Ніна Незламна

Да, мы женщины

[youtube]https://youtu.be/xVZWjalas7Y[/youtube]

Да,  мы  женщины…
Когда  есть    любовь,  мы  прекрасные
И  красивые.    И  ненастные
Коль  не  ценишь,  ты    ненаглядную,
Соловей,  поёт  песнь  печальную.

Цвет  весны,  мы  синева  в  лесу,
Нас    беречь,  умей,    земли  красоту,
Не  придай  огня,  что  в  глазах  твоих,
Слова  боли  спрячь,    чтоб  ветер  утих.

.  Если  дождь  пройдёт,  обними  слегка,
Не  буди  слезу,  из-за  пустяка,
Посмотри  в  глаза,  найди  солнца  луч,
Поцелуй  так  нежен  средь  тёмных  туч.

Да,  мы  женщины….
И  коль  в  море  шторм,  опора  всегда,
Грусть    утопим,  уж  отойдёт  беда,
Чайкой  белою,  буду  рядом  я,
Знаю  любишь,  ведь    я    радость  твоя.


06.03.2019  г
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828129
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.03.2019

Важка доля козача

Небо  сумне…  в  сизо  -  синій  пелені,
Напружиш  слух,  почуєш  стоголосся,
У  душі  розпач,  дуже    гірко  мені,
Крики  птахів…  схилилося  колосся.

І  все  летять,  над  темно-рижим  полем,
Лиш  де  –  не  –  де,  зосталось  золотаве,
А  там  димить,  земля  убита  горем,
Лежить  боєць,  під  ним  жито  кроваве.

Душа  спішить,  до  викриків  пташиних,
Так  хоче  волі  -  на  жаль,  не  пізнала,
Їх  не  спинить,  відчайдушних,  сміливих,
Клята  війна,  страшна  біда  забрала.

Десь  грає  гімн  і  лине  «Пливе  кача»,
Гірка  сльоза,  стікає  по  обличчі,
О,  як  болить,  важка  доля  козача,
Він  без  вагань,  дививсь  смерті  у  вічі.

13.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2019

З весною!

Сріблястий  пух  -  дерев    чарівність,
Сніжок  вже  вщух,  зими  мінливість,
В  красі  садок,  казковий  рай,
Весняний  вітер,  дрімає  гай.

Сумний  снігур,    по  гіллі  скаче,
Давно  сніжок,    на  ріллі  плаче,
Не  забарився  весни  привіт,
Скрізь  майорить,  це  крокусів  цвіт.

Сонце  всміхнулось,  розтанув  лід,
Десь  загубився  зимоньки  слід,
Підсніжник  й  пролісок    проснувся,
З  весною  радо  посміхнувся.


2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2019

Весняний світанок

Напівтемно…  гаснуть  зорі,
Птахи  -  хмари  мандрівниці,
У  небесному  просторі,
Темно  -  сині  танцівниці.

Ясне  сонце  позолоту,
Ввись  по  обрію  малює
Темноту  зрушить  й  дрімоту,
Світлий  день  нам  пророкує.

Нині  вийду,  я  на  ганок,
Свіжий  подих,  весни  чари,
У  рудій  рясі  світанок,
В  лісі  зникла  тінь  примари.

А  сніг  рихлий,  торкне  тишу,
Збудить  поле  ненароком,
Стіка  й  булька  вода  в  нішу,
Заясніє  срібним  блиском.

Ніч  тікає,    ген  за  гори,
Залишивши,  слід  туманний,
В  синяві…  голі  діброви,
Струмків  звуки,  спів  органний.
                                 

25.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2019

Я тебе прошу

Я  тебе    прошу,  не  дивися  вслід,
 На  мить  замовкни,  краще  не  гукай,
Хоч    сніги  плачуть,  твоє  серце  лід,
І  не  веди,  знову  в  холодний  гай.

Там  все  в  дрімоті,  бо  ж  іще    зима,
Ще  спить  трава  і  пташина  мовчать,
І  поміж  нас,  теж  почуттів  нема,
Не  прийшла  вЕсна,  не  настав  наш  час.

Тебе  попрОшу,  поглянь  навкруги,
Дзюрчать  струмки,    хоч  й  розляглись  річки,
З  тобою  ми,  так,  як  ті  береги,
 Удвох  не  будем,  бо  різні  стежки.

Тож  відпусти    і  не  дивися  вслід,
Доленька  –  мати,  для  нас  не  одна,
 Душу  не  руш,  бо  твій  цілунок  лід,
Далі  стежиною,  піду  сама.

                                                                 2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2019

Гнав би я, всіх у три шиї

На  зупинці  тихо  –  тихо,
Та  підкралось  наче  лихо,
Одне  слово  чи  то  вже  два,
Гомоніла  уся  братва.
Про  ті  вибори  й  про  владу,
Привела  народ  до  сказу,
Про  фантазії  субсидій,
Придумав  якийсь  лиходій.
Ми  на  голці,    газ  –  наркотик,
Ой  болючий    (анекдотик),
Обіцяли  при  союзі,
Ну  теперішні  нам    (друзі).
Нам  за  газ  дасте  копійки,
Ми  ж  живемо,  як  жебраки.
Люди  –  бджоли  гомоніли,
Тож  всі  жити,  краще  хотіли,
А  сьогодні  тільки    й  мови
Тож  чекають  допомоги.
Хтось  лукаво  посміхався,
Де  Зеленський  отой  взявся?
Дід  старий,  аж  кіпішує,
Коломойський  -  він  кришує,
Хтось  скрививсь,  як  від  цибулі,
Старій  бабі  суне  дулі,
Тільки  Юлі  довіряю,
Бо  давненько  її  знаю,
В  жінки  очі,  як  вовчиці,
Дала  ляпаса  по  пиці.
Хтось  ховав,  від  сміху  сльози,
Кожен  мав,  свої  прогнози.
Я  за  Бойка  кричить  бабця,
Замовчи,  ото  вже  трастя,
Дід  товче,  жінку  у    плечі,
Тож    хитрун,  як  гірше  смерчі.
Друг  найкращий,  утікача,
Мені    б  дАли  в  руки    меча,
Гнав  би  я,  всіх  у  три  шиї,
На  сміття    -    як  ті  помиї.
Сигнал  раптом,  є  автобус,
Враз  політик  знизив  градус,
Як  мурахи,  писк  і  мати,
Можеш  вуха  затуляти,
Як  шкода,  розчарування,
Для  всіх  нині  виживання.
А  вони  ж  все  будували,
На  літа  щастя  чекали.
Знову  тихо  на  зупинці,
Як  позбутися  чужинців?
Війну  б  врешті,  нам  зупинить,
Може  краще,  станемо  жить?

                                     28.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2019

Іди весно веселіше

Крижаний  вітрисько  виє,
Так  бува,  чому  й  не  знати,
Колючками  злими  сіє,
Весна  ж  мала  наступати.

Ні  не  можу  зрозуміти,
Хмари  й  вітер,  наче  в  змові,
Хай  би  сонечку  ясніти,
Сірі  дні,  немов  зимові.

Рихлий  сніг,  краплями  плаче,
Вигляда  пролісок  синій,
Та  й  синичка  радо  скаче,
На  дахах  розтанув  іній.

Гайда  сонце,  снити  досить,
Ненароком  поміж  хмари,
Земля  дуже,  тепла  просить,
Тож  розсій    золоті  чари!

Спів  пташиний  веселіше,
Я  тепер,    вже  точно  знаю,
Іди  весно  сміливіше
Тебе  з  ними  зустрічаю!

                         20.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2019

Недолюбила… / слова до пісні /

Недолюбила,  я  недокохала,
Не  утопилася  у  твоїх  очах,
Чому  так  мало  тебе  цілувала,
Коли  бажаний  був,  не  тільки  у  снах,
Чому  так  мало  тебе  цілувала,
Коли  бажаний  був,  не  тільки  у  снах.

Недолюбила,  я  недокохала,
Як  місяць  ясний,  землицю  обіймав,
Ховала  погляд  і  спостерігала,
Як  ти  в  садочку,  другую  цілував,
Ховала  погляд  і  спостерігала,
Як  ти  в  садочку,    другую  цілував.

Недолюбила,  я  недокохала,
Знаю  у  цьому,  є    і  моя  вина,
Коли  в  хатині,  вже  свіча  сіяла,
П`янів  ти  одиноко  від  вина.
Коли  в  хатині  свіча  сіяла,
Ти  одиноко  п’янів  від  вина.

Тож  я  спинилась,  нічку  здивувала,
Закалатало  і  серденько  моє,
Отак  з  думками  зразу  утікала,
Бо  зрозуміла,  вже  хтось  у  тебе  є,
Отак  з  думками  зразу  утікала,
Бо  зрозуміла,  вже  хтось  у  тебе  є.

Чом  розгубилася  й  сама  не  знаю,
Думки  роїлися,    немов  джмелі,
Серденько  билось…  краще    запитаю,
Від  чого  любий,  ти  так  захмелів,
Серденько  билось…  краще  запитаю,
Від  чого  любий,  ти    так  захмелів.

Молоде  тіло  тебе  манило
А  чи  кохання  п`янке  вино
Чи  мала  теплі,  ніжніші  крила
І,  щось  чарівніше  у  ній  було.
Чи  мала  теплі,  ніжніші  крила
І,  щось  чарівніше  у  ній  було.

Недолюбила,  я  недокохала,
Чи  то  на  щастя,  чи  може  на  біду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж    більше  не  прийду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж    більше  не  прийду.

Недолюбила,  я  недокохала,
Чи  то  на  щастя,  чи  може  на  біду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж  більше  не  прийду,
Гірка  сльозинка,  у  душі  кричала,
Коханий  вибач,  то  ж  більше  не  прийду.

Лютий  2019р.


                         *Буду  рада,  якщо  ці  слова  покладуть  на  музику
                             Щоб  зазвучала  пісня.
           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2019

На жаль, у капкані

Тут  тиша  й  він…  у  одиночній  камері,
Ще  холод  –  змій,    що  проймає  кволе  тіло,
Легенький  шурхіт,  вже    здається  в  бункері,
 В  душі  журба  і  серденько  щеміло.

Одне  віконце,  таке,  як  дві  долоні,
Пітьма  їдюча,  пече,  мов  травить  очі,
Раптово  щоки,    вмиють  сльози  солоні,
А  сон  далеко,  тікав  в  обійми  ночі.

Думки  літають,  де    наші  –  побратими,
Що  були  поруч,  де  смерть,  на  передовій,
Якби  ж  то  зараз,    він    разом  стояв    з  ними,
Жаль  у    капкані,  стиснув  сильний  сніговій.
.
Зима  сувора…  мороз  маскує  ріки,
І  сніг  ховає  всі  урвища  й  снаряди,
Гуркіт  війни,      для  народу  не  ліки,
Розчарування  й  біль,  нічні,  смертні  наряди.

Так  підповзав,  ворог  прихований  в  сітці,
Ніхто  не  спав,    знову  зривались  левади,
Під  свист  гранат,    вмить  очутився  у  клітці,
Всюди  гриміло…    чуть  звуки  канонади,

Скрипнули  двері…    наглядач,  погляд  терпкий,
Як  псові  кинув,  сірий,  сухий  шмат  хліба,
І  сива    юшка,    від  неї  запах  гидкий,
Як  ненажери,  орла    дике  зітхання.

Скільки  чекати,  чи  вийде  із  полону?
Голова  в  пеклі,    від  думок  і  печалі,
Стіну  дере,    вперто  ложкою,  холодну,
Відмітить  день,  чекає,  що    ж  буде  далі.

Не  мре  надія,  вірить,  що  не  забудуть,
І  дадуть  знати,  неньці,  що    так  жде  дзвінка,
Воїнам  вірить,  перемогу  здобудуть,
Спитає  долю,  чому  випала  гірка.
                                                                         

15.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2019

Мої думки щодо нашого клубу

Ви  не  шкодуйте  теплих  слів,
І  подаруйте  квітку,
Не  пожалійте  щастя  сліз,
Тепло  душі,  як  влітку.

Щоби  радів,кожен  із  нас,
І  знову  мав  натхнення,
Щоби  спинився  на  мить  час,
Розчарування  зрання.

Свій  коментар,ти  подаруй,
І  поважай  же  інших,
І  часом  трішки  пожартуй,
Рішень  не  май  поспішних
.
То  ти  ж  почуй,  мене  друже,
Лист  написати  зможеш,
Прошу  тебе,  я  дуже,
Чи  підказати  схочеш.

І  не  забудь,  ще  серденька,
Хай  скаче  «мишка»  торкнись,
Щоб  заспівала  душенька,
Відповідь  дай-  посміхнись.

Тож  хай  «  Наш  сад»  тут  на  сайті,
Зустріне  вЕсноньки  цвіт,
Нехай  сам  тоне  в  суцвітті,
Щоби  нас  знав  увесь  світ!
+++
Тож  пишіть,  творіть  друзі,
У  єднанні  всі  сили,
Нехай  добро  по  окрузі
І  ми  будем  щасливі!

24.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2019

Сімейний оберіг / проза /

       Звечора  хурделило…  веселився  вітер,  з  пухкими  іскристими  сніжинками  кружляв  у  танці.  А  вночі  місяць  уповні,  іноді  виглядав  із-за  хмар.  На  ранок  все  потопає  під  білим    пухом,  а  деінде  невеликий  морозець  після  себе  залишив  сріблястий  іній.  На  гілках  дерев  лежать  купи    снігу,    а    кущі,    наче  заховалися  під  широкими  білосніжними  шапками.  Здалеку  подивитися,  то  ввижаються  низенькими  хатками.  
     З  вікна,  здавалося  ледь  нахилившись,  можна  рукою  дістати  грона  калини.  Її  гілки  добре  нахилені  під  вагою  снігу,  червоні  грона  виблискують  на  сонці.
     Олексій.      висунувши  голову  з  під  ковдри,  ще    лежить  у  ліжку,  задивляється  у  вікно,  милується  видом.  
Він  з  батьками  мешкає  в  двокімнатній  квартирі  п`ятиповерховому  будинку.  в  двокімнатній  квартирі.  Сьогодні    пізно  проснувся.  Всі  в  клопотах    за  передноворічну  ніч,  а  в  нього  ввечері,  в  центрі  міста  перше  побачення  з  Вікою.    Самому  доволі    дивно,  як  міг  зважитись  на  такий  крок,  знайомство  через  ОLX  визиває  усмішку.
   А  відбулося  це,  десь  близько  місяця  назад.    
 Три  роки  поспіль,  він  працює  диспетчером    при    Відділенні    залізниці,  має  непогану  платню.    Хоча  й  мав  дешевенький  ноутбук,  з  яким  ходить  на  роботу,  але  давно  мріяв  купити  сучасний  комп`ютер.
 Виваливши  немаленькі  гроші,  як  говорила  його  мама,  задовольнив  своє  бажання.  Встановивши  його  в  кутку  своєї  кімнати,  він  задоволено  крутився  на  комп`ютерному  стільці,  катався  на  ньому  від  столу  до  вікна  й  назад.    Мама  відпочивала  на    м`якому  кріслі,  посміхаючись    з  цікавістю  стежила  за  сином,
-  Ти  тішишся,  як  дитя…    ну  справді,  як  маленький.  Пригадуєш,  як  ми    з  татом,  тобі    на  день  народження  купили  іграшкову  пожарну  машинку  на  батарейках?  Скільки  радості  було!  Навіть  спав  з  нею.  
 Олексій  зморщив  носа,  від  спогадів  блиском  горіли  очі,  легка  усмішка  на  обличчі,
-  Пригадую,  як  зранку  шукав,    ледь  не  плакав.  А  ти  її  в  коробку  поклала  й  заховала  під  ліжко.  Ох  і  сердитий  я  тоді  на  вас  був.  Це  добре  пам`ятаю.
 Мати,  встаючи  з  крісла,
-  Тобі  треба  кактус  купити,  поставити  навпроти  комп`ютера.  Кажуть    він  на  себе  випромінювання  забирає.
Виправивши  русяве  волосся,  що    спало  на  чоло,  
-  Я  то  не  вірю  в  це,  але  може  ти  мені  сама  купиш.  Це  ж  треба  йти  в  магазин  «Квіти»,  я    чесно  й  не  пам`ятаю  коли  там  був.
Хитаючи  головою,  заперечила,
-  Е  ні!  Куплю,  ще  не    такий,  буде  не  до  вподоби.  Он  сорочку  подарувала,  то  не  догодила,  ти  вже  сам  синку,  сам.  А  може,  ще  скажеш,  щоб  дружину  тобі  знайшла.  Вже  двадцять  п`ять  років    минуло,  то  на  роботі,  то  вдома,  не  бачу,  щоб  біг  на  побачення.  Тому  й  квіти  не  купуєш.  Дорослішай!  Гадаю  в  дитячі  ігри  на  ньому  не  будеш    грати.
     Олексій,  задумуючись,  задивляється  у  вікно,  правду  мама  говорить,  треба  дорослішати.  Але  ж  не  так  легко  знайти  порядну  дівчину,  ну  навіть  молоду  жінку.  Он  на  роботі  Таня,  така  славна,  розійшлася  із  чоловіком.  Шкода,  вже  дитину  має  та  й  старша  на  два  роки,  варіант  відпадає.  А  де,  ще  можна  познайомитися,  в  кафе,  де  відпочиває    молодь,  не  люблю  ходити,  не  моє.
     Через  пару  днів  він  повністю  заглибився  в  комп`ютер.  Задумав  подивитися  картинки  кімнатних  кактусів.  Від  кількості  різних  видів,  розбігаються  очі.  Від  простих  з  великими  голками  йому  ставало  моторошно,  здавалося,  що  ось-ось  вколеться.  А  квітучі,  їх  кольори  йому  нагадали  весну.  Дуже  сподобалися,  краса  та  й  годі,  невже  і  в  мене  вдома  можуть  зацвісти?  Зацікавленість  зробила  свою  справу,  не  вагаючись,  зайшов  на  сайт  ОLX.  Здивувався,  що  в  його  містечку  такий  великий  вибір  кактусів.    Йому  сподобалося  два  кактуси,  один  з  рожевими  квітками,  а  інший    з  темно-синьою  квіткою.  І  поряд  декілька  маленьких,  пухнастих  кактусів  у  горщиках.  На  жаль,  під  кактусами  замість  ціни  було  написано  -    «ціна  договірна»  ,  він  помітив,  що  адресат  був  один.  О!  Напевно  прямо  хтось  займається  цим.
     Перед  очима  мелькала  реклама,  коли  йому  прийшла  відповідь,  для  спілкування  отримав  телефонний  номер.  І  чому  не  написати  ціну  відразу,  хоча  це    майже  не  важливо  та  врешті  передзвоню,  це  ж  неважко  зробити.  Від  здивування  піднялись  брови,  коли  почув  молоденький  голос  й  тут,  же  сам  для  себе  несподівано  натиснув  на  червону  кнопку.    В  емоціях,
-  Ефу  ти,  дурень  безтолковий!  Злякався  чи  що?  І  від  чого?
     Може  від  здивування,  що  почув  молодий  голос?  Повівся  точно,  як  хлопчисько,  в  душі  себе  картає.  Ще  такого  зі  мною  не  було,  але  ж  доволі  приємний  голос  і  хто  вона,  через  яку  зніяковів  раптово?!    В  голові  кружляє  думка,  а  що  можливо  й  правда  продає  кактуси,  а  може  пастка,  щоб  познайомитися?  Нині  такий  час,  що  дівчата    можуть  піти  на  хитрість,  щоб  зачепитися  за  що-небудь,  познайомитися  та  згодом  запросити  на  побачення.  На  годиннику,  стрілки  показують  на  двадцять  першу,  трохи  запізно,  але  бажання  відступати  немає,  скажуть  якийсь  нікчема  передзвонив  й  зразу  виключився.  Рішуче  набрав  номер.
 За  столом  Віка  переглядає  журнал  мод,  лунає  мелодійна  музика,  помітила  той  саме  номер,  з  якого  дзвонили  на  передодні.
-  Чи  хтось  жартує,  чи  помилково?
Лягати  спати,  вона  ще  не  збиралась.  Хоча  після  випитої  кави  настрій  поліпшився  та  відчуває,  що  справи  кепські,  напевно  підхопила  вірус,  часто  чхала.  
 Почекаю,    вирішила  взяти  на  витримку,      нехай    почекає  трохи.  Та  спохватившись,  коли  мелодія  втретє  закінчувалась,  відповіла,
-  Алло!  Я  вся  уваги,  слухаю  вас!    
Олексій  намагався  говорити  спокійно,  виважено,
-  Доброго  вечора  пані!  Ви  вибачте,  я  телефоную  з  приводу  кактуса,  ви  продаєте?
У  відповідь  почув  чхання,  а  потім,  
-  Звичайно  продам,    звичайно,  навіщо  б  я  подавала  об`яву  в  ОLX.
Тут  наче    його  біс  штовхнув  у  спину,
-  А,  що  кактуси  вилікувати  вас  не  в  змозі,  чую,  мабуть  хворі.  Чи,  то  хтось  інший?
Він  сказав  й  відразу  пошкодував  про  свою  поведінку.  Мама  каже  дорослішай,  яке  там,  така  безглузда  поведінка  роздратувала  його,  мовчав,  чекав  відповіді.    На  декілька  секунд  запала  тиша.    Потім  тихо,  наче  десь  здалеку,  в    телефоні  почув  чийсь  жіночий  голос,
-  Випий  чаю,  він  з  лимоном.  Ти  ліки  випила?
 От  халепа,  точно  хворіє,  а  я,  як  той  ідіот,  вже  голосно  в  телефон,
-  Ви  мене  вибачте  я  передзвоню  через  декілька  днів,  ви  одужуйте.  
-  Я  вам  дам  знати,  коли  мені  покращає.  Вибачте,  три  дні,  як  подала  кактуси  на  продаж,  не  думала,  що  так  швидко  хтось  відгукнеться.  А  тут  і  правда    така      напасть,    грипую.  
-  До  побачення.  Одужуйте!  -  тихо  видавив  із  себе.  Натиснув  на  червону  кнопку  й  веселим  голосом,
-  А  голосок  милий…  ой,  що  це  я,  як  кіт  на  сметану.
     Треба  було  запитати  ім’я,  лягаючи  спати,  думки  про  неї,  голосок  милий,  а  з  виду  яка?  Скільки  років?  Чи  захоче  зустрітися?    А  може  заміжня?  Вмить  себе  зупинив,  а  чи  не  забагато  думок  перед  сном.    Нарешті  ж  якось  маю  побачити  кактуси,  не  буде  ж  пересилати  поштою,  це    ж  в  одному  містечку.  Засинаючи,  планував  завтра  обов’язково  піде  в  перукарню,  бо  вже  дуже  заріс,  мама  свариться,  каже  став  схожий  на  Тарзана.
       Минуло  три  дні.    Ввечері,  він  присів    за  монітор,  зареєструвався    у  Фейсбуці,  шукав  однокласників,  коли  задзвонив  телефон  й  вмить  замовк.  О!  Напевно    вона,    недовго  хворіла,  хто  б  ще  міг  бути.  Всі  ці  дні  думав  про  неї  і  чого  й  сам  не  знав.  Її  голос  переслідував  його.
 Якщо  не  заміжня,  нехай  дасть    адресу,  але  побачити  б  її,  біленька,  чи  чорнява?  І  цікаво  очі  які?  Нехай  би,  як  небо,    блакитні,  світлі  і  привітні,  тільки  не  чорні.  Можливо  ті  квіти,  кактуси,  хоч  і  колючі  та  стануть  єднанням  долі.  Гучно  калатало  серце,  відчуває,  як  у  вухах  і  скронях    пульсує  кров.  Що  буде,  то  буде,  рішуче  набрав  номер  телефону,
-  Добрий  вечір!  
Йому  відповів  милий  голос,
-  Гадаю  добрий!  
 Почувши,  задоволено  хитнув  головою,  продовжив,
-    Мене  звати  Олексій.  Мені    сподобалися  ваші  два  квітучі    кактуси,    один  з  них    хочу  придбати.  Скажіть  мені  ціну  і  куди  та  в  який  час  я  зможу  підійти,  щоб  його  забрати.  Який  з  них,  я  вирішу  коли  побачу,  так  можна?
Він  почув  в  голосі  переміну,  відчував,  що  швидше  за  все  зраділа.  Мелодійний  голос,  наче  витримав  якусь  паузу,    потім    сказала,
-    До  речі  мене  звати  Віка.  Ви  знаєте,  я    сьогодні  вночі  їду  до  Києва  на  сесію,  за  три  тижні  повернуся,  тоді  й  прийдете.  Можна  звичайно  мамі  сказати,  щоб  вас  зустріла,  якщо  терміново,  як  ні,    то  тоді  вже,    як  повернуся.
-  Адресу  дасте?  -    поспішив  запитати.
-  То  вам  терміново?  -  в  голосі  відчувалося  здивування.
-  Ні-ні.  Гаразд,  приїдете  з  сесії,  дасте  про  себе  знати.  Удачі  вам!-      сказавши,    відчував,  що  повівся  трохи  безглуздо,  навіщо  було  запитувати  зараз  адресу,  чекав,  що  вона  скаже.
-  Добре,  дякую,  на  добраніч!
   Віка  дивлячись  у  вікно  замислюється,  а  може  мені  його  заінтригувати,  нехай    трішки  почекає,  ще  передзвонить,  здається  молодий  хлопець,  не  одружений.  Загалом  такі  речі  купують  жінки  ,    зробила  висновок.
   Вона  зникла,  а  він  все  ще  біля  вуха  тримає  телефон.  В  душу  підкрадається  бажання  іще  раз  її  почути.
Після  розмови,  на  моніторі  відкриваються  сторінки  новин,  але  він  їх  не  сприймає.  Трохи  роздратований  своєю  поведінкою,  вирішив  йти  спати.  У  ліжку  крутився  з  боку  на  бік,  дивувався,  що  це  якась  магія  в  її  голосі,  чи  що?  Що  так  подіяла  на  мене.  
   Пройшов  час…  до  Нового  року  залишилось  три  дні.  Олексій,  ще  валяється  в  ліжку,  коли  задзвонив  телефон,  побачив  її  номер.  Ну  нарешті,  скільки  вільних  вечорів,  скільки  й  часу  думками  про  неї.  Навіть  була  думка,    якщо  до  Нового  року  не  передзвонить,  за  телефонним    номером    дізнатися  адресу.  Це  добре,  що  не  забула,    здавалося  був  спокійним  та  в  душі  відчуває  хвилювання.    
-  Добрий  день,  це  я  Віка,  дзвоню  з  приводу  кактусів.
Він  намагається  говорити  бадьорим  голосом.  Але  це  не  вдалося  зробити,  його  голос  звучав  із  сумною  ноткою,
-  Доброго  дня  !  А  я  чекаю,  коли  дасте  адресу,  щоби  прийшов  за  кактусами?
-  То  ви  не  передумали!    Гаразд,  знаєте,    зараз  на  часі  підготовка  до  Нового  року.  Ну,  прибирання,    щось  інше,  треба    щось  смачненьке  приготувати.  Можливо  ми  це  питання    вирішимо  після  Нового  року?
 Олексій  потягнувся  в  ліжку,  відчув  чоловічу  силу,  приємно,  тепло  на  душі.  Раптово,  ніби  для  настрою  випив  пігулку,  весело  до  неї,
-  Ого!  То  ви  напевно  вмієте  чоловікові  догоджати,  так?
Вона  сміялася,    сміх  нагадав  спів    синички,  чому  він  зробив  таке  порівняння?  Сам  здивувався  такій  кмітливості.
Після  сміху,  якесь  шарудіння  і  її  голос,
-  Ще  ні!  В  мене  чоловік  в  проекті,  так  через  рік-другий.  Мені  іще  півтора  року  залишилося  вчитися,  отримаю  диплом,  тоді  вже    можна  й  закохатися,  а  зараз  не  на  часі.
Її  слова  його  розсмішили.  Ну  і  ну  плани,  подумав  і  все  ж  сказав,
-  А  що,…    квіти  розквітають  теж  по  вашій  забаганці,  бо  ви  їм  приказуєте?  
Запала  тиша…    Віка  чомусь  зніяковіла.  Вже  тихо,    не  рішуче,  
-  Ви  знаєте,  ну  гаразд,  якщо  ви  не  проти,  прийдіть,  завтра,  чи  післязавтра,  після  обіду,  для  мене    так  зручніше,  що  скажете?
 -  Та,  я  хоч  сьогодні  і    хоч  зараз,    в  мене  вихідний  день.  А  завтра  я  цілий  день  на  роботі,  -  запропонував    не  поспішаючи.
-  Ні,  сьогодні  відпадає,  мама  на  роботі,  а  без  мами  я  в  квартиру  нікого  не  запрошую,  вибачте.  Ви  далі  самі  сплануйте,  пропонуйте,  коли  вам    краще  виходить.  Щодо  мене,  я    пішла  у  відпустку,  то  ж  кожного  дня  вдома  .
-  Віко,  я  тридцять  першого  числа  з  нічної  зміни,  виходить  в  цей  день    було  б  краще,  що  скажете?    Хоча  я  розумію  такий  день,  всі  в  клопотах,  як  ви  кажете.  Ви  напевно  десь  зустрічаєте  Новий  рік?!
Йому  здалося,  що  вона  грає  в  мовчанку.  Тиша.  Не  дочекавшись  відповіді  випалив,
 -  А  давайте  краще    зустрінемося  на  площі    біля  ялинки,  разом  зустрінемо  Новий  рік,  а  потім,  якщо  ви  не  проти,  підемо  до  вас,  заберу  кактус.  Ви  тільки  скажіть,  як  я  вас  розпізнаю,  може  ви  у  Фейсбуці  зареєстровані,  щоб  вас  побачив?
От  телепень,  сварив  себе  в  душі,  можливо  в  неї  хтось  є,
-  Чи  відкаже?  
Почув    легеньке  хіхікання,    вона    весело  сказала,
-  Це,  що  спочатку  побачення,  а  потім  кактуси?  Як  розуміти  вашу  пропозицію?
Він  замислився,  відчуває,  що  вона  фліртує.  Ох  ці  дівчата,  напевно  зовсім  молоденька.  Стоп,  але  ж  скоро  закінчує    навчання  і  працює,  значить  років  двадцять  є,    крутилися  думки.  Зненацька  зв’язок  пропав.  
-  Катастрофа,  -    голосно  вигукнув  на  всю  кімнату.  
Злетів  з  ліжка  почав  віджиматися  на  полу.    В  голові  гуділи  бджоли;    ні,  як  хочеш  так  і  вважай  та  я  хочу  побачити,  яка  ти.
-  Твій  милий  голос  то  наче  пташиний  спів,
Якби  мав  крила,  то  до  тебе  вже  б  летів,
Нехай  кактуси,  як  привід  поєднання,
Може  й  проснеться  те  почуття,  кохання.
Ого,  вже  мене  довела  до  віршування,  А,  як  побачу?Що  буду  писати  поеми,  чи  музику  для  опери,  де  від  самотності  виливають  душу.  
Вітром  погнався  в  душ,  сердитий  сам  на  себе,  дубовим  віником    шмагав,  вже    доволі    почервоніле  тіло.
 -  Зараз  чекай,  лиш    не  зникай,  прийшов  до  тями,  нехай  так  буде,  нехай    спочатку  буде  побачення,  а  потім?  Так,  досить  базікати!  
Задоволений  вискочив  з  душу,    швидко  всунувся  в  штани  й  сорочку,  набрав  номер  телефону.  У  вухах  ніби  оглух,  дивився  в  одну  точку,  слухає  мелодію  Вона  вже  закінчилася  ,  пішов  повтор.  Раптом  почув  її  голос,
-  Віко!  Це  я,  Олексій!  Давайте  о  двадцять  другій  зустрінемося,  в  центрі  міста,  біля  ялинки.  
За  хвилин  п’ять  спілкування,  домовилися,  як  розпізнають  один  одного.  При  розмові  морщила  носика,  моргає  в  дзеркало,  що  висіло  на  стіні,  майже  поруч  з  монітором.  Її    блакитні    оченята  сяяли  радістю.
Коли  попрощалися,  Олексій    рукою  витер  спітнілий  лоб.  Це,  якесь  божевілля,  чим  вона  так  манить?  Так  трохи  терпіння,  вмовляє  себе,    от  побачу,  що  то  за  пташечка.
     Блиск  кришталю  на  вікнах  будинків  мерехтить,  переливається,  виграє  різними  кольорами  вогнів,  здалеку,  в  гірляндах  виднілися  сяючі  ялинки.  Знову  й  знову  чути  веселу  музику,  сміх,    час  від  часу  неподалік  вихлопи  петард.      
 Хвилюючись,  озираючись,  Олексій  підходив  ближче  до  центру  містечка.  Гаряче  дихання    в  повітря  спричиняє    пару,  яка  від  вітру  прилягає  до  махрового  шарфа.  Йому  здавалося,  що  від  хвилювання    втратить  голову,  сміявся  про  себе,  мабуть,  як  подивитися  збоку,  виглядаю  хлопчиськом.  Та  побачивши  її,  біля  площі  на  сходах  мерії,  ледь  не  зашпортнувся.  Ні,  зразу    не  підійду,  можливо  й  не  вона,  зазирає  на  годинник,  за    п`ять  хвилин  двадцять  друга,  напевно  вона.  Струнка,  в  чорному  пуховику  під  пояс,    його  низ    і  рукава  біля  зап`ястя  виділяються  білими  стрічками,  комір  з  лебединого  пуху.  І  така  ж  шапочка,  з-під  якої  видно  русяве  волосся.  Так-так  не  чорнява,  добре    що    стоїть  навпроти  вікна  з  ілюмінаціями,  ану  роздивлюся  її.  Під  пальто  ховає  троянду,  щоб  не    відразу  впізнала  його.  За  домовленістю  має  тримати  в  праві  руці.
На  високих  підборах,  чобітки  придають    їй  стрункості.  Подумав,  наче  берізка  під  снігом,  а  які  ж  очі?  І  посміхаючись  направився  до  неї.
   Під  сяйвом  ілюмінацій,  легке  спілкування.  Вони    наче  знали  один  одного  не  один  рік,  погляди    бентежили  серця.    Він    навіть  не  міг  уявити,  що  знайшов  ту,  яка  припала  до  душі.    А  її    блакитні  очі,  про  які  він  мріяв,  час  від  часу  при  розмові,  сяяли  сонячним  світлом.    Уста  кольору  стиглої  вишні,  манили  доторкнутись.    Гучні  салюти  й    весела  музика,  піднімали  настрій.
   Пролетіло  два  роки.  У  передноворічну  ніч,  на  другому  поверсі  однокімнатної  квартири  гучно  грала  музика.  У  своїй    квартирі  вони  вперше  удвох  зустрічали  Новий  рік.  На  заскленому  балконі  мерехтіли    яскраві  ілюмінації,  освітлюють  оберіг  молодої  сім`ї  –  квітучі  кактуси.
     В  кімнаті,  з  телевізора  чути  промову  президента.    Віка,  в  пишній  сукні  задивлялася  у  вікно,  пригадує  першу  зустріч.  Олексій    підійшов  до  неї  з  двома  келихами    апельсинового  соку,  ніжно  поцілував  в  уста,
-  Давай  моя  небесна  фея,  вип`ємо  за  нас!  За  наше  майбутнє!
   Кольорові    салюти  і  феєрверки    раз-у-раз  іскрами  освітлювали  містечко  ї  їх  щасливі  обличчя.    Він  рукою    ніжно  обіймав    за  округлену  талію,  вкотре  відчував  тепло  від  погляду,  топився  в    її    блакитних,  закоханих  очах.

                                                                                                                                                                       Січень  2019  р
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2019

Я чувствую весну…

Я  чувствую  весну,  а  вы?
Хотя  ещё  мороз,  увы,
А  тучки  сизы,  словно  спят,
Уплыть  бы,  да  нет,  не  хотят..

Давно  расплакалась  зима,
В  тумане  светятся  дома,
Мгновение  весны  поймать,
Желание  птицей  взлетать.

В  вечерний  час,  дышать  легко,
Пьянит  воздух,  там  далеко,
Ещё,  городской  парк  в  снегу,
Добраться,  так  хочу  к  нему.

Весны  желаю  и    капель,
Весёлых  птичек  слушать  трель,
И  чтобы  луч  солнца  поймать,
И    друг,  что  бы  мой,  смог  понять,
Когда,  рядом,    весна,  любовь,
Не  надо  нам,  уж  больше  слов.

2016г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826637
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2019

Чи сонце вставало …

Чи  сонце  вставало,    чи  воно  сідало,
Не  пестить  промінням,жінці  коси  світлі,
Чомусь  у  вікно,  ледь  світле,  заглядало,
Давно  настали,  усі  дні  непривітні.

Надворі,  хоч  й  весна,  спів  пташок  не  чути,
Та  роси,  не  купають  трави  у  лузі,
Вона  одинока  не  може  збагнути,
На  сході  йде  війна,  сум  гуля  в  окрузі.

Старенька,  немічна,  утратила  сина,
І  батько  ж,  не  діждавсь,  щоби  обійняти,
Ридає  душенька,  геть  мокра  хустина,
Сердечко  палає,  як  біль  умертвляти?

Синочок,  не  один,  поліг  на  тім  полі,
Злетілись  яструби,  земля  кров`ю  вмилась,
Розбиті  всі  мрії,  вони  ж  хтіли  волі,
Матуся  до  ікон,  вкотре  нахилилась.

Не  ясне  небо,  уже  п`ятий    рік  поспіль,
Війна,  горе,  розпач,  страждають  всі  люди,
Земля  стогне,  плаче,  як    від  куль  сховатись?
Та    зовсім,  позбутись  дарунків  Іуди?

Чи  встало  сонечко,  чи  воно  сідало,
Між  хмар,  у  полоні,  ті  вже  просльозились,
За  мить,  материнське  серце  замерзало,
Хай  би,    ранком  сонце,  ясним  просиналось.

                                                                           24.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2019

Він кохав єдину… (віршована розповідь)

[youtube]https://youtu.be/lP--cEUCSxo[/youtube]

 Ніч  приховувала  днину,
Як  малесеньку  дитину,
Чомусь  зовсім  не  зоріла,
Її  душенька  горіла.
За  свого  друга  сумного,
 Іще  й  досить  молодого.
 Лягла  темінь  по  край  неба,
А  чи  й  була  в  цім  потреба,
Йому  йти  поспіх  до  моря,
У  обійми  пізнать  горе.
Знов  на  часі  пригадати
У  душі,спокій  сховати.
У  той  день,  дуже  штормило,
Він  дивився  полохливо,
До  дна  погляд  не  побачив,
По  житті  вже  не  пробачить,
Те  страшне,  що  тоді  сталось,
Увесь  час    йому  ввижалось.

Ясний  день,  ще  зовсім  зранку,
Він  убрався  у  вишиванку,
А  дружинонька  повненька,
Тож  дитинонька  маленька,
Скоро  мала  народитись,
На  світ  божий  появитись.
Вмить  вітрисько  жвавий,  гордий,
Настав  ранок  гнівний,  чорний,
Розпустив    над  морем  крила,
 Все  навкруг  пітьма  накрила.
Воно  жадно  бушувало,
А  сердечко  так  страдало,
Вже  перейми  і  пологи,
Нема  іншої  дороги,
Той  медпункт  чомусь  далеко,
Добиратися  нелегко,
 Їй  лелекою  би  стати,
Щоби  шлях  та  й  подолати.
Рвав  по  небу  все  повітря,
І  не  падав,вниз  від  вітру,
Вже  за  мить    у  небі  хмари,
Повтікали,  як  примари,
І  наразі  проясніло,
Але  ж  море  ще  кипіло,
Хай  би  штиль,  аби  діждатись,
Шторм  спромігся  вгамуватись.
Плескіт  хвиль,  сильний  об  човен,
А  чи  витримати  годен,
Ой  навіщо  ж  такі  муки,
Ніжно  взяв  її  на  руки,
Почекай,  кохана,  трішки,
Ховай  люба  голі  ніжки.
Вона  тайно  просльозилась,
 Все  ж  сказала-  я  втомилась,
Біль  вогнем,  зібрала  в  жмуток,
Хоч  й  повив  сердечко  смуток.
Весла  хвиль  ледве  торкались,
Віра  в  серці,  сподівались,
Щоб  дістануться  завчасно,
У  житті  пізнають  щастя.
Вдвох  молилися  до  Бога,
А  вона  його  небога,
Від  всіх  болей  вигиналась,
Знов  молилася  й  зверталась,
До  царя,  цього  морського,
І  до  світу  та  й  святого.
 Чайка  здалеку  кричала,
Жаль  не  видно  і  причалу,
Хизувалось  темне  море,
Хто  кого  тепер  поборе,
У  руках,  вже  сил  не  стало,
 Човен  днище  привітало.
Крик  здіймався,  понад    морем,
Він  розбитий,  ущент  горем,
Все  ж  торкнувся  по  імлі  дна,
Де  ж  ти  сонечко,кохана?
А  вода  на  серце    давить,
То  смерть  нею,  здаля  править,
Піднімались  у  вись  хвилі,
Ледь  торкнувся  і  він  милі.
Розстеливсь  по  воді  шарфик,
Із  душі  вирвався  окрик,
Море  –  море,  зупинися!
Отче  прошу,  то  ж  озирнись!
Чом  втопив  мою  надію.
Заховав  навіки  мрію?
Ще  три  дні,  у  хвилях    поспіль,
Недоторкана  і  постіль,
Розпач  тисне  і  страждання,
Отак  звечора  й  до  рання.
Як  цей  жах,  весь  пережити,
Як  же  далі,  мені  жити?
Легкий  шарфик  пестить  шию,
Цей  біль  чим,  колись  омию?
Море  надто,  вже  солоне,
Младе  серенько  холоне
Поміж  хвиль,там    її  погляд,
Враз  ховався,  нема  поряд.
Обійняла  нічка  днину,
Він  кохав  одну  єдину.

22.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2019

Лютневий ранок

[youtube]https://youtu.be/Ta0vNtWEU5Q[/youtube]                          


Їх  на  початку  березня  чекала,
Вони  світанок  розбудили  співом,
Шпаків  веселих,  зима  не  злякала,
Хоч  трави  в  полі,  в  полоні,  ще  під  снігом.

Струмки  стікають,  крихкий  лід  іскриться,
Дзвінке  дзюрчання,  лине  мелодій  звук,
І  шпак  раденький,  тріпочуться  крильця,
Пісня  кохання…  передав  серця  стук.

Відчиню  вікна,  стріну  весну  з  ними,
Хай  не  бариться,  сміливо  зробить  крок,
Яскраве  сонце,  візьме  у  обійми,
Й  пробудить  землю  і  лютневий  ранок.


10.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826337
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2019

Три роки поспіль… / Дякую Вам! /

Часом    бувало,    як  нічка  зоріла  за    вікном,
Вірші  писала,  затамувавши    в  собі  подих,
Їй  довіряла  й  чомусь    не  боролася  зі  сном,
Папір  і  ручка  -  помічники,  хоч  в  душі  подив.

Де  взять  рішучість?  Піти  по  стежці,  що  в  суцвітті,
Добути    скриню,    де  захований  скарб  усіх  слів,
Слова  пізнати,  розвіяні    у  всьому  світі,
Викласти  думку,    раптово  почувши  тиші  спів.

Казки  і  прози….  Літаю  з  ними,  я  до  неба,
Поміж  хмаринок,    пригріва  сонячне  проміння,
Ніжно  торкнеться….  Відчую  в  цьому  є  потреба,
Є  крок  й  упевненість,    вітер  розвіє  сумління.

Дорогі  друзі,  спілкування  знов  надихає,
Ваша  підтримка,  плекає  у  мені  надію,
Хтось  критикує,    хтось    залюбки    щодня  читає,
Та  вдячна  Вам,  це  все  щастя,  радість,  я  говію.

Дякую  Музі    й  Вам    дорогі  мої  читачі,
Три  роки  поспіль,  як    попала,    в  цей    квітучий  сад,
Завжди  Вам  рада.    Та  вибачте,  невдачі  мені,
Й  всі    негаразди,  хай    сховає,  нічний  зорепад!

                                                                         21.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2019

Де ж кохання солод….

Не  хочу  брати,  на  долоню  сніжинки,
Знаю  розтануть  …    так  схожі  на  сльозинки,
Такі  ж  прозорі,  на  мить  відчую  холод,
Душенька  мерзне.  Так    де  ж  кохання  солод?

Лишився  спогад,  краплини  через  пальці,
Любий  в  костюмі,  а  я  у  вишиванці,
Тут  на  порозі,  цілунки,  сніг  ловили,
Ясні  сніжинки,  вони  благословили.

Погляд  у  очі,  шукав  у  них  зізнання,
Аж  затремтіла,  боялась,  це  кохання,
На  серці  тепло,  губи  ніжно  до  очей,
Ти  не  дізнався,  скільки  не  спала  ночей.

Ясніло  небо,    погляд  до  сніжинок,
Щоб  не  летіли,  не  ховали  стежинок,
Загубив  шлях,  повсюди  біле  поле,
Чом  так  буває,  скажи  ж  нарешті  доле.

Вона  мовчала,  як  пухкий  іскристий  сніг,
У  сяйві  місячнім,  тихо  припав  до  ніг…
Ловить  не  хочу,  на  долоні  сніжинки,
Тихо  розтануть  …    вже  схожі  на  сльозинки…

Такі  ж  прозорі  та  не  відчула  холод,
Душа  мов  мертва…так  де  ж  кохання  солод?

                                           04.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2019

Тихо на Майдані

Сьогодні  зранку,    тихо  на  Майдані,
Асфальт,  ще  мокрий,  блистять  роси  ранні,
Та  у  лампадці,  свічка  палахкотить,
Блукає  спогад,  під  серцем  так  болить.

Глуха  та  тиша…та  за  мить  хтось  плаче,
Як  ти  там  любий,  мій  рідний  козаче?
Пороша  скрізь,  у  очах  біль,  тривога,
Знов  на  колінах,  в  розпачі  небога.

В  журбі  схилилась,  згадала  страшні  дні,
«Небесна  сотня»    лягла  у  тій  борні,
Горіли  шини,  снайпери  стріляли,
У  воді  зимній,  на  поміч  скликали.

Страх,  виживання,  у  морозні  ночі,
Вони  дивилися    смерті  у  очі,
Добро  змагалось,  на  цій  площі  зі  злом,
Тепер  тут  фото,  щемить,  у  горлі  ком.

Ненці  здається,  десь  кричить  лелека,
Вшануймо  люди,  всіх,  хто  там  далеко,
Хто  захищав  нас,  боровся  за  волю,
Щоб  Україна  мала  кращу  долю.
*
ГЕРОЯМ  СЛАВА!  Лунає  на  Майдані
Яскраве  сонце….  Збирає  роси  ранні.
                                                                 

                                                         18.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2019

Порозумілись / з гумором/

Сусід    Митька  до  Орини,
Приходь  завтра  на  хрестини,
Тож  омиєм    пуповину,
Ти  візьми,  нову  хустину.
Є  синочок  порадіймо,
Разом  вип’єм,  заспіваймо!
 Давно  дружим,    -  будеш  кума,
Та    мабуть  й  виходу  нема,
Як  ми  можем  зустрічатись?
По  ямах,  чи  де  кохатись?
У  садочок,  під  ліщину,
Чи  в  сараї  біля  тину,
Любить  буду,  тебе  знову,
Мою  милу,  чорноброву.
А  Орина  не  дурненька,
Очі  хитрі  і  гарненька,
Вмить  червона,  аж  зробилась,
Як  гроза,  що  розрядилась,
-  Здурів  певно,  ти  Дмитрусь,
Не  дурепа,  іншу  якусь,
Пошукай,  вже  досить  блудить,
Обіцяв,  лиш  мене  любить!
Нараз  жінка,  очі  злющі,
Мов  тигриця,  всевидюще,
Брови  в  купі,  руки  в  боки,
Наче  кульки  стали  щоки.
За  матню,  хап  чоловіка,
Чоло  мокре,  коси-  стріха,
-  От  гуляще…  скачеш?    Досить!
Тож  все  сивий,  ще  біс  носить?
Геть  без  мозку,  як  не  було,
За  вас  нині,  гуде  село,
У  ліс  часті,  походеньки,
По  черешні…  по  опеньки,
Вже  гадала  зупинився,
У  нас  син,  вже  ж  народився!
Чоловік  біг  поза  тином,
Наче  гнали  його  дрином,
Враз  єхидно  посміхнулась,
До  сусідки  повернулась,
Гамір,  крик,  аж  дрижать  стіни,
-  Скажи  чесно  –  що  ждеш  міни?
Ой,  та  він,  чи  й  здатен  кохатись,
Там  немає,  за  що  взятись,
Син  від  кого,  маєш  знати!
В  очах  світять  феєрверки,
-  Чи  між  нас,  бажаєш  сварки?
Це  ж  від  твого  чоловіка,
Тепер  двом  нам  буде  втіха
Гадку  маєш,  що  моторна,
Думки,  краля,  неповторна!?
До  дзеркал,ти  подивися,
Хоч  піди  та  вже  причешись.
Ти  по  ямах,  я  у  ліжку,
             Мене  любить,  як  кіт  кішку,
Вуса  довгі,  так  лоскоче,
Коли  дуже,  мене  хоче.
Ледь-ледь  зблідла,  розвернулась,
Їй  Орина  посміхнулась,
-  Значить  квити,  прийду  вип`єм,
Відсвяткуєм  перемир'я,
Підростають  наші  дітки,
А  ми  ж  добрі  дві  сусідки,
Нащо  людям,  гріхи  знати,
Чого  дружбу  руйнувати.

                                           2000р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2019

Стану снежинкой

Я    сегодня…  стану  снежинкой,
Загляну…  в  дивные  глаза,
Назовёшь,  ты  меня  пушинкой,
Уж  от  смеха  блестит  слеза.

У  объятиях….  я  растаю,
Тепло  рук,  ну  как  солнца  луч,
Ведь  снежинка,  уж  погибаю,
Люби  сладко,  прошу  не  мучь.

За  окном,  пусть  летят  снежинки,
Мороз  сильный,  уж  на  стекле,
Он  рисует  цветы,  картинки,
Хорошо,  нам  и  в  феврале.

Мы  вдвоём    и  это  прекрасно,
Недалёко,  от  нас  весна,
Стать  снежинкой,    знать  не  напрасно,
Вот  зима,  нам  и  не  страшна.

2000г

Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Днем  Святого  Валентина!

 [youtube]https://youtu.be/0FDAljlfljw[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825427
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.02.2019

Ой, не плач дівчино / слова до пісні /

Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою,
Не  вмивайся  люба,  гіркою  сльозою,
Весна  на  порозі…  спів  пташиний  чути,
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути.

Й  тих  ночей  безсонних,  у  журбі  страждання,
Тож  дивились  очі,  з  вечора  й  до  рання,
Там  у  полі  любий,  куля  зачепила,
А  вона    мов  знала,  Боженьку  просила.

Між  урвищ  стогнання,  вся  земля  горіла,
Місяченько  сивий,  ніченька  зоріла,
Доля    посміхнулась,  його  захистила,
Хмаронька    зненацька,  від  смерті  накрила.

То  не  його  день,  вже  життя  покидати.
Молилась  до  неба  й  все  просила  мати,
Ніч  ти  потаємна,  захисти  дитятко,
Він    же  молоденький  і  майбутній  татко.

Хай  живим  побачу,  нехай  усміхнеться,
Дай  же  Боже  силу,  нехай  повернеться,
Рано  пташка  співом,  як  звістка  про  щастя,
Живий  твій  коханий,  зіронька  не  згасла.

Як  же  хотів  волі,  мати  дала  крила,
Та  війна  так  рано,  сивиною  вкрила,
Він  боровся  мужньо  за  свою  країну,
За  мир  і  свободу  й  рідну  Україну.

Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою,
Не  вмивайся  люба,  гіркою  сльозою,
Весна  на  порозі,  спів  пташиний  чути,
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути.

13.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2019

Ведь точно знаю

Ведь  точно  знаю,  что  она  придёт
Сама  открою…  Я  весело  дверь
Утром  синичка  песенку  споёт
Весну  мы  встретим,  зазвенит  капель..

Из  крыш  сосульки,  нехотя  стекут
Облик  роняя,  совсем  не  спеша..
В  гости  метели,  больше  не  придут
Тепло  и  нежность…  Чувствует  душа…

Дивный  рассвет,  земная  благость
Сиянье  солнца  -    как  лучик  счастья
Весна  стучится,    на  сердце  радость
Её  я  встречу,  конец  ненастью.

                         07.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825103
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.02.2019

Це ж місяць лютий

Чого  вставати?    Не  варто  так  рано,
Зима  надворі,  хоча  й  сніги  зійшли,
Зовсім  не  чути,  пташиних  сопрано,
Ще  й  на  покрівлях  бурульки  не  стекли.

Сонце  сон  бачить,  у  сірій  пелюшці,
Паморозь  злегка,  дрімає  при  землі,
Ніжно    занурюсь  на  теплій  подушці,
Нехай  насниться,  весна  -  красна  мені.

Часом  тривога,    вривається  в  душу,
Чомусь  так  довго…  десь  сонечко  дріма,
Та  я  природи,  закон  не  порушу,
Календар  мовить,  що  в  нас  іще  зима.

Це  ж  місяць  лютий,  поніжуся  трішки,
Потім  до  гаю,  пройдуся  залюбки,
Для  тітки  -  білки,  ще  маю  горішки,
Дерева    ж  голі,    за  неї    всі  думки.

Жваву,  маленьку,    зненацька  зустріла,
Пухнастий  хвостик,  весь  час  кидалась  в  бік,
Мабуть  бідненька,    вже  давно  не  їла,
Здалося  квола,  не  впевнений  той  біг.

Вона  напевно  така  ж  одинока,
Як  я  в  хатині  й  годинник    лічить  час,
Хай    весна  тепла,  прийшла  б  ясноока,
Принесла  радість  й  приголубила  нас.

08.02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2019

На все свій час… / гумореска /

На  підпитку  дід  Панас  завітав  до  бару,
Хоч  і  трішечки  старий,  захтів  знайти  пару,
Одягнувся  на  «ура»,  ще  й  краватку  модну,
Роздивлявся  молодиць,  очима  їв    кожну.
Та  худенька,  як  штурпак  і  цицьок  не  видно,
На    одну  загледівся,  так  стало  огидно,
Стегна  наче  у  свині,  клуби  ті  товстющі,
Плечі,  схожі  -  кораблі,  очі  карі,  злющі.
Ген,  поглянув  до  музик,    дівча  чорноброве,
Зирк  по  талії,  грудях,  мабуть  гонорове,
Зразу    висновок  зробив  та  лягла  до  серця,
На  вухах    сережки  є    -  білесенькі  скельця.
Сукня  жовта    в  горошок,  славненька,  тендітна,
Дід  весь  час  підтирав  ніс,  от  якби  ж  бездітна,
Почув  голос  чарівний,  дід  наче  сказився,
Вже  за  серденько  тримавсь,  нею  мов  обвився.
Нехай  йде  все  до  біса,  в  кишені  заначка,
Все  віддам,  що  в  мене  є,  хай  знає  співачка,
Ніжно  пісня  линула,  проймала  все  тіло,
Вмить  між  ніг  відчув  силу,  значить  буде  діло.
Сяють  очі  підійшов,    до  співачки  ближче,
Підморгнув,  посміхнувся,  нахилився  нижче,
Сунить  в  капці  долари,  дивиться  щасливо,
Те  дівча,  як  сорока….  Люди,  що  за  диво?
Гітарист  струну  нажав,  хап  діда  за  шкірку,
Тю,  на  себе  подивись  та  закрий  ширінку,
Гайда  звідси  старий  пень,  як  найшвидше  давай,
На  чужий  коровай,  ти    рота  не  роззявляй.
Злякавсь,    долари  лишив,  біг  до  туалету,
Усе  добре,  я  встигну,  завивав  сонату,
Не  шкодА  грошей,  хай  так,  хоч  на  мить  влюбився,
Цього  разу  без  ліків,    вже  сам  помочився.
*
Такі  думи  солодкі,    бентежать  часом  нас,
А  життя,  як  кажуть,  для  всіх  утіх  є  свій  час.

                                                                                 11.  02.  2019  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2019

Чому мовчиш…

Чому  мовчиш,  як  в  рот  води  набрав,
Зима  в  очах,  у  небі  нема  зір,
Що  може  хтось,  це,  тебе    обікрав?
Душа  болить?  Не  мовиш  до  цих  пір.

Життя  важке  і  ти,  як  той  ведмідь,
Рішучий  крок,  треба  сміло  зробить,
Чи  вигинатись,  як    та  м`яка  мідь,
Чи  сталлю  стать?  Щоб  у  світі  прожить.

Одна  брехня,  ти  де  не  глянь,  всюди,
Хани,  царі,  ти  ж  на  пів  голодний,
Закував  сум,  у  мовчанні  люди?
Вже  безнадія  й    ліг  піт  холодний.
.
Серцю  не  дасть,    стукати  в  такт  життя,
А,  як  же  діти  і  земля  рідна,
Буде  яким,    щасливим  майбуття?
Жаль  у  смітті,  тож  чи  буде  плідна?

Хоч  один,  виживе  паросток  той,
Що  загубивсь,  між  старих  бур`янів,
Хто  вбереже,  від  лукавства  й  пасток,
О,  як  шкода́́,  весь  світ  наш  помарнів.

Як  зуби  маєш,  міцні  й  натхнення,
Бажання  жить,  здолать  перепони,
Ростеш  у    хмарне  сьогодення,
Чи  жити  будеш,  зміниш  закони?

Їх    зможеш  виконать  серед  щурів?
Що  заховались  по  тих  палацах,
Якби  ж  зустрів,  бідних  помічників,
Ну  майже  голих,  лише  в  халатах.

Чого  чекать?  Об’єднатись  треба,
Вже  й  сон  мине  і  прийде  прозріння,
Людям  давно,    в  цьому  є  потреба,
Я  вірю  знайдем  порозуміння!

Досить  мовчать!  Сидіть  склавши  руки,
Рідна  земля,  аж  стогне  від  болю,
Лунає  гімн,    здолаємо  муки,
Йдемо  вперед  за  правду    і  волю.

                                     09.02.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2019

Тепла діждатись одна втіха

                                     Віршована  розповідь


Повіяв  вітер    попід  хату,
З  -під  стріхи  вилетів  клубочок,
То  павутиння    волохате,
В  обіймах  кинув  на  горбочок.

Господар  бачив  гарненькі  сни,
В  соломі    добре,  було    зручно,
Адже  далеко,  ще  до  весни,
Без  мух  лежати,  зовсім  нудно.

То  вирок  вітру,  чи  то  долі,
Нині  потрапити  в  цю  днину,
І  дуже  швидко,  як  у  колі,
 Снував  стежину,  як  перлину.

Важка  дорога,  де  ж  те  сонце,
Десь  забарилась  ця  красуня,
Видно  мережки  за  віконцем,
 Жаль  та  тривога,  вже  присутня.

Хитренький  майстер  цей  павучок,
Боже  творіння,    хоче  жити,
Тож  соломинок  досяг  пучок,
Радіє,  зможе  захистити.

Дрімав  напевно  від  безсилля,
І  знову  вітер    приніс  холод,
Раптово  впало    сухе  зілля,
Щось  би  поїсти,  стомив  голод.

Ледь  у  дрімоті,  він  зігрівся,
Як  охоронець  -  той  дім  стріха,
Уже  й  вітрисько  десь  подівся,
Тепла  діждатись  одна  втіха,
Щоб  із  весною  він  зустрівся.

                               05.  02.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2019

Кружится снег

Кружится  снег…  это  правда,  не  первый,
Казалось  нам…  в  себе  каждый  уверен,
Всё  объясни,  почему    так  случилось,
Пойми    сердечко,  трепетно    забилось.

Ты  всё  молчишь…  чародейки  снежинки,
   Но  между  нас,    они  стали  как  льдинки,
Их  не  смогли,  даже  вдвоём  расплавить,
Ты  решил  сдаться  и  меня  оставить.

Я  тишину,  нет  не  пойму  душою,
Поверь  люблю,  ведь  ты  слышишь,  не  скрою,
Сможем  собрать,  мы  в  ладони  снежинки,
Они  растают-  дождливы  слезинки,
Пускай  вдвоём,  как  прежде  по  старинке.



2000г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824223
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2019

Не їдь далеко… / проза /

               Зимовий  вечір…  над  містечком  хурделиця  гуляє,  з  вітром  у  забаві,  співає,  завиває.  Повсюди  пагорби,  а  під  парканами  й  хатами  намети  майже  до  вікон,  а  то  й  у  зріст  людини.  Та  все  ж  деінде,  через  розмальовані  морозом  шибки,    помітне  світло.
   Без  головного  убору,  Тоня  йшла  вперед.  По  плечах,  русяве  волосся  припадає  снігом  і  тут  же,  на  оголені  плечі,  розсипається  вітром.  З-під  коричневої,  осінньої  куртки  видніється  легенька  сукня.  На  гаряче  тіло  падає  сніг,  тане.  Тремтячою,  лівою  рукою  прикриває  груди,  правою  рукою  притиснула    величенький  пакунок.  Здаля  ніхто  й  не  скаже,  що  то  дитя  -  маленьку  донечку  несла.  Як  та  вовчиця,  від  відчаю  іскряться  очі,  йшла,  а  куди  й  не  знати.        Холодний  погляд,  то  вперед,  то  назад.    Завиває  вітер,    то  рідше,  то  густіше  перед  очами  пролітають  сніжинки.  Їх  блиск  і  мерехтіння  заважають  все  бачити.  За  мить,  за  щось  зашпорталась,  ледве  втрималась  на  ногах.  Тремтить,  просить  Бога,  щоб  допоміг    вибратися  з  цієї  дороги.  У  чобітки  потрапив  сніг,  холод  по  оголених  ногах.  Вже  падала,  обхопивши  обома  руками  дитя,  все  тіло  пронизує  струм.  Відкривши  очі,  почула  плач  донечки.  
О  Господи!  Це  ж  треба  такому  наснитись?!  Себе  бачила  вві  сні,  а  нехай  йому  грець!  За  цілий  день  пристала,  думала  спатиме  міцно  та  на  тобі,  таке  привиділось.  З  плечей  забрала  волосся,  до  груді  приклала  доню,  небажана  сльоза  скотилась  по  щоці.  Думки  роїлись,  моя  маленька,  сонечко  моє,  все  буде  добре,  скоро  приїде  тато,  обов’язково  підемо  на  квартиру.  Щоб  тільки  втрьох,  ти,  я  і  тато,  щоб  ніхто  не  бурчав,  щоб  ми  нікому  не  заважали  спати.  Нараз,  як  ведіння  мамині  очі,  наче  чула  її  слова,  »  Не  їдь  далеко,  доню!  На  чужині  важко.  До  себе  в  хату,  хто  хоче  чужу  дитину.  Пригадай  слова  пісні,  «  Постав  хату  з  лободи  та  в  чужу  не  веди».  На  душі  гірко,  боляче,  сповивали  журливі  думки.  Як  день  так  і  важче,  було  від  свекрухи  терпіти  неповагу  і  приниження.
   Вони  побралися  навесні,  не  всупереч    його  матері.  Хоч  Тоня  й  здалеку  та  вона  з  ним  разом  приїхала  за  нею.  Родинне  коло  зібралося  за  столом,  це  не  весілля,  а  так  невеличке  свято  в  честь  реєстрації  шлюбу.  Вітання,    поцілунки,  два  дні  і  вже  прощання  з  родиною  й  з  батьками.    Тоді,  здавалося  все  добре,  що  ж  тут  такого,  мало  хто  йде  далеко  заміж,  то  й  нічого.  Чому  в  мене  має  бути,  щось  погано?!  
     По  приїзду  на  чужину,  проблем  з  роботою  не  мала,  в  колективі  зустріла  однодумців.    Віктор  майже  завжди  серйозний,  обіцяв  разом  з  мамою  не  житимуть,  а  винаймуть  квартиру.  Так  і  вона  гадала,  бо  ж  де  тут  всім.  Невеличка  хатина,  коридор,  з  якого  ледь  відчиняються  двері  в  хату,  маленька  кухня  -  кімната    три  на    два  метра  і  одна  кімната  три  на    чотири,  між  ними,  навіть  не  було  дверей.
   Свекруха,  працювала  прибиральницею  в  редакції  міської  газети.  Йшла  на  роботу  о  шостій  годині  ранку  і  вже  о  десятій  годині  була  вдома.  Тоня  працювала    телефоністкою  в  зміні,  це  не  подобалося  свекрусі,  вона  чомусь  не  розуміла,  чи  то  не  хотіла  розуміти,  що  після  нічної  зміни,  хоч  години  дві  чи  три  треба  поспати.  Жінка  намагалася  включити  голосніше  радіо,  бо  так  любила  його  слухати.  А  інколи,  коли  в  хаті  не  було  свекрухи,  Тоня  зменшувала  звук,  але  тільки  свекруха  ступне  на  поріг,  відразу  червоніє,  суворий    погляд,  бурчить,  а  потім  в  голос  скаже  кілька  раз  підряд,  -  »  Що  хочу,  те  й  роблю,  я  в    своїй  хаті,  сама  собі  господарка.»
   Віктор  працював  щодня,  приходив  додому  о  вісімнадцятій  годині,  а  іноді    й  пізніше,  займався  монтуванням  АТС.  Тоня  не  наважилась,  щось  розповідати.  Навіщо    псувати  відносини,  то  ж  мали    винаймати  квартиру.  Та  не  все  так  склалося,  як  гадалося.  Віктор  поступив  на  заочно  навчання  в  КЄМТ.  Ще  одна  новина,  Тоня  чекає  дитину.  Той  пронизливий  погляд  свекрухи,  коли  вона  дізналася  в  розмові  між  подружжям,  як    в  серце  голкою,  
-  Що  з  першої  ночі  голова  й  очі!  Ці  слова,  мабуть  пам’ятатиме  все  життя.  
   Чоловік,  як  і  свекруха  любить  читати.  Він    читав  технічні  журнали,  літературу.  Вона  ж  вдень  і  вночі,  при  включеній  настільній  лампі,  у  запій  читала  художню  літературу,  газети.
     Минув  вересень…    Віктор  поїхав  на  сесію,  винаймати  квартиру  на  зиму  не  наважився,  гадав,  що  й  тут  непогано.  Пообіцяв,    що  навесні,  підуть  жити  окремо.  Батьки  Тоні  прислали  гроші,  щоб  вклали  на  будівництво  приватного  житла.  Воно  й  нічого  наче,  свекруха  якийсь  час  була  задоволена,  що  є  підмога.  Та  це  було  лише  на  кілька  днів.  Тільки    залишиться  один  на  один  з  свекрухою,  та  розпочинає  розмову  за  гроші,  весь  час  тільки  й  мови  -«  За  мого  сина  треба  золоті  гори  дати,  а  то  не  гроші,  за  них  хати  не  купиш».  
   Молоді  ж    планували  жити  окремо,  по  можливості  складати  гроші  на  житло.  Щоб  на  роботі  стати  в  чергу  на  житло,  то  було  би  чекати    років  двадцять  п’ять,  не  менше.  Звичайно  Тоня  дивувалася  її  поведінці,  чи  можна  так  поводитися,  адже  знала,  що  батьки  давно  пенсійного  віку  й  до  цього  ж,  ніякої  розмови  про  гроші  не  було.  Свекруха  знала,  що  пенсію  отримував  лише  батько,  бо  мама  господарювала  вдома,  виховувала  семеро  дітей.  Свекруха  ж    працювала  на  пів  ставки,  звичайно  де  ті  гроші,  щоб,  щось  допомогти  на  будівництво.    Її  поведінка  викликала  здивування,  в  якійсь  мірі  розчарування.  Коли  тільки  одружилися,  Тоня  пішла  на  роботу,  свекруха  наполягла  взяти  їй  в  кредит  зимове  пальто.  Звичайно  хто  міг  відмовити,  це  ж    його  мама.  Здивувалася  й    коли  в  розмові  з  чоловіком  дізналася,  що  через  рік  свекруха  піде  на  пенсію.  Що  їй  самій  буде  важко,  бо  стажу  всього  п`ятнадцять  років,  то  ж  на  гарну  пенсію  нема  чого  розраховувати.  Віктор  не  знав  батька,  свекруха  все  тримала  в  секреті,  хто  він.  Тоня    цим    і  не  цікавилася,  вона  дивилася  в  ясні  очі  Віктора,  кохала,  довіряла  йому,  гадала  все  буде  добре.  В  душі,  під  серцем,  як  сонячне  тепло  гріла  надія,  в  них  все  вийде!  
   Наче  й  притерлись    жінки  в  домі,  якби  ж  не    була  невістка  чужа  кістка.  То  не  в  те  одяглася,  то  де  ходила  після  роботи?  Хоча  продукти    купувати  більше  приходилося  Тоні.  Майже  завжди,  коли  йшла  з  нічної  зміни,  треба  було  стояти  в  чергах,  щось  купити.  Все  інше  просто  дрібниці;  то  приший  ґудзик  в  халаті,  ще  одного,  бо  груди  виставила,  то  вже  не  дівка,  щоб  коротке  носити,  весь  час  сердитий  погляд,  часто  вслід    слова,    »От,  нещастя,  де  ти  взялася  на  його  голову».
   Люди  кажуть,  коли  в  хаті    менше  людей  то  й  менше  клопоту,  замороки,  тоді  й  спокійніше  живеться.  Та  життя  продовжувалось,  в  кінці  лютого  Тоня  народила  дівчинку.  Дякувати  Богу  все  добре,  хоча  знала,  що  свекруха  хотіла  онука.    В  п`ятницю  її  виписали  з  лікарні,  Віктор  радо  поцілував  дружину  в  щоку,
-  Ну  ти  молодець!  Як  добре,  що  не  довго  була  в  лікарні,  я  сумував  за  тобою.
Тішилася,  приємно  чути  такі  слова,  але  здивувалася,  коли  дізналася,  що  пошкодував    на  таксі  п`ять  карбованців.  Додому  їхали  маршрутним  автобусом.
 Переступили  поріг  до  хати,  Віктор  весело,
-  Ну,  от  ми  і  вдома.
 Мати  сиділа  за  столом  читала  книгу,  позирнувши,  криво  посміхнулася,  ніякого  вітання.  Віктор  з  дитиною,  не  роздягаючись  пішов  в    кімнату  покласти  доньку  на  ліжко.
Тоня,  намагаючись  швидко  зняти  одяг,
-  Та  ми  автобуса  чекали,  їздять  без  графіка,  як  заманеться,  тому  й    трохи  затрималися.
Свекруха,  дивлячись  поверх  окулярів,  ,
-  Тож  не  принцеса,  щоб  тебе  на  таксі  возили.  Йди    краще  до  дитини,  тепер  будеш  замороку  мати,  але  й  про  чоловіка  не  забувай.
   Та  такого    ніколи  й  не  було,  щоб  вона  забула  про  чоловіка.  Не  лінувалася  готувати  їсти,  варила  перші  страви,  робила  пельмені,  вареники,  смажила  сирники,  які  він  обожнював.  В  шафі  завжди  випрасувані  сорочки  й  штани.    Окрім  того,  готувала  йому  сюрприз,  до  дня  народження,  вже  майже  закінчила    в`язати    светр.  Привітно    проводжала  чоловіка  на  роботу    й  радісно  зустрічала  його,  цілуючи  в  щоку.    Коли  це  відбулося    при  свекрусі,  вона  різко,  то  блідла,  то  червоніла.  Починала  ходити  по  хаті,  наче  намагалася  десь  присісти.    А  іншим  разом,  коли  сиділа  за  столом  читала  книжку,  то  стукає  по  столі  пальцями,  наче  вибивала  танець  «чечітку»  і  сердито  дивилася  на  неї.  Було  й  таке,  що,  як  обпечена  зривалася  з  стільця,  починає,  щось  шукати  в  шафі,    при  цьому,  щось  бурчить..  Коли    Віктор  помічав  її  холодний  погляд,  вона  тут  же  на  мить  мило  посміхалася  й  опускала  очі,  вдавала,  що  читає  книгу.  Інколи  він  помічав  відношення  матері  до  дружини  та  не  наважувався    їй  щось  сказати.  Посміхнеться  й  скаже,  «  Та  не  звертай  уваги!  Побурчить  та  й  перестане  ».
   Як    ведеться  в  людей,  так  і  Тоня  знала,  що  треба  в  перший  же  день  після  лікарні  викупати  донечку.  Вже  закипіла  вода,  вона  заварила  траву  -  дідові  воші.  Їй  вдома  з  мамою  доводилося  купати  племінників,  в  корито  поливала  теплу  воду    і  хлюпала  її,  то  на  груди,  то  на  чоло  дитині.  Але  вперше  бути  відповідальною  за  це  самій  страшнувато,  хвилювалася.  Віктор  же  був  єдиний  син,  він  навіть  не  бачив,  як    купають  малят.  Йому  довелося  допомагати  їй,  бо  тільки,  як    закипіла  вода  для  купеля,  свекруху,  як  вітром  здуло  з  хати.  Обоє  здивувалися,  наче  поспішала  на  роботу,  швидко  взулася  у  валянки,  накинула  пальто  на  плечі,
 -  Я  піду  до  сусідки,  мені  до  неї  треба….
   Тряслися  руки,  як  у  воді,  в  пелюшку  сповивала  доню.  Намагалася  сховати  ручки,  а  вона  все  тягнула  їх  догори.  Добре,  що  народилася  близько  чотирьох  кілограм,  як  кажуть  хоч  було  за,  що  взяти.  Не  святі  горшки  ліплять,    усміхнені,  задоволено  дивилися  на  маленьке  Боже  творіння.  Яке  у  воді,  від  задоволення  закривало  оченята.  
   Після  купеля,  почервоніла  донечка  насмокталась  материнського  молока,  солодко  спала.  Коли  прийшла  свекруха,    Тоня  вже  випрала  пелюшки  і  в  алюмінієвому  тазу  винесла  в  коридор,  щоб  завтра  зранку  повісити  надворі.  Хоч  їй  було  всього  двадцять  один  рік  та  пам`ятала,  що  дитячі  речі  на  ніч  надвір  вішати  не  можна.  Чи  то  забобони,  чи  щось  інше  та  зробила  так,  як  колись,  вдома  робила  мама.
     Переступивши  поріг,  свекруха  відчинила    навстіж  двері,
-  А  пару  напустили,    нехай  освіжиться.
Віктор  засунув  штори  на  дверях  в  іншу  кімнату,
 -  Я  відразу  кватирку  відчинив  і  де  та  пара,  ми  ж  купали  в  теплій  воді.  
Підморгнув  до  дружини,  кивнув  рукою,  
-  Не  звертай  уваги!  Все  обійдеться.  Звичайно  нас  четверо  трохи  затісно  та    навесні  після  сесії  будемо  винаймати  квартиру.  
   Наступного  дня,  хоч  це  й  була  субота.  Віктор  йшов  на  роботу,  на  позапланову  перевірку.  Вже  коли  чоловік  був  в  дверях  гукнула,
-  Вікторе,  візьми  пелюшки,  що  в  тазу,  повісь  на  мотузку  надвір,  а  то  поки  я,  ще  одягнусь  тепліше,  в  халаті  ж  не  піду.
 Кивнув  головою  й  вийшов.  Свекруха  в  цей  час  наливала  собі  чай,  покачуючи  головою,  
-  Ой,  молодь-молодь.  А  я  свого  чоловіка  не  змушувала  вішати  пелюшки,  будуть  люди  сміятися,  скажуть,  чоловіка  під  підбори  взяла.
   Вона  промовчала…  повернулася  до  доньки,    прасувала  дитячі  речі.  Весь  час,  як    пташка  біля  пташеняти,  весело  говорила  до  неї,  коли  вкладала  спати,  тихенько,  щоб  не  заважати  свекрусі,  співала  колискову.
   Час  поспішав.  Після  вихідного  дня,  чоловік  пішов  на  роботу,  свекруха,  пішла  раніше  за  нього.  Коли  Тоня  розпалила  пічку,  на  столі  помітила  розгорнуту  книжку,  поруч  два  маленькі  календарі.  Здивуванню  не  було  меж,  коли  побачила  закреслені  дні  в  обох  календарях,  закреслено  сорок  два  тижні  від  їхнього  весілля.  Ледь  посміхнулася,  -  Ну-ну    і  чого  б  це  їй  в  голову  прийшло  лічити,  що  не  вірить,  що  донька  від  Віктора?!  Та  за  це  довго  думати  не  довелося.
   Свекруха  прийшла  з  роботи,  привіталася.  Зняла  пальто,  заглянувши  в  кімнату,  
-  Ну,  що  справляєшся  із  своїми  обов`язками?  Справляйся-справляйся,  тільки    не  можу  зрозуміти,  чого  в  малої  коси  чорні,  як  смола.  Ми  із  сином  світло  русі  і  ти  руса,  а  мала  хоч  і  тіло  біленьке  та  коси  занадто  чорні.  
Тоня  не  змогла  зрозуміти  до  чого  ця  розмова.  Вона  ледь-ледь  посміхається,  дивлячись  на  маленьку,
-  А  ми  звідки  знаємо  в  кого  ми  вдалися,  правда  сонечко  моє,  напевно  в  родині  є  чорняві.
Свекруха  зміряла  сердитим  поглядом,  наважилась  щось  сказати  та  Тоня  відразу  продовжила,
-  Моя  мама  чорнява,  правда  зараз  сива,  то  ж  до  бабусі  вдалася  наша  Валюша.  
   Пройшло  два  тижні.  Часом  донечка  добре  спала,  а  було  вночі  й  капризувала.  Звичайно  свекруха  чула  та  двері  заказати,  щоб  повісити  в  кімнату  не  дозволила.  Коли  мала  плакала  тільки  й  чути,  »От  нещастя,  коли  це  закінчиться».  Тоня  сама  чекала  цього,  чекала  весни,  в  надії,  що  все  ж  підуть  окремо  жити.
   Через  тиждень  Віктор  поїхав  на  сесію,  то  ж  знову  залишилася  із  свекрухою.  Їй  було  важко  зрозуміти,  чому  наодинці,    за  дрібниці    свекруха  чіпляється  до  неї.  При  синові  ніяких  нарікань,  зовсім  інше  відношення,  навіть  на  руки  онучку  брала  та  коли  син  тільки  за  поріг,  то  їй    все  не  так.  Боліла  душа  та  знала  свою  роботу,  зрозуміла,  що  допомоги  від  свекрухи  годі  й  чекати.  Вставала  рано,  палила  пічку,  готувала  їсти.  Часом  і  дров  нарубаних  не  було,  чомусь  Віктор  мало  заготовить,  то  приходилося  самій  рубати.  Іще  були  проблеми  з  молоком,  в  магазині  люди  завжди  займали  черги  в  шість-сім  годин  ранку,  хоча  магазин  працював  з  восьмої  години.  А  без  молока  ніяк,  треба  ж  годувати  доньку,  значить    треба  самій  пити  молоко,  чи  то  з  чаєм,  чи  без  нього.    Добре,  коли  мала  спить,  швидко  перебіжить,  займе  чергу,  а  потім  після  восьмої  ранку  знов,  як  пташка  летить,  щоб  швидко  повернутися  назад.  Дехто  із  старих  людей  розумів,  що  залишала  дитину  саму,  пропускав  взяти  без  черги.  А  інколи    їй  доводилося  сповивати  доньку  і    з  нею  йти  в  магазин.  Воно  й  незручно,  холодно,  хоч  і  початок  березня  та  весною,  ще  й  не  пахло.
   Одного  разу,  Тоня  зранку  займалася  прибиранням  в  кімнаті,  побачила  на  останній  полиці  етажерки,  поверх  книг,  фотоальбом,  з  нього    стирчало  декілька  фото.  Хоча  й  часу  було  мало  до  приходу  свекрухи  та  цікавість  зробила  своє  діло.  Вона  роздивлялася  старі,  пошарпані  фото.  Для  неї  майже  всі  були  незнайомі.  Та  одне  фото  нагадало    слова  свекрухи  -    В  кого  доня  чорнява?  На  фото    свекруха  і  її  сестра  з  рудим  волоссям.  Тоня  її  бачила,  якось  в  гості  заходила.  А  інша  жінка  схожа  на  свекруху,  волосся  в  неї  було  чорне,  як  смола.  Оце  так-так,  то  в  їхній  родині  теж  є  чорняві,  що  за  підозри,    дивувалася  про  себе.
     Пройшов  лише  тиждень,  як  Віктор  поїхав  на  сесію,  мав  повернутися  через  п’ятнадцять  днів.  Для  неї  це  здалося  вічністю.  Вона  намагалася  з  дитиною  не  заважати  свекрусі  та  тільки  прийде  з  роботи,  то  відразу  йшла  гуляти  надвір.  Інколи  свекруха  лягала  спати,  а  інколи  включить  радіо  на  всю  гучність,  слухає  веселі  пісні.
   Одного  разу,  після  обіду  Тоня  надворі  гуляла  з  малою  на  руках,  сусідка  тітка  Феня,  підбадьорювала  її,  мило  посміхалася,  інколи  розпитувала  про  доню  та  розповідала  про  своє  молоде  життя  з  чоловіком  Ігнатом.  Обоє  привітні,  приємні  люди.  Вона  низенька,  повненька  жінка,  роками  така,  як  і  свекруха,  він  трохи  старший,  високий  дядько,  про  таких  кажуть,  велетень.  Тітка  Феня,  інколи    в  магазині,  для  неї  займала  чергу,  як  кажуть,  світ  не  без  добрих  людей.  
 Якось  ввечері,  з  донькою  на  руках,  Тоня  гуляла  надворі.  За  хвірткою  покликала  жінка,  в  руках  тримає  велику  чорну  сумку,  сказала,  що  прийшла  до  свекрухи.  Тоня  запросила  її  в  хату,  сама  ж  вирішила,  ще  хвилин  десять-п`ятнадцять  погуляти.
   Вже  повертаючись,  вона  почула  гавкіт  собак.  Від  здивування  округлилися  очі.  Переступивши  поріг,  під  ноги  кинулися  два  песика,  гучне  дзявкання,  гарчання,  луною  розійшлося  по  всі  й  хаті.  Жінка  посміхаючись,  весело,
-  Та  це  вони  так  полякають  і  все,  не  кусаються,  не  бійся.
Тоня  пішла  в  свою  кімнату,  займалася  дитиною,  песики  бігли  за  нею.  Вони  швидко  забрались  на  диван,  все  винюхували,  нишпорили  по  всіх  кутках.  Отакої!    Здивовано  сіла  на  стілець,  що  ж  це  буде?  Якось  треба  вхід  загородити  в  кімнату,  чи  що?  Такі  спритні  вже  й  на  етажерці,  так  і  до  дитини  в  коляску  із  стільця  можуть  добратися.
   Її  дивував  веселий  сміх  двох  жінок  в  кімнаті.  Про  що  говорили,  не  можна  було  розібрати,  адже  з  радіо  гучно  линула  весела  музика.
     Близько  двадцятої  години  жінка  прощалася  з  свекрухою,  дякували  одна  одній.  Ну  нарешті  хлопнули  двері,  в  хаті  стало  тихо.  Та  переступивши  поріг,  побачила  песиків,  які  скрутившись  клубочком  спали.  Чи  можна  було    щось  сказати,  звичайно  ні,  господар  –  пан.  Та  їй    і    в  голові  не  вкладалося,  як  це  має  бути    в  хаті,  вони  ж  як  нишпорки,  по  них  видно,  ще  молоденькі.  Хоча  б  до  посуди  в  тумбочки  не  лазили  та  не  дай  Бог  за  стіл  не  лізли.  Тоня  помила  посуд,  що  залишили  після  вечері.  до  хати  зайшла  свекруха,
-  От  і  мені  буде  веселіше.  Ти  ж  завтра  будеш  малу  купати,  то  я  зараз  в  тазу  їх  викупаю,  щоб  були  чисті.
   З  важкими  думками  лягала  спати.  Вночі  доня  прокинулася  їсти,  песики  відразу    були  під  ногами,  згодом  вже  й  поруч  на  дивані.  Жах,  думки,  де  той  Віктор,  чи  він  знав,  що  свекруха  має  взяти  кімнатних  песиків?  З  розмови  між  жінками,  що  вона  ледь  чула,  зрозуміла,  що  свекруха  їх  давно  замовила,  мали  їх  принести,  ще  перед  Новим  роком.  Але  ж  так  тісно,  треба  було  терміново  йти  винаймати  квартиру,  чи  може  він  нічого  не  знав?  Нехай  би  вже  пішли  окремо  жити,  тоді  б  вже  взяла.  Чи    хоча  б  весни    дочекалася,  тепла,    адже  й  так  тісно  й  мала  дитина  в  хаті.  Оце  так  сюрприз!  Щоб  позбутися  песиків,  наважилася  в  дверях  поставила  два  стільці  і  заклала  валізами.
     За  вікном    густо  падає  сніг.  Оце  так  весна,  треба  йти  розчистити  сніг.  Доня  солодко  спала,  ну  то  й  добре,  подумала  Тоня,  але  ж  відразу  нагадала  про  песиків.  Щось  дуже  тихо,  можливо  свекруха  їх  залишила  в  коридорі,  коли  йшла  на  роботу.  Швидко  одягнулася,  прибрала  на  місце  валізи  й  тихо,  підкрадаючись,  подивилася  в  кімнату,  ледь  не  схопилася  за  голову.  Рушники,  що  висіли  на  рукомийнику  валялися  на  підлозі,  тут  же  розлите  молоко  з  собачої  тарілки.  На  кухонному  столі  перевернуті  склянки  з-під  чаю,  напевно  свекруха  залишила,  на  її  застеленому  ліжку  спали  песики.  О,  Боже,  треба  все  прибрати.    Як  метеор  металася  по  кімнаті.  Коли  все  прибрала,    рушники  та  скатерть  замочила  у  воді  з  пральним  порошком,  полегшено  зітхнула,  палила  пічку.  Песики,    час  від  часу  відкривають  очі,  озирались,  позіхали  і  знову  дрімали.  Добре,  що  за  молоком  сьогодні  не  потрібно  йти,  вскочила  в  чобітки,  йшла  від  снігу  розчистити  стежку.
   Свекруха  тільки  повернулася  з  роботи,  озирнулась  по  кімнаті,
-  А  де  поділась  скатертина?
Тоня  щойно  погодувала  малу,  
-  Так  вона  ж    в  плямах  від  чаю,  на  столі  були  перевернуті  склянки,  я  замочила  з  порошком,  нехай  трохи  від`їсть.  І  рушники  всі  були  на  підлозі,  вологі,  в    молоці.
Песики  почувши  розмову,  зірвалися  з  ліжка,  лащаться  до  свекрухи,  нюшкували.  Вона  цілуючи,  весело  до  них,
-  Ах  ви  мої  хороші,  ах  ви  моя  радість!
   Очманіти  можна!  Очі  полізли  на  лоба,  ну-ну,  що  буде  далі?  Повернулася  йти  в  кімнату  до  себе,  збиралася  піти  з  малою  надвір,  їй  услід  свекруха,
-  Могла  відразу  й  випрати,  навіщо  було  залишати,  де  поставила,  що  не  бачу?
У  відповідь  кивнула  рукою,
-  Так  я  спочатку  в  холодній  воді  виполоскала,  а  потім  гарячою  водою  залила,    в  коридор  винесла,  зараз  з  малою  погуляю,  засне,  тоді  буду  прати.    
   Добре,  хоч  мороз  невеличкий,  надворі  можна  з  малою  й  годину  погуляти,    щоб  не  повертатися  в  хату.  Як  це  все  витримати,  нехай  би    час  швидше  минав.  До  приїзду  Віктора    залишався  тиждень.
   Два  дні  поспіль,  зранку  на  Тоню  чекала  та  сама  картина  в  кімнаті.  Правда,  на  столі  не  було  скатертини,  лежали  газети.  І  по  кімнаті  шматки  розірваних  газет.  В  кутку,  біля  рукомийника,  дуже  смерділо,  виднілися  сліди  сечі.  Ой,  яка  бридота,  можливо  треба  було  в  коридорі  пісок  чи,  що  поставити.  Прийде  свекруха,  треба  запитати,  як  краще  зробити.  Вона  мила  підлогу,  котилися  сльози.  Перед  нею  бігали  песики,  заважали,  хотіли  гратися,  напевно,  ще  й  чули  запах  молока,  бо  попискували,    підстрибували,  заглядали  в  очі.  Їй  було  і  їх  шкода,  а  себе  й  дитину,  ще  більше.  Добре,  що  додумалася  на  ніч  закриватися  валізами  та  стільцями,  вже  б  напевно  і  соску  з  коляски  забрали.  Як  по  молоко  йти,  адже  лізуть  геть,  аж  на  стільці,  а  потім  і  на  стіл,  і  на  підвіконня.
   Наступного  дня,  коли  вона  йшла  по  молоко,  песиків  зачинила  в  коридорі.  З  роботи  свекруха  повернулася  пізніше.  Тоня  залишилася    задоволеною,  що  все  обійшлося,  боялася,  що  як  дізнається  не  знати,  що  буде.  Вже  трохи  знала  свекруху,  тому  й  нічого  не  наважилася  сказати,  навіщо  ці  сварки?  Віктора  немає,  все  рівно  без  нього  нічого  не  вирішить.
     Два  дні  по  хаті  галас,  дзявкання  песиків,  це  так  свекруха  їх  готувала  до  життя,  як  вона  сказала.  Дала  їм  ім`я    -    Міккі  і  Нік.  Дражнить  їх,  тиче  у  писок  свої  ноги,  ті  хапали  за  носки,  тягнули  до  себе,    коли  свекруха  забирала,  дзявкали.  Вже  й  книжок  майже  не  читала,  хіба,  що  під  музику  з  радіо.  Песиків  вчила  служити,  щоб  навчилися  ставати  на  задні  лапи.  
     Це  була  субота,  коли  Тоня  побачила  той,  страшний    сон.    Вночі  три  рази  просиналася  доня,  чому  плакала  й  не  знати,  можливо  з  материнським  молоком  передавався    настрій.  В  душу  засіла  тривога,  хоча  б  не  захворіла.  Сльози  котились,    тремтячою  рукою  легенько  струшувала  їх,  щоб  не  попали  на  чоло  дитині.  Ще  трішки,  вмовляла  себе,  ось  понеділок  і  вже  приїде  тато,  можливо  тоді  закінчиться  цей  кошмар.  Треба  терміново  йти  винаймати  квартиру.  Ці  песики  її  дістали,  вони  скрізь  лазили,  все  діставали,  тягнули  на  підлогу,  вилізши  на  стілець,  лискали  стіл,  визивали  неприязнь,  огиду.
 Нагодувавши  дитину,  приспала,  сумно  кинувши  погляд  до  вікна,  поспішала  в  магазин  за  молоком.  Вона  вчора,  як  надворі  гуляла  з  малою,  в  магазині  залишила  банку.  Останнім  часом,  молока  привозили  один  бідон,  не  всім  бажаючим  дісталося,    в  черзі  люди  кричали,  сварилися.
       Біля  ліжка  на  стільчику  стояла  включена  настільна  лампа,    свекруха  вже  не  спала,  лежачи  читала  книгу,  поруч  дрімали  песики.  Тоня  привіталася  й  тихо,
-  Валя  заснула,  я  перейду  в  магазин  за  молоком,  там  Світлана  чергує,  обіцяла  мені  залишити,  щоб  я    в  черзі  не  стояла.
У  відповідь  кивнула  головою,  
-  Тільки  більше  ніде  не  вештайся,  як  проснеться,  що  я  з  нею  буду  робити?
   Вийшла  на  двір,  холодний  вітер,  вдарив  у  обличчя.  Неприємні  думки  намагалася  вгамувати.  Себе  вмовляла,  не  плакати,  бо  ж  може  в  грудях  пропасти  молоко,  цього  не  можна  допустити.  Хвилина-дві,  почав  падати  густий  сніг,  зривався,  кружляв  вітер,  ніс  із  заходу  темно-сіру  хмару,  напевно  буде  хурделиця,  треба  швидше  йти.
 Біля  магазину    людно,  хто  з  бідонами,  хто  з    банками.  Черга  велика,  розмови,  що  пізно  привезли  молоко  й  тільки  один  бідон.  Розчарування  охватило  душу,  як  пробитися  до  прилавка?  Треба    ж  забрати  банку  з  молоком  та  чи  Світлана  встигла    її  наповнити?    Треба  швидко,  бо  свекруха  бурчатиме,  ніби  знала,  що  багато  людей  буде,  попереджала,  щоб  недовго  ходила.
   Нехай  би    песиків  не  було,  то  не  так  би  хвилювалася,  ще  до  дитини  в  кімнату  будуть  лізти.  Дякувати  Богу  і  Світлані,  що    побачила  її  в  дверях,  кивнула  рукою,
-  Тоню!  Зачекай  трохи,  я  зараз…
В  черзі  гомоніли,  в  основному  люди  похилого  віку,  кожен  намагався  швидше  підійти  до  прилавка.
Їй  прийшлося  зачекати  хвилин  десять,  коли  нарешті  передали  банку  з  молоком.  Світлана  привітно  посміхнулася,
-  Гроші  потім  віддаси.
І  до  покупців,
-  А  ви  не  кричіть,  в  неї  дитина  маленька,  тому  й  даю  в  першу  чергу.    
Потепліло  на  душі,  заясніли  радістю  очі,  добре,  що  в  Світлани  є  малі  діти,  все  розуміє.
     З  піднесеним  настроєм  поверталася  додому,  все  ж,  гадала  швидко  справилася.  Та  коли  відчинила  двері  в  коридор,  ледь  не  вирвала.    Прямо  під  ногами  собаче  лайно  і  не  одна  купа,  а  кілька,  в  ньому    копошиться  щось  біле.  В  горлі  тиснуло,  вискочила  на  двір.  О  Боже!  В  хаті  мала  дитина,  а  тут  таке!  В  скронях  тиснуло,  душа  хотіла  кричати,  вити,  як  вовчиця,  щоб  захистити  своє  дитя.  Зняла  хустку,  на  чолі  стерла  піт,  де  взявся  і  не  знала.  Та,  як  свекрусі  сказати?  Чи  вона  не  бачила?  Адже  випускала    песиків  сюди,  їх  тут  немає,  значить  забрала  в  хату.  Від  хвилювання  тремтіли  руки,  ледь  
не  впустила  банку  з  молоком.  О  Боже,  дай  мені  сили  стерпіти  все  це,  дай  сили  вгамувати  цей  біль,    дочекатися  приїзду  чоловіка.
В  хату  переступила  поріг,  під  ногами  песики,  з  тарілки  пили  молоко.  Свекруха  за  столом  читає  книгу.
-  Мала  спить?  -  тремтячим  голосом  запитала.
 Свекруха  зазирає  поверх  окулярів,
-  Щось  там  пару  раз  озвалася,  напевно  не  спить,  я  не  дивилася,  то  ж  не  плаче.  
-  Той  добре,  -      тихо  відповіла,    хотіла  зняти  пальто.
Свекруха  кивнула  рукою,
-  Там  прибереш,  в  коридорі,  я  постелила  їм  газету,  а  вони  паршуки,    таки  скрізь  наклали.    І  сніг  біля  дверей  підмети,  до  мене  подруга  обіцяла  прийти.
 Поки  свекруха  говорила,  трохи  заспокоїлася,  відповіла,  
-  Заплаче  мала,  покличете.  
 Після  обіду  надворі  розгулявся  вітер,  у  грубі,  аж  свистіло,  гуділо,  завивало,  гуляти  з  малою  не  пішла.  Хоч  на  душі  гидко,  все  ж  зварила  бараболі,  збиралася  пообідати.  З  тарілкою  направилась  йти  в    кімнату  до  доньки.  Та  свекруха,  тримаючи  на  руках  песиків,  посміхаючись,  ледь  не  цілуючи  їх,
-  Чого  тікаєш,  що  тут  не  можна  поїсти.
Кинуло  в  піт,  ледь  стримуючи  сльози,
-  Мамо,  ви  бачили,  що  в  коридорі?  Я  боюся,  це  ж  заразне,
-  Тю,  -  засміялася  у  відповідь  й  продовжила,
-  Таке  в  кожної  людини  є,  ти  думаєш,  що  ти  свята,    одна  така  чистюля?
 Ні,  не  стримала  сліз,  тихо,
-  Я  боюся  за  дитину,  вона  ж  зовсім  маленька,  вони  скрізь  все  лискають,  кидають  на  підлогу  рушники  і    ті,  що    посуд  витираємо.  
 -  Ну  й,  що?!  Нічого  не  буде  твоїй  дитині,  подумаєш  принцеса.
По  тілу  холод,  хотілося  виплеснути  все,  що  накипіло  на  душі,  не  витримала  запропонувала,
-  Може  би  в  коридорі  їх  тримати,  там  вже  не  настільки  холодно,  в  ящик  постелити  якісь  лахи.
І  не  хотіла  говорити  та  наче  вирвалося,
-  Чи  вам  малої  зовсім  не  шкода?
 Свекруха  посміхнулася,  демонстративно  обійняла  руками  песиків,  тулила  до  обличчя  й  весело,
-  А,  що  мені  твоя  дитина?  Я  песиків  люблю,  не  збираюся    тобі  поступатися.  Куди  хочеш,  туди  і  йди,  хоч  зараз!  Тебе  тут  тримати  ніхто  не  буде.  І  я  тебе  сюди  не  звала.  Моя  хата,  що  хочу,  те  й  роблю.  Чи  не  в  мене  виріс  син,  за  якого  треба  золоті  гори  дати?  Нічого,  виріс!    І  до  речі  теж  була  собачка  в  хаті,  а  в  неї  бачте,    донька  принцеса
   У  горлі  тиснуло,  забракло  слів.  Змовчала,  йшла  в  кімнату,  раптово  відчула  холод,  по  тілу  виступили  сироти.  Яке  там  їдло,  поклала  тарілку  на  підвіконня.  Єдиний  син,  одна  онука,  і  ось  так!    Раптом  пригадала,  одного  разу  в  розмові  чоловік  проговорився,  що  три  рази  був  у  притулку.  Вона  бачила,  як  він  тоді  змінився  на  обличчі,  то  ж  не  наважилася  запитати,  як  це  сталося  і  чому?  По  ньому  бачила,  що  пригадувати  минуле  життя,  йому  спричиняло  біль.  Така  любов  материнська?  Невже  не  бачить,  що  він  коли  дивиться  на  неї,  то    очі  сяють  щастям?  Невже  не  бачить,  що  одне  одного  варте?  О,  Господи,  невже,  то  ревність?
   Ковтала  сльози,  то  правда,  слів  не  підібрати.  О  Боже,  дай  терпіння,  думками  вмовляла  себе.  Той  сон,  не  віщій,  ні!  Треба  терпіння  мати,  то  ж  не  піду  кудись  з  дитиною  на  руках,  в  таку  погоду  і  куди  йти?    Йти  до  сусідів  соромно.  Змиритись  і  змовчати  треба,  дочекатися  чоловіка.  А  потім,  як  найшвидше  звідси  тікати,  чого  було  тягнути,  все  зачекай  та  й  зачекай,  їй  самій  буде  важко  матеріально.  Та  краще  нехай  допомагає  грішми,  тільки  б  окремо  жити.  Треба  терміново  шукати  квартиру.
 Тоня  годує  доньку,  маленькі  оченята,  як  сонячні  промінчики,  гріють  їй  душу,  пробуджують  надію,  що  має  бути  добре.  А  за  вікном  знову  розгулявся  вітер,  час  від  часу  бив  у  шибки,  на  скло  потрапляв  пухкий  сніг.  Вона  ховала  в  ньому  свій  біль  і  сум,  водночас  згадувала  мамині  слова.  Як  наче  у  воду  дивилася,  звідки  вона  знає,  що  важко  жити  на  чужині,  далеко  від    рідної  домівки,  від  родини.

                                                                                                                                                                                                     1974  р
                                                                                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2019

Відрядження - розлука

Написати  вірш    надихнула  поетеса
   Galkka2      «А  в  хаті  пустота».  

Я  знов  вийду  на  ґанок,
Зустріну  сонно    ранок,
Мій  милий,  десь  далеко,
Поїхав  де    лелеки.

Відрядження  –  розлука,
Сім`ї  ж  важко,  то  мука,
Вночі,  так  засніжило,
Мене  заворожило.

Засипав  сніг  доріжку,
А  дітки,  іще  в  ліжку,
Сни  дивляться  ночами,
Ще  трішки,  буде  з  нами.

А    я  звикнуть  не  можу,
Собі,  душу  тривожу,
Слизька,  дорога  нині,
Всміхався,  хай  би  днині.

А  ніч,  на  відпочинок,
Не  скрив,  щоби  сльозинок,
І  втома,  не  зламала,
Та  й  я  все    відчувала.

Ти  там  і  все  в  порядку,
Шлю  вкотре,  я  на  згадку,
Поглянь,  всміхнусь  до  фото,
Коли,  вже  та  субота.

Без  тебе    нам  всім    важко,
Вертайся,  милий  швидко,.
Туман    низенько  слався,
Там  смуток  заховався.

Я  знаю  сім`ю  любить,
Вже  час  додому  любий,
Щоб  щастячко  в  родині,
І  злагода  в  світлині,
Щоб  свято,  порадіти,
Чекаю  я  і  діти.

29.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019

Блудниця нічка

Блудниця  нічка,    із  снігом  мов  у  змові,
Геть  посивіла,  повсюди…  темінь,  сіро,
Такий  характер,  то  причуди  зимові,
Сховала  місяць,  сплять  зорі,  десь  понуро.

Сльозяться  хмари,  від  обіймів  й  холоду,
Легенький  шепіт,  колискова  для  землі,
Дощ    -  гість  незваний,  порушив  сну  солоду,
Не  рада  ночі,    кепсько  на  душі  мені.

Вікно  відкрию,  зазирну  між  краплинки,
Вони  вже  мерзнуть,    від  подиху  морозу,
На  підвіконні,  біліють  порошинки,
Блудниця  нічка,  світлішає  відразу.

Чи  притомилась,  чи  піддалась  спокусі,
Згадала  погляд,  молодого  серпанку,
В  сизій  вуалі,  розтала  в  піднебессі,
Блудниця  нічка,  сховалась  від  світанку.


                                                           2019.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019

Ой зима - зимонька

Ой,  зима,  зимонька,  білосніжна  пані,
Падав  сніг  пухкенький,  кучугури  славні,
Розляглись,  по  полі  зачарували  світ,
На  річках,  сонливих  задзеркалився  лід.

І  на  серці  радість,  іду  по  стежині,
Промінь  сонця  тішить,,  на  рясній  калині,
Чую  спів,  синичка  зирить  полохливо,
Ой  творіння,    то  ж  боже,  є  справжнє  диво.

А  кущі,  під  самим  лісом,  вдягли  шапки́,
Гляну  здалеку,  то  наче  малі  хатки́,
Горобці,  кумедні,  випурхнули  звідти,
На  березі,  всілись    й  розгойдують  віти.

Ой  зима,  зимонька,  добре  потрудилась,
Щоб  пшениця,славна  рясно  колосилась,
Сил  набралась  земля,  щоб  щедрий  урожай,
                 Колосочки  вповні,  щоб  розцвів  рідний  край.              


24.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2019

Одна свіча на все село…

Підкрадавсь  вечір,  запорошена  стежинка,
Іскрять  сніжинки,  в  снігу  схована  хатинка,
Вітер  гуляє,  село  зовсім  опустіло,
В  однім  віконці,  наче  щось  палахкотіло.

Килими  білі,  розстелила  зима  всюди,
Свіже  повітря,  хвилювання  повнить  груди,
Одна  хатина,  одна  свіча  на  все  село,
А  де  ж  поділось…  Те  дитиня,  що  тут  зросло?

Замерзла  річка,  давно  ніхто  не  рибалить,
Іскрить  люстерко,  то  наче  підійти  вабить,
Вкотре  сховала,  на  дні    болі  і  печалі,
Ще  тепле  літо…  часом  згадує  ночами.

Весело,  гучно,  дітлашня,  як  каченята,
Вода,  як  купіль,  сміх,  щасливі  оченята,
Струшу  сльозину,  ні    я  не  зможу    збагнути,
Душа  черствіє?    Та  дитинства  ж  не    забути!

По  пояс  грузну,  знаю    тут,  на  мене    чекають,
Напевно  сум,  мій,  сніжинки  приховають,
На  серці  холод,  розтопить    на  вікні  свіча,
Ледь  посміхнувшись,  старенька  зустріне  дитя.

                                             29.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2019

Чом скупа доля…

Із    хвилюванням…  дививсь  у  її  вікно,
Легкий  рум`янець,  п’є  чай,  вона  мов  квітка,  
Бачить,  хтось  поряд…  а  він  же  так  кохав  давно,
Хто  отой  другий?  Щемить  під  серцем,  відчай.

Мороз  тріскучий…  на  бровах  лишав  сліди,
Кам`яні  ноги,  з  місця  не  може  зрушить,
Чарівні  очі,  зваблювали  йти  сюди,
А  чи  наважиться,  чи  зможе  порушить.

Здалеку  погляд,  на  неї  лиш  й  зміг  кинуть,
І  уявляти,  що    вона  вже  давно  з  ним,
Щоб  серця  в  такт,    у  коханні  потОнуть,
Чи  з  нею  інший?    І  він  лишиться  один.

Чому  ті  очі,  до  нього  в  сни  приходять?
Забрали  спокій,  як  та  хуга  надворі,
Де  вищі  сили,  що  життям  верховодять,
Чому  за  хмари,  сховались  ясні  зорі?

Чом  скупа  доля?  Нерозділена  любов,
Зими  причуди,  холод  стискає  скроні,
Стать  постаментом,  задубіє  в  жилах  кров,
Чи  вже  признати,  що  нам  не  по  дорозі.

28.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2019

Дитинство в полі ( Віршована розповідь)

Мій  рідний  край!
Широкі  ковдри…тут  розстелились,
Удалечінь…  туди  бажання  йти,
За  кольорами,  геть  розрізнились,
Рідні  поля,  їх  всі  не  обійти!

Не  поспішай…
Коли  з  думками…ти  все  досягнеш,
Як  до  землі  від  самого  неба,
Як  дитя  рада,  ти  вже  побачиш,
В  колоску  замасковані  зерна.

Щедрість  землі….
Під  чистим  небом  ніжно  голубим,
І  скрізь  під  сонцем,  що  зігрівали,
Був  колосок,  ще  зеленкуватим,
Та    ставав  згодом  повним,  золотим.

       Щось  мене  кличе…
Йти  так  далеко,  майже  нема  сил,
Колись  дитинство  бігло  по  полю,
Мій  погляд  там,    шукав  і  все  блудив,
Як  ота  квітка,  була  малою.

Сердечка  трепіт….
Весело,  сміх,  у  хованки  грали,
Як  під  ногами  будяк,  вже  рани,
На  те  уваги  всі    не  звертали,
                 Як  оті  кульки,  грались  з  вітрами.

Відчуття  волі…
 А  батоги  петрові-  вартові,
Аж  зашпортнувся,  коли  наступиш,
Подерті  ноги,  краплини  крові,
Махнеш  рукою,  все  перетерпиш.

Безмежна  радість…
Гарний    врожай,  дала  земля  сили,
Стручки  гороху,  слинка,  аж  тече,
Вчора  під  вечір  його  скосили,
 І  сяють  очі,  торба  за  плечем.

Земна  краса…
 Ряснів  ячмінь,  гойдався  морем,
Манив    він  нас,  до  повних  колосків,
Подалі,  ген,  за  широким  полем,
Рушник,  стелився  із  синіх  васильків.

Легенький  острах…
Хочеш  узяти,  це  усе  до  рук,
І  пригорнути,  відчути  запах,
Щоби  вітрець,  хоч  на  хвилинку  вщух,
Пізнати  втіху,  щоб    іскри  в  очах.

Вже  б  полетіла…
Іду  під  межу,  вздовж  по  дорозі,
   Квітне  земля,  сокирки,  ромашки,
У  росі  ноги,  змочила,  босі,
   Як  у  коралах  ніжні  волошки.

                           Скрізь  синьо  –  синьо…  
       Ці  квіти  звали,  причарували,
                   На  душі  тепло…  гуділи  бджілки,
                       Вони  зі  мною,  поруч  мандрували,
                 Наче  з  піснями..  грали  сопілки.

                       Чомусь  пристала…
                 Чоло  змокріле…  обійме  радість,
                     Людські  турботи,  хай  тут  залишу,
                   На  якусь  мить,  я  віджену  старість,
                         Думки  настирні,  позбутись  змушу.

                       Немов  у  раю…
       Зберу  докупи,  яскраві  квіти,
           Сплету  онучці  гарний  віночок,
Яке  то  щастя  жити  на  світі,
                   Чую  веселий,  дзвінкий  голосочок.

           Ні,  не  забути…
                 Дитинство    це,  то  крапля  насолоди,
   Найщасливішою,  ця  мить  була.
Сонях  й  доглянуті  всі  городи,
 І  поряд  мальва  красно  розцвіла.

Поряд  криниця…
Водичка  чиста,  як  ті  слізонька,
У  відрі  гОйдалась,  поспішали,
Хтось  ненароком,  вмочить  носика,
Мов  сонця  промінь  очі  блищали.

Я    там  була  …..
Всі  почуття,  думки  летять  у  вир,
Узнаю  рідний  край,  завше  у  сні,
Не  стерлось  з  пам`яті,  я  до  цих  пір,
Люблю  волошки  й  поля  золоті.  

         25.06.2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2019

Та хто ж винен. .

Падав  сніг  за  вікном,
Ти  сидів  за  столом,
Не  злічити  вже  літ,
На  душі  давно  лід.

Та  вогонь  загорівсь,
Знов  зі  мною  зустрівсь,
Розійшлись,  як  зима,
Все  ж  гадаю  дарма.

Змарнували  ми  час,
Та  хто  ж  винен  із  нас?
Ворушить,  чи  варто?
Це  життя,  не  жарти.

З  свічки  капає  віск,
В  душу    влізла  вже  злість,
Не  налив,  ти  вина,
Моя  в  чому  вина?

Сніг  у  серце  попав,
Ти  мене  не  кохав,
Погляд  очі  в  очах,
Почуттям,  нашим  крах.

Вогонь  зразу  зітлів,
Ти  мене  не  хотів,
В  барі  гучно  і  сміх,
Знай  не  мій,    же  це  гріх.

Видно  доля  така,
Сніжна  стежка  крихка.


Вірш  зі  скрині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2019

Думки і спокій

Давненько,  десь  заблукав  спокій,
Чи  спить,  принишк,  серед  снігів,
З  думками  в  боротьбі  жорстокій,
Мабуть,  не  треба  ніяких  слів.

Вони  ж,  химерні    на  все  здатні,
Давно  здається  сірим  сонце,
Як  кинеш  оком  –  мов  гарматні,
Нависли,  хмари  –  охоронці.

Забрали  спокій,  у  неба  синь,
Бо  ж  там,  літають,  ясні  мрії,
Втечу,  від  воїн  та  потрясінь,
В  зимі,  сховаю  безнадію.


О1.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2019

Чорні троянди

Чорні  троянди  на  столі,  в  хаті  тихо-тихо,
Символ  печалі  й  скорботи,  нащо  прийшло  лихо?
Холодно,  зимно  і  млосно,  за  вікном    сніжило,
Зі  свічки  віск,так  стікав,  аж  полум`я  сліпило.

Сльоза  скотилась  по  щоці,  досада  та  журба,
На  душі  розпач,  гіркота,  хилилась  мов  верба,
Рукою  ніжно    до  чола,  мені,  прости  синку,
   Я  зберегти,  не  зуміла  рідненьку  кровинку.

Люди  сумні,  у  поклоні,  пелюстки  спадали…
Чорні  троянди  і  синок,    всім  болю  завдали.


                                                         02.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822599
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2019

Непрості часи

                   
Донецький  аеропорт  ті  очі  кіборга  Олі,
Щирість,  відвага.  Дівоча,  мила  усмішка..
Поруч  із  вояками  на  летовищі,
Скільки  мужності  в  ній  й    сили  волі!
Побачила  вчора  по  ТБ
надихнуло  написати  вірш.
***
Непрості,    попереду  часи  у  нас,
Та,  як  вибрати,  не  важкий,  вірний  шлях,
Щоб  відчули,  ми  врешті  прийшов  той  час,
Щоб  мир  всюди,  майорів  лише  наш  стяг.

Щоб  керманич,  наш    не  здав  й  шматка  землі,
Олігархи,  щоб  спинились,  не  крали!
Й  об`єднались,  люди  в  нашій  країні
Як  раніше,    щоб  поля  засівали!

Й  земля  квітла,  у  барвистих  кольорах,
В  злато  й    срібло,  ранком  роси  умили,
Щоби  ненька  й  дітки,  побороли  страх,
Щоб  мир  й  радість,  усе  життя  змінили!

Схід…війна,  в  бою  кіборги  –  вояки,
Мужні,  сильні,  на  стражі  в  спеку,  мороз,
Відчайдушні  й  є  молоді  жінки,
Поряд  з  ними,  теж    не  бояться  погроз.

Та  сміливість  і    гордість  за  країну,
Лід  -  залізо    пронизує  до  кісток,
Усе  витримає,  за  мир,  за  родину,
Тож  заради,  щастя,  малих  діточок.

Воїн  –  дівчина,  у  руках  автомат,
Щира  усмішка,  в  очах  сяє  мрія,
Погляд  вдумливий,  поряд  кілька  гранат,
Здатна  вистоять,  не  вмерла  надія.

Свій  край  бачить,    серед    волошок  синіх,
І  житА,  море  хвилясте  до  неба,
Народ  зважено  повірить  у  успіх,
Рідну  землю  захистить,  є  потреба!

Непрості,  попереду  часи  у  нас,
П`ятий  рік,  війна,  всім  завдає  болю,
Оля  вірять,  що  настане  світлий  час,
Україна,  здатна  здобути  волю!

                                               21.01.2019р

                                                               
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2019

День, що змінив її життя / проза/

               Яскраве  сонце  і  неба  синь  передвіщали  гарний  день.  Ще  й  тихий,  теплий  вітер,  як    супутник  її  поїздки,  проникає  в  салон  машини.  На  дозволеній  швидкості,  машина  рухається  по  трасі.  Інколи  ніби  на  плаву,  а  іншим  разом  неначе  злегка  підлітає.  Наталя  задивляється  вдалину,  попереду  дорога,  мов  потрапляє  в  минулий  час.
 Той  день,  що  змінив  її  життя  не  можна  викреслити  з  пам`яті.  Не  змогла  пробачити,  тому  й  не  приїжджала  сюди,  в  рідне  село,  де  босонога  по  стежках.  Де  з  мамою  в  шовкових  травах  була  щаслива,  з  квітів  і  трав  плела    віночки.  Та  з  хлопцями  грала  у  волейбол  і  разом  з  ними    бродила  по  калюжах.  
Дитинство…  то,  як  солодкий  сон.  На  обійсті  грав  магнітофон  і  пісня  Водограй,  лунала  по  долині.  Гуси  купалися  в  брудному  рівчаку,  який  тягнувся  здалеку.  І    на  долині  все  дітлашня,  грала  чи  в  квач,  чи  в  волейбол.  Ті  дні  гріли  сердечко  молоденьке,  ніхто  не  знав,  що  станеться  біда.
   Одного  разу  прийшла  зі  школи,  в  хаті  тихо.  Та  було  кілька  сусідів  і    тітка  Зоя,  чомусь  у  чорній  хустці,  дивиться  у  вікно.  Про  щось  тихо  шепоче,  почула  шурхіт,  уздрівши  Наталку  зціпила  зуби.    Раптово,  з  грудей  вирвався  дикий  крик,  аж  різонув  по  вухах,  здалося,    стіни  затрусились,
-  Ой  сирітко,  що  ж  це,  тепер  без  мами  й  тата.
На  минулому  тижні,  Наталці    виповнилося    дванадцять  років,  то  ж  без  батьків  їй  жити  буде  занадто  важко.
 Озирнувшись  довкола,  кліпає  здивованими  очима,  присіла  на  стілець,  склала  руки  на  пелені,
-    Я  не  дожену,  що  трапилося?  Скажіть…
Тітка  взяла  її  руки,  зазирає  в  сині  оченята,
-  Розумієш,  на  трасі  аварія.  Ось  такі  заробітки,  свиню  здали,  а  поверталися  назад,    машина  в  кювет  злетіла,  водій  і  батьки,  всі…  троє  загинули.
 По  хаті  метушня.  Єдина  донька  в  чорній  хустці,    під  очима  набряки.  У  склянку  з  водою,  щось  капали,  давали  пити.  Перед  очима  немов  туман,  люди  з    вінками,  тихий  плач.
 На  похорон,  з  Москви  приїхала  тітка  Оля,  це  рідна  сестра  її  мами.  Ні  на  мить  не  покидає  дівчинку,  втішає,  підтримує  словами.  Вмовляла,  як  могла,  що  все  буде  добре.
   Дитячий  крик  душі,  як  пережити,  як  сприйняти  все  що  сталося.  Звичайно,  думала  Наталка,  їм  добре  говорити,  їх  три  сестри,  веселіше  жилося,  як  мені  тепер  без  мами?  Якби  ж  тітка  Оля  забрала  в  Москву,  але  ж  тут  школа    та  й  тітка  Зоя  не  відпустить.  Скаже  будемо  разом  жити,  бо  вона  давно  без  чоловіка  й  дітей  немає.  В  голові  перевертаються  думки,  хотілося  кинутися  в  яму  за  батьками,  бо  їй  здалося  це  вже  кінець  світу,  кінець  життя.  Хіба  можна  так  жити  без  мами  й  тата?  В  очах  розчарування,  всі  сльози  виплакала.  Наче  стала  німа,  лише  слухає  й  робить  те,  що  їй  підказують  люди
Коли  поверталися  з  цвинтаря,  жовтнева  погода  сприяла  настрою.  Ні  звідки  взялася  темно-сіра  хмара.  Великі  краплини  дощу,  ніби  підганяли  йти  швидше.  Тітка  Оля,  під  руку  тримає  Наталку,  всю  дорогу  умовляє,  щоб  не  плакала  й  слухала  тітку  Зою.  Адже  виходу  немає,  має  змиритися,  доведеться  з  нею  жити.
 На  другий  день  вона  повернулася  в  Москву,  адже  там  двоє  дітей  і  вже  є  маленький  онучок.  Через  рік  обіцяла  приїхати.
   В  стражданні,  в  журбі  минуло  два  тижні,  позаду  поминки.  Життя    змінилося,  жодного  разу  не  ночувала  сама.  Тітка  Зоя    була  старшою  в  сім`ї,  їй  минуло  п`ятдесят,  любить  керувати.    Занадто  часто  бурчить,  майже  завжди  дуже  сердита,  наче  для  неї  не  милий    світ.
Дівчині  рано  довелося  дорослішати,  важко  без  батьків.  Хоча  й  часто  на  неї  сварилися,  що  ледачкувата  та  з  кожним  днем  порозумнішала,  що  нарікання  правдиві.  Тітка  працює    в  колгоспі,  в  її  обов’язки  входило  доглядати  за  садом.  Керує  людьми,  щоб  вчасно  зробити  обрізку  дерев,  покропити  хімікатами,  побілити,  ну  і  звичайно  ж  зібрати  урожай.  Садок  великий,  тягнеться  вздовж  всього  села.    З  усіх  сторін  по  краю  вишні,  як  охоронці,  а  в  середині  яблуні  та  де-не-де  абрикоси.  Різноманіття  сортів  яблук  дивує  дівчинку,  із  задоволенням  пробує  яблука,  що  приносить  тітка.  Насолоджується  ними  й  посміхаючись,  кожного  разу  оцінює  їх  смак.  Про  свою  звичку,  лежати  в  ліжку,  поніжитися,  мала  забути.  Господарство,  як  тримали  раніше,  так  і  зараз  тримають.  Тітка  рано  будить  її,  дає  вказівки,  що  треба  зробити.  Гуси,  качки,  кури,  індики  й  корова,  було  біля  чого  побігати,  як  кажуть,  зранку  замість  зарядки.  Добре  що  тітка  свою  корову  продала,  то  вже  легше.  Коли  корову  забирали  на  забій,  Наталка  саме  прийшла  зі  школи.  Тітка  тримала  в  руці  гроші,  всміхалася,    хитро  повела  очима.
-  Ну  ось  покладу  в  скриню,  будеш  виходити  заміж,  як  знайдуться.
Ці  слова  звичайно  не  сподобалися  дівчині.  Який  заміж?  Ото  вже,  наче  в  голові  переклинило.  Все  добре,  заспокоює  себе  та  не  до  вподоби  їй  була  дружба  тітки  з  бабою  Яриною,  що  жила  через  кілька  хат.  Ну  баба  Ярина,  ще  нічого,  не  така  сердита,  як  тітка  та  їй  здається,  вони  щось  замислили,  бабця  часто  хвалить  онука  Василя.  Він  на  два  роки  старший  за  неї.  Трохи  дивакуватий,  виділяється  серед  хлопців,  неохайний,  часто  пустує,  інколи  поводився,  як  задерикуватий  півень.
   А  час  летить,  минає  рік  за  роком.  Наталка  в  школі  останній  рік.  Вчилася  добре,  надіялася  поїхати  в  Москву  до  тітки  Олі,  адже  та  обіцяла  її  забрати  до  себе.  Правда  тітка  Зоя  зразу  була  дуже  проти,  але  після  вмовлянь,  відпустити  на  навчання  погодилася.  В  дівчини  було  бажання  вчитися  на  лікаря,  чи  в  крайньому  разі  на  медсестру.  Добре,  якби  дали  кімнату  в  гуртожитку,  щоб  нікому  не  заважати,    розмірковувала  вона.  А  там  би  можливо  й  залишилася,  адже  молоді  в  селі  значно  поменшало,  всі  десь  їдуть  навчатися,  чи    працювати  в    обласне  місто.
   Думки-думки  та  не  так  все  склалося,  як  гадалося.  Як  грім  серед  ясного  неба,  прилетіла  звістка,  розпався  Радянський  Союз.    Пусті  прилавки  в  магазині  лякали  людей,  добре,  що  було  господарство,  то  вже  не  були  голодні.  Тітка  Зоя  дуже  зраділа,  коли  від  сестри  отримала  лист.  Ольга  писала,  що  справи  кепські,  погано  з  продуктами,  що  друга  донька  вийшла  заміж,  тепер  всі  живуть  у  двокімнатній  квартирі.  Написала,  що  Наталці,  поки  що  краще  залишатися  вдома,  перечекати,  якийсь  рік-два,  пізніше  час  покаже,  що  далі  робити.
В  дівчини  опустилися  руки,  куди  ж  податися?  В  селі  не  хотіла  залишатися,  не  мала  бажання  на  очі  бачити  бабу  Ярину,  яка  при  зустрічах  тішилася  нею,  хвалила,  що  гарна  й  красива,  до  того  ж  і  рукодільниця.  Вона  зачастила  до  них  в  гості,  особливо  вечорами,  коли  дівчина  вишивала  рушники.  Так,  вона  любить  вишивати,  в  клуб  ходить  рідко,  бо  тітка  дозволяє  гуляти  тільки  до  двадцять  третьої  години.  Та  й  відданої  подружки  не  було,  лише  знайомі  й    однокласники.  А  Василь,  то  правда,  був  настирним,  як  муха,  чатував  її  щовечора.  Ніби  трохи  пришелепуватий,  одягне  кашкет,  збоку  вчепить  квітку,  з  посмішкою  на  обличчі    хизується    перед  нею.  Хоча  вона  намагається  на  нього  не  звертати  уваги  та  все  ж  його  поведінка    визиває  ненависть,  огиду.
 Весна  …  все  зеленіє,  квітне,  чути  пташиний  спів.  В  чистій  блакиті  сонце  дарує  світло,  тепло  огортає  тіло,  охоплює  радість,  немов  би  пташкою  десь  полетіла.  Наталка,  із  хвилюванням  закінчила  школу,  треба  поговорити  з  тіткою,  нехай  би  відпустила  в  містечко  вчитися  на  повара,  чи  на  перукаря  в  училище,  то  ж  вдома  не  сидітиму.  Добре,  що  вже  сімнадцять  років  минуло,  можливо  б  на  роботу  десь  влаштувалася,  на  худий  кінець  прибиральницею.
 Вечоріло…  з  долини  легенький  вітерець  приніс  прохолоду.  З  колодязя,  дівчина  тягнула  воду,  зненацька  із-за  квітучої  калини,  як  біс,    вискочив  Василь,  в  руці  тримає  суцвіття  калини.    Одягнений    в  майку  і  якісь  обшарпані,  старі,  чорні  штани,  босоніж,  стає  на  одне  коліно,  посміхається,
-  Що  хочеш  заміж?    То  ось  тобі  квітка.
Ніби  з  переляку  пополотніла,    худенька  рука  не  втримала  ручки  ворота,  повне  відро  води  летіло  донизу,
-  Ти  що  зовсім  здурів?!
Він  швидко  піднявся,  став  розчепіривши  ноги,
-  А,  що  після  Зелених  свят  відгуляємо  весілля.  Так  бабця  казали.
Колючий  погляд,  його  на  пів  божевільних  очей,  її  змірює  з  ніг  до  голови.
Опанувавши  себе,  вона  намагається  приховати  злість,  впевнено,  не  поспішаючи,
-  Напевно    тобі  наснилося,  що  я  піду  за  тебе.
-  Підеш!  Твоя  тітка  дала  згоду,  не  втечеш  синичко.  Хоч  худенька  і  маленька  люблю  твоє  личко.
Його  руки,  як  граблі  потягнулися  до  неї,  зробив  крок.
З-під  лоба,    сердито  дивиться  на  нього,
-  Ану,  не  смій  торкатися  мене!  Згинь  з  моїх  очей!
Вмить,неначе  п’яний,  хитає  головою,  єхидно  посміхається,  в  сторону  кинув  суцвіття,  пішов  по  стежці,  на  ходу  гучно,
-  А  я  тітці  вірю,  підеш  за  мене.  Вона  тобі  щастя    бажає.  А  кому  ти  ще  будеш  потрібна  в  нашому  селі….
Її  тіло  ніби  хто  ошпарив  окропом,  труситься.  Намагається  глибоко  дихати,  гучно  б’ється  серце,  їй  здавалося,  що  воно  розірветься  на  шматки  й  вирветься  з  грудей.
 Спішить  додому,  з  відра,  прохолодна  вода  хлюпається  на  ноги  та    вона  не  звертає  уваги.  Їй  би  зараз,  терміново  поговорити  з  тіткою,  але  ж  вона  на  роботі,  хотілося  кричати,  вити  від  такого  приниження.  Цікаво,  які  розмови  з  бабою  Яриною  веде  тітка?    Чому  його  таке  нахабне  поводження?
   За  пранням  навіть  не  помітила,  як    швидко  пролетів  час.  Думки  плутаються,  не  дають  спокою,  час  від  часу    по  щоках,    горошинами  котяться  сльози.
 Надворі  темно…  тітка  прийшла  з  роботи.  Наталка  вже    нагодувала  господарство.  За  цей  час  вгамувала  свою  злість,  нині  вирішила,  цієї  теми  не  торкатися.  Адже  завтра  екзамен,  треба  готуватися,  нехай  вже  після  нього.  В  її  кімнаті  довго  світилося,  про  що  читала,  ніяк  не  вкладалося  в  голові,  думки  повертають    до  розмови  з  Василем.
     Лише  після  останнього  екзамену  дівчина  наважилася  поговорити  з  тіткою.  Готувалася  до  вечора,  що  мав  відбутися  в  школі.    Одягнувши  плаття  блакитного  кольору,  стоїть  перед  дзеркалом,  поправляє  зібране  докупи  біляве,  ледь  кучеряве  волосся.  А,  що  хіба  й  така  погана?  Ну  не  обов`язково  ж  всім  бути    високими  тополями.  Нічого,  в  селі  не  збираюся  залишатися,  якось  треба  закрити  пельку  Василеві,  щоб  не  розносив  плітки  по  селі.
Коли  вийшла  з  кімнати,  за  столом  сиділа  тітка,  чистила  зерна  соняха,  побачивши  її,  посміхнулася,
-  Ну  можна  й  під  вінець,  гарненька  ти  в  мене,  хоч  худенька,  то  нічого.  Всі  з  роками  збираємося  в  силу,  згодом  набираємо  вагу.
Вона  витримала  паузу,  не  перебила  її,  щоки  вкрилися  рум’янцем
-  Тьотю,  що  це  той  дурень,  Василь  плеще  язиком?  По  селі  чутки  розносить,  що  маю  за  нього  заміж  йти.  Ви  часом  не  знаєте  від  кого  йдуть  ці  брехливі  плітки?
Тітка  кивнула  головою,  незадоволений  погляд,
-  Ти  хочеш  сказати  Василь  поганий  хлопець?  Бідний  хлопець,  на  пів  сирота,  матері  немає,  батько  в  місті.  Звичайно,  бабця  не  може  йому  замінити  батьків,  але  ж  виховала,  зверни  увагу  який  роботящий.  Що  веселий,  це  не  завада,    в  сім’ї  буде  веселіше.
Вона  ледь  зблідла,  більше  не  хотіла  слухати  її.  Тремтячим  голосом  перебила,
-  В  якій  сім’ї,  тітко?!  Він  же  бездарний,  дурнуватий!  За  восьмий  клас  ледве  здав  екзамени,  бабця  бігала  та  й  бігала  в  школу,  щоб  хоч    у  щоденнику  трійки  поставили.  З  нього  всі  сміються,  глузують.  Вдягнеться,  як  опудало,  пустий,  незграбний,  вічно  замурзаний,  матюки  за  матюками,  грубий.
Тітка  перед  нею  наставила  руку,  заперечуючи,
-  Помовчи!  Слухай,  що  скажу  тобі,  ти  життя  не  знаєш!  Дурник  би  на  тракторі  не  працював!  Ти  знаєш,  які  гарні  гроші    він  заробляє!  Це  основне  для  сім`ї,  як  у  колгоспі  проблеми  з  виплатою  грошей,  то  по  людях,  ще  більше  заробить.  Ні  в  яке  місто  ти  не  поїдеш  і  крапка!  В  садку  будеш  мені  правою  рукою,  сама  знаєш,  як  мені  важко  з  усім  впоратися,  на  одну  роботи  забагато!  І  вічно  працювати  не  можу,  ходити  ноги  болять,  піду  на  пенсію,  треба  ж  комусь  передати  справи.  Дітей  ваших  бавитиму.
Наталка  не  озираючись,  пулею  вискочила  з  хати.  Хапала  свіже  повітря,  вгамовувала    хвилювання,    рукою  змахнула  сльози.
 Біля  школи    веселі  розмови,  сміх,  звучить  музика.  Вона  не  знала,  що  робити,  настрій  був  зіпсований.
Розпочався  вечір,  промови,  побажання,  обійми,  поцілунки.  Вона  на  все  дивилася  не  усвідомлюючи.  Після  розмови  з  тіткою,  на  душі  неспокійно,  копошились  думки.  Не  минуло  й  години,  покинула  однокласників.  Щоб  нікому  не  потрапити  на  очі,  знявши  туфлі,  босоніж  через  городи,  гайнула  додому.    
 Йде  швидкою  ходою,  в  роздумах,  треба  з  дому    тікати,  паспорт  є,    просто  іншого  виходу  немає.  Як  би  ж  тітка  Оля  була  ближче,  вона  б  цьому  завадила    та  де  на  квиток  взяти  гроші?  В  одній  хаті,    поміж  них  наче  чорна  кішка  пробігла.  З  того  дня,  Наталка  до  тітки  не  мовила  й  слова.  До  болю  стискає  кулаки,    в  собі  таїла  образу.  Жінка    інколи  поглядала  на  неї,  хитає  головою,
-    Подумай!  Подумай  добре,  я    ж  тобі  не  ворог.
Пройшло  кілька  тижнів.  Тітці  набридло  гратися  в  мовчанку,  в  її  кімнату,  різко  відчинила  двері,
-  Ну,  чого  уникаєш  мене?  Мовчиш,  як  в  рот  води  набрала.  Я  домовилася,  на  наступну  неділю,  після  Зелених  свят,  в  клубі  відбудеться  реєстрація  шлюбу.  Відгуляємо  невелике  весілля  та  й  живіть  собі,    я    в  твоє  життя,  більше  втручатися  не  буду,  слово  даю.  Хочу  спокійно  закрити  очі,  знати,  що  живеш    з  надійною  людиною.
Терпець  урвався,  дівчина  вмить  зірвалася  зі  стільця,    руками  схопилася  за  голову,  в  істериці  закричала,
-  Яке  весілля  тіточко?!  Він  мені  огидний,  смердючий.
Махнувши  рукою,  йшла  до  дверей,  крикнула,
-  Я  з  ним  в  ліжко  не  ляжу,  хоч  ріж  мене,  сказала,  не  ляжу!


Вона  так  гримнула  вхідними  дверима,  що  ті  ледь  не  злетіли  разом  з  завісами.  Бігла  під  грушу,  під  ту  саму  грушу,  що  колись,    відпочивала  з  мамою.  На  траву  впала  ниць,  душило  в  горлі,  довго  плакала,  сльози  текли  рікою.
 Час  летів….  Наталя  хотіла  втекти,  на  жаль,  документів  не  знайшла.  Розчарування  доводило  до  сказу,  примруживши  очі,  глибоко  дихає,    щоб    до  тітки  вгамувати  злобу.  Думки,  як  оси,  ну  нічого  побачимо,  як  воно,  нехай  знає  мій  характер.
 Напередодні  свята  тітка  занесла  в  кімнату  валізу,  з  неї    дістала  весільну  сукню,  махнувши  рукою,
-  Ходи  сюди!  Ось  міряй,  це  сукня  твоєї  мами.    Вона    думала,  що  ми  її  продали,  а  я  для  тебе  зберігала,  знала,  що  буде  мати  дівчинку,  а  чому  й  сама  не  знаю.
Присівши  на  стілець  продовжила,
-  Курінь  в  них  зробимо,  хтось  допоможе  прикрасити.  Шкода  Оля  не  приїде,  онук  після  операції,  апендицит  вирізали.  В  дитсадок  не  піде,  хто  ж  залишиться  з  ним  вдома,  будуть  змінами  мінятися,  щоб  не  йти  на  лікарняний.
Обличчя  Наталі  зблідло,  щеміло  під  серцем.  Весільна  сукня  білого  кольору,  на  вид  була,  як  нова,  зверху  лежало    біле  кольє.    На  якусь  мить  завмерла,  стиснуло  у  грудях,  ледь  стримала  сльози.  А  в  душі  кричала,  ой,  мамо,  щоб  ти  стала  та  й  подивилася,  що  робить  твоя  сестра,  як  їй  завадити  не  знаю.  Від  хвилювання  її  голос  тремтів
-  Що  ви  робите  тітонько?  Що  робите,  одумайтеся!  Не  зривайте  квітку,  яка  тільки  розквітла.  Не  псуйте  моє  життя.  Я  вам  сказала,  я  з  ним  у  ліжко  ніколи  не  ляжу.  Зрозумійте  це  нарешті,  це    ж  весілля  буде  на  сміх  людям,  а  мені  на  біду.
Запала  тиша.  Тітка  декілька  раз  пройшла  вздовж  кімнати,  стала  ззаду,  обома  руками  легко  торкається  плечей,
-  Це  в  тебе  мандраж,  готуйся  й  більше  ніяких  розмов,  подумай.  Подорослішай  нарешті,  давай  не  будемо  сперечатися.
Хотіла  погладити  її  по  голові  та  вона  різко  нагнулася,  тітка,    зітхнувши,    різко  махнула    руками,  вийшла  з  кімнати.
 Цілий  день,  прискіпливі  думки  свердлили  мозок,    ну  нічого,  якби  там  не  було,    підкорюся,    стерплю  весілля,    а    там  тільки  мене  й    побачить,  тільки  потрібно  знайти  документи.
 Біля  будинку  Василя  людно,  гучно  грає  магнітофон.  Молоді  щойно  прийшли  з  клубу,  бабця  Ярина  й    тітка  зустріли  їх  з  хлібом  -  сіллю.  А  потім  самі  цілувалися,  обнімалися,  раділи,  що  зробили  те,    чого  так  давно  чекали.  Звичайно  Василь  ходив,  як  півень,  посміхався,  правда,    як  тільки  Наталка  на  нього  погляне,  відводить  очі.  Нині  напрочуд  мало  говорив,  за    нього  майже  все  говорила    його  бабуся.  Наталка  задоволена,  що  таки  встигла  забрати  паспорти  й  посвідчення  про  шлюб.
Гуляли  до  пів  ночі,  коли  кричали  «гірко»    вона  наче  кам`яніла  та    все  ж  підставляла  щоку.  Хвилювалася,  як  втекти,  щоб  не  відразу  помітили,  треба  ж  якісь  речі  зібрати,  то  ж  у  одній  сукні  не  побіжить.  Час  від  часу    криво  посміхалася  до  Василя,  щоб  нічого  не  запідозрив.  Навіть  дозволила  обіймати,  хоча  в  душі  картала,    де  ти  взявся  на  мою  голову.  Коли  з  неї  зняли  фату,  покривали  білою  хустиною,  тітка  задоволено  дивилася,    витирала  сльози.  А  баба  Ярина,  як  квочка  ходила  кругом  Наталки,  щось  приспівуючи  говорила.  Та  вона  не  слухала,  тримає  в  умі,  чекайте-чекайте,    доспіваєтесь,  не  прощу  вам,  ніколи  цього  не  прощу.
 Після  веселого  застілля,  танців  та  пісень,  відбулося  розрізання  короваю.  Його  середину,  велику  квітку,  тітка  вручила  Василеві,
-  Ось,  забирайте,  за  звичаєм    це  ваше,  а  ми  завтра,  раненько,  десь  о  дев’ятій  годині,  до  вас  прийдемо.    
За  столом  Наталка  старалася  добре  напоїти  Василя.  І  коли    люди  розходилися  люди,  йому  теж  налила  «  на  коня  ».  Посміхалася,  задоволено  зирила  на  свого  нареченого.
В  хаті  тихо….  лише  чути  цокання  годинника.  Наталя  включила  приймач,  знайшла  ліричну  музику.  Василь,  ледь  втримався  на  ногах,  зняв  жакет,  кинув  на  підлогу,  поцілував  у  щоку,
-  Роздягайся,  я  зараз  прийду.
О,  як  ти  мені  остогид,  подумала,  та  зраділа,  що  кудись  пішов.    Не  гаючи  ні  секунди,  в  одній  кишені  жакета  забрала    всі  подаровані  гроші,  шепотіла,
-  Не  знаю  чи  порівну,  але  це  моя  частка.
Заховала  в  сумку  до  документів.  В  шухляді  серванту  забрала    атестат,  шукала  фото  батьків.  Раптом  помітила  маленьку  книжечку  «  Молитовник»,  з  неї  випала  записка.  Цікаво,  що  це?  Сам  Бог  мені  допомагає,  це  ж  напевно  телефон  тітки  Олі.  Знайшовши  фото,  метушиться,  які  речі  покласти  в  рюкзак.
За  цілий  день  виснажилась,  як  же  це  не  заснути  до  світання?  Як  його  вмовити,  що  зробити,  щоби  заснув  швидше?    Раптом,  за  склом  серванту  побачила  пляшку  вина.  Стрілою  думка,  саме  вчасно,  хитрий  погляд,  посміхнулася.
Василь,  як  чахлик  невмирущий,    в  кімнату  зайшов  в  одних  трусах,  волохаті  груди  їй  нагадали  мавпу.  Ой,  яка  бридота  й  не  соромиться.  А  труси,  як  спідниця,  до  колін  приховують  худющі,  як  патики  ноги.  Від  побаченого  її  пройняв  холод,  морозило.  Від  нього  тхнуло  перегаром  й  блювотинням,  аж  здригнулася,    рукою  прикрила  носа,
-  Гаразд  Василю,  як  сталося,  так  сталося.  Давай  вип’ємо!  Тобі  покращає.  Це  щоб  було  нам  веселіше.  Гайда,  давай  за  нас  вип’ємо!
Його  ніби  хтось  штовхнув,  гучно  впав  на  ліжко,  за  голову  поклав  руки,  спостерігає,  як  вона  переодягається.  Від  хвилювання  вся  тремтіла,  якби  це    його  швидше  приспати  й  до  нього,
-  А  хочеш  я  перед  тобою  потанцюю,  як  у  кіно?  Тільки,  давай    іще  вип’ємо!  Я  наберуся  сміливості,  це  ж  у  мене  перша  ніч.
Вже  лежачи  на  боку,  задоволено  погладив  себе  по  грудях,  зненацька  схопився  за  пляшку,  ледь-ледь  ворочає  язиком,
-    Ага  я  теж  маю  набратися  сміливості,  то  я  доп’ю.
Як  теля  до  корови,  жадно  присмоктався  до  пляшки.
-  Ой,  почекай,  я  зараз!  Почекай,  я  на  одну  хвилинку,  чайник  закипів,  зараз  принесу,  ще  почаюємо.
 Допивши  все  вино,    він  кинув  пляшку  на  підлогу  й  повернувся  на  бік,  щось  тихо  бурчав,  згодом  сопів.
Наче    бджілка  в  пастці,  вона  носиться  по  хаті,  збирає  речі,  заглядає  до  вікна,  на  годиннику  минула  третя.
-  Ну  от  і  добре  -  перехрестилася,  -  Можна  йти,  гадаю  тітка  не  слідкує,    Господи  допоможи!
Крадькома  відчинила  двері,  за  мить  зникла  за  хатою.  
   Свіже  повітря    придало  сили,  бігла  через  городи,    в  сторону  садка.  З  думками  пришвидшила  ходу,  навпростець  ближче  до  траси.    Але  ж  погано  видно,  ні  зірок,  ні  місяця  на  небі,  чи  дощ  буде?  Та,  що  буде,  то  буде,  цей  день    змінить  моє  життя.
 Раптово,  краплі  дощу  впали  на  обличчя.  Спішила  потрапити  в  садок,  щоби  від  дощу  заховатися  під  навіс,  де  зберігаються  ящики.  Неподалік,  гавкіт  сторожових  собак.  Заспокоїлася,  дощ  тільки  налякав,  собаки  почули  знайомий  запах,  лащаться.  Прощалася  з  ними,  пригостила  короваєм,  дала  команду  повертатися  на  місце.
 Немовби  пташка,  здавалося  летить.  На  сході  вже  ясніло,  на  заході  виднілися  скупчені  темні  хмари,  миготіла  блискавиця.  Несподівано  почула  гул  машин,  то  ж  траса  близько,  зраділа.
Здіймається  вітер,  доносить  вологу,  йшла  швидше,  в  душі  надія,  до  дощу  зупинити  якусь  машину.
 За  садком  переорана  земля,  далі  пагорб.  Рукою  подати  до  траси,  полегшено    зітхнула,  витерла  змокріле  чоло.  Нехай  Бог  простить  мені  та  іншого  виходу  я  не  бачу,  заспокоїла  себе.
 На  трасі,  в  старому  маминому  балоновому  плащі,  думала  зупинити    якусь  машину.
   Темні  хмари  підповзали  ближче.  Блискавка  раз-у-раз,  на  шматки  розрізала  небо,  гриміло,  почався  дощ.
Опустивши  голову,  в  розчаруванні,  до  траси  стоїть  спиною.  Ледь  стримує  сльози,  ой,  що  ж  це,  одні  женуться,  як  скажені,  а  інших  зовсім  немає,  здається  вже  й  змерзла.  На  якусь  мить  охопив  розпач,  сумління,  можливо  треба  було  піти  на  перший  автобус.  Та,  який  там  автобус,  через  годину  міг  прокинутися  Василь,  хіба  тоді  б  втекла,  втішає  себе.
Від  думок  відволікає  сильний  гул.  Біля  неї  зупиняється  бортова  машина,  заповнена  ящиками  з  болгарським  перцем.  Відразу  відчинилися  двері,  веселий    чоловічий  голос,
-  Тіточко!  Сідайте!  Такий  сильний  дощ,  а  ви  стоїте.  Я  їду  в  Могилів-Подільський,  як  хочете,  до  консервного  заводу    підвезу.
Наталка,  трохи  соромлячись,  підняла  голову.  З  кабіни  виглядає  засмаглий  чоловік.  Раптово  почервоніла,  вагалася,  але  ж  такий  молодий.  На  його  обличчі  розпливлася    привітна  усмішка,
-  Не  бійся,  думав  жінка,  а  ти  така  молоденька,  як  пролісок  на  узбіччі  дороги.  Ось  дивися,  документи  маю,  захочеш  перевіриш,  звідки  я    і    хто.
Сміливо  подав  руку,  Наталка  вагалася    та  все  ж  залізла  в  кабіну.
Відразу,  подав  їй  подорожній  лист  водія,
-  Ось  подивися,
На  відстані  прочитала  прізвище  та  ім`я,  їй  вдалося  вгамувати  хвилювання,  мовчала.
-То  може  познайомимося,  я  Віктор,  з-під  Могилів-Подільського,  оце  везу  перець  на  консервний  завод.  А  ти…  ой  вибач,  я  простий  хлопець,  гадаю,  не  такий  вік,  щоб  викав  до  тебе.  А  ти  їдеш  до  міста  в  гості?    Чи  в  справах?
Крадькома  зирить  у  його  сторону,    тільки  тепер  помітила,  що  він  не  засмаглий,  а  просто  шкіра  трохи  темніша.  Напевно  молдаван,  симпатичний,  волосся  чорняве,  світло  карі  очі,  здається  порядний.  Сорочка  блакитного  кольору  йому  пасувала,  злегка  всміхнулася,
-  А  я  Наталка.  А  куди  їду,  ще    сама  не  знаю.  Скажу  прямо,  я  втекла  з  весілля.  Мабуть  поїду  до  Москви,  тільки  треба  передзвонити,  в  мене  там    тітка  Оля  живе.
Він,  відкопиливши  губи,  здивовано  до  неї,
-  А  що,  щоб  попасти  в  Москву  треба  тікати  з  весілля,  інакше  ніяк?  Сміявся.
-  Це  довго  розповідати,    не  варто  час  витрачати.
-  А  ти,  так  коротко,  розкажи  про  себе  і  зрозуміло,  як  колись  у  школі  писали    перекази.  Нам  буде  веселіше  їхати,  давно  школу  закінчила.
   За  вікном  накрапає  дощ.  Наталка    замислилася…  мені  з  ним  дітей  не  хрестити,  чому  й  не  розповісти.  Всю  дорогу  дивилася  вперед,  спогади  принесли  душевний  біль.  Часом  тиснуло  в  горлі,  підступали  сльози,  намагалася  їх  приховати.
Вже  ніби  все  розповіла  про  себе,  намагалась  всміхнутися,
-  Отакі  справи.  Це  так  коротко,  хочу  на  переговорний  пункт.  Спочатку  до  тітки  подзвоню,  щоб  знала,    на  що  я  зважилася,  що  жива    й  здорова.  Думаю,  можливо  поїду  до  неї,  а  як  ні,  то  десь  в  містечку,  на  худий  кінець,  на  якийсь  час,  прибиральницею  влаштуюся.  Правда,  це  не  найкращий  варіант,  гадаю  треба  тікати  подалі,  щоб  не  знайшли.  Своїм  життям  хочу  сама  розпоряджатися.  Планувала  поїхати  вчитися  та  тітка  не  пустила.  Все  ж  надіюся  в    медичне  училище  поступити    й  одночасно    десь  підробляти,  треба  ж  за  щось  жити.
 Віктор  мовчав,  наче  переварював  все  почуте.  Оце  так  справи,  закінчується  двадцяте  століття.  Дивно,  невже  люди  не  розуміють,  що  людина  сама  має  вирішити,  як  поступити  в  такій  делікатній  справі.  Одружитися  без  кохання?  Напевно  це  не  вірно.  Чим  би  їй  допомогти?  Шкода  дівчини,  гарненька,  тендітна  квіточка  та  чи  правду  розповіла.  Але  не  мені  судити.
Під’їхали  до  містечка…  перед  тим,  як  зупинитись  тихо  заговорив,-  Я  тобі  запропоную  допомогу,  обдумай  добре.  Я  зараз  відвезу  тебе  до  пошти,  потім  поїду  перець  здавати,  це  займе  години  дві,  не  більше.  Гадаю,  за  цей  час  з  тіткою  поговориш,  почекаєш  мене.  Я  хочу  знати,  що  вирішиш,  можливо    буде  потрібна  якась  допомога.  Наталка  навіть  зраділа,  повезло,  хоч  є  з  ким  поділитися,  то  вже  краще,  легше  на  душі.  
 Поговоривши  з  тіткою,  просила  передати  тітці  Зої,  що  з  нею  все  добре.  Коли  все  владнає,  напише  адресу.  В  розмові,  тітка  Оля  не  схвалювала  вчинку  та  все  ж  обіцяла  передати.  Запитала  про    плани  на  майбутнє.  Дуже  засмутилася,  що  не  змогла  приїхати,  гадала,  що  цього  б  не  сталося.  Та  все  ж  наче  не  дуже  розсердилася,  дала  надію  дівчині,  якщо  ніде  не  влаштується,  тоді  може  приїхати  до  неї.
Звичайно,  розмірковувала  Наталка,  в  двокімнатній  квартирі  три  сім`ї,  куди,  ще  мене  туди?  Нагадала,  що  Віктор  з-під  Могилів-Подільського,  в    містечку  є  фельдшерське  училище,  може  це  мій  шанс?      Присівши    на  лавку  під  будівлею  пошти,  чекає  на  нього,  думала,  що  робити  далі,  можливо  він  щось  порадить?  Видно  чоловік  серйозний.  А  може  не  одружений,  на  вид  молодий  та  в  армії    напевно  був,  відчувається  стриманість,  коли    про  себе  розповідала,  ні  разу  не  перебив.
 Вони  їхали  по  трасі,  Наталка  в  роздумах  дивиться  у  вікно.  Мабуть  він  правий,  поїду  в  Могилів  -  Подільський,  ще  приймають  документи,  можливо  все  задумане  збудеться.  Але  зараз  вони  їхали  в  його  село,  Віктор  пообіцяв  влаштували  на  квартиру  до  бабусі.
Від  траси,  кілометра  три  їхали  по  вапняній  дорозі.  Вздовж  дороги  посадка,  з  обох  боків  старі,  листяні  дерева  наче  вистроїлись  вряд.  Наталка  здивовано  запитала,
-  А,  що  у  вас  дощу  не  було?  Бачу  зовсім  сухо.
Віктор  уважно  дивиться  на  дорогу,
-  Та  не  знаю,  вчора  не  було,  я  ж  не  з  села  їхав,  це  ж  з  Молдови    перець  везу.
   Село  потопає  в  зелені,  вздовж  дороги  добротні  будинки.  Машина  зупинилася  біля  не  високого  паркану  з  штахетів  ,    відразу  загавкав  пес.    Він  допоміг  їй  злізти  по  сходах  машини,  ледь  посміхався,
-  Не  хвилюйся,  тебе  тут  ніхто  не  скривдить.
На  обійсті  стояв  смуглявий,  літній  чоловік,  відчинивши  хвіртку,  махнув  рукою,
-  О,  дивися  Маріє,  онук  приїхав  і  не  сам,  напевно  з  нареченою.
Наталка  почервоніла,  от  тютя,  чому  не  спитала  про  сім`ю.  То  значить  не  одружений.
За  столом,  пишна  жінка,  в  квітчатому  халаті,  різала  кропиву.  Час  від  часу  до  них  повертала  голову.
Віктор    несміливо,  все  ж  усмішка  розпливлася  на  обличчі,
-  Знайомтеся  це  моя  знайома  Наталка,  приїхала  поступати  в  училище.  В  містечку  важко  квартиру  знайти,  а  ви  ж  недалеко,  хочу,  щоб  взяли  її  на  квартиру,  що  скажет
Ось  так  взяв  і  все  відразу  видав.  Переминається  з  ноги  на  ногу,  видно  трохи  хвилюється,  зніяковів.
З  ніг  до  голови,  жінка  поглядом  зміряла  її,
-  Ну,  я  Марія,  а  це  дід  Антонаш,  ну  Антон,  так  тепер  звуть.  Проходь  до  хати,  то  хороше  діло  вчитися.
Хитро  повела  очима,  продовжила,
-  Ти,  Вікторе,  сам  їй  покажи  ту,  більшу  кімнату,  а  паспорт  нехай  на  стіл  покладе.  Я  потім  подивлюся,  що  то  за  пташка  до  нашого  гнізда  прилетіла.  А    речей  немає  чи,  що?
Хлопець  задоволено  позирнув  на  бабцю,
-  Гаразд,  тільки  ми  з  тобою  тет-а-тет  поговоримо,  добре?
Жінка  звела  чорні  брови,
-  Що  прямо  такий  секрет?
Він  кивнув  головою,  чорна  чуприна  спала  на  чоло,
-  Пішли  Наталю,  покажу  твою  кімнату.
   Життя  продовжується,  як  кажуть,  «Життя  йде,  як  по  маслу».  Люди,  хоч  і  молдавани,  гостинні,  привітні.  В  душу  не  лізли,  не  дуже  запитували  про  життя.  Це  напевно  після  розмови  з  Віктором,  вирішила  вона,  не  знати,  що  він  їй  розповів  та  жінка  особистого  життя  не  торкалася.
Вже  на  другий  день,  з  Віктором  подали  документи  в  училище.  Мала  надію,  поступити  навчатися  по  спеціальності  -  »  акушерська  справа»,  адже  в  атестаті  було  лише  три  четвірки.  В  той  же  день,  мала  телефонну  розмову  з  тіткою  Олею,  але  в  якому  місті  навчатися  буде  не  сказала,  не  дала  й  адреси  де  мешкає,  пообіцяла    інколи  дзвонити.
 Марія  вже  на  пенсії,  а  дід  працює  в  колгоспі.  З  ним  і  пішла  Наталка,  щоб  заробити  якусь  копійку.  За  квартиру  розплачувалася  грішми  з  весілля,  планувала,  коли  буде  навчатися  в  училищі,  переїде  в  гуртожиток.
   Раз  на  тиждень,  Віктор  приїжджає  машиною,  то  привезе  цукерок,  то  морозиво.  Він  дещо  розповів  про  себе,  виявилося,  що  живе  в  цьому  ж  селі,  через  дві  вулиці,  минув  рік  як  прийшов  з  армії.  Наталка  помітила,  що  коли  дивився  на  неї,  ясніли  очі,  посміхався.  Вечорами,  вона  чомусь  думала  про  нього,  гарно  мати  такого  друга.  А  якщо  є  дівчина?  Одружиться  й  мене  забуде.  А  чи  варто  втрачати?  Правда  молдаван,    не  українець,  видно  й  серед  них  є  непогані  люди  і    такі    ж  працьовиті,  як  і  ми.
 Одного  разу,  коли  Наталя  була  на  роботі,  Марія  зайшла  в  її  кімнату.    Відразу,  на  столі  помітила  на  книжки    й  паспорт.  
Ну  тепер  вже  уважно  подивлюся  документ,  варто  глянути  де  прописана.  Жінка,  аж  зблідла,  коли  побачила  в  паспорті  штамп  реєстрації  шлюбу.  Оце  так-так,  що  ж  це  виходить,  заміжня?!
 Про  тіток  розповідала,  а  про  чоловіка  ні  слова,  дивно.  Але  ж  здається  Віктор  в  захваті  від  неї.  От,  як  молоде  хлопчисько,  хіба  може  не  зізналась  йому.  Ой  Боже-Боже,  це  ж  треба  такого.
Та  все  ж,  трохи  заспокоївшись,  роздумувала,  за  тиждень  вересень  місяць.  Тож  нехай  їде  вчитися,  ще  й  наче  гуртожиток  їй  пообіцяли.  Все  буде  добре,  нехай  минеться,  як  сон.  Менше  бачитимуться,  то  на  краще.  Здається  вона  на  нього  не  запала,  має  за  друга.  Та  це  я  собі,  щось  придумала,  своїх  дівчат  достатньо.  Краще  мовчатиму,  навіть  дочці  нічого  не  скажу,  спокійніше  спатиме.  А  дідові  тим  паче,  бо  відразу  своїм  язиком  розголосить  на  роботі.
 Минають  дні,  Наталя  навчається  в  училищі.  Хоча  й  отримує  стипендію,  все  ж  вечорами  вишиває  рушники,  а  Віктор  їх  здає  в  магазин,  була  якась  копійка.  В  селі  з  Віктором  більше  ні  разу  не  була.  Коли  ж  він  приїжджав  до  бабусі  та  зацікавлено  дивилася  на  нього,  а  може,  щось  скаже,  чи  проговориться  за  неї,  як  влаштувалася  дівчина?  Але  він  мовчав,  значить  менше  клопоту.
 Ніхто  й  не  підозрював,  що  в  них  дружба  переросла  в  кохання.
Частіше    зустрічалися,  похід  в  кіно,  поцілунки,  обійми,  веселі  розмови.  Вона  так  звикла  до  нього,  вже  й  не  замислювалась,  що  він  молдаван.  Раз  у  три  місяці  дзвонила  тітці  в  Москву,  розповідала  про  навчання,  але  адресу  не  назвала.  Хоча  тітка  Оля  вже  й  знала,  що  навчається  в  Могилів-Подільському  та  сестрі  не  говорила,  вирішила,  так    всім  буде  краще,  спокійніше.
 Змінюються  пори  року.    Осінь…  вересень  видався  напрочуд  теплим.  Вони  зустрічалися  в  парку,  неподалік  від  училища.  Наталці  залишилось  вчитися  пів  року.  В  цей  день  вони  не  мали  зустрітися,  але  після  занять  на  сходах  училища,  з  великим  букетом  квітів,  стояв  Віктор.  По  святковому  одягнений,  мило  всміхався,  не  звертаючи  уваги  на  сторонніх,  сміливо,  ніжно  торкнувся  її  губ,  подарував  квіти,
-    Ну,  думаю  нам  пора  вирішити  коли  одружимося.  Підеш  за  мене?  Я  кохаю  тебе,  неодноразово  вже  говорив,  те,  що  мала  чоловіка  для  мене  пусте.  Краще  нехай  в  селі  цього  не  знають,  щоб  не  плескали  язиками,  а  мені  байдуже.
Розгублено  зиркнула,  ледь-ледь  почервоніла,  опустила  голову,  наче  ховала    свої  красиві,  волошкові  очі.  Глибоко  вдихнула,    рукою  ніжно  торкнулася    його  обличчя,  трохи  здивовано,
-  А,  що  вже  час?
Ледь  нахилившись,  взяв  під  руку,
-  Сонечко,  пішли  в  кафе,  морозива  посмакуємо,  там  і  поговоримо.
В  маленькому  кафе  не  людно…  грає  лірична  музика.  Віктор  замовив  морозиво  й  вони  присіли  за  круглий  стіл,
-  Наталочко,  я  більше  ніколи  й  слова  тобі  не  скажу  про  заміжжя.  Давай  в  листопаді  одружимося,  зимою  холодно,  тобі  зовсім  мало  залишилося  навчатися,    чого  нам  час  тягнути?
Розпашіла,  схвильований  погляд  тонув  в  його  очах,  взяла  за  руку,
-  А,  що  батьки  тобі  скажуть?  Вони  ж  мене  навіть  не  бачили.  І  в  паспорті  штамп,  я  ж  не  розірвала  шлюб.
Погляд  очі  в  очі,  милувався  нею,
-  Та  то  пусте,  я  за  два  тижні  вирішу  це  питання.  Просто  паспорт  загубиш,  так  дехто  робить,  посвідчення  про  народження  в  тебе?
В  очах  блиск,  кивнула  головою.  Він  вкотре  посміхнувся,
-  Ну  тоді  не  переймайся,  в  новому  паспорті  штампу  не  буде,  ніхто      нічого  не  знатиме.
Минуло  три  тижні.  Одного  вечора,  білого  кольору  Нива  зупинилася  біля  гуртожитку.  Віктор  вже  помітив  її  біля  дверей.  Від  здивування  округлилися  очі,  засипала  запитаннями,
-  Що  не  хотів  своєю  їхати?  Чи  на  ремонті?  А  може  в  когось  на  прокат  взяв?
-  Та  ні,    це  наша  з  батьком,  обіцяв,  як  одружуся  мені  віддасть.
Дорога  здавалася  довгою….  Наталка    хоча  й  одягнена  у  вишиванку    й  в  чорну,  не  коротку  спідницю,  все  ж  хвилюється.  Це  ж  мов  оглядини,  як  її  сприймуть,  що  чекає  на  неї?
А  він  примруживши  очі,  ледь  посміхається,  помічає  її  стурбованість,
-  Та  не  хвилюйся  ти  так!  Там  дід    так  щебетав,    так  хвалив  тебе,  за  мене  такого  ніколи  не  говорив.
Машина  зупинилося  біля  паркану  з  білої  цегли.  Відразу  ж  відчинилися  металеві  ворота,    усміхнений  дід  Антон  киває  рукою,
-  Давай,    заганяй  зразу,  навіщо  під  парканом  залишати.
Наталка  з  тортом  у  руці,  Віктор  підморгнув,  взяв  її  за  руку,
-  Ану  усміхнися,  засяй  весняним  сонечком,  пішли.
 Вона  перевела  подих,  в  душі  просила  Бога,  щоб  все  було  добре.
   Переступивши  поріг  веранди,  їм  назустріч  вийшли  чоловік  і  жінка.  Наталя  відразу  зрозуміла,  що  це  мама  Віктора,  бо  він  дуже  схожий  на  неї.  Жінка  усміхнувшись    подала    руку,
-  Ну  от,  нарешті  будемо  знайомі,  я  мама  Каміла,  ми  в  гості  тебе  давно  чекали.  А  це  батько  Роман.  Напевно  тобі  син  говорив,  у  нас    є  дві  доньки,  вони    одружені,    живуть  в  Атаках.
 В  хаті,  у  просторій  кімнаті,  за  столом,  сиділа  бабуся  Марія.    Вона  побачивши  молодих,  привітно  всміхнулася,  відповіла  на  привітання.  На  якусь  мить  зупинила  погляд  на  Наталі,  наче  намагалася  заглянути  в  очі.  Її,  аж  холод  пройняв.  Ой  напевно    мені  влаштують  допит.  Пригадала,  ще  тоді,  як  їхала  від  них,  радо  прощалася,  бажала  щастя  та  знайти  гарного  кавалера.  Мабуть  не  чекала,  що  все  так  складеться.
Вона  не  знала,  що  Марія  мала  розмову  з  Віктором  про  своє  заміжжя  та  він  відразу  їй  нагадав,  що  мама  його    теж  мала  перше  невдале  заміжжя.  Колись  бабця  його  просила,  нікому  не  розповідати,  тепер  можна  сказати  підписали  угоду,    все  тримати  в  таємниці.
За  столом  наче  в  рідній  сім’ї.    Як  сказав  дід,  на  тверезу  голову  треба  про  все  говорити,  я  потім  вже  випити.    Старші  шепочуться    між  собою,  дід  керує,  весело  пропонує  страви,  хвалить  домашнє  вино.  Підморгнувши  Вікторові,  встав  з-за  столу,  почав  говорити,
-  Ну  тепер,    всіх  запрошую  випити.  Весілля    не  буде  гучним,  не  той  час,  на  жаль,  але  через  місяць  станете  на  рушник.  Так,  що  завтра  подавайте  заяву,  а  за  все  інше  не  хвилюйтеся.  Наталко,  в  нас  родина  величенька,  вміємо  добре  працювати,  ніякої  роботи  ні  діти,  ні  онуки  не  бояться.    І  вміємо  гарно  повеселитися,  побачиш  наше  молдавське  весілля.  Ну,  а  де  житимете,  вам  вирішувати.  Хочу    одне  сказати,  що  двері  нашого  дому  для  вас  завжди  відчинені.  Тож  давайте  за  це  й  вип`ємо!
 Задоволений  промовою  батька,  Віктор  обіймає  Наталку,    легенько  рукою  притискає  до  себе,  шепоче,
-  А  ти  боялася,  бачиш,    все  добре.
 Каміла  привітна,  чорнява  жінка,  в  основному  мовчала,  зацікавлено  поглядає  на  майбутню  невістку.
 Добре  закусили,  погомоніли.  Всі  дивилися  на  Марію,  чекали  її  слова.  В  руці  келих  наповнений  вином,  дивиться  на  Наталку,
-  Так,  а  тепер  я  хочу  сказати  слово  та  щось  запитати.
Наталя  ледь  зблідла,  опустивши  голову,  під  столом  взяла  руку  Віктора.  Він  відчуває  легке  тремтіння,  зрозумів,  що  дуже  хвилюється,  поклав  руку  на  плече,  ледь-ледь    притиснув  до  себе.
Марія    посміхається,    вже  келих  тримає  двома  руками,
-  А,  що  Наталко,  що  онук  мій  молдаван,  то  нічого?
Дивиться  прямим  поглядом,  наче  чекає  відповідь.
Віктор  не  розгубився,  щоб  підтримати  її,  чмокнув  у  щоку,  голосно,
-  Сміливіше,  не  бійся,  не  соромся.
Стара  продовжила,
-  Що  любиш  його?
Наталя  почервоніла,  тихо  промовила,
-  Та  він  же  хороший,  то,  як  не  любити,  кохаю  його,  обіцяю  шанувати.  А,  що  молдаван,  яке  це  має  значення,  ми  всі  рівні.
Вона  тільки  закінчує  говорити,  на  поміч  втручається  Віктор,
-  А  я  тішуся,  що  буду  мати  жінку  українку.  Он  сестра    Марина,  чоловік  в  неї  українець,  хіба  в  них  погана  сім`я?  І  в  нас  все  буде  добре!
 Марія  задоволено  дивиться  на  молодих,
-  Ну  тоді  за  вас!  Нехай    збудеться  все  задумане!!  В  добрий  час!
По  черзі  мати  й  батько  Віктора,  наливали  вино,  говорили  тости  й  запрошували  випити  за  все  сказане.
 Минув  місяць…  Наталка,  тітці  Ользі  про  весілля  нічого  не  говорила.  З  тіткою  Зоєю  так  і  не  спілкується.  На  весілля  були  запрошені  тільки  дві  дівчини,  з  якими  навчалася
Весілля  пройшло  без  ніяких  пригод.  За  молдавським  звичаєм.  В  основному  гості,  це  не  маленька  родина  Віктора.  Дівчина  почувалася  щасливою,  всі  хвилювання  відійшли,  в  неї  все  добре.  Якби    ж  то  ближче,  то  поїхала  б  на  цвинтар  до  батьків  і  попросила    в  них  благословення.  Розповіла  б  їм,  що  пізнала  справжнє  кохання,  що  зустріла  справжнього  друга,  який  їй  є  опорою  в  житті.    Що  збулася  мрія,  вивчилася  і  тепер    працює  в  лікарні.  Та  несла  камінь  на  душі,  згадає,  інколи  нишком  витирає  непрохану  сльозу,  коли  ж  поїду  в  рідне  село?  А  треба  поїхати,  як  важко  роками  нести  цю  ношу-образу  та  треба  переступити  гордість.  Пробачити  тітці  за  все,  що  було,  поки    вона  жива.  На  жаль,  час  швидко  летить,  не  знати,  коли  побачить  садок  дитинства,  свою  хату  і  зелений  спориш  на обійсті.
Закінчилося  весілля,  на    машинах  роз`їжджалися  гості.
Задоволений  Віктор,  ніби  літав  на  крилах,  на  руках  до  самого  ліжка  приніс  дружину.Дивувався  її  поведінкою.  Цілував  у  шию,  роздягав,  вона    соромилася,  ховала  очі,  прикривала  своє  оголене  тіло.  Тонула  в  його  обіймах  й  водночас  її  проймав  страх  та  це    ж  мало  колись  статися.  Віктор  не  міг  зрозуміти,  чому  така  поведінка?  Не  наважився  спитати,  в  такий  момент  хіба  до  розмови.  Гучно  билося  серце.  Чому  від  ніжних  дотиків  здригається?  Боїться  інтимних  стосунків?  Чому?  Коли  тіла  сплелися  в  одне  ціле  зрозумів  і  здивувався.  Невже  так  буває?  Йому  не  вкладалося  в  голові,  як  це  мати  чоловіка    і  залишитися  недоторканою.
       Червневий  день  видався  ясним  і  теплим.  У  небо  сині    пливуть  хвилясті,  білі,  невеликі  хмаринки.  То  зовсім  близько,  то  вдалині    здіймаються  птахи  в  політ  і  знову  припадають  до  землі.  Сонячні  промені,  на  деревах  і  кущах  пестять  листя.  Водночас  з  вітром  заграють,  мерехтять,  листя  знову  виблискує  на  сонці.  А  деякі  промені  припадають  до  трав,  квітів,  даруючи  тепло  і  ніжність,  все  довкола  наче  в  позолоті.
 Машина  звернула  з  центральної  траси,  їхала  вздовж  великого  садка.    По  краю  вишні,  а  далі  старі,  крислаті  яблуні,  майже  всі  відцвіли,  лиш  деінде  поміж  них  ще  можна  побачити  цвіт.  А  попід  ними  зелені  трави,  присипані  пожовклими  пелюстками  цвіту.
В  машині,  два  похоронні  вінки,  великий  букет  квітів.  Поруч,  у  красивій  плетінці,  бутель  з  вином,  торт  і  пакет  солодощів.    Наталка  дивиться  у  вікно,  пригадує  дитинство  і  той  день,  як  тікала.
 Саме  той  день,  змінив  її  життя.  Ледь  стримує  сльози,  так  швидко  пролетів  час.  Вісім  років  не  була  в  рідному  селі.  Під  серцем  щеміло,  холод  по  тілу.  Рукою  притиснула  до  себе  п`ятирічного,  смуглявого  синочка.  Щоб  не  розплакатися  навзрид,  в  ньому  знаходить  розраду.  Її  коханий  і  любов,  її  надія    і  щастя,  це  Андрійко  і  Віктор.  Вона  рада,  що  доля  зробила  такий  подарунок.
 Час  від  часу,  Віктор  позирав  у  дзеркало,  бачить  тремтячі  вії.  Намагається  спіймати  її  погляд,  щоб  посміхнутися,  вкотре  підтримати.    Розуміє,  що  вона  поринає  в  спогади,  відчуває,  як  їй  боляче  згадати  минуле,    як  важко  пробачити.
 Вже  проїхали  садок,  далі  дорога    роздвоюється.  Віктор    зменшив  швидкість,
-  Наталочко,  зараз  куди  наліво,  чи  направо?
Немов  проснулася,  кивнула  рукою,
-  Наліво  село,  направо  цвинтар.    Можливо  вони  вже  там,  я  тітці  Олі  говорила  о  котрій  годині  приблизно  приїдемо,  здається  встигаємо.
-  А  вона  вчора  мала  приїхати?
Наталка  погладила  сина  по  голові,  відповіла,
-  Так  вчора
Відразу  серйозно  до  сина,  який  спритно  виставив  обличчя  у  вікно,  від  вітру  кліпає  повіками.
-  Ще  трішечки  й  приїдемо,  посидь  тихенько.
Андрійко  зазирає  в  її  сумні  очі,
-А  в  мене  тут  теж  є  бабуся  й  дідусь?
Ніжно  обняла  своє  чадо,  поцілувала  в  чоло,
-  В  тебе  тут  є    дві  бабусі.  Такі  ж  старенькі,  як  бабуся  Марія.  Посидь,  як  на  шилі  крутишся,  скоро  їх  побачиш.
   Її  погляд  губиться  поміж  трав.
   Напевно  ми  усі  маємо  гріхи,  гадаю  з  роками  усвідомлюємо  помилки.  Не  варто  мстити,  це  лиш    відкриє  болісну  рану,  згадуючи,  наче  потрапить  на  неї  сіль.  Чи  варто  часто  озиратися  назад?  Хто  знає?  Як  згадати  краще,  можливо  й  варто.  А  все  болюче,  геть  розвіяти  з  вітрами  і  простити,  як  Бог  прощає.  Якби  важко  не  було  та  це  потрібно  зробити.                                                                                                                                                                                                    
                                                                                                                                                                   2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2019

Вітаю з Охрещенням Христовим!

   [youtube]https://youtu.be/dyocgJxHatk[/youtube]                                

Хмурий  місяць,    уповні,    в  хмарах  –  пелюшках,
Вітер  швидко  підіймавсь,  давав  йому  шлях,
Розійдіться    сіро  -сизі,  зіронько  засяй,
Це  ж  прийшов,  другий  Святвечір,  свято    зустрічай!

Хай  щедрівка,  зігріє,  всім  серця  теплом,
Нехай  ангел,  торкнеться  Вас  ніжно  крилом!
Хай  Господнє  Хрещення,  зайде    в  кожну  хату,
Добро  й  щастя  принесе,  радості  багато!

Хай  водиця,  окропить,  засіє  любов`ю
Подарує  благодать    і  міцне  здоров`я!



19.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2019

Будемо разом

Хай  смуток,  розвіють    штормові  вітри,
Благаю,  коханий,  лиш  сльозу  зітри,
Щоки  торкнися  і    геть  розвій  печаль,
З  тобою,  я  чайкою  полечу  вдаль.

Всі  біди  відведу,  зупиню  шторми,
Звернусь  до  Всевишнього,  будем  разом  ми,
До  неба  поклонюсь,буду  в  самоті,
Зласкавиться  доля,  дасть  шанс  у  житті.

У  серці,  сховаю,  ніжний  погляд  твій,
На  вушко  нашепчу,  ти  назавжди  мій,
Не  в  змозі,  зупинить  плескіт  морських  хвиль,
Та  сонечко  зійде,  буде  повний  штиль.

Блакитним  атласом,    гойдає  море,
Надію…  лелію,  все  переборе,
Я  в  ньому,  схороню  свої    печалі,
Зустрінемось,    любий,  знов,  на  причалі.

                                                         2013р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2019

Хочу танцювати / слова до пісні /

1
Ішла  дівка  до  криниці,
Їй    назустріч  Петрик,
В  селі  нині  вечорниці
В  парку  грав  оркестри,
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,  ой,  ой,  ой    хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой    тебе  обіймати,
2
Нащо  люба  та  водиця,
Погулять  на  часі,
Моя    будеш  лебедиця,
 Закручу  у  вальсі.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати.
3
Будеш  кралею  моєю,
Червоненькі  щічки,
Я  назву  тебе  своєю,
Зустрінемо  нічку.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати.
4
Ти  поглянь,  я  парубійко,
Повсякчас  моторний,
Будем  мати  діток  двійко,
І  палац  янтарний.
Пр
Дай  уста,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой  хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой    тебе  обіймати.
5
Ніжно  голову  схилила,
У  очах  іскринки
Вже  під  руку  підхопила,
З  вуст  збирав  краплинки.
Пр
Дай  ще  раз,  я  поцілую,
Подарую  квітку,
Хочеш  танець  затанцюю,
Ну  отой  «Чечітку»,
Ой,  ой,  ой,  ой    хочу  танцювати,
Ой,  ой,  ой,  ой  тебе  обіймати,
Ой,  ой,  ой,  ой  ти  моя  лебідка,
Місяць  в  небі  ясноокий,  буде  нам  за  свідка.

17.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2019

Змарнував скільки літ / з гумором /

                       
Ой  погляну  в  дзеркало  та  й  підкручу  вуса,
За  вікном  сусідонька,    то  моя  спокуса,
Сипле    сніг  лапатий,  а  я  ж  ще  не  жонатий,
 Невисокий,  що  правда  та  зате  багатий.
Кривий  ніс,  кажуть  у  мене  й  ноги-  колеса,
Та  тож  брешуть,  хай  їм  біс  й  вона  не  принцеса,
Кругом  хати  з  віником,  пташкою  літає,
Щось  наспівує  під  ніс,  сніжний  день  вітає.
Я  все  чую,  не  глухий,  не  відведу  погляд,
Мабуть  взую  валянки,  щоби  вже  йти  поряд.
Ось  лопата,  у  руках,  любов  б`є  між  ребра,
 На  вустах  вже  усмішка,  мені  того  й  треба.
Іскрять  білі  кучугури,  рясно  срібляться,
Ой  помрію,  врешті  й  обійняти  вдасться.
Їсть  на  гілці  синичка,  жваво  смачне  сало,
Від  думок,  справді  радість,  аж  тепліше  стало,
Кругом  хати  стежка,  хоч  танцюй  свобода,
Мені  певно  буде,  якась  та  й  нагорода  ?
Потрудився    добре,  може    на  чай  запросить,
 Йде  назустріч,  чи  часом  здалося-  голосить,
 Той  писклявий  голос,  аж  тіло  затремтіло,
-  Ти    тут  це,    до  чого  і  твоє  яке  діло?
Сніг  по  вікна,  то  й  що,  не  маєш,  що  робити?
Чи  гадаєш,  за  оце,я  буду    любити?    
Руки  в  боки  взяла,ще  й  зміряла  сердито,
-  Чого  діду,  як  свиня,  лізеш  у  корито?
 Чи  не  бачу,  думаєш,  все  зириш  за  вікном,
Як  я  влітку  працюю,  на  клумбочці  рачком,
Не  вилазять  очі?  Ото  вже  старий  матняк!
 Із  очей,  зникни!  Чого  майориш,  як  маяк!
Від  розмови,    діда,  зразу  кинуло  у  піт,
 Це  ж  пантера,  от  шкода,  змарнував  скільки  літ.
-  Фантазерка,  -    дід  поглянув  досить  хитренько,
-  Чи  й  кому  ти  потрібна,  не  встанеш  раненько,
 Тебе  стало  жалко,  подякувала  б  краще,
Щоб  та  я,  влюбився?!  Хай  твій  язик  не  плеще!
       Ти  дурниці  плетеш,  то  ж  подивись  на  себе,
Ти  кікімора  -    баба,  я  плював    на  тебе!
На  плечі  лопата…тікав,  вслід  погляд  оси,
-  Замурую  всі  вікна,  спокушатись  досить!

                                                         25.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2019

Сусідка - мандрівниця / казка /

Жила  у  лісі  одна  синичка.  Вона    була  така  трудівниця,    в  старому  покинутому  дуплі,  старанно  вимостила  гніздечко..  Непосидюча,  хитренька  пташечка  все  робила  до  ладу.  
   Весною,  влітку,  восени,  жилося  їй  добре.    Спритна  маленька  пташечка  ніколи  не  лінувалася.  Перелітала  з  дерева  на  дерево,  інколи  скакала,  вишукувала  комах  і  павуків,  цим  і  годується.  А  ще  дуже  любить  співати  веселі  пісні.  
Пройшов  час…  З  кожним  днем  ставало  холодніше.    Птахи  відлетіли  в  теплі  краї,  а  синичка  залишилася.  
Одного  ранку  вона  виглянула  з  дупла,  мороз  закував  дерева,  на  землі  лежав  сніг.
-  О,  це  вже  зима  прийшла,  -  сумно  сказала  синичка.
     Вона  кілька  днів,  в  пошуках  комах,  ще  побула  в  лісі  та  все  даремно.  Скрізь  все  засипало  снігом,  навіть    і  ті  трави,  з  яких  можна  було  на  обід  зібрати  насіння.  Нема  іншого  виходу,  думала,  треба  летіти  ближче  до  людей.  Пригадала,  що  колись  бачила  хатинку  і  сарай  недалеко  від  лісу,  вирішила  летіти  туди.
 З  -  під  стріхи  сараю  стирчала  солома,  от  і  добре,  зраділа  синичка  й  вирішила  заховатися.  Та  тільки  наблизилася  до  сараю,  як  їй  назустріч  вилетіло  кілька  горобців.  Вони  сердито  цвірінькали,  відганяли  її  від  свого  житла.  Синичка  розчарувалася,  де  б  це  заховатися,  сіла  на  гілку  старої  черешні,  почала  співати  журливу  пісню.  Горобці  вгамувалися,  затихли,  позирали  один  на  одного.  Не  знали,  як  вчинити,  чи  її  й  звідти    прогнати,  чи  хай  вже  співає…
 Сутеніло.  До  синички  підлетів  один  горобчик,  сів  поруч  з  нею,
-  Гей  мандрівнице,  ти  так  гарно  співаєш,  а  ночувати  де  будеш?  Треба  десь  ховатися,  на  ніч  мороз  буде  сильніший.
Синичка    вертіла  голівкою,
-  Треба  десь  знайти  місце,  де  й  сама  не  знаю…
Горобчик  сміливо  махнув  крилом  і  сказав,
-  До  речі  мене  всі  звуть  Чир.  Гайда,  лети  за  мною,  сюди  за  сарай!
Вони  залетіли  під  стріху  з  іншого  боку  сараю.  На  жаль  тут  лежало  всього  кілька    соломин  та  все  ж  було  затишніше.  Горобчик  крутився,  скакав  на  одному  місці    і  схиляв  голівку  донизу.  Синичка  здивовано  запитала,
 -Що  ти  там  вдивляєшся?
Горобчик  взяв  крила  в  боки,  не  поспішаючи  сказав,
-  Розумієш  мандрівнице,  в  цій  хатині  навпроти  сараю,  живе  бабуся.  В  неї  є  кури,  вона  їх  годує  зерном,  тому    ми  тут    і  живемо.  Часом  можемо  поласувати  ним,  а  ще  недалеко  є  горобина  і  калина.  Ми  теж  недавно  сюди  прилетіли,  бо  ж  всюди  засипало  снігом.  Гадаю  біля  людей  краще  пережити  холодну  зиму.
За  мить  горобчик  змахнув  крилами  і  полетів.  Зраділа  синичка,  значить  і  я  не  пропаду  тут.  Вона  злетіла  на  молоденьку  яблуньку  і  хитренько  заглядала  до  вікна  хати,  весело  заспівала.  В  цей  час  біля  віконця  сиділа  бабуся.  Старенька  побачила  синичку,  усміхнулася  і  сказала,
-  О!  Яка  красуня  прилетіла!  Треба  завтра    на  гілочку  підвісити    шматочок  сала,  мороз  лютує,  хоча  б  не  замерзла  ця  маленька  пташечка.
 Ніч  була  надто  холодна.  Синичка  під  стріхою  тулилася  до  стінок  з  дерев`яних  брусків  та  вони  їй  здавалися  льодом.  Ледве  дочекалася  ранку,  щоб  виглянути,  де  б  це  знайти  інше,  тепліше  місце.    Перед  нею  з  даху  нависла  грудка  пухкого  снігу,    до  низу,  як  мереживо  із  сніжинок.  Ті  сніжинки  їй  здалися  занадто  великі  і    колючі.  Її  всю  почало  трусити.  Злякавшись,  хотіла  розправити  крила,  але  не  змогла,  вони  зробилися  важкі,  наче  задубілі.
-  Ой  біда  -  ой  біда,
-  пищала  синичка  та  її  ніхто  не  чув.
   Хоч  вона  чула,  як  заводив  пісню  півник,  як  цвірінькали  горобчики,  як  бабуся  гукала  курей.  Та  синичка  не  спромоглася  зрушити  з  місця.  Її  лапки  не  слухалися,  наче  приросли  до  брусків  дерева.
А  тим  часом,  бабуся  підвісила  шматочок  сала  на  яблуньку  і  сказала,
-  Мабуть  скоро  прилетить  синичка,  хай  смакує,  не  буде  голодна,  легше  перенесе  цей  сильний  мороз.
І  відразу  побачила  полохливих  горобців,  які  вже  сиділи  на  даху  хати,  спостерігали  за  нею.  Старенька  хитро  глянула  в  їхню  сторону  і  кинула  на  сніг  жменю  пшениці,
-  Ану  налітай    вже  братва,  нагодую  вас,  грійтеся  мої  маленькі!
 Й  швидко  повернулася  до  хати.
Горобці  задоволено  визбирали  зерно  і    знову  заховалися  під  стріху.  Чир  побачив  шматочок  сала  на  яблуні  і  здивувався,
-  Цікаво…  Що  мандрівниця  геть  полетіла?  Бач  для  неї  навіть  сало  повісили,  а  її  десь  немає...
 І  відразу,  не  вагаючись  полетів  туди,  де  залишив  її  вчора.  Синичка  мала  жалюгідний  вигляд,  ледь  -  ледь  дихала,  схиливши  голівку  набік.
Чир  знервовано  сказав,
-  Ой  біда  яка!  Та  ти  зовсім  захолола,  я  зараз  !
І  швидко  полетів  до  своїх  друзів.  За  мить    всі  горобці  дружно  несли  по  соломинці  до  синички.  Накрили  її,  пригорнулись  до  неї,  щоб  відігріти  пташечку.  Синичка  так  зігрілася,  що  міцно  заснула.
Пройшло  не  менше  години,  коли  синичка    просинаючись,  почула  цвірінькання.  Горобчики  ж  побачивши,  що    з  нею  все  гаразд,  один  за  другим    відлітали,    повернулися  під  стріху,  на  своє  місце.  
Синичка  відкрила  очі,  перед  нею  стояв  задоволений  Чир,  голосно  сказав
-  Ну  от,  здається    і  все  обійшлося.  Ти  посидь,  не  вилазь,  я  зараз    тобі  принесу  щось  поїсти.
Синичка  навіть  слова  не  встигла  сказати,  як  він  полетів.
За  кілька  секунд  Чир  у  дзьобі  приніс  шматочок  сала,  поклав  перед  нею.  Вона  здивовано,  хриплим  голосом  запитала,  
-  А  де  взяв,  друже?
Він  розвів  крила  в  сторони,  сказав,
-  Це  мабуть  для  тебе.  бабуся  підвісила  сало  на  яблуні.  Бачу  ти  захрипла,  треба  лікуватись.  Зараз    принесу  калини,  вона  допоможе.
 Три  дні    поспіль,  Чир  приносив  їсти  синичці,  вона    набиралася  сили,  одужувала.  
Наступний  ранок  видався  морозним  та  сонячним.  Горобці  прокинулися  від  веселої  пісні.  Чир  відразу  голосно  сказав,
-О!  Чуєте,  це    наша  сусідка  -  мандрівниця,  так    гарно  співає.  Значить    у    неї  все  гаразд.    Ми  всі  молодці,  підтримали  її,  це  так  і  має  бути.  Будемо  всі  жити  в  мирі  і  зустрінемо  весну  разом.
                                                                                                                                                   30.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2019

Ми українці

Нам  відкинуть  печалі,  на  часі,
Не  піддатись,    тій  прудкій  спокусі,
Щоб,  як  йшли,  колись  голосувати,
Всі  за  гречку,    потім    пожинати.

Беззаконня…  панує    свавілля,
Можновладці,  немов  із  похмілля,
Схаменіться,  вже  спиніться  люди,
Тож  безладдя,  де  не  глянь  повсюди.

Українці  -  чи  забули  свій  рід,
Олігарх,    все  нариє,  як  той  кріт,
І  маєтки,  і  в  золоті  храми,
Ми  ж  в  злидоті,це  ж,  як  завжди  з  вами.

Діли  гордість?  Та    ви  ж  працьовиті?
Секонд  хенд,  чому  у  подертій  свиті,
Де  льон  синій?    Поле  зачерствіле,
Щем  під  серцем,  згадаймо  минуле.

І  сорочки  льняні  скрізь  по  світу,
Тай  прославився  б,  наш  край  довіку,
А    реформи,    лиш  завдають  шкоди,
Всі  чіпляють,  собі  нагороди.

Жаль  і  премії,  за  що  не  знати?
Чи    нам  стало,  усім  краще  жити?
Люд    терплячий,  а    ЖКХ-  бомба,
Чи  хто  виживе?  Чи  ми  худоба?

Щоб  замерзли,  як  у  воєнний  час,
Мабуть  справді,  позбутись  хочуть  нас,
Медицина,  он  давно  в  Європі,
Тож  кому  жалітись?  Дяді  Стьопі?

Ич,  загрались,  як  у    дитсадочку,
Мати  плаче,  все  ж  проводжа  доньку,
На  війну,  на  схід,  бере  досада,
Яка  ж  прийде,  потім  нова  влада?

Припинити  війну,  нам  завдання,
Щоб  заводи  та  й  гуділи  зрання,
У  народу,  щоб  ясні  обличчя,
Знов  країні  вирнути    величчя.

Важко  вибрати,  це  знає  кожен,
Тож  країна  живе,  як  той  човен,
Серед  моря,  як  у  шторм  й  негоду,
Чи    й  почують,  всі  слова  народу?

   Журби  збутись,  йти  голосувати,
Та  посміти,  голос  не  продати,
Давно  лазять  у    гречці  хробаки,
Незаманять,  москальські  мудаки!

10.01.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821431
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2019

Де ж ти мій рідненький…/ слова до пісні /

                                   
Губив  місяць  сивий  погляд,  до  землі  дивився,
З  ним  неначе  журба  поряд,  хлопчик  народився,
Та  напевно  б  порадіти,  хай  би,  нічка  тиха,
Якби  ж  матінка  не  знала,  тої  біди  й  лиха.
                                             2  останні  рядки  2  рази

Не  побачить  татуся,  він  у  чужій  сторонці,
Зірки  ясно  не  горіли,  загинув  на  фронті,
Жаль  на  руки  не  візьме  й  ніжно  не  приголубить,
Син  на  фото  його  взнає…  сльозинку  загубить.
                                     2  останні  2рядки  2  рази

Завше  мама  в  чорній  хустці,  дуже  сумні  очі,
І  єдиний  синок  баче  й  чує  плач  щоночі,
А  раненько,  разом    з  нею,  вхопить  фото  в  руки,
Та  того  не  розуміє,  які  мамі  муки.
                                       2  останні    рядки  2  рази

Хоч  надію  хлопчик  має  та  батько  ніколи,
Жаль  за  руку  не  візьме,  не  поведе  до  школи,
Рік  за  роком,  а  татусь,  весь  час  молоденький,
Син  тривогу  відчуває,  де  ж  ти  мій  рідненький?
                                         2  останні    рядки  2  рази

Вкотре  гляне  здивовано,  неньку  запитає,
Чому  довго  так  немає,  то  ж  вже  й  сніг  літає,
Пече  холод    від  образи,  чи  здатен  простити,
Чому  він  маленький  та  й  буде  без  тата  жити.
                                                 2  останні  рядки  2  рази

11.01.2019р.

                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2019

Якось у кав`ярні / віршована розповідь/

Закрутили,  баба  з  дідом  у  веселім  танці,
Вона  в  модній  сукні  й  шляпці,    він    у  вишиванці,
Аж  зглядалися  люди,  у  кав`ярні  так  людно,
 Тож  веселі,  дали  »  джазу»,  для  них  було  модно.

Пригадали,  вже  молодість,  за  талію  брався,
Раннім    сонцем  усміхалась,  він  та  й  цілувався,
Очманіли,  всі  панянки,  ото  так  спокуса,
Дід  до  баби,  кривить  носа,  швидко  гладить    вуса.

Парубота,  обом  заздрить,  де    ж  береться  сила,
Морга  хитро  дружина  та  спинитись  несила,
Червоніла,  ну,  як    мальва,  в  душі  тепле  літо,
 Погляд  діда,  очі  ловлять,  дарить  ясне  світло,
Враз  руками,  пригорне,  немов    лебідка  –  птиця,
Вона  ж  щастя  берегиня,  вірності  дівиця.

Та  музики  закінчились,  плескіт  у  долоні,
Пара  ніжно  обіймалась,  у  низькім  поклоні,
 Та  ніхто,  не  знав  причини,  чом  такі  щасливі?
Переглянулися  люди  й  не  соромно,  сиві.

А  вони,  неначе  діти,  полохливий  погляд,
 Із  букетом  квітів,  раптом  з  ними,  кур`єр  поряд,
Зал  завмер,  роти  розкрили.  –  Увага,  хвилинку!
Ледь  соромлячись  всміхнулась,  скинула  сльозинку.

Жінка  квіти,  ті  прийняла,  відчула  незручність,
 Серце  в  грудях  шаленіло,  яка  романтичність!
Кур`єр  мило  посміхнувся,  став  мов  на  помості,
-  Золоте  весілля,  свято,  відзначають  гості,
 Й  ви  від  нас  прийміть  вітання!  А  за  танець  «  Браво»!

Дід  до  баби  притулився,  позирнув  лукаво,
-  Ану,  га́йда,  скажіть»  гірко»,  все  життя  ціную,
Свою  вірну  половинку,  хай  я  поцілую.
За  мить  щирість  здивувала,  люди  наче  друзі,
Теплі  погляди  і  радість,  гуляли  в  окрузі.

                                                                                     10.01.2019р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2019

Зима примчалась

Ах  как  прекрасен,  очарователен    мир,
Зима  примчалась,  с  нею  мороз  –  ювелир,
Все    реки  в  блёстках,    уж  стали  зеркалами,
Во  сне  деревья  светятся,  уж  так    кристально.

На  стекле,  штрихи,  с  утра  везде  чудные,
А  с  крыш    сосульки,  висят,  изумрудные,
Светло  повсюду!  Сверкает  снежок,  искрит,
Белый,  пушистый,    мне  горевать  не  велит.

2010г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820812
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.01.2019

Дитяче 3

     Летять  сніжинки

За  віконечком  садочок,
Нарядився  у  віночок,
У  очах,  аж  стало  біло,
Всюди  сріблом  мерехтіло.

Швидко  взулась  у  чобітки,
Йду  на  двір,  хутко,  залюбки,
Тут  краса,  дива  довкола,
Пора  гарна,  ця  зимова.

 Скрізь  летять,  стрімко  сніжинки,
 І  на  мене    йі  на  хатинки,
Вітерець,  ледь-  ледь  холодить,
Ой  яка  ж,    це  чудова  мить!

Від  зими  маю  цілунки,
Прийму  радо  подарунки,
 Нехай  скрізь,  славно    іскриться,
 Хай  народ  повеселиться  !

                                               2010р

В  небі  зіронька    сяє  

Порадіймо  люди  добрі,
В  небі  зіронька  вже  сяє,
Дітвора  співа  надворі,
Різдво-  свято  прославляє.

Чуть  щедрівки,  аж  до  небес,
Зустрічаймо  мале  дитя,
Дочекались,  нині  чудес,
Щоб  було  світлим  майбуття!

Хай    зерно  щастя  скрізь  зросте,
У  родині    та  й  в  хатині,
 Ви    лише,  люди  повірте,
Будьте  щедрі  й  благостині!

Із  Різдвом  любі  малята
Привітайте  маму  й  тата!

                           06.01.2019р

Знов  цей  дощик

Крап  -  крап  дощик….  Доня  плаче,
«Чомусь    м`ячик  та  й  не  скаче,
 Він  потрапив,  у  халепу,
Ну  в  калюжу….  взагалі  то,
По    воді    блиск,  мов  сміється,
Знов  йде  дощик,  не  спиниться!

Почалось    сумненьке  літо,
А  де  ж  сонце,  ясне    світло?
Чому  в  чорних  хмарах  небо?
Я  гадаю  так  не  треба!»
Похитала  головою,
   Літо  щось,    не  так  з  тобою!»

   ***

Кому  вночі  спати,    а  кому  й  попрацювати

Запросив  день  в  гості  вечір.  Замовкли    голоси  лелечі.  В  лісі  
тиша,  лиш  де  -  не-де.  Раптово  листячко  впаде.  Під  ним  відразу  
павучок.  Проснувся,  схилився  на  бочок.  Мереживо  сплести  
має.  Вдоволено  поспішає.  Гарна  погода  і  вітерець  дрімає.
Всю    нічку,  в  роботі  рухливо.  Зирить  ранок  справжнє  диво.  
Сплів  мереживо  красиво!    Й  сонце  запросив    у  гості.  Павучок    
готував  постіль.  Ото  добре  потрудився.    Того  ж  певно  й  
притомився.  Бачила  ніч,  я  працював.    Й  місяць  свідок.  Він,  не  
дрімав!
Промінь  сонечка  привітний.  Й  вітерець    тепленький,  ніжний.
 Убаюкали  спати.  А  ну  ж  бо  відпочивати!  Пташка  пісеньку  
заводить.  Сон  його  у  казку  вводить..  День  усміхнеться  й    вечір  
знову.  Поведе  свою  розмову.  Кому  вночі  треба  спати,  а  кому  й    
попрацювати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2019

Пишу тобі листа

Взялась  за  ручку,  я  пишу  тобі  листа,
Надворі  зимно,    на  душі,  кепсько,  млосно,
Здається  скоро,    все  охопить  мерзлота,
Зранку  дощило,  знов  мороз,  та  чи  вчасно.

Тому  й  пишу,  то  ж  може  розвію  печаль,
Погода  скверна,  краще  сидіти  вдома,
Нехай  зима,  віхола  розстелить  вуаль,
По  всіх  деревах,білосніжність  знайома.

Я  подзвоню,  хай  покращиться  мій  настрій,
Все  ж  лист  спалю,  навіщо  душу  ятрити,
Себе  потішу,  сум  вляжеться  за  обрій,
Сонливе  сонце,  усе  здатне  зробити.

Відчую  ніжність,  врешті  знайду  спокій,
Мінливий  місяць  хитро  зирить  у  вікно,
Допишу  завтра,    про  зиму,  ясні  зорі,
Як  я  чекаю,  у  гості    тебе  давно.

Мороз  малює,  вдруге  на  склі  узори,
А  сніг  літає…  Ледь  мерехтять  ліхтарі,
Я  ж  в  теплім  ліжку,  подорожую  у  сні.

                                       
                                               25.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2019

Там знайду розраду…

Я  вкотре  гляну,  у  своє  вікно,
Стежину  в  ліс,  давненько  замело,
Дерева  сплять,  бачать  казкові  сни,
В  білій  імлі  виглядають  весни.

Кружляє  сніг,  мабуть  надвір  піду,
Подих  зими,  відчую  і  знайду,
Я  там  розраду  -  зловлю  сніжинку,
Сховаю  сум,  у  срібну  пір`їнку.

Зимна  мозаїка  вже  мерехтить,
В  моїх  очах  -  то  незабутня  мить,
Іскриться  сніг,  у  сяйві  золотім,
Лягла  краса,  повсюди  й  на  мій  дім.

                           02.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820736
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2019

Де знайти розраду… ( Віршована розповідь )

Довгі  -  довгі  коридори….  ще  сонце  не  встало,
А  по  стінах  якісь  тіні….  тут  лихо  блукало,
За  вікном,хуга  літає,  народ  веселиться,
Новий  рік,  вже  зірка  сяє…  білий    сніг  іскриться.
Довгі  темні  коридори…  на  душі  все  смуток,
Їм  так  хочеться  літати..  та  печаль  у  жмуток,
Десь  би  та  в  провалля  кинуть,  щоб  його  не  знати,
За  що  люди,  така  біда?  Якби  ж    крила  мати.
Співа  вранці  вже  й  синичка,  промінь  на  підлозі,
Нема  світла,нема  й    волі  по  їхній  дорозі,
Та  якби  ж,    то    оті  ніжки  та  й  вміли  ходити,
Вони  б  й  квіти  пригортали,  зуміли  б  любити.
Довгі  -  довгі  коридори…  терпкий  запах  ліків,
За  чий  гріх?!  Скажіть  оце  все?  Скільки  їх  на  світі!
Інвалід  у  холоднім  ліжку,  книжку  читає,
У  Різдвяний  вечір,  тихо,  Бога  прославляє,
Та  покотиться  сльозина,  нестримна,  пекуча,
До  землі,  часто  й  до  долі,  біль  та  неминуча.
Не  дала,  чом  мати  крила?  І  яка  провина?
Народилась,  чому  така,  немощна  дитина?
 Ледве  руку  потягне,  у  очах  біль,  страждання,
Хай    би  птахом  та  й  до  Бога…  нестримне  бажання.
Ледь  тремтіли  оті  крила…  де  знайти  розраду?
Полетіли  б,  якби  ж  змогли,  до  рідного  саду.
У  куточку  при  віконці…  яскрава  ялинка,
Туди  погляди    ховає…    щаслива  хвилинка,
Хтось  надійде  з  подарунком,  з  Різдвом  привітає,
Нехай  доля  усміхнеться!  Хай  радість  пізнає!

                                                                               06.01.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820331
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2019

Вітаю всіх з Різдвом Христовим!

Біленький  сніг…  довкола  весь  іскриться,
Чудова  мить,  надвечір  зірка  сяє,
Давно  по  обрію,  все  золотиться,
Свято  Різдво  народ  наш  зустрічає.

Радіймо  люди,  Ісус  народився,
Наш  Ангел  Божий,  ми  під  його  крилом,
Усі  в  надії,  щоб  кожен  трудився,
У  благодаті,  жив  за  щедрим  столом.

Низько  вклонимось  й  помолимося  всі,
Просимо  захисту!  Благаєм  Миру!
Щоб  панувало  щастя  на  всій  землі
Квітло  весною,  у  кожній  оселі!

                                     05.01  2019р.

***

Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Різдвом  Христовим!
Хай  Ангел  Небесний  Вас  торкнеться  крилом
Зігріє    ніжно  серця  і  душі  теплом
Хай  радість,  благодать  наповнить  Ваш  дім!
Оселиться  щастя,  злагода,  достаток  у  нім!
Веселих  Різдвяних  Свят  Вам!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2019

У Різдвяний вечір

Різдвяний  вечір…  мережка  золотиста,
Лягла  на  обрій.  Шалене  серцебиття,
Радісна  йду,    я  по  вулиці  дитинства,
Вона  змінилась,  як  і  все  моє    життя.

Безмежне  поле,      білесеньке  іскриться,
А  воно  пагорбом,  наче  бачу  сані,
Ніжні  сніжинки,    подібні  до  суцвіття,
Я  в  них  сховаю,  думки  тихі,    печальні.

Здається  чую,  сміх,  хлопчиків    і  дівчат,
Тішаться  снігом,    веселі,  ясноокі,
Грають  у  сніжки,  поспішають  до  санчат,
Назустріч  вітру,  летять  червонощокі.

Ковток    повітря,  дитинства  аромати,
Я  знов  відчула.  Під  серцем  защеміло,
О!  Як  приємно,  мені  це  пригадати,
В  батьківську  хату,  ввійду  благоговійно.

Вже  сяє  зірка,  сріблиться  сонне  поле,
Свята  вечеря  теплом  зігріла  душу,
Сідай  до  столу,  зі  мною  моя  доле,
І  я  тихенько,  сльозу  з  обличчя  струшу.

Старенька  скриня,  на  ній,  фото  родини,
Різдвяний  вечір,  із  смачною    кутею,
Дітей    докупи,  зібрав,  наче  зернини,
Щоб  привіталися    з  рідною  землею.

                                                 24.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2019

А чи хотіли…

 [youtube]https://youtu.be/8Xr68ZvU_XE[/youtube]


Знову  налив,  у  келих  вина,    через  край,
Побудь  прошУ,    ще  зі  мною,  тож  не  тікай,
У  ясні  очі,  хай  загляну,  в  чарівні,
Майже  щоночі,  їх  бачу,  сняться  мені.

Колись  навпІл,  все  ділили,  щастя  й  радість,
А  чи  хотіли,  щоб  прийшла  журба  й  старість,
І  щоб  зронили,  троянди    всі  пелюстки,
Як  молодими,  їх  садили  залюбки.

Думки  обернуть    і  тиснуть,  вкотре  печаль,
Б`є  безпорадність,  як  жити?  Погляди  вдаль,
Десь  загубитись,  по  траві,  поміж  квітів,
Одному  жити,  так  важко  на  цім  світі.



11.12.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2019

В одному лісі /казка /

В  одному  лісі  на  старій,  високій  сосні,  жила  білочка  Рижуля,  із  синочком  на  ім`я  Тішок.    Він  був  спокійним  і    трішки  ледачим,  інколи  не  хотів  вилазити  з  дупла.
 Рижуля  цілими  днями    в  пошуках  горішків,  жолудів,  грибів  -  робила  запаси  на  зиму.  
 Давно  минули  погожі  дні….    Майже  всі  дерева  голі,  тільки  ялинки  і  сосни    зеленіли  в  лісі.  Одного  разу    білочка    повернулася  в  дупло    і  сказала,
-    Синочку  знаєш,    на  сосні,  що  поряд  з  нами,  у  маленькому  дуплі  поселився  дятел  -  санітар.    Я  сьогодні  вперше  його  побачила,  коли  почула  стук.  Тож  маємо  сусіда.
Тішок  здивовано  запитав,
-  А  чому  санітар?
-  Послухай  синочку,    під  корою  і  на  корі  дерев  є    багато  шкідників.  Вони  живляться  корою  і  деревиною,  цим  і  завдають  шкоди.      Дерева  втрачають  силу,  починають  хворіти.  Спочатку      сохнуть  листочки  й    гілочки,  а  згодом  засихає  все  дерево.  А  для  дятла  це  основна  їжа,  він  любить  тих  шкідників  споживати.  Тим  і    рятує    дерева,  тому  й  називають  його    санітар,  -    пояснила  мама  білка.
І  продовжила,
-  Напевно  зима  холодна  буде,  прилетів  до  лісу.  Тут  більше  ялинок  і  сосен,  він  знайде  в  шишках  насіння,  яке  теж  полюбляє.      Йому    буде  легше  пережити  холодні,  зимові  дні.    
-  Зрозуміло,  -  сказав  Тішок  і  знову  влігся  спати.
   Зима  не  забарилася….  Холодний  вітер  розгулявся  вночі  і  трохи  насипало  снігу.  А  ранком  поміж  сірих  хмар  виглянуло  сонечко.  Білочка  зраділа,  коли  вилізла  з  дупла,
-Ой,  як  красиво!  Скрізь  блистить,  іскриться  сніг  і  на  деревах,  і  на  землі.  Та  добре,  що  невеликий  випав  сніжок,  треба  поспішати,  ще  пошукати  шишок.  Вона  плигає  з  гілки  на  гілку,  за  мить  побачила  дятла,
-  Привіт  сусіде!  Що  зажурився,  чому  нікуди  не  летиш?
Дятел  відразу  відповів,
-  О!  Дивися  сусідко,  зараз  сонечко  та    це  не  надовго,  відчуваю  буде  завірюха.  Ти  ж  далеко  не  стрибай  від  дупла.  А  я  полечу,  ось  зовсім  близенько,  на  стару  ялину,  там  трохи  попрацюю.  
-  Не  пройшло  і  пів  години…  Білка  вже  знайшла  три  шишки  та  раптово  в  лісі  загуділо.  Увірвався  вітер  і    густий,  лапатий  сніг.  Вітер  завивав,  тріщали  молоденькі  гілочки  дерев.  Він  ламав  їх,  крутив  ними  і  підносив  догори,  а  потім  жбурляв  донизу.  Білочка  розхвилювалася,  загубила  шишки,    із-за  снігу,  перед  собою,  майже  нічого  не  бачила.  Напевно  треба  десь  заховатися  та  де  не  знати?  Вона  плигнула    з  дерева  на  землю,  біля  старого  дуба,    побачила  купу    складених  дерев.  Ото  добре,  тут  знайду  затишок  вирішила  вона.  І  сховалася  між  купою  дерев  і  товстим  стовбуром  дуба.  Ой  а,  як  же  там  мій  синочок  -    журилася  вона.  Та  знаючи,  який  він  соня,  вирішила,  що    міцненько  спатиме.  
 А  тим  часом,  як  повіяв  сильний  вітер  з  снігом,  дятел  хотів  повернутися    на  свою  сосну  в  дупло.  Та  тільки  розправив  крила  летіти,  як  вітер  підхопив  його,    відкинув  в  сторону  разом  з  гілочками,  що  зламав  з  дерев,  кинув  до  землі.  У  дятла,  аж  голова  закрутилася,  не  міг  второпати  куди  його  занесло.  За  мить  відчув,  що  його,  щось  дуже  тисне.  Він  намагався  вибратися  та  не  досить  було  сили,  щоб  вилізти  з  під  купи  зламаних  гілок.    Намагався  гукати  на  допомогу  та  ,  хто  ж  почує,  я  в  лісі  розгулялася  завірюха.    
 А  малий    Тішок  почувши  тріск  і  гул  відразу  проснувся,
-  Ой,  що  це?  І  мами  немає,  що  ж  робити?
Він    хотів  відкрити  двері  з  дупла  та  вітер  так  натискав  на  них,  що  в  нього  не  вистачило  сили  це  зробити.  Треба  почекати,  хай  трішки  вгамується,  тоді  буду  маму  шукати,  вирішив  Тішок.
 Та    добре,  що  завірюха  гуляла  недовго.  Малий  дуже  хвилювався  за  маму,  тому,  як  тільки  вітер  вщух,  відразу  виліз  із  дупла.    Озирнувся  навколо  і    голосно  сказав,  
-  Ого  скільки  навіяло!  Нічого  собі,  оце  зима…  
Цей  голос  почув  дятел.  Хоч  він  і  дуже  промерз  та  почав  гукати  на  допомогу,  -  «  Тик  «  -  «  Тчік»  -  «Тік».  
   -Ой,  хто  це?  Здається  наш  сусід  гукає  на  допомогу,  -  голосно  сказав  Тішок  і  не  вагаючись  спускався  з  сосни.
Великі  кучугури  снігу  накрили  землю,  він  не  міг  зрозуміти,  звідки  той  голос  і  тому  знову  погукав,
-  Дядю  дятле,  це  ви?  Ви  де?    Щось  я  вас  не  бачу,  відгукніться!
Знесилений  дятел  знову  подав  голос  і  цього  разу  Тішок  почув  де  він.  Спритно  плигнув  в  сторону,  під  купою  снігу  і  гілочок,  побачив  хвостик  дятла.  Де  й  сміливість  взялася,    швидко  лапками  звільнив  його    від  снігу  й  гілок.  Той  ледве  підняв  крила  промовив,
-  Ой,  а  летіли  я  не  в  змозі.  Дякую  тобі,  вже  якось  доберуся  по  гілках  до  дупла.    Ти  вчасно  помітив  мене,  ще  б  трішки,  я  б  напевно  задубів  на  бурульку.
Раптово  на  них    посипався  густий  сніг,    обоє  підняли  голови  догори.  На  гілці  сиділа  Рижуля,  здивовано  до  них,
-  А  чого  це  ви  внизу?  Щось  сталося?
Вона  вже  стояла  поруч  з  сином.  Він,  аж  підскочив  від  радості,  тулився  до  неї,
-  Мамо  я  так  хвилювався  за  тебе,  така  завірюха  була.  Оце  хотів  плигати,    думав  тебе  шукати  та  почув  голос  дядечки  дятла…
Його  нетерпляче  перебив  дятел,
-  Мене  Тішок  спас,  звільнив  від  гілок,  я  був  би  розпрощався  з  життям.  Він  молодець!    Ти  гарного  сина  виховала.  
Білочка  задоволено  обійняла  синочка,  гладила  по  голові,
-  Підріс  мій  Тішок,  молодець  синку!  Не  можна  бути  байдужим.  Ось  так  і    треба  чинити,  хто  в  біді,    треба  завжди  допомогти.
А  потім  до  дятла,
 -  Ну,  що  сусіде,    кажеш,  тебе  добре  притиснуло,  не  маєш    сили  злетіти…  Та  то  не  біда,  сідай  мені  на  плече,  заберу  тебе  поки  що  до  себе.  В  шишках  насіння  є,  погодуємо  тебе,  наберешся  сили,  тоді  й  будеш  в  дуплі  своєму  жити.  
Тішок  задоволено  плигав  з  гілочки  на  гілочку,  вслід  за  мамою  з  дятлом.  Вискочив  перед  ними,  відкрив    двері  в  дупло.  Його  очі  сяяли,  як  промінчики,  радісно  сказав,
-  От  і  добре  і  нам  веселіше  буде!  
 Щаслива  білочка  дивилася  на  синочка.  Вони  обмінялися  посмішками,  вона  тішилася,  розумний  мій  синок,  чуйний,  добрий  і  сміливий.

                                                                                                                                         27.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2019

Та, яке ж то перемир`я…

Сніг  над  землею,  іскрився,  ковдрою  стелився,
Дружно  народ,  український,  співав,  веселився,
Вогнями  площа  сяяла,  пишні  феєрверки,
Ялинка  в  центрі,  чарівна-    іграшки,  цукерки.

Посмішки  теплі,  вітання,  Новий  рік  зустріли,
У  небо  сизе,  високо  кульки  полетіли,
Лунає  музика,  смичок    ледь  торкнувся    струни,
Є  побажання  -  щоб  ніколи  не  було  війни!

Тут  знов  гуляють,  а  там  стріляють,  впав  загиблий,
Чому  жорстокий,  нині  світ  і  несправедливий,
Розчарування  прикрощі,  сльози  і  зітхання,
Коли  нарешті,  Вкраїні  прийде  процвітання?

Коли  діждуться,  матері,  синочків  додому,
Щоби  на  свято  присіли,  радісно  до  столу,
Та    яке  ж  то  перемир`я?Коли  злий  ворог  -  сич  лукавий,
Коли  сніг  білий,  вже  за  мить  став  чорно-кровавий.

Тож  не  забуде  наш  народ,  не  простить  ніколи,
Тому  химерному  (брату),    за  смертельні  кулі,
Вино  »  Шампанське»,  Новий  рік.  Та  не  знали  люди,
На  схід  дарунки,  знову  шлють,  від  царя  Іуди.

Під  ранок  площа  опустіла,  десь  звучить  скрипка…
Раптово  сльози  зронила,  заплакала  хрипко.


                                                                   01.01.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2019

Ах зимушка - подружка

Ах  зимушка  -  подружка,  что  настроения  нет?
Ну  ка  шепни    на  ушко.  Отчего  же,  тает  снег?
Ведь  солнышко    проснулось,  дали  дорогу  тучи,
Наверно  дорогая,  ты  потеряла  ключик.

Случайно,  дверь  открыла,    терпи  маленько,
Слегка  ,  темень  спустилась,    чернеет  дешевенька,
Да  крыши,  не  искрятся,  нет  блеска,  той  белизны,
Воды,  журчанье  слышно.  Сосульки  обречены.

Дорожки  водянисты,    нет  серебра  померкло,
Примчался,  быстрый  ветер,  раздел    так  незаметно,
Деревья…    нет  вуалей,    белых    тех,  золотистых,
И  к  лесу,  рыжей  стала,  змеистая  тропинка.

Да  ладно,  твоё  время,  не  огорчайся  шибко,
Чуть  с  ветром,  поиграй  ты,  его  срази  улыбкой,
Пускай,    он  летит  к  тучкам,  пусть  с  ними,  потанцует,
Они,  захлопнут  дверцу,    к  солнышку,  потайную.

И  вьюгу,  пригласи  в  гости,  пусть  повеселиться,
Снежинки,  ветер  да  мороз,  вдруг  всё  заискриться,
Надежды  не  теряй,  уж  смелее  лети  вперёд,
Пусть  люди,  радуются,  пришёл  праздник,  Новый  год!


                                                                             2014г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819747
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.01.2019

Частушки 4

[youtube]https://youtu.be/ShieUcUGOm0[/youtube]

Ставьте  ушки  на  макушки,
Написала  вам  частушки,
Меня    строго  не  судите,
Не  лукавьте,  оцените.
***
Собиралась  баба  Зина,
Выйти  замуж  за  грузина,
Гляжу  с  виду,  он    крокодил,
Но  её  сердце,  покорил.
***
На  рыбалке  мы  с  миленком,
Уж  рыбёшку  ловим  с  толком,
Уж  так  лодку  рас  качали,
Без  штанов  рассвет  встречали.
***
Сели    с  милым  на  крылечко,
Подарил,  он  мне  колечко
Ой  не  даром,  я  давала,
Уж  невестой  теперь  стала.
***
Ой  довольно,    нам    бабы  петь,
Мне  пора,  к  милёнку  лететь,
Ведь  батрачит,  он  в  Европе,
А  я  с  ним,  лишь  в  (  фотошопе).
***
Рубил  пень,  дедок  ругался,
Нынче  водкой  угощался,
Отдыхал  обняв  полено,
Думал  жёнушки  колено.
***
Вчера  ферму  обокрали,
Поросят,  штук  сто  украли,
Зам  директор  был  наводчик,
Вывозил  сыночек  лётчик.
***
Депутаты  у  кормушки,
Все  встречают,  годик    хрюшки,
С  ней  надежда    подружиться,
И  не  прочь  даже  жениться.
***
Да  уходит,  год  собаки,
Не  прошло,  ведь  всё  без  драки,
В  Сельсовете    отмечали,
За  «заслуги»,  за  «медали».
***
Уж  взяла  хрюшка  корону,
Все  жить  будем  -    по  закону,
Вдруг  собака  зарычала,
Во  даёт!  Вот  размечталась.
***
Новый  год….  пришли  подарки,
Всем  счета…  за  коммуналки,
Волос  дыбом,  глаза  на  лоб,
Что  за  месяц?!  Словно  за  год!
***
Ой  подружки,  я  распелась,
Целоваться  захотелось,
К  муженьку  пойду,  в  постели,
Уж  своей,  я    добьюсь  цели.
***
С  НОВЫМ  ГОДОМ!
Мы  народ  трудолюбивый,
Хлопотливый,  справедливый,
Ещё  крепкий  да  горячий,
Знаю  жить,  будем  богаче!

С  Новым  годом!  С  Новым  счастьем!
Обойдёт,  пусть  всех  ненастье!
Нам  войну  бы  остановить!
Всем  здоровья,  мира,  любви!
Дорогие,  желаю  от  души
Вдохновения  Вам  и  удачи!

2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819617
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.12.2018

Пускай….

Пускай  кружится  голова,
Пускай  навек  буду  твоя,
Пускай  и  лето,  и  зима,
Преград  и  не  несёт  весна.

Пускай  метель,  щиплет  мороз,
Я  жду,  придёшь  с  букетом  роз,
Подаришь…  месяц    в  небесах,
Растаю,  вдруг  в  твоих  глазах.

Прошу,  только    не  отпускай,
Всё  будет,  как  вот  есть  пускай!
Люби  и  я  буду  любить,
Цени  и  я  смогу  ценить.

Пускай  снега  искрят  вокруг,
Я  знаю  точно,  ты  мой  друг,
Уйдёт  зима,  придёт  весна,
Увы,  слегка  теплей  она.

Вдруг  стану  солнечным  лучом,
У  нас,    пусть  всё  будет  путём,
И  ты,  и  я,  и  целый  свет,
Любви  такой  же  нигде  нет!

Ты  слышишь,  всё  как  есть,  пускай,
Держи  крепче,  не  отпускай!

                                 2000г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819233
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.12.2018

Ой летять, летять сніжинки

1
Старий  рік  сказав  –  Бувай,
Новий  рік  іде  в  наш  край,
Закружляв  пухнастий  сніг,
Стрімко  падає  до  ніг.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.
2
Веде  віхола  танок,
Встеля  сріблом  весь  ставок,
Зимі  дуже  раді  всі,
І  дорослі,  і  малі.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли,    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.
3
Як  чудово,  ну  й  краса,
Зима  творить  чудеса,
Зустрічаймо  Новий  рік,
Наче  в  казці,  блищить  сніг.
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки,
Закружляли,    скрізь  пір`їнки,
Заіскрились,  златом  сяють,
Рясно  землю  прикрашають.

                                     25.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2018

Моє життя - це ти

Скажи,  в  чому  моя  вина,
П`янію  знову  без  вина,
Відчула  повінь,ти  поряд,,
Кохання  вічне  й  твій  погляд.

Чуття,  нині,  аж  через    край,
Прошу  тебе  не  залишай,
Згорю,  мабуть  у  самоті,
Як    ніченька,  сумно  мені.

П`яніть,    хочу  до  забуття,
Тіл  наших,  жадане  злиття,
Тобою,  дихати  й  цвісти,
Це  ти,  моє  життя…  це  ти!


Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018

Та хто ж й думав…

Не  побачу  я  вітру,  відчуваю  його,
Віє  холодом,  нащо,  нема  щастя  того,
Що  надіялась  мати,  як  у  душах  весна,
По  дорозі  провалля…  річка  все  рознесла.

Ні  місточка,    ні  стежки,  сиро  й  зимно  давно,
Ні  не  варто  шукати,  знаю  не  повезло,
Хоч  надворі  краса,  лебединий  пух  вабить,
Так  хто    думав,  гадав,  що  коханий  та  й  зрадить.

24.12.2018р

                                                                             Вірш  не  стосується
                                                             особистості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018

Спомин б`є через край

Очі  твої,  б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…я  з  нею  лечу,
Хочу  знайти…  доріжку,  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу.

Місяць  лукавий  -  супутник  життя,
Купу  хмаринок,  загнав  за  обрій,
Нам,  покохатись,  аж  до  забуття,
Хай,  не  побачать,  очі  фурії.

Стегон  торкнувсь….  оголені  тіла,
Квітку  зірвав,  ніжненьку  троянду,
Щоб  у  обіймах,  теплих  розцвіла,
Ти  ж,  богиня,  вип`єм  насолоду.

Груди…  пестить,  вино  смакую  з  уст,
Світ  й  все  довкола,  на  мить  забути,
Хай,  мороз  і  вітриська  гучний  свист,
То,  не  завада,    нам  разом  бути.

Очі  твої,    б`є  спомин,  через  край,
Хуга  надворі…    я  з  нею  лечу,
Хочу  знайти…  доріжку  у  твій  рай,
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу,
Разом  навіки…  запалим  свічку.

 
2014р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018

Оце зима - справжнє диво

Галасливо,  так  надворІ,
Пора  нині,  всій  дітворі,
Політати  на  санчатах,
Мов  на  крилах  -    на  лещатах.

Пухкий  сніг,  аж  сяє,  іскрить,
Як  чудово,  щаслива  мить!
Все  довкола  у  перлинах,
Діаманти  на  перинах.

 Всі  дерева    у  мережках,
У  золочених  сережках,
Сніг    блищить,  мов  самоцвіти,
Як  же  тут  не  порадіти.

Ой  зима,  це  справжнє  диво,
 Всі  тепер,гайда  сміливо,
 Політаєм,  мов  сніжинки,
Як  пір`їнки  -  балеринки!

                                 
                                                                               Лещата  -  стародавня  назва  лиж
                         на  Галичині

                                                   25.12.2018р                          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2018

Я розтану

Я  розтану  в  теплих  руках,
Розтоплюся,  як  білий  сніг,
Поселюся  в  твоїх  очах,
Хоча  знаю,  що  це  є  гріх.

Мені  будеш,  ясним  сонцем,
Тож  промінням,  ніжно  зігрій,
І  зима,  хай  за  віконцем,
Ти  вгамуй,  пристрасті  потік.

Ми  удвох  -  зранені,  птахи,
Це  воно  -  кажуть  кохання,
З’єднала  доля,  два  шляхи,
Сердечне,  наше  бажання.


       Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Зимовий вечір

Зимовий  вечір,  легенько  ліг  на  плечі,
Земля  довкола    в  посрібленому  вінку,
Не  відчувала,    я  нині  порожнечі,
Зима  кружляє  у  весільному  танку.

В  небесній  мисці,  набундючені  хмари,
Не  зіпсують,    вони  цей  настрій  нікому
І  я  радію,  що  знову  сипле  чари,
Тож  заховаю,  печаль  під  ними  й  втому.

Грайливий  вітер,  злегка  пестить  дерева,
Пух  лебединий,  злітає  попід  ноги,
Ледь  прокрутилась,  мережка  кришталева,
До  низу  впала,  під  покровом  дороги.

Різноманіттям,  дивує  тихий  вечір,
Краса  зимова,  приваблює  погляд  мій,
Неначе  в  ковдрі,  не  боюсь  холоднечі,
Моргає  місяць  у  оправі  золотій.


09.12.3018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Пригода кота / казка/

                                     
На  краю  села,  не  далеко  від  лісу,  стояла  хатинка.  В  тій  хатинці  жили  бабуся  і  дідусь,  був  у  них  котик  Пушок.  Білий  -  білий,  як  сніжок,  до  того  ж  ще  й  дуже  пухнастий.  Він  був  молодим  котом,  хитрим  і  непосидючий.    Мишей  в  коморі  і  в  сараї  справно  ловив,  а  в    ліс  ніколи  не  бігав.  Він,  ще  не  знав,  що  таке  зима,  не  доводилося  бачити  снігу.  
Одного    прохолодного  дня  сидів  на  сходах,  біля  хатинки.  Раптово  з  неба  почав  падати  сніг,  здивовано  позирнув,  що  це  таке  біле  літає?  Кілька  сніжинок  впало  на  ніс,  відчуває  холод,  здивувався,
-  Ня  -  у  -  ня-у!
 Дідусь  був  недалеко,  взяв  його  на  руки,  погладив  по  спині,
-  Це  зима  прийшла,  мій  хороший.  Звикай,  кожушка  маєш  тепленького,  не  замерзнеш.
Посадив  кота  на  лавку,  біля  сараю  і  сказав,
-  Саме  зараз  миші  будуть  шукати  місце  де  сховатися  та  захочуть  поласувати  зерном.  Тож  дивися  будь  за    сторожа,  не  дозволяй  мишам  господарювати.  
 Пушок  торкнув  лапою  купку  снігу,  що  лежала  на  краю  лавки  зрозумів,  що  ніякої  загрози  немає.  Двері  в  сарай  були  привідкриті,  кіт  уважно  спостерігав,  щоб  часом  і  справді  не  забігла  миша.  Довго  чекати  не  довелося.    Вона  вже  сиділа  між  стіною  сараю  й  цеглиною.  Бо  побачила  кота,  чекала,  коли  той  вляжеться  спати.  Та    Пушок,  майстер  ловити  мишей,  знав    їхні  хитрощі,  влігся,  ледь  -  ледь  відкрив  очі,  вдав,  що  він  спить…
 Миша  часу  не  гаяла,  шмиг….Та  на  заваді  плигнув  кіт,  вона  назад  тікати,  попід  невеличку  купу  хмизу,  а  він  за  нею.  Не  годиться  не  піймати,  сором  буде,  думав  кіт,  треба  цю  хитреньку  спіймати.  Вона  затаїлася  наче  в  засідці,  лише  виднівся  кінчик  хвостика.  Кіт  ткнув  до  хмизу  ніс,  тягнув  до  неї  лапу.  А  миша  з  під  хмизу  шмигула,  тікала  в  ліс,  залишила  маленькі  сліди  на  снігу.  Пушок  поспішав,  плигав  за  нею.  Пухкий  сніг  розлітався  на  всі  сторони  та  він  не  звертав  уваги,  намагався  догнать  мишу.    Вона  шмигнула  під  великий  кущ,  він  за  нею  і  раптово  провалився.  Незчувся,  як  
опинився  в  ямі  з  пожовклим,  старим  листям.  Не  знайшов  сліду  миші.  Вибрався  з  ями,  а  можливо  тут,  поруч,  під  сосною,  подумав  кіт.  Сосна    висока,  пишна    і  густа,  біля  самого  стовбура  купа    на  пів  сухого  листя.  Ні,  на  жаль  і  тут,  не  знайшов  слід  миші.  От,  халепа,  не  спіймав,  засмутився  кіт,  треба  повертатися  додому.    
Він  навіть  не  помітив,  що  здійнявся  вітер,  підносив  сніг  догори  і  з  неба  знову  посипав  густий,  лапатий  сніг.  О,  що  це?  Оглянувся    довкола,  сніг  засипав  всі    його  сліди.  Як  знайти  дорогу  додому?
 А  вітер  завивав,  сніг  сильно  кружляв  у  повітрі.  Повернувся  Пушок  під  сосну,  сховався  від  негоди.  Під  нею  було  затишніше,  вітер    майже  не  діставав  його.  Раптом  за  стовбуром  сосни,  сніг  заворушився.  Відразу  помітив,  ой,  хто  це  може  бути?  Дивина  та  й  годі.  Чи  то  ховатися,  чи  добре  роздивитися,  роздумував  кіт,  щоб  не  було  біди,  не  потрапити  комусь  в  лапи.  Ой,  він  такий  білий,  як  я  та  трохи  більший  за  мене.  І  ненароком  сказав,
-  Ня  -у-  ня-у…
За  мить  почув,    чийсь  писклявий  голос,
-  Гей,  ти  хто?
Пушок  став  на  дві  лапи,  намагався  краще  розгледіти,  хто  ж  то  такий?    За  мить  знову  почув  писклявий  голос,
-  Ти    не  бійся  мене,  я  не  хижий  звір..  Я  зайчик  ,  заховався  від  віхоли.  Бачиш,  як  мете,  світу  білого  не  видно!  
Кіт  побачив  довгі  вуха,  від  здивування  розкрив  рот,
-  Ого!    Я  такого  білого  звіра  ніколи  не  бачив.
Трохи  замислився  і  пригадав,  що    цей  звір  схожий  на  кроликів,  що    живуть  в  них  в  сараї.  Так  –  так,  думав  кіт,  в  них  теж  вуха  довгі.
Поки  він  думав,  вже  зайчик  був  поряд  з  ним,  подав  лапу,
-  Будемо  знайомі,  я  Пижик.
Кіт  тремтячим  голосом  сказав,
-  Я  котик  Пушок…  Розумієш,  до  нас  в  сарай  миші    прибігають    зерно  їсти.  Моє  ж  діло  не  допустити  цього.  Оце  за  одною  гнався  і  напевно  заблукав.  Снігом  замело  мої  сліди,  тепер  не  знаю,  як  повернуся  додому.  
Пижик  привітно  подивився  на  нього,  запитав,
-  А  тремтиш  чого?
 -  Та,  тебе  так  несподівано  побачив,  ще  й  промерз,  -  відповів  кіт.
-  Пижик  обійняв  його  лапами,
-  Ну  давай,  тулися  до  мене.  Ми  почекаємо  поки  віхола  вгамується,  подрімаємо  разом,  тоді  я  тебе  проведу  додому.  Я  знаю  дорогу  до  села.  Та  туди  не  бігаю,    мама  й  тато  не  дозволяють,  кажуть  це  небезпечно.
Пушок  гарненько  зігрівся  в  обіймах  зайчика  і  справді  задрімав..  Не  знати  скільки  пройшло  часу  та  відкривши  очі  побачив,  що    вітер  вщух,  будив  зайчика,
-  Зайчику,  Пижик,  просинайся,  вже  тихо,  не  мете,  мені  треба  поспішати  додому,  а  то  скоро  стемніє.
-  Зайчик  потягнувся,  кліпаючи  очима,  сказав,
-  Гарненько  поспали,  ну    поглянемо  скільки  тут  насипало  снігу?
Кіт  першим  вибрався  з  під  сосни,  його  майже  не  було  видно,  загруз  в  снігу,
-  Ого,    стільки    насипало!  А  красиво!  Подивися,  як  іскрить  скрізь.  Та,  як  вибратися  звідси  й  знайти  дорогу?
Пижик  вже  стояв  біля  нього  на  двох  лапах,
Не  хвилюйся,    я  по  деревах  і  по  кущах  знаю  дорогу,  те,  що  вони  в  снігу,  то  нічого.  Не  відставай,  доганяй  мене!
Зайчик  робив  великі  стрибки  по  снігу,  Пушок  намагався  від  нього  не  відставати,  хоча  провалився  усніг  та  знову  вибирався    і  плигав  за  зайчиком.    Біля  пишної  ялинки  зупинився  зайчик,  трохи  зачекав  кота.  Кивнув  лапою  вперед  і  сказав,
-  Ну  ось,  за  цією  ялинкою  село,  тільки  туди  мені  не  можна.  Тож  бувай,  забігай  в  гості,  тільки,  як  сніг  зійде,  бо  зараз  холодно.
Пушок    обійняв  Пижика,
-  Я  дуже  дякую  за  допомогу.  Ти  поступив,  як  справжній  друг.  Я  обов`язково    прибіжу,  як  розтане  сніг!
Пушок  махнув  лапкою  й  вискочив  за  ялинку,  здалеку  побачив  рідну  хатину.  Він  добирався  додому  й  думав,  обов`язкого  навідаюсь  в  гості  до  Пижика  навесні,  принесу  йому  морквину  і  листя  капусти.  Як  добре,  що    я  зустрів  доброго  зайчика!

                                                                                                                                                                             20.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2018

Дорога додому / проза /

     Серпневий  ранок,  яскраве  сонце  промінням  злегка  пестить  землю.  Широке  поле,  колись  тут  морем  колихалися  жита,  а    нині  наче  степ  із  трав,  квітів.  Що  стелиться  вздовж  дороги  і  немовби  підпирає  посадку.  Ромашки,  більше  тримаються  купами,  а  волошки  деінде  розсипані,  тягнуться  догори,  ближче  до  сонця,  в  надії  після  прохолодної  ночі  отримати  більше  тепла.  Деякі  квіти  відцвіли,  трави  ледь-ледь  присохли,  чи  то  змінили  кольори  на  темно-зелені,  жовті  й  руді.  Грайливий  вітер  гойдає  їх,  легенько  прихиляє  до  землі.  То  раптом  поміж  них  витанцьовує,  за  мить  ховається.  Ніби  десь  заліг  подрімати.  Але  лише  на  декілька  секунд,  а  потім  знову  летить,  пробуджує  птахів.  Ті  стрімко  вилітають  з  густої,  на  пів  сухої    трави.  А  часом  з-під  листків  великих    будяків,  лопухів,  що  себе  тут  відчувають  королями.  Над  всіма  вищі,  довкола  принижуючи  позирають,  наперед  виставляють  пишні,  квітучі  голови.  В  покинутому  полі  вдають  із  себе  володарів.
   Роман  і  Оксана,  посміхаючись  один  до  одного,  щойно  вийшли  з  міжміського  автобуса,  вони  повертаються  з  лікарні.  Він  під  Луганськом  отримав  поранення.  Більше  трьох  місяців  перебував  у  лікарні,  переніс  чотири  операції,  пройшов  реабілітацію.  Його  чорне  волосся  підкреслює  кожну  деталь  блідого,  скрапленого  потом  обличчя.    Трохи  змоклий  чуб,  спадає  на  чоло,  він  зробив  кілька  кроків,  глухо  сказав,  
-  Слухай,    не  поспішай,  дуже  жарко.  Куди  нам  спішити,  три  кілометра  навпростець  й  будемо  вдома.
Вона  торкається    свого  русявого  волосся,  поправляє  коротку  зачіску,  ледь  надула  круглі  щоки,  стурбовано  до  нього,
-  Та  ні,  навпростець  не  підемо,  де  вже  нам,  там  кроти  хазяйнують,  горбів  нарили,  ще  й  трава  висока,  наберемося  реп’яхів.  Тобі  потрібно  вберегтися  від  зайвого  навантаження,  немалий  шлях,
Заклопотано,  із  сумки  дістала  телефон,
-  О!  І  тут  немає  мережі,  десь-то  наші  хвилюються,  що  нас  довго  не  чути.
Удвох  трималися  за  руки,  дивилися  один  одному  в  очі,  намагалася  побачити  в  них  те,  чого  так  чекали,  ніжності  й  любові,  без  якої  прожили  три  роки  поспіль.  Поранення  далося  взнаки,  він  трохи  шкутильгав  на  праву  ногу,  осколки  снаряду  зрешетили  її.  Дякувати  Богу,  молоде  тіло  спроможне  загоїти  рани,  шкода,  що  вся  нога  в  шрамах,  але  й  добре,  що  все  ж    вдалося  її  зберегти.
   Вже  сонце  піднялося  вище,  добре  пригріває,  висушує  останні  роси.  Поодинокі  метелики  літають  з  однієї  квітки  на  іншу,  при  цьому,  то  швидко  летять  вище,  то  повільно  спускаються  донизу  і  поміж  трав  зникають.  З  посадки,  лине  дзвінкоголосий  переспів  птахів.  Роман  вдивляється  туди  й  прислухається,  наче  намагався  відрізнити,  чи  то  спів  пташиний,  чи  звук  снарядів,  які  часто  доводилося  чути.
   Вітерець  пестив  їх  обличчя,  від  радості  сяють  очі.  Оксана  зирила  ясними  смарагдовими  очима    і  все  ще  не  вірила,  що  він  тепер  буде  поруч.  Що    буде  вдома  з  дітьми,  які  так  чекають  на  нього,  невже  й  насправді  позаду  туга,  всі  хвилювання  в  роздумах  недоспані  ночі.
   Під  гарячим  сонцем  йти  дуже  жарко.  Військовий  одяг  зберігає  тепло,  йому  хотілося,  по  можливості  швидко  позбутися  його.  Відчути  подих  землі,  цього  рідного  поля,  що  колись  сам  орав  трактором.
Вона  вирвалася  вперед,  майже  зайшла  поміж  дерев  посадки,
-  Давай  сюди,  ось  тут,  за  шипшиною  відпочинемо.  Рідненький  мій,  зовсім  пристав.  Давай  руку,  допоможу  присісти,  спирайся,  чи  тримайся  за  мене,  як  тобі  краще,  сам  дивися.
Рукою  торкнулася  його  чола,  хотіла  витерти  краплини,  що  з’явилися  знову.  Він  перехопив  її  руку,  міцно  притулив  до  своїх  грудей,
-  Якби  ж  ти  знала,  як  я  сильно  сумував  за  тобою,  за  твоїм  голосом,  волоссям,  як  пахнеш  вся,  просто  п’яниш.
Солодкий,  ніжний  поцілунок,  доля  подарувала  щасливу  мить.  Гучно  забилися  серця,  здавалося  затихло  все  навкруги  і  спів  птахів,  і  шелест  листя  на  деревах.
 Вона  ховалася  в  його  обіймах,  сама  ж  в  душі  немов  замала  крила,  здавалося  летіла  назустріч  сонцю,  палає  тіло.  Як  добре,  що  він  є,  це  щастя,  моя  доля,  не  буду  я  сама,  як  та  тополя  серед  поля.  Сльозинки  радості  в  очах  і  теплі  погляди.
   Роман  присідав  до  землі,  вона,  сама  худенька,  як  тростинка,  все  ж  намагалася  підтримати  його,  щоби  безболісно,  це  вдалося  зробити,
 -  Ну  ось  трохи  відпочинемо,  давай  зніму  ці  берці.
 Злегка  почервонівши,  швидко  присіла,  старанно  розшнурувала  взуття,  поспіхом  знімала,  ледь  торкнулася  раненої  ноги,
-  Дуже  болить?  Будемо  йти  не  поспішаючи  і  правда  куди  й  чого  нам  квапитися.
   Листя  дерев,  від  вітру  злегка  шелестить.  Радісно  позираючи,  їли  бутерброди    з  ковбасою  й  сиром,  пили  чай.  Оксана  задивилася  на  нього,  помітивши  сивину  на  скронях,  щось    хотіла  сказати  та  відразу  передумала.  Адже  він  раніше,  ще  в  лікарні,  просив  її,  щоб  про  війну  ні  слова.  Щоб  не  сипати  сіль  на  рану,  що  запала  глибоко  в  душі,  яка  не  знати  коли  заживе.  Важко  переніс  втрату  побратимів,  молодших  за  нього  хлопців,  які  загинули  на  полі  бою.  Просив  не  торкатися  цієї  теми,  бо  і  так  ночами  здригався,  часто  здавалося,  що  десь  знову  свистить  і  на  шматки  рветься  земля.  А  іншого  разу  почує  стогін,  вразливий  крик,  від  якого  моторошно,  аж  гуде  в  голові.
   Роман    спиною  приліг  на  високу  траву,  підклав  руки  під  голову,  любувався  небесною  синявою.  Де-не-де  білі,  маленькі  розпливчасті  хмари,  здавалося  стоять  непорушно,  але  все  ж  ледь-ледь  помітно  здригаються,  наче  човни  в  тихому  морі.  Як  гарно!  Яка  краса,  в  сонячний  простір  летять  думки.  Боже  дай  мені  душевний  спокій.  Лежачи,  рукою  зірвав  кілька  травин,  підніс  під  ніс,  нюхав,
-  Оксано,  ти  відчуваєш  запах  трави?  Оце  лежу,  насолоджуюся  пахощами,  свіжим  повітрям,  мене,  аж  п’янить.
Сидячи  біля  нього,    в  сторону  кивнула  головою,
-  О!  Та  це    ж  ось,  зовсім  близько  чебрець  росте,  в  нашу  сторону  вітер  віє.
Похапцем  піднялася,  весело  й  радісно,  з  усмішкою  на  обличчі,  рвала  листочки  й  ледь  присохлі  квіти  чебрецю,
-  Нарву  на  чай.  А  ти  не  п`яній,  а  то,  як  доберемося  додому.
Недовго  думаючи,  із  сумки  Роман  дістав  капці,  взувся,
-  Подай  руку,  цьому  немічному  інваліду,  нехай  я  встану.
Оксана  звела  брови  докупи,    трохи  підвищеним  голосом  сказала,
-  Почекай,  я    в  пакет  траву  покладу.  Романчику,  ти  це  слово  забудь,  все  буде  добре.  Ось  поле,  далеченько  від  села,  немає  бажаючих  зорати.  Вже  три  роки  пустує,  на  тебе  чекає.
 Він  піднявшись,  виправився,  від  сонця  примружує  очі,  задивляється  на  поле,
-  Ой  ти  знаєш,  я  б  і  босий  пішов  по  цій  рідній  землі,    так  за  нею  сумував,  нехай  би  відчув  її,  думаю,  придала  би  мені  сили.  Інший  раз  було,  як  у  бліндажі  на  мить  задрімаю,  поле  насниться,  хвилясте,  то  наче  море  лагідне,  а  колоски  довгі,  повні,  аж  блищать  на  сонці.
Ніжний  погляд  до  нього,
-  Ромчику,  ще  находишся  босоніж,  на  подвір’ї  багато  споришу.  Зелений,  м’якенький,  волохатий,  ще  й  височенький,  в  ньому  купатися  можна.  А,  як  поле  з  житом,  чи  з  пшеницею  побачиш  уві  сні,  люди  кажуть,  на  щасливе    сімейне  життя.  От  бачиш  любий,  все  збулося,  радіймо,  один  раз  на  світі  живемо.    
   Йшли  вздовж  посадки.  Тихий  шелест  листя  знімає  втому,  заспокоює.  Вона  помічає,  що  чоловік,  дивлячись  вперед,  про  щось  думає.  Сумку  й  пакет  перекинула  через  плече,  в  руці  телефон,  мовчки  йшла  за  ним.
Згодом,  вона  зупинилася.  зазирає  в  телефон,
-  О!  Вже  є  мережа,  зараз  до  наших  подзвоню.
Усміхаючись,  набрала  номер  телефону,    голосно  заговорила,
-  Мамо  Привіт!  Це  я!  У  нас  все  в  порядку.  Ми  приїхали,  зараз    йдемо  по  дорозі,  вздовж  посадки.
Вже  слухала,  що  говорить  мати,  продовжила,
-  Не  було  зв`язку,  тому  й  не  дзвонила.  Гаразд,  до  зустрічі.
Легенько  торкнулася  його  плеча,
-  Не  поспішай,  зараз  назустріч  машиною  виїдуть.  Сусід  наш,  дід  Микола.    То  старий  козак,  колись  теж  пізнав,  що  таке  війна.  Часто  розпитував,  хвилювався  за  тебе,  хвалив,  що  пішов  захищати  нашу  землю.
Роман  кивнув  головою,  посміхнувся,  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Оксанко,  я  тебе  просив,  менше  розмов,  де  я  був,  що  робив.  Я  просто  перед  Україною  обов’язок  виконував.  Якби  не  пішов,    то  якби  родині  й  односельчанам  дивився  в  очі.  Досить  про  це.
Раптово  почули  гул  машини,  їм  назустріч  їхав  старенький  Запорожець.  Оксана,  побачивши,  як  дитина,  аж  підскочила  від  радості,
-  Он!  Вже  їдуть,  бачиш?!
Його  сповила  легка  тривога,від  радості  гупало  серце.  Неподалік  зупинилася  машина.  Різко  відчинилися  дверцята.  Син  і  донька,  як  пташенята  вилетіли  з  гнізда,  махаючи  руками,  бігли  до  батька.
-  Тату!  Тату!  -    гучно  покотилося  полем.
У  Романа  на  очах  сльози,
-  А  підросли!
Оксана  рукою  змахнула  сльози  радості,  ледь  хвилюючись  сказала,
-  Та,  що  ж  ти  хочеш,  Марійка    вже  перейшла  в  п’ятий  клас,  а  Сергійко  в  третій.
Від  хвилювання  стисло  в  горлі,  вона  більше  нічого  не  могла  сказати.  Крізь  сльози  зазирає,  як  діти  туляться  до  батька,  він  ледь  тримається  на  ногах,  від  обіймів  боїться  впасти,  все    ж  усміхається.
Тим  часом,    з  машини  виліз  дід  Микола.  Події  розчулили  його,  на  худорлявому  лиці  витирає  сльози.
-  Ану,  покажись  соколе,  герою  наш!  Молодець!  Помужнів,  справжній  воїн!
Роман  нахилившись,  обіймав  сусіда,  а  той  пнувся,  чмокав  його  в  щоку.
Старенький  похлопав  по  плечі,
-  Ну  гайда,  їдемо!  Із  самого  ранку,  біля  сільради,  з  хлібом-сіллю  на  тебе  чекають  односельчани  й  родина.  Поспішаймо!  
     Оксана,  розпашіла,  як  троянда,  весело    присіла  на  переднє  сидіння  машини.  Їй  було  дуже  приємно  чути  такі  слова  від  діда,  гордилася  чоловіком.
   На  задньому  сидінні  діти,  з  обох  боків,  обсіли  тата,  один  перед  одного  задавали  питання,  а  він  із  сяючими  очима    пригорнув  їх  до  себе,  гладить  голови,  цілує  в  чоло.
     Машина  рушає  з  місця….  Роман  знову  хвилюється.  Відчуття  радості  гріє  серце,  помітив,  як  воно  гучно  б’ється.  Яке    ж  це  безмежне  щастя,  повернутися  додому.
 
                                                                                                                                                           30.11.2028  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Ти знайди сили

Очі  сумні,  серед  дня  пелена,
Замкнулася  у  своїй  надії,
І  чомусь  знов,  ти  зосталась  одна,
Любов  же  де?  Й  твої  ясні  мрії?

По  якій  стежці,    підеш  нарешті,
Чого  бажаєш,    в  своєму  житті,
В  розчаруванні…  на  перехресті,
В  думках  літаєш,  де  щастя  миті?

Чи  зрозумієш,  чого  ти  хочеш,
Коли  пізнала,  зневіри  сповна,
Між  трав  шовкових,  стежину  топчеш,
Чому  байдуже?  Де  в  душі  весна?

Вже  засніжило..  сріблиться  поле,
Вітер  розвіяв,    темну  пелену,
Та,  ще  той  спогад,  під  серцем  коле,
Пече  зневір`я….  присмак  полину.

Ти  знайди  сили,  ковток  повітря,
Придасть  бажання  й  віру  в  майбуття,
Сонце  в  зеніті,  подарить  світла,
Замай  упевненість,  шануй  життя.


17.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

З Днем Святого Миколая

Вляглась  віхола  за  гаєм,
Спішить  нічка  з  Миколаєм,
Він  несе  нам  у  торбинці,
Діточкам  гарні  гостинці.

Під  подушку  по  пакунку,
Тіштесь  любі  подарунку!
Тут  цукерки  і  родзинки,
Є  і  ляльки,  і  машинки.

Книги,  пазли  й  синій  м`ячик,
І  маленький  білий  зайчик,
Не  поклав  у  мішок  різки,
Бо  у  нас  хороші  дітки.

Ось  і  ранок  на  порозі,
Не  лишайтесь  на  морозі,
Завітайте  і  ви  в  хату,
Будем  разом  святкувати,
Хочу  радо,  всіх  вітати,
Та  здоров`я  побажати.

                       10.12.2018р

*****
І  Вас  дорогі  друзі!  Шановні  читачі!  Сердечно    вітаю    З  Днем  Святого  Миколая  Чудотворця!!!  Хай  прийде  мир  на  нашу  святу  землю!  Бажаю  здоров`я  всім,  достатку,  поваги,  тепла!  Хай  щира  любов  завітає  в  кожен  дім!  Нехай  збуваються  мрії  і  плани!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

Це є земна краса

Що  то  за  пташка,    зирить  у  віконце,
Маленькі  крильця,  інеєм  покрились,
Вона  зі  мною  зустрічає  сонце,
Кущі  шипшини,  під  снігом  схилились.

Та  тож    синичка,  прихисток  шукає,
Голівка  сива,  а  лід  неначе  сіль,
Мороз  за  двадцять,  холод  підступає,
Чека  підтримки…  В  зіницях  страх  і  біль.

Творіння  боже,  тебе  я  захищу,
Сала  підвішу,  шматок  на  кватирці,
Чекай  хвилинку,  ще  сіна  підмощу,
Вже  посміхаюсь,  красуні  синичці.

На  підвіконні…  розлігся  промінець,
Ясний,  стрімкий,  пробився  поміж  хмари,
Ніжний,  тепленький,  сонця  посланець,
Він  приніс  радість,  скрізь  розсипав  чари.

Яке  то  щастя,  це  є  земна  краса,
Збережімо́,    ми  всі  її  завзято,
Весну  зустріти,    надія  не  згаса,
Хай  поряд  з  нами,  тішаться  крилаті.

03.12.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018

У кутку сховалось лихо…/ віршована розповідь /

Коридор  довгий,      так  прохолодно  й  тихо  –  тихо,
Чомусь  здається,  тут  в  кутку  сховалось  лихо,
Мов  жде  нагоди,  погуляти  по    кімнатах,
Дім  пристарілих,  люди  у  білих  халатах.
По  кабінетах,  розмови  веселі  і  сміх,
Мабуть  хтось  скаже,  коли  є  хворі,  то  це  гріх,
Певно  на  розсуд  та  ні  краще  промовчати,
Із  яким  болем,  бачить,    все  це    відчувати.
Треба  триматись.  Хвилюватися  кожен  день,
Адже  це  важко,  як  чуєш  плач  замість  пісень,
Спішить  сестричка,  як  до  малої  дитини,
Хто  ж  допоможе?  Так  давно  нема  родини,
Старенька  просить  ,  –  Погляньте,  он  простирадло,
Злізло  з  ліжка  вже….  дивиться  так  безпорадно.
І  ошелешено,  з  болем  блима  очима,
Сльози  течуть,  а  хустина,  аж  за  плечима.
А  хтось  зненацька,  до  себе  гукав  в  надії,
-  Ось,  тут  у  п`яту  -    трусяться  вологі  вії,
-  Дайте  водички,  не  можу  сама  дістати,
Губи  присохлі,  почала    слова  путати.
А  потім  ранком  душа  десь  полетіла,
Ніхто  не  плаче,  а  вона  ж  жити  хотіла.
І  знову  тиша.  А    за  вікном  хурделиця,
Немічна  жінка,  наче  місяць,  блідолиця,
Співа  псалом,  то  їй  здалося,  що  у  церкві,
Руки  докупи,  мовить  слова  боголюбиві.
У  коридорі,    метушня,    чиїсь  розмови,
Запах  ялинки,  доволі  настрій  святковий,
А  ось  хтось  прийде!  Мо»    принесе  апельсину,
Чи  то  розстелить,    самобранку  –  скатертину.
Поїмо  смачно,  адже  так  давно  не  їли,
Ясніють  очі,  ждуть,  нехай  би  пораділи.
Вікно  криштальне….  світу  білого  не  видно.
Живе  надія,  стріти  весну  необхідно
 І  дуже  холодно,  як  йти  у  світ  незнаний,
Думки  літають,  хай  би  сонце,  в  чому  винний?
Немов  квітки,  що  по-під  снігом,  десь  у  полі,
Під  серцем  щемно  та  все  ж  дякують  своїй  долі,
Ясніли  ранки,  сіяли  хліб,  тож  прожили,
Так  працювали,  що,  аж  вилазили  жили.
Життя,  як  літо,  тепер  здавалось  їм  усім,
Майже  щоночі,  перед  очима  рідний  дім,
У  коридорі  тінь,  чия,ніхто  не  зна,
Напевно  лихо,    знову  не  спить,  когось    шука.

                                                                                 08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018

Екзотичний котик

                       Віршована  розповідь

Є    у  мене,    веселий,  чудненький  котик,
Звать  Кузьмою,  має  довгий,  пишний  хвостик,
Зелененькі  очі,  сам,  як  сніг  біленький,
І  миленький,  короткошерстий,  гарненький!

Непосида,  як  кажуть  неначе  шило,
Крутить  голову,враз  гляне  полохливо
І  такий  -  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно.

Розумаха,  хоча  і  зимно  надворі,
Швидко  мишку  зловить,  у  темній  коморі,
Як  клубок  котиться,  то  його  забави,
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди.

Обійма  хвостичок  і  старанно  миє,
От  чистьоха,  уже  й  справно  морду  вмиє,
Муркотіти  любить,  як  погладжу  спинку,
Як  голодний,  галас,  кричить  без  зупинки,
Вже  лунає  гучно,  на  всю  хату  –  Ня-у,
Як  наїсться,  його  спатоньки  вкладаю.

Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко,
Мені  радість  дарить,  ось  таке  звірятко,
Екзотичний  котик,  справжнісіньке  диво,
В  нас  гадаю,  йому  живеться  щасливо.

                                                                     10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2018

Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817115
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 11.12.2018

Зима плакала …

Безмежне  поле,    у  зимовій  колисці,
Ледь  –  ледь  дрімає,    у  лебединій  свитці,
По  рижих    травах,    ясноокі  сережки,
А  попід  стежку,  кришталеві  мережки.

Ще  снігу  мало,    зима  плакала  нині,
Дощик  хлюпоче,    мілкі  калюжі  сині,
Чому  ж  так  плаче,    посварилась  з  вітриськом,
Чом  такий  теплий  ?  Прощається  із  блиском.

А  він  зрадливий,  недавно  летів  низом,
В  яру  глибокім,  дивився  сни  під  хмизом,
Пристав  напевно,    бешкетував  раненько,
Занадто  довго….тепер  дрімав  гарненько.

Ніч  таємнича,  підкралась,  як  лисиця,
В  мисці  небесній,  засяяла  скарбниця,
Зорі  яніли,  на    хмарі  місяць  вклався,
Втішити  зиму,    з  морозом  намагався.

                                                           08.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018

І я раділа, як дитя….

Стрімко  летіла,  над    селом  віхола,
Скрізь  клуби  снігу  –  коні,  у  запряжках,
Це  ж  на  кареті,      зима  приїхала,
Красуня  сяє…  В  льодяних  сережках.

Вітер  підносив  у  туман  небесний,
Там  сизо  –  біло…..  її    в  обійми  брав,
Крилом  торкався,    в  потік  атмосферний,
Від  пітьми  далі,  перехресний  товкав.

Зима  сміялась,  іскристі  сніжинки,
У  стилі  танцю  припали  до  землі,
Як  світлоокі,    веселі  перлинки,
То  поцілунок  -    привітання  мені.

І  я  раділа,  як  дитя  всміхалась,
Пух  лебединий,  впав  ніжно  на  чоло,
Вона  з  вітриськом,    у  сріблі  скупалась,
Десь  знову  мчала,  відлуння  замело.

                                     08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2018

Що це за житуха / гум. /

Ой,  що  в  нас,  це    за  житуха?
Кричить  жінка  –  цокотуха,
-  У  хатині  нема    пічки,
 Посиніли  в  мене  щічки!
Батареї  -        геть  холодні,
Чи  жива,    ще  я  сьогодні?!
Чоловік,  -  Що  за  причина,
Хіба  я,  чи  й  не    мужчина?
Треба  спати  укладатись!
Хоч  старенькі,  чом  ховатись?
 Моє  сонце,  йди  зігрію,
Тож,як  ніч,  про  тебе  мрію.
А,  дружина,  гордість  має,
Косо,  хитро  позирає.
Не  зрівнятись  і    лисиці,
В  очах  жар,  як    тигриці,
-  Ті  обійми,  геть  до  біса!
Чи  здурів,  гріха  побійся!
Вже  за  газ    сходи  заплати,
Підняли  ціни,  ті  (скоти).
Знову  стали  недосяжні,
Вони  всі,  блазні  продажні.
Копійки  останні  здеруть,
За  офшори,  все  загребуть,
Страшно  жити,  от  холера,
Стала  хата  мов  печера.
 Кам`яне,  чи  що  століття?
Тих  всіх    викинуть  на  сміття!
Сидять  там  -  не  чоловіки,
А  зажери  маніяки!
Зникни  кАжу!  З  очей  моїх!
Бо  заб`ю,  ще  матиму  гріх,
 Прикривав  руками  вуха,
Права  завжди  цокотуха.
У  скарбничці,    гривні  білі,
Беруть  руки  задубілі,
Все  ж  мабуть,  піду    платити,
Якось  треба  вік  дожити.

                               06.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018

Здатні нас захистити

Я  піду,  по  стежині  далеко  –  далеко.
По  дорозі  загублю,  всі  печалі  свої,
Ой,  народу,  живеться  на  світі  нелегко,
Хоча    в  лісі,    нам  співають  пісні  солов`ї.

Є  веселі  та  на  жаль,бувають  й  журливі,
Йде  війна,  на  сході,  знову  палає  земля,
Там  не  сіють  пшеницю,  все    роси  сльозливі,
В  травах,    фосфорні  бомби  –  то  привіти  з  кремля.

Зима  п`ята,  сувора,  мороз  й  заметілі,
Наші  воїни,  славні,  на  посту,  як  завжди,
Стережуть,  кордони,  відчайдушні  і  смілі,
Захистити    нас  здатні,    хоча  сніг  й  холоди.

Я  іду,  по  стежині,  день  зимовий,  ясний,
Хай  бійців,  він  зігріє,  подарує  ніжність,
Нехай  Бог,захищає,  їх  в  цей  час  надважкий,
Поклонюся  солдатам…..
За  відвагу  й  мужність!


06.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2018

Гойдалка в снігу

Кругом  білосніжно,  гойдалка  в  снігу,
Ясний  місяченько,  між  хмарин  блукав,
Садок  обледенілий  сад,  наніс  нудьгу,
Лютує  морозець,  задзеркалив  став.

Пухкий  сіє  сніжок,  всюди  іскриться,
Зима  розгулялась,  розплела  косу,
З  думками  про  тебе,  зовсім  не  спиться,
Не  бачиш  коханий,  зимову  красу.

Ти  там  де  стріляють,  палає  земля,
 Патрони  кулеметні,  збивають  з  ніг,
Війна,  біль    й  руїни,  згорілі  поля,
Бездушність  і  стогін,  кров`янистий  сніг.

Безмежно,  я    люблю,  снагу  відчула,
Повернешся,  вірю,  надію  маю,
Хай    вітер  відгонить,  розвіє  тугу,
На  гойдалці,  скажу  -  милий  кохаю.

 
03.12.3018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Літа хуга

Ой  надворі,  що  твориться,

Літа  хуга,  веселиться,

Розсипа  сніжок  навколо,

І  виводить  своє  соло.


Навіває  скрізь  горбочки,

Квітнуть  пухом,  всі  садочки,

Часом  плаче,    то  сміється,

Завиває,  об  скло  б`ється.


За  віконцем,  вже  перини,

   Сяють  сріблом,  як  перлини,

І  хатинка,    біла-біла,

 Я  таку,  зиму  зустріла.


Скоро  нічка  підкрадеться,

Тож  гадаю,  спать  вкладеться,

А  допоки,  хай  лютує,

Іще  трішки  поцарює.

                       01.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Яблуко спокуси ( Вони дружили)

       Літо…  теплий,  сонячний  день.  В  блакитному  небі  сонце  грає  промінням,  поміж  пухкі,  білі  хмаринки    пробивається  до  землі.
     Яскраві,  золоті  промені,  з  легеньким  вітерцем  витанцьовують,  мерехтять,  переливаються  по  траві.  Васильки,  ромашки  купаються  в  позолоті,  а    чебрець  тягнеться  догори,  в  надії  вкотре  отримати  сонячний  поцілунок.
     Доволі  теплі,  сонячні  промені  припікають  майже  голі,  вже    добре  засмаглі  плечі,  ніби  зазирають    хлопцям  в  очі,  які  світяться  радістю.  Вітер  наче  крилом  пестить    обличчя,    підіймає,  розвіює  волосся,  бавиться  з  ним,  воно  час  від  часу  хвилясто  спадає  на  чоло.
     Вони  височенькі  на  зріст,  худорляві,  до  того  ж  босоногі,  в  однаковому  одязі,  в    сірих  майках  і  в  чорних,    закочених    по  коліна    штанах,  мали  вигляд  чаплі.  
   В  школі  Костю,  за  карі  очі  та  кучеряве  волосся,  називають  чорнявим  красунчиком.  Толя  ж  русявий  хлопець,  з  зеленими  очима  і  веснянками  на  обличчі,  весь  час  тормошить  його  за  руку,  відволікає  від  погляду.    Це    щойно  прийшли  з    кукурудзяного  поля,  тримаючи  в  руках  по  декілька  молодих  початків,  кинули  їх  на  землю,  присіли  на  самому  краю  обриву  над  яром.  За  звичкою,  опустивши  ноги  донизу,  задоволено    гойдали  ними.
     Кукурудзяне  поле  зовсім  поруч,  лише  широка  вулиця  й  невеликий  пагорб  з  городами,  відділяють  хати  від  яру.  Воно  здалеку    здається  зеленим  морем    із  сонячним  промінням.    Як  що  ж  підійти  ближче,  добре    видно  золотистий  цвіт  верхівок  кукурудзи  і    широкі,  довгі  листки,  які  приховують  молоді  початки.
     Хлопці  живуть  по  -  сусідству,  метрів  сімдесят  один  від  одного,  їх  розділяє  глибоке  урвище.  Воно  утворилося  від  води,  що  після  сильних  дощів  та  злив  стрімко  стікала  з  поля.
     Після  закінчення  школи  приємно  насолоджуватися  свободою.  Попереду  нове  життя,  навчання  в  місті.  Обоє  мали  бажання  вчитися  на  слюсаря  по  ремонту  автомобілів,  тому  й  подали  документи    в  професійно  -  технічне  училище.
     Веселий  галас    долинав  з  яру,  де  паслися  качки  і  гуси  і  тут  же  гралась  дітвора.  Для  дітей,  від  чотирьох  до  дванадцяти  років,  то    наче    земний  подарунок,    було  де  чудово  провести  вільний  час.      Ярок    доволі  широкий,  глибокий,  в  собі  приховує  невеликий  ставок,  можна  сказати  копанку.  Коли  дні  занадто  спекотні,  діти  місили  ногами  й  руками  в  багнюці,  будували  якісь  огорожі,  замки.  Згодом  задоволено  купалися,  вмивалися  та    хлюпались  й    обливалися  водою,  тішилися  відпочинком.
   Ці  хлопці  теж  мали  таку  насолоду,  тут  промайнуло  і  їх  дитинство.  Яр  вабив  до  себе,  шовкова  трава  виросла  такою  високою,  що    в  ній  можна  було  сховатися,  дітвора  часто  грала  в  хованки.    Дівчата,  здебільшого  тішилися  квітами,  що  росли  попід  самі  обриви  яру,  плели  віночки.  Як  стати  на  пагорбі,  за  дорогою  в  полі,  яр  здається  великою  чашею  наповнений  зеленню  і  квітами,    а  маленький  ставок,    що  майже  в  середині,  здається  дзеркалом.  По  іншу  сторону  яру  доглянуті    городи,  за  ними  вряд,  як  під  лінійку,    нові  одноповерхові  будинки.
 Костя  вдивлявся,  спостерігає  за  Танею,  яка  спустилася  в  яр,  з  іншої  сторони,  махнула  рукою,  звала  до  себе  шестирічного  брата  Сашка.  Швидкий,  дотепний,  непосидючий,  так  казала  дівчина,  коли  щось  розповідала  за  нього.    То  справжнє  шило,  за  яким  треба  добре  дивитися,  чи  часто  навідуватися,  щоб  раптом  знову  не  потрапив  у  якусь  халепу.
     Кругом  ставка,  вона  намагається  його  догнати,  він  скаче,як  козлик,  тікає.  Діти  в  захваті  дивилися  на  це  дійство,  ніхто  не  наважився  зупинити  малого,  тільки    пищали,  коли  та  майже  доганяла  його  й  гучно  сміялися,  коли  вислизає  з-під  її  рук.
Толі  шкода  дівчини.  Він  до  нею    відчуває  симпатію,    вкотре,  перед  очима  Кості  махнув  рукою,  шкіриться,
 -  Ти  мене  чуєш?  Агов!  Ну  досить  від  задоволення  зуби  показувати.  От  малий  бешкетник!  Такий  неслухняний,  ну  капець!  А  ти,  аж  рота  відкрив,  дивися,  щоб  часом  метелик  не  залетів,  он  бачиш,  який  красивий  літає.
***
   Таня  симпатична  дівчина,  світло  русява,    з    волошковими    очима  красивої  форми,  в  міру  вгодована.  Обом  хлопцям  подобається,  кожен  хотів  привернути  її  увагу.  Вона  з`явилася  в  їхньому  житті  три  роки  назад.  Сама  родом  з  Воронезької  області,  батьки,  в  пошуках  кращого  життя,  приїхали  працювати  в  Радгосп.  Спочатку  жили  у  гуртожитку,    а  згодом  купили  будинок,  діти  раділи,  їм  сподобалося  селище.
   Дівчина  навчається  в  цій  же  школі,  що  й  хлопці,  закінчила  дев’ятий  клас.    Вони    майже  щодня  поряд  з  нею,  кожен  пропонував  провести  зі  школи  додому,  часом  сварилися  між  собою,  хто  буде  нести  її  портфель.  Костя  був  хитрішим  за  Толика,    поводився  вільно,  не  стримував  своїх  емоцій,  міг  притулитися    всім  тілом,  зажати  в  обійми,  не  бажаючи  відпустити.  Таня  ж  на  це  тільки  всміхалася,  хоча  бачила,  що  подобається  Толику.  Вона    мріяла  про  дружбу  з  Костею,  про  перший  поцілунок,  його  дотики  хвилювали  її,  а  погляд  підкоряв  молоде  сердечко.
   Одного  разу,  мама  дивлячись  на  неї  сказала,  
   -  Ой,  рано  ти  доню,  розквітла  квіткою  весняною.  До  бабці  вдалася.  Та  мене  в  шістнадцять  народила,  така  ж  була  трохи  пухкенька,  як  ти.  Ой  дивися,  не  зроби  помилки,  як  вона.
Таня  трохи  здивувалася,  потім  хитро  повела  очима,
-  Мамо  та  хіба  ж  то  погано?  Тож    вийшла  заміж  за  дідуся,  ти  є  на  світі.
Та  вдивлялася  в  дівчину,  шукаючи,  чи  часом,  щось  не  змінилося  в  ній,
-  Важкі  умови  життя  заміжньої  жінки,  доню.    Це  тільки  зараз  життя    стає  трохи  кращим,  розбудовується  країна,  відкривають  фабрики  ,  заводи  А  раніше  із  села  було  не  виїдеш,  не  дозволяли,  а  в  селі  жити  дуже    важко,  сама  ж  знаєш.  Хоча  і  в  селищі  нелегко  та  все  ж  надія  є,  що  ти  виберешся  в  люди,  будеш  у  місті  навчатися.  Прошу  моя  пташечко,  не  закохуйся  рано.
Почувши  мамині  слова,  до  розмови  приєднався  Сашко,
-  Ага,  он  Костя    і  отой  Толик  все  їй,  то  квіти  дарують,  то  цукерками  та  яблуками  пригощають,  напевно  обоє  в  неї  влюбилися.
Скрививши  кирпатого  носика,    задоволено  хіхікав,  дивився  на  реакцію  сестри.  Та  ображено  надула  свої  темні,  як  стигла  вишня,      пухкенькі  губи,
-    Ото  вже  шило,  чого  пхаєш  носа,  ану  геть  звідси!
***
     Костя  задоволено  спостерігав,  як  Таня  бігає  за  братом  та  коли  Толик  відволік  його  своєю  промовою,  схрестив  руки  перед  собою,  підморгнув,
-  Так  я  пішов….
Він,  як  вихор  злетів  з  пагорба,  де  не  так  було  круто,  за  кілька  секунд    стояв  перед  Сашком,  розставивши  руки,  спіймав  його.  Малий    рухає  ногами,  пищить,
-  Ой  спасіть  мене,  не  хочу  додому.
Костя,    добре  зажав  його  доволі  сильними  руками,
-    Ану,  зізнавайся  кукурудзи  хочеш?
Малий  здивований,  кліпає  оченятами,
-  А,  що  вже  є  така,  що  можна  варити?
 Таня  вже  стояла  поруч  з  ними.  Квітчаста  сукня  ледь  просвічувалась,  облягала  її  молоденькі  пишні  перси,  від  яких  хлопець  занімів.  Його  погляд,    в  її  очах  горів  вогнищем,  бажанням  доторкнутися,    по  тілу  бив  струм.  Коли  погляди  зустрілись,  почервонів,  як  варений  рак.  Вона  ж  трохи  зніяковіла,  різко  взяла  брата  за  руку,
-  Йдемо  додому…  пора  обідати…
Костя,  труснув  головою,  дивився  в  сторону  поля,  шукав  слова,
-  Оце…  хочу  запропонувати  твоїй  сестрі,  щоб  пішла  зі  мною  по  кукурудзу,  ми  з  Толиком  принесли  трохи  та  не  помішало  б    більше  зварити,  щоб  наїстися  досхочу.  І  в  посадці  є  яблука,  білий  налив.
 Сашко  відразу  скумекав,
-    Давай    іди,  я    зараз  сумку  принесу,    мамі  скажу,  що  пішла  до  Тоні  побазікати,  музику  послухати…
Від  здивування,  Таня  й  Костя,  посміхалися,  адже  малий  підтримав  його.
-  Ото  молодець,  а  кажеш  в  тебе  брат  вередливий,  а  він  бачиш  який,    справжній  скарб  мудрості.
Вона  відразу  братові  сердито  заперечила,
-  Ага!    А  потім  продаси?!  Ні,  не  підмовляй  мене…
Костя,  в  надії,  схопив  її  за  руку,
-  Та  ми  ненадовго,  пішли…
 Вони  відійшли,  як  подалі  від  дітей,  вона    вагалася,  не  знала,  як    краще  поступити.  Але  ж  дуже  хотілося  ранніх  яблук,  вдома  і    по    сусідству,  таких  ні  в  кого  не  було.
Сашко  дивлячись,  що  сестра    вагається,    взяв  напрямок  додому.  Обоє,  мов  схаменулися,  дивилися    йому  вслід,  він  біг    швидко,  миготів  брудними  стопами.
Костя  сміливіше,  уважніше  придивляється  до  дівчини,  намагається  зазирнути  в  очі,    взяв  за  руку,
-    Почекай,  не  тікай,  такий  гарний  літній  день,  тим  паче  вихідний  день.  Охорони,  ну  об`їждчиків,  сьогодні  не  буде,  в  одного  з  них  день  народження,  хвалилися  пару  днів  назад….
Ховала  погляд,  звільнилася  від  його  гарячих  рук,  відійшла  в  сторону,  зазирнула  в  сторону  Толика.  Той  пересів,  як  подалі  від  обриву,  підібгав  одну  ногу  під  себе,  злегка  покачувався,  спостерігав  за  ними,  в  голові  роїлись  думки,    й  про,  що  можна  говорити  так  довго?
     Малий  вже    біг  по  стежці,  що  тягнулася  від  хати,  через  весь  город,    до  яру,  в  руках  тримав  плетену  сумку,  весело  кричав,
-  Гей  –  гей!  Все!    Я  вже  є…
Він  знову  скакав,  здавалося  часом  летів,    за  мить  був  біля  них,
-  Таню,  мама  пішла  на  поле,  до  буряків.  То  ж  прийде  нескоро.  Кажу  йди,  принесеш  кукурудзи,  вона  прийде  похвалить,  що  зварили.  От  побачиш,  ну  і  яблук  принеси,  вони  ж  мабуть  вже  стиглі.    Я  даю  чесне  слово,  пообідаю  і  буду  гратися  в  яру.  Не  віриш?  Ось  тобі  хрест.
Позираючи  на  всі  сторони,  перехрестився,    від  задоволення,  в  очах  грали  бісики.
-  Ну  гаразд,  давай  цю  сумку,  -  погодилася  сестра.
Костя  свистом  привернув  увагу  Толика,  крикнув,
-  Не  чекай  на  нас  !Я  до  тебе  ввечері  зайду!
 Хлопець  похапцем  піднявся,  кивнув  рукою,  зібрав  качани  кукурудзи  в  руки  й  опустивши  голову,  з  думками    попрямував  додому.  І  куди  це  їх  понесло,  якого  дідька  не  сказав,  що  за  намір  має,  то  ж  говорив,  що,  як  брати,  всім    треба  ділитися.    А  це,  не  сіло,    не  впало,  десь  пішов,  навіть  додому  кукурудзу  не  заніс.
     Костя  й  Таня,  тримаючись  за  руки,  йшли  яром  в  сторону,  до    менш  крутого  схилу.  Як  подалі  від  дітвори,  підіймалися  на  гору,  до  дороги,  а  там  вже  й  поле.
   Кукурудза  оточувала  зі  всіх  сторін,  наче  забрала  їх  у  полон.  Йшли  навпростець,  часом    мовчки  пригиналися  під  густо  переплетеними  листками,  кожен  думав  про  своє.
   Які  гарячі  в  нього  руки  і  сильні,  думала  вона,  напевно  стане,  ще  сильнішим  й  мужнішим,  ще    армію  піде,  там  муштрують.  Може    не  буде  шукати  собі  молодшу  жінку  за  мене.  Хай  би  разом  довіку,  як  моя  бабця.  І  гарний  же,  хіба  ми  не  можемо  бути  парою?
     Костю  ж  хвилювало  інше,  як  добре,  я  і  вона,  і  більше  нікого.  Така  зваблива,  проста,  як  дрова  і  в  той  же  час  загадкова,  а  очі,  втопився  би  в  них.  Тільки,  як  стримати  себе,  адже  так  манить  її  помацати,  притулитися,  відчути  тепло  тіла.    Ні-ні,  більшого,  я  собі  дозволити  не  посмію,  адже,  ще  молоденька,  хоча  й  при  ній  все  є.  Хай  би,  ще  пару  років,  туди,  перед  армією,  тоді  б  вже  точно  знав,    що  буде  моя.  Бажання  близькості  треба  вгамувати.  В  книгах  пишуть  одне,  а  як  воно  насправді  вперше,  навіть  не  уявляю.  Та  колись  же    все  одно  маю  стати  чоловіком.  Легкі  удари  листя  кукурудзи  по  обличчі,  відволікли  від  думок.
 Раптово  взяв  її  за  плечі,  злегка  обійнявши,  дивився  в  очі,  наче,  щось  намагався  побачити  в  них,
-  Ти  така  гарна,  як  квітка…
-  Ого,  певно  не  троянда,  а  ромашка,  бо  світла,-  усміхаючись  заперечила,  намагалася  звільнитися  від  обіймів.
-  Нехай  буде  й  так.  Чуєш,  давно  хотів  тебе  спитати,  будеш  зі  мною  дружити?  -  серйозно,  прямим  поглядом  дивився    в  очі.
-  Так  ми  ж  втрьох  дружимо,  хіба  ні?  -    спитала  й  відразу  наче  присоромилася,  опустила  голову.
Він  наблизився  так  близько,  що    почула  його  подихи.  В  неї  чомусь,  наперекір  бажанню,  закрилися  очі.    Солодкий,  невмілий  поцілунок  сполохав  їхні  серця.  Відсахнулася,  не  знала  де  подітися,  почервоніла.    Його  рука  доторкнулась  підборіддя,  ледь  стримував  тремтіння  тіла,
-  Що  не  сподобалося?  Чи  може  я  тобі  противний?
Вона  помітила  його  хвилювання,    чоло  вкрилося  краплями,  говорив  не  поспішаючи,  перехоплював  подих,  зупинявся  після  кожного  слова.  Миттєво,  як  пташка    вирвалася,  вилетіла    з  клітки,  бігла  вперед  до  посадки,
-  Тю,  дурнику,  щось  таке  скажеш.  Давай  спочатку  яблук  нарвемо.  А  потім  вже  кукурудзи.
***
     Його  серце  ледь  не  вискакувало  з  грудей,  як  зупинити  бажання  спокуси.  Він  здається  читав  у  книжках    про  таке  відчуття.  Хоч  доволі,  ще  ж  хлопчисько  сказати  та  його  тягнуло  до  літератури  про  кохання.  Батько  дуже  любив  читати  про  кохання,  брав  книги  у  бібліотеці,  хтось  привозив  з  Москви.  Була  і  йому  нагода  дізнатися  з  книжок  про  почуття,  відчуття  та  звабу  щодо  жінок.  Мабуть  і  зарано  часом  думав  про  себе.  Та  де  подітися,  як  вгамувати  цей  потяг?  Книги  зробили  свою  справу,  він  порівнював    свої  відчуття  до  Тані  з  тими  героями,  про  яких  читав.  Часом,  аж  струм  по  тілу,  як  було  побачить  її  десь  на  одинці,  бажання  цілувати  й  цілувати..
Мати    не  помічала  чим  захоплюється  син,  коли  лягав  спати,  бачила,  що  за  книгами  та  за  якими  не  цікавилася.  Навчався  непогано,  не  палив,  що  ще  треба  матері,  здавалося  в  сім`ї    все  нормально.    Їй    ледь  вистачало  часу  впоратися  по-господарству;  зварити  їсти,  прибрати,  а  потім  в  поле  на  буряки.  Взимку,  то  менше  роботи,  так  старша  сестра  приносила  доньку,  Наталочку,  щоб  побавила,  їй  щойно  виповнився  тільки  один  рік.    Її  чоловік    з  батьком  Толика  працює    в  місті  на  ХТЗ.  Рано  їхали  на  роботу,  пізно  приїжджали,  де  там  їм  до  дітей.  Часто  на  заводі  працювали  по  дві  зміни,  виконували  план.
***
   Таня  підскакувала  біля  яблуні,  намагалася  дістати  жовтувате  яблуко.  Піднімаючи  руки  догори,  кректала  вкотре  ставала  навшпиньки  та,  на  жаль,  не  могла  до  нього  дотягнутися.  Костя  вийшов  з  кукурудзи  й  зупинився.  Досить  і  так  коротка  сукня,  підіймалася,  ще  вище,  її  оголені  пружні  стегна  притягують  погляд,  відчув  збудження.  Швидко,  обома  руками,  схопив  її  вище  колін,  підняв,  щоб  нарешті  дістала  яблуко.  Вона  махала  руками,  діставши  його,  сміялася  від  задоволення.  Вони  хилилися  до  землі,  їй  здалося,  що  падає,  нагнувшись,  обійняла  його  руками  за  шию,  тримаючи  яблуко,  приголубила  до  грудей,
-  Костю,  дай  я  вкушу,  почекай!  Хай  посмакую,  бачиш  стигле,  жовтесеньке,  -  щебетала  дівчина.
 Опустилися  на  траву,  вона  посміхаючись,  позирає  на  нього,  натягує  сукню  на  оголені  стегна.  Хлопець  не  задумуючись  впав  поряд  з  нею,  спостерігає  з  якою  насолодою  вона  кусає  яблуко.  Поправивши  своє  волосся,  що  спало  на  чоло,    він  тягнеться  дістатися    її  руки,
-  А  мені,  я  теж  хочу  скуштувати.
Вона    різко  повернулася  в  сторону  яблуні.  Розплелася  коса,  волосся  розсипалося  по  плечах,
-  Там  вище    є,    діставай,  що  без  мене  не  дістанеш,    не  дістанеш?!
 Мила  усмішка,  сяючі  очі,  наче  мавка  зачарувала  його.  Це  розпущене  волосся,  дивився  на  неї,  як  на  святу,  не  в  змозі  зупинити  вулкан  почуттів.  Вона  саме  кусала  яблуко,  коли  він  наблизився,  намагається  одночасно  з  нею  вкусити  його.  Сік    потік  по  бороді,  він    пристрасно  цілував  її  уста,  ховався  в  волоссі.  Ніжні  дотики  губами  до  шиї,  сп’яніли  обоє,  його  пальці  торкнулися  пишних  грудей,  яблуко  покотилося.
***
   Десь  загубилося…  те  яблуко  спокуси.  Лише  яблуня  й  трава  знали  цю  таємницю.  А  поряд  шелестів  вітер,  загравав  із  листям,    здалеку  чути  мелодійну  пісню  соловейка.  Неподалік,  не  дуже  високо,    кружляє  рудий  шуліка,  мов  підглядав  до  молодої  оголеної  пари,  яка  сховалася  у  високій,  шовковій  траві.
     Вона  почервоніла,  приходила  до  тями.  Соромиться,  намагалася  дивитися  в  сторону,  ховала  очі,  а  він  вкотре  цілував  пружні,  пишні  груди  й  повторював,
-  Не  хвилюйся,  ти  тепер  моя.    Тільки  зараз  про  це  нікому  не  треба  знати,  чуєш.  Я  не  боюся,  ні,  просто  навіщо  ці  розмови,  ми  тепер  дівчина  й  хлопець,  присягаюся,  будемо  разом.  Треба  зачекати,  відслужу,  потім    одружимося.
Сором`язливо…  затуляла  руками  груди,  розгублено  до  нього,
-  Досить,  Костику  досить,  благаю.
   Уже  одягнена  лежала    під  яблунею,    а  він,  мовчки  над  нею,  збирав  яблука.
     Поверталися  додому…  час  від  часу,  він  цілував  її  уста.  Від  дотику  закривала  очі,  танула  росою  на  сонці,  наскільки  приємні  їй  були  його  дотики,    ніжність  огортала  все  тіло.
     Коли  вони  зайшли  на  обійстя,  мама  Тані  була  вдома.  Здивовано  дивилася  на  пів  голого  Костю,
-  Ну  ти  даєш,  хоча  б  посоромився  при  дівчині,  ось  так,  вже  здоровий  легень.  Ой,  молодь…  молодь…
Суворо  позирнула  на  обох,  довго  ходили?
 -  Та  ні,  -    заперечила  Таня,  -  Ми  швидко.
 -  Ось  принесли  яблук,  кукурудзи,  сьогодні  охоронці  гуляють,    завтра  такої  нагоди  не  буде,  -  підтримав  розмову  Костя.
 Біля  криниці,  на  лавку  виклав  качани  кукурудзи.
-  То  добре,  що  приніс,    дякую.  Тільки,  щоб  в  пелені  нам  донька  подарунок  не  принесла.
Дівчина  відчула  вогонь  по  всьому  тілу,  почервоніла.  Костя    відразу  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Олю,  не  хвилюйтеся,  я  її  не  ображу,  гадаю  прийде  час,  будемо  разом.  Ну  я  піду,    Таню.    На  все  добре!
-  Та  то  не  тобі  вирішувати,  а  долі,  -  вдогін  сказала  жінка.
З  ніг  до  голови  зміряла  поглядом  доньку,
-  А  ти  йди,  посуд  треба  помити  й  пообідай,  бачу,  що  не  їла.
 Ох,  час  летить…  будемо  разом,  це  ж  треба  такого!  Ще  молоко  на  губах  не  обсохло,  а  він,  будемо  разом.
     Тані  наче  ніж  по  серцю,  мовчки  йшла  на  кухню.  Але  ж  він  мені  подобається  мамо  і  до  чого  це  бурчання.    Що  хіба  будеш  проти?  Сама  ж  колись  казала  гарний  хлопець.  Ні,  про  те,  що  сталося  нікому  ні  слова,  навіть  подружці,  зробила  висновки.
***
   Галасливо  лунала  пісня  з  приймача.  Костя,  задоволений  подіями,  вже  вдома  вплітав  зелений  борщ.  Розмірковував,  піти  до  Толика  та  ні,    краще  цим  не  ділитися.    Ось,  як  воно  буває,  це  сталося,  навіть  не  міг  подумати,  наче  солодкий  сон.  Але  ж  дозволяти  собі  такі  щасливі  миті  великий  ризик.  Думай  голово,    думай,  як  уникнути  пастки.
 Та  час  летів,  йому  про  це  багато  думати  не  довелося.  Таня  уникала  його,  намагалася  лише  бути  в  компанії.  Раз  на  тиждень,  потай  від  усіх,  зустрічалися  ввечері  і  то  не  надовго.  Дівчина  намагалася  тримати  дистанцію,  не  допускала  звабливих  ніжностей,  лише  поцілунки.  Він  теж  не  наполягав,  знав,  що  так  поводитися  небезпечно,  попереду  навчання,  а  потім  армія.
   Хоча  Костя  нічого  не  сказав  Толику  про  потайні  відносини  з    Танею  та  той  все  ж  помітив,  якими  закоханими  очима  вони  дивилися  один  на  одного.  В  нього  боліло  серце  й  душа,  адже  він  мав  намір  запропонувати  їй  дружбу,  як  колись,    у  восьмому  класі,  тоді  відказала.  Зараз  знову  чекав  нагоди,  на  жаль,  запізнився.
     Час  летів…  Навчання  в  училищі,  робота  на  городі  і  раз  на  тиждень  зустріч  з  Танею  влаштовували  Костю.  Він  помужнів,    мати  косо  позирала,  качала  головою,
-  Ой  парубче,  дивися  не  попади  в  крижану  воду,  щоб  не  провалився  під  лід.  Дивися  на  життя,  як  слід,  будь  відповідальним  за  свої  вчинки,  щоби  в  магазині  про  тебе  нічого  поганого  не  плескали.
 Він    у  відповідь  чмок  в  щоку,  вкотре  всміхнеться,
-  Не  хвилюйся    все  під  контролем.
 Розумів,  що  грається  з  вогнем  та  все  ж  пару  раз,  ходив  з  Танею  по  солому  для  корови.  Обоє  розуміли,  що  варто  б  було  близькості  не  допустити  та    молода,  гаряча  кров  переповнювала  судини,    нестримні  почуття  спокуси    брали  над  ними  верх.
***
 Толик  почав  зустрічатися  з  Тамарою,  на  рік  молодшою  за  Таню.  Худенька,  світлоока  дівчина,  доволі  симпатична,  привернула  його  увагу,  ще  в  школі,  на  одному  з  вечорів.  Її  рухи  чимось  нагадували  рухи  Тані,  здавалося,  що  вони  навіть  трохи  схожі,  різниця  була  тільки  в  статурі.    Часто  весела  компанія  збиралася  під    його  парканом,  гучна  музика  линула  по  всій  окрузі,    топилася  в  яру.    Їм  разом    добре  та  він  все  ж  задивляється  на  Таню,  шкодує,  що  друг  завадив  стосункам.
А  Костя  був  наскільки  веселим,  що  часто  навіть  більше  уваги    приділяв  Тамарі,  не  помічаючи  цього  за  собою.  Дівчина  поводилась  легковажно,  розв`язно  ніж  Таня,  могла  не  соромлячись  розповісти  похабний  анекдот,  часто  підморгнула,  зваблювала  веселими  розповідями.  Для  Тані  це  послужило  дзвіночком,  зробила  висновки,  що  більше  ніяких  інтимних  стосунків,  тільки  дружба.
   Воно  напевно  так  мало  бути,  доля  писала  нові  штрихи  в  житті.
***
 Минув  час…  Таня  навчається  в  місті  на  бухгалтера,  Костю  забрали  в  армію.  Відносини  між  ними  стали  трохи  холодніші,  чи  можливо  із-за  ревнощів,  чи,  щось  інше,  але  коли  йшов  в  армію,  вмовляв  Таню  піти  з  ним,  залишитись  наодинці,  але  вона  категорично  відмовила,
-  Прийдеш  з  армії,  потім,  ми  ж  тоді  майже  діти  були.  Гадаю  подорослішали,  адже  наслідки  можуть  бути  не  найкращі,  ти  зрозумій  мене,  поїдеш,  не  знати,  що  буде  далі.
   В  душі  Кості  теж  щось  коїться,  відбувається,  якась  війна.  Його  тягнуло  поспілкуватися  з  іншими  дівчатами,  бути  вільнішим  у  стосунках.  Навіть  не  просив  Таню  дочекатися  його  з  армії,  це  її  насторожило.  Та    напевно  гордість,  яка    в  неї  з`явилася  з  роками,  не  дозволила  говорити  на  цю  тему.  Залицяльників    багато,  не  тільки  із  селища,  а    й  міста,  з  тими,  що  разом  навчаються,  пропонують    дружбу.  Зупиняли  думки  за  Костю,  надія,  що  все  в    них  буде  добре  і  те,  що  сталося  між  ними.  А  часом,  як  поганий  настрій  губилася  в  своїх  думках,  запитувала,  а  може  в  мене    до  нього  все  перегоріло?  Та  ввечері  в  ліжку,  згадує  перші  відносини,    тихо  плаче,  ні,  я  не  можу  без  нього  жити.    
 Збігли  два  роки…  Костя  служив  в  Казахстані,  писав,  що  служба  непогана,  працює  водієм  при  штабі.  Таня  все  рідше  отримувала  від  нього  листи,  хвилювалася,    в  душі  приховує  відчай,  щоб  ніхто  не  помічав,  що  їй  боляче.  А  тут,  ще  й  Толик  посварився  з  Тамарою,  став  частіше,    її  зустрічати  з  електрички.
     Служити  в  армію  не  пішов,  чи  якісь  проблеми  із  здоров’ям,  чи,  щось  інше,  дівчина  не  цікавилася  цим.  А  він  часто  жартував,
-  Матуся  не  відпускає.
 У  батьків  єдиний  син,,  можливо  тому  й  не  хотіли  відпускати  своє  чадо.  Тим  паче  дядько  мав  звання  капітана,  при  одній  військовій  частині  обласного  міста.
     За  останній,  третій  рік  служби,  Таня  від  Кості  отримала  лише  чотири  листа.  Вже  й  сама  не  знала,  що  робити,  Толик  же    не  давав  проходу.  Якось  одного  разу  завів  розмову,
-  В  житті  все  буває,  нехай  там,  що  було  з  Костею,  це  не  буде  завадою,  для  нашого  кохання.  Ти  лише  почуй  мене,  адже  я  тебе  давно  кохаю.  Ну  так,  я  не  такий  сміливий  був,  як  він.  Та  він  же    мені  дорогу  перейшов,  зрозумій  це,  давай  зустрічатися.
Лише  всміхнулася  та  все  ж,  наче  соромлячись,  видавила  з  себе,
-  Життя  покаже…
     Одного  вечора  вони  їхали  разом  з  роботи,  він  проводжав  її  додому.  Під  ніжним  поглядом  дозволила  себе  поцілувати.  Він  працював  в  місті  на  ХТЗ  комірником  в  одному  з  цехів,  робота  не  важка,  після  роботи  мав  багато  вільного  часу.  Знав,  що  Костя  майже  не  пише  листів,  при  зустрічах,  вкотре  освідчувався  в  коханні,  приносив  квіти,  цукерки.    Вона  губилася  в  думках.    При  поцілунках,  якесь  дивне  відчуття  пронизало  все  тіло.  Чомусь  пригадала  восьмий  клас,  як  Толик  пропонував  їй  дружбу,  помічала,  що    при  спілкуванні,  за  Костю  був  ніжніший,  уважніший.
***
   Збігли  три  роки  служби,  від  Кості  ніякої  звістки.  Одного  разу  в  магазині  бабусі  говорили,  що  мати  Кості  отримала  листа,  хвалилася,  що    там  має  дівчину.  По  контракту  на  відбудову  міста,  ще  на  рік  залишився.
Ні,  вже  не  плакала  під  яблунею  в  саду,  як  раніше,  коли  так  чекала  від  нього  листи.  В  душі,  щось  до  болю    перевернулося.
 Минув  час,  Таня  з  Анатолієм  побралися.  Будинку  де  він  мешкає  має  два  входи,  проблема  де  будуть  жити  відразу  відпала.  Батьки  задоволені  його  вибором,  радо  прийняли  її  в  сім`ю.
   Вони  жили  злагоджено,    в  достатку,  через  рік    народився  хлопчик.  Душі  не  чаяли,  тішилися  малим  Максимком,  хлопчик  оченятами  був  схожий  до  неї,  вона  раділа  цьому.  Адже  всі  говорять,  що  діти  будуть  щасливі,  якщо  дівчинка  схожа  на  тата,  а  хлопчик  на  маму.  Щасливий  тато,  цілував  йому  ніжки  й  примовляв,
-  Ах  ти    наше  ясне  сонечко!    І  вкотре  обійме,  цілує  Таню.
 Минуло  чотири  зими,  відколи  на  службу  пішов  Костя.    Всі  думали,  що  там  одружився  й  залишився  жити.  Та  одного  травневого  вечора,  він  з’явився,  як  грім  серед  ясного  неба.
     Мама  Анатолія  Марія,  здивувалася,  коли  той  зайшов  до  хати,
-  О  Константин,  з  поверненням!      
Оглядала  його,  помічає  нижче  виска  невеликий  шрам  від  опіку.
-  Помужнів,  справжній  чоловік.  Що  це  на  щоці?  Чи  горів  десь,  від  чого  рубець?  Ти  з  дружиною  приїхав?
Він  присів  на  стілець,
-  Та  це  одного  разу  автомобіль  загорівся.  Але    він  же  невеликий,    майже  непомітний,  а  ви  помітили.  І  не  одружився  я,  з  чого  це    ви  взяли?
-  Зоя  хвалилася,  що  там  дівчину  маєш,-  перед  очима  онука  торохтіла  іграшкою.
Підправивши  чуприну,  усміхнено,
-  О  мама  є  мама,  я  ж  написав,  що  доглядає  дівчина  з  медсанчастини,  як  після  опіку  потрапив.  Я  тому  і  залишився,  ще  на  службі,  хотів,  щоб  все  добре  зажило.  В  листах  про  це  нікому  не  писав,  боявся,  що  мама  наважиться  приїхати.  А  це  ж  їхати  далеко,  не  близький  світ  та  й  навіщо,  щоб  охала  і  ахала  біля  мене,  як  квочка  біля  курчат.
 А  малий  схожий  до  Тані,  гарненький  хлопчик,  як  назвали?
-  Максимко  в  нас  є,  бачиш  дядьку,  -      поцілувала  малого  в  чоло,
-    А  ти  змінився,    подорослішав,  помужнів.
 Тільки  промовила  ці  слова,  відчинились  двері,  до  хати  зайшли  Таня  й  Анатолій.
   Побачивши  його,Таня  відразу  зблідла,  в  грудях  здавило,  ховаючи  хвилювання,  привіталася,
-  З  приїздом!
 Забравши  сина,  йшла  в  іншу  кімнату.
-  Ну,  я  пішла…  Таню,  вечеря  на  плиті,  знайдеш,  -    кинула  на  ходу  свекруха.
Хлопці  обіймаються,  дивлячись  один  на  одного.  Анатолій  весело  запропонував,
-  Ти  не  тікай,  давай  повечеряєш  з  нами.
Він  не  відмовляється,  лише  поглядає  в  сторону  кімнати,  куди  пішла  Таня  із  сином.
     Травневий  вечір  видався  приємним  в  спілкуванні.  Анатолій  на  стіл  поставив  пляшку  домашнього  вина.  Константин  першим  сказав  тост,    привітав  із  сином,  побажав  достатку,  щастя.
 Після  випитого  вина  Таня  розслабилася,  розпашіла.  Вже  сина  годувала  манною  кашею,  чмокає  в  чоло.  Спілкувалися,  як  і  раніше,  ніби  нічого  дивного  не  сталося.
***
   Життя  продовжується.  Коли  до  них  заходить  Константин,  Таня  поводиться  розгублено.  Анатолій  інколи  це  помічав,  але  для  ревнощів  не  бачив  причин.
   Але  мати  Кості  хвилювалася,  відчувала,  що  не  забув  перше  кохання,  наполягала,  щоб  менше  спілкувався    з  ними,  не  втручався  в  сім`ю.  Константин  на  роботу  влаштувався  в  селищі,  з  пекарні  в  магазини  розвозив  хліб.
Одного  разу  в  магазині,  помітив  Тамару,  здивувався.  Дівчина  стала  справжньою  жовтою  трояндою.  Вона  побачивши  його,  аж  підскочила,  на  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-  Костю,  це  ти?  Сто  років  не  бачила.  Ану  дай  погляну.  Ой-ой,  справжній  чоловік  став,  помужнів,  красунчик!
Веселі  очі  сяяли  щастям,  хитро  зазирнула  довкола  й  вискочила  із-за  прилавка,  так  близько  підійшла,  наче  хотіла  в  ньому  ховатися,  шепотіла  на  вухо,
-  А,  що  легеню,  правда,  що  одружився  чи,  то  все  брехня?  
Він  не  очікував  такої  реакції,  але  не  розгубився,  поцілував  у  щоку  й  тихо,
-  Ні,  ясне  сонечко,  я  в  твоєму  розпорядженні,  якщо  бажаєш.
Дівчина  витріщила  оченята,
-  То  в  чому  справа,  чекай  після  роботи,  прогуляємося…
Костя  чомусь  розхвилювався,  від  чого  сам  не  міг  зрозуміти.  Та  радий,  що  все  так  склалося,  життя  налагоджується.
Вони  почали  зустрічатися.  Тамара  рада,  що  він  з`явився  в  житті,  їй  чомусь  з  хлопцями  не  везло,  довгих  стосунків  не  мала.
   Кості  було  приємно  спілкуватися  з  нею,  ніяких  протиріч.  Згадували  минуле,  інколи  сміялись,  часом  поринали  в  думки.  Вона  усміхалася,  намагалася  його  звабити.  І  це  їй  вдалося,  приємні  вечори  з  магнітофоном,  солодкі  поцілунки,  вони  зрозуміли,  що  їм  добре  вдвох.  Костя  згадував  Таню,  посміхався,  інколи  губився  в  думках  та  загубив  я  її,  вмовляв  себе,  загубив,  що  вже  тепер  вдієш.
 Зустрічалися  майже  пів  року,  коли  нарешті  Костя  запропонував  Тамарі  одружитися.  Ні  клятви,  ні  палкого  освідчення  в  коханні  не  було.  Вона  просто,  одного  вечора,  запросила  до  себе  в  гості,  її  батьки  поїхали  відпочивати  в  Ялту.  Чи  мало  так  бути,  чи  взаємне  почуття  бажання  близькості,  все  за  них  вирішило.  Вона  мов  купалася  в  щасті.    А  може  і  справді  він  моя  доля,  замислилася,  можливо  це  і  є  кохання,  хто  знає  яке  воно  насправді.  Колись  думала,  що  Толик  буде  чоловіком,  навіть  тремтіла    в  його  обіймах,  коли  грішили.  А  вийшло  все  по    іншому,  в    нього  давно  сім`я.  Від  роздумів  на  устах  заграла  усмішка,  ясний  блиск  в  очах.  Та  і  тепер  же  ми  дружимо  в  чотирьох,  це  ж  просто  класно,  коли  ніхто,  ні  на  кого    не  ображається.
 Три  вечора  Костя  з  Толиком  будували  намет  для  весілля.  Гостей  на  весіллі  небагато  та  гуляли  весело.  Поздоровлення,  тости,  подарунки,  згодом  вигуки  «Гірко»,  молодь  рахувала  протяжність  поцілунку.  Пізніше  танці  під  магнітофон,  але  Анатолій  і  Таня  відразу  пішли  додому.  Свекруха  вже  виглядала  та  й  виглядала  у  вікно,  бо  Максимко  капризував,  без  мами  не  хотів  лягати  спати.
     Пройшло  майже  дев`ять  місяців….  Одного  вечора,  Таня  вкладала  сина  спати,  як  раптом  щасливий  Константин,  з  усмішкою  на  обличчі,  переступив  поріг,
-  Вибачте!  Ой,  привіт,  ти  одна?  А  в  мене  радість,  народився  син,  а  чоловік  вдома?
Вона  приклала  пальця  до  уст,  щоб  не  розбудив  сина,    рукою  вказала  на  другу  кімнату.
Толик  вже    почув  його,  відчинив  двері,
-  Заходь.  Щось  хотів?
Костя    із-за  пазухи  дістав  пляшку  вина,
-  В  мене  син  народився,  чуєш,  син,  хочу  в  честь  діда  назвати  Сергієм.  Прийшов  з  вами  Цю  подію  прийшов  з  вами  відсвяткувати,  батьки  вже  сплять.
 -  Ну  й    добре,  вітаю!  Хай  росте  здоровим  і  щасливим!  -  привітав  його.
 І  відразу  трохи  хвилюючись,
-  А,  як  Тамара,  як  здоров`я,  важко  їй  прийшлося?
Константин  трохи  здивовано,
-  Та  все    добре,  все,  як  годиться  -  потерпіти  це  жіноча  справа.
В  кімнату  зайшла  Таня,  в  руках  тримає  тарілки  з  закускою,
 -  Ну  що  ж,  вітаю  Костю!  Нехай  вам  на  радість  підростає  синочок.
Зо  дві  години  Костя  розповідав  про  роботу,  про  життя.  Після  весілля  з  Тамарою    жили    в  літній  кухні,  біля  її  батьків,  планували  купити  земельну  ділянку,  будувати  будинок.  Дівчина  категорично  відмовилася  жити  з  свекрухою,  Костя  й  не  сперечався,  вирішив,  можливо  так  і  краще.  В  одній  хаті  з    її  батьками  він  не  захотів  жити,  адже  в  Тамари  ще  був  молодший  брат,  який  закінчив  школу.
   А  час  не  зупиняється.  На  обійсті  в  Толика  весело,  Тамара  кожні  вихідні    із  сином  приїжджає  до  Тані.  Тільки  теплий  день,  вона  вже  тут,  як  тут.  Немовби    подруги  з  дитинства,  ділилися  новинами,  часом  обоє  тішилися  новим  вбранням,  як  маленькі  діти,  купували  однаковий  одяг.  А  основною  втіхою  було  спілкування  з  дітворою.  Що  матері,  ще  треба  -  щоб  не  хворіло  дитя  та  не  плакало,  зростало  в  радості  і  достатку.
Минуло  два  роки….    Костя  й  Тамара  ввійшли  в  новий  дім,  відгуляли  новосілля.  На  святкуванні,  Константин  не  одноразово  дякував  Анатолію  за  допомогу.  За  цей  час  дружба  їх  сімей  стала  ще  міцнішою.  Було  й  таке,  що  Костя  прийде  до  нього  за  чим-небудь,  Таня  й  до  столу  запросить  пообідати.  Хоча  чоловіка  й  інколи  вдома    не  було.  Та  іншим  разом  вдвох  бавляться  з  малим.  Ніяких  розмов  лише  погляди.    Щось  відбувається  в  їхніх  душах,  один  від  одного  ховають  очі  та  переступити  межу  дозволеного  не  наважуються,  вслід  одні  зітхання.
 Жінки  між  собою,  наче    сестри,    кожна  ділиться  своїми  поглядами  на  життя,  тішились  дітьми.  Свою  материнську  любов  ділили  навпіл,  чи  плакав  Максимко,  вдвох  втішали,  чи  вередував  Сергійко,  обоє  вмовляли,  намагалися  забавити  іграшками.  Лише  одну  тему  про  кохання,  ніколи  не  піднімали.  Про  особисті  відносини  з  чоловіками,    кожна    тримала    при  собі,    тримала  під    потайним  замком.  Частіше  за  все,    в  журналах  знаходили  рецепти  для  приготування  нових  страв,  весело  сперечалися,  що  смачного  приготувати  чоловікам.
***
 Цього  року  рано  завітала  зима.  В  середині  листопаду  багато  навіяло  снігу,  вдень  і  вночі  тримався  невеликий    мороз.
   В  магазині  Тамара  торгувала  за  графіком,  тиждень  вдома,  а  тиждень  працює.  Одного  разу  із  сином  зібралася  до  Тані  та    хурделиця    стала  на  заваді.  Якось  Костя  прийшов  пізно  з  роботи,  передав  привіт  від  Анатолія,  бачив  його,  той  біг  в  аптеку,  за  ліками,  бо  усі  захворіли  на    грип.  А  на  Новий  рік  захворів  і  Сергійко,  всі  свята  провели  в  лікуванні.
 Одного  вечора,  це  було  після  Водохреща,  Тамара,  Костя    і  Сергійко    в  коридорі  обтрушувалися  від  снігу,
-  Агов!  Хтось  є  вдома?  Чи  ви  вже  забули  про  нас?  -  весело  гукав  Костя.
 Із-за  дверей  виглянув  Максимко,  навстіж  відчинив  двері,  почав  підскакувати,
-  Ура!  Сергійко  прийшов  з  мамою  й  татом  і  торт  принесли!
 За  кілька  секунд  з`явився    Анатолій,    допомагав  роздягатися,
-  О!  Які  гості,  ну  нарешті  вирвались,  заходьте,  заходьте.
 Дорослі  весело  спілкувалися  за  столом,  хлопчики  смакували  тортом,  згодом  гралися  в  іншій  кімнаті.  Тамара  нахилилася  до  Тані,
-  Ти,  щось  говорила  про  вечір  в  школі?
 Та,  не  поспішаючи  шепотіла,
-  Та,  ще  не  встигла,  куди  поспішати,  ще  є  час…
-  Еге,  знаю  свого,  йому  треба  заздалегідь  сказати,
зирила  Тамара  в  його  бік.
Таня  продовжила,
-  Сукні  в  нас  є,  думаю  вмовити  своїх  мужиків  піти  потанцювати.  Давно  ніде  не  гуляли,  гадаю  не  відмовлять.
Тамара  зразу  ж  чайною    ложкою  постукала  по  склянці,
-  Слухайте  мене!    Увага!  Ми  маємо  пропозицію.  Шостого  лютого  в  школі  зустріч  випускників,  давайте  відірвемося  хоч  у  цьому  році.  Скільки  часу  пройшло,  а  ми  жодного  разу  не  були.  Діти  вже  старші,  думаю  бабусі  посидять,  що  скажете  хлопці?
Ті  усміхнені,    переглянулись.      Костя  моргнув  Толику,
-  А  не  боїтеся,  що  собі  молодших  знайдемо.
Тамара  на  мить  рукою    прикрила  йому  уста,  сердито  писклявим  голосом,
-  Ну  ото  таке  бовкнув,  подумав,  що  сказав?!  Навіщо  нам  настрій  псувати,  то  гадаю  ніхто  не  проти!
         Через  кілька  днів  двоповерхова  школа    приймала  випускників.    В  спортивному  залі  линула  музика,  прямо  в  коридорі  вздовж  вікон  стояли  столи,  на  них  пляшки  з  напоями  «  Ситро»,  «  Крем
сода»  та  солодощі.  Довкола  тільки  й  чути  привітання,  веселі  розмови,  сміх  від  захоплень,  крики  й  вереск.
   Таня  з  Анатолієм  прийшли  першими.  Він    одягнений  в  чорний  костюм,  в  білу  сорочку,  яку  прикрашала  атласна,  небесного  кольору,  краватка.    Таня  ж  виглядала  круто,  на  ній  гарна  сукня  такого  ж  кольору,  як  краватка,  з  рукавом  кльош.  Вона  облягла    її  красивий  стан,  трохи  приховувала    пишні  груди.
 Таня  вкотре  озирається  назад,  шукає  Костю,  сьогодні    вирішила  з  ним  серйозно  поговорити,  один  на  один,  бо  іншої  нагоди  не  буде.
     Тамара  не  йшла,  а  плила  павою,  уздрівши  знайомих,  привітно  всміхалася.    На  ній  сукня  такого  ж  покрою,  як  і  в  Тані,  тільки  рожевого  кольору.  Позаду  Костя,  справжній    джентльмен,    в  коричневому  костюмі    в  білій  сорочці  і  рожевій  краватці.  На  них  всі  звертали  увагу,  так  вишукано,  ніхто  не  був  одягнений.
     Вони  тільки  зустрілися  й  привіталися,  як  в  коридорі  усі  заплескали  в  долоні,  з  учительської  вийшли  вчителі  й  директор  школи.  Промови,  вітання,  квіти,  овації,  усмішки.  На  якийсь  час  наче  повернення  в    шкільні  роки.
     Хтось  відкоркував    Шампанське.  Хтось  з  юрбою  посунув  в  клас,  а  дехто  пішов  в  спортивний  зал,  де  грав  магнітофон.
Тамара    тягнула  Таню  за    руку,
-  Йдемо  танцювати,  пішли  до  залу,  чуєш,  це    ж  Лада,  пішли.
Відколи  зустрілися,  Костя  з  Тані  не  зводив  очей.  Анатолій    все  тримав  під  контролем,  трохи  здивовано  кліпав,  водив  очима,  то  в  її  сторону,  то  в  його.  В  залі  зазвучала  пісня  Червона  рута,      він    похапцем  обійняв  дружину,  зазирнув  у  очі,
Що  це…  ти  чимось  заклопотана,  все  в  порядку?
-  Та  все  в  нормі,  це  тобі  здалося.
 Вони  всміхалися  ,  намагалися  танцювати  в  такт  музики,  хоча  їм  це  не  зовсім  вдавалося.
   В  цей  час  Костя  підійшов  до  однокласників,  за  кілька  секунд  вже  линув  сміх.  Тамара  щось  розповідала  однокласникам,  розмахувала  руками.  На  сцену  піднявся  директор  школи,  сказав  кілька  привітальних  слів  і  об`явив  білий  танець.  Зазвучала  музика    вальсу..  Тамара  поважно  підійшла  до  Анатолія,  усміхнено,
-  Я  запрошую,  вас  джентльмене,  Таню,  ти  не  проти?
Та  кивнула  головою.    Вона  повернулася  в  бік  до  однокласників,  але  перед  нею    вже  стояв  Константин,
-  Ви  можливо  мене  хотіли  запросити  мадам?!
 -  О!  Саме  вчасно,  -    дивлячись  прямо  в  очі,  помітила  Таня.
Він  обережно,  немов  скарб,    тримав  її  за  талію,  вони  легко  танцювали  під  музику.    Серце  билося  в  тривозі,  з  чого  почати,  як  сказати,
 -  Костю,  нам  треба  менше  бачитися,  ця  дружба  ні  до  чого  доброго  не  приведе,  ти  над  цим  ніколи  не  замислювався?
Вже  ледь  притулився  до  неї,  збуджено  шепотів,
-  Ми  зробили  помилку,  знаю.  Ми  маємо  бути  разом,  хоч,  як  там,  лише  треба  трохи  почекати.
   Вона  дивилася  прямо  в  очі,  раптово  голос  затремтів,
-  Ой,  руки  сильні,  не  підходь  занадто  близько,
Гріха  боюся,    ще  скорюсь  я  спокусі,
Став,  ще  сильнішим,  ніж  тоді,  як    був  хлопчисько,
Давай  у  танці,  сховаємо  почуття,  в  русі.
Він  злегка  підняв  її,  в  ритмі  танцю  летіла  пташкою.  Обоє  почервонілі,  від  задоволення  закривали  очі.  Костя,  переводячи  подих,  заговорив,
-  Люба,  благаю,  не  дивись  на  мене  так,
Закривши  очі,  я  відчуваю..  .  лечу,
Зумів  з  тобою,  як  колись  попасти  в  такт,
Все  пам`ятаю,  не  думав,  що  я  втрачу,
Треба  пробачить,  що  винен,  точно  знаю,
Мене  бентежиш,  хочу  тебе  відчути,
Ми  розлучились,  навіщо?  Поведи  до  раю,
Де  скуштували,    вдвох  яблуко  спокуси,
Де  так  любились,  кохались,  не  забути.
 Танець  закінчився…перевівши  декілька  раз  подих,  Таня  сміливо  дивилася  в  очі,
-    Що  за  спогади  Костю?  Ти  не  забув…  пам`ятаєш.    А  я  думала  вже  й  забув.
Вже  сказала    веселіше,
-  А  ти  добре  танцюєш,  не  розучився!  В  танці  вміло  ведеш,  мене  геть  закружляв,  як  птах  летів,  я  ледь  встигла  за  тобою.
Він  витримав  її  погляд,    покірно,
-  Я  птах  біля  тебе,  бо  це  ти  даєш  мені  крила.
Відразу  заперечила,  крутнула  головою,
-  Ну  досить,  досить  вже  співати,  пішли!
Вона  відчула  тремтіння  його  руки.  Він  проводив  її,  на  ходу  шепотів,
-  Кажеш    співати?!  Та  я  без  тебе,  як  той  соловей,    що  втратив  голос.
Вони  підійшли  до  Анатолія.
-  Забирай  свій  скарб,  бережи,  а  то  правда  хтось  вкраде,  гарно  танцює!
Таня  задоволена,  радісно,  наче  охмеліла  від  танцю,
-  О!  Оце  вечірка,  так  закрутив  у  танці,  що  ледь  капці  не  злетіли.
Всі  дружно  переглянулися,  линув  сміх.  Цей  вечір  видався  чудовим.  Кожен  для  себе  отримав  маленький  шматок  щастя.
***
   Минали  дні…    весняний  переспів  птахів,  бадьорий  настрій,  звеселяв  і  вже  давно  бузок  відцвів.  А  Костя  вкотре  згадує  очі  Тетяни,  в  душі  переживав  радість  тієї  миті,  як  колись  були  разом.  Насмілився  зробити  крок,  щоб  її  повернути  собі.  Із  хвилюванням  не  один  раз    її  чекав  з  роботи.  Зупинить    автомобіль,  в  стороні  від  дороги,    відкриває  капот,  а  для  чого  і  сам  не  знає,  косо  позирає,  хто  йде  з  електрички,  чекає  нагоди,  коли  одна  йтиме  додому.
     Навесні  та  на  початку  літа  роботи  завжди  багато  на  городах  та  Сергійко    часто  просив  маму,  піти  погратися  з  Максимком.
   Якось,  одного  разу,  Тамара  запитала  Таню,
-  У  вас  все  в  порядку  вдома?
Та  здивовано  запитала,
-  Чого  це  ти  раптом  про  це  запитуєш?
-  Тамара  не  забарилася  з  відповіддю,  швидко  пролепотіла,
-  Та  пару  раз  бачила  Толика,  в  забігайлівку  заходив,  вона  ж  поруч  з  нашим  магазином.  Думаю  чого  б  це?  Він  же  здається  пива  не  любить….  
-  Все  в  порядку,  більш-менш.  Ти  цим  не  переймайся,  це  в  нього  бувають  дні  такі,  інколи  чомусь  дуже  замислений  ходить.  Я  в  душу  не  лізу,  можливо  на  роботі,  щось  не  так,  він  не  любить  про  роботу  говорити.
Та    не  знала  ні  Тамара,  ні  Таня,  що  Толик  одного  разу  випадково  їхав  додому  не  в  тому  вагоні,  що  дружина.  Згодом  побачив  автомобіль  Кості,  а  потім,  як  Таня  йшла  додому  не  одна,  їхав  в  своєму  напрямку  додому.  Це  його  заінтригувало,  він  кілька  раз  слідкував  за  дружиною  та  нічого  підозрюваного  не  помітив.  Але,  те,  що  стала  часто  відмовляти  в  близькості,  знову  повертає  до    сумних  думок.    То  тоді  чого  б  це?  А  можливо  вони  знову  разом?
 Одного  літнього  дня  на  роботі  Анатолія  була  комісія,  після  ситного  обіду  в  кафе,  випровадив  гостей  додому.  І  сам  задоволений,  що  з  перевіркою  все  в  порядку,  вирішив  раніше  поїхати  додому.
   Він  спускається  по  сходах  електрички,  за  кілька  метрів,    на  першій  платформі  побачив  Тамару.  Вона  ледве  пересувалася  з  сумкою,  вирішив  їй  допомогти,
-  Тамаро,  зачекай!
За  пару  секунд    забрав  в  неї  сумку,
 -  Привіт!  Ти  що  каміння  набрала,  таке    важке  підіймаєш?!  Давай  проведу  додому.
Вона  радо  всміхнулася,
 -  Та  я  сьогодні  вихідна,  малого  завела  до  мами,  а  сама  по  зарплату  пішла.  А  тут  якраз  товар  привезли,  оце  скупилася,  бо  сам  знаєш,  як  зараз  з  продуктами,  не  часто  завозять.  А  ти  чого  сьогодні  так  зарано  з  роботи?
-  Так  склалося,  був  облік.  Раніше  закінчили,  зводив  комісію    в  кафе  та  й  чкурнув  додому.  Таня  сьогодні  затримується  на  роботі,  то  я  звільню  маму  від  Максимка.
     Вони  зайшли  в  хату,  Тамара  відразу  поставила    пательню  на  газову  плиту,
-  Зараз,  за  компанію,    зі  мною  поїси,  потім  підеш  додому,  я  тебе  вином    пригощу.
 Він  ледь  посміхнувся,
-  Та  я  то,  не  голодний,  хіба,  що  за  компанію  та  поспілкуватися.  Як  в  тебе  справи?  Задоволена  життям?  Ми  ніколи  на  цю  тему  не  говорили,  все  всі  разом,  то  діти,  то  іще  хтось.
У  відповідь  трохи  зажурившись,
-  Та  живемо…  Костя  правда  змінився,  напевно  твоя  Таня  таки  його  турбує.  Хоча  нічого  не  помічаю  та  відчуваю.  Наша  дружба  мене  часом  дивує,  але  так  звикли  один  до  одного,  що  навіть  й  не  уявляю,  щоби  ми    не  спілкувалися.
-  А  ти  знаєш  Тамаро,  я  не  можу  зрозуміти,  що  в  нас  відбувається,  вона  більш  привітніша  стала  до  гостей,  чим  до  мене.
Виклавши  на  тарілки  ковбасу  і  смажені  яйця,  запросила,
-  Давай,  он  вино,  бери,  вип’ємо,  перекусимо,  ти  ж  не  за  кермом.
В  душі  відчував  радість,  що  поруч  з  нею,  посміхаючись,  наливав  вино  у  фужери.  Вона,  немов  ненароком,  притулилася  до  нього,  прилягла  на  плече,
-  Та  ну  їх,  Толику  ти,  що  нічого  не  помічаєш?  Ми  дружимо,  воно  наче  й  смішно  та  нічого  не  стану  говорити,  до  чого  приведе  ця  дружба,  скажу  чесно,  не  знаю.
Запала  тиша…  випили  вина,  закусили.  Він  ніжно  взяв    за  талію,
-  Тамаро,  якщо  чесно,  я    шкодую,  що  не  з  тобою.
   Вже  темніло,  коли  Анатолій  йшов  додому,  йшов  не  по  дорозі,    а  через  колії,  щоб  раптом  не  зустрітися  з  Костею.  Відчував  задоволення,  вгамовував  емоції  після  спокусливого  вечора.  Що  далі?  Думки  гризли,  як  оси.  І  відразу  вмовляв  себе  та,  якось  буде,  але  ж  вона  така  жадана  й  гаряча,  як  колись.  Це  напевно  перст  долі,  принаймні,  це  не  погано,  що  ми  знову  разом.
***
   Одного  літнього  вечора  Таня  затрималася  на  роботі,  за  квартал  готувала  звіт,  додому  приїхала  електричкою,  коли  вже  стемніло.  Було  нелюдяно…  перейшовши  через  колії,  здивувалася,  побачивши  посеред  дороги  автомобіль  «Хліб»,    Костя,  уздрівши  її,  гукнув  через  відчинене  вікно,
-  Таню,  давай  сюди!
Вона  підходила,  до    відкритих  дверей,
-  Ну  нарешті,  а  вдома  за  тебе  хвилюються,  що  так  довго.  Це  я  був    у  вас,    привіз  запчастину  для  машини,  ваша  ж  не  находу.  Сідай  підвезу,  свою    пізніше  зажену  в  гараж.
Побачивши  на  ньому  білу  сорочку  розстібнуту  до  пояса,  відчула  легке  тремтіння  тіла,  гучно  билося  серце.  Її  погляд  ковзнув  по  мужніх  оголених  грудях,  відразу  ж  різко  відвела  донизу.
   Він  не  міг  не  помітити,  той  ніжний  погляд    світлих,  блискучих  очей,  пригадує    ті  сяючі  очі  під  яблунею.  Ой,  Таню,  що  ти  робиш  зі  мною,  що  ти  робиш?  Як  витримати  цей  потяг  до  тебе?  А  можливо  один  від  одного  й  не  треба  ховатися,  прийшов  час  знову  бути  разом?
Автомобіль    різко  рушив  з  місця,
-  Що  змерзла?  Та  наче  ж  літо,  правда  серпень,  вечорами  відчувається  прохолода.
Вони  їхали  вздовж  посадки,  Костя    більше  звертав  увагу  на  неї,  чим  на  дорогу,  хотів  дивитися  й  дивитися,  хоча  би  на  мить  доторкнутись  до  її  вуст.
-  Ой!-  Костя  раптово  відсахнувся,  зупинив  автомобіль  перед  пишним  кущем  шипшини,  продовжив,
-  О,  маєш  тобі,  дивися  куди  нас  занесло,  це  все  твої  очі,    як  поглянеш  мов  заворожуєш,  ой,  не  даєш    ти  мені  спокою.
 -  Здавай  назад,  шкода,  ще  й  такий  рясний  кущ,  -  Таня  похапцем,  трохи  хвилюючись,  вилазила  з  автомобіля.
Миттєво,  він  був  біля  неї,  взяв  за  дві  руки,  вона  скочила  на  траву.  Ховає  очі,
-    Слухай  Костю,  відпусти!  Далі  сама  піду,  одного  не  можу  зрозуміти,  до  чого  нас    приведе  ця  дружба?!  Мені  важко  знайти  причину,  щоб  посваритися  з  Тамарою.  Та  й  не  хотілося  б,  скажу  чесно  та  ми  усі  вже  занадто  часто  зустрічаємося.  Мені  важко  розумієш,  те,  що  було  між  нами,  спогади  хвилюють  мене.
Він  дивився  на  неї  з  болем  у  очах,  з  ніжністю,  трепетом,  теплом    у  душі,  міцно  зажав  в  обіймах,  цілував  уста,  шию.  Вона  не  відчула  під  ногами  землі,  сприйняла  шелест  листя,  запах  трав  і  його  теплі  руки,  які  торкнулися  оголеного  тіла.
***
 Життя…  таємні  зустрічі  продовжувалися  більше  року.
Тамарина  мати  помітила,  що  все  частіше,  Анатолій    заходить  у  гості  до  її  доньки.  Навіть  хотіла  з  нею  поговорити  на  цю  тему  та  розмова  не  відбулася,  Тамара  відразу  обірвала,
-  Мамо  не  лізь  у  душу!  Моє  життя,  сама  розберуся…  благаю,  не  треба  повчань,  вже  доросла!
   Стосунки  Кості  з  Тетяною  теж  продовжувались.  Це  увійшло  в  звичку,  хоч  раз  на  тиждень  та  таки  зустрічалися.  Часом  Костя  їхав  в  місто,  зустрічались  в  готелі,  не  могли  вберегтися  від  спокуси  й  любовного  божевілля,  насолоджувалися  радістю  до  самозабуття.  Не  було  сили  волі  розірвати  стосунки,  хоча  часом  й  задумувались,  як  жити  далі.
 Одного  вечора  Костя  заїхав  до  батьків,
 -  Мамо,  ось  привіз  свіжого  хліба  два  буханці,  був  дуже  гарячий,  придавив  лотком.  Як  ви  тут?  Батько  на  роботі?
Та  сердито  зміряла  сина,
-  Ти  мені  краще  скажи,  як  ви  там?
 Він  лише  посміхнувся,
-  А,  що?    У  нас  все,  як  у  людей,  все  в  порядку.
 Мати  раптово  почервоніла,  стукнула  по  столі  кулаком,
-  Що  ти  дурника  корчиш!  Зупинися,  ну  погуляв  трохи  та  скільки  ж  можна?!  Люди  два  роки  кості  миють,  друзі  зі    школи  до  тепер  та  дружіть,  але  ж    навіщо  зраджувати  дружинам.  Чи  розуму  зовсім  бракує,  що  в  одного,  що  в  іншого.  Тож  маєте  діти,  Максимко  вже    має  йти  в  школу    і  наш  Сергійко  підріс,  як  ти  уявляєш  собі,  як  діти  дізнаються  від  людей,  їм  рот  не  закриєш.  Яка  то  рана  буде  хлопчикам?!  Сором  і  ганьба  на  все  селище!
 Костя  більше  не  хотів  слухати  моралі,  як  обпечений  зірвався  зі  стільця,  йшов  до  дверей,  на  ходу  вигукнув…
-  Ма,  ти  так  не  хвилюйся,  я  поговорю  з  Толиком,  ми  щось  вирішимо,  якось  воно  буде,  все  має  стати  на  свої  місця.
     Тікало  літо…  вечоріло.    Костя  з  Тамарою  несподівано  завітали  в  гості.    Їх  зустрів  Анатолій  із    сином,  малий  відразу  запитав,
-  А  Сергійко  де?  Чому  не  взяли  із  собою?
Тамара  зайшла  останньою,  привіталася,    ніяковіє  перед  поглядом  Анатолія,  не  знала  де  заховати  очі.  Він  зрозумів,  що  щось  не  так,  але  мовчав,  дивився,  що  відбуватиметься  далі.
Костя  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й    палку  ковбаси,
 -  Нам  би  поговорити,  можливо  на  дворі  краще,  щоб  без  малого.
 -  Зараз  Таня  зайде,  вона  моїм  батькам    понесла  продукти,  що  я    з  міста  привіз.
Й  відразу  до  сина,
-  Ти  йди  до  бабці  з  дідом,  пограйся  там,  скажи  мамі,  я  так  наказав.
За  мить  зайшла  Таня.  Побачивши  гостей,  посміхнулася.
-  О!  В  честь  чого  збори?  Ще  й  з  пляшкою,  що    будемо  обмивати?
Анатолій  з  хати  випровадив  сина.
-  Ну  ось  прийшли  поговорити,  а  про  що,  зараз  дізнаємося.
     До  обрію  котилось  сонце,  останні  промені  деінде  ще  торкалися  будинків,  пестили  листя  на  деревах,  кущах.  Ховалися  поміж  соняхами  в  полі,  на  пагорбі  прилягли  до  трав.  А  тут,  де  яр,  набагато  темніше,  а  на  самому  дні  світлою  плямою  виділяється  ставок.  Було  напрочуд    тихо,  лише  десь  далеко    інколи  гавкала  собака.
   Вони  сиділи  в  чотирьох,  на  самому  краю  обриву  яру,  спустивши  босі  ноги  донизу.  Костя    вдивлявся  в  яр,  пригадує  дитинство,  а  за  плечима,  неподалік  поле  з  кукурудзою,  яке  нагадувало  про  той  випадок,  про  те  медове  яблуко  спокуси,  яке  колись  поєднало  їх  з  Танею.  Вона  тихо,  наче  миша  сиділа  в  його  обіймах.  А  Анатолій,  обійнявши  Тамару  за  плечі,  шепотів  на  вухо,  вона  час  від  часу  сміялася,  луна  топилася  в  яру  й  знову  ставало  тихо.
Розмова,  що  нині  відбулася,  була  настільки  стриманою,  серйозною,  без  крику,  без  дорікань,  без  образ.  Вони  достукалися  один  до  одного,  зрозуміли,  що  варто  все  повернути  назад,  хоча  втратили  час  і  є  діти.  Та  гадали,  що  подальше  життя  не  стане  великою  раною  дітям,  що,  як  і  раніше  будуть  дружити  сім’ями.  А  діти  з  часом  підростуть,  зрозуміють,  що  краще  жити  з  коханою  людиною,    що  від  долі  ніде  не  подітися.
 Згодом  селищем  пішли  чутки…  обмінялися  дружинами,  це  ж  треба  такому  статися,  дивина.    І  хто  б,  колись  міг  подумати,  що    так  буває    в  житті?
 Минуло  два  роки.  В  кукурудзяному  полі  лунає  сміх  і  вереск,  Максимко  й  Сергійко  з  дітьми  граються  в  хованки,  вони  тепер  живуть  по-сусідству.  А  біля  паркану  Анатолія,  на  лавці  спілкуються  дві  подруги,  поруч  з  ними  дві  коляски.  Таня  тримає    на  руках  чорняву,  кучеряву  доню,    вона  голівкою  вертить  у  різні  сторони,  ніби  когось  шукає.  А  Тамара,  час  від  часу  заглядає  в  коляску,  де  солодко  спить    донечка.
     То  персти*  долі,  вони  підвладні  їм.  Чи  вершин  досягали  в  житті,  чи  в  скрутні  часи,  що  згодом  з’явилися  по  дорозі  життя,  вони  проходили  разом,  підтримуючи  одна  одну.  А  час  летить,  життя  продовжується.
 
                                                                                                                                                 Персти  –  збіг  обставин
                                                                                                                                                             Листопад  2018  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018

Зима сувора…

                                                                                                   В  цей  день  зимовий,  скажу  –  Привіт
                                                                                                   Шановні  друзі!    Я  всіх  люблю
                                                                                                   І  Боженьку  за  вас  молю
                                                                                                   Хай  дасть  здоров`я  й  шматок  щастя!
                                                                                                   Перебороти  нам  удасться  
                                                                                                   Всі  негаразди!  Хай  відійде
                                                                                                   Війна  гібридна!  І  мир  прийде!
                                                                                                   Принесе  радість  у  хатину
                                                                                                   Життя  любімо  й  Україну!

 Зима  сувора…Змінити
Зима  сувора.  То  ж  навмисно,
Прийшла  так  рано,  нас  всіх  страшить,
Принесла  холод    і  в  намисто,
Дерева  вділа.  Зникла    блакить.

Повсюди  сипле    чари  білі,
Пір`їнки,  пух,  у  снігу  стежки,
Завіє  вітер,  несе  хвилі,
Сріблі  і  златі,    я  залюбки,

Порину  з  ними  в  казковий  світ,
На  серці  тепло,  хоч    лід  іскрить,
Ловлю  очима  блистівок  цвіт,
Душа  радіє…  щаслива  мить.

     

                                                   О2.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018

Побувала в Європі / віршована розповідь /

Кар-Кар  ворона-    Ой  кар,  як  же  я  пристала,
Оце  в  Європу,  щойно  за  бугор  злітала,
Їхав  автобус  і  я  вирішила  за  ним,
Та  правда  довго,  нюхала  український  пил.
Дороги  наші,  ну  хіба,  що  траса  гарна,
А  за  останні,  скажу  чесно,  наче  жорна,
Народ  терплячий,  всі  їдуть  на  заробітки,
Ну  я  ж  за  ними,  підбираю,  смачні  об`їдки.
Та  ось  таможня  і  вже  в  напрузі  всі  люди,
Чемні  розмови,    доволі  веселі  всюди,
Шмону  не  було,  раді,  що  їде  підмога,
А  тут  довкола,  де  не  глянь,  рівна  дорога.
Та  здивувалась,  такого  мені  не    треба,
У  шлунку  смокче…    час  мов  птах,  поїсти  треба,
Ой,  біс  забрав,  би  оцю  жагу  полетіти,
 Мені,  на  жаль,  не  довелося  порадіти.
Якісь  там  баки,  схожі  на  великі    діжки,
А  то,  як  виявилось,  для  сміття  нічліжки,
Ой,  справжнє  лихо,  хоча  б,  з  голоду  не  вмерти,
Скрізь  всі  закриті,  ой,  а  я  ж,  так  хочу  жерти.
Перепочила,  тут,    під  автобусом  одним,
Ледь  очманіла,  весь  час  під  ніс  запах  згару,  дим,
Де  там  піднятись,  хтось  схватив,  несе  за  лапу,
Ой,  біда  мабуть,  бачу  морду  волохату,
Тремчу  від  жаху,  загубила  кілька  пір`їн,
Отак  дурепі,  що  захтіла,  інших  країн?
Не  дарма  кажуть,  що  вдома  і  стіни  гріють,
Невже  в  смітник,  мене  геть  викинуть  посміють?
Та  ні,  це  песик,  підносить  до  чоловіка,
Тепло  на  серці,  хвилююсь,  чи  справжня  втіха?
Той  в  рукавичках,  подивився    сумно  в  очі,
Бідна  пташина,  певно  дуже  їсти  хоче,
А  я  в  печалі,  чекаю,  що  буде  далі,
Хай  не  жалів,  краще  би  прочитав  моралі.
Ну  вже  нарешті,    ніжно  на  лавочку  поклав,
І  із  пакета,  хліб  й  сало  рідненьке  дістав,
Земляк  напевно,  вирішив  нагодувати,
Якби  ж  не  він,    то  чого  б  діждалась  не  знати.
Ой,  дуже  ж  смачно,  просльозилась,  уплітала,
Ось,  такі  справи,  так  в  Європі    побувала.
Правда  людей,  бачила  радо  зустрічають,
Чула  розмови,  допомогу  обіцяють,
Моїй  країні.  Що  вірите  це  задарма?
Ой,  ні  хороші,  ви  мої,  не  ваша  карма,
Весь  час  на  когось  працювати,  як  на  пана,
Самі    ж  хитріші,  все  їдуть,  де  більша  шана.
А  чи  повсюди,  життя  це  так  змінилося,
Пройшло  століття,  та  такого  й    не  снилося,
Ніколи,  правда.  Та  раджу  вам,  вдома  краще,
Бо  тут  родина,  тож  підставить  плече  завше,
Гайда,  відроджуйте,  ви  славну  Україну,
І  любіть  землю,  рідну  мову  солов`їну.
Тут  пахне  хлібом,  колосяться  щедрі  поля,
Дихати  краще,  то  ж  на  повні  груди  -  це  воля  !
Можливо    в  нас,  теж  колись  смітників  не  буде,
Ти  не  забудеш,  про  цю,  пташку  -  Кар-Кар  друже.

                                                                                               10.11.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

Осінній сум

Вже    дозріло  в  полі    колосся,
Ми  з  тобою,  теж  не  молоді,
Доторкнись,  ти    мого  волосся,
Ту  весну,  пригадай,  як  тоді.

Тож  згадай,  музику  любові,
Де  вітрець,  пестив  ранні  роси,
І  світанки,ті  загадкові,
Вже  чомусь,  тепер  прийшла  осінь.

Ти  кохай!  Розвій,  осінній  сум!
Торкнись  ніжно,  плеча  й  щічки,
У  сосудах,  щоб  гарячий  струм,
Тільки    вдвох,  у  полоні  нічки.

Місяченько,  хай  не  підглядає,
Сором  свій,  сховаю  між  хмари,
   Виграє,  вогнище  палає,
І  бажання…    лиш  мною  марив.

Золотий,  лист  спадає  в  танці,
Поцілунок,  солод    на  устах,
А  трава,  колом  у  багрянці,
Знову  ми,  у  жаданих  путах.

Ти  підтримай,  іскри  кохання,
Нехай  дощ,  я    хмари  розведу,
Зірка  в  небі  засяє    рання,
І  сумлінням,  всім  край  покладу.

Вбережи,  любий  між  нас  весну,
Соловей,  хай  пісню  заводить
Тож  кохай,  лише  мене  одну,
А    вже  сумнів,  осінь    відводить.


З0.10.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

І чай вечорами…

Нехай  все  буде…  так,  як  є  між  нами,
Сповила  осінь,  в  сіреньку  ряднину,
Ми  тільки  вдвох  й  смачний  чай  вечорами,
Пахучий  запах  забрав  порожнину.

Тікає  смуток,    в  пічку  із  дровами,
Вогонь  палає,  хвилясті  язики,
Як  феєрверк,  із  смугами  ясними,
Знов  будоражать  потаємні  думки.

Вітер  шмагає…  дощ  стукав  по  шибці
Погляди  ніжні….    супокій    панує,
Лиш  веселиться,  вирує  у  грубці,
Бурхливий    спогад,  вже  з  димком  воскує..  



13.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2018

У пошуках мати

По  полю  босоніж,  стерня  коле  ноги,
Ішла,    попереду  розбиті  дороги,
До  неба,  зглянеться,    між  хмар  видно  просинь,
Поправить  хустину  і  Боженьку  просить.

Мені,  підкажи,  де  нарешті  шукати?
Синочок,  не  вернувсь,  у  пошуках  мати,
На  фронті…  немає,  може  ж  він  в  полоні?
Журба…  серце  крає  і  сльози  солоні.

Й  гіркі,  полинові,  стікають  додолу,
О  скільки  ж,  ходити,  то  наче  по  колу,
Оббила  пороги,  майже  на  коліна,
Спита    в  генералів,  в  чім  сина  провина.

Розводять  руками,    дайте  листа  в  пресу,
То  марні  надії,    шукать  нема  сенсу,
Він  зниклий  безвісти  -  пролунав,  як  вирок,
Знесилена  горем,  ішла  без  зупинок.

У  смутку  із  осінню,  дубіло  тіло,
З  дерев  багрових,  вже  листячко  злетіло,
По  полю  ніс  вітер.  Проклинала  долю,
Де  ж  рідний  синочок?  Боровся  ж  за  волю!

Війна,  горять  трави,    дитя  загубилось,
Чомусь  і  не  знати  весілля  наснилось,
Та  мов    навіжена…  З  вітром  розмовляла,
А  я  ж,тебе  синку  та  й  благословляла.

Та  скільки  ж,  ще    треба,  матерям  страждати?
Щоб  доньки  й  сини  повернулись  до  хати.

10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2018

Промчався вітер

Від  землі  миттю….  злетів  до    небес,
Промчався  вітер,  як  кінь,  вороний,
Грива  хвиляста,  рвала  сірий  плес,
 Ледь-  ледь  пробився,  промінь  золотий.

Неслися  хмари…швидко,  не    в  змові,
Зовсім  не    здатні,  всім    суперечить,
А  він  наспівує,  ритми  нові,
Листя  осіннє,  вкотре  столочить.

Скрізь  чорно  й  сіро…  Дрімати  хоче,
І  ліс,    і  поле.  Не  вгамується,
З  осінню  в  танці,  жваво  шепоче,
А  та  в  зажурі,  вже  й  не  сміється.

Останній  промінь,  світив  на  землю,
Час,  вже  й  спочити,  його  вмовляє,
Скакун  суровий,  відчував  волю
З  поглядом  хитрим,  знову  літає.

                                                       09.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2018

Ми майже схожі…

Вже  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Листки  багряні  з  сивим  відтінком,
А  було  ж  літо,    всі  дні  погожі,
Життя  стелилось  синім  барвінком.

Рясні  ромашки,  в  житах  квітучі,
Ми  їх  любили,  удвох  збирати,
В  обіймах  з  вітром,  слова  пекучі,
Плітки  і  заздрість,  змогли  здолати.

Сріблясті    роси…  придали  сили,
Проміння  в  очах,  сердечка  гріли,
Та  тож  на  часі…  як  молодими,
Коханню,  світлу,  й  діткам  раділи.

Відцвіли  вишні…  Мрії  збулися,
Тож  хата  й  в  хаті,  то    все  до  ладу,
Та  коси,  сиві,чомусь  взялися,
Воля  б,  то  моя.  Хто  вибрав  владу?

Десь  грає  скрипка,  на  струнах  печаль,
Війна  на  сході,  ой  ятрить  душу,
Роки  злітають,  з  листками  на  жаль,
Той  біль    під  серцем,  сховати  мушу.

Лишить  відтінок,  знову  на  косах,
Ой  безлад,  сьогодні,у    країні,
Нема  керманичів,  ракло  в  норах,
Журба  і  туга,  сумно  в  хатині.

Ой  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Темніють  фарби,  листя  сіріє,
Давно  гризуть  нас,  думки  негожі,
Й  моє  волосся,  щодня  тьмяніє.

06.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2018

Коли жінці сорок п`ять / проза/

     Коли    жінці  сорок  п’ять,  вона  ягідка  опять*
Так  в  народі  всі  судачать  на  весіллях  і  на  дачах.  Й  на  городах  молодиці,  вбрані  в  гарненькі  спідниці.  Часом  колінця  показують,  лице  кремами  намажуть,  тушшю  вії,  що  то  вже  сказати,  тоді  й  справді  не  впізнати,  скільки  їм,  чи  сорок  п’ять,  можна  дати  й  двадцять  п’ять,    ще,  як  периночки  скриплять.
   Як  у  парі  жити,  то  і  не  тужити,  а  як  самотність,  сум  долає  і  все    душенька  страждає.  Пора  року  чи  погода  й  ні  до  чого  її  врода,  гляне  похапцем  у  люстерко,  відразу,  аж  тілу  терпко.  Сама  гарна,  все  при  справі  і  роки  давно  поважні.  Ця  красуня,    в  грудях  пишна,  як  навесні  квітуча  вишня.  Щічки-яблучка  рум’яні,  що  й  сказати,  роки  славні.  А    уста,  немов  малинки,  хто  б  та  й  з  них  зібрав  краплинки,  тоді    б  напевно  не  покинув.  Шкода,  а  час,  так  швидко  плинув.
     Так  собі    гадала  і    наша  Поліна,  частенько  стояла  біля  млина,  гладила    голі  коліна.  Вбралась  файно,  поспішала,  груди  намистом  приклала,  щоб    іще  здались  пишніші,  хлопці  ж  будуть  сміливіші.  Ледь-ледь  влізла,  вузькі  шорти  зелененькі,  ловила  погляди,  чоловіки  гарненькі.  Чомусь  проходили  все  поряд,  лише  кидали  дивний  погляд,  Та  то  ж  напевно  заздрість  їх  їла,    собі  так  вважала  Поліна.
Ось,  виглядала  сусідку,  ну,  ту,  що  привозила  влітку,  знайомого  генерала,  саме  в  парку  гуляння,  чарівно,  весело    музика  грала.
 День  при  дні,  навіть  вночі,  як  лежала  на  печі,  те  бажання    не  сховати,  привела  б  його  до  хати.
-  Генерал,  неначе  марить.  Чи  то  тиск  у  мізки  вдарить.  Так  про  себе  дуже  часто  шепоче.    Страждає    душенька,    його  побачити  хоче.
 Чи  то  душа,  то  певно  тіло,  від  спогадів  чомусь  мліло.  Пригадала  поцілунок  у  щічку.  Й  коли  ходили  на  річку.  Є  на  що  там  подивитись,  от  би  ледь-ледь  притулитись.  У  обійми  би,  мов  у  полоні,  не  були  б  ночі  холодні.  І  в  уяві  з  ним  у  танці,  що  там  молоді  (засланці),  ті  шалені  дівки-щебетухи,  налітають  немов  мухи  й  корчать  із  себе  невинних,  від  усмішок  безпричинних.  Куди  їм    до  генералів,  нехай  попробують  капралів,  навіщо  високо  літали,  адже  можна  й  низько  впасти.
     А  згодом    закриває  очі,  згадає  вечори  дівочі.  От  лихо,  сплинув  час.  Вогонь  кохання  той  погас.  Чом  доля  іншій  віддала,  чому  її    не  спитала.  А  ті  очі,  немов  небо.  Та  кому  була  потреба,  їх    озерце  осушити.  Нема  з  чого  воду  пити.  Й    боротись  було  несила.  Коли  його  тоді  спросила.  А  він  очі,  геть  відводив,  немов  туман  у  них  заходив,  іскри  й  блиск,  десь  погас.    Лише  сказав,
 -  На  все  свій  час.
 Часом  взимку,  як  морози,  проливала  гіркі  сльози,    у  вікна  часто  виглядала,  адже  все  ж  його  кохала.
   Йде  весна,  є  первоцвіти,  як  то  було  не  радіти.  Щебет  птахів    й  соловейка.  А  вона  все  ще  одненька.    І  неба  синь  їй  усміхалась,  а  вечорами  прислухалась.  А  може  й  справді  прийде  сусідка,  від  радості,  вона  мов  квітка,  відчинить  двері  й  запросить  в  любу  годину,  нехай  би  мала  вже  родину  А  то  одна,  як  перст  на  світі,  десь  загубилася    в  суцвітті.
Роки  пролетіли,  як  птахи  у  вирій,  в  неї  думки,  якби  ж  то  люди  щирі.  Та  й  не  судили,    в  її  сорок  п`ять.  Якби  ж  то  знали,  як  важко  чекати.  Щоб  було  з  ким  ввечері  погомоніти,  як  набридло  самій  крижаніти,  тулитись  до  ледь  теплої  пляшки  з  водою.  Де  ж  ті  роки,    що  була  молодою?  І  піч  не  піч,  чомусь    весь  час  вогонь  тухне,  а  за  вікном  вже  осінь,  дощ  не  вщухне.  І  одинокість  їсть  настрій,  сум  навіває.  Весь  час  одна…  так  серденько  страждає.
 Неначе  шелест,  листя  спадає  до  вікна.  Здригнулась  та  ніби  знову  хтось  шкребеться,
-  Це  ж  треба,    ще  бог  зна  що  таке    приверзеться….
Та  все  ж  поглянула  у  вікно  Цього  чекала  так  давно.    Він  під  дощем,  під  серцем  щем.  І  швидко  до  дверей,  вмить  зашарілась.  Від  погляду  відразу  вся  зігрілась.  Нарешті,  без  сусідки,  прийшов  сам.    Не  вірячи  своїм  очам,  ледь  на  стілець  присіла.  В  душі  то,  так  раділа.  Ті  чорні  очі,  як  вогонь  палали  та  лиш  не  знати,    чи  й  справді    покохали?  Ховався  сумнів,  кидала  ніжний  погляд,  як  тепло  й  добре  коли    поряд.
Стікали  краплі  по  шибці  одна  за  іншою,  ніби  після  дощу  весною.  Він  доторкнувсь    до  чола  рукою,
-  Ось  вибач,  це  тобі  і  ось  цукерки  в  пакеті.  Поглянь  на  мене  не  тримай  в  секреті.  До  мене  свої  почуття,  я  так  мріяв  бути  разом.  Іще  тоді,  як  гуляли  ми  садом…  пригадуєш  ,-  на  вухо  шепотів,
-  Я  згаяв  час,  зізнаюсь  так  жалів,  що  не  насмілився  тобі  сказати.  Гадаю  зорі,  нас  мають  поєднати.  Хоч  зараз  осінь    і  дощ  хлюпоче.    Радіє  серденько,  пізнати  щастя  хоче.
 Спитати  скільки  йому  літ?    Ні!  Мабуть,  робити  це  не  слід.    Роки…  і  скроні  трохи  в  сивині.  Та  чомусь  рідні  вже  мені.  Вона  літала    в  вирій  думок  та  викинула  сумнівів  жмуток  і  пригорнула  до  себе    ніжно,  лагідно  дивилась.  В  його  очах    наче  утопилась.  Уста  медові  бувають  і  в  сорок  п`ять,  недарма  кажуть,  жінка  ягідка  опять*.
 
                                                                                                                               *місцевий  діалект
                                                                                                                                       08.10  2018  р

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018

Замовлю білий танець

Я  дуже  хочу,  запросити  вас  на  вальс,
Ану  партнере,    поправ  швидко  краватку,
Ой,  як    шкода,  що  спливає  уже  наш  час,
Чудові  мрії…  почати    б  все    спочатку.

Ця  осінь  наша.  Як  сонце  ясно  світить,
Благодать  душ,  то  ж  є  бажання  кохати,
Життя  буденне,    ми  наче  в  полі  квіти,
В  думках  літаю,  принцесою    я  стати.

Нехай  же  осінь,  буденна    з  листопадом,
Музику  грає.    Вітер  осінній,  сивий,
Замовлю  танець,  я  білий,  з  зорепадом,
Щоби  партнер  був,  окрилений  і  щасливий.

Приємний  спогад,  усмішки  на  обличчі,
З  осінню  схожі,  срібло  на  довгих  косах,
Ледь  у  спокусі,  знов    тебе  серце  кличе,
У  танці  весело,  як  колись  по  росах.

Місячне  сяйво….  і  я  в  чарівній  сукні,
Тож  попелюшка,  подарувала  нині,
Хай  бачить  осінь,  ці    миті  незабутні,
Пливу  у  вальсі,  як  у  гожі  дні  літні.
.  

Жовтень  2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018

Чотири роки, все погляд до сходу

І  знову  осінь…  так  час  поспішає,
А  чи  я  хочу?  На    жаль  не  спитає,
Жада  підкрастись  і  до  мене    в  душу,
Сльозу  сховаю,  як  листочки  струшу.

Ой  золотава,  пані  яснокрила,
Чемно  попрошу,  подаруй  же  крила,
Щоби  я  птахом  в  небо  синь  злетіла,
Щоби  з  коханим,  в  обіймах  тремтіла.

Чотири  роки,  погляди  до  Сходу,
Напевно  осінь,  відібрала  вроду,
Та  й  сиві  коси,    й  усмішки  немає,
Як  же  шкода  й  досі  війна  триває.

А  я  ж  бажаю,  в  хатину  весноньку,
Щоб  повернувся  і  обійняв  доньку,
Й  білу  троянду,  подарував  мені,
Щоби  насправді,  а  не  так,  як  у  сні.

Осінь  туманна,  зранку  срібні  роси,
А,  я  ж  любила,  ти  розплітав  коси,
Твої  долоні,  тепло  дарували,
А  ми  ж  любились,  а  ми  ж  так  кохали.

Спадає  листя,    сіре  і  багрове,
А  там  на  сході,  небо  пурпурове,
Щемить  під  серцем  і  душа  в  тривозі,
Як  запобігти,  тій  страшній  загрозі.

Молюсь  за  тебе,  соколе  мій  ясний,
Хоча  і  осінь,  прийде  день  прекрасний,
Осяє  сонце,  слово  –  Перемога,
Почує  кожен,  відійде  тривога.

Вкладала  ненька,  янголятко  спатки,
В  надії  стріне,    ясноокі  ранки,
Жовта    троянда,  під  вікном  розквітла,
Тепла  хотіла,  тягнулась  до  світла,
Вона  ж  до  доньки,  ніжно  нахилилась,
Сльоза  із  вії…  з  тремтінням  скотилась.
                                 

                                                                   05.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2018

Туман, туман…. /слова до пісні/

                                       
Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Адже  ми  вдвох,  два  деревця,  так  осені  раділи,
Ховали  сум,  в  сухих  листках,  мов  промені  ясніли.  -  2  рази

Туман,  туман,    трава  ледь  -  ледь,  багрянцем  полонена,
В  обійми  взяв,    легко  крилом,  під  музику  Шопена,
Поля  й  луги  в  срібній  росі,  вже  стали  кришталеві,
Ліс  наче  спить,  не  чуть  птахів,  зникли  пісні  веселі.-  2  рази

Я  попрошу,  сизий  туман,  розвійся  в  піднебессі,
Хай  донесу,  тій,  що  люблю,  своє  кохання  в  серці,
Цій  калиноньці,  що  схилила,  червоні  грона  змоклі,
Не  зможу  жить,  погляд  сумний,    летять  листки  пожовклі.  -  2рази

Молодий  клен,  трішки  гойдавсь…  через    туман  мінливий,
Ныжны  слова  нашіптував,  втрачав  голос  сонливий,
Туман,  туман…  густий    туман,  стелився  над  землею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Нащо  скажи...  вієш  печаль  ы      розлучив  нас  з  нею.

01.11.2018р


                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2018

Ні, не жалію…

[youtube]https://youtu.be/3a32Hb06IFE[/youtube]

Ні,  не  жалію,  що    народилась  на  цей  світ,
Де  ясне  сонце,  пестить  моє  серце  й  душу,
Силу  черпаю,  із  землі  вже  не  мало  літ,
Що  дає  доля,    спорожнюю  її  чашу.
Ні,  не  жалію,  колись  птахом  полетіла,
В  чужу  сторонку,  де  все  досягала  вершин,
Де  в  колективі,  як  радість  друзів    зустріла,
Тоді  для  мене,  навіть  не    був  гірким  полин.
Ні,  не  жалію,    як  місячна  ніч,  не  спала,
Светра  в`язала  коханому  чоловіку,
І  вишивала…  стежку  рушниками  слала,
Щоб  тільки  в  щасті,  прожити  разом    довіку.
Ні,  не  жалію,  що  стояли  на  дорозі,
Химерні  люди,  бажали  нас  розлучити,
Моя  молитва,  всіх  стрічала    на  порозі,
Божа  наука,  навчила,    як  далі    жити.
Ні,  не  жалію,  що  приходилось  прощати,
Ростили  діток,    у  злагоді,  ради  сім`ї,
Так  я  зуміла,  тебе  віддано  кохати,
І  нам  весною,    в  саду  співали  солов`ї.
Ні,  не  жалію,    ні  за  чим,  я  просто  живу,
Все,  що  минуло,  давно  змилося  дощами,
Вже  відболіло,  образи  всі  переживу,
Я    насолоджусь  спілкуванням  і  віршами.
Ні,  не  жалію,  промайнуло  наше  літо,
У  хлібнім  полі,  разом  збирали  зернини,
І  по  житті,  все    зустрічали  привітно,
Й  ніжні  волошки,  до  народження  дитини.
Ні,  не  жалію….осінь,  листя  відлітає,
Із  листопадом  припадає  до  землиці,
Й  медовий  спомин  від  винограду  лишає,
Тож  помандрую  із  думками  до  криниці.
Щира  подяка,  цьому,  вже  рідному  краю,
Де  я  п`ю    воду,  мию  ноги  в  срібній  росі,
Ясні    світанки    й  вечори  радо  вітаю,
Життя  щасливе,    кожен  день  тішуся  красі.
Ні,  не  жалію  та  часом,  може  й  заплачу,
Як  ніжний  погляд  і    квіти,  принесуть  діти,
Як  онучаток,  веселих,  щоденно  бачу,
Дякую  Богу!  Не  дарма!    Я  на  цім  світі!
Радіймо  люди!  Цінуймо  те,  що  маємо,
Шануйте  поле,  кожен  своє  в  цьому  житті,
Щоб  мирно  завжди,  ясну  блакить  стрічаємо,
Щоби  волошки,  рясніли    по  стиглім  житі!

                                                                           30.10.2918р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018

Нехай і осінь, нехай і дощ…

Нехай    і  осінь,    і  дрібний    дощ,
Від  злості  каже,  весь  час  нам  хтось,
Що  ми  з  тобою,    зовсім  різні,
Як  в  небі    хмари,  пливуть  грізні.

Ясні  світанки,  ніжність,  ласки,
Собі,  не  одягали  маски,
В  спокусі,  ніжно  розтавали,
Як  роси  з  сонцем…  ми  кохали.

Весняні    грози,  нас  будили,
В  очах  топились,  тож    любили,
Шовкові  трави,  вели  в  літо,
На  душах  тепло,  сяє  світло.

Волошки  квіти  і  ромашки,
Вже  в  нас,    є  діти.  Радість  пташки,
У  світлій,  благодатній  хаті,
З  тобою  любий,  ми  багаті.

Дарує  осінь,миті  щастя,
Спадає  листя  та  нам  вдасться,
Зігрітися,  тут  з  листопадом,
Накритись,  згодом  снігопадом.

Шепочеш…тихо-  нам  добре  вдвох,
Та  дощ  за  вікном,  серця  тьох,    тьох,
Нехай  і  кажуть,  що  ми  різні,
З`єднала  доля,  навік  рідні.

                     Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018

Можливо досить крутити / віршована розповідь/

         
Годинник  чітко,  в  світлині  вибиває,
Своє  веселе  і  дзвінке    тік  -  так  ,  тік  –  так,
І  кожна    стрілка,  в  ньому  так  поспішає,
Немов  на  крилах,  радо  лічить  час  у  такт.
А  за  віконцем,  давненько  задощило,
Панянка  осінь,  має  все  якісь  примхи,
Зовсім    не  спиться,  я  в  ліжку  наче  шило,
Мені  б  від  неї,    маленької  підтримки.
Ніч  чудернацька.  Нащо  вертять  стрілками?
Годинник  стерпить,  мені  ж    по  душі  ножем,
Комусь  здаються  маленькими  бджілками,
З  ліками  часто,  боляче,  під  серцем  щем.
Летять  краплини,  аж  дістають  фіранку,
Свіже  повітря,  придає  трохи  сили,
Вікно  відчинене…  як  діждатись  ранку?
Лиш  третя  ночі,  такі  довгі  хвилини.
Скажіть,  а  нащо,  йти  проти  природи,
Давно  в  людині  закладено,    як  норма
Вчасно  лягати  й  просинатись.  Чи  згоди,
Панам  дали  ми,  чи  така  наша  карма?
Окраєць  неба,  піймали  мої  очі,
Ледь  –  ледь  сіріє,  здається  дощ  вщухає,
Як  скоротити  небажані,  ці  ночі,
Лічить  годинник…  він  людських  бід  не  знає.
Кричать,  що  нація,  має  буть  здорова,
Самі  ж  жаднючі,    все  долари  рахують,
"Ви  економте",  а  в  них  то,  як  хвороба,
А,  що  їм  люди?  Вони,  їх  геть  не  чують.
В  кімнаті  шурхіт,  проснулася  онучка,
Це  моє  сонце!  -    Спи  зіронько,  ще  рано,
-  Котра  година,  що  не  видно  сонечка?
Ой,  цей  час  бабцю,    то  наче  якась  рана.
Поки  я  звикну,  уже  й  весна  настане,
Як  циган  сонцем,  знову  почнуть  крутіння,
Тоді  вперед  вже,  а  мо»  цей  раз  останній?
-  Не  знаю  люба,  мене    бере  сумління.
Немов  побита,  кепський  настрій,  ще  в  ліжку,
Робіт  доволі,    в  кожної  господині,
Як  подолати  народу  цю  поразку,
Можливо  досить,  крутити  й  нами    нині?
Моя  онучка,  справді  має  рацію,
Щоб  росли  діти,  життя  було  щасливим,
Щоби  насправді,  думали  про  націю,
Як  довести,  отим  олігархам  впертим?

                                                           28.10.2018р

                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018

В журбі земля

Їх  бій  тривав,    зо  дві  години,
Поділись  десь,  всі  побратими,
ВІН  зрозумів,  прийшов  до  тями,
Наче  у  сні,  чув  пісню  мами  .

У  голові,  гул,  різко  дзвенить,
Ледь  –  ледь  піднявсь,  принаймні  на  мить,
Тихий  вітрець,  неначе  шепіт,
Під  серцем  біль  й  холодний  трепіт.

Враз  молоде,  пройняв  все  тіло,
І  на  лице,  листя  летіло,
Встати  хотів,  доверху  погляд,
Вкотре  здригнувсь,  грім  -  вибух  поряд.

Скільки  іще,    треба  лежати?
Не  чути  ніг.  Гукає  мати,
Текла  сльоза…  Не  бійся  люба,
Тримав  думки.  ВІН  біля  дуба.

Як  лист,  стогнав  -  я  повернуся,
Ти  зачекай,  вже  підіймуся,
Пронизлий  свист.  І    крислатий    дуб,
У  крові  й  полум’ї,змоклий  чуб.

Впав  на  чоло,  вмить  скляні  очі,
Піднявся  птах,  посеред  ночі,
У  вікно  стук,  померкли  зорі,
В  журбі  земля,  родина  в  горі.

Падає  цвіт,    за  Україну,
Жорстокий  світ,  забрав  дитину,
Плачуть  хмарини,  в  осінній  день,
Птахи  мовчать,  не  чути  пісень.

Хрести  -  хрести,  цвинтар  у  квітах,
А  хтось  гуляє,  по  бенкетах,
Одним  війна,  де  ж  справедливість?
А,  як  здолать,  іншим  лукавість?

На  жаль,  за  них,свідчить  їх  совість,
Як  побороть,  оту  жорстокість?
Купа  питань  -  відповідь  одна,
У  нас  же  йде,  убивча  війна.

25.10.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018

Що ж то за лиха година

Виє  вітер,  завиває,  мов  вовчиця  в  лісі,
Купи  листя  підіймає    в  кущах  на  узліссі,
Чи  то  музика  оркестру,  між  дерев  гуляє,
То  тихіше,  то  гучніше,  такти  підбирає.

А  сполохана  пташина,  дивується  світу,
Ой  лиха,  то  є  година,  злякалася  вітру,
Задивляється  до  неба,  в  сіренькій  пелюшці,
Серед  чорних,  хмар  горбатих,  місяць  на  подушці.

То    пропАде,  то  з`явиться,  до  землі  схилився,
То  насупив  сумні  брови,  без  зірок  лишився,
Гей  ти  вітре  –  дідугане,  зась  грати  на  скрипці,
Прийде  ранок,  тож  вгамуйся,  задрімай  в  колисці,
Он  на  дубі,  між  гіллями  в  листянім  намисті,
Врешті  спокій  знайди,  загубись  у  падолисті.

Хай  світанок  заясніє,  хмари  відпливають,
А  пташки,  що  залишились,  пісень  заспівають,
Хай  земля  моя  радіє,  з  нею  й  я  щаслива,
Заясніє  в  позолоті,  ця  осінь  мінлива.


25.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018

По небу…

По  небу,  немов  каруселі,
Гойдає  вітрисько  хмаринки,
Сіренькі  й  біленькі  перлинки,
Здається  вони  невеселі.

Раптово  так  дуже  стемніло,
Що  це?  Ой  щось  чорне  й  горбате,
А  поруч,  мов  пес  волохате,
Гурчало,  сердито,  так  сміло.

Далеко  полинув    той  гуркіт,
Журливих  дістався    хмаринок,
Пробрався  між  білих    хустинок,
Злякались.Турботливий  шепіт.
.
Враз  осінь,  насупила  брови,
Гей  вітре,  прийди  на  підмогу,
Він  дмухав,    проявляв  відвагу,
Недовго,  проводив  розмови.

Розвіяв,  розігнав    те  стадо,
Виднілась  блакить,  поміж  хмар,
І  сонце,  в  пелені  мов  ліхтар,
Всміхнулось  до  осені  радо.


24.09.2018р
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018

Я советую всем это прочесть (Последний разговор)

                                                       
Я  советую…  всем  вам    это  прочесть,
Вы  же  знаете,  что  Бог  на  свете  есть,
Придут  расплаты…..  За  грехи    страшные
Лучше  жить  в  мире  -    так  безопаснее.
                                                                                                                 ***
В  тесной  печурке  извивался  огонь,
Один  остался…  В  жилах  густела  кровь,
Вдруг  кашель  сильный,  поглядел    в  окошко.
Давно  уж  осень….  «Пожить,  хоть    немножко».
Он  на  кровати,  едва  губы  сжимал,
»  А  может  хватит,  ведь  я,  очень  устал»,
Старик  промерз,  хотя  одежды  ворох,
Она  не  грела,  вдруг  услышал  шорох.
Нет,  не  подняться,  -«  Кто  здесь?»,  тихо  спросил,
И  снова  кашель,  привстать  не  было  сил,
Взгляд  бросил  на  пол,    всё    в  густом  тумане,
Вонь,  прелый  запах,  словно  в  чулане.
Кряхтя  всё  нюхал  -  «  Табак    может  это?»,
В  старой  избушке  беззвучное  эхо,
Изнемогая,    едва  приподнялся,
Пред  ним  столб  дыма  ,  в  воздух  расплывался.
Руки  трясутся,  всё  же  протёр  глаза,
Не  мог  поверить,  не  мог  слова  сказать,
Вытирал  слёзы,  что  бежали  ручьём,
Сынок    перед  ним,    в  фуфайке  и  с  ружьём.
Вновь  дрожь  по  телу,  так  объятья    нежны,
«Чего  ты  плачешь?    Вишь,  вернулся  с  войны,
Сын  твой  родимый,    знаешь,  даже  герой!
Я  расскажу  всё,  ты  дружишь  с  головой?
Думаю  не  смог,  совсем  меня  забыть,
Не  век  одному,  вот  здесь  же,  тебе  жить!»
Дымок  в  избушке,    поднялся  к  потолку,
«  Ты  подними,    я  сам  встать    не  смогу»,
И  вот  сидит  уж,  греет  плечи  кожух,
«А  ну  погляжу,  вижу  крепок,  стал  дюж.
Давно....  беда  то,    уж  год  назад  ушла,
На  покой  мамка,  изнемогла  душа,
Богу  молилась  и    так  тебя  ждала,
Да  не  суждено.  Хлопот  мне  предала.
Ох,  как  тяжело  ,  одному  среди  тайги,
То  зверь  залезет,  то  чёрт  несёт  других,
Тех,  словно  леших,  что  голодны  всегда,
Глаз  держи  остро,  гляди  придёт  беда.
Ну  болтать  хватит,    теперь  ты  расскажи,
Где  был,  что  видел,  отцу  всё  доложи,
Годков  то  двадцать,  с  тобой  не  видались,
Да  прошло  время,  за  тебя  боялись,
Мысли  что  женат,  сердца  согревали,
Ведь  с  матушкой  то,  о  внуках  мечтали».
«  Ну  хватит  отец,  что  творится,  слушай,
Был    в  Украине…  не  бить  же    баклуши,
Война  в  Донбассе,  уж    пятый  год  пошёл,
Туда  попал  я,  сказать  счастье  нашёл.
«Сынок  постой  ка,  что  несёшь?  Что  за  бред?
Что  за  война  то?  Ох,  зачем  сколько  бед?»
«Да  всё  не  важно…..  А  тебе  что    так  жаль?»
«Ох,    болит  душа,  ты  принёс  мне  печаль.»
«Ты  чё?  Ну  даёшь!  На  меня  погляди,
Смотри  хорошо,  вишь  медаль  на  груди….»
Старик  побледнел,  лишь  глаза  блестели,
Ты  сошёл    с  ума,  вы  что  обалдели?!
Это  не  правда,  я  слышать  не  хочу!
«Ну    ладно  отец,  пусть  лучше  промолчу…»
«  Ну  нет,  хочу  знать,  рассказывай,  давай,
Нечего  скрывать,  как  на  блюдце  подай!
Осталось  мало,    мне  пожить,  не  молод»,
В  избушке  тепло,  а    к  старику  холод,
Пробрался  в  душу,  от  жутких  новостей,
«Чё  лямку  тянешь?  Сказывай  побыстрей!»
Впереди    стена,  камнем  показалась,
Руки  дрожали,  душа  испугалась,
«Да  как  же  это?  Там  родина    моя!
А  ты  говоришь,  война,  горит  земля.
Побывал  в  аду?  Что    братьев  убивал?»
«Всего  там  было!  Исправно  воевал.
Дают    медали,  ты  знаешь    не  зазря!»
«Дурья  башка,  что  слушаешь  царя?
Народ  послушай!  Уничтожать  людей?!
Да  ради  чего?  Будет  проклят  злодей!
В  царских  хоромах  …  Ему  жить  то  легко,
А  мы  как  живём?  Не  ходи  далеко,
Погляди,  где  газ?  Тот,  что  он  продаёт,
Хочу  лучше  жить,  я  же  не  идиот,
Всё  земель  мало,  наведи  порядок,
На  своей  земле!  Ты  сын  -    стал    мне  гадок!»
Сильно  терзался,  на  лице  покраснел,
«Разочаровал….  Зачем  пойти  посмел?»
Собрав  все  силы,  хотел    кричать  старик,
Не  получилось,  его  голос  охрип,
«Течёт  кровь  в  тебе,  не  только  русская,
А  по  прадеду,  то  украинская!»
«Я  узкоглазый    «  -  решил  сын  перечить,
«По  прабабушке!  Ты  стал  бессердечен!
Не  перебивай!  Слушай,  что  говорю!
И  я  всей  душой  Украину  люблю!
Там    корни  наши,  дед  любил  калмычку,
Вот  и  родила    дитя    -  мальчишку,
Что  мне    не  веришь?  Полезай  на  чердак,
Там  найдёшь  фото,  думаю    не  дурак,
Отец  в  медалях,  тоже  воевал,
Да  тот  народ  же,  ведь  свободы  желал,
В  девятнадцатом,  добились  своего,
Потом  был    Союз,  вроде    и    ничего,
Мы  в  одно  время,  жили  всей  семьёй  там,
А  потом    мечты,  уж  поехал  на  БАМ.
О  ,если  бы  ты  знал,    люди  приветливы,
Совсем  не  жадны,  примут  раздетого,
Дадут  одежды,  накормят,  напоят,
За  столом  песню,  веселую  споют,
Припомню  как  то-  »  Ніч  яка  місячна»,
Мужик  один  пел.  Да  как  мелодично,
Какая  нежность,  ты  бы  послушал  её,
Все  полюбили,  даже  пели  семьёй.
Перед  глазами  красота  земная,
Поют  соловьи,    сердце  замирает,
Туда  мысленно…..    Так    часто  летаю,
И    во  снах  вижу,  за    рекой  скучаю.
О  Днепре  писал,  наш  поэт  Шевченко,
Ох,  если  бы  знал,  как  болит  сердечко,
Да  Украина…..  Довольно  красива!
Я  был  в  Карпатах…  Народ  не  ленивый,
А  терпеливый,  даже    не  представишь!
Не  пойму  тебя…  Уснул?  Чего  молчишь?»
Сын  в  карман  полез…  ухмыляясь  слегка,
Бутылка  в  руке,    »  Дорога    далека»,
Тихо  произнёс.  Из  горла  начал  пить,
А  потом  громко,    »  Я  хотел  лучше  жить.»
На  вот  посмотри,  коль  бабла  я  привёз!»»
В  руке  доллары,  «Что  доводишь  до  слёз?
Покаяться  нет  !    Не  жди  и  не  буду,
Пускай  на  душе  даже  совсем  худо…»
Склонился  старик,  словно  мёртвой  хваткой,
Схватил  те  деньги,    посмотрел  с  украдкой,
И  резко  к  печке,  отбросил  от  себя,
Послушай  не  так!  Воспитывал  тебя!»
Уж  назад  падал,  он  сдержаться  не  смог,
Сердито  шептал,  «  Ведь  накажет  же  Бог!
Думаешь  прощу?  Ошибаешься  -  НЕТ!»
Закрывал  глаза,    часто  дёргался  дед.
Вдруг  резкий  кашель,    разнёсся  в  избушке,
А  сын  пил  водку,    словно  чай,  из  кружки,
Уж  стало  тихо,  только  треск  дровишек,
От  печки  тепло,  едкий  запах  шишек.
Свет  бил  в  окошко,    новый  день  наступал,
А  сын  одетым,  на  табуретке  спал,
Старик  проснулся,    спеша  заговорил,
«  Ты,  сын  послушай,  землю  свою  любил,
Хотел  вернутся.  Позже  сократили,
С  работ  то  многих.  Назад  не  пустили
Независимость,  тогда  объявили  …».
«Да  ладно  батя,  зачем  всё  вспоминать,
Скажи  мне  лучше,  где  схоронили  мать?»
И  в  кружку  налил,  в  который  раз  водку,
Дай  -  ка  закушу,    ведь  привёз  селёдку,
Я  мать  помяну,  может  и  ты  выпьешь?
Смотрю    изнемог,  едва  -  едва  дышишь…»
«Нет,  не  скажу  я…    Где  могила,  не  спорь,
Не  ходи  туда,    прошу  нас  не  позорь,
Испоганил  род,  облил  грязью  предков,
Как  это  гадко  и  довольно  мерзко.
Не  хочу  видеть  ,  уезжай  от  селя!
Как  носит  таких,    родимая  земля,.
Ведь  не  ровен  час,    я  уйду  на  покой,
Скажи  зачем  знать….»  -  «Нет  -  нет,  отец  постой,
Ведь  ты  же  не  прав  и    обязан  простить,
Думаю  и  мне  ,  тяжело  будет  жить,
С  тем  что  пережил,  что  делал,  что  видал!»
«  Ну  сын  довольно,  я  уж  очень  устал!
Говорю  уйди,  прошу  дай  умереть,
Не  могу  боле,  на  тебя  смотреть,
Я  очень  хотел,  пожить  ещё  малость,
Зачем  принёс  боль,  скажи  мне  на  старость?»
Он  привстал  слегка  и  сильно    так  кашлял,
Не  ожидал  сын,  внезапно  заплакал,
Между  губ    в  отца  что  -  то  потемнело,
Вот  и  смерть  пришла.    Подошёл  несмело,
Поглядел  в  глаза…    и  громко  зарыдал,
Прости,  очень  жаль,  что  тебя  я  предал!  »
Стучал  в  окошко,  осенний  мелкий  дождь,
Тишина  в  избе,  тело  мучила  дрожь,
То  ли  от  горя,    а  может  от  страха,
Водку  пил  с  горла,  да  жизнь  не  сахар.
Мучила  совесть,  в  бега  податься?
Где  в  душе  покой?    Как  с  прошлым  расстаться?
И  как  жить  с  этим?  Вновь  остался  один,
Опять  с    печурки,    повалил  сильный    дым..
***
Умейте  ценить  дружбу  всех  народов,
На  мирном  поле  дождусь  новых  всходов.
                                                                             22.10.2018  г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811008
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.10.2018