  прийшлося  бігти  до  сусіда.    
На  столі,  в  чашках  парує  чай.  На  столі  пряники,  печиво,  варення  чорної  смородини,
-    Пригощайтеся,  нам  не  має  чого  соромитись,  життя  прожили.
-  А  чоловік  де,  ще  в  плаванні?  Не  погнали  на  пенсію?
Вона  подала  фото  чоловіка,
-  Ви  часом  не  родичі?  Чимось  схожі  …..
-  Та  давайте  на  «ти»  перейдемо,  роками  майже  однакові,-  запропонував  він.
 Він  пригублює  гарячий  чай,  роздивляється  по  кімнаті.  Його  погляд  зупинився  на  серванті,  побачив  фото  Степана.
-Ти  Клавочко  вибач,  не  чув  що  вже  сама.  Давно  помер?
Зніяковіла,  розчервонілась,  напевно  від  того,  як  він  її  назвав,  бо  так  називав  покійний  чоловік.
-Ми  з    твоїм  чоловіком  трохи  зналися,  опісля  того,  як  вам  зробив  опалення.  Часом  на  базарі  зустрічались,  а  то  так  на  зупинці,  якось  навіть    разом    пиво  смакували.  Знаю,  що  дітей  у  вас  не  було,  він  дуже  журивсь,  що  будеш  сама  на  старості  років,  жалівсь  на  серце,  знав  що  піде  першим.
Від    хвилювання  стисла  руки,
-Та  два  роки  вже  сама.
Вона  ледве  втрималася,  щоб  не  заплакати.  На  якийсь  час  запала  тиша,  тільки  чути,  як  тихо  гудить  котел.
Мовчанку,  все  ж  перервала,  
-  Пригощайся  варенням,  це  ж  домашнє,  взимку  вітаміни  треба  вживати,  не  соромся.
Він  ніби  трохи  задумався  та  згодом,    швидко  заговорив,
-  Я  теж  живу  сам,  вже  п`ятнадцять  років,  син  у  Москві,  має  двох  синів.  Як  онуки  були  малі  жінка  поїхала  їх  бавити,  так  там  і  залишилася.  Знайшла  собі  якогось  вірмена,  займаються  бізнесом,  тримають  кафе.  Як  розлучилися,  вже  десять  років  минуло,  ось  такі  справи.  До  сина  та  до  онуків    раз  на  два  роки  їздив,  а  тепер  де,  війна…
Знову  тиша.  Вона  позираючи  на  нього,  в  його  чашку  підливає  кіп`ятку,  з  хлібниці  дістає  батон,  відрізає  добрий  шматок,  намащує  варенням,
-  На,  бери,  не  соромся!  Ти  ж  мужик,  треба  більше  їсти.
     Вже  обоє  відігрілися,  задоволені,  позирають  у  вікно.  Сутеніє…  сніг  дуже  яскраво  іскрить,  переливався.
-Дуже  дякую,  мені  вже  час  йти.
Проводила  до  самих  воріт,  подякувала  за  допомогу,  в  душі  трішечки  раділа,  що  провела  час  не  сама.
   А  ввечері  копошиться  біля    курей,  двері  зовсім  розхиталися  на  завісах,  геть  повилазили  шурупи,  ледве  їх  зачинила.  Знову  подумала  про  Олександра,  що  значить  мужик,  напевно  все  зробив  би  до  пуття.
 Три  дні  не  вщухала  хурделиця,  вже  не  стало  сили  сніг  відкидати,  знову  подумала  про  нього.
         Пройшло  кілька  днів…  Клавдія  складала  сумки  на  базар.  Думки,  як  добре,  що  мало  залишилося,  продам,  чекатиму  наступної  зими.  Хто  буде  брати,  ще  місяць,  весна  прийде.
   До  базару  йти  важко,    багато  снігу.  Все  ж  тішиться,  що  хоч  розчистили  де  автівки  їздять.  Сонячний  день,  поліпшив  настрій.  Базар  вдався,  можна  сказати,  залишилася  одна  пара  валянок  та  пара  калош.
     Здалеку,  біля  свого  обійстя,  побачила  Олександра  В  душі  навіть  трохи  зраділа,  от  добре,  буде  з  ким  чай  попити.
Він  посміхався,  забрав  сумку,
-  Доброго  дня!  Ну,  як  базар,  змерзла?
Привіталася,  на  душі  потепліло,  відчинила  хвіртку.
-  Заходь,  за  компанію  пообідаємо  та  почаюємо.  Ні  не  змерзла,  йти  по  снігу  важко,  то  ж  зігрілася.
-  Клавочко,  дай  лопату,  поки  ти  нагрієш  обід,  я  кругом  хати  сніг  відкидаю.
-  Гаразд,  у  сараї,  як  тільки  зайдеш,  поверниш  направо,  побачиш,
     Зайшла  до  хати,    позирає  у    вікно,    він  жваво  справлявся  із  снігом.  Не  поганий  мужик,  іще  раз  промайнуло  в  голові.
У  хаті,  вона  помітила,  що  красиво  одягнений,  на  ньому  біла  сорочка  та  светр  синього  кольору.  Відразу  подумала,  напевно  охайний,  гарно  одягнений,  немов  на  побачення,  на  цьому  себе  спіймала,  посміхнулася.
Він  поклав  на  стіл  палку  ковбаси  та  кусок  сиру.
-  Це  якраз  вчасно,  тушкована  картопля  теж  не  завадить,  -  помітила  з  гарним  настроєм.
На  столі  вже  квашені  огірки  та  рибна  консерви.  Зовсім    несподівано,  він  поставив  пляшку  червоного  вина.
-Може  нам  не  завадить  посвяткувати  трохи,  в  честь    нашої  дружби,  що  скажеш?  -  уважно  дивиться  на  її  реакцію.
Не  очікувала  такого  сюрпризу,  хвилюється,  все  ж    дістала  келихи,-
-  Що  ж,  мабуть  така  нам  доля,    вже  весілля  не  грати.  А  дружити  можна,  чому  й    ні?
-Ти  одна,  я  один,  вдвох  воно  веселіше  і    ти  допомоги  потребуєш.  Бачу  двері  в  сараї  скоро  впадуть,  а  прийде  весна    город  допоможу  обійти.  Не  хвилюйся,  я  багато  спиртного  не  вживаю,  так  інколи,  як  свято.  
У  відповідь  довго  мовчала.  Вже  випили,  гарно  пообідали.  Не  знала,  як  розпочати,  що  сказати,    в  голові  думки,  щоби  й  не  образити,  не  показати,  що  цьому  дуже  рада.
 Сама  ж  подумала,  якби  не  калоші,  то  мабуть  би  й  не  зустрілися.  Ой  та,  як  же  він  схожий  на  Степана!
Олександр  уважно  подивився  на  неї,
-  Я  не  палю,  дві  пенсії,  легше  буде,  не  будеш  на  базарі  мерзнути,  не  йтиму  звідси  поки  не  даси  відповідь!
Ого!  Оторопіла  від  прямої  мови,  вагалася,  що  відповісти?  Подумала,  а  хіба  щось  втрачаю?  Так  важко  самій,  може  якраз,  непоганий  помічник  буде,  не  доведеться  на  базарі  мерзнути.
 Ледь  посміхнувшись,  в  її  руках  пляшка,  налила  по  пів  келиха  вина.  Зазирає  на  нього,  в  той  же  час  злегка  почервоніла,  голос  трохи  тремтить,
 -  Ну,  що  ж  спробуємо,  приходь  частенько,  а  там  час  покаже  може  й  будемо  разом  жити.
Від  хвилювання,  радісно  поцілував  їй  руку,
-  Я  гадаю  це  доля,  що  ми  зустрілися.  Будемо  шанувати  один  одного.  У  нас    з  тобою  все  вийде.
                                                                                                                                                                                   31.01.2017  р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017

Красавица зима

Ах  красавица  зима,  вся  заискрилась,
Вот  вчера,  хорошо  пургой  веселилась,
Заметала  везде  дорожки,  тропинки,
До  небес  взлетали  снежинки  -пушинки.

С  вечерком  шептались,  словно  целовались,
Как    прекрасно,  уж  как  собой  красовались.
И  пушиста    вуаль  с  лебяжьего  пуха!
Себе  лапти  сплела,  зимушка-  старуха.

И  вприпрыжку,  скрепя  ели  одевала,
Серебра,  блеска,  с  морозом  придавала,
О,  белоснежная  зима,  ты  хороша!
Взор  на  тебя,  тепло,  радуется  душа.

Ты  второпях,  уж  февраль  ,  всё  хочешь  спешить,
Как    бы  тебе  ноженьки  да  не  промочить,
Уж  солнце  выглянуло,  улыбка  к  тебе,
Вмиг  взгляд  с  ухмылкой,  видно  скоро  быть  весне…



февраль  2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715463
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.01.2017

З чистого аркуша

Як  із  чистого  аркушу  на  папері,
У  життя  самостійне,    вже  відкрив  двері,
Відкотилися  веселі  шкільні  роки,
Хоч    тремтить  серденько,  робиш  перші  кроки.

Вже  й  радієш,  одягся  у  вишиванки,
Та  з  огидою  бачив,  десь  безхатченки,
Жити    краще  бажаєш,  навіть  чим  батьки,
Мрієш,  хочеш  більше  за  них  всього  знати.

 Вік  суворий,  війна,  брехня,  виживання,
А  ти  зміг,  яке    отримать  виховання?
Та  зумів,  хтось  на  комусь  руки  погріти,
І  за  чийсь  рахунок,  вчив  статкам  радіти.

В  непосильній  праці  когось  викохали,
І  однако  жити  діточок  навчали,
Ти  стоїш,  на  порозі  нового  життя,
Не  спіши,  а  зваж,  яким  буде  майбуття,

Щоб  від  сорому,  ти  не  ховав  обличчя,
У  житті,  досягти  зміг  благополуччя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017

Любим трудитись /загадка/

Дуже  любим  ми  трудитись,
Всякчас  хочем  пригодитись,
Рух  наліво,  рух  направо,
Вже  танцюють  нитки  справно.

Поміж  нас  чудні  серветки,
Плетемо  дітям  пінетки,
Ще  пуховую  хустину,
Гарну  й  теплую  кофтину.

Ви  зберіть,    у  клубок  нитки,
 Теплі  зв`яжемо  шкарпетки,
Ми  умілі  і  гостренькі,
А  до  того  ж,  ще  й  рівненькі,
І  гарненькі  трудівниці
Упізнайте,  хто  ми  ?  -  (Спиці).

                                           29.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2017

Не поспішай

До  рук    візьми,  ромашку,  поворожи
Щоби  ніхто,  не  міг  тобі  позаздрить
Що  взнав  нікому,  ти  про  те  не  кажи
Щоб    не  наваживсь  твоїх    мрій  затьмарить.
                     
Раптом  подрУжка  розсипле  пелюстки,
Примружить  очі    і  підморгне  йому,
Йде  усміхаючись,  з  нею  залюбки
Вже  гіркі  сльози,  поринеш  у  пітьму.

Чуєш,  не  треба,  пелюсток  не  чіпай,
Нехай  розквітнуть  ромашки  в  полі,
Ще  ж  молоденька,  гарна,  не  поспішай,
Тож  погуляй,  красуне,  ще  на  волі.


2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Досвяткувався / гумор /

-  Ой    піду,  я  до  сараю,
Там  дружину  пошукаю,
Тож  пішла  вчора  із  хати,  
Її  мушу  пошукати.

 От  біда,  був  так  напився,
 Та  напевно,  як  сказився,
Що,  аж  гримнула  дверима,
Захиталася  хатина.

Як  проснувся,  бачу  темно,
І  під  серцем  стало  щемно,
Мабуть  зовсім    того…здурів,
Це  вже  всі  свята  зустрів!

Ось  помітив,  у  сараї,
Там  на  старому  дивані,
Рука  гладить  вже  півника,
Моя  бідна  голівонька  !

У  очах  земля  крутилась,
Так  вертілась,  десь  поділась,
Чую  дуже  загуділо,
Порося  в  кутку  сиділо.

Догори  підняло  лапи,
Зовсім  поруч  якісь  мавпи,
 Чомусь  вмить,  стало  кидатись,
Намагаюсь  врятуватись,
Думка  вже  –  до  святкувався,
Так  злякавсь,  що  ледь  не  вср*вся.

Мать  у  пеклі,  от  (чортівня),
У  руках  тримаю  півня,
Поряд  справді  поросятко,
Ледь  сопе,  ну  як  дитятко.

Враз  уздрів  у  дверях  жінка,
Вся  червона,  немов  квітка,
-Що  проснулось,оце  чудо?
Ну  справжнісінький  Іуда!

Ти  поступив,  каже(  мудро),
Мені  тихо,-Що  примаро?!
-Уже  досить,  йдем  до  хати,
І  чомусь  давай  кричати.

Товкла  в  голову  та  в  груди,
Очі  вирячили  люди,
Все  життя  пам`ятаю,
Як  свята,  я  відзначаю,
Це  все  півень  винуватий,
Спокусив  мене  проклятий.

                               05.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2017

Це сталося після дощу/проза/

     Прохолодно…  поступово  підкрадається  пізня  осінь.
 Дерева,  де-не-де  вже  скидали  з  себе  багряне  листя,  воно    неслося  вітром,  крутилося,  обіймалося,  збивалося  вкупи,  переверталося  і  знову  розсипалося  й  летіло,  здавалося  доганяло  одне  одного.  Деяке    лежало,  приклеєне    багнюкою  до  землі.  Вчора  цілий  день  мжичив  прохолодний  дощ.  Що  вже  тепла  чекати.  Щодня  ставало  холодніше,  небо    затягнулося  здоровенними  темними  хмарами,  здавалося  завісою  лягало  над  землею.  Не  чути  співу  пташок,  тільки  горобці  літали  зграйками,  один  перед  одним  цвірінькають,  щось  знаходили  їсти  і  десь  зникають.  Все  частіше  з`являються  ворони,  сердито  каркають,  частіше  кружляють,  над  деревами  горіха  і    між  собою  про  щось  перегукуються.
     Вранці,  сизе  небо  зустріло  Миколу,  поспішав  на  станцію.  Сирість  забиває  дух,  час  від  часу  зупиняється,  покашлював,  витирав  чоло  і  кожного  разу  поправляє  мішечок  з  соняховими  зернятками,  який  чомусь  весь  час  сповзає  з  плеча.
   Вчора,  майже  цілий  день  пічку  палив,на  пательні  смажив  сушені  зернята.  Щоби  були  смачніші,  трохи  підсолив,  потрібно  ж  продати,  хай  якась  копійка.  Хоч  не  молодий  та    не  дуже  старий,  ще  хочеться    трохи  пожити,  роздумував  він.
     Від  села    до  станції,  добрих  кілометрів  шість,  але  раненько,  люди  поспішають  до  потягів,    щоби  щось  продати.  Дорога    давно  встелена,  частково  з  щебеню  та  вапняку,  по  ній  трохи  багнюки.  В  основному,  люди  йшли  взуті  в  гумових  чоботах,  а  дехто  в  кирзових,  жінки  ж    у  бурках  з  галошами,  адже  на  одному  місці,  стояти  годин  шість,  холодно.
 Хто  жив  ближче,  напродаж  приносить  картоплю,  болгарський  перець,  молочні  продукти,  виноград,  яблука.  А  Микола    вже  три  роки,  як  став  вдівцем,  то  ж  хозяйства  не  тримав,  гадав,  що  без  дружини  сам  не  впорається.  Має  великий,  соток  сорок  город,  є  де  сіяти  соняшник,  садити  городину.
   Пасажирський  потяг  подає  сигнал,  їхав  до  станції,  швидко  відчинилися  двері,  чути  галас.  Люди  наче  з  мішка  вискакували,  щоб  купити  якісь  продукти.
-  Дідусю...    дідусю,  заховай  мене  будь  ласка,  я  не  хочу  в  дитбудинок,  все  тобі  розкажу,  чесне  слово!  -  писклявим,  тремтячим    голосом  попросив  хлопчина.
   У  Миколи  від  несподіванки  округлилися  очі,  не  зміг    толком  второпати,  що  говорить,  але  зрозумів,  що  хоче  сховатися.  Уважно  придивився,  перед  ним  стояв  дуже  худющий,  переляканий,  чорнявий  хлопчисько,  років  восьми,  чи  десяти.  Чорні  оченята  переповнені  сліз,  погляд  бігав,  то  під  прилавок,  то  на  нього,  то  поміж  людей,  раз  -  по  -  раз  трохи  пригинався.  Замурзане  обличчя  і  його  чорне  обдерте  лахміття  підкреслювало  смагляву  шкіру.
 Микола  помітив,  що  з  людьми  розмовляють  заклопотані  провідники,  озирнулися,  наче  когось  шукають  і  тихо  до  нього,
-  Гайда,    сховайся  біля  мене.
На  плечі    накинув  кожух,  а  сам  присів  на  пустий    ящик,  який  завжди  залишав  на  станції,  щоб  при  нагоді  відпочити.  На  базарі,  як  на  базарі,  в  метушні  ніхто  не  помітив,  що  хлопчик  заховався,  він  присів  за  спиною  і  був  накритий  кожухом.
 Загорівся  зелений  сигнал,  потяг  мав  відправлятися,  провідники  поспіхом  добігли  до  Миколи  купили    літрову  банку  зернят,  як  завжди  на  всю  компанію,  бігли,  майже  на  ходу  сідали  у  вагони.
   -  Ну,  що  вилазь,  партизан.  Загроза  минула,  сьогодні,  ще  два  потяги,  а  в  мене  є  зернята,  якщо  хочеш  зі  мною  бути,  то  треба  почекати,  щоб  я  продав  свій  товар.  А  поки  що  скажи,  як  тебе  звати?
 Хлопчина,  трохи  трусився,  чи  від  страху,  чи  від  холоду,  Микола  побачив,  що  взутий    в  кросівки,  з  яких  виглядали  пальці  разом  з  багнюкою.
-О,  то  в  тебе  зовсім  кепські  справи,  замерз  чи  захворів.  Ось  бери,  їж,
-  протягнув  йому  хліба  із  салом  і  цибулину.
-Мене  звати  Ярик…  Ой,  це  так  хлопці  звали,  а  справжнє  ім`я  Ярослав,  я  з  під  Києва,-  тремтячим  голосом  сказав  він.
Хлопчик  притулився  до  нього,  очі  наповнилися  радістю,  не  соромлячись,  жадібно  кусав  хліб,  здавалося  вирвався  з  голодного  краю,  цмокав,    кривився  від  цибулі.
   -  Це  потрібно  з’їсти,  бо  скорчуся,  раніше  чим  треба,  хоч  гірка  та  я  сильний,  потерплю,-  бурчить  собі  під  ніс  і  облизує  язиком  губи,  водночас  позирає  на  всі  боки.
Чоловік  дивився  на  нього  і  згадував  своє  дитинство,  війну,  після  війни,  здавило  в  горлі,  непрохані  сльози  з`явилися  на  очах.
-  Діду,  я  буду  гарним,  слухняним,  не  гони  мене...  будь  ласка!      Побачиш,  як  треба,  буду  тобі  в  усьому  допомагати,  ти  тільки  скажи.  
-  Ти  не  дивись  на  мене,  як  на  діда,  я  такий  на  вид,  бо  не  поголився,  тільки    розміняв  восьмий  десяток.  І  просто  теж  худий,  як  ти,  краще  мене  називай  дядьком  Миколою,  домовились?  -  запитав,  уважно  дивлячись    на  нього.
Він  посадив  хлопчика  на  ящик,  роззув,  замотав  холодні,  як  лід  ноги  мішком,  який    завжди  з  собою  носив  у  торбі.
   За  пів  години  приїхав  другий  потяг,  їм  пощастило,  покупців  багатенько,  то  ж  зернят  залишилося  зовсім  мало.  Микола  задоволено  поглядав  на  малого,  посміхнувся,
-  Будемо  збиратися  додому.
   І  поспіх,  загортає    малому  ноги  в  газети,  які  тримав  для  зерен,  щоб  хоч  трохи  було  сухіше  та  тепліше.  Взув  ті,  подерті  кросівки    і  приклав  руку  до  лоба.
 -  В  тебе  напевно  температура,  давай  швидко  зайдемо  в  магазин,  купим  хліба  та  й  будемо  потихеньку  йти.  Тобі  непогано,  голова  не  крутиться?
Малий  крутнув  головою,  -  Ні,  тільки  спати  хочу.
 Неподалік  від  станції  декілька  магазинів.  Він  взяв  малого  за  руку  й  підморгнувши,
-Ну  що  зайдемо,  подивимося,  що  є  тут.
В  магазині  два  відділення  «Продтовари»  і  «Промтовари».
-Дівчата,  ходіть  сюди!  Ось,  пригощайтесь,  а  нам  дайте  хліба  і  он…  ту  куртку  покажіть,-  звернувся  до  продавчині  і  на  газету  насипає  зерняток.
Хлопець  був  вражений,  дядько  приміряв  на  нього  куртку,  яка  йому  дуже  сподобалася,  але  не  наважився  сказати.  Зробився  немов  німий,  тільки  з  обличчя  не  сходила  усмішка.
-    Ну  от,  вже  одягнувся,  не  знімай,  а  оте  лахміття  викинь  у  сміттєвий  бак.
   Ярослав  сяяв,  як  сонце,  задоволено  позирає  на    усі  боки,  наче  хоче  сказати,  подивіться,  яка  в  мене  красива  куртка.  Повеселішав,  від  задоволення  примружує  оченята.  До  сонця  повертає  обличчя,  йому  здавалося  воно  його  пестило,  ще  й  трохи  теплий  вітерець  піднімає    настрій.
Раптом  зупинилися  біля  іншого  магазину,  Микола  витягнув  з  нагрудної  кишені,  замотані  в  хустку  гроші,  порахував,  пропонує  йому,
-  Ану,  годен  порахувати?!
Той,  трохи  засоромився,  опустив  голову,
-  Не  дуже…..    та  трохи  умію,  зазвичай,  здебільшого  копійки.
-    Добре,  пішли,-  підморгнув,  зайшли  в  магазин.
 -  Гарні  чобітки!  А  скільки  коштують?  Може  в  нас  грошей  не  досить,  -    заклопотано  звернувся  до  продавчині.
-  Двадцять  п`ять,  як  не  стане,  принесете  завтра,  то  ж  все  одно  будете  йти  на  базар.
Чоловік  вишкрябував  кишені  та  таки  знайшов  гроші.
Це  просто  диво,  думає  Ярослав,  коли  Микола  взув  йому  гумові  чобітки  з  утеплювачем.  Тільки    вийшли  з  магазина,  він  поцілував  йому  руку,
-  Дякую...  дядечку,  таких,як  ці,  в  мене  ніколи  не  було,  зроду,  їй  Богу  кажу  правду.  Я,  як  виросту,  обов`язково,  тобі  поверну  гроші,  за  все  -  все,  ти  тільки  повір  мені.  Дуже  збуджений,  хвилюється,  тулився,  обіймає  його  за  пояс.
     Всю  дорогу  Ярослав  розповідав,  як  був  меншим  у  дитбудинку  під  Києвом,  сам  же  звідки  родом,  не  пам`ятає.  Так,  немов  скрізь  туман  пригадує,  колись  з  мамою  ходив  у  гори,  там  обриви  були,  з  гір  текла  вода.  В  садочку  сказали,  що  будемо  йти  в  школу,  а  я  взяв  і  втік.  Спочатку  просив  у  людей  гроші,  потім  познайомився  з  циганами.  Ті  позвали  із  собою,  жили  в  кінці  невеличкого  села.  Заробляли  на  хліб  –  як  -  то  кажуть,  в  електричках,  було  й  на  вокзалі  в  Києві,  а  часом  їздили  в  міста,  Білу  Церкву,  Конотоп.Та  гроші,  старші  хлопці  весь  час  забирали,  було  навіть  голодував  цілими  днями.  А  влітку  від  них  втік,  перебивався  тим,  що  знаходив,  ходив  по  садках,  їв  яблука.  На  булочку  у  людей  просив  гроші,  клявся,  що  не  крав,  давав  голову  навідсіч.
 По  дорозі  до  села,  прямо  в  обличчя  Ярославу,    яскраво  сяяло  сонце,  почервонів  і  навіть  трохи  спітнів.  Як  підійшли  до  хати  зупинився,
-  От    мені  повезло,  справжня  в  тебе  хата,  подумав,  якась  халупа.
Почав  гавкати  собака,    задніми  лапами  шкрябав  землю,  урвався  з  ланцюга.
-  Дружок,  це  свої,    скоро  звикнеш,-  втихомирив  Микола.
Пес  сердито  позирав,  кожного  разу  повертається  боком,  але  згодом,  почав  виляти  хвостом.
Чоловік  швидко  запалив  «примус»,  ставить  гріти  воду,  криниця  на  обійсті,  то  ж  далеко  йти    не    довелося.  У  великому  кориті,  з  пахучими  травами,  чоловік  покупав  хлопця    і  вже  вечеряли,
-  Ти  Ярославе,  скажи  усім,  що  я  твій  рідний  дядько,  що  приїхав  до  мене  з  Саратова,  бо  залишився  сиротою.  В  мене  там  справді    троюрідний  брат  Олег  живе  і  жінка  Марія,  так  що,  щоб  знав,  що  говорити,  скажеш  розбилися  на  машині,  а  документи  вкрали  в  потязі.
-    Хоч  це  гріх,  але    ж  треба  тобі  якось  документи  зробити,  якщо  ти  хочеш  зі  мною  жити.
-    Як  хтось  з  Росії  тебе  захоче  шукати,  тепер  ми  незалежна  Україна.  І  більше  нікому  нічого,  то  ж  запишу  твоє  день  народження,  щоб  не  забув,  це  тобі  минуло  дев`ять  років.  Ти  в  школу  підеш,  у  другий  клас,  писати  і  читати  хоч  трохи  умієш  ?
Хлопчик  уважно  слухає  і  картоплю  мокає  у  олію,  коли  їв,  вона  стікала  по  бороді.  Кивав  головою    й  знову  їжу  напихає  за  щоки.    Сидить,  немов  хом`як,  ще  й  розчервонілий,  задоволений,  час  від  часу  всміхається.
   Зовсім  стемніло,  пустився  тихенький  дощ.  Микола  слухає  новини,  а  малий,  вже  солоденько  спить  на  простирадлі  й  пухових  подушках.
Та  все,  як  гадалось  не  сталося.  Ранком,  хлопчина  почав  кашляти,  ніби  задихається,  аж  синіли  губи.  Звичайно,  серце  тьохнуло,  що  ж  робити?  Тремтів,  спішив    до  Катерини.  Ця  жінка,  трохи  молодша  за  нього,  в  селі  лікувала  травами.
-  Спасай  голубко,  хлопчина  задихається!
-  Який,  ще  хлопчина?  Чий?
-  Та  він  мені,  як  син,    покійного  брата  з  росії,  ліків  треба!
-  Я  маю  бачити  його,  що,  як,  є  температура?
-  Та  вчора  міряв,  була  тридцять  сім  і  два,  я  його  добре  в  травах  викупав,  воно  бідне  добиралося  до  мене  зо  два  тижні,  по  вагонах  в  холоді,  в  голоді,  розповідав  по  дорозі.  Жінка  знервувалася,  поспішала.
Три  дні  і  три  ночі  проводилися  біля  нього,  малий  збліднів,  зривався,  потів,  температура    впала  майже    до  тридцять  п`ять  і  п’ять.
Коли  хлопчикові  було  не  добре,  тулився  до  Миколи,  обіймав  його  і  дивлячись  у  очі  запитував,
-  Я,  що  помру?  Не  поживу,  як  люди?  Я  ж  мріяв,  що  ми  з  тобою    довго  і  добре  поживемо.  Я  ж  хочу  ,  як  всі  бути,  вивчитися  і  щоб  ти  мені  став  за  батька.
 Микола  просльозився,  обіймав  його,  гладив  по  голові  і  пригадував  свого  єдиного  сина,  який,  ще  в  шістнадцять  років  розбився  на  чужому  мотоциклі.  Після  тієї  трагедії    не  зважились  мати  другу  дитину,    все  життя  прожили  удвох  з  дружиною.
     Вночі,  по  черзі  чергували  з  Катериною.  Вже  й  фельдшерку,  що  в  селі,  визивали,  сказала,  що  запалення  легенів.  Лікували  усім  чим  знали  і  травами,  і  ліками,  дві  курки  зарубали  на  бульйони,  щоб  підняти  хлопця.
   В  ліжку,  Ярослав  відлежав  два  тижні,  молитвами,  ліками  та  увагою  було  подолано  хворобу.
     За  гроші  Микола  владнав  всі  справи  з  оформленням  документів  на  хлопця.  І  йому  зовсім  не  шкода  було  тих  грошей,  добре,  що  мав  заничку,  хлопець  припав  до  душі,  для  нього  нічого  не  жалів.
 Середня  школа  в  селі,  хоч  невелика  та  з  багатьох  сіл  сюди  діти  автобусами  приїжджали  вчитися,  класи  були  заповнені.  Ярослав  швидко  вписався  в  колектив,  в  навчанні  майже  не  відставав.  Це  все  завдяки  Миколі,  який  кожного  дня,  крім  уроків,  з  ним  додатково    займався  деякими  предметами.  Хлопець  дуже  розумівся  по  математиці,  вголос  читав  книги.
   Чоловік  тішився,  збадьорював  його,заохочував  своїми  розповідями    про  війну.  Розповідав,  як  бідував  люд,  як  голодував  і  теж,  довго  ходили  всі  в  лахмітті,  бо  життя  не  було  легким.  Вже,  як  Ярослав  перейшов  в  п`ятий  клас,  зважено  дивився  по  телевізору  і  часто  задавав  питання,  чому  так  несправедливо,  одні  мають  все,  а  інші  ледь  виживають.  Пригадував  деякі  моменти  з  життя  в  дитбудинку,  як  вихователі  в  обід    забирали  собі  масло,  яке  мали  б  дати  дітям.
   Микола  наважився  завести  поросятко  і  свиноматку  та  побільше  курей,  щоб  здати  і  мати  якусь  копійку.  Ярослав  був,  як  на  долоні,  опісля  уроків,  завжди  поспішав  додому,  без  заперечень,  в  усьому  допомагає.  Хлопець  сам  умів  палити  пічку  і  рубати  дрова  та  нагодувати  хозяйство.  Інколи    бігав  до  хлопців,  які  збиралися  посеред  села,  грали  в  футбол,  а  здебільшого  в  волейбол.  У  школі  була  волейбольна  команда,  яка  навіть  їздила  в  область  на  змагання.
   Літньої  пори  було  справжнє  задоволення.  Він,  Микола  та  Катерина  йшли    в  ліс  і  по  дорозі  в  поле  збирали  лікарські  рослини.  Це  для  хлопця  була  справжня  прогулянка,  брав  Дружка,    задоволено  з  ним  ганяв,  перевертався  на  траві,  грався.  Його  сміх  линув  вдалечінь,  губився  по  полю,  луною  віддавався  в  лісі.  Збирати  трави  -    копітка  робота  та  юрбою,  кажуть  завжди  все  робиться  веселіше.  Приносили  цілі  тюки  трав,  Ярослав  ліз  на  горище,  розсипав  сушити.  Які  трави  збирати,  тітка  Катерина  знала,  давно  людей  лікувала.  Трохи  залишала  собі,  а  то  здавали  в  приймальний  пункт.
   Тітка    жила  сама  і  частенько  приходила  до  них  у  гості,  навчила  Ярослава  робити  вареники  та  пельмені.  Хвалилася,  що  син  живе  в  Києві,  має  престижну  роботу,    вона  має  двох  онуків  -  близнюків.
Микола  вечорами  часто  затівав  тему  про  гроші,  що  треба  більше  скласти,  для  того,  щоб  Ярослав  зміг    поїхати  у  велике  місто  вчитися.  За  розмовами  запитував  хлопця  ким  хоче  стати,  той  трохи  усміхався,
-  Ось  трохи  підтягнуся,  може  поступити  на  адвоката,  чи  на  юриста,  хочу  книгу  велику,  бачив  в    магазині,  називається  «Право».
Микола  тільки    весело  підморгнув,  хлопав  по  плечі,
-  Давай...  давай,  обіцяв  бути  гарним,  слухняним….
     За  вікном  темна  ніч.У  вікна  ліпила  хурделиця,  надворі  скрипіло  старе  дерево.  Зима  сніжна  і  морозець  по  всіх  шибках    красиво  розмалював  узори.
     Микола  несподівано  прокинувся,  не  міг  зрозуміти,  чи  від  звуку  хурделиці,  чи  від  скрипіння  дерева.  Виглядає  у  вікно,  хотів,  щось  там  побачити,  але  хіба  побачиш,  коли  у  візирунках  скло..  Увагу  привернув  Ярослав.  На  дивані  крутився  й  про  щось  бурчав  та  вже  зрозуміліше,
-  Мамо,    мамо  зачекай,  зачекай…
     Не  став  чіпати  хлопця,  так  й  до  самого  ранку  не  заснув,  може  розповість,  що  йому  наснилося.  Він  вранці  проснувся,  витягувався,  встав,  схопив  гантелю,  з  нею  немов  грався,  робив  зарядку.
     Микола  заніс  дрова  з  вулиці,  привітався,  поглядав  на  хлопця,  подумав,  гарний    парубок  виріс,  хоч  і  шкіра  трохи  смуглява  й  чорнявий  та  на  цигана  не  схожий.
   Вже  останній,  одинадцятий  клас,  скоро  екзамени,  а  що  далі,  інколи  сам  себе  запитував  Микола.  Та  грошей  трохи  склали,  якщо  навіть  з  ним  щось  станеться,  то  йому  досить,  щоб  вивчитися.  З  роками    відчував,  що  здоров`я  підкачує,  часом  тиск  підніметься,  а  часом  серце  затремтить.  Катерина  все  тримає  на  контролі,  велику  роль  зіграла  у  вихованні  Ярослава,  можна  сказати,  була  їхня  лікарка  і  порадниця.
-  Ти  щось  сьогодні  вертівся,  не  спокійно  спав,  чи  це  від  хурделиці,чи  може  сон  який  наснився?
 Хлопець  поправив  чуба,  трохи  зніяковів,  а  потім  серйозно,
-  Не  хотів  тобі  казати,  вже  третій  раз  поспіль,  я  бачу  один  і  той  же  сон.  В  горах  біля  річки,  майже  на  обриві  стоїть  жінка,  волосся  розпущене,  трохи  хвилясте,    в  синьому  платті  з  білими  горохами,  гукала,  чітко  чув  ім`я  –  Захаре,  а    потім  чийсь  голос  кричав,-  Мамо...  мамо  зачекай,  зачекай.
Це  отаке  сниться,  не  знаю,  обличчя  тієї  жінки  не  бачив,  а  ось,  місце  це  здається  колись  десь  бачив,  тільки  точно  не  пам`ятаю.
-  Не  переймайся,  може  колись,  ще  щось  пригадаєш.  Для  тебе  буде  краще,  якщо  своїх  батьків  знайдеш.Я  вже    трохи  старий,  хто  знає  скільки  мені,  ще  залишилося.  Основне,  щоб  ти  поступив  вчитися,  а  там,  я  вже  спокійно  можу  закрити  очі.
Ярослав  підійшов  до  Миколи,  змужнілий,  міцно  обійняв,
-  Давай  про  це  краще  не  говори,  ти  мені,  як  справжній  батько.  Я  напевно  пропав  би  без  тебе,  дякую,  що  ти  мене  прийняв  і  виховуєш,  як  рідного  сина.  Такого  батька  мати,  не  кожному  повезе.
 Микола    перед  ним  виглядає  маленьким,  худеньким  дідом,  у  обіймах  розчулився,  почав  шморгати  носом,  котилися  сльози,
-Ну  -  ну  батьку,  не  треба,  не  збирайся  помирати,  ще  стільки  роботи.  Ти  мене  маєш  вивчити,    одружити,  а  хіба  ні?  І  досить,  я  вже  дорослий,  гадаю  маю  право  тебе  так  називати.
     Гарний  сонячний  день.  Літо  набирало  сили,  в  садах  рясніли  і  вже  достигали  вишні,  ранні  абрикоси.  Природа  чарувала  красою.  Теплий    літній  вітер  підіймає  настрій.  По  дорозі  вервечкою  йшли  люди,  під  посадкою  килимом  стеляться  суниці.  Хтось  вже  збирав  на  продаж,  а  хтось  смакував,  всі    один  одного  знали,  весело  спілкувалися,  про  щось  жартували,  сміялися.  Обіч  дороги,  квітне  барвінок,  дзвіночки,  ромашки,  ніби  кольоровий  рушник  стелився  між  дорогою  і  полем.
   Перед  приїздом  потяга,  на  станції  людно.  Неподалік,  на  маленькому  базарі,  як  завжди,  люди  продають  сільськогосподарські  продукти,  суниці,  вишню,  малину,  абрикоси.
Микола  поруч  з  Ярославом,  тихо  надавав  поради,
-Ти  ж  дивися,  адресу  тобі  Катерина  дала,  так  що  гадаю  на  вулиці  не  залишишся,  з  грішми  будь  обережним,  ти  ж  знаєш,  який    зараз  час.  Нікому  не  довіряй,  окрім  Дмитра,  жінка  гарного  сина  виростила,  тобі  допоможе,  побачиш.  І  напиши  мені  лист,  щоб  я  спокійно  спав.  Здаси  документи,  дізнаєшся  коли  екзамени,  сам  вирішай  чи  приїхати,  чи  почекати  там.  Ти  ж  знаєш,  гроші  з  неба  не  падають,  тож  будь  економним,  як  приїдеш  купи  хліб  і  торт  до  хати,  бо  пусто  йти  не  можна.
Він  уважно  прислухався,  а  серце,  ніби  вискакувало  від  хвилювання.  Вперше  за  скільки  років    знову  їде  і    вже    з  документами  їде  сам.  Тішився,  що  правильно  зробив,  коли  втік  від  циганів,  що  нарешті  має  освіту,  тепер    у  житті  чекає  на  рівну  дорогу.
     Київ  привітно  зустрів  хлопця.  Сонце  ж  літом  сходить  рано,  так  весело  мерехтіли  промені  по  вимитому  асфальту.  Високі,  велетенські  каштани    місту  придавали  красу,  хоча    вже    й  відцвіли  та  листя  гарно  блищало  на  сонці.
   Ой,  як  я  тут  давно  не  був,  розмірковував,  як  тут    все  змінилося.  Та  де  не  поглянь,    скрізь  повно  людей,  йому  здалося,  ще  більше  стало  чим  в  ті  роки,  коли  тут  мандрував.  Добре,  що  рано  приїхав,  то  ж  ще  не  пішли  на  роботу,  вдома  має  хтось  бути.
 Двері  відчинила  жінка  років  сорока,  тільки  поглянула,    посміхнулась,
-  Точно  мама  описала  тебе,  красень,  заходь  не  соромся.
-  Дмитре,  вставай,  є  наш  гість,  а  ти    хвилювався,  що  вже    давно  мав    добратися.  А  це,  нащо  було  брати…-  сказала,  показуючи  на  торт.
-  Досить  продукти  тягнув  й  гроші  витратив.  Звати  мене  Надя.  А  наші  хлопці,  Максим  і  Сашко  -  близнюки,  відпочивають  у  таборі.  Так  що...  будь,  як  вдома,  заважати  ніхто  не  буде,  готуйся.
     Дмитро,  за  компанію,  поїхав  з  Ярославом,  подали  документи    в  Київський  національний  університет  імені  Т.  Шевченка,  на    юридичний  факультет.  Поки  хлопець  писав  заяву  в  гуртожиток,  у  коридорі.  Дмитро  спілкувався  із  знайомим  деканом.  У  хлопця  є    надія  поступити,  за  документами  він  був  сиротою.
Дмитро  взяв  собі  відгул,  сказав,  за  прогул,  бо  робота  без  нього  не  зупинялася,    в  торгівельному  центрі  працював  головним  економістом.
 Ярослав  лише  два  дні  побув  у  Дмитра,  дали  кімнату  у  гуртожитку.  Вона  розрахована  на  двох  чоловік,  то  ж  хлопець  залишався  дуже  задоволеним.  Але  Дмитро  наполіг,  щоб  він  приходив,  не  соромився,  якщо  щось  треба,  навідався  у  гості  і  пообіцяв    тимчасово  працевлаштувати  на  роботу,  до  себе  в  торговий  центр,  поки  немає  занять.
   Пройшов  час….    Ярослав  сидів  у  потязі  і  просто  дивився  в  вікно.  Збігло  літо,  люди  почали  копати  картоплю.  В  голові  роїлися  думки,  яке  ж  щастя,  що  тоді  його  хотіли  спіймати  провідники,  як  би  не  помітили,  то    б  не  втікав  і  не  потрапив  у  це  село.
 На  обійсті  у  Миколи  людей,  як  ніколи,    Сім’я  Дмитра  приїхала  машиною,  ще  й    двоюрідна  сестра    Наді,  Оля,  всі    чекали  Ярослава.  Керувала  Катерина,  готувалися  різати  порося,  треба  ж  відсвяткувати  таку  подію,  хлопець  став  студентом.
Розклад  потягів  Микола  пам’ґтає,  то  ж  чекав  біля  хвіртки.  Побачивши,  ще  здалеку,  шморгав  носом,  як  мале  дитя  трусився,  витирає  сльози.
-  Батько!  -    Обіймав,  підхопив  на  руки,  на  місці  крутнувся  разом  з  ним.
-  Я  студент,  батьку!  Так  скучив  за  тобою....
     Це  правда,  хлопець  вечорами,  а  то  часом  й  на  роботі  згадував  його  настанови  та  розповіді  про  життя.
     Дмитро  працевлаштував  його  в  торговий  центр  товарознавцем,  в  його  обов`язки  входило  їздити  з  водієм  за  товаром,  доставити  з  бази  в  торговий  центр  та  інколи  розвести  по  невеликих  магазинах.  Він  там  був  не  один,  хлопці,  що  їздили,    домовлялися  кому  зручніше  і    в  який  час  зробити  рейс,  йому  це  було  на  руку.  Навіть  грошей  зміг  заробити,  ще  й  не  поганих,    в  основному  працював  ввечері.
   Жінки  накривали  на  стіл  страви,  метушилися,  пахощі  летіли  на  все  обійстя,  смажиться  свіжина.
         За  столом  всі  весело  спілкуються,  Ярослав  поруч  з  батьком,  однією  рукою  обіймав  за  плече.
Надія  ж  звичайно  познайомила  Ярослава  з  Олею,  дівчина  навчалася  в  торгово  -  економічному  технікумі.  Вони  сиділи  навпроти,  час  від  часу  Оля  уважно  придивлялася  на  нього,  хотіла  піймати  його  погляд.  Та  все  було  дарма,  він  всю  увагу  приділяв  Миколі,  часто,  про  щось  шепотів  на  вухо.
 Два  дні  і  вже  всі  поспішали  до  Києва.  В  багажник  машини,Катерина  з  Миколою    пакували  копченості,  сало,  консервацію.
-  Там  розберіться  між  собою,  щоб  хлопець  не  голодував  ,-  наказувала  жінка.
       Минуло  три  роки…  за  цей  час  багато  подій  відбулося  в  житті  Ярослава.  Він  справно  справлявся  з  навчанням    і  в  той  же  час  працюва  в  торговому  центрі.  Уже  мав  бізнес,  пополам  з  Дмитром.  На  Хрещатику  викупили  непоганий  магазин,  в  якому  працювали  Оля  й  Надія.  Ярослава  вже  вважали  своїм.  Це    ж  минуло  два  роки,  як    зустрічався  з  Олею,  стосунки  були  серйозні.
   До  Миколи  приїжджав  два  рази  на  рік,  щоб  трохи  побути  з  ним  та  біля  хати    допомогти  зробити  якийсь  невеликий  ремонт.
     Ярослав    йому  зізнався,  що  закохався  у  Олю,  по  закінченню  навчання  хоче  одружитися.  Микола  радів  за  нього,  вибір  схвалив,  тішився,  що  у  хлопця  буде  велика  родина.  Жалівся,  що  не  доживе,  бо  вже  почував  себе  зовсім  кволим.
       Був  гарний,  літній  день.  Блакитне  небо...  поміж  гірських  хребтів,  біленькі  хмарки  здавалися  зовсім  низько.  Траса...  сонячні  промені,  через  скло  потрапляють  на  обличчя  Олі,  відчуває  тепло.    Вони  знаходилися  між  горами,  немов  у  ямі.  Величні  дерева;  бук,  сосна,  ялини,  смереки,  миготіли  з  обох  сторін.  У  вікно,  із  запахом  хвої,  віяв  теплий  вітерець.  Ярослав  уміло  водить  машину,  вони  їхали  відпочивати  в  Карпати,  на  базу  відпочинку  в  Яремче.  Батьки  Олі,  на  роботі  взяли  путівку.  Працюють  вони,  в  аеропорту  »Жуляни»,  мама  касиром,  батько  митником.  Для  єдиної  дочки  не  жаліли  нічого,  ось  і  на  Ярослава,  за  дорученням,  оформили  машину.  Давно  знали  про  їх  близькі  відносини,  були  прихильні  до  вибору  доньки.  Вже  дві  тисяча  дванадцятий  рік,  то  ж  не  є  дивиною,  що  молоді  самі  вирішують  стосунки,  не  чекають  весілля.
-  Ой,  дивися  Ярославе,  яка  краса!-  відволікала  Оля.
-  Не  заважай,  щось  мені  не  подобається  гул  мотора,  напевно  треба    відпочити.
-  Та  ми  ж  майже  вже  приїхали,  вже  стільки  їдемо  від  Надвірної?
-  Так  вже  скоро,  але    й  скоро  стемніє.  Ми  допіру  проїхали  якесь  село,  може  там  квартиру  знімемо,  а  автівку  хай  хтось  підтягне  на  ремонтну  станцію,  недавно  на  стовпі  бачила  знак.
На  обійсті    гралися  діти,  побачивши  молодих,  гукали  маму.
Та  жінка  відказала  у  квартирі,  сказала,  що  тут  скрізь  туристи,  поблизу  не  знайдуть.  Хіба    може    трохи  вверх  по  стежці  пройти,  там  є  кілька  хат,  можливо  там  хтось  прийме.  Ярослав  попросив  господаря,  машину  відтягнути  на  ремонт.
 Вже  почало  сутеніти,  коли  вони  підіймалися  вгору.  За  невисоким  дерев`яним  парканом  сидів    чоловік,  в  руках  щось    стругав.  Біля  паркану  молодь  сміливо  привіталася.  Оля  відразу  звернула    увагу  на  чоловіка,  що  він  смуглявий,  як  Ярослав  і  зростом,  статурою,  теж    трохи  схожий.
 Ярослав  відійшов  в  сторону,  почав  із  чоловіком  розмовляти,  повідав  в  свої    проблеми.  А  Оля    стояла  осторонь,  немов  остовпіла,  очі  здавалось  вилазять  на  орбіту.  Вона  й  справді  помітила    їх  схожість,  рухи  теж  були  подібними.  Хитро  позирнула,  коли  завершать  розмову,  щоб  спитати  Ярослава,  чи  часом  в  нього  немає  тут  родини.  Знала,  що  він  не  рідний  син  дядькові  Миколі,  але  більш  нічого  не  знала.
-  Проходьте,  проходьте,  собаки  не  маю.  Ось  ваша  кімната,  що  треба  звертайтеся,  мене  звати  Захар.
Ярослав  здивовано  подивився  на  чоловіка.  Світло  в  хаті  включене,  то  ж  міг  розгледіти  краще.  Коли  чоловік  зняв  капелюха,  Ярослав  помітив,  що  чуб  майже  такий,  як  у  нього,  тільки  волосся  не  таке  густе,  а  шкіра  теж  смугла.
-  На  вечерю  я  вас  покличу,  наші  страви  скуштуєте,  таких    у  Києві  немає.
Оля  зайшла  в  кімнату,  усміхнувшись,  поцілувала,
-Ну,  що  Ярославе,  мені  здається,  чи  в  тебе  і  справді  тут  є  родина?  Він  мовчав,  не  міг  всього  переварити,  що  побачив  і  ім’я  те  саме,  вкотре  пригадав  сон.  Невже  я  звідси  і  хто  він  той  Захар,  хто  йому  кричав  уві  сні?
   Вечеряли  майже  мовчки,  чоловік  трохи  розповідав  про  своїх  овець,  яких  випасав  на  пасовищах.  Ні  за  дітей,    ні  за  дружину  мови    не  було.  Ярослав  не  наважується  запитати,  все  уважніше  придивляється  до  чоловіка.
-  А  ти  звідки  родом,  бачу  смуглявий,  хто  за  національністю?  Бачу  не  циган,  а  такий  смуглий  майже,  як  я.
-  Я  українець    з  під  Києва,  а  ви?
У  мене  бабця  угорка,  дід  українець  та  бачиш  покоління  пройшло,  а  трохи    передавалося    у  спадок.
-  Ну,  все  гаразд.  Завтра  рано  вставати,-  метушився  Захар.
 Вони  пішли  у  свою  кімнату.
     На  ліжку,  вже  солодко  спала  Оля,  а  Ярославу  не  спалося,  заснув,  коли  перші  промені  сонця  торкнулися  землі.Уві  сні,  здавалося  якісь  голоси  чув  та  тільки  дерева  були  перед  очима.    Прокинувся,  вийшов  з  кімнати,  Захара  не  було.  Собі  дозволив  підійти  до  серванту,  за  склом  стояли    чорно  -  білі  фото.
Його  вразило  жіноче  обличчя,  щось  рідне,  закололо  в  області  серця.Товста,  до  половини  розплетена  коса,  майже  до  пояса,  когось  нагадала.  Присів,  обома  руками  взявся  за  голову,  це  напевно  мама,  тільки  в  неї  було  синє  плаття  в  білий  горошок.  І  пригадав  той  сон,  де  жінка  з  розпущеним  волоссям  стояла  в  такому  платті.  Миттєво    зірвався  з  місця,  залетів  у  кімнату  до  Олі.
-  Олю,  сонечко  прокинься!  Ти  знаєш!  Ти  знаєш  ,-  присів  біля  неї.
 Вона  зненацька  зірвалася,  не  могла  зрозуміти  в  чому  справа.  Помітила,  як  по  щоках  течуть  сльози,  скули  рухаються,    бліде  обличчя.  Вже  обіймає  його  і  запитує  в  чому  річ.  За  вікном  враз  загриміло  і  полило  немов  з  відра,  по  шибках  річкою  стікала  вода,  шуміло,  зовсім  стемніло  і  раз  -  у  -  раз  блискало  і  знову  гриміло.
-  Ой,  поглянь,  яка  гроза,-    до  вікна  кинулась  Оля.
Він  руками  закрив  обличчя,  перед  очима  спогад…
 Вони  на  базарі  втрьох,  він  у  тата  на  руках,  гриміло,  починався  дощ,  а  мама  купила  цукерку,  на  паличці  «півника».  Якого  він  так  хотів,  згадав  мамину  усмішку  і  щасливий    блиск  карих  очей.
-  Олю,  у  неї  були  карі  очі  і  волосся,  ну  світло  -  русяве,  я  пригадав!  Хвилюючись,  Ярослав,  розповів  історію,  як  він  потрапив  до  Миколи.
-  Але  ж  ти  невпевнений!  І  де  та  жінка,  якщо  вона  твоя  мама?
-  Не  поспішаймо,  нехай    він  прийде,  є  в  мене  одна  задумка.
Дощ  вщух,  з  вікон  стекли  останні  краплі.  Знову  яскраво  світило  сонце.  Оля    навстіж  відчинила  двері,  віяло  свіжістю  і  сирістю.  Захар,  трохи    змоклий,  поспіхом  заскочив  у  хату,  в  руках  тримав  майже  повне  відро  молока.
-  Добрий  ранок!  Прокинулися,  оце  так  линуло!  Прийшла  із  -  за  гір  хмара,  де  взялася,  не  видно  було.  Добряче  шарахало,  хоч  би  пожежі  ніде  не  наробило.  А  ось,  молочко,  буде  бринза,  а  зараз  йдемо  снідати,  -  говорив  поспішаючи.  На  стіл  ставить  страви.
Опісля  сніданку    подякували,  з  -  за  столу  не  виходили.  Оля  подивилася  до
 Ярослава,  кивнула,  немов  вказувала  «Запитай,  що  хотів».
-  А  тут  десь  річка,  є  якась  поблизу?
-  Звичайно,  багато  невеликих,  але  дуже  стрімко  течут,  впадають  у  річку  Прут.
-  Олю  підемо,  подивимося  !
-  Ні  -  ні  самі  не  ходіть,  там  великі  обриви,  ще  й  дощ  пройшов,  ще  чого  доброго  нещасного  випадку.  Я  краще,  вас  проведу.
     Тримаючись  один  одного,  пробиралися  до  річки,    з  дерев  летіли  великі  краплі  дощу,  падали  за  комірець,  проймало  холодом,  Оля  щулиться  від  них.  А  Ярослав,  здавалося,  їх  не  відчував,  весь  час  дивився  вперед,  навіть  зашпортався.  Захар  не  раз  попереджав,  щоб  добре  дивилися  під  ноги  і  не  поспішали.  Ярослав  побачив  те  саме  місце,  що  йому  наснилося.  Захар  присів  на  камінь,  зняв  каптур,
-  Тут  сталася  страшна  трагедія,  я  впав  з  обриву  та  за  мною  кинувся  син  Ян.  Йому  було  лише  чотири  роки,  я  залишився  живим,  а  сина    не  знайшли,  пропав,  Можливо  потрапив  у  річку,  бо  все  облазили,  на  жаль,  не  знайшли.  Вже  думали  течією  в  Прут  занесло  та  тіла,  так  ніде  й  не  знайшли.  н  В  той  час  багато  відпочивальників  було  і  цигани  кочували,  прямо  по  долинах  розбивали  свої  шатра.  Шукали  скрізь,  подавали  в  область  на  розшуки  та  все  даремно.
-  Марічка  важко  перенесла  втрату,  стався  інфаркт  і  вже  за  три  роки  не  стало,  не  змогла  пробачити  себе,  за  те,  що  не  встигла    перехопити  сина.  Дуже  тяжко  втрачати  рідних.  Я  від  тоді,  так  і  не  одружився,  живу  одинаком.  Ще  молодшим  до  Польщі,  на  заробітки  їздив,  а  тепер  маю  вівчарню,  ось  з  цього  живу.  Ой,  ви  мене  вибачте,  що  я  все  так  повідав,  серце  все  ще  пече,  так    з  цим  болем  і  живу.
Оля  дивиться  на  Ярослава,  а  в  нього,  горохом  котяться  сльози,
-  Захар,  а  в  неї  синє  плаття  в  білий  горошок  було?
Чоловік  піднявся,  одяг  каптура,  а  ти  звідки  знаєш?
-  Йдемо  назад,  треба  поговорити,-  опустивши  голову,  на  ходу  сказав  Ярослав.
Оля  залишилася  надворі,  чоловіки  зайшли  до  хати.  Ледь  чути  голос  Ярослава  та  не  заходила,  розуміла,  їм  треба  побути  вдвох.  Захар  вийшов  з  хати,  поліз  на  горище,  звідти  приволік  стару,  обдерту  валізу,
-  Пішли  до  хати,  дещо  покажу,  -  запросив    тремтячим  голосом.  Руки  трусилися,  коли  відкривав  валізу,  зі  сльозами  на  очах  позирає  на  Ярослава.
   У  валізі  лежало  фото  і  синє  плаття  в  білий  горошок,  який  вже  від  років  трохи  пожовк.  На  фото  Захар  з  дружиною  і  між  ними  на  стільчику  маленький  хлопчик,  розрізом  очей  схожий  на  Захара.
 Молоді  люди,  лише  кілька  днів  побули  на  базі  відпочинку.
   В  машині  відчинене  вікно,  вітер  бив  у  обличчя  Ярославу.  За  ці    дні  він  змужнів,  в  душі  хвилювався  за  все,  що  сталося.  Йому  ніби  щось  вказує,  що  це  батько.
 По  трасі  Яремче  -  Київ,    їхала  машина,  на  задньому  сидінні  сиділа  Оля,    в  руках  тримала    сумочку  в  якій  лежали  матеріали  на  аналізи  ДНК.
     Минув  рік….  Ярослав  закінчив  університет.
Вони  з  Олею  жили  в  двокімнатній  квартирі,  ключі  від  якої,  були  батьками  подаровані  на  весіллі.  На  серванті,    в    красивій  рамці  стояло  велике  фото  трьох  чоловіків  різного  віку,  всередині  усміхався  щасливий  Ярослав.

                                                                                                                                                                               2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714334
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2017

Зимова картина

Погляну,  у  віконце,  там,  повсюди  краса,
Проснулось,  ігристе  сонце,  плачуть  небеса,
Цілує,  їх  завірюха,  летить  біленький  сніг,
Пухкенькі  диво  -  сніжинки  падають  до  ніг.

У  танці,  ажурні    вуалі,  легкий  пушок,
Літає,  веселиться  білесенький  сніжок,
Підкрався,  вже  морозець  й  добавив  крижинку,
Блищить,  казково  сяє,  всівся  на  ялинку.

Земля,  вся  у  обіймах  чарівниці  зими,
Метелиця,  тче,  крутить  пухові  килими,
Скрізь  сяє,  аж  іскрить    білосніжна  хустина,
Яка  чудова  й  ніжна,  зимова  картина.


                                                   2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2017

Оказалась в плену

Где  восток,  запад?    Вот  стою  у  ворот,
А  мне  же  кажется  -  всё  на  оборот,
Не  замечаю,  уж  совсем  я  сейчас,
Какой  денёк,  нынче,  уж  в  который  раз.

Его  браню,  ведь  оказалась  в  плену,
Чувствую  млею,  наверно  погибну,
Ах  надо  же,  зачем  мне  повстречался,
Вечером  тихим,  уж  дождик    кончался.

Время  летит,  неслось  когда  порхала,
Птицею  счастья    свободно  летала,
Была  уверена,  сердечко    украл,
Но  почему,  зачем  он  меня  выбрал?

То  ли  в  сетях,  то  ли  в  клетке,  я  в  бреду,
В  сказочный  вечер,  на  скамейке  всё  жду,
Дождик  прошёл,  мелкий,  месяц  смеялся,
А  он  вот  рядышком,  в  любви  признался.

Да,  сижу  в  клетке,  он  мог  приворожить,
Ну  и  пускай,  люблю,  без  него  не  жить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713715
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.01.2017

Тікає ніч

 Ніч  втекла,  не  хоче  із  світанком,
Зустрічатись,  бо  втрачає  себе,
Геть  ховається  за  зорепадом,
Він  сміливий  і    віночок  плете.

Все  гадала,  тож  з  ким  залишитись,
Місяченько  зізнавсь    у  коханні,
Кому  ж  з  них,  взяти  і  підкоритись?
Мо»  згоріти  в  сонячнім  вінчанні?

Вже  прикрила  темні  оченята,
Коли  весело,  їй  місяць  моргав,
Усміхалась,  підставила  уста,
Та  світанок,  вже  ніжно  обіймав.



2017р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017

Не йди кохана

Холодний  погляд  кинула  на  мене,
Немов  морозом,вмить  стала  зимою,
Не  йди  кохана,  не  можу  без  тебе,
Тебе  попрошу,  люба,  будь  весною.

Для  мене  будь,  краще  сонячним  світлом,
Щоб  один  одного  завжди  цінили,
Хоча  зима,  буя  яскравим  літом,
Щоб  все  життя  розумілись,  любили.

Бажання  є,  джерельною  водою,
Щоб  я  міг  пити  весь  час  із  криниці,
З  тобою  разом    вмиватись  росою,
І  смакувати  запашні  суниці.

Хліби  вирощувати  в  нашім  полі,
Там  й  діточки,  як  квіти  волошкові,
Щоб  на  столі  всього  було  доволі,
Як  земля  й  сонце,  жили  у  любові…
Не  йди  кохана…
                                 Не  можу  без  тебе….      


2017р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2017

Їжу не кусаю/загадка/

А  чи    літечко,  чи  зима,
Цілий  рік  й  щодня  в  шерсті  я,
І  тоненькі  маю  ніжки,
Виростають  гострі  ріжки.

Люблю  дуже  я  травичку,
І  морквинку,  буряк  й  гичку,
На  город,  коли  тікаю,
То  капусту,  пошукаю.

   Я  постійно,  все  жадно  їм,
От  й  подобаюся  усім,
Знайте  їжу  -  не  кусаю,
Завжди  тільки  обриваю.

Як  голодна  <  Ме-е  >  кричу,
Бо  наїстися  досхочу,
Моя  мрія,  то  ж  не  мовчу.
Весь  час  кажуть,  я  дереза
Хто  впізнає,  хто  я  така,
Ну  ж  без  сумнівів-    це  (  Коза).

                                   19.01.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713088
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2017