Ніна Незламна

Я розтану

Я  розтану  в  теплих  руках,
Розтоплюся,  як  білий  сніг,
Поселюся  в  твоїх  очах,
Хоча  знаю,  що  це  є  гріх.

Мені  будеш,  ясним  сонцем,
Тож  промінням,  ніжно  зігрій,
І  зима,  хай  за  віконцем,
Ти  вгамуй,  пристрасті  потік.

Ми  удвох  -  зранені,  птахи,
Це  воно  -  кажуть  кохання,
З’єднала  доля,  два  шляхи,
Сердечне,  наше  бажання.


       Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Зимовий вечір

Зимовий  вечір,  легенько  ліг  на  плечі,
Земля  довкола    в  посрібленому  вінку,
Не  відчувала,    я  нині  порожнечі,
Зима  кружляє  у  весільному  танку.

В  небесній  мисці,  набундючені  хмари,
Не  зіпсують,    вони  цей  настрій  нікому
І  я  радію,  що  знову  сипле  чари,
Тож  заховаю,  печаль  під  ними  й  втому.

Грайливий  вітер,  злегка  пестить  дерева,
Пух  лебединий,  злітає  попід  ноги,
Ледь  прокрутилась,  мережка  кришталева,
До  низу  впала,  під  покровом  дороги.

Різноманіттям,  дивує  тихий  вечір,
Краса  зимова,  приваблює  погляд  мій,
Неначе  в  ковдрі,  не  боюсь  холоднечі,
Моргає  місяць  у  оправі  золотій.


09.12.3018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018

Пригода кота / казка/

                                     
На  краю  села,  не  далеко  від  лісу,  стояла  хатинка.  В  тій  хатинці  жили  бабуся  і  дідусь,  був  у  них  котик  Пушок.  Білий  -  білий,  як  сніжок,  до  того  ж  ще  й  дуже  пухнастий.  Він  був  молодим  котом,  хитрим  і  непосидючий.    Мишей  в  коморі  і  в  сараї  справно  ловив,  а  в    ліс  ніколи  не  бігав.  Він,  ще  не  знав,  що  таке  зима,  не  доводилося  бачити  снігу.  
Одного    прохолодного  дня  сидів  на  сходах,  біля  хатинки.  Раптово  з  неба  почав  падати  сніг,  здивовано  позирнув,  що  це  таке  біле  літає?  Кілька  сніжинок  впало  на  ніс,  відчуває  холод,  здивувався,
-  Ня  -  у  -  ня-у!
 Дідусь  був  недалеко,  взяв  його  на  руки,  погладив  по  спині,
-  Це  зима  прийшла,  мій  хороший.  Звикай,  кожушка  маєш  тепленького,  не  замерзнеш.
Посадив  кота  на  лавку,  біля  сараю  і  сказав,
-  Саме  зараз  миші  будуть  шукати  місце  де  сховатися  та  захочуть  поласувати  зерном.  Тож  дивися  будь  за    сторожа,  не  дозволяй  мишам  господарювати.  
 Пушок  торкнув  лапою  купку  снігу,  що  лежала  на  краю  лавки  зрозумів,  що  ніякої  загрози  немає.  Двері  в  сарай  були  привідкриті,  кіт  уважно  спостерігав,  щоб  часом  і  справді  не  забігла  миша.  Довго  чекати  не  довелося.    Вона  вже  сиділа  між  стіною  сараю  й  цеглиною.  Бо  побачила  кота,  чекала,  коли  той  вляжеться  спати.  Та    Пушок,  майстер  ловити  мишей,  знав    їхні  хитрощі,  влігся,  ледь  -  ледь  відкрив  очі,  вдав,  що  він  спить…
 Миша  часу  не  гаяла,  шмиг….Та  на  заваді  плигнув  кіт,  вона  назад  тікати,  попід  невеличку  купу  хмизу,  а  він  за  нею.  Не  годиться  не  піймати,  сором  буде,  думав  кіт,  треба  цю  хитреньку  спіймати.  Вона  затаїлася  наче  в  засідці,  лише  виднівся  кінчик  хвостика.  Кіт  ткнув  до  хмизу  ніс,  тягнув  до  неї  лапу.  А  миша  з  під  хмизу  шмигула,  тікала  в  ліс,  залишила  маленькі  сліди  на  снігу.  Пушок  поспішав,  плигав  за  нею.  Пухкий  сніг  розлітався  на  всі  сторони  та  він  не  звертав  уваги,  намагався  догнать  мишу.    Вона  шмигнула  під  великий  кущ,  він  за  нею  і  раптово  провалився.  Незчувся,  як  
опинився  в  ямі  з  пожовклим,  старим  листям.  Не  знайшов  сліду  миші.  Вибрався  з  ями,  а  можливо  тут,  поруч,  під  сосною,  подумав  кіт.  Сосна    висока,  пишна    і  густа,  біля  самого  стовбура  купа    на  пів  сухого  листя.  Ні,  на  жаль  і  тут,  не  знайшов  слід  миші.  От,  халепа,  не  спіймав,  засмутився  кіт,  треба  повертатися  додому.    
Він  навіть  не  помітив,  що  здійнявся  вітер,  підносив  сніг  догори  і  з  неба  знову  посипав  густий,  лапатий  сніг.  О,  що  це?  Оглянувся    довкола,  сніг  засипав  всі    його  сліди.  Як  знайти  дорогу  додому?
 А  вітер  завивав,  сніг  сильно  кружляв  у  повітрі.  Повернувся  Пушок  під  сосну,  сховався  від  негоди.  Під  нею  було  затишніше,  вітер    майже  не  діставав  його.  Раптом  за  стовбуром  сосни,  сніг  заворушився.  Відразу  помітив,  ой,  хто  це  може  бути?  Дивина  та  й  годі.  Чи  то  ховатися,  чи  добре  роздивитися,  роздумував  кіт,  щоб  не  було  біди,  не  потрапити  комусь  в  лапи.  Ой,  він  такий  білий,  як  я  та  трохи  більший  за  мене.  І  ненароком  сказав,
-  Ня  -у-  ня-у…
За  мить  почув,    чийсь  писклявий  голос,
-  Гей,  ти  хто?
Пушок  став  на  дві  лапи,  намагався  краще  розгледіти,  хто  ж  то  такий?    За  мить  знову  почув  писклявий  голос,
-  Ти    не  бійся  мене,  я  не  хижий  звір..  Я  зайчик  ,  заховався  від  віхоли.  Бачиш,  як  мете,  світу  білого  не  видно!  
Кіт  побачив  довгі  вуха,  від  здивування  розкрив  рот,
-  Ого!    Я  такого  білого  звіра  ніколи  не  бачив.
Трохи  замислився  і  пригадав,  що    цей  звір  схожий  на  кроликів,  що    живуть  в  них  в  сараї.  Так  –  так,  думав  кіт,  в  них  теж  вуха  довгі.
Поки  він  думав,  вже  зайчик  був  поряд  з  ним,  подав  лапу,
-  Будемо  знайомі,  я  Пижик.
Кіт  тремтячим  голосом  сказав,
-  Я  котик  Пушок…  Розумієш,  до  нас  в  сарай  миші    прибігають    зерно  їсти.  Моє  ж  діло  не  допустити  цього.  Оце  за  одною  гнався  і  напевно  заблукав.  Снігом  замело  мої  сліди,  тепер  не  знаю,  як  повернуся  додому.  
Пижик  привітно  подивився  на  нього,  запитав,
-  А  тремтиш  чого?
 -  Та,  тебе  так  несподівано  побачив,  ще  й  промерз,  -  відповів  кіт.
-  Пижик  обійняв  його  лапами,
-  Ну  давай,  тулися  до  мене.  Ми  почекаємо  поки  віхола  вгамується,  подрімаємо  разом,  тоді  я  тебе  проведу  додому.  Я  знаю  дорогу  до  села.  Та  туди  не  бігаю,    мама  й  тато  не  дозволяють,  кажуть  це  небезпечно.
Пушок  гарненько  зігрівся  в  обіймах  зайчика  і  справді  задрімав..  Не  знати  скільки  пройшло  часу  та  відкривши  очі  побачив,  що    вітер  вщух,  будив  зайчика,
-  Зайчику,  Пижик,  просинайся,  вже  тихо,  не  мете,  мені  треба  поспішати  додому,  а  то  скоро  стемніє.
-  Зайчик  потягнувся,  кліпаючи  очима,  сказав,
-  Гарненько  поспали,  ну    поглянемо  скільки  тут  насипало  снігу?
Кіт  першим  вибрався  з  під  сосни,  його  майже  не  було  видно,  загруз  в  снігу,
-  Ого,    стільки    насипало!  А  красиво!  Подивися,  як  іскрить  скрізь.  Та,  як  вибратися  звідси  й  знайти  дорогу?
Пижик  вже  стояв  біля  нього  на  двох  лапах,
Не  хвилюйся,    я  по  деревах  і  по  кущах  знаю  дорогу,  те,  що  вони  в  снігу,  то  нічого.  Не  відставай,  доганяй  мене!
Зайчик  робив  великі  стрибки  по  снігу,  Пушок  намагався  від  нього  не  відставати,  хоча  провалився  усніг  та  знову  вибирався    і  плигав  за  зайчиком.    Біля  пишної  ялинки  зупинився  зайчик,  трохи  зачекав  кота.  Кивнув  лапою  вперед  і  сказав,
-  Ну  ось,  за  цією  ялинкою  село,  тільки  туди  мені  не  можна.  Тож  бувай,  забігай  в  гості,  тільки,  як  сніг  зійде,  бо  зараз  холодно.
Пушок    обійняв  Пижика,
-  Я  дуже  дякую  за  допомогу.  Ти  поступив,  як  справжній  друг.  Я  обов`язково    прибіжу,  як  розтане  сніг!
Пушок  махнув  лапкою  й  вискочив  за  ялинку,  здалеку  побачив  рідну  хатину.  Він  добирався  додому  й  думав,  обов`язкого  навідаюсь  в  гості  до  Пижика  навесні,  принесу  йому  морквину  і  листя  капусти.  Як  добре,  що    я  зустрів  доброго  зайчика!

                                                                                                                                                                             20.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2018

Дорога додому / проза /

     Серпневий  ранок,  яскраве  сонце  промінням  злегка  пестить  землю.  Широке  поле,  колись  тут  морем  колихалися  жита,  а    нині  наче  степ  із  трав,  квітів.  Що  стелиться  вздовж  дороги  і  немовби  підпирає  посадку.  Ромашки,  більше  тримаються  купами,  а  волошки  деінде  розсипані,  тягнуться  догори,  ближче  до  сонця,  в  надії  після  прохолодної  ночі  отримати  більше  тепла.  Деякі  квіти  відцвіли,  трави  ледь-ледь  присохли,  чи  то  змінили  кольори  на  темно-зелені,  жовті  й  руді.  Грайливий  вітер  гойдає  їх,  легенько  прихиляє  до  землі.  То  раптом  поміж  них  витанцьовує,  за  мить  ховається.  Ніби  десь  заліг  подрімати.  Але  лише  на  декілька  секунд,  а  потім  знову  летить,  пробуджує  птахів.  Ті  стрімко  вилітають  з  густої,  на  пів  сухої    трави.  А  часом  з-під  листків  великих    будяків,  лопухів,  що  себе  тут  відчувають  королями.  Над  всіма  вищі,  довкола  принижуючи  позирають,  наперед  виставляють  пишні,  квітучі  голови.  В  покинутому  полі  вдають  із  себе  володарів.
   Роман  і  Оксана,  посміхаючись  один  до  одного,  щойно  вийшли  з  міжміського  автобуса,  вони  повертаються  з  лікарні.  Він  під  Луганськом  отримав  поранення.  Більше  трьох  місяців  перебував  у  лікарні,  переніс  чотири  операції,  пройшов  реабілітацію.  Його  чорне  волосся  підкреслює  кожну  деталь  блідого,  скрапленого  потом  обличчя.    Трохи  змоклий  чуб,  спадає  на  чоло,  він  зробив  кілька  кроків,  глухо  сказав,  
-  Слухай,    не  поспішай,  дуже  жарко.  Куди  нам  спішити,  три  кілометра  навпростець  й  будемо  вдома.
Вона  торкається    свого  русявого  волосся,  поправляє  коротку  зачіску,  ледь  надула  круглі  щоки,  стурбовано  до  нього,
-  Та  ні,  навпростець  не  підемо,  де  вже  нам,  там  кроти  хазяйнують,  горбів  нарили,  ще  й  трава  висока,  наберемося  реп’яхів.  Тобі  потрібно  вберегтися  від  зайвого  навантаження,  немалий  шлях,
Заклопотано,  із  сумки  дістала  телефон,
-  О!  І  тут  немає  мережі,  десь-то  наші  хвилюються,  що  нас  довго  не  чути.
Удвох  трималися  за  руки,  дивилися  один  одному  в  очі,  намагалася  побачити  в  них  те,  чого  так  чекали,  ніжності  й  любові,  без  якої  прожили  три  роки  поспіль.  Поранення  далося  взнаки,  він  трохи  шкутильгав  на  праву  ногу,  осколки  снаряду  зрешетили  її.  Дякувати  Богу,  молоде  тіло  спроможне  загоїти  рани,  шкода,  що  вся  нога  в  шрамах,  але  й  добре,  що  все  ж    вдалося  її  зберегти.
   Вже  сонце  піднялося  вище,  добре  пригріває,  висушує  останні  роси.  Поодинокі  метелики  літають  з  однієї  квітки  на  іншу,  при  цьому,  то  швидко  летять  вище,  то  повільно  спускаються  донизу  і  поміж  трав  зникають.  З  посадки,  лине  дзвінкоголосий  переспів  птахів.  Роман  вдивляється  туди  й  прислухається,  наче  намагався  відрізнити,  чи  то  спів  пташиний,  чи  звук  снарядів,  які  часто  доводилося  чути.
   Вітерець  пестив  їх  обличчя,  від  радості  сяють  очі.  Оксана  зирила  ясними  смарагдовими  очима    і  все  ще  не  вірила,  що  він  тепер  буде  поруч.  Що    буде  вдома  з  дітьми,  які  так  чекають  на  нього,  невже  й  насправді  позаду  туга,  всі  хвилювання  в  роздумах  недоспані  ночі.
   Під  гарячим  сонцем  йти  дуже  жарко.  Військовий  одяг  зберігає  тепло,  йому  хотілося,  по  можливості  швидко  позбутися  його.  Відчути  подих  землі,  цього  рідного  поля,  що  колись  сам  орав  трактором.
Вона  вирвалася  вперед,  майже  зайшла  поміж  дерев  посадки,
-  Давай  сюди,  ось  тут,  за  шипшиною  відпочинемо.  Рідненький  мій,  зовсім  пристав.  Давай  руку,  допоможу  присісти,  спирайся,  чи  тримайся  за  мене,  як  тобі  краще,  сам  дивися.
Рукою  торкнулася  його  чола,  хотіла  витерти  краплини,  що  з’явилися  знову.  Він  перехопив  її  руку,  міцно  притулив  до  своїх  грудей,
-  Якби  ж  ти  знала,  як  я  сильно  сумував  за  тобою,  за  твоїм  голосом,  волоссям,  як  пахнеш  вся,  просто  п’яниш.
Солодкий,  ніжний  поцілунок,  доля  подарувала  щасливу  мить.  Гучно  забилися  серця,  здавалося  затихло  все  навкруги  і  спів  птахів,  і  шелест  листя  на  деревах.
 Вона  ховалася  в  його  обіймах,  сама  ж  в  душі  немов  замала  крила,  здавалося  летіла  назустріч  сонцю,  палає  тіло.  Як  добре,  що  він  є,  це  щастя,  моя  доля,  не  буду  я  сама,  як  та  тополя  серед  поля.  Сльозинки  радості  в  очах  і  теплі  погляди.
   Роман  присідав  до  землі,  вона,  сама  худенька,  як  тростинка,  все  ж  намагалася  підтримати  його,  щоби  безболісно,  це  вдалося  зробити,
 -  Ну  ось  трохи  відпочинемо,  давай  зніму  ці  берці.
 Злегка  почервонівши,  швидко  присіла,  старанно  розшнурувала  взуття,  поспіхом  знімала,  ледь  торкнулася  раненої  ноги,
-  Дуже  болить?  Будемо  йти  не  поспішаючи  і  правда  куди  й  чого  нам  квапитися.
   Листя  дерев,  від  вітру  злегка  шелестить.  Радісно  позираючи,  їли  бутерброди    з  ковбасою  й  сиром,  пили  чай.  Оксана  задивилася  на  нього,  помітивши  сивину  на  скронях,  щось    хотіла  сказати  та  відразу  передумала.  Адже  він  раніше,  ще  в  лікарні,  просив  її,  щоб  про  війну  ні  слова.  Щоб  не  сипати  сіль  на  рану,  що  запала  глибоко  в  душі,  яка  не  знати  коли  заживе.  Важко  переніс  втрату  побратимів,  молодших  за  нього  хлопців,  які  загинули  на  полі  бою.  Просив  не  торкатися  цієї  теми,  бо  і  так  ночами  здригався,  часто  здавалося,  що  десь  знову  свистить  і  на  шматки  рветься  земля.  А  іншого  разу  почує  стогін,  вразливий  крик,  від  якого  моторошно,  аж  гуде  в  голові.
   Роман    спиною  приліг  на  високу  траву,  підклав  руки  під  голову,  любувався  небесною  синявою.  Де-не-де  білі,  маленькі  розпливчасті  хмари,  здавалося  стоять  непорушно,  але  все  ж  ледь-ледь  помітно  здригаються,  наче  човни  в  тихому  морі.  Як  гарно!  Яка  краса,  в  сонячний  простір  летять  думки.  Боже  дай  мені  душевний  спокій.  Лежачи,  рукою  зірвав  кілька  травин,  підніс  під  ніс,  нюхав,
-  Оксано,  ти  відчуваєш  запах  трави?  Оце  лежу,  насолоджуюся  пахощами,  свіжим  повітрям,  мене,  аж  п’янить.
Сидячи  біля  нього,    в  сторону  кивнула  головою,
-  О!  Та  це    ж  ось,  зовсім  близько  чебрець  росте,  в  нашу  сторону  вітер  віє.
Похапцем  піднялася,  весело  й  радісно,  з  усмішкою  на  обличчі,  рвала  листочки  й  ледь  присохлі  квіти  чебрецю,
-  Нарву  на  чай.  А  ти  не  п`яній,  а  то,  як  доберемося  додому.
Недовго  думаючи,  із  сумки  Роман  дістав  капці,  взувся,
-  Подай  руку,  цьому  немічному  інваліду,  нехай  я  встану.
Оксана  звела  брови  докупи,    трохи  підвищеним  голосом  сказала,
-  Почекай,  я    в  пакет  траву  покладу.  Романчику,  ти  це  слово  забудь,  все  буде  добре.  Ось  поле,  далеченько  від  села,  немає  бажаючих  зорати.  Вже  три  роки  пустує,  на  тебе  чекає.
 Він  піднявшись,  виправився,  від  сонця  примружує  очі,  задивляється  на  поле,
-  Ой  ти  знаєш,  я  б  і  босий  пішов  по  цій  рідній  землі,    так  за  нею  сумував,  нехай  би  відчув  її,  думаю,  придала  би  мені  сили.  Інший  раз  було,  як  у  бліндажі  на  мить  задрімаю,  поле  насниться,  хвилясте,  то  наче  море  лагідне,  а  колоски  довгі,  повні,  аж  блищать  на  сонці.
Ніжний  погляд  до  нього,
-  Ромчику,  ще  находишся  босоніж,  на  подвір’ї  багато  споришу.  Зелений,  м’якенький,  волохатий,  ще  й  височенький,  в  ньому  купатися  можна.  А,  як  поле  з  житом,  чи  з  пшеницею  побачиш  уві  сні,  люди  кажуть,  на  щасливе    сімейне  життя.  От  бачиш  любий,  все  збулося,  радіймо,  один  раз  на  світі  живемо.    
   Йшли  вздовж  посадки.  Тихий  шелест  листя  знімає  втому,  заспокоює.  Вона  помічає,  що  чоловік,  дивлячись  вперед,  про  щось  думає.  Сумку  й  пакет  перекинула  через  плече,  в  руці  телефон,  мовчки  йшла  за  ним.
Згодом,  вона  зупинилася.  зазирає  в  телефон,
-  О!  Вже  є  мережа,  зараз  до  наших  подзвоню.
Усміхаючись,  набрала  номер  телефону,    голосно  заговорила,
-  Мамо  Привіт!  Це  я!  У  нас  все  в  порядку.  Ми  приїхали,  зараз    йдемо  по  дорозі,  вздовж  посадки.
Вже  слухала,  що  говорить  мати,  продовжила,
-  Не  було  зв`язку,  тому  й  не  дзвонила.  Гаразд,  до  зустрічі.
Легенько  торкнулася  його  плеча,
-  Не  поспішай,  зараз  назустріч  машиною  виїдуть.  Сусід  наш,  дід  Микола.    То  старий  козак,  колись  теж  пізнав,  що  таке  війна.  Часто  розпитував,  хвилювався  за  тебе,  хвалив,  що  пішов  захищати  нашу  землю.
Роман  кивнув  головою,  посміхнувся,  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Оксанко,  я  тебе  просив,  менше  розмов,  де  я  був,  що  робив.  Я  просто  перед  Україною  обов’язок  виконував.  Якби  не  пішов,    то  якби  родині  й  односельчанам  дивився  в  очі.  Досить  про  це.
Раптово  почули  гул  машини,  їм  назустріч  їхав  старенький  Запорожець.  Оксана,  побачивши,  як  дитина,  аж  підскочила  від  радості,
-  Он!  Вже  їдуть,  бачиш?!
Його  сповила  легка  тривога,від  радості  гупало  серце.  Неподалік  зупинилася  машина.  Різко  відчинилися  дверцята.  Син  і  донька,  як  пташенята  вилетіли  з  гнізда,  махаючи  руками,  бігли  до  батька.
-  Тату!  Тату!  -    гучно  покотилося  полем.
У  Романа  на  очах  сльози,
-  А  підросли!
Оксана  рукою  змахнула  сльози  радості,  ледь  хвилюючись  сказала,
-  Та,  що  ж  ти  хочеш,  Марійка    вже  перейшла  в  п’ятий  клас,  а  Сергійко  в  третій.
Від  хвилювання  стисло  в  горлі,  вона  більше  нічого  не  могла  сказати.  Крізь  сльози  зазирає,  як  діти  туляться  до  батька,  він  ледь  тримається  на  ногах,  від  обіймів  боїться  впасти,  все    ж  усміхається.
Тим  часом,    з  машини  виліз  дід  Микола.  Події  розчулили  його,  на  худорлявому  лиці  витирає  сльози.
-  Ану,  покажись  соколе,  герою  наш!  Молодець!  Помужнів,  справжній  воїн!
Роман  нахилившись,  обіймав  сусіда,  а  той  пнувся,  чмокав  його  в  щоку.
Старенький  похлопав  по  плечі,
-  Ну  гайда,  їдемо!  Із  самого  ранку,  біля  сільради,  з  хлібом-сіллю  на  тебе  чекають  односельчани  й  родина.  Поспішаймо!  
     Оксана,  розпашіла,  як  троянда,  весело    присіла  на  переднє  сидіння  машини.  Їй  було  дуже  приємно  чути  такі  слова  від  діда,  гордилася  чоловіком.
   На  задньому  сидінні  діти,  з  обох  боків,  обсіли  тата,  один  перед  одного  задавали  питання,  а  він  із  сяючими  очима    пригорнув  їх  до  себе,  гладить  голови,  цілує  в  чоло.
     Машина  рушає  з  місця….  Роман  знову  хвилюється.  Відчуття  радості  гріє  серце,  помітив,  як  воно  гучно  б’ється.  Яке    ж  це  безмежне  щастя,  повернутися  додому.
 
                                                                                                                                                           30.11.2028  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018

Ти знайди сили

Очі  сумні,  серед  дня  пелена,
Замкнулася  у  своїй  надії,
І  чомусь  знов,  ти  зосталась  одна,
Любов  же  де?  Й  твої  ясні  мрії?

По  якій  стежці,    підеш  нарешті,
Чого  бажаєш,    в  своєму  житті,
В  розчаруванні…  на  перехресті,
В  думках  літаєш,  де  щастя  миті?

Чи  зрозумієш,  чого  ти  хочеш,
Коли  пізнала,  зневіри  сповна,
Між  трав  шовкових,  стежину  топчеш,
Чому  байдуже?  Де  в  душі  весна?

Вже  засніжило..  сріблиться  поле,
Вітер  розвіяв,    темну  пелену,
Та,  ще  той  спогад,  під  серцем  коле,
Пече  зневір`я….  присмак  полину.

Ти  знайди  сили,  ковток  повітря,
Придасть  бажання  й  віру  в  майбуття,
Сонце  в  зеніті,  подарить  світла,
Замай  упевненість,  шануй  життя.


17.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

З Днем Святого Миколая

Вляглась  віхола  за  гаєм,
Спішить  нічка  з  Миколаєм,
Він  несе  нам  у  торбинці,
Діточкам  гарні  гостинці.

Під  подушку  по  пакунку,
Тіштесь  любі  подарунку!
Тут  цукерки  і  родзинки,
Є  і  ляльки,  і  машинки.

Книги,  пазли  й  синій  м`ячик,
І  маленький  білий  зайчик,
Не  поклав  у  мішок  різки,
Бо  у  нас  хороші  дітки.

Ось  і  ранок  на  порозі,
Не  лишайтесь  на  морозі,
Завітайте  і  ви  в  хату,
Будем  разом  святкувати,
Хочу  радо,  всіх  вітати,
Та  здоров`я  побажати.

                       10.12.2018р

*****
І  Вас  дорогі  друзі!  Шановні  читачі!  Сердечно    вітаю    З  Днем  Святого  Миколая  Чудотворця!!!  Хай  прийде  мир  на  нашу  святу  землю!  Бажаю  здоров`я  всім,  достатку,  поваги,  тепла!  Хай  щира  любов  завітає  в  кожен  дім!  Нехай  збуваються  мрії  і  плани!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018

Це є земна краса

Що  то  за  пташка,    зирить  у  віконце,
Маленькі  крильця,  інеєм  покрились,
Вона  зі  мною  зустрічає  сонце,
Кущі  шипшини,  під  снігом  схилились.

Та  тож    синичка,  прихисток  шукає,
Голівка  сива,  а  лід  неначе  сіль,
Мороз  за  двадцять,  холод  підступає,
Чека  підтримки…  В  зіницях  страх  і  біль.

Творіння  боже,  тебе  я  захищу,
Сала  підвішу,  шматок  на  кватирці,
Чекай  хвилинку,  ще  сіна  підмощу,
Вже  посміхаюсь,  красуні  синичці.

На  підвіконні…  розлігся  промінець,
Ясний,  стрімкий,  пробився  поміж  хмари,
Ніжний,  тепленький,  сонця  посланець,
Він  приніс  радість,  скрізь  розсипав  чари.

Яке  то  щастя,  це  є  земна  краса,
Збережімо́,    ми  всі  її  завзято,
Весну  зустріти,    надія  не  згаса,
Хай  поряд  з  нами,  тішаться  крилаті.

03.12.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2018

У кутку сховалось лихо…/ віршована розповідь /

Коридор  довгий,      так  прохолодно  й  тихо  –  тихо,
Чомусь  здається,  тут  в  кутку  сховалось  лихо,
Мов  жде  нагоди,  погуляти  по    кімнатах,
Дім  пристарілих,  люди  у  білих  халатах.
По  кабінетах,  розмови  веселі  і  сміх,
Мабуть  хтось  скаже,  коли  є  хворі,  то  це  гріх,
Певно  на  розсуд  та  ні  краще  промовчати,
Із  яким  болем,  бачить,    все  це    відчувати.
Треба  триматись.  Хвилюватися  кожен  день,
Адже  це  важко,  як  чуєш  плач  замість  пісень,
Спішить  сестричка,  як  до  малої  дитини,
Хто  ж  допоможе?  Так  давно  нема  родини,
Старенька  просить  ,  –  Погляньте,  он  простирадло,
Злізло  з  ліжка  вже….  дивиться  так  безпорадно.
І  ошелешено,  з  болем  блима  очима,
Сльози  течуть,  а  хустина,  аж  за  плечима.
А  хтось  зненацька,  до  себе  гукав  в  надії,
-  Ось,  тут  у  п`яту  -    трусяться  вологі  вії,
-  Дайте  водички,  не  можу  сама  дістати,
Губи  присохлі,  почала    слова  путати.
А  потім  ранком  душа  десь  полетіла,
Ніхто  не  плаче,  а  вона  ж  жити  хотіла.
І  знову  тиша.  А    за  вікном  хурделиця,
Немічна  жінка,  наче  місяць,  блідолиця,
Співа  псалом,  то  їй  здалося,  що  у  церкві,
Руки  докупи,  мовить  слова  боголюбиві.
У  коридорі,    метушня,    чиїсь  розмови,
Запах  ялинки,  доволі  настрій  святковий,
А  ось  хтось  прийде!  Мо»    принесе  апельсину,
Чи  то  розстелить,    самобранку  –  скатертину.
Поїмо  смачно,  адже  так  давно  не  їли,
Ясніють  очі,  ждуть,  нехай  би  пораділи.
Вікно  криштальне….  світу  білого  не  видно.
Живе  надія,  стріти  весну  необхідно
 І  дуже  холодно,  як  йти  у  світ  незнаний,
Думки  літають,  хай  би  сонце,  в  чому  винний?
Немов  квітки,  що  по-під  снігом,  десь  у  полі,
Під  серцем  щемно  та  все  ж  дякують  своїй  долі,
Ясніли  ранки,  сіяли  хліб,  тож  прожили,
Так  працювали,  що,  аж  вилазили  жили.
Життя,  як  літо,  тепер  здавалось  їм  усім,
Майже  щоночі,  перед  очима  рідний  дім,
У  коридорі  тінь,  чия,ніхто  не  зна,
Напевно  лихо,    знову  не  спить,  когось    шука.

                                                                                 08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2018

Екзотичний котик

                       Віршована  розповідь

Є    у  мене,    веселий,  чудненький  котик,
Звать  Кузьмою,  має  довгий,  пишний  хвостик,
Зелененькі  очі,  сам,  як  сніг  біленький,
І  миленький,  короткошерстий,  гарненький!

Непосида,  як  кажуть  неначе  шило,
Крутить  голову,враз  гляне  полохливо
І  такий  -  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно.

Розумаха,  хоча  і  зимно  надворі,
Швидко  мишку  зловить,  у  темній  коморі,
Як  клубок  котиться,  то  його  забави,
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди.

Обійма  хвостичок  і  старанно  миє,
От  чистьоха,  уже  й  справно  морду  вмиє,
Муркотіти  любить,  як  погладжу  спинку,
Як  голодний,  галас,  кричить  без  зупинки,
Вже  лунає  гучно,  на  всю  хату  –  Ня-у,
Як  наїсться,  його  спатоньки  вкладаю.

Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко,
Мені  радість  дарить,  ось  таке  звірятко,
Екзотичний  котик,  справжнісіньке  диво,
В  нас  гадаю,  йому  живеться  щасливо.

                                                                     10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2018

Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817115
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 11.12.2018

Зима плакала …

Безмежне  поле,    у  зимовій  колисці,
Ледь  –  ледь  дрімає,    у  лебединій  свитці,
По  рижих    травах,    ясноокі  сережки,
А  попід  стежку,  кришталеві  мережки.

Ще  снігу  мало,    зима  плакала  нині,
Дощик  хлюпоче,    мілкі  калюжі  сині,
Чому  ж  так  плаче,    посварилась  з  вітриськом,
Чом  такий  теплий  ?  Прощається  із  блиском.

А  він  зрадливий,  недавно  летів  низом,
В  яру  глибокім,  дивився  сни  під  хмизом,
Пристав  напевно,    бешкетував  раненько,
Занадто  довго….тепер  дрімав  гарненько.

Ніч  таємнича,  підкралась,  як  лисиця,
В  мисці  небесній,  засяяла  скарбниця,
Зорі  яніли,  на    хмарі  місяць  вклався,
Втішити  зиму,    з  морозом  намагався.

                                                           08.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018

І я раділа, як дитя….

Стрімко  летіла,  над    селом  віхола,
Скрізь  клуби  снігу  –  коні,  у  запряжках,
Це  ж  на  кареті,      зима  приїхала,
Красуня  сяє…  В  льодяних  сережках.

Вітер  підносив  у  туман  небесний,
Там  сизо  –  біло…..  її    в  обійми  брав,
Крилом  торкався,    в  потік  атмосферний,
Від  пітьми  далі,  перехресний  товкав.

Зима  сміялась,  іскристі  сніжинки,
У  стилі  танцю  припали  до  землі,
Як  світлоокі,    веселі  перлинки,
То  поцілунок  -    привітання  мені.

І  я  раділа,  як  дитя  всміхалась,
Пух  лебединий,  впав  ніжно  на  чоло,
Вона  з  вітриськом,    у  сріблі  скупалась,
Десь  знову  мчала,  відлуння  замело.

                                     08.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2018

Що це за житуха / гум. /

Ой,  що  в  нас,  це    за  житуха?
Кричить  жінка  –  цокотуха,
-  У  хатині  нема    пічки,
 Посиніли  в  мене  щічки!
Батареї  -        геть  холодні,
Чи  жива,    ще  я  сьогодні?!
Чоловік,  -  Що  за  причина,
Хіба  я,  чи  й  не    мужчина?
Треба  спати  укладатись!
Хоч  старенькі,  чом  ховатись?
 Моє  сонце,  йди  зігрію,
Тож,як  ніч,  про  тебе  мрію.
А,  дружина,  гордість  має,
Косо,  хитро  позирає.
Не  зрівнятись  і    лисиці,
В  очах  жар,  як    тигриці,
-  Ті  обійми,  геть  до  біса!
Чи  здурів,  гріха  побійся!
Вже  за  газ    сходи  заплати,
Підняли  ціни,  ті  (скоти).
Знову  стали  недосяжні,
Вони  всі,  блазні  продажні.
Копійки  останні  здеруть,
За  офшори,  все  загребуть,
Страшно  жити,  от  холера,
Стала  хата  мов  печера.
 Кам`яне,  чи  що  століття?
Тих  всіх    викинуть  на  сміття!
Сидять  там  -  не  чоловіки,
А  зажери  маніяки!
Зникни  кАжу!  З  очей  моїх!
Бо  заб`ю,  ще  матиму  гріх,
 Прикривав  руками  вуха,
Права  завжди  цокотуха.
У  скарбничці,    гривні  білі,
Беруть  руки  задубілі,
Все  ж  мабуть,  піду    платити,
Якось  треба  вік  дожити.

                               06.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018

Здатні нас захистити

Я  піду,  по  стежині  далеко  –  далеко.
По  дорозі  загублю,  всі  печалі  свої,
Ой,  народу,  живеться  на  світі  нелегко,
Хоча    в  лісі,    нам  співають  пісні  солов`ї.

Є  веселі  та  на  жаль,бувають  й  журливі,
Йде  війна,  на  сході,  знову  палає  земля,
Там  не  сіють  пшеницю,  все    роси  сльозливі,
В  травах,    фосфорні  бомби  –  то  привіти  з  кремля.

Зима  п`ята,  сувора,  мороз  й  заметілі,
Наші  воїни,  славні,  на  посту,  як  завжди,
Стережуть,  кордони,  відчайдушні  і  смілі,
Захистити    нас  здатні,    хоча  сніг  й  холоди.

Я  іду,  по  стежині,  день  зимовий,  ясний,
Хай  бійців,  він  зігріє,  подарує  ніжність,
Нехай  Бог,захищає,  їх  в  цей  час  надважкий,
Поклонюся  солдатам…..
За  відвагу  й  мужність!


06.  12.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2018

Гойдалка в снігу

Кругом  білосніжно,  гойдалка  в  снігу,
Ясний  місяченько,  між  хмарин  блукав,
Садок  обледенілий  сад,  наніс  нудьгу,
Лютує  морозець,  задзеркалив  став.

Пухкий  сіє  сніжок,  всюди  іскриться,
Зима  розгулялась,  розплела  косу,
З  думками  про  тебе,  зовсім  не  спиться,
Не  бачиш  коханий,  зимову  красу.

Ти  там  де  стріляють,  палає  земля,
 Патрони  кулеметні,  збивають  з  ніг,
Війна,  біль    й  руїни,  згорілі  поля,
Бездушність  і  стогін,  кров`янистий  сніг.

Безмежно,  я    люблю,  снагу  відчула,
Повернешся,  вірю,  надію  маю,
Хай    вітер  відгонить,  розвіє  тугу,
На  гойдалці,  скажу  -  милий  кохаю.

 
03.12.3018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Літа хуга

Ой  надворі,  що  твориться,

Літа  хуга,  веселиться,

Розсипа  сніжок  навколо,

І  виводить  своє  соло.


Навіває  скрізь  горбочки,

Квітнуть  пухом,  всі  садочки,

Часом  плаче,    то  сміється,

Завиває,  об  скло  б`ється.


За  віконцем,  вже  перини,

   Сяють  сріблом,  як  перлини,

І  хатинка,    біла-біла,

 Я  таку,  зиму  зустріла.


Скоро  нічка  підкрадеться,

Тож  гадаю,  спать  вкладеться,

А  допоки,  хай  лютує,

Іще  трішки  поцарює.

                       01.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018

Яблуко спокуси ( Вони дружили)

       Літо…  теплий,  сонячний  день.  В  блакитному  небі  сонце  грає  промінням,  поміж  пухкі,  білі  хмаринки    пробивається  до  землі.
     Яскраві,  золоті  промені,  з  легеньким  вітерцем  витанцьовують,  мерехтять,  переливаються  по  траві.  Васильки,  ромашки  купаються  в  позолоті,  а    чебрець  тягнеться  догори,  в  надії  вкотре  отримати  сонячний  поцілунок.
     Доволі  теплі,  сонячні  промені  припікають  майже  голі,  вже    добре  засмаглі  плечі,  ніби  зазирають    хлопцям  в  очі,  які  світяться  радістю.  Вітер  наче  крилом  пестить    обличчя,    підіймає,  розвіює  волосся,  бавиться  з  ним,  воно  час  від  часу  хвилясто  спадає  на  чоло.
     Вони  височенькі  на  зріст,  худорляві,  до  того  ж  босоногі,  в  однаковому  одязі,  в    сірих  майках  і  в  чорних,    закочених    по  коліна    штанах,  мали  вигляд  чаплі.  
   В  школі  Костю,  за  карі  очі  та  кучеряве  волосся,  називають  чорнявим  красунчиком.  Толя  ж  русявий  хлопець,  з  зеленими  очима  і  веснянками  на  обличчі,  весь  час  тормошить  його  за  руку,  відволікає  від  погляду.    Це    щойно  прийшли  з    кукурудзяного  поля,  тримаючи  в  руках  по  декілька  молодих  початків,  кинули  їх  на  землю,  присіли  на  самому  краю  обриву  над  яром.  За  звичкою,  опустивши  ноги  донизу,  задоволено    гойдали  ними.
     Кукурудзяне  поле  зовсім  поруч,  лише  широка  вулиця  й  невеликий  пагорб  з  городами,  відділяють  хати  від  яру.  Воно  здалеку    здається  зеленим  морем    із  сонячним  промінням.    Як  що  ж  підійти  ближче,  добре    видно  золотистий  цвіт  верхівок  кукурудзи  і    широкі,  довгі  листки,  які  приховують  молоді  початки.
     Хлопці  живуть  по  -  сусідству,  метрів  сімдесят  один  від  одного,  їх  розділяє  глибоке  урвище.  Воно  утворилося  від  води,  що  після  сильних  дощів  та  злив  стрімко  стікала  з  поля.
     Після  закінчення  школи  приємно  насолоджуватися  свободою.  Попереду  нове  життя,  навчання  в  місті.  Обоє  мали  бажання  вчитися  на  слюсаря  по  ремонту  автомобілів,  тому  й  подали  документи    в  професійно  -  технічне  училище.
     Веселий  галас    долинав  з  яру,  де  паслися  качки  і  гуси  і  тут  же  гралась  дітвора.  Для  дітей,  від  чотирьох  до  дванадцяти  років,  то    наче    земний  подарунок,    було  де  чудово  провести  вільний  час.      Ярок    доволі  широкий,  глибокий,  в  собі  приховує  невеликий  ставок,  можна  сказати  копанку.  Коли  дні  занадто  спекотні,  діти  місили  ногами  й  руками  в  багнюці,  будували  якісь  огорожі,  замки.  Згодом  задоволено  купалися,  вмивалися  та    хлюпались  й    обливалися  водою,  тішилися  відпочинком.
   Ці  хлопці  теж  мали  таку  насолоду,  тут  промайнуло  і  їх  дитинство.  Яр  вабив  до  себе,  шовкова  трава  виросла  такою  високою,  що    в  ній  можна  було  сховатися,  дітвора  часто  грала  в  хованки.    Дівчата,  здебільшого  тішилися  квітами,  що  росли  попід  самі  обриви  яру,  плели  віночки.  Як  стати  на  пагорбі,  за  дорогою  в  полі,  яр  здається  великою  чашею  наповнений  зеленню  і  квітами,    а  маленький  ставок,    що  майже  в  середині,  здається  дзеркалом.  По  іншу  сторону  яру  доглянуті    городи,  за  ними  вряд,  як  під  лінійку,    нові  одноповерхові  будинки.
 Костя  вдивлявся,  спостерігає  за  Танею,  яка  спустилася  в  яр,  з  іншої  сторони,  махнула  рукою,  звала  до  себе  шестирічного  брата  Сашка.  Швидкий,  дотепний,  непосидючий,  так  казала  дівчина,  коли  щось  розповідала  за  нього.    То  справжнє  шило,  за  яким  треба  добре  дивитися,  чи  часто  навідуватися,  щоб  раптом  знову  не  потрапив  у  якусь  халепу.
     Кругом  ставка,  вона  намагається  його  догнати,  він  скаче,як  козлик,  тікає.  Діти  в  захваті  дивилися  на  це  дійство,  ніхто  не  наважився  зупинити  малого,  тільки    пищали,  коли  та  майже  доганяла  його  й  гучно  сміялися,  коли  вислизає  з-під  її  рук.
Толі  шкода  дівчини.  Він  до  нею    відчуває  симпатію,    вкотре,  перед  очима  Кості  махнув  рукою,  шкіриться,
 -  Ти  мене  чуєш?  Агов!  Ну  досить  від  задоволення  зуби  показувати.  От  малий  бешкетник!  Такий  неслухняний,  ну  капець!  А  ти,  аж  рота  відкрив,  дивися,  щоб  часом  метелик  не  залетів,  он  бачиш,  який  красивий  літає.
***
   Таня  симпатична  дівчина,  світло  русява,    з    волошковими    очима  красивої  форми,  в  міру  вгодована.  Обом  хлопцям  подобається,  кожен  хотів  привернути  її  увагу.  Вона  з`явилася  в  їхньому  житті  три  роки  назад.  Сама  родом  з  Воронезької  області,  батьки,  в  пошуках  кращого  життя,  приїхали  працювати  в  Радгосп.  Спочатку  жили  у  гуртожитку,    а  згодом  купили  будинок,  діти  раділи,  їм  сподобалося  селище.
   Дівчина  навчається  в  цій  же  школі,  що  й  хлопці,  закінчила  дев’ятий  клас.    Вони    майже  щодня  поряд  з  нею,  кожен  пропонував  провести  зі  школи  додому,  часом  сварилися  між  собою,  хто  буде  нести  її  портфель.  Костя  був  хитрішим  за  Толика,    поводився  вільно,  не  стримував  своїх  емоцій,  міг  притулитися    всім  тілом,  зажати  в  обійми,  не  бажаючи  відпустити.  Таня  ж  на  це  тільки  всміхалася,  хоча  бачила,  що  подобається  Толику.  Вона    мріяла  про  дружбу  з  Костею,  про  перший  поцілунок,  його  дотики  хвилювали  її,  а  погляд  підкоряв  молоде  сердечко.
   Одного  разу,  мама  дивлячись  на  неї  сказала,  
   -  Ой,  рано  ти  доню,  розквітла  квіткою  весняною.  До  бабці  вдалася.  Та  мене  в  шістнадцять  народила,  така  ж  була  трохи  пухкенька,  як  ти.  Ой  дивися,  не  зроби  помилки,  як  вона.
Таня  трохи  здивувалася,  потім  хитро  повела  очима,
-  Мамо  та  хіба  ж  то  погано?  Тож    вийшла  заміж  за  дідуся,  ти  є  на  світі.
Та  вдивлялася  в  дівчину,  шукаючи,  чи  часом,  щось  не  змінилося  в  ній,
-  Важкі  умови  життя  заміжньої  жінки,  доню.    Це  тільки  зараз  життя    стає  трохи  кращим,  розбудовується  країна,  відкривають  фабрики  ,  заводи  А  раніше  із  села  було  не  виїдеш,  не  дозволяли,  а  в  селі  жити  дуже    важко,  сама  ж  знаєш.  Хоча  і  в  селищі  нелегко  та  все  ж  надія  є,  що  ти  виберешся  в  люди,  будеш  у  місті  навчатися.  Прошу  моя  пташечко,  не  закохуйся  рано.
Почувши  мамині  слова,  до  розмови  приєднався  Сашко,
-  Ага,  он  Костя    і  отой  Толик  все  їй,  то  квіти  дарують,  то  цукерками  та  яблуками  пригощають,  напевно  обоє  в  неї  влюбилися.
Скрививши  кирпатого  носика,    задоволено  хіхікав,  дивився  на  реакцію  сестри.  Та  ображено  надула  свої  темні,  як  стигла  вишня,      пухкенькі  губи,
-    Ото  вже  шило,  чого  пхаєш  носа,  ану  геть  звідси!
***
     Костя  задоволено  спостерігав,  як  Таня  бігає  за  братом  та  коли  Толик  відволік  його  своєю  промовою,  схрестив  руки  перед  собою,  підморгнув,
-  Так  я  пішов….
Він,  як  вихор  злетів  з  пагорба,  де  не  так  було  круто,  за  кілька  секунд    стояв  перед  Сашком,  розставивши  руки,  спіймав  його.  Малий    рухає  ногами,  пищить,
-  Ой  спасіть  мене,  не  хочу  додому.
Костя,    добре  зажав  його  доволі  сильними  руками,
-    Ану,  зізнавайся  кукурудзи  хочеш?
Малий  здивований,  кліпає  оченятами,
-  А,  що  вже  є  така,  що  можна  варити?
 Таня  вже  стояла  поруч  з  ними.  Квітчаста  сукня  ледь  просвічувалась,  облягала  її  молоденькі  пишні  перси,  від  яких  хлопець  занімів.  Його  погляд,    в  її  очах  горів  вогнищем,  бажанням  доторкнутися,    по  тілу  бив  струм.  Коли  погляди  зустрілись,  почервонів,  як  варений  рак.  Вона  ж  трохи  зніяковіла,  різко  взяла  брата  за  руку,
-  Йдемо  додому…  пора  обідати…
Костя,  труснув  головою,  дивився  в  сторону  поля,  шукав  слова,
-  Оце…  хочу  запропонувати  твоїй  сестрі,  щоб  пішла  зі  мною  по  кукурудзу,  ми  з  Толиком  принесли  трохи  та  не  помішало  б    більше  зварити,  щоб  наїстися  досхочу.  І  в  посадці  є  яблука,  білий  налив.
 Сашко  відразу  скумекав,
-    Давай    іди,  я    зараз  сумку  принесу,    мамі  скажу,  що  пішла  до  Тоні  побазікати,  музику  послухати…
Від  здивування,  Таня  й  Костя,  посміхалися,  адже  малий  підтримав  його.
-  Ото  молодець,  а  кажеш  в  тебе  брат  вередливий,  а  він  бачиш  який,    справжній  скарб  мудрості.
Вона  відразу  братові  сердито  заперечила,
-  Ага!    А  потім  продаси?!  Ні,  не  підмовляй  мене…
Костя,  в  надії,  схопив  її  за  руку,
-  Та  ми  ненадовго,  пішли…
 Вони  відійшли,  як  подалі  від  дітей,  вона    вагалася,  не  знала,  як    краще  поступити.  Але  ж  дуже  хотілося  ранніх  яблук,  вдома  і    по    сусідству,  таких  ні  в  кого  не  було.
Сашко  дивлячись,  що  сестра    вагається,    взяв  напрямок  додому.  Обоє,  мов  схаменулися,  дивилися    йому  вслід,  він  біг    швидко,  миготів  брудними  стопами.
Костя  сміливіше,  уважніше  придивляється  до  дівчини,  намагається  зазирнути  в  очі,    взяв  за  руку,
-    Почекай,  не  тікай,  такий  гарний  літній  день,  тим  паче  вихідний  день.  Охорони,  ну  об`їждчиків,  сьогодні  не  буде,  в  одного  з  них  день  народження,  хвалилися  пару  днів  назад….
Ховала  погляд,  звільнилася  від  його  гарячих  рук,  відійшла  в  сторону,  зазирнула  в  сторону  Толика.  Той  пересів,  як  подалі  від  обриву,  підібгав  одну  ногу  під  себе,  злегка  покачувався,  спостерігав  за  ними,  в  голові  роїлись  думки,    й  про,  що  можна  говорити  так  довго?
     Малий  вже    біг  по  стежці,  що  тягнулася  від  хати,  через  весь  город,    до  яру,  в  руках  тримав  плетену  сумку,  весело  кричав,
-  Гей  –  гей!  Все!    Я  вже  є…
Він  знову  скакав,  здавалося  часом  летів,    за  мить  був  біля  них,
-  Таню,  мама  пішла  на  поле,  до  буряків.  То  ж  прийде  нескоро.  Кажу  йди,  принесеш  кукурудзи,  вона  прийде  похвалить,  що  зварили.  От  побачиш,  ну  і  яблук  принеси,  вони  ж  мабуть  вже  стиглі.    Я  даю  чесне  слово,  пообідаю  і  буду  гратися  в  яру.  Не  віриш?  Ось  тобі  хрест.
Позираючи  на  всі  сторони,  перехрестився,    від  задоволення,  в  очах  грали  бісики.
-  Ну  гаразд,  давай  цю  сумку,  -  погодилася  сестра.
Костя  свистом  привернув  увагу  Толика,  крикнув,
-  Не  чекай  на  нас  !Я  до  тебе  ввечері  зайду!
 Хлопець  похапцем  піднявся,  кивнув  рукою,  зібрав  качани  кукурудзи  в  руки  й  опустивши  голову,  з  думками    попрямував  додому.  І  куди  це  їх  понесло,  якого  дідька  не  сказав,  що  за  намір  має,  то  ж  говорив,  що,  як  брати,  всім    треба  ділитися.    А  це,  не  сіло,    не  впало,  десь  пішов,  навіть  додому  кукурудзу  не  заніс.
     Костя  й  Таня,  тримаючись  за  руки,  йшли  яром  в  сторону,  до    менш  крутого  схилу.  Як  подалі  від  дітвори,  підіймалися  на  гору,  до  дороги,  а  там  вже  й  поле.
   Кукурудза  оточувала  зі  всіх  сторін,  наче  забрала  їх  у  полон.  Йшли  навпростець,  часом    мовчки  пригиналися  під  густо  переплетеними  листками,  кожен  думав  про  своє.
   Які  гарячі  в  нього  руки  і  сильні,  думала  вона,  напевно  стане,  ще  сильнішим  й  мужнішим,  ще    армію  піде,  там  муштрують.  Може    не  буде  шукати  собі  молодшу  жінку  за  мене.  Хай  би  разом  довіку,  як  моя  бабця.  І  гарний  же,  хіба  ми  не  можемо  бути  парою?
     Костю  ж  хвилювало  інше,  як  добре,  я  і  вона,  і  більше  нікого.  Така  зваблива,  проста,  як  дрова  і  в  той  же  час  загадкова,  а  очі,  втопився  би  в  них.  Тільки,  як  стримати  себе,  адже  так  манить  її  помацати,  притулитися,  відчути  тепло  тіла.    Ні-ні,  більшого,  я  собі  дозволити  не  посмію,  адже,  ще  молоденька,  хоча  й  при  ній  все  є.  Хай  би,  ще  пару  років,  туди,  перед  армією,  тоді  б  вже  точно  знав,    що  буде  моя.  Бажання  близькості  треба  вгамувати.  В  книгах  пишуть  одне,  а  як  воно  насправді  вперше,  навіть  не  уявляю.  Та  колись  же    все  одно  маю  стати  чоловіком.  Легкі  удари  листя  кукурудзи  по  обличчі,  відволікли  від  думок.
 Раптово  взяв  її  за  плечі,  злегка  обійнявши,  дивився  в  очі,  наче,  щось  намагався  побачити  в  них,
-  Ти  така  гарна,  як  квітка…
-  Ого,  певно  не  троянда,  а  ромашка,  бо  світла,-  усміхаючись  заперечила,  намагалася  звільнитися  від  обіймів.
-  Нехай  буде  й  так.  Чуєш,  давно  хотів  тебе  спитати,  будеш  зі  мною  дружити?  -  серйозно,  прямим  поглядом  дивився    в  очі.
-  Так  ми  ж  втрьох  дружимо,  хіба  ні?  -    спитала  й  відразу  наче  присоромилася,  опустила  голову.
Він  наблизився  так  близько,  що    почула  його  подихи.  В  неї  чомусь,  наперекір  бажанню,  закрилися  очі.    Солодкий,  невмілий  поцілунок  сполохав  їхні  серця.  Відсахнулася,  не  знала  де  подітися,  почервоніла.    Його  рука  доторкнулась  підборіддя,  ледь  стримував  тремтіння  тіла,
-  Що  не  сподобалося?  Чи  може  я  тобі  противний?
Вона  помітила  його  хвилювання,    чоло  вкрилося  краплями,  говорив  не  поспішаючи,  перехоплював  подих,  зупинявся  після  кожного  слова.  Миттєво,  як  пташка    вирвалася,  вилетіла    з  клітки,  бігла  вперед  до  посадки,
-  Тю,  дурнику,  щось  таке  скажеш.  Давай  спочатку  яблук  нарвемо.  А  потім  вже  кукурудзи.
***
     Його  серце  ледь  не  вискакувало  з  грудей,  як  зупинити  бажання  спокуси.  Він  здається  читав  у  книжках    про  таке  відчуття.  Хоч  доволі,  ще  ж  хлопчисько  сказати  та  його  тягнуло  до  літератури  про  кохання.  Батько  дуже  любив  читати  про  кохання,  брав  книги  у  бібліотеці,  хтось  привозив  з  Москви.  Була  і  йому  нагода  дізнатися  з  книжок  про  почуття,  відчуття  та  звабу  щодо  жінок.  Мабуть  і  зарано  часом  думав  про  себе.  Та  де  подітися,  як  вгамувати  цей  потяг?  Книги  зробили  свою  справу,  він  порівнював    свої  відчуття  до  Тані  з  тими  героями,  про  яких  читав.  Часом,  аж  струм  по  тілу,  як  було  побачить  її  десь  на  одинці,  бажання  цілувати  й  цілувати..
Мати    не  помічала  чим  захоплюється  син,  коли  лягав  спати,  бачила,  що  за  книгами  та  за  якими  не  цікавилася.  Навчався  непогано,  не  палив,  що  ще  треба  матері,  здавалося  в  сім`ї    все  нормально.    Їй    ледь  вистачало  часу  впоратися  по-господарству;  зварити  їсти,  прибрати,  а  потім  в  поле  на  буряки.  Взимку,  то  менше  роботи,  так  старша  сестра  приносила  доньку,  Наталочку,  щоб  побавила,  їй  щойно  виповнився  тільки  один  рік.    Її  чоловік    з  батьком  Толика  працює    в  місті  на  ХТЗ.  Рано  їхали  на  роботу,  пізно  приїжджали,  де  там  їм  до  дітей.  Часто  на  заводі  працювали  по  дві  зміни,  виконували  план.
***
   Таня  підскакувала  біля  яблуні,  намагалася  дістати  жовтувате  яблуко.  Піднімаючи  руки  догори,  кректала  вкотре  ставала  навшпиньки  та,  на  жаль,  не  могла  до  нього  дотягнутися.  Костя  вийшов  з  кукурудзи  й  зупинився.  Досить  і  так  коротка  сукня,  підіймалася,  ще  вище,  її  оголені  пружні  стегна  притягують  погляд,  відчув  збудження.  Швидко,  обома  руками,  схопив  її  вище  колін,  підняв,  щоб  нарешті  дістала  яблуко.  Вона  махала  руками,  діставши  його,  сміялася  від  задоволення.  Вони  хилилися  до  землі,  їй  здалося,  що  падає,  нагнувшись,  обійняла  його  руками  за  шию,  тримаючи  яблуко,  приголубила  до  грудей,
-  Костю,  дай  я  вкушу,  почекай!  Хай  посмакую,  бачиш  стигле,  жовтесеньке,  -  щебетала  дівчина.
 Опустилися  на  траву,  вона  посміхаючись,  позирає  на  нього,  натягує  сукню  на  оголені  стегна.  Хлопець  не  задумуючись  впав  поряд  з  нею,  спостерігає  з  якою  насолодою  вона  кусає  яблуко.  Поправивши  своє  волосся,  що  спало  на  чоло,    він  тягнеться  дістатися    її  руки,
-  А  мені,  я  теж  хочу  скуштувати.
Вона    різко  повернулася  в  сторону  яблуні.  Розплелася  коса,  волосся  розсипалося  по  плечах,
-  Там  вище    є,    діставай,  що  без  мене  не  дістанеш,    не  дістанеш?!
 Мила  усмішка,  сяючі  очі,  наче  мавка  зачарувала  його.  Це  розпущене  волосся,  дивився  на  неї,  як  на  святу,  не  в  змозі  зупинити  вулкан  почуттів.  Вона  саме  кусала  яблуко,  коли  він  наблизився,  намагається  одночасно  з  нею  вкусити  його.  Сік    потік  по  бороді,  він    пристрасно  цілував  її  уста,  ховався  в  волоссі.  Ніжні  дотики  губами  до  шиї,  сп’яніли  обоє,  його  пальці  торкнулися  пишних  грудей,  яблуко  покотилося.
***
   Десь  загубилося…  те  яблуко  спокуси.  Лише  яблуня  й  трава  знали  цю  таємницю.  А  поряд  шелестів  вітер,  загравав  із  листям,    здалеку  чути  мелодійну  пісню  соловейка.  Неподалік,  не  дуже  високо,    кружляє  рудий  шуліка,  мов  підглядав  до  молодої  оголеної  пари,  яка  сховалася  у  високій,  шовковій  траві.
     Вона  почервоніла,  приходила  до  тями.  Соромиться,  намагалася  дивитися  в  сторону,  ховала  очі,  а  він  вкотре  цілував  пружні,  пишні  груди  й  повторював,
-  Не  хвилюйся,  ти  тепер  моя.    Тільки  зараз  про  це  нікому  не  треба  знати,  чуєш.  Я  не  боюся,  ні,  просто  навіщо  ці  розмови,  ми  тепер  дівчина  й  хлопець,  присягаюся,  будемо  разом.  Треба  зачекати,  відслужу,  потім    одружимося.
Сором`язливо…  затуляла  руками  груди,  розгублено  до  нього,
-  Досить,  Костику  досить,  благаю.
   Уже  одягнена  лежала    під  яблунею,    а  він,  мовчки  над  нею,  збирав  яблука.
     Поверталися  додому…  час  від  часу,  він  цілував  її  уста.  Від  дотику  закривала  очі,  танула  росою  на  сонці,  наскільки  приємні  їй  були  його  дотики,    ніжність  огортала  все  тіло.
     Коли  вони  зайшли  на  обійстя,  мама  Тані  була  вдома.  Здивовано  дивилася  на  пів  голого  Костю,
-  Ну  ти  даєш,  хоча  б  посоромився  при  дівчині,  ось  так,  вже  здоровий  легень.  Ой,  молодь…  молодь…
Суворо  позирнула  на  обох,  довго  ходили?
 -  Та  ні,  -    заперечила  Таня,  -  Ми  швидко.
 -  Ось  принесли  яблук,  кукурудзи,  сьогодні  охоронці  гуляють,    завтра  такої  нагоди  не  буде,  -  підтримав  розмову  Костя.
 Біля  криниці,  на  лавку  виклав  качани  кукурудзи.
-  То  добре,  що  приніс,    дякую.  Тільки,  щоб  в  пелені  нам  донька  подарунок  не  принесла.
Дівчина  відчула  вогонь  по  всьому  тілу,  почервоніла.  Костя    відразу  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Олю,  не  хвилюйтеся,  я  її  не  ображу,  гадаю  прийде  час,  будемо  разом.  Ну  я  піду,    Таню.    На  все  добре!
-  Та  то  не  тобі  вирішувати,  а  долі,  -  вдогін  сказала  жінка.
З  ніг  до  голови  зміряла  поглядом  доньку,
-  А  ти  йди,  посуд  треба  помити  й  пообідай,  бачу,  що  не  їла.
 Ох,  час  летить…  будемо  разом,  це  ж  треба  такого!  Ще  молоко  на  губах  не  обсохло,  а  він,  будемо  разом.
     Тані  наче  ніж  по  серцю,  мовчки  йшла  на  кухню.  Але  ж  він  мені  подобається  мамо  і  до  чого  це  бурчання.    Що  хіба  будеш  проти?  Сама  ж  колись  казала  гарний  хлопець.  Ні,  про  те,  що  сталося  нікому  ні  слова,  навіть  подружці,  зробила  висновки.
***
   Галасливо  лунала  пісня  з  приймача.  Костя,  задоволений  подіями,  вже  вдома  вплітав  зелений  борщ.  Розмірковував,  піти  до  Толика  та  ні,    краще  цим  не  ділитися.    Ось,  як  воно  буває,  це  сталося,  навіть  не  міг  подумати,  наче  солодкий  сон.  Але  ж  дозволяти  собі  такі  щасливі  миті  великий  ризик.  Думай  голово,    думай,  як  уникнути  пастки.
 Та  час  летів,  йому  про  це  багато  думати  не  довелося.  Таня  уникала  його,  намагалася  лише  бути  в  компанії.  Раз  на  тиждень,  потай  від  усіх,  зустрічалися  ввечері  і  то  не  надовго.  Дівчина  намагалася  тримати  дистанцію,  не  допускала  звабливих  ніжностей,  лише  поцілунки.  Він  теж  не  наполягав,  знав,  що  так  поводитися  небезпечно,  попереду  навчання,  а  потім  армія.
   Хоча  Костя  нічого  не  сказав  Толику  про  потайні  відносини  з    Танею  та  той  все  ж  помітив,  якими  закоханими  очима  вони  дивилися  один  на  одного.  В  нього  боліло  серце  й  душа,  адже  він  мав  намір  запропонувати  їй  дружбу,  як  колись,    у  восьмому  класі,  тоді  відказала.  Зараз  знову  чекав  нагоди,  на  жаль,  запізнився.
     Час  летів…  Навчання  в  училищі,  робота  на  городі  і  раз  на  тиждень  зустріч  з  Танею  влаштовували  Костю.  Він  помужнів,    мати  косо  позирала,  качала  головою,
-  Ой  парубче,  дивися  не  попади  в  крижану  воду,  щоб  не  провалився  під  лід.  Дивися  на  життя,  як  слід,  будь  відповідальним  за  свої  вчинки,  щоби  в  магазині  про  тебе  нічого  поганого  не  плескали.
 Він    у  відповідь  чмок  в  щоку,  вкотре  всміхнеться,
-  Не  хвилюйся    все  під  контролем.
 Розумів,  що  грається  з  вогнем  та  все  ж  пару  раз,  ходив  з  Танею  по  солому  для  корови.  Обоє  розуміли,  що  варто  б  було  близькості  не  допустити  та    молода,  гаряча  кров  переповнювала  судини,    нестримні  почуття  спокуси    брали  над  ними  верх.
***
 Толик  почав  зустрічатися  з  Тамарою,  на  рік  молодшою  за  Таню.  Худенька,  світлоока  дівчина,  доволі  симпатична,  привернула  його  увагу,  ще  в  школі,  на  одному  з  вечорів.  Її  рухи  чимось  нагадували  рухи  Тані,  здавалося,  що  вони  навіть  трохи  схожі,  різниця  була  тільки  в  статурі.    Часто  весела  компанія  збиралася  під    його  парканом,  гучна  музика  линула  по  всій  окрузі,    топилася  в  яру.    Їм  разом    добре  та  він  все  ж  задивляється  на  Таню,  шкодує,  що  друг  завадив  стосункам.
А  Костя  був  наскільки  веселим,  що  часто  навіть  більше  уваги    приділяв  Тамарі,  не  помічаючи  цього  за  собою.  Дівчина  поводилась  легковажно,  розв`язно  ніж  Таня,  могла  не  соромлячись  розповісти  похабний  анекдот,  часто  підморгнула,  зваблювала  веселими  розповідями.  Для  Тані  це  послужило  дзвіночком,  зробила  висновки,  що  більше  ніяких  інтимних  стосунків,  тільки  дружба.
   Воно  напевно  так  мало  бути,  доля  писала  нові  штрихи  в  житті.
***
 Минув  час…  Таня  навчається  в  місті  на  бухгалтера,  Костю  забрали  в  армію.  Відносини  між  ними  стали  трохи  холодніші,  чи  можливо  із-за  ревнощів,  чи,  щось  інше,  але  коли  йшов  в  армію,  вмовляв  Таню  піти  з  ним,  залишитись  наодинці,  але  вона  категорично  відмовила,
-  Прийдеш  з  армії,  потім,  ми  ж  тоді  майже  діти  були.  Гадаю  подорослішали,  адже  наслідки  можуть  бути  не  найкращі,  ти  зрозумій  мене,  поїдеш,  не  знати,  що  буде  далі.
   В  душі  Кості  теж  щось  коїться,  відбувається,  якась  війна.  Його  тягнуло  поспілкуватися  з  іншими  дівчатами,  бути  вільнішим  у  стосунках.  Навіть  не  просив  Таню  дочекатися  його  з  армії,  це  її  насторожило.  Та    напевно  гордість,  яка    в  неї  з`явилася  з  роками,  не  дозволила  говорити  на  цю  тему.  Залицяльників    багато,  не  тільки  із  селища,  а    й  міста,  з  тими,  що  разом  навчаються,  пропонують    дружбу.  Зупиняли  думки  за  Костю,  надія,  що  все  в    них  буде  добре  і  те,  що  сталося  між  ними.  А  часом,  як  поганий  настрій  губилася  в  своїх  думках,  запитувала,  а  може  в  мене    до  нього  все  перегоріло?  Та  ввечері  в  ліжку,  згадує  перші  відносини,    тихо  плаче,  ні,  я  не  можу  без  нього  жити.    
 Збігли  два  роки…  Костя  служив  в  Казахстані,  писав,  що  служба  непогана,  працює  водієм  при  штабі.  Таня  все  рідше  отримувала  від  нього  листи,  хвилювалася,    в  душі  приховує  відчай,  щоб  ніхто  не  помічав,  що  їй  боляче.  А  тут,  ще  й  Толик  посварився  з  Тамарою,  став  частіше,    її  зустрічати  з  електрички.
     Служити  в  армію  не  пішов,  чи  якісь  проблеми  із  здоров’ям,  чи,  щось  інше,  дівчина  не  цікавилася  цим.  А  він  часто  жартував,
-  Матуся  не  відпускає.
 У  батьків  єдиний  син,,  можливо  тому  й  не  хотіли  відпускати  своє  чадо.  Тим  паче  дядько  мав  звання  капітана,  при  одній  військовій  частині  обласного  міста.
     За  останній,  третій  рік  служби,  Таня  від  Кості  отримала  лише  чотири  листа.  Вже  й  сама  не  знала,  що  робити,  Толик  же    не  давав  проходу.  Якось  одного  разу  завів  розмову,
-  В  житті  все  буває,  нехай  там,  що  було  з  Костею,  це  не  буде  завадою,  для  нашого  кохання.  Ти  лише  почуй  мене,  адже  я  тебе  давно  кохаю.  Ну  так,  я  не  такий  сміливий  був,  як  він.  Та  він  же    мені  дорогу  перейшов,  зрозумій  це,  давай  зустрічатися.
Лише  всміхнулася  та  все  ж,  наче  соромлячись,  видавила  з  себе,
-  Життя  покаже…
     Одного  вечора  вони  їхали  разом  з  роботи,  він  проводжав  її  додому.  Під  ніжним  поглядом  дозволила  себе  поцілувати.  Він  працював  в  місті  на  ХТЗ  комірником  в  одному  з  цехів,  робота  не  важка,  після  роботи  мав  багато  вільного  часу.  Знав,  що  Костя  майже  не  пише  листів,  при  зустрічах,  вкотре  освідчувався  в  коханні,  приносив  квіти,  цукерки.    Вона  губилася  в  думках.    При  поцілунках,  якесь  дивне  відчуття  пронизало  все  тіло.  Чомусь  пригадала  восьмий  клас,  як  Толик  пропонував  їй  дружбу,  помічала,  що    при  спілкуванні,  за  Костю  був  ніжніший,  уважніший.
***
   Збігли  три  роки  служби,  від  Кості  ніякої  звістки.  Одного  разу  в  магазині  бабусі  говорили,  що  мати  Кості  отримала  листа,  хвалилася,  що    там  має  дівчину.  По  контракту  на  відбудову  міста,  ще  на  рік  залишився.
Ні,  вже  не  плакала  під  яблунею  в  саду,  як  раніше,  коли  так  чекала  від  нього  листи.  В  душі,  щось  до  болю    перевернулося.
 Минув  час,  Таня  з  Анатолієм  побралися.  Будинку  де  він  мешкає  має  два  входи,  проблема  де  будуть  жити  відразу  відпала.  Батьки  задоволені  його  вибором,  радо  прийняли  її  в  сім`ю.
   Вони  жили  злагоджено,    в  достатку,  через  рік    народився  хлопчик.  Душі  не  чаяли,  тішилися  малим  Максимком,  хлопчик  оченятами  був  схожий  до  неї,  вона  раділа  цьому.  Адже  всі  говорять,  що  діти  будуть  щасливі,  якщо  дівчинка  схожа  на  тата,  а  хлопчик  на  маму.  Щасливий  тато,  цілував  йому  ніжки  й  примовляв,
-  Ах  ти    наше  ясне  сонечко!    І  вкотре  обійме,  цілує  Таню.
 Минуло  чотири  зими,  відколи  на  службу  пішов  Костя.    Всі  думали,  що  там  одружився  й  залишився  жити.  Та  одного  травневого  вечора,  він  з’явився,  як  грім  серед  ясного  неба.
     Мама  Анатолія  Марія,  здивувалася,  коли  той  зайшов  до  хати,
-  О  Константин,  з  поверненням!      
Оглядала  його,  помічає  нижче  виска  невеликий  шрам  від  опіку.
-  Помужнів,  справжній  чоловік.  Що  це  на  щоці?  Чи  горів  десь,  від  чого  рубець?  Ти  з  дружиною  приїхав?
Він  присів  на  стілець,
-  Та  це  одного  разу  автомобіль  загорівся.  Але    він  же  невеликий,    майже  непомітний,  а  ви  помітили.  І  не  одружився  я,  з  чого  це    ви  взяли?
-  Зоя  хвалилася,  що  там  дівчину  маєш,-  перед  очима  онука  торохтіла  іграшкою.
Підправивши  чуприну,  усміхнено,
-  О  мама  є  мама,  я  ж  написав,  що  доглядає  дівчина  з  медсанчастини,  як  після  опіку  потрапив.  Я  тому  і  залишився,  ще  на  службі,  хотів,  щоб  все  добре  зажило.  В  листах  про  це  нікому  не  писав,  боявся,  що  мама  наважиться  приїхати.  А  це  ж  їхати  далеко,  не  близький  світ  та  й  навіщо,  щоб  охала  і  ахала  біля  мене,  як  квочка  біля  курчат.
 А  малий  схожий  до  Тані,  гарненький  хлопчик,  як  назвали?
-  Максимко  в  нас  є,  бачиш  дядьку,  -      поцілувала  малого  в  чоло,
-    А  ти  змінився,    подорослішав,  помужнів.
 Тільки  промовила  ці  слова,  відчинились  двері,  до  хати  зайшли  Таня  й  Анатолій.
   Побачивши  його,Таня  відразу  зблідла,  в  грудях  здавило,  ховаючи  хвилювання,  привіталася,
-  З  приїздом!
 Забравши  сина,  йшла  в  іншу  кімнату.
-  Ну,  я  пішла…  Таню,  вечеря  на  плиті,  знайдеш,  -    кинула  на  ходу  свекруха.
Хлопці  обіймаються,  дивлячись  один  на  одного.  Анатолій  весело  запропонував,
-  Ти  не  тікай,  давай  повечеряєш  з  нами.
Він  не  відмовляється,  лише  поглядає  в  сторону  кімнати,  куди  пішла  Таня  із  сином.
     Травневий  вечір  видався  приємним  в  спілкуванні.  Анатолій  на  стіл  поставив  пляшку  домашнього  вина.  Константин  першим  сказав  тост,    привітав  із  сином,  побажав  достатку,  щастя.
 Після  випитого  вина  Таня  розслабилася,  розпашіла.  Вже  сина  годувала  манною  кашею,  чмокає  в  чоло.  Спілкувалися,  як  і  раніше,  ніби  нічого  дивного  не  сталося.
***
   Життя  продовжується.  Коли  до  них  заходить  Константин,  Таня  поводиться  розгублено.  Анатолій  інколи  це  помічав,  але  для  ревнощів  не  бачив  причин.
   Але  мати  Кості  хвилювалася,  відчувала,  що  не  забув  перше  кохання,  наполягала,  щоб  менше  спілкувався    з  ними,  не  втручався  в  сім`ю.  Константин  на  роботу  влаштувався  в  селищі,  з  пекарні  в  магазини  розвозив  хліб.
Одного  разу  в  магазині,  помітив  Тамару,  здивувався.  Дівчина  стала  справжньою  жовтою  трояндою.  Вона  побачивши  його,  аж  підскочила,  на  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-  Костю,  це  ти?  Сто  років  не  бачила.  Ану  дай  погляну.  Ой-ой,  справжній  чоловік  став,  помужнів,  красунчик!
Веселі  очі  сяяли  щастям,  хитро  зазирнула  довкола  й  вискочила  із-за  прилавка,  так  близько  підійшла,  наче  хотіла  в  ньому  ховатися,  шепотіла  на  вухо,
-  А,  що  легеню,  правда,  що  одружився  чи,  то  все  брехня?  
Він  не  очікував  такої  реакції,  але  не  розгубився,  поцілував  у  щоку  й  тихо,
-  Ні,  ясне  сонечко,  я  в  твоєму  розпорядженні,  якщо  бажаєш.
Дівчина  витріщила  оченята,
-  То  в  чому  справа,  чекай  після  роботи,  прогуляємося…
Костя  чомусь  розхвилювався,  від  чого  сам  не  міг  зрозуміти.  Та  радий,  що  все  так  склалося,  життя  налагоджується.
Вони  почали  зустрічатися.  Тамара  рада,  що  він  з`явився  в  житті,  їй  чомусь  з  хлопцями  не  везло,  довгих  стосунків  не  мала.
   Кості  було  приємно  спілкуватися  з  нею,  ніяких  протиріч.  Згадували  минуле,  інколи  сміялись,  часом  поринали  в  думки.  Вона  усміхалася,  намагалася  його  звабити.  І  це  їй  вдалося,  приємні  вечори  з  магнітофоном,  солодкі  поцілунки,  вони  зрозуміли,  що  їм  добре  вдвох.  Костя  згадував  Таню,  посміхався,  інколи  губився  в  думках  та  загубив  я  її,  вмовляв  себе,  загубив,  що  вже  тепер  вдієш.
 Зустрічалися  майже  пів  року,  коли  нарешті  Костя  запропонував  Тамарі  одружитися.  Ні  клятви,  ні  палкого  освідчення  в  коханні  не  було.  Вона  просто,  одного  вечора,  запросила  до  себе  в  гості,  її  батьки  поїхали  відпочивати  в  Ялту.  Чи  мало  так  бути,  чи  взаємне  почуття  бажання  близькості,  все  за  них  вирішило.  Вона  мов  купалася  в  щасті.    А  може  і  справді  він  моя  доля,  замислилася,  можливо  це  і  є  кохання,  хто  знає  яке  воно  насправді.  Колись  думала,  що  Толик  буде  чоловіком,  навіть  тремтіла    в  його  обіймах,  коли  грішили.  А  вийшло  все  по    іншому,  в    нього  давно  сім`я.  Від  роздумів  на  устах  заграла  усмішка,  ясний  блиск  в  очах.  Та  і  тепер  же  ми  дружимо  в  чотирьох,  це  ж  просто  класно,  коли  ніхто,  ні  на  кого    не  ображається.
 Три  вечора  Костя  з  Толиком  будували  намет  для  весілля.  Гостей  на  весіллі  небагато  та  гуляли  весело.  Поздоровлення,  тости,  подарунки,  згодом  вигуки  «Гірко»,  молодь  рахувала  протяжність  поцілунку.  Пізніше  танці  під  магнітофон,  але  Анатолій  і  Таня  відразу  пішли  додому.  Свекруха  вже  виглядала  та  й  виглядала  у  вікно,  бо  Максимко  капризував,  без  мами  не  хотів  лягати  спати.
     Пройшло  майже  дев`ять  місяців….  Одного  вечора,  Таня  вкладала  сина  спати,  як  раптом  щасливий  Константин,  з  усмішкою  на  обличчі,  переступив  поріг,
-  Вибачте!  Ой,  привіт,  ти  одна?  А  в  мене  радість,  народився  син,  а  чоловік  вдома?
Вона  приклала  пальця  до  уст,  щоб  не  розбудив  сина,    рукою  вказала  на  другу  кімнату.
Толик  вже    почув  його,  відчинив  двері,
-  Заходь.  Щось  хотів?
Костя    із-за  пазухи  дістав  пляшку  вина,
-  В  мене  син  народився,  чуєш,  син,  хочу  в  честь  діда  назвати  Сергієм.  Прийшов  з  вами  Цю  подію  прийшов  з  вами  відсвяткувати,  батьки  вже  сплять.
 -  Ну  й    добре,  вітаю!  Хай  росте  здоровим  і  щасливим!  -  привітав  його.
 І  відразу  трохи  хвилюючись,
-  А,  як  Тамара,  як  здоров`я,  важко  їй  прийшлося?
Константин  трохи  здивовано,
-  Та  все    добре,  все,  як  годиться  -  потерпіти  це  жіноча  справа.
В  кімнату  зайшла  Таня,  в  руках  тримає  тарілки  з  закускою,
 -  Ну  що  ж,  вітаю  Костю!  Нехай  вам  на  радість  підростає  синочок.
Зо  дві  години  Костя  розповідав  про  роботу,  про  життя.  Після  весілля  з  Тамарою    жили    в  літній  кухні,  біля  її  батьків,  планували  купити  земельну  ділянку,  будувати  будинок.  Дівчина  категорично  відмовилася  жити  з  свекрухою,  Костя  й  не  сперечався,  вирішив,  можливо  так  і  краще.  В  одній  хаті  з    її  батьками  він  не  захотів  жити,  адже  в  Тамари  ще  був  молодший  брат,  який  закінчив  школу.
   А  час  не  зупиняється.  На  обійсті  в  Толика  весело,  Тамара  кожні  вихідні    із  сином  приїжджає  до  Тані.  Тільки  теплий  день,  вона  вже  тут,  як  тут.  Немовби    подруги  з  дитинства,  ділилися  новинами,  часом  обоє  тішилися  новим  вбранням,  як  маленькі  діти,  купували  однаковий  одяг.  А  основною  втіхою  було  спілкування  з  дітворою.  Що  матері,  ще  треба  -  щоб  не  хворіло  дитя  та  не  плакало,  зростало  в  радості  і  достатку.
Минуло  два  роки….    Костя  й  Тамара  ввійшли  в  новий  дім,  відгуляли  новосілля.  На  святкуванні,  Константин  не  одноразово  дякував  Анатолію  за  допомогу.  За  цей  час  дружба  їх  сімей  стала  ще  міцнішою.  Було  й  таке,  що  Костя  прийде  до  нього  за  чим-небудь,  Таня  й  до  столу  запросить  пообідати.  Хоча  чоловіка  й  інколи  вдома    не  було.  Та  іншим  разом  вдвох  бавляться  з  малим.  Ніяких  розмов  лише  погляди.    Щось  відбувається  в  їхніх  душах,  один  від  одного  ховають  очі  та  переступити  межу  дозволеного  не  наважуються,  вслід  одні  зітхання.
 Жінки  між  собою,  наче    сестри,    кожна  ділиться  своїми  поглядами  на  життя,  тішились  дітьми.  Свою  материнську  любов  ділили  навпіл,  чи  плакав  Максимко,  вдвох  втішали,  чи  вередував  Сергійко,  обоє  вмовляли,  намагалися  забавити  іграшками.  Лише  одну  тему  про  кохання,  ніколи  не  піднімали.  Про  особисті  відносини  з  чоловіками,    кожна    тримала    при  собі,    тримала  під    потайним  замком.  Частіше  за  все,    в  журналах  знаходили  рецепти  для  приготування  нових  страв,  весело  сперечалися,  що  смачного  приготувати  чоловікам.
***
 Цього  року  рано  завітала  зима.  В  середині  листопаду  багато  навіяло  снігу,  вдень  і  вночі  тримався  невеликий    мороз.
   В  магазині  Тамара  торгувала  за  графіком,  тиждень  вдома,  а  тиждень  працює.  Одного  разу  із  сином  зібралася  до  Тані  та    хурделиця    стала  на  заваді.  Якось  Костя  прийшов  пізно  з  роботи,  передав  привіт  від  Анатолія,  бачив  його,  той  біг  в  аптеку,  за  ліками,  бо  усі  захворіли  на    грип.  А  на  Новий  рік  захворів  і  Сергійко,  всі  свята  провели  в  лікуванні.
 Одного  вечора,  це  було  після  Водохреща,  Тамара,  Костя    і  Сергійко    в  коридорі  обтрушувалися  від  снігу,
-  Агов!  Хтось  є  вдома?  Чи  ви  вже  забули  про  нас?  -  весело  гукав  Костя.
 Із-за  дверей  виглянув  Максимко,  навстіж  відчинив  двері,  почав  підскакувати,
-  Ура!  Сергійко  прийшов  з  мамою  й  татом  і  торт  принесли!
 За  кілька  секунд  з`явився    Анатолій,    допомагав  роздягатися,
-  О!  Які  гості,  ну  нарешті  вирвались,  заходьте,  заходьте.
 Дорослі  весело  спілкувалися  за  столом,  хлопчики  смакували  тортом,  згодом  гралися  в  іншій  кімнаті.  Тамара  нахилилася  до  Тані,
-  Ти,  щось  говорила  про  вечір  в  школі?
 Та,  не  поспішаючи  шепотіла,
-  Та,  ще  не  встигла,  куди  поспішати,  ще  є  час…
-  Еге,  знаю  свого,  йому  треба  заздалегідь  сказати,
зирила  Тамара  в  його  бік.
Таня  продовжила,
-  Сукні  в  нас  є,  думаю  вмовити  своїх  мужиків  піти  потанцювати.  Давно  ніде  не  гуляли,  гадаю  не  відмовлять.
Тамара  зразу  ж  чайною    ложкою  постукала  по  склянці,
-  Слухайте  мене!    Увага!  Ми  маємо  пропозицію.  Шостого  лютого  в  школі  зустріч  випускників,  давайте  відірвемося  хоч  у  цьому  році.  Скільки  часу  пройшло,  а  ми  жодного  разу  не  були.  Діти  вже  старші,  думаю  бабусі  посидять,  що  скажете  хлопці?
Ті  усміхнені,    переглянулись.      Костя  моргнув  Толику,
-  А  не  боїтеся,  що  собі  молодших  знайдемо.
Тамара  на  мить  рукою    прикрила  йому  уста,  сердито  писклявим  голосом,
-  Ну  ото  таке  бовкнув,  подумав,  що  сказав?!  Навіщо  нам  настрій  псувати,  то  гадаю  ніхто  не  проти!
         Через  кілька  днів  двоповерхова  школа    приймала  випускників.    В  спортивному  залі  линула  музика,  прямо  в  коридорі  вздовж  вікон  стояли  столи,  на  них  пляшки  з  напоями  «  Ситро»,  «  Крем
сода»  та  солодощі.  Довкола  тільки  й  чути  привітання,  веселі  розмови,  сміх  від  захоплень,  крики  й  вереск.
   Таня  з  Анатолієм  прийшли  першими.  Він    одягнений  в  чорний  костюм,  в  білу  сорочку,  яку  прикрашала  атласна,  небесного  кольору,  краватка.    Таня  ж  виглядала  круто,  на  ній  гарна  сукня  такого  ж  кольору,  як  краватка,  з  рукавом  кльош.  Вона  облягла    її  красивий  стан,  трохи  приховувала    пишні  груди.
 Таня  вкотре  озирається  назад,  шукає  Костю,  сьогодні    вирішила  з  ним  серйозно  поговорити,  один  на  один,  бо  іншої  нагоди  не  буде.
     Тамара  не  йшла,  а  плила  павою,  уздрівши  знайомих,  привітно  всміхалася.    На  ній  сукня  такого  ж  покрою,  як  і  в  Тані,  тільки  рожевого  кольору.  Позаду  Костя,  справжній    джентльмен,    в  коричневому  костюмі    в  білій  сорочці  і  рожевій  краватці.  На  них  всі  звертали  увагу,  так  вишукано,  ніхто  не  був  одягнений.
     Вони  тільки  зустрілися  й  привіталися,  як  в  коридорі  усі  заплескали  в  долоні,  з  учительської  вийшли  вчителі  й  директор  школи.  Промови,  вітання,  квіти,  овації,  усмішки.  На  якийсь  час  наче  повернення  в    шкільні  роки.
     Хтось  відкоркував    Шампанське.  Хтось  з  юрбою  посунув  в  клас,  а  дехто  пішов  в  спортивний  зал,  де  грав  магнітофон.
Тамара    тягнула  Таню  за    руку,
-  Йдемо  танцювати,  пішли  до  залу,  чуєш,  це    ж  Лада,  пішли.
Відколи  зустрілися,  Костя  з  Тані  не  зводив  очей.  Анатолій    все  тримав  під  контролем,  трохи  здивовано  кліпав,  водив  очима,  то  в  її  сторону,  то  в  його.  В  залі  зазвучала  пісня  Червона  рута,      він    похапцем  обійняв  дружину,  зазирнув  у  очі,
Що  це…  ти  чимось  заклопотана,  все  в  порядку?
-  Та  все  в  нормі,  це  тобі  здалося.
 Вони  всміхалися  ,  намагалися  танцювати  в  такт  музики,  хоча  їм  це  не  зовсім  вдавалося.
   В  цей  час  Костя  підійшов  до  однокласників,  за  кілька  секунд  вже  линув  сміх.  Тамара  щось  розповідала  однокласникам,  розмахувала  руками.  На  сцену  піднявся  директор  школи,  сказав  кілька  привітальних  слів  і  об`явив  білий  танець.  Зазвучала  музика    вальсу..  Тамара  поважно  підійшла  до  Анатолія,  усміхнено,
-  Я  запрошую,  вас  джентльмене,  Таню,  ти  не  проти?
Та  кивнула  головою.    Вона  повернулася  в  бік  до  однокласників,  але  перед  нею    вже  стояв  Константин,
-  Ви  можливо  мене  хотіли  запросити  мадам?!
 -  О!  Саме  вчасно,  -    дивлячись  прямо  в  очі,  помітила  Таня.
Він  обережно,  немов  скарб,    тримав  її  за  талію,  вони  легко  танцювали  під  музику.    Серце  билося  в  тривозі,  з  чого  почати,  як  сказати,
 -  Костю,  нам  треба  менше  бачитися,  ця  дружба  ні  до  чого  доброго  не  приведе,  ти  над  цим  ніколи  не  замислювався?
Вже  ледь  притулився  до  неї,  збуджено  шепотів,
-  Ми  зробили  помилку,  знаю.  Ми  маємо  бути  разом,  хоч,  як  там,  лише  треба  трохи  почекати.
   Вона  дивилася  прямо  в  очі,  раптово  голос  затремтів,
-  Ой,  руки  сильні,  не  підходь  занадто  близько,
Гріха  боюся,    ще  скорюсь  я  спокусі,
Став,  ще  сильнішим,  ніж  тоді,  як    був  хлопчисько,
Давай  у  танці,  сховаємо  почуття,  в  русі.
Він  злегка  підняв  її,  в  ритмі  танцю  летіла  пташкою.  Обоє  почервонілі,  від  задоволення  закривали  очі.  Костя,  переводячи  подих,  заговорив,
-  Люба,  благаю,  не  дивись  на  мене  так,
Закривши  очі,  я  відчуваю..  .  лечу,
Зумів  з  тобою,  як  колись  попасти  в  такт,
Все  пам`ятаю,  не  думав,  що  я  втрачу,
Треба  пробачить,  що  винен,  точно  знаю,
Мене  бентежиш,  хочу  тебе  відчути,
Ми  розлучились,  навіщо?  Поведи  до  раю,
Де  скуштували,    вдвох  яблуко  спокуси,
Де  так  любились,  кохались,  не  забути.
 Танець  закінчився…перевівши  декілька  раз  подих,  Таня  сміливо  дивилася  в  очі,
-    Що  за  спогади  Костю?  Ти  не  забув…  пам`ятаєш.    А  я  думала  вже  й  забув.
Вже  сказала    веселіше,
-  А  ти  добре  танцюєш,  не  розучився!  В  танці  вміло  ведеш,  мене  геть  закружляв,  як  птах  летів,  я  ледь  встигла  за  тобою.
Він  витримав  її  погляд,    покірно,
-  Я  птах  біля  тебе,  бо  це  ти  даєш  мені  крила.
Відразу  заперечила,  крутнула  головою,
-  Ну  досить,  досить  вже  співати,  пішли!
Вона  відчула  тремтіння  його  руки.  Він  проводив  її,  на  ходу  шепотів,
-  Кажеш    співати?!  Та  я  без  тебе,  як  той  соловей,    що  втратив  голос.
Вони  підійшли  до  Анатолія.
-  Забирай  свій  скарб,  бережи,  а  то  правда  хтось  вкраде,  гарно  танцює!
Таня  задоволена,  радісно,  наче  охмеліла  від  танцю,
-  О!  Оце  вечірка,  так  закрутив  у  танці,  що  ледь  капці  не  злетіли.
Всі  дружно  переглянулися,  линув  сміх.  Цей  вечір  видався  чудовим.  Кожен  для  себе  отримав  маленький  шматок  щастя.
***
   Минали  дні…    весняний  переспів  птахів,  бадьорий  настрій,  звеселяв  і  вже  давно  бузок  відцвів.  А  Костя  вкотре  згадує  очі  Тетяни,  в  душі  переживав  радість  тієї  миті,  як  колись  були  разом.  Насмілився  зробити  крок,  щоб  її  повернути  собі.  Із  хвилюванням  не  один  раз    її  чекав  з  роботи.  Зупинить    автомобіль,  в  стороні  від  дороги,    відкриває  капот,  а  для  чого  і  сам  не  знає,  косо  позирає,  хто  йде  з  електрички,  чекає  нагоди,  коли  одна  йтиме  додому.
     Навесні  та  на  початку  літа  роботи  завжди  багато  на  городах  та  Сергійко    часто  просив  маму,  піти  погратися  з  Максимком.
   Якось,  одного  разу,  Тамара  запитала  Таню,
-  У  вас  все  в  порядку  вдома?
Та  здивовано  запитала,
-  Чого  це  ти  раптом  про  це  запитуєш?
-  Тамара  не  забарилася  з  відповіддю,  швидко  пролепотіла,
-  Та  пару  раз  бачила  Толика,  в  забігайлівку  заходив,  вона  ж  поруч  з  нашим  магазином.  Думаю  чого  б  це?  Він  же  здається  пива  не  любить….  
-  Все  в  порядку,  більш-менш.  Ти  цим  не  переймайся,  це  в  нього  бувають  дні  такі,  інколи  чомусь  дуже  замислений  ходить.  Я  в  душу  не  лізу,  можливо  на  роботі,  щось  не  так,  він  не  любить  про  роботу  говорити.
Та    не  знала  ні  Тамара,  ні  Таня,  що  Толик  одного  разу  випадково  їхав  додому  не  в  тому  вагоні,  що  дружина.  Згодом  побачив  автомобіль  Кості,  а  потім,  як  Таня  йшла  додому  не  одна,  їхав  в  своєму  напрямку  додому.  Це  його  заінтригувало,  він  кілька  раз  слідкував  за  дружиною  та  нічого  підозрюваного  не  помітив.  Але,  те,  що  стала  часто  відмовляти  в  близькості,  знову  повертає  до    сумних  думок.    То  тоді  чого  б  це?  А  можливо  вони  знову  разом?
 Одного  літнього  дня  на  роботі  Анатолія  була  комісія,  після  ситного  обіду  в  кафе,  випровадив  гостей  додому.  І  сам  задоволений,  що  з  перевіркою  все  в  порядку,  вирішив  раніше  поїхати  додому.
   Він  спускається  по  сходах  електрички,  за  кілька  метрів,    на  першій  платформі  побачив  Тамару.  Вона  ледве  пересувалася  з  сумкою,  вирішив  їй  допомогти,
-  Тамаро,  зачекай!
За  пару  секунд    забрав  в  неї  сумку,
 -  Привіт!  Ти  що  каміння  набрала,  таке    важке  підіймаєш?!  Давай  проведу  додому.
Вона  радо  всміхнулася,
 -  Та  я  сьогодні  вихідна,  малого  завела  до  мами,  а  сама  по  зарплату  пішла.  А  тут  якраз  товар  привезли,  оце  скупилася,  бо  сам  знаєш,  як  зараз  з  продуктами,  не  часто  завозять.  А  ти  чого  сьогодні  так  зарано  з  роботи?
-  Так  склалося,  був  облік.  Раніше  закінчили,  зводив  комісію    в  кафе  та  й  чкурнув  додому.  Таня  сьогодні  затримується  на  роботі,  то  я  звільню  маму  від  Максимка.
     Вони  зайшли  в  хату,  Тамара  відразу  поставила    пательню  на  газову  плиту,
-  Зараз,  за  компанію,    зі  мною  поїси,  потім  підеш  додому,  я  тебе  вином    пригощу.
 Він  ледь  посміхнувся,
-  Та  я  то,  не  голодний,  хіба,  що  за  компанію  та  поспілкуватися.  Як  в  тебе  справи?  Задоволена  життям?  Ми  ніколи  на  цю  тему  не  говорили,  все  всі  разом,  то  діти,  то  іще  хтось.
У  відповідь  трохи  зажурившись,
-  Та  живемо…  Костя  правда  змінився,  напевно  твоя  Таня  таки  його  турбує.  Хоча  нічого  не  помічаю  та  відчуваю.  Наша  дружба  мене  часом  дивує,  але  так  звикли  один  до  одного,  що  навіть  й  не  уявляю,  щоби  ми    не  спілкувалися.
-  А  ти  знаєш  Тамаро,  я  не  можу  зрозуміти,  що  в  нас  відбувається,  вона  більш  привітніша  стала  до  гостей,  чим  до  мене.
Виклавши  на  тарілки  ковбасу  і  смажені  яйця,  запросила,
-  Давай,  он  вино,  бери,  вип’ємо,  перекусимо,  ти  ж  не  за  кермом.
В  душі  відчував  радість,  що  поруч  з  нею,  посміхаючись,  наливав  вино  у  фужери.  Вона,  немов  ненароком,  притулилася  до  нього,  прилягла  на  плече,
-  Та  ну  їх,  Толику  ти,  що  нічого  не  помічаєш?  Ми  дружимо,  воно  наче  й  смішно  та  нічого  не  стану  говорити,  до  чого  приведе  ця  дружба,  скажу  чесно,  не  знаю.
Запала  тиша…  випили  вина,  закусили.  Він  ніжно  взяв    за  талію,
-  Тамаро,  якщо  чесно,  я    шкодую,  що  не  з  тобою.
   Вже  темніло,  коли  Анатолій  йшов  додому,  йшов  не  по  дорозі,    а  через  колії,  щоб  раптом  не  зустрітися  з  Костею.  Відчував  задоволення,  вгамовував  емоції  після  спокусливого  вечора.  Що  далі?  Думки  гризли,  як  оси.  І  відразу  вмовляв  себе  та,  якось  буде,  але  ж  вона  така  жадана  й  гаряча,  як  колись.  Це  напевно  перст  долі,  принаймні,  це  не  погано,  що  ми  знову  разом.
***
   Одного  літнього  вечора  Таня  затрималася  на  роботі,  за  квартал  готувала  звіт,  додому  приїхала  електричкою,  коли  вже  стемніло.  Було  нелюдяно…  перейшовши  через  колії,  здивувалася,  побачивши  посеред  дороги  автомобіль  «Хліб»,    Костя,  уздрівши  її,  гукнув  через  відчинене  вікно,
-  Таню,  давай  сюди!
Вона  підходила,  до    відкритих  дверей,
-  Ну  нарешті,  а  вдома  за  тебе  хвилюються,  що  так  довго.  Це  я  був    у  вас,    привіз  запчастину  для  машини,  ваша  ж  не  находу.  Сідай  підвезу,  свою    пізніше  зажену  в  гараж.
Побачивши  на  ньому  білу  сорочку  розстібнуту  до  пояса,  відчула  легке  тремтіння  тіла,  гучно  билося  серце.  Її  погляд  ковзнув  по  мужніх  оголених  грудях,  відразу  ж  різко  відвела  донизу.
   Він  не  міг  не  помітити,  той  ніжний  погляд    світлих,  блискучих  очей,  пригадує    ті  сяючі  очі  під  яблунею.  Ой,  Таню,  що  ти  робиш  зі  мною,  що  ти  робиш?  Як  витримати  цей  потяг  до  тебе?  А  можливо  один  від  одного  й  не  треба  ховатися,  прийшов  час  знову  бути  разом?
Автомобіль    різко  рушив  з  місця,
-  Що  змерзла?  Та  наче  ж  літо,  правда  серпень,  вечорами  відчувається  прохолода.
Вони  їхали  вздовж  посадки,  Костя    більше  звертав  увагу  на  неї,  чим  на  дорогу,  хотів  дивитися  й  дивитися,  хоча  би  на  мить  доторкнутись  до  її  вуст.
-  Ой!-  Костя  раптово  відсахнувся,  зупинив  автомобіль  перед  пишним  кущем  шипшини,  продовжив,
-  О,  маєш  тобі,  дивися  куди  нас  занесло,  це  все  твої  очі,    як  поглянеш  мов  заворожуєш,  ой,  не  даєш    ти  мені  спокою.
 -  Здавай  назад,  шкода,  ще  й  такий  рясний  кущ,  -  Таня  похапцем,  трохи  хвилюючись,  вилазила  з  автомобіля.
Миттєво,  він  був  біля  неї,  взяв  за  дві  руки,  вона  скочила  на  траву.  Ховає  очі,
-    Слухай  Костю,  відпусти!  Далі  сама  піду,  одного  не  можу  зрозуміти,  до  чого  нас    приведе  ця  дружба?!  Мені  важко  знайти  причину,  щоб  посваритися  з  Тамарою.  Та  й  не  хотілося  б,  скажу  чесно  та  ми  усі  вже  занадто  часто  зустрічаємося.  Мені  важко  розумієш,  те,  що  було  між  нами,  спогади  хвилюють  мене.
Він  дивився  на  неї  з  болем  у  очах,  з  ніжністю,  трепетом,  теплом    у  душі,  міцно  зажав  в  обіймах,  цілував  уста,  шию.  Вона  не  відчула  під  ногами  землі,  сприйняла  шелест  листя,  запах  трав  і  його  теплі  руки,  які  торкнулися  оголеного  тіла.
***
 Життя…  таємні  зустрічі  продовжувалися  більше  року.
Тамарина  мати  помітила,  що  все  частіше,  Анатолій    заходить  у  гості  до  її  доньки.  Навіть  хотіла  з  нею  поговорити  на  цю  тему  та  розмова  не  відбулася,  Тамара  відразу  обірвала,
-  Мамо  не  лізь  у  душу!  Моє  життя,  сама  розберуся…  благаю,  не  треба  повчань,  вже  доросла!
   Стосунки  Кості  з  Тетяною  теж  продовжувались.  Це  увійшло  в  звичку,  хоч  раз  на  тиждень  та  таки  зустрічалися.  Часом  Костя  їхав  в  місто,  зустрічались  в  готелі,  не  могли  вберегтися  від  спокуси  й  любовного  божевілля,  насолоджувалися  радістю  до  самозабуття.  Не  було  сили  волі  розірвати  стосунки,  хоча  часом  й  задумувались,  як  жити  далі.
 Одного  вечора  Костя  заїхав  до  батьків,
 -  Мамо,  ось  привіз  свіжого  хліба  два  буханці,  був  дуже  гарячий,  придавив  лотком.  Як  ви  тут?  Батько  на  роботі?
Та  сердито  зміряла  сина,
-  Ти  мені  краще  скажи,  як  ви  там?
 Він  лише  посміхнувся,
-  А,  що?    У  нас  все,  як  у  людей,  все  в  порядку.
 Мати  раптово  почервоніла,  стукнула  по  столі  кулаком,
-  Що  ти  дурника  корчиш!  Зупинися,  ну  погуляв  трохи  та  скільки  ж  можна?!  Люди  два  роки  кості  миють,  друзі  зі    школи  до  тепер  та  дружіть,  але  ж    навіщо  зраджувати  дружинам.  Чи  розуму  зовсім  бракує,  що  в  одного,  що  в  іншого.  Тож  маєте  діти,  Максимко  вже    має  йти  в  школу    і  наш  Сергійко  підріс,  як  ти  уявляєш  собі,  як  діти  дізнаються  від  людей,  їм  рот  не  закриєш.  Яка  то  рана  буде  хлопчикам?!  Сором  і  ганьба  на  все  селище!
 Костя  більше  не  хотів  слухати  моралі,  як  обпечений  зірвався  зі  стільця,  йшов  до  дверей,  на  ходу  вигукнув…
-  Ма,  ти  так  не  хвилюйся,  я  поговорю  з  Толиком,  ми  щось  вирішимо,  якось  воно  буде,  все  має  стати  на  свої  місця.
     Тікало  літо…  вечоріло.    Костя  з  Тамарою  несподівано  завітали  в  гості.    Їх  зустрів  Анатолій  із    сином,  малий  відразу  запитав,
-  А  Сергійко  де?  Чому  не  взяли  із  собою?
Тамара  зайшла  останньою,  привіталася,    ніяковіє  перед  поглядом  Анатолія,  не  знала  де  заховати  очі.  Він  зрозумів,  що  щось  не  так,  але  мовчав,  дивився,  що  відбуватиметься  далі.
Костя  поставив  на  стіл  пляшку  вина  й    палку  ковбаси,
 -  Нам  би  поговорити,  можливо  на  дворі  краще,  щоб  без  малого.
 -  Зараз  Таня  зайде,  вона  моїм  батькам    понесла  продукти,  що  я    з  міста  привіз.
Й  відразу  до  сина,
-  Ти  йди  до  бабці  з  дідом,  пограйся  там,  скажи  мамі,  я  так  наказав.
За  мить  зайшла  Таня.  Побачивши  гостей,  посміхнулася.
-  О!  В  честь  чого  збори?  Ще  й  з  пляшкою,  що    будемо  обмивати?
Анатолій  з  хати  випровадив  сина.
-  Ну  ось  прийшли  поговорити,  а  про  що,  зараз  дізнаємося.
     До  обрію  котилось  сонце,  останні  промені  деінде  ще  торкалися  будинків,  пестили  листя  на  деревах,  кущах.  Ховалися  поміж  соняхами  в  полі,  на  пагорбі  прилягли  до  трав.  А  тут,  де  яр,  набагато  темніше,  а  на  самому  дні  світлою  плямою  виділяється  ставок.  Було  напрочуд    тихо,  лише  десь  далеко    інколи  гавкала  собака.
   Вони  сиділи  в  чотирьох,  на  самому  краю  обриву  яру,  спустивши  босі  ноги  донизу.  Костя    вдивлявся  в  яр,  пригадує  дитинство,  а  за  плечима,  неподалік  поле  з  кукурудзою,  яке  нагадувало  про  той  випадок,  про  те  медове  яблуко  спокуси,  яке  колись  поєднало  їх  з  Танею.  Вона  тихо,  наче  миша  сиділа  в  його  обіймах.  А  Анатолій,  обійнявши  Тамару  за  плечі,  шепотів  на  вухо,  вона  час  від  часу  сміялася,  луна  топилася  в  яру  й  знову  ставало  тихо.
Розмова,  що  нині  відбулася,  була  настільки  стриманою,  серйозною,  без  крику,  без  дорікань,  без  образ.  Вони  достукалися  один  до  одного,  зрозуміли,  що  варто  все  повернути  назад,  хоча  втратили  час  і  є  діти.  Та  гадали,  що  подальше  життя  не  стане  великою  раною  дітям,  що,  як  і  раніше  будуть  дружити  сім’ями.  А  діти  з  часом  підростуть,  зрозуміють,  що  краще  жити  з  коханою  людиною,    що  від  долі  ніде  не  подітися.
 Згодом  селищем  пішли  чутки…  обмінялися  дружинами,  це  ж  треба  такому  статися,  дивина.    І  хто  б,  колись  міг  подумати,  що    так  буває    в  житті?
 Минуло  два  роки.  В  кукурудзяному  полі  лунає  сміх  і  вереск,  Максимко  й  Сергійко  з  дітьми  граються  в  хованки,  вони  тепер  живуть  по-сусідству.  А  біля  паркану  Анатолія,  на  лавці  спілкуються  дві  подруги,  поруч  з  ними  дві  коляски.  Таня  тримає    на  руках  чорняву,  кучеряву  доню,    вона  голівкою  вертить  у  різні  сторони,  ніби  когось  шукає.  А  Тамара,  час  від  часу  заглядає  в  коляску,  де  солодко  спить    донечка.
     То  персти*  долі,  вони  підвладні  їм.  Чи  вершин  досягали  в  житті,  чи  в  скрутні  часи,  що  згодом  з’явилися  по  дорозі  життя,  вони  проходили  разом,  підтримуючи  одна  одну.  А  час  летить,  життя  продовжується.
 
                                                                                                                                                 Персти  –  збіг  обставин
                                                                                                                                                             Листопад  2018  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018

Зима сувора…

                                                                                                   В  цей  день  зимовий,  скажу  –  Привіт
                                                                                                   Шановні  друзі!    Я  всіх  люблю
                                                                                                   І  Боженьку  за  вас  молю
                                                                                                   Хай  дасть  здоров`я  й  шматок  щастя!
                                                                                                   Перебороти  нам  удасться  
                                                                                                   Всі  негаразди!  Хай  відійде
                                                                                                   Війна  гібридна!  І  мир  прийде!
                                                                                                   Принесе  радість  у  хатину
                                                                                                   Життя  любімо  й  Україну!

 Зима  сувора…Змінити
Зима  сувора.  То  ж  навмисно,
Прийшла  так  рано,  нас  всіх  страшить,
Принесла  холод    і  в  намисто,
Дерева  вділа.  Зникла    блакить.

Повсюди  сипле    чари  білі,
Пір`їнки,  пух,  у  снігу  стежки,
Завіє  вітер,  несе  хвилі,
Сріблі  і  златі,    я  залюбки,

Порину  з  ними  в  казковий  світ,
На  серці  тепло,  хоч    лід  іскрить,
Ловлю  очима  блистівок  цвіт,
Душа  радіє…  щаслива  мить.

     

                                                   О2.12.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2018

Побувала в Європі / віршована розповідь /

Кар-Кар  ворона-    Ой  кар,  як  же  я  пристала,
Оце  в  Європу,  щойно  за  бугор  злітала,
Їхав  автобус  і  я  вирішила  за  ним,
Та  правда  довго,  нюхала  український  пил.
Дороги  наші,  ну  хіба,  що  траса  гарна,
А  за  останні,  скажу  чесно,  наче  жорна,
Народ  терплячий,  всі  їдуть  на  заробітки,
Ну  я  ж  за  ними,  підбираю,  смачні  об`їдки.
Та  ось  таможня  і  вже  в  напрузі  всі  люди,
Чемні  розмови,    доволі  веселі  всюди,
Шмону  не  було,  раді,  що  їде  підмога,
А  тут  довкола,  де  не  глянь,  рівна  дорога.
Та  здивувалась,  такого  мені  не    треба,
У  шлунку  смокче…    час  мов  птах,  поїсти  треба,
Ой,  біс  забрав,  би  оцю  жагу  полетіти,
 Мені,  на  жаль,  не  довелося  порадіти.
Якісь  там  баки,  схожі  на  великі    діжки,
А  то,  як  виявилось,  для  сміття  нічліжки,
Ой,  справжнє  лихо,  хоча  б,  з  голоду  не  вмерти,
Скрізь  всі  закриті,  ой,  а  я  ж,  так  хочу  жерти.
Перепочила,  тут,    під  автобусом  одним,
Ледь  очманіла,  весь  час  під  ніс  запах  згару,  дим,
Де  там  піднятись,  хтось  схватив,  несе  за  лапу,
Ой,  біда  мабуть,  бачу  морду  волохату,
Тремчу  від  жаху,  загубила  кілька  пір`їн,
Отак  дурепі,  що  захтіла,  інших  країн?
Не  дарма  кажуть,  що  вдома  і  стіни  гріють,
Невже  в  смітник,  мене  геть  викинуть  посміють?
Та  ні,  це  песик,  підносить  до  чоловіка,
Тепло  на  серці,  хвилююсь,  чи  справжня  втіха?
Той  в  рукавичках,  подивився    сумно  в  очі,
Бідна  пташина,  певно  дуже  їсти  хоче,
А  я  в  печалі,  чекаю,  що  буде  далі,
Хай  не  жалів,  краще  би  прочитав  моралі.
Ну  вже  нарешті,    ніжно  на  лавочку  поклав,
І  із  пакета,  хліб  й  сало  рідненьке  дістав,
Земляк  напевно,  вирішив  нагодувати,
Якби  ж  не  він,    то  чого  б  діждалась  не  знати.
Ой,  дуже  ж  смачно,  просльозилась,  уплітала,
Ось,  такі  справи,  так  в  Європі    побувала.
Правда  людей,  бачила  радо  зустрічають,
Чула  розмови,  допомогу  обіцяють,
Моїй  країні.  Що  вірите  це  задарма?
Ой,  ні  хороші,  ви  мої,  не  ваша  карма,
Весь  час  на  когось  працювати,  як  на  пана,
Самі    ж  хитріші,  все  їдуть,  де  більша  шана.
А  чи  повсюди,  життя  це  так  змінилося,
Пройшло  століття,  та  такого  й    не  снилося,
Ніколи,  правда.  Та  раджу  вам,  вдома  краще,
Бо  тут  родина,  тож  підставить  плече  завше,
Гайда,  відроджуйте,  ви  славну  Україну,
І  любіть  землю,  рідну  мову  солов`їну.
Тут  пахне  хлібом,  колосяться  щедрі  поля,
Дихати  краще,  то  ж  на  повні  груди  -  це  воля  !
Можливо    в  нас,  теж  колись  смітників  не  буде,
Ти  не  забудеш,  про  цю,  пташку  -  Кар-Кар  друже.

                                                                                               10.11.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

Осінній сум

Вже    дозріло  в  полі    колосся,
Ми  з  тобою,  теж  не  молоді,
Доторкнись,  ти    мого  волосся,
Ту  весну,  пригадай,  як  тоді.

Тож  згадай,  музику  любові,
Де  вітрець,  пестив  ранні  роси,
І  світанки,ті  загадкові,
Вже  чомусь,  тепер  прийшла  осінь.

Ти  кохай!  Розвій,  осінній  сум!
Торкнись  ніжно,  плеча  й  щічки,
У  сосудах,  щоб  гарячий  струм,
Тільки    вдвох,  у  полоні  нічки.

Місяченько,  хай  не  підглядає,
Сором  свій,  сховаю  між  хмари,
   Виграє,  вогнище  палає,
І  бажання…    лиш  мною  марив.

Золотий,  лист  спадає  в  танці,
Поцілунок,  солод    на  устах,
А  трава,  колом  у  багрянці,
Знову  ми,  у  жаданих  путах.

Ти  підтримай,  іскри  кохання,
Нехай  дощ,  я    хмари  розведу,
Зірка  в  небі  засяє    рання,
І  сумлінням,  всім  край  покладу.

Вбережи,  любий  між  нас  весну,
Соловей,  хай  пісню  заводить
Тож  кохай,  лише  мене  одну,
А    вже  сумнів,  осінь    відводить.


З0.10.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018

І чай вечорами…

Нехай  все  буде…  так,  як  є  між  нами,
Сповила  осінь,  в  сіреньку  ряднину,
Ми  тільки  вдвох  й  смачний  чай  вечорами,
Пахучий  запах  забрав  порожнину.

Тікає  смуток,    в  пічку  із  дровами,
Вогонь  палає,  хвилясті  язики,
Як  феєрверк,  із  смугами  ясними,
Знов  будоражать  потаємні  думки.

Вітер  шмагає…  дощ  стукав  по  шибці
Погляди  ніжні….    супокій    панує,
Лиш  веселиться,  вирує  у  грубці,
Бурхливий    спогад,  вже  з  димком  воскує..  



13.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2018

У пошуках мати

По  полю  босоніж,  стерня  коле  ноги,
Ішла,    попереду  розбиті  дороги,
До  неба,  зглянеться,    між  хмар  видно  просинь,
Поправить  хустину  і  Боженьку  просить.

Мені,  підкажи,  де  нарешті  шукати?
Синочок,  не  вернувсь,  у  пошуках  мати,
На  фронті…  немає,  може  ж  він  в  полоні?
Журба…  серце  крає  і  сльози  солоні.

Й  гіркі,  полинові,  стікають  додолу,
О  скільки  ж,  ходити,  то  наче  по  колу,
Оббила  пороги,  майже  на  коліна,
Спита    в  генералів,  в  чім  сина  провина.

Розводять  руками,    дайте  листа  в  пресу,
То  марні  надії,    шукать  нема  сенсу,
Він  зниклий  безвісти  -  пролунав,  як  вирок,
Знесилена  горем,  ішла  без  зупинок.

У  смутку  із  осінню,  дубіло  тіло,
З  дерев  багрових,  вже  листячко  злетіло,
По  полю  ніс  вітер.  Проклинала  долю,
Де  ж  рідний  синочок?  Боровся  ж  за  волю!

Війна,  горять  трави,    дитя  загубилось,
Чомусь  і  не  знати  весілля  наснилось,
Та  мов    навіжена…  З  вітром  розмовляла,
А  я  ж,тебе  синку  та  й  благословляла.

Та  скільки  ж,  ще    треба,  матерям  страждати?
Щоб  доньки  й  сини  повернулись  до  хати.

10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2018

Промчався вітер

Від  землі  миттю….  злетів  до    небес,
Промчався  вітер,  як  кінь,  вороний,
Грива  хвиляста,  рвала  сірий  плес,
 Ледь-  ледь  пробився,  промінь  золотий.

Неслися  хмари…швидко,  не    в  змові,
Зовсім  не    здатні,  всім    суперечить,
А  він  наспівує,  ритми  нові,
Листя  осіннє,  вкотре  столочить.

Скрізь  чорно  й  сіро…  Дрімати  хоче,
І  ліс,    і  поле.  Не  вгамується,
З  осінню  в  танці,  жваво  шепоче,
А  та  в  зажурі,  вже  й  не  сміється.

Останній  промінь,  світив  на  землю,
Час,  вже  й  спочити,  його  вмовляє,
Скакун  суровий,  відчував  волю
З  поглядом  хитрим,  знову  літає.

                                                       09.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2018

Ми майже схожі…

Вже  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Листки  багряні  з  сивим  відтінком,
А  було  ж  літо,    всі  дні  погожі,
Життя  стелилось  синім  барвінком.

Рясні  ромашки,  в  житах  квітучі,
Ми  їх  любили,  удвох  збирати,
В  обіймах  з  вітром,  слова  пекучі,
Плітки  і  заздрість,  змогли  здолати.

Сріблясті    роси…  придали  сили,
Проміння  в  очах,  сердечка  гріли,
Та  тож  на  часі…  як  молодими,
Коханню,  світлу,  й  діткам  раділи.

Відцвіли  вишні…  Мрії  збулися,
Тож  хата  й  в  хаті,  то    все  до  ладу,
Та  коси,  сиві,чомусь  взялися,
Воля  б,  то  моя.  Хто  вибрав  владу?

Десь  грає  скрипка,  на  струнах  печаль,
Війна  на  сході,  ой  ятрить  душу,
Роки  злітають,  з  листками  на  жаль,
Той  біль    під  серцем,  сховати  мушу.

Лишить  відтінок,  знову  на  косах,
Ой  безлад,  сьогодні,у    країні,
Нема  керманичів,  ракло  в  норах,
Журба  і  туга,  сумно  в  хатині.

Ой  пізня  осінь,  ми  майже  схожі,
Темніють  фарби,  листя  сіріє,
Давно  гризуть  нас,  думки  негожі,
Й  моє  волосся,  щодня  тьмяніє.

06.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2018

Коли жінці сорок п`ять / проза/

     Коли    жінці  сорок  п’ять,  вона  ягідка  опять*
Так  в  народі  всі  судачать  на  весіллях  і  на  дачах.  Й  на  городах  молодиці,  вбрані  в  гарненькі  спідниці.  Часом  колінця  показують,  лице  кремами  намажуть,  тушшю  вії,  що  то  вже  сказати,  тоді  й  справді  не  впізнати,  скільки  їм,  чи  сорок  п’ять,  можна  дати  й  двадцять  п’ять,    ще,  як  периночки  скриплять.
   Як  у  парі  жити,  то  і  не  тужити,  а  як  самотність,  сум  долає  і  все    душенька  страждає.  Пора  року  чи  погода  й  ні  до  чого  її  врода,  гляне  похапцем  у  люстерко,  відразу,  аж  тілу  терпко.  Сама  гарна,  все  при  справі  і  роки  давно  поважні.  Ця  красуня,    в  грудях  пишна,  як  навесні  квітуча  вишня.  Щічки-яблучка  рум’яні,  що  й  сказати,  роки  славні.  А    уста,  немов  малинки,  хто  б  та  й  з  них  зібрав  краплинки,  тоді    б  напевно  не  покинув.  Шкода,  а  час,  так  швидко  плинув.
     Так  собі    гадала  і    наша  Поліна,  частенько  стояла  біля  млина,  гладила    голі  коліна.  Вбралась  файно,  поспішала,  груди  намистом  приклала,  щоб    іще  здались  пишніші,  хлопці  ж  будуть  сміливіші.  Ледь-ледь  влізла,  вузькі  шорти  зелененькі,  ловила  погляди,  чоловіки  гарненькі.  Чомусь  проходили  все  поряд,  лише  кидали  дивний  погляд,  Та  то  ж  напевно  заздрість  їх  їла,    собі  так  вважала  Поліна.
Ось,  виглядала  сусідку,  ну,  ту,  що  привозила  влітку,  знайомого  генерала,  саме  в  парку  гуляння,  чарівно,  весело    музика  грала.
 День  при  дні,  навіть  вночі,  як  лежала  на  печі,  те  бажання    не  сховати,  привела  б  його  до  хати.
-  Генерал,  неначе  марить.  Чи  то  тиск  у  мізки  вдарить.  Так  про  себе  дуже  часто  шепоче.    Страждає    душенька,    його  побачити  хоче.
 Чи  то  душа,  то  певно  тіло,  від  спогадів  чомусь  мліло.  Пригадала  поцілунок  у  щічку.  Й  коли  ходили  на  річку.  Є  на  що  там  подивитись,  от  би  ледь-ледь  притулитись.  У  обійми  би,  мов  у  полоні,  не  були  б  ночі  холодні.  І  в  уяві  з  ним  у  танці,  що  там  молоді  (засланці),  ті  шалені  дівки-щебетухи,  налітають  немов  мухи  й  корчать  із  себе  невинних,  від  усмішок  безпричинних.  Куди  їм    до  генералів,  нехай  попробують  капралів,  навіщо  високо  літали,  адже  можна  й  низько  впасти.
     А  згодом    закриває  очі,  згадає  вечори  дівочі.  От  лихо,  сплинув  час.  Вогонь  кохання  той  погас.  Чом  доля  іншій  віддала,  чому  її    не  спитала.  А  ті  очі,  немов  небо.  Та  кому  була  потреба,  їх    озерце  осушити.  Нема  з  чого  воду  пити.  Й    боротись  було  несила.  Коли  його  тоді  спросила.  А  він  очі,  геть  відводив,  немов  туман  у  них  заходив,  іскри  й  блиск,  десь  погас.    Лише  сказав,
 -  На  все  свій  час.
 Часом  взимку,  як  морози,  проливала  гіркі  сльози,    у  вікна  часто  виглядала,  адже  все  ж  його  кохала.
   Йде  весна,  є  первоцвіти,  як  то  було  не  радіти.  Щебет  птахів    й  соловейка.  А  вона  все  ще  одненька.    І  неба  синь  їй  усміхалась,  а  вечорами  прислухалась.  А  може  й  справді  прийде  сусідка,  від  радості,  вона  мов  квітка,  відчинить  двері  й  запросить  в  любу  годину,  нехай  би  мала  вже  родину  А  то  одна,  як  перст  на  світі,  десь  загубилася    в  суцвітті.
Роки  пролетіли,  як  птахи  у  вирій,  в  неї  думки,  якби  ж  то  люди  щирі.  Та  й  не  судили,    в  її  сорок  п`ять.  Якби  ж  то  знали,  як  важко  чекати.  Щоб  було  з  ким  ввечері  погомоніти,  як  набридло  самій  крижаніти,  тулитись  до  ледь  теплої  пляшки  з  водою.  Де  ж  ті  роки,    що  була  молодою?  І  піч  не  піч,  чомусь    весь  час  вогонь  тухне,  а  за  вікном  вже  осінь,  дощ  не  вщухне.  І  одинокість  їсть  настрій,  сум  навіває.  Весь  час  одна…  так  серденько  страждає.
 Неначе  шелест,  листя  спадає  до  вікна.  Здригнулась  та  ніби  знову  хтось  шкребеться,
-  Це  ж  треба,    ще  бог  зна  що  таке    приверзеться….
Та  все  ж  поглянула  у  вікно  Цього  чекала  так  давно.    Він  під  дощем,  під  серцем  щем.  І  швидко  до  дверей,  вмить  зашарілась.  Від  погляду  відразу  вся  зігрілась.  Нарешті,  без  сусідки,  прийшов  сам.    Не  вірячи  своїм  очам,  ледь  на  стілець  присіла.  В  душі  то,  так  раділа.  Ті  чорні  очі,  як  вогонь  палали  та  лиш  не  знати,    чи  й  справді    покохали?  Ховався  сумнів,  кидала  ніжний  погляд,  як  тепло  й  добре  коли    поряд.
Стікали  краплі  по  шибці  одна  за  іншою,  ніби  після  дощу  весною.  Він  доторкнувсь    до  чола  рукою,
-  Ось  вибач,  це  тобі  і  ось  цукерки  в  пакеті.  Поглянь  на  мене  не  тримай  в  секреті.  До  мене  свої  почуття,  я  так  мріяв  бути  разом.  Іще  тоді,  як  гуляли  ми  садом…  пригадуєш  ,-  на  вухо  шепотів,
-  Я  згаяв  час,  зізнаюсь  так  жалів,  що  не  насмілився  тобі  сказати.  Гадаю  зорі,  нас  мають  поєднати.  Хоч  зараз  осінь    і  дощ  хлюпоче.    Радіє  серденько,  пізнати  щастя  хоче.
 Спитати  скільки  йому  літ?    Ні!  Мабуть,  робити  це  не  слід.    Роки…  і  скроні  трохи  в  сивині.  Та  чомусь  рідні  вже  мені.  Вона  літала    в  вирій  думок  та  викинула  сумнівів  жмуток  і  пригорнула  до  себе    ніжно,  лагідно  дивилась.  В  його  очах    наче  утопилась.  Уста  медові  бувають  і  в  сорок  п`ять,  недарма  кажуть,  жінка  ягідка  опять*.
 
                                                                                                                               *місцевий  діалект
                                                                                                                                       08.10  2018  р

   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018

Замовлю білий танець

Я  дуже  хочу,  запросити  вас  на  вальс,
Ану  партнере,    поправ  швидко  краватку,
Ой,  як    шкода,  що  спливає  уже  наш  час,
Чудові  мрії…  почати    б  все    спочатку.

Ця  осінь  наша.  Як  сонце  ясно  світить,
Благодать  душ,  то  ж  є  бажання  кохати,
Життя  буденне,    ми  наче  в  полі  квіти,
В  думках  літаю,  принцесою    я  стати.

Нехай  же  осінь,  буденна    з  листопадом,
Музику  грає.    Вітер  осінній,  сивий,
Замовлю  танець,  я  білий,  з  зорепадом,
Щоби  партнер  був,  окрилений  і  щасливий.

Приємний  спогад,  усмішки  на  обличчі,
З  осінню  схожі,  срібло  на  довгих  косах,
Ледь  у  спокусі,  знов    тебе  серце  кличе,
У  танці  весело,  як  колись  по  росах.

Місячне  сяйво….  і  я  в  чарівній  сукні,
Тож  попелюшка,  подарувала  нині,
Хай  бачить  осінь,  ці    миті  незабутні,
Пливу  у  вальсі,  як  у  гожі  дні  літні.
.  

Жовтень  2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018

Чотири роки, все погляд до сходу

І  знову  осінь…  так  час  поспішає,
А  чи  я  хочу?  На    жаль  не  спитає,
Жада  підкрастись  і  до  мене    в  душу,
Сльозу  сховаю,  як  листочки  струшу.

Ой  золотава,  пані  яснокрила,
Чемно  попрошу,  подаруй  же  крила,
Щоби  я  птахом  в  небо  синь  злетіла,
Щоби  з  коханим,  в  обіймах  тремтіла.

Чотири  роки,  погляди  до  Сходу,
Напевно  осінь,  відібрала  вроду,
Та  й  сиві  коси,    й  усмішки  немає,
Як  же  шкода  й  досі  війна  триває.

А  я  ж  бажаю,  в  хатину  весноньку,
Щоб  повернувся  і  обійняв  доньку,
Й  білу  троянду,  подарував  мені,
Щоби  насправді,  а  не  так,  як  у  сні.

Осінь  туманна,  зранку  срібні  роси,
А,  я  ж  любила,  ти  розплітав  коси,
Твої  долоні,  тепло  дарували,
А  ми  ж  любились,  а  ми  ж  так  кохали.

Спадає  листя,    сіре  і  багрове,
А  там  на  сході,  небо  пурпурове,
Щемить  під  серцем  і  душа  в  тривозі,
Як  запобігти,  тій  страшній  загрозі.

Молюсь  за  тебе,  соколе  мій  ясний,
Хоча  і  осінь,  прийде  день  прекрасний,
Осяє  сонце,  слово  –  Перемога,
Почує  кожен,  відійде  тривога.

Вкладала  ненька,  янголятко  спатки,
В  надії  стріне,    ясноокі  ранки,
Жовта    троянда,  під  вікном  розквітла,
Тепла  хотіла,  тягнулась  до  світла,
Вона  ж  до  доньки,  ніжно  нахилилась,
Сльоза  із  вії…  з  тремтінням  скотилась.
                                 

                                                                   05.11.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2018

Туман, туман…. /слова до пісні/

                                       
Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Адже  ми  вдвох,  два  деревця,  так  осені  раділи,
Ховали  сум,  в  сухих  листках,  мов  промені  ясніли.  -  2  рази

Туман,  туман,    трава  ледь  -  ледь,  багрянцем  полонена,
В  обійми  взяв,    легко  крилом,  під  музику  Шопена,
Поля  й  луги  в  срібній  росі,  вже  стали  кришталеві,
Ліс  наче  спить,  не  чуть  птахів,  зникли  пісні  веселі.-  2  рази

Я  попрошу,  сизий  туман,  розвійся  в  піднебессі,
Хай  донесу,  тій,  що  люблю,  своє  кохання  в  серці,
Цій  калиноньці,  що  схилила,  червоні  грона  змоклі,
Не  зможу  жить,  погляд  сумний,    летять  листки  пожовклі.  -  2рази

Молодий  клен,  трішки  гойдавсь…  через    туман  мінливий,
Ныжны  слова  нашіптував,  втрачав  голос  сонливий,
Туман,  туман…  густий    туман,  стелився  над  землею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею,
Нащо  скажи...  вієш  печаль  ы      розлучив  нас  з  нею.

01.11.2018р


                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2018

Ні, не жалію…

[youtube]https://youtu.be/3a32Hb06IFE[/youtube]

Ні,  не  жалію,  що    народилась  на  цей  світ,
Де  ясне  сонце,  пестить  моє  серце  й  душу,
Силу  черпаю,  із  землі  вже  не  мало  літ,
Що  дає  доля,    спорожнюю  її  чашу.
Ні,  не  жалію,  колись  птахом  полетіла,
В  чужу  сторонку,  де  все  досягала  вершин,
Де  в  колективі,  як  радість  друзів    зустріла,
Тоді  для  мене,  навіть  не    був  гірким  полин.
Ні,  не  жалію,    як  місячна  ніч,  не  спала,
Светра  в`язала  коханому  чоловіку,
І  вишивала…  стежку  рушниками  слала,
Щоб  тільки  в  щасті,  прожити  разом    довіку.
Ні,  не  жалію,  що  стояли  на  дорозі,
Химерні  люди,  бажали  нас  розлучити,
Моя  молитва,  всіх  стрічала    на  порозі,
Божа  наука,  навчила,    як  далі    жити.
Ні,  не  жалію,  що  приходилось  прощати,
Ростили  діток,    у  злагоді,  ради  сім`ї,
Так  я  зуміла,  тебе  віддано  кохати,
І  нам  весною,    в  саду  співали  солов`ї.
Ні,  не  жалію,    ні  за  чим,  я  просто  живу,
Все,  що  минуло,  давно  змилося  дощами,
Вже  відболіло,  образи  всі  переживу,
Я    насолоджусь  спілкуванням  і  віршами.
Ні,  не  жалію,  промайнуло  наше  літо,
У  хлібнім  полі,  разом  збирали  зернини,
І  по  житті,  все    зустрічали  привітно,
Й  ніжні  волошки,  до  народження  дитини.
Ні,  не  жалію….осінь,  листя  відлітає,
Із  листопадом  припадає  до  землиці,
Й  медовий  спомин  від  винограду  лишає,
Тож  помандрую  із  думками  до  криниці.
Щира  подяка,  цьому,  вже  рідному  краю,
Де  я  п`ю    воду,  мию  ноги  в  срібній  росі,
Ясні    світанки    й  вечори  радо  вітаю,
Життя  щасливе,    кожен  день  тішуся  красі.
Ні,  не  жалію  та  часом,  може  й  заплачу,
Як  ніжний  погляд  і    квіти,  принесуть  діти,
Як  онучаток,  веселих,  щоденно  бачу,
Дякую  Богу!  Не  дарма!    Я  на  цім  світі!
Радіймо  люди!  Цінуймо  те,  що  маємо,
Шануйте  поле,  кожен  своє  в  цьому  житті,
Щоб  мирно  завжди,  ясну  блакить  стрічаємо,
Щоби  волошки,  рясніли    по  стиглім  житі!

                                                                           30.10.2918р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018

Нехай і осінь, нехай і дощ…

Нехай    і  осінь,    і  дрібний    дощ,
Від  злості  каже,  весь  час  нам  хтось,
Що  ми  з  тобою,    зовсім  різні,
Як  в  небі    хмари,  пливуть  грізні.

Ясні  світанки,  ніжність,  ласки,
Собі,  не  одягали  маски,
В  спокусі,  ніжно  розтавали,
Як  роси  з  сонцем…  ми  кохали.

Весняні    грози,  нас  будили,
В  очах  топились,  тож    любили,
Шовкові  трави,  вели  в  літо,
На  душах  тепло,  сяє  світло.

Волошки  квіти  і  ромашки,
Вже  в  нас,    є  діти.  Радість  пташки,
У  світлій,  благодатній  хаті,
З  тобою  любий,  ми  багаті.

Дарує  осінь,миті  щастя,
Спадає  листя  та  нам  вдасться,
Зігрітися,  тут  з  листопадом,
Накритись,  згодом  снігопадом.

Шепочеш…тихо-  нам  добре  вдвох,
Та  дощ  за  вікном,  серця  тьох,    тьох,
Нехай  і  кажуть,  що  ми  різні,
З`єднала  доля,  навік  рідні.

                     Вірш  зі  скрині

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018

Можливо досить крутити / віршована розповідь/

         
Годинник  чітко,  в  світлині  вибиває,
Своє  веселе  і  дзвінке    тік  -  так  ,  тік  –  так,
І  кожна    стрілка,  в  ньому  так  поспішає,
Немов  на  крилах,  радо  лічить  час  у  такт.
А  за  віконцем,  давненько  задощило,
Панянка  осінь,  має  все  якісь  примхи,
Зовсім    не  спиться,  я  в  ліжку  наче  шило,
Мені  б  від  неї,    маленької  підтримки.
Ніч  чудернацька.  Нащо  вертять  стрілками?
Годинник  стерпить,  мені  ж    по  душі  ножем,
Комусь  здаються  маленькими  бджілками,
З  ліками  часто,  боляче,  під  серцем  щем.
Летять  краплини,  аж  дістають  фіранку,
Свіже  повітря,  придає  трохи  сили,
Вікно  відчинене…  як  діждатись  ранку?
Лиш  третя  ночі,  такі  довгі  хвилини.
Скажіть,  а  нащо,  йти  проти  природи,
Давно  в  людині  закладено,    як  норма
Вчасно  лягати  й  просинатись.  Чи  згоди,
Панам  дали  ми,  чи  така  наша  карма?
Окраєць  неба,  піймали  мої  очі,
Ледь  –  ледь  сіріє,  здається  дощ  вщухає,
Як  скоротити  небажані,  ці  ночі,
Лічить  годинник…  він  людських  бід  не  знає.
Кричать,  що  нація,  має  буть  здорова,
Самі  ж  жаднючі,    все  долари  рахують,
"Ви  економте",  а  в  них  то,  як  хвороба,
А,  що  їм  люди?  Вони,  їх  геть  не  чують.
В  кімнаті  шурхіт,  проснулася  онучка,
Це  моє  сонце!  -    Спи  зіронько,  ще  рано,
-  Котра  година,  що  не  видно  сонечка?
Ой,  цей  час  бабцю,    то  наче  якась  рана.
Поки  я  звикну,  уже  й  весна  настане,
Як  циган  сонцем,  знову  почнуть  крутіння,
Тоді  вперед  вже,  а  мо»  цей  раз  останній?
-  Не  знаю  люба,  мене    бере  сумління.
Немов  побита,  кепський  настрій,  ще  в  ліжку,
Робіт  доволі,    в  кожної  господині,
Як  подолати  народу  цю  поразку,
Можливо  досить,  крутити  й  нами    нині?
Моя  онучка,  справді  має  рацію,
Щоб  росли  діти,  життя  було  щасливим,
Щоби  насправді,  думали  про  націю,
Як  довести,  отим  олігархам  впертим?

                                                           28.10.2018р

                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018

В журбі земля

Їх  бій  тривав,    зо  дві  години,
Поділись  десь,  всі  побратими,
ВІН  зрозумів,  прийшов  до  тями,
Наче  у  сні,  чув  пісню  мами  .

У  голові,  гул,  різко  дзвенить,
Ледь  –  ледь  піднявсь,  принаймні  на  мить,
Тихий  вітрець,  неначе  шепіт,
Під  серцем  біль  й  холодний  трепіт.

Враз  молоде,  пройняв  все  тіло,
І  на  лице,  листя  летіло,
Встати  хотів,  доверху  погляд,
Вкотре  здригнувсь,  грім  -  вибух  поряд.

Скільки  іще,    треба  лежати?
Не  чути  ніг.  Гукає  мати,
Текла  сльоза…  Не  бійся  люба,
Тримав  думки.  ВІН  біля  дуба.

Як  лист,  стогнав  -  я  повернуся,
Ти  зачекай,  вже  підіймуся,
Пронизлий  свист.  І    крислатий    дуб,
У  крові  й  полум’ї,змоклий  чуб.

Впав  на  чоло,  вмить  скляні  очі,
Піднявся  птах,  посеред  ночі,
У  вікно  стук,  померкли  зорі,
В  журбі  земля,  родина  в  горі.

Падає  цвіт,    за  Україну,
Жорстокий  світ,  забрав  дитину,
Плачуть  хмарини,  в  осінній  день,
Птахи  мовчать,  не  чути  пісень.

Хрести  -  хрести,  цвинтар  у  квітах,
А  хтось  гуляє,  по  бенкетах,
Одним  війна,  де  ж  справедливість?
А,  як  здолать,  іншим  лукавість?

На  жаль,  за  них,свідчить  їх  совість,
Як  побороть,  оту  жорстокість?
Купа  питань  -  відповідь  одна,
У  нас  же  йде,  убивча  війна.

25.10.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018

Що ж то за лиха година

Виє  вітер,  завиває,  мов  вовчиця  в  лісі,
Купи  листя  підіймає    в  кущах  на  узліссі,
Чи  то  музика  оркестру,  між  дерев  гуляє,
То  тихіше,  то  гучніше,  такти  підбирає.

А  сполохана  пташина,  дивується  світу,
Ой  лиха,  то  є  година,  злякалася  вітру,
Задивляється  до  неба,  в  сіренькій  пелюшці,
Серед  чорних,  хмар  горбатих,  місяць  на  подушці.

То    пропАде,  то  з`явиться,  до  землі  схилився,
То  насупив  сумні  брови,  без  зірок  лишився,
Гей  ти  вітре  –  дідугане,  зась  грати  на  скрипці,
Прийде  ранок,  тож  вгамуйся,  задрімай  в  колисці,
Он  на  дубі,  між  гіллями  в  листянім  намисті,
Врешті  спокій  знайди,  загубись  у  падолисті.

Хай  світанок  заясніє,  хмари  відпливають,
А  пташки,  що  залишились,  пісень  заспівають,
Хай  земля  моя  радіє,  з  нею  й  я  щаслива,
Заясніє  в  позолоті,  ця  осінь  мінлива.


25.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811355
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2018

По небу…

По  небу,  немов  каруселі,
Гойдає  вітрисько  хмаринки,
Сіренькі  й  біленькі  перлинки,
Здається  вони  невеселі.

Раптово  так  дуже  стемніло,
Що  це?  Ой  щось  чорне  й  горбате,
А  поруч,  мов  пес  волохате,
Гурчало,  сердито,  так  сміло.

Далеко  полинув    той  гуркіт,
Журливих  дістався    хмаринок,
Пробрався  між  білих    хустинок,
Злякались.Турботливий  шепіт.
.
Враз  осінь,  насупила  брови,
Гей  вітре,  прийди  на  підмогу,
Він  дмухав,    проявляв  відвагу,
Недовго,  проводив  розмови.

Розвіяв,  розігнав    те  стадо,
Виднілась  блакить,  поміж  хмар,
І  сонце,  в  пелені  мов  ліхтар,
Всміхнулось  до  осені  радо.


24.09.2018р
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018

Я советую всем это прочесть (Последний разговор)

                                                       
Я  советую…  всем  вам    это  прочесть,
Вы  же  знаете,  что  Бог  на  свете  есть,
Придут  расплаты…..  За  грехи    страшные
Лучше  жить  в  мире  -    так  безопаснее.
                                                                                                                 ***
В  тесной  печурке  извивался  огонь,
Один  остался…  В  жилах  густела  кровь,
Вдруг  кашель  сильный,  поглядел    в  окошко.
Давно  уж  осень….  «Пожить,  хоть    немножко».
Он  на  кровати,  едва  губы  сжимал,
»  А  может  хватит,  ведь  я,  очень  устал»,
Старик  промерз,  хотя  одежды  ворох,
Она  не  грела,  вдруг  услышал  шорох.
Нет,  не  подняться,  -«  Кто  здесь?»,  тихо  спросил,
И  снова  кашель,  привстать  не  было  сил,
Взгляд  бросил  на  пол,    всё    в  густом  тумане,
Вонь,  прелый  запах,  словно  в  чулане.
Кряхтя  всё  нюхал  -  «  Табак    может  это?»,
В  старой  избушке  беззвучное  эхо,
Изнемогая,    едва  приподнялся,
Пред  ним  столб  дыма  ,  в  воздух  расплывался.
Руки  трясутся,  всё  же  протёр  глаза,
Не  мог  поверить,  не  мог  слова  сказать,
Вытирал  слёзы,  что  бежали  ручьём,
Сынок    перед  ним,    в  фуфайке  и  с  ружьём.
Вновь  дрожь  по  телу,  так  объятья    нежны,
«Чего  ты  плачешь?    Вишь,  вернулся  с  войны,
Сын  твой  родимый,    знаешь,  даже  герой!
Я  расскажу  всё,  ты  дружишь  с  головой?
Думаю  не  смог,  совсем  меня  забыть,
Не  век  одному,  вот  здесь  же,  тебе  жить!»
Дымок  в  избушке,    поднялся  к  потолку,
«  Ты  подними,    я  сам  встать    не  смогу»,
И  вот  сидит  уж,  греет  плечи  кожух,
«А  ну  погляжу,  вижу  крепок,  стал  дюж.
Давно....  беда  то,    уж  год  назад  ушла,
На  покой  мамка,  изнемогла  душа,
Богу  молилась  и    так  тебя  ждала,
Да  не  суждено.  Хлопот  мне  предала.
Ох,  как  тяжело  ,  одному  среди  тайги,
То  зверь  залезет,  то  чёрт  несёт  других,
Тех,  словно  леших,  что  голодны  всегда,
Глаз  держи  остро,  гляди  придёт  беда.
Ну  болтать  хватит,    теперь  ты  расскажи,
Где  был,  что  видел,  отцу  всё  доложи,
Годков  то  двадцать,  с  тобой  не  видались,
Да  прошло  время,  за  тебя  боялись,
Мысли  что  женат,  сердца  согревали,
Ведь  с  матушкой  то,  о  внуках  мечтали».
«  Ну  хватит  отец,  что  творится,  слушай,
Был    в  Украине…  не  бить  же    баклуши,
Война  в  Донбассе,  уж    пятый  год  пошёл,
Туда  попал  я,  сказать  счастье  нашёл.
«Сынок  постой  ка,  что  несёшь?  Что  за  бред?
Что  за  война  то?  Ох,  зачем  сколько  бед?»
«Да  всё  не  важно…..  А  тебе  что    так  жаль?»
«Ох,    болит  душа,  ты  принёс  мне  печаль.»
«Ты  чё?  Ну  даёшь!  На  меня  погляди,
Смотри  хорошо,  вишь  медаль  на  груди….»
Старик  побледнел,  лишь  глаза  блестели,
Ты  сошёл    с  ума,  вы  что  обалдели?!
Это  не  правда,  я  слышать  не  хочу!
«Ну    ладно  отец,  пусть  лучше  промолчу…»
«  Ну  нет,  хочу  знать,  рассказывай,  давай,
Нечего  скрывать,  как  на  блюдце  подай!
Осталось  мало,    мне  пожить,  не  молод»,
В  избушке  тепло,  а    к  старику  холод,
Пробрался  в  душу,  от  жутких  новостей,
«Чё  лямку  тянешь?  Сказывай  побыстрей!»
Впереди    стена,  камнем  показалась,
Руки  дрожали,  душа  испугалась,
«Да  как  же  это?  Там  родина    моя!
А  ты  говоришь,  война,  горит  земля.
Побывал  в  аду?  Что    братьев  убивал?»
«Всего  там  было!  Исправно  воевал.
Дают    медали,  ты  знаешь    не  зазря!»
«Дурья  башка,  что  слушаешь  царя?
Народ  послушай!  Уничтожать  людей?!
Да  ради  чего?  Будет  проклят  злодей!
В  царских  хоромах  …  Ему  жить  то  легко,
А  мы  как  живём?  Не  ходи  далеко,
Погляди,  где  газ?  Тот,  что  он  продаёт,
Хочу  лучше  жить,  я  же  не  идиот,
Всё  земель  мало,  наведи  порядок,
На  своей  земле!  Ты  сын  -    стал    мне  гадок!»
Сильно  терзался,  на  лице  покраснел,
«Разочаровал….  Зачем  пойти  посмел?»
Собрав  все  силы,  хотел    кричать  старик,
Не  получилось,  его  голос  охрип,
«Течёт  кровь  в  тебе,  не  только  русская,
А  по  прадеду,  то  украинская!»
«Я  узкоглазый    «  -  решил  сын  перечить,
«По  прабабушке!  Ты  стал  бессердечен!
Не  перебивай!  Слушай,  что  говорю!
И  я  всей  душой  Украину  люблю!
Там    корни  наши,  дед  любил  калмычку,
Вот  и  родила    дитя    -  мальчишку,
Что  мне    не  веришь?  Полезай  на  чердак,
Там  найдёшь  фото,  думаю    не  дурак,
Отец  в  медалях,  тоже  воевал,
Да  тот  народ  же,  ведь  свободы  желал,
В  девятнадцатом,  добились  своего,
Потом  был    Союз,  вроде    и    ничего,
Мы  в  одно  время,  жили  всей  семьёй  там,
А  потом    мечты,  уж  поехал  на  БАМ.
О  ,если  бы  ты  знал,    люди  приветливы,
Совсем  не  жадны,  примут  раздетого,
Дадут  одежды,  накормят,  напоят,
За  столом  песню,  веселую  споют,
Припомню  как  то-  »  Ніч  яка  місячна»,
Мужик  один  пел.  Да  как  мелодично,
Какая  нежность,  ты  бы  послушал  её,
Все  полюбили,  даже  пели  семьёй.
Перед  глазами  красота  земная,
Поют  соловьи,    сердце  замирает,
Туда  мысленно…..    Так    часто  летаю,
И    во  снах  вижу,  за    рекой  скучаю.
О  Днепре  писал,  наш  поэт  Шевченко,
Ох,  если  бы  знал,  как  болит  сердечко,
Да  Украина…..  Довольно  красива!
Я  был  в  Карпатах…  Народ  не  ленивый,
А  терпеливый,  даже    не  представишь!
Не  пойму  тебя…  Уснул?  Чего  молчишь?»
Сын  в  карман  полез…  ухмыляясь  слегка,
Бутылка  в  руке,    »  Дорога    далека»,
Тихо  произнёс.  Из  горла  начал  пить,
А  потом  громко,    »  Я  хотел  лучше  жить.»
На  вот  посмотри,  коль  бабла  я  привёз!»»
В  руке  доллары,  «Что  доводишь  до  слёз?
Покаяться  нет  !    Не  жди  и  не  буду,
Пускай  на  душе  даже  совсем  худо…»
Склонился  старик,  словно  мёртвой  хваткой,
Схватил  те  деньги,    посмотрел  с  украдкой,
И  резко  к  печке,  отбросил  от  себя,
Послушай  не  так!  Воспитывал  тебя!»
Уж  назад  падал,  он  сдержаться  не  смог,
Сердито  шептал,  «  Ведь  накажет  же  Бог!
Думаешь  прощу?  Ошибаешься  -  НЕТ!»
Закрывал  глаза,    часто  дёргался  дед.
Вдруг  резкий  кашель,    разнёсся  в  избушке,
А  сын  пил  водку,    словно  чай,  из  кружки,
Уж  стало  тихо,  только  треск  дровишек,
От  печки  тепло,  едкий  запах  шишек.
Свет  бил  в  окошко,    новый  день  наступал,
А  сын  одетым,  на  табуретке  спал,
Старик  проснулся,    спеша  заговорил,
«  Ты,  сын  послушай,  землю  свою  любил,
Хотел  вернутся.  Позже  сократили,
С  работ  то  многих.  Назад  не  пустили
Независимость,  тогда  объявили  …».
«Да  ладно  батя,  зачем  всё  вспоминать,
Скажи  мне  лучше,  где  схоронили  мать?»
И  в  кружку  налил,  в  который  раз  водку,
Дай  -  ка  закушу,    ведь  привёз  селёдку,
Я  мать  помяну,  может  и  ты  выпьешь?
Смотрю    изнемог,  едва  -  едва  дышишь…»
«Нет,  не  скажу  я…    Где  могила,  не  спорь,
Не  ходи  туда,    прошу  нас  не  позорь,
Испоганил  род,  облил  грязью  предков,
Как  это  гадко  и  довольно  мерзко.
Не  хочу  видеть  ,  уезжай  от  селя!
Как  носит  таких,    родимая  земля,.
Ведь  не  ровен  час,    я  уйду  на  покой,
Скажи  зачем  знать….»  -  «Нет  -  нет,  отец  постой,
Ведь  ты  же  не  прав  и    обязан  простить,
Думаю  и  мне  ,  тяжело  будет  жить,
С  тем  что  пережил,  что  делал,  что  видал!»
«  Ну  сын  довольно,  я  уж  очень  устал!
Говорю  уйди,  прошу  дай  умереть,
Не  могу  боле,  на  тебя  смотреть,
Я  очень  хотел,  пожить  ещё  малость,
Зачем  принёс  боль,  скажи  мне  на  старость?»
Он  привстал  слегка  и  сильно    так  кашлял,
Не  ожидал  сын,  внезапно  заплакал,
Между  губ    в  отца  что  -  то  потемнело,
Вот  и  смерть  пришла.    Подошёл  несмело,
Поглядел  в  глаза…    и  громко  зарыдал,
Прости,  очень  жаль,  что  тебя  я  предал!  »
Стучал  в  окошко,  осенний  мелкий  дождь,
Тишина  в  избе,  тело  мучила  дрожь,
То  ли  от  горя,    а  может  от  страха,
Водку  пил  с  горла,  да  жизнь  не  сахар.
Мучила  совесть,  в  бега  податься?
Где  в  душе  покой?    Как  с  прошлым  расстаться?
И  как  жить  с  этим?  Вновь  остался  один,
Опять  с    печурки,    повалил  сильный    дым..
***
Умейте  ценить  дружбу  всех  народов,
На  мирном  поле  дождусь  новых  всходов.
                                                                             22.10.2018  г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811008
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.10.2018

Я прийду до тебе

Я  прийду,  чуєш,  до  тебе,  тільки  зачекай,
Шурхіт  листя  під  ногами,  осінь  зустрічай,
Сонце  золотом  покриє,  прикрасить  поля,
У  бурштиновій  вуалі  красуня  земля.

У  думках,у  нас  з  тобою  іще  літні  дні,
Квіти-  маки  збирали,  ти  дарував  мені,
І  нам  сонце  всміхалось,  у  долонях  тепло,
Всі  птахи  в  коло  збирались,  якби  ж  так  було.

Як  прийду,  любий  до  тебе,    хай  неба  блакить,
Вітер  згоне  сірі  хмари,  подарує  мить,
Ясний    промінь  гойдається  на  вітах  кущів,
Нехай  осінь  та  не  хочу,  холодних  дощів.

Тож  стрічай  мене  і  осінь,  листочків  букет,
І  поглянь  в  жадані  очі,  знаю  твій  секрет,
Принесеш  мені  троянди,  які  так  люблю,
Я  цілунок  твій  медовий,  ні,  не  загублю.

                                           2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018

Жила у містечку…. / з гумором/

Жила  у  містечку  Ксюша  чорноброва,
Чутки  всюду  ходили,  що  гонорова,
 Десь  із  хлопцями  йти,  нащо  їй  злидота,
Весь  час,  з  начальством,  погуляти  охота.
З  депутатом,  може  часом  закрутити,
Злітати  в  Турцію,  із  ним  відпочити,

 Стрічала  ввечері,  місяць  усміхався,
Сама  б  по  раділа  та  він  так  набрався.
На  ніч  не  зостався,  отака  зануда,
Невже  погана?  Я  славна,  пишногруда.

Три  дні...  тиша,  але  знову  явився,
Та  й  каже  напідпитку,  -  Я  це  влюбився.
Голодний  дуже,    у  животі  шкварчить,
Мені,  чи  подаруєш  нічку  -  щастя  мить.

Чого  баритись,  вже  запечена  курка,
Прикрасила  стіл,  а  по  радіо»  Мурка».
Язик  ледь  вороче,  -  О,  ти  моя  бджілка,
Наївся,  дякую,  ще  й  добра  горілка,
Додому  вже  пора,  давно    люба  Соня,
Чекає  напевно,  ще  в  мене  є  доня.

Не  можу  лишитись,  це  прийшов  до  тями,
Бо  Соня  роздере,  заб`є  копитами,
Та  картку  візьме,    у  офшорах    є  гроші,
Тож  бідність  не  для  мене,  живу  в  розкоші.

Не  дай  же  Боже  та  комусь  похвалитись,
Що  я  до  тебе  ходжу,  щоб  не  сваритись,
Навіщо  заміж  тобі,  ця  заморока,
Ну  то,  до  завтра,  поцілуй  темноока.
Та  ти,  за  їдло,  зовсім  не  переймайся,
Мій  зам,  доставить,  я  пішов,  то  ж  тримайся.

Воно,  як  свиня,  вилізло  із  сараю,
Не  хоче  Ксюша,    зовсім  такого  раю,
Хай    біс  йому  у  бік,  бач  яка  зараза,
За  ночі,  ті  самотні,  так  жме  образа.

Все  ясно,  депутат  та  я  не  повія,
Кулак  зажала,  біль,  не  збулася  мрія,
Мо»  краще  тракторист,  хай  в  двері  постука,
Сама...    собі  знатиму,  тепер  не  с*ка.

                                                     03.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018

В пошуках щастя / проза/

   Серпневий  вечір…  сховалось  сонце,  мінливий  місяць  уповні.  У  потьмянілому  небі,  поміж  темно-сірих  хмар  він  часом  сріблиться,  переливається,  блідніє.  Хмари,  що  вище,  наче  кудись  поспішають,  що  нижче,  на  якийсь  час  завмирають,  згодом  не  поспішаючи,  пливуть  до  заходу.  По  обрію  ледь-ледь  видніються  розпливчасті,    червоні  хмари,  а  трохи  ближче,  велика,  темна  хмара  час  від  часу  світиться  від  блискавки.  Ніби  на  декілька  частин  намагається  її  розділити.  Здаля  гуркоче  і  нарешті,  десь  далеко  губиться.
     Наталя,  йшла  по  дорозі  невеличкого  містечка.  Шкода  парасольку  не  взяла,  напевно  буде  дощ,  позираючи  на  небо,  зробила  висновки.  Ото  ж  треба,  хто  просив,  цього  дощу,  так  недоречно,  ще  моя  штукатурка  потече.  Зненацька  зашпортнулась,  все  тіло  здригнулося,    з  переляку  в  душі,  аж  похололо.    Різко  зупинилася,    от  роззявляка,  сварила  себе.  Ще  бракувало,  щоб  така  красуня,  як  я  та  перед  людьми  простягнулася.  Що  за  день,із  самого  ранку    не  везіння.  Озирнулася  чи  ніхто  не  помітив,  перевівши  подих,  йшла  далі.  Нині  вбралася  в  нові  речі;  червоні  капці  на  підборах,  футболка  жовтого  кольору  із  сріблястою  вишивкою,  ще  й  спідниця  в    червону  смужку  з  чорною,  така  собі…  міні.  
До  біса  такі  хвилювання,    торочила  про  себе,  нехай  би  сьогодні  мені  на  очі  Микола  попався,  вздрів  би  мене,  таку,    напевно  б  приворожила,  не  відходив  би  від  мене.
     Вона  його  знає  більше  пів  року,  про  таких  говорять  -  душа  компанії.    В  кав’ярні  своя  людина,  завжди  серед  молоді,  почувається  королем,  керує.  Веселий,  дотепний,  завжди  знає,  коли  та  що  сказати,  до  того,  ще  й  красунчик.  Їй  подобалися  чорняві  хлопці  і  такі  ж  стрункі,  як  вона.  Він  часом  запрошував  її  на  танець,  але  провести  додому,  ні  разу  не  наважився.  Наталя  вже  зо  два  тижні,  з  надією  щодня  ходить  у  кав’ярню,  що  зустріне  його.
   Їй  сподобалося  це  містечко,  приїхала  із  села,  нині  в  дитсадочку  працює  вихователькою.  Неподалік  від  автовокзалу  і  садочка  винаймає  квартиру.  Це  її  влаштовує,  при  потребі  можна  швидко  перескочити  додому.  Ще  й  зовсім  близько  кав’ярня  «Стоп»,  де  завжди  людно.  Після  щоденної  роботи  можна  розважитися,  послухати  музику,  випити  коктейль  чи  пахучої  кави.  
 Даруючи  усмішку  перехожим,  йшла  до  кав’ярні.  Ну,  як  не  Микола,  то  можливо  хтось  інший  з  місцевих,  на  неї  зверне  увагу.  Тож  здається  й  не  погана,  як  кажуть,  ноги  ростуть  від  плечей,  високі  в  моді,  думала  дівчина;
 Чорні  брови,  карі  очі,
Сумні  вечори  дівочі,
Де  ж  Миколко  загубився…
Біда,  може  в  іншу  влюбився.
Ото,  знову  в  голові  цей  Микола,  не  має  від  нього  спокою,  переступаючи  поріг,  хитнула  головою.  Може  вже  сьогодні  його  величність  прийдуть,    шукала,  позираючи  на  всі  сторони.  
   В  салоні  людно,  гуділо,  як  у  вулику,  до  всього  цього,  ще  й    грала  джазова  музика.  Доволі  веселі  розмови  й  раз-у-раз  в  залі  сміх.
 Аж  раптом,    прямо  на  неї,    йшла  невеличка  на  зріст,  кирпата  дівчина,  великі,  красивої  форми  смарагдові  очі,  відразу  привернули  увагу.  На  обличчі  привітна  усмішка,  як  та  золотоволоса,  пишне,  кучеряве  волосся,    кольору  стиглого  жита  із  сонячним  відтінком,  ледь  дістає  до  плечей.  Вона  так  поспішала,  мов  пташка,  що  хотіла  вилетіти  з  клітки,  здавалося,  перед  собою  нікого  не  помічала.  
-  О!  Руденька  (  бабка)  –  Привіт!,  -  доволі  голосно  сказала  Наталя  і  торкнулася  руки  дівчини.  Та  відразу  почервоніла,  наче  з-за  хмари    виглянуло  сонце,  за  мить  позирнула  навколо  себе,  їй  тихо  на  вухо.  
-  Чого  репетуєш,  це,  що  в  школі?
-  О!  Дивися  на  неї!  Оленко,  ти  де  взялася?  Що  теж  у  містечко  потягнуло?  –  здивовано,  із  запитаннями  продовжила  Наталя.
Дівчина  наче  соромиться,    донизу  опустила  голову.
-  Я  тут  проїздом,  з  Вінниці  приїхала.  Ось  купила  булочку,  перекусити  та  й  піду  на  перехрестя  попутну  машину  ловити,  додому  ж  треба  якось  дістатися.
-  Ой,  що  село  без  тебе  ніч  не  перебуде?  Давай  залишайся!  Згадаємо  школу,  як  контрольними  роботами  ділилися,  як  один  бутерброд  на  двох  ділили.  Ще  й  гримить,  чуєш,  буде  дощ,    змокнеш,  чого  доброго  захворієш,-  запропонувала  Наталя.
 Сама  ж  дивлячись  на  неї,  хитро  всміхалася  й  про  себе,  -    А  веснянки  так  трохи  й  залишилися  на  обличчі.  Хто  на  неї    із  хлопців  зазіхатиме?  Хоча,  правда,  пишні  груди  приваблюють  чоловіків.  А  що…  вмовлю  посидіти  зі  мною,  може  й  справді  на  нас  хтось  зверне  увагу.  Хоча  звичайно  місцевих  дівчат  тут  теж  не  бракує.  Та  чим  біс  не  жартує,  місяць  уповні,  емоції.    Та  й  нарешті  треба  дізнатися,  що  вона  у  Вінниці  робила?
Наталя,  взявши    її  під  руку,  підвела  до  столика,  
-  Гайда,  сідай,  я  пригощаю!
Зазирнувши  на  годинник,  що  висів  на  стіні  біля  бармена,  продовжила,  
-  Тобі  охота  так  поспішати  додому?  А  може  в  мене  переночуєш?  Чи  завтра  корови  пасти?  Чого  спішити  додому,  чи  може  кавалера,  якось  замала?  Ану  зізнавайся,  давно  не  бачилися,  -  як  завідна  дзиґа,  гомоніла  Наталя,  в  той  же  час  на  присутніх  кидала  привітний,  допитливий  погляд.  
Олена,  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,
-  О,  ти  така,  як  була  цокотуха,  така  й  залишилася!  Не  думала,  що  тебе  тут  зустріну,  тільки  ти  мене  так  більше  не  називай,  то  ж  не  діти,  вже  дорослі.
Зробивши  паузу,  ледь  всміхнулася,    продовжила,
 -  Добре,  зараз  передзвоню  батькам,    вони  напевно  думають,  що    я  на  ніч  у  брата  залишилася.  Та  я  вирішила  не  заважати,  тим  паче  в  них  ночувати  залишилися  гості.  Василь  з  Галиною  у  Вінниці  квартиру  купили.  Давно  збиралися,  нарешті  їх  мрія    здійснилася.  Галинка  вагітна,  скоро  стану  тіткою.
-  Гарна  новина!  Посидь,  я  зараз!  -  Наталка  прямувала    до  бармена.
 Оленка  з-під  лоба  роздивляється  на  присутніх.  Хтось  пив  каву,  хтось  смоктав  коктейлі.  Майже  всі  столи  були  зайняті  та  тут  де  вони  сиділи,  поруч  за  столом  сиділо  дві  дівчини.  Вони,  про,  щось  перешіптувалися,  кидаючи  погляд,  то  на  Наталю,  то  на  неї.  Напевно  її  тут  знають,  зробила  висновки  дівчина.  В  черговий  раз  поклала  ліву  руку  на  коліно,  наче  приховувала  свої  дірки  на  джинсах.  Вона  то  гарно  одягнена,  а  я  так,  по-робочому,  думала  Олена.  Та  нічого,  ніхто  ж  не  роздягне,  всміхаючись,  подивилася  до  Наталі.  Чому  так  довго?  Можливо  грошей  немає,  то  в  мене  є.  Так  і  буде,  навіщо  втрачати  нагоду,  де  ще  розважусь,  хіба  в  сільському  клубі,  так  для  клубу  вже  стара,  там  одні  підлітки  розважаються.
 Олена,  діставши  із  сумочки  телефон,  попередила  батьків,  що  залишилася  в  Наталки,  додому  приїде  першим  автобусом.  Заперечень,  звичайно  не  було,  адже  в  дівчат  чудовий  вік,  минуло  двадцять  років.  Пора  вже  й  самостійність  проявити,  думати  про  своє  майбутнє.  
 Наталя  усміхнено  присіла  за  стіл.  Один  з  офіціантів  приніс  тістечка  й  каву.  Приємні  пахощі  дурманили  голови…  насолода.  Ще  й  звучала    лірична  музика.
-  Тільки  б  взяти  якогось  хлопця  й  піти  з  ним  в  (медляк),-  весело  сказала  Наталя,  озирнулася  й  продовжила¸
-  Та  шкода,  сьогодні  хлопців  замало,  знайомих  не  бачу.
Дівчата  сиділи  з  пів  години,  кожна  розповідала  про  своє  життя.  
-  То  ти  тепер  у  Вінницю  жити  поїдеш,  до  брата,  круто,  от  би  в  мене  був  такий  брат!  А  тут  дві  сестри  маю  й  то  набагато  менші,  ще  до  школи  ходять.  Не  маю  від  кого  чекати  підтримки.  Як  білка  кручуся  в  тому  садочку,  але  що  поробиш.  Когось  би  з  місцевих  звабити,  хоча  би  жити  в  цьому  маленькому  містечку.  Щоб  недалеко  від  батьків,  тут  знайти  своє  щастя,  все  ж  таки    не  в  селі,  -  задумуючись,  не  поспішаючи,    говорила  Наталя.
-  Ну,  а  я  платні  курси  бухгалтерів  закінчила  і    який  толк  з  того,  де  зараз  влаштуватися?  Ніде  немає  роботи,  наші  тікають  до  Польщі,  Чехії,  мене  батьки  не  відпускають.  Оце  тільки  й  надії  на  брата,  може  в  Вінниці  для  мене  роботу  знайде.  Правда  жити  з  ними  не  хочу,  надіюсь  брат  знайде  гуртожиток.  А,  щодо  кавалерів,  як  ти  кажеш,  цим  не  переймаюся,  з  моєю  зовнішністю,  хіба  може  клюне  такий  же,  як  я  рудий.  Та  мені  й  самій  добре,  не  поспішаю.  Мені    ж  не  тридцять  же  років,  ще  можна  розважитися,  пожити  для  себе.  Взагалі,  мама  каже  приказка  така  є  –  «Від  своєї  долі  ніхто  не  втік».
-  Гарна  приказка  та  я  вважаю  від  самої  теж  багато  залежить.  Які  новини  в  селі?  Я  два  тижні  не  була  вдома,  що  в  нас  нового?  -  нахиляючись  до  Олени,  тихо  запитала  Наталка.
 -  А,  що  нового…  Знову  когось  хоронили  із  героїв  АТО,  мама  бідкалася,  плакала,  я  саме  в  той  день  їхала  до  брата,  то  кого  точно  не  знаю.  Тільки  мама  плакала,  що  тепер  дитина  буде  на  пів  сирота.  Це  вже  приїду,  дізнаюся.  А  так,    в  селі  зовсім  молодих  не  видно.  З  нашого  класу  тільки  й  залишилися    я  та  Віктор  баби  Насті,  він  же  без  батька  й  матері,  сирота.  Військкомат  його  не  чіпає,  а  бабця  сказала,    «Через  мій  труп  підеш  на  війну».  Воно  й  справді,  хто  за  нею    догляне,  вона  ж  змалку  його  вибавила.
         Біля  бармена  скупчилися  хлопці,  на  свій  смак  шукали  музику.  В  цей  час,  у  двері  ввалились  четверо  хлопців,  про  щось  гучно,  весело  розмовляли.  Серед  них  Наталка  побачила  Миколу.  В  білій  сорочці,  як  наречений,  відразу  подумала  дівчина.  В  лівій  руці  він  тримав  рожеву  троянду.  Став  посеред  салону,  уважно  придивлявся  до  присутніх.  
   Двоє  хлопців    з  компанії,    підійшли  до  сусіднього  стола,  де  сиділи  двоє  дівчат.  Перекинувшись  кількома  словами,присіли  біля  них  і  вже  лунав  сміх.  Ще  один  хлопець  з  цієї  компанії  стояв  біля  бармена,  наче  чогось  чекав.
   Нарешті  Миколин  погляд  потрапив  на  Наталку,  їх  погляди  зустрілися,  він  посміхнувся.  Але  відразу  до  них  не  підійшов.  Наталка  від  злості,  аж  почервоніла.  Бач,  який  гордий,  от  халепа,  кого  він  чекає?  Адже  прийшов  з  трояндою.  
Оленка  помітила,  як  почервоніла  Наталка,  здивовано  до  неї
-  Ти,  що?  Про  що  думаєш?  Щось  сталося?
Наталка  опустила  голову,
-  Не  звертай  уваги,  відчуваю,  що  почервоніла,  може  хтось  дивиться  на  мене,  чи  щось  про  мене  говорить.
Микола,  з  усмішкою  на  обличчі,  таки,  підійшов  до  них,  присівши  на  стілець,    посеред  столу    поклав  троянду.    
-  О!    Наталі!  Ти,  що  Анжеліку  до  нас  привела,  таку  золотоволосу?  Де  її  викопала?    І  звідки  це  чарівне  сотворіння?  Зізнавайся….
Наталя  ховає  очі,  дивиться  в  сторону,  злість  розриває  душу.  Це  ж  треба  таке,  запросила  на  свою  голову!
Він  уважно  дивився  на  Олену,  та  ж  намагалася  дивитися  на  Наталку.  Хлопець  сміливо  взяв  Олену  за  підборіддя,
-  Ох!  Ох!  А  очі!  Як  смарагдові  рубіни…  
Їй  настільки  незручно,  що  ривком  руки    відсторонила  його  руку,
-  А  не  забагато  вільності,  шановний?
Микола  здвинув  бровами,  здивувався,
-  Ти  недоторканна?  Чи  горда  така?
Раптом  у  вікнах  наче  загорівся  факел,  блискавка  розрізала    небо,  різко,  гучно  шарахнув  грім,  одночасно  потухло  світло.
 Кілька  секунд  темряви.  Біля  бармена  загорілися  одна  за  одною,  з  десяток  свічок.  Він  швидко  розносив  їх  на  столи.
Коли  той  підійшов  до  них,  Микола  поплескав  по  плечі,  
-  Молодець!    Швидко  впорався!  Преміальні  випишу!  Принеси  нам    безалкогольних,  малинових  три  коктейлі,  я  за  кермом.
Наталя  здивувалася,  що  можливо    він  власник  цієї  кав’ярні?  Вона,  майже  нічого  про  нього  не  знала,  чула,  що  двадцять  чотири  роки  минуло,  що  тут  мешкає  разом  з  мамою.  Ще  якось    хлопці  гомоніли,  що  у  Вінниці  хоче  квартиру  придбати,  чи  будинок.  
 Микола,  зазирнувши  на  Олену,  нагадав,
-  О,  я  вибачаюсь!  Не  представився,  ця  гроза  збила    з  пантелику,  мене  звати  Микола.  Двадцять  чотири  роки,  не  одружений  зараз  і  не  був  одружений,  в  пошуках  для  себе  дружини,  вірної,  скромної,  працьовитої  та  гарної,  щоб  змогла  причарувати.
 На  обличчі  щира,  весела  усмішка,  кивнув  головою,продовжив,
-  А  тебе  звати….  я  зрозумів  Оленка!    До  речі  гарне    ім`я.  Та  не  схожа  на  обгортку  з  шоколаду  «Оленка»,    ти  за  неї  краща.
 Від  його  слів,  Олена  кліпала  оченятами,  ледь  встигла  зрозуміти,  що  він  сказав,  бо  говорив  дуже  швидко.  
В  кав’ярні  стало    трохи  тихіше.    По  вікнах  текла  вода,  чутно,  як  хлюпотів  дощ,  до  того  ж  не  малий,    надворі    вирувала  справжня  злива.
 Коктейлі  пили  мовчки…  на  столі  палахкотіла  свічка.  Микола  уважно  придивлявся  до  Олени,  славна,  носик  симпатичний,  пишні  груди.    Цікаво,  мабуть  з  одного  села,  а  такі  різні.  Та,  не  знає,  що  на  себе  напнути,  а  ця  така  проста.  І  фарб  ніде  не  видно,  натуральна,      в  голові  копошаться  думки.  Вкотре  зазирне  на  обох  дівчат,  порівнював  їх  вигляд.  Вже  планував,  так,  не  тікати  додому,  а  запропонувати  свої  послуги,  може  не  пошле  подалі.
   Олена  заговорила  першою,  ледь  схвильовано,
-  Дарма  залишилася,  вже    напевно  була  би  вдома.  Після  такого  дощу  чи  й  до  села  поїде  автобус?!  Дорога  паршива,  хоча  дорога    й  висипана    вапняком  та  яма  на  ямі,  не  знаю  коли  додому  попаду.  
-  О  квіточко,  то  ти  з  того  села,  що  й  Наталя?  До  речі,  Наталочко,  це  тобі  за  гарний  сюрприз,-  він  подав  їй  троянду,  в  черговий  раз  посміхнувся.
В  очах  Наталки  сонячні  блискавки,  хоча    вона  не  зрозуміла  за  який  сюрприз.  Та  все  ж  зацікавлено  позирнула  на  Олену,  яка  її  реакція,  на  те,  що  він  вручив  їй  троянду?
Наталя  задоволеним  голосом,
-  Дякую  Миколко!
   Олена  мовчала,  опустила  голову,  стало  трохи  незручно.    Наталка,  не  поспішаючи,  демонстративно  підняла  руку,  поклала  на  плече  Миколи,
-  А  що,  може    такою  погодою  Олену  в  село  повезеш?
Він  відразу  ж  забрав  її  руку,  поклав  на  стіл,
-  Наталко,  скажи  ти  про  мене,  щось,  колись  погане  чула  ?  Напевно  ні,  то  ж  на  мене  можна  покластися,  я  буду  вірним,  як  пес.  І  в  повній  цілості  довезу  додому.  В    машині  тепло,  є  запасна  куртка,  одягне,  зігріється.  Даю  слово,    чіплятися,  як  банний  лист,    не  буду.  Давай  Наталю,  ми  тебе    завеземо  на  квартиру,  навіщо  тобі  час  втрачати,  завтра  робочий  день,  краще  вдома  виспишся.  А  я  Олену  завезу,  не  хвилюйся,  -  говорив,  наче,  розмірковував  вголос.
Дівчата  тільки  переглянулися  .  Наталка  зрозуміла,  його  жест,  хотів  показати  свою  незалежність.  Та  нічого,  вирішила  дівчина,    відвезе  її  в  село,  на  цьому    й  кінець.  Мені  ж  подарував  троянду  і  до  Олени,
-  Гаразд,  їдь,  не  бійся,  хлопець  слова,  надійний.  Вже  й  здається  дощ  ущух,  маленький  січе.    
-  Я  зараз  прийду,  зачекайте,  нехай  вийду  надвір,  подивлюся,  що  там  коїться?  -  поспішив  Микола.
     Ну  нарешті,  думала  Наталка,  тепер  буде  знати  де  я  живу,  можливо  колись  заїде,  нехай    її  завезе,  дізнається    з  якого    ми  села.  
   Надворі  сиро,  прохолодно….  дівчата  вже  в  машині,  Микола  прощався  з  друзями.  Одному  з  них,  шепотів  на  вухо,
-  Гадаю,  в  селі  заночую,  то  ж  не  переймайтеся,  якщо  завтра  трохи  затримаюсь.
Хлопці  весело  плескали  по  плечу,  бажали  удачі,
-  Ну  давай,  щасливої  дороги!  Не  злови  ґави,  може  це  доля!.
   Було  близько  двадцять  другої  години,  коли  Наталка  попрощалася,  пішла  до  квартири.  Олена,  трохи  боязко  їй  махнула    рукою,  як  миша  забилася  в  куток.  Микола  дав  їй  куртку,
-  Зігрійся,  бачу  змерзла!  І  не  бійся,  не  скривджу  тебе,  село  ваше  знаю,  не  хвилюйся.
     За  кермом  машини  мовчав,  а  серце  тріпотіло,  що  придумати,  щоб  подивитися,  що  за  сім`я?  Де  вона  живе  і  як?  Хотілося    швидше  дізнатися  про  її  життя.  
 Позаду  дванадцять  кілометрів,  а  їм  обом  здалося,  що  це  минула  якась  мить.  Оленка,  дивилася  на  його  широкі  плечі,  мужні  руки.  Гарний  хлопець,  комусь  буде  добрим  чоловіком,  не  якесь  похабне,  не  виховане    сотворіння.
 Машина  зупинилася  біля  штахетного  паркану,  ворота  відчинені,  по  всій  хаті  горить  світло,    на  обійсті  в  купі  сидять  гуси.  Почувши  гул  машини,  гусак  гучно  заґелґотав,  хтось    надворі  включив  світло.  З  хати  вийшов  батько  Олени.  Взутий  в  гумові  калоші,  розвів  руками.  Олена  вискочила  з  машини,
-  Дякую,  от  я  і  вдома.  Тату,  це  мене  знайомий  підвіз,  не  сварись.  Це  Наталки  Овчинникової  знайомий,  Микола.  
Батько  не  роздумуючи,  підійшов  до  машини.  Хлопець  відчинив  двері,
-  Доброго  вечора  вам!  Ви  не  сваріться,  в  нас  така  гроза  була  й  дощ  сильний,  вона  завчасно  не  мала  чим    дістатися.
 -  То  нічого,  я  Дмитро,  її  батько,-  протягнув  до  нього  руку,  продовжив,
-  Давай  заходь  повечеряємо,  жінка  вже  спить,  скуштуєш    нашого  молодого  вина  з  чорної  смородини.
     Олена,  як  почула  ці  слова,  мов  ошпарена  окропом  залетіла  до  хати.  Що  робити?  Якщо  погодиться,  не  посмію  ж  його  прогнати.  Що  тоді  від  Наталі  слухатиму?  Та  чи  він  її  просто  знайомий,  чи  можливо  зустрічаються?  Вона  про  це  їй  нічого  не  говорила.  Оце  так  справи!  От  батько,  компанії  хоче!  А  мені  потім  прийдеться  віддуватися.
   Переступивши  поріг,  Микола  привітно  привітався,  Олена  стояла  перед  ним,  як  червона  троянда,  не  знала  куди  подіти  очі.  А  чого  й  сама  цього  не  знала.  Батько  до  неї,
-  Давай  ми  повечеряємо,  там  мати  качку  запекла,  нехай  спить,  її  не  чіпай,  сама  накрий  на  стіл.  Батько  запропонував  Миколі  помити  руки.
 Олена  швидко  подала  вечерю,
-  Ну  на  добраніч!  Дякую  Миколо!  Щасливо  добратися  додому.
Поспіхом,  зайшла  в  свою  кімнату.  Серце  гупало,  здавалося  вискочить.  А  красивий  же  та  куди  мені  до  нього.  
В  ліжку  умовляє  себе,  повечеряють  та  й  поїде.  Заснула  не  відразу,  але  день  пригод  її  зморив.
За  вікном  ранок.  Небо,  немов  сіра  пелена,  після  дощу  повітря  насичене  вологою.  На  обійсті  ґелґочуть  гуси,  батько  кликав  курей.  
     Прокинувшись,  Олена  відразу  відчинила  вікно,  в  обличчя  війнуло  прохолодою,  пахло  сирістю,    на  подвір’ї  побачила  Миколину  машина.  Чи  зламалась?  А  де  ж  він,  там  і  спить?  
Це  перше,  що  прийшло  їй  на  думку.  Накинувши  на  нічну  сорочку,  літній  халат,  вискочила  з  кімнати.  Оторопіла,  коли  побачила,  що  Микола  солодко  спав  на  дивані.  Очі  від  здивування,  ще  більше  округлилися,  лише  одна  мить  і  вона  повернулася  в  кімнату.  В  душі  дивне  хвилювання.  А  від  чого?  Задала  собі  запитання.  Так  треба  зібратися  і  йти    допомагати  матері,  треба  ж  молоко  процідити,  вона  напевно,  вже  корову  погнала  до  череди.  
   Коли  Олена  зайшла  в  кімнату,  на  вміло  застеленому  дивані,  сидів  Микола,  привітно    посміхнувся,
 -  Вибач,  я  не  поїхав,  такий  дощ  линув,  як  з  відра,  батько  твій  не  відпустив,  каже,  ще  вночі  десь  би  застряг.  Побоявся  за  мене,  наче  я  йому  якась  родина.  Олена  почервоніла,  як  буряк,  не  могла  й  слова  вимовити.  Він  підійшов  впритул  до  неї.    Ледь  тремтіла,  як  листочок  на  дереві,  хотіла  відступити,
-  Чого  боїшся?
 Рукою  торкнувся  підборіддя,  погляд,  очі  в  очі,  довгий,  солодкий  поцілунок.  Вона  й  сама  не  знала,  чому  не  сперечалася.  Ніжний  дотик  до  уст,  на  якусь  мить  сп’яніла.  Наважилася  відійти  від  нього,  але  чомусь  не  слухаються  ноги.  Наче  він  у  неї    всю  силу  забрав  та  все  ж  зробила  крок  назад.  Він  тримав  її  руку,
-  Не  гони  мене,  краще  пізнай,  подобаєшся  ти  мені,  золотоволоса!
Їй  ніхто  й  ніколи  не  казав  таких  слів.  Нині  ж  наче  хтось  доганяв,  схопивши  на  ходу  пусте  відро,  вискочила  з  хати.  Немов  п`яна  йшла  до  криниці.    Він,  не  гаючи  часу,  поспішив  за  нею.  Побачивши  його  поряд,    поспіхом  спустила    відро  донизу,  відійшла.  Наче  грали  в  мовчанку,  тільки  погляди.  Назад  йшли,  не  поспішаючи,  він  ніс  відро  з  водою,  вона  ж  намагалася  приховати  усмішку,  дивилася  під  ноги.
На  обійсті  батько,  на  обличчі  щира,  весела  усмішка,  й  про  себе,
 -  А  жінка  журилася,  коли  вийде  заміж  наша  -  руденька,    а    воно  бач,  як,  від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш.
Із  сараю  вийшла  мати,  в    руках  тримає  кошик  з  яйцями,  
-  О,    всі  повставали…  давай  доню,    йдемо  сніданок  рихтувати.
   Вони  наче  давно  знайомі,  дружно  снідали  за  столом,  Микола  розповідав  про  себе,  батько  й  мати    час  від  часу    переглядаються.
   Після  почутого,  Олена  зробила  висновки,  що  Наталя  майже  нічого  не  знає,  про  нього.  Здивувалася,  що  виріс  без  батька.  Він  господар  кав’ярні  і    у  Вінниці  на  базарі  має  Ракушку,  торгує  взуттям,  яке  привозить  з  Одеси.
 Час  швидко  пролетів,  на  годиннику  одинадцята.  Микола  подякував  за  теплий  прийом,  підморгнув  Олені,
-  Я  ще  приїду,  тепер  вже  сам  знайду  дорогу.
       Машина    набирає  швидкість.  Батько  дивився  вслід,  не  витримав,  
-  Дивися  доню,  отакого  би  нам  зятя,  гарний  хлопчина!
-  А  я  тут  до  чого?  Тату,  це  просто  знайомий,  сердито  зиркнула,  поспішила  в  хату.    
   Швидко  минали  дні.  Майже  два  тижні  Наталя  в  кав’ярні,  знервовано  дивилася  на  вхідні  двері.  Не  було,  як  поїхати  в  село,  трохи  заслабла,  від  дітей    заразилася  вірусом.  А  по  такій  погоді  куди  їхати?  А  дощі  зарядили  наче  вже  пізня  осінь.  Ці  дні  не  бачила  Миколу,  а  подзвонити  до  Олени,  не  змогла,  картала  себе,  що  не  записала  її  номер  телефону.  Це  очікування  її  дратувало,    підійшла  до  бармена,  
-  Щось  Миколи  давно  не  видно,  не  знаєш  де  пропав?
Хлопець  не  відволікаючись  від  натирання  фужерів,
-  Чому  не  знаю?  Крутиться,  курс  тримає,  то  на  Одесу,  то  на  Вінницю,  (доляри)  заробляє.  Чув,  що  якась  дівка  із  села  обкрутила,  у  Вінниці  хату  купує,  надумав    одружитися,  розпрощатися  із  свободою.  Більше  нічого  не  знаю.
     Погода  трохи  покращилася,  але  вже  хазяйнував  вересень.  Наталя  ледве  дочекалася  вихідних,  їхала  в  село.  Як  завжди  вирядилась,  в  яскравому  одязі,  накладні  махрові  вії,  яскравий  макіяж  на  обличчі.  Зійшовши  з  автобуса  не  пішла  додому,  її  розбирала  цікавість,  прямувала  до  Олени.  Цілу  дорогу  розмовляла  сама  із  собою,  як  навіжена  -«  Ні  він  не  міг  на  неї  клюнути,  навіть  допустити  цього  не  можу.  Це  ж  якому  треба  бути  дурневі,  щоб  на  неї    зазіхнути.  Сам  такий  славний,  забезпечений,  ні-ні.  Хоч  запитаю  в  неї,  як    тоді  довіз  її  додому.  Та  нарешті  запишу  її  номер  телефону».  Весь  час  думки  за  Миколу,  це    точно  в  нього  хтось  інший,  точно,    не  ця  руда.
 За  кілька  кроків  до  обійстя  Олени,  почула  сміх  і  її  голос,
 -  Миколо!  Відпусти,  не  цілуй,  не  обіймай  при  батьках.  В  селі  не  годиться  так  поводитися,  ще  хтось  побачить.
Наталя  завмерла,  присіла  під  брамою.  Розгубилася,  йти  назад,  чи  вперед?
Раптом,  зовсім  близько,  біля  хвіртки  заговорив  Микола,
-  Нехай  бачать!  Скоро  одружимося,  чого  чекати?  На  Покрову    візьмемо  шлюб,  в  кав’ярні  весілля  зіграємо.  Будеш  моєю…  золотоволоса!  Все-все,  дала  згоду,  значить  назад  дороги  немає,  ні-ні-ні,  голубонько  моя,  не  відпущу.
Наталя  крадькома  відійшла  за    великий    кущ    бузку.
Ворота  відчинилися,  машина  швидко  поїхала  в    напрямку  дороги,  до  містечка.  Олена,  наче  літала,    щось  приспівуючи,  собі  під  ніс,  зачинила  ворота,  зникла  в  хаті
     Ну  от  і  все,  знервовано,  йшла  стежкою  додому  Наталка.  Шансів  з  ним  бути,  ніяких,  прогавила  я  своє  щастя.    Що  він  в  ній  знайшов?  Вкотре  себе  запитувала  дівчина,  озирнувшись  назад,  пригадує  слова,    які  говорила  Олена;  »  Від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш».  А  можливо  воно  так  і  є,  хто  знає?  Та  де  ж  та,  моя  доля?  Де  так  довго  блукає  моє  щастя?  Хіба  я  гірша  за  неї?  Чому  все  так?
   В  обличчя  дмухав  осінній  вітерець….  Наталя  намагалася  затримати    непрохані  сльози.  Ні  плакати  не  можна,  себе    втішає,  ще  фарби  потечуть.    Важке  дихання,  її  переслідувало    неприємне  відчуття,  як  ком  у  горлі,  хотілося,  ридати,  кричати.

                                                                                                                                                                       Вересень  2018  р


   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018

Осінь … жовтень

Ясне  сонечко  дрімає,
Прохолоду  відчуває,
Ото  осінь,  чарівниця,
Все  літає,мов  Жар  птиця.

Чути  пісню  колискову,
Завітала  у  діброву,
У  красу,  всіх  одягала,
Золоту  стрічку  вплітала.

Молодесенькій  берізці,
Розгойдалась  по  верхівці,
Скрізь  під  музику  фантазій,
Щоб  не  було  їй  претензій.

Злата  кинула  довкола,
Вся  трава  майже  пожовкла.
Рудий  жовтень  веселився,
Раптом  дощик  заходився,
Із  листків,  збігла  багрових,
Осінь  в  краплях  кольорових.

15.09.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2018

До неба задивлюсь…

       
   Задивлюсь  до  неба,  озирнусь  довкола,
Земля  –  ненька,  моя  різнокольорова,
Поцілунок,  шле  сонце,  ясніє  просинь,
Чарівниця  мандрує  -  панянка  осінь.

Задивлюся,  а  ліс,  сумний,  напівголий,
Молоденький  клинок,  одяг  фартух  жовклий,
Десь  лишилося,  все  ж  листячко  подерте,
Присоромився,  за  те  вбрання  відверте.

Гра  акорди,  з  вітром  осінь  -  танцівниця,
Закружляла,  в  танці,  радо  веселиться,
Вже  до  неї,    задивлюсь,  мій  сум  розвіє,
Співа  серденько,  то  ж  краса  душу  гріє.


                                                         18.10.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2018

Я в його обіймах

Я  в  обіймах,  тішусь,  о  бабине  літо,
Де  не  гляну,  зразу,    на  душі,  так  світло,
Ясне  сонечко,  добре  сяйвом  світить,
А  промінчик,  теплом,  ніжністю  потішить.

Золотаве  листя…  на  синьому  фоні,
Мов  спадає  з  неба  ,  підставлю  долоні,
О,  чаклунко  –  осінь,  багряні  вуалі,
Я  попрошу,  люба,  геть  розвій  печалі.

Чи  ховай,  під  листям,  притруси  росою,
Налюбуюсь,  нехай  твоєю  красою,
Ступай  осінь,  сміло,  розкидай  намисто,
Ще  добав,    бурштину,  із  веселим  блиском.

Павучок…сховався  павучок,  немов  у  віконці,
З  вітерцем  мережки,  виграють  на  сонці,
Мене  осінь  сповий,  співай  із  сюрчками,
Іще  трішки  змалюй,  жовтими  стрічками.

Щоб  думки,  сонячні  й  сни  добрі  осінні,
Гріли  душу,    в  ці  дні,  холодні  і  зимні.


17.10  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018

ЗІ СВЯТОМ ПОКРОВИ!

Ой  прийшла  Покрова,  вся  травичка  кволо,
Та  й  голівку  схилила,  де  не  глянь,  голо,
Застелила  землю  листячком  багровим,
Покривалом  теплим  й  різнокольоровим,
Тож  спішіть  дівчата,  до  гулянь    весільних,
Та  й  єднайтесь,    люди  до  святкувань  спільних.

Всі  засіки  повні,    вродила  пшениця,
На  Покрову,  свято,  хай  чиста  водиця,
І    довкола    покропить,    ще  й  військо  наше,
Щоб  жилося    вільно  й  набагато  краще.

На  сторОжі,  стоять  козаки  вкраїнські,
Відчайдушні,  горді,  мужні  й  непохитні,
Хай  всміхнеться  доля,  війна  закінчиться,
Най    у  полі  чистім,  жито  золотиться.

Поможи    в  Покрову  ,  катів  відігнати,
Щоби  ясне  сонце  й  не  плакала  мати,
Ми  вклонімось  з  вдячністю,  перед  тобою,
Захисти,  накрий  від  ворогів  собою!

Богородице!  Нехай  дзвенять  дзвіниці,
Прославляймо,  тебе  у  щирій  молитві,
Нині  чудо  станеться    в  божій  благодаті,
Хай  живе    все  людство  в  радості  і  щасті!

***
Шановні  друзі  !  Вітаю  всіх  зі  святом  Покрови!
Та  Днем  захисника  України!
МИРУ,  ДОБРА,  РАДОСТІ,  ДОСТАТКУ  І  ЩАСТЯ  ВАМ!

13.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2018

В холодный вечер

Ах  осень  -  осень…..  Сонный    месяц  в  тумане
В  холодный  вечер,  сыграю  на  баяне
 С  шорохом  ветра  ,  мелодии  совпали
На  бал  осенний,  с  тобою  мы  попали
Листва  кружится,  измеряя  высоту
Ей  нет  надежды  ,сохранить  всю  красоту
Уж  наблюдая…    А  ветер  с  ней  играет
Мы  словно  в  вальсе,  сердечко  замирает
А  я  желаю,  чтобы  вдвоём  сумели
В  поисках  счастья,  пережили  метели
И  даже  зимы…  Если  пурга  заметёт
Вдвоём    ведь  сможем,  растопить  снега  и  лёд
А    ветер  свищет…  Уж  за  окном  дождливо
По  стеклу  капли,  стекают  так  лениво
Вместе  з  листвою  ,  осень  утопит  слёзы
Мы  притаившись  ,  поникнем  в  свои  грёзы….

                                                                                                     11.10.2016г
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809725
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.10.2018

На перині / з гумором/

Баба  з  дідом  на  перині,
   Думки  в  кожного  перлинні,
 Поклав  руку  на  подушку,
 Обійняв  немов  подружку.
Баба  очі  закотила,
-  Та  у  тебе  ж,  ще  є  сила,
Бач  подушку  обіймаєш,
 Мою  душеньку  терзаєш.
Хай  мене  би  доторкнувся,
-  Та  я  це,  оте    забувся,
Дід  до  неї,  здивувався,
Думав  сам    давно  (зостався).
Бо  відчув,  що  я  на  волі,
 Допекла  ти  вже  доволі,
Все  життя  удвох  не  в  згоді,  
Що  сказати  й  на  городі,
Все  копай,  мене  ганяєш,
Потім  кажеш,  що  страждаєш.
Нехай  добре  би  відпочив,
Тебе  б  врешті,  я  поняньчив,
Обіймав  замість  подушки,
-  Тож  давай,  підстав  ти  губки,
Пишні  груди,  лиш  підбери,
 Так  ніжненько  їх  пригорни,
Бо  боюся,  що  задушиш,
       Все  життя  ти  мене  мучиш.

                                     27.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018

Осінь у тумані

Жмутами  стелиться  туманна  пелена,
І  ранок  ледве,  зміг,  очі  при  відкрити,
Здаля,  небо  в  імлі,  нема  хмар,  сивина,
Де  сонцю  сили  взять,    щоб  наскрізь  пробити.

Де  теплий  цілунок,  щоб  земля  проснулась?
І  осінь  -  красуня  розправила  крила,
Напевно  б    у    віночку  та  й  усміхнулась,
Й  повсюди  вуалі  яскраві  пошила.

Не  чути  пташини    вітрисько  спить  в  шатах,
Крап  -  крап  тихо  з  листя…    роса  покотилась,
Ледь  -    ледь  засріблилась…..у  багряних  свитах,
Яскравий  промінчик….  осінь  звеселилась.


10.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018

Где то там вдали

Слышен  крик,  где  то  там,  вдали,
Отлетали,  вновь  журавли,
Уж  совсем  покраснел    закат,
Нашей  встрече,  был  очень  рад.

Серебрится  вокруг  земля,
Ах,  лебёдушка  ты  моя,
Ведь  тебя,  я    встретил  сейчас,
И  печаль,  уж  рассеялась.

Впереди  дорога  длинна,
Но  придёт  же,  скоро  весна,
Вновь  развеется    на  ветру,
 Мы  услышим    грустное  -  Кру.

2013г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.10.2018

Засріблилась осінь

То  замки  багрові  -  дерева  у  лісі,
Крислаті    й  величні,  низькі  на  узліссі,
Не  чути  щебету,  птахи    відлетіли,
А  сосни  -  красуні,  зеленню  рясніли.

Лягла  прохолода….  червоні  віконця,
Це  в  клена  листочки,  від  ясного  сонця,
З  вітриськом  сваряться,    суперечку  ведуть,
П`янкі,  аж  хмеліють…  вже  ось  -  ось  опадуть.

У  небі  сизі  хмари,  ледь  роздрібнились,
В  полоні,  поміж  чорних  та  й  поріднились,
Холодний  дощик…  засріблилася  осінь,
Аж  там,  на  небосхилі,  виднілась  просинь.

06.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018

Який день подарує Господь. . / проза /

           
       Осіння  пора.  Немов  човни   в  морі,  по  небу  наввипередки   пливуть  сірі,  білі  й  темно-сині  хмари.  Одні  досить  швидко,  інші  на  якусь  мить  зависають,  туляться  одна  до  одної,  згодом  знову  розсіваються,  пливуть  далі.  Інколи  поміж  хмар   просвічується  небо  синь,  а  часом  немов  через  сито,  проб’ється  сонячне  проміння.  Або  ж  вишкіриться  сонце  і  вже  на  землі  все  звеселиться.
Невелике  селище  розділене    залізничним  полотном  потопає  в  зелені.  По  один  бік    більше  хатин  і  садків,    по  інший,    в  напрямку  заходу,  тягнулася    стрічкою  річка  Лопань.  Тут  більше  місця  займала  долина  з  високими,  шовковистими  травами,  а  вздовж  річки  густо  зелені  кущі  шипшини.  Які  весною,  всі  квітучі,  неначе  гірляндою  прикрашали  її.  А  ближче  до  хат,  росли  старі  високі  тополі,  охороняли  річку  від  населення.  Вздовж  долини,  на  пагорбу  зеленів  величезний  листяний  ліс.
   Погода  була  мінливою  та  люди  раділи,  що  нарешті  пішли  дощі.  Не  врожайне  літо,  посушливе,  спекотне  з  суховійними  вітрами.
     Біля  убогої  старенької  хати,  покритою  соломою  о  очеретом,  вимащеною  глиною,  побіленою  вапном,  росла  висока,  крислата  черешня.  З  неї    тихенько,  один  за  одним  злітали  листочки,  деякі  зовсім  пожовклі,  а  деякі  ледь-ледь  почервонілі.  Після  дощу,  що    напередодні  пройшов,  зелені  листки  на  черешні  мокрі,  сонячне  проміння  посилає  до  них  поцілунки  й  вони  виблискують,  раділи,  хоч  маленькому  та  все  ж  теплу.  Та  раптом  проміння    зникало  за  похмурими  хмарами,  зривається  вітер  й  не  жаліючи,  шарпає  листя,    намагаючись  зірвати    його  й  кинути  до  землі.  Після  дощу  холодно,  сиро,  погода  навіває  сум.  За  черешнею  тягнувся  невеликий  садок.  Деякі  дерева  були  насаджені  предками,  а  деякі  посадили  батьки  й  діти  разом.  В  сім`ї,  як  народиться  дитя  так  і  саджали  яблуньку  чи  вишню,  чи  грушку.  Навесні  справжній  рай,  як  йдеш  стежкою,  по  один  бік  уряд  цвітуть,  як  наречені,  молоді  вишні,  а  по  інший    бік  крислаті  старі  й  молоді  яблуні,  які  п`янять    медовим  запахом.  Довкола  чути  веселий  гул  бджіл,  намагаються  не  втрачати  час,  збирають  нектар,  стрімко  то  відлітають,  то  знову  прилітали.
     Велика  сім`я  жила  в  цій  хатині.    Бог  дав  сімох  світлооких  діточок,  шестеро  світло  русявих  доньок  і  одного,    з  ледь-ледь  темнішим  волоссям  синочка.  Ні,  він  був  не  останнім,    в  сім`ї  був  п`ятим,  воно  б  може  було  і  менше  мати  діточок  та    лікарів  в  селищі    немає,  ще  й  заборона  на  аборти.  А  доля  дарувала  радість  й  не  запитувала,  чи  важко  буде  чи  ні,  на  ноги  підняти  цих  дітей.
   Тисяча  дев`ятсот  п`ятдесят  третій  рік  всім  видався  дуже  важким.    Із-за  погодних  умов  рік  був  не  врожайним,  кожна  велика    сім`я  не  жила,  але  все  ж  вижила.
 Хоча  старша  донька  Клава  й  вийшла  заміж,  пішла  жити  до  свекрухи  та  вдома,  ще  шість  дітей,  які  хотіли  їсти.  Одне  спасіння,  що  була  корова  Зірка.  Хоча  мама  й  скаржилася,  що  дає  мало  молока  та  кожного  дня    діти  мали  можливість  посмакувати  ним.  Інколи,  відігрівали  кисле  молоко,  робили  сир  та  то  тільки  на  продаж,  він  дуже  цінився  на  базарі.  Вдома  всі  турбувалися  за  корову,  любили  її,  називали  годувальницею.
   Можна  було  доволі  наїстися  бараболі,  яку  приносила    Ліда    з  поля.  Це  вже,  як  приморозки  почнуться,  як  мають  орати  поле  на  зиму.  Лише  тоді  об`їждчики  дозволяли  зайти  дітям,  ритися  в  мокрій,  холодній  землі  в  пошуках  бараболі.  А,  ще    влітку  тішилися  ягодами,  скільки  хотіли,  стільки  й  їли.  Тільки    треба  було  обов`язково  рвати  на  базар,  щоб  продати.  А  щодо    яблук  і  грушок  то  це  тільки  тих,  що  впали  до  землі,  чи  залишаться  де-не-де  на  деревах.  А  кращі  яблука  й  груші  зривали  й  носили  на  базар,  інколи  на  щось  міняли,  то  ж  треба  в  щось  одягти  цю  ораву.  
   Ліда  -  друга  дочка  в  сім`ї,  невеличка  на  зріст,  худорлява,  їй  навесні  минуло  п`ятнадцять  років,  закінчила  сьомий  клас.  Мала  намір  поїхати  на    швейну  фабрику  на  тримісячні  курси  шиття,  щоб  згодом  там  працювати.  Вона,  права  рука  мами.    В  усьому  допомагала  їй,  була  смирною,  спокійною,  ніжною  й  ласкавою,  доброзичливою  дівчинкою.  Мала  дзвінкий  голос,  любила  співати.  Любила  сестричок  й  братика,  вечорами,  їм  співала  колискові  пісні.  Бачила,  що  мамі  дуже  важко,  не  встигає  зробити  все  до  ладу,  тому  й  допомагала.  Розуміла,  що  треба  виживати,  з  старшими  майже  ніколи  не  сперечалася.  На  її  плечі  рано  лягла  важка  робота  та  іншого  виходу  не  було.
     Крім  Ліди,  ще  трьом  дітям  треба  все    зібрати  до  школи.  Галинка,  хоч  менша  за  Ліду  всього  на  півтора  року,  зовсім  не  переймалася    хатніми  турботами.  Любила  поспати  та  все  не  могла  наїстися,  часто  нила,  що  голодна  і  ніхто  на  неї  не  звертає  уваги.  Сама  ж  не  хотіла    приділяти  уваги  меншим.  Катеринка  ж  на  три  роки  молодша  за  Галю,    трохи  бавилася  з  молодшими  сестричками,  адже    в  десять  років,  ще  хочеться  погратися.  Миколка,  як  ковбой,  бігав  грався  в  війну,  робив  рогатки,    дражнився  з  дівчатами.  Дуже  не  хотів  йти  до  школи  та  рано  чи  пізно,  все  ж  треба    було  навчатися.
   Олі  минуло  чотири  рочки,  найбільше  любила  гратися  сама  під  наглядом  Катрусі.  А  іншого  разу  було    й  разом  з  нею  гралася  в  піску,  чи  то  в  траві,  що  за  старою  дерев`яною  огорожею.    А  далі  йшла  смуга  бузку  й  кущів  шипшини,  яка  відділяє  вулицю  від  поля.  На  поле  батьки  забороняли  бігати,  бо  там  в  часи  Великої  Вітчизняної  війни  були  склади  снарядів.  Ліда,  час  від  часу  навідувалася  до  дівчат,  подивитися  де  знаходяться,  вона  добре  пам`ятала  війну,  як  минулого  року  на  цьому  полі  підірвалася  жінка  з  двома  дітьми.
     До  наймолодшої  дочки  Ніни,  комусь  не  вистачає  часу,  а  в    когось  не  було  бажання  бавитися  з  малою,  все  тікали  від  неї.  Вона  народилася  кволою,  худенькою,  як  тріска,  часто  плакала,  вередувала.    Як  була  меншою,  то  все  мама  покладе  в  корито  при  землі,  щоб  не  далеко  падати,  скаже,  щоб  старші  приглядали.  Іграшки  б  було  дати,  та  де  ж  їх  взяти,  як  грошей  все  катма.  Оля,  чи  Катя  принесе  дерев`яні  й  алюмінієві  ложки,  різні  кришки  від  каструль,  баняків,  ото  й  іграшки  були  для  маленької,  щоб  менше  їх  турбувала.
 Батько  працював  на  залізниці,  слюсарем-електриком  у  поїздах  далекого  сполучення.  Вдома  був  рідко,  намагався  частіше  їздити  ,  щоб  більше  заробити  грошей.  А  мама  займалася  вихованням  дітей.  Інколи  було  піде  на  роботу  в  «Радгосп»,  у  поле,  покине  дітей,  а  потім  хворіють  і  хворіють,  ледве  раду  давала.
   Народжене  маля  в  сорок  років,  то  вважалася  пізня  дитина.  В  такі  роки  вже  й  сивина  на  висках,  бавили  всі.  Хіба  винна  в  цьому,  дитина,  що  прийшла  на  цей  світ?  Що  чекає  її,  чи  вона  виживе,  чи  благословить  її  Господь  жити  далі?  Часто  задавала  мати  собі  запитання.    Важкий  тягар  на  плечах  несла,    зранку  й  до  ночі,  все  в  роботі.  Зварити  їсти,  майже  щоденне  прання  руками,  ще  й  криниця  далеко.  А  корову,  курей  і  город,  все  треба    обійти.  Дітям  приділити  увагу,  ще  й  на  базар  якось    треба  вирвати  час,  щоб    продати  яйця,  моркву,  чи  буряк.  А,  як  зовсім  скрутно  то  діло  дійде  й  до  курки,  хоча  вдома  тримали  не  більше  десяти,  чи  дванадцяти  штук.
   То  добре,  що  в  селищі  були  будинки,  гуртожитки  від  «Радгоспу»,  в  основному  тут  жили  люди  по  найму,  приїжджі,  не  мали  своїх  городів,  тому  й  мусили  купувати  продукти  в  місцевих  господарів.  Хоча  за  дітей  серце  боліло  та  мусила  приховати  якесь  яйце,  щоб  продати,  бо  ж  треба  придбати  взуття  та  одяг.  Менші  діти  завжди  носили  одяг  після  старших  та  час  йшов,    діти  ж  підростали,  треба  було  в  що  одягати.  А  про  взуття:    чобітки,  черевики,  то  вже,  що  говорити,  по  черзі  в  школу  взували,  бо  всім  окремо  не  було  за  що  купити.  На  батьківську  зарплату    в  шістдесят  дев`ять  карбованців  не  дуже  розженешся.  Воно,  якби  ж  сім`я  менша,  то  можливо  й  не  погано  було  б,  а  так,  як  вже  є.  
   Коли  Ніні    минуло    вісім  місяців,    вона  дуже  захворіла.  Дитині  б  молока  парного  та  саме  в  цей  час  корова  ходить  тільна.
   Нічний  плач  не  давав  спати  старшим    дітям.  Бліде  дівча  капризувало,  крутило  голівкою  і  дуже  кашляло.    Мати  носила  на  руках,  молилася  Богу,  трохи  помовчить,  а  згодом  скаже,
-  Все  в  руках    Всевишнього.  Як  вирішить  так  і  буде.
     А  потім  гляне  на  дітей,  пригорне  до  грудей  і  зі  сльозами  на  очах,
 -  Та  чи  вона  житиме?.
 В  цей  час,  Ліда  вже  працювала    в  Харкові  на  швейній  фабриці.  Та  зранку  й  після  роботи  намагалася  допомогти  по  господарству.  Вона,  як  почує  ті  слова  від  матері,  сльози    на  очах,  ставало  страшно  від  таких  слів,  віяло  холодом.  Інший  раз  скаже,
-  Мамо,  вона  ж  як  квіточка  маленька,  що  все  хилить  голову  донизу  і  чому  так  часто  хворіє.
     Галинка  ж  брала  книжку  до  рук  і  відразу  десь  зникала.    А  Катеринка,  подивиться  на  маму,  ледь  посміхнеться,  за  звичкою,  затисне    зубами  нижню  губу  й  мовчки  відійде.  Миколка,  якому  минуло  сім  років,  не    переймався  домашніми  проблемами,  все  десь,  то    на  печі  грався,  то  в  піску,  чи  просто  в  траві.  А,  як  дощ  надовго,  то  пропадав  у  сусідів,  бігав  гратися  до  однолітка  Сашка.
         Вже  минуло  два  місяці,  а  Ніна  хворіла  й  хворіла.  Дітям  батьки  заборонили  до  неї  близько  підходити.  Одна  за    другою  хвороби,  чіплялися  до  дівчинки.  Спочатку  був  бронхіт,  згодом  запалення  легенів,  після  цього  скарлатина  і  коклюш.  Та  Ліді  мама  дозволяла  бути  з  нею  ввечері,    вкладаючи  маленьку  спати,  вона  співала  колискову  пісню.  Уколи  дівчинці    зробили  вдома,  від  лікарні  мама  відмовилася.  Бо  лікарня  в  районі,  а  це  ж  далеко,  більше  двадцяти  кілометрів,  то  ж  не  покине  дітей.
     Та  життя  продовжується,  час  плинув.  Згодом  Ніні  стало  краще,  кашляла,  але  набагато  менше.  Вона  в  рік  почала  ходити,  правда  хода  була  смішною;  стане,  огляне  всіх,  рівно  зробить  два-три  кроки,  а    потім,  як  пір`їнка  летить  до  когось  на  руки.
   Ця  радість  прийшла  ненадовго,  знову  захворіла,  вночі  душив  кашель.  Вранці    мати  носила  її  на  долину,  до  річки,  так  радили  старі  люди,  казали,  що  кашель  мине  швидше.
     Останні  дні  жовтня  дощило.  Мати  бідкалася,  що  треба  йти  далеко,  кілометра    три  до  скирти,  щоб  набрати  соломи  для  корови.  На  полях  майже  пусто.  То  раніше,  був  такий  час,  що  солома  згнила  в  скиртах,  а  цього  року  люди  все  підібрали.
   Одного  дня,  таки  трохи  потепліло.  Безхмарне  небо,  лагідно  світило  сонце,  дарувало  тепло,  легкий  вітерець,  ледь-ледь  просушував    землю.
   Хоча  в  Ніни  напередодні  була  підвищена  температура  та  на  ранок  температура  спала  до  норми.  І  жінка  вирішила    піти  по  солому,  чекати  кращої  погоди  не  варто,  адже  з  кожним  днем  ставало  холодніше.  Залишити  Ліду  вдома,  думала  та  ні,    вона  ж  найбільше  з  дітей  принесе  соломи,  а  Галинку  залишити,  то  ще  більше  хвилюватиметься,  бо  та  до  всього  байдужа,  їй  якби  поїсти  та  поспати  біля  книжки,  не  пригляне  за  дитиною.  За  інших  і  мови  не  може  бути.
       Катеринка  взяла  Олю  за  руку,
-  Мамо  ми  готові  йти,  вже  одяглися,  подивися.  
Тут  же  підбіг  Миколка  з  простирадлом  у  руці,
-  І  я  готовий,  теж  піду,  сьогодні  не  хочу  з  Сашком  гратися.
       Мати,  із  сумом,  дивилася  на  дітей,  що  робити?  Але  ж  треба  йти!      У  сусідки  Марії  не  залишить,  бо  та  на  роботі  з  чоловіком,  а  свій  був  вдома  коли  саме  дощило,  тепер  теж  на  роботі,  не  знати    куди  поїде  й  коли  повернеться.
Ліда  вийшла  з    кімнати,  тримала  на  руках  Ніну,
 -  Мамо,  то,  може  я  залишуся  вдома,  догляну  Ніну,  дивися,  вона  навіть  на  ніжки  не  хоче  ставати,  відразу  сідає,  хоча  би  їй  зовсім  зле  не  стало.
Вона,  щось  про  себе  шепотіла,  забрала  до  себе,
-  Я  зараз  її  тепліше  одягну    і  посаджу  у  комору.  Розстелю  ватне  одіяло,  напою  молоком,  що  їй,  ще  треба.  Десь  через  годину-дві  засне,  а  там  і  ми  повернемося.
 Ліда  зблідла,  тремтячи  вся  від  хвилювання,
-  Мамо,  а  як  буде  кашляти,  вона  ж  може  задихнутися,  чи  зригне  молоко,  як  вчора.  Добре,  що  я  підійшла  вчасно,  повернула    на  бік.  
Потім  хитнувши  головою,  дивлячись  прямо  їй  в  очі,
-  Це  в  яку  комору,  що  на  замку,  там  де  сало  в  ящику?
-  Так,  доню,  не  хвилюйся,  їй  буде  тепло!  -    трохи  сердито,  відразу  відповіла  мати.
-  Та  там  же  темно,  комарі  є    й  часом    мухи.    І  павуки  здорові  в  кутку,  я    колись  бачила,  -  майже  кричала  Ліда.
 Мати  кивнула  рукою  в  сторону  дітей,
-  Ви  йдіть  на  вулицю,  тільки  Галі  скажіть,  нехай  з  вами  йде,  а  ми  зараз  вас  доженемо.
Ті,  здивовано  дивилися  на  суперечку  та  все  ж  обернулись  і  вирушили  до  дверей.
-  Лідочко,  розумієш,  -  почала  мати,  -  Вона  хворіє  давно,  тому  й  квола.  Ми  робимо  все,  що  можемо  та  бачиш,  нічого  не  допомагає.  Як  вирішить  Бог  на  життя,  то  так  і  буде.  А  помре,  то  руки  ніхто    не  підкладе,  як  прийдемо  буде  жива,  то  думаю  буде  жити.    Який  день,  нам    подарує  Господь,  світлий  чи  темний?  Він  сам  вирішить,  все  в  його  руках..
     Ліда,  зі  сльозами  на  очах,  з  хати  вибігла  на  подвір`я.  Перечити  мамі?  Вона  пригадала  давню  розмову  з  нею,  коли  побачила  під  старою  яблунею  два  горбики,  які  були  колом  огороджені  товстими  патичками.  Довго  допитувалася,  що  то  за  горбики  та  згодом  мама  зізналася,  там  поховані  дві  її  сестрички,  коли  ще  її  не  було  на  цьому  світі.  Адже  так  шкода,  таких  маленьких  та  чим  завадити  я  можу.  Знала,  що  суперечка    нічого  не  дасть,  вона  догнала  дітей.  Згодом,  з  мішком  за  плечима,  поспішаючи,  йшла  за  ними  мати.
       Миколка  на  дорозі  знайшов  палку,  як  дзиґа  крутився  кругом  всіх,  із  себе  вдавав  воїна,  наставляв  палку,  торохтів,  мов  кулемет.  Дівчатка  поспішали  за  мамою,  вона  намагалася  йти,  якомога  швидше.  Часом  брала  Олю  на  руки,  бо  та  ледь  не  плакала,    жалілася,  що  пристала,  болять  ніжки.
Ще  половина  дороги  була  непоганою,  а  далі,  переоране  поле,  його  прийшлося  обходити,  бо    після  дощів  дуже  мокра  земля.  А  в  такому  взутті,  як  у  дітей,  не  пройдеш.
Ліда  не  розмовляла  з  мамою,  сховалася  сама  в  собі  і  думки  про  Ніну,  як  вона  там  сама,  моя  квіточка?  Ой,  їй  там  напевно  страшно,  бідненька.  Адже  в  коморі  майже  темно,  тільки  щілини  між  дошками.  Нехай  би  заснула  і  щоб  не  кашляла,  дочекалася  мене.
 Довго  прийшлося  йти,  доки  нарешті  побачили  людей,  що  йшли  назустріч,  несли  солому.  Мама,    трохи  зрадівши,  запитала,
-    Це  де  брали,  адже    скирт  не  видно?
-  О,  Варю!  Це,  ще  з  кілометр,  туди,    відразу  за  посадкою,  їх  звідси  не  видно.  Якби  видно  було,  то  вже  би  всю  солому  розмели.  А  ти  прямо  всією  сім`єю  йдеш,  пристануть  діти,    -  показуючи  в  сторону,  а  потім  на  дітей,  говорила  жінка.
Діти,  почувши  ці  слова,  зраділи,  полегшено  перевели  подихи.  
-  Давайте  швидше  діти,  ще  трішки  залишилося,  ось,  рукою  подати,  
-  кивнула  мати.
Де  й  сила  взялася  в  дітвори,  коли  побачили  на  пів  розібрану  скирту,  поспішали  один  перед  одним.    
 -  Ну  нарешті,  -  знесилено  впала  Галя  на  солому,  -  Давайте  відпочинемо,  в  мене  ноги  болять!
-  І  в  мене,    кліпаючи  очима,  скривила  губки  Оля.
 Миколка  підбіг  до  мами,
-  Мамо,  ви  взяли,  щось  погризти?    Я  дуже  зголоднів!
Мати  з  мішка  дістала,  хустинку  в  ній  кілька  кусочків  чорного  хліба  і  кускового  рафінованого  цукру,
-  На  ось,  роздай  всім,  тільки  чесно  поділися!
Діти  повеселішали,  задоволено  жували  хліб,  облизували  доволі  твердий  цукор.  Ліда  з`їла  хліб,  а  цукор  поклала  в  кишеню,  вирішила  залишити  для  Ніни.
       Сутінки  лягали  до  землі,  коли  вони    поверталися  додому.  Крім  Олі  всі  несли  солому,  хто  в  мішку,  хто  в  торбі.  Від  ваги  двох  мішків  соломи,  мати  ледь  переставляла  ноги.  
   Дякувати  Богу,  наче  все  добре,  знервовано  відчинила  двері,  
 -  Заходьте!
Діти  роззулися,  ввалилися  в  двері  і  відразу  до  печі  грітися,  хоча  і  впріли  та  в  ноги  добряче  змерзли.  Ліда    здивовано  подивилася  на  маму,  не  йде  до  комори,  чому?  Від  хвилювання,  як  барабан  колотиться  серце.  Мати,    не  заходячи,  відразу  в  дверях,
-    Я  зараз  принесу  дров,  бо  вже  прохолодно,  треба  пічку  палити.  
 Боялася  заглянути  в  комору,  не  знати  жива  чи  ні?  Та  здається  нічого  такого  не  наснилося.  А,  що,  як  помре,  що  і  як    сказати  дітям?  Як  перенесуть  вони  цю  втрату?  Нехай  Бог  відведе.
 Ліда  швидко  зняла  промоклі  капці  й  до  комори.  Витягла  замок,  яким  закривали  комору,  легенько  відчинила.  Присіла….  не  могла  наважитись  подивитися.  Де  ж  маленька?  Що  з  нею?
Раптом  маленька  рука  схопилася  за  бік  дверей.  Ліда  на  мить  завмерла,  хвилювалася,  по  шкірі  відчула  мороз.  Ніна  долонями  обпиралась  на  двері,  кволо  переставляла  ніжки,  виходила  з  комори.  Виглянула,  як  сонечко,  її  оченята  світилися  щастям,  ледь  замурзане  обличчя,  на  губах  і  біля  них  сиділо  кілька  мух  .  Деякі  з  них  так  прилипли,  що  не  могли  відірватися,  а  деякі  вже  не  мали  ознак  життя.
 Скрипнули  вхідні  двері…  Ліда  немовби  пробудилася,  не  могла  відірвати  очей  від  сестрички.    Вона  тільки  тепер  освідомила,  що  дівчинка  жива.  Тіло  пронизує  струм,  водночас  гаряча  кров  поступила  до  обличчя,  від  хвилювання  вся  труситься,  в  горлі  ком,  ледь  видавила  з  себе,
-  Мамо….  вона  жива…  жива..
А  потім  гучно,
-  Чуєте  мамо,  вона  жива!  Значить  буде  жити!  Вона  буде  жити!


                                                                                                                                                                     Вересень  2018  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809152
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018

ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ

Теплі  спогади…
Шкільні  роки  -    солодкий  дивний  сон,
Гучно  птахи  співали  в  унісон,
Стукіт  сердець,  легке  хвилювання,
Тож  кожен  встав,  сьогодні  зарання.

Сяючі  очі,  лиця  щасливі,
Веселі  діти,  милі.Тут  красиві,
Пишні  банти.  Хтось  одяг  краватку,
Шеренга  руш,  наче  на  зарядку.

Ласкає  ясне,  тепле  проміння,
Святковий  день!  Букети,  вітання!
Душу  зігріє  усім  доброта,
Вчительки,  знають  праця  не  легка.

Дивлюсь  здаля…
Це  рідна  школа,  навчалась  колись,
Я  мала  мрії  і  вони  збулись,
Переступлю,  укотре  цей  поріг,
Учиеть  тут  –  дитячий  оберіг.

Неначе  бачу….
Біленькі  стіни,  в  крейді  дошка,
Усе  знайоме,  зразу  усмішка,
Голос  здаля  вчительки  своєї,
Мов  чую  й  погляд,  як  біля  неї,
 Стою  така,  я  зовсім,  ще  мала,
І  відчуваю  потоки  тепла.

Зі  Святом  Вас!
Наші  шановні,  добрі  вчителі,
Низький  і  щирий  уклін  до  землі!
Нехай  стежина  стелиться  гладенька,
І  душа  ваша  буде  раденька.

Що  ви  потрібні  нам,  як  й  Україна,
Щоби  лилась  пісня  солов`їна,
Пізнали  діти  любов  і  доброту,
Відчули  ніжність,  ласку  й    турботу!

Удачі  Вам!!!
Хай  Мир  і  сонячне  небо  й  квіти,
Щиро  зігріють    молоді    серця  і  діти,
Із  вами  в  щасті,  пізнають    знання!

                                 06.10.  18р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2018

В полоні гір та чорних хмар ( вірш. розп. )

         
Тікала  ніч,  вже  срібний  ранок,  на  п`яти  наступав,
Густий  туман,  білим  лебедем,  до  річеньки  припав,
Неначе  стрічка,  між  трав,  кущів  вилась  по  долині,
Десь  загубилась,  таїлась  у  рудій  полонині.
А  велич  гори,  в  полоні    тримали  чорні  хмари,
 Сонячний  промінь,    ласкаво  всюди  розсипав  чари,
Ще  б    літу  бути,  здавалося  осінь  поспішає,
Птахи  із  сумом  летять,  «  Курли  »,  вітер  розсіває.
В  далечині,  не  видно,  чути  часто  гримить,
Яскравий  блиск,  освітить  гори,  протягне  далі  мить,
І  кудись  котиться  луна,  так  далеко  –  далеко,
Сидить  під  деревом,  у  смутку,  єдиний  лелека.
Краплі  води,  ледь  -  ледь    стікали  з  низенького  клена,
Скрізь  засріблилась,  сяє  молода  трава,  зелена,
Чим  помогти,  юному  журавлю  -  птаху  невдасі?
Треба  спішить,  відпочивати,  зовсім  не  на  часі.
 Та  не  радіє,  серденько  бідного  лелеки,
 Де  заховатись?  Тут  біля  високої  смереки,
Така  біда,  крило  здалося  наче  підломилось,
Небесна  вись…    і  тіло  вітру,  швидко  підкорилось.
В  зажурі  птах,  як  бути  йому,  що  робити  далі?
Вже  чути  крик,  це  подруга,  розвіяла  печалі,
Ні,  не  залишить,    нехай  і    скрута,  тільки  пліч  о  пліч,
Разом  завжди….  хоч  осінь  й  зима,  чи  то  день,  чи    то  ніч.
 Холодний  дощ  танцював  дрібно.  Листячко  спадало,
І  так  кружляло,  мов  злато  стелилось,  зігрівало,
Враз  світла    мрія  наповнила  два  молоді  серця,
Надія  є,  знають  спроможні,  разом,    віднайти  щастя!
Хмарки  пливуть,  ще  кілька  днів  і  птах  розкриє  крила,
Тож  пройде  дощ,  сонце  всміхнеться,  де  й  візьметься  сила,
 А  їх  обов`язок,  догнати,  друзів,  всю    родину,
Щоб  навесні,  повернутись  додому,  в  Україну.

                                                                                         04.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018

Та , що робити тату…

Швидкісний  потяг,  на  захід    поспішає,
Ховали  хмари,    з  сонцем  осінній  смуток,
Темна  мережка….  Зоряна  ніч  лягає,
Блукає  сумнів,    думок  вертиться  жмуток.

Чи  вірно  дію?      Вкотре  себе    спитаю,
Мабуть  керує,    мною    доленька  моя,
Все  рветься  душенька,,  до  рідного  краю,
А  потяг  рушив  туди,  де  чужа  земля.

Стрункі  тополі,  осяяні  з  ліхтарів,
Назад  тікають,  а    я  лечу  далеко,
Хтось  запитає…  Ти  можливо  так  хотів,
А  чи  він  знає,    зробить  важко  чи  легко?

Примружив  очі,  сон  закотився  чомусь,
Перед  собою,  бачу  рідненьку  хату,
 З  думками  вкотре,  я    низенько  поклонюсь,
Скажу  не  хочу  та  що  робити  тату?

Нема  роботи,  а  час  так  швидко  летить,
Їхати  треба,  бач,  схожий  на  лелеку,
Адже  я    мрію,    щоб  добре,  як  люди  жить,
Гойдає  потяг,    мчить,  в  дорогу  далеку.

Весь  час  в  надії…    врешті  гніздечко  звити,
Радіти  сонцю,    тут  продовжити  життя,
І    свою  землю,  як  матінку  любити,
Всміхнеться  доля,    то  ж  пізнаєм  майбуття!

29.09.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808810
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018

Грішний дід / гумореска /

Вже  Бог  дав,  гарну  погоду,
Як  кріт  бабця,  по  городу,
Геть  спітніла,  бліднесенька,  
Перерила  все  обійстя.

 Є  лопата  й,  як  весною,
Нині  в  сварці  із  собою,
Вже  й  малину  всю  скопала,
Де  ж    її,  я  заховала?
Не  чурбан,  а  біс  знає  що
Відпочить  може  поки  що.

Тут  на  ґанок  вийшов  Петрусь,
Веселенько    чоботи  взув,
-  Чи  ти  любонько  здуріла,
Що  це  робиш,  захворіла?

Чи  заклинило  вже    клямку,
Що  із  самого,  це  ранку?
Сміявсь  дід  на  повні  груди,
-  Не  сміються,  нехай  люди,
Ну  малина  таке  діло,
Старий    в  очі,  дививсь  сміло,
-  Ти  чого,  зрила  обійстя?
От  немає  мізків,  трясця!

Від  роботи  зчервоніла,
-Ну  не  знаю  де  поділа,
Десь  сховала,ту  горілку,
Рию  й  рию  і  без  толку.

Дід  сполохавсь  й  до  баби,
-  Тут  нема,  де  діти  правди,
Баба  хап,  його  за  чуба,
-  Паразит,    от  моя  згуба,
Ну  зізнайся,  от  дідуган,
Приховав  ?  Куди,  у  чулан?

-  Не  сварись,  ти  дорогенька,
Я  ото,  все  так  раненько,
Апетит,  щоб  гарний  мати,  
Вже  давно  забрав  до  хати.

Швидко  баба,  зняла  капці,
-  Тут  немає  на  лежанці,
Вона  раком,  аж  під  ліжком,
Дід  дивився    тишком  –  нишком,
-  Не  шукай  і  не  нервуйся,
Я  оце,  сказать    забувся,
Тож  допив,  ще  на  Новий  рік,
Та  прости,  дурака  за  гріх.

                             04.10.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018

В травах серед поля… /слова до пісні/

                     
Гей  гуляє  вітер,      минає  долини,
Листячко  зриває  з  красуні  калини,
А  вона  одненька,    в  травах  серед  поля,
Ой  чому  любенька,  в  тебе  така  доля.

Навесні  розцвіла,  до  дуба  хилилась,
Та  війна  ця  клята….  Сама  залишилась,
Скрізь,  одні  снаряди,    урвища  глибокі,
Та  й  чому  ж  ви  люди,  отакі  жорстокі.

Дуб  крислатий  поряд,  почорнів  від  болю,
Коріння,  доверху,  а  він  хотів  волі,
Хтів  всміхатисьсонцю,зберегти  калину,
Щоб  вона  почула  пісню  солов`їну.

В  неї  досить  сили,  щоб  захистить  грона
Хоч  роса  стікала,  срібляста  солона,
Не  піддасться  вітру,  вистоїть  негоду,
І  принесе  радість  своєму  народу.

Коровай  весільний….  з  гронами    гарненько,
Злагодить  матуся,  синові  раденько,
Як  прийде  з  війноньки,  скінчиться  свавілля,
Відіграють  люди,  у  щасті  весілля.

Гей  гуляє  вітер,  минає  долини,
Листячко  зриває  з  красуні  калини,
У  мирі  і  дружбі,  хай  дітки  зростають,
А  вітри  холодні,  нехай  позникають.
….
«2    останні  рядки  кожного  куплета
повторюються  2  рази.»

03.10  2018р

                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2018

Золотава осінь….

Золотава  осінь,  бурштинові  очі,
Підфарбує,  ледь-  ледь,  все  посеред  ночі,
А  світанок,  сонно  покладе  на  пензлик,
Фарб  червоних,  жовтих,він  немов  метелик.

Ясноокий    промінь,  бадьорить  природу,
Доки  час,  ще  має  і  має  нагоду,
Золотава  осінь,  очі  бурштинові,
         Зчервонілі,  сяють  грона  калинові.

Світлий  день  загляне,  то  неначе  казка,
Як  пригріє  сонце,  на  те  Божа  ласка.,
 Золотенькі  коси  в  моєї  берізки,
Під  багрянцем,    лежить  трава,  уздовж  річки.

У  пониклім  лісі,  листя  зорепадом,
Я  не.  тішуся  й  своїм  щедрим  садом,
Не  скупа  красуня,  вміло  хазяйнує,
І  знов  нові  фарби…  повсюди    чаклує.

                                         29.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018

В житті так буває /проза/

         Рання  осінь  мандрувала,  примхлива  погода.  Квітка  голівку  схилила,  лягла  прохолода.  Вересневі  ночі,  стали  холодніші.  А  в  небі  зорі    мерехтять,    то  ясніші,  то  темніші.    Щедра  осінь  пахла  медом,  грушками,  спілим  виноградом.  Ішла  славна  молодиця  попід  своїм  садом.  Та  й  угледіла  сусіда,  козака  Миколу,  так  давно  кохала,  мовчала,  не  казала  нікому.  В  саду    чути  спів  пташини,  то  зяблик  заводить,  а  в  душі  свято  в  Галини,  геть  очей  не  зводить.  Так  часто    сердечко  б`ється,  неначе  тріпоче,  а  в  очах  іскринки,  надивитись  хоче.  Вся  почервоніла,  як  у  саду  калина,  ото  закохалася,  немов  та  дівчина.  Скрізь  про  неї  кажуть,  порядна,  гарна  молодиця,  репутація  чистенька,  як    та  в    криниці  водиця.
     Ледь-ледь  вітерець  віє,  свіжістю  проймає  і  Миколі  чуба,  догори  здіймає.  Ой,  бачить,  який  же  красень,  чорнявий,  високий,  немов  славний  селезень  та  іще  й  кароокий.  Мав  впевнену  ходу,  йшов  струнко,  додому  ніс  воду.  Ой,  що  ж  ти  робиш  зі  мною  жінко!  Люблю  ж  твою  вроду.  Пильно  дивився,  геть    перечепився,  водою  криничною  миттєво  освіжився.  Хоч  вона  була  здаля  та  йшла,  як    неначе  краля.  А  в  нього,  йому  здалося,  враз  виросли  крила.  Ой,  бідна    моя  голівка,  сива,  от    трясця,    яка  ж    вона  красива!  Перед  ним,    як    фея,  чи  то  квітка  орхідея.  Вмить  піднявся,    швидкі  ноги,  геть    пішов  з  дороги.  Який  сором,  ледь  не  плакав,  аж  поруч  песик  загавкав.  Він  той  душ  із  ним  прийняв,  шкода,  його  обійняв.  Кулею  влетів  до  хати.  Осоромивсь,  що  сказати!
       Галя    ж  жінка  гордовита,  виду  не  подала,  за  кущем  калини,  усмішку  сховала.  В  душі  мов  задзвеніла  струна.  Ой    зізналася  собі,  закохалася    вона.  Тьохкало  сердечко,  все  зирить  у  віконечко.    Ой  помітив  певно,  то  ж  впав  не  даремно…
 Сяйвом  місяць  заяснів  та  чомусь  не  прислав  снів.  Вдягла    ніч    темну  вуаль,  на  душі  в  жінки  печаль.  А,  як  лягала  спати,    намагалася  надію  сховати,  може  справді  задивився,  нехай    би  зі  мною  одружився.  Ох,  ті  гарні    вуса,  аж  бере  спокуса.  Чому  доля  непроста.  Відчути  б  його  уста.
     Хоч  і  ясно  місяць  світить  та  Миколу  він  не  тішить,  геть    ночі  пропали,  думки  не  дрімали.  В  них  неначе  заблудився,  дуже  злий  на  себе,  чи  народився  я  поганий,    чи  її  не  гідний?    В  дзеркало    моргав  собі,  а  чи  вже  роки    не  ті?  Не  поспішав,  розстеляє    ліжко,  знов  до  дзеркала,  до  себе  ніжно,
-А,  що    хіба  такий  страшний?  Тож  козак  іще      прудкий,  хоч  і  впав,  таке  ж  буває…
Все  сам  себе  умовляє,
-  Хіба  занадто  товстий,  щоб  не  закохатись  і  на  вид  не  крокодил,  щоби  десь  ховатись.  Біда  одиноким  в  житті,    всі    знають,    так  буває.  Коли  доля  на  шляху  когось  забирає.
   Ранок…  сонечко  дрімає.  Та  не  спиться  козаку.  Все  у  віконце  зазирає,  тішить  свою  думку.  А  що,  хіба  я  старий  ?  Сорок  літ  минуло  !    Довгі  вуса  підкрутив,    нехай  би  сумісне  життя  було.
Надворі  вітерець  віє…    десь  зяблика  чути.  Микола  про  Галю  мріє,  як  її  забути?    Чути  голоси  лелечі,  певно  відлітають  і  подумав,  от  їм    добре,  всі  родину  мають.  Якби  я  та  птахом  став,    не  думаючи  б  до  них  пристав,  бо  ця  одинокість  душу  розриває,  болить  у  грудях,    так    серденько  крає.
Взяв  новесеньке  відро,  пішов  до  криниці.  А  в  самого  погляд,    все  до  молодиці.  Її  бачить  на  обійсті,  уже  хазяйнує.  Курочок  та  гусеняток,  прямо  з  рук  годує.
-  О,  сусідко!  Доброго  ранку!  Ну,  як  вам  живеться?  Я  по  воду  бачте  йду,  давайте  відерце.  І  вам  рано-раненько,  свіженькою  краще  вмитись.  А  мені  воно,  оце  треба,  ну…    хочу  поголитись.
Гусочки  заґелґотали,  кури  копошились.  Очі  світлі  в  молодиці,  от  би  поріднились!  Так  подумав    і  Микола,  як  ішов  по  воду.  Ох  красуня,  зачарувала,  загубить  мою  свободу!  Сонце  промені  кидало,  чоловіка  звеселяло,  бач  не  відвертається  і  вже  не  ховається.  Ох,  цілував  би  уста  солодкі,  до  пізньої  ночі,  може  пізнав  би  її  тіло,  ті  ласки  жіночі.  
         Одне  відро  на  стежині,  вода  чиста,  як  росинка,  а  в  сусідки  молодиці  на  вії  сльозинка.  Так  давно  його  кохає,  чому  все  не  помічав?  Кожну  нічку  виглядає,  мінливий  місяць  зустрічав.
Він  привітно  усміхнувся,
-  Будемо  мовчати?
Зашарілась,  почервоніла,
-  Ну….  йдемо  до  хати.
-  Мені  сорок,  -  мовив  він,  -  А  ти  молоденька,  трохи  соромно  мені  та  ти  ж  така  гарненька.    Вкотре  я  не  можу  спати,  спокій  загубився.  Скажу,  правди  не  сховаєш,  давно  я  те…  влюбився.
Галя  ж  мило  усміхнулась,  гладила  коліна,
-  Та  влюбляються  ж  у  щось,  а  я  жінка  вільна.    В  мене  можна  закохатись,  трясця  ж,  молоді  роки!  Правда  було  кілька  раз  заходили  козаки.  Та  скажу  вам  чесно,  від  них  я  ховалася,  хоч  ви  трохи  старші,  у  вас  закохалася.
   Вже  сиділи…  чаювали,  мов  голуби  воркували,  а  місяць  і  зорі  у  віконце,  потай  заглядали.
Розчісував  їй  косу,  нею  милувався..  Оглядав  її  красу,  в  коханні  зізнався.  Мов  сп`янів,  чи  то  від  чаю,  чи  від  її  ласки  та  йому  здалося,  що    попав    у  лоно  казки.
 Заспівали  півні,  гуси  ґелґотали.  Радісні,  щасливі  ранок  зустрічали.  Їм  обом  здалося  -      їх  птахи      вітали.
 А  згодом  сусіди,  вдвох    на  рушник    стали.  Не  весна  надворі,  осінь  мандрувала.  То  вона    -  чаклунка,    долі  поєднала..
                                                                                                                                                                     Вересень  2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2018

Їдь, не повертайся

Не  бери  за  руку,  не  торкайся  ніжно,
Я  боротись  буду  і  мені  не  смішно,
Мов  той  ніж  під  серцем,  для  мене  твій  погляд,
Бо  ж  ти    зрадив  мене,  не  хочу,  щоб  поряд,
Хвилював  вітром,    гойдав,  як  у  колисці,
Не    принось    квіти,  ми  не  будемо  близькі.

Не  бери  в  обійми    й  не  дивися  в  очі,
Адже  ти,спаплюжив  ті  прекрасні  ночі,
Не  вертайся,  то  ж  їдь  і  не  ятри  душу,
Мужня  я,  знай,  сильна,  все  стерпіти  мушу,
Нехай  сонце  ясне,  нашим  свідком  стане,
Це  зрадливе  кохання,  як  лід  розтане.

28.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808257
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018

У барлозі /казка/

Віршована    казка

У  барлозі  ведмідь,  тихо  копошиться,
-  Ну  нарешті,    тепер,  я  сам  залишився,
Тож  світлину  маю  і  медок  свіженький,
Хай    зимою  прийде,  ще  сон  солоденький,
До  весни  далеко  та  то  все  нічого
Відпочинок,  то  добре,  нема  ж  нікого.
Із  -  під  лавки,  раптом  мишка  клаповуха,
Запищала,  наче    -  муха  цокотуха,
-  Як  самому,  ні  -  ні,  зима  сум  навіє,
Як  завіє  снігом,  всюди  побіліє!
 Кліпа  очками,  ведмідь,  аж  усміхнувся,
-Ти  сусідко?  А    я  про  тебе  забувся,
-  Лиш    тихенько  поводься  й  не  пищи  дуже,
Не  хвилюйся,  не  змерзнеш,  ми  ж  разом,  друже.
Не  страшні  морози,    нас  сніжок  притрусе,
Не  чекай  загрози.  Тож  журитись  досить!
 Пахне  чай,  у  чашках,  з  суничок  напевно,
-  Пригощайся,  бери,  не  сиди  даремно.
Все  до  мишки  ведмідь,  радо  поглядає,
 Веселіше,  як  разом,  сам  добре  знає.

                                                       28.09.2018р
                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018

На лужайке / басня/

Как  то  утром  на  лужайке,
Собрались    резвые  зайки,
Ну  братва  повеселимся,
В  огород,  там  подкрепимся!

Есть  морковка  и  капуста,
Так  не  будет  в  доме  пусто!
Кто  смелей,  уж  первый  кричит,
Ну  хитёр,    вдруг  другой  ворчит,
Самый  старший,  хитро  спросил.

Сам  то    что?  Небось    ты  струсил?
Стало  тихо,  только  взгляды,
Друг  на  друга.  Были  бы  рады,
Тут  сказал,  уж  второй  заяц,
Ну  вперёд,  иди,  коль  боец!

А  зайчишка,  вдруг  поджав  хвост,
Путь  конечно,  туда  не  прост,
И    там  сторож  кажется    есть,
Дома  ждут,  я  имею  честь!

Драпанул,  прячась  за  листвой,
Вот  пример,  лукавый  герой,
Вдруг  сказал,  один  из  зайцев,
Хорошо  нам  на  лужайке.

Вслед    смех  слышно  и  разговор,
Был  для  зайки  как  приговор.

Легко  дать  свой  совет  друзьям,
Самому,  коль  не  по  зубам.

                                           25.09.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808111
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.09.2018

Осіннє

Сонце  сідало,  все  нижче  й  нижче,
Ніч  наступала,  все  ближче  й  ближче,
Щебет  уйнявся….Так  тихо  в  лісі,
Листя  кружляє,  як  в  шкільнім  вальсі.

З  сумом  спадає,  ледь  -  ледь  шепоче,
 Грітись  під  сонцем,  так  дуже  хоче,
А  вітер  мляво,  немов  в  колисці,
Теж  у  дрімоті,  в  багровім  листі.

Ніч  королева  ..  осінь  стрічає,
Місяць  лукавий,  сміло  моргає,
Тиша  повсюди..    зорі  низенько,
Йде    прохолода,  зовсім  близенько.



                                                         20.09.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2018

Нащо чорна хустка в моді? / слова до пісні /

     Я  ходила,  все  бродила  по  стежках  багрових,
Росу  сонце  засріблило  по  квітах  махрових,
Дай  погляну,  подивлюся,  де  твій  слід  згубила,
Де  стрічала  й  проводжала,  адже  так  любила.

Вже  не  чую,  я  журавлів,  вони  відлетіли,
Любувались  їх  любов`ю,  самі  так  хотіли,
Та  не  склалось,    не  судилось,  вороги  напали,
Десь  кохання  загубилось,  біда  розтоптала.

І  не  світить,  сонце  ясно,  плач  пташиний  лине,
Сад  вишневий  зажурився,  ой  час  швидко  плине,
Вітер  коси  розвіває,  як  віти  в  берізки,
Пече  біль,  душа  страждає,  геть  розбила  ніжки.

Все  броджу,  я  босонога,  хоч  осінь  похмура,
Стогне  рідна  Україна,  гуляє  зажура,
Мабуть  досить  голосити,  зготуємо  зброю,
Із  братами  на  війноньку,  йдем  вперед  –  «До  бою».

Не  одній,  на  білім  світі  долю  поламали,
Вороги,  щоб  ви  прокляті  та  й  на  вік  пропали,
Та  стежина  не  багрова,  вже  чорною  стала,
Люди  добрі,  скажіть  чому,  війна  всіх  забрала?

Козаченька  й  тих  янголів,  що  летять  до  неба,
Нащо  чорна  хустка  в  моді?  Прошу  вас  не  треба,
Цю  навалу  зупинімо,  будем  захищатись,
Паханів,  усіх  кремлівських  сміло  в  шию  гнати.

Дріботить,  дощик  тихенько,  розриває  душу,
Туга  серденьку,  тріпоче  та  стерпіти  мушу,
З  дощем  сльози  по  стежині,  гіркі  і  солоні,
Хай  би  врешті  закінчилась,  ця  війна  на  Сході.
З  дощем  сльози  по  стежині,  гіркі  і  солоні,
Хай  нарешті  закінчиться,    ця  війна  на  Сході.
,
Повтор  2  рази  останні  дві  строчки
в  кожному  куплеті,  крім  останнього.

26.09.2018р
       
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018

А я б хотіла…

А  я  б  хотіла,  щоб  іще  було  літо,
Іще  бажала,  щоб  щастя,  для  всіх  квітло,
Не  відлітали  вихорем,  всі  дні  літа,
І  по  дорозі,  завжди  привітно  й    світло,
Щоб  жодна  з  них  та  й  не  тернистою  була.

Нехай  була  б,  не  тільки  я  -  всі  щасливі,
І  в  небі  хмари,  розігнались    журливі,
Війни    не  знали,  люди  на  святій  землі,
Із  щирим  серцем,  клопоти  буденні  всі,
Виконували  для  покращення  життя.

А,  ще    хотіла,  щоб  люди  на  планеті,
Щоб  лише  в  дружбі  і  не  мали  секретів,
Щоб  завше  щирі,  як  барвисті  світанки,
У  срібній  вуалі,  з  ясним  сонцем  ранки.

Творить,  писати  і    надихали  жити,
Прекрасну  землю  берегти,  цінити,
Як  рідний  сад,  щоб    нащадкам  залишити.


25.09.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2018

Повернувсь назавжди

Сьогодні  знову  одна,  ну  й  нехай,
Посиджу  мовчки,    біля  каміна,
Подивлюсь  серіал  і  зазвичай,
Подумаю,  мабуть  я  наївна.

 І  згодом  я,  згадаю  про  тебе,
Мені    зізнавався  у  коханні,
І  тихий  шепіт,  немов  до  мене,
Дрова  тріщали..  А  я  в  бажані.

Не  тут  зігрітися,  лиш  з  тобою,
Відчути,  дотики  теплі  й    ніжні,
Дрімала  ніч,  як  ми  під  вербою,
Ми  вдвох,  смакували  стиглі  вишні.

Ти  часто,  говорив  -  Уста    такі,
Смачні,  солодкі,  вкотре  цілував,
І  зорі,    моргали  немов    п’янкі,
Ми  чули,  як  соловейко  співав.

Від  спогадів,  зігрілася  на  мить,
Червоний  небокрай,  зовсім  стемнів,
Ну  от,  більше  сердечко  не  щемить,
Адже,  сам  розійтися  захотів.

Зненацька,  тихий  стукіт  у  шибки,
І  постать.  Ще  червоні  троянди,
Тремчу  та    зустрічаю  залюбки,
Упевнена…  повернувсь  назавжди.

15.07.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2018

Считать учился чебурашка…

                     (  Из  рубрики  в  стране  сказок)

Считать    учился  чебурашка,
Вот  на  траве  сидит  букашка,
Одну  увидел,  а    потом  вдруг,
Уж  присмотрелся,  много  вокруг.

Больно  малы,  бегут  откуда,
Совсем  не  знать!  И  спешат  куда?
Как  посчитать,  чтоб  не  потерять?
Один,  вот    два,    три,  четыре,    пять.

Но  вдруг  один,  свалился  в  пропасть,
В  земле  дыра…  Как  посмел  упасть?
Кто-то  жужжит  –  с  неба  свалился,
Зачем  спешил?  Ведь  провалился!
Скажите    мне…Как  их  посчитать?

Считать  учился  чебурашка,
Рядом  увидел  -  вот  ромашка,
Ну  здесь  уж  точно  посчитаю,
Все  лепестки  поотрываю.

Он  поглядел.  О  как  красива!
И  поклонился  ей  учтиво,
Лучше  в    лесу,  уж    погуляю,
Друзей  потом,  я  посчитаю.

                           20.09  2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807364
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.09.2018

Вночі до ікони

Стерня  в  полі    обгоріла  ,    стривожила    душу,
Мій  рідненький,  повернися,    чом  терпіти  мушу,
Нестримні  болі  під  серцем,    то  ж  тебе  зростила,
Почуй,  сину  не  для  війни,  витримать  несила.

Вночі,  до  ікони,  плаче  мати  на  колінах,
До  тебе,  любий,  як  могла    летіла  б  на  крилах,
Вже  досить,  усім    воювати  та  хоронити,
Земля,  стогне,  вся    палає,  як  то  далі  жити.

Там  знаю,  не  один,але  ж  учора  бомбили,
Із  селища,  що  поруч  з  нами,  сина  убили,
Ви  ж  разом  вчилися,  бувало  чай  пили    в  хаті,
Нехай,    згоріли    б  орки,ті,  вороги  прокляті.

Щось  наче  до  вікна  впало,  душа  охолола,
Біда,  лише  тихо  сказала  й  більше  ні  слова,
Летіли  птахи,  над  хатою  гучно  кричали,
Раненько  сонце,  ненька  і  син  не  зустрічали.


29.08  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2018

Мне всех дороже

Попал  в  сети,  твои  и    что  же?      
Я  знаю,  ты…  Мне  всех  дороже,
Пусть,  говорят,  что  мы  не  пара,
Но  для  меня,      судьбы  подарок.

Ведь  видел  я,    птицей  взлетала,
В  глазах  весна,  ты  расцветала,
Очаровала  ,  страстным  взглядом,
Я  околдован…    Сердца  рядом.

Коснусь  волос,  от  них  пьянею,
Но  пригубить,  увы,  не  смею,
Уж  строгий  взгляд…  вот  неудача,
 В  любви  такая  незадача…

А  время  шло,  просто  летело,
В  какой  уж  раз,  тропинкой  смело,
Снова  пришёл,  помилуй,  прошу,
Взгляды  в  глаза,  ты  меня  целуй.

Гордость  уйми,  они  ревнуют,
Счастливы  мы,  пусть  завидуют,
Свела  судьба,  нашли  свой  путь.

И  нипочём,  нам  пересуды
Пускай  увидят  лизоблюды
В  сети  попал…  твои  и  что  же?
Знаю  одна,  мне  всех  дороже.

                                           2018г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807127
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2018

Осінні подарунки / проза /

       Осінь  на  порозі…  відчинила  двері.  Ніжна  прохолода    з  туманом  лягла.  А  я  подивлюся,  за  згодою  природи,  вона    до  нас  в  гості
з  подарунками  прийшла.  У  саду  моєму,    достигають  груші,  яблука  червоні,  рум`янці  від  сонця,  вже    й  горішок  падає,  стукає  у  віконця,    а  персик  пізненький  вітами  гойдає,  скуштувати  плоди,  до  себе  зазиває.  Яка  насолода,  сливи  пахнуть  медом,  по  них  роса  пледом,  іскрить  бавить  очі,    а  вони  на  вигляд  ,  як  світлі  ночі.  
   Ранок  запізнився,    то  вже  час  такий,  промінь  загубився  він,  ще  лагідний.  Це  бабине  літо,  певно  кажуть  так,  павучок  уміло  в  мереживо  вплітав,  листочок  жовтенький,  в  клені  задрімав.
 О  чарівна,  щедра  осінь,  чаклує  не  дарма.  Знає,  що  робити,    господарює  всюди.    Мов  бурштину  груди,  скрізь  порозсипала,  золотом  поля  й  долини,  вміло  осипала.    Задивлюсь  на  біло-жовтий  виноград,  виблискують  на  сонці  грона,  добре  сонце  пригріває,  як  здалеку,  то  наче  корона,    на  лозі    так  яскраво  сяє.  
     Україно,  моя  Батьківщина!  Велика,    чудова  і  щедра  земля  .  Радіти  б  людям  усім  її  дарам  та,  на  жаль,  не  все  добре    в  нас.
       Ми  тішимося  дарункам  осені  та  горюємо,  плачемо  від  подарунків  Росії.  Горить…  вже  п`ятий  рік  Донбас,  а  чи  хотів  цього  хтось  із  нас?  Ви  запитайте  в  дітей    і  матерів,  ви  запитайте  всіх    жінок,  тих  хто  поклав  до  землі  похоронний  вінок.  Хто  бачив  всі  оті  страхи,  де  земля,  на  жаль    не  родить,  все  горить,  палає  і  димить.  Ви  запитайте  тих  стареньких,  що  залишилися,  виїхати  нема  куди.  Від  горя  так  стискає  у  грудях  і  під  серцем    раз-у-раз  болить..
     А  тут  де  мирно,  кажуть  йдуть  реформи.  Тільки  не  зрозуміти,  які  ті  мають  форми?  Чому    погіршення  життя?  А  ціни  вже  досягли  неба,  скажіть  кому  в  цьому    потреба?  То  певно  олігархам?    Так!  А,  що  простий  народ-бідняк?  Мовчить  і  стогне,  як  Дніпро.  Тож  на  покращення  життя  надіявся  народ!  Будувались  фабрики,  заводи,  по  сорок  років,  за  плечима  всі  в  роботі,  а,  що  тепер?  Кожного  дня  в  скорботі.  Оті  часи,    здавалось  було  щастя…  Та  хто    і  навіщо    все  змінив,от  трясця!  Болить  у  кожного  душа,  вже    горя  напились  з  ковша,  як  далі  жити?
         О!  Та  чи  жити?  Чи  виживати?  Шкода  залишилась  одненька  чиясь  мати.  Як  зиму  пережити  і  чим  зігрітись,  піч  чим  палити?  Який  там  газ,  як  в  селі  кілька  хатин,  гляне  довкола,  не  ховає    сліз,  гірких  краплин,  що  котяться,  з  тремтінням  по  щоках.    Погляне  на  дереві  сидить  птах.  Теж  одинокий,  як  і  вона.  А  може  винна  в  усьому  ця  війна?
           Запитань  так  багато,  що  сказати,  а  влада,  що?  Що  може  вона  дати?  Хіба,  що  теж  зробила  осінній  подарунок?
Допіру  в  магазині,  ось  була,  я  двадцять  гривень  дала.  Купила  хліб,  а  вона  мені  на  здачу  паперові  гривні  дві  по  дві  і  копійчину  білу,  як  колись  радянські,  копійки  дві.  Аж  жах  охопив  мене,  а  нехай  би  грець,  взяв  тебе,  хто  так  посмів  спаплюжити  ці  гроші,  це  ж  виявились  гривні  дві,  я  вирячила  очі  й  придивлялася  до  них.  Й  народ,  що  в  магазині  був,  від  здивування  весь  притих.  Підходив,  заглядає  в  жменю,  дивився  з  боязню,  що,  ще  ж  чекати  від  міністрів  далі?  І  злоба  й  сором  за  Державу,  невже  й  чому  ми  впали,  що  так  слизько?  Чи,  то  кончина  гривні  близько?!    Пригадайте,  то  ж  колись  гордилися  своєю  національною  валютою.  Чому  не  цінуєте?  Історія  стала  забутою?  Навіщо  соромить  країну  ви  скажіть?  В  душі  ридаю,  прошу  збережіть!  Мою  країну  не  зганьбіть!  Не  в  змозі  працювати,  то  геть  йдіть!  Який  же  сором,  так  впасти  низько-низько.  Ці  гривні-копійки,  що  можна  з  них,  собі  мабуть  зробить    намисто,  як  пам`ятку  мати    щоб  не  розгубити,  бо  вже  за  них  немає,  що  й  купити.  А,  що  хіба  не  так?  Реформи  в  медицині,  всі  кажуть  нині.  Кому  реформи,  кому  багатства  цілі  платформи.  Хтось,  від  статків,  так  жиріє,  а  хтось,  від  голоду  мертвіє.  Так  і  все  своє  життя,    про  життя  щасливе  лише  мріє.
Зарплати  лікаря,  санітарки,  медсестри,  о  так  шкода,  їх  всі  зрівняли.  Нехай  би  з  влади,  хтось  пішов  мити  горшки,  за  ті  підвищені  їм  копійки.  Та  чи  за  операційним  столом  по  три  години,  вистояти  в  напрузі  за  життя  дорослого  чи    дитини.
   Ось  знову  новини,  на  нас  усіх  осінній  подарунок  чекає,  вже  по  ТБ    новина  літає,  підвищення  ціни  на  газ.  Я  вкотре  хочу  запитати,  люди  вас,  це  хочуть  знищити  українців?  Тобто  нас?  Хто  буде  спроможний  платити  за  газ,  не  знати,  як  простому  люду  доживати?
   Руйнується  країна,  а  що  далі?    Їдуть  машини,  все  ж  вперед,  тиснуть  на  педалі.    Молодь  тікає,  хто  на  чому  їде    до  Європи.  А  влада  що?  Аж  страх  бере!  О,  що    ти!  Що  ти?  Жену  від  себе  геть  нав`язливі,  погані    думки.  Гадаю,  не  було  б  від  влади    таких  осінніх  подарунків,  якби  позбулись  ми  тих  недоумків,  що  тягнуть  віз,  як  лебідь,  щука  й  рак  і  закінчився  б  врешті  в  країні  цей  хаос  і  бардак  !
   Ледь  стримую  емоції.  У  свій  сад  поглядаю  залюбки.  Дарує  осінь  нам  щедроти,  радість,  так  тепло  від  цієї    доброти.  Якби  ж    діти  мали  тут  роботи,  то  не  тікали  б  у  світи.    Напевно  кожному  з  нас  гріє  серце  й  душу  одна  надія,  сподівання  на  краще  життя.  Щоб  діти  та  онуки  мали  щасливе  майбуття!
                                                                                                                                                     16.09.2018р
                                                                                               
   
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018

Ото вже забудько / з гумором /

Надворі  літечко,  ми  із  кумом  кайфуєм,
Смачна  горілочка,  про  те  -  се  поворкуєм,
Солодка  бабка  -  угощала,    жінка  поряд,
Погано  бачу,  чи  здалося,  дивний  погляд.
До  кума,  -  Нащо  вареники  у  макітрі,
Смачна  закуска.  В  нього  очі  дуже  хитрі,
Вкотре  налив    мені  та  й  став  пісню  заводить,
Моя  дружина,  вже,  як  ота  пава  ходить.
Сметани  в  келишок,  кумові  підливає,
Як  рак  червона  і  до  нас  обох  моргає,
Вона  ж  красуня,  струнка,  ще  й  пишненькі  груди,
Нехай  стрекочуть,  про  неї  люди  повсюди.
Що  мене  любить  та  й  дитям  вкладає  спати,
Сама  до  півночі  смажить,  не  йде  до  хати,
Вже  звечоріло    сіяють    зорі,    яскраві,
Дружина,  гладить….чую  слова  ласкаві,
Це  в  ліжку  Я  лежу  в  ліжку,це  горілочка  стомила,
Ледь  головою  труснув,,  лип,  де  ж  ділась  мила?
Не  видно  місяця,  не  можу  на  ноги  стать,
Згадав  розмову,  то  ж  пішла  з  кумом  поливать,
 Там  за  парканом,  квіти,  городину  й  кущі,
Ото  забудько,  легше  стало  на  душі.
Здалось  все  добре,  нехай  вдвох,  все  ж  веселіше,
Кум  же  молодше  та  й  мені    поспати  ліпше,
Сховались  зорі….за  віконцем  півень  співав,
В  шовкових  травах,  бравий  кум,  куму  обіймав.


Чудова  ніченька,  цілував  молодицю,
Лишень    дощ    вчора  пройшов,  намочив  землицю.
                                                                                           07.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018

Снова на встречу тороплюсь

Бежит  река  торопится,
А  мне  любить  так  хочется,
Поёт  уж  песню  соловей,
Ведь  ты  на  свете  всех  милей.

Нарву  цветов,    я  у  реки,
Милы  ромашки,  васильки,
Снова  на  встречу    тороплюсь,
Чудны  глаза,  в  них  утоплюсь.

Моросит  дождик,  ну  и  пусть,
Теплы  объятья,  ушла  грусть,
Река  свидетель  наших  встреч,
Будем  друг  друга,  мы  беречь.
                             

2015р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806030
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.09.2018

Щоб сни не збувались…

Косу  заплітала,  сумна  молодиця,
Для  чого  й  не  знати,  дивний  сон,  все  сниться,
Бреде  по  полю,  де  гляне,  хрести  й  ями,
Напевно,  то  біда,  ой  що  ж  буде  з  нами?

Ой  Боженьку,  Боже,  нехай  там  на  фронті,
Мій  милий,  виживе.  В  вишитій  сорочці,
На  щастя  оберіг  має,  проводжала,
Йому,  в  той  день  журливий,  подарувала.

Гроза,  загриміла,  світить  блискавиця,
Як  там,  ти  мій  любий?  В  думках  молодиця,
Й  синок  копошиться,  чомусь  сну  немає,
Все  нині,  до  вікна,  думає,  страждає.

Трима  фото  в  руці,  погляд  до  ікони,
Прошу,  Матір  Божа,  щоб  війни  ніколи,
Народи  не  бачили,  щоб  й  не  вбивали,
Та  діти  в  радості    й  щасті  підростали!

Зненацька  вітер,  гучно  гепнувсь  об  шибку,
Здалось,  хтось  до  хати,  то  приніс  ознаку,
З  рук  фото,  упало,  стряслася  бідненька,
Зі  стрАхом  до  сина,  -  Кровинка  рідненька,
Лиха  година,  ой,  то  ж  на  що  чекати?
Та  мати  раптово,  заходить  до  хати.

Спустилась  до  землі,  голова  крутилась,
І  слова,  не  сказала,  лиш  просльозилась,
Скорбота  у  очах,  лице  сіро  –  чорне,
Уже  й  до  онука,    в  розпачі  пригорне.
Ой  дИтятко  моє,  як  нам  жити  далі?
Страх,  відчай,  як  хвиля,  замовкла  в  печалі.

А  потім  зненацька,  телефоном  тиче,
Ось  щойно  сказали  і  тебе  хтось  кличе,
Слова  -    ніж  у  серце,  аж  в  очах  стемніло,
А  здалеку  чути,  десь  птахи  летіти.

Так  гучно  кричали,  між  зірок  в  тумані,
Ятрив,  душу  розпач,  чом  сни  не  в  оманні,
І    троє,обнявшись,  до  вікна  подались,
Мабуть,  краще  б  було,  щоб  сни  не  збувались

                         09.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018

Вона мов хмаринка. Літечко сховалось

Вона  мов  хмаринка

Красуня  айстра,  а    колір  синенький,
Листочок  з  нею,  добре  зелененький,
До  рук  пригорну,  а  вона  мов  хмаринка,
Пухкенька,  ніжна,  ну  така,  як    пір`їнка.

Втішає  очі  і  трішки  пахне  медом,
Роса  срібляста,    її  покрила    пледом,
Поміж  травиці,    джміль  пісеньку  співає,
Стрічати  осінь,  нас  обох  умовляє.


Літечко  сховалось

Колишуться  в  верби  віти,  мов  пісню  співають,
Немає  чому  радіти,  всім  сум  навівають,
Злітає  золотий  листок  у  річеньку  з  мулом,
Чому  осінь  прилітає,  хай  би  тепло  було.

 Й  день  світлий,  щоб  не  коротшав  і  тепліші  ночі,
То    краще  б,  пісні  слухали,  ми  птахів  співочих,
І  сонечко  височенько,  хай  би  усміхалось,
Керує    скрізь  пані  осінь,  літечко  сховалось.

                                                                         02.09.2018р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2018

Народжена зірка над морем

          Тягнулося  село  по    зеленому    горбочку  до  широкої,    квітучої  долини.  Воно,  як  здалеку  дивитись,  як  на  п`єдесталі.    Прикрашене  зеленими  садами  й  в  ряди
доглянутими  городами.  Картопля,    наче  посаджена  під  стрічку,  вже  відцвітала,  а  гарбузи  і  кабачки  тільки  входили  в  силу.  Стелилися    з  помаранчевими  квітами  серед  широких,  товстих,  зелених  листків.  Їх  поміж    меж  охороняли  високі  соняхи,  що  все  привітно  крутили,  ледь  схиливши,    квітучі    голови,  вслід  сонцю…  Як  стати  з    обійстя,    глянути  довкола,  ,  від  останніх  городів  до  річки,  здавалося  рукою  подати.  Вона  широкою  змійкою  звивалася  по  долині,  по  якій  часто    паслися  корови.  По  обіч  зеленіли  хлібні  поля,  а  вдалині  -      виднівся  став  зі  старими    розлогими  вербами,  вони  наче  підпирали  ліс.
         Казкова  краса…  зелено,  квітує  всюди  ..  Крива  стежина,  по  ній  дітвора  бігала  босоніж,  м`який  спориш  лоскотав    ноги,  приємне  відчуття,  насолода.  Хто  ходив,  той  певно  знає.    Хто  ж  ні,  то  нехай  позаздрить!    Тій    веселій  дітворі,  що  бігла,  гучно  перегукувалася.  Вона    прямувала    туди  -  до  води,  до  гірської  красуні  річки  Дністер.
   Гайда,  сільські  дівчатка  й  хлопчики  бігли,    не  дивилися  під  ноги,  а  вище,  до  високих  тополь,  де  від  сонячних  променів  блищало  листя.    Стрункі  красуні  ,  їх  тут  так    багато,  вони  росли  вздовж  стежки,    аж  до  самої  річки.    ЇЇ  берег,    де  -    ін  –де  ховався  за  очеретом  й  пахучим  зіллям,    а  то  між  густих  трав  виднілися  чорні  обриви.  З  них  можна    з  розмаху  шубовснути  у  воду,  налякати  жаб,  які  сполохано,    відразу  поплигають  в  різному  напрямку,  щоби  сховатися  від  несподіваних  гостей.  
Юрбою,  так  радісно  потрапити  в  обійми  теплої  течії,  водночас  відчути  ніжну  прохолоду  і  трохи  побалуватися,  весело  поплавати,    похлюпати,  поплескати,    борюкатися  у  воді.    Адже  діти  знали  тут  кожен  метр  дна,  де  виїмки,    де  занадто  глибоко,  а  де  лише  до  пояса  вода.  Вона  виблискує,  чиста,    прозора,  навіть  видно  маленькі  рибки,  які  зграйками  пливуть  за  течією    й  густі,  темно  -  зелені    водорості,  що  ледь  -  ледь  хитаються.  А  річка  доволі    широка….  Біля  берегів  течія  спокійна,    вода  тихенько  колише    водяні  білі  лілії  -  латаття.  А  трохи  далі  до  середини  річки,    вода    кудись    так  поспішає,  немов    хоче  наздогнати  час…..
     Між  двома  молоденькими  вербичками,  на  шовковистій  траві,  підібгавши  під  себе  ноги,  сиділа  чорнява  дівчинка  Марійка.  Її  каро  –зелені  очі  з  краплинами  дощу  світилися  щастям    від  побаченого,  вона  задивлялася  в  далину  -  по  напрямку  річки.  Там,  одна  за  одною,  наче  падали  до  води  білі  чайки  й  раптово,  знову  підлітали  до  небо  сині.  Напевно  рибу  ловлять,  думала,  яка  краса,  як  добре,  що    вона  тут  й  все  це  бачить.    В  очах  рябіло….  Вода  в  річці  переливається    кольорами,  то    блакитним,  то  синім    із  сріблом  відтінком,  приваблювала    до  себе.
   Кожна  сім`  я  в  селі    не  мала  в  хаті  скатерті  самобранки,  щоби  виконувати  дорослих  і  дітей  забаганки.  Та  жило  село  і  підростали  діти,  тут  річка,  город  й  трави  шовковисті,  чарівні  мальви,  сокирки,  дзвіночки  й  ромашки.  Ранкове  сонце,  що  ласкаво  світить  у  обличчя,  як  не  радіти,  що  жилося  серед  цієї  краси,де  панує  мир.  Найбільше  тішив  сад  врожаєм,  майже  в  кожного  на  обійсті.  Яка  то  благодать,  зірвати  ягоду,  чи  стигле,  соковите    яблуко,  що  коли  їси,  то  сок,  аж  тече  по  бороді.    Здається  вже  й  не  голодний,  чому  не  погнатися  до  річки?  Щоб  відчути,  ще  одну  радість  й  насолоду.
     Марійка  вперше  сама  пригнала  гусей  до  річки,  мама  й  тато  дозволили,  кажуть,  сім  років,  то  вже  можна  саму  відпустити.  Дівчинка  з  пагорба  дивилася  на  воду  та    боялася  близько  підійти.    Сонячні  промені,  що  вигравали  на  воді  навіяли  на  неї  сум.  Страх  в  душі,  пригадала,  як  їй    було  років  чотири,  чи  то  п`ять,  хтось  підпалив  їм  стайню.Той  страх  ніяк  не  покидав  її.  І  хоч  ходила  вона  з  мамою  до  церкви,  молилася  Богу,  як  навчали  мама  й  тато,  той  вогонь  ,  все  частіше  з`являвся    перед  очима,  лякав,    здавалося  наче  був  зовсім  поруч.  Тоді  по  селі  була  якась  пошесть,  на  місяць  по  три  пожежі  і  все  вночі  підпалювали.  Тому,    хто  наважився    сказати  щось  проти  голови  сільради,  чи  комусь  та  чимось  не  догодив,  то  вже  жертва.  Якось  в  сусідів  весілля,  а  в  рідної  тітки  підпалили    сінник,  це  було  –  жахливо.  З  часом  так  і  не  дізналися    хто  підпалив,  по  селі  говорили,  -  »  Хтось  від  заздрощів».
         Раптово,  дитячий  сміх  Марійку  відволік  від  спогадів.Хтось  із  дітей  купався,  занурювався  у  воду,  а  ближче  до  берега  хтось  просто  мочив  ноги,менші  діти  гралися  в  піску,  ліпили  з  нього  замки.  
Марійка  поглянула    до  неба  й  згадала,  як  одного  разу  вона  в  садочку,  біля  хати  задивилася  в  небесну  блакить.  Тоді  до  неї  нахлинуло  якесь  дивне  відчуття,    переповнило  її    душу,  вона,  не  поспішаючи,  промовила,
-  Пливе  хмарина  сива
-  А  я  б  хотіла  мати  крила…
Вже  пізніше  зрозуміла,  що  це  були  перші  рядки  вірша.  Їй  здалося,  вона  б  і  зараз,  дивлячись  на  природу,  про  щось  написала,  натхнення  переповнювало  її.    
       Раптово  озирнулася,  здалося,  що  за  нею  хтось  спостерігає.  Це  вона  так  звикла,  бо  біля  неї    завжди  був  старший  брат  -  як  охоронець.  Різниця  вісім  років,  давалася  взнаки,  він  слідкував  за  кожним  її  кроком,  дуже  любив.  Балував,  як  і  батьки,  всі    цяцькались  з  нею.  Вони  були  вірні  церкві  і  Богу,  і  так  навчали  своїх  дітей.  Адже  батько  входив    у  першу    двадцятку  в  церкві,  яка  найняла  священика,  тому  й  дітей  привчав  до  служби,  прививав  любов  до  Бога.
           Марійка    все  ж  наблизилася  до  річки  і  водночас  звернула  увагу  на  старших  дівчат  й  хлопців,  що  засмагали  неподалік  від  берега.  Один  невірний  крок….  І  вона    опинилися  в  воді.  Плавати  не  вміла,  тому  відразу  пішла  на  дно.
   Одна  дівчинка,  що  сиділа    на  березі  річки,  помітила,    швидко  встаючи    тикала  вказівним    пальцем  на  воду,    схвильовано  закричала,
-  Ой,  та  Марійка!  З  нашої  вулиці!  Шубовснулася  у  воду  і  здається  не  виплила.  Он  там,  на  тому  місці  стояла!  
Хлопці  відразу,  як  обпечені,  зірвалися  з  місця  й  ближче  до  річки,  один,  найстарший  з  них,  знервовано  розвів  руками,
-Так,    без  паніки,  я  зараз!
 Глибоко  вдихнувши  повітря,  кинувся  у  воду.  Всі  знали,  що  хоч  він  ріс  без  батька,  але  вмів  добре  плавати,  тому  й  ніхто  його  не  зупиняв.    За  мить  хлопець  пірнуві  намацав  волосся  Марійки,  впевнено  тягнув  догори.  
     Дякувати  Богу,  вона  відразу  почала  кашляти,  відкрила  очі.  Діти  з  полегшенням  перевели  подихи,  привітно  дивилися  на  неї,  вмовляли,  щоб  не  злякалася,  адже  все  обійшлося.
 Батькам,  ні  в  якому  разі,  не  можна  було  розповідати  за  цей  випадок.  Боялася,  знала,  що  будуть  дуже  сваритися,  бо  ж  втопився  двоюрідний  брат.  А  вони  в  ній  душі  не  чаяли,  оберігали  і  від  дощів,  і  від  сонця.  Вона  була  третя  дитина  в  сім`ї,  першим  був  самий  старший  син,  прожив  лише  кілька  днів  і  помер,  батьки    часто  ходили  на  цвинтар,  болісно  перенесли  втрату.  Їм,  ще    Бог  дав    сина  і  доньку,    вони  дякували  Богу,    любили,  дорожили  ними.
       Час  летів….    Марійка  ходила  до  школи.  ..  Завжди  охайна,  тиха  дівчинка,  як  навчалася  в  молодших  класах,  то  до  школи  водив  брат.  Їй    навіть  сумки    з  книжками  не  довіряв    носити,  вважав,    що  це  для  неї    важко.    Навчалася  гарно,  старанно  виконувала  домашні  завдання  і  в  школі  була  завжди  уважна,  за  те  й    кілька  раз  мала  нагородження  похвальними  листами.
           В  сім`ї  ж,  їй  тільки  й  довіряли  прибрати  в  хаті  та  зварити  бараболю,  можна  сказати  не  випускали  з  хати.  Всі  роботи  по  -    господарству    виконував    брат.  Дитинство  було  солодким  сном,  а  коли  навчалася  в  сьомому  класі,  то  вже  інше  життя.  Мама  навчила  корову  доїти,  з  собою    брала  в  поле.  А  в  полі  на  сонці  з  ранку  й  до  вечори  -  в`язала  снопи.  Поле    далеченько,  за  гаєм,  доволі  велике,  тож  треба  було  працювати  й  працювати.  Тато  був  задоволений,  але    погуляти  ввечері  із  дівчатами  не  дозволяв.  В  домі  завжди  панувала  воєнна  дисципліна.
       Дівчинці  так  хотілося  писати  вірші  про  Бога  та  боялася  осуду.  Дуже  боялася,  що  діти  не  так  зрозуміють,  будуть  дражнити  її  поетесою.  В  той  час,    село  -  можна  сказати,  було  більш  комуністичним.  Коли  ходила  до  школи,  мама  таємно  водила  її  в  церкву,  до  сповіді,  адже  забороняли  брати  шлюб  й  хрестити  дітей.  Класний  керівник  занижує  оцінки  тим  дітям,    які  вірили  в  Бога.  Одного  разу  в  школі  навіть  розбирали  поведінку  її    і  подружки,  на  той  час  така  була  політика  влади.
 Та  одягалася  вона  в  школі  краще  за  всіх,  завдяки  маминому  брату  і  його  дружині,  які  жили    в  Америці.  Вони  поштою  посилали  дитячі  речі.,  хоча  трохи  поношені,  але    на  вид  були,  як  нові.  Багато    хто  із  дітей  заздрив  їй,  називав  багачкою.  
       Останні  два  роки  в  школі….    Марійку  все  частіше  переслідував  якийсь  страх,  із  –  за  чого  стала  гірше  навчатися.  Все    вдома,  добре  вивчить  вірша  та  в  школі,    лише  від  погляду  вчительки,  відразу  хвилювалася  ,  забувала  слова.  Бідкалася,  тихенько  плакала,  але  мамі  про  це  розповісти  не  наважилася,  вірила  в  Бога,  надіялася  на  його  ласку,  гадала,  що  все  минеться.  Їй  вдалося  закінчити  школу  з  гарними  оцінками.
         Після  школи  думала  навчатися  в  консерваторії,  гадала  туди  буде  легше  поступити,  адже  там    працював  дядько.  Та  на  жаль  батьки  зовсім  не  підготували  її  до  музики,  тому  ця  мрія  була  нездійсненною.  Але  ж  вдома    сидіти  не  буде,  тому  тітка,  що  жила    у  Львові,  допомогла  поступити  в  фінансовий  коледж.
   Студентські  роки,  це  чудовий  час…  Проживання  в  гуртожитку…  Знайомство  з  іншими  студентами.  Дружньо  з  дівчатами    в  кімнаті,  але  кожні  вихідні  їздила  додому.  Так  наполягав  батько,  щоб  в  неділю  та  на  свята  обов`язково  була  на  церковній  службі.
       Красуня,  гордовита  й  трохи  сором`язлива  дівчина  та  дехто  обходив  стороною,  коли  дізнавався,  що  ходить  до  церкви,  вірує  в    Бога….
             Після  закінчення  коледжу  вона  поступила  на  курси  у  Львівський  С  Г  інститут.      Навчалася  старанно,  отримала  професію  економіст  -  бухгалтер.
 Пройшов  час…..    Марія  працювала    економістом  в  Управлінні  транспорту  автостанцій.  Залицяльників  на  роботі  багато,  але  вона  була  скромною,  дуже  боязливою  дівчиною.  Віра  в  Бога,    це  для  неї  -  понад  усе.
У  гуртожитку,  в  одній  кімнаті  з  нею,  проживало  двоє  гарних  дівчат,  Галя  і  Оксана.  Вони  були  щирими  і  доброзичливими.  З  часом    для  неї  стали  справжніми  сестрами,  адже  і  працювали  разом.
     Йшов  1986  рік…    Останні  літні  дні….    На  роботі  запропонували  путівку  в  круїз  з  Одеси,  Марія  не  наважувалася  десь  поїхати  та  подружкам  вдалося  її  вмовити.  А  воно  і  правда,  думала,  чому  б  не  поїхати,  адже  ніде  не  була  крім  Ленінграду,  ще  від  школи  їздила  на  екскурсію.
     Напередодні  поїздки  -  приїхала  додому,  повідомила  батькам,  що  попливе  в  круїз.    Мама  дуже  турбувалася,  схвильовано  сказала,
-  Що  ти,  доню,  який  круїз,  он  сон  мені  наснився.  Що  я  тону  і  прошу,  щоб  ти  мені  подала  руку.  Покинеш  мене,  а  я?  Як  треба  буде  допомоги,  це  ж  надовго.  Якесь  недобре  передчуття,  неспокійно  на  душі,    боюся  тебе  відпускати.
 Марія    уважно  вислухала,    обійняла,
-  Ну  мамочко,  все  буде  добре,  відпустіть!  Я  ж  ніде  не  була,  хай    побачу  світу,    не  сама  ж    їду,  а  з  подружками.
Мати  рукою  погладила  по  голові,
-  Добре  доню,  тільки  сходимо  до  церкви,  попросимо  божого  благословення.  І  я  кожен  день  буду  ходити  до  церкви,  молитися,    щоб  в  тебе    -  все  було  добре.
         Зі  Львова  їхало  тридцять  чоловік  в  круїз  на  кораблі  «  Адмірал  Нахімов».    Молоді,  щасливі,    замріяні  в  прекрасне,  прибули  на  корабель.  На  причалі  людно,  гамірно,  прощання,  поцілунки.  Під  музику  оркестру  відправилися  в  круїз.  …
       З  Марією  було  троє  дівчат….    Галя  запропонувала  поїхати  з  ними    своїй  подружці  Миросі  з  Польщі,  в  дитинстві,  вони  разом    в  таборі  відпочивали.  Їм  показали  каюти  нижчого  класу  -  в  самому  низу  корабля.  Всі  мали  під  подушками  рятувальні  жилети,  розповіли,  як  ними  користуватися.
     Як  це  чудово  по  морю  та,  ще  й  на  такому  великому  кораблі!    Їх  щоранку  будила  гарна  мелодія,  звучали  веселі  пісні.  Добре  харчування,  відмінна  обслуга.  Чарівність  Чорного  моря  приваблювала  очі.  Милувалися  краєвидами  моря  під  Одесою,    а  потім  побували  в  Ялті,  де  відвідали  музей.  В  двадцяти  кілометрах  від  Ялти,  побували  в  «  Ластівчине  гніздо»,    на  вершині  зробили  вражаючі  фото  пляжів,  пальм,  скалистих  берегів,  що  омивалися  хвилями  Чорного  моря.    Далі  корабель  вирушив  своїм  маршрутом.
   Пізно  ввечері  тридцять  першого  серпня  на  верхній  палубі  був  концерт.  Це  Галя  випадково  дізналася  й  вони  вирішили  всі  в  чотирьох  піти  подивитися.  Одягли  найкращий  одяг,  який  взяли  з  собою.  Марія  одягла  гарну  сукню  і  велюровий  піджак,    кольору  темної  вишні,  він  дуже  пасував  їй,  підкреслював  фігуру.
       Після  концерту…  відразу  розпочалися  танці.  Марії  здалося,  що  танцювати  в  жакеті  буде  жарко  й  незручно,    хотіла  спуститися  в  каюту,  залишити  жакет.  Але  дівчата  вмовили  залишитися,  вирішили,  що  на  довго  не  затримуються  й  всі  разом  йдуть  спати.
         Дівчата  вже  весело  танцювали,  коли  Марію  запросив  на  танець,  якийсь  моряк  при  погонах.  На  жаль  вона  не  бачила  розпізнавальних  знаків  та  це  й  не  було    так  важливо.  Він  мило  всміхався,  легко  вів  у  танці,  ніжно  тримав  за  руку,  наче  боявся  загубити  цей  скарб    та  раптовий  поштовх  в  обочину  корабля  налякав  всіх.Люди  падали,  частина  опинилася  за  бортом…
             Погасло  світло…  Спрацювала  сирена…  Корабель  похилився…  Всі  розбігалися  в  різні  сторони.  На  борту  почалася  паніка,  за  бортом  перші  жертви,  на  воді  крики,  кров,    плями  фарби,  нафтопродуктів,  якісь  уламки  дерев,  крісла.
 Дівчата  розгубилися.  Марії  доля  дала    велике  випробування,  вона  не  вміла  плавати.  Та    все  ж  мала  надію  вижити.  Адже  її  назвали  в  честь  двох  бабусь,  які  мали  ім`я    Марія,  вони  були  названі  в  честь  Божої  Матері.  Вона  вірила  в  свого  Ангела,  блаженного,  світлого,  доброго  з  великим  серцем    і  великими  крилами.  Не  тямлячи  себе  бігла  вперед,  наче  хтось  її  підштовхнув.  Перед  собою  побачила  чоловіка,  який  біг  назустріч,
-Чуєш!    Допоможи!
А  він  їй  у  відповідь,
-  Дурепа!  Чого  причепилася….
Але  ж  якийсь  вихід  має  бути  -  копошиться  в  голові.  В  паніці  бігла  далі.  А  людей,  як  комах,  на  зустріч  моряк,  вона  бачила,  що  він    по  національності  не  українець  і  не  росіянин  та  в  розпачі  звернулася  до  нього,
-  Я  плавати  не  вмію,  допоможи!  Як  втоплюся,  буде  на  твоїй  совісті,  чуєш…
Хлопець  побачивши  перед  собою  красуню,  не  міг  відмовити,
-  Не  плач,  не  панікуй!  Все  буде  добре!
-  Як  звати  тебе?  -    відразу  запитала  його.
-  Мене  Рома,  а  тебе?  –  поспішаючи,  голосно  запитав  хлопець.
-  Марія,  мене  звати  Марія,  -    тремтяче  вся,  від  хвилювання,    випалила  вона.
Він,  не  вагаючись,    одягнув  на  неї  рятувальний  жилет,  наполегливо  кричав,  здавалося  давав  команду,  
-  Ну  давай!  Скакай  донизу,  на  перший  поверх.
-  Ой,  я  боюся,  дуже  боюся,  чуєш!  –  кричала    в  паніці,  хитаючи  головою.  
Він  тикав  пальцями  донизу,    на  воду,  вже  сердито  закричав,
-  Он  дивися,  наш  капітан  і  його  помічники  вже  в  шлюпках  на  воді!  Давай  сміливіше!  Не  втрачай  час!
Корабель  качало.  Скрізь  крики,  гамір,  плач  і  чути  десь  грає  скрипка.  Марія,  як  навіжена,  по  поручнях  з  ним    спустилася  донизу,    потім  він  штовхнув    її  у  воду.  Задихалася,  вся  в  фарбі,  в  нафтопродуктах,  борсалася,  наче  боролася  зі  страхом,  розкривши  рота  хапає  повітря,  моряк  схопив  її  за  волосся.  Здалося  прийшла  до  тями,  коли  побачила  його  поруч,  потім  Рома  схопив  її  за  руку,  
-Давай  подалі  пливемо,  швидше,  бо  затягне  на  дно  разом  з  кораблем!
         Він    притягнув  якийсь    продовгуватий  уламок  деревини,  трохи  схожий  на  зламані  двері.  Вони  трималися  за  нього,  він  на  одній  стороні  без  жилета,  а  вона  на  другій  стороні  у  жилеті,  так  тримали  рівновагу.  Пересувалися,  як  надалі  від  корабля,  що  мав  йти  під  воду.  Хвилі  підносили  їх    то  вверх,  то  вниз,  кругом  плавали  трупи,  були  такі  і  з  жилетами  й  без  жилетів.
Марія  роздивлялася  на  всі  сторони,  прислухалася  до  голосів,
-  Чуєш  Ромо,  зі  мною  були  троє  дівчат,  мої  подружки,  всі  десь  розгубилися,  хоча  б  вижили…
-  А  я,  думав,  що  спас  якусь    літню  жінку,  ти  вся  така  в  нафтопродуктах,  навіть  не  подумав,  що  спас  молоду  дівчину,  -  тремтячим  голосом  кричав  хлопець.
   Неподалік,    він  побачив  одну  жінку,  що  тонула,  потягнув  до  себе,  допоміг    їй  прийти  до  тями,  вона  теж  стала  триматися  за  деревину.
   Від  напруги  та  холодної  води,  руки  в  Марії  стали  дерев`яні,    не  слухняні,  ледве  трималася.  
   Всі  здалеку,  зі  страхом,    дивилися,  як  йшов    під  воду  корабель  «Адмірал  Нахімов».
     -Ой,  скільки  там  добра  пішло  під  воду,  мельхіорові  ложки  в  ресторані  і  інші  цінні  речі.  Уявляєте  всіх  і  мої  речі  потонули,  тільки  й  лишилося  те  ,що  на  мені,  -    схвильовано  кричав  Рома.
Та  деревина  вже  не  витримє  трьох.Марія      дивилася  на  зоряне  небо,
-  Ой  Боженку,  спаси  і  помилуй!
Задивилася  в  небо,  на  одну  зірку  над  собою  й    тихо  прочитала  молитву;    «Отче  наш».    Зірка  ледь  -  ледь  мерехтіла,  їй  здалося,  що  мерехтіла  ясніше  всіх  зірок,  подумала  -  це  напевно  благословила  мене  на  життя.    Схвильовано,  швидше  пливла  до  шлюпок….
 Скрізь  кричали  люди,  просили  допомоги,  дехто  потрапляв  під  гвинти  корабля  »Петр  Васев».  Всюди  кров,  розлите  мастило,  фарба,  мертві  тіла.
Вона  підпливла  до    однієї  шлюпки    та  там  було  багато  людей,  її  на  неї    не  взяли.    Напрягши  всі  сили  знову    підпливла  до  іншої  шлюпки,  там  теж  було  повно  людей,  не  хотіли  її  брати.  Дуже  просилася,  бо  зовсім  дубіло  тіло,  плакала  й      вмовляла.  Якийсь  чоловік    змилувався,  подав  їй  руку,  допоміг  залізти  в  шлюпку.  Озираючись  назад,  майже  в  темноту,  вона    вже  не  побачила  Рому  з  жінкою.  
Марія  трохи  відігрілася  між  людьми,  всі  перелякано  дивилися  один  на  одного  й  тулилися,  щоб  було  тепліше.  Шлюпка  плила,  а  дівчина  думала,  як  добре,  що  не  пішла  віднести  в  каюту  жакета,  бо  була  б  там  й  залишилася,  скільки  ж  там  людей  потонуло!  Як  вчасно    зустріла  Рому!  Адже  він  її  спас.  А  тепер,  ще    цей  чоловік,  що  протягнув  їй  руку,  вона  навіть  не  знає  його  ім`я.  Це  вже  вдруге,  ледь  не  потонула  та  Бог  дає  на  життя,  значить,  має  вижити,  має  далі  боротися  з  холодом,  який  час  від  часу  пронизував  тіло.  
   З  корабля  «  Петр  Васев»  прожектори  освітлювали  кроваве  море,  мертвих  і  живих  пасажирів.    Всі  зі  шлюпки,  як  могли,  різними  уламками  відштовхувалися  від  води,  як  подалі  від  цього  корабля,  щоб  не  попасти  під  гвинти.  Ті  люди,  хто  потрапляє  під  них,  то  вже  було  перемелене  кроваве  м`ясо.
   Їм,  дякувати    Богу,  вдалося    врятуватися….  Було  пів  на  другу  ночі.  І  всю  ніч  хто,  як  міг  так  і  тримався  на  плаву,  врятував  своє  життя.  На  світанку,  ближче  до    шостої    години  ранку,    їх  врятували  рятувальники,  привезли  до  Новоросійська.  Марія  вся  в  мазуті,  з  одним  капцем  на    великому  підборі.
                 В    Новоросійськ  прилетів  міністр  Алієв,  пообіцяв,  що  відправлять  всіх  додому,  щоб  не  хвилювалися,  кожному  повернуть  все,  що  потонуло,  лише  треба  написати  перечень,  хто  та    що  мав  при  собі.  Розпитували  всіх  хто  і  звідки,  все  записували.  Марія  весь  час  роздивлялася  довкола,  хотіла  знайти  подружок,  на  жаль  їх  не  було.  Потім  всіх  запросили  подивитися  на  страшні  фото  понівечених  людей,  щоб  розпізнати  серед  загиблих,  чи  не  має  знайомих.  Подружок    там  не  було.  Але  це  був  тільки  початок  дня,  страшні  думки  лізли  в  голову,    не  дай  Боже,  щоб  були    на  дні  моря.  Відкидала  ці  настирливі  думки,  молилася,  не  втрачала  надії,    гадала,  що  все  ж  таки  знайде    їх    живими.
Всім  роздавали  чистий  одяг,  Марія  вибрала  собі  рожевий  спортивний  костюм,  описала  речі  та  коштовності,  що    загубила.  Звичайно  -  дівчина  шкодувала  за  всім,  що  трапилося  з  ними,    дуже  журилася  за  дівчатами  та  фотоапаратом,  де  були    зняті  чудові  кадри.  Ось  таке  відбулося  знайомство  з  містом  Новоросійськ.
   Згодом,  всіх  пасажирів  поселили  в  якомусь  гуртожитку,  запитували,  хто  чим  хоче  добиратися  додому.  Вона  вагалася,  чим  краще  добратися.  Думала,    на  кораблі  вже    спробувала,    то  ж,  що  буде  те  й  буде,  краще  полетіти  літаком  додому,  бо  потягом  їхати  день  і  ніч  дуже  важко.  
           Від  пережитого,    час  від  часу  торсалося  тіло,  гуділо  в  голові,  тиснуло  в  грудях,  переслідував  страх,  перед  очима  все    море  з  кров`ю,  крики  людей,  тіла  загиблих.  Ніхто  й  ніколи  не  думав,  що  таке  можливо,  щоб  корабель  потонув  за  сім  хвилин.  Самій    в  голові  не  вміщається,  як  це  все  пережила,  страх  постійно  переслідував  її.    Весь  час  про  себе  читала  молитви,  просила  в  Бога  спасіння  і  терпіння.  Їй  хотілося  якомога  швидше    дістатися  до  рідного  краю,  до  того  поля,  де  в`язала  з  мамою  снопи,  до  гаю,    де  була  криниця,    от  якби  ж  то  птахом  полетіти  до  батьківської  оселі,  до  родини….
       З  Новоросійська  Марія,  з    хвилюванням  в  душі,    подзвонила    знайомому  хлопцеві,  Володі,  колезі,  він  працював  водієм.    Хлопець  почувши  її  голос  дуже  зрадів,  що  вона  жива.  Давно  до  неї  залицявся,  вона  дуже    сподобалася  йому.  Вони  домовилися,  що  він  зустріне  її.
         В  літаку,  до  Львова,  було  четверо  людей  з  корабля  »  Адмірал  Нахімов».  На  дорогу  всім    дали  гроші  і  пообіцяли  пізніше,  ще  повернути,  компенсувати,  за  все,  що  втратили.
           Було  трохи  страшно  та    з  Божими  молитвами    Марія  прилетіла  до  Львова.  Її  зустрів  Володя,  вони    автівкою  поїхали  до  гуртожитку.  З  гуртожитку  подзвонила  на  роботу,  повідомила,  що  вона  жива.  Їй    сказали,  що  дівчата,  всі  троє,  що  плавали  з  нею  на  кораблі,  живі.  Дівчина    тішилася,  передала  вітання,  полегшено  перевела  подих  ,  
»  Дякувати  Богу,  з  ними  все  добре!».
Взявши  деякі  речі,    Володя  віз  її  в  село,  давно  мріяв  туди  потрапити,  познайомитися  з  її  батьками.  Дорогою,    дівчина  з  хвилюванням,  розповідала,  про  все,  що  пережила,  про  те  страхіття,  що  побачила,  часом  плакала,  аж  тремтіла,  не  соромлячись  витирала  сльози.  Вона  вже  по  іншому  дивилася  на  життя….
 Їхали  з  великою  швидкістю,  Марія  не  звернула  уваги,    не  помітила,  що  в  автівці  час  від  часу  відмовляли  гальма,  не  могла  зрозуміти,  чому  він  побліднів.  Та  обійшлося  без  пригод,  вони  доїхали  до  села,  але  Марія  його  відразу  попросила  поїхати  додому    у  Львів.  Що  їй  зараз  не  до  цього  знайомства,  не  знала,  як  це  все,  що  сталося  з  нею,  сприймуть  та  переживуть  батьки.  
   Радість  переповнювала  душу,  адже  вона  вдома…
 Батьки  про    аварію  навіть  не  знали.  Коли    Марія  їм    все  розповіла,  звичайно  дуже  рознервувалися.Хоча  чули,  що  якийсь  корабель  потонув  та  і  гадки  не  мали,  що  на  цьому  кораблі  була  їх  донька.  А  ввечері  по  телебаченні,  у  новинах,  передали,  що  затонув  корабель  «Адмірал  Нахімов»,  це  було  друге  вересня,  дівчина  була  просто  щаслива,  що,  так  швидко,  дісталася  додому.
     Після  відпустки  Марія    з  подружками  зустрілася  в  гуртожитку.  Радість,    поцілунки  і    спогади  про  круїз,  про  те  страхіття,  що  їм  прийшлося    побачити,  пережити.    Зі  сльозами  на  очах,    всі  схвильовано    розповідали,  як  спасалися,  боролися  за  своє  життя.  Дівчатам  повезло,  вважала  Марія,  адже  вони  були  в  трьох,  а  вона  одна,добре  що  зустріла  Рому.
   Час  все  кудись  летить...    Марія  зовсім  розірвала  стосунки  з  Володею,  не  подала    надій  на  зустрічі.  Залицявся,  ще  один  хлопець  Тарас    та  і  з  ним    не  наважилася  зустрічатися.  Навіть  начальник  гуртожитку  підбивав  клинці.  А  чому  б  і  ні?  Така  гарна,  видна  дівчина,  чорнява,  волосся  до  самих  стегон  і  одягалася  модніше,  найкраще  всіх.  Адже  дядько  з  тіткою,  не  забували  про  неї,  прислали  одяг,  а  це  ж  в  той  час  був  розкіш,  всі  вважали  її  багатою  дівчиною.  Були  й  хлопці  із  села,  що  залюбки  б  з  нею  зустрічалися  та  вона  ні  на  кого  не  звертала  уваги,  до  жодного  не  лежало  серце.  
         Через  кілька    місяців,  Марія  отримала  запрошення  на  суд  -  в  місто  Одесу,  по  справі    щодо  затоплення  корабля  «  Адмірал  Нахімов».  Вона  приїхала  туди  та  їй  повідомили,  що  її  свідчення    не  потрібні.  Дівчина  вирішила  все  ж  дізнатися  про  того  моряка  Рому,  який  спас  її.
 Уже  задоволена,  що  все  про  нього  дізналася  -    адресу  дало  Чорноморське  морське    пароплавство.  Це  був      матрос  Ромазанов  Гаджімірза,  сам    себе  назвав  Ромою.  Він  жив    в  Одесі,  довго  не  думала,    купила  йому    в  подарунок  мельхіорові  ложки,  цукерки,  торт,  букет  квітів  й  поїхала  віддячити  за  своє  спасіння.
Дружелюбна    зустріч,  як  за  святковим  столом.  Хвилюючі  спогади,    часом  зі  сльозами  на  очах,  згодом  веселіше.  Розмови  про  життя,  а  потім  проводи  й  слова  вдячності  за  подарунок.  Та  Марія    вважала,  що  життя  дорожче  за  подарунок,  від  щирого  серця  подякувала,  поверталася  додому.  Лише  згодом,  Марія  дізналася,  що  його  підвищили  по  службі,  після  того,  як  вона  написала  лист  в  Чорноморське    морське  пароплавство,  в  якому  виразила  свою  вдячність.
   Пройшов  рік…    Літо  видалося  тепле….  Одного  разу,  в  вихідний  день,  двоюрідний    брат  з  дружиною  кликали  Марію  з  собою  на  Дністер.  Вона  наче,  як  злякалася,  адже  після    тих,  страшних  подій,  ні  разу  не  ходила  до  річки,  боялася  води.  Їй  здавалося,  що  знову  обов`язково,  щось  та  трапиться.  Відмовилася  йти,  адже  та  рана  в  душі,  ще  не  загоїлася.  Вони  намагалися  підняти  їй  настрій,  довго  переконували.  Він  її  любив,  йому  хотілося,  щоб,  як  швидше  вона  забула  ті  події  під  Новоросійськом,    хотілося,  щоб  не  боялася  води,  поклавши  руку  плече,  зазирнув  в  очі,
-  Ну  Марійко,  все  позаду,  таке  в  житті  трапляється,  але  треба  жити,  на  все  дивитися  простіше.  Ну  купатися  не  будеш,  якщо  боїшся,  то  з  нами  за  компанію,  сидиш  біля  річки,  то  ж  разом  буде  веселіше.  Чого  самій    вдома  сидіти?
 Схиливши  голову,  думала,  що  робити?  Навіть  закрила  очі,  щоб  трохи  вгамувати  своє  хвилювання.  Та  потім,  піднявши  голову,  ледь  всміхнулася  й  кивнула  рукою,
-  Та  добре  піду….  Піду  вже….  Що  буде  те  буде!
 Брат  з  дружиною,  аж  повеселішали,  коли  вона  дала  згоду.  Підморгнули  один  одному  і  брат  обійняв  Марію,
 -Ну  нарешті,  життя  продовжується,  сестричко!
З  гарним  настроєм  йшли  знайомою  стежкою….    Вздовж  неї  подорожник,  ромашки,  дзвіночки,    шовковиста  трава,  яка  ледь  колихалася  від  вітру,  блищала  на  сонці.….
Біля  річки,  як  завжди  в  літню  пору,  була  молодь.  Хтось  купався,  хтось  засмагав,  слухав  музику,  яка  линула  з  магнітофона.  
-  Марійко,  ти  постій  на    березі,  якщо  купатися  не  хочеш,  а  ми  скупаємося,  вода  тепла,  -  роздягаючись,  запропонував  брат.  
   Вони  з  дружиною,    весело,  всміхаючись,  плавали,  то    занурювалися  у  воду,  то  виринали  з  неї.  
 Марія    з  заздрістю  дивилася  на  них  та  сама  не  наважилась  йти  купатися.    Стояла  трохи    далі  від  берега  та  так  задивилася  на  водорості,  що  сама  не  помітила,  як  зробила    пару  кроків  і  несподівано    впала  у  воду.  Копошиться,  борсалася,  її  тягнуло  донизу,  зі  страхом  била  руками  об  воду  і  кричала  до  брата,  що  тоне,  але  він  з  дружиною  не  чув,  бо    вони  вже  далеко  відпливли  від  берега.
   Почули  хлопці,  що  були  неподалік    й  один  з  них,  набагато  молодший  за  неї,  витягнув    її.  Труситься,  чи  то  від  переляку,  чи  від  спогадів.  З  тієї  пори  Марія  навіть  близько  боялася  підходити  до  води.
       Та  час  плине...    Прекрасна,  чудова  молодість,  в  селі  весілля,  сватання…  Вже  й  Марії  час  прийшов  подумати  про  особисте  життя.  Багато  хлопців…  не  було  відбою.  Звали  заміж  та  за  кого  йти?    Не  могла  розібратися  в  собі,  як    довірити  комусь  із  них  своє  життя?  Адже  не  відчувала,  що  когось  із  них  кохає.  
     Хлопець  із  села,  Іван,  давно  в  неї  закохався,  тільки    вона  приїде  в  село,  він  вже  тут,  як  тут,  ходив  по  п`ятах  за  нею.  Це  був  двоюрідний  брат  однокласника,  високий,  красивий,    дуже  схожий  
на    співака  Талькова.    Батьки  Івана  теж  ходили  до  церкви,  тому  й  Маріїна  мама  хотіла,  щоб  дочка  жила  близько,  щоб  за  нього    вийшла  заміж.  
Вона    не  згодна  з  мамою,  а  батько  з  тіткою,  навіть  паспорт  заховали.  Та  все  ж  сварилася  мама,  щоб  було  по  її,  бо    разом  ходять    до  церкви,  як  в  очі  людям  дивитися,  якщо  не  піде  за  нього?  
Ну,  що  ж….    Марія  вже  не  могла  сперечатися,  звичайно  пізня  дитина  в  батьків,  вони  хотіли,  щоб  вже  мала  сім`ю  і  їм  би,  на  старості  років,  жилося  спокійніше.
     І  було  весілля,  і  взяли  вони  в  церкві  шлюб  та  життя  не  склалося.  Спочатку  жили  з  свекрухою,    за  один  рік  побудували  дім,  пізніше  жили  окремо.  Народила  Марійка    двох  близнят,  хлопчиків  та  Бог  дав  життя  одному,  Богданчику.  За  другого  хлопчика  -    Ігоря,  лікарі  боролися  майже  тиждень  але  він  пішов  в  інший  світ.  Бідкалася,  важко  перенесла  втрату  дитини.На  жаль  сімейне  життя  не  склалося,  не  притерлись,  як  кажуть  люди,  не  злюбиться.  Вони  прожили  більше  десяти  років,  але  розійшлися.  
         Перед  нею  нове  життя….    Ходила  до  церкви,  молилася,  просила  в  Бога,  щоб  дав  сили  жити  далі.  Чому  скільки  біди  на  одні  плечі?  Згадувала  життя.Як  двічі  тонула,  як  з  Володею  їхала    в  село,  відмовили  гальма,  він  лише  через    місяць  зізнався  в  тому,  вона  тільки  тоді  зрозуміла  чого  він  побліднів.  І  вже  пізніше,  коли  працювала  на  заводі,    їхала  в  автомобілі  з  колегою  по  роботі,  автівка  розбилася,  а  вони,  дякувати  Богу,  залишилися  живі,  без  подряпин.  І    в  думках  запитувала  в  Бога,  за,  що  це  все  їй?    Чому  немає  щастя?  І  ось  тепер  знову  на  роздоріжжі.  Треба  виживати,  треба  кудись  їхати,  адже  треба  їй  і  сину  за    щось  жити.  
   З  болем    в  серці,  Марія  їхала  в    Італію.  Хвилювалася  за  сина,  якого  залишила  з  батьками,  але  іншого  виходу  не  було.
Вона    в    Мілані…  Зупинилася  в  племінниці  й  відразу  знайшла  роботу.  Пішла  на  підміну,    на  один  місяць,  допомагати  по  господарству  італійцям.    То  не  солодке  життя.  Робота  важка,  а  платили    мало.  Працювала  по  двадцять  дві  години,  як  пташку  випустили  на  волю,  чи    -то  пса  на  прогулянку.  Після  місяця  роботи,    знову  в  пошуках  роботи  та  все  ж  трохи  заробила  грошей,  винайняла  собі    квартиру.
 Що  робити?  Думала  у  відчаї,  треба,  щось  шукати,  адже  не  повернеться  додому.  Скільки  грошей  вкладено  в  поїздку!  Ні  треба  шукати  роботу!
Кожного  дня  ходила  до  церкви,  просила  допомоги  в  Бога.  Одного  разу  в  церкві  наче  їй  хтось  шепотів,  щось  у  вуха.  Йшла  додому,  думки  зліталися,  як  пташки,  слова,  як  зерна  сипалися  з  гори.  Під  церквою  шукала  ручки,  щоб  записати,  не  забути,  дорогою  додому,  написала  кілька  рядків  вірша.  А  потім,    вночі  не  спалося  і  за  дві  години  були  написані  два  вірша»;
«  Маки  матері»,  і  «  Зіронька  в  ім`я  мами»
             «  Маки  матері  »  
 За  гаєм  на  полях  у  житах  
 я  червоних  маків  назбирала  
 іздалека  лечу  наче  птах,
 щоб  Пречиста  маму  привітала.
 Червоний  мак  квітує  у  полі
 квіти  благодатної  любові
 несуть  радість  чудову  красу
 вінчують  її  осінь  золоту..  
Червоні  маки  квіти  поля
усміхається  щастям  їй  доля
 довгі  роки  на  землі  прожити
 своїм  дітям  сонцем  світити.  
Сива  голубко,  мамо,  матусю
 я  люблю  тебе  моя  нене
 із  чужини,  до  тебе  вернуся
 дочекайся,  тільки  на  мене!  
Лебідкою  прилечу  до  тебе  
вклонюсь  низько  у  ноги  твої
 зацілую,  обніму  до  себе...
 більш  не  буде  розлук  на  землі.
                                                       М.    Чайківчанка.
»  Зіронька  в  ім`я  мами»
Рідна  мамо  -  зіронько  ясна,
Твої  коси  уквітчав  цвіт  весняний,
Золоті  долоні  засівали  поля,
І  дітей  пригощаєш  хлібом  рум'яним.


В  зорянім  небі  ясну  зіроньку  знайду,
Ніч  попрошу,  щоб  сіяла  ясно,
Ім'ям  мами  я  назву,
Щоб  на  землі  дітям  малювала  казку.


Ти  не  дала  розбудити  мене  рано,
І  тихенько  воду  набирала  із  криниці,
Дітям,  внукам  ти  вгодиш,  рідна  мамо,
В  зорянім  небі  тобі  сяють  зірниці.


За  твоє  щастя  молюсь  до  зорі,
За  твій  спокій  -  в  твоєму  серденьку,
За  любов  твою  і  долоні  золоті,
До  твоїх  ніг  низенько  клонюсь,  моя  ненько!..
                                                                                                         М.  Чайківчанка
Цей  вірш  та  вірші;  «  Твій  вибір  твоє  майбутнє»,  «  На  Україну  повернусь»,  «  Україно  моя  цвіте  весняний»      Марія  послала  в  Рим,  де  друкувався    журнал  для  церкви  -    "  До  світла.  Коли  в  душі  народжується  слово".  Там  читачі  побачили  її  вірші.  Вона  мала    велику  підтримку    від  священників,  Олександра  Сапунко  -  редактор  журналу  в  Римі    і  в  Мілані  -  Олександр  Лісовський,  а  пізніше  -  Іван  Стефурак.  В    2010  році  вийшла  книга  українських  поетів      в  Італії,  де  теж  друкувалися  її  вірші,  на  один  з  них  була  написана  музика  Богданом  Гірським.  По  радіо  стала  звучати  пісня  під  назвою  -  »Звати  мене  українка».
               Марія  шукала  роботу…  На  ту  квартиру,  що  вона  винаймала,  господиня  підсилила  їй  одну  жінку  з    України,  (  Лєну  ),  родом  з  Чернівців.  Але  вона  вважала  себе  румункою,  знала  румунський,  молдавський  язики,  тому  їй  було  легше    спілкуватися  з  італійцями.  Марія  в  відчаї  плакала  їй,  що  немає  роботи  та  жінка  у  відповідь  не  втішала,  а  все  повторювала,  -  «  Я,  що  тобі  лікар?».  
Майже  місяць  Марія  вчила  італійську  мову  по  словнику.  І  нарешті  знайшла  роботу,    пішла  працювати  до  однієї  сеньйори,  допомагати  по  господарству.  Та  сеньйора  невдовзі  захворіла,  потрапила  до  лікарні,  Марія  й  там  доглядала  її.  В  цій  палаті  лежала  одна  стара  жінка,  до  неї  приходив  чоловік  в  білому  халаті,  це  був  її  син  Анжело.
 Вона  -    коли  вперше  побачила  його,  якесь  дивне  відчуття  прокинулося  в  душі.  Кожного  дня  бачила,  як  він  доглядає  маму  і  їй  хотілося  зловити  його  погляд,  щоб    він  побачив  її    закохані  очі.  
Дивилася  на  нього,  уявляла,  що  це  її  принц  на  білому  коні.
Високий,  статний,  красивий  чоловік,  він  був  для  неї  такий  жаданий,  відразу  заволодів  її    серцем.
І  якось  одного  вечора  про  свої  почуття      написала  вірш  –
 »  Привіт  незнайомцю».  
   Одного  разу,  Анжело  попросив,  щоб  Марія  інколи  допомогла  його  мамі,  коли  його  не  буде.  Навіть  пропонував  гроші  та    вона  не  наважилася  брати.  Він  пригощає  шоколадом,  дав  свій  номер  телефона.  Анжело  не  багатий,  але  й  не  бідний,  не  наймав  доглядальницю,  а  сам  доглядав    за  мамою.  Ту  сеньйору,  біля  якої  була  Марія,  виписали  з  лікарні  і  вона  поїхала  з  нею.  На  жаль  його  номер    телефона  загубила,  а  свій  номер  телефона  чомусь  йому  не  написала.
Не  усміхнулася  доля,  розійшлися  дороги.  Корила  себе,  що  загубила  номер  телефона,  а    думки    то  весь  час  тільки  й  за  нього,  хотіла  хоча  б  на  мить    його  побачити.
Через  пів  року  сеньйора,  якій  допомагала  Марія,    померла.Такий  збіг  обставин,  її  запрошують  на  роботу  в  те  село,  де  живе  Анжело.
         Вона  працює  в  цьому  селі  і  треба  ж  було  такому  статися,  що  одного  разу,    вона    в  автівці  побачила  Анжело    разом  з  мамою,  жінка  бачила  її  та  він  на  жаль  -    не  побачив.    Та  не  буде  ж  кричати,  щоб  звернув  увагу  на  неї,  гордість  не  дозволяла  цього  зробити.
         А  чи…  то  доля  так  вирішує,  чи  в  небі  зорі  так  складають  пазли,  чи  так  душі  тягнуться  одна  до  одної.  Через  якийсь  час,  вони  раптово  зустрілися,  йшли  назустріч  один  одному.  Сяяли  очі.  Вона  зловила  його  погляд,  він  теж  був  дуже  радий,  що  зустрів  її,  адже    йому  було  так  важко  на  душі,  він  декілька  тижнів  назад,  як  поховав  маму.  Зізнався,  що  часто  згадував  про  неї,  в  надії  чекав  дзвінка,  але  ж  не  знав,  що  вона  загубила  його  номер  телефона.
 Дві  одинокі  людини,  якщо  серця  гучно  б`ються,  ніжні  погляди  гріють  один  одного,  то  чи  можна  розійтися?  Ой,  напевно  ж  ні!  
Та  в  італійців  не  заведено  відразу  приводити  в  дім  жінку,  не  дізнавшись  добре  її,  тому  вони  були  просто  друзями.  Анджело  підтримував  Марію    духовно  і  морально.    З  нею  Бусом  передавав  передачі    для  її  батьків  та  сина.  
     Ті  італійці  в  кого  працювала  Марія  обіцяли  зробити  документи,  щоб  вона  в  них  працювала  легально,  адже  вона  приїхала  на  роботу  нелегально.  Та  то  були  тільки  обіцянки.  Вони  не  хотіли  відпускати  її.  Тож  Марія  розповіла  Анжело  про  ці  проблеми  й  вони  разом  зробили  висновки,  що  їй  треба  від  них  тікати.  
   Сумувала  за  домом,  за  рідним  краєм  та,  як  поїхати,  треба  ж  гроші  заробити.  Все  вечорами,  перед  очима  рідні  стежини  і  чудовий  сад.    Це  один  із  віршів,  написаний  про  рідне  село;  
                                         Моє  рідне  село
Моє  рідне  село  -  біленька  батьківська  хата
Мій  казковий  світ  дитинства  на  березі  Дністра
Босоніж  злітає  думка  солодка  крилата
Де  стрункі  тополі  підпирають  небеса.
Моє  село  -  яблуневий  садочок  у  цвіту
І  незабутній  спогад  -    мого  роду  коріння
Тут  моя  весна,  як  ліловий  бузок  у  квіту...
На  зорі,  перше  кохання,  злети,  падіння.
Моє  рідне  село  -  над  ставом  плакуча  верба...
Столітній  дуб,  на  княжій  горі  світлі  хороми,
Пахуча  липа  заквітчала  двори  вздовж  села
Голосний  дзвін  церкви  кличе  журавлів  додому.
Моє  рідне  село  -  перші  зустрічі  прощання...
Моєї  душі  -  земні  скарби  і  гірка  сльоза
У  мені  весна,  заврунила  -  сонця  світання...
Веде,  в  діброви,  ліс,  гаї,  безкраї  поля.
За  рідним  селом,  в'ється  річка,  як  синя  стрічка,
І  біла  чайка  -  обіймає  своїми  крильми,
Віддає  поклін,  колише  -  зоряна  нічка
Де  над  бистрою  водою  шумлять  ясени.
Де  б  у  світах,  не  була  до  тебе  повертаю  ...
Бо  залюблена,  закохана  як  сходить  зоря..
Тут  від  пісні  жайвора,  душа  розквітає
тут  все  рідне  ,і  дороге..  Водиця  із  джерела.
Рідне  село  -  садочок,  школа,  гігант  завод,
Тут  течуть  молочні  ріки  до  Чорного  моря
Щастя,  л'ється  водограєм  із  мелодійних  нот...
Бо  тут  народилась,  моя  родина  і  доля.
                                                                                                         М.    Чайківчанка
             Одного  дня  їй,  подзвонив  брат,  треба  було    терміново  їхати  додому,  бо  захворіла  мама.  З  тривогою  в  душі,  поверталася  додому.    
     Лише    місяць  доглядала  маму..  Серце  рвалося  на  шматки,  на  жаль  руки  не  покладеш,  проти  долі  не  підеш,  мама  померла.
Декілька  днів  з  батьком  день  у  день  на  цвинтарі,  але  ж  треба  за  щось  жити.  І  Марія  повертається  в  Італію…
       Знову  робота  і  зустрічі  з  Анжело  -  як  друзі.  Ходила  пригнічена,  боліла  душа,  щеміло  під  серцем.    Вдома  і  в  церкві    з  молитвою.  Жила  в  скорботі.
Пройшло  пів  року…  Марія  з  Анжело  саме  автівкою  їхали  до  церкви  на    службу  Божу,  подзвонив  брат  сказав,  щоб  терміново  їхала  додому,  захворів    батько.  Анжело  тільки  почув,  відразу,    схвильовано,  розвернув    автівку,  їхали  до  квартири.  Він  позичив  їй  гроші  і    господарка  квартири  дала  документи  й  гроші,  бо  були  закриті  всі  банки,  це  був  вихідний  день.  На  великій  швидкості  Анжело  гнав  авто,  щоб  встигнути  на  БУС  в  Україну.…
 Той  БУС  підвіз  її  до  самої  хати.  Горе  за  горем,  знову  чорна  хустка,  розпач  і  журба.    Марія  поховала  батька,  дім  лишила  братові,  а  син  залишився  з  свекрухою.  Вона  щомісяця  висилала  гроші,  бо  де  б    знайшла    кращу  роботу,  щоб  отримувати  непогані  гроші.  Треба  жити  заради  сина,  щоб  він  всім  був  забезпечений.  На  душі  важко,  під  серцем  щеміло  та  тільки  так  вона  могла  йому  дати  все.
     Повернулася  до  Італії,  як  зранена  пташка.  Її  зустрічав  Анжело,  намагався  підтримати  -    в  такий  важкий  для  неї  час.
       Марія  придивлялася  до  Анжело,  дізналася,  що  він  ні  разу  не  був  одружений,  дівчину  яку  мав,  розбилася  на  автівці.  Не  пив  і  не  палив,  майже  кожного  дня  зустрічав  її  з  роботи,  якщо  вона  навіть  затримувалася,    чекав  скільки  треба,  без  ніяких  нарікань.  Мудрий,    інтелігентний,  спокійний,    врівноважений  і  в  той  же  час  веселий  і  добрий.  Не  боявся  ніякої  роботи,  про  таких  кажуть,  має    золоті  руки.  Все  вмів  робити,  ремонтував  авто,  знав  комп`ютер,  вмів  шити,  приготувати  їсти  і  навіть  білити  хату.  Працював  на  французькій  фірмі,  правда  зарплату  платили  невелику,  але  йому  було  достатньо.
       Анжело    для  Марії  став  справжньою  опорою,  ставився  до  неї,  як  до  пані,  балував  шоколадом,  цукерками.    Разом  їдуть  до  церкви,  співчуває  їй  у  втраті  близьких,    поруч  з  нею  ставив  свічки  за    своїх  і  за  її  батьків,  за  того  маленького  хлопчика  Ігоря,  який  побачив  світ,  лише  на  мить.  На  авто  возив  на  службу  Божу,  в  українську  церкву  до  Мілана,  до  священика  Арона    Новара.  Вона    в  ньому  бачила  наче  якогось  Ангела,  брата  і  друга,    і  зрозуміла,  що  це  кохання.    Про  свої  почуття  написала    вірш  -
«  В  твоїм  погляді  сяє  весна».
         Пройшло  майже  два  роки,  як  помер    батько  Марії…
 Анжело    вже  вкотре  запропонував  їй  за  нього    вийти  заміж.  Вона  не  вірила,  що    нарешті  зможе  стати  щасливою.  Цього  разу  думала  не  довго  -  дала  згоду.  Марія  відчувала  до  нього  потяг,  коли  був  поруч,  то  тріпотіло,то  завмирало  серце,  душею  відчуває,  що  обожнює  його,  кохає.
             Надворі  осінній,  теплий  день.  Сонце,  то  виглядало,  то  знову  ховалося  поміж    великих  білих  й  сірих  хмар.  Легенький  вітерець    загравав  з  останніми  листочками  на  деревах,  ті  ледь  -  ледь  тремтіли,  мов  сперечалися  з  ним  і  тягнулися  до  сонця.
     Біля  Загсу  стояла  купка  людей,  про,  щось  весело  сперечалися,  раз  –  по  -  раз  поглядали  на  двері,  чекали  на  наречених.
 Хтось  крикнув,  -  Ідуть!
В  дверях,  у  оточенні  родичів,    з`явилися  Марія  і  Анжело.  Вишукано  одягнені,  з  сяючими  обличчями,    вони  всміхалися  один  до  одного,  до  друзів,  родичів.
Радість  переповнювала  душі….
   Анжело  був  задоволений,  що  нарешті  знайшов  свою  половинку,  з  якою  хоче  зустрічати  ранок  і  вечір,  розділяти  кожну  крихтину  хліба  і  щасливо    прожити  все  життя.  Він    ніжно  обіймав  за  плечі,  всміхався  і  все  зазирав  в  її  сяючі  очі.
   А  Марія,  вся,  аж  світилася  від  щастя.  Вона  стала,  ще  вродливішою,  як  квітуча  троянда  під  сонцем  навесні.  Ледь  примружила  очі  від  сонця,  що  світило  прямо    на  неї,    на  мить  задумалась  -    невже  я  живу?  Невже  в  мене    все  буде  добре?  І  перед  очима  та  зірка  над  морем,  що  мерехтіла,  немов  подала  знак.  Значить  вона    благословила  на  життя!  Значить  збулися  мої  мрії!  Вкотре  дякувала  Богу    і  долі,  що  вижила,  адже  смерть  переслідувала  її,  три  рази  тонула  і  два  рази,  ледь  не  загинула  на  суші.  
Вітання,  бризки  шампанського,  букети  квітів,  поцілунки…
 Вони  знайшли  своє  щастя…  
     Марія  продовжує  писати  вірші....  В  2016  році    видається  книга-
"  Прийди  у  мій  сад"  і  зараз  готуються  до  друку  чотири  книги.
   Майстриня  слова  продовжує  свій  творчий  шлях...    
     «  Не  знаю  де  помру»  
Не  знаю  де  помру,  у  якому  краю?
Та  знаю,  одне  що  я  "Українка"  
За  тебе  земле,  душа  кров'ю  стікає...
 Бо  ти  моя  мати,  а  я  твоя  кровинка.
 Допоки  світить  сонце  на  білім  світі,
 В  грудях  ,  б'ється  серце,  носять  ноги
Росою  оживу,  цвіт  калину  на  вітті  
Зашумить,  кущ  рясно  край  дороги.
 Пробач,  що  у  важкий  час  далеко  від  тебе!
 Вимірюю,  відстань  у  думах  словами,  
Я  журавкою,  лечу  у  грозу  у  небо,  прошу,  
У  Бога  миру  під  небесами.  
Я  зажурена  мальва,  лист  кленовий...
 Журавлина  пісня,    печальна  сльоза
 Сузір'я,  промінь  зорі  світанковий
 Випромінюю  світло  до  твого  вікна.  
Я  солов'їна  мова,  галузка  вербова,
 Крапля  водиці  водограю  Дністра  
З  божої  ласки,  блаженного  духу  мова
 Яка  веде,на  високі  кручі  до  Кобзаря.
 Не  знаю,  де  помру  у  якому  краю?
 У  який  час,  на  груди  зложу  крила...  
Та  знай  ,тебе  люблю,  за  тебе  страждаю,
 Щоб  грудка  землі  моє  тіло  покрила  .  
І  над  головою,  зацвіла  червона  калина...
 Востаннє,  соловейко  заспівав  для  душі,  
Щоб  до  мене,  зійшлась  до  купи  родина  
І  на  могилі,  зацвіли  білі  айстри  навесні.  
                                                                               М.  Чайківчанка.
                                                             Від  автора;
                             Життя  -  не  мед…  Скільки  страхіть  і  бід  вона  пережила
                               І  вирішила  доля…  Хай  світить  зірка    -  живе  дитя…
                           Та  й  дала  в  подарунок…  Два  сильних,  величезних  крила
                             Щоб  під  сонцем  осяйним..Зустріла    щасливе    майбуття.
                                                                                                                                         *****
                                       Викладені  факти  дійсно  мали  місце  в  житті  героїні.                                                                                                          
                                                                                                                                                                 02.09.2018  р.


       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2018

Знову пишу…

Кілька  раз,  сідаю  писати  і  не  знаю,
Як  почати?  Різні  сюжети  перед  очима,
Тисне  в  грудях,  серцебиття  я  відчуваю,
Чомусь  холодно,  мов  стою  перед  дверима.

Десь  гублюся,  бо  їх    занадто,  так  багато,
Відчинить?То  можливо  я  в  палац  потраплю?
І  що  в  ньому?    А  чи  журба,  чи  якесь  свято?
Тисне  в  скронях,  все  ж  сміло,  поріг  переступлю.

Блукав  погляд,  ой,чомусь  так  тихо  –  тихо,
Лежить  книга,  а  з  неї,  немов  сяйво  сяє,
Як  дитя,  я    радію,  що  знайшла  не  лихо,
Слова-  скарб,    вже  натхнення  тут  давно  дрімає.

В  душі  трепіт,  до  рук  беру  чарівну  ручку,
Світлий    промінь,  враз  на  чистий  аркуш  лягає,
Я  запрошую  у  гості    Музу  –  подружку,
Хай  вона,  все  ж    підтримає,    допомагає.

Пахне  чай,  парує,  солодощі  на  столі,
Знайшла  знову  слова  і  пишу  прози,  вірші,
Я    так  вдячна  подружці,  за  натхнення  усі,
Я  під  сонцем  щаслива,  теплота  на  душі.


                                                                   Серпень  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2018

Ой красуне, черешенько….

 Ой  красуне,  черешенько,  чом  листя  скидаєш,
Все  не  спиш,  і  ранесенько,  сонечко  стрічаєш,
А  воно,  все    нижче  й  нижче,  промінці  лукаві,
Ох,  ця  осінь,  ближче  й  ближче,  всі  ранки  в  тумані.

Дрібний  дощик    часто  скаче….Та  й  так  веселиться,
На    черешеньці  моїй,  укотре  засріблиться,
Скрізь  прикрасить  зжовкле  листя  й  трави  ледь  багрові,
Мов  намиста    в  чорнобривців,  а  айстри  чудові.

В  капелюшках  кольорових,  як  ота  веселка,
Похилила  голівоньку,  трава  молоденька,
Ой  красуне,  черешенько,  не  сумуй  хороша,
Бо  до  мене,  теж  йде    осінь,  на  висках  пороша.

Зустрічаймо  цю    панянку,  хай  фарби  підкине,
Хоч  шкода,  на  душі  сумно,  ой,  час  швидко  плине.

             
                                             29.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804818
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2018

Довіртесь батьківському слову

Там,  на  сході,  вітер  свище,  все  не  вгамується,
Поміж  люди  розбрат  сіє,  часом  засміється,
Моя  люба,  Україно,  не  підкорись  зраді,
Вороги  –  наші  сусіди,  будуть  цьому  раді.

Бо  бувають,  добрі  й  щирі,  заздрощів  не  мають,
Та  на  жаль,  і  є  такими,  все  життя  нас  лають,
Це  за  те,  що  маєм  жити,  не  гнити  у  рабстві,
Бо  народ,  наш  працьовитий,  не  грузне  в  нахабстві.

ЗадармА,  соромно  люди!  Тож  ми  не  звикали,
Хліба  сіяти,  зростити,    всіх  батьки  навчали,
Бо  земелька,  наша  щедра,  красуня  й  багата,
Тож  дай  Боженьку,  нам  миру,  щоб  не  було  ката.

Сотні  років,  як  же  можна,  совісті  зовсім  не  мати,
Скажіть  нащо  нас  і  за  що,  народ    весь  ламати?
Наші  землі,  підкорити,  щоб  зникли  в  бур`янах,
Як  на  землях,  тих  російських,  щоб  лише  літав    птах.

Птах  той    ворон  -  ненажера,  яструб  двоголовий,
Хижий  погляд  і  ненависть,  щоб  народ  був  голий,
Тож  гуртуймось,  прошу  люди,  не  вірте  нікому,
Лише  пращурам  довіртесь,  батьківському  слову,
Хай  затихне  сильний  вітер,  єдність  справжня  сила,
                             Україна,  знов  розквітне,  житиме  щасливо!

24.08.2018р

                       ШАНОВНІ  ДРУЗІ!

Щиро  вітаю  всіх  з  ДНЕМ  НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
МИРУ,  ЗДОРОВ*Я,  ЩАСТЯ,  ДОСТАТКУ!
ПОВАГИ,  ТЕПЛА  І  ЛЮБОВІ!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2018

Коли ж буде літо… / проза /

   Літня  пора…  ранкове  сонце  ніжним  промінням  торкнулося  землі.  Трави  і  квіти,  відчувши  тепло,  ніби  з  полегшенням  злегка  здригалися,  в  намаганні  із  себе  скинути,  досить    нав’язливу  вологу.  Цього  року  видалося  занадто  плаксиве  літо.  Часті  дощі  набридли,  стали  на  заваді  відчути  справжнє  літо.  Ще  червень  місяць,  куди  не  йшло,  був  більш  приємним,  сонячним,  хоча  не  таким  теплим,  як  годиться  для  літнього  місяця.  А  ночі,  що  вже  за  них  сказати,  такими  прохолодними,  що  зранку  навіть  не  хотілося,  з  хати  висунути  носа.  А  липень  перевершив  всі  сподівання,  майже  весь  місяць  дощить,  грози  за  грозами  ділили  навпіл    небесну  вись.  Усі  щодня  зазирали  на  небо,  в  надії,  що  нині  не  дощитиме,  а  привітне  сонце  подарить  приємні  відчуття.
 Марина,  вчителька  початкових  класів,  як  і  всі  вчителі,  мала  літню    відпустку.  Тільки  цього  року  пішла  у  відпустку  наприкінці  червня,  а  не  на  початку  місяця,  як  того  року.  Максимко  дуже  зрадів,  що  вже  не  піде  в  дитсадок.  Адже  з  мамою  й  татом  вдома  краще,  тим  паче  знав,  що  влітку  поїде  на  море.  Він  його,  правда,  смутно  пам`ятає,  але  пісок  і  те  місиво,  що  він  робив    з  нього.    Йому  було  до  вподоби,  згадуючи,  посміхався  і  мріяв,  не  міг  дочекатися,  коли  ж  знову  поїде  туди.    
 Йому    було  два    з  половиною  роки,  коли  мама  вийшла  на  роботу  з  декретної  відпустки.  Зразу  батьки  няньчились  з  онуком,  а  коли  виповнилося  йому  три  роки,  пішов    у  дитсадок.  Тато  працював  на  залізниці  ревізором,  тому  часто  був  у  відрядженнях.  Хлопчик  більше  часу  проводив  з  мамою  й  з  дідусем  та  бабусею,  вони  жили  майже  поруч,  через  два  обійстя.  Сміливий,  як  всі  діти,  трохи  вередливий,  але  занадто  наполегливий.  Хитрощів  йому  теж  не  завадило,  хоча  тільки  недавно  виповнилося  п’ять  років  та  пам`ять  він  мав  відмінну.  В  селищі  гарний  дитсадок,  вихователі    багато  приділяють  уваги  дітям,  тому  знали  кожну  дитину  і  часто  хвалили  хлопчика.  І    мама  вчителька,  хоч  доволі  строга  і  дуже  любила  свого  синочка  та  завжди    все  тримає  на  контролі,  про  все  пояснює,    навчає  розуму.  
 Сьогодні  зранку  пройшла  гроза.  Хоча  надворі    вже  липень  та,  на  жаль,    сонячних  днів  було  замало.  Здавалося  цей  день  не  буде  похмурим,  високо  в  небі  швидко  пропливали  сірі,  темно-сірі  хмари,  між  них  все  більше  з`являлося  білих.  Марина  часто  сварилася  на  сина,  щоб  не  потрапив  під  дощ,  не  виходив  з  хати.  А  він,  все  ж  із  своєї  кімнати    висуне  голову  у  відчинене    вікно,  не  звертаючи  уваги  на  її  попередження,  підставить  свого  білявого  чубчика  під  краплі  дощу  й  кричить,
-  А  я    кажу  вже  досить!    Досить  лити,  я  хочу  літа!
 Так    було  і  цього  дня…    знову  накрапав  дощик.  Почувши  його  голос  Марина  зайшла    в  його  кімнату,
-  Максимко!  Вгомонися  нарешті,  щодня  кричиш,  наберися  терпіння.  І  не  вилазь  у  вікно,  бо  звалишся,  заб`єшся,  а  потім    будеш  рюмсати,  як  сусідська  Наталочка.  
Син  спустився  із  стільця,  рукою  помацав    вологого  чубчика.  В  його    смарагдових  оченятах  сонячно,  всміхаючись,  вертів  головою,  задоволено  й  весело  до  неї,
-  Мамо,  а  дощик  тепленький.  То  коли  ж  буде  літо?  Кліпав  очима,
-  чуєш!    Ти  так  не  кажи,  я  ж  не  Наталочка,  що  хіба  такий,  як  вона?  Їй  лишень  три  роки  минуло,  а  мені  вже  п’ять,  значить  я  великий,  то  ж  сама  так  казала.
Вже  перед  нею,  розчепіривши  пальці,  крутив  рукою,  морщив  носика.  Обійняла,  своє  чадо,  поцілувала.
-  Ой  радість  ти  моя!    Це  не  на  цілий  день,  он  бачиш  хмаринка  синьо-сіра,  вона  невеличка,  то  ж  зараз  пропливе  і  дощик  перестане.  Я    вже  не  раз  пояснювала  тобі,  що  зараз  теж  літо.
Він  відкопилив  нижню  губу,  качав  головою  й  вирячивши  оченята  до  неї  хитро,
-  Ага  літо…..  сама  казала,  коли  тепло,  коли  ми  поїдемо  на  море,  тоді  літо.
-  Поїдемо,  поїдемо,  не  хвилюйся,  ще  нахлюпаєшся  у  воді,  відчуєш  справжнє    літечко,  -  Марина  погладила  сина  по  голові,  виходила  з  кімнати,
-  Ти    трошки  сам  пограйся,  мені  дещо  треба  зробити  на  кухні.  
 Максимко  взяв  іграшкову  машинку  »  Пожарну»,    на  підвіконні  почав  нею  гратися.  Їздив,  буркав,  гучно  видавав  сирену  і  час  від  часу  позирав  надвір,  все  чекав,  коли  ж  нарешті  перестане  цей  надокучливий  дощ.
       За  хвилин  тридцять,  сонячні  промені  засліпили  оченята.  Ну  нарешті,  зрадів  він,  усмішка  на  обличчі,  дочекався.  Швидко  заліз  на  підвіконня,  спустивши    босі  ноги  донизу.  А  біля  підвіконня  лежала  купа  складених  дощок,  покрита  товстою  плівкою.    Максимко  знав,  це,  колись  мають    перекривати  дах,  тато  так  казав,  коли  привіз  їх  навесні  й  накрив,  щоб  часом  не  намочили  дощі.  Хитро  озирнувся  назад,  чи  часом  мами  немає,  поставив  босі  ноги  на  плівку.  Вона  покрита  краплинами  води,  але  вже  ледь-ледь  тепленька.  О  як  добре,  подумав  малий  й  сідницями,  похапцем,  гепнувся  на  плівку.    Оглядаючи  все  довкола,  помітив,  як  стікали  краплинки  дощу  з  великого  куща  троянд.  По  квітах  мерехтіло  сонячне  проміння,  краплини  наче  золотилися  від  нього.  Він  задоволено  усміхнувся,  помітивши  цю  красу,  впевнено  з`їхав  з  дощок  до  землі,  від  радості  прикрив  очі.  А  потім  пригинаючись,  тишком-нишком,  шмигнув  за  хату.  Вирішив  побродити  по  змоклій  від  дощу  траві,  поки  мама  не  бачить  та  від  здивування  зупинився,  роззявив  рота.  Тут,  по  дорозі  до  садка  прямо  в  траві  вчора  була  мала  калюжа  води,  а  сьогодні  її  вид  його  вразив,    вона  стала  велика.  Що  його  найбільше  вразило,  то  це  зграя  горобців,  що  дуже  цвірінькали.  Декілька  горобчиків  сиділо  на  калині,  ну,  це  не  можна  сказати  сиділи,  вони  такі  непосидющі,  раз-по-раз  перелітали  з  одного  місця  на  інше.  А  деякі  горобчики,  сміливо  й  весело  купалися  в  калюжі.  Максимко  кілька  раз  поглянув  у  напрямку  до  хати  й  сміливо  побіг  у  калюжу.  В  очах  сяяли  іскринки,  він  відчув  насолоду  від  теплої  води  й  м`якої  трави  під  нею.  Цвірінькаючи,  горобці  миттєво  розлетілися  в  різні  сторони.  Малий  задоволено  тупотів  по  воді,  не  звертаючи  уваги,  що  вже  замочив  бриджі.
-  О  тепер  я  розумію,  що  це  вже  насправді  літо,  -  повторював  про  себе,  тупцяючись,  в  калюжі.  Він  то  розводив  воду  ногою,  то  бив  по  ній,  бризки  летіли  в  різні  сторони,  від  задоволення  хіхікав,
-  Ой,  як  класно,  я    ж  ,  як  горобчик,  теж  похлюпаюся  трішки.
 Раптово,  почувши  ґелґотання  гусей.  Із-за  хати,  сміливо,  виходив  старий  гусак,  витягнувши  шию,  впевнено  прямував  до  калюжі.  От  біда,  адже  Максимко  дуже  боявся  гусака,  бо  той  на  нього  часто  шипів.  Особливо  тоді,  коли  йому  так  хотілося  в  руки  взяти  маленьке  гусенятко.  Поряд  з  ним  гордо  йшла  гуска.  Побачивши  малого,  гусак  й  гуска  почали  гучно  ґелґотати,  а  маленькі    гусенята  й  собі  почали  голосно  пищати.  В  який  бік  тікати,  розгубився  хлопчик,  назад  не  залізе,  бо  майже  весь  мокрий,  як  сховатися  від  мами,  знав,  що  почне  сваритися.  Аж  тут  вже  мама  вибігла  із-за  хати,  плескаючи  у  долоні,
-  Ой  лишенько,  що  ж  ти  тут  робиш,  як  потрапив  сюди?  Добре,  що  побачила,  а  то  б    тебе  гусак  покусав!
 Вона  підхопила  сина  на  руки,  поцілувала  у  щічку,  ніжно  пригортає  до  себе.  Він  тулиться,  хитро  зазирнув  у  очі,
-  М-а  –а-мо,  а  водичка  тепла.  Ти,  що  будеш  сваритися?
Та  яке  там  сваритися,  хіба  б  змогла.  Дивлячись  на  сина,  пригадала  своє  дитинство,  як  задираючи  спідницю,  ледь  не  вище  голови,  майже  по  коліна  залазила  у  великі  калюжі  з  багнюкою.  А  земля,  справді,  після  дощу  була  тепла-тепла,  аж  парувала.
Він  перебив  її  спогади,
-  Матусю,  я  так  дуже  хотів  відчути  літо!  От  і  не  втримався.  Он  бачиш,  як  горобчики,  вони  такі  веселі,  купалися  в  калюжі  і  мені    так  захотілося,  хлюпатись  у  воді…  
Його  очі  світилися  щастям,  обійнявши  її  за  шию  обома  рученятами,  продовжив,
-  Он,  через  віконечко  потрапив,  я  раз  і  по  плівці  з`їхав  донизу.  Ти  не  бійся,  не  поранився,  водичка  тепла,  не  захворію.  Ось  тепер    я  вже  вірю,  що  це  справді  літо.
                                                                                                                                                                                                         Липень  2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2018

Погуляю, ще трошки….

Колоситься    в  полі  колос,
 Соловейка  чути  голос,
І  рясніють  скрізь  волошки,
Погуляю  іще  трошки.

Ось  ромашечка  ясненька,
Ой  вона,  така  ж  гарненька,
А    чи  бачили  ви    диво,
Тут  навколо,  так  красиво!

Тож  там  біло  і  синенько,
Я  букет  нарву  швиденько,
Принесу  любій  матусі,
Хай  всміхнеться  до  Настусі.

Знаю  квіти,  вона    любить,
Цьом  у  щічку,  приголубить,
У  очах  сонце    ясніє,
Літню  радість  й    щастя  сіє.

                             08.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2018

Проводжала мати… / присвячую всім матерям/

                                               Ці  слова  до  пісні  присвячую  всім  матерям...
                                               На  жаль  їх  сини  загинули  на  війні.

Проводжала  мати,  сина  на  війноньку,
Та  й  на  мужні  груди,  клала  голівоньку,
Сину  мій  рідненький,  миле  соколятко,
Нащо  йдеш,  синочку,  моє  янголятко.

Та  втримать  не  можу,  плаче  Україна,
Земля  -  ненька  стогне,    у  журбі  калина,
Й  не  одна  дівчина,  стала  вже  вдовиця,
Життя  у  скорботі,  виє,  як  вовчиця.

Проводжала  мати,  сина  на  війноньку,
Та  й  просила  Бога,  то  ж  за  кровиноньку,
За  свою  рідненьку,  за  щастячко  в  полі,
Щоб  жилось  усім  нам,  мирно    та  й  на  волі.

Щоб  сонце  всміхалось,  душа  не  боліла,
А  наша    сторонка,  вся    барвінком  цвіла,
Та  щоб  повернувся,  живий  і  здоровий,
Щоби  стіл  накрила…  раденька,  святковий.

Проводжала  сина  та  й  його  просила,
Хоч  текли  сльозини,  стримати  несила,
Прожени  тих  клятих,  ворогів  пихатих,
Нащо  їм  ті  землі,  нащо  йшли  до  хати?

Не  гостем  із  хлібом,  а  із  автоматом,
А  ти,  колись  нечисть,  називався  братом,
Завмирало  серце,  від  такої  зради,
Скажи  мені    Боже,  де  шукати  правди?

Проводжала  сина  й  сонечко  за  обрій,
Ховалось  проміння  й  материнський  спокій,
Розгулявся  вітер,  ніс  хмари  сльозливі,
Ой,  синочку  любий,  чи  й  будем  щасливі?

Полинові  сльози….  личенько  вмивали,
 Завмирало  серце...  птахи  не  співали,
Пішов  відчайдушний,  синок  на  війноньку,
Під  хустку  ховала  сиву  голівоньку.

09.08.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2018

На долині каченятка

Вдень  яскраве,  ніжне  сонце,
Зазирнуло  у  віконце,
Та  й  до  гір,  уздовж  хатини,
Покотилось  до  долини.

У  травичці  каченятка
Примостились  біля  татка,
 Біжить  качечка  до  річки,
Чи  там  тепла  вже  водичка?

Ой,  кря  –  кря!  Кря  –  каченятка,
Милі  хлопчики  й  дівчатка,
Всі  до  річки  йдемо  гратись,
Ну  ж  любенькі,  гей  купатись!

І  я  з  вами  похлюпочу,
Теж  купатись,  дуже  хочу!

                                             2010р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2018

Вітер у полі…

Розгулявсь  вітер  у  полі,
Відчуває,  що  на  волі,
То  ридає,  вже  й  сміється,
Бо  ж  ніяк,  не    вгамується.
То  завиє,  вовком  немов,
Чи  дитям,  як  малим  й  знов,
Вже  до  лісу  добирався,
На  деревах  розгойдався.
Їх  щосили  гнув  донизу,
Та  й  накидав  гори  хмизу,
Веселився    і  гуркотів,
До  небес  і    далі  летів.
Хмари  білі,  сизо  –  чорні,
Розгойдав,  як  човни  в  морі,
І  погнав,  чимдуж  погнав,
Через  луки,  через  став.
При  долині    вже  розлігся,
Далі  віять  не  спромігся,
Втихомирився,  мов  маля,
Сивий  місяць,аж  іздаля,
Слав  цілунок,  усміхався,
Утішавсь,  що  тут  лишався,
Ніжна  постіль  –  пасовисько,
Засинав,  як    той  хлопчисько.

                   12.  07  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2018

Випадковий збіг обставин / проза /

  Весна  буяє…земля  увібралася  в    зелень  й  різнобарвні  квіти.  За  вікном  сонячний,  теплий  день.  Та  все  це  на  який  час  кудись  відійшло.  Серед  людей,  йому  б  пізнати  смаки  тиші,  а  тут  всюди  гамір,  ніби  звук  скрипки  полонив  його.
Весняний  подих,  і  її  вразливий  погляд  його  зненацька  вибили  із  колії  повсякденного    життя.  Він  наливав  у  бокали  вино  «Ігристе»  і  чомусь  не  міг  кліпнути  очима,  мов  зачарований,  дивився  прямо  в    її  світлі,  волошкові  очі.  В  них  заглядає  в  них,  шукаючи  дна,  хто  вона,  хто  загубив  цей  скарб?  Його  бажання  чисте,  без  інтрижок,  забрати  зараз  її  з  собою.  Вона  ж,  як  квітка  літа,  рожеві  щічки,  пухкенькі,  мов  пелюстки  троянди  зібрані  докупи,  круглолиця.
То  дзвін  у  голові,  чи  мелодійний  звук  здаля  підкрався  вилився  в  слова  -  ти  ще  не  зустрічав  такої.  
Ні,  він  точно  знав,    ніде  на  світі  кращої  не  зустрічав,  хоч  побував  і  в  інших  країнах.  Це  ж  треба  зустріти  тут,  на  вокзалі.  Йому  здається    всі  люди,  як  паперові,  метляють  туди-сюди.  Чому    і  сам    не  розумів,  припало  таке  в  голову,  коли  проходив  біля  неї.  Немов  вітер  пройняв  і  тільки  подив  від  своєї  ж  думки.
     Це  невеличке  кафе,  вщент  забите  молодими  людьми.  Хтось  часом,  на  них  затримував  свій  погляд.  А  він  неначе  голову  втратив,  чи  то  так  вогонь  палав  по  тілу.  Йому  напевно,  не  один  хтось  позаздрить,  дивлячись  на  її  красиві  коліна.  Та  сукня,    щільно  облягає  тіло.  Звичайно  травень  місяць,  тепло,  навіщо  вбиратися  в  штани.  Йому  наче  й  не  до  того  б,  бо  свіжа  рана  на  серці.  Та,  як  не  помітити,  коли  сам  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану.  В  душі,    якесь  дивне  відчуття.  Хотілося  поділитися  з  нею,  розповісти  про  себе.  Дивно…  вона  немов  магніт  притягувала  до  себе.  Очі  вкотре  хотіли  спіймати  її  погляд,  щоб  зрозуміти,  що  в  них,  як  прийме  все,  що  розповість?  Йому  кортіло,  вилити  всю  душу,  розказати  про  свою  біду.  А  чи  зрозуміє  вона,  яке  серце  має?
       Напередодні…  за  квитками  стояли    в  одній    черзі.  Вона    так  мило  посміхнулася  до  літньої  жінки,  що  стояла  поруч,
-  Бувай  матусю.  Я  повернуся,  ось  тільки  грошенят  зароблю.
Жінка  змахнула  рукою  собі  по  обличчю,  він  зрозумів,  напевно  просльозилася…
-  Бувай  донечко.  Будеш  на  місці,  передзвони!  
 І  ніжно  в  обійми  взяла  своє  чадо.  А  та  посміхнулась,  весело  подивилася  й  на  грудях  поправила  волан    сукні.  
Ось  тоді  й  звернув  на  неї  увагу.  Струнка,  як  берізка,  витончена  талія,  округлі  перси,  красиві  ноги.  Звичайно  навіщо  їй  одягати  штани,  чи  довгу  сукню,  тут  є,  що  показати!  Стільки  ж  їй?  Дивився  прямим  поглядом,  наче  хотів  на  це  запитання    почути  відповідь.  Мати  пішла,    на  мить  поглянув  вслід  і  знову  вся  увага  до  неї.  Трохи  поміркувавши,  все  ж  наважився  підійти  та  чомусь  так  нерішуче,  мов  заворожений,  тихо  запитав,
-  Ви  часом  не  до  Польщі    їдете?
Сонячна  усмішка,  в  очах  тепло,  ніжність,    але  трохи  здивовано,
-  Що  ви  запитуєте,  адже  перед  вами  брала  квиток.
Уже  про  себе  -    ох  ці  чоловіки,  їм  би  тільки  знайти  якусь  причину,  щоб    познайомитися  з  котрою,  так  сказати  з  черговою  лялькою.  І  мати  на  деякий  час  знайомство,  щоб  швидше  пройшов  час.  
 А  він,  оцінюючи  дивився,  на  густе,  біляве  волосся,  на  її  стрижку.    Ледь-ледь  посміхнувся,
-  Вибачте,  вам  зачіску  хтось  спаплюжив,  ви  помітили  це,  ні?
Миттєво  почервоніла,  пухкенькі  губи,  кольором  вишні,  ледь  здригнулися,  до  нього  тихо,
-  А  ви    знаєте,  я  б  ніколи  не  посміла,  ось  так  сказати,  прямо  незнайомій  людині,  тим  паче  дівчині.  Вибачте,  на  мій  погляд  це  неповага,  нахабство  з  вашої  сторони.
 Побачив,  як  вона,  ще  сильніше    почервоніла,  від  цього  стала,  ще  красивішою.  Сам  же  відчув,  як  прилинула  кров  до  обличчя,  ну  і  ну,  відводив  погляд,  що  це  я,  як  хлопчисько.  Сміливо  її  взяв  за  руку,  ледь  нахилившись,  тихо  на  вухо,
-  Та,  я  ж  це  так,  як  зараз,  по-модному.  Хіба  молодь  не  так    робить?    Я  відчуваю,  ви  мене  вважаєте  старим.  Ну,  я  до  того,  що  по  зрівнянню  з  вами.  Ви,  як  троянда,  що  тільки-тільки  розквітла.
На  диво,  вона  не  сперечалася,
-  Ага,  тільки  не  забувайте,  що  троянди  завжди  з  шипами.
Гордовито  поглянула  на  нього  й  відвела  погляд  в  сторону,  чекала,  що  буде  далі.  Почуття  взяли  верх,  немов  дамбу  прорвало,  він  сміливо  випалив,
-  У  нас,  ще  є  час  до  відправлення  поїзда,  давайте  зайдемо  в  кафе.
Здивовано  повела  очима,  тепла  усмішка  на  обличчі  подала  йому  надію.  З  ніг  до  голови  його  змірявши,  на  знак  згоди  кивнула  головою.  Роман  задоволено  взяв  її  валізу,  свій  рюкзак  закинув  на  плече,
-  То  можливо  скажете  яке  ваше  ім`я?    Мене  звати  Роман.
-  Я  сам  українець,  живу  тут,  у  Києві,  це  працюю  в  Польщі.
Вона  на  декілька  секунд  зупинила  на  ньому  погляд,
-  А  мене  звати  Ліна.  Як  вам  таке  ім`я?
Він  посміхнувся,  показав  їй  рукою,  щоб  йшла  вперед,
-  Прошу!  Гарне  ім`я,  як  на  мене,  ви  йдіть  вперед,  я  вже  за  вами,  як  годиться.
 Люди,  як  мурахи,  всі  поспішали,  то  в  одну  сторону,  то    в  іншу.  Добре,  що    кафе  близько,    поміж  них  не  прийшлося  штовхатись.  
 І  ось  вони  удвох…    він  не  знав,  що  буде  далі.  Та  до  неї  відчуває  потяг,  ні,  такий  шанс  не  можна  втрачати.  Це  ж  треба,  так  недоречно  в  цей  час  зустріти.  Плани  порушити  не  може,  поїхати  за  нею  не  зможе.  Бо  ж  приїздив  з  Польщі  на  похорон  до  мами.  Сам  два  роки  поспіль  їздить  туди.  Працює  на  фірмі  за  контрактом,  це  дали  відпустку,  можна  сказати,    лише    на  п’ять  днів.  А  до  кінця  контракту,  ще  пів  року.  
 Від  неї  важко  відвести  очі,  дивується  собі.  Аж  раптом  пригадав,  як  часом  люди  кажуть,  -  Куди  серце  летить,  туди  й  око  глядить.  Не  поспішаючи,  вона  пригублює  вино,  їй  ставало  трохи  моторошно  від  його  погляду,  час  від  часу  донизу  опускала  очі,  наче  приховувала  сором`язливість.  Молоденька  квітка,  скільки  ж  їй?    Це  питання  мучило  його,  дратувало.  Невже  в  роках  різниця  завелика?  Що  це,  закономірність  життя?  Втратити  близьку  людину  й  відразу  знайти  свою  долю?  Цікаво…  все  можливо,  дивлячись  на  неї,  в  голові  думки,  як  рій  біля  вулика.
 Він  не  пам`ятає  батька....  Йому  було  всього  три  роки,  коли  той  розбився  на  автомобілі.  Є  старша  сестра,  різниця  між  ними  десять  років,  давно  живе  окремо,  має  сім`ю.  Вже  пора  й  йому  мати  сім`ю    та    мабуть,  ще  не  настав  той  час,  ще  ж  тридцяти  немає.  Весь  час  так  з  мамою  жартував  -«  Ще  встигну    хомут  на  шию  одягти,  ще  можна  погуляти».    Раптово  пригадалося,  як  вперше  їхав  до  Польщі,  як  вона  давала  поради  і  ті  слова,
-  Їдь  сину,  можливо  там  знайдеш  свою  половинку,  тільки  запам`ятай,  повертайся  сюди,  бо  лише  тут  будеш  щасливий,    на  рідній  землі.  І  одружуйся  на  українці,  щоб  не  зганьбити  наш  козацький  рід,  бо  іншої  я  не  прийму,  так  і  знай!  Та  хіба  ж  я  доживу  до  цього  дня….  хіба  доживу.
 Так,  вона  напевно  чомусь  знала,  що  маю  зустріти  цю  красуню.  Можливо  передчувала,  як  складеться  моя  доля.  А  може  їй  щось  наснилося,  при  розмові,  ще  сказала,
-  Як  не  там,  то  в  дорозі  зустрінеш  свою  долю.
   А  думки  знову  десь  мандрували  і  з  часом  поверталися,  настигали.  Від  спогадів  тиснуло  в  грудях,  кліпав  очима,  намагаючись  відігнати  непрохані  сльози.
 Ліна  зазирнула  в  телефон,  трохи  задумуючись  ,
-  Романе  вибачте,  напевно  нам  пора,  зараз  подадуть  наш  поїзд  і  ми  з  вами  розійдемося  по  різних  вагонах.
-  Але  ж  ми  зустрінемося?  Вам  до  Перемишля?  -  відразу  запитав  він.
-  Так!  Пішли!-    поспішали  до  виходу.
 Ледь-ледь    сутеніло.  Свіже  повітря  холодило  їх  почуття  та  серця  гучно  стукають,  що  далі?
Вона  вперед  йшла,  інколи  озиралась.  Він,  як  покірний  слуга,  віз  її  валізу,  збентежено  дивився  на  неї,  наче  хотів  взяти  на  руки  і  сказати    »Давай  нікуди  не  поїдемо!  Давай  залишимося!  Можливо  б    і  наважився  це,  якби  не  контракт.  Адже  жити  одним  днем  не  можна,  гроші  треба,  то  ж  на  похорон  влетів  у  копійку  та  й  далі  треба  якось  жити.  Добре,  хоч  квартира  є,  але  ж  за  комунальні  послуги  потрібно  платити.    Зараз  без  заощаджень  не  можна  жити,  що  я  їй  запропоную?  Треба  зачекати,  вже  після  закінчення  контракту  зможу  їй  запропонувати  серце  й  душу.  Та  як    не  втратити  це  миле  сотворіння,  не  втратити,  ой  боюсь,  хтось  вкраде.  Тільки  скільки  ж  їй  років?  Його  це  мучило,  то  ніби  пута  тиснули  на  серце.  Запитати,  ні,  це  не  коректно.  Якби  ж  зазирнути  в  документи.
Вона  підійшла  до  п`ятого  вагону,
-  Ось  ,  це  мій  вагон!
Біля  вагону,  привітно  зустріла  провідниця,  років  п`ятдесяти,  а  можливо  й  більше.  Оцінюючи  дивилася    на  пасажирів.  Ліна,  озираючись  на  Романа,  подала  їй  квиток.  Та  взяла  й  відразу  протягнула  руку,
-  Давайте  паспорт,  покажіть,  щоб  я  на  митниці  знала,  що  є.  Ви  вибачте  та,  на  жаль,  так  буває,  білет  на  одне  прізвище,  а  паспорт  на  інше.  Можуть  поїзд  затримати,  краще  відразу  перевірити,  чим  потім  знервуватись,  виясняти.
Роман  не  втратив  нагоди,  поспіхом  забрав  у  провідниці  її  паспорт,  Ліна  не  встигла  навіть  відкрити  рота,  щоб  щось  сказати.
Миттєво  відреагувала  провідниця,  заклопотано,
-  А  то  ви  разом!  Чому  не  даєте  все  відразу?  Швидше  давайте,  за  вами  ж  люди  стоять.
 Дівчина  навіть  не  могла    уявити,  що  вони  будуть  їхати  в  одному  вагоні.  Збентежено  дивилася  на  свій  паспорт,  який  тримав  Роман.    І  миттєва  усмішка  на  обличчі,  вже  поспіхом,  легенько  витягнула  з  його  рук  свій  паспорт.
От  халепа,  не  вдалося,  перевів  подих  хлопець.  Провідниця  роздивлялася  його  білет  і  паспорт,
-  Так  місця  двадцять  два  і  двадцять  три,  проходьте.
Роман,  подавши  руку,  допоміг  їй  зайти    на  сходи,  а  сам  немовби  летів  на  крилах.  Розчервонілий,  задоволений,  поспішив  за  нею.  Це  ж  просто  класно,  що  в  одному  вагоні,  ще  й  місця  в  одному  купе.
 В  купе,  вже  середнього  віку  чоловік  із  жінкою,  клопоталися  про  щось  та  дещо  витягували  з  валізи.
     Хлопець  у  піднесеному  настрої,  ніби  був  на  сьомому  небі.  Коли  дивився  на  Ліну,  в  очах  мерехтіло  сонячне  світло.  О  Боже,  який    випадковий  збіг  обставин,  це  ж  треба,  все  йде,  як  по  маслу!  Трохи  заспокоював  своє  серце,  від  хвилювання  відчував,  як  воно  гупає,  озирався,  йому  здавалося,  що  це  всі  чують.
Поїзд  набирає  хід…  вони  стоять  біля  вікна,  в  проході  вагону.  Роман  дещо  розповів  із  свого  життя.  Коли  сказав,  що  йому    двадцять  вісім  років,  дівчина  мило  посміхнулася,
-  А  мені  двадцять  один  минув,  що  на  вигляд  старша?
Лише  одна  мить,  від  задоволення  закрив  очі,  підставив  обличчя  до  відкритого  вікна.  О,  чарівнице,  королево,  будеш  моя,  сім  років  різниця,  це  ж  зовсім  небагато.  Гадаю  в  тебе  на  даний  момент  немає  нікого  із  залицяльників.  Думаю,  якби  був,  то  прийшов  би  провести  на  поїзд.  Ні!  Немає  сумніву,  вона  буде  моя,  -  подумки  запевняв  себе,  з  полегшенням  переводив    подихи.
Ліна  зацікавлено  подивилась  на  нього,  але  нічого  не  запитала.  Її  в  полон  брав  трепіт,  як  там  в  Польщі?  Що  за  люди?  Чи  впорається  з  роботою,  з  тією,  що    їй  запропонували?  Адже  є  вища  освіта,  можливо  це  має  значення.
   Кілька  хвилин  мовчанки…  зосереджено  задивлялися  у  вікно.  У  весняній  зелені,  здаля  мерехтіли  дерева,  поля,  квітучі  луки  й  пагорби.  Останні  сонячні  промені  вигравали  по  обрію,  при  ньому  небо  потопало  в  рожевих  та  темно-фіолетових  кольорах,  а  вже  вище  змінювалося  на  темно-синій  колір.  
Мовчанку  порушив  Роман,
-  Ви  довіряєте  мені?  Я  давненько  в  Польщі,    треба  переглянути  ваші  документи  від  роботодавця,  можливо  це  недалеко  від  моєї  фірми.
-  А  чому  й  ні,  то  добре,  що  хтось  знайомий  буде  в  місті,  буду  знати,  що  в  разі  чого,  за  допомогою  є  до  кого  звернутися,-  говорила  не  поспішаючи,  дивлячись,  то    у  вікно,  то  на  нього.  З  купе    першим  вийшов  чоловік,  за  ним    поспішала  жінка,  усміхнувшись,  звернулася  до  них,
-  Ми  до  ресторану    на  якусь  годину,  приглянете  за  речами?
Звісно,-  відразу  відповів  Роман.  І  до  Ліни,
-  Ви  напевно  переодягтися  бажаєте,  то  йдіть.  А  я    нам  чай    замовлю,  щось  перекусимо.
-  Гаразд,-  задоволено  відповіла,  посміхнулася  й  метеликом  пурхнула  в  купе.
Ну,  той  добре,  в  нього    думка  за  думкою,  треба  йти  в  наступ,  чого  тягнули  кота  за  хвоста.
Уздовж  купе  пройшла  провідниця,  озирнувшись,
-  Все  добре,  чоловіче!  Бачу  задоволені,  посміхаєтеся.  Всі  позакривалися,  чи  так  зарано  спати  лягають.    Може  чай,  чи  каву  з  печивом,  чи  з  вафлями?
-  Дякую,  я  саме  хотів  замовити,  нам  два  чаю  і  солодощі    -  на  ваш  вибір.
 Задоволений  погляд,    на  згоду  кивнула  головою,  прямувала  до  свого  купе.
Надворі  вже  зовсім  темно.  Від  чаю,  що  парував,  по  купе  розвіялися  пахощі.  
-  Ну,  що  вип`ємо  за  нас!  І  перейдемо  на  »  ти»    шановна  Ліно.  Ви  не  проти?
Злегка  почервоніла,  в  очах  веселі  вогники,
-  А  чому  й  ні?!
Ледь  не  засміявся,  адже  вона  тоді  теж  так  сказала,  напевно  звичка  така.  Вони  весело  цокнули  склянками  з  чаєм,  не  поспішаючи,  насолоджувались.  
 Важко  відвести  очі,  коли  здається,  то  його  скарб,  який  щойно  знайшов.  Її  щоки  зарум`янилися,  ловила  його  ніжний  погляд,  на  якийсь  час  завмирала.  От,  це  ж  треба,  такий  гарний  та  напевно  одружений.  Щось  нічого  про  дружину  не  розповідає,  напевно  гульнути  хоче,  зробила    висновки.  Хитрий,  здалеку  заходить,  не  зрозуміти  чому  себе  відразу  вважав  старим,  не  модним.  Та  так    і  буде,  покажу  йому    документи,  можливо  краще  розбирається..  Не  втрачу  шанс,  як  підтримаю  інтрижку,  корона  з  мене  не  впаде.
     Він  уважно  роздивлявся  папери  ,  не  вірив  своїм  очам,  вона  їхала  на  ту  фірму,  де  працює  він.  О!  До  біса  сумніви,  все  в  порядку.  Від  хвилювання  спотіло  чоло,  почервонів,  як  варений  рак,  заговорив,
-  Ми  з  тобою  мов  в    полі,
Як  ті  квіти  на  волі,  
Ти  волошка  небесна,
Поруч  наче  воскресла.  
А  я  схожий  на  мак,
Нехай  буде  все  так,
Певно  доля  звела,  
В  казку  ти  привела.
Казка  та  про  кохання,
Скажеш…    може  зарання,
Та  для  мене  ти  квітка,
Яка  щойно  розквітла.  
Тебе  тільки  любити,  
Все  життя  лиш  кохати,  
Та  чи  згідна,  не  знати..  
Моїм  другом  ти  стати?
 Плавний    стук  коліс,  наче  стук  двох  сердець.  Він  дивився  їй  у  вічі,  вони  сяяли.  Так,  він  готовий  в  них  втопитися,  бачити  їх  все  життя..
 Вона  сиділа,  як  зачарована.  Оце  видав!  Її  очі  округлилися,  світилися  щастям.  Ледь  опанувала  себе,  що  за  дива?  Не  фіга  собі!  Оце  його  понесло,  ото  вже  вміє,  а  може  він  ловелас?  Але  ж  красивий,  видно  культурний,  не  нахаба.
Роман  ніжно  взяв  за  руку,
-  Знаєш,  а  я  щасливий,  не  знаю,  як  ти.  Це  ж  треба  такий  збіг  обставин.    Тебе  запросив  на  роботу  мій  роботодавець.  Ти  розумієш,  що  це?  Ми  будемо  разом,  зовсім  поруч.
Знизала    плечима,  здивовано,
-  Що  справді?  Та  я  ж  тільки  на  пів  року  їду,  а  далі  не  знати,  що  і  як  буде?    Чи  сподобається?  Життя  покаже.
-  Так  сонечко,  життя  покаже,  за  нас  з  тобою  доля  вирішить.  Головне,  що  ми  разом.  Я  тобі  не  говорив,  я  щойно  втратив  найближчу  людину,  маму.  Всього  в  житті  не  передбачиш.    Вона  не  була  проти,  щоб  я  поїхав  на  заробітки.  Мені  за  контрактом  залишилося  пів  року.  Гадаю    повернемося  разом  і  влаштуємо  своє  життя.  А  там,  через  рік  можна  буде  й  одружитися.
Її  ніби  кропом  облили,  від  почутих  слів  розпашіла,  зніяковіла.  Не  чекала  такої  розмови,  тому  й  мовчала.  Дивилася  на  його  сяючі  очі,  мала  бажання,  все  почуте  переварити  в  собі.
Не  хлопчисько,  розумівся  на  жінка,  побачив  її  реакцію,
-  Ти    зараз  не  поспішай,  краще  нічого  не  кажи.  Згодом  ми  краще  пізнаємо  один  одного,  тоді  й  даси  відповідь.  Головне,  що  ми  зараз,  будемо  йти  однією  дорогою.  Хто  знає,  можливо  це  збіг  обставин  та    напевно,  вирішуємо  не  ми.
Ніжно  поцілував  їй  руку.  Раптово  зніяковіла,  зашарілася,  їй  ще  ніколи  й  ніхто  не  цілував  руки.  Але  ж  так  приємно,  забравши  руку,    подарувала  йому  ніжний  погляд,  наче  дала  надію.  
Зненацька  постукали  в  двері.  Чоловік  з  жінкою  зайшли  в  купе.  Ліна    ледь  всміхнулася,  
-  Гаразд.  Життя  покаже…  А  тепер  на  добраніч!
Вже  на  верхній  полиці,  Роман  полегшено  переводив  подихи.  Ну  от,    все  з’ясувалося,  заспокоював  себе,    все  буде  добре.  Сон  не  йшов,  пригадав  мамині  настанови,  не  втрачати  голову,  бути  відповідальним.    Ой,  мамо-мамо,    напевно  ти    все  наперед  знала.    Задоволений,  прислухався  до  стуку  коліс,    почав  дрімати.
   Ліна  все  ще  не  спала,  емоції,  переживання    й  невеликий  шматочок  задоволення,  це  все  треба  було  сприйняти.  Всьому,  що  відбувалося  сьогодні,  дивувалася.  А  можливо  все  це  має  так  бути,  хто  знає?  А,  як  і  справді  не  ловелас,  чому  це  собі  вбила  в  голову?    Неначе  відчула    ніжний  дотик,  дотик  його  губ  до  руки,  на  душі  стало  тепло,  провалилась  у  сон.
За  вікном  час  від  часу  мерехтіли  ліхтарі.  Поїзд  мчав  на  великій  швидкості,  заколисував  пасажирів.  Він  віз  молодих  людей    в  майбутнє,  ще  не  пізнане  життя.  Ніхто  з  них  не  знає,  чи    складуться  пазли  в  житті  чи  ні?  Та  кожен,  має  надію  на  краще.

                                                                                                                                                     1.08.2018  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2018

У шинку /з гумором/

Чоловік,  гуляв  у  шинку,
Веселився,  продав  свинку,
 Торгувався,  ще  й  так  швидко,
У  хустинці,  щоб  не  видко,
Приховав  грошву,  зав`язав,
 Серцю  тепло,  добре  продав.

Її  взЯла  молодиця,
Пишна,  славна,  круглолиця,
Жінка  -  краля  із    косою,
Не  встояв  перед  красою.

Раптом  дощик,  мілкий,  зросив,
Із  собою  їх  запросив,
Спілкування,  закусили,
Відчував,  що  втратить  сили.

Як  відбитись  від  спокуси,
Цілувала,  ніжно  в  уста,
І  на  вушко  шепотіла,
Що  щаслива,  його  стріла.

Людей  в  шинку  забагато,
Для  нього,це  ніби  свято,
Всі  кричали  до  них  гірко
Обіймав,  мов  ясну  зірку.

Гладив  груди,  тоді  й  нижче,
Тіло  пахне,  стало  ж  ближче,
Від  парфумів,  вмить  сп’янило,
Тормошило  вже  (  женило).

Чи  від  диму,  мов  кадило,
В  голові  вино  бродило,
Не  відчув,  він  свого  тіла,
Усміхалася,  раділа.

Тож  напевно,  у  транс  зайшов,
Та  чомусь,  гроші  не  знайшов,
Розв`язався  мабуть  вузлик?!
На  столі  лежав  лиш  бублик.

Де  ж  поділась  та  гарненька.
Та  ніжненька,  ох,  хитренька,
Та  додому,  вже  чкурнула,
От  такої,  от  утнула.

Це  було,  хоч  й  не  тактовно,
Повелась,  чому  так  дивно?
Поросятко  оте  й  гроші,
Кожен  знає,  це  ж  не  воші,
Забагато  не  буває,
Нехай  кожен  тепер  знає,
Хай  обходить  усі  шинки,
На  таких  чекають  (свинки).

                                     08.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018

Я б хмари накрутила …

Я    б  хмари    накрутила,  всі    на  мотузок,
Й  підвісила,  де  річка,  де  любий    місток,
Нехай,  там  би  дощ    вилив,  свої  печалі,
Занадто  ж…  надоїв.  Наче  по  спіралі.

Й  по  колу,  ще  йде  з  вітриськом  погуляє,
Мов  скрипка,  чути  мелодію,  співає,
Дерева,    всі  промокли  до  серцевини,
За,  що  ?  Гадаю  в  них    немає  провини.
.
Чи  айсберг,  із  липнем    у  танці  кружляє,
Вже  сонце,  палить,  з  нього  кришталь  знімає,
Далеко,  десь  неждані,  страшні  цунамі,
Земля,  нині  дріма,  сповита  в  тумані.

Немає,    втіхи,  то  смерчі,  чи  торнадо?
Душа….  болить,  ти  що  твориш  природо?
Це  ж  літо,  нам  би  та  й  усім  порадіти,
Щоб  трави,  усміхались    й  чудові  квіти.

Я  б  хмари,  всі  намотала  на  клубочок,
Та  й  кинула…  геть,    далеко  за  горбочок,
Хай  плачуть  у  Карпатських  долинах  між  гір,
Та  лИшать  у  снах  і  споминах  й  до  цих  пір,
ЯснИй,  сонячний  блиск  сяйва  на  жоржинах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2018

Немов суничка…

У  горошок  плаття  маю,
Йду  до  лісу,  погуляю,
Воно  в  мене  червоненьке,
Ним  втішаюсь,  бо  гарненьке.

Дуже  схожа  на  суничку,
Ледь  рожева,  я    на  личку,
Сяють  сонячні  промінці,
Їх  сховаю  між  долонці.

Ой,  як  тепло,  то  це  ж  літо,
Як  красиво,  все  розквітло,
Назбирала  букет  квітів,
Ой,  щаслива,  я  в  суцвітті.

Кажуть  доня  невеличка,
Така  славна,  мов  суничка!

                           07.06.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2018

Вечірній пейзаж

Котилось  сонечко…    донизу,
Промінчик  пестив,  купку  хмизу,
Куль  -    баба  вранці,  у  дрімоті,
Павук  тче  килим,  він    самотній.

Тримають  путь,  додому  бджілки,
Нектаром  сповнені,  клітки,
Сховався  вечір,  у  тумані,
Все  небо  в  хмарному  жупані.

Зненацька  пташка,  закричала,
Земля  скорилась,  задрімала,
Спів  соловейка,  чути  з  лісу,
Свою  готує….  ніч  завісу.
                           


22.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801040
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018

Православна віра ….

Ніч  така  тиха…  тарілкою  місяць,
Блискучий,  сяє,  тішиться  уповні,
Принишкли  зорі,  лише  ледь  -  ледь  світять,
Так  на  душі,  гірко,  чом    кепсько  мені?

Думи  торкнулись,  тих,київських  подій,
Чого  ми  прагнемо?  Варто  подумать,
Люди,  як  бджоли,  той,завеликий  рій,
Прийшли  до  Києва,  промову  слухать.

І  поклонитися  Всевишньому  тут,
Попросить  миру,  надія  у  серці,
Війну  спинити!  Відстояти  статут,
Церков  славетних  у  своїм  озерці.

Хоча  всі  зморені  та  духом  сильні,
У  очах  щоденно,  іскринка  щастя,
А  з  неба  ангели,  де  хмари  сині,
То  для  життя  -  охоронці  на  варті.

Погляньте,людоньки!!  Боженко  ж  один,
Це  не  важливо,  що  є    різні  віри,
Тож  поважаймо,  єднання  всіх    родин!
Ми  все  здолаємо,  впевнена,  вірю!

Кричать  політики,  хто  вас  звав  сюди?
Помовчіть  трохи!  Що,  хочете  миру?
У  гріхах  кайтеся,  не  лізьте  всюди,
Не  закликайте,  ви  врешті  Іуди!

І  не  підбурюйте!  Народ  сам  знає,
Заради  миру  й  щастя  всіх  людей,
Богу  вклонімось…  серце  відчуває,
За  свято  радість!  Тож  досить  печалей!

Розберемось,  ми  самі,  ви,  як  мухи,
Липкі  й  зухвалі.    То  ж  досить  літати!
На  жаль,  бажаєте,  усі  розрухи,
Сварок  чекаєте,  щоб  роз`єднати.

Віра  була  православна  і  буде!
Не  сипте  сіль  у  життєвому  полі!
Щедрий  врожай  вродить  і    будуть  люди,
Усі  щасливі.  Дяка    божій  волі!        


                                         28.07.2018р

***
Шановні  друзі  !  Вітаю  всіх  зі  Святом  Володимира  Хрестителя!
Бажаю  всім  миру,  здоров`я,  щастя,  достатку,  тепла,  любові!
І  Божого  благословіння!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2018

Я босоніж …

Взуло  літо  черевички,
Я  не  маю,  на  те  звички,
У  краплинах  всі  сунички,
І  червоні  полунички.

Я  ж  босоніж  поганяю,
Сонця  промінь,  ой  ласкавий,
Тепло  нині  відчуваю,
Пестить  очі,  кучерявий.

Попід  лісом  зайчик  скаче,
Ой,  який,  він  полохливий,
На  ставочку  качка  кряче,
Голосок,  чую  щасливий.

По  долині,  ще  пройдуся,
Тут  білесенькі  ромашки,
Краса  всюди!  Усміхнуся,
             Так  все  пахне!  Є  й  волошки.

Чисто  ноги  оросила,
Черевичків  хоч  й  не  маю,
Я  весела  і  щаслива
 Радо  літо  зустрічаю!

2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2018

Подземный переход. ( Благодарю за вдохновение поэта)

Благодарю  поэта  »  Капелька»  за  вдохновение,  за
 его  стих  »  Когда  увидишь  кто  –  то  просит».

                             Подземный  переход

Ступеньки  ведут  вниз,  лишь  под  ноги  смотри,
С  утра    все  держат  путь,  до  вечерней  зори,
Люди  как  муравьи.  Переход  до  метро,
Кто  -  то  больно  спешит.  Кому  –  то  всё  равно.

В  нем  своя  жизнь  течёт,  иль  бурлит  как  вулкан,
Что  сказать,  нету  слов.  Это  же  (балаган),
Посреди  суета,  по  бокам  вся  «братва»,
Старцы  тут,  детвора.  Здесь  поют  на  -  »  Ура».

С  гитарой    млад,  бренчит.  Жаль,  ведь  плачет  душа,
Но  стоит  как  гранит,  и    поёт  не  спеша,
Лежит  кепка  у  ног,  взгляда  не  отводи,
Мелочь  дал,  тот  кто  мог,  поскорей  забери.
Рядом  просто  (алкаш),  а  глаза  -  ведь  он  вор,
Загребёт  и  в  бега,  зачем  всем  этот  спор.

Тут  же  бабка  сидит,  ужас,  страшно  смотреть,
Под  нос  что-то  бурчит.  А  чтоб  попу  согреть,
Ворох  тряпья  лежит.  На  бетон  же,  не  лечь,
Каждый  хочет  ведь  жить.  И  здоровье  сберечь.

Иногда  у  прохожих…    взгляд  -    призрение,
Где  к  тем,  кто  помоложе,  сожаление?
Женщина  как  цветок,  с  малышом  на  руках,
Едва,  тенет  рукой  и  надежда  в  глазах.

Здесь  гуляет  сквозняк,  вздох  бы  сделать  слегка,
Вот  так  жизнь  и  течёт,  как  в  пещере  река,
Громкий  смех,  торгаши,  хотят  выжить  все,
Продают  беляши,  по  доступной  цене.
***
В  камуфляже  девица,  в  руке  сундучок,
Дай,  ведь  ты  жалейка,  для  войны  пятачок.
Напев  скрипки  слышен,  душу  рвёт  на  куски,
Старенький  дед  мрачный.  Горький  плач  от  тоски.,
Вдруг  кричит  девчонка,  кошелёк  (  увели),
И  спешит  карман  ник,  по  течению  реки.
***
Стих  читает  поэт.  Жизнь  такая,  увы,
Славит  »  Новый  завет».    Страшно  среди  »  братвы».
Каждый  день  всё  тоже.  Вот  так  время  летит,
Судьбы  их  так  похожи,  от  них  не  уйти.

Да  не  важно  куда,  главное  переход,
 Веселей  здесь  всегда.  Копошится  народ,
А  голодный  и  сытый,  поймут  друг  друга?
А  богатый,  ведь  бедного,  не  считал  другом.

Ты  идёшь  в  переход.  Не  будь  гордым  прошу,
Просит  денег  народ,  малость  дай  ты  ему,
И  в  глаза  посмотри,  ведь  не  ровен  же  час,
И  средь  этой  «  братвы»,  может  быть  кто  из  нас.

Времена    тяжелы.  И  увидишь  ты  вдруг,
Так  сказать,  невзначай.  Оказался  твой  друг,
Улыбнись  же  слегка.  Да  теплее,  чтоб  взгляд,
И  побойся  греха.  Не  суди  всех  подряд!
Безразличным  не  будь!    Не  из  монстров  же  ты,
Наверху,  там  учтут!  Будьте  люди  добры!

                                                                                           25.07.2018г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800684
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2018

Писала лист…

Давно  розмову  вела  мати  з  сином,
Птахи  летіли…  так  далеко,  клином,
Писала  лист  і  згадувала  роки,
Як,  ще  маленьким…  робив  перші  кроки.

І  слово  »  мама»,  промовив    так  ясно,
Не  відповів,  чом  ти,  на  мій  лист    вчасно?
Думки,,  жура,      ой,  як  же  болить  серце,
Гляне  в  тривозі,  вкотре    у  віконце.

Чи  й  посвітліє?  По  небу  так  сіро,
В  душі  сумління,  вже  давно  засіло,
 Та  чи  отримає,    її  лист    синок?
Коли  ж  нарешті,  буде  мирний  ранок?

Хай  закінчиться,  ця  проклятуща  війна,
Ой,  синку  любий,  не  потрібна  вона,
Яке    всім  горе,  біда,  горять  жита,
Як  стерпіть  людям…  те  гірке  життя?

Сльоза  солона,  по  щоці    стікає,
Знов    його  усмішку,  вона  згадає,
І  оченята  довірливі,  світлі,
Поправить  коси,  майже  зовсім  сріблі.
Перед  очима,  личко    кругле,  миле,
О,  підкажіть,  де  ж  є  життя,  щасливе?

Раптовий  дощик  дріботів  по  вікні,
Чомусь  так  часто,  сни  видяться  сумні,
Земля  палає…  а  там  хрести,  хрести,
Я  прошу  Бога,  щоб  зміг  всіх  зберегти.

Наших  синочків,  що  стоять  за  волю,
За  сонце  в  небі,  за  кращую  долю.,
Ой  самій  важко,  так  тебе  чекаю,
Хоч  є    надія,  все  ж  тужу,  страждаю.

Розрива  серце,  мелодія  дощу,
Сповива  сумом,  весь  час    душу  мою,
А  дощик  мжичить,    стікає  краплина,
Вона  не  знала,  що  втратила  сина.


                                     22.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2018

Нема кращих чудес.

Я  по  полю  ходила…  чудо  -  квіти  збирала,
Скрізь  волошки  й    ромашки  і  тебе  зустрічала,
Та  ще  м`яту  й  фіалки,  вони  так    чарували,
А  червонії  маки,    серденько  зігрівали.

Босоноге  дитинство,  в  реп`яхах  вся  спідниця,
Ліс  далеко  розлігся,  близько  чудо-криниця,
Смакували    водицю,  сміх  летів  до  небес,
РозцвілИ  ніжно  рожі,  нема  кращих  чудес.

Ой,  ти  полечко,  поле,  славний  наш  оберіг,
Волошкове  щастячко,    життя  наше  зберіг,
І  той  місяць,  і  зорі,  світять  нам  в  небесах,
Ми  завждИ  у  любові  освітили  наш  шлях.


                                                                                     2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2018

Любов на чужині /ода/

Бува  в  житті,  чомусь  дорога  по  стерні,
Як  босоніж,    боляче,  ще  й  на  чужині,
Іти  сміло  силуєшся,    без  перешкод,
Бо  кохаєш.  Та,  як  до  щастя  знайти  код?

Аж  нестерпно,  як  голка,  дістає  серця,
А,  коли,  від  грози  небо,  аж  рветься,
Де  подітись,  вже    дощ  холодний,  аж  січе,
Чом  життя,  буває  таке,  все  плакуче.

Всі  слова,  як  меч,  насуплена  свекруха,
Чи  не  бачиш,  то  ж  це  для  сім`ї  розруха,
Де  дім  щастя?  Обіцяв  напередодні,
 Мре  надія…  стосунки,  на  жаль,  холодні.

Прирікав,  удвох  сіяти  хліб  по  полю,
Щоб  любитись  і  мати  впевнено  волю,
Зростуть  квіти;  чи    маки,  чи  то  волошки,
Тягнув  час,  ще  треба  почекати  трошки.

Блиск  згасав,  у  очах,  вже  не  той    погляд,
Скажи  чом,  вона  завжди  поміж  них,  поряд?
Певно  ревність.  Не  знать  нащо  топче  мрію?
Зруйнувати,  мабуть  мала  надію.

Син  єдиний,  наче  й  можна  зрозуміти,
А  скажіть,  чого  це  щастю  не  радіти?
Мчать  роки,  все  ж  не  розійшлись  доріжки,
Підростають  три,  ніжні,  славні  берізки.

Життя  йде,  але  зарання  коси  сиві,
 Де  поділись  сонячні  дні,  щасливі  ?
Люди  кажуть,  любов,  як  чиста  криниця,
То  неначе,  води  джерельної  напиться.

Хай  сказала  б,  для  чого  мул  колотити?
Та  з  любов`ю…  ні,  не  можна  буде  пити,
Щоб  відчути,  радість  і  тепло  на  душі,
Та  із  часом,    писати  з  натхненням  вірші.

То  кохання?  Ні,  певно  не  було  воно,
Що  чекать?  Як  шкода,  все  по  житті  зимно,
На  жаль,  в  полі,  по  ногах,  аж  сочиться  кров,
Така  доля?  Чому  пекуча  ця  любов?

Бережіть,  я  прошу  вас,  від  стерні  ніжки.
Роздивіться  та  кохайте    хоча  трішки,
Чи  він  відданий?  Чи  квітучі  стежини?
Ой  дівчата,  не  йдіть  заміж  на  чужини.

                                                                           21.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2018

Люблю тебе, моя Україно!

Погляне  сонце,  на  Україну,
Золоті  перли,  розсипа  здаля,
У  рясних  квітах  рідна  країна,
Небо  вінчає  щедрії  поля.

Душа  в    надії,  стиха  радіє,
Вбереться  в  жовте  плаття  колосок,
За  полем  далі,    ліс  зеленіє,
Там  соловейка,чути  голосок.

Неначе  птахом,  погляд    літає,
Ні,  я  не  знаю,  кращого  краю,
Мене  волошка,  мило  вітає,
Від  того  щастя,  аж  завмираю.

Люблю  тебе,  моя    Україно,
Хліба  пахучі,  чистії  ріки,
Щоб    завждИ  в  душах  було  весняно,
І  жити  мирно,  в  злагоді  навіки.


12.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2018

Битий небитого везе / проза/

   Літня  пора…  вони  вдвох,  бігли  один  за  одним.  Сонячні  промені  світили  в  обличчя,  з  мерехтінням  десь  тікали,  наче  за  ними  хтось  гнався.  Легенький,    теплий  вітерець  пестив,  розвівав  їх  коротке  волосся,  яке  підіймалося  хвильками  і  знову  припадало  до  голів.  Чи  то  блакитне  небо  й    ранкове  сонце  звало  до  себе,  чи  можливо    шовкова  трава  й    різноманітність  квітів  вкритих    сріблястою    росою.  Задоволення,  відчуття  свободи.    Сяючі  очі,  усміхнені  обличчя,  розставивши  руки,  немов  летіли  вперед,  до  гаю,  не  звертаючи  уваги,  що  під  ногами.  Їх  переповнювало  відчуття  стати  пташками  й  полетіти  високо  в  небесний  простір.  Туди,    поміж  білих,  пухнастих  хмаринок,    де  вітер  забиває  подих.  От  би  побачити      всю    земну  красу  звідти,  з  висоти  пташиного  польоту.
На  пагорбку  молоді  стрункі  берізки  висаджені  в  декілька  рядів,  поміж  собою  ховали  кущі  шипшини  й  глоду.  Трави  майже  по  коліна.    На  невеликих  галявинах  деінде  поміж  трав    і  квітів    червоніють  полуниці.  
-  Ванько!  Ванько….  не  біжи  так  швидко,  я  вже  пристала  і  в  ноги  дуже  холодно,-  махнула  рукою  дівчинка  і  продовжила,
 -  Не  поспішай  так,  зачекай!
Він  миттєво  зупинився,  раз-по-раз    переводячи  подих,    озирнувся  до  неї.
-  Таню,  ти  не  хитруй!  Тож  домовилися  наввипередки.  Ми  ж  іще  не  прибігли  на  наше  місце.
-  От  який!  Ти  ж  знаєш,  що  все  перемагаєш,  міг  би  так  і  не  поспішати.  Нехай  би  дав  мені,  хоч  одного  разу    виграти,  -    сказала  протяжно,  витираючи  рукою    спітнілого  лоба.
В  її    смарагдові  оченята  потрапили  сонячні  промені,  примруживши  їх,  схилила    голову  на  бік  й  хитро  позираючи,  підкрадалась,  наближалася  до  нього.  Він  опустив  голову  донизу,
-  Ой,  а  й  справді,  бачу  розчервонілась  не  тільки  на  обличчі,  а  й  ноги  червоні,  добре,  що  бриджі  не  намочила.    А  ну  стій-но,  давай  я  трохи    розітру  їх,  відразу  відчуватимеш  тепло,  а  потім  і  вся  зігрієшся.  Ти  так  розпашіла,  що  й  не  скажеш,  що  промерзла.  
-  Ага  давай,  роса  така  холодна,  наче  з  кристалами  льоду,-    ледь  всміхнулася,  намагалася  приховати  здригання  тіла.
Лише  якась  мить  і  він    носовою  хустинкою,  з  її  ніг    витирав  росу,  посміхаючись  позирає  на  сяюче,    від  задоволення,  обличчя.  Від  сонця  кліпала  очима,  дарувала    усмішку.
-  Ну,  що  вже  тепліше?!  Гайда    на  вершину  пагорба!  -  весело  сказав  Іванко  і  вже  коли  побіг,  на  ходу    крикнув,
-  Гайда,  доганяй!  Звідти  річку  краще  видно!
   Сполохані  птахи  гомоніли  на  весь  гай,  деякі  вилітали  з  кущів,    поспіхом  губилися  поміж  дерев.  Зненацька,  на  березі  закувала  зозуля.  Вона  підняла  голову,  тицькала  вказівним  пальцем  догори,
-  Ваню!  Стій!  Дивися,  я  бачу  зозулю!  Величенька  пташка,  поглянь  яка!  Сіренька,  в  чорно-білу  смужку,    така  гарненька!
Таня  за  ним  не  побігла,  йшла  не  поспішаючи,  озиралась  навкруги,  любувалася  казковою  чарівністю  природи.  В  сонячних  променях,  трави    в  росі  виблискували,  переливалися  веселковими  кольорами.  Радо,  глибоко  вдихає  свіже  повітря,  насолоджувалася  його  пахощами.
   Іванко,  чорнявий  хлопчисько,  вищий  за  неї  майже  на  голову,  вже  стояв  біля  старої  берези,  чекав  на  неї,
-  От  класно,  правда?!  Як  добре,  що  є  куди  поїхати,  позаду  школа,  тепер  суниці,  полуниці,  канікули,  краса!  -  голосно  сказав,  обійнявши  дерево  двома  руками.  
Вона  знаходиться  вже  зовсім  близько,  підтримує  розмову,
-  Ага,  а  потім,  черешні,  пізніше  шовковиця,  яку  я  обожнюю.
-  Ну,  що-що,  а  це  я  добре  пам’ятаю,  які  в  тебе  вуста  були  чорні.  І  не  тільки,  а  майже  все  обличчя,  -  хіхікнув  й  хитро  позирнув.
Вмить  зверхньо  зміряла  його    поглядом,  голосно  випалила,
-  Ой-ой,  держіть  мене,  бо  впаду,    як  пригадаю,  який  ти  був!
Тихіше  продовжила,
-    Можна  подумати    ти  був  чистесенький,  я  вже  не  кажу    за  білу  майку,  що  була  на  тобі,  яка  стала  вся  фіолетова.  Пам`ятаю,  як  я  потім  намагалася  її    в  річці  добре  випрати  та  все  було  марно.
-  Бач,  яка  хитра!  Так  ти  ж  сама  мене  на  дерево  послала,  то  я  й  поліз!  Хочу  отих,  спілих!  Он  там  їх  більше!  Підскакувала,  задоволено  показувала  пальцями.
-  Пригадай,  як  все  було.    А  вона  і  правда  в  тому  році  гарно  вродила,  де  було  не  доторкнуся,  то  вже  роздавив,  -  вирячивши  очі,  наче  перед  нею  виправдовувався.  
   Поблизу  берези,  вона  присіла  на  траву.  Далі  пагорб  різко  спускався  донизу,  а  нижче    ріс    густий    темно-зелений  чагарник.    По  самому  краю  берега  річки,  де-не-де  ледь  виднілося  зілля,  воно  помітно  світліше.  Річка  то  вужча,  то  ширша,    тягнеться  далеко  поміж  пагорбами  й  лісом.  Здалеку  здавалася  в  легкому  тумані  і  вже    з  обох  сторін,  зовсім  ховалася  в  оточенні  темних  дерев.
Іванко  поспіхом    присів  біля  неї,  
-  Ну,  що,  як  закінчила  третій  клас,  сімки  є?
-  Таня  хитро,    очі  повела  догори,  всміхалася,  розставила  руки  в  різні  сторони,  наче  злегка  потягнулася,
-    Ой!  Я  ж  не  ти!  Тільки  одинадцять  й  дванадцять  в  табелі  маю!  
-  Ти  не  ображай  мене,  -  раптово  набундючився,  перебив  її.
Відкопиливши  губу,  опустив  голову  донизу  й  трохи  замислившись  продовжив,  
-  Так  то  ж  був  той  рік,  а  тепер  у  четвертому  класі,  мені  предмети  більше  сподобалися,  старався.    До  речі,  без  сімок,  а  по  літературі  навіть  одинадцять  маю.  
Зазирнув  на  неї,  
-  Мені  батьки    планшет  купили  за  те,  що  я  став  краще  вчитися.
-  А  мені  пообіцяли  на  день  народження!  Це  ж  кругла  дата,  десять  років!  Думаю  додержаться  слова,  отримаю  подарунок.  Бо    в  мене  старий  телефон,  це  тато  свій  віддав,  він  зовсім  простий,  нікудишній,  немає  доступу  до  Інтернету.  
Він  різко  піднявся,    обома  руками  схопився  за  стовбур  берези.  Намагався  залізти  на  дерево,  звичайно  йому  довелося    напружитися,    зібрати  всі    сили  й    йому  це    вдалося    зробити.    Спромігся  піднятися  вище,  десь  на  пів  метра,  а  можливо  й  більше,  махнув  рукою,
-  О!  А  ти  бачиш?  Дивися  там  біля  річки  на  кладці  бачу  наших  батьків,  рибалять.  Значить    на  обід  будемо  мати  юшку.
Відразу,  ледь  розчервонілий,  зіскочив  з  дерева,  нагнувся,  підставив  спину,
-  Спробуй  на  мене  стати!    Давай!  Ти  ж  не  боягузка!  Хапайся  за  дерево.  Тільки  добре!  Не  бійся,  я    сильний,  втримаю.
Вона  посміхалася,    але  боялася  наважитися.  Обійшла  кругом  нього,  дивилася  навкруги,  на  дерево,  з  острахом  поставила  ногу  на  спину,
-  Ну,  що  ж  тоді  терпи,    кажеш  сильний!
-    Так  я  сильний,  бо    щодня  займаюся    фізкультурою,  -  відповів  крехтячи,  обома  руками  впирався  в  коліна.
Ледь  тремтіли  ноги  та  Таня  стояла  на  спині,  міцно  тримається  за  дерево.  Крутила  голову  в  різні  сторони,  нарешті  зосередилася  в  сторону,    де  побачила  кладку,  на  якій  сиділи  їх  батьки.  Вже  погляд  припав  донизу  пагорба,    побачила  сині  квіти.  На  мить  забравши    руку  від  дерева,  махала  нею  в  сторону  і  радо  закричала,
-  Ой,  сокирки…  сокирки!  Он  там,    трохи  нижче!  Яка  краса!  Ото    б  дістати.
Той  крик    відлунням  поплив  вдалину  над  річкою.  Швидко  з  острахом  злізла  зі  спини.  Від  радості  підскакувала,  як  на  пружині,  розчервонілась,  в  її  очах  з`явилися  блискавки,  задоволено  дивилася  на  хлопця.
-  Дякую!  Так  вище,  більше  видно!  Красивий  краєвид!  Бачила  наших  біля  річки.    А  тут  біля  пагорбка,  зовсім  близько  сокирки,  ти  б  побачив,    їх  так  багато!    Прямо  килимом  ростуть,    правда  трохи  обрив  та  здається  можна  дістати.  
Йому  здалося,  що    вона  схожа  на  красиву  рожеву  троянду.  Ніжно  глянув  на  неї,  на  його    обличчі  розпливлася  усмішка,
-  Присядь,    давай  трохи  посидимо,  подивимося  на  все,  що  довкола  та  й  будемо  повертатися.  Напевно  наші  мами  вже  на  сніданок  виглядають,  ще  й  батьків  треба    з  рибалки  забрати.
Ледь  спустивши  ноги  донизу,  Іванко  продовжив,
-  Я  обіцяв,  що  довго  не  будемо.  А  пізніше,  ще  сюди  прийдемо.  Сьогодні    на  дачах  мало  відпочиваючих,  а    суниць  багато,  ще  встигнемо  наїстися  і  завтра  ще  вихідний,  то  ж  час  є.
Нахиливши  голову  в  бік,    вона  хитро,    примруживши  очі,      дивилася  на  нього,  
-  А  сокирки…  я  так  хочу  букет  цих  квітів.  Вони  ж  красиві,  нехай  би  в  моїй    кімнаті  у  вазі  стояли,  я  б  ними  милувалася.
Він    трохи  замислився  й  різко  встав,
-  Ну  гаразд,  я  зараз  спробую.
За  мить  на  сідницях  почав  легко  з`їжджати  донизу,  щоб  вгледіти  ті  квіти,
-  А  бачу,  бачу  їх.
Вона,  ставши  на  коліна,  обперлася  ліктями  на  землю,    слідкувала  за  ним.  Не  поспішаючи,  він  трохи  опустився,  раптом  під  ним  поїхала    невелика  купа  землі.  Вже  зосереджено  тримався  за  траву  та    раптово  вирвав  її  з  корінням  й    зненацька,  неподалік  падав    разом  з  нею.  Та  вмить  затримався  на  великій  грудці  глини,  що  стирчала,  як  трамплін.  Заболіло  стегно,  напевно  від  грудки,  подумав  хлопець.  Та  намагався  від  болю  не  скривитися,  хоче  від  неї  приховати.  Таня  ж,  від  страху  за  нього,  вирячила  очі,  зціпивши  губи,  трималася  обома  руками  за  голову.  Розхвилювалася,    сварила  себе  в  душі,  от  дурепа,  навіщо  попросила,  що  тепер  буде?
Та  він  таки    спромігся  дістатися  до  квітів,  лежачи  рвав  їх  у  букет  і  вже  з  усмішкою  до  неї,
-  Так,  а  тепер  треба  думати,  як  вилізти,  щоб  далі    з  обриву  не  впасти.  Давай  не  поспішаймо,  я  зараз  все  довкола  огляну,  за  що    краще  можна  схопитися.
На  жаль,  на  очі  нічого  не  потрапило,  щоб    він    утримався.  Вже  лежав  на  спині,  розмірковував,  що  робити,  як  бути  далі?
-  Агов!  Ваню,  чого  влігся?    Я  тобі    зараз  допоможу,  зачекай!  -  гукнула  вона.
Не  встиг  й  слова  сказати,  як  вона  почала  обережно  спускатися  вниз.  Та  раптом  послизнулася,  коліном  зачепила  випуклий  кусок  глини,  відчула  біль,  по  нозі  потекла  кров.    Зіщулилася  від  болю  та  все  ж  втрималася  рукою  за  траву  й  присівши  -  подала    йому  руку,
-  Давай,  дотягнися  сюди,    якось  та  я  тебе  витягну!    Тож  не  залишу  тебе  тут  самого.  Думаю  разом  донизу  не  гепнимося.
 Вони  декілька  раз  намагалися  дістати  один  одного  руками  і  нарешті  їм  це  вдалося.    Таня  повернулася    до  дерева.  Лише  кілька  сантиметрів  догори  й  хлопець  впевнено    стояв  на  ногах,  подав  їй  квіти,    приклавши  зусилля  самотужки  добрався  до  неї.
Від  хвилювання,    змоклі  лоби,  перелякані  очі.  Один  одного  оглядали,  одночасно  розсміялися.
Він  помітив,  у  неї  на  правій  нозі  подерте  коліно,    з  рани  сочилася  кров,  повільно  стікала  донизу,    
-  О!  Чого  мовчиш?  Болить?  Зараз  найду  листок  подорожника,  покладемо  зверху,  а    носовою  хустинкою  перев`яжу.  Все  буде  добре!  Ну  поболить  трохи,  потерпиш.  Ти  ж  не  плакса,  я  зараз  почекай!
Він  різко  зробив  крок  і  відразу  ледь  помітно  присів,  у  стегні  відчув  біль.  Щоб  вона  нічого  не  запідозрила,  вже  йшов  спокійно,  не  поспішаючи,  в  траві  знайшов  подорожник.
   Вони  поверталися  додому….в  одній  руці  Таня  несла  букет  квітів,  а  другою  рукою  трималася  за  Іванка.  Вона  намагалася    не  згинати  коліно,  щоб  знову  не  потекла  кров,  а  він  ледь-ледь  шкутильгав,  стегно  боліло.  Та  намагався    йти    так,  щоб  вона  цього  не  помітила,  весь  час  їй  повторював,
-  Не  поспішай!  Не  поспішай!  Обережно,  щоб  рана  знову  не  відкрилася.
 З  пагорба,  вони  спустилися  вдало  та  коли  треба  було  йти  знову  на  пагорб  Таня  зігнула  ногу  в  коліні,  зойкнула.  Він  стиснув  її  руку,  
-  Боляче?  Тут  трохи  йти  залишилося,  а  там  далі  вже  по  рівній  дорозі  підемо.  Давай,  хапай  за  плечі,    я  через  цей  пагорб  тебе  перенесу.
-  Ага,  в  тебе  ж  нога  напевно  теж    болить.  Я    помітила  ти  скривився  коли  різко  встав  й  шкутильгав  трохи.
-  Та  ні-ні!  Це  я  так    схилявся,    коли  тебе  підтримував,  -    заперечив  і  продовжив,
-    Давай  мені  букет  і  хапайся,  я  ж  сильний!
Ззаду  обома  руками    обхопила  його  за  шию,  ледь  повисла.  Тихо,  не  поспішаючи  крок  за  кроком,    він  зрушив  з  місця.
 -  Ну  давай,  вмовив,  кроків  двадцять  може  витримаєш,  -  з  усмішкою  на  обличчі  шепотіла  йому  на  вухо.  Вона  ледь  торкалася  землі  лівою  ногою,  намагалася  ставати  на  пальці,  щоб  йому  було  легше  нести,    рахувала  кроки,  
-  Один,  два,  три,  чотири…
На  мить  замовкла,  щось  бурмотіла  собі  під  ніс,
Він,  трохи  запихався,  все  ж  запитав,
-  Що  ти  там  бурчиш?  Не  чую.
 Вона  доволі  голосно    хихикнула,  
-  Битий  небитого  везе!  Битий  небитого  везе!  Пам`ятаєш  казку    «  Про  хитру  лисицю  і  сірого  вовка»?  Мені    колись  читали.  Ну,    як  я    була  малою,  а  тобі?  Ти  знаєш  цю  казку?  
-  Та  ти  можливо  і    хитра  лисиця,  та  я  не  сірий  вовк.  Давай  злізай,  здається    вже  вилізли.
 Розчервонілий,  спітнілий,  відійшовши  в  сторону,    рукою  витер  змокріле  чоло,
-    На,  тримай  квіти,    пішли,  он  наших  на  кладці  видно!  Ми  майже  прийшли…  
Перевівши  подих,    запитав,
-  Нога  ще  болить?
 -  Та  трохи,  давай  будемо  йти  не  поспішаючи,  щоб  не  помітили,  що  ми    обоє  забились.  А  то  наступного  разу  самих  за  суницями  не  пустять.    А  хустинку  з  коліна  я  зніму,  вже  ж  не  тече  кров.  
 Повіває    вітерець,  приносить  прохолоду,    вода    в  річці    рябить,  переливалася,  виблискує  на  сонці.  Деінде  по  воді  помітно  круги,  інколи  виринала  риба  й  знову  десь    зникала.
   Батьки  помітили,  як    вздовж  річки  стежкою  йшли  діти.  Коли  підійшли  ближче  до  них,  батько    Тані  привітно  поглянув,
-  О,  дивися,    з  букетом!  А  коліно  де  змогла  подерти?  
 Дочка  схилила  голову  на  бік,  трохи  здивовано  до  нього,
-  О!  Побачив!  Та  то  я  на  рівному  місці,  на  росі  послизнулася.  
Батько  Іванка  зміряв    обох  пронизливим  поглядом,  підтримав  розмову,
-  То  не  страшно,    до  весілля  заживе!  
 Хлопець  почервонів,    хитро  зазирнув  на  Таню,  посміхнувся,  відразу,  опустив  голову,  підтримав  батька,
-  Я  теж  так  думаю….
-  До  якого,  ще    весілля,  -  тихо    пробормотала    Таня,  продовжила  вже  голосніше,
-  Пішли,  вже  давно    пора  снідати,  мама  сказала,  щоб  коли  будемо  повертатися,  то  вас  із  собою  забрати.
Усміхнена,  взяла  хлопця  під  руку  й  весело,
-Ой!  Ну  пішли  вже!  Нехай  нас  доганяють!
   Вони  йшли  по  стежці  в  сторону  дач.  Ніхто  не  чув  про  що  Іванко  розповідав  дівчині  та  було  помітно  про  щось  говорив,  бо    розмахував  рукою,  то  в  сторону  дач,  то  в  сторону  річки.
Батьки  кілька  секунд  дивилися  вслід,  з  усмішкою  на  обличчі,  переглянулися.  Батько  хлопчика  ледь  покачав  головой,  
-  Таке  воно  життя…..    хто  знає,  можливо  і  посватаємося,    час  покаже.
Забравши  вудочки,  чоловіки  поспішили  за  дітьми.
                                                                                                                                                                                 12.06.2018  р



                                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018

Хочу гуляти

Хмари  сірі  й  майже  чорні,
Нині  небо  у  полоні,
Що  твориться,  там,  надворі,
Не  потішитись  цій  порі.

Оце  поспіль,  без  просвітлень,
Дощ  дорвався,  вже  третій  день,
Правда  довго    підкрадався,
От  хитрющий,  оце  взявся.

То  щось  тихо,  ледь  шепоче,
Вже  дерева,  аж  лоскоче,
А  то  мавкою  ридає,
Мов  за  ким,  дуже  страждає.

Часом  з  вітром  шаленіє,
Все  довкола  під  ним  мліє,
Виглядаю  я  з  віконця
Прошу    Бога,  -  Дай  нам  сонця.

Хоч  малесенький  шматочок,
Для  слухняних,  всіх  діточок,
Хай  промінчик,  як  сірничок,
 Най  освітить  все  зігріє,
Дитя  кожне  про  це  мріє.

Нам  давно,  набрид  цей  дощик,
Бабця  каже,  розбивсь  горщик,
От  би  нині  погуляти,
У  футбол,  хотів  пограти.

                                 01.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2018

І знов одинокість…

Дивлюся  на  небо    і  думку  гадаю,
Ранкова  година…вже  сонце  стрічаю,
Для  чого  живу?  Та  йду,  топчу  стежину?
Адже,  схоронив,  давненько  дружину.

І  хата,  і  в  хаті….все,  як  годиться,
Чи  нічка  задовга?  Біль,  туга,  не  спиться,
Як  місяць  лукавий  вповні  заглядає,
То  душу  тривожить,  серденько  крає.

Не  сам  на  цім  світі,  є  в  мене  родина,
Далеко  є  доня,  за  кордоном  сина,
Тож  маю,  рідненьких  та  чомусь  так  гірко,
Та  час  не  спинився    й  летить    надто  стрімко.

Дорослі    упевнені,  не  вмію  жити,
Та    дякую  Богу  дякую,  зуміли  зростити.
Усі  живуть,  добре,  квартира,  машина,
Життя,    є  робота,  кажуть,    як  малина.

Онуки  любенькі,  хлопчики  й  дівчатка,
Такі  гарні  й  милі,  як  малі  курчатка,
Мабуть,  не  впізнаю,  школи  покінчали,
 Не  маю  і  гадки,  коли  приїжджали.

Та    років  чотири,  певно  всіх  не  бачу,
Погляну  до  вікон  і  вкотре  заплачу,
Й  без  неї    сумую,  нащо  пішла  рано?
Самого  лишила,  як  зустріну    ранок?

За  плечі,  хто  візьме,  загляне  у  очі,
Себе    все  згадаю,  чом  бурчав  щоночі,
Чомусь,сердитющий,  як  вовчисько  ставав,
Люба  ж  так  годила!  Згадаю,  відчував.

Що  часом,  чомусь,  ображав,    що    сказати,
То  тільки  пішла,    то  зумів  цінувати,
І  чай,  травичкою  пахтів,  на  всю  хату
З  жасмином,  а  часом  чебрецю  і  м`яту,
Добавиш      і  скажеш,  -  Пий  любий,  -  обІймеш,
Так  ніжно,  поглянеш,  і  чашку  залишиш.

Щось  холод  пройма,  чомусь  сльозина  тече?
Ох  люба,  сумую,  під  серцем,  аж  пече!
Тож  хто,  чай  подасть?  Іще  й  слово  ласкаве,
Мені  вкотре  скаже  -  »  Ти  сонце  яскраве».

Все  було  в  житті,  лише  тепер  зрозумів,
Кохана  пробач,  таким  бути  не  хотів,
На  часі  світанок….  ти  десь  так  далеко,
Лебідок  цініть,  бож  одному  нелегко.
.
Як  сонце  ясне,  з  неба,  той  ніжний  погляд,
Прошу,  їх  шануйте,  коли  завжди  поряд!
Благаю,  цінуйте,  вони  ж  наче  квіти,
Любов  їм  даруйте  і  життю  радійте!

Сховалися  зорі.  І  знов  одинокість,
Напевно  таку,  я  заробив  жорстокість.

09.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018

Примхи погоди.

Чомусь  сьогодні  цілий  день,  як  сумний  ранок,
Земля  сповита  в  шовковій,  сірій  вуалі,
І  я  в  печалі,  сонлива,    вийду  на  ґанок,
Примхи  погоди,  довкола  усе    криштальне.

Моя  черешня,  зарано  змінює  вбрання,
Листки  повисли,  від  частих  дощів  зморені,
Темно  зелені    й  жовті,  на  жаль,  так  зарання,
По  них,  ще  краплі,  їм  не  приносять  радощів.

Дріма  троянда,  похилилася  донизу,
Немов  шукала,  десь  захисту  від  свавілля,
Чи  то  ховала  там  журбу,  свою  образу,
Це  ж  літо,  сонечко,  де  горобців  весілля?

І  знову  мжичить,  я  прислухаюсь  до  дощу,
Його  мелодія  -  колискова  для  маля,
Звернусь  до  неба,  плаксиві  хмари  попрошу,
Тож  врешті  ви,  вгомоніть,  музику  скрипаля.

18.07  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2018

Козлик і котик

Козлик  в  глечик  заглядав
В  глечик  козлик  заглядав,
Тож  довгеньку,  шию  мав,
Захотів  він  молока,
Заморока  отака.

Та  дістати  не  може,
Кричить  котик,  -  Вельможе,
Першим  я,мя-у,    нап`юсь,
А    вже  потім    умиюсь.

Хитрий  козлик,  сміється,
Та  не  так  ,  тут  ведеться,
Треба  вмитись  раненько,
Потім  снідать  смачненько.

Котик  хвостика  підняв,
Горлопанить  -    ня  -    у  –  ня-у,
Враз  той  глечик  зачепив,
Молочко,    за  мить  розлив.

Кіт  на  ліжечку    дрімав,
Дружби  з  козликом  не  мав,
От  жадоба-  зла  штука,
Тож  обом  буде  наука.
***
Та  не  знав  напевно  козлик,
Що  занадто  хитрий  котик
З’їсти  мишку  -    перше  діло,
Лиш  тоді  вмиватись  сміло.

                                     12.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018

Болить душа….

Страхи…  господні,  вкотре  каже  мати,
Та  скільки  ж  Боже,  треба  воювати?

За  що  скажіть    й  нащо  кувати  зброю?
Щоби  кричати,  знов,  -  Вперед,    до  бою.

Спиніться!  Навіщо  себе  ганьбити?
Подумайте,  то  ж  краще  мирно  жити,

Життя,  то  золота  днина,  хіба  ні  ?
Душа,  вола,  болить,  кричить  -    Війні  –НІ!».

Дитя,  ні,  не  для  цього  сповивала,
Увечері  колискову  співала,

Воно  ж,  всміхалось  тягло  рученята,
Для  цього,  щоб  була  ця  війна  клята?

Забрала,  понесла    в  той    незнаний  світ?
О  Боже!  Не  забирай  весняний  цвіт!

Життя  дається,  одне  кожному  з  нас,
Чому,  скажіть,  знов  настає    війни  час?

Невже  ,не  можна,    завжди  мирно  жити?
І  нащо,  рідну  землю  й  люд    гнобити?

Який,  то  страх,  у  крові  все  довкола,
Згубилася  де,  щаслива  підкова?

Душа    болить,    ми  синочків    втрачаєм,
Ціни  життя,  люди,  невже  не  знаєм?


                                         10.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018

Побіжу в долину. .

Жовту  сукню,  я  одягну,
Біжу  швидко  на  долину,
Тут  цвітуть  білі  ромашки,
По  них  повзають  мурашки.

 І  волошки  скрізь  синіють,
Мені  серце  ніжно  гріють,
Буйні  трави  шовковисті,
Засріблилось  у  намисті,
Ранком  золотом  покрились,
Щедро  росами  умились.

Я  іду,  стежка  до  поля,
 І  радію,    манить  воля,
Вітерець,  жваво  гуляє,
Мої  коси  розвіває.

Веселить  щедре  полечко,
Під  сіяючим  сонечком,
Море  жита  -  справжня  краса,
Мерехтить  барвисто  роса.

П`янко  пахнуть    диво  –  квіти,
Тішать  бджілки    мов  трембіти,
Зовсім  поряд    є  гайочок,
За  мить  сіла  на  горбочок,
Сплела    вміло  я  віночок.

Дзвінко  пташка  співає,
Мене  й  землю  звеселяє,
Дуже  лЮблю  Україну,
Її  пісню  солов`їну,
Порадіймо,  дружно  люди,
Як  же  гарно  у  нас  всюди!

                       12.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2018

Ой, не стерпиться / слова до пісні /

Слалась  доленька  і  моя  колись,
Я  візьми  й  вкотре  назад    озирнись,
Поспішала  жить,  мала  помилки,
Підростали,  в  мене  вже  діточки.

Доня  славная,  мов  трояндочка,
Життя  рідная,  то  не  казочка,
Не  кохаєш,  це  добре  бачу  я,
Не  спіши  заміж  -  доля  не  твоя.

Ой,  не  стерпиться,  ой  не  злюбиться,
Щастя  донечко,  десь  загубиться,
Тож  прошу  тебе,  поламай  містки,
Бо  не  будеш,  квіткою  там  цвісти.

Не  йди  любая  тою  стежкою,
Хоч  і  стелиться  чар-  мережкою,
На  чужині  зле,  знаю  по  собі,
Бо  я  щастячка,  бажаю  тобі.

Доки  дітоньки,  доти  й  радості,
Як  же  потім,  прожить  до  старості,
Відлетять  вони,  тільки  глянеш  вслід,
Не  сховаєш,  ні,  своїх  гірких  сліз.

Запитаєш,  чому  так  сталося,
Чом  життя,  отак  твоє  склалося,
Пригадаєш  мене  й  мудрї  слова,
Вже  покриється  сріблом  голова.

Ой,  не  стерпиться,  ой  не  злюбиться,
Щастя  донечко,  десь  загубиться,
Тож  прошу  мила,  поламай  містки,
Бо  не  будеш,  квіткою  там  цвісти.

Ой,  не  стерпиться  та  й  не  злюбиться,
Щастя  не  твоє,  нехай  губиться,
Вже  благаю  я,  зглянись    Боженьку,
Дай  для  донечки,  гарну  доленьку.
Ой,  благаю  я,
                               Зглянись    Боженьку,
                           Тож  дай  донечці,
                                     Гарну  доленьку.

                                         13.07.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799364
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2018

Нічна гроза

Хитро  підкрався    і  сміється,
Сріблястий  місяць  поміж  хмарин,
Сам,  як  тарілка,  задається,
До  землі  сипле,  білий  бурштин.

Дрімають  квіти,  як    в  намисті,
Бешкетник  вітер  давно  затих,
Шепочуть  трави  шовковист,
Ніде  не  видно  зірок  ясних.

У  піднебессі  загриміло,
Місяць  тікав,  чи  то  в  полоні,
Далеко  блискавка    і  сміло,
Війнула  страх,    зникла  у  полі.

Раптово  вітер,  як  хлопчисько,
Ганяв  всі  хмари,  ті  сварились,
Пливли  так  швидко,    низько  –  низько,
Дощем  гарненьким,усе  вмилось..

25.06.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2018