| Сторінки (22/2119): | « | 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 | » |
Від землі миттю…. злетів до небес,
Промчався вітер, як кінь, вороний,
Грива хвиляста, рвала сірий плес,
Ледь- ледь пробився, промінь золотий.
Неслися хмари…швидко, не в змові,
Зовсім не здатні, всім суперечить,
А він наспівує, ритми нові,
Листя осіннє, вкотре столочить.
Скрізь чорно й сіро… Дрімати хоче,
І ліс, і поле. Не вгамується,
З осінню в танці, жваво шепоче,
А та в зажурі, вже й не сміється.
Останній промінь, світив на землю,
Час, вже й спочити, його вмовляє,
Скакун суровий, відчував волю
З поглядом хитрим, знову літає.
09.11.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2018
Вже пізня осінь, ми майже схожі,
Листки багряні з сивим відтінком,
А було ж літо, всі дні погожі,
Життя стелилось синім барвінком.
Рясні ромашки, в житах квітучі,
Ми їх любили, удвох збирати,
В обіймах з вітром, слова пекучі,
Плітки і заздрість, змогли здолати.
Сріблясті роси… придали сили,
Проміння в очах, сердечка гріли,
Та тож на часі… як молодими,
Коханню, світлу, й діткам раділи.
Відцвіли вишні… Мрії збулися,
Тож хата й в хаті, то все до ладу,
Та коси, сиві,чомусь взялися,
Воля б, то моя. Хто вибрав владу?
Десь грає скрипка, на струнах печаль,
Війна на сході, ой ятрить душу,
Роки злітають, з листками на жаль,
Той біль під серцем, сховати мушу.
Лишить відтінок, знову на косах,
Ой безлад, сьогодні,у країні,
Нема керманичів, ракло в норах,
Журба і туга, сумно в хатині.
Ой пізня осінь, ми майже схожі,
Темніють фарби, листя сіріє,
Давно гризуть нас, думки негожі,
Й моє волосся, щодня тьмяніє.
06.11.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2018
Коли жінці сорок п`ять , вона ягідка (опять)
Так в народі всі ( судачать ) й на весіллях і на дачах. Й на городах молодиці, вбрані в гарненькі спідниці. Часом колінця показують, лице кремами намажуть, вії, що то вже сказати, тоді й справді не впізнати, скільки їм, чи сорок п`ять, можна дати й двадцять п`ять, як периночки скриплять…..
Як в парі жити , то і не тужити, а як самотність - сум долає і душенька все страждає… Пора року чи погода, й ні до чого її врода, гляне похапцем у люстерко, відразу тілу терпко. Сама гарна, все при ділі і роки давно вже зрілі. І красуня, в грудях пишна, як навесні квітуча вишня. Щічки - яблучка рум`яні, що й сказати, роки, ще славні. А уста, немов малинки, хто б зібрав із них краплинки, тоді б напевно не покинув. Шкода , а час, так швидко плинув.
Так собі гадала.. І наша Поліна, часто стояла біля млина, гладила голі коліна . Вбралась файно, поспішала, груди намистом приклала, щоб іще здались пишніші, хлопці ж будуть сміливіші. Ледь - ледь влізла, в вузькі шорти зелененькі, ловила погляди - чоловіки гарненькі. Чомусь проходили все поряд, лише кидали дивний погляд, Та тож напевно заздрість їх їла, вважала собі так Поліна.
Ось, виглядала сусідку, ну, ту - що привозила влітку, знайомого генерала, саме у парку гуляння, музика чарівно грає.
День при дні , навіть вночі, як лежала на печі, те бажання не сховати, привела б його до хати…
- Генерал, - неначе марить. Чи то тиск у мізки вдарить. Так про себе дуже часто шепоче. Страждає душенька, його побачити хоче…
Чи то душа, то певно тіло, від спогадів чомусь мліло. Пригадала поцілунок у щічку.Й коли ходили на річку. Є на що там подивитись… От би ледь - ледь притулитись. У обійми б, мов у полоні - не були б ночі холодні. І в уяві з ним у танці, що там молоді (засранці), ті шалені дівки - щебетухи, налітають немов мухи й корчать із себе невинних, від усмішок безпричинних. Куди Їм до генералів, хай попробують капралів, нащо високо літали, адже можна й низько впасти.
А згодом закриває очі, згадає вечори дівочі.Ото лихо плинув час. Вогонь кохання той погас. Чом доля іншій віддала, чому її не спитала. А ті очі немов небо. Та кому була потреба, їх озерце осушити. Нема з чого воду пити. Й боротись було несила. Коли його тоді спросила. А він очі геть відводив, наче туман в них заходив, іскри й блиск, десь погас. Лише сказав,
- На все свій час.
Часом взимку, як морози, проливала гіркі сльози, часто у вікно виглядала, адже все ж його кохала…
Вже й весна і первоцвіти, як то було не радіти. Щебет птахів й соловейка. Біля вікна все одненька. І неба синь їй усміхалась , а вечорами прислухалась. А мо» вже й справді прийде сусідка, від радості вона мов квітка, відчинить двері й запросить в любу годину, нехай би мала вже родину, а то одна, як перст на світі, десь загубилася в суцвітті.
Роки пролетіли, як птахи в вирій, в неї думки, якби ж то люди щирі. Та й не судили, в її сорок п`ять. Якби ж то знали, як важко чекать. Щоб було з ким ввечері погомоніти, як надоїло самій крижаніти, тулитись до ледь теплої пляшки з водою. Де ж ті роки, що була молодою? І піч не піч, чомусь весь час тухне, а за вікном вже осінь, дощ не вщухне. І одинокість їсть настрій, сум навіває.… Весь час одна… Так серденько страждає.
Неначе шелест, листя спадає до вікна…. І знову наче хтось шкребеться… Здригнулась,
- Це ж треба, приверзеться….
Та все ж поглянула у вікно… Цього чекала так давно. Він під дощем… Під серцем щем .. і швидко до дверей, вмить зашарілась. Від погляду відразу вся зігрілась.. Нарешті й без сусідки, прийшов сам. Не вірячи своїм очам, ледь на стілець присіла. В душі то, так раділа. Ті чорні очі, як вогонь палали та лиш не знати, чи й справді покохали? Ховався сумнів, кидала ніжний погляд, як тепло й добре коли поряд.
Стікали краплі по шибці одна за іншою. Він доторкнувсь до чола рукою,
- Ось вибач, це тобі і ось цукерки в пакеті. Поглянь на мене не тримай в секреті.… Свої почуття, до мене, я так мріяв бути разом. Іще тоді, як гуляли ми садом…Пригадуєш ,- на вухо шепотів,
- Я згаяв час, зізнаюсь так жалів, що не насмілився тобі сказати… Гадаю зорі, нас мають поєднати. Хоч зараз й осінь, й дощ хлюпоче… Радіє серденько, пізнати щастя хоче..
Спитати скільки йому літ? Ні! Мабуть, робити це не слід. Роки… І скроні в сивині… Та чомусь рідні вже мені. Вона літала в вирій думок та викинула сумнівів жмуток і пригорнула до себе ніжно, лагідно дивилась. В його очах наче утопилась. Уста медові бувають і в сорок п`ять… недарма кажуть, то ягідка ( опять)…..
08.10 2018 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018
Я дуже хочу, запросити вас на вальс,
Ану партнере, поправ швидко краватку,
Ой, як шкода, що спливає уже наш час,
Чудові мрії… почати б все спочатку.
Ця осінь наша. Як сонце ясно світить,
Благодать душ, то ж є бажання кохати,
Життя буденне, ми наче в полі квіти,
В думках літаю, принцесою я стати.
Нехай же осінь, буденна з листопадом,
Музику грає. Вітер осінній, сивий,
Замовлю танець, я білий, з зорепадом,
Щоби партнер був, окрилений і щасливий.
Приємний спогад, усмішки на обличчі,
З осінню схожі, срібло на довгих косах,
Ледь у спокусі, знов тебе серце кличе,
У танці весело, як колись по росах.
Місячне сяйво…. і я в чарівній сукні,
Тож попелюшка, подарувала нині,
Хай бачить осінь, ці миті незабутні,
Пливу у вальсі, як у гожі дні літні.
.
Жовтень 2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018
І знову осінь… так час поспішає,
А чи я хочу? На жаль не спитає,
Жада підкрастись і до мене в душу,
Сльозу сховаю, як листочки струшу.
Ой золотава, пані яснокрила,
Чемно попрошу, подаруй же крила,
Щоби я птахом в небо синь злетіла,
Щоби з коханим, в обіймах тремтіла.
Чотири роки, погляди до Сходу,
Напевно осінь, відібрала вроду,
Та й сиві коси, й усмішки немає,
Як же шкода й досі війна триває.
А я ж бажаю, в хатину весноньку,
Щоб повернувся і обійняв доньку,
Й білу троянду, подарував мені,
Щоби насправді, а не так, як у сні.
Осінь туманна, зранку срібні роси,
А, я ж любила, ти розплітав коси,
Твої долоні, тепло дарували,
А ми ж любились, а ми ж так кохали.
Спадає листя, сіре і багрове,
А там на сході, небо пурпурове,
Щемить під серцем і душа в тривозі,
Як запобігти, тій страшній загрозі.
Молюсь за тебе, соколе мій ясний,
Хоча і осінь, прийде день прекрасний,
Осяє сонце, слово – Перемога,
Почує кожен, відійде тривога.
Вкладала ненька, янголятко спатки,
В надії стріне, ясноокі ранки,
Жовта троянда, під вікном розквітла,
Тепла хотіла, тягнулась до світла,
Вона ж до доньки, ніжно нахилилась,
Сльоза із вії… з тремтінням скотилась.
05.11.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2018
Туман, туман… Густий туман, стелився над землею,
Нащо скажи, вієш печаль і розлучив нас з нею,
Адже ми вдвох, два деревця, так осені раділи,
Ховали сум, в сухих листках, мов промені ясніли. - 2 рази
Туман, туман, трава ледь - ледь, багрянцем полонена,
В обійми взяв, легко крилом, під музику Шопена,
Поля й луги в срібній росі, вже стали кришталеві,
Ліс наче спить, не чуть птахів, зникли пісні веселі.- 2 рази
Я попрошу, сизий туман, розвійся в піднебессі,
Хай донесу, тій, що люблю, своє кохання в серці,
Цій калиноньці, що схилила, червоні грона змоклі,
Не зможу жить, погляд сумний, летять листки пожовклі. - 2рази
Молодий клен, трішки гойдавсь… через туман мінливий,
Ныжны слова нашіптував, втрачав голос сонливий,
Туман, туман… густий туман, стелився над землею,
Нащо скажи, вієш печаль і розлучив нас з нею,
Нащо скажи, вієш печаль і розлучив нас з нею,
Нащо скажи... вієш печаль ы розлучив нас з нею.
01.11.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2018
[youtube]https://youtu.be/3a32Hb06IFE[/youtube]
Ні, не жалію, що народилась на цей світ,
Де ясне сонце, пестить моє серце й душу,
Силу черпаю, із землі вже не мало літ,
Що дає доля, спорожнюю її чашу.
Ні, не жалію, колись птахом полетіла,
В чужу сторонку, де все досягала вершин,
Де в колективі, як радість друзів зустріла,
Тоді для мене, навіть не був гірким полин.
Ні, не жалію, як місячна ніч, не спала,
Светра в`язала коханому чоловіку,
І вишивала… стежку рушниками слала,
Щоб тільки в щасті, прожити разом довіку.
Ні, не жалію, що стояли на дорозі,
Химерні люди, бажали нас розлучити,
Моя молитва, всіх стрічала на порозі,
Божа наука, навчила, як далі жити.
Ні, не жалію, що приходилось прощати,
Ростили діток, у злагоді, ради сім`ї,
Так я зуміла, тебе віддано кохати,
І нам весною, в саду співали солов`ї.
Ні, не жалію, ні за чим, я просто живу,
Все, що минуло, давно змилося дощами,
Вже відболіло, образи всі переживу,
Я насолоджусь спілкуванням і віршами.
Ні, не жалію, промайнуло наше літо,
У хлібнім полі, разом збирали зернини,
І по житті, все зустрічали привітно,
Й ніжні волошки, до народження дитини.
Ні, не жалію….осінь, листя відлітає,
Із листопадом припадає до землиці,
Й медовий спомин від винограду лишає,
Тож помандрую із думками до криниці.
Щира подяка, цьому, вже рідному краю,
Де я п`ю воду, мию ноги в срібній росі,
Ясні світанки й вечори радо вітаю,
Життя щасливе, кожен день тішуся красі.
Ні, не жалію та часом, може й заплачу,
Як ніжний погляд і квіти, принесуть діти,
Як онучаток, веселих, щоденно бачу,
Дякую Богу! Не дарма! Я на цім світі!
Радіймо люди! Цінуймо те, що маємо,
Шануйте поле, кожен своє в цьому житті,
Щоб мирно завжди, ясну блакить стрічаємо,
Щоби волошки, рясніли по стиглім житі!
30.10.2918р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018
Нехай і осінь, і дрібний дощ,
Від злості каже, весь час нам хтось,
Що ми з тобою, зовсім різні,
Як в небі хмари, пливуть грізні.
Ясні світанки, ніжність, ласки,
Собі, не одягали маски,
В спокусі, ніжно розтавали,
Як роси з сонцем… ми кохали.
Весняні грози, нас будили,
В очах топились, тож любили,
Шовкові трави, вели в літо,
На душах тепло, сяє світло.
Волошки квіти і ромашки,
Вже в нас, є діти. Радість пташки,
У світлій, благодатній хаті,
З тобою любий, ми багаті.
Дарує осінь,миті щастя,
Спадає листя та нам вдасться,
Зігрітися, тут з листопадом,
Накритись, згодом снігопадом.
Шепочеш…тихо- нам добре вдвох,
Та дощ за вікном, серця тьох, тьох,
Нехай і кажуть, що ми різні,
З`єднала доля, навік рідні.
Вірш зі скрині
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018
Годинник чітко, в світлині вибиває,
Своє веселе і дзвінке тік - так , тік – так,
І кожна стрілка, в ньому так поспішає,
Немов на крилах, радо лічить час у такт.
А за віконцем, давненько задощило,
Панянка осінь, має все якісь примхи,
Зовсім не спиться, я в ліжку наче шило,
Мені б від неї, маленької підтримки.
Ніч чудернацька. Нащо вертять стрілками?
Годинник стерпить, мені ж по душі ножем,
Комусь здаються маленькими бджілками,
З ліками часто, боляче, під серцем щем.
Летять краплини, аж дістають фіранку,
Свіже повітря, придає трохи сили,
Вікно відчинене… як діждатись ранку?
Лиш третя ночі, такі довгі хвилини.
Скажіть, а нащо, йти проти природи,
Давно в людині закладено, як норма
Вчасно лягати й просинатись. Чи згоди,
Панам дали ми, чи така наша карма?
Окраєць неба, піймали мої очі,
Ледь – ледь сіріє, здається дощ вщухає,
Як скоротити небажані, ці ночі,
Лічить годинник… він людських бід не знає.
Кричать, що нація, має буть здорова,
Самі ж жаднючі, все долари рахують,
"Ви економте", а в них то, як хвороба,
А, що їм люди? Вони, їх геть не чують.
В кімнаті шурхіт, проснулася онучка,
Це моє сонце! - Спи зіронько, ще рано,
- Котра година, що не видно сонечка?
Ой, цей час бабцю, то наче якась рана.
Поки я звикну, уже й весна настане,
Як циган сонцем, знову почнуть крутіння,
Тоді вперед вже, а мо» цей раз останній?
- Не знаю люба, мене бере сумління.
Немов побита, кепський настрій, ще в ліжку,
Робіт доволі, в кожної господині,
Як подолати народу цю поразку,
Можливо досить, крутити й нами нині?
Моя онучка, справді має рацію,
Щоб росли діти, життя було щасливим,
Щоби насправді, думали про націю,
Як довести, отим олігархам впертим?
28.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018
Їх бій тривав, зо дві години,
Поділись десь, всі побратими,
ВІН зрозумів, прийшов до тями,
Наче у сні, чув пісню мами .
У голові, гул, різко дзвенить,
Ледь – ледь піднявсь, принаймні на мить,
Тихий вітрець, неначе шепіт,
Під серцем біль й холодний трепіт.
Враз молоде, пройняв все тіло,
І на лице, листя летіло,
Встати хотів, доверху погляд,
Вкотре здригнувсь, грім - вибух поряд.
Скільки іще, треба лежати?
Не чути ніг. Гукає мати,
Текла сльоза… Не бійся люба,
Тримав думки. ВІН біля дуба.
Як лист, стогнав - я повернуся,
Ти зачекай, вже підіймуся,
Пронизлий свист. І крислатий дуб,
У крові й полум’ї,змоклий чуб.
Впав на чоло, вмить скляні очі,
Піднявся птах, посеред ночі,
У вікно стук, померкли зорі,
В журбі земля, родина в горі.
Падає цвіт, за Україну,
Жорстокий світ, забрав дитину,
Плачуть хмарини, в осінній день,
Птахи мовчать, не чути пісень.
Хрести - хрести, цвинтар у квітах,
А хтось гуляє, по бенкетах,
Одним війна, де ж справедливість?
А, як здолать, іншим лукавість?
На жаль, за них,свідчить їх совість,
Як побороть, оту жорстокість?
Купа питань - відповідь одна,
У нас же йде, убивча війна.
25.10. 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018
Виє вітер, завиває, мов вовчиця в лісі,
Купи листя підіймає в кущах на узліссі,
Чи то музика оркестру, між дерев гуляє,
То тихіше, то гучніше, такти підбирає.
А сполохана пташина, дивується світу,
Ой лиха, то є година, злякалася вітру,
Задивляється до неба, в сіренькій пелюшці,
Серед чорних, хмар горбатих, місяць на подушці.
То пропАде, то з`явиться, до землі схилився,
То насупив сумні брови, без зірок лишився,
Гей ти вітре – дідугане, зась грати на скрипці,
Прийде ранок, тож вгамуйся, задрімай в колисці,
Он на дубі, між гіллями в листянім намисті,
Врешті спокій знайди, загубись у падолисті.
Хай світанок заясніє, хмари відпливають,
А пташки, що залишились, пісень заспівають,
Хай земля моя радіє, з нею й я щаслива,
Заясніє в позолоті, ця осінь мінлива.
25.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018
По небу, немов каруселі,
Гойдає вітрисько хмаринки,
Сіренькі й біленькі перлинки,
Здається вони невеселі.
Раптово так дуже стемніло,
Що це? Ой щось чорне й горбате,
А поруч, мов пес волохате,
Гурчало, сердито, так сміло.
Далеко полинув той гуркіт,
Журливих дістався хмаринок,
Пробрався між білих хустинок,
Злякались.Турботливий шепіт.
.
Враз осінь, насупила брови,
Гей вітре, прийди на підмогу,
Він дмухав, проявляв відвагу,
Недовго, проводив розмови.
Розвіяв, розігнав те стадо,
Виднілась блакить, поміж хмар,
І сонце, в пелені мов ліхтар,
Всміхнулось до осені радо.
24.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018
Я советую… всем вам это прочесть,
Вы же знаете, что Бог на свете есть,
Придут расплаты….. За грехи страшные
Лучше жить в мире - так безопаснее.
***
В тесной печурке извивался огонь,
Один остался… В жилах густела кровь,
Вдруг кашель сильный, поглядел в окошко.
Давно уж осень…. «Пожить, хоть немножко».
Он на кровати, едва губы сжимал,
» А может хватит, ведь я, очень устал»,
Старик промерз, хотя одежды ворох,
Она не грела, вдруг услышал шорох.
Нет, не подняться, -« Кто здесь?», тихо спросил,
И снова кашель, привстать не было сил,
Взгляд бросил на пол, всё в густом тумане,
Вонь, прелый запах, словно в чулане.
Кряхтя всё нюхал - « Табак может это?»,
В старой избушке беззвучное эхо,
Изнемогая, едва приподнялся,
Пред ним столб дыма , в воздух расплывался.
Руки трясутся, всё же протёр глаза,
Не мог поверить, не мог слова сказать,
Вытирал слёзы, что бежали ручьём,
Сынок перед ним, в фуфайке и с ружьём.
Вновь дрожь по телу, так объятья нежны,
«Чего ты плачешь? Вишь, вернулся с войны,
Сын твой родимый, знаешь, даже герой!
Я расскажу всё, ты дружишь с головой?
Думаю не смог, совсем меня забыть,
Не век одному, вот здесь же, тебе жить!»
Дымок в избушке, поднялся к потолку,
« Ты подними, я сам встать не смогу»,
И вот сидит уж, греет плечи кожух,
«А ну погляжу, вижу крепок, стал дюж.
Давно.... беда то, уж год назад ушла,
На покой мамка, изнемогла душа,
Богу молилась и так тебя ждала,
Да не суждено. Хлопот мне предала.
Ох, как тяжело , одному среди тайги,
То зверь залезет, то чёрт несёт других,
Тех, словно леших, что голодны всегда,
Глаз держи остро, гляди придёт беда.
Ну болтать хватит, теперь ты расскажи,
Где был, что видел, отцу всё доложи,
Годков то двадцать, с тобой не видались,
Да прошло время, за тебя боялись,
Мысли что женат, сердца согревали,
Ведь с матушкой то, о внуках мечтали».
« Ну хватит отец, что творится, слушай,
Был в Украине… не бить же баклуши,
Война в Донбассе, уж пятый год пошёл,
Туда попал я, сказать счастье нашёл.
«Сынок постой ка, что несёшь? Что за бред?
Что за война то? Ох, зачем сколько бед?»
«Да всё не важно….. А тебе что так жаль?»
«Ох, болит душа, ты принёс мне печаль.»
«Ты чё? Ну даёшь! На меня погляди,
Смотри хорошо, вишь медаль на груди….»
Старик побледнел, лишь глаза блестели,
Ты сошёл с ума, вы что обалдели?!
Это не правда, я слышать не хочу!
«Ну ладно отец, пусть лучше промолчу…»
« Ну нет, хочу знать, рассказывай, давай,
Нечего скрывать, как на блюдце подай!
Осталось мало, мне пожить, не молод»,
В избушке тепло, а к старику холод,
Пробрался в душу, от жутких новостей,
«Чё лямку тянешь? Сказывай побыстрей!»
Впереди стена, камнем показалась,
Руки дрожали, душа испугалась,
«Да как же это? Там родина моя!
А ты говоришь, война, горит земля.
Побывал в аду? Что братьев убивал?»
«Всего там было! Исправно воевал.
Дают медали, ты знаешь не зазря!»
«Дурья башка, что слушаешь царя?
Народ послушай! Уничтожать людей?!
Да ради чего? Будет проклят злодей!
В царских хоромах … Ему жить то легко,
А мы как живём? Не ходи далеко,
Погляди, где газ? Тот, что он продаёт,
Хочу лучше жить, я же не идиот,
Всё земель мало, наведи порядок,
На своей земле! Ты сын - стал мне гадок!»
Сильно терзался, на лице покраснел,
«Разочаровал…. Зачем пойти посмел?»
Собрав все силы, хотел кричать старик,
Не получилось, его голос охрип,
«Течёт кровь в тебе, не только русская,
А по прадеду, то украинская!»
«Я узкоглазый « - решил сын перечить,
«По прабабушке! Ты стал бессердечен!
Не перебивай! Слушай, что говорю!
И я всей душой Украину люблю!
Там корни наши, дед любил калмычку,
Вот и родила дитя - мальчишку,
Что мне не веришь? Полезай на чердак,
Там найдёшь фото, думаю не дурак,
Отец в медалях, тоже воевал,
Да тот народ же, ведь свободы желал,
В девятнадцатом, добились своего,
Потом был Союз, вроде и ничего,
Мы в одно время, жили всей семьёй там,
А потом мечты, уж поехал на БАМ.
О ,если бы ты знал, люди приветливы,
Совсем не жадны, примут раздетого,
Дадут одежды, накормят, напоят,
За столом песню, веселую споют,
Припомню как то- » Ніч яка місячна»,
Мужик один пел. Да как мелодично,
Какая нежность, ты бы послушал её,
Все полюбили, даже пели семьёй.
Перед глазами красота земная,
Поют соловьи, сердце замирает,
Туда мысленно….. Так часто летаю,
И во снах вижу, за рекой скучаю.
О Днепре писал, наш поэт Шевченко,
Ох, если бы знал, как болит сердечко,
Да Украина….. Довольно красива!
Я был в Карпатах… Народ не ленивый,
А терпеливый, даже не представишь!
Не пойму тебя… Уснул? Чего молчишь?»
Сын в карман полез… ухмыляясь слегка,
Бутылка в руке, » Дорога далека»,
Тихо произнёс. Из горла начал пить,
А потом громко, » Я хотел лучше жить.»
На вот посмотри, коль бабла я привёз!»»
В руке доллары, «Что доводишь до слёз?
Покаяться нет ! Не жди и не буду,
Пускай на душе даже совсем худо…»
Склонился старик, словно мёртвой хваткой,
Схватил те деньги, посмотрел с украдкой,
И резко к печке, отбросил от себя,
Послушай не так! Воспитывал тебя!»
Уж назад падал, он сдержаться не смог,
Сердито шептал, « Ведь накажет же Бог!
Думаешь прощу? Ошибаешься - НЕТ!»
Закрывал глаза, часто дёргался дед.
Вдруг резкий кашель, разнёсся в избушке,
А сын пил водку, словно чай, из кружки,
Уж стало тихо, только треск дровишек,
От печки тепло, едкий запах шишек.
Свет бил в окошко, новый день наступал,
А сын одетым, на табуретке спал,
Старик проснулся, спеша заговорил,
« Ты, сын послушай, землю свою любил,
Хотел вернутся. Позже сократили,
С работ то многих. Назад не пустили
Независимость, тогда объявили …».
«Да ладно батя, зачем всё вспоминать,
Скажи мне лучше, где схоронили мать?»
И в кружку налил, в который раз водку,
Дай - ка закушу, ведь привёз селёдку,
Я мать помяну, может и ты выпьешь?
Смотрю изнемог, едва - едва дышишь…»
«Нет, не скажу я… Где могила, не спорь,
Не ходи туда, прошу нас не позорь,
Испоганил род, облил грязью предков,
Как это гадко и довольно мерзко.
Не хочу видеть , уезжай от селя!
Как носит таких, родимая земля,.
Ведь не ровен час, я уйду на покой,
Скажи зачем знать….» - «Нет - нет, отец постой,
Ведь ты же не прав и обязан простить,
Думаю и мне , тяжело будет жить,
С тем что пережил, что делал, что видал!»
« Ну сын довольно, я уж очень устал!
Говорю уйди, прошу дай умереть,
Не могу боле, на тебя смотреть,
Я очень хотел, пожить ещё малость,
Зачем принёс боль, скажи мне на старость?»
Он привстал слегка и сильно так кашлял,
Не ожидал сын, внезапно заплакал,
Между губ в отца что - то потемнело,
Вот и смерть пришла. Подошёл несмело,
Поглядел в глаза… и громко зарыдал,
Прости, очень жаль, что тебя я предал! »
Стучал в окошко, осенний мелкий дождь,
Тишина в избе, тело мучила дрожь,
То ли от горя, а может от страха,
Водку пил с горла, да жизнь не сахар.
Мучила совесть, в бега податься?
Где в душе покой? Как с прошлым расстаться?
И как жить с этим? Вновь остался один,
Опять с печурки, повалил сильный дым..
***
Умейте ценить дружбу всех народов,
На мирном поле дождусь новых всходов.
22.10.2018 г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811008
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.10.2018
Я прийду, чуєш, до тебе, тільки зачекай,
Шурхіт листя під ногами, осінь зустрічай,
Сонце золотом покриє, прикрасить поля,
У бурштиновій вуалі красуня земля.
У думках,у нас з тобою іще літні дні,
Квіти- маки збирали, ти дарував мені,
І нам сонце всміхалось, у долонях тепло,
Всі птахи в коло збирались, якби ж так було.
Як прийду, любий до тебе, хай неба блакить,
Вітер згоне сірі хмари, подарує мить,
Ясний промінь гойдається на вітах кущів,
Нехай осінь та не хочу, холодних дощів.
Тож стрічай мене і осінь, листочків букет,
І поглянь в жадані очі, знаю твій секрет,
Принесеш мені троянди, які так люблю,
Я цілунок твій медовий, ні, не загублю.
2015р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018
Жила у містечку Ксюша чорноброва,
Чутки всюду ходили, що гонорова,
Десь із хлопцями йти, нащо їй злидота,
Весь час, з начальством, погуляти охота.
З депутатом, може часом закрутити,
Злітати в Турцію, із ним відпочити,
Стрічала ввечері, місяць усміхався,
Сама б по раділа та він так набрався.
На ніч не зостався, отака зануда,
Невже погана? Я славна, пишногруда.
Три дні... тиша, але знову явився,
Та й каже напідпитку, - Я це влюбився.
Голодний дуже, у животі шкварчить,
Мені, чи подаруєш нічку - щастя мить.
Чого баритись, вже запечена курка,
Прикрасила стіл, а по радіо» Мурка».
Язик ледь вороче, - О, ти моя бджілка,
Наївся, дякую, ще й добра горілка,
Додому вже пора, давно люба Соня,
Чекає напевно, ще в мене є доня.
Не можу лишитись, це прийшов до тями,
Бо Соня роздере, заб`є копитами,
Та картку візьме, у офшорах є гроші,
Тож бідність не для мене, живу в розкоші.
Не дай же Боже та комусь похвалитись,
Що я до тебе ходжу, щоб не сваритись,
Навіщо заміж тобі, ця заморока,
Ну то, до завтра, поцілуй темноока.
Та ти, за їдло, зовсім не переймайся,
Мій зам, доставить, я пішов, то ж тримайся.
Воно, як свиня, вилізло із сараю,
Не хоче Ксюша, зовсім такого раю,
Хай біс йому у бік, бач яка зараза,
За ночі, ті самотні, так жме образа.
Все ясно, депутат та я не повія,
Кулак зажала, біль, не збулася мрія,
Мо» краще тракторист, хай в двері постука,
Сама... собі знатиму, тепер не с*ка.
03.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018
Серпневий вечір. Цього дня був мінливий повний місяць, він часом сріблився, переливався, блідніє поміж темно сірих хмар у потускнілому небі. Здавалося ті хмари, що вище, кудись поспішали, що нижче на якийсь час завмирали, згодом, не поспішаючи пливли до заходу. Сонце вже сховалося. По обрію ледь - ледь видніються розпливчасті, червоні хмари, а трохи ближче, велика, темна хмара час від часу світилася від блискавки. Здавалося блискавка наче хотіла її розділити на декілька частин, потім гуркотіло й гуркотіло, врешті десь далеко губилось.
Наталя, йшла по дорозі невеличкого містечка. Шкода парасольку не взяла, напевно буде дощ, позираючи на небо, зробила висновки. Ото ж треба, хто просив, цього дощу, так недоречно, ще моя штукатурка потече. Зненацька зашпортнулась, все тіло здригнулося, в душі з переляку, аж похололо. Різко зупинилася - от роззявляка - сварила себе. Ще чого бракувало, щоб така красуня, як я та простягнулася перед людьми, щось не везе сьогодні, з самого ранку. Роздивилася, чи ніхто не помітив, перевівши подих, йшла далі. Вбралася в нове вбрання; червоні капці на підборах, футболка жовтого кольору з сріблястою вишивкою, ще й спідниця в червону смужку з чорною, така собі - міні. » До біса такі хвилювання», торочила про себе, нехай би сьогодні попався мені на очі Микола, вздрів би мене, таку, напевно б приворожила,, не відходив би від мене..
Вона його знає більше пів року, про таких говорять –«душа компанії». В кафе своя людина, завжди серед молоді, як король, всім керував, веселий, дотепний, завжди знав, коли та що сказати, до того, ще й красунчик. Їй подобалися чорняві хлопці і такі ж стрункі, як вона. Він часом запрошував її на танець, але провести додому ні разу не наважився. Наталя вже зо два тижні ходить в кафе щодня - в надії, що зустріне його.
Їй сподобалося це містечко, приїхала з села, влаштувалася на роботу в дитсадок - вихователькою. Дуже зручно, неподалік винайняла квартиру, ще й «Автовокзал» близько. Як треба й додому,то перескочити можна швидко, не треба витрачати багато часу. І зовсім близько кафе «Стоп», де завжди людно, можна розважитися, послухати музику, випити коктейль чи пахучої кави.
Після щоденної роботи, хочеться відірватися від дитячих клопотів, ось і прямує в кафе, озираючись, даруючи усмішку перехожим. Ну, як не Микола, то може хтось інший з місцевих клюне на неї. Тож здається й не погана, як кажуть, ноги ростуть від плечей, високі в моді - думала дівчина;
Чорні брови, карі очі
Сумні вечори дівочі
Де ж Миколко загубився
Біда, як в іншу влюбився.
Ото, знову в голові цей Микола, не має від нього спокою, хитнула головою, переступаючи поріг кафе. Може вже сьогодні його величність прийдуть, шукала, позираючи на всі сторони.
В салоні людно, гуділо, як у вулику, до всього цього, ще й грала джазова музика. Доволі веселі розмови й раз – по – раз в залі сміх.
Аж раптом, прямо на неї, йшла невеличка на зріст, кирпатенька дівчина, з великими, смарагдовими очима, красивої форми. На обличчі привітна усмішка, як та золотоволоска, пишне, кучеряве волосся, кольору стиглого жита з сонячним відтінком, ледь дістало до плечей.Вона так поспішала, мов пташка хотіла вилетіти з клітки, здавалося,перед собою нікого не помічала.
- О! Руденька ( стрекоза) – Привіт!, - доволі голосно сказала Наталя і торкнулася руки дівчини. Та відразу червонілась, наче з-за хмари виглянуло сонце, за мить позирнула навколо себе, їй тихо на вухо.
- Чого репетуєш, це, що в школі?
- О! Дивися на неї! Оленко, ти де взялася? Що теж в містечко потягнуло? - здивовано з запитаннями продовжила Наталя.
Дівчина наче засоромилася, донизу опустила голову.
- Я тут проїздом, з Вінниці приїхала. Ось купила булочку, перекусити та й піду на перехрестя попутну автівку зловлю, треба ж якось додому дістатися.
- Ой, що село без тебе ніч не перебуде? Давай залишайся! Згадаємо школу, як контрольними роботами ділилися, як один бутерброд на двох ділили. Ще й гримить, чуєш, буде дощ, змокнеш, чого доброго захворієш,- запропонувала Наталя.
Сама ж дивлячись на неї, хитро всміхалася й про себе, - Ха – ха… А веснянки так трохи й залишилися на обличчі. Хто на неї із хлопців зазіхатиме? Хоча, правда, пишні груди приваблюють чоловіків. А, що вмовлю посидіти зі мною, може й справді та хтось на нас зверне увагу. Хоча звичайно місцевих дівчат в цьому кафе теж не бракує. Та чим біс не жартує, місяць уповні, емоції… Врешті треба ж дізнатися, що вона в Вінниці робила?
Наталя, взявши її під руку, підвела до столика,
-Гайда, сідай, я пригощаю!
Зазирнувши на годинника, що висів на стіні біля бармена, продовжила,
- Тобі охота так поспішати додому? А може в мене переночуєш? Чи завтра корови пасти? Чого спішити додому, чи може кавалера, якось замала? Ану зізнавайся, давно не бачилися, - як завідна дзиґа, гомоніла Наталя, кидала привітний, допитливий погляд на присутніх у кафе.
Олена, дивилася на неї прямим поглядом,
-О, ти така, як була цокотуха, така й залишилася! Не думала, що тебе тут зустріну, тільки ти мене так більше не називай, тож не діти, а вже дорослі….
Зробивши паузу, ледь всміхнулася, продовжила,
- Добре, зараз передзвоню батькам, вони напевно думають, що я на ніч в брата залишилася. Та я вирішила не заважати, тим паче в них ночувати залишилися гості. Василь з Галиною квартиру купили в Вінниці. Давно збиралися, нарешті їх мрія здійснилася. Галинка вагітна, тож скоро стану тіткою.
- Гарна новина! Посидь, я зараз! - Наталка попрямувала до бармена.
Оленка с під лоба роздивлялася на присутніх. Хтось пив каву, хтось смоктав коктейлі. Майже всі столи були зайняті та тут де вони сиділи, поруч за столом сиділо дві дівчини. Вони, про, щось перешіптувалися, кидаючи погляд, то на Наталю, то на неї. Напевно її тут знають - зробила висновки дівчина. І в черговий раз поклала ліву руку на коліно, наче приховувала свої дірки на джинсах. Вона то гарно одіта, а я, що я, так по – робочому - думала Олена. Та нічого, ніхто ж не роздягне, всміхаючись, подивилася до Наталі. Чому так довго? Можливо грошей немає, то в мене є. Так і буде, нащо втрачати нагоду, де розважусь, хіба в сільському клубі, так для клубу вже стара, там одні підлітки тусуються.
Олена з сумочки дістала телефон…. Вона попередила батьків, що залишилася в Наталки, додому приїде першим автобусом. Заперечень звичайно не було, адже в дівчат чудовий вік, минуло двадцять років. Пора вже й самостійність проявити, думати про своє майбутнє.
Наталя усміхнено присіла за стіл. Один з офіціантів приніс тістечка й каву. Приємні пахощі дурманили голови… насолода… Ще й зазвучала лірична музика.
- Тільки б взяти якогось хлопця й піти з ним в (медляк)- весело сказала Наталя та шкода, сьогодні хлопців замало, нікого з знайомих не бачу…
Дівчата сиділи з пів години, кожна розповідала про своє життя.
-То ти тепер в Вінницю жити поїдеш, до брата, круто, от би в мене був такий брат! А тут дві сестри маю й то набагато менші, ще до школи ходять. Не маю від кого чекати підтримки. Як білка кручуся в тому садочку, але що поробиш….Когось би звабити з місцевих, хоча б жити в цьому маленькому містечку, щоб недалеко від батьків, щоб знайти своє щастя, все ж таки не в селі, - задумуючись, не поспішаючи, говорила Наталя.
- Ну, а я платні курси бухгалтерів закінчила й толк який з того, де зараз можна влаштуватися? Ніде немає роботи, тікають наші до Польщі, Чехії, мене батьки не відпускають. Оце тільки й надії на брата, можливо у Вінниці десь для мене роботу знайде. Правда жити з ними не хочу, може в якусь общагу поселить брат. Було б добре. А, щодо кавалерів, як ти кажеш, цим не переймаюся, з моєю зовнішністю, хіба може клюне такий, як я рудий. Та мені й самій добре, не поспішаю..Не тридцять же років мені, ще можна розважитися, пожити для себе. Взагалі , мама каже приказка така є - »Від своєї долі ніхто не втік».
- Гарна приказка та я вважаю від самої теж багато залежить. Які новини в селі? Я два тижні не була вдома, що в нас нового? - нахиляючись до Олени, тихо запитала Наталка.
- А, що нового… Знову когось хоронили із героїв АТО, мама бідкалася, плакала, я саме в той день їхала до брата, то не знаю точно кого. Тільки мама плакала, що дитина тепер буде зростати на пів сирота. Це вже приїду, дізнаюся. А так, в селі зовсім молодих не видно. З нашого класу тільки й залишилися я та Віктор, баби Насті, він же без батька й матері – сирота. Військкомат його не чіпає, а бабця сказала, «Через мій труп підеш на війну». А хто за нею догляне, вона ж змалку його вибавила.
Біля бармена скупчилися хлопці, шукали, включали раз- по - раз якусь музику. В цей час - в двері ввалились четверо хлопців, про щось гучно, весело розмовляли. Серед них Наталка побачила Миколу - в білій сорочці, як наречений - відразу подумала дівчина. В лівій руці він тримав рожеву троянду. Став по серед салону, уважно придивлявся до присутніх.
Двоє хлопців, з компанії, підійшли до сусіднього стола, де сиділи двоє дівчат, гучно відсував стільці, присіли й відразу пролунав сміх, вони вже, про щось, спілкувалися. Ще один хлопець з компанії стояв біля бармена, наче чогось чекав.
Нарешті Миколин погляд потрапив на Наталку, їх погляди зустрілися, він посміхнувся.Але відразу до них не підійшов. Наталка від злості, аж почервоніла. Ба, який гордий, от халепа, кого він чекає? Адже ж прийшов з трояндою.
Оленка помітила, як почервоніла Наталка, здивовано до неї
-Ти, що? Про що думаєш? Щось сталося?
Наталка опустила голову,
- Не звертай уваги, відчуваю, що почервоніла, може хтось дивиться на мене, чи щось про мене говорить.
Микола, з усмішкою на обличчі, таки, підійшов до них, присідав на стілець, троянду поклав серед столу.
-О! Наталі! Ти, що Анжеліку до нас привела, чи золотоволоску? Де її викопала? І звідки це чарівне сотворіння? Зізнавайся….
Наталя ховала очі, дивилася кудись в сторону, злість розривала душу. Це ж треба таке - запросила на свою голову!
Він уважно дивився на Оленку та намагалася дивитися на Наталку. Хлопець сміливо взяв Оленку за підборіддя,
-Ох! ,Ох! А очі! Як смарагдові рубіни…
Їй настільки не зручно, що ривком руки відсторонила його руку,
-А не забагато вільності, шановний?
Микола здвинув бровами, здивувався,
- Ти, що недоторканна? Чи горда така?
Раптом у вікнах кафе наче загорівся факел, блискавка розрізала небо, різко, гучно шарахнув грім, одночасно потухло світло.
Кілька секунд темряви…. Біля бармена загорілися одна за одною, з десяток свічок. Він швидко розносив їх на столи.
Микола, поплескав його по плечі, коли той підійшов до них,
- Молодець! Швидко впорався! Преміальні випишу! Принеси нам безалкогольних, малинових три коктейлі, я за кермом сьогодні.
Наталя здивувалася, він, що можливо власник цього кафе? Вона, майже нічого про нього не знала, чула, що двадцять чотири роки минуло, що живе тут, біля мами. Ще якось гомоніли хлопці, що хоче купити в Вінниці квартиру, чи будинок.
Микола, поглянувши на Олену, нагадав,
- О, я вибачаюсь! Не представився, ця гроза збила з пантелику, мене звати Микола. Двадцять чотири роки, не одружений зараз і не був одружений, в пошуках для себе дружини, вірної, скромної, працьовитої та гарної, щоб змогла причарувати.
На обличчі щира, весела усмішка, кивнув головою,
- А тебе звати…. я зрозумів Оленка! До речі - ім`я гарне. Та не схожа на обгортку з шоколаду «Оленка», краща.
Олена - від його слів, кліпала оченятами, ледь встигла зрозуміти, що він говорив, бо говорив дуже швидко.
В кафе стало тихіше… По вікнах текла вода, чутно, як хлюпотів дощ, до того ж не малий, а справжня злива вирувала надворі…
Мовчки пили коктейлі… На столі палахкотіла свічка. Микола уважно придивлявся до Олени, славна, носик симпатичний, пишні груди. Цікаво, з одного села, а такі різні. Та, не знає, що на себе нап`ялити, а ця така проста. І фарб ніде не видно. Натуральна - копошиться думка в голові. Вкотре погляне на обох дівчат, порівнював їх вигляд. Так, не тікати додому, а запропонувати свої послуги, може не пошле подалі, давав собі настанови.
Оленка, першою заговорила, ледь схвильовано,
- Дарма залишилася, вже напевно була б вдома. Після такого дощу чи й буде їхати до села автобус? Дорога паршива, хоч дорога й висипана вапняком та яма на ямі, тож не знати коли попаду додому.
- О квіточко, ти, що с того села, що й Наталя? До речі, Наталочко, це тобі за гарний сюрприз,
- він подав їй троянду, в черговий раз посміхнувся.
Наталці було приємно, в її очах немов з`явилося сонце, хоча вона не зрозуміла за який сюрприз та все ж зацікавлено позирнула на Олену, яка її реакція, на те, що він вручив їй троянду?
- Дякую Миколко!
Олені стало трохи не зручно, опустила голову, мовчала. Наталка, не поспішаючи, демонстративно підняла руку, ніжно поклала йому на плече,
- А що, може в село її повезеш, такою погодою?
Він відразу ж забрав її руку, поклав на стіл,
- Наталко, скажи ти про мене, щось, колись погане чула ? Напевно ні, тож на мене можна покластися, я буду вірним, як пес. І в повній цілості довезу додому. В автівці тепло, є запасна куртка, одягнеш, зігрієшся. Даю слово, чіплятися, як банний лист, не буду. Ми тебе Наталко завеземо на квартиру, чого, ще тобі час втрачати, краще вдома виспишся, завтра ж робочий день. А я Олену завезу, не хвилюйся, - говорив, наче, розмірковував вголос.
Дівчата тільки переглянулися . Наталка зрозуміла, його жест, хотів показати свою незалежність. Та нічого, вирішила дівчина, відвезе її в село, на цьому й кінець. Мені ж подарував троянду і до Олени,
-Гаразд, їдь, не бійся, хлопець слова, надійний. Вже й здається дощ ущух, маленький січе.
- Я зараз прийду, зачекайте, хай вийду надвір, подивлюся, що там коїться? - поспішив Микола.
Ну нарешті, думала Наталка, тепер буде знати де я живу, можливо колись заїде, хай завезе її, дізнається з якого ми села.
Надворі сиро, прохолодно…. Дівчата сиділи в автівці, Микола прощався з друзями.Одному з них - шепотів на вухо,
- Гадаю, в селі заночую, то ж не переймайтеся, якщо завтра трохи затримаюсь.
Хлопці весело плескали по плечу, один перед одним бажали удачі,-» Ну давай, щасливої дороги! Не злови ґави, може це доля!».
Було близько двадцять другої години, коли Наталка попрощалася, пішла до квартири. Олена трохи боязко їй махнула рукою,як миша забилася в куток. Микола дав їй куртку,
- Зігрійся, бачу замерзла! І не бійся, не скривджу тебе, село ваше знаю, не хвилюйся. Мовчки гнав авто, а серце тріпотіло, що придумати, щоб подивитися, що за сім`я? Де вона живе і як? Хотілося швидше дізнатися про її життя.
Дванадцять кілометрів проїхали, їм обом здалося, що це минула якась мить. Оленка, дивилася на його широкі плечі, мужні руки, гарний хлопець, комусь буде добрим чоловіком, не якесь похабне, не виховане сотворіння.
Під`їхали до дерев`яного паркану, ворота відчинені, по всій хаті горіло світло, на обійсті в купі сиділи гуси. Почувши гул авто, гусак гучно заґелґотав, хтось надворі включив світло. З хати вийшов батько Олени. Чоловік, років п`ятдесяти п`яти, взутий в гумові калоші, розвів руками. Олена вискочила з автівки,
- Дякую, от я і вдома. Тату, це мене знайомий підвіз, не сварись. Це Наталки Овчинникової знайомий, Микола.
Батько не роздумуючи, підійшов до авто. Хлопець відкрив двері,
- Доброго вечора Вам! Ви не сваріться, в нас така гроза була й дощ сильний, що вона завчасно не мала чим дістатися.
- То нічого, я Дмитро, батько Олени, - протягнув до нього руку. - Давай заходь повечеряємо, жінка вже спить, скуштуєш нашого молодого вина з чорної смородини.
Олена, як почула ці слова, мов обпечена залетіла до хати. Що робити? Не прожене ж його, якщо дасть згоду батькові. Що ж тоді скаже Наталка? Та чи він її просто знайомий, чи можливо зустрічаються? Вона ж їй про це нічого не говорила. Оце так справи! От батько, компанії хоче! А мені ж потім прийдеться перед Наталею віддуватися.
Микола з батьком зайшли до хати. Хлопець привітно привітався, Олена стояла перед ним, як червона троянда, не знала куди подіти очі. А чого й сама цього не знала. Батько до неї,
- Давай ми повечеряємо, там мати качку запекла, хай спить, її не чіпай, сама накрий на стіл. Батько запропонував Миколі помити руки…
Олена, як накрила стіл, відразу пішла до своєї кімнати,
- Ну на добраніч! Дякую Миколо! Щасливо добратися додому.
Поспіхом, зайшла в свою кімнату, серце здавалося вискочить, а красивий же та куди мені до нього, втішала себе. Лягаю спати - умовляє себе. Повечеряють та й поїде - копошилися думки. Заснула не відразу, але день пригод її зморив.
У вікно заглядає ранок. Небо, немов сіра пелена, після дощу скрізь мокро, з дерев стікали дощові краплини. На обійсті ґелґотали гуси, батько погукав курей. Олена виглянула й відразу відчинила вікно, в обличчя війнуло прохолодою, пахло сирістю, на подвір`ї стояла Миколина автівка. Що автівка зламалась? А де ж він, там і спить? Це перше, що прийшло їй на думку. Вона, накинувши, на нічну сорочку, літній халат, вискочила з своєї кімнати. Оторопіла, коли побачила, що Микола солодко спав на дивані. Очі від здивування, ще більше округлилися, лише одна мить і вона знову в своїй кімнаті. В душі дивне хвилювання й від чого- задавала собі питання. Так треба зібратися і йти допомагати матері, треба ж молоко процідити, вона напевно вже корову погнала до череди.
Коли Олена вже одягнена зайшла в кімнату, Микола сидів на охайно застеленому дивані, привітно посміхнувся,
- Вибач, я не поїхав, такий дощ линув, як з відра, батько твій не відпустив, каже, ще вночі десь би застряг. Побоявся за мене, наче я йому якась родина. Олена почервоніла, як буряк, не могла й слова вимовити. Він підійшов впритул до неї. Ледь - ледь затремтіла, як листочок на дереві, хотіла відступити,
- Чого боїшся?
Ніжно взявся двома руками за обличчя. Погляд, очі в очі.Довгий, солодкий поцілунок - їх заворожив.. Вона й сама не знала, чому не сперечалася. Той дотик до вуст, сп`янив на якусь мить. Наважилася відійти від нього, чомусь не слухалися ноги, наче він забрав в неї всю силу, все ж зробила крок назад. Він тримав її за руку,
- Не гони мене, краще пізнай, подобаєшся ти мені, золотоволоско!
Їй ніхто й ніколи не казав таких слів. Її наче хтось доганяв, схопивши на ходу пусте відро, вискочила з хати. Немов п`яна йшла до криниці, яка була в в десяти метрах від літньої кухні. Він, не гаючи часу, поспішив за нею. Побачивши його поряд, поспіхом спустила відро донизу, відійшла. Наче грали в мовчанку, тільки погляди. Назад йшли, не поспішаючи, вона попереду, а він, з повним відром води, йшов слідом на нею. На обійсті стояв батько, на обличчі щира, весела усмішка, й про себе - »А жінка журилася, коли вийде заміж наша - руденька (стрекоза), а воно бач, як - » Від своєї долі нікуди не втечеш».
На обійстя зайшла мати,
- О, всі повставали….Давай доню, сніданок рихтувати….
Вони наче давно знайомі, дружно снідали за столом, Микола розповідав про себе, батько з матір’ю, час від часу переглядаються, задоволено хитали головами.
Тю, то це напевно Наталя не знала, що то його кафе - зробила висновки Олена. Вона була здивована поведінкою Миколи, він так уважно слухав, що розповідав батько, тільки тепер дізналася, що виріс без батька. Мав « Ракушку» на базарі в Вінниці, де торгував взуттям, яке привозив з Одеси.
Ніхто й не думав, що час так швидко пролетить. Після сніданку, вже була одинадцята година, Микола всім подякував за гарний прийом, підморгнув Оленці,
-Я, ще приїду, тепер вже сам знайду дорогу….
Він повертався в містечко. Батьки дивилися на доньку, батько не витримав,
- Отакого б зятя, гарний хлопчина!
- А я тут до чого? Тату, це просто знайомий, - наче виправдовувалась .
Пройшло два тижні….Наталя сиділа в кафе, знервовано дивилася на вхідні двері. Не було, як поїхати в село, трохи заслабла, від дітей заразилася вірусом. а по такій, дощовій погоді куди їхати? А дощі зарядили наче вже пізня осінь. Ці дні не бачила Миколу, а подзвонити до Олени, не змогла, картала себе, що не записала її номер телефона. Це очікування її дратувало, підійшла до бармена,
- Щось Миколи давно не видно, не знаєш де пропав?
Хлопець не відволікаючись від натирання фужерів,
- Чому не знаю? Крутиться, курс тримає, то на Одесу, то на Вінницю, (доляри) заробляє. Чув, що якась дівка з села обкрутила, хату купує в Вінниці, надумав одружитися, розпрощатися з свободою.Більше нічого не знаю…
Погода трохи покращилася, але вже хазяйнував вересень…. Наталя ледве дочекалася вихідних, їхала в село. Як завжди вирядилась, в яскравому одязі, накладні махрові вії, розфарбована на обличчі. Ні, вона відразу не пішла з автобуса додому, її розбирала цікавість, прямувала до Олени. І цілу дорогу розмовляла сама з собою, як навіжена -« Ні він не міг на неї клюнути, навіть допустити цього не можу. Це ж якому треба бути дурневі, щоб на неї зазіхнути. Сам такий славний, забезпечений, ні - ні. Та хоч запитаю в неї, як тоді довіз її додому. Та нарешті запишу її номер телефона». І знову думки про Миколу- це точно в нього хтось інший, точно, не ця руда (стрекоза).
Озираючись, підходила до обійстя Олени, надворі гучний сміх, почула її голос,
- Миколо! Не обіймай при батьках, не цілуй. Так в селі не годиться поводитися, ще хтось побачить.
Наталя завмерла, була саме під брамою, йти назад, чи вперед?
Раптом, зовсім близько, біля хвіртки заговорив Микола,
- Хай бачать! Скоро ж одружимося, чого чекати? На Покрову візьмемо шлюб, в кафе весілля зіграємо. Будеш моя золотоволоско! Все - все, дала згоду, значить назад дороги немає, ні - ні – ні, голубонько моя, не відпущу.
Наталя крадькома відходила далі від паркану, присіла за великим кущем бузку.
Ворота відчинилися, автівка швидко поїхала в напрямку дороги - до містечка. Олена, наче літала, щось приспівуючи, собі під ніс, зачиняла ворота.
Ну от і все, знервовано, йшла стежкою додому Наталка. Шансів бути з ним ніяких, прогавила я своє щастя. Що він в ній знайшов? Вкотре себе запитувала дівчина, а потім озирнувшись назад, пригадує слова, які говорила Олена;
» Від своєї долі нікуди не втечеш». А можливо воно так і є, хто знає? Та де ж та, моя доля? Де так довго блукає моє щастя? Хіба я гірша за неї? Чому все так?
В обличчя дмухав осінній вітерець…. Наталка намагалася затримати непрохані сльози, ні плакати не можна - втішала себе, ще фарби потечуть. Дихати важко, переслідувало неприємне відчуття, як ком в горлі, хотілося, ридати , кричати….
Вересень 2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018
Ясне сонечко дрімає,
Прохолоду відчуває,
Ото осінь, чарівниця,
Все літає,мов Жар птиця.
Чути пісню колискову,
Завітала у діброву,
У красу, всіх одягала,
Золоту стрічку вплітала.
Молодесенькій берізці,
Розгойдалась по верхівці,
Скрізь під музику фантазій,
Щоб не було їй претензій.
Злата кинула довкола,
Вся трава майже пожовкла.
Рудий жовтень веселився,
Раптом дощик заходився,
Із листків, збігла багрових,
Осінь в краплях кольорових.
15.09.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018
Задивлюсь до неба, озирнусь довкола,
Земля – ненька, моя різнокольорова,
Поцілунок, шле сонце, ясніє просинь,
Чарівниця мандрує - панянка осінь.
Задивлюся, а ліс, сумний, напівголий,
Молоденький клинок, одяг фартух жовклий,
Десь лишилося, все ж листячко подерте,
Присоромився, за те вбрання відверте.
Гра акорди, з вітром осінь - танцівниця,
Закружляла, в танці, радо веселиться,
Вже до неї, задивлюсь, мій сум розвіє,
Співа серденько, то ж краса душу гріє.
18.10. 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2018
Я в обіймах, тішусь, о бабине літо,
Де не гляну, зразу, на душі, так світло,
Ясне сонечко, добре сяйвом світить,
А промінчик, теплом, ніжністю потішить.
Золотаве листя… на синьому фоні,
Мов спадає з неба , підставлю долоні,
О, чаклунко – осінь, багряні вуалі,
Я попрошу, люба, геть розвій печалі.
Чи ховай, під листям, притруси росою,
Налюбуюсь, нехай твоєю красою,
Ступай осінь, сміло, розкидай намисто,
Ще добав, бурштину, із веселим блиском.
Павучок…сховався павучок, немов у віконці,
З вітерцем мережки, виграють на сонці,
Мене осінь сповий, співай із сюрчками,
Іще трішки змалюй, жовтими стрічками.
Щоб думки, сонячні й сни добрі осінні,
Гріли душу, в ці дні, холодні і зимні.
17.10 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018
Ой прийшла Покрова, вся травичка кволо,
Та й голівку схилила, де не глянь, голо,
Застелила землю листячком багровим,
Покривалом теплим й різнокольоровим,
Тож спішіть дівчата, до гулянь весільних,
Та й єднайтесь, люди до святкувань спільних.
Всі засіки повні, вродила пшениця,
На Покрову, свято, хай чиста водиця,
І довкола покропить, ще й військо наше,
Щоб жилося вільно й набагато краще.
На сторОжі, стоять козаки вкраїнські,
Відчайдушні, горді, мужні й непохитні,
Хай всміхнеться доля, війна закінчиться,
Най у полі чистім, жито золотиться.
Поможи в Покрову , катів відігнати,
Щоби ясне сонце й не плакала мати,
Ми вклонімось з вдячністю, перед тобою,
Захисти, накрий від ворогів собою!
Богородице! Нехай дзвенять дзвіниці,
Прославляймо, тебе у щирій молитві,
Нині чудо станеться в божій благодаті,
Хай живе все людство в радості і щасті!
***
Шановні друзі ! Вітаю всіх зі святом Покрови!
Та Днем захисника України!
МИРУ, ДОБРА, РАДОСТІ, ДОСТАТКУ І ЩАСТЯ ВАМ!
13.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018
Ах осень - осень….. Сонный месяц в тумане
В холодный вечер, сыграю на баяне
С шорохом ветра , мелодии совпали
На бал осенний, с тобою мы попали
Листва кружится, измеряя высоту
Ей нет надежды ,сохранить всю красоту
Уж наблюдая… А ветер с ней играет
Мы словно в вальсе, сердечко замирает
А я желаю, чтобы вдвоём сумели
В поисках счастья, пережили метели
И даже зимы… Если пурга заметёт
Вдвоём ведь сможем, растопить снега и лёд
А ветер свищет… Уж за окном дождливо
По стеклу капли, стекают так лениво
Вместе з листвою , осень утопит слёзы
Мы притаившись , поникнем в свои грёзы….
11.10.2016г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809725
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.10.2018
Баба з дідом на перині,
Думки в кожного перлинні,
Поклав руку на подушку,
Обійняв немов подружку.
Баба очі закотила,
- Та у тебе ж, ще є сила,
Бач подушку обіймаєш,
Мою душеньку терзаєш.
Хай мене би доторкнувся,
- Та я це, оте забувся,
Дід до неї, здивувався,
Думав сам давно (зостався).
Бо відчув, що я на волі,
Допекла ти вже доволі,
Все життя удвох не в згоді,
Що сказати й на городі,
Все копай, мене ганяєш,
Потім кажеш, що страждаєш.
Нехай добре би відпочив,
Тебе б врешті, я поняньчив,
Обіймав замість подушки,
- Тож давай, підстав ти губки,
Пишні груди, лиш підбери,
Так ніжненько їх пригорни,
Бо боюся, що задушиш,
Все життя ти мене мучиш.
27.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018
Жмутами стелиться туманна пелена,
І ранок ледве, зміг, очі при відкрити,
Здаля, небо в імлі, нема хмар, сивина,
Де сонцю сили взять, щоб наскрізь пробити.
Де теплий цілунок, щоб земля проснулась?
І осінь - красуня розправила крила,
Напевно б у віночку та й усміхнулась,
Й повсюди вуалі яскраві пошила.
Не чути пташини вітрисько спить в шатах,
Крап - крап тихо з листя… роса покотилась,
Ледь - ледь засріблилась…..у багряних свитах,
Яскравий промінчик…. осінь звеселилась.
10.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018
Слышен крик, где то там, вдали,
Отлетали, вновь журавли,
Уж совсем покраснел закат,
Нашей встрече, был очень рад.
Серебрится вокруг земля,
Ах, лебёдушка ты моя,
Ведь тебя, я встретил сейчас,
И печаль, уж рассеялась.
Впереди дорога длинна,
Но придёт же, скоро весна,
Вновь развеется на ветру,
Мы услышим грустное - Кру.
2013г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.10.2018
То замки багрові - дерева у лісі,
Крислаті й величні, низькі на узліссі,
Не чути щебету, птахи відлетіли,
А сосни - красуні, зеленню рясніли.
Лягла прохолода…. червоні віконця,
Це в клена листочки, від ясного сонця,
З вітриськом сваряться, суперечку ведуть,
П`янкі, аж хмеліють… вже ось - ось опадуть.
У небі сизі хмари, ледь роздрібнились,
В полоні, поміж чорних та й поріднились,
Холодний дощик… засріблилася осінь,
Аж там, на небосхилі, виднілась просинь.
06.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018
Осіння пора…. немов човни в морі, по небу пливли наввипередки сірі, білі й темно сині хмари. Одні пливли швидко, інші на якусь мить зависали,
тулилися одна до одної, згодом знову розсівалися, пливли далі. Інколи поміж хмар просвічується небо синь, а часом немов через сито, проб’ється сонячне проміння. А бо ж вишкіриться сонце і вже на землі все звеселиться.
Невелике селище розділене залізничним полотном потопає в зелені. По один бік більше хатин і садків, по інший, в напрямку заходу, тягнулася стрічкою річка Лопань. Тут більше місця займала долина з високими, шовковистими травами, а вздовж річки густо зелені кущі шипшини. Які весною, всі квітучі, наче гірляндою прикрашали її. А ближче до хат, росли старі високі тополі, охороняли річку від населення. Вздовж долини, на пагорбу зеленів величезний листяний ліс.
Погода мінливою та люди раділи, що нарешті пішли дощі. Не врожайне літо, посушливе, спекотне з суховійними вітрами.
Біля убогої старенької хати, покритою соломою о очеретом, вимащеною глиною, побіленою вапном, росла висока, крислата черешня. З неї тихенько, один за одним злітали листочки, деякі зовсім пожовклі, а деякі ледь - ледь почервонілі. Після дощу, що напередодні пройшов, зелені листки на черешні мокрі, сонячне проміння посилає до них поцілунки й вони виблискували, раділи, хоч маленькому та все ж теплу. Та раптом проміння зникало за похмурими хмарами, зривається вітер й не жаліючи, шарпав листя, намагаючись зірвати його й кинути до землі. Після дощу холодно, сиро, погода навіває сум. За черешнею тягнувся невеликий садок. Деякі дерева були насаджені предками, а деякі посадили батьки й діти разом. В сім`ї, як народиться дитя так і саджали яблуньку чи вишню, чи грушку. Навесні справжній рай, як йдеш стежкою, по один бік в ряд цвітуть, як наречені, молоді вишні, а по інший бік крислаті старі і молоденькі яблуні, які п`янять медовим запахом. Довкола чути веселий гул бджіл, намагалися не втрачати час, збирали нектар, стрімко то відлітали, то прилітали.
Велика сім`я жила в цій хатині. Бог дав сімох світлооких діточок, шестеро світло русявих доньок і одного, з ледь - ледь темнішим волоссям, синочка… Ні, він був не останнім, в сім`ї був п`ятим , воно б може було і менше мати діточок та лікарів в селищі немає, ще й заборона на аборти. А доля дарувала радість й не запитувала - важко буде чи ні підняти на ноги цих дітей….
Тисяча дев`ятсот п`ятдесят третій рік всім видався дуже важким. Із-за погодних умов рік був не врожайним, кожна велика сім`я не жила, але все ж вижила.
Хоча старша донька Клава й вийшла заміж, пішла жити до свекрухи та вдома, ще шість дітей, які хотіли їсти. Одне спасіння, що була корова - Зірка. Хоч мама і скаржилася, що дає мало молока та кожного дня діти мали можливість посмакувати ним. Інколи, відігрівали кисле молоко, робили сир та то тільки на продаж, він дуже цінився на базарі. Вдома всі турбувалися за корову, любили її, називали годувальницею.
Можна було доволі наїстися бараболі, яку приносила Ліда з поля. Це вже, як приморозки почнуться, як мають орати поле на зиму. Лише тоді об`їждчики дозволяли зайти дітям, ритися в мокрій, холодній землі в пошуках бараболі. А, ще влітку тішилися ягодами, скільки хотіли, стільки й їли. Тільки треба було обов`язково рвати на базар, щоб продати. А щодо яблук і грушок то це тільки тих, що попадають до землі, чи залишаться де – не - де на деревах. А кращі яблука й груші зривали й носили на базар, інколи на щось міняли, тож треба в щось одягти цю ораву.
Ліда - була другою донькою в сім`ї, невеличка на зріст, худорлява, їй навесні минуло п`ятнадцять років, закінчила сьомий клас. Мала намір поїхати на швейну фабрику на тримісячні курси шиття, щоб згодом там працювати. Вона, права рука мами. В усьому допомагала їй, була смирною, спокійною, ніжною й ласкавою, доброзичливою дівчинкою. Мала дзвінкий голос, любила співати. Любила сестричок й братика, вечорами, їм співала колискові пісні. Бачила, що мамі дуже важко, не встигає зробити все до ладу, тому й допомагала. Розуміла, що треба виживати, майже ніколи не сперечалася зі старшими. На її плечі рано лягла важка робота та іншого виходу не було.
Окрім Ліди, ще троє треба зібрати до школи. Галинка, хоч менша за Ліду всього на півтора року, зовсім не переймалася хатніми турботами. Любила поспати та, все не могла наїстися, часто нила, що голодна і ніхто на неї не звертає уваги. Сама ж не хотіла приділяти уваги меншим. Катеринка ж на три роки молодша за Галю, трохи бавилася з молодшими сестричками, адже в десять років, ще хочеться погратися. Миколка, як ковбой, бігав грався в війну, робив рогатку, дражнився з дівчатами. Дуже не хотів йти до школи та рано чи пізно, все ж треба навчатися.
Олі минуло чотири рочки, найбільше любила гратися сама під наглядом Катрусі. А іншого разу було й разом з нею гралася в піску, чи то в траві, що за старою дерев`яною огорожею. А далі йшла смуга бузку і кущів шипшини, яка відділяє вулицю від поля. На поле батьки забороняли бігати, бо там в часи Великої Вітчизняної війни були склади снарядів. Ліда, час від часу навідувалася до дівчат, подивитися де знаходяться, вона добре пам`ятала війну і, як минулого року на цьому полі підірвалася жінка з двома дітьми.
До наймолодшої дочки Ніни, комусь не вистачає часу, а в когось не було бажання бавитися з малою, все тікали від неї. Вона народилася кволою, худенькою - як тріска, часто плакала, вередувала. Як була меншою, то все мама покладе в корито при землі, щоб не далеко падати, скаже, щоб старші приглядали. Іграшки б було дати, та де ж їх взяти, як грошей все катма. Оля, чи Катя принесе дерев`яні й алюмінієві ложки, різні кришки від каструль, баняків, ото й іграшки були для маленької, щоб менше їх турбувала.
Батько працював на залізниці, слюсарем в потягах далекого сполучення. Вдома був рідко, намагався частіше їздити , щоб більше заробити грошей. А мама займалася вихованням дітей. Інколи було піде на роботу в «Радгосп», в поле, покине діти, а потім хворіють і хворіють, ледве дасть ради.
Народжене маля в сорок років, то вважалася пізня дитина. В такі роки вже й сивина на висках, бавили всі. Хіба винна в цьому, дитина, що прийшла на цей світ? Що чекає її, чи вона виживе, чи благословить її Господь жити далі? Часто задавала мати собі запитання. Важкий тягар на плечах несла, зранку й до ночі, все в роботі. Зварити їсти, майже щоденне прання руками, ще й криниця далеко. А корову, курей і город, все треба обійти. Дітям дати раду, ще й на базар якось треба вирвати час, щоб продати яйця, моркву, чи буряк. А, як зовсім скрутно то діло дійде й до курки, хоча вдома тримали не більше десяти - дванадцяти штук.
То добре, що в селищі були будинки, гуртожитки від «Радгоспу», в основному тут жили люди по найму, приїжджі, не мали своїх городів, тому й мусили купувати продукти в місцевих господарів. Хоча й за дітей серце боліло та приходилося приховати якесь яйце, щоб продати, бо ж треба придбати взуття та одяг. Менші діти завжди носили одяг після старших та час йшов, діти ж підростали, треба було в що одягати. А про взуття: чобітки, черевики, то вже, що говорити, по черзі в школу взували, бо не було за що купити всім окремо. На батьківську зарплату в шістдесят дев`ять карбованців не дуже розженешся. Воно, якби ж сім`я менша, то можливо й не погано було б, а так, як вже є….
Коли Ніні минуло вісім місяців, вона дуже захворіла. Дитині б молока парного та саме в цей час корова ходить тільна.
Нічний плач не давав спати старшим дітям. Бліде дівча капризувало, крутило голівкою і дуже кашляло. Мати носила на руках, молилася Богу, трохи помовчить, а згодом скаже,
» Все в руках Всевишнього. Як вирішить так і буде».
А потім гляне на дітей, пригорне до грудей і зі сльозами на очах,
- Та чи вона житиме?».
Ліда в цей час вже працювала в Харкові на швейній фабриці. Та зранку й після роботи намагалася допомогти по господарству. Вона як почує ті слова від матері, сльози на очах, ставало страшно від таких слів, віяло холодом. Інший раз скаже,
- Мамо, вона ж як квіточка маленька, що все хилить голову донизу і чому так часто хворіє…
Галинка ж брала книжку до рук і відразу десь зникала. А Катеринка, подивиться на маму, ледь всміхнеться, за звичкою, затисне зубами нижню губу і відійде мовчки. Миколка, якому минуло сім років, не переймався домашніми проблемами, все десь, то на печі грався, то в піску, чи просто в траві. А, як дощ надовго, то пропадав у сусідів, бігав гратися до однолітка Сашка.
Вже минуло два місяці, а Ніна хворіла й хворіла…. Батьки заборонили дітям близько підходити до неї. Одна за другою хвороби, чіплялися до дівчинки. Спочатку був бронхіт, згодом запалення легенів, після цього скарлатина і коклюш. Та Ліді мама дозволяла бути з нею ввечері, вкладаючи маленьку спати, вона співала колискову пісню. Дівчинці вдома робили уколи, від лікарні мама відмовилася, бо лікарня в районі, а це ж далеко, більше двадцяти кілометрів, тож не покине дітей.…
Та життя продовжується, час плинув…. Згодом Ніні стало краще, кашляла, але набагато менше. Вона в рік почала ходити, правда хода була смішною; стане, огляне всіх, рівно зробить два - три кроки, а потім, як пір`їнка летить до когось на руки…
Та ця радість прийшла ненадовго, мала знову захворіла, вночі душив кашель. Вранці мати носила її на долину, до річки, так радили старі люди, казали, що кашель мине швидше.
Останні дні жовтня дощило…. Мати бідкалася, що треба йти далеко, кілометра три до скирти, щоб набрати соломи для корови. На полях майже пусто. То раніше, був такий час, що згнивала солома в скиртах, а цього року люди все розтаскали.
Одного дня - таки трохи потепліло… Безхмарне небо, лагідно світило сонце, дарувало тепло, легкий вітерець, ледь-ледь просушував землю.
Хоча в Ніни напередодні була підвищена температура та на ранок температура спала до норми. І жінка вирішила, таки піти по солому, чекати кращої погоди не варто, адже з кожним днем ставало холодніше й холодніше. Залишити Ліду вдома, думала та ні, вона ж найбільше з дітей принесе соломи, а Галинку лишити, то ще більше хвилюватиметься, бо та до всього байдужа, їй якби поїсти та поспати біля книжки, не пригляне за дитиною. За інших і мови не може бути….
Катеринка взяла Олю за руку,
- Мамо ми готові йти, вже одяглися, подивися.
Тут же підбіг Миколка з простирадлом у руці,
- І я готовий, теж піду, не хочу з Сашком гратися сьогодні….
Мати, з сумом, дивилася на дітей, що робити? Але ж треба йти! В Марії - сусідки, не залишить, бо та на роботі з чоловіком, а свій був вдома коли саме дощило, тепер теж на роботі, не знати куди поїде й коли повернеться.
Ліда вийшла з кімнати, тримала на руках Ніну,
- Мамо, то, може я залишуся вдома, догляну Ніну, дивися, вона навіть на ніжки не хоче ставати, відразу сідає, хоча б їй зовсім зле не стало…
Вона, щось про себе шепотіла, забрала до себе,
- Я зараз її тепліше одягну і посаджу у комору. Розстелю ватне одіяло, напою молоком, що їй, ще треба… Вона десь через годину - дві засне, а там і ми повернемося.
Ліда зблідла, тремтячи вся від хвилювання,
- Мамо, а як буде кашляти, вона ж може задихнутися, чи зригне молоко, як вчора.Добре, що я підійшла вчасно, повернула на бік.
Потім хитнувши головою, дивлячись прямо їй в очі,
- Це в яку комору, що на замку, там де сало в ящику?
- Так, доню, не хвилюйся, їй буде тепло! - трохи сердито, відразу відповіла мати.
- Та там же темно, комарі є й часом мухи. І павуки здорові в кутку, я бачила колись, - майже кричала Ліда.
Мати кивнула рукою в сторону дітей,
- Ви йдіть на вулицю, тільки Галі скажіть, хай з вами йде, а ми зараз вас доженемо…
Ті, здивовано дивилися на суперечку та все ж обернулись і вирушили до дверей.
- Лідочко, розумієш, - почала мати, - Вона хворіє давно, тому й квола. Ми робимо все, що можемо та бачиш, нічого не допомагає. Як вирішить Бог на життя, то так і буде. А помре, то руки ніхто не підкладе, як прийдемо буде жива, то думаю буде жити. Який день, нам подарує Господь, світлий чи темний? Він сам вирішить, все в його руках..
Ліда, зі сльозами на очах, вибігла з хати на подвір`я. Перечити мамі…. Вона пригадала давню розмову з нею, коли побачила під старою яблунею два горбики, які були колом огороджені товстими патиками. Довго допитувалася, що то за горбики та згодом мама зізналася, там поховані дві її сестрички, коли ще її не було на цьому світі. Адже так шкода, таких маленьких та чим завадити я можу. Знала, що суперечка нічого не дасть, вона догнала дітей. Згодом, поспішаючи, з мішком за плечима, йшла за ними мати.
Миколка по дорозі знайшов палку, як дзиґа крутився кругом всіх, вдавав з себе воїна, наставляв палку, торохтів, мов кулемет. Дівчатка поспішали за мамою, вона намагалася йти, якомога швидше. Часом брала Олю на руки, бо та ледь не плакала, жалілася, що пристала, болять ніжки.
Ще половина дороги була непоганою, а далі, переоране поле, його прийшлося обходити, бо після дощів дуже мокра земля. А в такому взутті, як в дітей, не пройдеш.
Ліда не розмовляла з мамою, сховалася сама в собі і думки про Ніну - як вона там сама, моя квіточка? Ой, їй там напевно страшно, бідненька…. Адже в коморі майже темно, тільки щілини між дошками. Хай би заснула і щоб не кашляла, дочекалася мене….
Довго прийшлося йти, доки нарешті побачили людей, що йшли назустріч, несли солому. Мама, трохи зрадівши, запитала,
- Це де брали, адже скирт не видно?
- О, Варю! Це, ще з кілометр, туди, відразу за посадкою, їх звідси не видно. Якби видно було, то вже б всю солому розмели. А ти прямо всією сім`єю йдеш, пристануть діти, - показуючи в сторону, а потім на дітей, говорила жінка.
Діти, почувши ці слова, зраділи, полегшено перевели подихи.
- Давайте швидше діти, ще трішки залишилося, ось, рукою подати,
- кивнула головою мати.
Де й сила взялася в дітвори, коли побачили напів розібрану скирту, поспішали один перед одним.
- Ну нарешті, - знесилено впала Галя на солому, - Давайте відпочинемо, в мене ноги болять!
- І в мене, кліпаючи очима, скривила губки Оля.
Миколка підбіг до мами,
-Мамо, ви взяли, щось гризти? Я дуже зголоднів!
Мати з мішка дістала, хустинку в ній кілька кусочків чорного хліба і кускового рафінованого цукру,
- На ось, роздай всім, тільки чесно поділися!
Діти повеселішали, задоволено жували хліб, облизували доволі твердий цукор. Ліда з`їла хліб, а цукор поклала в кишеню, вирішила залишити для Ніни.
Сутінки лягали до землі, коли вони поверталися додому. Окрім Олі всі несли солому, хто в мішку, хто в торбі. Мати ж ледь переставляла ноги від ваги двох мішків. Дякувати Богу , все наче добре, знервовано відчинила двері,
-Заходьте!
Діти роззулися, ввалилися в двері і відразу до печі, грітися, хоча і впріли та в ноги добряче всі замерзли. Ліда здивовано подивилася на маму, не йде до комори, чому? Від хвилювання колотиться серце, як барабан. Мати, не заходячи, відразу в дверях,
- Я зараз принесу дров, бо вже прохолодно, треба палити…
Боялася заглянути в комору, не знати жива чи ні? Та здається нічого такого не наснилося. А, що, як помре, що і як сказати дітям? Як перенесуть вони цю втрату? Хай Бог відведе.
Ліда швидко зняла промоклі капці й до комори. Витягла замок, яким закривали комору, легенько відчинила… Присіла…. Не могла наважитися подивитися… Де ж маленька? Що з нею?
Раптом маленька ручка схопилася за бік дверей. Ліда на мить завмерла, хвилювалася - відчула мороз по шкірі. Ніна долонцями обпиралась на двері, кволо переставляла ніжки, виходила з комори. Виглянула, як сонечко, її оченята світилися щастям, ледь замурзане обличчя, на губах і біля них сиділо кілька мух . Деякі з них так прилипли, що не могли відірватися, а деякі вже не мали ознак життя.
Скрипнули вхідні двері…. Ліда наче пробудилася, не могла відірвати очей від сестрички. Вона тільки тепер освідомила, що дівчинка жива. Тіло пронизує струм, водночас гаряча кров поступила до обличчя, від хвилювання вся труситься, в горлі ком, ледь видавила з себе,
- Мамо…. вона жива… жива..
А потім гучно,
- Чуєте мамо, вона жива! Значить буде жити! Вона буде жити!
Вересень 2018 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018
Теплі спогади…
Шкільні роки - солодкий дивний сон,
Гучно птахи співали в унісон,
Стукіт сердець, легке хвилювання,
Тож кожен встав, сьогодні зарання.
Сяючі очі, лиця щасливі,
Веселі діти, милі.Тут красиві,
Пишні банти. Хтось одяг краватку,
Шеренга руш, наче на зарядку.
Ласкає ясне, тепле проміння,
Святковий день! Букети, вітання!
Душу зігріє усім доброта,
Вчительки, знають праця не легка.
Дивлюсь здаля…
Це рідна школа, навчалась колись,
Я мала мрії і вони збулись,
Переступлю, укотре цей поріг,
Учиеть тут – дитячий оберіг.
Неначе бачу….
Біленькі стіни, в крейді дошка,
Усе знайоме, зразу усмішка,
Голос здаля вчительки своєї,
Мов чую й погляд, як біля неї,
Стою така, я зовсім, ще мала,
І відчуваю потоки тепла.
Зі Святом Вас!
Наші шановні, добрі вчителі,
Низький і щирий уклін до землі!
Нехай стежина стелиться гладенька,
І душа ваша буде раденька.
Що ви потрібні нам, як й Україна,
Щоби лилась пісня солов`їна,
Пізнали діти любов і доброту,
Відчули ніжність, ласку й турботу!
Удачі Вам!!!
Хай Мир і сонячне небо й квіти,
Щиро зігріють молоді серця і діти,
Із вами в щасті, пізнають знання!
06.10. 18р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2018
Тікала ніч, вже срібний ранок, на п`яти наступав,
Густий туман, білим лебедем, до річеньки припав,
Неначе стрічка, між трав, кущів вилась по долині,
Десь загубилась, таїлась у рудій полонині.
А велич гори, в полоні тримали чорні хмари,
Сонячний промінь, ласкаво всюди розсипав чари,
Ще б літу бути, здавалося осінь поспішає,
Птахи із сумом летять, « Курли », вітер розсіває.
В далечині, не видно, чути часто гримить,
Яскравий блиск, освітить гори, протягне далі мить,
І кудись котиться луна, так далеко – далеко,
Сидить під деревом, у смутку, єдиний лелека.
Краплі води, ледь - ледь стікали з низенького клена,
Скрізь засріблилась, сяє молода трава, зелена,
Чим помогти, юному журавлю - птаху невдасі?
Треба спішить, відпочивати, зовсім не на часі.
Та не радіє, серденько бідного лелеки,
Де заховатись? Тут біля високої смереки,
Така біда, крило здалося наче підломилось,
Небесна вись… і тіло вітру, швидко підкорилось.
В зажурі птах, як бути йому, що робити далі?
Вже чути крик, це подруга, розвіяла печалі,
Ні, не залишить, нехай і скрута, тільки пліч о пліч,
Разом завжди…. хоч осінь й зима, чи то день, чи то ніч.
Холодний дощ танцював дрібно. Листячко спадало,
І так кружляло, мов злато стелилось, зігрівало,
Враз світла мрія наповнила два молоді серця,
Надія є, знають спроможні, разом, віднайти щастя!
Хмарки пливуть, ще кілька днів і птах розкриє крила,
Тож пройде дощ, сонце всміхнеться, де й візьметься сила,
А їх обов`язок, догнати, друзів, всю родину,
Щоб навесні, повернутись додому, в Україну.
04.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018
Швидкісний потяг, на захід поспішає,
Ховали хмари, з сонцем осінній смуток,
Темна мережка…. Зоряна ніч лягає,
Блукає сумнів, думок вертиться жмуток.
Чи вірно дію? Вкотре себе спитаю,
Мабуть керує, мною доленька моя,
Все рветься душенька,, до рідного краю,
А потяг рушив туди, де чужа земля.
Стрункі тополі, осяяні з ліхтарів,
Назад тікають, а я лечу далеко,
Хтось запитає… Ти можливо так хотів,
А чи він знає, зробить важко чи легко?
Примружив очі, сон закотився чомусь,
Перед собою, бачу рідненьку хату,
З думками вкотре, я низенько поклонюсь,
Скажу не хочу та що робити тату?
Нема роботи, а час так швидко летить,
Їхати треба, бач, схожий на лелеку,
Адже я мрію, щоб добре, як люди жить,
Гойдає потяг, мчить, в дорогу далеку.
Весь час в надії… врешті гніздечко звити,
Радіти сонцю, тут продовжити життя,
І свою землю, як матінку любити,
Всміхнеться доля, то ж пізнаєм майбуття!
29.09. 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018
Вже Бог дав, гарну погоду,
Як кріт бабця, по городу,
Геть спітніла, бліднесенька,
Перерила все обійстя.
Є лопата й, як весною,
Нині в сварці із собою,
Вже й малину всю скопала,
Де ж її, я заховала?
Не чурбан, а біс знає що
Відпочить може поки що.
Тут на ґанок вийшов Петрусь,
Веселенько чоботи взув,
- Чи ти любонько здуріла,
Що це робиш, захворіла?
Чи заклинило вже клямку,
Що із самого, це ранку?
Сміявсь дід на повні груди,
- Не сміються, нехай люди,
Ну малина таке діло,
Старий в очі, дививсь сміло,
- Ти чого, зрила обійстя?
От немає мізків, трясця!
Від роботи зчервоніла,
-Ну не знаю де поділа,
Десь сховала,ту горілку,
Рию й рию і без толку.
Дід сполохавсь й до баби,
- Тут нема, де діти правди,
Баба хап, його за чуба,
- Паразит, от моя згуба,
Ну зізнайся, от дідуган,
Приховав ? Куди, у чулан?
- Не сварись, ти дорогенька,
Я ото, все так раненько,
Апетит, щоб гарний мати,
Вже давно забрав до хати.
Швидко баба, зняла капці,
- Тут немає на лежанці,
Вона раком, аж під ліжком,
Дід дивився тишком – нишком,
- Не шукай і не нервуйся,
Я оце, сказать забувся,
Тож допив, ще на Новий рік,
Та прости, дурака за гріх.
04.10.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018
Гей гуляє вітер, минає долини,
Листячко зриває з красуні калини,
А вона одненька, в травах серед поля,
Ой чому любенька, в тебе така доля.
Навесні розцвіла, до дуба хилилась,
Та війна ця клята…. Сама залишилась,
Скрізь, одні снаряди, урвища глибокі,
Та й чому ж ви люди, отакі жорстокі.
Дуб крислатий поряд, почорнів від болю,
Коріння, доверху, а він хотів волі,
Хтів всміхатисьсонцю,зберегти калину,
Щоб вона почула пісню солов`їну.
В неї досить сили, щоб захистить грона
Хоч роса стікала, срібляста солона,
Не піддасться вітру, вистоїть негоду,
І принесе радість своєму народу.
Коровай весільний…. з гронами гарненько,
Злагодить матуся, синові раденько,
Як прийде з війноньки, скінчиться свавілля,
Відіграють люди, у щасті весілля.
Гей гуляє вітер, минає долини,
Листячко зриває з красуні калини,
У мирі і дружбі, хай дітки зростають,
А вітри холодні, нехай позникають.
….
«2 останні рядки кожного куплета
повторюються 2 рази.»
03.10 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2018
Золотава осінь, бурштинові очі,
Підфарбує, ледь- ледь, все посеред ночі,
А світанок, сонно покладе на пензлик,
Фарб червоних, жовтих,він немов метелик.
Ясноокий промінь, бадьорить природу,
Доки час, ще має і має нагоду,
Золотава осінь, очі бурштинові,
Зчервонілі, сяють грона калинові.
Світлий день загляне, то неначе казка,
Як пригріє сонце, на те Божа ласка.,
Золотенькі коси в моєї берізки,
Під багрянцем, лежить трава, уздовж річки.
У пониклім лісі, листя зорепадом,
Я не. тішуся й своїм щедрим садом,
Не скупа красуня, вміло хазяйнує,
І знов нові фарби… повсюди чаклує.
29.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018
Рання осінь мандрувала… примхлива погода. Квітка голівку схилила, лягла прохолода. Вересневі ночі, стали холодніші. А в небі зорі мерехтять, то ясніші, то темніші. Щедра осінь пахла медом, грушками, спілим виноградом… Ішла славна молодиця попід своїм садом. Та й вгледіла сусіда, козака Миколу, так давно кохала, мовчала, не казала нікому. В саду чути спів пташини, то зяблик заводить, а в душі свято в Галини, геть очей не зводить. Так сердечко часто б`ється, неначе тріпоче, а в очах іскринки, надивитись хоче. Вся почервоніла, як в саду калина, ото закохалася, немов та дівчина. Скрізь про неї кажуть, порядна, гарна молодиця, репутація чистенька, як у криниці водиця.
Ледь - ледь вітерець віє, свіжістю проймає і Миколі чуба, догори здіймає. Ой, бачить, який же красень, чорнявий, високий, немов славний селезень та іще й кароокий. Мав впевнену ходу, йшов струнко, додому ніс воду. Ой, що ж ти робиш зі мною жінко! Люблю ж твою вроду. Пильно дивився, геть перечепився, водою криничною миттєво освіжився. Хоч вона була здаля та йшла, як неначе краля. А в нього, йому здалося, враз виросли крила. Ой, бідна моя голівка, сива, ото трясця, яка ж вона красива! Перед ним як фея, чи то квітка орхідея. Вмить піднявся, швидкі ноги, геть пішов з дороги. Який сором, ледь не плакав, аж поруч песик загавкав. Він той душ із ним прийняв, шкода, його обійняв. Кулею влетів до хати. Осоромивсь, що сказати!
Галя ж жінка гордовита, виду не подала, за кущем калини, усмішку сховала. В душі мов задзвеніла струна. Ой зізналася собі, закохалася вона. Тьохкало сердечко, все зирить у віконечко. Ой помітив певно, то ж впав не даремно…
Ледь - ледь місяць заяснів та чомусь не прислав снів. Вдягла ніч темну вуаль, на душі в жінки печаль. А, як лягала спати, намагалася надію сховати, може справді задивився, хай би зі мною одружився. Ох, ті гарні вуса, аж бере спокуса. Чому доля непроста. Відчути б його уста…
Хоч ясніше місяць світить та Миколу він не тішить, геть ночі пропали, думки не дрімали. В них неначе заблудився, дуже злий на себе, чи народився я поганий, чи її не гідний? В дзеркало моргав собі, а чи вже роки не ті? Не поспішав, розстеляє ліжко, знов до дзеркала, до себе ніжно,
-А, що хіба такий страшний? Тож козак іще прудкий, хоч і впав, таке ж буває…
Все сам себе умовляє,
- Хіба занадто товстий, щоб не закохатись і на вид не крокодил, щоби десь ховатись. Біда одиноким в житті, всі знають, так буває..Коли доля на шляху когось забирає.
Ранок… сонечко дрімає.Та не спиться козаку. Все у віконце зазирає, тішить свою думку. А, що хіба я старий ? Сорок літ минуло ! Довгі вуса підкрутив, хай би сумісне життя було..
Надворі вітерець віє… десь зяблика чути. Микола про Галю мріє, як її забути? Чути голоси лелечі, певно відлітають і подумав, ото добре, всі родину мають. Якби я та птахом став, не думаючи б до них пристав, бо ця одинокість душу розриває, болить у грудях, так серденько крає…
Взяв новесеньке відро, пішов до криниці. А в самого погляд, все до молодиці. Її бачить на обійсті, уже хазяйнує. Курочок та гусеняток, прямо з рук годує.
-О, сусідко! Добрий ранок! Ну, як вам живеться? Я по воду бачте йду, давайте відерце. І вам рано - раненько, свіженькою краще вмитись. А мені воно, оце, треба, ну… хочу поголитись.
Гусочки заґелґотали, кури копошились. Очі світлі в молодиці, от би поріднились! Так подумав і Микола, як ішов по воду. Ох красуня, зачарувала, загубить мою свободу! Сонце промені кидало, чоловіка звеселяло, бач не відвертається і вже не ховається. Ох, цілував би уста солодкі, до пізньої ночі, мо « пізнав би її тіло, ті ласки жіночі.
Одне відро на стежині, вода чиста, як росинка, а в сусідки – молодиці на вії сльозинка. Так давно його кохає, чому все не помічав? Кожну нічку виглядає, мінливий місяць зустрічав.
Він привітно усміхнувся,
- Будемо мовчати?
Зашарілась, почервоніла,
- Ну…. Йдемо до хати.
- Мені сорок, - мовив він, - А ти молоденька, трохи соромно мені та ти ж така гарненька. Вкотре я не можу спати, спокій загубився. Скажу, правди не сховаєш, давно я те… влюбився.
Галя ж мило усміхнулась, гладила коліна,
- Та влюбляються ж у щось , а я жінка вільна. В мене можна закохатись, трасця ж , молоді роки! Правда було кілька раз заходили козаки. Та скажу вам чесно, від них я ховалася, хоч ви трохи старші та у вас закохалася…
Сиділи чаювали, мов голуби воркували, а місяць і зорі у віконце потай заглядали…
Розчесав їй косу, нею любувався.. Оглядав її красу, в коханні зізнався… Мов сп`янів, чи то від чаю, чи від її ласки та йому здалося, що попав у лоно казки….
Заспівали півні, гуси ґелґотали… Радісні, щасливі ранок зустрічали…. Їм обом здалося - їх пташки вітали…
А згодом сусіди, вдвох на рушник стали. Не весна надворі, осінь мандрувала. То вона - чаклунка, долі поєднала..
Вересень 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2018
Не бери за руку, не торкайся ніжно,
Я боротись буду і мені не смішно,
Мов той ніж під серцем, для мене твій погляд,
Бо ж ти зрадив мене, не хочу, щоб поряд,
Хвилював вітром, гойдав, як у колисці,
Не принось квіти, ми не будемо близькі.
Не бери в обійми й не дивися в очі,
Адже ти,спаплюжив ті прекрасні ночі,
Не вертайся, то ж їдь і не ятри душу,
Мужня я, знай, сильна, все стерпіти мушу,
Нехай сонце ясне, нашим свідком стане,
Це зрадливе кохання, як лід розтане.
28.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018
Віршована казка
У барлозі ведмідь, тихо копошиться,
- Ну нарешті, тепер, я сам залишився,
Тож світлину маю і медок свіженький,
Хай зимою прийде, ще сон солоденький,
До весни далеко та то все нічого
Відпочинок, то добре, нема ж нікого.
Із - під лавки, раптом мишка клаповуха,
Запищала, наче - муха цокотуха,
- Як самому, ні - ні, зима сум навіє,
Як завіє снігом, всюди побіліє!
Кліпа очками, ведмідь, аж усміхнувся,
-Ти сусідко? А я про тебе забувся,
- Лиш тихенько поводься й не пищи дуже,
Не хвилюйся, не змерзнеш, ми ж разом, друже.
Не страшні морози, нас сніжок притрусе,
Не чекай загрози. Тож журитись досить!
Пахне чай, у чашках, з суничок напевно,
- Пригощайся, бери, не сиди даремно.
Все до мишки ведмідь, радо поглядає,
Веселіше, як разом, сам добре знає.
28.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018
Как то утром на лужайке,
Собрались резвые зайки,
Ну братва повеселимся,
В огород, там подкрепимся!
Есть морковка и капуста,
Так не будет в доме пусто!
Кто смелей, уж первый кричит,
Ну хитёр, вдруг другой ворчит,
Самый старший, хитро спросил.
Сам то что? Небось ты струсил?
Стало тихо, только взгляды,
Друг на друга. Были бы рады,
Тут сказал, уж второй заяц,
Ну вперёд, иди, коль боец!
А зайчишка, вдруг поджав хвост,
Путь конечно, туда не прост,
И там сторож кажется есть,
Дома ждут, я имею честь!
Драпанул, прячась за листвой,
Вот пример, лукавый герой,
Вдруг сказал, один из зайцев,
Хорошо нам на лужайке.
Вслед смех слышно и разговор,
Был для зайки как приговор.
Легко дать свой совет друзьям,
Самому, коль не по зубам.
25.09.2018г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808111
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2018
Сонце сідало, все нижче й нижче,
Ніч наступала, все ближче й ближче,
Щебет уйнявся….Так тихо в лісі,
Листя кружляє, як в шкільнім вальсі.
З сумом спадає, ледь - ледь шепоче,
Грітись під сонцем, так дуже хоче,
А вітер мляво, немов в колисці,
Теж у дрімоті, в багровім листі.
Ніч королева .. осінь стрічає,
Місяць лукавий, сміло моргає,
Тиша повсюди.. зорі низенько,
Йде прохолода, зовсім близенько.
20.09. 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2018
Я ходила, все бродила по стежках багрових,
Росу сонце засріблило по квітах махрових,
Дай погляну, подивлюся, де твій слід згубила,
Де стрічала й проводжала, адже так любила.
Вже не чую, я журавлів, вони відлетіли,
Любувались їх любов`ю, самі так хотіли,
Та не склалось, не судилось, вороги напали,
Десь кохання загубилось, біда розтоптала.
І не світить, сонце ясно, плач пташиний лине,
Сад вишневий зажурився, ой час швидко плине,
Вітер коси розвіває, як віти в берізки,
Пече біль, душа страждає, геть розбила ніжки.
Все броджу, я босонога, хоч осінь похмура,
Стогне рідна Україна, гуляє зажура,
Мабуть досить голосити, зготуємо зброю,
Із братами на війноньку, йдем вперед – «До бою».
Не одній, на білім світі долю поламали,
Вороги, щоб ви прокляті та й на вік пропали,
Та стежина не багрова, вже чорною стала,
Люди добрі, скажіть чому, війна всіх забрала?
Козаченька й тих янголів, що летять до неба,
Нащо чорна хустка в моді? Прошу вас не треба,
Цю навалу зупинімо, будем захищатись,
Паханів, усіх кремлівських сміло в шию гнати.
Дріботить, дощик тихенько, розриває душу,
Туга серденьку, тріпоче та стерпіти мушу,
З дощем сльози по стежині, гіркі і солоні,
Хай би врешті закінчилась, ця війна на Сході.
З дощем сльози по стежині, гіркі і солоні,
Хай нарешті закінчиться, ця війна на Сході.
,
Повтор 2 рази останні дві строчки
в кожному куплеті, крім останнього.
26.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018
А я б хотіла, щоб іще було літо,
Іще бажала, щоб щастя, для всіх квітло,
Не відлітали вихорем, всі дні літа,
І по дорозі, завжди привітно й світло,
Щоб жодна з них та й не тернистою була.
Нехай була б, не тільки я - всі щасливі,
І в небі хмари, розігнались журливі,
Війни не знали, люди на святій землі,
Із щирим серцем, клопоти буденні всі,
Виконували для покращення життя.
А, ще хотіла, щоб люди на планеті,
Щоб лише в дружбі і не мали секретів,
Щоб завше щирі, як барвисті світанки,
У срібній вуалі, з ясним сонцем ранки.
Творить, писати і надихали жити,
Прекрасну землю берегти, цінити,
Як рідний сад, щоб нащадкам залишити.
25.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018
Сьогодні знову одна, ну й нехай,
Посиджу мовчки, біля каміна,
Подивлюсь серіал і зазвичай,
Подумаю, мабуть я наївна.
І згодом я, згадаю про тебе,
Мені зізнавався у коханні,
І тихий шепіт, немов до мене,
Дрова тріщали.. А я в бажані.
Не тут зігрітися, лиш з тобою,
Відчути, дотики теплі й ніжні,
Дрімала ніч, як ми під вербою,
Ми вдвох, смакували стиглі вишні.
Ти часто, говорив - Уста такі,
Смачні, солодкі, вкотре цілував,
І зорі, моргали немов п’янкі,
Ми чули, як соловейко співав.
Від спогадів, зігрілася на мить,
Червоний небокрай, зовсім стемнів,
Ну от, більше сердечко не щемить,
Адже, сам розійтися захотів.
Зненацька, тихий стукіт у шибки,
І постать. Ще червоні троянди,
Тремчу та зустрічаю залюбки,
Упевнена… повернувсь назавжди.
15.07.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018
( Из рубрики в стране сказок)
Считать учился чебурашка,
Вот на траве сидит букашка,
Одну увидел, а потом вдруг,
Уж присмотрелся, много вокруг.
Больно малы, бегут откуда,
Совсем не знать! И спешат куда?
Как посчитать, чтоб не потерять?
Один, вот два, три, четыре, пять.
Но вдруг один, свалился в пропасть,
В земле дыра… Как посмел упасть?
Кто-то жужжит – с неба свалился,
Зачем спешил? Ведь провалился!
Скажите мне…Как их посчитать?
Считать учился чебурашка,
Рядом увидел - вот ромашка,
Ну здесь уж точно посчитаю,
Все лепестки поотрываю.
Он поглядел. О как красива!
И поклонился ей учтиво,
Лучше в лесу, уж погуляю,
Друзей потом, я посчитаю.
20.09 2018г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807364
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.09.2018
Стерня в полі обгоріла , стривожила душу,
Мій рідненький, повернися, чом терпіти мушу,
Нестримні болі під серцем, то ж тебе зростила,
Почуй, сину не для війни, витримать несила.
Вночі, до ікони, плаче мати на колінах,
До тебе, любий, як могла летіла б на крилах,
Вже досить, усім воювати та хоронити,
Земля, стогне, вся палає, як то далі жити.
Там знаю, не один,але ж учора бомбили,
Із селища, що поруч з нами, сина убили,
Ви ж разом вчилися, бувало чай пили в хаті,
Нехай, згоріли б орки,ті, вороги прокляті.
Щось наче до вікна впало, душа охолола,
Біда, лише тихо сказала й більше ні слова,
Летіли птахи, над хатою гучно кричали,
Раненько сонце, ненька і син не зустрічали.
29.08 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2018
Попал в сети, твои и что же?
Я знаю, ты… Мне всех дороже,
Пусть, говорят, что мы не пара,
Но для меня, судьбы подарок.
Ведь видел я, птицей взлетала,
В глазах весна, ты расцветала,
Очаровала , страстным взглядом,
Я околдован… Сердца рядом.
Коснусь волос, от них пьянею,
Но пригубить, увы, не смею,
Уж строгий взгляд… вот неудача,
В любви такая незадача…
А время шло, просто летело,
В какой уж раз, тропинкой смело,
Снова пришёл, помилуй, прошу,
Взгляды в глаза, ты меня целуй.
Гордость уйми, они ревнуют,
Счастливы мы, пусть завидуют,
Свела судьба, нашли свой путь.
И нипочём, нам пересуды
Пускай увидят лизоблюды
В сети попал… твои и что же?
Знаю одна, мне всех дороже.
2018г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807127
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2018
Осінь на порозі… Відчинила двері… Ніжна прохолода з туманом лягла. А я подивлюся, за згодою природи, вона до нас в гості
з подарунками прийшла. У саду моєму, достигають груші, яблука червоні, рум`янці від сонця, вже й горішок падає, стукає у віконця, а персик пізненький вітами гойдає, скуштувати плоди, до себе зазиває. Яка насолода, сливи пахнуть медом, по них роса пледом, іскрить бавить очі, а вони на вигляд , як світлі ночі.
Ранок запізнився, то вже час такий, промінь загубився він, ще лагідний. Це бабине літо, певно кажуть так, павучок уміло в мереживо вплітав, листочок жовтенький, в клені задрімав.
О чарівна, щедра осінь, чаклує не дарма. Знає, що робити, господарює всюди. Мов бурштину груди, скрізь порозсипала, золотом поля й долини, вміло осипала… Задивлюсь на біло - жовтий виноград, виблискують на сонці грона, добре сонце пригріває, як здалеку, то наче корона на лозі, так яскраво сяє.
Україна - моя Батьківщина! Велика, чудова і щедра земля . Радіти б людям всім її дарам та на жаль не все добре в нас.
Ми тішимося дарункам осені та горюємо, плачемо від подарунків Росії. Горить… вже п`ятий рік Донбас, а чи хотів цього хтось із нас? Ви запитайте в дітей і матерів, ви запитайте всіх жінок, тих хто поклав до землі похоронний вінок. Хто бачив всі оті страхи, де земля, на жаль не родить, все горить, палає і димить. Ви запитайте тих стареньких, що залишилися, виїхати нема куди.Від горя так стискає у грудях і під серцем раз – по - раз болить..
А тут де мирно, кажуть йдуть реформи. Тільки не зрозуміти, які ті мають форми? Чому погіршення життя? А ціни вже досягли неба, скажіть кому в цьому потреба? То певно олігархам? Так! А, що простий народ - бідняк? Мовчить і стогне, як Дніпро. Тож на покращення життя надіявся народ! Будувались фабрики, заводи, по сорок років, за плечима всі в роботі, а, що тепер? Кожного дня в скорботі….. Оті часи, здавалось було щастя… Та хто і навіщо все змінив - от трясця! Душа в кожного болить і все в думках, як далі жити?
О! Та чи жити, чи виживати? Шкода залишилась одненька чиясь мати. Як зиму пережити і чим зігрітись, піч чим палити? Який там газ, як в селі кілька хатин, гляне довкола, не ховає сліз, гірких краплин, що котяться, з тремтінням по щоках. Погляне на дереві сидить птах. Теж одинокий, як і вона… А може винна в усьому ця війна?
Запитань так багато, що сказати, а влада, що? Що може вона дати? Хіба, що теж зробила осінній подарунок?
Допіру в магазині, ось була, я продавчині двадцять гривень дала. Купила хліб, а вона мені на здачу паперові гривні дві по дві і копійчину білу, як колись радянські, копійки дві. Аж жах охопив мене, а нехай би грець, взяв тебе, хто так посмів спаплюжити ці гроші, це ж виявились гривні дві, я вирячила очі й придивлялася до них. Й народ, що в магазині був, від здивування весь притих. Підходив, заглядав у жменю, дивився з боязню, що, ще ж чекати від міністрів далі? І злоба й сором за Державу, невже й чому ми впали, що так слизько? Чи то кончина гривні близько?! Пригадайте, тож колись гордилися своєю національною валютою. Чому не цінуєте? історія стала забутою? Навіщо соромить країну ви скажіть? В душі ридаю, прошу збережіть! Мою країну – Україну, не ганьбіть! Не в змозі працювати, то геть йдіть! Який же сором, так впасти низько - низько…. Ці гривні – копійки, що можна з них, собі мабуть зробить намисто, як памя`тку мати щоб не розгубити, бо вже за них немає, що й купити. А, що хіба не так? Реформи в медицині, всі кажуть нині.. Кому реформи , кому багатства цілі платформи… Хтось, від статків, так жиріє, а хтось, від голоду мертвіє.Так і все своє життя, про життя щасливе лише мріє.
Зарплати лікаря, санітарки, медсестри, о так шкода, їх всі зрівняли. Хай би із влади, хтось пішов мити горшки, за ті підвищені їм копійки. Та чи за операційним столом по три години, вистояти в напрузі за життя дорослого чи дитини.
Ось знову новина, на нас усіх осінній подарунок чекає, вже по ТБ новина літає, підвищення ціни на газ. Я вкотре хочу запитати, люди вас - це, що хочуть знищити українців? Тобто нас? Хто буде спроможний платити за той газ не знати і, як простому люду доживати?
Руйнується країна, а що далі? Їдуть автівки, все ж вперед, жмуть на педалі… Молодь тікає, хто на чому… їде до Європи… А, що ж влада? Аж страх бере! О, що ти! Що ти? Жену від себе геть нав`язливі, погані думки. Гадаю, не було б від влади таких осінніх подарунків, якби позбулись ми тих недоумків, що тягнуть віз, як лебідь, щука й рак і закінчився б врешті в країні цей хаос і бардак !
Ледь стримую емоції…. Поглядаю в свій сад- залюбки.Дарує осінь нам щедроти й радість, так тепло від цієї доброти. Якби ж діти мали тут роботи, то не тікали б у світи. Напевно кожному з нас гріє серце й душу одна надія, сподівання на краще життя. Щоб діти та онуки мали щасливе майбуття!
16.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018
Надворі літечко, ми із кумом кайфуєм,
Смачна горілочка, про те - се поворкуєм,
Солодка бабка - угощала, жінка поряд,
Погано бачу, чи здалося, дивний погляд.
До кума, - Нащо вареники у макітрі,
Смачна закуска. В нього очі дуже хитрі,
Вкотре налив мені та й став пісню заводить,
Моя дружина, вже, як ота пава ходить.
Сметани в келишок, кумові підливає,
Як рак червона і до нас обох моргає,
Вона ж красуня, струнка, ще й пишненькі груди,
Нехай стрекочуть, про неї люди повсюди.
Що мене любить та й дитям вкладає спати,
Сама до півночі смажить, не йде до хати,
Вже звечоріло сіяють зорі, яскраві,
Дружина, гладить….чую слова ласкаві,
Це в ліжку Я лежу в ліжку,це горілочка стомила,
Ледь головою труснув,, лип, де ж ділась мила?
Не видно місяця, не можу на ноги стать,
Згадав розмову, то ж пішла з кумом поливать,
Там за парканом, квіти, городину й кущі,
Ото забудько, легше стало на душі.
Здалось все добре, нехай вдвох, все ж веселіше,
Кум же молодше та й мені поспати ліпше,
Сховались зорі….за віконцем півень співав,
В шовкових травах, бравий кум, куму обіймав.
Чудова ніченька, цілував молодицю,
Лишень дощ вчора пройшов, намочив землицю.
07.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018
Бежит река торопится,
А мне любить так хочется,
Поёт уж песню соловей,
Ведь ты на свете всех милей.
Нарву цветов, я у реки,
Милы ромашки, васильки,
Снова на встречу тороплюсь,
Чудны глаза, в них утоплюсь.
Моросит дождик, ну и пусть,
Теплы объятья, ушла грусть,
Река свидетель наших встреч,
Будем друг друга, мы беречь.
2015р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806030
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.09.2018
Косу заплітала, сумна молодиця,
Для чого й не знати, дивний сон, все сниться,
Бреде по полю, де гляне, хрести й ями,
Напевно, то біда, ой що ж буде з нами?
Ой Боженьку, Боже, нехай там на фронті,
Мій милий, виживе. В вишитій сорочці,
На щастя оберіг має, проводжала,
Йому, в той день журливий, подарувала.
Гроза, загриміла, світить блискавиця,
Як там, ти мій любий? В думках молодиця,
Й синок копошиться, чомусь сну немає,
Все нині, до вікна, думає, страждає.
Трима фото в руці, погляд до ікони,
Прошу, Матір Божа, щоб війни ніколи,
Народи не бачили, щоб й не вбивали,
Та діти в радості й щасті підростали!
Зненацька вітер, гучно гепнувсь об шибку,
Здалось, хтось до хати, то приніс ознаку,
З рук фото, упало, стряслася бідненька,
Зі стрАхом до сина, - Кровинка рідненька,
Лиха година, ой, то ж на що чекати?
Та мати раптово, заходить до хати.
Спустилась до землі, голова крутилась,
І слова, не сказала, лиш просльозилась,
Скорбота у очах, лице сіро – чорне,
Уже й до онука, в розпачі пригорне.
Ой дИтятко моє, як нам жити далі?
Страх, відчай, як хвиля, замовкла в печалі.
А потім зненацька, телефоном тиче,
Ось щойно сказали і тебе хтось кличе,
Слова - ніж у серце, аж в очах стемніло,
А здалеку чути, десь птахи летіти.
Так гучно кричали, між зірок в тумані,
Ятрив, душу розпач, чом сни не в оманні,
І троє,обнявшись, до вікна подались,
Мабуть, краще б було, щоб сни не збувались
09.08.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Вона мов хмаринка
Красуня айстра, а колір синенький,
Листочок з нею, добре зелененький,
До рук пригорну, а вона мов хмаринка,
Пухкенька, ніжна, ну така, як пір`їнка.
Втішає очі і трішки пахне медом,
Роса срібляста, її покрила пледом,
Поміж травиці, джміль пісеньку співає,
Стрічати осінь, нас обох умовляє.
Літечко сховалось
Колишуться в верби віти, мов пісню співають,
Немає чому радіти, всім сум навівають,
Злітає золотий листок у річеньку з мулом,
Чому осінь прилітає, хай би тепло було.
Й день світлий, щоб не коротшав і тепліші ночі,
То краще б, пісні слухали, ми птахів співочих,
І сонечко височенько, хай би усміхалось,
Керує скрізь пані осінь, літечко сховалось.
02.09.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018
Тягнулося село по зеленому горбочку до широкої, квітучої долини. Воно, як здалеку дивитись, як на п`єдесталі. Прикрашене зеленими садами й в ряди
доглянутими городами. Картопля, наче посаджена під стрічку, вже відцвітала, а гарбузи і кабачки тільки входили в силу. Стелилися з помаранчевими квітами серед широких, товстих, зелених листків. Їх поміж меж охороняли високі соняхи, що все привітно крутили, ледь схиливши, квітучі голови, вслід сонцю… Як стати з обійстя, глянути довкола, , від останніх городів до річки, здавалося рукою подати. Вона широкою змійкою звивалася по долині, по якій часто паслися корови. По обіч зеленіли хлібні поля, а вдалині - виднівся став зі старими розлогими вербами, вони наче підпирали ліс.
Казкова краса… зелено, квітує всюди .. Крива стежина, по ній дітвора бігала босоніж, м`який спориш лоскотав ноги, приємне відчуття, насолода. Хто ходив, той певно знає. Хто ж ні, то нехай позаздрить! Тій веселій дітворі, що бігла, гучно перегукувалася. Вона прямувала туди - до води, до гірської красуні річки Дністер.
Гайда, сільські дівчатка й хлопчики бігли, не дивилися під ноги, а вище, до високих тополь, де від сонячних променів блищало листя. Стрункі красуні , їх тут так багато, вони росли вздовж стежки, аж до самої річки. ЇЇ берег, де - ін –де ховався за очеретом й пахучим зіллям, а то між густих трав виднілися чорні обриви. З них можна з розмаху шубовснути у воду, налякати жаб, які сполохано, відразу поплигають в різному напрямку, щоби сховатися від несподіваних гостей.
Юрбою, так радісно потрапити в обійми теплої течії, водночас відчути ніжну прохолоду і трохи побалуватися, весело поплавати, похлюпати, поплескати, борюкатися у воді. Адже діти знали тут кожен метр дна, де виїмки, де занадто глибоко, а де лише до пояса вода. Вона виблискує, чиста, прозора, навіть видно маленькі рибки, які зграйками пливуть за течією й густі, темно - зелені водорості, що ледь - ледь хитаються. А річка доволі широка…. Біля берегів течія спокійна, вода тихенько колише водяні білі лілії - латаття. А трохи далі до середини річки, вода кудись так поспішає, немов хоче наздогнати час…..
Між двома молоденькими вербичками, на шовковистій траві, підібгавши під себе ноги, сиділа чорнява дівчинка Марійка. Її каро –зелені очі з краплинами дощу світилися щастям від побаченого, вона задивлялася в далину - по напрямку річки. Там, одна за одною, наче падали до води білі чайки й раптово, знову підлітали до небо сині. Напевно рибу ловлять, думала, яка краса, як добре, що вона тут й все це бачить. В очах рябіло…. Вода в річці переливається кольорами, то блакитним, то синім із сріблом відтінком, приваблювала до себе.
Кожна сім` я в селі не мала в хаті скатерті самобранки, щоби виконувати дорослих і дітей забаганки. Та жило село і підростали діти, тут річка, город й трави шовковисті, чарівні мальви, сокирки, дзвіночки й ромашки. Ранкове сонце, що ласкаво світить у обличчя, як не радіти, що жилося серед цієї краси,де панує мир. Найбільше тішив сад врожаєм, майже в кожного на обійсті. Яка то благодать, зірвати ягоду, чи стигле, соковите яблуко, що коли їси, то сок, аж тече по бороді. Здається вже й не голодний, чому не погнатися до річки? Щоб відчути, ще одну радість й насолоду.
Марійка вперше сама пригнала гусей до річки, мама й тато дозволили, кажуть, сім років, то вже можна саму відпустити. Дівчинка з пагорба дивилася на воду та боялася близько підійти. Сонячні промені, що вигравали на воді навіяли на неї сум. Страх в душі, пригадала, як їй було років чотири, чи то п`ять, хтось підпалив їм стайню.Той страх ніяк не покидав її. І хоч ходила вона з мамою до церкви, молилася Богу, як навчали мама й тато, той вогонь , все частіше з`являвся перед очима, лякав, здавалося наче був зовсім поруч. Тоді по селі була якась пошесть, на місяць по три пожежі і все вночі підпалювали. Тому, хто наважився сказати щось проти голови сільради, чи комусь та чимось не догодив, то вже жертва. Якось в сусідів весілля, а в рідної тітки підпалили сінник, це було – жахливо. З часом так і не дізналися хто підпалив, по селі говорили, - » Хтось від заздрощів».
Раптово, дитячий сміх Марійку відволік від спогадів.Хтось із дітей купався, занурювався у воду, а ближче до берега хтось просто мочив ноги,менші діти гралися в піску, ліпили з нього замки.
Марійка поглянула до неба й згадала, як одного разу вона в садочку, біля хати задивилася в небесну блакить. Тоді до неї нахлинуло якесь дивне відчуття, переповнило її душу, вона, не поспішаючи, промовила,
- Пливе хмарина сива
- А я б хотіла мати крила…
Вже пізніше зрозуміла, що це були перші рядки вірша. Їй здалося, вона б і зараз, дивлячись на природу, про щось написала, натхнення переповнювало її.
Раптово озирнулася, здалося, що за нею хтось спостерігає. Це вона так звикла, бо біля неї завжди був старший брат - як охоронець. Різниця вісім років, давалася взнаки, він слідкував за кожним її кроком, дуже любив. Балував, як і батьки, всі цяцькались з нею. Вони були вірні церкві і Богу, і так навчали своїх дітей. Адже батько входив у першу двадцятку в церкві, яка найняла священика, тому й дітей привчав до служби, прививав любов до Бога.
Марійка все ж наблизилася до річки і водночас звернула увагу на старших дівчат й хлопців, що засмагали неподалік від берега. Один невірний крок…. І вона опинилися в воді. Плавати не вміла, тому відразу пішла на дно.
Одна дівчинка, що сиділа на березі річки, помітила, швидко встаючи тикала вказівним пальцем на воду, схвильовано закричала,
- Ой, та Марійка! З нашої вулиці! Шубовснулася у воду і здається не виплила. Он там, на тому місці стояла!
Хлопці відразу, як обпечені, зірвалися з місця й ближче до річки, один, найстарший з них, знервовано розвів руками,
-Так, без паніки, я зараз!
Глибоко вдихнувши повітря, кинувся у воду. Всі знали, що хоч він ріс без батька, але вмів добре плавати, тому й ніхто його не зупиняв. За мить хлопець пірнуві намацав волосся Марійки, впевнено тягнув догори.
Дякувати Богу, вона відразу почала кашляти, відкрила очі. Діти з полегшенням перевели подихи, привітно дивилися на неї, вмовляли, щоб не злякалася, адже все обійшлося.
Батькам, ні в якому разі, не можна було розповідати за цей випадок. Боялася, знала, що будуть дуже сваритися, бо ж втопився двоюрідний брат. А вони в ній душі не чаяли, оберігали і від дощів, і від сонця. Вона була третя дитина в сім`ї, першим був самий старший син, прожив лише кілька днів і помер, батьки часто ходили на цвинтар, болісно перенесли втрату. Їм, ще Бог дав сина і доньку, вони дякували Богу, любили, дорожили ними.
Час летів…. Марійка ходила до школи. .. Завжди охайна, тиха дівчинка, як навчалася в молодших класах, то до школи водив брат. Їй навіть сумки з книжками не довіряв носити, вважав, що це для неї важко. Навчалася гарно, старанно виконувала домашні завдання і в школі була завжди уважна, за те й кілька раз мала нагородження похвальними листами.
В сім`ї ж, їй тільки й довіряли прибрати в хаті та зварити бараболю, можна сказати не випускали з хати. Всі роботи по - господарству виконував брат. Дитинство було солодким сном, а коли навчалася в сьомому класі, то вже інше життя. Мама навчила корову доїти, з собою брала в поле. А в полі на сонці з ранку й до вечори - в`язала снопи. Поле далеченько, за гаєм, доволі велике, тож треба було працювати й працювати. Тато був задоволений, але погуляти ввечері із дівчатами не дозволяв. В домі завжди панувала воєнна дисципліна.
Дівчинці так хотілося писати вірші про Бога та боялася осуду. Дуже боялася, що діти не так зрозуміють, будуть дражнити її поетесою. В той час, село - можна сказати, було більш комуністичним. Коли ходила до школи, мама таємно водила її в церкву, до сповіді, адже забороняли брати шлюб й хрестити дітей. Класний керівник занижує оцінки тим дітям, які вірили в Бога. Одного разу в школі навіть розбирали поведінку її і подружки, на той час така була політика влади.
Та одягалася вона в школі краще за всіх, завдяки маминому брату і його дружині, які жили в Америці. Вони поштою посилали дитячі речі., хоча трохи поношені, але на вид були, як нові. Багато хто із дітей заздрив їй, називав багачкою.
Останні два роки в школі…. Марійку все частіше переслідував якийсь страх, із – за чого стала гірше навчатися. Все вдома, добре вивчить вірша та в школі, лише від погляду вчительки, відразу хвилювалася , забувала слова. Бідкалася, тихенько плакала, але мамі про це розповісти не наважилася, вірила в Бога, надіялася на його ласку, гадала, що все минеться. Їй вдалося закінчити школу з гарними оцінками.
Після школи думала навчатися в консерваторії, гадала туди буде легше поступити, адже там працював дядько. Та на жаль батьки зовсім не підготували її до музики, тому ця мрія була нездійсненною. Але ж вдома сидіти не буде, тому тітка, що жила у Львові, допомогла поступити в фінансовий коледж.
Студентські роки, це чудовий час… Проживання в гуртожитку… Знайомство з іншими студентами. Дружньо з дівчатами в кімнаті, але кожні вихідні їздила додому. Так наполягав батько, щоб в неділю та на свята обов`язково була на церковній службі.
Красуня, гордовита й трохи сором`язлива дівчина та дехто обходив стороною, коли дізнавався, що ходить до церкви, вірує в Бога….
Після закінчення коледжу вона поступила на курси у Львівський С Г інститут. Навчалася старанно, отримала професію економіст - бухгалтер.
Пройшов час….. Марія працювала економістом в Управлінні транспорту автостанцій. Залицяльників на роботі багато, але вона була скромною, дуже боязливою дівчиною. Віра в Бога, це для неї - понад усе.
У гуртожитку, в одній кімнаті з нею, проживало двоє гарних дівчат, Галя і Оксана. Вони були щирими і доброзичливими. З часом для неї стали справжніми сестрами, адже і працювали разом.
Йшов 1986 рік… Останні літні дні…. На роботі запропонували путівку в круїз з Одеси, Марія не наважувалася десь поїхати та подружкам вдалося її вмовити. А воно і правда, думала, чому б не поїхати, адже ніде не була крім Ленінграду, ще від школи їздила на екскурсію.
Напередодні поїздки - приїхала додому, повідомила батькам, що попливе в круїз. Мама дуже турбувалася, схвильовано сказала,
- Що ти, доню, який круїз, он сон мені наснився. Що я тону і прошу, щоб ти мені подала руку. Покинеш мене, а я? Як треба буде допомоги, це ж надовго. Якесь недобре передчуття, неспокійно на душі, боюся тебе відпускати.
Марія уважно вислухала, обійняла,
- Ну мамочко, все буде добре, відпустіть! Я ж ніде не була, хай побачу світу, не сама ж їду, а з подружками.
Мати рукою погладила по голові,
- Добре доню, тільки сходимо до церкви, попросимо божого благословення. І я кожен день буду ходити до церкви, молитися, щоб в тебе - все було добре.
Зі Львова їхало тридцять чоловік в круїз на кораблі « Адмірал Нахімов». Молоді, щасливі, замріяні в прекрасне, прибули на корабель. На причалі людно, гамірно, прощання, поцілунки. Під музику оркестру відправилися в круїз. …
З Марією було троє дівчат…. Галя запропонувала поїхати з ними своїй подружці Миросі з Польщі, в дитинстві, вони разом в таборі відпочивали. Їм показали каюти нижчого класу - в самому низу корабля. Всі мали під подушками рятувальні жилети, розповіли, як ними користуватися.
Як це чудово по морю та, ще й на такому великому кораблі! Їх щоранку будила гарна мелодія, звучали веселі пісні. Добре харчування, відмінна обслуга. Чарівність Чорного моря приваблювала очі. Милувалися краєвидами моря під Одесою, а потім побували в Ялті, де відвідали музей. В двадцяти кілометрах від Ялти, побували в « Ластівчине гніздо», на вершині зробили вражаючі фото пляжів, пальм, скалистих берегів, що омивалися хвилями Чорного моря. Далі корабель вирушив своїм маршрутом.
Пізно ввечері тридцять першого серпня на верхній палубі був концерт. Це Галя випадково дізналася й вони вирішили всі в чотирьох піти подивитися. Одягли найкращий одяг, який взяли з собою. Марія одягла гарну сукню і велюровий піджак, кольору темної вишні, він дуже пасував їй, підкреслював фігуру.
Після концерту… відразу розпочалися танці. Марії здалося, що танцювати в жакеті буде жарко й незручно, хотіла спуститися в каюту, залишити жакет. Але дівчата вмовили залишитися, вирішили, що на довго не затримуються й всі разом йдуть спати.
Дівчата вже весело танцювали, коли Марію запросив на танець, якийсь моряк при погонах. На жаль вона не бачила розпізнавальних знаків та це й не було так важливо. Він мило всміхався, легко вів у танці, ніжно тримав за руку, наче боявся загубити цей скарб та раптовий поштовх в обочину корабля налякав всіх.Люди падали, частина опинилася за бортом…
Погасло світло… Спрацювала сирена… Корабель похилився… Всі розбігалися в різні сторони. На борту почалася паніка, за бортом перші жертви, на воді крики, кров, плями фарби, нафтопродуктів, якісь уламки дерев, крісла.
Дівчата розгубилися. Марії доля дала велике випробування, вона не вміла плавати. Та все ж мала надію вижити. Адже її назвали в честь двох бабусь, які мали ім`я Марія, вони були названі в честь Божої Матері. Вона вірила в свого Ангела, блаженного, світлого, доброго з великим серцем і великими крилами. Не тямлячи себе бігла вперед, наче хтось її підштовхнув. Перед собою побачила чоловіка, який біг назустріч,
-Чуєш! Допоможи!
А він їй у відповідь,
- Дурепа! Чого причепилася….
Але ж якийсь вихід має бути - копошиться в голові. В паніці бігла далі. А людей, як комах, на зустріч моряк, вона бачила, що він по національності не українець і не росіянин та в розпачі звернулася до нього,
- Я плавати не вмію, допоможи! Як втоплюся, буде на твоїй совісті, чуєш…
Хлопець побачивши перед собою красуню, не міг відмовити,
- Не плач, не панікуй! Все буде добре!
- Як звати тебе? - відразу запитала його.
- Мене Рома, а тебе? – поспішаючи, голосно запитав хлопець.
- Марія, мене звати Марія, - тремтяче вся, від хвилювання, випалила вона.
Він, не вагаючись, одягнув на неї рятувальний жилет, наполегливо кричав, здавалося давав команду,
- Ну давай! Скакай донизу, на перший поверх.
- Ой, я боюся, дуже боюся, чуєш! – кричала в паніці, хитаючи головою.
Він тикав пальцями донизу, на воду, вже сердито закричав,
- Он дивися, наш капітан і його помічники вже в шлюпках на воді! Давай сміливіше! Не втрачай час!
Корабель качало. Скрізь крики, гамір, плач і чути десь грає скрипка. Марія, як навіжена, по поручнях з ним спустилася донизу, потім він штовхнув її у воду. Задихалася, вся в фарбі, в нафтопродуктах, борсалася, наче боролася зі страхом, розкривши рота хапає повітря, моряк схопив її за волосся. Здалося прийшла до тями, коли побачила його поруч, потім Рома схопив її за руку,
-Давай подалі пливемо, швидше, бо затягне на дно разом з кораблем!
Він притягнув якийсь продовгуватий уламок деревини, трохи схожий на зламані двері. Вони трималися за нього, він на одній стороні без жилета, а вона на другій стороні у жилеті, так тримали рівновагу. Пересувалися, як надалі від корабля, що мав йти під воду. Хвилі підносили їх то вверх, то вниз, кругом плавали трупи, були такі і з жилетами й без жилетів.
Марія роздивлялася на всі сторони, прислухалася до голосів,
- Чуєш Ромо, зі мною були троє дівчат, мої подружки, всі десь розгубилися, хоча б вижили…
- А я, думав, що спас якусь літню жінку, ти вся така в нафтопродуктах, навіть не подумав, що спас молоду дівчину, - тремтячим голосом кричав хлопець.
Неподалік, він побачив одну жінку, що тонула, потягнув до себе, допоміг їй прийти до тями, вона теж стала триматися за деревину.
Від напруги та холодної води, руки в Марії стали дерев`яні, не слухняні, ледве трималася.
Всі здалеку, зі страхом, дивилися, як йшов під воду корабель «Адмірал Нахімов».
-Ой, скільки там добра пішло під воду, мельхіорові ложки в ресторані і інші цінні речі. Уявляєте всіх і мої речі потонули, тільки й лишилося те ,що на мені, - схвильовано кричав Рома.
Та деревина вже не витримє трьох.Марія дивилася на зоряне небо,
- Ой Боженку, спаси і помилуй!
Задивилася в небо, на одну зірку над собою й тихо прочитала молитву; «Отче наш». Зірка ледь - ледь мерехтіла, їй здалося, що мерехтіла ясніше всіх зірок, подумала - це напевно благословила мене на життя. Схвильовано, швидше пливла до шлюпок….
Скрізь кричали люди, просили допомоги, дехто потрапляв під гвинти корабля »Петр Васев». Всюди кров, розлите мастило, фарба, мертві тіла.
Вона підпливла до однієї шлюпки та там було багато людей, її на неї не взяли. Напрягши всі сили знову підпливла до іншої шлюпки, там теж було повно людей, не хотіли її брати. Дуже просилася, бо зовсім дубіло тіло, плакала й вмовляла. Якийсь чоловік змилувався, подав їй руку, допоміг залізти в шлюпку. Озираючись назад, майже в темноту, вона вже не побачила Рому з жінкою.
Марія трохи відігрілася між людьми, всі перелякано дивилися один на одного й тулилися, щоб було тепліше. Шлюпка плила, а дівчина думала, як добре, що не пішла віднести в каюту жакета, бо була б там й залишилася, скільки ж там людей потонуло! Як вчасно зустріла Рому! Адже він її спас. А тепер, ще цей чоловік, що протягнув їй руку, вона навіть не знає його ім`я. Це вже вдруге, ледь не потонула та Бог дає на життя, значить, має вижити, має далі боротися з холодом, який час від часу пронизував тіло.
З корабля « Петр Васев» прожектори освітлювали кроваве море, мертвих і живих пасажирів. Всі зі шлюпки, як могли, різними уламками відштовхувалися від води, як подалі від цього корабля, щоб не попасти під гвинти. Ті люди, хто потрапляє під них, то вже було перемелене кроваве м`ясо.
Їм, дякувати Богу, вдалося врятуватися…. Було пів на другу ночі. І всю ніч хто, як міг так і тримався на плаву, врятував своє життя. На світанку, ближче до шостої години ранку, їх врятували рятувальники, привезли до Новоросійська. Марія вся в мазуті, з одним капцем на великому підборі.
В Новоросійськ прилетів міністр Алієв, пообіцяв, що відправлять всіх додому, щоб не хвилювалися, кожному повернуть все, що потонуло, лише треба написати перечень, хто та що мав при собі. Розпитували всіх хто і звідки, все записували. Марія весь час роздивлялася довкола, хотіла знайти подружок, на жаль їх не було. Потім всіх запросили подивитися на страшні фото понівечених людей, щоб розпізнати серед загиблих, чи не має знайомих. Подружок там не було. Але це був тільки початок дня, страшні думки лізли в голову, не дай Боже, щоб були на дні моря. Відкидала ці настирливі думки, молилася, не втрачала надії, гадала, що все ж таки знайде їх живими.
Всім роздавали чистий одяг, Марія вибрала собі рожевий спортивний костюм, описала речі та коштовності, що загубила. Звичайно - дівчина шкодувала за всім, що трапилося з ними, дуже журилася за дівчатами та фотоапаратом, де були зняті чудові кадри. Ось таке відбулося знайомство з містом Новоросійськ.
Згодом, всіх пасажирів поселили в якомусь гуртожитку, запитували, хто чим хоче добиратися додому. Вона вагалася, чим краще добратися. Думала, на кораблі вже спробувала, то ж, що буде те й буде, краще полетіти літаком додому, бо потягом їхати день і ніч дуже важко.
Від пережитого, час від часу торсалося тіло, гуділо в голові, тиснуло в грудях, переслідував страх, перед очима все море з кров`ю, крики людей, тіла загиблих. Ніхто й ніколи не думав, що таке можливо, щоб корабель потонув за сім хвилин. Самій в голові не вміщається, як це все пережила, страх постійно переслідував її. Весь час про себе читала молитви, просила в Бога спасіння і терпіння. Їй хотілося якомога швидше дістатися до рідного краю, до того поля, де в`язала з мамою снопи, до гаю, де була криниця, от якби ж то птахом полетіти до батьківської оселі, до родини….
З Новоросійська Марія, з хвилюванням в душі, подзвонила знайомому хлопцеві, Володі, колезі, він працював водієм. Хлопець почувши її голос дуже зрадів, що вона жива. Давно до неї залицявся, вона дуже сподобалася йому. Вони домовилися, що він зустріне її.
В літаку, до Львова, було четверо людей з корабля » Адмірал Нахімов». На дорогу всім дали гроші і пообіцяли пізніше, ще повернути, компенсувати, за все, що втратили.
Було трохи страшно та з Божими молитвами Марія прилетіла до Львова. Її зустрів Володя, вони автівкою поїхали до гуртожитку. З гуртожитку подзвонила на роботу, повідомила, що вона жива. Їй сказали, що дівчата, всі троє, що плавали з нею на кораблі, живі. Дівчина тішилася, передала вітання, полегшено перевела подих ,
» Дякувати Богу, з ними все добре!».
Взявши деякі речі, Володя віз її в село, давно мріяв туди потрапити, познайомитися з її батьками. Дорогою, дівчина з хвилюванням, розповідала, про все, що пережила, про те страхіття, що побачила, часом плакала, аж тремтіла, не соромлячись витирала сльози. Вона вже по іншому дивилася на життя….
Їхали з великою швидкістю, Марія не звернула уваги, не помітила, що в автівці час від часу відмовляли гальма, не могла зрозуміти, чому він побліднів. Та обійшлося без пригод, вони доїхали до села, але Марія його відразу попросила поїхати додому у Львів. Що їй зараз не до цього знайомства, не знала, як це все, що сталося з нею, сприймуть та переживуть батьки.
Радість переповнювала душу, адже вона вдома…
Батьки про аварію навіть не знали. Коли Марія їм все розповіла, звичайно дуже рознервувалися.Хоча чули, що якийсь корабель потонув та і гадки не мали, що на цьому кораблі була їх донька. А ввечері по телебаченні, у новинах, передали, що затонув корабель «Адмірал Нахімов», це було друге вересня, дівчина була просто щаслива, що, так швидко, дісталася додому.
Після відпустки Марія з подружками зустрілася в гуртожитку. Радість, поцілунки і спогади про круїз, про те страхіття, що їм прийшлося побачити, пережити. Зі сльозами на очах, всі схвильовано розповідали, як спасалися, боролися за своє життя. Дівчатам повезло, вважала Марія, адже вони були в трьох, а вона одна,добре що зустріла Рому.
Час все кудись летить... Марія зовсім розірвала стосунки з Володею, не подала надій на зустрічі. Залицявся, ще один хлопець Тарас та і з ним не наважилася зустрічатися. Навіть начальник гуртожитку підбивав клинці. А чому б і ні? Така гарна, видна дівчина, чорнява, волосся до самих стегон і одягалася модніше, найкраще всіх. Адже дядько з тіткою, не забували про неї, прислали одяг, а це ж в той час був розкіш, всі вважали її багатою дівчиною. Були й хлопці із села, що залюбки б з нею зустрічалися та вона ні на кого не звертала уваги, до жодного не лежало серце.
Через кілька місяців, Марія отримала запрошення на суд - в місто Одесу, по справі щодо затоплення корабля « Адмірал Нахімов». Вона приїхала туди та їй повідомили, що її свідчення не потрібні. Дівчина вирішила все ж дізнатися про того моряка Рому, який спас її.
Уже задоволена, що все про нього дізналася - адресу дало Чорноморське морське пароплавство. Це був матрос Ромазанов Гаджімірза, сам себе назвав Ромою. Він жив в Одесі, довго не думала, купила йому в подарунок мельхіорові ложки, цукерки, торт, букет квітів й поїхала віддячити за своє спасіння.
Дружелюбна зустріч, як за святковим столом. Хвилюючі спогади, часом зі сльозами на очах, згодом веселіше. Розмови про життя, а потім проводи й слова вдячності за подарунок. Та Марія вважала, що життя дорожче за подарунок, від щирого серця подякувала, поверталася додому. Лише згодом, Марія дізналася, що його підвищили по службі, після того, як вона написала лист в Чорноморське морське пароплавство, в якому виразила свою вдячність.
Пройшов рік… Літо видалося тепле…. Одного разу, в вихідний день, двоюрідний брат з дружиною кликали Марію з собою на Дністер. Вона наче, як злякалася, адже після тих, страшних подій, ні разу не ходила до річки, боялася води. Їй здавалося, що знову обов`язково, щось та трапиться. Відмовилася йти, адже та рана в душі, ще не загоїлася. Вони намагалися підняти їй настрій, довго переконували. Він її любив, йому хотілося, щоб, як швидше вона забула ті події під Новоросійськом, хотілося, щоб не боялася води, поклавши руку плече, зазирнув в очі,
- Ну Марійко, все позаду, таке в житті трапляється, але треба жити, на все дивитися простіше. Ну купатися не будеш, якщо боїшся, то з нами за компанію, сидиш біля річки, то ж разом буде веселіше. Чого самій вдома сидіти?
Схиливши голову, думала, що робити? Навіть закрила очі, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. Та потім, піднявши голову, ледь всміхнулася й кивнула рукою,
- Та добре піду…. Піду вже…. Що буде те буде!
Брат з дружиною, аж повеселішали, коли вона дала згоду. Підморгнули один одному і брат обійняв Марію,
-Ну нарешті, життя продовжується, сестричко!
З гарним настроєм йшли знайомою стежкою…. Вздовж неї подорожник, ромашки, дзвіночки, шовковиста трава, яка ледь колихалася від вітру, блищала на сонці.….
Біля річки, як завжди в літню пору, була молодь. Хтось купався, хтось засмагав, слухав музику, яка линула з магнітофона.
- Марійко, ти постій на березі, якщо купатися не хочеш, а ми скупаємося, вода тепла, - роздягаючись, запропонував брат.
Вони з дружиною, весело, всміхаючись, плавали, то занурювалися у воду, то виринали з неї.
Марія з заздрістю дивилася на них та сама не наважилась йти купатися. Стояла трохи далі від берега та так задивилася на водорості, що сама не помітила, як зробила пару кроків і несподівано впала у воду. Копошиться, борсалася, її тягнуло донизу, зі страхом била руками об воду і кричала до брата, що тоне, але він з дружиною не чув, бо вони вже далеко відпливли від берега.
Почули хлопці, що були неподалік й один з них, набагато молодший за неї, витягнув її. Труситься, чи то від переляку, чи від спогадів. З тієї пори Марія навіть близько боялася підходити до води.
Та час плине... Прекрасна, чудова молодість, в селі весілля, сватання… Вже й Марії час прийшов подумати про особисте життя. Багато хлопців… не було відбою. Звали заміж та за кого йти? Не могла розібратися в собі, як довірити комусь із них своє життя? Адже не відчувала, що когось із них кохає.
Хлопець із села, Іван, давно в неї закохався, тільки вона приїде в село, він вже тут, як тут, ходив по п`ятах за нею. Це був двоюрідний брат однокласника, високий, красивий, дуже схожий
на співака Талькова. Батьки Івана теж ходили до церкви, тому й Маріїна мама хотіла, щоб дочка жила близько, щоб за нього вийшла заміж.
Вона не згодна з мамою, а батько з тіткою, навіть паспорт заховали. Та все ж сварилася мама, щоб було по її, бо разом ходять до церкви, як в очі людям дивитися, якщо не піде за нього?
Ну, що ж…. Марія вже не могла сперечатися, звичайно пізня дитина в батьків, вони хотіли, щоб вже мала сім`ю і їм би, на старості років, жилося спокійніше.
І було весілля, і взяли вони в церкві шлюб та життя не склалося. Спочатку жили з свекрухою, за один рік побудували дім, пізніше жили окремо. Народила Марійка двох близнят, хлопчиків та Бог дав життя одному, Богданчику. За другого хлопчика - Ігоря, лікарі боролися майже тиждень але він пішов в інший світ. Бідкалася, важко перенесла втрату дитини.На жаль сімейне життя не склалося, не притерлись, як кажуть люди, не злюбиться. Вони прожили більше десяти років, але розійшлися.
Перед нею нове життя…. Ходила до церкви, молилася, просила в Бога, щоб дав сили жити далі. Чому скільки біди на одні плечі? Згадувала життя.Як двічі тонула, як з Володею їхала в село, відмовили гальма, він лише через місяць зізнався в тому, вона тільки тоді зрозуміла чого він побліднів. І вже пізніше, коли працювала на заводі, їхала в автомобілі з колегою по роботі, автівка розбилася, а вони, дякувати Богу, залишилися живі, без подряпин. І в думках запитувала в Бога, за, що це все їй? Чому немає щастя? І ось тепер знову на роздоріжжі. Треба виживати, треба кудись їхати, адже треба їй і сину за щось жити.
З болем в серці, Марія їхала в Італію. Хвилювалася за сина, якого залишила з батьками, але іншого виходу не було.
Вона в Мілані… Зупинилася в племінниці й відразу знайшла роботу. Пішла на підміну, на один місяць, допомагати по господарству італійцям. То не солодке життя. Робота важка, а платили мало. Працювала по двадцять дві години, як пташку випустили на волю, чи -то пса на прогулянку. Після місяця роботи, знову в пошуках роботи та все ж трохи заробила грошей, винайняла собі квартиру.
Що робити? Думала у відчаї, треба, щось шукати, адже не повернеться додому. Скільки грошей вкладено в поїздку! Ні треба шукати роботу!
Кожного дня ходила до церкви, просила допомоги в Бога. Одного разу в церкві наче їй хтось шепотів, щось у вуха. Йшла додому, думки зліталися, як пташки, слова, як зерна сипалися з гори. Під церквою шукала ручки, щоб записати, не забути, дорогою додому, написала кілька рядків вірша. А потім, вночі не спалося і за дві години були написані два вірша»;
« Маки матері», і « Зіронька в ім`я мами»
« Маки матері »
За гаєм на полях у житах
я червоних маків назбирала
іздалека лечу наче птах,
щоб Пречиста маму привітала.
Червоний мак квітує у полі
квіти благодатної любові
несуть радість чудову красу
вінчують її осінь золоту..
Червоні маки квіти поля
усміхається щастям їй доля
довгі роки на землі прожити
своїм дітям сонцем світити.
Сива голубко, мамо, матусю
я люблю тебе моя нене
із чужини, до тебе вернуся
дочекайся, тільки на мене!
Лебідкою прилечу до тебе
вклонюсь низько у ноги твої
зацілую, обніму до себе...
більш не буде розлук на землі.
М. Чайківчанка.
» Зіронька в ім`я мами»
Рідна мамо - зіронько ясна,
Твої коси уквітчав цвіт весняний,
Золоті долоні засівали поля,
І дітей пригощаєш хлібом рум'яним.
В зорянім небі ясну зіроньку знайду,
Ніч попрошу, щоб сіяла ясно,
Ім'ям мами я назву,
Щоб на землі дітям малювала казку.
Ти не дала розбудити мене рано,
І тихенько воду набирала із криниці,
Дітям, внукам ти вгодиш, рідна мамо,
В зорянім небі тобі сяють зірниці.
За твоє щастя молюсь до зорі,
За твій спокій - в твоєму серденьку,
За любов твою і долоні золоті,
До твоїх ніг низенько клонюсь, моя ненько!..
М. Чайківчанка
Цей вірш та вірші; « Твій вибір твоє майбутнє», « На Україну повернусь», « Україно моя цвіте весняний» Марія послала в Рим, де друкувався журнал для церкви - " До світла. Коли в душі народжується слово". Там читачі побачили її вірші. Вона мала велику підтримку від священників, Олександра Сапунко - редактор журналу в Римі і в Мілані - Олександр Лісовський, а пізніше - Іван Стефурак. В 2010 році вийшла книга українських поетів в Італії, де теж друкувалися її вірші, на один з них була написана музика Богданом Гірським. По радіо стала звучати пісня під назвою - »Звати мене українка».
Марія шукала роботу… На ту квартиру, що вона винаймала, господиня підсилила їй одну жінку з України, ( Лєну ), родом з Чернівців. Але вона вважала себе румункою, знала румунський, молдавський язики, тому їй було легше спілкуватися з італійцями. Марія в відчаї плакала їй, що немає роботи та жінка у відповідь не втішала, а все повторювала, - « Я, що тобі лікар?».
Майже місяць Марія вчила італійську мову по словнику. І нарешті знайшла роботу, пішла працювати до однієї сеньйори, допомагати по господарству. Та сеньйора невдовзі захворіла, потрапила до лікарні, Марія й там доглядала її. В цій палаті лежала одна стара жінка, до неї приходив чоловік в білому халаті, це був її син Анжело.
Вона - коли вперше побачила його, якесь дивне відчуття прокинулося в душі. Кожного дня бачила, як він доглядає маму і їй хотілося зловити його погляд, щоб він побачив її закохані очі.
Дивилася на нього, уявляла, що це її принц на білому коні.
Високий, статний, красивий чоловік, він був для неї такий жаданий, відразу заволодів її серцем.
І якось одного вечора про свої почуття написала вірш –
» Привіт незнайомцю».
Одного разу, Анжело попросив, щоб Марія інколи допомогла його мамі, коли його не буде. Навіть пропонував гроші та вона не наважилася брати. Він пригощає шоколадом, дав свій номер телефона. Анжело не багатий, але й не бідний, не наймав доглядальницю, а сам доглядав за мамою. Ту сеньйору, біля якої була Марія, виписали з лікарні і вона поїхала з нею. На жаль його номер телефона загубила, а свій номер телефона чомусь йому не написала.
Не усміхнулася доля, розійшлися дороги. Корила себе, що загубила номер телефона, а думки то весь час тільки й за нього, хотіла хоча б на мить його побачити.
Через пів року сеньйора, якій допомагала Марія, померла.Такий збіг обставин, її запрошують на роботу в те село, де живе Анжело.
Вона працює в цьому селі і треба ж було такому статися, що одного разу, вона в автівці побачила Анжело разом з мамою, жінка бачила її та він на жаль - не побачив. Та не буде ж кричати, щоб звернув увагу на неї, гордість не дозволяла цього зробити.
А чи… то доля так вирішує, чи в небі зорі так складають пазли, чи так душі тягнуться одна до одної. Через якийсь час, вони раптово зустрілися, йшли назустріч один одному. Сяяли очі. Вона зловила його погляд, він теж був дуже радий, що зустрів її, адже йому було так важко на душі, він декілька тижнів назад, як поховав маму. Зізнався, що часто згадував про неї, в надії чекав дзвінка, але ж не знав, що вона загубила його номер телефона.
Дві одинокі людини, якщо серця гучно б`ються, ніжні погляди гріють один одного, то чи можна розійтися? Ой, напевно ж ні!
Та в італійців не заведено відразу приводити в дім жінку, не дізнавшись добре її, тому вони були просто друзями. Анджело підтримував Марію духовно і морально. З нею Бусом передавав передачі для її батьків та сина.
Ті італійці в кого працювала Марія обіцяли зробити документи, щоб вона в них працювала легально, адже вона приїхала на роботу нелегально. Та то були тільки обіцянки. Вони не хотіли відпускати її. Тож Марія розповіла Анжело про ці проблеми й вони разом зробили висновки, що їй треба від них тікати.
Сумувала за домом, за рідним краєм та, як поїхати, треба ж гроші заробити. Все вечорами, перед очима рідні стежини і чудовий сад. Це один із віршів, написаний про рідне село;
Моє рідне село
Моє рідне село - біленька батьківська хата
Мій казковий світ дитинства на березі Дністра
Босоніж злітає думка солодка крилата
Де стрункі тополі підпирають небеса.
Моє село - яблуневий садочок у цвіту
І незабутній спогад - мого роду коріння
Тут моя весна, як ліловий бузок у квіту...
На зорі, перше кохання, злети, падіння.
Моє рідне село - над ставом плакуча верба...
Столітній дуб, на княжій горі світлі хороми,
Пахуча липа заквітчала двори вздовж села
Голосний дзвін церкви кличе журавлів додому.
Моє рідне село - перші зустрічі прощання...
Моєї душі - земні скарби і гірка сльоза
У мені весна, заврунила - сонця світання...
Веде, в діброви, ліс, гаї, безкраї поля.
За рідним селом, в'ється річка, як синя стрічка,
І біла чайка - обіймає своїми крильми,
Віддає поклін, колише - зоряна нічка
Де над бистрою водою шумлять ясени.
Де б у світах, не була до тебе повертаю ...
Бо залюблена, закохана як сходить зоря..
Тут від пісні жайвора, душа розквітає
тут все рідне ,і дороге.. Водиця із джерела.
Рідне село - садочок, школа, гігант завод,
Тут течуть молочні ріки до Чорного моря
Щастя, л'ється водограєм із мелодійних нот...
Бо тут народилась, моя родина і доля.
М. Чайківчанка
Одного дня їй, подзвонив брат, треба було терміново їхати додому, бо захворіла мама. З тривогою в душі, поверталася додому.
Лише місяць доглядала маму.. Серце рвалося на шматки, на жаль руки не покладеш, проти долі не підеш, мама померла.
Декілька днів з батьком день у день на цвинтарі, але ж треба за щось жити. І Марія повертається в Італію…
Знову робота і зустрічі з Анжело - як друзі. Ходила пригнічена, боліла душа, щеміло під серцем. Вдома і в церкві з молитвою. Жила в скорботі.
Пройшло пів року… Марія з Анжело саме автівкою їхали до церкви на службу Божу, подзвонив брат сказав, щоб терміново їхала додому, захворів батько. Анжело тільки почув, відразу, схвильовано, розвернув автівку, їхали до квартири. Він позичив їй гроші і господарка квартири дала документи й гроші, бо були закриті всі банки, це був вихідний день. На великій швидкості Анжело гнав авто, щоб встигнути на БУС в Україну.…
Той БУС підвіз її до самої хати. Горе за горем, знову чорна хустка, розпач і журба. Марія поховала батька, дім лишила братові, а син залишився з свекрухою. Вона щомісяця висилала гроші, бо де б знайшла кращу роботу, щоб отримувати непогані гроші. Треба жити заради сина, щоб він всім був забезпечений. На душі важко, під серцем щеміло та тільки так вона могла йому дати все.
Повернулася до Італії, як зранена пташка. Її зустрічав Анжело, намагався підтримати - в такий важкий для неї час.
Марія придивлялася до Анжело, дізналася, що він ні разу не був одружений, дівчину яку мав, розбилася на автівці. Не пив і не палив, майже кожного дня зустрічав її з роботи, якщо вона навіть затримувалася, чекав скільки треба, без ніяких нарікань. Мудрий, інтелігентний, спокійний, врівноважений і в той же час веселий і добрий. Не боявся ніякої роботи, про таких кажуть, має золоті руки. Все вмів робити, ремонтував авто, знав комп`ютер, вмів шити, приготувати їсти і навіть білити хату. Працював на французькій фірмі, правда зарплату платили невелику, але йому було достатньо.
Анжело для Марії став справжньою опорою, ставився до неї, як до пані, балував шоколадом, цукерками. Разом їдуть до церкви, співчуває їй у втраті близьких, поруч з нею ставив свічки за своїх і за її батьків, за того маленького хлопчика Ігоря, який побачив світ, лише на мить. На авто возив на службу Божу, в українську церкву до Мілана, до священика Арона Новара. Вона в ньому бачила наче якогось Ангела, брата і друга, і зрозуміла, що це кохання. Про свої почуття написала вірш -
« В твоїм погляді сяє весна».
Пройшло майже два роки, як помер батько Марії…
Анжело вже вкотре запропонував їй за нього вийти заміж. Вона не вірила, що нарешті зможе стати щасливою. Цього разу думала не довго - дала згоду. Марія відчувала до нього потяг, коли був поруч, то тріпотіло,то завмирало серце, душею відчуває, що обожнює його, кохає.
Надворі осінній, теплий день. Сонце, то виглядало, то знову ховалося поміж великих білих й сірих хмар. Легенький вітерець загравав з останніми листочками на деревах, ті ледь - ледь тремтіли, мов сперечалися з ним і тягнулися до сонця.
Біля Загсу стояла купка людей, про, щось весело сперечалися, раз – по - раз поглядали на двері, чекали на наречених.
Хтось крикнув, - Ідуть!
В дверях, у оточенні родичів, з`явилися Марія і Анжело. Вишукано одягнені, з сяючими обличчями, вони всміхалися один до одного, до друзів, родичів.
Радість переповнювала душі….
Анжело був задоволений, що нарешті знайшов свою половинку, з якою хоче зустрічати ранок і вечір, розділяти кожну крихтину хліба і щасливо прожити все життя. Він ніжно обіймав за плечі, всміхався і все зазирав в її сяючі очі.
А Марія, вся, аж світилася від щастя. Вона стала, ще вродливішою, як квітуча троянда під сонцем навесні. Ледь примружила очі від сонця, що світило прямо на неї, на мить задумалась - невже я живу? Невже в мене все буде добре? І перед очима та зірка над морем, що мерехтіла, немов подала знак. Значить вона благословила на життя! Значить збулися мої мрії! Вкотре дякувала Богу і долі, що вижила, адже смерть переслідувала її, три рази тонула і два рази, ледь не загинула на суші.
Вітання, бризки шампанського, букети квітів, поцілунки…
Вони знайшли своє щастя…
Марія продовжує писати вірші.... В 2016 році видається книга-
" Прийди у мій сад" і зараз готуються до друку чотири книги.
Майстриня слова продовжує свій творчий шлях...
« Не знаю де помру»
Не знаю де помру, у якому краю?
Та знаю, одне що я "Українка"
За тебе земле, душа кров'ю стікає...
Бо ти моя мати, а я твоя кровинка.
Допоки світить сонце на білім світі,
В грудях , б'ється серце, носять ноги
Росою оживу, цвіт калину на вітті
Зашумить, кущ рясно край дороги.
Пробач, що у важкий час далеко від тебе!
Вимірюю, відстань у думах словами,
Я журавкою, лечу у грозу у небо, прошу,
У Бога миру під небесами.
Я зажурена мальва, лист кленовий...
Журавлина пісня, печальна сльоза
Сузір'я, промінь зорі світанковий
Випромінюю світло до твого вікна.
Я солов'їна мова, галузка вербова,
Крапля водиці водограю Дністра
З божої ласки, блаженного духу мова
Яка веде,на високі кручі до Кобзаря.
Не знаю, де помру у якому краю?
У який час, на груди зложу крила...
Та знай ,тебе люблю, за тебе страждаю,
Щоб грудка землі моє тіло покрила .
І над головою, зацвіла червона калина...
Востаннє, соловейко заспівав для душі,
Щоб до мене, зійшлась до купи родина
І на могилі, зацвіли білі айстри навесні.
М. Чайківчанка.
Від автора;
Життя - не мед… Скільки страхіть і бід вона пережила
І вирішила доля… Хай світить зірка - живе дитя…
Та й дала в подарунок… Два сильних, величезних крила
Щоб під сонцем осяйним..Зустріла щасливе майбуття.
*****
Викладені факти дійсно мали місце в житті героїні.
02.09.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2018
Кілька раз, сідаю писати і не знаю,
Як почати? Різні сюжети перед очима,
Тисне в грудях, серцебиття я відчуваю,
Чомусь холодно, мов стою перед дверима.
Десь гублюся, бо їх занадто, так багато,
Відчинить?То можливо я в палац потраплю?
І що в ньому? А чи журба, чи якесь свято?
Тисне в скронях, все ж сміло, поріг переступлю.
Блукав погляд, ой,чомусь так тихо – тихо,
Лежить книга, а з неї, немов сяйво сяє,
Як дитя, я радію, що знайшла не лихо,
Слова- скарб, вже натхнення тут давно дрімає.
В душі трепіт, до рук беру чарівну ручку,
Світлий промінь, враз на чистий аркуш лягає,
Я запрошую у гості Музу – подружку,
Хай вона, все ж підтримає, допомагає.
Пахне чай, парує, солодощі на столі,
Знайшла знову слова і пишу прози, вірші,
Я так вдячна подружці, за натхнення усі,
Я під сонцем щаслива, теплота на душі.
Серпень 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2018
Ой красуне, черешенько, чом листя скидаєш,
Все не спиш, і ранесенько, сонечко стрічаєш,
А воно, все нижче й нижче, промінці лукаві,
Ох, ця осінь, ближче й ближче, всі ранки в тумані.
Дрібний дощик часто скаче….Та й так веселиться,
На черешеньці моїй, укотре засріблиться,
Скрізь прикрасить зжовкле листя й трави ледь багрові,
Мов намиста в чорнобривців, а айстри чудові.
В капелюшках кольорових, як ота веселка,
Похилила голівоньку, трава молоденька,
Ой красуне, черешенько, не сумуй хороша,
Бо до мене, теж йде осінь, на висках пороша.
Зустрічаймо цю панянку, хай фарби підкине,
Хоч шкода, на душі сумно, ой, час швидко плине.
29.08.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018
Там, на сході, вітер свище, все не вгамується,
Поміж люди розбрат сіє, часом засміється,
Моя люба, Україно, не підкорись зраді,
Вороги – наші сусіди, будуть цьому раді.
Бо бувають, добрі й щирі, заздрощів не мають,
Та на жаль, і є такими, все життя нас лають,
Це за те, що маєм жити, не гнити у рабстві,
Бо народ, наш працьовитий, не грузне в нахабстві.
ЗадармА, соромно люди! Тож ми не звикали,
Хліба сіяти, зростити, всіх батьки навчали,
Бо земелька, наша щедра, красуня й багата,
Тож дай Боженьку, нам миру, щоб не було ката.
Сотні років, як же можна, совісті зовсім не мати,
Скажіть нащо нас і за що, народ весь ламати?
Наші землі, підкорити, щоб зникли в бур`янах,
Як на землях, тих російських, щоб лише літав птах.
Птах той ворон - ненажера, яструб двоголовий,
Хижий погляд і ненависть, щоб народ був голий,
Тож гуртуймось, прошу люди, не вірте нікому,
Лише пращурам довіртесь, батьківському слову,
Хай затихне сильний вітер, єдність справжня сила,
Україна, знов розквітне, житиме щасливо!
24.08.2018р
ШАНОВНІ ДРУЗІ!
Щиро вітаю всіх з ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
МИРУ, ЗДОРОВ*Я, ЩАСТЯ, ДОСТАТКУ!
ПОВАГИ, ТЕПЛА І ЛЮБОВІ!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2018
Цього року видалося занадто плаксиве літо. Часті дощі всім стали на заваді… Ще червень місяць куди не йшло, був більш приємним, більш- менш сонячним
хоча не таким теплим, як годиться для літнього місяця. А ночі, що вже за них сказати, такими прохолодними, що зранку навіть не хотілося висунути носа з хати. А липень перевершив всі сподівання, майже весь місяць дощить, грози за грозами ділили навпіл небесну вись. А так всім хотілося відчути справжнє привітне, тепле, сонячне літо.
Марина - вчителька початкових класів, як і всі вчителі, мала літню відпустку. Тільки цього року пішла у відпустку наприкінці червня, а не на початку місяця, як того року. Максимко дуже зрадів, що вже не піде в садочок. Адже з мамою й татом вдома краще, тим паче знав, що влітку поїде на море. Він його, правда, смутно пам`ятає, але пісок і те місиво, що він робив з нього. Йому було до вподоби, згадуючи, всміхався і мріяв, не міг дочекатися, коли ж знову поїде туди.
Йому було два з половиною роки, коли мама вийшла на роботу з декретної відпустки. Зразу батьки няньчились з онуком, а коли виповнилося йому три роки, пішов у дитсадок. Тато - працював на залізниці ревізором, тому часто був у відрядженнях. Хлопчик більше часу проводив з мамою й з дідусем та бабусею, вони жили майже поруч, через два обійстя. Сміливий, як всі діти, трохи вередливий, але занадто наполегливий. Хитрощів йому теж не завадило, хоча тільки недавно виповнилося чотири роки та пам`ять він мав відмінну. В селищі гарний дитсадок, вихователі багато приділяють уваги дітям, тому знали кожну дитину і часто хвалили хлопчика. І мама вчителька, хоча була строга і дуже любила свого синочка та завжди тримала все на контролі, про все пояснює, навчає розуму.
Сьогодні зранку пройшла гроза…. Хоча надворі вже липень та на жаль сонячних днів було замало. Здавалося цей день не буде похмурим, високо в небі швидко пропливали сірі, темно - сірі хмари, між них все більше з`являлося білих. Марина часто сварилася на сина, щоб не потрапив під дощ, не виходив з хати. А він, все ж з своєї кімнати висуне голову у відчинене вікно, не звертаючи уваги на її попередження, підставить свого білявого чубчика під краплі дощу й кричить,
-А я кажу вже досить! Досить лити, я хочу літа!
Так було і цього дня… Знову накрапав дощик. Почувши його голос Марина зайшла в його кімнату,
- Максимко! Вгомонися нарешті, щодня кричиш, наберися терпіння. І не вилазь у вікно, бо звалишся, заб`єшся, а потім будеш рюмсати, як сусідська Наталочка.
Син спустився з стільця, рукою помацав вологого чубчика. В його смарагдових оченятах сонячно, всміхаючись, вертів головою, задоволено й весело до неї,
- Мамо, а дощик тепленький. То коли ж буде літо? Кліпав очима,
-Чуєш! Ти так не кажи, я ж не Наталочка, що хіба такий, як вона? Їй лишень три роки, а мені вже чотири, значить я великий, тож сама так казала….
Малий на руці загнув великий палець, показував їй чотири пальчики, крутив перед нею рукою, морщив носика. Обійняла, своє мале чадо, поцілувала.
- Ой радість ти моя! Це не на цілий день, он бачиш хмаринка синьо – сіра, вона невеличка, тож зараз пропливе і дощик перестане. Я вже не раз пояснювала тобі, що зараз теж літо.
Він відкопилив нижню губу, качав головою й вирячивши оченята до неї хитро,
- Ага літо….. Сама казала, коли тепло, коли ми поїдемо на море, тоді літо.
-Поїдемо, поїдемо, не хвилюйся, ще нахлюпаєшся у воді, відчуєш справжнє літечко, - Марина погладила сина по голові… виходила з кімнати,
- Ти пограйся трошки сам, мені на кухні треба дещо зробити.
Максимко взяв іграшкову машинку » Пожарну», на підвіконні почав нею гратися. Їздив, буркав, гучно видавав сирену і час від часу позирав надвір, все чекав, коли ж нарешті перестане цей надокучливий дощ.
Пройшло хвилин тридцять, сонячні промені засліпили хлопчикові оченята. Ну нарешті, зрадів він, усмішка на обличчі - дочекався. Швидко заліз на підвіконня, спустивши босі ноги донизу. А біля підвіконня лежала купа складених дошок, покрита товстою плівкою. Максимко знав, це, колись, мають перекривати дах, тато так казав, коли привіз їх навесні й накрив, щоб часом не намочили дощі. Хитро озирнувся назад, чи часом мами немає, поставив босі ноги на плівку. Вона - ще покрита краплинами води, але вже ледь – ледь тепленька. О як добре- подумав малий й сідницями, похапцем, гепнувся на плівку. Оглядаючи все довкола, помітив, як стікали краплинки дощу з великого куща троянд. По квітах мерехтіло сонячне проміння, краплини наче золотилися від нього. Він задоволено усміхнувся, помітивши цю красу і задоволено з`їхав з дощок до землі, від радості прикрив очі. А потім пригинаючись, тишком - нишком, прошмигнув за хату. Вирішив побродити по росистій від дощу траві, поки мама не бачить та від здивування зупинився, роззявивши рота. Тут, по дорозі до садка прямо в траві вчора була мала калюжа води, а сьогодні її вид його вразив - вона стала така завелика. Що його найбільше вразило, то це зграя горобців, що дуже цвірінькали. Декілька горобчиків сиділо на калині, ну, це не можна сказати сиділи, вони такі непосидющі, раз – по – раз перелітали з одного місця на інше. А деякі горобчики, сміливо й весело купалися в калюжі. Максимко кілька раз поглянув в напрямку хати, а потім сміливо побіг у калюжу. В очах сяяли іскринки, він відчув насолоду від теплої води й м`якої трави під нею. Цвірінькаючи, горобці миттєво розлетілися в різні сторони. Малий задоволено тупотів по воді, не звертаючи уваги, що вже замочив бриджі.
-О тепер я розумію, що це вже насправді літо, - повторював про себе, тупцяючись, в калюжі. Він то розводив воду ногою, то бив по ній, бризки летіли в різні сторони, від задоволення хіхікав,
-Ой, як класно, я - як горобчик, теж похлюпаюся трішки.
Раптом почув ґелґотання гусей… Із-за хати, сміливо, виходив старий гусак, витягнувши шию, впевнено прямував до калюжі. Ото біда, адже Максимко дуже боявся гусака, бо той все шипів на нього - коли йому так хотілося взяти маленьке гусенятко до рук. Поряд з ним гордо йшла гуска. Побачивши малого, гусак й гуска почали гучно гелготати, а маленькі гусенята й собі почали голосно пищати. В який бік тікати, розгубився хлопчик, назад не залізе, бо майже весь мокрий, як сховатися від мами - знав, що почне сваритися.Аж тут мама вибігла із-за хати, плескаючи в долоні,
- Ой лишенько, що ж ти тут робиш, як потрапив сюди? Добре, що побачила, а то б тебе гусак покусав!
Вона підхопила сина на руки, поцілувала у щічку, ніжно пригортає до себе. Він тулився, хитро зазирнув у її очі,
-М-а –а-м, а водичка тепла. Ти, що будеш сваритися?
Та яке там сваритися, хіба б змогла. Дивлячись на сина, пригадала своє дитинство, як задираючи спідницю, ледь не вище голови, майже по коліна залазила у великі калюжі з багнюкою. А земля, справді, після дощу була тепла - тепла, аж парувала.
Він перебив її спогади,
- Мамусю, я так дуже хотів відчути літо! От і не втримався. Он бачиш, як горобчики, вони такі веселі, купалися в калюжі і мені так захотілося, хлюпатись у воді…
Його очі світилися щастям, обійнявши її за шию обома рученятами, продовжив,
-Он через віконечко потрапив, я раз і по плівці з`їхав донизу. Ти не бійся, не поранився, водичка тепла, не захворію… Ось тепер я вже вірю, що це справді літо.
Липень 2018 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018
Колоситься в полі колос,
Соловейка чути голос,
І рясніють скрізь волошки,
Погуляю іще трошки.
Ось ромашечка ясненька,
Ой вона, така ж гарненька,
А чи бачили ви диво,
Тут навколо, так красиво!
Тож там біло і синенько,
Я букет нарву швиденько,
Принесу любій матусі,
Хай всміхнеться до Настусі.
Знаю квіти, вона любить,
Цьом у щічку, приголубить,
У очах сонце ясніє,
Літню радість й щастя сіє.
08.08.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2018
Ці слова до пісні присвячую всім матерям...
На жаль їх сини загинули на війні.
Проводжала мати, сина на війноньку,
Та й на мужні груди, клала голівоньку,
Сину мій рідненький, миле соколятко,
Нащо йдеш, синочку, моє янголятко.
Та втримать не можу, плаче Україна,
Земля - ненька стогне, у журбі калина,
Й не одна дівчина, стала вже вдовиця,
Життя у скорботі, виє, як вовчиця.
Проводжала мати, сина на війноньку,
Та й просила Бога, то ж за кровиноньку,
За свою рідненьку, за щастячко в полі,
Щоб жилось усім нам, мирно та й на волі.
Щоб сонце всміхалось, душа не боліла,
А наша сторонка, вся барвінком цвіла,
Та щоб повернувся, живий і здоровий,
Щоби стіл накрила… раденька, святковий.
Проводжала сина та й його просила,
Хоч текли сльозини, стримати несила,
Прожени тих клятих, ворогів пихатих,
Нащо їм ті землі, нащо йшли до хати?
Не гостем із хлібом, а із автоматом,
А ти, колись нечисть, називався братом,
Завмирало серце, від такої зради,
Скажи мені Боже, де шукати правди?
Проводжала сина й сонечко за обрій,
Ховалось проміння й материнський спокій,
Розгулявся вітер, ніс хмари сльозливі,
Ой, синочку любий, чи й будем щасливі?
Полинові сльози…. личенько вмивали,
Завмирало серце... птахи не співали,
Пішов відчайдушний, синок на війноньку,
Під хустку ховала сиву голівоньку.
09.08.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2018
Вдень яскраве, ніжне сонце,
Зазирнуло у віконце,
Та й до гір, уздовж хатини,
Покотилось до долини.
У травичці каченятка
Примостились біля татка,
Біжить качечка до річки,
Чи там тепла вже водичка?
Ой, кря – кря! Кря – каченятка,
Милі хлопчики й дівчатка,
Всі до річки йдемо гратись,
Ну ж любенькі, гей купатись!
І я з вами похлюпочу,
Теж купатись, дуже хочу!
2010р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2018
Розгулявсь вітер у полі,
Відчуває, що на волі,
То ридає, вже й сміється,
Бо ж ніяк, не вгамується.
То завиє, вовком немов,
Чи дитям, як малим й знов,
Вже до лісу добирався,
На деревах розгойдався.
Їх щосили гнув донизу,
Та й накидав гори хмизу,
Веселився і гуркотів,
До небес і далі летів.
Хмари білі, сизо – чорні,
Розгойдав, як човни в морі,
І погнав, чимдуж погнав,
Через луки, через став.
При долині вже розлігся,
Далі віять не спромігся,
Втихомирився, мов маля,
Сивий місяць,аж іздаля,
Слав цілунок, усміхався,
Утішавсь, що тут лишався,
Ніжна постіль – пасовисько,
Засинав, як той хлопчисько.
12. 07 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2018
Він налив у бокали вино «Ігристе»і чомусь не міг кліпнути очима, мов зачарований, дивився прямо в її світлі, волошкові очі. Заглядав в них, шукаючи дна, хто вона, хто
загубив цей скарб? В нього бажання чисте, без інтрижок, забрати зараз її з собою. Вона ж, як та троянда, рожеві щічки, пухкенькі, мов пелюстки троянди зібрані до купи, круглолиця. І в голові неначе дзвін - ти, ще не зустрічав такої. Ні, точно, він не зустрічав кращої ніде в світі, хоч побував і в інших країнах. Це ж треба зустріти тут, на вокзалі…
Йому здавалося всі люди, як паперові, метлялися туди - сюди. Чому й сам не розумів, припало таке в голову, коли проходили вздовж них, немов вітер проймав і тільки подив від своєї ж думки.
Це невеличке кафе, вщент забите молодими людьми. Хтось часом затримував свій погляд на них. А він неначе голову втратив, чи то вогонь палав так по тілу. Йому напевно, не один хтось позаздрив, дивлячись на її красиві коліна. Та сукня, облягала щільно тіло. Звичайно травень місяць, тепло, нащо вбиратися в штани. Йому наче й не до того б, бо свіжа рана на серці. Та, як не помітити, коли сам дивився на неї, як кіт на сметану. В душі - якесь дивне відчуття. Хотілося поділитися з нею, розповісти про себе. Дивно… вона немов магніт притягувала до себе. Очі вкотре хотіли спіймати її погляд, щоб зрозуміти, що в них, як прийме все, що розповість? Йому кортіло, вилити всю душу, розказати про свою біду. А чи зрозуміє вона, яке серце має?
Так - перед цим,за квитками стояли в одній черзі. Вона так мило посміхнулася до літньої жінки, що стояла поруч,
-Бувай матусю. Я повернуся, ось тільки грошенят зароблю.
Жінка змахнула рукою собі по обличчю, він зрозумів, напевно просльозилася…
- Бувай донечко. Будеш на місці, передзвони!
І ніжно взяла в обійми своє чадо. А та всміхнулася, весело подивилася й на грудях поправила волан сукні.
Ось тоді й звернув на неї увагу. Струнка, як берізка, витончена талія, округлі перси, красиві ноги. Звичайно навіщо їй одягати штани, чи довгу сукню, тут є, що показати! Стільки ж їй? Дивився прямим поглядом, наче хотів почути відповідь на це питання. Мати пішла, на мить поглянув вслід й знову вся увага до неї. Трохи поміркувавши, все ж наважився підійти та чомусь так нерішуче, мов заворожений, тихо запитав,
-Ви часом не до Польщі їдете?
Всміхнулась, в очах сонячно, тепло й ніжність, але трохи здивовано,
-Що ви запитуєте, адже перед вами брала квиток.
Уже про себе - ох ці чоловіки, їм би тільки знайти якусь причину, щоб познайомитися з котрою, так сказати з черговою лялькою. І замати на деякий час знайомство, щоб швидше пройшов час.
А він оцінюючи дивився, на густе, білокуре волосся, на її стрижку. Ледь-ледь всміхнувся,
- Вибачте, вам зачіску хтось підпортив, ви помітили це, ні?
Миттєво почервоніла, пухкенькі губи, кольором вишні, ледь здригнулися, до нього тихо,
- Ви знаєте, я б не посміла, ось так сказати прямо незнайомій людині, тим паче дівчині. Вибачте, на мій погляд це нахабство з вашої сторони.
Побачив, як вона, ще сильніше почервоніла, від цього ставала, ще красивішою, І сам відчув, як прилинула кров до обличчя, фу - ти, відводив погляд, що це я, як хлопчисько. Рукою взяв її за руку, ледь нахилився до неї й тихо на вухо,
-Та, я ж це так, як зараз, по – модному. Хіба молодь робить не так? Я відчуваю ви мене вважаєте старим. Ну, я до того, що по зрівнянню з вами. Ви, як троянда, що тільки - тільки розквітла.
Вона не сперечалася,
-Ага, тільки не забувайте, що троянди завжди з шипами.
Гордовито поглянула на нього й відвела погляд в сторону, чекала, що буде далі. Почуття взяли верх, немов дамбу прорвало, він сміливо випалив,
- У нас, ще є час до потяга, давайте зайдемо в кафе.
Здивовано повела оченятами, тепла усмішка на обличчі подала йому надію. Змірявши його з ніг до голови, на знак згоди кивнула головою. Роман задоволено взяв її валізу, свій рюкзак закинув на плече,
-То можливо скажете яке ваше ім`я? Мене звати Роман.
-Я сам українець, живу тут в Києві, це працюю в Польщі.
Вона на декілька секунд зупинила на ньому погляд,
-А мене звати Ліна. Як вам таке ім`я?
Він показав їй рукой, щоб йшла вперед,
- Прошу! Гарне ім`я, як на мене, ви йдіть вперед, я вже за вами, як годиться.
Люди, як мурахи, всі поспішали, то в одну сторону, то в іншу. Добре, що кафе близько, не прийшлося довго товкатися між них.
І ось вони удвох… Він не знав, що буде далі та відчуває потяг до неї, ні, такий шанс втрачати не можна. Це ж треба, так недоречно в цей час зустріти. Плани порушити не може, поїхати за нею не зможе. Бо ж приїздив з Польщі на похорон до мами. Сам два роки поспіль їздить туди. Працює на фірмі за контрактом, це дали відпустку, можна сказати, лише на п`ять днів. А до кінця контракту, ще пів року.
Він не відводив від неї очей. Ой, що це, нагадав, як часом люди кажуть, - »Куди серце летить, туди й око глядить». Не поспішаючи, вона пригублювала вино, їй ставало трохи моторошно від його погляду, час від часу донизу опускала очі, наче приховувала сором`язливість. Молоденька квітка, скільки ж їй? Це питання мучило його, дратувало. Невже між нас різниця в роках завелика? Що це, закономірність життя? Втратити близьку людину й відразу знайти свою долю? Цікаво….все можливо - дивлячись на неї копошиться в голові думка, як рій біля вулика.
Він не пам`ятає батька.... Йому було всього три роки, коли той розбився на автомобілі. Є старша сестра, різниця між ними десять років, давно живе окремо, має сім`ю. Вже пора й йому мати сім`ю та мабуть, ще не настав той час, ще ж тридцяти немає. Він все так з мамою жартував -« Ще встигну хомут на шию одягти, ще можна погуляти». Раптово пригадалося, як вперше їхав до Польщі, як вона давала поради і її слова,
- Їдь сину, можливо там знайдеш свою половинку, тільки запам`ятай, повертайся сюди, бо лише тут будеш щасливий, на рідній землі. І одружуйся на українці, щоб не зганьбити наш козацький рід, бо іншої я не прийму, так і знай! Та хіба ж я доживу до цього дня….Хіба доживу…
Так, вона напевно чомусь знала, що маю зустріти цю красуню. Можливо передчувала, як складеться моя доля.А можливо їй, щось наснилося, при розмові, ще сказала,
- Як не там, то в дорозі зустрінеш свою долю.
Він мандрував думками, тиснуло в грудях від споминів про неї, кліпав очима, намагаючись відігнати непрохані сльози.
Ліна поглянула на мобілку й трохи задумуючись ,
- Романе вибачте, напевно нам пора, зараз подадуть наш потяг і ми з вами розійдемося по різних вагонах.
- Але ж ми зустрінемося? Вам до Перемишля? - відразу запитав він.
-Так!Пішли!- поспішила до виходу.
Ледь – ледь сутеніло… Свіже повітря холодило їх почуття та серця гучно стукають в грудях, що далі?
Вона йшла вперед, інколи озиралась.Він, як покірний слуга, віз її валізу збентежено дивився на неї, наче хотів взяти на руки і сказати; »Давай нікуди не поїдемо! Давай залишимося! Можливо б і наважився це, якби не контракт. Адже жити одним днем не можна, гроші треба, тож на похорон влетів в копійку та й далі треба якось жити.Добре, хоч квартира є, та за площу, за комунальні послуги треба платити. Зараз без заначки не можна жити, що я їй запропоную? Треба зачекати, вже після закінчення контракту зможу їй запропонувати серце й душу. Та як не втратити це миле сотворіння, не прогавити, ой боюсь, хтось вкраде.Тільки скільки ж їй років? Його це мучило… Запитати, ні, це не корректно… Якби це заглянути в паспорт?
Вона підійшла до п`ятого вагону,
- Ось , це мій вагон!
Біля вагону стояла провідниця, років п`ятдесяти, а можливо й більше. Оцінюючи дивилася на пасажирів. Ліна, озираючись на Романа, подала їй квиток. Та взяла й відразу протягнула руку,
-Давайте паспорт, покажіть, щоб я на митниці знала, що є… Ви вибачте та на жаль так буває, білет на одне прізвище, а паспорт на інше. Можуть потяг затримати, краще відразу перевірити, чим потім нервуватися, виясняти.
Роман не втратив нагоди, поспіхом забрав у провідниці її паспорт, Ліна не встигла навіть відкрити рота, щоб щось сказати.
Миттєво відреагувала провідниця, заклопотано,
-А то ви разом! Чому не даєте все відразу? Швидше давайте, за вами ж люди стоять.
Дівчина навіть не могла уявити, що вони будуть їхати в одному вагоні. Збентежено дивилася на свій паспорт, який тримав Роман. І миттєва усмішка на обличчі, вона поспіхом легенько витягнула свій паспорт з його рук. От халепа, не вдалося, перевів подих хлопець.
Провідниця роздивлялася його білет й паспорт,
- Так місця двадцять два і двадцять три, проходьте.
Роман, подавши руку, допоміг їй зайти на сходи, а сам мов летів на крилах. Розчервонілий, задоволений, поспішив за нею. Це ж просто класно, що в одному вагоні, ще й місця в одному купе. В купе вже сиділи, середнього віку чоловік з жінкою, клопоталися про щось, щось витягували з валізи.
Хлопець був на сьомому небі, в очах світило сонце, коли дивився на Ліну. О Боже, який випадковий збіг обставин, це ж треба, все йде, як по маслу! Трохи заспокоював своє серце, від хвилювання відчував, як воно гупає, озирався, йому здавалося всі це чують.
Потяг набирав хід… вони стояли в проході вагону біля вікна. Роман дещо розповів зі свого життя. Коли сказав, що йому двадцять вісім років, дівчина мило всміхнулася,
-А мені двадцять один минув, що на вигляд старша?
Від задоволення закрив очі, підставив обличчя до відкритого вікна. О,чарівнице, королево, будеш моя, сім років різниця, це ж зовсім не багато. Гадаю в тебе на даний момент немає нікого з залицяльників, якби був, то прийшов би провести на потяг. Ні! Немає сумніву, вона буде моя - запевняв себе подумки, з полегшенням переводив подихи.
Вона зацікавлено подивилася на нього, але нічого не запитала. Її в полон брав мандраж, як там в Польщі? Що за люди? Чи впорається з роботою з тією,що їй запропонували? Адже є вища освіта, можливо це має значення.
Кілька хвилин мовчанки…. Пристально задивлялися у вікно, за яким виднілися у весняній зелені дерева, поля, квітучі луки й пагорби. Останні сонячні промені вигравали по обрію, при ньому небо потопало в рожевих та темно фіолетових кольорах, а вже вище змінювалося на темно синій колір.
Мовчанку порушив Роман,
-Ви довіряєте мені? Я давненько в Польщі, треба переглянути ваші документи від роботодавця, можливо це недалеко від моєї фірми.
-А чом би й ні, то добре, що хтось знайомий буде в місті, буду знати, що в разі чого, є до кого звернутися за допомогою,
- говорила не поспішаючи, дивлячись, то у вікно, то на нього. З їх купе першим вийшов чоловік,за ним поспішала жінка, усміхнувшись, звернулася до них,
- Ми до ресторану на якусь годину, приглянете за речами?
Звісно,- відразу відповів Роман. І до Ліни,
- Ви напевно переодягтися бажаєте, то йдіть. А я нам чай замовлю, щось перекусимо.
- Гаразд,- задоволено відповіла, посміхнулася й метеликом юркнула у купе.
Ну, той добре – в нього думка за думкою- треба йти в наступ, чого тягнули кота за хвоста.
Вздовж купе проходила провідниця,
-Все добре,чоловіче! Бачу задоволені, посміхаєтеся. Всі позакривалися, чи так зарано спати лягають. Може чай, чи каву з печивом, чи з вафлями?
-Дякую, я саме хотів замовити, нам два чаю і солодощі - на ваш вибір.
Задоволений погляд, на згоду кивнула головою, попрямувала до свого купе.
Надворі вже стемніло… Чай парував, по купе розвіялись пахощі.
-Ну, що вип`ємо за нас! І перейдемо на » ти» шановна Ліно… Ви не проти?
Злегка почервоніла, в очах веселі вогники,
-А чом би й ні!
Ледь не засміявся, адже вона тоді теж так сказала, напевно звичка така. Вони весело цокнулися склянками з чаєм, не поспішаючи, насолоджувались ним. Важко відвести очі, коли здається,то його скарб, який щойно знайшов. Її щоки зарум`янилися, ловила його ніжний погляд, на якийсь час завмирала. От, це ж треба, такий кльовий і напевно одружений. Щось нічого не розповідав за дружину, напевно хоче гульнути - зробила висновки. Хитрий, здалеку заходить, не зрозуміти чому себе відразу вважав старим, не модним. Та так і буде, покажу йому документи, можливо краще розбирається.. Не втрачу шанс, корона з мене не впаде, як підтримаю інтрижку.
Він уважно роздивлявся папери , не вірив своїм очам, вона їхала на ту фірму, де працює він. О! До біса сумніви, все в порядку. Чоло спітніло від хвилювання, напевно весь зробився, як червоний рак, заговорив,
- Ми з тобою мов в полі…
Як ті квіти на волі.
Ти волошка небесна…
Поруч наче воскресла.
А я схожий на мак…
Нехай буде все так.
Певно доля звела…
В казку ти привела.
Казка та про кохання…
Скажеш… може зарання.
Та для мене ти квітка…
Що ось, щойно розквітла.
Тебе тільки любити…
Все життя лиш кохати…
Та чи згідна не знати..
Моїм другом ти стати?
Тільки чути плавний стукіт коліс, наче стукіт двох сердець….. Він дивився їй в очі, вони сяяли… Так він готовий в них втопитись… бачити їх все життя..
Вона сиділа, як зачарована. Оце видав! Її очі округлилися, світилися щастям. Ледь опанувала себе, що за дива? Не фіга собі! Оце його понесло, ото вже вміє, а може він ловелас? Але ж красивий, видно культурний, не нахаба.
Роман ніжно взяв за руку,
- Знаєш, а я щасливий, не знаю, як ти. Це ж треба такий збіг обставин. Тебе запросив на роботу мій роботодавець. Ти розумієш, що це? Ми будемо разом, зовсім поруч.
Знизала плечима, здивовано,
- Що справді? Та я ж тільки на пів року їду, а далі не знати, що і як буде? Чи сподобається? Життя покаже.
- Так сонечко, життя покаже, доля вирішить за нас з тобою. Головне, що ми разом. Я тобі не говорив, я щойно втратив найближчу людину, маму. Всього в житті не передбачиш. Вона не була проти, щоб я поїхав на заробітки. Мені за контрактом залишилося пів року. Гадаю повернемося разом і влаштуємо своє життя. А там, через рік можна буде й одружитися.
Ліна від почутих слів розпашіла, зніяковіла. Не чекала такої розмови, тому й мовчала. Дивилася на його сяючі очі, хотіла все почуте переварити в собі.
Не хлопчисько, розумівся на жінка, побачив її реакцію,
- Ти зараз не поспішай, краще нічого не кажи. Згодом ми краще пізнаємо один одного, тоді й даси відповідь. Головне, що ми будемо йти зараз однією дорогою. Хто знає, можливо це збіг обставин та напевно це вирішуємо не ми.
Ніжно поцілував їй руку.…Раптово зніяковіла, зашарілася, їй, ще ніколи ніхто не цілував руки. Але ж так приємно, забравши руку, подарувала йому ніжний погляд, наче дала надію.
Зненацька постукали в двері. Чоловік з жінкою зайшли в купе. Ліна ледь всміхнулася,
- Гаразд. Життя покаже… А тепер на добраніч!
Роман поспіхом заліз на верхню полку. Він полегшено переводив подихи. Ну от, все з`ясувалося, заспокоював себе, все буде добре. Сон не йшов, пригадав мамині настанови, не втрачати голову, бути відповідальним. Ой, мамо - мамо, напевно ти все наперед знала. Задоволений,прислухався до стуку коліс… почав дрімати.
Ліна все, ще не спала, емоції, переживання й невеликий шматочок задоволення, це все треба було сприйняти. Дивувалася всьому, що сталося за цей день. А можливо все це має так бути, хто знає? А можливо і справді не ловелас, чому це собі вбила в голову? Неначе відчула ніжний дотик… дотик, його губ до руки, стало тепло на душі, провалилась у сон.
За вікном час від часу мерехтіли ліхтарі. Поїзд мчав на великій швидкості, заколисував пасажирів. Він віз молодих людей в майбутнє, ще не пізнане життя. Ніхто з них не знав, чи складуться пазли в житті чи ні? Та кожен мав надію на краще.
1.08.2018 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018
Чоловік, гуляв у шинку,
Веселився, продав свинку,
Торгувався, ще й так швидко,
У хустинці, щоб не видко,
Приховав грошву, зав`язав,
Серцю тепло, добре продав.
Її взЯла молодиця,
Пишна, славна, круглолиця,
Жінка - краля із косою,
Не встояв перед красою.
Раптом дощик, мілкий, зросив,
Із собою їх запросив,
Спілкування, закусили,
Відчував, що втратить сили.
Як відбитись від спокуси,
Цілувала, ніжно в уста,
І на вушко шепотіла,
Що щаслива, його стріла.
Людей в шинку забагато,
Для нього,це ніби свято,
Всі кричали до них гірко
Обіймав, мов ясну зірку.
Гладив груди, тоді й нижче,
Тіло пахне, стало ж ближче,
Від парфумів, вмить сп’янило,
Тормошило вже ( женило).
Чи від диму, мов кадило,
В голові вино бродило,
Не відчув, він свого тіла,
Усміхалася, раділа.
Тож напевно, у транс зайшов,
Та чомусь, гроші не знайшов,
Розв`язався мабуть вузлик?!
На столі лежав лиш бублик.
Де ж поділась та гарненька.
Та ніжненька, ох, хитренька,
Та додому, вже чкурнула,
От такої, от утнула.
Це було, хоч й не тактовно,
Повелась, чому так дивно?
Поросятко оте й гроші,
Кожен знає, це ж не воші,
Забагато не буває,
Нехай кожен тепер знає,
Хай обходить усі шинки,
На таких чекають (свинки).
08.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018
Я б хмари накрутила, всі на мотузок,
Й підвісила, де річка, де любий місток,
Нехай, там би дощ вилив, свої печалі,
Занадто ж… надоїв. Наче по спіралі.
Й по колу, ще йде з вітриськом погуляє,
Мов скрипка, чути мелодію, співає,
Дерева, всі промокли до серцевини,
За, що ? Гадаю в них немає провини.
.
Чи айсберг, із липнем у танці кружляє,
Вже сонце, палить, з нього кришталь знімає,
Далеко, десь неждані, страшні цунамі,
Земля, нині дріма, сповита в тумані.
Немає, втіхи, то смерчі, чи торнадо?
Душа…. болить, ти що твориш природо?
Це ж літо, нам би та й усім порадіти,
Щоб трави, усміхались й чудові квіти.
Я б хмари, всі намотала на клубочок,
Та й кинула… геть, далеко за горбочок,
Хай плачуть у Карпатських долинах між гір,
Та лИшать у снах і споминах й до цих пір,
ЯснИй, сонячний блиск сяйва на жоржинах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018
У горошок плаття маю,
Йду до лісу, погуляю,
Воно в мене червоненьке,
Ним втішаюсь, бо гарненьке.
Дуже схожа на суничку,
Ледь рожева, я на личку,
Сяють сонячні промінці,
Їх сховаю між долонці.
Ой, як тепло, то це ж літо,
Як красиво, все розквітло,
Назбирала букет квітів,
Ой, щаслива, я в суцвітті.
Кажуть доня невеличка,
Така славна, мов суничка!
07.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2018
Котилось сонечко… донизу,
Промінчик пестив, купку хмизу,
Куль - баба вранці, у дрімоті,
Павук тче килим, він самотній.
Тримають путь, додому бджілки,
Нектаром сповнені, клітки,
Сховався вечір, у тумані,
Все небо в хмарному жупані.
Зненацька пташка, закричала,
Земля скорилась, задрімала,
Спів соловейка, чути з лісу,
Свою готує…. ніч завісу.
22.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018
Ніч така тиха… тарілкою місяць,
Блискучий, сяє, тішиться уповні,
Принишкли зорі, лише ледь - ледь світять,
Так на душі, гірко, чом кепсько мені?
Думи торкнулись, тих,київських подій,
Чого ми прагнемо? Варто подумать,
Люди, як бджоли, той,завеликий рій,
Прийшли до Києва, промову слухать.
І поклонитися Всевишньому тут,
Попросить миру, надія у серці,
Війну спинити! Відстояти статут,
Церков славетних у своїм озерці.
Хоча всі зморені та духом сильні,
У очах щоденно, іскринка щастя,
А з неба ангели, де хмари сині,
То для життя - охоронці на варті.
Погляньте,людоньки!! Боженко ж один,
Це не важливо, що є різні віри,
Тож поважаймо, єднання всіх родин!
Ми все здолаємо, впевнена, вірю!
Кричать політики, хто вас звав сюди?
Помовчіть трохи! Що, хочете миру?
У гріхах кайтеся, не лізьте всюди,
Не закликайте, ви врешті Іуди!
І не підбурюйте! Народ сам знає,
Заради миру й щастя всіх людей,
Богу вклонімось… серце відчуває,
За свято радість! Тож досить печалей!
Розберемось, ми самі, ви, як мухи,
Липкі й зухвалі. То ж досить літати!
На жаль, бажаєте, усі розрухи,
Сварок чекаєте, щоб роз`єднати.
Віра була православна і буде!
Не сипте сіль у життєвому полі!
Щедрий врожай вродить і будуть люди,
Усі щасливі. Дяка божій волі!
28.07.2018р
***
Шановні друзі ! Вітаю всіх зі Святом Володимира Хрестителя!
Бажаю всім миру, здоров`я, щастя, достатку, тепла, любові!
І Божого благословіння!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018
Взуло літо черевички,
Я не маю, на те звички,
У краплинах всі сунички,
І червоні полунички.
Я ж босоніж поганяю,
Сонця промінь, ой ласкавий,
Тепло нині відчуваю,
Пестить очі, кучерявий.
Попід лісом зайчик скаче,
Ой, який, він полохливий,
На ставочку качка кряче,
Голосок, чую щасливий.
По долині, ще пройдуся,
Тут білесенькі ромашки,
Краса всюди! Усміхнуся,
Так все пахне! Є й волошки.
Чисто ноги оросила,
Черевичків хоч й не маю,
Я весела і щаслива
Радо літо зустрічаю!
2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2018
Благодарю поэта » Капелька» за вдохновение, за
его стих » Когда увидишь кто – то просит».
Подземный переход
Ступеньки ведут вниз, лишь под ноги смотри,
С утра все держат путь, до вечерней зори,
Люди как муравьи. Переход до метро,
Кто - то больно спешит. Кому – то всё равно.
В нем своя жизнь течёт, иль бурлит как вулкан,
Что сказать, нету слов. Это же (балаган),
Посреди суета, по бокам вся «братва»,
Старцы тут, детвора. Здесь поют на - » Ура».
С гитарой млад, бренчит. Жаль, ведь плачет душа,
Но стоит как гранит, и поёт не спеша,
Лежит кепка у ног, взгляда не отводи,
Мелочь дал, тот кто мог, поскорей забери.
Рядом просто (алкаш), а глаза - ведь он вор,
Загребёт и в бега, зачем всем этот спор.
Тут же бабка сидит, ужас, страшно смотреть,
Под нос что-то бурчит. А чтоб попу согреть,
Ворох тряпья лежит. На бетон же, не лечь,
Каждый хочет ведь жить. И здоровье сберечь.
Иногда у прохожих… взгляд - призрение,
Где к тем, кто помоложе, сожаление?
Женщина как цветок, с малышом на руках,
Едва, тенет рукой и надежда в глазах.
Здесь гуляет сквозняк, вздох бы сделать слегка,
Вот так жизнь и течёт, как в пещере река,
Громкий смех, торгаши, хотят выжить все,
Продают беляши, по доступной цене.
***
В камуфляже девица, в руке сундучок,
Дай, ведь ты жалейка, для войны пятачок.
Напев скрипки слышен, душу рвёт на куски,
Старенький дед мрачный. Горький плач от тоски.,
Вдруг кричит девчонка, кошелёк ( увели),
И спешит карман ник, по течению реки.
***
Стих читает поэт. Жизнь такая, увы,
Славит » Новый завет». Страшно среди » братвы».
Каждый день всё тоже. Вот так время летит,
Судьбы их так похожи, от них не уйти.
Да не важно куда, главное переход,
Веселей здесь всегда. Копошится народ,
А голодный и сытый, поймут друг друга?
А богатый, ведь бедного, не считал другом.
Ты идёшь в переход. Не будь гордым прошу,
Просит денег народ, малость дай ты ему,
И в глаза посмотри, ведь не ровен же час,
И средь этой « братвы», может быть кто из нас.
Времена тяжелы. И увидишь ты вдруг,
Так сказать, невзначай. Оказался твой друг,
Улыбнись же слегка. Да теплее, чтоб взгляд,
И побойся греха. Не суди всех подряд!
Безразличным не будь! Не из монстров же ты,
Наверху, там учтут! Будьте люди добры!
25.07.2018г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800684
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2018
Давно розмову вела мати з сином,
Птахи летіли… так далеко, клином,
Писала лист і згадувала роки,
Як, ще маленьким… робив перші кроки.
І слово » мама», промовив так ясно,
Не відповів, чом ти, на мій лист вчасно?
Думки,, жура, ой, як же болить серце,
Гляне в тривозі, вкотре у віконце.
Чи й посвітліє? По небу так сіро,
В душі сумління, вже давно засіло,
Та чи отримає, її лист синок?
Коли ж нарешті, буде мирний ранок?
Хай закінчиться, ця проклятуща війна,
Ой, синку любий, не потрібна вона,
Яке всім горе, біда, горять жита,
Як стерпіть людям… те гірке життя?
Сльоза солона, по щоці стікає,
Знов його усмішку, вона згадає,
І оченята довірливі, світлі,
Поправить коси, майже зовсім сріблі.
Перед очима, личко кругле, миле,
О, підкажіть, де ж є життя, щасливе?
Раптовий дощик дріботів по вікні,
Чомусь так часто, сни видяться сумні,
Земля палає… а там хрести, хрести,
Я прошу Бога, щоб зміг всіх зберегти.
Наших синочків, що стоять за волю,
За сонце в небі, за кращую долю.,
Ой самій важко, так тебе чекаю,
Хоч є надія, все ж тужу, страждаю.
Розрива серце, мелодія дощу,
Сповива сумом, весь час душу мою,
А дощик мжичить, стікає краплина,
Вона не знала, що втратила сина.
22.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2018
Я по полю ходила… чудо - квіти збирала,
Скрізь волошки й ромашки і тебе зустрічала,
Та ще м`яту й фіалки, вони так чарували,
А червонії маки, серденько зігрівали.
Босоноге дитинство, в реп`яхах вся спідниця,
Ліс далеко розлігся, близько чудо-криниця,
Смакували водицю, сміх летів до небес,
РозцвілИ ніжно рожі, нема кращих чудес.
Ой, ти полечко, поле, славний наш оберіг,
Волошкове щастячко, життя наше зберіг,
І той місяць, і зорі, світять нам в небесах,
Ми завждИ у любові освітили наш шлях.
2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2018
Бува в житті, чомусь дорога по стерні,
Як босоніж, боляче, ще й на чужині,
Іти сміло силуєшся, без перешкод,
Бо кохаєш. Та, як до щастя знайти код?
Аж нестерпно, як голка, дістає серця,
А, коли, від грози небо, аж рветься,
Де подітись, вже дощ холодний, аж січе,
Чом життя, буває таке, все плакуче.
Всі слова, як меч, насуплена свекруха,
Чи не бачиш, то ж це для сім`ї розруха,
Де дім щастя? Обіцяв напередодні,
Мре надія… стосунки, на жаль, холодні.
Прирікав, удвох сіяти хліб по полю,
Щоб любитись і мати впевнено волю,
Зростуть квіти; чи маки, чи то волошки,
Тягнув час, ще треба почекати трошки.
Блиск згасав, у очах, вже не той погляд,
Скажи чом, вона завжди поміж них, поряд?
Певно ревність. Не знать нащо топче мрію?
Зруйнувати, мабуть мала надію.
Син єдиний, наче й можна зрозуміти,
А скажіть, чого це щастю не радіти?
Мчать роки, все ж не розійшлись доріжки,
Підростають три, ніжні, славні берізки.
Життя йде, але зарання коси сиві,
Де поділись сонячні дні, щасливі ?
Люди кажуть, любов, як чиста криниця,
То неначе, води джерельної напиться.
Хай сказала б, для чого мул колотити?
Та з любов`ю… ні, не можна буде пити,
Щоб відчути, радість і тепло на душі,
Та із часом, писати з натхненням вірші.
То кохання? Ні, певно не було воно,
Що чекать? Як шкода, все по житті зимно,
На жаль, в полі, по ногах, аж сочиться кров,
Така доля? Чому пекуча ця любов?
Бережіть, я прошу вас, від стерні ніжки.
Роздивіться та кохайте хоча трішки,
Чи він відданий? Чи квітучі стежини?
Ой дівчата, не йдіть заміж на чужини.
21.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018
Погляне сонце, на Україну,
Золоті перли, розсипа здаля,
У рясних квітах рідна країна,
Небо вінчає щедрії поля.
Душа в надії, стиха радіє,
Вбереться в жовте плаття колосок,
За полем далі, ліс зеленіє,
Там соловейка,чути голосок.
Неначе птахом, погляд літає,
Ні, я не знаю, кращого краю,
Мене волошка, мило вітає,
Від того щастя, аж завмираю.
Люблю тебе, моя Україно,
Хліба пахучі, чистії ріки,
Щоб завждИ в душах було весняно,
І жити мирно, в злагоді навіки.
12.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2018
Вони вдвох, бігли один за одним. Сонячні промені світили в обличчя, з мерехтінням десь тікали, наче за ними хтось гнався. Легенький теплий вітерець пестив,розвівав їх
коротке волосся, яке підіймалося хвильками і знову припадало до голів. Чи то блакитне небо й ранкове сонце звало їх до себе, чи можливо шовкова трава й різноманітність квітів вкритих сріблястою росою. Задоволення, відчуття свободи. З сяючими очима, усміхненими обличчями, розставивши руки, немов летіли вперед, до гаю, не звертаючи уваги, що під ногами. Їх переповнювало відчуття стати пташками й полетіти високо в небесний простір, поміж білих, пухнастих хмаринок, забиває подих. От би побачити всю земну красу звідти, з висоти пташиного польоту.
На пагорбку молоді стрункі берізки висаджені в декілька рядів, ховали між собою кущі шипшини і глоду. Трава майже по коліна. На невеличких галявинах де – не - де поміж трав і квітів червоніють полуниці.
-Ванько! Ванько…. не біжи так швидко, я вже пристала і в ноги дуже холодно,
- махнула рукою дівчинка, - Не поспішай так, зачекай!
Він миттєво зупинився, озирнувся до неї, раз- по- раз переводячи подих,
- Таню, ти не хитруй! Тож домовилися наввипередки. Ми ж іще не прибігли на наше місце.
- От, який! Ти ж знаєш, що все перемагаєш, міг би так і не поспішати. Хай би дав мені, хоч одного разу виграти, - сказала протяжно, витираючи рукою спітнілого лоба.
В її смарагдові оченята потрапили сонячні промені, примруживши їх , схилила голову на бік й хитро позираючи, підкрадалась, наближалася до нього. Він опустив голову донизу,
- Ой, а й справді бачу розчервонілась не тільки на обличчі, а й ноги червоні, добре, що бриджі не намочила. А ну стій-но, давай я трохи розітру їх , відразу відчуватимеш тепло в ногах, а потім і зігрієшся. Ти так розпашіла, що й не скажеш, що промерзла.
- Ага давай, роса така холодна, наче з кристалами льоду , ледь всміхнулася, намагалася приховати здригання тіла.
Лише якась мить і він носовою хустинкою,з її ніг витирав росу, , усміхаючись позирав на сяюче, від задоволення, обличчя. Від сонця кліпала очима, дарувала усмішку.
-Ну, що вже тепліше?! Гайда на вершину пагорба! - весело сказав Іванко і вже коли побіг, на ходу крикнув,
- Гайда, доганяй! Звідти краще видно річку!
Сполохані птахи загомоніли на весь гай, деякі вилітали з кущів, поспіхом губилися між дерев. Раптово, на березі закувала зозуля..
Вона підняла голову, тицькала вказівним пальцем догори,
-Ваню! Стій! Дивися, я бачу зозулю! Величенька пташка, поглянь яка! Сіренька, в чорно - білу смужку, така гарненька!
Вона не побігла за ним, йшла не поспішаючи, озиралась навкруги, любувалася казковою чарівністю природи. В сонячних променях, трави в росі виблискували, переливалися веселковими кольорами. Радо, глибоко вдихає свіже повітря, насолоджувалася його пахощами, йдучи, любувалася природою.
Іванко, чорнявий хлопчисько, вищий за неї майже на голову, вже стояв біля старої берези, чекав на неї..
- От класно, правда?! Як добре, що є куди поїхати, позаду школа, тепер суниці, полуниці, канікули, краса! –голосно сказав , обійнявши дерево двома руками.
Таня знаходилася вже зовсім близько, підтримала розмову,
-Ага, а потім, черешні, пізніше шовковиця, яку я обожнюю….
- Ну, що - що , а це я добре пам`ятаю, які в тебе вуста були чорні. І не тільки, а майже все обличчя, - хіхікнув й хитро позирнув.
Вона зверхньо зміряла його поглядом, голосно випалила,
-Ой - ой, держіть мене, бо впаду, як пригадаю, який ти був!
Тихіше продовжила,
- Можна подумати ти був чистесенький, я вже не кажу за білу майку, що була на тобі, яка стала вся фіолетова. Пам`ятаю, як я потім намагалася її добре випрати в річці та все було марно….
- Бач, яка хитра! Так тож сама мене на дерево послала, то я й поліз! Хочу отих, спілих! Он там їх більше!
Підскакувала, задоволено показувала пальцями.
-Пригадай, як все було. А вона і правда в тому році гарно вродила, де було не доторкнуся, то вже роздавив, - вирячивши очі, наче виправдовувався перед нею.
Поблизу берези - вона присіла на траву. Далі пагорб різко спускався донизу, а, ще нижче ріс густий темно зелений чагарник і по самому краю де – не –де ледь виднілося зілля, воно ледь світліше, росло по самому краю берега річки. Вона, то вужча, то ширша, тягнулася далеко між пагорбами й лісом. Здалеку здавалася в легкому тумані і вже з обох сторін,зовсім ховалася між темних дерев.
Він поспіхом присів біля неї,
- Ну, що, як там закінчила третій клас, сімки є?
- Таня хитро очі повела догори, всміхалася, розставила руки в різні сторони, наче злегка потягнулася,
- Ха! Я ж не ти! Тільки одинадцять й дванадцять в табелі маю!
- Ти не ображай мене, - раптово набундючився, перебив її.
Відкопилив губу, опустив голову донизу й трохи замислившись продовжив,
- Так тож був той рік, а тепер мені в четвертому класі предмети більше сподобалися, я старався…. До речі, без сімок, а по літературі навіть одинадцять маю.
Поглянув на неї,
- Мені батьки планшет купили за те, що я став краще вчитися.
- А мені пообіцяли на день народження! Це ж кругла дата – десять років! Думаю додержують слова, отримаю подарунок. Бо в мене старий телефон, це тато свій віддав, він зовсім простий, нікудишній, немає доступу до інтернету.
Іванко різко піднявся, обома руками схопився за стовбур берези. Намагався залізти на дерево, звичайно йому довелося напружитися, зібрати всі сили й йому це вдалося зробити. Спромігся піднятися вище, десь на пів метра, а можливо й більше, махнув рукою,
-О! А ти бачиш? Дивися там біля річки на кладці бачу наших батьків, рибалять. Значить на обід будемо мати юшку.
Відразу, ледь розчервонілий, зіскочив з дерева, нагнувся, підставив спину,
- Спробуй стати на мене! Давай! Ти ж не боягузка! Хапайся за дерево. Тільки добре! Не бійся, я сильний, втримаю.
Вона всміхалася, але боялася наважитися. Обійшла кругом нього, дивилася навкруги, на дерево, з острахом поставила ногу на спину,
-Ну, що ж тоді терпи - кажеш сильний!
- Так я сильний, бо щодня займаюся фізкультурою, - відповів крехтячи,обома руками впирався в коліна.
Ледь тремтіли ноги та Таня стояла на спині, міцно тримається за дерево. Крутила голову в різні сторони, нарешті зосередилася в сторону, де побачила кладку, на якій сиділи їх батьки.
Погляд припав донизу пагорба, побачила сині квіти. На мить забравши руку від дерева, махала нею в сторону і радо закричала,
- Ой, сокирки, сокирки! Он там, трохи нижче! Яка краса! Ото б дістати….
Той крик відлунням поплив вдалину над річкою. Швидко з острахом злізла зі спини. Від радості підскакувала, як на пружині, розчервонілась, в її очах з`явилися блискавки, задоволено дивилася на хлопця.
- Дякую! Так вище, більше видно! Красивий краєвид! Бачила наших біля річки. А тут біля пагорбка, зовсім близько сокирки, ти б бачив , там їх так багато! Прямо килимом ростуть, правда трохи обрив та здається можна дістати.
Йому здалося, що вона схожа на красиву рожеву троянду. Ніжно глянув на неї, на його обличчі розпливлася усмішка,
- Сідай, давай трохи посидимо, подивимося на все, що довкола та й будемо повертатися. Напевно наші мами вже на на сніданок виглядають, ще й батьків треба з рибалки забрати.
Вони присіли на траву, ледь спустивши ноги донизу. Іванко продовжив,
- Я обіцяв, що довго не будемо. А пізніше, ще прийдемо сюди. Сьогодні на дачах відпочиваючих мало, а суниць багато, ще встигнемо наїстися і завтра ж ще вихідний, тож час є.
Нахиливши голову в бік, вона хитро, примруживши очі, дивилася на нього,
- А сокирки… я так хочу букет цих квітів. Вони ж красиві, хай би в моїй кімнаті в вазі стояли, я б ними любувалася.
Він трохи замислився й різко встав,
- Ну гаразд, я зараз спробую.
Він на сідницях почав легко з`їжджати донизу, щоб вгледіти ті квіти,
- А бачу, бачу їх…
Вона, ставши на коліна, обперлася ліктями на землю, слідкувала за ним. Не поспішаючи, він трохи спустився, раптом під ним поїхала невелика купа землі. Вже зосереджено тримався за траву та раптово вирвав її з корінням й зненацька, неподалік падав разом з нею. Та вмить затримався на великій грудці глини, що стирчала, як трамплін. Заболіло стегно, напевно від грудки - подумав хлопець. Та намагався від болю не скривитися, це приховати від неї. Таня ж, від страху за нього, вирячила очі,заціпивши губи, трималася обома руками за голову. Розхвилювалася, сварила себе в душі, от дурепа, навіщо попросила, що тепер буде?
Та він таки спромігся дістатися до квітів, лежачи рвав їх у букет і вже з усмішкою до неї,
-Так, а тепер треба думати, як вилізти, щоб далі з обриву не впасти. Давай не поспішаймо, я зараз все довкола огляну, за що краще можна схопитися.
На жаль на очі нічого не попало, щоб він втримався. Вже лежав на спині, розмірковував, що робити, як бути далі?
-Агов! Ваню, чого влігся? Я тобі зараз допоможу, зачекай! - гукнула вона.
Не встиг й слова сказати, як вона почала обережно спускатися вниз та раптом підсковзнулася, зачепила коліном випуклий кусок глини, відчула біль, по нозі потекла кров. Зіщулилася від болю та все ж втрималася рукою за траву й присівши - подала йому руку,
- Давай дотягнися сюди, якось та я тебе витягну! Тож не залишу тебе тут самого. Думаю разом донизу не гепнимося.
Вони декілька раз намагалися дістати один одного руками і нарешті їм це вдалося. Таня повернулася до дерева. Лише кілька сантиметрів догори й хлопець впевнено стояв на ногах, подав їй квіти, приклавши зусилля самотужки добрався до неї.
З мокрими від хвилювання лобами, з переляканими очима, оглядали один одного, одночасно розсміялися.
Він помітив… в неї на правій нозі подерте коліно, з рани сочилася кров, повільно стікала донизу,
- О! Чого мовчиш? Болить? Зараз найду листок подорожника, покладемо зверху, а носовою хустинкою перев`яжу. Все буде добре! Ну поболить трохи, потерпиш. Ти ж не плакса, я зараз почекай!
Він різко зробив крок і відразу ледь помітно присів, відчув біль в стегні, вже йшов спокійно, не поспішаючи, в траві знайшов подорожник.
Вони поверталися додому…. Таня несла в одній руці букет квітів, а другою рукою трималася за Іванка. Вона намагалася не згинати коліно, щоб знову не потекла кров, а він ледь-ледь шкутильгав, боліло стегно. Та намагався йти так, щоб вона цього не помітила, весь час їй повторював,
- Не поспішай! Не поспішай! Обережно, щоб рана знову не відкрилася.
З пагорба, вони спустилися вдало та коли треба було йти знову на пагорб Таня зігнула ногу в коліні й зойкнула. Він зажав її руку,
- Боляче? Тут трохи йти залишилося, а там далі вже по рівній дорозі підемо. Давай, хапай за плечі, через цей пагорб я тебе перенесу.
- Ага, в тебе ж нога напевно теж болить. Я помітила ти скривився коли різко встав й шкутильгав трохи….
- Та ні, ні! Це я так схилявся, коли тебе підтримував, - заперечив і продовжив,
- Давай мені букет і хапайся, я ж сильний!
Ззаду обома руками обхопила його за шию, ледь повисла.Тихо, не поспішаючи крок за кроком, ніс її.
- Ну давай, вмовив, кроків двадцять може витримаєш,
- з усмішкою на обличчі шепотіла йому на вухо. Вона ледь торкалася землі лівою ногою, намагалася ставати на пальці, щоб йому було легше нести, рахувала кроки,
- Один, два, три, чотири…
На мить замовкла, щось бурмотіла собі під ніс,
Він, трохи запихався, все ж запитав,
- Що ти там бурчиш? Не чую.
Вона доволі голосно хихикнула,
- Битий небитого везе! Битий небитого везе! Пам`ятаєш казку « Про хитру лисицю і сірого вовка»? Мені колись читали. Ну, як я була малою, а тобі? Ти знаєш цю казку?
- Та ти можливо і хитра лисиця, та я не сірий вовк. Давай злізай, здається вже вилізли.
Розчервонілий, спітнілий, відійшовши в сторону, рукою витер змокріле чоло,
- На, тримай квіти, пішли, он наших на кладці видно! Ми майже прийшли…
Перевівши подих, запитав,
- Ще болить нога?
- Та трохи, давай будемо йти не поспішаючи, щоб не помітили, що ми обоє забились. А то наступного разу самих не пустять за суницями. А хустинку з коліна я зніму, вже ж не тече кров.
Повівав вітерець, приносив прохолоду, вода в річці рябить, переливалася, виблискувала на сонці. Де – не - де по воді йшли круги, інколи виринала риба й знову десь зникала.
Батьки помітили, як вздовж річки стежкою йшли діти. Коли підійшли ближче до них, Танін батько привітно глянув,
- О, дивися, з букетом! А коліно де змогла подерти?
Донька схилила голову на бік, трохи здивовано до нього,
-О! Побачив! Та то я на рівному місці, на росі підсковзнулася.
Батько Іванка зміряв обох пронизливим поглядом, підтримав розмову,
- То не страшно, до весілля заживе!
Хлопець почервонів, хитро зирнув на Таню, всміхнувся, відразу, опустив голову, підтримав батька,
- Я теж так думаю….
- До якого, ще весілля…., -тихо пробормотала Таня, продовжила вже голосніше,
-Пішли, вже давно пора снідати, мама сказала, щоб коли будемо повертатися, то вас з собою забрати.
Усміхнена, взяла хлопця під руку й весело,
- Ой! Ну пішли вже! Хай доганяють нас!
Вони йшли по стежці в сторону дач. Ніхто не чув про що Іванко розповідав дівчині та було видно, що щось говорив, бо розмахував рукою, то в сторону дач, то в сторону річки.
Батьки кілька секунд дивилися вслід, потім з усмішкою на обличчі, переглянулися. Батько хлопця ледь покачав головою,
- Таке воно життя….. хто знає, можливо і посватаємося, час покаже….
І забравши вудочки, чоловіки поспішили за дітьми …
12.06.2018.р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018
Хмари сірі й майже чорні,
Нині небо у полоні,
Що твориться, там, надворі,
Не потішитись цій порі.
Оце поспіль, без просвітлень,
Дощ дорвався, вже третій день,
Правда довго підкрадався,
От хитрющий, оце взявся.
То щось тихо, ледь шепоче,
Вже дерева, аж лоскоче,
А то мавкою ридає,
Мов за ким, дуже страждає.
Часом з вітром шаленіє,
Все довкола під ним мліє,
Виглядаю я з віконця
Прошу Бога, - Дай нам сонця.
Хоч малесенький шматочок,
Для слухняних, всіх діточок,
Хай промінчик, як сірничок,
Най освітить все зігріє,
Дитя кожне про це мріє.
Нам давно, набрид цей дощик,
Бабця каже, розбивсь горщик,
От би нині погуляти,
У футбол, хотів пограти.
01.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018
Дивлюся на небо і думку гадаю,
Ранкова година…вже сонце стрічаю,
Для чого живу? Та йду, топчу стежину?
Адже, схоронив, давненько дружину.
І хата, і в хаті….все, як годиться,
Чи нічка задовга? Біль, туга, не спиться,
Як місяць лукавий вповні заглядає,
То душу тривожить, серденько крає.
Не сам на цім світі, є в мене родина,
Далеко є доня, за кордоном сина,
Тож маю, рідненьких та чомусь так гірко,
Та час не спинився й летить надто стрімко.
Дорослі упевнені, не вмію жити,
Та дякую Богу дякую, зуміли зростити.
Усі живуть, добре, квартира, машина,
Життя, є робота, кажуть, як малина.
Онуки любенькі, хлопчики й дівчатка,
Такі гарні й милі, як малі курчатка,
Мабуть, не впізнаю, школи покінчали,
Не маю і гадки, коли приїжджали.
Та років чотири, певно всіх не бачу,
Погляну до вікон і вкотре заплачу,
Й без неї сумую, нащо пішла рано?
Самого лишила, як зустріну ранок?
За плечі, хто візьме, загляне у очі,
Себе все згадаю, чом бурчав щоночі,
Чомусь,сердитющий, як вовчисько ставав,
Люба ж так годила! Згадаю, відчував.
Що часом, чомусь, ображав, що сказати,
То тільки пішла, то зумів цінувати,
І чай, травичкою пахтів, на всю хату
З жасмином, а часом чебрецю і м`яту,
Добавиш і скажеш, - Пий любий, - обІймеш,
Так ніжно, поглянеш, і чашку залишиш.
Щось холод пройма, чомусь сльозина тече?
Ох люба, сумую, під серцем, аж пече!
Тож хто, чай подасть? Іще й слово ласкаве,
Мені вкотре скаже - » Ти сонце яскраве».
Все було в житті, лише тепер зрозумів,
Кохана пробач, таким бути не хотів,
На часі світанок…. ти десь так далеко,
Лебідок цініть, бож одному нелегко.
.
Як сонце ясне, з неба, той ніжний погляд,
Прошу, їх шануйте, коли завжди поряд!
Благаю, цінуйте, вони ж наче квіти,
Любов їм даруйте і життю радійте!
Сховалися зорі. І знов одинокість,
Напевно таку, я заробив жорстокість.
09.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018
Чомусь сьогодні цілий день, як сумний ранок,
Земля сповита в шовковій, сірій вуалі,
І я в печалі, сонлива, вийду на ґанок,
Примхи погоди, довкола усе криштальне.
Моя черешня, зарано змінює вбрання,
Листки повисли, від частих дощів зморені,
Темно зелені й жовті, на жаль, так зарання,
По них, ще краплі, їм не приносять радощів.
Дріма троянда, похилилася донизу,
Немов шукала, десь захисту від свавілля,
Чи то ховала там журбу, свою образу,
Це ж літо, сонечко, де горобців весілля?
І знову мжичить, я прислухаюсь до дощу,
Його мелодія - колискова для маля,
Звернусь до неба, плаксиві хмари попрошу,
Тож врешті ви, вгомоніть, музику скрипаля.
18.07 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018
Козлик в глечик заглядав
В глечик козлик заглядав,
Тож довгеньку, шию мав,
Захотів він молока,
Заморока отака.
Та дістати не може,
Кричить котик, - Вельможе,
Першим я,мя-у, нап`юсь,
А вже потім умиюсь.
Хитрий козлик, сміється,
Та не так , тут ведеться,
Треба вмитись раненько,
Потім снідать смачненько.
Котик хвостика підняв,
Горлопанить - ня - у – ня-у,
Враз той глечик зачепив,
Молочко, за мить розлив.
Кіт на ліжечку дрімав,
Дружби з козликом не мав,
От жадоба- зла штука,
Тож обом буде наука.
***
Та не знав напевно козлик,
Що занадто хитрий котик
З’їсти мишку - перше діло,
Лиш тоді вмиватись сміло.
12.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018
Страхи… господні, вкотре каже мати,
Та скільки ж Боже, треба воювати?
За що скажіть й нащо кувати зброю?
Щоби кричати, знов, - Вперед, до бою.
Спиніться! Навіщо себе ганьбити?
Подумайте, то ж краще мирно жити,
Життя, то золота днина, хіба ні ?
Душа, вола, болить, кричить - Війні –НІ!».
Дитя, ні, не для цього сповивала,
Увечері колискову співала,
Воно ж, всміхалось тягло рученята,
Для цього, щоб була ця війна клята?
Забрала, понесла в той незнаний світ?
О Боже! Не забирай весняний цвіт!
Життя дається, одне кожному з нас,
Чому, скажіть, знов настає війни час?
Невже ,не можна, завжди мирно жити?
І нащо, рідну землю й люд гнобити?
Який, то страх, у крові все довкола,
Згубилася де, щаслива підкова?
Душа болить, ми синочків втрачаєм,
Ціни життя, люди, невже не знаєм?
10.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018
Жовту сукню, я одягну,
Біжу швидко на долину,
Тут цвітуть білі ромашки,
По них повзають мурашки.
І волошки скрізь синіють,
Мені серце ніжно гріють,
Буйні трави шовковисті,
Засріблилось у намисті,
Ранком золотом покрились,
Щедро росами умились.
Я іду, стежка до поля,
І радію, манить воля,
Вітерець, жваво гуляє,
Мої коси розвіває.
Веселить щедре полечко,
Під сіяючим сонечком,
Море жита - справжня краса,
Мерехтить барвисто роса.
П`янко пахнуть диво – квіти,
Тішать бджілки мов трембіти,
Зовсім поряд є гайочок,
За мить сіла на горбочок,
Сплела вміло я віночок.
Дзвінко пташка співає,
Мене й землю звеселяє,
Дуже лЮблю Україну,
Її пісню солов`їну,
Порадіймо, дружно люди,
Як же гарно у нас всюди!
12.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2018
Слалась доленька і моя колись,
Я візьми й вкотре назад озирнись,
Поспішала жить, мала помилки,
Підростали, в мене вже діточки.
Доня славная, мов трояндочка,
Життя рідная, то не казочка,
Не кохаєш, це добре бачу я,
Не спіши заміж - доля не твоя.
Ой, не стерпиться, ой не злюбиться,
Щастя донечко, десь загубиться,
Тож прошу тебе, поламай містки,
Бо не будеш, квіткою там цвісти.
Не йди любая тою стежкою,
Хоч і стелиться чар- мережкою,
На чужині зле, знаю по собі,
Бо я щастячка, бажаю тобі.
Доки дітоньки, доти й радості,
Як же потім, прожить до старості,
Відлетять вони, тільки глянеш вслід,
Не сховаєш, ні, своїх гірких сліз.
Запитаєш, чому так сталося,
Чом життя, отак твоє склалося,
Пригадаєш мене й мудрї слова,
Вже покриється сріблом голова.
Ой, не стерпиться, ой не злюбиться,
Щастя донечко, десь загубиться,
Тож прошу мила, поламай містки,
Бо не будеш, квіткою там цвісти.
Ой, не стерпиться та й не злюбиться,
Щастя не твоє, нехай губиться,
Вже благаю я, зглянись Боженьку,
Дай для донечки, гарну доленьку.
Ой, благаю я,
Зглянись Боженьку,
Тож дай донечці,
Гарну доленьку.
13.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2018
Хитро підкрався і сміється,
Сріблястий місяць поміж хмарин,
Сам, як тарілка, задається,
До землі сипле, білий бурштин.
Дрімають квіти, як в намисті,
Бешкетник вітер давно затих,
Шепочуть трави шовковист,
Ніде не видно зірок ясних.
У піднебессі загриміло,
Місяць тікав, чи то в полоні,
Далеко блискавка і сміло,
Війнула страх, зникла у полі.
Раптово вітер, як хлопчисько,
Ганяв всі хмари, ті сварились,
Пливли так швидко, низько – низько,
Дощем гарненьким,усе вмилось..
25.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2018
А, що,ти відчуваєш на душі,
Коли, в листву вбираються бузок,
Коли, немов заведені хрущі,
Зберуться над деревами в танок.
Кружляють плавно, тішаться весні,
І що, ти відчуваєш на душі,
Коли, знаходиш перший пролісок,
Ледь - ледь вилізлу, травичку в росі.
Не схочеш відійти навіть на крок,
Напевно рада, цій божій красі,
Скажи, що відчуваєш на душі,
Коли ранкове сонце всміхнеться.
Воно, ще сонне в глибокій тиші,
Зненацька, враз пташечка проснеться,
Крилом, змахне срібну росу з кущів,
Розгубишся уже в цій метушні.
А що, ти відчуваєш на душі,
Коли калина, як наречена,
Цвіте, вже про неї пишеш вірші,
Коротша, весняна ніч, зраджена.
І дні, кожного разу все довші,
Скажи, що на душі відчуваєш,
Коли пригорнеш, ти стиглий колос,
До себе. З радості заспіваєш,
Й почуєш, вже соловейка голос,
Від цього, ти сили добуваєш.
Помовч, слухай, бо це ж наше життя,
Земна краса, здатна заворожить,
Хочеш бачити таким майбуття,
Треба цінити, усім дорожить,
Щоби добра в Бога, зміг заслужить.
Червень 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2018
Віршована розповідь
Ходить котик біля столу,
Похилив голівку кволу
Дуже хоче, він ковбаски,
Ще й бабусиної ласки.
Вчора знає… провинився,
В молочко заліз, напився,
Прямо з глечика, смачненько,
Підкравсь нині, теж тихенько.
Враз зі столу вкрав курчатко,
Коли снідало дитятко,
Тож сьогодні, тихий –тихий,
Та я знаю, дуже хитрий.
Він із мишами не друже,
До них ставиться байдуже,
Краще в ліжечку лежати,
Незалежність показати.
Вже потерся біля бабці,
Взяв клубочок, що був в шапці,
І давай, всюди вганяти,
Мою бабцю розважати.
Певно м`яса, він заслужить,
Бо старенька його любить.
2014р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2018
Я відчуваю, заморозив ти мене,
Тож серед літа прийшла зима раптово,
Невже омана? Вдача знову омине,
Справді то доля? Певно не випадково.
Холодним градом… осипав серед трави,
З нею зростала, завдяки літній порі,
Досить промерзла, мо» випити отрави,
Сказать – проща, тобі і своїй зорі.
Велика жертва, то мабуть все ж занадто,
Її не вартий, тобі не підкорюся,
На жаль, з тобою, бажання жить відбито,
Мені б зігрітись, перешкод не боюся.
Сонячний промінь, освітив зірку мою,
Тягнусь до стежки, ближче до того тепла,
Знов розморозилась, стала квіткою,
Кохання стріну, щастя знайду в цих степах.
2010р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2018
Надворі вітер завивав… іноді, як хлопчисько свистів. І час від часу наче сипалась манна крупа - білі сніжні крупинки. Це тільки проминули Новорічні
свята, а вже знову потепліло.То мокрий, лапатий сніг, то зовсім міленький - сипав майже добу.
Тоня дивилась у вікно. Там ледь-ледь темніло, ще ж тільки шістнадцята година, а вже наче темніє. Хоча день довшає та при такій погоді й не видно. Одна в кімнаті, пила чай, думки за чоловіка. Все ж важкувато на чужині, тож для неї тільки і втіха коли разом. Та він на сесію до Києва подався, навчався заочно. Треба два тижні побути з свекрухою. Якось трохи страшно, залишатися з нею один на один та мусила, зараз в декретній відпустці, вагітна на восьмому місяці. Все чомусь тривога на душі, хоча б все було добре….
В другій, меншій кімнаті кричало радіо, свекруха наче й дочуває та любить його голосно включити. Чи слухає й не знати, все сидить за столом і читає книги, то одну, то іншу. Звичайно зима, холодно, що робити, хіба, що пічку розпалити, принести дрова та вугілля. Та, ще ж правда, снігу навіяло багато, треба весь час кидати, чи віником замітати по стежці.
Занесла чашку, помила, поставила на місце,
- Я піду на двір, щось здається в нас дуже жарко, провітрю, трохи підмету, он знову сніг сипле, чи схоже крупа….
- А, що, йди там свіже повітря. І підмети біля хвіртки добре, завтра моя подружка з нічної зміни зайде, можливо за ніч багато не накидає.
- Я її знаю? Це тітка Олена, - запитала , беручи одяг.
- Ну так, ну звичайно вона, хто ж до мене, ще такий тут добрячий є. Скільки років тут живу, то вже знаю людей, хто є хто і чим дихає кожен з них. Я в людях розбираюся, це ви зараз молодь ні біса не знаєте - всім довіряєте. Правда чоловік в неї *** питуща, ніяк не нап`ється. Я б з таким пришибленим і не жила, а вона терпить, дурнувата, що сказати, Але ж сама така, мухи не образить, щира, доброзичлива й не жадібна. Все мені принесе віник з роботи, то міх, пральний порошок, чи якесь відро. Добре, що миє залізничні вагони, є що взяти, ще й зі мною поділиться. Таких подружок - серед людей, ще треба пошукати..
- А, це я напевно кілька днів назад бачила її чоловіка, вугілля носив. З пів машини напевно привезли, - підтримала розмову й нахилившись взулася в чобітки. Ледь застегнула на гудзики осіннє пальто. Підкралась думка, яку вагу в цьому місяці матиму? Ледве влізла в пальто, що ж далі буде? Уже виходила в коридор, свекруха, відірвалася від читання, зняла окуляри й сердито,
- Хай носить, для того він і чоловік, не тільки ж пити.
Примружила очі, сніг сяяв, переливався сріблом, а де – ін - де наче маленькими купками виднілася крупа. Придивилася, та ні, крупинки більші за манну крупу. Рукою підхопила сніг, приклала до лоба. О, як добре, зима… така краса, всюди так білосніжно. Аж дихати стало легше. Туди – сюди… сюди- туди, з підвіконня віником змітає сніг. Цікаво - підповзла думка, побачивши за склом свекруху - людину звичайно за рік не пізнаєш, та чому вона така зла щодо чоловіків,? Але ж до сина не так, мене кожного дня підганяє, принеси дрова, вугілля, тож не буде він після роботи все на завтра готувати. В різні сторони розсипався сніг, відмітала до хвіртки та за нею. Знов думка - а який характер тієї тітки,, яку часто називає подружкою і все розхвалює, теж так ставиться до чоловіка? Скільки раз його бачила, завжди чемно привітається, наче тверезий і працює ж на заводі.
Надворі стемніло… З чобітків змела сніг, поверталася до хати. Неприємний запах відчула коли відкрила двері, не могла зрозуміти чим пахне. Коли ставила на пічку чайник, чомусь різкий поштовх відчула від дитя. Ой, щось не сподобалося напевно, всміхнувшись поклала руку на живіт, про себе до дитя - все, тихо - тихо, зараз поп`ю чаю можна й лягати спати, заспокойся сонечко.
Свекруха вже лежала в ліжку, на лоб поклала мокру ганчірку. Її побачивши запитала,
-Що голова почала боліти?
-Та то мабуть від читання, багато сьогодні прочитала, дуже цікава повість,
В хаті тихо… Зненацька, Тоня різко піднялася, вона ж вже спала та маля занадто дуже почало штовхатися. Ой, що це? В голові шуміло, в роті відчула неприємний присмак, злегка нудило. І чого, задала собі питання, тож нічого не болить, народжувати зарано. Встаючи з ліжка, нею закачало, обома руками трохи притримуючись за стіну - зайшла в кімнату до свекрухи,
- Мамо, мамо! Щось мені недобре, здається чадом чути.
Свекруха мовчала, міцно спала на правому боці, повернувшись до стінки. Тоня її торкнула за плече та не відреагувала. Аж страх підкрався, сильно тормошила за плече, гукала. Нарешті свекруха відкрила очі,
-Що, щось сталося?
Та тільки це проговорила, наче вдавилася, вирвала.
-Мамо, а ми ж сажу не трусили влітку, можливо це чад? Ми вдома кожного літа трусимо сажу, бо це ж так небезпечно.
Свекруха вмивалася біля рукомийника,
- Який там чад, я все життя раз на два роки трушу сажу, це мабуть я оселедця забагато з`їла, такий був смачний..
-Так, я ж не їла, а мені теж зле.
Свекруха пронизала поглядом, з під лоба,
- Що народжувати надумала? То, ще ж наче зарано…
- Я теж міцно спала, це мене дитя розбудило, вже так копоться, наче бігати хотіло, товкало в різні сторони.
Командирським голосом, сердито,
- Я тут господарка й знаю, що в мене робиться в хаті, будеш мене вчити, коли сажу трусити. Он йди одягнися й сиди в коридорі, доки не покличу..
Тоня сиділа в коридорі, в куточку біля маленького вікна, одягнена в пальто та в чобітки. Надвір - навстіж відчинені двері. Защемило під серцем, а якби вчаділи? Знову подумала про чоловіка, то ж обіцяв підуть винаймати квартиру, тягне лямку і все із-за матері, тільки й поговорити;
» Всім місця досить, на кого покинеш?» Ой ні –ні, приїде - треба звідси тікати, жити тільки окремо, адже обіцяв. Свекруха стукала, грюкала біля пічки, врешті надвір виносила майже повне відро сажі.
- Ще не повне, тож це не чад, я по два відра виношу зазвичай, напевно непомітно дуже запхала засувку в пічці, вже провітрила, йди лягай спати, не бійся, нічого тобі не буде.
Свіже повітря зробило свою справу. В голові прояснилося, наче розбудило від хмелю. Вже не нудило, дитя напевно заснуло, поводилось спокійно. Полегшено зітхнула, обіймаючи обома руками живіт, ледь всміхнулася, ну значить все добре.
На годиннику друга година ночі, треба якось заснути, щоб ніякі думки не лізли в голову. Та добре виспатися, адже завтра йти на черговий огляд до лікаря.
Тоня проснулася від сміху… У вікно заглядало зимове сонечко, на склі сріблилися розводи від морозу….
Почула голос свекрухи,
-Я, що, її вонючку буду слухати? Сама знаю коли сажу трусити. Ну давай скуштуй винця, це чисто яблучне, з білого наливу, тому й світле. Пий, не звертай уваги, мабуть спить раз не чути.
Напевно заїдали, бо було чути звуки виделками, чи ложками. Знову голос свекрухи,
- Я їй вчора говорила, ти ж в мене найкраща подруга, он знову принесла дещо, дякую. Давай, ще трохи вип`ємо, мені після цього всього чаду, ще зле, добре, що розбудила, а то б навічно поснули.
- То ти ж їй не сказала, що це чад? - почула голос тітки.
- Я, що дурна сплячці сказати правду. Менше знає, краще спатиме, минулося та й нехай, хвороба її не взяла.
- То ти сама сажу потрусила?.
- Ну так, але не скрізь, лише в одному місці, нащо, щоб бачила, піде сьогодні в лікарню тим часом все зроблю.
- Тю! А чого ж ти її не заставила? Ха! Ха! Хай би показала на, що здатна? Як би сама справилася з цією роботою? А я б ото заставила зробити, з неї б корона не впала.
Тоня раптом почула поштовх дитини, лягла рівно, бо лежала трохи на правий бік. Це відволікає її увагу від розмови. Свекруха з тіткою напевно почули , як злегка рипнув диван, відразу замовкли. З кімнати чулося тихе хіхікання . Так- так, гарна подружка, що сказати, зробила висновки Тоня, пригадавши слова свекрухи -» Вона й мухи не образить».
11.07.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2018
Рученьки терпнуть, щемить серденько,
Синочка бачить, кожну нічку в снах,
Злякані очі, поглянь Боженько,
Зранені крила, не летить мій птах.
О, сину, сину! А я ж просила,
Щоб ти не йшов, на ту кляту війну,
Невже для того, любий, зростила,
Щоби до ворога попав в тюрму.
І вже пороги всі оббивала,
Порозкидались думки, як зорі,
В душі надія все ж не вмирала,
О, Боже, матерів скільки в горі!
Вдень і вночі літають снаряди,
Земля здригається, все палає
Душа болить, як збутись Іуди?
Як це зробить? Підкажіть хто знає!
Розпач, журба, то наче в серці ніж
Той біль гнобить, як витримать його?
Воля якби, побігла б босоніж,
Навіть нехай, стріла б ката того,
Я стану блискавкою, жорстокіш.
Не побоюсь, мерзотників Москви,
Упаду каменем, бо ж я мати,
Тож тільки ти, синочку, позови,
А який адрес й куди не взнати,
Тебе везли, щоби познущатись,
Ніхто й не дасть, краплиночки води,
Щоб зрадить зміг, з домом попрощатись.
Тож знаю син, викохала не так,
Ні, не посмієш зрадить країни,
Муки знесеш, бо ти ж в мене козак,
Тож не зганьбиш вкраїнські родини.
Знов сон пропав, за вікном ніченька,
Де ти,дай знати. Вірю, чекаю,
Що серед хмар, засяє зіронька,
Зустрінемось, серцем відчуваю.
І прийде час, слово - Перемога,
Буде, у кожного, з нас на вустах,
Герої є, здолаєм ворога,
Щастя і радість прийдуть у життя.
29.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2018
Син звертається до мами,
Що це коїться із вами,
Весь час сваритеся з татом,
Кричите, а то і матом.
Тільки чую через стінку,
- Певно любиш ти сусідку!
-А мені ж, холод за спину,
Чи діждусь я відпочинку?
Що скупа, не можеш дати?
Щоб я зміг, як дитя спати!
Язик ненька, прикусила,
Чоловіка запросила,
Поясни врешті синочку,
Чом Горпина має дочку,
А від кого, ти підтверди!
І зізнайся, із ким блудив!
Син вже легень, здоровенький,
Справді красень, ще й хитренький,
До матусі, прямо в очі,
Відмовляєш, чом щоночі?
Я скажу, тобі до речі,
Був би я, забрав би речі,
Не хазяйка, хоч Горпина,
Там би жив і зробив сина.
23.06 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2018
Пробач, я пташка вільна, знаєш,
Мене, ти бачу, не кохаєш,
Промовчу, плакати, не буду
Ту нічку, нашу, не забуду.
У горлі ком, дихнуть не можу,
Та зірву, скину, я цю ношу,
Навіщо мучитись даремно
У грудях біль, під серцем щемно.
Розбиті мрії, переживу!
Зустріну доленьку щасливу!
Твоя, так вирішила мати,
Мене не можеш, ти кохати!
Бо бідна я, із дитбудинку,
Не муч, забудь, мою стежинку,
Напевно доля заблукала,
Скажу відверто, бо кохала.
2014р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2018
Твій смак солодкий, цілунок на світанку,
Як той туман, білий, що ліг, над річкою,
І ми обоє, так радіємо ранку
Ти обіймав і називав суничкою.
А твої очі, як небо, ясне й чисте,
І ніжний погляд…. мов сонячне проміння,
Спокуса, дотик… волосся золотисте,
Геть тьмарить розум, не брало нас сумління.
Так, це кохання… Тож ми в його полоні,
Ці трави, квіти, то мабуть наші свідки,
Ти присягався, вже цілував долоні,
І я раділа, найщасливіша в світі!
07.07.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798421
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2018
Садок вишневий коло хати,
На пів засохлий, у бур`янах,
Його чи й зможу упізнати,
Хоча так часто, бачу у снах.
Колись село - легені життя,
Різноманіття: кущів, дерев,
Спів соловейка - щастя, буття,
Черпали силу з чистих джерел.
Стежки не бачу, ані доріг,
Під ріп`яхом, квіти схилились,
Майже сховавсь, при землі поріг,
Навіть пташки тут не гніздились.
Лиш чути жалісливе »Курли »,
І то чомусь, дуже далеко,
Знову завмерли, зовсім вітри,
А на душі, так гірко й важко.
2017р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2018
Розвіялись, густі тумани,
Летять, неначе дельтаплани,
Повсюди, хмари темно – сині,
Не стримані, вже при долині.
Розплакались, зовсім тихенько,
Все дощик, поливав гарненько,
Зростайте, трави шовковисті,
Земля ,уквітчана в намисті.
Хай сіно, буде для худоби,
Радіють, житу хлібороби,
Вбереться, в колосся пшениця,
Усіх, потішить паляниця.
…..
Бог ангелів, вже спустив з неба,
Бо в дощику, була потреба,
Чудовий, щоб вродив урожай,
Й розквітнув мій милий, рідний край!
Липень 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2018
В чобітки ранок узувся,
У росі промінь скупнувся,
Я проснулась, теж раненько,
Де не гляну, скрізь гарненько.
В садку фарби розплескали,
Ясні квіти привітались,
Так красиво, що то літом,
Все покрито оксамитом.
У рядок ростуть порічки,
Червоніють у них щічки,
Та на смак, ще є кислинка,
Та мене манить малинка.
Так на сонечку іскрилась,
Із промінням веселилась,
Тож мабуть, теж посмакую,
Той солодкий, смак відчую.
Це від літа, нагорода,
О, яка ж, то насолода!
На устах, ловлю краплинки,
Я люблю стиглі малинки.
21.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2018
На курорті, дід хотів відпочити,
Танці, музика, кого ж запросити?
Оком кинув дід, якусь молоденьку,
Ту візьму, мабуть, маленьку, худеньку.
А до пишної здоров`я не маю,
У селі, всі такі, того ж й страждаю,
А її, якось потім приголублю,
Тож скажу, що до діла здатен, що люблю.
Як пішла, Марина з дідом танцювать,
Ото так, що аж підборочки блищать,
А вона ж красива, гарна й молода,
Аж змокріла у старого борода.
Стрункі ніженьки, а ляшки товстенькі,
От помацав би й ті груди повненькі,
Очі вирячив, вже задом крутила,
От любив би, втриматись не сила.
Обійняти, за талію хотів, схопить,
Вона ж хитра, як та пташечка летить,
Вже й жакет зняв, стало занадто жарко,
Старий пень, тебе нікому не жалко.
Руки в боки, вже до нього моргає,
Ледве диха, аж серце завмирає,
На підлогу впав, дививсь на дівчину,
Ти танцюй, а я йду на відпочинок.
Е, ні - ні, хитрий, то тобі наука,
Щоб зізнався, що старість така штука,
І чого, вже до дівок так чіплятись,
Старий діду, пора тобі зізнатись.
24.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2018
За один год не узнаешь человека,
Когда ты молод, жизнь словно дискотека,
Много друзей, музыки, цветов, улыбок,
Всё в суете, словно спрятан от ошибок.
Жаль, за два года, ты его не узнаешь,
У очках розовых, всё птицей летаешь,
Время надежд, найти преданного друга,
А может ним, может быть муж иль супруга?
Как знать, а может, повезёт в жизни, иль нет,
Только с годами, раскроешь этот секрет,
Живёшь в достатке, на столе булка с маслом,
Летают мысли, обвенчались не напрасно.
Гараж, квартира, в подарок и машина,
О жить, да жить, увы, что за чертовщина,
Но вдруг заметили, что разные стали,
А ведь всегда, о любви, счастье мечтали.
Жизнь показалась, сначала словно в сказке,
Но оказалось, совсем друг не тот, в маске,
И стали дни, все мрачнее чёрной тучи,
А ведь тогда, каждый день, как солнца лучик.
В чём дело, жизнь, как эту понять? Где любовь?
Пустое? Нет! Давно не приносил цветов,
Она привыкла, уж его не замечать,
Вопрос, а стоило, спешить ставить печать?
За столько лет, ты узнаешь человека,
Видать для этого, надобно полвека,
Ведь жизнь прожить, знаем не поле перейти,
Хотим чтоб друг, настоящий был по пути,
Узнать с ним рядом, радости и печали,
Чтобы судьба, в небе звёзды повенчали.
26.06.2018г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797357
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.06.2018
Сховалось сонечко, за обрій,
А збоку хмари, темні – темні,
Забрали вкотре, в неньки спокій,
Думки роїлись, неприємні.
До вікна погляд, і на фото,
Синок всміхається, до неньки,
На ніч, чи замкнені ворота,
Чекає, зложить дві долоньки.
І Богу молиться, в тривозі,
Ти де синочку, нема звістки,
Може давно уже в дорозі,
Хоч не попав, би ти до пастки.
Вії тремтять, гірка сльозинка,
Вуста шепочуть, молитву знову,
Де ж ти рідна, моя кровинка,
Нащо війна? Миру б народу!
А серце гучно, в грудях б`ється,
На Сході гнізд, пташина не в’є,
Не мре надія, син всміхнеться,
Вона побачить дитя своє.
Фото в руці… Ніжно цілує,
Війні б кінець, щастя наокіл,
Та чи її, Бог не почує?
Нехай живим, вернеться сокіл.
25.06.2018 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2018
Скажи чому, скажи куди, ти поспішаєш час?
Як птах летиш, нащо? Не запитаєш нас,
Ми осінь хочемо, зиму, весну,чи літо?
На гарний ранок, є надії, щоб світло,
Нехай щоб сонце, нам сяяло привітно,
На жаль, та час, швидко летить, непомітно!
Ну не, як осінь, не плаксивим це життя,
А щоб, як літо, квітло наше майбуття,
Ласкаве сонце, срібні ранкові роси,
Щоб прикрашали, не тьмяніли коси.
Й життя тихенькою, плинуло рікою,
Як ми йдемо, так, звичайною ходою,
Щоб мир усіх, й радість, ніжно огортала,
Як рідна ненька, в дитинстві сповивала.
Не поспішай, дуже благаю, тебе час,
Життя, як вогник… ні, не хочу, щоб погас!
21.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2018
Давай, всміхнися, біля моря ми,
Побачим хвилі, які плескають,
Ніжно шепочуть із берегами
Неначе чари, не відпускають.
Сонечко я́сне, купає промінці,
Вода прозора… блиском іскриться,
Рибка срібляста, вмить у схованці,
Хочу цим дійством насолодиться.
А десь звучить, скрипка Страдіварі,
І я спіймала, твій теплий погляд,
На серці радість, йдемо у парі,
Мені, так тепло, коли ти поряд.
15.10.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2018
Крок за кроком, поспішаю,
Пори кращої - не знаю,
Подивлюсь, краса довкола,
Трава славна, ледь шовкова.
Ніжний цвіт, мов у намисті,
Сяють роси золотисті,
Сонця промінь, гріє щічки,
Усе пестить й мої ніжки.
У росі, холод ховався,
Це він сонечка злякався,
Я ж не він, чого боятись,
Діткам треба закалятись!
20.06. 2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2018
1
Я научу тебя летать,
И научу тебя смеяться,
Чтобы смогла меня понять,
Что лучше нам не расставаться.
Пр.
( 2 строчки 2 раза)
О-о…. ведь я, люблю не скрою,
О-О… мне хорошо, с тобою.
2
Взлетим мы между, белых туч,
И позабудем всё на свете,
Ты для меня,как солнца луч,
За тебя я, теперь в ответе.
Пр.
( 2 строчки 2 раза)
О-о…. ведь я, люблю не скрою,
О-О… мне хорошо с тобою.
3
Об этом мог, только меч тать,
Нам облака придали силы,
Давай же день, новый встречать,
Хочу всегда, чтобы любила.
Пр.
( 2 строчки 2 раза)
О-о…. ведь я, люблю не скрою,
О-О… мне хорошо, с тобою.
4
Чуден рассвет… так сладок нам
В нежных объятьях, поцелуях,
Встретим зорю по вечерам,
Покину я, жизнь холостую.
Пр.
О-О пусть небо голубое,
О-О…. пусть жизнь течёт рекою,
О-О… мне хорошо с тобою,
О-О… Так счастлив, я не скрою.
18.06.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796855
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.06.2018
Сонячний літній день добігав до кінця. Над обрієм маленькі білі хмари ледь – ледь пливли до заходу, разом із сонцем готувалися до сну. Легенький, теплий вітерець підбадьорював Вадима.Він похапцем закрив капот автівки. усміхнено визирнув на двох задоволених синів, що сиділи на задньому сидінні,
- Ну, що позаду вихідні, хочемо, чи ні та треба повертатися додому. Гарно відпочили.Тож вирушаймо в дорогу!
Намацавши обома руками всі кишені, злегка хитнув головою, розвів руки в сторони, озираючись на всі боки продовжив,
- Здається все взяли, все позакривав…
Та раптово почухав чоло,
- От забудько! Тож треба троянди зрізати для моєї леді. Ото буде тішитись, як приїде! Перед самим носом ростуть, а я ледве не забув.
Пишний кущ махрових червоних троянд ріс прямо поруч, під самим вікном дачного будинку. Ці чарівні троянди радують кожного, хто на них подивиться, вони віддзеркалювалися в шибці вікна, прикрашали будинок.
Вадим швидко дістав розкладного ножа з кишені штанів, зрізав з куща сім троянд, на високих ніжках,
- Подивіться хлопці, яка краса! Вже добре розцвіли, а пахнуть… Буде гарний сюрприз! Вона ж їх так любить….
Похапцем, на підвіконні взяв трьох літрову банку, набрав з корита води, підніс старшому синові,
- На Олеже, тримай обережно, щоб не облився водою,тож будемо їхати і дивись троянди не притисни, щоб часом не зламав.
Старший син, такий же чорнявий, як батько, обличчям дуже схожий на нього, усміхнено позирнув,
- Ох - ох, дуже хочеш догодити своїй леді!
- Ти б вже краще змовчав, сам бігаєш на побачення, що хіба не даруєш квіти?
Сергійко, набагато менший за брата, йому місяць назад виповнилося шість років. Він спостерігав за розмовою старших, одночасно позирав у вікно, час від часу підскакуючи на сидінні.
Вони з братом зовсім різні, він до мами схожий, білявий, круглолиций, а очі правда карі, як у тата, виріз очей красивий, жіночий. А за характером все навпаки, Олег спокійніший, стриманіший з самого дитинства, на таких кажуть -»Тихенький». А Сергійко,як метеор, чи то - « шило», так його називає мама. І занадто допитливий, і балакучий, ще й дуже хитренький, мама часто на нього каже - «Миле дитятко».Та він розуміє, що має бути чоловіком, тому намагається придивлятися до батька. Думав - я ж не дівчина, маю бути сильним, сміливим, як мій тато.Теж колись буду навчатися в поліцейській академії, он брат вже туди готується, з репетиторами займається. Тато каже осквернити цю професію не годиться, треба бути гідним її звання.
Батько за кермом, поруч повний кошик стиглих, пахучих полуниць. Автівка зрушила з місця….. Сергійко не міг спокійно всидіти, оченята світилися розумом, допитливістю, ледь нахилившись до нього, шепотів на вухо,
- Чуєш тато, а хто така леді? Гадаю це ти так про маму, адже для неї приготував ці троянди?
Батько міцно тримався двома руками за кермо й водночас уважно дивився на дорогу,
- Звичайно їй! Зачекай, виїдемо на трасу, я тобі все розкажу. Зараз не заважай, хай я проїду між цих дач, бачиш тут поворот за поворотом, ще й дорога така погана.
Аж ось і траса… По обіч дороги посадка й кольоровий килим з трав і квітів, який тягнеться вздовж дерев. Автівка їхала плавно, часом наче злегка підлітала. Сергійко протягнув руку до кошика, взяв полуницю, подув на неї й до батька,
- Вона чиста, дивись, аж блистить на сонці.
Посміхаючись, поклав до рота, проковтнув, цмокнув від задоволення і доторкнувся рукою до його плеча,
- Ти мені щось пообіцяв, чи вже забув?
- Ні не забув. Слово «леді» синку англійське, значення його – та, що місить хліб, тобто господиня. Це чемне, шанобливе звернення до жінки, ну значить до дружини. А я ж люблю її, ціную, тому так і сказав. Вже завтра, як приїдемо з дитсадка моя леді має бути вдома,- не поспішаючи, пояснив сину.
У відчинене вікно автівки віяло свіжістю, задоволений Сергійко схилився на брата, очі стали закриватися і він тихенько сопів.
Раптово зупинились. Сергійко протер сонливі очі, за вікном житнє поле і декілька кущів шипшини,
- Щось сталося!
Олег відкрив двері, мовчки віддав банку з трояндами брату, сам швидко попрямував в сторону поля й кущів. Малий від здивування роззявив рота, весело запитав,
- Ха! Це, що він своїй леді хоче привезти букет польових квітів?
Батько голосно засміявся,
- Ну малий, далось це слово тобі. Це можна сказати; майбутній леді, він же, ще з нею не одружився.
Потім повернувся до нього й не поспішаючи продовжив,
- Спочатку треба вчитися, професію мати, а вже потім одружуватись. А те, що польові квіти його дівчина любить, це її вибір. Жінок, які не люблять квітів – не існує. Загалом вони всі люблять квіти, але які, це вже залежить від вподобання.
-А хіба такі, як я, теж люблять квіти? - запитав, вирячивши оченята.
Батько, від допитливості сина, всміхався й хитав головою,
- Ну такі теж квіти люблять, але в такому віці більше приділяють увагу солодощам, чомусь смачненькому.
Від поспіху Олег розчервонівся…. Він повернувся з красивим букетом квітів, в ньому; ромашки, сокирки, маки, волошки, пахучий чебрець і м`ята. По автівці рознісся приємний запах, Сергійко почухав лоба,
- Ото вже вгодиш своїй майбутній леді.
Батько голосно засміявся, аж затрусилися плечі. А Олег не витримав, рукою ззаду по голові підмахнув волосся брата,
-Ну! От базікало! Краще б промовчав!
За пів години були вдома… Батько загнав авто в гараж,
- Олеже, треба переодягнутися й ти вільний! Біжи до дівчини, поки квіти не прив`яли, тільки ж знай свій розпорядок, допізна не гуляй!
Відразу ж звернувся до молодшого сина,
- Сергію, а ми з тобою переберемо полуницю, вечірній туалет, а потім спати, бо завтра тобі в дитсадок, а мені ж треба на роботу. т
Вадим з сином -справно перемив полуниці, сидячи відривали хвостики. В каструлю поклали мілкі ягоди, які згодом батько мав засипати цукром - це для варення. А саме красивіші полуниці з хвостиками клали в велике блюдо - це мали залишитися на завтра.
Раптом задзвонив телефон Вадима, він кивнув рукою до сина,
- Давай, сам попрацюй, а я зараз поговорю й прийду.
Він вийшов надвір… Сергій задоволено подивився вслід, от добре. Швидко витягнув з серванту пустий прозорий лоток, поспішаючи наповнив його полуницями. Трохи схвильований, озираючись, ховав лоток в холодильник, в самий низ, щоб не на виду, щоб ніхто його не помітив.
Надворі стемніло… в будинку тихо і прохолодно.. Задоволений Сергійко лежав в ліжку, з усмішкою на обличчі позирав у вікно, намагався порахувати на небі зорі та пальців не недостатньо на руках. Ледь тремтіли повіки, перед очима мерехтіли, колом крутилися сяючі зірочки, від намагався знову їх рахувати, вже кудись летів з ними, наче доганяв, нарешті сон його здолав.
У вікно заглядає новий день. Вадим першим прокинувся від яскравих сонячних променів, що переливалися один поперед іншого по шибках вікон. Вони наче підкрадалися до його обличчя, очі поволі розплющилися від цього сяйва.
Зазирнувши на годинник, поспіхом одягався, час підганяв, не давав розслабитися. І вже коли був готовий до від`їзду, відчинив двері в кімнату Сергійка, командирським голосом сказав,
- Синку, підйом! Агов! Сергію! Швидко в ванну! Давай піднімайся, ледь не проспали….
Автівка вже стояла біля двору, батько сидів за кермом. Видно було, що дуже поспішав, пальцями однієї руки перебирав по відкритій дверці, другою тримався за кермо, не міг приховати нетерплячки, раз- у - раз позирав, то в сторону сина, то на годинник.
Нарешті з ранцем за плечима вискочив Сергійко, під ліктем лівої руки приховував якийсь пакунок, загорнутий в газету,
- Я вже тату! Двері захлопнув, Олег так міцно спить, хоч за ноги витягуй.
Батько всміхнувся й кілька раз крутнув головою,
- Давай, сідай! Ото, за ноги витягай! От хлопчисько! Все хапаєш на льоту, де й хто, що скаже…
Малий сідаючи на заднє сидіння, обережно поставив на руки той самий пакунок, прикрив долонями й весело,
- Тату, ти що забув?! Тож так мама завжди каже до Олега, коли той міцно спить. Чуєш, а вона точно сьогодні приїде?
- Точно - точно, заберу тебе з дитсадочка, вона на нас вдома чекатиме. Не хвилюйся, я вранці з нею розмовляв, вже в потязі…
Автівка рушила з місця, Сергій не замовкав,
- І треба їй ті курси? Якогось підвищення…. Я вже так за нею засумував, хочеться налисників з сиром і з сметаною. Як згадаю, аж слинка тече. Вдома все бутерброди та суп і в садочку весь час каша, суп… Чесно скажу мені таке їдло набридло. Добре хоч на дачу з`їздили, смакота, полуниць наївся досхочу.
П`ять хвилин і вони біля дитсадка. Трохи далі від входу, біля виховательки копошиться юрба дітей. Осторонь стояла чорнява дівчинка, вона побачила авто, що щойно зупинилося, усміхнулася. Сергій з вікна задоволено помахав рукою в її сторону й до батька,
- Все тату, я пішов, бувай!
Спочатку він сам виліз з авто, поправив на плечі ранець, брав пакунок, який залишився на сидінні. Здивований батько нахилився через переднє сидіння,
-Е! А, що то в тебе за пакунок в газеті?
Малий здвинув плечима, блиск в очах, ледь почервонів, при відкрив газету, з прозорого лоточка виднілися полуниці. Він зразу наче зніяковів, потім поправив свого білявого чубчика, сміливо випалив,
-А може в мене теж є майбутня леді, з якою я скоро піду до школи…
Відразу ледь крутнувся на одному підборі й швидко, твердою ходою, не озираючись попрямував до входу дитсадка, йому назустріч йшла чорнява дівчинка.
Час іде, всміхнувшись, помітив батько, таки добре, що син переймає щось гарне, добре, що ніколи не завадить у житті. Можливо з нього виросте справжній джентльмен…
08.06.2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2018
Мені дід, зробив дудочку,
Вже іду, я на вуличку,
Ой, ду-ду, ой, ду-ду, ду-ду
Дзвінку пісню, я заведу.
Яке красне, це літечко,
Ясне сонце, як ситечко,
Ой. ду-ду, ой, ду-ду, ду-ду,
Дзвінку пісню, я заведу.
Усі дітки всміхаються,
І зі мною вітаються,
Ой, ду-ду, ой, ду – ду, ду –ду,
Дзвінку пісню, я заведу.
Радо станем у кружочок,
Та й станцюємо таночок,
Ой, ду -ду, ой, ду-ду, ду-ду,
З усіма, дітками дружу.
Тож нехай музика звучить,
Та й на світі нас звеселить,
Ой, ду-ду, ой, ду-ду, ду-ду,
Дзвінку пісню, я заведу.
Червень 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2018
Землі чарівність… в золотій рясі,
Легенький вітер пахощі несе,
Музика грає, з тобою в вальсі,
П`янять троянди, ти для мене все.
Зоряна нічка, чомусь коротка,
Хоче забрати. Милий, коханий,
Час поспішає, життя курортне,
Зустріла, любий… Такий жаданий.
Я скрізь шукала, по всьому світу,
Моя надія. Іскринки в очах,
Зачаровував, то ж не лишай квітку,
З`єднались долі, нині в небесах..
Швидкісний потяг, а вслід лише пил,
Нехай розгубленість й сум відійдуть,
Ніжний світанок, ясний небосхил,
Нас у обійми, навіки зведуть.
13.07.1980р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2018
Тишина над рекой,
Серебрится вода,
Ты со мною постой,
И будь рядом всегда.
Пусть о вечной любви,
Нам споёт соловей,
Ты меня обними,
Нежным взглядом согрей.
Звёзды танцы ведут,
Светят вдруг, серебром
В сердце радость несут,
Давай будем вдвоём.
Месяц ножки купал,
У подножья реки,
Закат еле дрожал,
Тучки там, широки.
Я склонюсь на плечо,
Ты меня не гони,
Вместе нам, хорошо,
В радость пусть, будут дни.
2014г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796089
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 18.06.2018